Тема 14-15 Рани і рановий процес. Профілактика розвитку інфекції в рані. Лікування чистих ран. Інфіковані рани.

Історія лікування ран та ранової інфекції бере початок з глибини минулого. Так, з папіруса Еберса, знайденого в XIX ві­ці, стало відомо, що ще за 3000 років до н. є. Египтяни вико­ристовували для лікування ран медичне масло та вино, а також закривали рани за допомогою швів з клейких речовин. У Ваві­лоні та Асирії існував штат хірургів у військових підрозділах, тобто зароджувалася військово-польова хірургія. В Індії були за­кладені основи пластичної хірургії ("індійська пластика") де­фектів носа, губ, вух.

Великий внесок у розвиток науки про рани вніс Гіппократ (460-370 р. до н. є.). Гіппократів збірник став джерелом медич­них знань для наступних поколінь. З того часу властиво і по­чинається наука про регенерацію - первинне та вторинне заго­єння ран. Гіпократ здогадувався, що гнійні ускладнення вини­кають внаслідок "забруднення" рани, вимагав, щоб операційне поле було чисте, вкрите чистою тканиною. Треба було пережи­ти 24 століття, щоб повністю усвідомити значення асептики.

Отже великі лікарі минулого мали уяву про основні прин­ципи лікування ран: розкриття гнійного вогнища, дренування рани та накладання швів. Знали вони також і про "зараження" ран у зв'язку з чим отримали поширення припікання ран гаря­чим залізом чи маслом.

В XVI в. Амбруаз Паре довів, що рани кра­ще загоюються не після випалювання залізом, а під скіпідар-мазьовими пов'язками. Розвитку вчення про рани сприяли чи­сельні війни ХУП-ХУШ ст. П.Дезо широкі розтини поєднав з обов'язковим ви­січенням мертвих і розчавлених тканин.

Основні принципи лікування ран описані М.Піроговим (1810-1881), який в практику польової хірургії ввів наркоз, гіпсову пов'язку і сформолював принцип "зберігаючого лікування ран" (спокій, іммобілізація кінцівки, розсікання ран), що різко зменшило кількість ампутацій. "Слід поспішати з надрізами при глибоких (підапоневротичних) запливах (інфільтратах). Ці принципи в теперешній час лежать в основі лікування будь-якої рани. Однак ні рання ампутація, ні жодне лікування не змогли перемогти страшного ворога - ранову інфекцію.

Однак в доантисептичну епоху вказані принципи активного лікування ран не могли знайти широкого застосування оскіль­ки зусилля хірургів перекреслювала хірургічна інфекція. І ли­ше з появою законів асептики та антисептики (XIX ст.), роз­роблених К. Земмельвейсом, Д. Лістером, Т. Більротом і Шиммельбушем докорінним чином змінилися уявлення про рани і їх лікування.

Так, І. Зіммельвейс у 1848 р. довів, що післяродові усклад­нення це результат потрапляння інфекції (зараження). У 1867 р. Д. Лістер з'ясував, що причиною нагноєння ран є мі­кроорганізми, які потрапляють у рану з повітря і розробив ме­тодику профілактики нагноєння ран з використанням карболо­вої кислоти.

В хірургії основи асептики ввів Більрот, який першим одягнув у білі халати хірургів і запровадив обов'язкове миття рук перед операцією.

Асептика й антисептика мирного часу виявилися неспро­можними в військових умовах. Під час військових дій поранення часто ускладнювалися нагноєнням, збільшилася кількість ви­падків газової гангрени. Принципи лікування ран були пере­глянуті Д. Ларрєєм, К. Рейтером, які змістили акценти в бік активного хірургічного втручання: розсічення рани, видалення мертвих тканин, гематом і сторонніх тіл. Визнання необхідності активного хірургічного лікування ран стало революційною подією в науці про рани. Після хі­рургічної обробки лікування рани продовжували відкрито шля­хом тампонування марлевими тампонами з антисептиками і очікування гранулювання.

 

Згодом широке застосування отримали два методи. Перший (метод Райта) полягав у пухкому виповнені хірургічно оброб­леної рани тампонами, змоченими гіпертонічним розчином хло­риду натрію. Другий метод, відомий під назвою методу безперервного орошення рани за Каррелем - Дакенон, полягає в хірургічній обробці ран, дренуванні спеціальними трубками з боковими отворами, пухкій тампонаді марлею і тривалому про­миванні рідиною Дакена (хлорним вапном). Ці методи отрима­ли широке визнання військових хірургів, хоча і мали суттєві недоліки: тривале загоєння ран, утворення глибоких деформу­ючих рубців.

З досвіду 1-ї світової війни склалася наступна концепція лікування вогнепальних ран:

1. Кожна вогнепальна рана є інфікованою.

2. Рання (первинна) хірургічна обробка рани (ПХО) повинна ви­конуватися в перші 6-8 год. після поранення і полягати в ши­рокому розсіченні рани та висіченні нежиттєздатних тканин.

3. Лікування після ранньої ПХО слід проводити відкритим методом.

4. Після стихання запальних явищ доцільно накласти вторин­ні шви.

З практичної точки зору прийнятою є класифікація І.Руфа­нова, який розрізняв дві фази загоєння ран: І - гідратації; II - відторгнення і дегідратації.

На підставі досвіду медиків 2-ї світової війни були розроб­лені основні принципи та рекомендації по лікуванню вогне­пальних ран і первинної хірургічної обробки. Терміном "хірур­гічна обробка рани" стали визначати тільки ті оперативні втручання, які виконували різальним інструментом під знеболенням.

Операція хірургічної обробки передбачає широке розсічення рани, видалення згортків крові й сторонніх тіл, а також висі­чення нежиттєздатних тканин. Якщо втручання виконується після поранення, то воно має назву "первинна хірургічна об­робка". У випадку виконання операції за вторинними показан­нями (нагноєння рани) її називають "вторинна хірургічна об­робка рани". Суттєвим доповненням цієї операції є застосуван­ня первинно-відстроченних та вторинних швів (накладаються після затухання запальних явищ в рані).

В останні десятиріччя, досягнення медицини дозволили розкрити механізми перебігу ранового процесу. Впровад­жується в практику нові методи лікування (вакуумна і ультра­звукова обробка, активне дренування, тощо). Широке і часто безконтрольне застосування антибіотиків в 60-70 роках призве­ло до змін видового складу мікроорганізмів ран: на перші позиції в якості збудника замість стрептокока вийшов стафілокок, збільшилася питома вага умовно-патогенної флори, особливо синьогнійної палички, протея (Стручков В.І., Григорян А.В., 1973). Перераховані об­ставини змушують хірургів по-новому підійти до проблеми лікування ран.

Сьогодні раною (vulnus) – називають раптове порушення цілісності шкіри, слизових оболонок та інших тканин, яке виникає в результаті механічного пошкодження.

Класифікація ран. За характером травмуючого агента рани поділяються на:

1. Різані (Vulnus Incisiim)

2. Колоті (Vulnus Punctum)

3. Рубані ( Vulnus Contusum)

4. Рвані (V.Laseratum)

5. Вкушені (V.Morsum)

6. Отруєні (V.Venenatum)

7. Вогнепальні (V.Sdopetarium)

8. Змішані (V.Mixtum).

Залежно від комбінованої дії ранячого знаряддя можуть бути колото-різані, забито-рваш рани та інші сполучення. За причинами ураження рани бувають: операційні (асептичні), що виникають при хірургічних операціях; та випадкові. В окрему групу виділяються вогнепальні рани.

За наявністю в рані мікроорганізмів розрізняють рани: асептичні; інфіковані; гнійні.

Усі випадкові рани мають первинне забруднення, однак не у всіх розвивається гнійний процес. Рани, в яких почалось запалення, нагноєння, називаються гнійними.

По відношенню до порожнин тіла рани бувають:

проникаючими, якщо вони проникають в грудну, черевну порожнину, череп;

непроникаючими, коли не уражуються очеревина, плевра, тверда мозкова оболонка.

У свою чергу, проникаючі рани можуть бути з ураженням внутрішніх органів (легені, шлунок, печінка, кишківник і т.д.) і без ураження.

Розрізняють неускладнені рани, коли ураження обумовлене тільки механічним фактором та ускладнені, коли до механічного фактору доєднуються інші: отрута, отруйні та радіоактивні речовини, опіки.

· По довжині і відношенню до порожнин тіла розрізняють такі рани: дотикові, сліпі, наскрізні, непроникаючі та проникаючі в різні порожнини.

· За формою рани бувають лінійні, дірчасті (вікончасті), клаптеві, скальповані тощо.

· По числу уражень в одного потерпілого (хворого) розрізняють одиночні, множинні та комбіновані рани.

· По виду уражень розрізняють рани зі змінами в м'яких тканинах, переломом кісток і суглобів, з ураженням крупних артерій та вен, нервів і внутрішніх органів.

· По анатомічним ознакам розрізняють рани голови, шиї, грудей, живота

Ускладнення ран - ранні (одразу після ураження): кровотеча, гостра крововтрата, анемія, шок. Пізні - через декілька діб. Сюди відносять пізні вторинні кровотечі, нагноєння ран, загальна гнійна інфекція, сепсис і т.д.

Основними симптомами ран є: біль, кровотеча, зіяння рани, функціональні травматичні розлади.

Біль - неминучий при всіх випадкових ранах, інтенсивність і тривалість його залежить від топографії рани, від стану ЦНС, від предмету, що поранить, від наявності сторронніх тіл і т. д. Найбільш болісні рани в області нервових стовбурів і сплетень, черевної порожнини, окістя.

Кровотеча - спостерігається з кожної рани, але інтенсивність і тривалість її залежить від калібру пошкоджених судин, від вигляду ран, кровотеча з рваних, забійних, трощених ран менш інтенсивна, ніж при різаних, коли кровоточать дрібні шкірні і мускульні судини, а тим більше великі.

При забійних, рваних ранах кінці судин зм'яті, скручені, стінки розвалені і злиплі - ці обставини сприяють самовільній зупинці кровотечі.

Зіяння рани - це розходження її країв, пов'язане з еластичними властивостями поранених тканин, направленням рани, її глибиною, локалізацією, розміром пошкодження і дефектом тканини.

Клінічна характеристика окремих ран.

Різані рани - виникають після поранення гострими предметами (ніж, бритва, скло) і мають рівні, гладкі краї, зияють, судини пошкоджені, кровоточать, можуть мати клапоть м'яких тканин, можливо пошкодження великих кровоносних судин, нервів, сухожилків.

Рубані рани - завдаються важким гострим предметом (сокира, шашка), мають рівні краї, характеризуються глибоким пошкодженням тканин з крововиливом навколо країв рани. Відрізняються сильною кровотечею, пошкодженням кісток і внутрішніх органів.

Колоті рани - спостерігаються при дії колючих, гострих предметів (шило, багнет, цвях, голка і т. д). Мають малі розміри вхідного отвору, поранення може бути, що проникають у груди, в живіт, з пошкодженням внутрішніх органів і великих кровоносних судин. В цих ранах є умови для мікробного забруднення і поганого загоєння.

Забійні рани - мають неправильну форму, виникають в результаті дії тупого предмету, при падінні, при стискуванні. Краї рани нерівні, тканини розтрощені, навколо рани крововиливу, гематоми, є дільниці змертвіння (некрозу). Судини розчавлені, тромбовані.

Рвані рани - завдаються рухомими частинами механізмів, трансмісією, пилкою, осколками і т. д. Краї рани мають неправильну форму, виражений дефект м'яких тканин (шкіри, м'язів), відзначаються масивні крововиливи в шкірі, м'язах; рана заповнена згустками крові (гематома), кровоточить помірно, є розриви сухожилків, м'язів, судин.

Укушені рани - виникають при укусі тваринами або людиною, завжди інфіковані високо вірулентною мікрофлорою рота. Мають рвані і забійні краї, неправильну форму, інколи буває дефект м'яких тканин, видні «сліди» зубів погано регенерують, ускладнюються гнійною інфекцією.

Отруєні рани - наслідки укусів отруйних змій, скорпіонів, комах і т. д. Це пошкодження, що комбінувалися, коли поряд з виникненням рани в неї потрапляє зміїна отрута, отруйні речовини (ОР). При укусі змій отрута виявляє як місцеву, так і загальну дію на організм. У ділянці укусу виникає біль, припухлість, інколи утворюються на шкірі піхурі з геморагічним вмістом, некроз м'яких тканин. Скорпіони, павуки, комари, бджоли, оси завдають укуси, що призводять до загальної інтоксикації, спостерігаються запаморочення, головний біль, підвищення температури, слабкість і т.д. Все залежить від кількості і якості отрути, від індивідуальної чутливості і переносимості організму.

Вогнепальні рани - викликаються вогнепальною зброєю (куля, осколок снаряду або гранати). По вигляду вони різноманітні, і мають ряд особливостей на відміну від ран невогнепального походження. Вогнепальні рани вивчаються в курсі військово-польової хірургії.

Рановий процес - це реакція організму на рану, що характеризується послідовними протіканнями стадій (фаз) з патологічними, біохімічними та клінічними особливостями.

Розрізняють наступні фази (стадії) ранового процесу:

1. Фаза запалення, що характеризується ексудацією, розвитком запального набряку, некролізом, гідратацією.

2. Фаза проліферації, що характеризується переважанням відновних, регенеративних процесів, утворенням грануляційної тканини, дегідратацією.

З.Фаза загоювання - це дозрівання рубцевої тканини та епітелізація рани.

Перша фаза раневого процесу - починається відразу після ураження і триває в середньому 4 доби. Рана заповнюється згустком крові, лімфою, рановим ексудатом. Все це покривається фібриновою плівкою, водо- та повітренепроникливим шаром, який являє собою перший захисний бар'єр рани. Розвивається спазм судин, в результаті ураження стінок судин утворюються тромби. Початковий спазм судин через 10-15 хв змінюється їх дилятацією, порушенням проникності судин, ексудацією та розвитком набряку тканин. У перші 2-3 доби в ексудаті переважають нейтрофільні гтранулоцити, апоптоз, з'являються лімфоцити та макрофаги. Мігруючі у рану лейкоцити, вже протягом перших діб, створюють лейкоцитарний вал (бар'єр). Це відмежовує зону і забезпечує фагоцитоз. В очищенні рани важливу роль відіграють макрофаги, які містять потужний набір лізосомальних ферментів - рибонуклеаз, кислих фосфатаз та ін.

Друга фаза ранового процесу починається з 3-4 доби після поранення, чітких кордонів переходу між 1 та 2 фазами не визначається. Продовжується некроліз, очищення рани від некротичних тканин та розвиток грануляцій, починається проліферативний процес в рані. Утворення грануляцій починається з дна рани, важливе значення на цьому етапі має ендотелій капілярів та фібробласти, відбувається утворення нових кровоносних судин шляхом пучкування старих. Крім ендотеліальних клітин грануляційна тканина містить велику кількість фібробластів, які утворюють колагенові волокна. Колаген забезпечує ліквідацію тканинного дефекту, дозрівання грануляцій та формування рубця. Грануляційна тканина крім участі в репаративному процесі, виконує захисну роль бар'єра між зовншшим та внутрішнім середовищами організму Це пов'язано з фагоцитозом лейкоцитів та макрофагів і наявністю протеолітичних ферментів. Друга фаза ранового процесу закінчується через 15-30 діб.

Третя фаза ранового процесу - рубцевання та епітелізація рани починається з 20-30 доби. Відбувається активний процес розвитку колагенових та еластичних волокон, тобто формування рубцевої тканини. Одночасно з дозріванням грануляційної тканини відбувається процес епітелізації - по мірі міграції клітин епітелію від країв на її поверхні. Заживлення великих ранових площ не може забезпечувати міграцію епітелію країв рани, для цього необхідна пересадка шкіри. Кінцеве формування сполучної тканини (рубця) та епітелізації рани закінчується до тижня. Час загоєння рани залежить від: розмірів рани, ступеню пошкодження навколишніх тканин, кількості виду та вірулентності мікроорганізмів, які попали в рану, глибини та площини некрозу, віку і стану людини, наявності супутніх захворювань, хірургічної тактики, методів лікування та інших факторів.

Види загоєння ран. Розрізняють заживлення ран первинним, вторинним натягом і під струпом.

1.Загоєння первинним натягом (sanatio per primam intentionem) спостерігається при різаних ранах, коли стінки та краї рани сполучені один з одним, при зашиванні операційних ран. Цри цьому стінки рани склеюються, злипаються між собою за рахунок фібринної плівки. Таке заживлення можливе при повному і тісному стиканні країв рани, але без натягу тканин, при відсутності інфекції в рані, при відсутності гематоми, при збереженні життєздатності країв рани, при відсутності сторонніх тіл, інфікованих тіл та вогнищ некрозу. Первинним натягом загоюють рани після чистих операцій, тобто асептичні рани в термін від 6 до 8 діб.

2. Загоєння вторинним натягом (sanatio pensecundum intentionem) спостерігається, коли краї та стінки рани не притуляються один до одного, коли є порожнина в рані, дефект тканин, багато загиблих тканин, розвивається інфекція. Спостерігається некроз, гнійний процес, очищення рани, виконання дефекта грануляціями, формування колагенових, еластичних волокон з утворенням сполучної тканини (рубця). Заживлення ран вторинним натягом відбувається через нагноєння, гранулювання, ранову контракцію, формування рубця та епітелізацію. Під терміном ранової контракції мають на увазі рівномірне концентричне звуження порожнини рани за рахунок скорочення її стінок, тканинного стягування, обумовленого скороченням міофібробластів.

3. Загоєння під струпом спостерігається при невеликих поверхневих ранах шкіри (садна, поверхневі опіки), коли рановий дефект покривається кіркою (струпом), яка складається з крові, лімфи, міжтканинної рідини. Струп виконує захисну, бар'єрну функцію, під ним відбувається репаративний процес за рахунок утворення грануляційної тканини та регенеруючого епідерміса. Після епітелізації струп відпадає.

Лікування свіжих ран. Головною метою лікування будь-яких ран є відновлення форми та функції пошкодженної при травмі тканини, шляхом з'єднання анатомічних структур зшиванням тканини. Для досягнення цієї головної мети при наданні допомоги на різних етапах лікування проводяться наступні заходи. При наданні першої допомоги на догоспітальному етапі пораненій людині здійснюють: зупинку кровотечі; профілактику інфекції; протишокові заходи; своєчасну евакуацію в хірургічний відділ.

Під первинною хірургічною обробкою рани розуміють перше за рахунком оперативне втручання, виконане по первинним призначенням та направлене на ліківідацію (профілактику) умов для розвитку інфекції, на кінцеву зупинку кровотечі, на відновлення анатомічних структур у рані, функцій ураженого органа та скорішого видужання пораненого. Розрізняють ранню первинну хірургічну обробку, виконану в перші 24 години, відкладену - до 48 годин і пізню - після 48 годин з моменту враження, з застосуванням антибіотиків. Операцію первинної хірургічної обробки рани проводять в операційній, під наркозом чи місцевим знеболюванням, пильно виконуючи правила асептики. Суть первинної хірургічної обробки можна охарактеризувати двома дієсловами "розсікаю - відсікаю". При хірургічній обробці проводять відсічення некротичних та нежиттєздатних ділянок в рані, відсікається ободок навколо рани шириною 0,5-2 см, на обличчі (тільки якщо край необхідно) шкіра відсікається шириною 1-2 мм. Хірургічна обробка потрібна для утворення несприятливих умов для розвитку інфекції, будь-яка рана повинна бути перетворена в різану. У мирний час не підлягають первинній хірургічній обробці поверхневі, різані і колоті рани, чисті на вигляд, вони можуть загоюватись первинним натягом під сухим струпом. Рани обличчя, волосяної частини голови, зовнішніх статевих органів загоюються первинним натягом після накладення первинних швів без хірургічної обробки.

Після розтину рани вилучають обривки одягу, згустки крові, чужерідні тіла і переходять до розтину роздавлених і забруднених тканин. Нежиттєздатні м'язи - тьмяні, не кровоточать, темночервоного кольору, не скорочуюються при доторканні пінцетом - розсікають в межах здорових тканин. Непошкоджені великі судини, нерви, сухожилки при обробці рани повинні бути збережені, з їх поверхні обережно видаляють забруднені тканини. Вільно розташовані в рані дрібні кістні уламки видаляють, гострі уламки скусують кусачками. При виявленні пошкоджень судин, нервів, сухожилків відновлюють іх цілість. При проведенні обробки рани необхідна ретельна зупинка кровотечі. Якщо при хірургічній обробці рани нежиттєздатні тканини і стороні тіла повністю видалені, накладають на шкіру первинний шов.

Пізня хірургічна обробка виконується по тим самим правилам, що і рання, але при ознаках гнійного запалення вона зводиться до видалення сторонніх тіл, очищення рани від бруду, видалення никротизованих тканин, розтин набряку, кишень, абсцесів для того, щоб забезпечити умови для ранової ексудації. Первинний шов після первинної обробки відновлює анатомічну безперервність тканини, попереджує потрапляння вторинної інфекції; створює умови для загоєння рани первинним натягом.

Види швів. Первинний шов накладається на рану відразу після асептичної хірургічної операції, після первинної хірургічної обробки рани без ознак інфекщї. Первинно-відстрочений шов накладають строком до 5-7 днів після первинної хірургічної обробки ран до появи грануляції, при умовах, що не почалось нагноєння ран. Відстрочені шви можна накладати у вигляді провізорних: операцію закінчують накладенням швів на краях рани і затягують їх через декілька днів, якщо не відбулося нагноєння рани.

В ранах, зашитих первинним швом, запальний процес слабко виражений, і загоєння проходить первинним натягом. Вторинний ранній шов накладають на гранулюючу рану без клінічних ознак інфекції. Грануляції не розсікаються, краї рани не мобілізуються. Строки накладення 8-15днів. Вторинний пізній шов накладають на рану на 20-30 день на гранулюючу рану, краї рани мобілізуються. Інфіковані та гнійні рани, їх особливості.

Будь яка випадкова рана має первинне мікробне забруднення, але попадання мікроорганізмів в рану не завжди викликає в ній розвиток інфекції. Інфекційний процес, ранова інфекція виникає тоді, коли порушується взаємодія сил між організом і мікроорганізмами, що потрапили у рани. В рані з'являються ознаки запалення, які описав Цельс:

1. Почервоніння (Rubor)

2. Біль (Dolor)

3. Підвищення температури (Calor)

4. Набряк (Tumor)

5. Порушення функції. (Functio leasa)

Ранова інфекція супроводжується загальними та місцевими проявами клінічних симптомів. Загальні симптоми: резорбтивна лихоманка, озноб, який пов'язаний з надходженням в кров мікробів та токсинів і продуктів тканинного розпаду, тахікардія, порушення ритму серця, безсоння, головний біль, ядука, сухість у роті, нудота, зміни загального стану хворого, які можуть бути легкими чи важкими При банальній гнійній інфекції вони менш виражені, при важкій інфекції різко виражені. Загоєння гнійних ран відбуваються вторинним натягом, шляхом заміни ранового дефекту грануляційною тканиною, формування рубця та епітелізацією. Інфікована рана має клінічні ознаки інфекційного запалення серозного характеру; почервоніння країв рани, серозний ексудат, незначний набряк, які слабо виражені.

Місцеві (локальні) прояви інфікованих ран: через 24-28 годин чітко виражені, біль у рані - характерна ознака запального процесу. Навколо рани - набряк, ущільнення, дно рани та її вміст мають брудно-сірий колір, шкіра навколо рани гіперемована, болить, гаряча на дотик. Для гнійної рани виражені більшою мірою ознаки запалення та наявність гнійного ексудату, а також гнійна рана супроводжується загальними клінічними симптомами.

Інфіковану рану, залежно від її походження, розмірів та локалізації, необхідно лікувати як задавнену випадкову рану (через 24-48 год після її одержання). Інфіковані рани лікують шляхом проведення в повному обсязі первинної пізньої хірургічної обробки і закритті її первинними швами з дренуванням В післяопераційному періоді використовують фізичні та хімічні методи антисептики і антибіотекотерапії. В окремих випадках після хірургічної обробки інфіковану рану залишають відкритою з подальшим накладанням первинно-відстрочених швів.

Гнійна рана супроводжується поглибленою дією мікробів та їх токсинів, загальною рановою інтоксикацією організму, наявністю гнійного ексудату в рані і загальними клінічними симптомами. Гнійна рана гірше піддається лікуванню, порівняно з інфікованою. Лікування гнійної рани включає ліквідацію інтоксикацій, причин інфекції в рані шляхом загальних та місцевих заходів. Місцеве лікування ран проводять головним чином за закритим методом під пов'язкою.

Залежно від походження розрізняють первинні і вторинні гнійні рани. До первинних гнійних ран належать рани що утворились після операційного втручання: розтину абсцесів, флегмон, після розходження країв рани в зв'язку з нагноєнням. Вторинні утворюються в результаті повторного інфікування чи за рахунок появи в рані вторинних вогнищ некрозу.

Розвиток гнійно-запального процесу рани в перші 3-5 днів після поранення називається первинним нагноєнням, а в більш пізні терміни -вторинним нагноєнням, яке обумовлене вторинним інфікуванням рани, лікарняними штамами мікроорганізмів.

Принципи місцевого лікування інфікованих та гнійних ран. Існування загальних біологічних законів заживлення ран будь-якого генезу, визначає єдині, загальні принципи лікування ран, як "свіжих" так і гнійних.

 

Головними принципами є:

1. Боротьба з інфекцією;

2. Раннє видалення некротичних тканин;

3. Прискорення репаративних процесів;

4. Скорочення строків заживлення ран.

Місцеве лікування інфікованої рани направлене на боротьбу з інфекцією та на профілактику вторинного мікробного забруднення. При лікування інфікованих ран в перші 48 год. (рання стадія) призначається місцева антибактеріальна терапія у вигляді введення по краям рани антибіотиків чи електрофорезу.

Застосовують осмотично активні мазі на водорозчинній основі (поліетиленгліколь), в склад яких включають антибіотики чи антисептики: левосін, діоксидинова мазь, мефенат. З метою створення несприятливих умов для розвитку інфекції в рані при наданні першої медичної допомога виконується туалет рани. Суть його полягає в змазуванні шкіри навколо рани 5 % розчином йоду, спирту, промиванні рани перекисом водню, фурациліном, ріванолом та накладання асептичної пов'язки на рану.

Лікування ран в І та II фазі. Основними задачами лікування гнійної рани в 1-й фазі є: пригнічення інфекції, нормалізація місцевого гемеостазу (ліквідація гіперемії, ацидозу, надлишкового протеолізу), адсорбція токсичного ексудату, активація відторгнення некротичних тканин та ліквідація болевого синдрому. В першій фазі ранового процесу використовують також мазі: левосин, левомеколь, дермазин, диоксиколь.

З появою грануляції (II фаза заживлення) використовують індиферентні мазі, які сприяють посиленню репаративних процесів, не викликаючих подразнення та алергічних реакцій. По мірі очищення гнійної рани, заповнення її грануляціями використовують ранній чи піздній вторинний шов, або вільну аутодермопластику розщепленим шкірним трансплантантом при великих ураженнях Накладання швів на гнійну рану скорочує строки лікування хворих покращує функціональні та косметичні результати.

Вторинна хірургічна обробка - це повторне оперативне втручання по вторинним показникам у зв'язку з розвитком гнійно-запального процесу, утворенням гнійної порожнини, вторинних некрозів в рані. Вона виконується в деяких випадках після первинної хірургічної обробки, незалежно від строків поранення і переслідує наступну основну мету: радикальне відсічення та видалення гнійно-некротичних вогнищ в рані, вскриття карманів, затьоків, забезпечення умов для повноцінного відтоку ранових виділень, евакуації продуктів тканинного розпаду та токсинів і зниження цим загальної інтоксикації. Створення сприятливих умов для перебігу ранового процесу, шляхом зниження гіпергідратації та ацидозу в рані, нормалізації метаболізму в тканинах та ін.

Стандартна методика вторинної хірургічної обробки гнійної рани містить в собі відсічення скальпелем та ножицями гнійно-некротичних секвестрів та мікробної флори (механічне очищення рани), розтин кишень, запливів та всіх нежиттєздатних тканин. Після цього рану обробляють 3 % розчином перекису водню, фурациліном чи іншим антисептиком.

Методи місцевого лікування (фізичні, хімічні, біологічні). Загальноприйнята методика вторинної хірургічної обробки гнійної рани не забезпечує кінцевого видалення мікробної флори. Тому в теперішній час разом з "класичною" хірургічною обробкою рани використовують додаткові заходи місцевого впливу на рану.

Сучасні фізичні методи:

1. Обробка рани пульсуючимм струменем розчину антисептику.

2. Використання лазерного випромінювання. Псля обробки рани скальпелем, ранову поверхню обробляють сфокусованим променем лазера.

3. На принципі фізичного впливу на мікрофлору рани заснований метод обробки ран ультразвуком. Ультразвукові коливання викликають деструкцію клітин мікроорганізмів, обумовлену фізични ефектом.

4. Методи кріовпливу, кріоаплікації, сприяють прискоренню очищення рани, стимулюють процеси репарації,

5. Метод гіпербаричної оксигенації (ГБО). Це забезпечує бактеріостатичний вплив на мікрофлору у зв'язку з утворенням в культурах мікрооганізмів підвищених концентрацій перекису водню, стимулює фагоцитоз, підвищує активність антибіотиків.

6. Лікування гнійної рани методом дренування. Розрізняють пасивне та активне дренування ран. При пасивному - гнійні виділення відтікають з рани під силою тяжіння, при активному - відток забезпечується за допомогою спеціальних пристроїв утворюючих розрідження. Пасивне дренування здійснюють за допомогою дренажів різних видів. До першого виду відносять дренажі - випускники у вигляді трубок з гуми, поліетилену, фторопласту, силікону з численними отворами. Використовують також двохпросвітні дренажі, рукавице-трубчаті, гумові смужки. При складній конфігуращї рани, з наявністю окремих порожнин і кишень, нобхідно використовувати декілька дренажів. Дренажі другого типу засновані на капілярних властивостях матеріалу дренажа, як правило марлі. Марля повинна рихло заповнювати порожнину рани, так як при іншому заповненні дренаж стає тампоном.

8. Хімічні методи. Метод місцевого лікування гнійних ран під пов'язкою з використанням різноманітних хімічних сполук у вигляді розчинів, мазей, присипок і в теперішній час залишається головним. Для місцевого лікування ран існує великий арсенал лікарських засобів (понад 2000). Усі хімічні препарати мають на рану якийсь визначений вплив: антимікробну чи протизапальну, стимулюючу та відсмоктуючу (висушуючу осмотичну) дію. Широко використовується і досі гіпертонічний розчин натрію хлориду (10 %), будь-які гіпертонічні розчини (30 % розчин сечовини, 5 % борної кислоти та ін.) на гнійну рану впливають на протязі 3-4 годин. Через цей час розбавляється рановим секретом та втрачає свою осмотичну активність.

Для місцевого лікування використовують присипки, мазі, емульсії. Мазі виготовлені на жировій основі (вазелін, ланолін та ін.) не змішуються з рановим ексудатом, з водою, не поглинають ранових виділень. Жирові основи не звільняють антибактеріальних засобів із композиції, не сприяють їх проведенню в глибину тканин, де знаходяться мікроби. З цих позицій оправдано використання розчинів димексиду, йодопірона, диокседина, фурагіна, салафура, які мають ефективний вплив на мікрофлору при місцевому лікуванні, але вони не мають дегідратуючих властивостей. В теперішній час в лікуванні гнійних ран використовують багатокомпонентні мазі на гідрофільній основі в першій фазі запального процесу (“левосин”, “левомеколь”).

9. Біологічні методи. Широке використання в гнійній хірургії для місцевого лікування ран отримали антибіотики широкого спектру дії, протеолітичні ферменти (хімотрипсин, террилітин, колагеназа). Антбіотики використовують цілеспрямовано після визначення чутливості мікрофлори у вигляді розчинів мазей залежно від фази ранового процесу.