Самостійне вивчення

1. Набуття права власності на новостворене майно.

2. Реквізиція і конфіскація.

3. Ризик випадкового знищення та випадкового пошкодження майна.

 

 

1. Слово "власність" нерідко вживається для позначення належності будь-кому речей. Інакше кажучи, власність трактується як присвоєння особою засобів і продуктів виробництва за допомогою певної суспільної форми.

Визначення власності за допомогою категорії присвоєння випливає з праць К. Маркса, де зазначені категорії тісно пов'язані між собою. Такий підхід до визначення власності загалом можливий. Проте слід враховувати, що поняття "присвоєння" потребує конкретизації, а тому навряд чи може бути використане для розкриття змісту власності без визначення його самого. До того ж у поняття "присвоєння" К. Маркс і його послідовники нерідко вкладали різний зміст.

У зв'язку з цим виникає необхідність більш детальної характеристики і встановлення визначальних ознак вказаної категорії.

Зокрема, на вирішення цього завдання спрямоване визначення власності як такого ставлення особи до речі, за якого вона вважає річ своєю, за умови, що інші ставляться до цієї речі як до чужої. Отже, власність характеризується такими зовнішніми ознаками, як наявність влади особи над річчю, що визнана суспільством і регламентована соціальними нормами.

З такого розуміння власності випливає, що власність — це ставлення людини до речі. Проте, оскільки влада над річчю неможлива без того, щоб інші особи, які не є власниками цієї речі, ставилися до неї як до чужої, власність означає відношення між людьми з приводу речей. На одному полюсі цього відношення власник, який ставиться до речі як до своєї, на іншому невласники, тобто усі інші особи, що мають ставитися до неї як до чужої. Це означає, що останні зобов'язані утримуватися від будь-яких посягань на чужу річ, а отже, і на волю власника мати цю річ.

Таким чином, власність це суспільні (цивільні) відносини. Без ставлення інших осіб до речі, що належить власнику, як до чужої, не було б і ставлення до неї самого власника як до своєї. Зміст власності як суспільного явища розкривається за допомогою тих зв'язків і відносин, у які власник вступає з іншими людьми у процесі виробництва, розподілу, обміну і споживання матеріальних благ.

З урахуванням наведеного конкретизуємо дане раніше визначення власності.

Власність — це відносини між людьми щодо речей, у яких одні особи власники ставляться до речей як до своїх, а всі інші не власники мають ставитися до них як до чужих й утримуватися від будь-яких посягань на ці речі.

Відносини власності, як правило, поділяють на економічні і юридичні.

Економічні відносини власності є одночасно вольовими і не вольовими.

Не вольовими вони є тому, що в умовах існування суспільства ці відносини об'єктивовані, тобто існують певною мірою незалежно від волі людей: люди не можуть жити, не вступаючи у відносини власності.

Водночас відносини власності є вольовими, оскільки без цілеспрямованих, вольових дій людей вони виникати не можуть. Саме через наявність у них вольового елементу відносини власності можуть бути об'єктом правового регулювання.

Отже, власність — це суспільні відносини, що характеризуються двома основними ознаками: 1) виникають з приводу речей (майна); 2) мають вольовий зміст.

З першої ознаки випливає, що власність — це завжди майнові відносини, причому серед майнових відносин вони посідають чільне місце.

Наявність другої ознаки зумовлює необхідність характеристики такої категорії, як воля власника, установлення меж його волевиявлення.

У зв'язку з цим слід зазначити, що власник може чинити стосовно своєї речі усе, що прямо не заборонено законом або не суперечить соціальній природі власності.

Воля власника щодо реалізації влади над річчю, яка йому належить, полягає у володінні (посіданні), користуванні і розпорядженні нею.

Володіння (посідання) полягає у фактичному володінні річчю. Воно означає юридичне та фактичне панування власника над річчю, можливість впливати на неї у будь-який момент.

Користування реалізується шляхом видобування з речі її корисних (споживчих) властивостей.

Розпорядження означає вчинення стосовно речі дій, що визначають її долю. Це може бути відчуження речі, знищення останньої, відмова від неї тощо.

Як вважають деякі цивілісти, у володінні (посіданні) виражається статика відносин власності, а процес користування і розпорядження речами відображає динаміку відносин власності.

Проте існує й інша точка зору. Наприклад, Є.О. Суханов вважає, що відносини статики власності виражають стан належності (присвоєності) матеріальних благ. На відміну від цього, відносини динаміки власності пов'язані з переходом майна від одних осіб до інших, вони полягають у процесі руху товару. Такий перехід майна від однієї особи до іншої може бути наслідком договору між товаровласниками, придбання майна внаслідок спадкування або в результаті відшкодування шкоди, заподіяної правопорушником потерпілому, тощо. Таким чином, право власності здатне регулювати не динаміку, а статику, тобто лише частину відносин власності.

Вочевидь розбіжність позицій тут значною мірою зумовлена різним підходом до визначення поняття "власність" і розуміння категорій "статика відносин", "динаміка відносин". Є.О. Суханов визначає власність через категорію присвоєння, а не через категорії володіння (посідання), користування і розпорядження. Тому з його позиції можна дійти висновку, що відносини власності — це відносини, які природно фіксують стан присвоєння речей, тобто статичний момент. У цьому сенсі може йтися про те, що власність — це статика суспільних відносин щодо майна.

Якщо ж акцентувати увагу на змістовній стороні відносин власності, то у ній можна диференціювати статичні елементи (володіння (посідання), присвоєння) і динамічні (користування, розпорядження).

Очевидно, зняти це протиріччя можна вказівкою на те, що у відносинах власності як складному суспільному явищі існують статичні (володіння, посідання) і динамічні (користування, розпорядження) елементи змісту. Вони властиві йому завжди в сукупності, але залежно від ситуації можуть змінювати своє значення: виходити на перший план, тимчасово не функціонувати тощо.

Завершуючи стислу характеристику категорії "власність", вартої згадати, що вона має різні типи і форми.

Так, її класифікація за типами пов'язана з тим, що власність як економічна категорія супроводжує людство протягом усієї його історії, за винятком тих часів, коли людина ще не виділилася з природи і задовольняла свої потреби за допомогою спонтанного, епізодичного володіння і користування речами. Тому певному етапу розвитку (який умовно може бути визначений як "суспільно-економічна формація") відповідає певний тип власності.

Традиційно розрізняють первіснообщинний, рабовласницький, феодально-кріпосницький і капіталістичний типи власності. Донедавна як особливий виділяли соціалістичний тип власності. Проте для цього достатніх підстав не було. У країнах, що входили в "соціалістичну співдружність", соціалізм насправді побудований ніколи не був. Безпосередні виробники, як і раніше, піддавалися експлуатації, засоби виробництва фактично не належали працівникам. Той тип власності, що в умовах тоталітарного режиму (іноді явного, іноді завуальованого) утвердився у цих країнах, химерно поєднував характерні ознаки, властиві типам власності як попередніх епох, так і нині існуючих. При цьому його підґрунтям найбільшою мірою слугував так званий "азіатський спосіб виробництва".

У ЦК відсутня згадка про типи власності. Не згадуються вони і в Законі "Про власність", де лише встановлюється, що власність в Україні існує у приватній, колективній та державній формі. (Зазначене положення нині суперечить Конституції і ЦК, де передбачені інші форми власності: приватна, державна, комунальна). При цьому законодавство (ст.325-327 ЦК) не визначає типу (економічної природи) зазначених відносин власності, а лише констатує їх наявність і встановлює суб'єктний склад та деякі особливості правового режиму.

Визначившись у такий спосіб щодо розуміння власності як стану присвоєності речей, відображеному в існуванні вольових майнових відносин, у яких одній особі належить право на речі (влада над ними), а інші особи визнають наявність такої влади, слід встановити співвідношення цього поняття з поняттям "право власності".

З розуміння власності як стану належності (присвоєності) матеріальних благ певному індивіду, визнаного іншими індивідами, випливає, що такі відносини властиві будь-якому людському суспільству. Водночас право як суспільний феномен (у тому числі і право власності) виникає лише на певному етапі суспільного розвитку, тобто пізніше власності, що історично передує інституту права власності.

Проте, виникнувши, право власності не тільки є юридичною формою відносин власності, а й активно впливає на їх формування і розвиток. Це пов'язано з тим, що право є суспільно-політичним інститутом і елементом суспільної свідомості.

Відносини власності регулюються різними галузями права. Важлива роль у регулюванні відносин власності належить конституційним (державно-правовим) нормам, які встановлюють форми власності (ст.13, 41, 142, 143), закріплюють рівність усіх суб'єктів права власності (ст.13), гарантії права власності і обов'язки власників (ст.13 і 41 Конституції). Проте головне навантаження тут несуть норми цивільного права, які визначають зміст права власності, підстави його виникнення та припинення, здійснення, порядок і підстави захисту.

У цивілістиці розрізняють право власності в об'єктивному і суб'єктивному сенсі.

Право власності в об'єктивному сенсі — це сукупність правових норм, що регулюють відносини власності і є юридичною підставою існування і реалізації права власності, яке належить певному суб'єкту, тобто права власності в суб'єктивному розумінні.

Крім того, саме норми інституту права власності гарантують реальність права власності у суб'єктивному сенсі. Зокрема ст.321 ЦК на розвиток положень ст.13 Конституції закріплює принцип непорушності права власності, вказуючи, що ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Примусове відчуження об'єктів права власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості, крім випадків, передбачених ч.2 ст.353 ЦК.

Право власності в суб'єктивному сенсі — це право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб (ст.316 ЦК).

Нерідко у цивілістиці право власності в суб'єктивному розумінні визначають також як право особи володіти, користуватися і розпоряджатися річчю через свою владу і у власних інтересах.

Саме у праві власності в суб'єктивному сенсі знаходить відображення сутність власності як вищої влади особи над річчю, що визнана іншими особами.

Розгляньмо характерні ознаки права власності як суб’єктивного права:

1) це - складне за змістом суб’єктивне цивільне право особи, яке охоплює низку повноважень власника: право володіння, користування і розпоряджання майном (ст.317 ЦК);

2) суб'єктами права власності можуть бути усі учасники цивільних відносин: фізичні особи, юридичні особи (у тому числі юридичні особи публічного права — ст.82, 329 ЦК), держава та інші суб'єкти публічного права. При цьому коло суб'єктів права власності є ширшим, ніж коло учасників цивільних відносин, визначене в ст.2 ЦК. Зокрема згідно зі ст.318 ЦК суб'єктами права власності, крім фізичних осіб, юридичних осіб, суб'єктів публічного права, є також український народ;

3) усі суб'єкти права власності є рівними перед законом (ст.13 Конституції, ч.2 ст.318 ЦК). Отже, існують рівні умови для здійснення і захисту права власності. Водночас це не означає, що має існувати однаковий правовий режим для всіх форм власності. Іншими словами, хоча приватний власник і держава як суб'єкти права власності є рівними перед законом, але обсяг, призначення цих прав тощо можуть відрізнятися;

4) об'єктом правовідносин власності може бути будь-яка індивідуально-визначена річ. Родові речі можуть бути об'єктом права власності за умови їх індивідуалізації (упакування, маркування, написи тощо);

5) своє право на річ власник здійснює завжди своєю владою і на власний розсуд (ст.319 ЦК). На відміну, наприклад, від повіреного він не потребує спеціальних повноважень, доручення тощо. Діючи на власний розсуд, власник спирається безпосередньо на закон, і його влада (воля) існує незалежно від влади інших осіб, тоді як права останніх щодо цього ж майна визначаються не тільки законом, а й волею власника;

6) власник має максимально повну владу над речами, що йому належать. Проте вона не є безмежною: дії власника не повинні суперечити інтересам інших суб'єктів цивільного права. Наприклад, власник зобов'язаний вживати заходів щодо запобігання виникненню шкоди здоров'ю громадян і навколишньому середовищу при здійсненні його права власності. Реалізуючи право власності на жилий будинок, він повинен утримуватися від поведінки, яка може заважати сусідам. Права власника можуть бути обмежені правами інших осіб (сервітутами тощо). Крім того, власник не може виходити за загальні межі здійснення цивільних прав;

7) право власності у випадках його обмеження має здатність до самопоновлення. Наприклад, узуфрукт обмежує (обтяжує) право власності. Але після смерті узуфруктарія право власності поновлюється у повному обсязі. Ще И.О. Покровський називав характерним для права власності "бажання підвестися на весь зріст" або "принцип еластичності права власності";

8) на зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна. Це відповідає передбаченій у ч.6 ст.4 ЦК вимозі до актів цивільного законодавства про дотримання принципу однаковості регулювання цивільних відносин на всій території України і означає, що де б не проживав власник і де б не знаходилося його майно, він володіє усією сукупністю повноважень щодо останнього на однакових засадах, визначених Конституцією та ЦК.

Питання, що стосуються характеристики суб'єктів і об'єктів цивільних правовідносин, засади здійснення цивільних прав, розглянуті у попередніх главах підручника. Тому тут вони детально не розглядаються. Проте на встановленні сутності змісту суб'єктивного права власності слід зупинитися докладніше.

 

2. Концепція ЦК України щодо змісту права власності, зафіксована в ст.317 ЦК, виходить з того, що зміст права власності у суб'єктивному значенні складається з трьох "прав" власника: 1) права володіння річчю; 2) права користування річчю; 3) права розпорядження річчю.

Право володіння — це юридична можливість фактичного впливу на річ. У зв'язку з тим, що володіння буває законним — таким, що ґрунтується на законі, і незаконним — протиправним, іноді у літературі з цивільного права зазначають, що такий поділ може стосуватися володіння взагалі, тобто і володіння як елементу права власності. Проте оскільки йдеться про право володіння, то воно завжди може бути лише законним. Поняття "незаконне володіння" може застосовуватись лише до фактичного володіння.

Право користування — це юридична можливість видобувати корисні (споживчі) властивості речі. Користування може здійснюватися шляхом вчинення фактичних дій (проживання в будинку, користування особистими речами, автомашиною тощо). Але воно може полягати й у використанні споживчих властивостей речі за допомогою дій юридичних (надання речі в оренду і тим самим одержання відповідних прибутків). Слід зазначити, що свого часу в римському приватному праві право на одержання плодів і прибутків розглядалося як самостійна правомочність власника — jus fruendi.

Проте з огляду на українську цивілістичну традицію можна умовно вважати, що така можливість охоплюється правомочністю користування шляхом вчинення юридичних дій.

Право розпорядження полягає в юридичній можливості власника визначати фактичну і юридичну долю речі. Визначення фактичної долі речі полягає у зміні її фізичної сутності аж до повного знищення. Юридична доля речі може бути визначена шляхом передачі права власності іншій особі або через відмову від права на річ. Слід звернути увагу, що саме внаслідок того, що розпорядження річчю полягає у передачі права власності, одержання плодів і прибутків (передання речі в найм тощо) іноді оцінюють як реалізацію права розпоряджання. Проте, передаючи річ у найм, власник не має на увазі передачу права власності. Він передає річ лише у тимчасове користування. Його право власності на річ не припиняється, а реалізується шляхом використання можливості лише тимчасової передачі речі за плату іншій особі. Отже, одержання плодів, доходів, прибутків не може розглядатися як будь-який різновид права розпорядження речами.

Як вже зазначалося, в сукупності три правомочності власника утворюють класичну для українського цивільного права "тріаду", що характеризує право власності в суб'єктивному сенсі.

Слід однак зазначити, що таке трактування змісту (визначення переліку елементів) права власності не вважається досконалим. На те є, як мінімум, дві причини.

Перша з них полягає в тому, що визначення змісту права власності проводиться без врахування загального трактування суб'єктивного цивільного права як такого, що включає три правомочності: 1) право на власні дії (поведінку); 2) право вимагати певних дій від інших осіб; 3) право звернутися за захистом у разі порушення права.

Неважко помітити, що всі елементи традиційної "тріади" права власності практично повною мірою стосуються лише першої правомочності суб'єктивного цивільного права — права на власну поведінку. Такий акцент виглядає досить природним, оскільки у багатьох випадках саме поведінка власника дозволяє реалізувати йому право власності. Не заперечується, що при цьому власник може вимагати, щоб інші особи не порушували його право власності, має право звернутися до відповідних органів за захистом порушеного права. Але ці вимоги вже розглядаються як такі, що стосуються головним чином тієї чи іншої правомочності: порушення права володіння, порушення права користування, порушення права розпорядження.

Отже, постає питання: йдеться про право власності як єдине суб'єктивне право чи кожний окремий елемент "тріади" розглядається як окреме суб'єктивне право, що включає три правомочності?

Якщо прагнемо все ж вести мову про єдине суб'єктивне право власності і розглядаємо його як таке, то повинні аналізувати саме щодо цього поняття усі правомочності — не лише власної поведінки, а й вимоги поведінки до інших осіб та правомочності вимагати захисту порушеного права власності.

Звідси випливає висновок про необхідність розгляду змісту права власності у двох площинах: 1) як суб'єктивного права взагалі; 2) як змісту права на свою поведінку власника, яка у багатьох випадках є вираженням права власності взагалі.

Таким чином, зміст права власності в цілому має включати такі елементи:

1) право на власну поведінку (право на здійснення права власності на свій розсуд);

2) право вимагати "від усіх і кожного" не створювати перешкод у здійсненні права власності (не порушувати його);

3) право звернутися до суду за захистом порушеного права власності з речовим позовом (віндикаційним, негаторним тощо).

У свою чергу змістом права здійснення права власності є: право володіння, право користування, право розпорядження тощо.

Слід зазначити, що друга неточність якраз і стосується визначення переліку елементів права здійснення права власності. Справа в тому, що традиційна "тріада", як вже зазначалося, є дуже приблизною і не містить згадки про деякі важливі елементи. Наприклад, важливим елементом права власника на здійснення його права є право управління майном.

Свого часу у літературі пропонувалося виділяти правомочність управління власністю (майном) щодо колективних утворень стосовно майна, що їм належить. Водночас деякі науковці зазначали, що більш слушно вважати управління не четвертим елементом змісту права власності, а функцією органу управління колективної юридичної особи, яку та здійснює у процесі реалізації права користування або розпорядження майном.

На нашу думку, правильно виходити з того, що зазначене право не охоплюється ні правом користування, ні правом розпорядження майном. Наприклад, господарське товариство має право власності на майно, передане його учасниками як вклад до статутного капіталу (ст.115 ЦК). Товариство як власник може володіти цим майном, використовувати його як гарантію інтересів кредиторів. Водночас воно не має права повного розпорядження цим майном (наприклад, не може провести повне відчуження статутного капіталу; зменшувати його нижче рівня, встановленого законом, тощо), а також не має права використовувати майно в процесі своєї діяльності для власних потреб. Натомість господарське товариство через свої органи може управляти цим майном відповідно до змісту засновницьких договорів та вимог закону. Отже, змістом права власності як права на власну поведінку (права здійснення права власності) є: 1) право володіння майном; 2) право користування майном; 3) право управління майном; 4) право розпорядження майном.

 

3. Статті 328-330 ЦК визначають деякі засади набуття права власності.

Так, ч.2 ст.328 ЦК встановлює загальну презумпцію правомірності набуття права власності. Тобто припускається, що право власності набуте на законних підставах, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (наприклад, коли право власності набуте внаслідок укладення правочину, визнаного недійсним).

Стаття 330 ЦК встановлює спеціальні гарантії набуття права власності добросовісним набувачем. Згідно з цією нормою, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до ст.390 ЦК майно не може бути витребуване у нього шляхом віндикації. Крім того, деякі автори слушно звертають увагу на те, що у цій ситуації мають бути враховані також положення ст.388 ЦК, яка безпосередньо встановлює порядок та умови витребування майна від добросовісного набувача. Згідно з цією нормою власник має право витребувати майно від добросовісного набувача у всіх випадках, коли він набув його безвідплатно. А у тих випадках, коли такий набувач набув його за відплатним договором, власник може витребувати це майно лише якщо воно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) викрадене у власника чи особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їх волі іншим шляхом. У всіх інших випадках власник не має права витребувати набуте майно. На підставі ст.330 ЦК у добросовісного набувача виникає право власності на це майно.

Підставами виникнення права власності є різні обставини (юридичні факти), з якими норми права пов'язують встановлення правовідносин власності. Згідно з ч.1 ст.328 ЦК це можуть бути будь-які підстави, не заборонені законом, зокрема події (смерть спадкодавця), договори (купівля-продаж), юридичні вчинки (виявлення скарбу), цивільні стани (перебування у шлюбі), а також юридична сукупність (заповіт і смерть спадкодавця) тощо.

Ці підстави нерідко іменують "способи набуття права власності", їх поділяють на первинні і похідні (вторинні). Критерієм такого поділу одні науковці пропонують вважати критерій волі, інші — критерій правонаступництва. Прихильники першої позиції до первинних відносять ті способи, за допомогою яких право власності виникає незалежно від волі інших осіб, а до похідних — такі, коли воно виникає з волі попереднього власника. Прихильники критерію правонаступництва до первинних відносять способи, в основі яких правонаступництва немає, а до похідних ті, що ґрунтуються на правонаступництві.

Проте більш вдалим видається поділ підстав набуття права власності на первинні і похідні за принципом врахування обґрунтованості (базису) прав.

Суть його полягає в тому, що первинними є такі способи набуття права власності, де права власника не ґрунтуються на правах інших осіб. Похідні навпаки, припускають, що право набувача ґрунтується на праві відчужувача речі.

Поділ способів набуття права власності на первинні і похідні має велике практичне значення, оскільки від типу способу (підстави) встановлення права власності залежить характер претензій, що можуть бути заявлені до власника. Як зазначали ще давньоримські правники: "Nomo plus juris" — ніхто не може передати прав більше, ніж має сам. Це означає, що оскільки при похідних способах набуття права власності право набувача ґрунтується на праві відчужувача, то оспорюватися може не тільки право власника, а й право осіб, що передали йому у власність спірну річ. Відповідно при первинних способах виникнення права власності оспорювання цього права можливе лише щодо самого власника.

 

 

3. Підставами припинення права власності є юридичні факти (певні обставини), з якими закон пов'язує ліквідацію права власності взагалі або перехід його до іншої особи. При цьому одні й ті ж юридичні факти можуть одночасно бути підставами припинення права власності у однієї особи й підставами виникнення права власності у іншої. Наприклад, договір купівлі-продажу є підставою припинення права власності у продавця і підставою виникнення права власності у покупця.

Глава 25 ЦК визначає підстави припинення права власності. Відповідно до ст.346 ЦК право власності припиняється у разі:

1) відчуження власником свого майна;

2) відмови власника від права власності;

3) припинення права власності на майно, яке за законом не може належати цій особі;

4) знищення майна;

5) викупу пам'яток історії та культури;

6) викупу земельної ділянки у зв'язку із суспільною необхідністю;

7) викупу нерухомого майна у зв'язку з викупом з метою суспільної необхідності земельної ділянки, на якій воно розміщене;

8) звернення стягнення на майно за зобов'язаннями власника;

9) реквізиції;

10) конфіскації.

Слід звернути увагу на те, що наведений перелік не є вичерпним. Згідно з ч.2 ст.346 ЦК право власності може бути припинене також у інших випадках, встановлених законом. До них належить, наприклад, придбання майна проти волі власника добросовісним набувачем (ст.388 ЦК), смерть власника (ст.1216 ЦК).

Залежно від значення волі власника усі підстави припинення права власності можна поділити на дві групи:

1) припинення права власності з волі власника;

2) припинення права власності незалежно від волі власника.

Припинення права власності з волі власника найчастіше відбувається внаслідок передачі цього права іншій особі на підставі правочинів (договорів купівлі-продажу, дарування тощо). Можливі також знищення речі власником (шляхом її споживання, переробки в іншу річ, фізичної ліквідації) і безадресна відмова від права власності на майно (дерелікція).

Припинення права власності незалежно від волі власника може бути двох різновидів:

а) припинення права власності з об'єктивних причин (загибель речі, загублення речі власником; сплив строку набувальної давності);

б) припинення права власності внаслідок волевиявлення інших суб'єктів права (примусовий викуп майна, звернення стягнення на нього за зобов'язаннями власника, реквізиція, конфіскація тощо). При цьому слід дотримуватися положення Конституції: "Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності" (ст.41).

Відчуження власником свого майна поряд із знищенням речі внаслідок її споживання є однією з найтиповіших для приватного права підстав припинення права власності. У цьому разі власник шляхом свого волевиявлення реалізує правомочність розпорядження річчю, тобто визначає її подальшу юридичну долю.

Як правило, волевиявлення власника, який відчужує право власності на річ (відчужувача), є узгодженим з волевиявленням іншої особи, вона передається у власність (набувача). Отже, юридичним фактом, що лежить в основі переходу права власності від відчужувача до набувача, є договір (ст.626). Це означає, що відчуження права власності має відбуватися з дотриманням вимог, які висуваються до вчинення правочинів взагалі (ст.202-214 ЦК) і договорів зокрема (ст.626-654 ЦК).

Специфічність відчуження власником свого майна полягає у тому, що один і той самий юридичний факт (договір) одночасно є підставою припинення права власності у однієї особи (відчужувача) і виникнення права власності у іншої (набувача).

Оскільки договір є похідним (вторинним) способом набуття права власності на річ, то до набувача переходять не лише правомочності власника, а й відповідні обов'язки, пов'язані з правом власності на цю річ (обтяження сервітутами, заставою тощо).

Відмова власника від права власності. Як встановлює ст.347 ЦК, особа може безадресно відмовитися від права власності на майно, заявивши про це або вчинивши інші дії, які свідчать про її відмову від права власності.

Оскільки у цій нормі йдеться про право особи відмовитися від власності, можна дійти висновку, що це правило не стосується інших суб'єктів цивільних відносин, згаданих у ч.2 ст.2 ЦК. Таким чином, держава, Автономна Республіка Крим, територіальна громада та інші соціально-публічні утворення не можуть безадресно відмовитися від права власності.

Відмова від права власності можлива двома способами: а) шляхом спеціальної заяви про це; б) шляхом вчинення дій, що зрозуміло свідчать про намір відмовитися від права на майно.

Момент припинення права власності на ту чи іншу річ залежить від її правового режиму, зокрема від того, підлягає річ державній реєстрації чи ні.

У разі відмови від права власності на майно, права на яке не підлягають державній реєстрації, право власності на нього припиняється з моменту вчинення дії, яка свідчить про таку відмову.

У разі відмови від права власності на майно, права на яке підлягають державній реєстрації (ст.182 ЦК), право власності на нього припиняється з моменту внесення за заявою власника відповідного запису до державного реєстру.

Власник, який відмовився від своєї речі, може пізніше змінити намір, але за умови, що у іншої особи не виникло права власності на цю річ.

Припинення права власності особи на майно, яке не може їй належати (ст.348 ЦК). Якщо з підстав, не заборонених законом, особа набула право власності на майно, яке за законом, що був прийнятий пізніше, не може їй належати (наприклад, обмеження оборотоздатності речі), це майно має бути відчужене власником протягом строку, встановленого законом. Така сама вимога до власника висувається у випадках, коли з підстав, не заборонених законом, особа набула право власності на майно, на набуття якого за законом, що прийнятий пізніше, потрібен особливий дозвіл, а у його видачі цій особі було відмовлено. Умовами застосування цієї норми є:

• правомірність підстави виникнення права власності на момент його набуття;

• недопущення законом, який був прийнятий пізніше, перебування певної речі у власності певної особи (встановлення вимоги наявності спеціального дозволу);

• надання зазначеному закону зворотної сили;

• відмова у видачі спеціального дозволу (у випадках, коли такий дозвіл потрібний);

• невідчуження зазначеного майна протягом строку, встановленого законом (тобто відсутність волевиявлення власника на добровільне відчуження майна).

Якщо майно не відчужене власником у встановлені строки, воно за рішенням суду на підставі заяви відповідного органу державної влади підлягає примусовому продажу. Порядок відчуження залежить від призначення та виду майна, що продається. Його можна реалізувати через комісійну торгівлю, з публічних торгів тощо. У разі примусового продажу майна його колишньому власникові передається сума виторгу за вирахуванням витрат, пов'язаних з відчуженням майна.

Якщо майно не було продане, воно за рішенням суду передається у власність держави. У цьому разі колишньому власникові майна виплачується сума, визначена за рішенням суду.

 

1. Статті 328-330 ЦК визначають деякі засади набуття права власності.

Так, ч.2 ст.328 ЦК встановлює загальну презумпцію правомірності набуття права власності. Тобто припускається, що право власності набуте на законних підставах, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (наприклад, коли право власності набуте внаслідок укладення правочину, визнаного недійсним).

Стаття 330 ЦК встановлює спеціальні гарантії набуття права власності добросовісним набувачем. Згідно з цією нормою, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до ст.390 ЦК майно не може бути витребуване у нього шляхом віндикації. Крім того, деякі автори слушно звертають увагу на те, що у цій ситуації мають бути враховані також положення ст.388 ЦК, яка безпосередньо встановлює порядок та умови витребування майна від добросовісного набувача. Згідно з цією нормою власник має право витребувати майно від добросовісного набувача у всіх випадках, коли він набув його безвідплатно. А у тих випадках, коли такий набувач набув його за відплатним договором, власник може витребувати це майно лише якщо воно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) викрадене у власника чи особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їх волі іншим шляхом. У всіх інших випадках власник не має права витребувати набуте майно. На підставі ст.330 ЦК у добросовісного набувача виникає право власності на це майно.

Підставами виникнення права власності є різні обставини (юридичні факти), з якими норми права пов'язують встановлення правовідносин власності. Згідно з ч.1 ст.328 ЦК це можуть бути будь-які підстави, не заборонені законом, зокрема події (смерть спадкодавця), договори (купівля-продаж), юридичні вчинки (виявлення скарбу), цивільні стани (перебування у шлюбі), а також юридична сукупність (заповіт і смерть спадкодавця) тощо.

Ці підстави нерідко іменують "способи набуття права власності", їх поділяють на первинні і похідні (вторинні). Критерієм такого поділу одні науковці пропонують вважати критерій волі, інші критерій правонаступництва. Прихильники першої позиції до первинних відносять ті способи, за допомогою яких право власності виникає незалежно від волі інших осіб, а до похідних — такі, коли воно виникає з волі попереднього власника. Прихильники критерію правонаступництва до первинних відносять способи, в основі яких правонаступництва немає, а до похідних ті, що ґрунтуються на правонаступництві.

Проте більш вдалим видається поділ підстав набуття права власності на первинні і похідні за принципом врахування обґрунтованості (базису) прав.

Суть його полягає в тому, що первинними є такі способи набуття права власності, де права власника не ґрунтуються на правах інших осіб. Похідні навпаки, припускають, що право набувача ґрунтується на праві відчужувача речі.

Поділ способів набуття права власності на первинні і похідні має велике практичне значення, оскільки від типу способу (підстави) встановлення права власності залежить характер претензій, що можуть бути заявлені до власника. Як зазначали ще давньоримські правники: "Nomo plus juris" — ніхто не може передати прав більше, ніж має сам. Це означає, що оскільки при похідних способах набуття права власності право набувача ґрунтується на праві відчужувача, то оспорюватися може не тільки право власника, а й право осіб, що передали йому у власність спірну річ. Відповідно при первинних способах виникнення права власності оспорювання цього права можливе лише щодо самого власника.

2. Підставами припинення права власності є юридичні факти (певні обставини), з якими закон пов'язує ліквідацію права власності взагалі або перехід його до іншої особи. При цьому одні й ті ж юридичні факти можуть одночасно бути підставами припинення права власності у однієї особи й підставами виникнення права власності у іншої. Наприклад, договір купівлі-продажу є підставою припинення права власності у продавця і підставою виникнення права власності у покупця.

Глава 25 ЦК визначає підстави припинення права власності. Відповідно до ст.346 ЦК право власності припиняється у разі:

1) відчуження власником свого майна;

2) відмови власника від права власності;

3) припинення права власності на майно, яке за законом не може належати цій особі;

4) знищення майна;

5) викупу пам'яток історії та культури;

6) викупу земельної ділянки у зв'язку із суспільною необхідністю;

7) викупу нерухомого майна у зв'язку з викупом з метою суспільної необхідності земельної ділянки, на якій воно розміщене;

8) звернення стягнення на майно за зобов'язаннями власника;

9) реквізиції;

10) конфіскації.

Слід звернути увагу на те, що наведений перелік не є вичерпним. Згідно з ч.2 ст.346 ЦК право власності може бути припинене також у інших випадках, встановлених законом. До них належить, наприклад, придбання майна проти волі власника добросовісним набувачем (ст.388 ЦК), смерть власника (ст.1216 ЦК).

Залежно від значення волі власника усі підстави припинення права власності можна поділити на дві групи:

1) припинення права власності з волі власника;

2) припинення права власності незалежно від волі власника.

Припинення права власності з волі власника найчастіше відбувається внаслідок передачі цього права іншій особі на підставі правочинів (договорів купівлі-продажу, дарування тощо). Можливі також знищення речі власником (шляхом її споживання, переробки в іншу річ, фізичної ліквідації) і безадресна відмова від права власності на майно (дерелікція).

Припинення права власності незалежно від волі власника може бути двох різновидів:

а) припинення права власності з об'єктивних причин (загибель речі, загублення речі власником; сплив строку набувальної давності);

б) припинення права власності внаслідок волевиявлення інших суб'єктів права (примусовий викуп майна, звернення стягнення на нього за зобов'язаннями власника, реквізиція, конфіскація тощо). При цьому слід дотримуватися положення Конституції: "Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності" (ст.41).

Відчуження власником свого майна поряд із знищенням речі внаслідок її споживання є однією з найтиповіших для приватного права підстав припинення права власності. У цьому разі власник шляхом свого волевиявлення реалізує правомочність розпорядження річчю, тобто визначає її подальшу юридичну долю.

Як правило, волевиявлення власника, який відчужує право власності на річ (відчужувача), є узгодженим з волевиявленням іншої особи, вона передається у власність (набувача). Отже, юридичним фактом, що лежить в основі переходу права власності від відчужувача до набувача, є договір (ст.626). Це означає, що відчуження права власності має відбуватися з дотриманням вимог, які висуваються до вчинення правочинів взагалі (ст.202-214 ЦК) і договорів зокрема (ст.626-654 ЦК).

Специфічність відчуження власником свого майна полягає у тому, що один і той самий юридичний факт (договір) одночасно є підставою припинення права власності у однієї особи (відчужувача) і виникнення права власності у іншої (набувача).

Оскільки договір є похідним (вторинним) способом набуття права власності на річ, то до набувача переходять не лише правомочності власника, а й відповідні обов'язки, пов'язані з правом власності на цю річ (обтяження сервітутами, заставою тощо).

Відмова власника від права власності. Як встановлює ст.347 ЦК, особа може безадресно відмовитися від права власності на майно, заявивши про це або вчинивши інші дії, які свідчать про її відмову від права власності.

Оскільки у цій нормі йдеться про право особи відмовитися від власності, можна дійти висновку, що це правило не стосується інших суб'єктів цивільних відносин, згаданих у ч.2 ст.2 ЦК. Таким чином, держава, Автономна Республіка Крим, територіальна громада та інші соціально-публічні утворення не можуть безадресно відмовитися від права власності.

Відмова від права власності можлива двома способами: а) шляхом спеціальної заяви про це; б) шляхом вчинення дій, що зрозуміло свідчать про намір відмовитися від права на майно.

Момент припинення права власності на ту чи іншу річ залежить від її правового режиму, зокрема від того, підлягає річ державній реєстрації чи ні.

У разі відмови від права власності на майно, права на яке не підлягають державній реєстрації, право власності на нього припиняється з моменту вчинення дії, яка свідчить про таку відмову.

У разі відмови від права власності на майно, права на яке підлягають державній реєстрації (ст.182 ЦК), право власності на нього припиняється з моменту внесення за заявою власника відповідного запису до державного реєстру.

Власник, який відмовився від своєї речі, може пізніше змінити намір, але за умови, що у іншої особи не виникло права власності на цю річ.

Припинення права власності особи на майно, яке не може їй належати (ст.348 ЦК). Якщо з підстав, не заборонених законом, особа набула право власності на майно, яке за законом, що був прийнятий пізніше, не може їй належати (наприклад, обмеження оборотоздатності речі), це майно має бути відчужене власником протягом строку, встановленого законом. Така сама вимога до власника висувається у випадках, коли з підстав, не заборонених законом, особа набула право власності на майно, на набуття якого за законом, що прийнятий пізніше, потрібен особливий дозвіл, а у його видачі цій особі було відмовлено. Умовами застосування цієї норми є:

• правомірність підстави виникнення права власності на момент його набуття;

• недопущення законом, який був прийнятий пізніше, перебування певної речі у власності певної особи (встановлення вимоги наявності спеціального дозволу);

• надання зазначеному закону зворотної сили;

• відмова у видачі спеціального дозволу (у випадках, коли такий дозвіл потрібний);

• невідчуження зазначеного майна протягом строку, встановленого законом (тобто відсутність волевиявлення власника на добровільне відчуження майна).

Якщо майно не відчужене власником у встановлені строки, воно за рішенням суду на підставі заяви відповідного органу державної влади підлягає примусовому продажу. Порядок відчуження залежить від призначення та виду майна, що продається. Його можна реалізувати через комісійну торгівлю, з публічних торгів тощо. У разі примусового продажу майна його колишньому власникові передається сума виторгу за вирахуванням витрат, пов'язаних з відчуженням майна.

Якщо майно не було продане, воно за рішенням суду передається у власність держави. У цьому разі колишньому власникові майна виплачується сума, визначена за рішенням суду.

Знищення майна (ст.349 ЦК) може бути результатом дій власника або інших осіб. Зокрема, це може бути таке використання майна, внаслідок якого воно повністю і назавжди втрачає свої властивості, індивідуальні ознаки тощо. Знищення майна може статися і незалежно від волі власника (наприклад, у результаті випадку, непереборної сили, неправомірних дій інших осіб).

У разі знищення майна, права на яке підлягають державній реєстрації, право власності на нього припиняється з моменту внесення за заявою власника змін до державного реєстру (ч.2 ст.349 ЦК). Отже, припинення права власності на таке майно пов'язується з наявністю юридичної сукупності: дії або події, що спричинили знищення речі; правочину — звернення власника до відповідного органу; адміністративного акта — рішення цього органу про виключення знищеної речі з державного реєстру.

Таке рішення навряд чи можна визнати вдалим, оскільки пов'язування припинення права власності з формальним моментом (виключенням з реєстру) загрожує виникненням "фантомних" об'єктів права власності. Реальною може стати ситуація, коли буде провадитися купівля-продаж не реальних об'єктів, а права на них, яке існує лише завдяки документам, тим паче, що підстав для визнання такого правочину недійсним ЦК не передбачає. Зокрема він не може бути визнаний, як здається, фіктивним за правилами ст.234 ЦК, оскільки у його сторін є намір створити правові наслідки.

Очевидно, у разі знищення майна право власності на нього існувати не може. Воно має припинятися незалежно від того, як далі поводиться власник.

Припинення права власності у зв'язку з викупом майна у власника. Викуп земельної ділянки посідає особливе місце серед підстав припинення права власності, оскільки має виражені публічно-правові ознаки, ґрунтуючись на врахуванні публічних інтересів шляхом обмеження прав приватних осіб. Визначальними тут є положення ч.5 ст.41 Конституції, згідно з якими примусове відчуження об'єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості.

У ЦК припинення права власності шляхом викупу майна передбачає дві ситуації:

1) викуп земельної ділянки у зв'язку із суспільною необхідністю (а також викуп нерухомості, що знаходиться на цій земельній ділянці);

2) викуп пам'ятки історії та культури.

Викуп земельної ділянки у зв'язку з суспільною необхідністю. Ні Конституція, ні ЦК не містять визначення поняття суспільної необхідності, яка є підставою для припинення права власності на землю. Натомість примусове відчуження земельної ділянки у ст.146 ЗК іменується викупом земельних ділянок для суспільних потреб (спорудження будівель, споруд органів державної виконавчої влади та органів місцевого самоврядування; спорудження об'єктів оборони та національної безпеки; будівництво та обслуговування лінійних об'єктів та об'єктів транспортної і енергетичної інфраструктури тощо).

Викуп може бути здійснений добровільно (у разі наявності згоди власника ділянки) або примусово (за рішенням суду з ініціативи органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень).

У випадках примусового викупу орган, який ухвалив рішення про викуп земельної ділянки, зобов'язаний письмово повідомити її власника про викуп, який передбачається здійснити, не пізніше ніж за один рік до викупу. Цей строк імперативно визначений законом (ч.3 ст.350 ЦК) і не може бути скороченим державним органом.

Плата за земельну ділянку, що викуповується (викупна ціна), визначається за домовленістю сторін. Межі її встановлені Методикою грошової оцінки земель сільськогосподарського призначення та населених пунктів, затвердженою постановою Кабінету Міністрів України від 23 березня і995 р. № 2ІЗ, і Методикою експертної грошової оцінки земельних ділянок, затвердженою постановою Кабінету Міністрів України від 11 жовтня 2002 р. № 1531. їх застосування є обов'язковим для органу, який ухвалив відповідне рішення про викуп. Але остаточне визначення викупної ціни відбувається шляхом встановлення ринкової вартості земельної ділянки і нерухомого майна, під якою мається на увазі та ціна, за якою зазначене майно могло бути реалізованим у певній місцевості за умовами вільного продажу на момент викупу. При цьому має враховуватись категорія земель, місцезнаходження земельної ділянки тощо.

Якщо власнику земельної ділянки належить нерухоме майно, розташоване на цій ділянці, то викупна ціна має включати його ринкову вартість. Вимога про викуп зазначеної нерухомості підлягає задоволенню, якщо позивач доведе, що використання земельної ділянки, викупленої у зв'язку із суспільною необхідністю, є неможливим без припинення права власності на це майно. Суд може постановити рішення про знесення жилого будинку, інших будівель, споруд, насаджень, які розміщені на земельній ділянці, що підлягає викупу, або про перенесення їх за бажанням власника на іншу земельну ділянку та їх відбудову, якщо це можливо.

У разі знесення або перенесення зазначених об'єктів на іншу земельну ділянку особа має право на попереднє відшкодування збитків, у тому числі витрат на поліпшення якості земельної ділянки та упущеної вигоди. Особа, право власності якої припинилося, має право вимагати надання їй іншої, рівноцінної за якістю, земельної ділянки в межах цього населеного пункту. Знесення жилого будинку не допускається до забезпечення особи, яка проживала у ньому як власник, та членів її сім'ї, а також особи, яка проживала у ньому як наймач, та членів її сім'ї помешканням у розмірі та в порядку, встановлених законом. До набрання законної сили рішенням суду про викуп земельної ділянки у зв'язку із суспільною необхідністю власник має право розпорядитися жилим будинком, іншими будівлями, спорудами, насадженнями, що розміщені на цій земельній ділянці на власний розсуд (ст.351 ЦК).

Якщо майно, розташоване на ділянці, не належить її власникові, то питання про його викуп вирішується за правилами ст.351 ЦК за умови залучення власника цього майна до участі у справі. До викупної ціни включаються ринкова вартість земельної ділянки і нерухомого майна, що на ній розміщене, та збитки, завдані власникові у зв'язку з викупом земельної ділянки (у тому числі упущена вигода), у повному обсязі.

За домовленістю з власником земельної ділянки, яка підлягає викупу, орган, який прийняв рішення про викуп земельної ділянки у зв'язку із суспільною необхідністю, може надати йому іншу земельну ділянку, вартість якоївраховується при визначенні викупної ціни.

Викуп пам'ятки історії та культури допускається, якщо в результаті дій або бездіяльності власника пам'ятки історії та культури їй загрожує пошкодження або знищення у цьому разі державний орган з питань охорони пам'яток історії та культури робить власнику пам'ятки відповідне попередження. І якщо такий власник не вживе заходів щодо її збереження зокрема у зв'язку з неможливістю створення необхідних для цього умов, суд за позовом зазначеного органу може постановити рішення про її викуп і перехід у власність держави. При цьому не має значення характер поведінки власника (наявність його вини в безгосподарному утриманні культурних цінностей тощо).

У разі невідкладної необхідності забезпечення умов для збереження пам'ятки історії та культури позов про її викуп може бути пред'явлено без попередження.

Викупна ціна пам'ятки історії та культури визначається за згодою сторін, а у разі спору судом (ст.352 ЦК).

Звернення стягнення на майно за зобов'язаннями власника є підставою припинення права власності у випадках, встановлених нормами зобов'язального права.

Наприклад, у випадку невиконання зобов'язання, забезпеченого заставою, заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави (ст.589 ЦК). У цьому разі звернення стягнення на предмет застави здійснюється за рішенням суду, якщо інше не встановлене договором або законом. Заставлене майно може бути реалізоване з публічних торгів або іншим чином у порядку, встановленому договором сторін чи законом (ст.590, 591 ЦК). Але у кожному разі право власності заставодавця (боржника) на річ, яка була предметом застави, припиняється.

Припинення права власності шляхом звернення стягнення на майно за зобов'язаннями власника має також місце у разі невиконання боржником обов'язку передати кредиторові у власність річ, визначену індивідуальними ознаками. У цьому випадку згідно зі ст.620 ЦК кредитор має право витребувати цю річ у боржника та вимагати її передання відповідно до умов зобов'язання. Припинення права власності на таку річ відбувається з моменту винесення судом рішення про примусове виконання зобов'язання боржником шляхом передання конкретної речі, визначеної індивідуальними ознаками, кредитору.

Реквізиція — це примусове відчуження майна у власника на підставі та у порядку, встановлених законом, за умови попереднього і повного відшкодування його вартості. При цьому реквізоване майно переходить у власність держави або знищується.

Мета реквізиції полягає у забезпеченні безпеки громадян, врятуванні майна, знищенні заражених тварин для недопущення поширення епідемії або епізоотії тощо. Тому вона допускається у разі стихійного лиха, аварії, епідемії, епізоотії та за інших надзвичайних обставин з метою суспільної необхідності.

 

В умовах воєнного або надзвичайного стану майно може бути примусово відчужене у власника з наступним повним відшкодуванням його вартості. Оцінка, за якою попередньому власникові була відшкодована вартість реквізованого майна, може бути оскаржена до суду.

У разі реквізиції майна його попередній власник може вимагати взамін надання йому іншого майна, якщо це можливо. Якщо ж після припинення надзвичайної обставини реквізоване майно збереглося, особа, якій воно належало, має право вимагати його повернення, якщо це можливо. У разі повернення майна у особи поновлюється право власності на нього, водночас вона зобов'язується повернути грошову суму або річ, яка була нею одержана у зв'язку з реквізицією, з вирахуванням розумної плати за використання цього майна.

Конфіскація — це позбавлення права власності на майно за рішенням суду як санкція за вчинення правопорушення у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом.

На відміну від реквізиції, конфіскація має безоплатний характер (майно переходить у власність держави безоплатно) і може застосовуватися лише у вигляді санкції за скоєний злочин. Держава не відповідає за зобов'язаннями попередніх власників конфіскованого майна, якщо останні виникли після вжиття державними органами заходів щодо охорони майна і без згоди зазначених органів. За зобов'язаннями колишнього власника держава відповідає лише у межах активу майна, що перейшло до неї. Відносини, які виникають при конфіскації, врегульовані спеціальними нормативними актами, зокрема Порядком обліку, зберігання, оцінки конфіскованого та іншого майна, що переходить у власність держави, і розпорядження ним, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів від 25 серпня 1998 р. № 1340.

Від конфіскації як заходу кримінального покарання та адміністративного стягнення слід відрізняти стягнення судом коштів у дохід держави в порядку регресу (ч.2, 3 ст.1191 ЦК) тощо.