Тема: Поняття, принципи і система цивільного права

Вступ

Третя кодифікація приватного законодавства, що ознаменувалась 16 січня 2003 року Цивільного кодексу України, відкрила епоху ствердження і розбудови нашої держави.

Характерними ознаками цієї трансформації, насамперед, є розвиток конституційних положень про соціальну значущість та пріоритетність людини, її прав та охоронюваних законом інтересів. Важливість такого гуманітарного правового світогляду ще на початку ХХ століття обґрунтував видатний дореволюційний цивіліст Й. О. Покровський у своїй фундаментальній праці „ Основі проблеми громадського права” . Безперечно такий підхід до ролі та місця людини у системі соціальних пріоритетів не лише дасть можливість адаптувати національне законодавство до стандартів Європейського Союзу, а й прискорить процес створення та розвитку в Україні громадянського суспільства.

Ще однією істотною ознакою новітньої цивілістичної доктрини є відмов від адміністративно-правової планової системи управління економікою і перехід до засад вільного ринкового регулювання та конкуренції. Цьому сприяли і закріплення нових підходів до свободи підприємницької діяльності, свободи договору, рівності форм власності тощо. Таке бачення розвитку правового регулювання економічних процесів у поєднанні з виваженою податковою політикою повинно забезпечити стрімке фінансово-економічне зростання добробуту як України в цілому так і кожного громадянина зокрема.

Однак реформування цивільного законодавства мало й низку суттєвих проблем. Насамперед. Попри намагання переважної більшості розробників, серед яких були найкращі науковці та практики України, Цивільний кодекс так і не став єдиним кодифікованим актом у сфері приватноправового регулювання та охорони суспільних відносин. Причин цьому більше, ніж достатньо: це і прийняття окремим актом Сімейного кодексу України і вилучення книги, яка регулювання міжнародні приватноправові відносини. І прийняття Господарського кодексу України. На наше переконання, така розрізненість близьких за духом нормативно-правових актів не лише може створити непотрібну конкуренцію між їх нормами, а й зумовити цілу низку проблем, що пов’язані з єдиним та одноманітним застосуванням приватного законодавства.

І саме висвітленню переваг нового Цивільного кодексу, його основних положень. А також вирішенню проблем при їх застосуванні у сучасний період присвячено цю працю.

 

 

Тема: Поняття, принципи і система цивільного права

Лекція

План

1. Місце цивільного права в система галузей права.

2. Метод цивільно-правового регулювання.

3. Функції цивільного права.

4. Визначення та система цивільного права.

Самостійне вивчення

1. Особливості методу цивільно-правового регулювання. 2. Основні принципи цивільного права та їх закріплення в Конституції…  

Питання для самоперевірки

1. Місце цивільного права в система галузей права?

2. Метод цивільно-правового регулювання?

3. Функції цивільного права?

4. Визначення та система цивільного права?

 

 

Література

 

1. Азімов Ч. Про предмет і метод цивільного права // Вісник Академії правових наук України. — 1999. — № 1 (16). — С. 143-151.

2. Алексеев С.С. Предмет советского гражданского права. — Свердловск, 1959.

3. Братусь С.Н. Предмет и система советского гражданского права. — М., 1963.

4. Егоров Н.Д. Гражданско-правовое регулирование зкономи-ческих отношений. — Л., 1986.

5. Калмьїков Ю.Х. Структура советского гражданского права и перспективьі ее развития / Калмьїков Ю.Х. Избранное: Трудьі. Статьи. Вьіступления. — М., 1998. — С.84-93.

6. Красавчиков О.А. Диспозитивность в гражданско-правовом регулировании // Советское государство и право. — 1970. — №1. — С.40-46.

7. Червоньїй Ю.С. Предмет гражданского права Украиньї // Юридична освіта і правова держава (до 150-річчя Юридичного інституту ОДУ): 36. наук, праць. — Одеса, 1997. — С. 144-150.

8. Яковлев В.Ф. Гражданско-правовой метод регулирования об-щественньїх отношений. — Свердловск, 1972.

Тема: Цивільне законодавство.

Лекція

План

1. Поняття та структура цивільного законодавства.

2. Цивільний кодекс України.

3. Дія цивільного законодавства.

4. Аналогія права і аналогія закону.

 

Самостійне вивчення

2. Акти цивільного законодавства і договір. 3. Роль судової практики в удосконаленні ,тлумаченні і застосуванні…  

ДОГОВІР

Зокрема ЦК розрізняє укладення договорів, взагалі не передбачених актами цивільного законодавства, і договорів, передбачених такими актами. Щодо договорів, взагалі не передбачених актами цивільного законодавства,… Отже, якщо договір не згадується в актах цивільного законодавства взагалі, особи мають право врегулювати свої…

Питання для самоперевірки

1. Поняття та структура цивільного законодавства?

2. Цивільний кодекс України?

3. Дія цивільного законодавства?

4. Аналогія права і аналогія закону?

 

 

Література

1. Бахчисарайцев Х.З. К истории гражданских кодексов социа-листических республик (Очерки). — М., 1948.

2. Барак А. Судейское усмотрение. — М., 1999.

3. Боннер А.Т. Применение нормативних актов в гражданском процессе. — М., 1980.

4. Лисенков О. Законодавство України: необхідне нормативне визначення поняття // Право України. - 1999. - №11. - С.93-96.

5 Судебная практика в советской правовой системе / Под ред. С.Н. Братуся. - М, 1975. - С.119-141.

6. Зффективность гражданского законодательства (Актуальньїе вопросьі) / Под ред. В.П. Грибанова. — М., 1984.

 

 

Тема: Цивільні правовідносини

Лекція

План

1. Поняття цивільних правовідносин. Елементи цивільних правовідносин: суб′єкти, об′єкти, суб′єктивне цивільне право, суб′єктивний цивільний обов′язок.

2. Види цивільно-правових відносин.

3. Здійснення суб′єктивних прав. Метод здійснення цивільних прав.

4. Виникнення цивільних обов′язків.

5. Порядок і способи захисту цивільних прав.

 

1. Характерними ознакамиправовідносин є такі:

1) Правові відношення виникають, змінюються та припиняються лише на підставі правових норм, які безпосередньо породжують правові відношення і реалізуються через них. Між цими феноменами існує причинний зв'язок.

2) Саме у правових відношеннях досягається мета правових норм, проявляється їх реальна сила та ефективність. Інші суспільні відносини опосередковуються іншими (не юридичними) нормами, як правило, тому що не потребують правового втручання.

3) Суб'єкти правових відносин взаємно пов'язані між собою юридичними (суб'єктивними) правами та обов'язками. Цей зв'язок по суті і є правовим відношенням, у межах якого праву однієї сторони кореспондує обов'язок іншої і навпаки.

4) Правове відношення це завжди двосторонній зв'язок, тому що сама норма права має характер надання права та покладення зобов'язання, вона завжди когось уповноважує, а когось зобов'язує.

5) Правові відношення мають вольовий характер. По-перше, тому, що через норми права у них відображується державна воля. По-друге, в силу того, що навіть за наявності правової норми правове відношення не з'являється автоматично і потім функціонувати без волевиявлення його учасників, у всякому разі хоча б одного з них, не може. Необхідний вольовий акт, який породжує це правове явище. Правові відношення, перш ніж з'явитися, проходять через свідомість та волю людей. Лише в окремих випадках суб'єкт може не знати, що став учасником правового відношення.

6) Правові відношення охороняються державою. Інші суспільні відносини такого захисту не мають. Звичайно, не в усіх правових відношеннях держава зацікавлена (наприклад, у правових відношеннях, що виникають з правопорушень), але її інтерес полягає у такому разі в тому, щоб ці соціальні ексцеси належним чином розв'язувались, винні особи зазнавали покарання тощо. Тому захист правопорядку та законності означає також охорону правових відносин.

7)Правовідносини відрізняються індивідуалізацією суб'єктів, персоніфікацією прав та обов'язків. Правове відношення є не безособовим абстрактним зв'язком, це — завжди конкретне відношення конкретної особи до конкретної особи. Сторони, як правило, відомі, можуть бути названими, а їх дії скоординовано. Цього немає в інших суспільних відносинах, не настільки формалізованих та впорядкованих.

8) Правовідносинами можна вважати ті суспільні відносини, що передбачені гіпотезою правової норми, а, крім того, належать до сфери ідеологічних відносин.

З врахуванням зазначених вище ознак правове відношення може бути визначене як врегульоване нормами права вольове суспільне відношення, що виражається в конкретному зв'язку між уповноваженим та зобов'язаним суб'єктами носіями суб'єктивних юридичних прав, обов'язків, повноважень і відповідальності і забезпечується державою. Можливе також визначення правовідносин як таких специфічних вольових суспільних відносин, які виникають на основі відповідних норм права, учасники яких взаємопов'язані суб'єктивними правами та юридичними обов'язками.

Спираючись на таке розуміння сутності і загальне визначення поняття правовідносин, у найпростішому варіанті цивільні правовідносини можуть бути визначені як цивільні відносини, врегульовані нормами цивільного права.

Водночас можливе і точніше визначення. Наприклад, таке.

Цивільне правовідношення — це правовий зв'язок, що ґрунтується на нормах цивільного права, між юридично рівними суб'єктами, які є носіями цивільних прав і обов'язків.

З'ясування властивостей і характеру цивільного правовідношення належить до найскладніших питань теорії цивільного права.

Водночас значна частина аспектів цієї проблеми (наприклад, кваліфікація правовідносин як вольових, ідеологічних відносин, встановлення співвідношення їх з реальними, виробничими відносинами, визначення можливості впливу права на суспільні відносини тощо) не тільки належить до сфери приватного (цивільного) права, а й має загальнотеоретичний характер.

Це дозволяє не розглядати їх детально у курсі цивільного права, а обмежитися відсиланням до спеціальних праць (О.С. Йоффе, Р.Й. Халфіна) і характеристикою лише специфічних ознак та особливостей цивільних правовідносин.

Головні ознаки цивільного правовідношення можуть бути виведені вже з самого його визначення.

До них, зокрема, належать:

1) Особливості суб'єктного складу. Учасники цивільних правовідносин у цих відносинах виступають як юридично рівні суб'єкти, що в організаційно-правовому і майновому сенсі відокремлені один від одного.

2) Цивільні правовідносини це правовий зв'язок, що виникає з приводу нематеріальних і матеріальних благ, які становлять інтерес для окремої (приватної) особи.

3) Відносини сторін врегульовані на засадах ініціативи учасників, на їх вільний розсуд, що ґрунтується на уповноважувальному характері норм цивільного законодавства. Це знаходить відображення у тому, що головною підставою виникнення правового зв'язку між суб'єктами цивільних відносин є їх договір, який до того ж може виступати як норма цивільного законодавства.

4) Учасники цього виду правовідносин виступають як носії цивільних прав і обов'язків.

5) Захист суб'єктивних прав і спонукання до виконання суб'єктивних обов'язків здійснюється за допомогою специфічних заходів впливу і у спеціальному (як правило, позовному) порядку.

6) Підстави виникнення, припинення і трансформацій цивільних правовідносин ґрунтовно відрізняються від юридичних фактів в інших галузях права за видами, змістом і характером правових наслідків. Зокрема, цивільні права і обов'язки виникають (припиняються, змінюються тощо) не тільки з підстав, передбачених актами цивільного законодавства, а й внаслідок дій суб'єктів цивільних відносин, які на підґрунті загальних засад цивільного права (законодавства) породжують відповідні цивільні права і обов'язки.

Цивільне правове відношення є складною правовою категорією, що складається з трьох обов'язкових елементів: 1) суб'єктів; 2) об'єктів; 3) змісту.

 

Суб'єкти цивільних правовідносин

У кожному правовідношенні беруть участь не менше двох суб'єктів. У іншому разі цивільні відносини як стосунки між особами, відсутні, а отже, не може… Учасники правовідношення можуть мати права. Тоді вони називаються… Учасники правовідношення, на яких покладено обов'язки, називаються зобов'язаними особами (у зобов'язаннях вони…

Об'єкти цивільних правовідносин

Так, В.Г. Вердніков об'єктом правового відношення визначає те благо, на яке спрямовані суб'єктивне право та відповідний йому обов'язок з метою… Найдоцільніше об'єктом правового відношення вважати все те, з приводу чого ці… Питання про об'єкт має неоднакове значення у різних правовідносинах. У тих правовідносинах, де головним є юридичний…

Питання для самоперевірки

1. Поняття цивільних правовідносин. Елементи цивільних правовідносин: суб′єкти, об′єкти, суб′єктивне цивільне право, суб′єктивний цивільний обов′язок?

2. Види цивільно-правових відносин?

3. Здійснення суб′єктивних прав. Метод здійснення цивільних прав?

4. Виникнення цивільних обов′язків?

 

 

Література

1. Данилин В.И., Реутов С.И. Юридические факти в советском семейном праве. — Свердловск, 1989.

2. Иоффе О.С. Правоотношение по советскому гражданскому праву // Иоффе О.С. Избранньїе трудьі по гражданскому праву. — М., 2000. - С.508-695.

3. Исаков В.Б. Юридические фактьі в советском праве. — М., 1984.

4. Красавчиков О.А. Юридические фактьі в советском граждан-ском праве. — М., 1958.

5. Советское гражданское право: субьектьі гражданского права / Под ред. С.Н. Братуся. — М., 1984.

6. Халфина Р.О. Общее учение о правоотношении. — М., 1974.

 

 

Тема: Фізичні особи як суб′єкти цивільного права. Опіка та піклування

Лекція

План

1. Поняття фізичної особи. Цивільна правоздатність фізичної особи, її обсяг.

2. Виникнення і припинення правоздатності громадян.

3. Поняття і види дієздатності фізичної особи.

4. Порядок, умови і правові наслідки визнання фізичної особи безвісно відсутньою і оголошення її померлою.

 

Самостійне вивчення

2. Опіка та піклування.   1. У радянському цивільному праві термін „фізична особа” не використовувався, оскільки ця категорія вважалася суто…

Питання для самоперевірки

1. Поняття фізичної особи. Цивільна правоздатність фізичної особи, її обсяг?

2. Виникнення і припинення правоздатності громадян?

3. Поняття і види дієздатності фізичної особи?

4. Порядок, умови і правові наслідки визнання фізичної особи безвісно відсутньою і оголошення її померлою?

 

 

Література

1. Васькін В.В., Харитонов Е.О. Дифферснциация гражданской правосубьектности // Правовое положение несовершеннолетних: Сб. науч. трудов. — Краснодар, 1985. — С. 14-15.

2. Гражданско-правовое положение личности в СССР. — М.,

1975.

3. Малеин Н.С. Гражданскии закон и права личности в СССг. —

М., 1981.

4. Советское гражданское право: субьектьі гражданского права. — М., 1984. - С.29-50.

5. Янкова О. До питання про дієздатність громадян-підприєм-ців // Українське право. — 1997. — Число 3. — С.91-92.

 

Тема: Юридичні особи. Держава, територіальні громади, АРК, як суб′єкти цивільних правовідносин.

Лекція

План

1. Поняття та ознаки юридичних осіб.

2. Види юридичних осіб.

3. Створення юридичної особи.

4. Особисті немайнові права юридичної особи.

5. Припинення юридичної особи.

6. Цивільна правоздатність і дієздатність юридичних осіб.

 

Самостійне вивчення

2. Підприємницькі товариства. 3. Непідприємницькі товариства. 4. Органи і представники юридичної особи.

Питання для самоперевірки

1. Поняття та ознаки юридичних осіб?

2. Види юридичних осіб?

3. Створення юридичної особи?

4. Особисті немайнові права юридичної особи?

5. Припинення юридичної особи?

6. Цивільна правоздатність і дієздатність юридичних осіб?

 

Література

1. Александров В. Учение о лицах юридических, по началамнауки. - М., 1865.

2. Аскназий С.И. Об основаниях правових отношений между государственньїми социалистическими организациями // Ученьїе записки Ленинградского юридического института. — Вьш. 4. —

Л., 1947.

З Братусь С.Н. Юридические лица в советском гражданском праве. - М., 1947.

4. Венедиктов А. В. Государственная социалистическая собс-твенность. — М. — Л., 1948.

5. Красавчиков О.А. Сущность юридического лица // Советское государство и право. — 1976. — №1.

6. Толстой Ю.К. О государственньїх юридических лицах в СССР // Вестник Ленинградского университета. — Л., 1955. — №3.

 

Тема: Господарські товариства

Лекція

План

1. Господарські товариства:

а) повне

б) командитне

в) акціонерне товариство

г)товариство з обмеженою та додатковою відповідальністю. Виробничий кооператив.

Самостійне вивчення

2. Зміст цивільної правосуб′єктності територіальних громад та АРК.    

Питання для самоперевірки

1. Поняття господарського товариства?

а) повного

б) командитного

в) акціонерного товариство

г) товариство з обмеженою відповідальністю та додатковою.

2. Виробничий кооператив?

 

 

Література

1. Брагинский М.И. Участие советского государства в граждан-ских правоотношениях. — М., 1981.

2 Советское гражданское право: Субьектьі гражданского права Под ред. С.Н. Братуся. - М, 1984. - С.269-285.

3. Мицкевич А.В. Субьекты советского права. — М., 1962. С.95-166.

 

 

Тема: Об′єкти цивільних прав. Особисті немайнові права фізичної особи.

Лекція

План

1. Поняття і види об′єктів цивільних прав.

2. Речі як об′єкти цивільних прав.

3. Класифікація речей.

Самостійне вивчення

2. Особисті немайнові права фізичної особи т їх види. 3. Захист особистих немайнових прав. 1. Насамперед потрібно зробити зауваження стосовно співвідношення термінів „об’єкти цивільних прав” і „об’єкти…

Питання для самоперевірки

1. Поняття і види об′єктів цивільних прав?

2. Речі як об′єкти цивільних прав?

3. Класифікація речей?

 

 

Література

1. Корнєєв В. Правовий режим функціонування ринку облігацій внутрішньої державної позики // Право України. — 1999. — №11. - С.41-45.

2. Красавчикова Л.О. Личная жизнь граждан под охраной зако-на. - М., 1983.

3. Лапач В.А. Система обьектов гражданских прав: Теория и су-дебная практика. — СПб., 2002.

4. Лунц Л.А. Деньги и денежньїе обязательства в гражданском праве. - М, 1999. - С.23-145.

 

5 Магазинер ЯМ. Обьект права / Очерки по гражданскому праву. - Л., 1957. - С.66-75.

6. Нерсесов Н. О бумагах на предьявителя с точки зрения гражданського права / Избранньїе трудьі по представительству и ценньїм бумагам в гражданском праве. — М., 1998. — С. 137-282.

7. Палиюк В.П. Моральний (неимущественньїй) вред. — К., 1999.

8. Ромовська 3. Особисті немайнові права фізичних осіб // Українське право. — 1997. — Число 1. — С.47-60.

 

 

 

Тема: Підстави виникнення, зміни та припинення цивільних правовідносин.

Лекція

План

1. Поняття та види правочину. Умови чинності право чину.

2. Фіктивні та удавані правочини.

3. Нікчемні та заперечувані правочини.

Самостійне вивчення

2. Державна реєстрація правочину. 3. Зміст правочину. Єдність волі та волевиявлення.  

Питання для самоперевірки

1. Поняття та види правочину. Умови чинності право чину?

2. Фіктивні та удавані право чину?

3. Нікчемні та заперечувані право чину?

 

Література

1. Ойгензихт В.А. Воля и волеизьявление. — Душанбе, 1983.

2. Рабинович Н.В. Недействительность сделки и ее последс-твия. - Л., 1960.

3. Хатнюк Н.С. Заперечні угоди та їх правові наслідки: Автореф. дис. канд. юрид. наук. — К., 2003.

4. Хатнюк Н.С. Умови дійсності угод // Держава і право. — 2001. - Вип.П. - С.283- 289.

5. Шахматов В.П. Сделки, совершеннньїе с целью противной интересам государства и общества. — Томск, 1966.

 

 

Тема: Строки та терміни в цивільному праві.

Позовна давність

Лекція

План

1. Поняття та юридичне значення строків і термінів у цивільному праві.

2. Види строків у цивільному праві.

3. Поняття і значення позовної давності. Види позовної давності.

4. Правила обчислення позовної давності.

Самостійне вивчення

2. Початок перебігу позовної давності. 3. Зупинення і переривання перебігу позовної давності. Вимоги на які позовна…  

Питання для самоперевірки

1. Поняття та юридичне значення строків і термінів у цивільному праві?

2. Види строків у цивільному праві?

3. Поняття і значення позовної давності. Види позовної давності?

4. Правила обчислення позовної давності?

 

 

Література

1. Красавчиков О.А. Диспозитивность в гражданско-правовом регулировании // Советское государство и право. — 1970. — №1. — С.40-46.

2. Червоньїй Ю.С. Предмет гражданского права Украиньї // Юридична освіта і правова держава (до 150-річчя Юридичного інституту ОДУ): 36. наук, праць. — Одеса, 1997. — С. 144-150.

3. Яковлев В.Ф. Гражданско-правовой метод регулирования об-щественньїх отношений. — Свердловск, 1972.

 

Тема: Право власності. Загальні положення.

Лекція

План

1. Поняття власності та права власності.

2. Зміст права власності. Форми права власності в Україні.

3. Підстави набуття і припинення права власності.

Самостійне вивчення

2. Реквізиція і конфіскація. 3. Ризик випадкового знищення та випадкового пошкодження майна.  

Питання для самоперевірки

1. Поняття власності та права власності?

2. Зміст права власності. Форми права власності в Україні?

3. Підстави набуття і припинення права власності?

 

Література

 

1. Венедиктов А.В. Государственная социалистическая собс-твенность. — М.-Л., 1948.

2. Домашенко М.В, Рубаник В.Є. Власність і право власності. Нариси з історії, філософії, теорії і практики регулювання відносин власності в Україні. — Харків, 2002.

3. Лазар Я. Собственность в буржуазной правовой теории / Пер. с нем. - М, 1985.

4. Ландкоф С.Н. Основи цивільного права. — К., 1948. — С.51-56.

5. Маттеи У., Суханов Е.А. Основньїе положення права собс-твенности. — М.,1999.

6. Пайпс Р. Собственность и свобода / Пер. с англ. — М, 2000.

7. Покровский И.А. Основньїе проблеми гражданского права. — М, 1998. - С.192-235.

8. Право власності в Україні: Навч. посіб. / За заг. ред. О.В. Дзе-ри, Н.С. Кузнєцової. К., 2000.

9. Право собственности в СССР / Под ред. Ю.К.Толстого, В.Ф. Яковлева. -М., 1989.

10. Сабо И. Основьі теории права / Пер. с венг. — М., 1974. — С.17-32.

П.Скловский К.И. Собственность в гражданском праве. — М., 1999.

12. Яворська О. Речові права у проекті Цивільного кодексу // Українське право. — 1997. — Число 3. — С. 124-125.

 

Тема: Право власності за всіма її видами.

Лекція

План

1. Поняття права приватної власності.

2. Суб′єкти і об′єкти права приватної власності.

3. Умови виникнення та припинення права приватної власності.

Самостійне вивчення

2. Поняття комунальної власності.    

Питання для самоперевірки

1. Поняття права приватної власності?

2. Суб′єкти і об′єкти права приватної власності?

3. Умови виникнення та припинення права приватної власності?

 

Література

1. Венедиктов А.В. Государственная социалистическая собс-твенность. — М.-Л., 1948. — С.309-521.

2. Дзера О.В. Розвиток права власності громадян в Україні. — К., 1996.

3. Жилинкова И.В. Правовой режим имущества членов семьи. — Харьков, 2000.

4. Карасс А. В. Право государственной социалистической собс-твенности. — М., 1954.

5. Майданик Р.А. Проблеми довірчих відносин в цивільному праві. — К., 2002.

6. Пересунько СІ. Право державної власності в Україні (історія, сучасність, перспективи). — Кіровоград, 1998.

7. Право власності в Україні: Навч. Посібн. / За ред О.В. Дзе-ри, Н.С. Кузнєцової. — К., 2000. — С. 158-339.

8. Слипченко С.А. Право доверительной собственности. — Харьков, 2000.

9. Слюсаревський М.М. З історії цивілістичної думки: фідуці-арні (довірчі) договори, фідуціарна власність у римському праві // Українське право. — 1998. — №1. — С.101-110.

10. Червоньїй Ю.С. Понятие и видьі общей собственности по советскому праву / Вопросьі государства и права развитого социа-листического общества. — Харьков, 1975. — С. 102-103.

Тема: Право власності за всіма її видами

Лекція

План

1. Поняття та види спільної власності.

2. Право спільної сумісної власності.

3. Право спільної часткової власності.

Самостійне вивчення

2. Право власності на житло. 3. Право власності на землю (земельну ділянку).  

Питання для самоперевірки

1. Поняття та види спільної власності?

2. Право спільної сумісної власності?

3. Право спільної часткової власності?

 

Література

1. Венедиктов А.В. Государственная социалистическая собс-твенность. — М.-Л., 1948. — С.309-521.

2. Дзера О.В. Розвиток права власності громадян в Україні. — К., 1996.

3. Жилинкова И.В. Правовой режим имущества членов семьи. — Харьков, 2000.

4. Карасс А. В. Право государственной социалистической собс-твенности. — М., 1954.

5. Майданик Р.А. Проблеми довірчих відносин в цивільному праві. — К., 2002.

6. Пересунько СІ. Право державної власності в Україні (історія, сучасність, перспективи). — Кіровоград, 1998.

7. Право власності в Україні: Навч. Посібн. / За ред О.В. Дзе-ри, Н.С. Кузнєцової. — К., 2000. — С. 158-339.

8. Слипченко С.А. Право доверительной собственности. — Харьков, 2000.

9. Слюсаревський М.М. З історії цивілістичної думки: фідуці-арні (довірчі) договори, фідуціарна власність у римському праві // Українське право. — 1998. — №1. — С.101-110.

10. Червоньїй Ю.С. Понятие и видьі общей собственности по советскому праву / Вопросьі государства и права развитого социа-листического общества. — Харьков, 1975. — С. 102-103.

Тема: Захист права власності. Речові права на чуже майно.

Лекція

План

1. Загальна характеристика речових прав на чуже майно.

2. Право володіння чужим майном.

3. Право обмеження користування чужим майном (сервітут).

4. Право користування чужою земельною ділянкою для с/г потреб (емфітевзис).

5. Право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій).

Самостійне вивчення

2. Витребування майна власником з чужого незаконного володіння. 3. Захист власників від порушень, не поєднаним з позбавленням володіння. 4. Визнання незаконним правового акта, що порушує право власності.

Питання для самоперевірки

1. Загальна характеристика речових прав на чуже майно?

2. Право володіння чужим майном?

3. Право обмеження користування чужим майном (сервітут)?

4. Право користування чужою земельною ділянкою для с/г потреб (емфітевзис)7

5. Право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій)?

 

Література

 

1. Горонович И. Исследование о сервитутах. — К., 1883.

2. Иеринг Р. Теория владения / Пер. с нем. — СПб., 1895.

3. Коновалов А.В. Владение и владельческая зашита в граждан-ском праве. — СПб., 2001.

4. Копьілов А.В. Вещньїе права на землю. — М., 2000.

5. Петров Д.В. Право хозяйственного ведення и право оперативного управлення. — СПб., 2002.

6. Підопригора О.А. Захист володіння за римським правом // Право України. — 1999. — № 8.

7. Погрібний С.О. Володіння у цивільному праві. — Одеса, 2002.

8. Полонский З.Г. Право оперативного управлення государ-ственньїм имуществом. — М., 1980.

9. Талапина З.В. Управление государственной собственнос-тью. — СПб., 2002.

10. Толстой Ю.К. Социалистическая собственность и оператив-ное управление // Проблеми гражданского права. — Л., 1987.

 

 

Тема: Право інтелектуальної власності.

Лекція

План

1. Поняття творчої діяльності та інтелектуальної власності.

2. Об′єкти, суб′єкти права інтелектуальної власності.

3. Підстави виникнення права інтелектуальної власності.

4. Захист права інтелектуальної власності.

Самостійне вивчення

2. Співавторство. Суміжні права. 3. Захист авторського права. 4. Наукове відкриття. Оформлення авторства, суб′єктивні права автора та захист прав автора.

Питання для самоперевірки

1. Поняття творчої діяльності та інтелектуальної власності?

2. Об′єкти, суб′єкти права інтелектуальної власності?

3. Підстави виникнення права інтелектуальної власності?

4. Захист права інтелектуальної власнос?

 

 

Література

1. Азимов Ч.Н. Основи патентного права Украйни. — Харьков, 1995.

2. Липцик Д. Авторское право и смежньїе права / Пер. с фр. — М., 2002.

3. Макода В.Є. Правова охорона промислових зразків в Україні. - К., 2000.

4. Пиленко А.А. Право изобретателя. — М., 2001.

5. Підопригора О.А. Проблеми кодифікації законодавства про інтелектуальну власність // Українське право. — 1997. — Число 1. — С.61-80.

6. Підопригора О. Проблеми системи законодавства України про інтелектуальну власність // Інтелектуальна власність — 2000 — №3. - С.3-14.

4. Право інтелектуальної власності: Підручн. / За ред. О А Пі-допригори, О.Д. Святоцького. — К., 2002.

8. Сіренко І. Юридична природа прав на об'єкти інтелектуальної власності // Українське право. — 1997. — Число 3. — С. 132-135.

9. Шишка Р.Б. Охорона права інтелектуальної власності: авторсько-правовий аспект. — Харків, 2002.

 

 

ТЕМА: Зобов′язальне право та зобов′язання. Цивільно-правовий договір.

Лекція

План

1. Поняття зобов′язального права. Поняття і елементи зобов′язання.

2. Підстави виникнення зобов′язань. Сторони в зобов′язанні. Регресне зобов′язання.

3. Поняття договору у цивільному праві. Стадії укладення договору.

4. Зміна і розірвання договору.

Самостійне вивчення

2. Валюта зобов′язання. 3. Значення та функції договору у цивільному праві. 4. Система цивільно-правових договорів.

Питання для самоперевірки

1. Поняття зобов′язального права. Поняття і елементи зобов′язання?

2. Підстави виникнення зобов′язань. Сторони в зобов′язанні? Регресне зобов′язання?

3. Поняття договору у цивільному праві. Стадії укладення договору?

4. Зміна і розірвання договору?

 

 

Література

1. Ансон В. Договорное право / Пер. с англ. — М., 1984.

2. Брагинский М.И. Хозяйственньїй договор: каким ему бьіть? — М., 1990.

3. Брагинский М.И., Витрянский В.В. Договорное право. — М, 1997.

4. Гавзе Ф.И. Социалистический гражданско-правовой договор. — М., 1972.

5. Красавчиков О.А. Гражданско-правовой договор: понятие, содержание, функции // Антология уральской цивилистики. 1925-1989: Сборник статей. - М., 2001. - С.166-182.

6. Луць А.В. Свобода договору в цивільному праві України: Ав-тореф. дис. канд. юрид. наук. — К., 2001.

7. Луць В.В. Заключение и исполнение хозяйственньїх догово-ров. - М., 1978.

8. Луць В. Кодифікація договірного права // Українське право. 1997. -№3. -С. 142-143.

9. Луць В.В. Контракти у підприємницькій діяльності. — К., 1999.

10. Притьїка Д.Н., Карабань В.Я., Ротань В.Г. Договорное право: общая часть. Комментарий к гражданскому законодательству Украйни. — К. — Севастополь, 2002.

П. Харитонов Є., Харитонова О. Деякі зауваження щодо системи договірного права у проекті Цивільного кодексу України // Українське право. — 1997. — №3. — С. 144-145.

12. Хохлов С.А. Техника договорной работьі //Антология уральской цивилистики. 1925-1989: Сборник статей. — М., 2001. — С.203-227.

 

 

Тема: Виконання зобов′язань. Забезпечення виконання зобов′язань.

Лекція

План

1. Поняття виконання зобов′язань.

2. Суб′єкти виконання зобов′язань.

3. Часткові і солідарні зобов′язання.

Самостійне вивчення

2. Місце, строк і спосіб виконання зобов′язань.   1. Виконання зобов'язання можна визначити як здійснення боржником тієї дії, яку має право вимагати від нього кредитор…

Питання для самоперевірки

1. Поняття виконання зобов′язань?

2. Суб′єкти виконання зобов′язань?

3. Часткові і солідарні зобов′язання?

 

 

Література

1. Агарков М.М. Обязательство по советскому гражданскому праву / Агарков М.М. Избранньїе трудьі по гражданскому праву: В 2-х т. - Т.1. - М., 2002. - С. 163-460.

2. Годзмз Е. Общая теория обязательств / Пер. с фр. — М., 1948.

3. Голованов Н.М. Обязательственное право. — СПб., 2002. — С. 10-92.

4. Зобов'язальне право: теорія і практика: Навч. посібн. / За ред О.В. Дзери. - К., 1998.

5. Иоффе О.С. Обязательственное право. — М., 1975.

6. Новицкий И.Б., Лунц Л.А. Общее учение об обязательстве. — М., 1950.

7. Саватье Р. Теория обязательств. Юридический и зкономичес-кий очерк / Пер. с фр. — М., 1972.

8. Толстой В.С. Исполнение обязательств. — М., 1973.

 

Тема: Виконання зобов′язання. Забезпечення виконання зобов′язань.

Лекція

План

1. Поняття та види забезпечення виконання зобов′язань.

2. Неустойка та її види.

3. Порука, застава. Гарантія.

Самостійне вивчення

2. Завдаток та його функції. 3. Особливості застави нерухомого майна (іпотека). притримання.  

Питання для самоперевірки

1. Поняття та види забезпечення виконання зобов′язань?

2. Неустойка та її види?

3. Порука, застава. Гарантія?

 

 

Література

1. Васькин В.В. Возмещение убьітков предприятием. — М., 1977.

2. Кассо Л.А. Понятие о залоге в современном праве. — М., 1999.

3. Кізлова О. Поняття застави у проекті Цивільного кодексу України // Українське право. — 1997. — Ч.З. — С.150-151.

4. Комберянов С. Удержание — гарантия исполнения обяза-тельств // Юридическая практика. — 2003. — №32. — С.7.

5. Отраднова О.О. Неустойка в цивільному праві: Автореф. дис. канд. юрид. наук. — К., 2002.

6. Отраднова О.О. Поняття і функція неустойки: історія та сучасність // Право України. — 2001. — №8. — СІ 10-113.

7. Пучковская И.И. Ипотека: залог недвижимости. — Харьков, 1997.

8. Федосєєв П.М. Інститут поруки за римським правом та його рецепція у цивільному праві України: Автореф. дис. канд. юрид. наук. — Харків, 2003.

Тема: Відповідальність у цивільному праві. Припинення зобов′язань.

Лекція

План

1. Поняття та значення цивільно-правової відповідальності та її види.

2. Умови цивільно-правової відповідальності.

3. Цивільне правопорушення та його склад.

4. Поняття шкоди і збитків.

Самостійне вивчення

2. Поняття випадку (казус) і непереборної сили (форс-мажорні обставини). 3. Поняття припинення зобов′язань. Підстави припинення…  

Питання для самоперевірки

1. Поняття та значення цивільно-правової відповідальності та її види?

2. Умови цивільно-правової відповідальності?

3. Цивільне правопорушення та його склад?

4. Поняття шкоди і збитків?

 

Література

1. Алексеев С.С. О составе гражданского правонарушения // Правоведение. — 1958. — №1.

2. Варкалло В. Об ответственности по гражданскому праву. — М., 1978.

3. Васькин В.В., Овчинников Н.И., Рогович Л.Н. Гражданско-правовая ответственность. — Владивосток, 1988.

4. Завидов Б.Д., Гусев О.Б. Гражданско-правовая ответствен-ность: Справочник практикующего юриста. — М., 2000.

5. Матвеев М.К. Основания гражданско-правовой ответствен ности. - М, 1970.

6. Матвеев М.К. Вина в советском гражданском праве. — К

7. Повьішение роли гражданско-правовой ответственности в ох-ране интересов граждан и организаций. — К., 1988.

8. Тархов В.А. Ответственность по советскому гражданскому праву. — Саратов, 1973.

9. Ткачук А.Л. Значення вини у відносинах відповідальності за порушення договірних зобов'язань: Автореф. дис. канд. юрид наук К., 2002.

Тема: Договір купівлі-продажу. Договір міни. Договір дарування.

Лекція

План

1. Поняття, значення та види договору купівлі-продажу.

2. Предмет, ціна і форма договору.

3. Зміст договору купівлі-продажу та його правові наслідки його порушення.

Самостійне вивчення

2. Договір роздрібної купівлі-продажу. 3. Купівля продаж нерухомого майна. 4. Купівля продаж у зовнішньоекономічному обігу.

Питання для самоперевірки

1. Поняття, значення та види договору купівлі-продажу?

2. Предмет, ціна і форма договору?

3. Зміст договору купівлі-продажу та його правові наслідки його порушенн

Література

1. Базисные условия поставки в договорах международной купли-продажи "Инкотермс". — М., 1990.

2. Венская конвенция о договорах международной купли-продажи товаров: комментарий. — М., 1994.

3. Демченко Н. Особливі умови договору купівлі-продажу об'єктів приватизації // Право України. — 1999. — №11. — С.49-51.

4. Заїкін Ю. Проблема захисту постраждалих від неякісної продукції та можливі шляхи її вирішення // Предпринимательство, хо-зяйство и право. — 2000. — №5. — С.41-45.

5. Зобов'язальне право: теорія і практика / За ред. О.В. Дзери. — К., 1998.

6. Косинов С. Особенности правових норм, обеспечивающих защиту прав потребителей по договору купли-продажи // Право України. - 1999. - №1. - С.90-92.

7. Крьілова З.Г. Ответственность по договору поставки. — М, 1987.

8. Кукина Т.Е. Предмет договора поставки // Право и зкономи-ка. - 2001. - №1. - С. 19-27.

9. Луць В.В. Контракти у підприємницькій діяльності. — К., 1999.

10. Наумова Л. Договор поставки: наиболее типичньїе ошибки // Хозяйство и право. - 1999. - №2. - С. 106-108.

11. Притика Д.Н., Осетинский А.И. Правовое регулирование поставок. — К., 1989.

12. Токар І.Л. Деякі проблеми правового регулювання приймання продукції (товарів) покупцем // Вісник Вищого арбітражного суду України. - 1998. - №2. - С.252-258.

13. Цивільний кодекс України: Коментар. — Харків, 2003.

14. Шмитгофф К. Зкспорт: право и практика международной торговли. — М., 1993.

15. Юдін С.О. Міжнародний договір купівлі-продажу. — Харків, 1994.

 

Тема: Договір купівлі-продажу. Договір міни. Договір дарування.

Лекція

План

1. Поняття договору дарування.

2. Форма договору дарування.

3. Розірвання договору дарування на вимогу дарувальника. Пожертва.

Самостійне вивчення

    1. Глава 55 ЦК, що регулює дарування, містить множину норм, зосереджених у 14 статтях (у раніше чинному ЦК були лише…

Питання для самоперевірки

1. Поняття договору дарування?

2. .Форма договору дарування?

3. Розірвання договору дарування на вимогу дарувальника. Пожертва?

 

 

Література

1. Зобов'язальне право: теорія і практика / За ред. О.В. Дзери. 1998.

 

2. Цивільний кодекс України: Коментар. — Харків, 2003.

 

Тема: Поставка. Договори на реалізацію с.-г. продукції.

Лекція

План

1.Поняття, значення та сфера застосування договору контрактації с/г продукції.

2.Сторони, зміст та виконання договору контрактації.

3.Відповідальність сторін за порушення умов договору контрактації.

4.Інші договірні форми реалізації с/г продукції.

Самостійне вивчення

2. Договір постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу.    

Поняття договору поставки.

Договір поставки— це договір, за яким продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений… До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж,… Законом можуть бути передбачені особливості регулювання укладення та виконання договорів поставки, у тому числі…

Питання для самоперевірки

1.Поняття, значення та сфера застосування договору контрактації с/г продукції?

2.Сторони, зміст та виконання договору контрактації?

3.Відповідальність сторін за порушення умов договору контрактації?

4.Інші договірні форми реалізації с/г продукції?

 

Література

1. Базисные условия поставки в договорах международной купли-продажи "Инкотермс". — М., 1990.

2. Венская конвенция о договорах международной купли-продажи товаров: комментарий. — М., 1994.

3. Демченко Н. Особливі умови договору купівлі-продажу об'єктів приватизації // Право України. — 1999. — №11. — С.49-51.

4. Заїкін Ю. Проблема захисту постраждалих від неякісної продукції та можливі шляхи її вирішення // Предпринимательство, хо-зяйство и право. — 2000. — №5. — С.41-45.

5. Зобов'язальне право: теорія і практика / За ред. О.В. Дзери. — К., 1998.

6. Косинов С. Особенности правових норм, обеспечивающих защиту прав потребителей по договору купли-продажи // Право України. - 1999. - №1. - С.90-92.

7. Крьілова З.Г. Ответственность по договору поставки. — М, 1987.

8. Кукина Т.Е. Предмет договора поставки // Право и зкономи-ка. - 2001. - №1. - С. 19-27.

9. Луць В.В. Контракти у підприємницькій діяльності. — К., 1999.

10. Наумова Л. Договор поставки: наиболее типичньїе ошибки // Хозяйство и право. - 1999. - №2. - С. 106-108.

11. Притика Д.Н., Осетинский А.И. Правовое регулирование поставок. — К., 1989.

12. Токар І.Л. Деякі проблеми правового регулювання приймання продукції (товарів) покупцем // Вісник Вищого арбітражного суду України. - 1998. - №2. - С.252-258.

13. Цивільний кодекс України: Коментар. — Харків, 2003.

14. Шмитгофф К. Зкспорт: право и практика международной торговли. — М., 1993.

15. Юдін С.О. Міжнародний договір купівлі-продажу. — Харків, 1994.

 

Тема: Рента. Довічне утримання.

Лекція

План

 

1. Поняття та ознаки договору довічного утримання.

2. Форма договору довічного утримання. Зміст.

3. Припинення договору довічного утримання.

 

Самостійне вивчення

2. Строки в договорі ренти. 3. Форма і зміст договору. 1.2.3.Договір довічного утримання (догляду)— це договір, за яким одна сторона (відчужувач) передає другій стороні…

Питання для самоперевірки

1. Поняття та ознаки договору довічного утримання?

2. Форма договору довічного утримання?

3. Припинення договору довічного утримання?

Література

 

1. Зобов'язальне право: теорія і практика / За ред. О.В. Дзери. 1998.

 

2. Цивільний кодекс України: Коментар. — Харків, 2003.

 

Тема: Найм (Оренда). Позичка

Лекція

План

1. Поняття і сфера застосування договору найму,його види.

2. Предмет та інші обов’язкові умови договору найму. Піднайм.

3. Поліпшення наймачем речі,переданої в найм.

4. Припинення договору найму.

Самостійне вивчення

2. Договір прокату. 3. Договір найму будівлі або іншої капітальної споруди. 4. Договір оренди земельної ділянки.

Питання для самоперевірки

1. Поняття і сфера застосування договору найму,його види?

2. Предмет та інші обов’язкові умови договору найму. Піднайм?

3. Поліпшення наймачем речі,переданої в найм?

4. Припинення договору найму?

 

 

 

Література

 

1. Зобов'язальне право: теорія і практика / За ред. О.В. Дзери. -— К., 1998.

2. Иванов А.А. Договор финансовой арендьі (лизинга): Учебно-практ. пособ. — М., 2001.

3. Кисіль С. Лізинг як специфічний вид цивільно-правових зобов'язань // Предпринимательство, хозяйство и право. — 2000. — №4. - С.21-27; №5. - С.22-30; №6. - С.12-15.

4. Кисіль С. Проблемні аспекти лізингових угод // Предпринимательство, хозяйство и право. — 2000. — №7. — С.9-13.

5. Луць В.В. Контракти у підприємницькій діяльності. — К., 1999.

6. Макашов Л. Плата за аренду недвижимого имущества // Право України. - 1997. - №3. - С.59-62.

7. Мальїшенко К. Проблеми зффективности договора лизинга в Украине // Предпринимательство, хозяйство и право. — 1998. — №5. - С.21.

8. Мороз М. Припинення і розірвання договору оренди майна державних підприємств // Вісник Академії правових наук України. — 1999. - №3. - С.94-103.

9. Половко С. Проблеми правового регулювання оренди державного майна // Право України. — 1998. — №3. — С.51.

10. Руденко М. Девять отличий арендьі и лизинга // Предпринимательство, хозяйство и право. — 1999. — №3. — С.32-35.

11. Руденко М. Существенньїе условия договора финансового лизинга // Предпринимательство, хозяйство и право. — 1999. — №11. - С.16-21.

12 Рябко Л. Правовая природа договора лизинга // Право України. - 2000. - №1. - С.70-73.

13. Саніахметова Н.О. Підприємницьке право: 2-е вид. — К.,

2003.

14. Саниахметова Н.А. Юридический справочник предпринима-теля: 5-е изд. — Харьков, 2003. — С.393-465.

15. Стативка А. О договоре лизинга // Предпринимательство, хозяйство и право. — 1999. — №2. — С.9.

16. Утка В. Аренда предприятия как имущественного комплек-са // Хозяйство и право. - 1999. - №2. - С.74-77.

17. Цивільний кодекс України: Коментар. — Харків, 2003.

 

 

 

Тема: Житлове право

Лекція

План

1. Конституційне право громадян на житло.

2. Житлове законодавство.

3. Житловий фонд України,його склад і призначення.

Самостійне вивчення

2. Управління житловим фондом.   1.2.3.Житлове законодавство— це сукупність нормативно-правових актів, які регулюють суспільні відносини щодо…

Питання для самоперевірки

1. Конституційне право громадян на житло?

2. Житлове законодавство?

3. Житловий фонд України, його склад і призначення?

 

 

Література

1. Зобов'язальне право: теорія і практика / За ред. О.В. Дзери. — К., 1998.

2. Крашенинников П.В. Право собственности и иньїе вещньїе права на жильїе помещения. — М, 2000.

3. Саниахметова Н.А., Харитонов Е.О. Жилищное законодач тельство в вопросах и ответах. — М., 1991.

4. Толстой Ю.К. Жилищное право: Учебн. пособ. — М., 1996.

5. Цивільний кодекс України: Коментар. — Харків, 2003.

 

Тема: Житлове право.

Лекція

План

1. Забезпечення громадян житловими приміщеннями.

2. Порядок надання житлових приміщень.

3. Орден на житлове приміщення і його юридичне значення.

Самостійне вивчення

1.Договір найму (оренди) житла— це договір, за яким одна сторона — власник житла (наймодавець) передає або зобов'язується передати другій стороні… Отже, можна вважати, що коло прав наймача житла розширене — воно включає не… Підстави, умови, порядок укладення та припинення договору найму житла, що є об'єктом права державної або комунальної…

Питання для самоперевірки

1. Забезпечення громадян житловими приміщеннями?

2. Порядок надання житлових приміщень?

3. Орден на житлове приміщення і його юридичне значення?

 

 

Література

1. Зобов'язальне право: теорія і практика / За ред. О.В. Дзери. — К., 1998.

2. Крашенинников П.В. Право собственности и иньїе вещньїе права на жильїе помещения. — М, 2000.

3. Саниахметова Н.А., Харитонов Е.О. Жилищное законодач тельство в вопросах и ответах. — М., 1991.

4. Толстой Ю.К. Жилищное право: Учебн. пособ. — М., 1996.

5. Цивільний кодекс України: Коментар. — Харків, 2003.

 

 

 

 

Тема: Житлове право.

Лекція

План

1. Збереження житла за тимчасово відсутнім громадянином.

2. Бронювання жилого приміщення. Обмін жилого приміщення.

3. Правове становище тимчасових жильців.

4. Підстави припинення договору найму житлового приміщення.

 

Самостійне вивчення

2. Зміна договору найму. 3. Особливості користування службовими приміщеннями та гуртожитками.  

Право на збереження житла за тимчасово відсутніми особами.

У ЖК зазначені випадки, коли жиле приміщення зберігається за тимчасово відсутніми понад шість місяців: 1) призов на строкову військову службу або направлення на альтернативну… 2) тимчасовий виїзд з постійного місця проживання за умовами і характером роботи, у тому числі за кордоном (екіпажі…

Питання для самоперевірки

1. Збереження житла за тимчасово відсутнім громадянином?

2. Бронювання жилого приміщення. Обмін жилого приміщення?

3. Правове становище тимчасових жильців?

4. Підстави припинення договору найму житлового приміщення?

 

Література

1. Зобов'язальне право: теорія і практика / За ред. О.В. Дзери. — К., 1998.

2. Крашенинников П.В. Право собственности и иньїе вещньїе права на жильїе помещения. — М, 2000.

3. Саниахметова Н.А., Харитонов Е.О. Жилищное законодач тельство в вопросах и ответах. — М., 1991.

4. Толстой Ю.К. Жилищное право: Учебн. пособ. — М., 1996.

5. Цивільний кодекс України: Коментар. — Харків, 2003.

 

 

Тема: Підряд. Виконання науково-дослідних робіт.

Лекція

План

1. Поняття і значення договору підряду.

2. Види договору підряду.

3. Сторони договору підряду.

4. Істотні умови договору.

5. Права, обов′язки і відповідальність сторін.

 

Самостійне вивчення

2. Сторони в договорі. 3. Права, обов′язки і відповідальність сторін у договорі будівельного…  

Питання для самоперевірки

1 .Поняття і значення договору підряду?

2. Види договору підряду?

3. Сторони договору підряду?

4. Істотні умови договору?

5. Права, обов′язки і відповідальність сторін?

 

 

Література

1. Гражданско-правовое регулирование отношений по удовлет-ворению потребностей граждан. — М., 1989.

2. Зобов'язальне право: теорія і практика / За ред. О.В. Дзери. — К., 1998.

3. Кабалкин А.Ю. Законодательство в сфере обслуживания населення. — М., 1988.

4. Кузнецова Н.С. Подрядньїе договори в инвєстиционной де-ятельности в строительстве. — К., 1994.

5. Луць В.В. Контракти у підприємницькій діяльності. — К., 1999.

6. Саніахметова Н.О. Підприємницьке право: 2-е вид. — К., 2003.

7. Харисов Ф., Фаршатов И. Санкции в договоре строительно-го подряда // Хозяйство и право. — 1999. — №7. — С.82-88.

8. Цивільний кодекс України: Коментар. — Харків, 2003.

 

 

Тема: Підряд. Виконання науково-дослідних робіт.

Лекція

План

1. Роль і значення договорів на виконання науково-дослідних робіт або дослідно-конструкторських робіт.

2. Зміст цих договорів.

Самостійне вивчення

  1.2.3.Договір на виконання науково-дослідних або дослідно-конструкторських та… Договори на виконання науково-дослідних або дослідно-конструкторських робіт є важливими цивільно-правовими формами…

Питання для самоперевірки

1. Роль і значення договорів на виконання науково-дослідних робіт або дослідно-конструкторських робіт?

2. Зміст цих договорі?

 

 

Література

1. Гражданско-правовое регулирование отношений по удовлет-ворению потребностей граждан. — М., 1989.

2. Зобов'язальне право: теорія і практика / За ред. О.В. Дзери. — К., 1998.

3. Кабалкин А.Ю. Законодательство в сфере обслуживания населення. — М., 1988.

4. Кузнецова Н.С. Подрядньїе договори в инвєстиционной де-ятельности в строительстве. — К., 1994.

5. Луць В.В. Контракти у підприємницькій діяльності. — К., 1999.

6. Саніахметова Н.О. Підприємницьке право: 2-е вид. — К., 2003.

7. Харисов Ф., Фаршатов И. Санкции в договоре строительно-го подряда // Хозяйство и право. — 1999. — №7. — С.82-88.

8. Цивільний кодекс України: Коментар. — Харків, 2003.

 

 

Тема: Перевезення. Транспортне експедирування.

Лекція

План

1. Види перевезень та їх правове регулювання.

2. Поняття та види договорів перевезень вантажу.

3. Договір перевезення пасажира і багажу.

4. Договір чартеру (фрахтуваннч).

5. Договір буксирування.

 

Самосійне вивчення

2. Страхування вантажів, пасажирів і багажу. 3. Договір транспортного експедирувань.  

Питання для самоперевірки

1 .Види перевезень та їх правове регулювання?

2 .Поняття та види договорів перевезень вантажу?

3. Договір перевезення пасажира і багажу?

4. Договір чартеру (фрахтуваннч)?

1. Договір буксирування?

 

 

Література

1. Витрянский В. Ответственность по договору перевозки груза Хозяйство и право. — 2001. — №5. — С.36-54.

2. Зобов'язальне право: теорія і практика / За ред. О.В. Дзери. — К., 1998.

3. Калпин А.Г. Договори фрахтования судна. Чартер и коносамент: Тексти лекций. — М., 1988.

4. Колпаков Н.Т. Регулирование перевозок во внутреннем вод ном и смешанном сообщении. — М., 1981.

5. Красько И. О договоре зкспедиции // Предпринимательство хозяйство и право. — 2000. — №6. — С.24-25.

6. Луць В.В. Контракти у підприємницькій діяльності. — К., 1999.

7. Цивільний кодекс України: Коментар. — Харків, 2003.

 

 

 

Тема: Страхування

Лекція

План

1. Поняття договору страхування.

2. Співстрахування.

3. Договір перестрахування.

4. Припинення договору страхування.

 

Самостійне вивчення

2. Форми страхування та страхові правовідносини. 3. Страховий інтерес, страховий випадок, страховий казус, страховий платіж,… 4. Страхове відшкодування.

Обов'язки сторін договору страхування.

1) ознайомити страхувальника з умовами та правилами страхування; 2) протягом двох робочих днів, як тільки стане відомо про настання страхового… 3) у разі настання страхового випадку здійснити страхову виплату в строк, встановлений договором.

Обов'язки сторін договору страхування.

1) ознайомити страхувальника з умовами та правилами страхування; 2) протягом двох робочих днів, як тільки стане відомо про настання страхового… 3) у разі настання страхового випадку здійснити страхову виплату в строк, встановлений договором.

Питання для самоперевірки

1. Поняття договору страхування?

2. Співстрахування?

3. Договір перестрахування?

4. Припинення договору страхування?

 

Література

1. Гордон М. Наследование по закону и по завещанию. — М., І. Цивільний кодекс України: Коментар. — Харків, 2003.

 

 

 

Тема: Договір позики. Кредитно-розрахункові відносини.

Лекція

План

1. Поняття договору позики. Права і обов′язки сторін.

2. Форма договору.

3. Новація боргу в позикове зобов′язання.

Самостійне вивчення

2. Договір банківського рахунку.   1.2.3.Договір позики— це договір, за яким одна сторона (позикодавець) передає у власність другій (позичальникові)…

Питання для самоперевірки

1. Поняття договору позики. Права і обов′язки сторін?

2. Форма договору?

3. Новація боргу в позикове зобов′язання?

 

Література

1. Біленчук П.Д., Диннік О.Г., Лютий І.О., Скороход О.В. Банківське право: українське та європейське. — К., 1999.

2. Зобов'язальне право: теорія і практика / За ред. О.В. Дзери. — К., 1998.

3. Лазарева Т.П. Нетрадиционньїе формьі кредитования внеш-незкономической деятельности / Право и зкономика. — 2001. — №1. - С.63-68.

4. Лишанский М, Маслова И. Правовое регулирование кредитних отношений // Хозяйство и право. — 1999. — №4. — СІ32-135.

5. Очкуренко С.В. Проблеми правового регулювання кредитного договору // Вісник Вищого арбітражного суду України. — 1998. — №3. - С.141-150.

6. Саніахметова Н.О. Підприємницьке право: 2-е вид. — К., 2003.

7. Цивільний кодекс України: Коментар. — Харків, 2003.

 

 

Тема: Договір позики. Кредитно-розрахункові відносини.

Лекція

План

1. Поняття та істотні умови договору факторингу. Сторони в договорі.

2. Права, обов′язки, відповідальність сторін за договором факторингу.

 

1.Згідно з ч.1 ст. 1077 ЦК договір факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги)— це договір, за яким одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти у розпорядження другої сторони (клієнта) за плату, а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника).

Клієнт може відступити факторові свою грошову вимогу до боржника з метою забезпечення виконання зобов'язання клієнта перед фактором. Зобов'язання фактора за договором факторингу може передбачати надання клієнтові послуг, пов'язаних з грошовою вимогою, право якої він відступає.

Сторонамиу договорі факторингу є фактор і клієнт. Останнім може бути фізична або юридична особа, яка є суб'єктом підприємницької діяльності. Фактором може бути банк чи фінансова установа, а також фізична особа — суб'єкт підприємницької діяльності, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції.

Договір факторингу є дійсним незалежно від наявності домовленості між клієнтом та боржником про заборону відступлення права грошової вимоги або його обмеження. У цьому разі клієнт не звільняється від зобов'язань чи відповідальності перед боржником У зв'язку з порушенням клієнтом умови про заборону або обмеження відступлення права грошової вимоги.

ЦК регламентує відповідальність клієнта перед фактором за дійсність грошової вимоги, право якої відступається, якщо інше не встановлено договором факторингу. Грошова вимога, право якої відступається, є дійсною, якщо клієнт має право відступити право грошової вимоги і в момент її відступлення йому не були відомі обставини, внаслідок яких боржник має право не виконувати вимогу. Клієнт не відповідає за невиконання або неналежне виконання боржником грошової вимоги, право якої відступається і яка предявлена до виконання фактором, якщо інше не встановлено Договором факторингу.

 

2.Права фактора:

1) якщо відповідно до умов договору факторингу фінансування клієнта здійснюється шляхом купівлі у нього фактором права грошової вимоги, фактор набуває права на всі суми, які він одержить від боржника на виконання вимоги, а клієнт не відповідає перед фактором, якщо одержані ним суми є меншими від суми, сплаченої фактором клієнтові;

2) якщо відступлення права грошової вимоги факторові здійснюється з метою забезпечення виконання зобов'язання клієнта перед фактором, останній зобов'язаний надати клієнтові звіт і передати суму, що перевищує суму боргу клієнта, який забезпечений відступленням права грошової вимоги, якщо інше не встановлено договором факторингу (ст.1084 ЦК).

Права та обов'язки боржника.ЦК регламентує не тільки внутрішні взаємовідносини між клієнтом і фактором, що виникають з договору факторингу, а й зовнішні взаємовідносини між фактором, і боржником, який не є стороною договору факторингу, але зо~-бов'язаний здійснити певні дії на користь фактора.

Відповідно до ст. 1085 ЦК якщо фактор пред'явив боржнику вимогу здійснити платіж, останній має право пред'явити до заліку свої грошові вимоги, що грунтуються на договорі боржника з клієнтом, які виникли у боржника до моменту, коли він одержав повідомлення про відступлення права грошової вимоги факторові. Боржник не може пред'явити факторові вимоги до клієнта у зв'язку з порушенням ним умови про заборону або обмеження відступлення права грошової вимоги.

Права боржника захищаються законом. У разі порушення клієнтом своїх обов'язків за договором, укладеним з боржником, останній не має права вимагати від фактора повернення сум, уже сплачених йому за відступленою грошовою вимогою, якщо боржник має право одержати ці суми безпосередньо від клієнта.

Боржник, який має право одержати безпосередньо від клієнта суми, сплачені факторові за відступленою грошовою вимогою, має право вимагати повернення цих сум фактором, якщо останній не виконав свого зобов'язання передати клієнтові грошові кошти, пов'язані з відступленням права грошової вимоги, або передав клієнтові грошові кошти, знаючи про порушення ним зобов'язання перед боржником, пов'язаного з відступленням права грошової вимоги.

Питання для самоперевірки

1. Поняття та істотні умови договору факторингу. Сторони в договорі?

2. Права, обов′язки, відповідальність сторін за договором факторингу?

 

Література

1. Беляков М.М. Вексель как важнейшее платежное средство. — М., 1992.

2. Ефимова Л. Правовое регулирование аккредитива // Хозяйс-тво и право. — 2000. — №7. — С.25-39.

3. Зобов'язальне право: теорія і практика / За ред. О.В. Дзери. — К., 1998.

4. Иванов Д.Л. Вексель. — М., 1993.

5. Красько І. Договор факторинга // Предпринимательство, хо-зяйство и право. — 1996. — №6. — С.З.

6. Красько И.Е., Жушман В.П. Вексельное обращение. — Харь-ков, 1997.

7. Новоселова Л.А. Вексель в хозяйственном обороте. — М., 1998. - 116с.

8. Павлодский Е.А. Банковский кредит и способи его обеспече-ния. - М, 1994.

9. Подцерковний Л., Рябко Л. Правова природа договору банківського рахунку // Право України. — 1999. — №7. — С.46-49.

10. Понікар М.І. Кредитні відносини в сучасних умовах. Законодавство і практика // Вісник Вищого арбітражного суду України. — 1998. - №1. - С.179-182.

11. Рябко Л. О разграничении понятий "ссуда" и "кредит" //; Предпринимательство, хозяйство и право. — 2000. — №11. — С.43-45.

12. Саніахметова Н.О. Підприємницьке право: 2-е вид. — К., — 2003.

13. Скотар Н. Операции коммерческих банков с векселями // Право України. — 1999. — №1. — С.36.

14. Цивільний кодекс України: Коментар. — Харків, 2003.

 

 

 

 

Тема: Договір доручення. Договір комісії. Зберігання.

Управління майном.

Лекція

План

1. Поняття та сфера застосування договору застосування договору доручення.

2. Сторони, предмет і форма договору доручення.

3. Припинення договору доручення.

Самостійне вивчення

2. Субкомісія. Види договору комісії. 3. Припинення договору комісії.  

Питання для самоперевірки

1.Поняття та сфера застосування договору застосування договору доручення?

2. Сторони предмет та форм договору доручення?

3. Припинення договору доручення?

Література

1. Беляков М.М. Вексель как важнейшее платежное средство. — М., 1992.

2. Ефимова Л. Правовое регулирование аккредитива // Хозяйс-тво и право. — 2000. — №7. — С.25-39.

3. Зобов'язальне право: теорія і практика / За ред. О.В. Дзери. — К., 1998.

4. Иванов Д.Л. Вексель. — М., 1993.

5. Красько І. Договор факторинга // Предпринимательство, хо-зяйство и право. — 1996. — №6. — С.З.

6. Красько И.Е., Жушман В.П. Вексельное обращение. — Харь-ков, 1997.

7. Новоселова Л.А. Вексель в хозяйственном обороте. — М., 1998. - 116с.

8. Павлодский Е.А. Банковский кредит и способи его обеспече-ния. - М, 1994.

9. Подцерковний Л., Рябко Л. Правова природа договору банківського рахунку // Право України. — 1999. — №7. — С.46-49.

10. Понікар М.І. Кредитні відносини в сучасних умовах. Законодавство і практика // Вісник Вищого арбітражного суду України. — 1998. - №1. - С.179-182.

11. Рябко Л. О разграничении понятий "ссуда" и "кредит" //; Предпринимательство, хозяйство и право. — 2000. — №11. — С.43-45.

12. Саніахметова Н.О. Підприємницьке право: 2-е вид. — К., — 2003.

13. Скотар Н. Операции коммерческих банков с векселями // Право України. — 1999. — №1. — С.36.

14. Цивільний кодекс України: Коментар. — Харків, 2003.

 

 

Тема: Договір доручення. Договір комісії. Зберігання. Управління майном.

Лекція

План

1. Договір зберігання та його характеристика.

2. Характеристика видів зберігання.

Самостійне вивчення

2. Припинення договору управління майном. 3. Особливості управління цінними паперами.  

Питання для самоперевірки

1. Договір зберігання та його характеристика?

2. Характеристика видів зберігання?

 

 

Література

1. Беляков М.М. Вексель как важнейшее платежное средство. — М., 1992.

2. Ефимова Л. Правовое регулирование аккредитива // Хозяйс-тво и право. — 2000. — №7. — С.25-39.

3. Зобов'язальне право: теорія і практика / За ред. О.В. Дзери. — К., 1998.

4. Иванов Д.Л. Вексель. — М., 1993.

5. Красько І. Договор факторинга // Предпринимательство, хо-зяйство и право. — 1996. — №6. — С.З.

6. Красько И.Е., Жушман В.П. Вексельное обращение. — Харь-ков, 1997.

7. Новоселова Л.А. Вексель в хозяйственном обороте. — М., 1998. - 116с.

8. Павлодский Е.А. Банковский кредит и способи его обеспече-ния. - М, 1994.

9. Подцерковний Л., Рябко Л. Правова природа договору банківського рахунку // Право України. — 1999. — №7. — С.46-49.

10. Понікар М.І. Кредитні відносини в сучасних умовах. Законодавство і практика // Вісник Вищого арбітражного суду України. — 1998. - №1. - С.179-182.

11. Рябко Л. О разграничении понятий "ссуда" и "кредит" //; Предпринимательство, хозяйство и право. — 2000. — №11. — С.43-45.

12. Саніахметова Н.О. Підприємницьке право: 2-е вид. — К., — 2003.

13. Скотар Н. Операции коммерческих банков с векселями // Право України. — 1999. — №1. — С.36.

14. Цивільний кодекс України: Коментар. — Харків, 2003.

 

 

Тема: Договори за розпорядженням майнових інтересів прав та інтелектуальної власності.

Лекція

План

1. Роль і значення авторських договорів;Загальні положення про авторські договори.

2. Види та зміст авторських договорів.

Самостійне вивчення

2. Договір про передання виключних прав(майнових) інтелектуальної власності. 3. Загальна характеристика договору Комерційної концесії (франчайзингу). 4. Відповідальність сторін та припинення договору комерційної концесії.

Питання для самоперевірки

1. Роль і значення авторських договорів;Загальні положення про авторські договори?

2. Види та зміст авторських договорів?

 

Література

 

 

1.Конституція України від 28 червня 1996 р. // ВВРУ. — 1996. — № ЗО. — Ст. 141.

2. Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 р. // ОВУ. — 2003. —
№ 11. — Ст. 461.

3.Сімейний кодекс України від 10 січня 2002 р. // ОВУ. — 2002. —
№ 7 — Ст. 273.

4.Кодекс законів про працю України від 10 грудня 1971 р. // ВВРУ. — 1971. —Ха 50.— Ст. 375.

5.Житловий кодекс Української РСР від 30 червня 1983 р. // ВВРУ. — 1983. — № 28. — Ст. 573.

 

 

Тема: Зобов’язання за спільною діяльністю.

Лекція

План

1. Поняття та види зобов’язання за спільною діяльністю.

2. Форма та умови договору про спільну діяльність.

Самостійне вивчення

2. Спільне майно учасників договору. 3. Відповідальність учасників за невиконання обов’язків. 4. Установчі договори.

Питання для самоперевірки

1. Пняття тя види зобов’язання та спільною діяльністю?

2. Форма та умови договору про спільну діяльність?

 

 

Література

1. Про цивільну відповідальність за ядерну шкоду та її фінансове забезпе­чення: Закон України від 13 грудня 2001 р. // ОВУ. — 2002. — № 2. — Ст. 46.

Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку: Закон України від 8 лютого 1995 р. // ВВРУ. — 1995. — № 12. — Ст. 81.

2. Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втра­ту працездатності: Закон України від 23 вересня 1999 р. // ВВРУ. — 1999. — № 46-17. — Ст. 403.

3. ЦК УРСР 1964 року передбачав встановлення мінімуму компенсації мо­ральної школи в розмірі п'яти мінімальних заробітних плат.

 

 

Тема: Зобов’язання із заподіяння шкоди.

Лекція

План

1. Поняття й елементи зобов’язань із заподіяння шкоди.

2. Деліктна відповідальність: Поняття і зміст.

3. Загальні підстави відповідальності за заподіяння шкоди. Відшкодування моральної шкоди.

4. Відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки.

5. Відшкодування шкоди завданої незаконними рішеннями діями чи бездіяльністю органу дізнання, попереднього слідства, прокуратури або суду.

Самостійне вивчення:

1. Відшкодування шкоди завданої малолітньою, неповнолітньою , недієздатною фізичною особою цивільна дієздатність якої обмежена.

2. Відшкодування шкоди завданої спільно кількома особами.

3. Обсяг відповідальності за завдану шкоду.

4. Особливості відшкодування шкоди завданої каліцтвом або смертю.

5. Відшкодування шкоди завданої внаслідок недоліків товарів, робіт.

1. Якщо інші інститути цивільного права встановлюють правові форми для формування нормальних правових відносин, інсти­тут відшкодування шкоди с правовим оформленням реакції сус­пільства на процеси патологічні порушення приписів пра­вової системи, що існує. Інститут відшкодування шкоди не ви­конує самостійної господарської функції, як, наприклад, інсти­тути власності, договору, спадкування, він встановлює немов би норми допоміжні, які забезпечують безперешкодне вико­нання зазначеними інститутами їх призначення. Тому на нього покладено виконання спеціальної, відновної функції, що забез­печує приведення майнового положення потерпілого у стан, що Існував до правопорушення.

За зобов'язанням відшкодування шкоди особа, яка за­вдала шкоди неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльніс­тю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також майну фізичної або юридичної особи, зобов'я­зана її відшкодувати, а потерпілий мас право на відшкодуван­ня завданої шкоди в повному обсязі.

Зобов'язання із відшкодування шкоди завдячують своїм по­ходженням римській юриспруденції, тому їх традиційно нази­вають деліктними і відповідно відповідальність за завдану шкоду — деліктною.

Правове регулювання зобов'язання здійснюється главою 82 ЦК та іншими актами.

 

2. Деліктні зобов'язання, як і інші цивільно-правові зобов'я­зання, виникають за наявності юридичних фактів, пов'язаних із завданням шкоди, тобто деліктом. Оскільки деліктні зобо­в'язання містять відповідальність за завдану шкоду, то підста­ви виникнення деліктного зобов'язання збігаються з підстава­ми деліктної відповідальності.

Визначаючи заходи деліктної відповідальності, законодавець виходить із принципу генерального делікту, згідно з яким зав­дання шкоди однією особою іншій с підставою виникнення обов'язку відшкодувати завдану шкоду. Відповідальність за зав­дану шкоду може наставати лише за наявності підстав, до яких законодавець у ст. 1166 ЦК відносить: а) наявність шкоди; б) протиправну поведінку заподіююча шкоди; в) причинний зв'язок між шкодою та протиправною поведінкою заподіювана; г) вину. Перераховані підстави визнають загальними, оскільки їх наявність необхідна для всіх випадків відшкодування шкоди, якщо інше не передбачено законом. Якщо закон змінює, обме­жує або розширює коло підстав, необхідних для покладення відповідальності за завдану шкоду, то йдеться про спеціальні підстави відповідальності, що характеризують особливості тих чи інших правопорушень. Наприклад, завдання шкоди джере­лом підвищеної небезпеки, володілець якого відповідає незалеж­но від наявності вини (ст. 1187 ЦК).

До підстав звільнення від деліктної відповідальності запо­діювача шкоди законодавець відносить казус (випадок), непе­реборну силу та умисел потерпілого.

Казус (випадок) — це завдання шкоди без умислу та не­обережності, тобто якщо особа не знала, не могла і не повинна була знати про можливість настання шкідливого результату.

Непереборна сила — це надзвичайна і невідворотна зов­нішня подія, яка повністю звільняє від відповідальності запо­діювача шкоди за умови, що останній не міг її передбачити або передбачив, але не міг її відвернути, і, здійснюючи вплив на його діяльність, спричинила настання шкоди.

Суб'єктами деліктного зобов'язання, як і будь-якого іншо­го цивільно-правового зобов'язання, с боржник і кредитор. Борж­ник — це особа, яка зобов'язана відшкодувати завдану шкоду, а кредитор — потерпілий.

Фізичну особу може бути визнано суб'єктом деліктного зо­бов'язання, відповідальним за завдану шкоду, за умови, що вона здатна відповідати за свої дії (вчинки) — деліктоздатна. Трапляються випадки, коли суб'єктом відповідальності за зав­дану шкоду в деліктних правовідносинах с не фізична осо­ба — безпосередній заподіювач шкоди, а інша особа. Обов'я­зок відшкодувати завдану шкоду за таких умов покладено на осіб, указаних в законі, які й є суб'єктами з її відшкодування (ст. 1178, 1184 і 1186 ЦК).

Суб'єктами деліктної відповідальності можуть бути й юри­дичні особи незалежно від їх виду. Особливість їх участі у цьому виді цивільних правовідносин полягає в тому, що вони несуть відповідальність за шкоду, завдану їх працівниками у зв'язку із виконанням останніми їхніх трудових функцій (ст. 1172 ЦК України).

Обов'язок відшкодувати шкоду може бути покладено й на державу Україна, АРК, орган місцевого самоврядування у разі її завдання відповідними органами влади або їх посадовими (службовими) особами (ст. 1173, 1174, 1175, 1176 ЦК).

Другою стороною деліктного зобов'язання — кредито­ром — є потерпілий, тобто особа, якій діями (бездіяльністю) заподіювача шкоди завдано шкоди. Потерпілими можуть бути будь-які суб'єкти цивільногоправа. Наприклад, фізична особа с потерпілим незалежно від її віку, стану здоров'я та інших обставин. У разі смерті потерпілого стороною деліктного зобо­в'язання є непрацездатні утриманці померлого або особи, якімали на день його смерті право на одержання від нього утри­мання, а також дитина потерпілого, народжена після його смер­ті (ст. 1200 ЦК).

Об'єктом деліктного зобов'язання є дії божника з відшко­дування завданої шкоди у повному розмірі.

3. За загальним правилом ч. 1 ст. 1166 ЦК, шкода підлягає відшкодуванню: а) в повному обсязі — тобто відшкодовується як реальна шкода, тобто втрачене або пошкоджене майно в результаті протиправної поведінки правопорушника, так і упу­щена вигода (у разі завдання шкоди особою, яка є суб'єктом підприємницької діяльності); б) особою, яка безпосередньо зав­дала шкоду.

На відміну від загального правила, у випадках, визначених законом:

— обов'язок відшкодувати завдану шкоду може бути покладе­
но на особу, яка не є її заподіювачем, наприклад, шкоду,
завдану малолітньою особою, відшкодовують її батьки
(усиновителі) або опікун чи інша фізична особа, яка на
правових підставах здійснює виховання малолітнього
(ст. 1178 ЦК);

розмір відшкодування може бути зменшено, наприклад, у
разі завдання шкоди фізичною особою, залежно від її матеріального становища, крім випадків, коли шкоди завдано вчиненням злочину (ч. 4 ст. 1193 ЦК);

— розмір відшкодування може бути збільшено, наприклад, при завданні шкоди каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я (ст. 1203, 1208 ЦК).

У ч. 1 ст. 1166 ЦК міститься пряма вказівка на протиправність поведінки заподіювача шкоди як обов'язкову підставу деліктної відповідальності. Питання протиправної поведінки ми вже розглянули у § 3 гл. З цього посібника, однак, порів­няно із загальними положеннями, протиправна поведінка в де­ліктних зобов'язаннях має свою особливість. Окрім традицій­них форм дії та бездіяльності, в деліктних зобов'язаннях про­типравна поведінка може Існувати і в формі рішенні відповід­ного органу влади. Окрім цього, в деліктних зобов'язаннях відповідальність настає також і за окремі правомірні діяння.

Законом визначено такі випадки, коли шкоди завдано пра­вомірними діями:

1) під час виконання фізичною особою своїх обов'язків;

2) під час здійснення фізичною особою права на самозахист;

3) у разі прийняття закону про припинення права власності на
певне майно;

4) у стані крайньої необхідності;

5) за згоди потерпілого, але за умови дотримання правових норм.

 

Яким вже зазначали, відшкодування моральної шкоди но­вий і водночас найдієвіший спосіб захисту цивільних прав. Відшкодування моральної шкоди має низку особливостей, які, насамперед, полягають у чітко визначених протиправних діяннях, до яких законодавець відносить:

• заподіяння каліцтва та іншого ушкодження здоров'я, що
призвело до фізичного болю та страждань фізичної особи;

• протиправну поведінку щодо фізичної особи, членів ЇЇ сім'ї
чи близьких родичів, яка призвела до душевних страждань
фізичної особи;

• знищення чи пошкодження майна фізичної особи, що при­
звело до її душевних страждань;

• приниження честі, гідності фізичної особи та ділової репу­
тації фізичної і юридичної особи.

Особливість моральної шкоди полягає в тому, що вона мас немайновий характер та може полягати у фізичному болі та/або стражданнях фізичної особи, а також інших негатив­них наслідках немайнового характеру, які було спричинено внаслідок приниження честі, гідності фізичної особи та ділової репутації фізичної та юридичної особи, а також інших проти­правних діянь.

Певна специфіка є у вині заподіювача. За загальним прави­лом, завдана моральна шкода відшкодовується за наявності вини заподіювача. Однак відшкодування моральної шкоди мо­же бути здійснено і незалежно від вини особи, шо заподіяла ЇЇ, у таких випадках:

1) якщо шкоди завдано каліцтвом, Іншим ушкодженням здо­ров'я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела під­вищеної небезпеки;

2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконно­го засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування як запобіжного заходу тримання під вартою або підписки про невиїзд, не­ законного затримання, незаконного накладення адміністра­тивного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт;

3) якщо шкоди завдано фізичній або юридичній особі неза­конними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу держав­ної влади, органу влади АРК або органу місцевого само­врядування чи посадової або службової цих органів при здійсненні ними своїх повноважень, а також унаслідок прийняття вказаними органами нормативно-правового акта, що було визнано незаконним і скасовано; 4) в інших випадках, встановлених законом.

Певні особливості має і порядок відшкодування моральної шкоди. За загальним правилом, моральну шкоду відшкодовує заподіювач на користь особи, що мас право вимагати такого відшкодування. Заподіювачем моральної шкоди може бути ор­ган державної влади, орган влади АРК, орган місцевого само­врядування, фізична або юридична особи. Однак у випадках, що прямо передбачено законом, заподіювач моральної шкоди та особа, що несе за неї відповідальність, можуть не збігатися, наприклад, за шкоду, завдану державними органами чи їх по­садовими особами, відповідальність несе держава Україна. Своєю чергою, особою, що має право вимагати відшкодування завданої їй моральної шкоди, як правило, є особа, якій таку шкоду завдано. При цьому, законом може бути встановлено відповідні обмеження щодо цих осіб, наприклад, органи дер­жавної влади та органи місцевого самоврядування не мають права вимагати компенсації їм моральної шкоди у справах із захисту честі, гідності та ділової репутації (ст. 49 Закону України "Про інформацію").

На цьому тлі гостро постає питання відшкодування шкоди, яку завдано особі, що померла. Така моральна шкода відшко­дуванню не підлягає. Відшкодовується лише моральна шкода, яку було завдано смертю фізичної особи безпосередньо чоло­вікові (дружині), батькам (усиновлювачам), дітям (усиновле­ним), а також особам, які проживали з нею однією сім'єю (п. 2 ст. 1168 ЦК). Від цього випадку слід відмежовувати на­дану законом можливість спадкоємця вимагати переходу права на відшкодування моральної шкоди, яке було присуджено су­дом спадкодавцеві за його життя (п. З ст. 1230 ЦК).

На практиці доволі часто виникають питання, що пов'язані з розміром відшкодування моральної шкоди. На жаль, ЦК зали­шає питання про встановлення розміру відшкодування моральної шкоди без належного правового врегулювання. Передбачено, що моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Щодо розміру грошового відшкодування моральної шкоди, то законодавець зазначає, що його визначає суд залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, що мають істотне значення. А це означає, що при встановлен­ні розміру такого відшкодування ані суд, ані сторони не мати­муть жодних законодавчих передумов для його визначення.

В Україні не тільки не встановлено чітких методик нараху­вання розміру моральної шкоди, а й навіть бодай нижньої чи верхньої межі, як орієнтирів, що і змушує суд при визначенні розміру відшкодування моральної шкоди враховувати вимоги розумності та справедливості. Моральна шкода відшкодовуєть­ся незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуван­ню, та не пов'язана з розміром цього відшкодування.

За загальним правилом, нарахований розмір моральної шкоди відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом. Наприклад, моральну шкоду, завдану каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, може бути від­шкодовано шляхом здійснення щомісячних платежів.

В окремих випадках умови та порядок відшкодування мо­ральної шкоди може бути встановлено законом, наприклад, "Про інформацію", "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні", "Про телебачення і радіомовлення", "Про державну підтримку засобів масової Інформації та соціальний захист журналістів", "Про порядок відшкодування шкоди, зав­даної громадянинові незаконними діями органів.

 

 

4.Джерелом підвищеної небезпеки є діяльність, пов'язана з вико­ристанням, зберіганням або утриманням транспортних засобів, механізмів та обладнання, використанням, зберіганням хімічних, радіоактивних, вибухо- і вогненебезпечних та інших речовин, утриманням диких звірів, службових собак та собак бійцівських порід тощо, яка створює підвищену небезпеку для осіб, яку цю діяльність здійснюють, та інших осіб (ст. 1187 ЦК). Характерні ознаки джерела підвищеної небезпеки:

• неможливість повного контролю з боку людини;

• наявність шкідливих властивостей;

• велика ймовірність завдання шкоди.

У ч. 1 ст. 1187 ЦК закріплено тільки приблизний перелік джерел підвищеної небезпеки: транспортні засоби, механізми та обладнання, хімічні, радіоактивні, вибухо- і вогненебезпечні та інші речовини, дикі звірі, службові собаки та собаки бійців­ських порід тощо. Вичерпний їх перелік навести неможливо у зв'язку з постійним розвитком науки та техніки. Через цю об­ставину суд, вирішуючи питання про можливість віднесення діяльності до джерела підвищеної небезпеки, з'ясовує наяв­ність його характерних ознак.

Зокрема, судова практика визнає джерелом підвищеної не­безпеки будь-яке застосування концентрованої енергії у таких випадках, коли енергію використано не в споживчих цілях, не в побуті, а на виробництві, на транспорті. Тому газопровід, електромережа в квартирі не визнаються джерелом підвищеної небезпеки, оскільки умови їх використання не створюють ніякої небезпеки для оточення.

Всі так звані засоби звичайного озброєння (танки, артиле­рія, ракети тощо) є джерелом підвищеної небезпеки.

Всіх домашніх тварин, хоча б вони і не й мали непокірний норов, не може бути віднесено до джерел підвищеної небезпе­ки, окрім службових собак та собак бійцівських порід. Однак дикі звірі є джерелом підвищеної небезпеки лише за умови їх перебування у володінні людини.

Іноді позитивний висновок і можливість застосування ст. 1187 ЦК можуть бути пов'язані не тільки з якісними, й кількісними критеріями. Наприклад, зберігання каністри з бен­зином в гаражі власника автомашини підвищеної небезпеки для оточення не створює. Однак зберігання горючих матеріа­лів у великих місткостях пов'язане з підвищеною небезпекою.

Судова практичне визнає діяльність зі зброєю джерелом підвищеної небезпеки. Однак діяльність з організації стрільб є джерелом підвищеної небезпеки, оскільки зброя зосереджуєть­ся в одному місці, і тому, попри знання устрою і механізму дії зброї та проведення інструктажу щодо заходів безпеки, вини­кає велика ймовірність заподіяння шкоди третім особам.

Для більш системного розуміння джерел підвищеної небез­пеки їх можна поділити на:

• фізичні (механічні, електричні, теплові);

• фізико-хімічні;

• хімічні (отруйні, вибухонебезпечні, вогненебезпечні);

• біологічні (зоологічні, мікробіологічні).

Обов'язок відшкодувати шкоду, завдану джерелом підви­щеної небезпеки, покладено на володіння джерела підвищеної небезпеки, тобто особу, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об’єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку.

Не визнається володільцем джерела і не несе відповідаль­ність за шкоду перед потерпілим особа, яка управляла джере­лом в силу виконання своїх трудових обов’язків перед воло­дільцем джерела підвищеної небезпеки. Проте, якщо громадяну було заборонено управляти джерелом, а він без дозволу скористався ним в особистих цілях, то це діяння вважатиметь­ся неправомірним заволодінням і на громадянина буде покла­дено обов'язок відшкодовувати шкоду згідно зі ст. 1187 ЦК.

Щодо транспортних засобів ЦК передбачає два види най­му — найм транспортного засобу з екіпажем (ч. 2 ст. 798) та найм без екіпажу (ч. 1 ст. 798). Якщо в першому випадку від­повідальність за завдану шкоду покладено на наймодавця (ст. 805), то в другому — на наймача (ст. 804).

Володілець джерела підвищеної небезпеки не і суб'єктом відповідальності за шкоду, якщо доведе, що це джерело вибу­ло з його володіння внаслідок неправомірних дій інших осіб. Однак якщо неправомірному заволодінню іншою особою транспортним засобом, механізмом, іншим об'єктом сприяла недбалість її власника (володільця), шкоду, завдану діяльністю щодо його використання, зберігання або утримання, відшкодо­вують вони спільно, в частці, яка визначається за рішенням суду з урахуванням обставин, що мають істотне значення (ч. 4 ст. 1187 ЦК).

Підставами відшкодування шкоди за цим деліктом є: а) на­явність шкоди; б) протиправна дія заподіювана шкоди; в) на­явність причинною зв'язку між протиправною дією та шко­дою. Вина заподіювана шкоди не вимагається. Тобто особа, яка завдала шкоди джерелом підвищеної небезпеки, відповідає й за випадкове її завдання (незалежно від вини).

Володілець джерела підвищеної небезпеки може бути звільнений судом від відповідальності, якщо доведе, що шкоди було завдано внаслідок;

• дії непереборної сили;

• умислу потерпілого.

У цьому разі ризик невідшкодування шкоди покладається на самого потерпілого.

Груба необережність потерпілого та матеріальне становище фізичної особи — володільця джерела підвищеної небезпеки є підставами для зменшення розміру відшкодування (ст. 1193 ЦК)- У разі завдання шкоди кількома джерелами підвищеної не­безпеки внаслідок їх взаємодії згідно зі ст. 1188 ЦК необхідно розрізняти завдання шкоди самим володільцям цих джерел та іншим особам.

У разі завдання шкоди внаслідок взаємодії джерел підви­щеної небезпеки їх володільцям питання про її відшкодування вирішується за принципом вини. За правилами ч. 1 ст. 1188 ЦК, якщо шкоди завдано одній особі з вини іншої особи, то її відшкодовує винна особа; за наявності вини лише особи, якій завдано шкоди, вона їй не відшкодовується; за наявності вини усіх осіб, діяльністю яких було завдано шкоди, розмір відшко­дування визначається у відповідній частці залежно від обста­вин, що мають істотне значення.

Положення ч. 2 ст. 1188 ЦК застосовуються у випадках завдання шкоди внаслідок взаємодії джерел підвищеної небез­пеки іншим особам. Тобто володільці цих джерел, які спільно завдали шкоди, несуть солідарну відповідальність незалежно від своєї вини (ст. 1190 ЦК).

Певні особливостями має і порядок відшкодування ядерної шкоди. Відносини щодо цивільної відповідальності за ядерну шкоду регулюють Закони України "Про цивільну відповідаль­ність за ядерну шкоду та її фінансове забезпечення" , "Про ви­користання ядерної енергії та радіаційну безпеку" і Віденська конвенція про цивільну відповідальність за ядерну шкоду. Особливість правил про відшкодування ядерної шкоди полягає в тому, що для виникнення деліктної відповідальності необхід­на наявність тільки трьох підстав: а) ядерної шкоди; б) ядер­ного інциденту; в) причинного зв'язку між ядерною шкодою та ядерним інцидентом. Наявність вини особи, яка завдала ядерної шкоди, не вимагається. Суб'єктом відповідальності за завдану ядерну шкоду є оператор ядерної установки. На нього покладається відповідальність, якщо цю шкоду завдано ядер­ним інцидентом на ядерній установці, а також під час переве­зення ядерного матеріалу на ядерну установку оператора після прийняття ним від оператора іншої ядерної установки відпо­відальності за цей матеріал або під час його перевезення з ядерної установки оператора і відповідальність за який не прийняв інший оператор згідно з письмовою угодою. Відпо­відальність оператора за ядерну шкоду обмежується сумою, еквівалентною 50 мільйонам Спеціальних прав запозичення за кожний ядерний інцидент, де Спеціальні права запозичення означають розрахункову одиницю, визначену Міжнародним валютним фондом, яка використовується ним для здійснення власних операцій та угод. Якщо оператор не має майна, необ­хідного для відшкодування завданої ядерної шкоди, обов'язок її відшкодувати покладається на державу.

 

5.Цей вид деліктної відповідальності передбачено ст. 1176 ЦК, додаткове регулювання — Законом України "Про відшкоду­вання шкоди, завданої громадянинові незаконними діями орга­нів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду".

Порівняно із загальними умовами настання деліктної відпо­відальності, цей вид має цілу низку специфічних ознак. На­самперед, суб'єктом заподіювачем шкоди є правоохоронні та судові органи, до яких чинний ЦК відносить:

• органи дізнання, тобто органи, які наділені правом прово­дити слідчі дії, що є початковою формою досудового роз­слідування кримінальних справах (міліція, податкова міліція, органи безпеки, командири військових частин, з'єднань, на­
чальники військових установ, митні органи, начальники ви­
правно-трудових установ, слідчих ізоляторів, лікувально-трудових профілакторіїв і виховно-трудових профілакторіїв, органи державного пожежного нагляду, органи охорони державного кордону, капітани морських суден, що перебу­вають у далекому плаванні, у випадках, що передбачено
ст. 101 КПК України).

• органи попереднього (досудового) слідства, тобто органи,
наділені правом проводити досудове слідство у криміналь­них справах (слідчі прокуратури, слідчі органів внутрішніх справ, слідчі податкової міліції і слідчі органів безпеки) у випадках, що передбачено ст. 102 КПК України;

• органи прокуратури, тобто органи, які визначені такими
відповідно до Закону України "Про прокуратуру" (Генераль­на прокуратура України, прокуратури АРК, областей, міст Києва і Севастополя, міські, районні, міжрайонні, інші при­рівняні до них прокуратури, а також військові прокуратури);

органи суду, тобто органи, на які покладено здійснення
функцій правосуддя (КСУ та суди загальної юрисдикції
(місцеві суди; апеляційні суди. Апеляційний суд України;
Касаційний суд України; вищі спеціалізовані суди; ВСУ).
Діяльність органів суду регламентуються Законом України
"Про Конституційний Суд України", "Про судоустрій" то­
що. Однак суб'єктами за цим видом делікту с переважно
суди загальної юрисдикції.

Від імені вказаних органів безпосередньо діють їх посадові та службові особи. Проте, як І в попередньому делікті, особу заподіювана шкоди відмежовано від особи, яка несе відпо­відальність за завдання шкоди, оскільки посадові та службові особи правоохоронних та судових органів, діяннями яких без­посередньо завдано шкоди, вчиняють їх не лише від імені за­значених органів, а й від імені держави. І саме тому відповідаль­ність за завдану ними шкоду несе держава Україна.

Певну специфіку має протиправне діяння, яким може бути завдано шкоди у цьому делікті. Визначено вичерпний перелік протиправних діянь, що є умовою настання відповідальності:

• незаконне засудження;

• незаконне притягнення до кримінальної відповідальності;

• незаконне застосування як запобіжного заходу тримання
під вартою;

• незаконне застосування як запобіжного заходу підписки
про невиїзд;

• незаконне затримання;

• незаконне накладення адміністративного стягнення у вигля­ді арешту чи виправних робіт.

Якщо ж шкоди завдано фізичним чи юридичним особам внаслідок іншої незаконної дії або бездіяльності чи незаконно­го рішення органу дізнання, попереднього (досудового) слідст­ва, прокуратури або суду, вона відшкодовується на загальних підставах.

Наявність протиправності як характерної ознаки вказаних вите діянь, мас бути підтверджено певною реабілітацією осо­би, шляхом постановлення судом виправдувального вироку, скасування незаконного вироку суду, закриття кримінальної справи органом попереднього (досудового) слідства, а також винесення відповідного акту про закриття провадження у справі про адміністративне правопорушення. Якщо ці діяння не підтверджено обставинами, що реабілітують особу, (напри­клад, кримінальну справу закрито на підставі закону про ам­ністію або акту помилування), то право на відшкодування зав­даної шкоди не виникає (ч. З ст. 1176 ЦК).

Не має право на відшкодування завданої шкоди також і фізична особа, яка у процесі дізнання, попереднього (досудо­вого) слідства або судового розгляду шляхом самообмови пе­решкоджала з'ясуванню істини і цим сприяла завданню їй шкоди (ч. 4 ст. 1176 ЦК), окрім випадків, якщо фізична особа вчинила самообмову внаслідок застосованих до неї фізичного чи психічного насилля, погроз, обману чи інших незаконних засобів, які доведено в належному порядку.

Істотною специфікою цього делікту є те, що шкода, яку зав­дано фізичним та юридичним особам за цим деліктом, відшко­довується незалежно від вини посадових і службових осіб цих органів.

Завдану ними шкоду відшкодовує держава Україна в особі відповідних фінансових органів за рахунок майна, в тому чис­лі грошових коштів, які належать їй на праві власності.

У разі, якщо держава відшкодувала шкоду, завдану посадо­вою чи службовою особою органу дізнання, попереднього (до­судового) слідства, прокуратури або суду, то вона наділяється правом зворотної вимоги до цієї посадової чи службової особи тільки у разі встановлення в її діях складу злочину за обвину­вальним вироком суду щодо неї, який набрав законної сили (ч. З ст. 1191 ЦК).

 

1.За загальним правилом, відповідальність за шкоду, завдану малолітніми, покладається на їхніх батьків (усиновлювачів) або опікунів чи інших фізичних осіб, які на правових підставах здійснюють виховання неповнолітньої особи (ч. 1 ст. 1178 ЦК). Аналогічний порядок поширюється і на заклади, які за законом здійснюють щодо малолітніх функції опікуна (ч. З ст. 1178 ЦК).

Окрім цього, законодавець встановлює також і відповідаль­ність навчального закладу, закладу охорони здоров'я чи іншо­го закладу, що зобов'язаний здійснювати нагляд за малоліт­ньою особою, а також особи, яка здійснює нагляд за малоліт­ньою особою на підставі договору (ч. 2 ст. 1178 ЦК), за шко­ду, завдану малолітньою особою під час перебування під наглядом цих закладів чи осіб.

Протиправність діяння полягатиме в тому, що ці особи неналежно виконували покладений на них, згідно із законом чи договором, обов'язок здійснювати виховання чи нагляд за малолітнім.

Причому, якщо це стосується батьків, то відповідальність буде покладено на обох, незалежно від того, чи проживають вони разом, чи окремо, оскільки обов'язок здійснювати належне виховання та нагляд за малолітнім є рівним для них обох. Однак у разі, якщо батьки були позбавлені батьківських прав, то обов'язок відшкодовувати завдану шкоду за протиправні діяння своїх малолітніх дітей лежить на них ще впродовж трьох років після позбавлення батьківських прав (ст. 1183 ЦК).

У ЦК вперше введено можливість покладення відповідаль­ності на фізичних осіб, які здійснюють виховання та/чи нагляд за малолітніми на правових підставах гувернантки, няні, дома­шні вчителі, репетитори тощо), зокрема, на підстави договору.

Законодавець визначає перелік юридичних осіб, які є відпо­відачем за шкоду, завдану малолітнім: навчальний заклад (на­приклад, школа та дитячий садок), заклад охорони здоров'я (наприклад, лікарня, поліклініка) чи інший заклад, що зобов'я­заний здійснювати нагляд за нею (наприклад, літній табір від­починку, приймальник-розподільник тощо), а також заклад, який за законом здійснює щодо малолітнього функції опікуна (наприклад, дитячий будинок, інтернат тощо). При цьому, про­типравним діянням цих юридичних осіб вважаться саме неви­конання чи неналежне виконання законного обов'язку здійс­нювати нагляд за малолітніми.

Вина усіх зазначених осіб, які несуть відповідальність за цей вид делікту, презюмується, тобто особа вважається вин­ною, якщо вона не доведе, що шкоди завдано не з її вини, тобто, що шкода не є наслідком несумлінного здійснення або ухилення ними від здійснення виховання та/чи нагляду за ма­лолітньою особою.

Однак, якщо встановити вину конкретної особи неможливо, то всі винні в цьому заподіянні шкоди особи несуть дольову відповідальність. Розмір часток, у межах яких ці особи нести­муть відповідальність, визначається за домовленістю між ними або за рішенням суду відповідно до частки вини кожного з них. Такий самий принцип дольової відповідальності встанов­лено законодавцем і у випадку, якщо шкоди завдано спільни­ми діями кількох малолітніх осіб.

Обов'язок батьків (усиновлювачів), опікунів чи інших зобо­в'язаних осіб відшкодовувати шкоду, яку завдано малолітніми, не припиняється навіть у разі досягнення малолітніми повноліт­тя. Однак по досягненні повноліття особу може бути зобов'яза­но судом частково або в повному обсязі відшкодувати шкоду, завдану нею у віці до 14 років життю або здоров'ю потерпіло­го, якщо вона має достатні для цього кошти, а зобов'язані до відшкодування особи є неплатоспроможними або померли.

Відшкодувавши шкоду, завдану малолітніми, жодна з фізич­них та юридичних осіб, які визнані зобов'язаними суб'єктами за цим видом делікту, не має права зворотної вимоги (регре­су) до малолітньої особи (ч. 4 ст. 1191 ЦК).

За загальним правилом, неповнолітні особи є повністю дієздатними, тобто такими, що можуть самостійно у повному обсязі нести покладену на них відповідальність. Однак якщо неповнолітня особа немає: майна, достатнього для відшкоду­вання завданої нею шкоди, то цю шкоду відшкодовують субсидіарно батьки (усиновлюаачі) або піклувальник, а у разі, якщо неповнолітня особа перебувала в закладі, який за зако­ном здійснює щодо неї функції піклувальника, то і цей заклад (ч. 2 ст. 1179 ЦК).

Субсидіарність цієї відповідальності полягає в тому, що ос­новна вимога про відшкодування завданої шкоди пред'являєть­ся до неповнолітнього, і лише якщо у неповнолітньої особи немає майна, достатнього для відшкодування завданої нею шкоди, як співвідповідачів буде факультативно притягнуто до відповідальності вказаних осіб.

ІІротиправність поведінки вказаних осіб полягає в тому, що вони неналежно виконали покладений на них обов'язок ви­ховання та нагляду за неповнолітнім. При цьому, вина батьків (усиновлювачів), піклувальників та закладу, що виконує функ­ції піклувальника, за неналежне виховання та нагляд за непов­нолітнім презюмується, тобто вони відповідатимуть за завдану неповнолітнім шкоду, якщо не доведуть, що ЇЇ завдано не з їх­ньої вини.

На відміну від відшкодування шкоди, завданої малолітніми, субсидіарна відповідальність зобов'язаних за цим деліктом осіб прямо залежить від того, чи став неповнолітній повністю дієздатним. У разі, якщо а) неповнолітня особа, яка завдала шкоди, досягнула повноліття; б) неповнолітня особа, яка зав­дала шкоди, стане власником майна, достатнього для відшко­дування шкоди до досягнення повноліття, то зобов'язані особи звільняються від обов'язку додатково відшкодовувати завдану шкоду. Натомість, коли ж повної дієздатності непов­нолітній не набув, а йому надали, в порядку ст. 35 ЦК, то до уваги береться наявність згоди на це батьків (усиновителів) або піклувальників. Якщо такої згоди не було, то неповноліт­ній відшкодовує завдану ним шкоду самостійно на загальних підставах. Якщо ж батьки (усиновлювачі) або піклувальники дали свою згоду на набуття неповнолітнім повної цивільної дієздатності, то вони продовжують нести субсидіарну відпо­відальність за шкоду, завдану неповнолітнім, до досягнення ним повноліття.

Однак, у разі, якщо неповнолітня особа, яка набула повної цивільної дієздатності, не має майна, достатнього для відшко­дування завданої нею шкоди, цю шкоду відшкодовують у част­ці, якої не вистачає, або в повному обсязі її батьки (усиновлювачі) або піклувальник, якщо вони дали згоду на набуття нею повної цивільної дієздатності і не доведуть, що шкоди було завдано не з їхньої вини.

Відшкодувавши шкоду, завдану неповнолітньою особою, батьки (усиновлювачі), піклувальники, а також заклади, що здійснюють щодо неповнолітнього функції піклувальника по­збавляються права зворотної вимоги (регресу) до неповноліт­ньої особи (ч. 4 ст. 1191 ЦК).

За загальним правилом, відшкодування шкоди, завданої не­дієздатною фізичною особою, здійснюється опікуном або за­кладом, який зобов'язаний здійснювати нагляд за нею (психіат­ричні лікарні, диспансери, клініки, інтернати тощо).

Протиправним діянням, за яке настає відповідальність зо­бов'язаних суб'єктів, є невиконання покладеного на них обов'яз­ку здійснювати нагляд за недієздатним. Вина опікунів або за­кладу, який зобов'язаний здійснювати нагляд за недієздатним, презюмується, тобто вони відповідають за завдану недієздат­ним шкоду, якщо не доведуть, що шкоди було завдано не з їх вини.

Причому обов'язок відшкодувати шкоду опікуном або за­кладом, який зобов'язаний здійснювати нагляд за недієздат­ним, не припиняється в разі поновлення недієздатної особи в цивільній дієздатності.

Відшкодувавши шкоду, завдану недієздатним, опікун та за­клад, який зобов'язаний здійснювати нагляд за недієздатним, позбавляються зворотною права вимоги (регресу) до недієздат­ної особи (ч. 4 ст. 1191 ЦК).

За загальним правилом, шкода, завдана фізичною особою, цивільну дієздатність якої обмежено, відшкодовується нею на загальних підставах.

Іноді фізичні особи, які є повністю деліктоздатними, можуть завдати шкоду в стані, коли вони не усвідомлювали значення своїх дій та/чи не могли керувати ними (дієздатна особа). Цей стан може бути наслідком тимчасової втрати свідомості, афек­ту, психічної чи іншої хвороби, сп'яніння тощо, У зв'язку з цим, в зазначених діях особи, як правило, немає вини, то, за загальним правилом, шкода, якої завдано фізичною особою, яка в момент її завдання не усвідомлювала значення своїх дій та/чи не могла керувати ними, не відшкодовується (ч. 1 ст. 1186 ЦК). Однак з цього правила є певні винятки:

1) враховуючи матеріальне становище потерпілого та особи,
яка завдала шкоди, суд вправі постановити рішення про
відшкодування нею цієї шкоди частково або в повному об­сязі;

2) якщо фізична особа, яка завдала шкоди, сама довела себе
до стану недієздатності в результаті вживання нею спиртних
напоїв, наркотичних засобів, токсичних речовин тощо, то
шкода відшкодовується на загальних підставах;

3) якщо недієздатність особи є наслідком психічного розладу
або недоумства, суд може постановити рішення про від­
шкодування цієї шкоди її чоловіком (дружиною), батьками,
повнолітніми дітьми, якщо вони проживали разом із цією
особою, знали про це, але не вжили заходів щодо запо­бігання шкоді.

4. Виокремлення цього делікту зумовлено, насамперед, місцем та значенням благ, яким завдано шкоди, в системі соціальних пріоритетів. Адже життя та здоров'я людини визнано вищими соціальними цінностями. Саме це й зумовлює специфічність протиправності діяння. Річ у тім, що з огляду на важливість цих благ будь-яке діяння, яким заподіюється шкода життю та здоров'я фізичної особи, як правило, презюмується протиправ­ним, окрім випадків, які прямо передбачено взаконі, наприк­лад, необхідної оборони. Причому протиправним вважається та­кож заподіяння шкоди життю та здоров'ю внаслідок неналежно­го виконання договірних зобов'язань (ст. 1196 ЦК).

Щодо шкоди, то слід зазначити, що цим протиправним діянням фізичній особі заподіюється каліцтво чи інше ушкод­ження здоров'я або смерть.

Під поняттям смерть слід розуміти певний стан організму фізичної особи, який посвідчується висновком компетентного медичного органу і характеризується непоправними руйнівни­ми процесами центральної нервової системи та кори головно­го мозку, що наступали внаслідок припинення функціонування життєво важливих систем людини (судинно-кровоносної, дихальної, нервової).

Поняттям "каліцтво" охоплюється дві основні категорії: травма та професійне ушкодження здоров'я. Травма характери­зується раптовим та, як правило, одноразовим зовнішнім впли­вом на організм, внаслідок чого йому заподіюється фізичне ушкодження, наприклад, удар результатом якого є перелом кісток. Професійне захворювання — це таке ушкодження здоров’я, що передбачено чинним законодавством та стало ре­зультатом не одноразового, а, як правило, систематичного та тривалого впливу на організм людини шкідливих факторів, що є властиво для певного виду професії. Наприклад, хронічний бронхіт є професійним захворюванням осіб, які працюють на шахтах, рудниках, відкритих кар'єрах тощо.

Поняттям "інше ушкодження здоров'я" охоплюється будь-яке, непов'язане з каліцтвом, пошкодження здоров'я, що наста­ло внаслідок так званого загального захворювання.

Специфіка шкоди, яку завдано життю та здоров'ю полягає також і в тому, шо її не може бути відшкодовано в натурі та оцінено в грошовому еквіваленті. 1 тому, відшкодуванню під­лягатиме не зазначена шкода, а лише майнові втрати, яких за­знала фізична особа внаслідок завдання цієї шкоди. До таких втрат законодавець відносить заробіток (дохід), втрачений по­терпілим внаслідок втрати чи зменшення професійної або загаль­ної працездатності, витрати, зумовлені необхідністю посилено­го харчування, санаторно-курортного лікування, придбання ліків, протезування, сторонньою догляду (ч. 1 ст. 1195 ЦК), а також видатки на поховання (ст. 1201 ЦК) та інші витрати.

Певні особливості має також і причинно-наслідковий зв'я­зок між протиправним діянням та завданою шкодою, який, як правило, має складний характер.

1 на сам кінець, щодо особливостей вина заподіювача шко­ди у цьому деліктному зобов'язанні. Як і за загальними прави­лами, вина заподіювача презюмується, аж допоки він не дове­де свою невинність. Однак у випадках, якщо цю шкоду завда­но незаконними діяннями органом державної влади, органом влади АРК або органом місцевого самоврядування, судових та правоохоронних органів, джерелом підвищеної небезпеки та в деяких інших випадках, що прямо передбачено законом, то во­на відшкодовується незалежно від вини особи, яка завдала цю шкоду.

Розглянемо тепер особливості відповідальності за цей де­лікт, залежно від благ, яким було завдано шкода.

У разі завдання шкоди каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я фізичній особі, відшкодування, за загальним прави­лом, відбувається за такою формулою:

Ршз = 3 + ДВ + МШ, де

Ршз — розмір шкоди, шо завдано здоров'ю;

З — заробіток (дохід), втрачений потерпілим внаслідок втрати

чи зменшення професійної або загальної працездатності;

ДВ — додаткові витрати;

МШ — моральна шкода.

При визначенні розміру заробітку (доходу), який втратив потерпілий внаслідок втрати чи зменшення професійної або загальної працездатності, важливу роль відіграє той факт, чи перебуває особа на момент заподіяння їй шкоди у трудових відносинах. Якщо так, то розмір втраченого заробітку (дохо­ду), що підлягає відшкодуванню, визначається у відсотках від середнього місячного заробітку (доходу), який потерпілий мав до каліцтва або іншого ушкодження здоров'я, з урахуванням ступеня втрати потерпілим професійної працездатності, як­що її немає — загальної працездатності (ч. 1 ст. 1197 ЦК).

Середньомісячний заробіток (дохід) слід обчислювати шля­хом поділу сукупного заробітку (доходу) за 12 або за і остан­ні календарні місяці роботи на відповідну кількість місяців. Для обрахування середньомісячного заробітку (доходу) фізич­ної особи—підприємця та фізичної особи, яка самостійно за­безпечує себе роботою (адвокат, особа, що зайнята творчою діяльністю тощо), слід виходити з річного доходу, одержаного в попередньому господарському році, на підставі даних органу державної податкової служби, поділеного на 12 місяців. До су­купного заробітку (доходу) слід зараховувати всі види оплати праці за трудовим договором за місцем основної роботи і за сумісництвом, з яких сплачується податок на доходи грома­дян, у сумах, нарахованих до вирахування податку. Своєю чергою, не слід зарахувати до суми заробітку (доходу) однора­зові виплати, компенсацію за невикористану відпустку, вихід у допомогу, допомогу по вагітності та пологах тощо (ч. З сг. 1197 ЦК).

Окрім можливості визначити та відшкодувати реальний (затрачений середньомісячний заробіток (дохід) потерпілого, встановлено також можливість вимагати відшкодувати також і її заробіток (дохід), який він міг би отримувати в майбут­ньому (ч. 4 ст. 1197 ЦК).

Якщо ж потерпілий на момент завдання йому шкоди не пра­цював, його середньомісячний заробіток (дохід) обчислюється, а його бажанням, або виходячи з його заробітку до звільнення, або виходячи із звичайного розміру заробітної плати працівника його кваліфікації у цій місцевості (ч. З ст. 1197 ЦК).

На розмір втраченого заробітку (доходу) впливає також і ступінь втрати професійної працездатності, а за її відсутно­сті — загальної працездатності. Втрата працездатності може бути тимчасовою, що посвідчується листком тимчасової пра­цездатності, ' або стійкою (тривалою), що посвідчується меди-ко-соціальною експертною комісією (далі — МСЕК) .

На підставі рішення МСЕК встановлюється ступінь втрати професійної чи загальної працездатності особи, ступінь якого визначається у відсотках. Порядок відшкодування шкоди у разі втрати працездатності від нещасного випадку на виробницт­ві чи професійного захворювання встановлено спеціальним за­коном.

Однак визначену втрату заробітку (доходу) залежно від різ­них чинників може бути змінено як у бік зменшення, так і в бік збільшення.

Розмір втраченого заробітку (доходу) може бути зменшено:

• у разі грубої необережності потерпілого (ч. 2 ст. 1193 ЦК).
Якщо ж мав місце умисел потерпілого, завдана школа не
відшкодовується;

• залежно від матеріального становища потерпілого (ч. 4ст. 1193 ЦК);

• якщо працездатність потерпілого зросла порівняно з тією,
що була в нього на момент вирішення питання про відшко­дування шкоди (ст. 1204 ЦК).

Збільшення обсягу та розміру відшкодування шкоди можливо:

• Я договором (ч. 4 ст. 1195 ЦК);

• якщо працездатність потерпілого знизилася порівняно з тією, що була у нього на момент вирішення питання про відшко­дування шкоди (ст. 1203 ЦК);

• у разі підвищення вартості життя (ч. 1 ст. 1208 ЦК);

• у разі збільшення розміру мінімальної заробітної плати
(ч. 2 ст. 1208 ЦК).

Певні особливості має визначення втраченого заробітку (доходу), який завдано внаслідок каліцтва чи іншого ушкод­ження здоров'я малолітнього або неповнолітнього. В цьому разі, якщо потерпілий не мав заробітку, то після досягнення малолітнім потерпілим 14 років (учнем — 18 років), він має право вимагати відшкодування шкоду, пов'язану із втратою або зменшенням його працездатності, виходячи з розміру вста­новленої законом мінімальної заробітної плати (ч. 1 ст. 1199 ЦК). Якщо ж потерпілою особою буде неповнолітня особа, яка на момент ушкодження здоров'я мала заробіток, то в цьо­му разі завдану шкоду має бути відшкодовано їй виходячи з розміру її заробітку, але не нижче встановленого законом роз­міру мінімальної заробітної плати (ч. 2 ст. 1199 ЦК).

Ще одним видом видатків, які має бути відшкодовано потер­пілому внаслідок каліцтва чи іншого ушкодження здоров'я, є його додаткові витрати, які зумовлені необхідністю допомо­ги та догляду і тому в разі обгрунтованості та доведеності по­терпілий може вимагати додаткових витрат на:

• посилене харчування;

• санаторно-курортне лікування;

• придбання ліків;

• протезування;

• сторонній догляд.

Цей перелік не є вичерпним, і тому за необхідності може бути відшкодовано також і витрати на придбання спеціальних транспортних засобів, підготовку до іншої професії тощо. По­рядок відшкодування додаткових витрат у разі втрати праце­здатності від нещасного випадку на виробництві чи професій­ного захворювання встановлено спеціальним законом.

Ще однією особливістю відшкодування додаткових витрат є те, що при визначенні їх розміру вина потерпілого не врахо­вується (ч. З ст. 1193 ЦК).

Крім відшкодування втраченого заробітку (доходу) та додат­кових втрат особа, якій заподіяно каліцтво чи інше ушкоджен­ня здоров'я, має право вимагати відшкодування їй моральної шкоди (ст. 1168 ЦК).

У разі, якщо шкоду завдано смертю, то відшкодування від­бувається за такою формулою:

Ршс = (Сз х п) / (п + 1) + ВП + МШ, де

Ршс — розмір шкоди, що завдано внаслідок смерті особи;

Сз — середньомісячний заробіток;

л — кількість осіб, які перебували на утриманні померлого та

мають право на відшкодування шкоди, що завдано його смертю;

ВП — витрати на поховання;

МШ — моральна шкода.

Право на відшкодування шкоди, що завдано смертю особи, мають непрацездатні особи, які були на його утриманні або мали на день його смерті право на одержання від нього утри­мання, а також дитина потерпілого, народжена після його смер­ті (ч. 1 ст. 1200 ЦК).

Коло непрацездатних осіб, які були на утриманні померло­го потерпілого або мали на день його смерті право на одер­жання від нього утримання, а також строк, упродовж якого вони мають право отримувати відповідне відшкодування шко­ди, визначаються таким чином:

• дитині, — до досягнення нею 18 років, а у разі, якщо ди­тина є учнем або студентом, — до закінчення навчання, але не більше ніж до досягнення ним 23 років;

• чоловікові, дружині, батькам (усиновлювачам), які досяглипенсійною віку, —довічно;

• Інваліду, якого потерпіти зобов'язаний був утримувати, — впродовж строку його Інвалідності;

• одному з батьків (усиновлювачів) або другому з подружжя
чи іншому з членові сім'ї незалежно від віку і працездатно­сті, якщо вони не працюють і здійснюють догляд за: діть­ми, братами, сестрами, внуками померлого, — до досяг­нення останніми 14 років;

• іншим непрацездатнимособам, які були на утриманні по­терпілого, — 5 років після його смерті.

Зазначеним особам у продовж вказаного строку відшкодо­вується шкода у розмірі середньомісячного заробітку (доходу) потерпілого з вирахуванням частки, яка припадала на нього самого та працездатних осіб, які перебували на його утриман­ні, але не мають права на відшкодування шкоди. Середньо­місячний заробіток (дохід) потерпілого розраховується за ана­логічними правилами, які встановлено для відшкодування шкоди, завданої каліцтвом чи іншим ушкодженням здоров'я. До складу доходів потерпілого також включаються пенсія, су­ми, що належали йому за договором довічного утримання (до­гляду), та інші аналогічні виплати, які він одержував (ч. 2 ст. 1200 ЦК).

Окрім розміру середньомісячного заробітку (доходу) потер­пілого особи, яким завдано шкоди смертю годувальника, ма­ють право вимагати відшкодування моральної шкоди, що пов'я­зана зі смертю годувальника (ч. 2 ст. 1168 ЦК) та витрат на поховання та па спорудження надгробного пам'ятника особі, яка зробила ці витрати (ст. 1201 ЦК). Зазначені витрати не за­раховується до суми відшкодування шкоди та відшкодовується окремо.

Визначений сукупний розмір відшкодування не може бути зменшено навіть у разі, якщо заподіянню смерті сприяла вина потерпілого (ч. З ст. 1193 ЦК). 1 лише залежно від матеріаль­ного становища потерпілого (крім випадків, коли шкоди завда­но вчиненням злочину) суд може зменшити розмір відшкоду­вання шкоди, яку завдано фізичною особою (ч. 4 ст. 1193 ЦК).

Збільшення розміру відшкодування шкоди, яку завдано смертю годувальника, може відбуватись у випадках: а) підви­щення вартості життя (ч. 1 ст. 1208 ЦК); б) збільшення роз­міру мінімальної заробітної плати (ч. 2 ст. 1208 ЦК) тощо.

Визначений кінцевий розмір відшкодування, обчислений для кожної з осіб, які мають право на відшкодування шкоди, завданої смертю годувальника, не підлягає подальшому пере­рахункові, крім випадків: а) народження дитини, зачатої за життя і народженої після смерті годувальника; б) призначення (припинення) виплати відшкодування особам, що здійснюють догляд за дітьми, братами, сестрами, внуками померлого (ч. 4 ст. 1200 ЦК України).

Відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкод­женням здоров'я або смертю потерпілого, за загальним пра­вилом, здійснюється щомісячними платежами (ч. І ст. 1202 ЦК). Проте за наявності обставин, що мають істотне значення, та з урахуванням матеріального становища фізичної особи, яка завдала шкоди, сума відшкодування може бути виплачено од­норазово, але не більш ніж за 3 роки наперед (абз. 2 ч. 1 ст. 1202 ЦК).

Певну специфіку має також і порядок відшкодування шко­ди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смер­тю, за яким зобов'язаним суб'єктом є юридична особа, яка припиняє свою діяльність шляхом ліквідації. В цьому випадку платежі, належні потерпілому або особам, які мають право на отримання такого відшкодування внаслідок смерті годувальни­ка, має бути капіталізовано (тобто узагальнено в єдину суму за весь прогнозований строк виплат) для виплати їх потерпіло­му або зазначеним особам.

 

 

5. Шкода, завдана фізичній або юридичній особі внаслідок конс­труктивних, технологічних, рецептурних та інших недоліків то­варів, робіт (послуг), а також недостовірної або недостатньої ін­формації про них, підлягає відшкодуванню продавцем, виготов­лювачем товару, виконавцем робіт (послуг) (ст. 1209 ЦК).

Правове регулювання здійснюється § 3 гл. 82 ЦК, Законом України "Про захист прав споживачів" та іншими актами.

Протиправна поведінка може полягати: а) в порушенні вимог щодо якості товарів, робіт (послуг), тобто внаслідок конструктивних, технологічних, рецептурних та інших недо­ліків товарів, робіт (послуг); б) у наданні недостовірної недостатньої інформації про товари, роботи (послуги). Необхідною підставою є встановлення причинного зв'язку між шкодою та протиправною поведінкою. Тобто слід довес­ти, що шкода є результатом конструктивного, технологічного, рецептурного та іншого недоліку, неналежної якості підрядних робіт (послуг) тощо.

За цим деліктом відповідальність настає незалежно від вини.

Шкода, завдана внаслідок недоліків товарів, робіт (послуг), підлягає відшкодуванню в повному обсязі (ст. 1166 та 1210 ЦК). Способи відшкодування шкоди, завданої майну (а натурі або відшкодування завданих збитків), визначаються за правила­ми ст. 1192 ЦК. Шкода, завдана життю або здоров'ю фізичної особи, завжди відшкодовується в грошовій формі.

У ч. 2 ст. 1209 ЦК передбачено випадки звільнення продав­ця, виготовлювача товару, виконавця робіт (послуг) від обо­в'язку відшкодування завданої шкоди: а) дія непереборної си­ли; б) порушення потерпілим правил користування або збе­рігання товару (результатів робіт, послуг).

Обов'язок довести наявність підстав звільнення від відшкодування шкоди внаслідок недоліків товарів, робіт (послуг) по­кладається на продавця, виготовлювача товару, виконавця ро­біт (послуг).

Виконавець не може бути звільнений від відповідальності з тих підстав, наприклад, що рівень його наукових знань не дав йому змоги виявити особливі властивості речі, яку він прийняв від споживача для виконання роботи або надання послуг. Та­кож продавець не звільняється від відповідальності у разі не­отримання від виготовлювача (імпортера) інформації про товар.

Відповідно до ч. 1 ст. 1210 ЦК потерпілий має право пред'явити вимогу про відшкодування шкоди як до продавця товару, так і до виготовлювача.

Право на відшкодування шкоди внаслідок недоліків товарів, робіт (послуг) належить фізичним і юридичним особам, неза­лежно від того, чи перебували вони в договірних відносинах із продавцем, виготовлювачем товару, виконавцем робіт (по­слуг), і зберігається протягом встановленого строку придатно­сті, а якщо його не встановлено, — протягом 10 років з часу виготовлення товару (прийняття роботи, послуги).

Підлягає відшкодуванню шкода, незалежно від моменту її завдання: а) якщо виготовлювач не встановив строку придат­ності товару, роботи (послуг) на порушення вимог закону; б) якщо виготовлювач встановив строк придатності, однак не по­передив споживача про необхідні дії після спливу строку при­датності та про можливі наслідки в разі невиконання цих дій.

Питання для самоперевірки

1. Поняття й елементи зобов’язань із заподіяння шкоди?

2. Деліктна відповідальність: Поняття і зміст?

3. Загальні підстави відповідальності за заподіяння шкоди. Відшкодування моральної шкоди?

4. Відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки?

5. Відшкодування шкоди завданої незаконними рішеннями діями чи бездіяльністю органу дізнання, попереднього слідства, прокуратури або суду?

 

Література

1.Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втра­ту працездатності: Закон України від 23 вересня 1999 р. // ВВРУ. — 1999. — № 46-17. — Ст. 403.

2.Умови та порядок відшкодування такої школи встановлено Законом Ук­раїни "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням" від 18 січня 2001 р. // ВВРУ. — 2001. — № 14. — Ст. 71.

 

3.Діяльність МСЕК та порядок проведення експертиз регламентують на сьогодні: Порядок організації та проведення медико-соціальної експертизи втрати працездатності, затверджений Постановою КМ України від 4 квітня 1994 р. №221 // ЗПУ. — 1994. — № 8. — Ст. 190, та Положення про меди-ко-соціальну експертизу, затверджене Постановою КМ України від 22 лютого 1992 р. № 83 // ЗПУ. — 1992. — № 3. — Ст. 68.

 

4.Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втра­ту працездатності: Закон України від 23 вересня 1999 р. // ВВРУ. — 1999. — № 46-47. — Ст. 403.

 

Тема: Зобов’язання що виникають внаслідок врятування або створення загрози здоров’ю, життю, майну, та з безпідставного набуття збереженого майна.

Лекція

План

1. Поняття і значення зобов’язань із заподіяння шкоди, рятування здоров’я та життя фізичної особи.
2. Поняття та елементи зобов’язань, що виникають зі створення небезпеки.
3. Відшкодування шкоди, завданої внаслідок не усунення загрози життю, здоров’ю життю.

Самостійне вивчення

1. Фізичної особи, майна фізичної або юридичної особи За зобов'язанням із рятування здоров'я та життя фізичної особи, майна фізичної або юридичної… Правове регулювання здійснюється главою 80 ЦК. Законодавець розрізняє такі випадки виникнення зобов'я­зання:

Питання для самоперевірки

1. Поняття і значення зобов’язань із заподіяння шкоди, рятування здоров’я та життя фізичної особи?
2. Поняття та елементи зобов’язань, що виникають зі створення небезпеки?

3. Відшкодування шкоди, завданої внаслідок не усунення загрози життю, здоров’ю життю?

 

Література

1. Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати; Закон України віл 19 червня 2003 р. // ОВУ. — 2003. — № 30. — Ст. 1526.

2. Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю: Закон України від 19 червня 2003 р. // ОВУ. — 2003. — № 30. — Ст. 1525.

3. Про кредитні спілки; Закон України від 20 грудня 2001 р. // ОВУ. — 2002. — №3. — Ст. 79.

4. Про затвердження Інструкції про порядок відкриття, використання І за­криття рахунків у національній та іноземних валютах: Постанова НБУ від 12 листопада 2003 р. // ОВУ. — 2003. — № 51. — Ст. 2707.

 

Тема: Спадкове право.

Лекція

План

1. Поняття, значення та види спадкування.

2. Час і місце відкриття спадщини.

3. Спадкодавець та спадкоємець.

4. Спадкування за заповітом.

5. Спадкування за законом.

Самостійне вивчення

2. Відмова від спадщини. Відумерлість спадщини 3. Охорона спадкового майна. 4. Правові наслідки прийняття спадщини.

Питання для самоперевірки

1. Поняття, значення та види спадкування?

2. Час і місце відкриття спадщини?

3. Спадкодавець та спадкоємець?

4. Спадкування за заповітом?

5. Спадкування за законом?

 

 

Література

1. Донцов С.Е., Глянцев В.В. Возмещение вреда по советскому законодательству. — М, 1990.

2. Жуковская О.Л. Возмещение вреда, причиненного источни-ком повьішенной опасности. — К., 1994.

3. Загорулько А.И. Обязательства по возмещению вреда, причиненного субьектами гражданского права. — Харьков, 1996.

4. Зобов'язальне право: теорія і практика / За ред. О.В. Дзери. — К, 1998.

5. Смирнов В.Е., Собчак А.А. Общее учение о деликтньїх обя-зательствах в советском гражданском праве. — Л., 1983.

6. Цивільний кодекс України: Коментар. — Харків, 2003.

 

 

Тема: Спадкове право

Лекція

План

1. Призначення виконавця заповіту. Контроль за виконанням заповіту.

2. Оформлення спадкових прав.

3. Державна реєстрація права на спадщину.

4. Поняття і форма спадкового договору.

5. Розірвання спадкового договору.

6. Розірвання спадкового договору.

 

1.Виконання заповіту.Виконання заповіту — це здійснення останньої волі спадкодавця, вираженої у заповіті. Зазвичай суб’єктами виконання є спадкоємці, які прийняли спадщину. Її прийняття накладає на спадкоємця (спадкоємців) обов’язок виконати заповіт у точній відповідності з волею заповідача, якщо інше не передбачено законом.

Виконання заповіту врегульоване у гл.88 ЦК. Згідно зі ст.1286 ЦК заповідач має право на призначення виконавця заповіту. Він може доручити виконання заповіту фізичній особі з повною цивільною дієздатністю або юридичній особі (виконавцеві заповіту). Якщо заповіт складено на користь кількох осіб, його виконання може бути доручено будь-кому з них. Якщо заповіт складено на користь однієї особи, виконання останнього може бути покладено на особу, яка не є спадкоємцем за заповітом.

Виконавець заповіту може бути також призначений за ініціативою спадкоємців. Останні мають право пред’явити позов про усунення виконавця заповіту, призначеного заповідачем, від виконання ним своїх повноважень, якщо той не може забезпечити виконання волі заповідача.

Якщо заповідач не призначив виконавця заповіту або якщо особа, яка була ним призначена, відмовилася від його виконання або була усунена від виконання заповіту, спадкоємці мають право обрати виконавця з числа спадкоємців або призначити виконавцем заповіту іншу особу.

Якщо спадкоємці не можуть досягти згоди щодо призначення виконавця заповіту, він на вимогу одного з них може бути призначений судом.

Виконавець заповіту може бути призначений нотаріусом за місцем відкриття спадщини, якщо заповідач не призначив виконавця заповіту або якщо останній відмовився від виконання заповіту чи був усунений від його виконання і якщо цього потребують інтереси спадкоємців (ст.1288 ЦК).

Особа може бути призначена виконавцем заповіту лише за її згодою. Така згода може бути виражена нею на тексті самого заповіту або додана до останнього. Особа може подати до нотаріуса за місцем відкриття спадщини заяву про згоду бути виконавцем заповіту після відкриття спадщини. У ст.1290 ЦК визначені повноваження виконавця заповіту.

Виконавець заповіту зобов’язаний:

1) вжити заходів щодо охорони спадкового майна;

2) вжити заходів щодо повідомлення спадкоємців, відказоодер-жувачів, кредиторів про відкриття спадщини;

3) вимагати від боржників спадкодавця виконання ними своїх зобов’язань;

4) управляти спадщиною;

5) забезпечити одержання кожним із спадкоємців частки спадщини, яка визначена у заповіті;

6) забезпечити одержання частки у спадщині особами, які мають право на обов’язкову частку в спадщині.

Виконавець заповіту зобов’язаний забезпечити виконання спадкоємцями дій, до яких вони були зобов’язані заповітом. Повноваження виконавця заповіту посвідчуються документом, який видається нотаріусом за місцем відкриття спадщини.

Повноваження виконавця заповіту тривають до повного здійснення волі спадкодавця, яка виражена у заповіті. Чинність повноважень виконавця заповіту припиняється нотаріусом за місцем відкриття спадщини за погодженням із спадкоємцями та відказоодержувачами.

Після припинення повноважень виконавець заповіту повинен повернути нотаріусові документ, який був йому виданий (ч.З ст.1290 ЦК). У разі неповернення виконавцем заповіту документа, який засвідчував його повноваження, спадкоємці мають право витребувати документ, а також вимагати відшкодування завданих їм збитків (ст.1294 ЦК).

Виконавець заповіту має право на плату за виконання своїх повноважень. Заповідач має право визначити у заповіті те майно (у натурі або у грошах), яке виконавець заповіту має право одержати зі складу спадщини як плату за виконання своїх повноважень.

Якщо розмір плати не визначений заповідачем, він може бути встановлений за домовленістю виконавця заповіту та спадкоємців, а у разі спору судом. Виконавець заповіту має право вимагати від спадкоємців відшкодування тих витрат, які були ним зроблені для охорони спадщини, управління нею та виконання заповіту.

Виконавець заповіту, незалежно від того, ким його було призначено, має право відмовитися від здійснення своїх повноважень. Він зобов’язаний негайно повідомити спадкоємців, а також інших осіб, щодо яких він повинен був вчинити певні дії, про відмову від здійснення своїх повноважень.

Виконавець заповіту не може відмовитися від здійснення своїх повноважень у разі необхідності вчинення невідкладних дій, зволікання з якими загрожує завданням збитків спадкоємцям. Він відповідає перед спадкоємцями за збитки, що були ним завдані у зв’язку з невиконанням вказаних вище вимог.

Спадкоємці мають право контролювати дії виконавця заповіту. Якщо спадкоємцями є малолітні, неповнолітні, недієздатні особи або особи, цивільна дієздатність яких обмежена, контроль за виконанням заповіту здійснюють батьки (усиновлювачі), опікуни, піклувальники, а також орган опіки та піклування.

За вимогою визначених вище осіб виконавець заповіту повинен звітувати про дії, які були ним вчинені щодо виконання заповіту. Після виконання заповіту його виконавець подає спадкоємцям або їх законним представникам звіт про виконання своїх повноважень.

Спадкоємці, їх законні представники, а також орган опіки та піклування мають право оскаржити до суду дії виконавця заповіту, якщо вони не відповідають ЦК, іншим законам, порушують інтереси спадкоємців. До вимог про визнання неправомірними дій виконавця заповіту застосовується позовна давність в один рік.

 

2.Оформлення права на спадщину.Глава 89 ЦК регулює оформлення права на спадщину.

Законність спадкування деяких видів майна, якщо стосовно нього немає спору, має бути підтверджена відчужувачем або право встановлюючим документом, що видається на прохання спадкоємців нотаріальною конторою свідоцтвом про право на спадщину. Закон, як правило, не покладає на спадкоємців обов’язку одержання свідоцтва. Однак воно потрібне для підтвердження прав на майно, що підлягає обов’язковій державній реєстрації (будинок, автомашина тощо). Без одержання свідоцтва спадкоємці не можуть ним розпорядитися, а іноді і користуватися.

Свідоцтво про право на спадщину за своєю природою засвідчує законність придбання спадщини. Підтверджені свідоцтвом правомочності спадкоємця мають визнаватися усіма фізичними і юридичними особами. Отже, свідоцтво про право на спадщину — це офіційний документ, що підтверджує факт прийняття спадщини.

Для всіх спадкоємців установлений єдиний порядок видачі свідоцтва про право на спадщину. Свідоцтво спадкоємцям видає нотаріальна контора за місцем відкриття спадщини, як правило, після закінчення встановленого законом строку для її прийняття.

Згідно зі ст.1296 ЦК спадкоємець має право на одержання свідоцтва про право на спадщину. Спадкоємець, який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на неї. Відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на останню.

Спадкоємець, який прийняв спадщину, в складі якої є нерухоме майно, зобов’язаний звернутися до нотаріуса за видачею йому свідоцтва про право на спадщину на нерухоме майно. Якщо спадщину прийняло кілька спадкоємців, свідоцтво про право на спадщину видається на ім’я кожного з них, із зазначенням імені та частки у спадщині інших спадкоємців.

Свідоцтво про право на спадщину видається спадкоємцям після закінчення шести місяців з часу відкриття спадщини. Якщо заповіт складено на користь зачатої, але ще не народженої дитини, видача свідоцтва про право на спадщину і розподіл спадщини між усіма спадкоємцями може відбутися лише після народження дитини. Ці положення застосовуються також щодо дитини, зачатої за життя спадкодавця, але народженої після його смерті, у разі спадкування за законом.

До закінчення строку на прийняття спадщини нотаріус може видати спадкоємцеві дозвіл на одержання частини вкладу спадкодавця у банку (фінансовій установі), якщо це викликано обставинами, що мають істотне значення.

Якщо у складі спадщини, яку прийняв спадкоємець, є нерухоме майно, він зобов’язаний зареєструвати право на спадщину в органах, які здійснюють державну реєстрацію нерухомого майна. Право власності на нерухоме майно виникає у спадкоємця з моменту його державної реєстрації.

За згодою всіх спадкоємців, які прийняли спадщину, нотаріус за місцем відкриття спадщини може внести зміни до свідоцтва про право на спадщину. На вимогу одного із спадкоємців за рішенням суду можуть бути внесені зміни до свідоцтва про право на спадщину. У вказаних випадках нотаріус видає спадкоємцям нові свідоцтва про право на спадщину.

Свідоцтво про право на спадщину визнається недійсним за рішенням суду, якщо буде встановлено, що особа, якій воно видане, не мала права на спадкування, а також у інших випадках, передбачених законом.

 

4.Спадковий договір.Однією з новел ЦК є спадковий договір, урегульований у гл.90. Враховуючи те, що останній пов’язаний із спадкуванням, він розміщений у книзі шостій ЦК „спадкове право”.

Спадковий договір — це договір, за яким одна сторона (набувач) зобов’язується виконувати розпорядження другої сторони (від-чужувача) і у разі його смерті набуває право власності на майно відчужувача (ст.1302 ЦК).

Відчужувачем у спадковому договорі може бути подружжя, один з подружжя або інша особа. Набувачем у спадковому договорі може бути фізична або юридична особа. Спадковий договір укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.

Набувач у спадковому договорі може бути зобов’язаний вчинити певну дію майнового або немайнового характеру до відкриття спадщини або після її відкриття.

Предметом спадкового договору може бути майно, що належить подружжю на праві спільної сумісної власності, а також те, яке є особистою власністю будь-кого з подружжя. Спадковим договором може бути встановлено, що у разі смерті одного з подружжя спадщина переходить до другого, а у разі смерті другого з подружжя його майно переходить до набувача за договором.

На майно, визначене у спадковому договорі, нотаріус, який його посвідчив, накладає заборону відчуження. Заповіт, який відчужувач склав щодо майна, вказаного у спадковому договорі, є нікчемним, відчужувач має право призначити особу, яка здійснюватиме контроль за виконанням спадкового договору після його смерті. У разі відсутності такої особи контроль за виконанням спадкового договору здійснює нотаріус за місцем відкриття спадщини.

 

5. Спадковий договір може бути розірвано судом на вимогу відчужувача у разі невиконання набувачем його розпоряджень. Спадковий договір може бути розірвано судом на вимогу набувача у разі неможливості виконання ним розпоряджень відчужувача.

Питання для самоперевірки

1. Призначення виконавця заповіту. Контроль за виконанням заповіту?

2. Оформлення спадкових прав?

1. Державна реєстрація права на спадщину7

 

Література

1. Донцов С.Е., Глянцев В.В. Возмещение вреда по советскому законодательству. — М, 1990.

2. Жуковская О.Л. Возмещение вреда, причиненного источни-ком повьішенной опасности. — К., 1994.

3. Загорулько А.И. Обязательства по возмещению вреда, причиненного субьектами гражданского права. — Харьков, 1996.

4. Зобов'язальне право: теорія і практика / За ред. О.В. Дзери. — К, 1998.

5. Смирнов В.Е., Собчак А.А. Общее учение о деликтньїх обя-зательствах в советском гражданском праве. — Л., 1983.

6. Цивільний кодекс України: Коментар. — Харків, 2003.

 

 

 

Тема: Поняття шлюбу та сім’ї

Лекція

План

1. Поняття сім’ї , її значення.

2. Родинність (кровне споріднення) і свояцтво.

3. Поняття й елементи сімейних правовідносин.

4. Поняття шлюбу.

5. Умови вступу до шлюбу та порядок його укладення .

6. Заручини.

7. Правові наслідки шлюбу.

1. Разом із тим, у новому СК вперше зроблена спроба дати ле­гальне визначення сім’ї (ст З СК). На жаль, її важко визнати вда­лою. Можна погодитися з висловленою в літературі думкою, що насправді в СК визначається не поняття сім’ї, а коло осіб, які до неї входять, — членів сім’ї. Що ж до визначення сім’ї, то в законі лише сказано, що сім’я є первинним та основним осередком сус­пільства (ч. 1 ст. З СК). Законодавець уникає основного визна­чення сім’ї, і це не випадково. В літературі це питання хоча і дуже широко обговорювалося, так і не знайшло свого остаточного вис­новку. Для визначення сім’ї в науковій літературі застосовували­ся різні терміни — «союз», «об’єднання», «спільність», «мала соці­альна група» тощо. Новий СК визначає сім’ю як первинний та основний осередок суспільства (ч. 1 ст. З СК). Таке визначення не є правовим, воно вирішує лише питання щодо місця та значен­ня сім’ї в суспільстві. Тому в науковому плані, з урахуванням ст. З СК, можна вважати, що сім’я — це об’єднання осіб, пов’язаних між собою спільністю проживання, побуту та взаємними правами і обов’язками.

Щодо такої ознаки сім’ї, як спільне проживання осіб, які її складають, закон містить деякі винятки. Подружжя вважається сім’єю і тоді, коли дружина та чоловік у зв’язку з навчанням, ро­ботою, лікуванням, необхідністю догляду за батьками, дітьми та з інших поважних причин не проживають спільно. Дитина нале­жить до сім’ї своїх батьків і тоді, коли спільно з ними не прожи­ває. Втім, спільне проживання членів сім’ї є найбільш типовою та наочною ознакою сімейної спільноти. Спільний побут членів сім’ї має різноманітні види свого прояву — спільне ведення господар­ства, відпочинок, спілкування тощо. Членів сім’ї пов’язують та­кож взаємні права та обов’язки. Ця ознака є найбільш вагомою для юридичного визначення сім’ї. Члени сім’ї мають комплекс взаємних особистих та майнових прав та обов’язків. Так, батьки зобов’язані виховувати своїх дітей, захищати та представляти їхні інтереси перед третіми особами. Крім того, вони зобов’язані утри­мувати дітей та забезпечувати матеріальні умови їх життя. Комплекс взаємних прав та обов’язків пов’язує також подружжя, усиновлювачів та усиновителів, інших членів сім’ї.

Підставами виникнення сім’ї є шлюб, кровне споріднення осіб, усиновлення, а також інші підстави, які не заборонені законом, і такі, що не суперечать моральним засадам суспільства (ч. 4 ст. З СК). На відміну від Кодексу про шлюб та сім’ю України новий СК не містить вичерпного переліку підстав виникнення сім’ї. Тому сім’ю складають не тільки особи, які, наприклад, зареєстрували шлюб, а й ті, які проживають однією сім’єю без реєстрації шлюбу (фактичне подружжя). Таким чином, до членів сім’ї в першу чер­гу належать подружжя, батьки і діти, які за загальним правилом складають ядро сімейного союзу. Подальше коло членів сім’ї може варіюватися залежно від конкретних обставин, починаючи від найближчих кровних родичів (висхідних, низхідних і бічних ліній спорідненості) і закінчуючи особами, які спільно проживають в одному будинку («під одним дахом») як члени сім’ї.

 

2. Спорідненість — один із важливіших юридичних фактів у сімейному праві, бо з ним закон пов’язує настання різних юри­дичних наслідків. Спорідненість є підставою виникнення комп­лексу особистих і майнових прав батьків і дітей, баби, діда, братів, сестер та інших родичів; права на захист інтересів родичів у суді; права на усиновлення дитини тощо. Однак спорідненість може слугувати і юридичною перешкодою для виникнення деяких сімейних правовідносин. Так, особи, які перебувають у спорідне­ності, в передбачених законом випадках не можуть укласти між собою шлюб (ст. 26 СК). Спорідненість — це кровний зв’язок між людьми, із наявністю якого пов’язані виникнення, зміна чи припинення прав та обов’язків. Спорідненість у своїй основі має біо­логічний фактор – фактор походження. Тому, наприклад, не є родичами подружжя, а також усиновлювачі та усиновлені.

Родичами визнаються особи, які походять один після одного або від спільного предка. Залежно від цього розрізняють прямі та побічні родинні зв’язки. Пряма спорідненість визначається щодо осіб, які послідовно походять один після одного. Висхідна пряма лінія спорідненості встановлюється від нащадків до предків (син — батько, онука — дід), низхідна — від предків до нащадків (батько — син, дід — онука). Побічними є родинні зв’яз­ки, які походять від спільного предка (два брати є родичами, бо походять від однієї матері (батька). Рідні брати та сестри, які мають спільних батьків (матір та батька)ті, які мають спільну матір і різних батьків – єдиноутроб­ними; спільного батька і різних матерів — єдинокровними. Не є родичами діти кожного з батьків – зведені брати та сестри. До них належать син (дочка) чоловіка від попереднього шлюбу та син (дочка) дружини від попереднього шлюбу. Цих осіб не зв’я­зує походження від спільного предка.

У праві велике значення має близькість спорідненості. Вона визначається шляхом встановлення ступеня спорідненості — тоб­то числа народжень, що пов’язують двох родичів (як прямих, так і побічних споріднених зв’язків) між собою. При цьому береться до уваги кількість народжень за винятком народження самого спільного предка. Рідні брат і сестра перебувають у другому сту­пені спорідненості, бо їх пов’язують два народження — народжен­ня брата й сестри (народження їх матері (батька) до уваги не бе­реться). Дід з онуком також перебувають у другому ступені спо­рідненості, їх пов’язує народження дочки (сина), а потім і самого онука.

 

Свояцтво — це відносини між одним із подружжя і кровними родичами іншого з подружжя або між родичами обох з подруж­жя, що виникають не зі спорідненості, а зі шлюбу. В деяких ви­падках свояцтво викликає настання певних правових наслідків. За наявності кількох осіб, які виявили бажання усиновити одну і ту саму дитину, переважне право на її усиновлення має громадя­нин України, який є чоловіком матері або дружиною батька ди­тини, яка усиновлюється (ст. 213 СК). Відповідно до ст. 260 СК, якщо мачуха або вітчим проживають однією сім’єю з малолітніми, неповнолітніми пасинком, падчеркою, вони мають право брати участь у їхньому вихованні. В разі необхідності таке право буде захищатися у суді (ст. 159 СК). Мачуха та вітчим мають право на самозахист своїх малолітніх, неповнолітніх або повнолітніх непрацездатних пасинка та падчерки. Вони мають також право без спеціальних на те повноважень звернутися за захистом прав та інтересів цих осіб до органу опіки та піклування або до суду (ст. 262 СК). Мачуха, вітчим зобов’язані утримувати малолітніх, неповнолітніх падчерку та пасинка, які з ними проживають, якщо у них немає матері, батька, діда, баби, повнолітніх братів та сес­тер або ці особи з поважних причин не можуть надавати їм на­лежного утримання, за умови, що мачуха, вітчим можуть надава­ти матеріальну допомогу (ст.268 СК). У свою чергу, повнолітні падчерка, пасинок зобов’язані утримувати непрацездатних мачу­ху, вітчима, якщо вони потребують матеріальної допомоги і якщо вони надавали падчерці, пасинкові систематичну матеріальну до­помогу не менш як п’ять років, за умови, що падчерка, пасинок мають змогу надавати матеріальну допомогу. Обов’язок падчер­ки, пасинка щодо утримання мачухи, вітчима виникає, якщо у мачухи, вітчима немає чоловіка, дружини, повнолітніх дочки, сина, братів та сестер або якщо ці особи з поважних причин не можуть надавати їм належного утримання (ст. 270 СК).

 

3. Норми сімейного права регулюють різні види сімейних відно­син, унаслідок чого останні набувають якостей правовідносин, тобто відносин, які врегульовані нормами сімейного права. В сі­мейно-правовій літературі традиційним є широке розуміння по­няття «сімейні правовідносини». Воно включає: а) правовідноси­ни між членами сім’ї (внутрішні сімейні правовідносини); б) пра­вовідносини, які визнаються сімейними, хоча вони виникають за межами сім’ї (зовнішні сімейні правовідносини).

Внутрішніми сімейними правовідносинами вважаються ті, що виникають між членами однієї сім’ї, наприклад, відносини між подружжям, батьками та дітьми, які проживають однією сім’єю, пов’язані спільним побутом та взаємними правами та обов’язка­ми. Зовнішніми можна вважати правовідносини між особами, які складали сім’ю раніше, або взагалі не були членами однієї сім’ї, однак пов’язані такими правами та обов’язками, які за своєю сут­тю є сімейними. Це аліментні правовідносини правовідносини між дитиною та одним із батьків, з яким дитина разом ніколи не проживала, правовідносини між онуками та бабою, дідом, які не проживають разом, тощо. З цього видно, що сімейними в повному розумінні можна назвати лише першу групу правовідносин — правовідносини членів сім’ї. Відносини, які виникають за межами сім’ї, можна вважати сімейними певною мірою умовно.

Така класифікація сімейних правовідносин викликає не­обхідність визначення поняття «сім’я». Треба одразу сказати, що це питання належить до числа вкрай дискусійних. Слово «сім’я» походить від слова «сьемь», що означає «робітник, слуга, домочадець». Таким чином, у первісному розумінні сім’я, це коло осіб, які визначаються як робітники, слуги та домочадці, тобто особи, пов’язані певними економічними зв’язками. Сучасне розуміння поняття сім’ї є більш складним і неоднозначним. Це пояснюється тим, що сім’я як соціальне явище має різноманітні прояви свого існування. У зв’язку з цим категорія сім’ї використовується різни­ми науками — соціологією, демографією, психологією тощо. У праві існують свої підходи щодо розуміння сім’ї та сімейних відно­син. Це пояснюється тим, що сімейні відносини потребують пев­ного правового опосередкування, відповідної юридичної «оболон­ки». Саме в цьому сенсі категорія «сім’я» набуває юридичного значення і використовується в праві. В літературі існують різні позиції як щодо самого визначення сім’ї, так і стосовно питання про необхідність його законодавчого закріплення. Одні фахівці висловлюються за легальне визначення сім’ї, інші вважають за потрібне лише наукове тлумачення цього поняття.

Сімейні правовідносини мають спеціальні та загальні ознаки. Спеціальними ознаками є ті, що характерні саме для сімейних пра­вовідносин, і певною мірою виділяють їх серед інших цивільних правовідносин. Загальні ознаки, навпаки, характеризують спільні риси, які притаманні усім цивільним правовідносинам. Ознака­ми, які притаманні сімейним правовідносинам (спеціальні озна­ки) є: спеціальний суб’єктний склад (суб’єктами сімейних право­відносин можуть бути тільки фізичні особи); своєрідність юри­дичних фактів, які породжують сімейні правовідносини (шлюб, спорідненість, материнство, батьківство тощо); тривалість існу­вання (сімейні відносини, як правило, є тривалими за часом); неможливість передачі прав та обов’язків іншим особам; особисто-довірчий характер відносин.

До загальних ознак, тобто тих, що притаманні усім цивіль­ним, у тому числі і сімейним правовідносинам, належать: рівність учасників правовідносин; автономія їх волі; майнова са­мостійність.

Сімейні правовідносини, як і будь-які інші цивільні право­відносини, виникають між особами, які є рівнимиміж собою. Вони не є відносинами влади і підкори, які притаманні, наприклад, пра­вовідносинам адміністративним. Навіть коли йдеться про відно­сини між батьками та дітьми, то вертикаль стосунків не виникає. Батьки не мають владних повноважень стосовно дитини. В своє­му ставленні до дитини вони зобов’язані виходити з того, що перед ними особа, яка має свої власні права та інтереси. Більше того, дитина має право на підвищений захист своїх прав навіть і проти своїх батьків, коли ті виконують свої батьківські обов’язки не­належним чином. В юридичному сенсі правовідносини батьків і дітей – правовідносини горизонтальні, відносини рівних сторін.

У цивілістиці поставало питання: рівність сторін є ознакою відносин, що регулюються, чи вона є ознакою методу правового регулювання, тобто засобу, за допомогою якого право впливає на суспільні відносини? З цього приводу висловлюються різні дум­ки. Наприклад, М. Д. Єгоров вважає, що рівноправність це озна­ка методу правового регулювання. Він, зокрема, зазначає: «Якщо визнати, що сторона суспільних відносин, які входять до предме­ту цивільного права, знаходиться в рівному становищі і без пра­вового регулювання, то стає безглуздим саме правове регулюван­ня вказаних відносин методом рівноправ’я. Таке пояснення не виглядає переконливим. Рівність сторін — це, в першу чергу, при­родна риса самих відносин, які регулюються. Якщо певні відно­сини за своєю природою є відносинами рівних осіб, то право може лише закріпити таке становище, перевести його на мову юридич­них термінів, створити відповідні механізми юридичного захисту і не більше. Зміст законодавчих норм визначається сутністю відно­син, які регулюються, а не навпаки. Якщо норми закону моделю­ються без урахування природи відносин, які регулюються, то їх ефективність буде невеликою. Тому рівність сторін, у першу чер­гу, може розглядатися як ознака саме відносин, що регулюються сімейним правом. Знаходячи свій відбиток у правових нормах, рівність сторін набуває юридичного закріплення і визначає сутність правового регулювання сімейних відносин, тих юридич­них засобів, які залучаються до їх регулювання.

Кожен учасник сімейних відносин розглядається як особа, яка має відповідну майнову самостійність, власні майнові права, незалежно від свого віку та обсягу дієздатності. Завжди можна конкретно визначити, яке саме майно належить тому чи іншому учаснику сімейних відносин на праві власності або володіння, обтяжене воно боргами чи ні, які майнові права та обов’язки має особа щодо інших осіб тощо. Учасники сімейних правовідносин здійснюють свої майнові права безпосередньо або за допомогою інших осіб, що не змінює основної концепції, відповідно до якої кожен учасник сімейних відносин має майнову самостійність.

Ще однією ознакою сімейних правовідносин є автономія волі їх учасників. Кожна особа в сімейному праві визначається як ок­ремий суб’єкт права незалежно від свого віку та здатності здійсню­вати свої права власними діями. Саме тому відповідно до ч. 1 ст. 7 Конвенції про права дитини, яка була прийнята ООН 20.11.1989 р., дитина реєструється відразу після народження і з цього моменту набуває своїх прав. Інша справа, яким чином визначається воля дитини. Зрозуміло, що вольові якості людини формуються не з моменту народження і потребують певного часу. З урахуванням цього природного факту, в праві існує чимало спеціальних ме­ханізмів, які дають змогу, з одного боку, розглядати дитину як окрему вольову «одиницю», а з іншого — передати право форму­лювати та визначати цю волю іншим особам, які за своїми при­родними якостями здатні це робити — батькам, усиновлювачам, опікунам, піклувальникам тощо. Ці особи завжди мають діяти так, як би діяла сама особа, здійснюючи свою власну вольову поведін­ку у власних інтересах.

За своєю природою відносини, що складають предмет сімей­ного права, поділяються на два види: а) особисті та б) майнові. Відомо, що такий поділ є традиційним для цивільного права в ціло­му і є основною класифікацією цивільно-правових відносин. Не є винятком і сімейні правовідносини. Норми права регулюють особисті відносини, які виникають, наприклад, між подружжям щодо зміни прізвища при реєстрації шлюбу, вирішення усіх пи­тань життя сім’ї, між батьками та дітьми щодо виховання дитини, між іншими родичами та дітьми стосовно спілкування тощо. Май­нові правовідносини виникають щодо спільного та роздільного майна подружжя, батьків та дітей, управління та розпорядження майном, взаємного утримання членів сім’ї та інших родичів тощо.

У сімейній літературі радянського періоду протягом деся­тиріч жваво обговорювалося питання щодо співвідношення осо­бистих та майнових правовідносин у сім’ї. Причому, це питан­ня не було з числа абстрактних. Визначення місця особистих та майнових правовідносин у своєрідній ієрархії сімейних відно­син було чи не найважливішим аргументом у спорі щодо само­стійності або несамостійності сімейного права. Протягом три­валого часу в сімейно-правовій науці вважалося, що домінуюче положення в сім’ї займають особисто-правові зв’язки. Майновим відносинам відводилася другорядна роль, їх зворотний вплив на стан особистих внутрішньо-сімейних стосунків прак­тично ігнорувався. Д. М. Генкін, наприклад, зазначав, що осо­бисті взаємовідносини членів сім’ї є основними, у зв’язку з цим майнові відносини у сім’ї в більшості випадків регулюються пра­вом інакше, ніж майнові відносини цивільного права. Тому, якщо за буржуазними системами сімейне право є частиною цивільно­го права, то в СРСР воно становило окрему галузь права. Прав­да, існувала й інша точка зору, згідно з якою недооцінка значен­ня майнових відносин у сім’ї є невиправданою, бо проблеми сімейного права не можуть бути вирішені у разі відриву особис­тих та майнових сімейних відносин.

Останнім часом майнові відносини в сім’ї дістали значного розвитку. Цьому сприяє відміна багатьох заборон щодо кола об’єктів права приватної власності, розширення договірної ініціа­тиви учасників сімейних відносин. Разом із тим, це не може роз­глядатися як зміна самої сутності сім’ї, зменшення значення емо­ційних та особистих зв’язків її членів. Інша справа, що більшість особистих сімейних відносин (на відміну від майнових) не є пред­метом права. Тому розширення правового регулювання майно­вих відносин у сім’ї не означає автоматичного звуження кола осо­бистих відносин та зменшення їх значення в сімейному житті. Сьогодні, як і раніше, ці відносини просто знаходяться за межами правового впливу. Можна зазначити, що новий СК містить цілу низку статей, які закріплюють особисті немайнові права учасників сімейних відносин — право подружжя на повагу до своєї індиві­дуальності, право на фізичний та духовний розвиток, право на розподіл обов’язків у сім’ї тощо. Ці правила не є правовими, вони мають характер моральних, а не юридичних норм. У СК вони знай­шли своє закріплення скоріш як певні ціннісні орієнтири.

З точки зору визначеності у сімейні правовідносини поділяються на абсолютні та відносні. Абсолютними є такі сімейні правовідносини, у яких фігура зобо­в’язаної особи є невизначеною. Наприклад, подружжю на праві власності належить певне майно. Усі інші особи не мають права порушувати право власності подружжя. Таким чином, особа, яка має обов’язок утримуватися від порушення права власності, заздалегідь не визначена. Такий обов’язок покладається на будь-яку особу, яка в той чи інший спосіб стикається з майном подружжя. Правовідносини такого типу називаються абсолютни­ми. Відносні правовідносини виникають у випадках, коли обидві сторони сімейного права між рідними є чітко визначеними. На­приклад, один з подружжя, який є непрацездатним і нужденним, має право на отримання аліментів від іншого з подружжя, якщо той може таке утримання надати. З цього видно, що зобов’язана особа другий з подружжя, є чітко визначеною особою.

Для сімейних правовідносин характерним є їх складний характер, коли абсолютні та відносні правовідносини дуже тісно пов’язані між собою та існують, так би мовити, паралельно. На­приклад, правовідносини між чоловіком і жінкою щодо їх спільного майна є відносними, бо обидві сторони правовідно­син є чітко визначеними, кожен із подружжя зобов’язаний во­лодіти, користуватися та розпоряджатися спільним майном, не порушуючи прав іншого з подружжя. У той же час щодо усіх тре­тіх осіб подружжя виступає як єдиний власник, управомочена особа, якій протистоїть невизначене коло зобов’язаних осіб. У цьому сенсі правовідносини власності подружжя мають абсолют­ний характер.

 

4. Шлюб – один із найдавніших правових інститутів, що пояс­нює існування на сьогодні різних теорій визначення його право­вої природи. Основними з них у науці сімейного права прийнято вважати такі: шлюб — це договір; шлюб — це таїнство; шлюб — одночасно і таїнство і договір; шлюб – інститут особливого роду.

Відповідно до ст. 21 СК, яка вперше дає поняття шлюбу, шлюб — це сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у дер­жавному органі реєстрації актів цивільного стану (далі — РАЦС). Виходячи з того, що будь-яке правове поняття повинне містити достатню сукупність ознак, наявність яких давала б змо­гу розкрити його правову сутність, наведене поняття носить суто формальний характер. Аналіз його дає змогу дійти висновку, що існують наступні ознаки шлюбу:

а) це союз жінки та чоловіка. Це — фізіологічна ознака, бо СК дозволяє укладати шлюб тільки між особами різної статі, а звідси створення союзу двома жінками або двома чоловіками не тягне за собою виникнення у них прав та обов’язків подружжя;

б) це не просто союз жінки та чоловіка, а саме сімейний союз,
що припускає спільне проживання і не тільки в фізичному сенсі,
а й моральному, тобто спільний побут, взаємні права та обов’язки (ч. 2 ст. ЗСК);

в) це союз, який зареєстрований у державному органі
РАЦС . Дана ознака конститутивна, бо передбачає обов’язковість
державної реєстрації такого союзу, необхідність утілення його у
встановлену форму, яка може мати тільки громадянський
(світський), а не релігійний характер. Звідси витікає, що коли
жінка та чоловік проживають однією сім’єю без державної реєстра-­
ції шлюбу, в них не виникає прав і обов’язків подружжя, хоча
сімейний союз існує. Не змінює цього положення навіть і той факт,
що вони укладають певний шлюбний обряд за звичаями тієї чи
іншої народності, або шлюбний релігійний обряд (вінчання)³.
Хоча у випадках, передбачених законом, шлюбу, що укладений за
релігійним обрядом, надається юридичне значення. Це стосується­
шлюбів, що укладені за релігійними обрядами до створення
або відновлення державних органів РАЦС (ч. 2 і ч. З ст. 21 СК). З цього приводу ще М. В. Гордон звертав увагу на те, що «...церков­ний документ, який свідчить про шлюб, що виник тоді, коли в даній місцевості органів загсу не було, приймається і тепер як доказ шлюбу»¹.

Але чи можна вважати, що наведене поняття шлюбу розкри­ває правову природу цього особливого правового інституту? В сучасній навчальній літературі є дві протилежні точки зору на цю проблему. Одні правники, наприклад, І. О. Дзера, вважають, що таке визначення хоча і не розкриває повною мірою зміст цього поняття, але дає його в тих межах, в яких відносини шлюбу підда­ються регламентації сімейно-правовими нормами. Інші ж, зок­рема, Ю. С. Червоний, не вважають це поняття вичерпним з пра­вової точки зору і пропонують своє визначення, а саме: шлюб — це вільний, добровільний союз рівноправних жінки і чоловіка, спрямований на створення сім’ї, укладений з дотриманням умов і форми, встановлених законом, і той, що породжує взаємні права і обов’язки подружжя. Вважаємо, що слід погодитися з правниками, які поділяють першу точку зору. Поняття, що пропонує Ю. С. Червоний, по суті, нічого не міняє, бо він вводить до ознак шлюбу одну з умов його укладення — добровільність, а також оз­наку, що характерна для вже існуючих шлюбних правовідносин, а саме право кожного з подружжя на особисту свободу (вільність), включаючи і право на припинення самих шлюбних відносин. Що ж стосується уточнення, що шлюб — це союз, який породжує певні права, то термін «сімейний союз», що дається влегальному по­нятті, містить у собі й спрямованість на створення сім’ї, й поро­дження прав і обов’язків подружжя.

 

5. Під умовами укладення шлюбу слід розуміти обставини, на­явність яких необхідна для того, щоб шлюб мав юридичну силу. В теорії сімейного права розрізняють позитивні та нега­тивні умови укладення шлюбу. Наявність позитивних дає можливість його укладення шлюбу, що ж стосується негативних, то саме їх відсутність дає таку можливість.

До позитивних умов СК відносить:

1.досягнення шлюбного віку (ст. 22 СК). Відповідно до ст. 23 СК право на шлюб мають особи, які досягли шлюбного віку. СК, встановлює особливе шлюбне повноліття тільки для жінок. Відповідно до ч. 1 ст. 22 шлюбний вік для жінки встанов­люється у сімнадцять, а для чоловіка — у вісімнадцять років. Вста­новлення шлюбного віку пояснюється не тільки тим, що особа, яка прагне зареєструвати шлюб, повинна досягти статевої зрілості, а це пов’язується з завершенням фізичного росту організму, а та­кож і тим, що особа має досягти відповідного стану психічного, розумового, морального та соціального розвитку. Досягнення шлюбного віку повинно відбутися на день реєстрації шлюбу, а це означає, що подати заяву може і особа, яка ще не досягла шлюб­ного віку, але досягне його не пізніше, як протягом одного місяця з дня подачі заяви.

СК передбачає можливість надання права на шлюб особі, яка ще не досягла шлюбного віку. Так, відповідно до ч. 2 ст. 23 за зая­вою особи, яка досягла чотирнадцяти років, за рішенням суду їй може бути надано таке право, якщо буде встановлено, що це відпо­відає її інтересам. У зв’язку з цим 3. В. Ромовська вважає, що та­ким чином запроваджена відносно нова правова категорія «на­дання права на шлюб» особі, яка не досягла шлюбного віку, інші ж правники, зокрема Ю. С. Червоний, наполягають, що, як і в ч. 2 ст. 16 КЗпШС у ч. 2 ст. 23 СК мова йде про зниження шлюбного віку^. Вважаємо, що слід погодитися з тим, що йдеться саме про надання права на шлюб неповнолітній особі, бо щодо неї не вирі­шується питання про зниження шлюбного віку. Їй лише надаєть­ся право на шлюб, якщо буде встановлено, що таким чином захи­щаються її інтереси. Але за яких обставин може бути прийняте судове рішення? Виходячи з указаної норми, можна дійти вис­новку, що це можливо у будь-яких випадках, якщо буде доказано, що надання права на шлюб відповідає інтересам неповнолітньої особи (фактичне утворення сім’ї, вагітність, народження дитини, тяжке захворювання тощо). З такою заявою може звернутися до суду лише особа, яка досягла чотирнадцяти років. Суд розглядає заяву за правилами окремого провадження, повідомивши про це батьків і піклувальників неповнолітньої особи.

СК не встановлює ні різниці у віці між особами, що бажають зареєструвати шлюб, ні віку, по досягненні якого особа вже не може одружитися. У дореволюційному законодавстві право на шлюб втрачала людина, яка досягала віку 80 років, незалежно від статі;

2.добровільність шлюбу (ст. 24 СК). Це означає, що шлюб ґрун­тується на вільній згоді жінки та чоловіка, примушення їх доукладення шлюбу не допускається. Діяти вільно може лише дієздат­на особа, тобто та, яка усвідомлює значення своїх дій та може ке­рувати ними. Виходячи з цього, недієздатна особа, а також особа, що формально була дієздатною, але на момент реєстрації шлюбу страждала на тяжкий психічний розлад, перебувала у стані алко­гольного, токсичного ,наркотичного сп’яніння в результаті чого не усвідомлювала значення своїх дій або не могла керувати ними, не має права на укладення шлюбу.

До негативних умов СК відносить:

1.перебування хоча б однієї з сторін в іншому зареєстрованому шлюбі. Жінка та чоловік можуть одночасно перебувати лише водному зареєстрованому у відповідних органах шлюбі, а право на повторний шлюб виникає в кожного з них лише після припинен­ня попереднього шлюбу (ст. 25 СК). Дана заборона відповідає принципу моногамії і належить до абсолютної заборони, тобто ні за яких умов цей шлюб не може бути дійсним. Слід зазначити, що сучасне сімейне законодавство не містить заборони на вступ до наступного шлюбу за чисельністю його попередніх укладень;

2.знаходження жінки та чоловіка між собою у родинних зв’яз­ках прямої та в деяких випадках побічної (бокової) лінії споріднен­ня та відносинах, що прирівнюються до родинних. Так, відповідно до ст. 26 СК не допускається укладення шлюбу: між родичами прямої лінії споріднення; між рідними братами і сестрами; між двоюрідними братами і сестра­ми; між рідними тіткою, дядьком і племінником, племінницею; між усиновлювачем і усиновленим; між дітьми, що були усиновлені усиновлювачем.

Заборону реєстрації шлюбів у цих випадках можна поділити на заборону абсолютну і заборону відносну. Заборона абсолютна характерна для шлюбів між родичами прямої лінії споріднення. Родичами прямої лінії споріднення визнаються особи, які похо­дять один від одного – батьки і діти, онуки і баба, дід тощо. Абсо­лютною є також і заборона шлюбів між деякими з родичів побічної лінії споріднення, тобто тими, хто має спільного предка, а саме заборона шлюбів між рідними братами і сестрами. До побічної лінії споріднення відносять та­кож і двоюрідних братів і сестер, тіток і дядьків тощо.

Закон забороняє укладення шлюбів між двоюрідними брата­ми і сестрами; між рідними тіткою, дядьком і племінником, пле­мінницею, але ця заборона відносна. Заборона укладення шлюбів між родичами прямої і побічної лінії споріднення має як соціаль­но-етичні, так і фізіологічні передумови.

Закон забороняє укладення шлюбів між усиновлювачем і уси­новленим та між дітьми, що були усиновлені усиновлювачем. Ця заборона пов’язується з тим, що між ними виникають відносини, що прирівнюються до відносин між батьками і народженою ними дитиною. Між тим, з цього правила існує виняток. За рішенням суду може бути надане право на шлюб між рідною дитиною усиновлювача та усиновленою ним дитиною, а також між дітьми, що були усиновлені ним (ч. 4 ст. 26 СК). У випадку скасування уси­новлення допускається укладення шлюбу між усиновлювачем і усиновленою ним дитиною (п. 5 ст. 26 СК);

3.визнання особи недієздатною (п. З ст.39 СК). Фізична особа може бути визнана судом недієздатною, якщо вона внаслідок хронічного стійкого психічного розладу не здатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними (ст.39 ЦК). Дана заборона належить до абсолютної. Згода — обов’язкова умова одру­ження, а особа, визнана недієздатною, не усвідомлює значення своїх дій, а отже, і не може усвідомлювати наслідки даної згоди на одруження. Крім цього, шлюб, укладений з психічно хворою лю­диною, являє небезпеку для дітей, які можуть народитися в цьому шлюбі, отримавши у спадок психічну хворобу;

4.тяжка хвороба, або хвороба, небезпечна для другого
і (або) їхніх нащадків. Це відносна обставина припинен­ння шлюбу .

Права та обов ‘язки органу РАЦС при отриманні заяви. За­кон покладає на орган РАЦС певні обов’язки при отриманні зая­ви про реєстрацію шлюбу, а саме — визначення дня і часу реєст­рації шлюбу та ознайомлення наречених з правами й обов’язками їх як майбутнього подружжя і батьків та попередження про відпо­відальність за приховання перешкод до реєстрації шлюбу (ст. 29 СК). Введення цієї норми спрямоване на забезпечення у майбут­ньому стабільності подружніх відносин. Виходячи з цього, наре­чені повинні мати уявлення, перш за все, про ті підстави, які пе­решкоджають реєстрації шлюбу, тягнуть за собою визнання його недійсним у майбутньому, а також про права і обов’язки подруж­жя; права і обов’язки матері, батька і дитини тощо. Яким чином донести цю інформацію до наречених, кожен з державних органів вирішує самостійно.

Права та обов ‘язки наречених при подачі заяви. Подача за­яви покладає певні обов’язки і на самих наречених. Вони повинні повідомити один одного про стан свого здоров’я (ст. ЗО СК). До речі, ст. 18 КЗпШС теж містила аналогічну норму, яка між тим мала декларативний характер, бо жодних правових наслідків за невиконання її не передбачала. СК встановлює правові наслідки у вигляді можливості визнати такий шлюб недійсним.

Можна вважати, що СК уперше ввів можливість для осіб, що одружуються, провести медичне обстеження ще до укладення шлюбу, що спрямовано на попередження ймовірних спадкових захворювань, небезпечних для народжуваних у шлюбі дітей, а та­кож серйозних захворювань самих чоловіка та жінки. Порядок здійснення добровільного медичного обстеження осіб, які пода­ли заяву про реєстрацію шлюбу (відповідно до ст. ЗО СК), вста­новлений Постановою Кабінету Міністрів України від 16 листо­пада 2002 р.

Результати медичного обстеження є таємницею і повідомля­ються лише нареченим. На наш погляд, слід було б додати, що результати повідомляються лише тому з наречених, який прохо­див обстеження, і тільки за його згодою вони можуть бути повідом­лені іншому нареченому. Таким чином можуть бути захищені права особи, що страждає на якесь захворювання, і до обстежен­ня не мала навіть уяви про це. До речі, таким чином вирішується це питання в СК РФ.

Але наявність самої хвороби не вважається підставою для відмови в реєстрації шлюбу. Наприклад, якщо один із наречених, або навіть кожен з них, не знав про своє захворювання або, навпа­ки, знав і все ж таки вирішив зареєструвати шлюб, то це не може розглядатися як підстава для визнання в майбутньому шлюбу недійсним. Але якщо один з наречених приховав відомості про стан здоров’я, наслідком чого може стати (стало) порушення фізичного або психічного здоров’я іншого нареченого, або їх на­щадків, то другий має право звернутися до суду з вимогою про визнання шлюбу недійсним. Таким чином, для визнання шлюбу недійсним відіграє роль тільки приховання самого факту захво­рювання, а не наявність самого захворювання.

Час реєстрації шлюбу.До умов, що регулюють порядок реєстрації шлюбу, відносять час та місце реєстрації шлюбу. Як вже вказувалося, час реєстрації шлюбу обчислюється одним місяцем із дня подачі особами заяви про реєстрацію шлюбу (ч. 1 ст. 32 СК). Місячний строк встановлюється з тим, щоб перевірити сер­йозність намірів цих осіб, а також слугує цілям попередження реєстрації легковажних шлюбів. Крім того, в межах визначеного стро­ку до органу РАЦС можуть поступити відомості про наявність перепон до реєстрації шлюбу між певними особами. Тягар дока­зування існування таких перепон лежить на тих особах, які по­відомили про них. Реєстрація шлюбу призначається з урахуван­ням побажань нареченого і нареченої на певний день тижня з вка­зівкою на конкретний час реєстрації.

За наявності поважних причин керівник державного органу РАЦС дозволяє реєстрацію шлюбу до спливу місячного строку (п. 2 ч. 1 ст. 32 СК). СК не містить переліку таких поважних при­чин. Це може бути, термінове відрядження за кордон, переїзд на постійне місце проживання, необхідність у терміновому медич­ному обстеженні, лікуванні тощо.

СК вперше передбачає можливість реєстрації шлюбу безпосе­редньо в день подання заяви. Така реєстрація можлива лише за наявності особливих обставин, а саме у разі вагітності нареченої, народження нею дитини, а також у випадку безпосередньої за­грози для життя нареченої або нареченого внаслідок тяжкої хво­роби, що підтверджується відповідними документами. Між тим, на наш погляд, наречені можуть погодитися на реєстрацію і в будь-який інший день.

Уперше СК встановлює і те, що реєстрація шлюбу може бути відкладена. Це відбувається за рішенням керівника державного органу РАЦС, але не більше ніж на 3 місяці і пов’язується з отри­манням відомостей про наявність перешкод до реєстрації шлюбу (порушення умови одношлюбності, добровільності, дієздатності, досягнення шлюбного віку) (ч. З ст. 32 СК). Про таке рішення повинні бути повідомлені наречені.

Місце реєстрації шлюбу.За правилом, шлюб реєструється у приміщенні того державного органу РАЦС, куди й було подано заяву про реєстрацію шлюбу (ч. 1 ст. 33 СК). За бажанням наре­чених реєстрація шлюбу відбувається урочисто.

Але закон надає можливість нареченим за їх заявою зареєст­рувати шлюб і в іншому місці, а саме за місцем їхнього проживан­ня, за місцем надання стаціонарної медичної допомоги або в іншо­му місці, якщо вони не можуть із поважних причин прибути до державного органу РАЦС (ч. 2 ст. 33 СК). Йдеться про виняткові обставини, які повинні бути підтверджені документально.

Незважаючи на наявність у СК можливості подачі заяви про реєстрацію шлюбу через представника, інститут представництва є недопустимим при безпосередній реєстрації шлюбу, тобто при­сутність нареченого і нареченої в момент реєстрації їх шлюбу є її між зв’язковою (ст. 33 СК). Присутність обох наречених при реєстрація дає можливість зайвий раз переконатися у добровільності їх до шлюбу, а також свідомо зробити вибір прізвища. Закон дозволяє нареченим або обрати прізвище одного з них як спільне становище подружжя, або надалі іменуватися дошлюбними прізви­щами; приєднати до свого дошлюбного прізвища прізвище наре­ченого, нареченої. Причому, якщо обидва з наречених бажають мати подвійне прізвище, за їхньою згодою визначається, з якого прізвища воно буде починатися. Складення більше двох прізвищ не допускається, якщо інше це випливає із звичаю національної меншини, до якої належать наречений і (або) наречена. Якщо на момент реєстрації шлюбу прізвище нареченої (нареченого) вже є подвійним, вона (він) має право замінити одну із частин свого прізвища на прізвище другого (ст. 35 СК).

Державна реєстрація шлюбу посвідчується Свідоцтвом про шлюб, зразок якого затверджує Кабінет Міністрів України.

Шлюб — підстава для виникнення прав і обов’язків подружжя як немайнових: право на материнство (батьківство), на свободу та особисту недоторканність, на повагу до своєї індивідуальності, на зміну прізвища, на розподіл обов’язків та спільне вирішення питань життя сім’ї, на особисту свободу тощо, так і матеріальних — обов’язок щодо утримання, право спільної сумісної власності. Між тим, шлюб не є підставою для надання кожному з подружжя пільг або переваг, а також не може становити обмеження його прав і свобод, установлених Конституцією України та іншими закона­ми нашої країни.

 

6. Заручини.Подача заяви про реєстрацію шлюбу породжує для жінки і чоловіка стан заручених — нареченої і нареченого. Зару­чини (pactum de matrimonio contrahendo ) були добре відомі ще у давні часи і вважалися угодою, яка була спрямована на укладен­ня шлюбу. При цьому виконання заручин забезпечувалося. неустойкою. Так, якщо одна з сторін ухилялася від укладен­ня шлюбу, то вона була зобов’язана задовольнити протилежну сторону неустойкою. Петро І ввів заборону на забезпечення зару­чин неустойкою і тим самим позбавив заручини юридичного зна­чення.

Відповідно до СК подача заяви не створює обов’язку для на­речених брати шлюб, хоча і закріплює обов’язок особи, яка відмовилася від шлюбу, відшкодувати другій стороні витрати, що їх вона понесла у зв’язку з приготуванням до реєстрації шлю­бу і весілля, наприклад, вартість весільного одягу, каблучки, зав­даток за весілля в ресторані (ч. 2 і ч. З ст. 31 СК). При цьому не має значення, хто реально поніс ці витрати — сама особа, що ба­жала зареєструвати шлюб, її батьки чи інші родичі або навіть і знайомі.

Але, якщо наречений (наречена) відмовився від шлюбу внаслі­док протиправної, аморальної поведінки нареченої (нареченого), приховання нею (ним) обставин, що мають для того, хто відмо­вився від шлюбу, істотне значення (тяжка хвороба, наявність ди­тини, судимість тощо), то понесені витрати не підлягають відшко­дуванню. Причому аналіз ст. 31 СК дозволяє дійти висновку, що відшкодуванню підлягають лише реальні витрати, що понесла одна із сторін («невинна»). Між тим, моральна шкода, що спри­чинена відмовою від реєстрації шлюбу, не відшкодовується.

Законодавець дещо по-іншому вирішує питання стосовно по­дарунків, які отримують заручені. Відповідно до ч. 4 ст. 31 СК у разі відмови від шлюбу особи, яка одержала подарунок, договір дарування за вимогою дарувальника може бути розірваний судом. При цьому обдарований зобов’язаний повернути річ, яка була йому подарована, а якщо вона не збереглася — відшкодувати її вартість. Убачається, що у випадку з визнанням договору дару­вання недійсним законодавець залишає без уваги ті причини, які спонукали сторону відмовитися від реєстрації шлюбу. Якщо відмова від взяття шлюбу була викликана протиправною, амо­ральною поведінкою іншої сторони, то таке вирішення питання є логічним, бо навіщо зберігати пам’ять у вигляді подарунка про таку людину? А якщо цього подарунка вже немає, він зник, зни­щений? Хіба буде справедливим, коли сторона, зазнавши мораль­ного збитку, має страждати й від матеріального?

Сімейний Кодекс України)Стаття 36. Правові наслідки шлюбу

1. Шлюб є підставою для виникнення прав та обов’язків подружжя.

2. Шлюб не може бути підставою для надання особі пільг чи переваг, а також для обмеження її прав та свобод, які встановлені Конституцією і законами України.

 

Сімейний Кодекс України) Стаття 37. Правозгідність шлюбу

1. Шлюб є правозгідним, крім випадків, встановлених частинами першою — третьою статті 39 цього Кодексу, а також якщо він не визнаний недійсним за рішенням суду.

Стаття 39. Шлюб, який є недійсним

1. Недійсним є шлюб, зареєстрований з особою, яка одночасно перебуває в іншому зареєстрованому шлюбі.

3. Недійсним є шлюб, зареєстрований з особою, яка визнана недієздатною.

Питання для самоперевірки

1. Поняття сім’ї , її значення?

2. Поняття шлюбу?

3. Умови вступу до шлюбу та порядок його укладення ?

4. Заручини?

 

 

Літеретура

2. Красицька Л. В. Цивільно-правове регулювання особистих немайнових прав громадян. - Донецьк: ДІВС МВС України, 2002. - С. 66, 138. 3. Нечаева А. М. Семья и закон. М.: Наука, 1980. - С. 21, 57.  

Лекція

План

1. Поняття, та характеристика особистих правовідносин за участю подружжя.

2. Характеристика прав та обов’язків подружжя.

 

1. Реєстрація шлюбу породжує виникнення різноманітних за своїм змістом особистих прав та обов'язків подружжя. Оскільки відносини між подружжям мають, насамперед, глибоко особис­тий характер, то й правовому регулюванню особистих немайно­вих відносин у сімейному праві надається велике значення. Суспільні зв'язки, що складаються в сім'ї, є глибоко особистими, багато в чому інтимними і ґрунтуються на почуттях любові та взаємної прихильності. В новому Сімейному кодексі, порівняно з КЗпШС, збільшена кількість норм, які регулюють особисті не­майнові відносини подружжя. Проте велика кількість особистих відносин між подружжям знаходиться поза сферою правового регулювання. В силу своєї делікатності та інтимності вони не піддаються зовнішньому впливу, що вказує на їх особливий ха­рактер. Як підкреслено в ч. З ст. 7 СК, особисті немайнові відно­сини подружжя регулюються лише в тій частині, у якій це є до­пустимим і можливим з точки зору інтересів їх учасників та інте­ресів суспільства. Регулювання особистих немайнових відносин назване як одне з завдань, що стоять перед Сімейним кодексом України. Згідно зі ст. 1 СК метою регулювання особистих немай­нових відносин є зміцнення сім'ї як соціального інституту і як союзу конкретних осіб; побудова сімейних відносин на паритет­них засадах, на почуттях взаємної любові та поваги, взаємодопо­моги і підтримки у повсякденному житті.

До особистих немайнових прав подружжя СК відносить ті, які є найбільш важливими та на які можна впливати нормами сімей­ного права. Це право на материнство та батьківство; право на повагу до своєї індивідуальності; право на духовний розвиток; право на зміну прізвища; право на розподіл обов 'язків та спільне вирішення питань життя сім'ї; право на особисту свободу. Зазначені права характеризуються тим, що для їх здійснення не потрібно ні згоди, ні виконання активних дій з боку іншого з подружжя. Отже їхня сутність полягає головним чином у можливості обумовленої поведінки самої управомоченої особи у встановлених законом межах.

В основу регулювання особистих немайнових відносин покла­дено принцип рівності при набутті та здійсненні особистих не­майнових прав та обов'язків кожним із подружжя. Рівність чоло­віка і дружини — основний принцип шлюбних відносин, засно­ваний на визнанні однакової соціальної цінності особистості чоловіка і жінки. Це означає, що використання своїх законних прав кожним із подружжя і застосування закону при вирішенні різних спорів між ними повинно здійснюватися з неодмінним до­триманням рівності прав і обов'язків чоловіка і дружини. Загаль­ними засадами регулювання особистих немайнових відносин між подружжям згідно зі ст. 7 СК є здійснення їх з урахуванням права на таємницю особистого життя подружжя, права кожного з них на особисту свободу та неприпустимість свавільного втручання в сімейне життя; відсутність привілеїв чи обмежень кожного із по­дружжя за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, етнічного та соціального походження, мате­ріального стану, місця проживання, за мовними та іншими озна­ками; здійснення прав та обов'язків кожним із подружжя на рівних засадах. Цей принцип базується на загальних положеннях ст. 24 Конституції України й означає право кожного з подружжя на особисту свободу; спільне вирішення питань материнства, бать­ківства, виховання й освіти дітей, інших питань життя сім'ї; пра­во кожного з подружжя на повагу до своєї індивідуальності; обо­в'язок подружжя щодо побудови сімейних відносин на почуттях взаємної любові, поваги, дружби, взаємодопомоги, спільної тур­боти про матеріальне забезпечення сім'ї та розвиток дітей.

При розгляді особливостей положень сімейного кодексу, що визначають своєрідність регулювання немайнових відносин подружжя буквально усі аспекти шлюбних відносин, міцність яких знач­ною мірою залежить від моральних уявлень людини. Наприклад, слід чесно ставитися до сімейних прав і обов'язків, поважати одне одного, рахуватися з інтересами кожного з подружжя, з повагою ставитися до його індивідуальності, звичок та уподобань, піклу­ватися про побудову сімейних відносин на почуттях взаємної любові, поваги, дружби, взаємодопомоги (статті 51,55 СК). Орга­нічний зв'язок норм сімейного права та моралі, їх взаємодія в про­цесі реалізації є відмінною рисою особистих немайнових відно­син подружжя. У переважній більшості правові норми, що регу­люють відносини, пов'язані з укладенням, розірванням шлюбу, присвячені немайновим правам і обов'язкам подружжя, мають морально-правовий зміст. Сімейне законодавство містить най­різноманітніше поєднання моральних і правових вимог, норми права і моралі доповнюють і збагачують одна одну, мають єдину кінцеву мету.

Багато що у формуванні відносин між подружжям визначаєть­ся національною культурою, історичними традиціями, соціально-економічними умовами, особистими чинниками. Можливості права у сфері особистих немайнових відносин між подружжям обмежені. Це — та сфера, де забезпечити реалізацію кожним з по­дружжя своїх можливостей правовими методами найбільш склад­но. Разом із тим, саме в сім'ї складаються ті моделі відносин між чоловіком та жінкою, які потім переносяться на інші сфери гро­мадського життя. Велике значення має закріплення в сім'ї ідеї тендерної рівності й забезпечення механізму її реального втілен­ня в життя.

Особисті немайнові права подружжя, на відміну від майно­вих, не мають економічного змісту та майнового характеру. В той же час вони є вкрай важливими, що зумовлено сутністю шлюбу як сімейного союзу жінки та чоловіка, заснованого на принципах рівності подружжя. Ці права належать кожному з подружжя не­залежно від його майнового стану. їх здійснення не супрово­джується майновим еквівалентом з боку іншого з подружжя. Вони не можуть бути виражені в грошовій формі.

Дуже важливо, що особисті права й обов'язки подружжя не можуть бути припинені чи змінені домовленістю між подружжям. Не можуть бути вони і предметом шлюбного договору, інших угод. Це забезпечує неухильне дотримання основного принципу рів­ності подружжя в сім'ї і виключає можливість прийняття рішень, які посягають на права та гідність одного з подружжя.

Велика кількість серед закріплених у Сімейному кодексі осо­бистих немайнових прав подружжя належить їм як громадянам і до взяття шлюбу. Водночас особисті немайнові права подружжя мають певні особливості.

По-перше, особисті немайнові права подружжя виникають не від народження, а в зв'язку із взяттям шлюбу, зареєстрованого у встановленому порядку. Таким чином, вони діють лише в сімей­них відносинах. По-друге, особисті немайнові права подружжя не є абсолютними, бо вони можуть бути порушені не будь-ким, а лише іншим з подружжя. Тому особистим правам одного із по­дружжя протистоїть обов'язок іншого з подружжя не перешко­джати їх здійсненню, не порушувати їх. По-третє, особисті немай­нові права подружжя є визначальними в сімейних правовідноси­нах. Саме з них як похідні виникають усі інші права подружжя. В основі особистих немайнових прав подружжя лежать одвічні ду­ховні цінності, без яких неможливо створити міцний шлюб та щасливу сім'ю. По-четверте, здійснення особистих немайнових прав одним із подружжя можливе не тільки за умови погодження своїх дій з іншим із подружжя, а й з урахуванням інтересів сім'ї в цілому. По-п'яте, немайнові особисті права подружжя можуть припинятися з волі учасників шлюбних відносин - шляхом розір­вання шлюбу, оскільки їх припинення відбувається разом із при­пиненням шлюбу.

Особисті немайнові правовідносини подружжя — це врегу­льовані нормами сімейного права відносини стосовно особистих немайнових благ та інтересів осіб, які перебувають у шлюбі.

 

2. До особистих немайнових прав подружжя перш за все нале­жать передбачені статтями 49 та 50 СК право на материнство та право на батьківство.Материнство — це забезпечена законом можливість жінки здійснювати репродуктивну функцію на­роджувати дітей, утримувати та виховувати їх. Батьківство в праві визначається як факт походження дитини від певного чоловіка, юридично посвідчений записом у державних органах РАЦС про народження. Відмінності в даних правах чоловіка та дружини зумовлені фізіологічними особливостями жінки і чоловіка та со­ціальним станом жінки-матері. Зміст особистого немайнового права жінки на материнство становлять правомочності дружини з приводу вирішення: мати чи не мати дитину. З метою охорони здоров'я жінки їй надається право самій вирішувати питання про материнство, саме тим вона має можливість реалізувати право на репродуктивну свободу, яку слід розглядати в аспекті права на життя. Право на материнство як сімейне право включає в себе певні обов'язки кожного з подружжя. Так вагітній дружині ма­ють бути створені в сім'ї умови для збереження її здоров'я та на­родження здорової дитини. Дружині-матері мають бути створені умови для поєднання материнства зі здійсненням нею інших прав та обов'язків (частини 4, 5 ст. 49 СК).

Новий СК закріплює право дружини та чоловіка на повагу до своєї індивідуальності.Індивідуальність особи — це неповторна своєрідність людини. Завдяки індивідуальності кожна людина виступає як окремий, своєрідний, неповторний член суспільства. Жінка та чоловік мають притаманні тільки їм звички, уподобан­ня, особливості характеру, темперамент. Саме індивідуальність кожного із подружжя лежить в основі шлюбу, створення сім'ї, виступає запорукою любові. Відомо, що на поведінку людини впливають як соціальні (середовище, ситуація), так і біологічні чинники, психологічні особливості особистості. Індивідуальна своєрідність знаходить свій вияв у сім'ї, у відносинах з іншим з подружжя, батьками, дітьми, іншими членами сім'ї. Слід погоди­тися з висловленою думкою, що в щасливих сім'ях не виникає 11 питань щодо поваги до індивідуальності одного із подружжя з боку іншого.Така повага вважається природною і не потребує повсяк­денного нагадування. Разом із тим, у ст. 51 СК зазначено, що дру­жина та чоловік мають рівне право на повагу до своєї індивіду­альності, своїх звичок та уподобань. Ця норма має значне мораль­но-етичне навантаження і слугує орієнтиром для поведінки подружжя у шлюбі.

У СК закріплено також право дружини та чоловіка на фізич­ний та духовний розвиток.Маючи право на фізичний та духов­ний розвиток, подружжя має вирішувати ці питання на засадах рівності, взаємоповаги і підтримки одне одного. Оскільки основу шлюбу становить крім духовного ще й біологічний зв'язок по­дружжя, ослаблене фізичне здоров'я людини має потребу в ком­пенсації. Нею, як бачиться, може і повинно стати зміцнення мо­ральних основ сім'ї, розвиток культури сімейних відносин, збага­чення духовного життя сім'ї.

Важливим особистим правом кожного з подружжя є право чоловіка та дружини на зміну прізвища.При реєстрації шлюбу нареченим надається право надалі іменуватися своїми дошлюб­ними прізвищами, що підкреслює однакову соціальну цінність особистості чоловіка і жінки. За взаємною згодою наречені мо­жуть обрати прізвище одного з них як спільне прізвище подруж­жя. Присвоєння якого-небудь іншого прізвища не дозволяється. Загальне прізвище підкреслює наявність шлюбу і є правовою ос­новою для присвоєння і дітям загального сімейного прізвища. Якщо при виборі прізвища між нареченими виникнуть непорозу­міння, то працівник державного органу РАЦС залишає подруж­жю їх дошлюбні прізвища. Кожен з наречених має право приєдна­ти до свого прізвища прізвище нареченого, нареченої, тобто йменуватися подвійним прізвищем. Таким чином, при реєстрації шлюбу один із наречених має право прийняти об'єднане прізви­ще, а другий — залишити своє дошлюбне прізвище. Якщо вони обоє бажають мати подвійне прізвище, за їхнім бажанням визна­чається, з якого прізвища воно буде починатися. Приєднувати до подвійного прізвища ще одне прізвище не дозволяється, якщо інше не випливає із звичаю національної меншини, до якої нале­жать наречена та (або) наречений. Якщо на момент реєстрації шлюбу прізвище нареченої (нареченого) вже є подвійним, вона (він) має право замінити одну із частин свого прізвища на прізви­ще другого (ст. 35 СК).

Якщо при реєстрації шлюбу дружина, чоловік зберегли до­шлюбні прізвища, вони мають право подати до державного орга­ну РАЦС заяву про обрання прізвища одного з них як їхнього спільного прізвища, або приєднати до свого прізвища прізвище іншого з подружжя, тобто йменуватися подвійним прізвищем.

Право на зміну прізвища згідно зі ст. 53 СК може реалізувати подружжя тільки за взаємною згодою, зміна прізвища одним із подружжя без згоди іншого неможлива. У разі зміни прізвища державний орган РАЦС видає нове Свідоцтво про шлюб. Одер­жане при реєстрації шлюбу або в результаті зміни за взаємною згодою подружжя прізвище подружжя зберігає протягом усього життя. Припинення шлюбу внаслідок смерті одного з подружжя або оголошення його померлим не створює для іншого обов'язку змінити прізвище.

Право дружини та чоловіка на розподіл обов'язків та спільне вирішення питань життя сім'їмає принципове і, разом із тим, ве­личезне практичне значення. В ст. 54 СК закріплений принцип рівності подружжя при вирішенні найважливіших питань життя сім'ї. Правове регулювання особистих немайнових відносин по­дружжя засноване на закріпленому в ст. 24 Конституції України принципі рівності в сімейних відносинах. Кожен із подружжя наділяється однаковими особистими правами та обов'язками, ко­ристується рівними можливостями в здійсненні своїх прав.

Право подружжя на спільне вирішення питань життя сім'ї широке за змістом й охоплює, власне кажучи, усі сторони сімей­ного життя: питання материнства, батьківства, виховання й осві­ти дітей, розподілу сімейного бюджету, здійснення покупок, ви­бору місця відпочинку, догляду за хворими членами сім'ї, вико­нання домашніх обов'язків з обслуговування сім'ї тощо. Таким чином, закон містить рекомендації щодо практичного застосуван­ня основ рівності у повсякденному житті подружжя, навіть у пи­таннях життя сім'ї, які не регульовані правом. Немає сумніву, що такого роду право покликане направити сімейні відносини у пев­не русло, створити умови для рівності чоловіка і жінки при вирі­шенні важливих питань життя сім'ї, що складає головну, визна­чальну сутність даного права, його мету. Заради її досягнення дозволені будь-які дії та вчинки, що стосуються виховання дітей чи вирішення сімейних проблем іншого порядку. Кожен із по­дружжя і обоє разом управі вимагати від інших осіб, щоб вони не заважали втіленню у життя наданого їм права. Втручання у ви­рішення питань сім'ї ззовні, у тому числі з боку батьків, інших близьких родичів чи структур, що мають владні повноваження (органів державної влади, органів місцевого самоврядування, ке­рівників підприємств, установ та організацій незалежно від фор­ми власності), неприпустимо. Усі важливі для сім'ї проблеми ви­рішуються лише подружжям на основі їх взаємної згоди на прин­ципах рівності.

Закон покладає на подружжя право розподіляти між собою обов'язки в сім'ї. Рівність подружжя полягає в можливості на па­ритетних засадах вирішувати питання про такий розподіл. За­кон не обумовлює, хто й у якому обсязі має виконувати зазначені обов'язки, але він підкреслює, що ці питання вирішуються спільно чоловіком і дружиною. Подружжя може влаштувати своє життя так, що чоловік буде навчатися, а дружина працювати на вироб­ництві, доглядати за дітьми і вести домашнє господарство. У цій ситуації не буде порушення принципу рівності, якщо подружжя прийшло до такого рішення спільно. Але, якщо дружина не згод­на на такий спосіб життя, то в чоловіка немає права вимагати від неї утримання й обслуговування на час його навчання.

Відповідно до ч. 2 ст. 54 СК усі найважливіші питання життя сім'ї мають вирішуватися подружжям спільно, на засадах рівності. Дружина, чоловік мають право противитися усуненню їх від ви­рішення питань життя сім'ї. Як бачиться, здійснення цього права кожним із подружжя можливе завдяки положенню, закріплено­му в ч. З названої статті про те, що дії одного з подружжя стосов­но життя сім'ї вважаються вчиненими за згодою іншого з подруж­жя. Тому, якщо спір щодо вирішення того чи іншого важливого питання життя сім'ї не виник, то слід вважати, що це питання між подружжям погоджено. Якщо з даних питань подружжя не може домовитися, то проблему може бути розв'язано тільки за допомо­гою розірвання шлюбу.

Вирішуючи спільно питання сім'ї та розподіляючи між со­бою обов'язки в сім'ї, дружина, чоловік повинні утверджувати повагу до будь-якої праці, яка робиться в інтересах сім'ї. Перш за все, йдеться про працю з обслуговування домашнього господар­ства — прибирання оселі, прання білизни, приготування їжі, до­гляд за домашньою худобою, обробіток присадибної ділянки, ре­монт побутової техніки тощо. Така праця має викликати повагу в кожного з подружжя і неможливо віддавати одному з подруж­жя перевагу при розподілі обов'язків з її виконання залежно від його кваліфікації, положення в суспільстві, хисту тощо. Крім такої роботи, необхідної для підтримання життєздатності сім'ї, в інте­ресах сім'ї здійснюється переважно й суспільно корисна праця, до якої також згідно з ч. 1 ст. 54 СК чоловік, жінка повинні вияв­ляти повагу.

Право дружини та чоловіка на особисту свободу.Виходячи із змісту ст. 56 СК під правом на особисту свободу закон розуміє право на вибір кожним із подружжя місця свого проживання; право вживати заходів, які не заборонені законом і не суперечать моральним засадам суспільства, щодо підтримання шлюбних відносин; право на припинення шлюбних відносин. Кожен із по­дружжя однаково вільний у вирішенні питань, що стосуються його особисто. Як чоловік, так і дружина самі визначають порядок свого життя відповідно до своїх бажань, прагнень, схильностей. Буду­чи вільними людьми, вони не можуть бути обмежені у своїй сво­боді через взяття шлюбу. Але не можна ототожнювати свободу зі свавіллям, примхою, капризом. Якщо дві людини — чоловік і дру­жина — живуть разом, вони, природно, рахуються з думками та поглядами один одного. Бажаючи зберегти свою свободу, вони не вправі обмежувати свободу іншого. Не втрачаючи свободи, вони зобов'язані погоджувати свої бажання з міркуваннями один од­ного, приймати рішення, що стосуються їх обох, з урахуванням інтересів кожного з них.

Право на вибір місця проживання.Вищезазначене право кож­ного з подружжя як громадянина гарантоване Конституцією України. Кожному, хто на законних підставах перебуває на тери­торії України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом (ст. 33 Консти­туції України). Стосовно реалізації цього права в сімейному за­конодавстві слід сказати, що за звичайних умов сімейного життя подружжя проживає разом. Не може бути такого шлюбу, коли под­ружжя з самого початку має намір жити окремо і свій намір втілює у життя. Такий стан свідчить про фіктивність шлюбу, або являється підставою для розірвання шлюбу. Спільне проживан­ня створює необхідні передумови для розвитку сім'ї та здійснен­ня її функцій щодо виховання дітей, ведення спільного господар­ства, вирішення немайнових та майнових питань життя сім'ї. За­кон заперечує будь-яку можливість примушування подружжя до спільного проживання і підкреслює, що шлюб не звужує особис­тих прав громадян і не виступає формою експлуатації слабкого сильнішим. Зустрічаються у житті випадки, коли за тих чи інших обставин подружжя спільно не проживає. Це може бути пов'яза­но з професійними інтересами чоловіка чи жінки, навчанням, ро­ботою, здійсненням підприємницької діяльності, станом здоро­в'я - необхідністю лікування одного із подружжя або дитини, дог­лядом у зв'язку з хворобою та іншими важливими життєвими обставинами.

Разом із тим, роздільне проживання подружжя може свідчити про фактичне припинення шлюбних відносин. Якщо цей факт буде встановлено, то згідно з ч. 6 ст. 57 СК суд може визначити особистою приватною власністю дружини або чоловіка майно, набуте кожним з них за час такого роздільного проживання.

Дружина та чоловік мають право вживати заходів, які не за­боронені законом і не суперечать моральним засадам суспіль­ства, щодо підтримання шлюбних відносин.Для визначення при­роди цього особистого немайнового права подружжя великого значення набувають особливості права кожного із подружжя на припинення шлюбних відносин. Йдеться, перш за все, про вико­ристання виховних, моральних заходів, але й встановлені зако­нодавством обмеження для розірвання шлюбу також можуть ви­користовуватися кожним із подружжя як засоби, спрямовані на збереження сім'ї.

Подружжя має право на припинення шлюбних відносин.Йдеться про свободу в сфері особливій - особистій свободі, яка, по суті, не обмежена конкретними правовими нормами. Приму­шування до припинення шлюбних відносин або до їх збережен­ня, у тому числі примушування до статевого зв'язку за допомогою фізичного або психічного насильства, є порушенням права дружини, чоловіка на особисту свободу і може мати наслідки, вста­новлені законом (ч. 4 ст. 56 СК).

Особисті немайнові права подружжя не вичерпуються лише правами, переліченими у гл. 6 СК. До особистих немайнових прав належать також інші права подружжя, передбачені сімейним за­конодавством. Це, перш за все, право на поновлення шлюбу після його розірвання (ст. 117 СК), права, пов'язані з визначенням походження дитини при штучному заплідненні та імплантації за­родка (статті 123, 124 СК) та усиновленням (ст. 220 СК).

Досі мова йшла про особисті немайнові права подружжя. Аналогічні за змістом і їх обов'язки немайнового характеру.Вони полягають у тому, що кожен з подружжя зобов'язаний не заважати іншому з подружжя здійснювати права на материн­ство, батьківство, повагу до своєї індивідуальності, здобуття ос­віти, прояв своїх здібностей, вибір місця проживання тощо. Те ж саме можна сказати і про спільне вирішення подружжям пи­тань життя сім'ї, де праву одного відповідає обов'язок іншого з подружжя.

Шлюб створює для подружжя і особливий особистий обов'я­зок — не вступати в інші шлюбні правовідносини під час дії ра­ніше укладеного шлюбу. Особа вправі перебувати одночасно у багатьох цивільних, трудових, адміністративних й інших пра­вовідносинах, але не можна перебувати в кількох шлюбних пра­вовідносинах.

Особливо закон виділяє обов'язки подружжя, пов'язані з тур­ботою про сім'ю. Так, згідно зі ст. 55 СК дружина та чоловік зобо­в'язані спільно піклуватися про побудову сімейних відносин між собою та іншими членами сім'ї на почуттях взаємної любові, по­ваги, дружби, взаємодопомоги. Кожен із подружжя зобов'язаний утверджувати в сім'ї повагу до матері та батька. Дружина та чо­ловік відповідальні один перед одним, перед іншими членами сім'ї за свою поведінку в ній, зобов'язані спільно дбати про матеріаль­не забезпечення сім'ї. Варто зазначити, що ці норми носять дек­ларативний характер, мають вид моральної заповіді. В них, по суті, названо моральні обов'язки подружжя одного перед другим. Од­нак подібного роду правила виступають своєрідним орієнтиром, схваленою державою моделлю поведінки в сім'ї учасників сімей­них відносин, слідування їм створює необхідне середовище для нормальної життєдіяльності всіх членів сім'ї як усередині її, так і за її межами.

Слід зазначити, що санкцій за невиконання подружжям осо­бистих немайнових обов'язків Сімейним кодексом прямо не пе­редбачено. Однак зловживання одним із подружжя особистими правами чи обов'язками, очевидне нехтування інтересами сім'ї, а також ігнорування чи перешкоджання здійсненню іншим з по­дружжя його особистих немайнових прав може бути підставою для розірвання шлюбу, а в ряді випадків тягне для одного з по­дружжя правопорушника негативні наслідки в майновій сфері. Наприклад, зменшення його частки у спільному майні при його поділі.

Питання для самоперевірки

1. Поняття, та характеристика особистих правовідносин за участю подружжя?

2. Характеристика прав та обов’язків подружжя?

 

 

Література

 

1. Рабинович Н. В. Личньїе и имущественньїе отношения в советской се-
мье. — Изд-во Ленингр. гос. ун-та, 1952. — С. 17.

2. Оридорога Т. М. Брачное правоотношение. — К.: Киевская вьісшая шко­
ла МВД СССР, 1971. - С. 64. Оридорога М. Т. Брачное правоотношение. — К.: Киевская внсшая шко­ла МВД СССР, 1971. - С. 33.

3. Антокольская М. В. Семейное право. — М: Юрисгь, 2002. — С. 117; Сімейне право України / За ред. В. С. Гопанчука. — С. 58; Червоний Ю. С.

4. Научно-практический комментарий Семейного кодекса Украиньї. — С. 74. Таку точку зору поділяв свого часу і В. Рясенцев. Див. його: Семейное пра­во.: М.: Юрид. литература. — 1967. — С. 71.

5. Офіційний вісник України. - 2003. - № 11. - Ст. 475. Вказаний Поря­док вступив у силу разом із СК.

6 — 5-1803

 

 

Тема: Майнові права і обов’язки подружжя.

Лекція

План

1. Поняття майнових прав і обов’язків подружжя.

2. Право спільної сумісної власності подружжя.

3. Способи та порядок поділу майна подружжя.

 

1. Майнові відносини подружжя — це складний комплекс взаємо­пов'язаних дій щодо володіння, користування й розпорядження майном. Право визначає основні параметри поведінки подружжя в майновій сфері: закріплює, яке майно знаходиться у власності подружжя або кожного з них, визначає обсяг прав та обов'язків подружжя щодо цього майна, умов їх реалізації, порядок набуття та відчуження майна, відповідальність подружжя за спільними або особистими зобов'язаннями, надання взаємного утримання (аліментування) тощо. Майнові відносини подружжя регулюються нормами сімейного та цивільного права України, а також догово­рами, які подружжя укладає між собою.

Майнові правовідносини подружжя є дуже різноманітними, тому вони можуть бути класифіковані за різними ознаками. Сьо­годні теоретичного і практичного значення набуває традиційний для цивільного права поділ правовідносин залежно від способу забезпечення інтересів управомоченої особи. Відповідно до цьо­го А. Іванов зводить майнові правовідносини подружжя до двох основних видів: 1) речові правовідносини (відносини подружжя щодо права власності на майно та права на користування речами, які належать кожному з них); 2) зобов'язальні правовідносини (відносини подружжя щодо взаємного утримання (аліментуван-ня) та договірні відносини подружжя)¹.

Речові правовідносиниподружжя, як і інші цивільно-правові відносини, мають два різновиди: а) відносини власності та б) від­носини, які складаються щодо прав користування чужою річчю. Відносини власності подружжя виникають стосовно володіння, користування та розпорядження майном. Сімейне законодавство, перш за все, регулює відносини, які складаються між подружжям стосовно майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, визначаючи порядок володіння, користування та розпоря­дження таким майном (статті 60, 61, 62 СК тощо). Разом із тим, воно чітко закріплює, яке майно належить кожному з подружжя на праві приватної власності і не входить до спільного подружньо­го майна (роздільне майно подружжя) (статті 57—59 СК). Саме щодо роздільного майна можуть виникати своєрідні права под­ружжя, які в цивільному праві називаються правами на чужу річ. Справа в тому, що, незважаючи на спільне життя й побут, деякі види майна належать кожному з подружжя окремо. Тому в юри­дичному сенсі вони є чужими для іншого з подружжя, тобто та­кими, які не знаходяться у його власності. В реальному житті под­ружжя, як правило, без проблем користується речами, які знахо­дяться у власності лише одного з них (автомобілем, меблевим гарнітуром, телевізором, аудіо- та відеоапаратурою тощо). В дея­ких випадках право на користування чужою річчю спеціально зак­ріплюється в законі. Так, відповідно до ч. 1 ст. 407 ЦК України члени сім'ї власника житла, які проживають разом із ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.

Між подружжям можуть виникати різноманітні види зобов'я­зальних правовідносин.У цивільному праві, як відомо, зобов'я­зальними визнаються відносини, в яких інтерес однієї особи здійснюється шляхом виконання певних дій іншою особою. Як зазначалося в літературі, права та обов'язки подружжя щодо один одного можуть бути не тільки спільними за змістом (право вибо­ру місця проживання), а й протилежними. Останні ґрунтуються на основі взаємності, яка притаманна цивільним двостороннім договорам. Зобов'язальні правовідносини можуть виникати при укладенні подружжям шлюбного договору, договору про поділ спільного майна, про об'єднання роздільного майна тощо. Зобов'я­зальні правовідносини подружжя можуть виникати в силу пря­мого припису закону. Це відносини стосовно взаємного утриман­ня (аліментування), відповідно до яких одна сторона має право вимагати від іншої надання певного утримання.

 

2. Сімейне право України закріплює принцип спільності майна подружжя, який означає об'єднання майна чоловіка і жінки (по­вністю або в певній частини) в єдину майнову масу та встанов­лення ряду спеціальних правил щодо його володіння, користу­вання та розпорядження. Режим спільності майна подружжя означає, що: майно, набуте подружжям за час шлюбу, вважається спільним, якщо інше не встановлено домовленістю сторін; по­дружжя має рівні права щодо майна, яке належить їм на праві спільної сумісної власності; майно належить подружжю без ви­значення часток кожного з них у праві власності; права подруж­жя на майно визнаються рівними незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного за­робітку (доходу); до тих пір, поки не буде доведено протилежне, вважається, що кожен з подружжя, який здійснює правочини щодо розпорядження спільним майном, діє в інтересах подружжя.

Щодо спільного майна подружжя здійснює права власника. В літературі правильно зазначалося, що право спільної сумісної власності подружжя є різновидом права приватної власності фізичних осіб. Тому на подружжя поширюються загальні прави­ла щодо об'єктів права приватної власності. Сімейне законодав­ство містить норми, що визначають різновиди майна, які нале­жать подружжю на праві спільної сумісної власності. Розглянемо їх детальніше.

1. Згідно з ч. 1 ст. 60 СК подружжю на праві спільної сумісної власності належить майно, набуте за час шлюбу. Сімейне зако­нодавство встановлює, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя (ч. 2 ст. 60 СК). Подружжя може проживати, працювати і отримувати майно у різних містах і навіть у різних країнах, управляти майном будь-якої вартості та місце­знаходження. Головним є відповідність дій кожного з подружжя принципу добросовісності й пріоритету сімейних інтересів. Отри­мане кожним із подружжя майно (незалежно від того, хто саме його отримав) буде визначатися як майно, набуте подружжям під час шлюбу.

Сімейне законодавство не розкриває детально зміст поняття «майно, набуте за час шлюбу». Відсутній у ньому і перелік тако­го майна. В ч. 1 ст. 61 СК вказано, що об'єктами права спільної сумісної власності подружжя можуть бути будь-які речі, за ви­нятком тих, які виключені з цивільного обороту. Важливо за­значити, що закріплення певного нерухомого, а також окремих видів рухомого майна лише за одним із подружжя не означає, що другий не має на нього права. Процедура реєстрації має фор­мальний характер і не визначає права власності подружжя. Не­залежно від реєстрації майна на ім'я одного із них, якщо воно було набуте за час шлюбу, майно вважатиметься спільним на загальних підставах.

2. Серед доходів подружжя важливе значення мають заробіт­на плата, пенсія, стипендія та інші грошові надходження та­кого типу. Сімейний кодекс визначає правовий режим вказаного майна таким чином. Відповідно до ч. 2 ст. 61 СК заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи належать до спільного майна под­ружжя лише у випадку, якщо вони були внесені: а) до сімейного бюджету, б) на особистий рахунок кожного з подружжя до банкі­вської (кредитної) установи. Таким чином, надходження тільки тоді будуть вважатися спільним майном подружжя, якщо кожен з них виявив свою волю щодо передачі грошей до сімейного бюд­жету. Якщо цього зроблено не було, то майно вважається розд­ільним і належить тому з подружжя, який його отримав.

Треба зазначити, що вказана норма є новою для сімейного за­конодавства України. Правила, що діяли раніше, не пов'язували виникнення права спільної власності подружжя з фактом внесен­ня заробітної плати, пенсії та стипендії до сімейного бюджету. Таким чином, це майно вважалося спільним з моменту, коли ви­никало право власності на нього, тобто з моменту отримання за­робітної платні одним із подружжя. Утім, законодавче рішення, закріплене в новому Сімейному кодексі України, в теоретичному плані не є новим. Свого часу питання щодо правового режиму заробітної плати, пенсії та стипендії досить жваво обговорювало­ся в юридичній літературі. Деякі вчені дійсно пов'язували виник­нення права спільної власності подружжя щодо заробітної плати й інших надходжень з фактом передачі їх до бюджету сім'ї¹. На­далі така позиція зазнала значної критики, бо відповідно до неї між отриманням вказаних сум та їх переходом у спільну сумісну власність подружжя виникає певний розрив. Унаслідок цього з моменту отримання до моменту безпосередньої передачі грошей до спільного бюджету той з подружжя, хто отримав гроші, буду­чи їх власником, вправі самостійно володіти, користуватися та розпоряджатися ними. Це суперечить основній ідеї режиму спільності майна, встановленого сімейним законодавством Украї­ни. Заробітна плата та інші різновиди грошових надходжень од­ного із подружжя мають вважатися спільним майном подружжя з моменту їх фактичного отримання, тому що намір одного з под­ружжя внести їх до бюджету сім'ї передбачається.

3. Відповідно до ч. З СК України, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші, інше цінне майно, втому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Ця нор­ма є не зовсім чіткою. Не зрозуміло, про які саме договори в ній йдеться. Можна припустити, що про участь одного з подружжя різноманітних вигравальних конкурсах, лото тощо. Якщо за участь у такому конкурсі один з подружжя отримає винагороду, вона відповідно до ч. З ст. 61 СК є об'єктом права спільної суміс­ної власності подружжя. Треба однак зазначити, що винагорода ,про яку йде мова в ч. З ст. 61 СК, не може бути відзнакою особис­тих знань, вмінь або досягнень одного з подружжя в певній сфері. Премії і нагороди, які один із подружжя одержав за особисті за­слуги, складають роздільне майно подружжя відповідно до ч. З ст. 57 СК.

Серед об'єктів права спільної власності подружжя сімейне законодавство особливо виділяє речі професійних занять кож­ного з подружжя, спеціально встановлюючи їх правовий режим. Відповідно до ч. 4 ст. 61 СК речі професійних занять (музичні інструменти , оргтехніка, лікарське обладнання тощо), придбані за час шлюбу для одного з подружжя, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таким чином, якщо за час шлюбу були придбані речі, професійно необхідні одному з подружжя, відповідно до закону вони не визнаються об'єктом його права влас­ності. Законодавство виходить з того, що такі речі були придбані за рахунок спільних коштів подружжя, тому вони мають належа­ти обом з подружжя. Чоловік або жінка, професійні заняття кот­рого обслуговують такі речі, може лише претендувати на їх отри­мання у разі поділу майна подружжя. При цьому він зобов'яза­ний виплатити другій стороні вартість належної йому частки майна. В ст. 61 СК використовується термін «професійні занят­тя». Однак його не можна трактувати занадто вузько тільки в плані безпосередньої професії одного або обох з подружжя. Мова може йти про речі, які обслуговують не тільки професійну діяльність подружжя, а й їх хоббі, різні захоплення, не пов'язані безпосередньо з їх основною професією. Головне, щоб це були особливі, специфічні предмети, що дають можливість здійснюва­ти певний вид діяльності (займатися фотографуванням, музикою, живописом тощо).

5. Подружнє життя є, як правило, тривалим за характером, тому речами, що належать на праві власності одному з подружжя, про­тягом спільного життя нерідко користуються обидва з них. Здійснюючи догляд за таким майном, подружжя вкладає в нього спільні кошти та працю. У випадку поділу майна, один із подруж­жя, який не є власником, нерідко просить врахувати цю обстави­ну і визнати вказане майно спільним. Законодавство вирішує це питання таким чином. Згідно зі ст. 62 СК України, якщо майно, яке було власністю одного з подружжя, за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи гро­шових витрат або витрат другого з подружжя, воно у разі спору може бути визнане за рішенням суду об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Для визнання роздільного майна спільним згідно зі ст. 62 СК необхідно, щоб вартість роздільного майна в період шлюбу збільшилася істотно. Тільки у цьому разі майно може бути визнане спільним.

Відповідно до ст. 63 СК дружина та чоловік мають рівні права щодо володіння, користування і розпорядження майном, що на­лежить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не вста­новлено домовленістю між ними. У зв'язку з тим, що в праві влас­ності на майно частки подружжя не визначені, вони мають коор­динувати свої дії щодо цього майна і не можуть розпоряджатися своєю часткою в праві, як це має місце у відносинах спільної част­кової власності. Невизначеність часток у праві власності подруж­жя на майно спричинює два важливих наслідки. По-перше, за за­гальним правилом, дії одного з подружжя щодо володіння та роз­порядження спільним майном розглядаються як дії подружжя. Згода іншого з подружжя передбачається до того часу, коли не буде доведено протилежне. По-друге, у випадках, передбачених законом, для здійснення певних юридичних дій потрібна воля подружжя. Це пояснюється тим, що річ належить подружжю на праві власності без визначення часток, тому розпорядження здійснюється в обсязі речі в цілому, а не її окремої частки. Новий Сімейний кодекс встановлює кілька правил щодо роз­порядження спільним майном подружжя залежно від особливос­тей об'єктів права власності (ст. 65 СК).

1. Відповідно до норм цивільного та сімейного законодавства України правочини щодо нерухомого та деяких видів рухомого майна мають бути нотаріально посвідчені і (або) підлягають дер­жавній реєстрації. Так, нотаріальної форми та державної реєст­рації потребують договір купівлі-продажу земельної ділянки, єди­ного майнового комплексу, житлового будинку, квартири або іншого нерухомого майна (ст. 657 ЦК). Нотаріальної форми по­требують договір дарування нерухомої речі (ст. 719 ЦК), спадко­вий договір та заповіт подружжя (ст. 1304, 1243, 1247 ЦК);шлюбний договір (ст. 94 СК) тощо. З урахуванням особливого значення майна, яке передається за такого роду правочинами, зго­да другого з подружжя на їх укладення має бути нотаріально по­свідчена (ч. З ст. 65 СК).

Новий СК уперше виділяє ще один різновид право чинів подружжя. Це правочини, предмет яких складає цінне майно. Відповідно до ч. З ст. 65 СК для укладення одним із подружжя договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Таким чином, законодавство закріплює нову оціночну категорію«цінне майно», хоча і не дає її визначен­ня або загальних критеріїв, які б дали змогу в разі спору віднести те чи інше майно подружжя до цінного майна.

Із змісту ст. 65 СК випливає, що подружжя може укладати правочини щодо майна, яке не є цінним. Згода іншого з подруж­жя на укладення таких правочинів може висловлюватися в усній формі. Разом із тим, дружина та чоловік мають право на звернен­ня до суду з позовом про визнання такого договору недійсним, якщо його було укладено без її (його) згоди (ч. 2 ст. 65 СК).

Відповідно до ч. 1 ст. 65 СК подружжя можуть укладати щодо спільного майна дрібні побутові правочини. Такі правочини ма­ють усну форму і не можуть бути визнані недійсними на тій підставі, що їх було укладено без згоди іншого з подружжя. Впер­ше сімейне законодавство закріплює поняття дрібного побутово­го правочину і, на жаль, також не дає його визначення. З ураху­ванням правил ЦК можна вважати, що дрібним побутовим правочином, який укладається одним із подружжя щодо їх спільного майна, можна визнати такий, який, по-перше, задовольняє побу­тові потреби членів сім'ї та, по-друге, стосується предмета, який

має невисоку вартість. Подружжя має право домовитися між со­бою про порядок користування спільним майном (ч. 1 ст. 66 СК). Так, сторони можуть вирішити проживати в квартирі, яка нале­жить на праві власності одному з подружжя, а житловий будинок передати в користування їхній дитині або іншим родичам. Под­ружжя на свій розсуд визначає порядок користування автомобі­лем, іншим рухомим та нерухомим майном. Якщо ж подружжя уклало нотаріально посвідчений договір про порядок користуван­ня житловим будинком, квартирою, іншою будівлею чи спорудою або земельною ділянкою, то зобов'язання з цього договору пере­ходять і до правонаступника дружини та чоловіка. Розірвання шлюбу означає припинення режиму спільності майна подружжя. Тому кожна річ, яка буде набута після розірвання шлюбу, нале­жатиме до роздільного майна колишнього подружжя. В той же час режим спільності майна, набутого за час шлюбу, зберігається і після його розірвання (ч. 1 ст. 68 СК). Так, якщо сторони за час шлюбу набули, наприклад, автомобіль, житловий будинок, квар­тиру тощо, то ці речі зберігатимуть режим спільного майна і після розірвання сторонами шлюбу. Порядок розпорядження таким майном колишній чоловік та дружина здійснюють відповідно до Цивільного, а не Сімейного кодексу України (ч. 2 ст. 68 СК).

3. Майно, яке належить подружжю на праві спільної сумісної власності, може бути поділене між сторонами. Загальна ідея поді­лу майна полягає у припиненні режиму спільності й виникненні на його основі режиму роздільності майна. Кожен із подружжя після поділу майна стає власником тієї чи іншої речі або сукуп­ності речей і не пов'язує свої дії щодо володіння, користування та розпорядження майном з іншим із подружжя.

Поділ спільного майна подружжя може бути здійснено під час існування шлюбу, у процесі його розірвання, а також після розір­вання шлюбу. Відповідно до ч. 1 ст. 69 СК дружина і чоловік ма­ють право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумі­сної власності, незалежно від розірвання шлюбу. Поділ майна подружжя може бути здійснено у добровільному абосудовому порядку. Добровільний порядок застосовується, якщо подруж­жя домовилося щодо визначення часток кожного з них у праві на майно,а також дійшло згоди щодо конкретного поділу майна відповідно до цих часток. Сімейне законодавство встановлює спеціальну форму лише для договору про поділ нерухомого май­на подружжя. Відповідно до ч. 2 ст. 69 СК договір про поділ жи­лого будинку, квартири, іншого нерухомого майна має бути нота­ріально посвідчений. ЦК України передбачає також державну реєстрацію прав на нерухомість та правочинів із нерухомістю (ст.182 ЦК), які поширюються також на правочини за участю под­ружжя. Стосовно форми договору про поділ майна подружжя, об'єктом якого є рухомі речі, в сімейному законодавстві немає спеціальних вимог. Це означає, що при з'ясуванні форми цього договору (усна, проста письмова) необхідно керуватися загаль­ними правилами щодо форми правочину, які передбачені Ци­вільним кодексом України (ст. 205—208 ЦК).

Умови поділу майна подружжя можуть бути передбачені в спеціальному договорі про поділ майна або визначатися у шлюб­ному договорі подружжя. Різниця між цими договорами полягає в тому, що предметом договору про поділ є майно, яке вже нале­жить подружжю на праві спільної власності, у той час, як умови шлюбного договору можуть стосуватися майна, яке подружжя придбає у майбутньому і яке є відсутнім на момент укладення договору.

Якщо між подружжям виникає спір щодо розміру належних їм часток, порядку або способу поділу спільного майна, то добро­вільний порядок поділу майна змінюється на судовий. При поділі майна суду в першу чергу необхідно визначити його предмет, тобто те майно подружжя, яке підлягає поділу. При поділі майна под­ружжя мають враховуватися три категорії об'єктів: а) речі (окре­ма річ або сукупність речей), які належать подружжю на праві спільної сумісної власності; б) кредиторські вимоги подружжя (право вимоги за договором позики, купівлі-продажу тощо, коли подружжя виступає як кредитор і вправі вимагати повернення боргу, передачі речі тощо); в) боргові зобов'язання подружжя (зо­бов'язання, за якими подружжя виступає як боржник і зобов'яза­не повернути борг, повернути або передати річ тощо). Поділ май­на здійснюється з урахуванням вартості речей, які належать подружжю на праві спільної власності, а також розміру їх кре­диторських вимог та боргових зобов'язань.

Поділ майна подружжя здійснюється в два етапи: по-перше, суд визначає розмір часток чоловіка та жінки в праві на майно, і по-друге, здійснює поділ майна відповідно до встановлених час­ток. При визначенні розміру часток кожного з подружжя суд ви­ходить з того, що відповідно до законодавства частки майна дру­жини та чоловіка є рівними (ч. 1 ст. 70 СК). Це правило не змінюється і в тому разі, якщо один із подружжя не мав з поваж­них причин (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу) (ч. 1 ст. 60 СК).

Разом із тим, законодавство встановлює два винятки із загаль­ного правила щодо рівності часток подружжя в праві на майно. Відповідно до цього суд може зменшити або збільшити частку одного з подружжя. По-перше, суд може відступити від засади рівності часток і зменшити частку одного з подружжя за обста­вин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім'ї, приховав, знищив чи пошко­див спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім'ї (ч. 2 ст. 70 СК). По-друге, суд може збільшити частку в праві на майно того з подружжя, з яким проживають неповнолітні або повнолітні непрацездатні діти, за умови, що розмір аліментів, які вони одер­жують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духов­ного розвитку та лікування (ч. З ст. 70 СК). Відповідно до ч. З ст. 70 СК збільшення розміру частки одного з подружжя в майні пов'язується лише з випадками стягнення аліментів на дитину. Така новела сімейного законодавства здається невдалою.

Після визначення судом частки кожного з подружжя в праві на майно здійснюється другий етап безпосередній поділ майна подружжя відповідно до цих часток, які належать кожному з них. Законодавство передбачає певні способи поділу майна подруж­жя. По-перше, відповідно до ст. 71 СК суд може винести рішення щодо поділу майна в натурі. Такий спосіб застосовується щодо подільних речей, тобто речей, які можна поділити без втрати їх цільового призначення (ст. 183 ЦК). По-друге, суд може прийня­ти рішення про присудження майна одному з подружжя з покла­денням на нього обов'язку надати другому з подружжя компенса­цію замість його частки у праві спільної сумісної власності (ч. 2, 4, 5 ст. 71 СК).

При цьому, за новим СК, присудження такої компенсації мож­ливо лише за згодою особи, яка її отримує. Крім того, присуджен­ня грошової компенсації можливе за умови попереднього внесен­ня другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду. Хоча це не передбачено в новому СК, суди можуть застосувати і такий спосіб поділу майна, як розподіл речей між подружжям з урахуванням їх вартості й частки кожного із под­ружжя в спільному майні. Такий спосіб поділу є найбільш поши­реним. У процесі поділу майна суди можуть одночасно застосо­вувати не один спосіб, а їх комбінацію: щодо одних видів майна застосувати поділ у натурі, щодо інших — передачу одному із под­ружжя з зобов'язанням певної компенсації другому, а треті види речей розподілити між сторонами з урахуванням їх вартості. Важ­ливо зазначити, що вартість речей, які підлягають поділу, визна­чається на момент розгляду спору судом.

До розірвання шлюбу кожен із подружжя може вимагати поді­лу спільного майна у будь-який час. Позовна давність до таких вимог не застосовується (ч. 1 ст. 72 СК). Це правило підвищує можливості судового захисту майнових прав та інтересів подруж­жя. До вимог про поділ майна, що є об'єктом права спільної сумі­сної власності подружжя після розірвання шлюбу, застосовуєть­ся позовна давність у три роки (ч. 2 ст. 72 СК).

Новий СК вперше визначає правовий режим майна осіб, які знаходяться у фактичних шлюбних відносинах, тобто прожива­ють однією сім'єю без реєстрації шлюбу (ст. 74 СК). Майно, на­буте цими особами під час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності і на нього поширюються поло­ження глави 8 СК.

Питання для самоперевірки

1. Поняття майнових прав і обов’язків подружжя?

2. Право спільної сумісної власності подружжя?

3. Способи та порядок поділу майна подружжя?

 

Література

1. Советское семейное право / Под ред. В. А. Рясенцева. — М., 1982. —
С. 103-104.

2. Иоффе О. С. Советское гражданское право. - Л., 1965. - Т. 3. - С. 226-227;
Князев А. Имущественнне права и обязанности супругов // Советская юстиция. - 1982. - № 5. - С. 24.

 

3. Науково-практичний коментар Сімейного кодексу України / За ред. Ю. С. Червоного. - К., 2003. - С. 104.

4. Сімейне право України /Заред. В. С. Гопанчука. — 2002. — С. 134; Чефранова Е. А. Имущественньые отношения в российской семье. — С. 20, 21.

5. Ершова Н. М. Вопросн семьи в гражданском праве. — М., 1977. — С. 82—83.

 

 

Тема: Права та обов’язки подружжя по утриманню.

Лекція

План

1. Права та обов’язки подружжя по утриманню.

2. Право подружжя на укладення шлюбного договору.

3. Зміна умов, розірвання шлюбного договору.

 

1.Дружина та чоловік повинні матеріально підтримувати один одного (ч. 1 ст. 75 СК). Вирішення питання щодо конкретних спо­собів такої підтримки безпосередньо залежить від подружжя. Ра­зом із тим, законодавство передбачає певні правові механізми, які забезпечують право кожного з подружжя на утримання. Новий СК містить три групи правових норм, які визначають умови та порядок реалізації права подружжя на утримання: І — норми, які визначають загальні умови надання утримання одному з подруж­жя (статті 75—83 СК); II — норми, що встановлюють право дру­жини на утримання під час вагітності та права чоловіка та жінки у разі проживання з ними дитини (статті 84—88 СК); НІ — нор­ми, що визначають право на утримання того з подружжя, із яким проживає дитина-інвалід (ст. 88 СК).

І. У першу чергу законодавство встановлює загальні правила щодо взаємного утримання подружжя. Згідно з ч. 2 ст. 75 СК право на утримання один із подружжя набуває за наявності пев­них підстав. До них, зокрема, належать: а) непрацездатність од­ного з подружжя; б) потреба у матеріальній допомозі (нуж­денність); в) здатність другого з подружжя надати матеріальну допомогу.

Непрацездатним визнається той з подружжя, який досяг пен­сійного віку, встановленого законом (60 років для чоловіків, 55 років для жінок) або є інвалідом І, II чи III групи (ч. З ст. 75 СК). Що стосується другої умови — потреби у матеріальній допомозі, то новий СК чітко визначає умови, за наявності яких один із под­ружжя може вважатися таким, що її потребує. Це випадки, коли його доходи (заробітна платня, пенсія, доходи від використання майна тощо) не забезпечують йому прожиткового мінімуму, вста­новленого законом (ч. 4 ст. 75 СК). Останньою умовою надання одному з подружжя утримання є здатність другого з подружжя надати таке утримання. При вирішенні цього питання мають бути враховані різні обставини — рівень доходів того з подружжя, який повинен надавати утримання, знаходження на його утриманні інших осіб (неповнолітніх дітей, батьків, інших родичів тощо), працездатність, стан здоров'я тощо. Якщо у одного з подружжя виникло право на утримання, воно не припиняється й у разі ро­зірвання шлюбу (ч. 1 ст. 76 СК).

Законодавство містить спеціальні правила щодо визначення права на утримання колишнього подружжя, тобто осіб, які розір­вали шлюб (ст. 76 СК). Суд визначає розмір аліментів, які нада­ються одному з подружжя (колишньому подружжю). При цьому він враховує різні обставини, що мають істотне значення: мож­ливість одержання цією особою утримання від своїх повнолітніх дітей або батьків, умови виникнення непрацездатності, майновий стан платника аліментів тощо. За рішенням суду аліменти при­суджуються одному з подружжя, як правило, у грошовій формі (ч. 2 ст. 77 СК). Вони визначаються у частці від заробітку (дохо­ду) другого з подружжя і (або) у твердій грошовій сумі (ч. 1 ст. 80 СК). У житті можуть виникнути обставини, які не існували на момент визначення судом розміру аліментів: хвороба платника аліментів, виникнення у нього обов'язку утримувати інших членів сім'ї тощо. Законодавство враховує таку можливість. Згідно з ч. З ст. 80 СК розмір аліментів, визначений судом, може бути згодом зменшений або збільшений за рішенням суду за позовною зая­вою платника або одержувача аліментів у разі зміни їхнього ма­теріального і (або) сімейного стану.

Законодавство встановлює випадки, за яких одному з подруж­жя не буде надаватися утримання. За новим СК це можливо, коли: один із подружжя не має права на утримання (ч. 5 ст. 75 СК); право одного з подружжя на утримання припиняється (ст. 82 СК); один із подружжя позбавляється права на утримання за рішенням суду (ст. 83 СК).

У ч. 5 ст. 75 СК встановлені випадки, коли один з подружжя взагалі не має права на утримання. У зв'язку з цим не виникає потреби в позбавленні його цього права. В першу чергу це пра­вило враховує випадки, коли один із подружжя негідно пово­дився у шлюбних відносинах (зловживав алкогольними напоя­ми або наркотичними речовинами, влаштовував сімейні сварки, вчиняв протиправні дії, які потребували втручання органів мі­ліції тощо). Права на утримання за новим СК не має також той з подружжя, який утратив працездатність внаслідок скоєння умис­ного злочину.

Право одного з подружжя на утримання може бути припине­не (ст. 82 СК). Припинення права виникає на майбутнє після на­стання обставин, які передбачені законом. Припинення права од­ного з подружжя на аліменти виникає автоматично, тобто в силу прямого припису закону в разі: 1) поновлення працездатності того з подружжя, який потребує матеріальної допомоги, 2) реєстрації з ним повторного шлюбу. Достатньо встановити один з указаних фактів для того, щоб вирішити питання щодо припинення права на аліменти. СК встановлює й інше правило. Право одного з под­ружжя на аліменти може бути припинене за рішенням суду якщо: 1) одержувач аліментів перестав потребувати матеріальної допо­моги; 2) платник аліментів неспроможний її надавати. Вказані обставини мають бути доказані в суді зацікавленою особою. На­приклад, платник аліментів тяжко захворів і не має можливості надавати утримання другому з подружжя. Для звільнення його від аліментного обов'язку він має надати суду відповідні докази.

За рішенням суду один із подружжя може також бути позбав­лений права на утримання або його право може бути обме­жено строком. Це можливо у випадках, передбачених ч. 1 ст. 83 СК (подружжя перебувало у шлюбних відносинах нетривалий час, непрацездатність або тяжка хвороба одного з подружжя була при­хована при реєстрації шлюбу тощо).

II. СК передбачає спеціальні правила щодо утримання одного з подружжя у разі проживання з ним дитини. У цьому випадку потреба в матеріальній допомозі пов'язана з тим, що один із под­ружжя опікується дитиною, у зв'язку з чим його можливість дія­ти на ринку праці є певною мірою обмеженою. З урахуванням тен­дерних особливостей кожного з подружжя СК містить два прави­ла, які встановлюють: а) право дружини на утримання під час вагітності та у разі проживання з нею дитини (статті 84, 85 СК); б) право чоловіка на утримання у разі проживання з ним дитини (статті 86, 87 СК).

Дружина має право на утримання за наявності таких умов: 1) вона є вагітною або має дитину, яка проживає з нею і не досягла З років, а якщо дитина має вади фізичного або психічного розвитку — шести років; 2) чоловік — батько дитини може надавати матері­альну допомогу. З цього випливає, що дружина, яка виховує ма­леньку дитину, не повинна доказувати свою потребу у матері­альній допомозі. Вирішення питання не залежить також від її пра­цездатності. У ч. 4 ст. 84 СК передбачено, що право на утримання дружина має незалежно від того, чи вона працює, та незалежно від її матеріального становища.

Чоловік зобов'язаний утримувати дружину, з якою проживає дитина, тільки у разі, якщо він є батьком цієї дитини. Право дру­жини на утримання припиняється, якщо за рішенням суду ви­ключено відомості про чоловіка як батька з актового запису про народження дитини. Аліменти, які дружина отримала за попе­редній час поверненню не підлягають.

Не тільки дружина, а й чоловік мають право на утримання у разі здійснення ним опіки над малолітньою дитиною (ст. 86 СК). Право на утримання виникає у чоловіка за наявності таких підстав: 1) із чоловіком проживає дитина, яка не досягла 3 років, а якщо дитина має вади фізичного або психічного розвитку — шести років; 2) дружина — мати дитини може надавати своєму чоловікові матеріальну допомогу. Таким само чином, як і щодо дружини, право чоловіка на утримання припиняється, якщо він не здійснює опіки над дитиною. Сімейний кодекс (ч. 1 ст. 87) пе­редбачає дві підстави припинення права на утримання: якщо ди­тина передана на виховання іншій особі; у разі смерті дитини. Дружина також звільняється від обов'язку утримувати свого чо­ловіка й у разі, якщо відомості про неї як про мати дитини було виключено за рішенням суду з актового запису про народження дитини (ч. 2 ст. 87 СК).

III. Спеціальні умови надання утримання одному з подружжя пов'язані з фактом проживання з ним дитини-інваліда. Зрозу­міло, що за таких обставин може виникнути багато проблем май­нового та особистого характеру і той з батьків, який опікується дитиною, потребує додаткової підтримки. Умовами надання ут­римання одному з подружжя, згідно зі ст. 88 СК є: а) проживання з одним із подружжя дитини-інваліда, яка не може обходитися без постійного стороннього догляду й опікування нею; б) здатність другого з подружжя надавати матеріальну допомогу. Важливою особливістю права на утримання у цьому разі є те, що воно не обмежене строком. Відповідно до ч. 1 ст. 88 СК право на утримання триває протягом усього часу проживання батька або матері з дитиною-інвалідом. Розмір аліментів визначається за рішенням суду у частці від заробітку (доходу) другого з под­ружжя і (або) у твердій грошовій сумі. Вирішуючи це питання, суд виходить із необхідності найбільшого забезпечення інтересів дитини.

Права та обов'язки подружжя з утримання можуть виникати не тільки із закону, а й встановлюватися договором. Новий СК безпосередньо називає два види договорів подружжя, які пов'я­зані з їх взаємним утриманням: а) договір подружжя про надання утримання (ст. 78 СК); б) договір про припинення права на утри­мання взамін набуття права власності на нерухоме майно або одер­жання одноразової грошової виплати (ст. 89 СК).

У першому випадку сторони вправі визначити умови, розмір та строки виплати аліментів. При цьому вони можуть відійти від положень сімейного законодавства і на власний розсуд визначи­ти свої права та обов'язки, наприклад, не пов'язувати виникнен­ня права на аліменти з непрацездатністю одного з подружжя. Сто­рони в договорі можуть визначити форму надання утримання (грошова або натуральна), розмір аліментів, порядок їх сплати тощо. Договір подружжя про надання утримання укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню. Він має для сторін обов'язковий характер, тому його виконання забезпе­чується певними юридичними засобами. Відповідно до ч. 2 ст. 78 СК стягнення аліментів за договором подружжя може здійсню­ватися на підставі виконавчого напису нотаріуса. Таким чином, сторонам не треба звертатися до суду, захист їх прав здійснює нотаріус шляхом учинення виконавчого напису на борговому до­кументі (ст. 18 ЦК).

Другий вид договорів подружжя пов'язаний із заміною права на утримання одного з подружжя на певне нерухоме майно (ст. 89 СК). Такий договір підлягає нотаріальному посвідченню і державній реєстрації. Подружжя вправі домовитися і щодо одно­разової сплати суми аліментів. У цьому разі обумовлена грошова сума має бути внесена на депозитний рахунок нотаріальної кон­тори до посвідчення договору. Такий порядок повною мірою за­безпечить інтереси одержувача аліментів і зробить неможливим порушення його прав.

Новий СК уперше поширює правила щодо взаємного аліментування подружжя на осіб, які знаходяться у фактичних шлюб­них відносинах (ст. 91 СК). Винятки становлять лише ті умови набуття або припинення права на утримання, які пов'язані з фак­том реєстрації шлюбу. В ч. 1 ст. 91 СК сказано, що право на утри­мання набувають жінка або чоловік, які тривалий час проживали однією сім'єю. Закон не визначає конкретного строку такого про­живання. У разі спору таке питання має вирішуватися судом. Зі змісту ст. 80 СК випливає, що, на відміну від подружжя, після припинення спільного проживання фактичне подружжя втрачає право на утримання. Якщо непрацездатність однієї зі сторін ви­никла після припинення спільного проживання, то вона не може звертатися до суду з вимогою про стягнення аліментів.

 

2. Шлюбний договір може розглядатися як згода наречених або подружжя щодо встановлення майнових прав та обов'язків подружжя, пов’язаних з укладенням шлюбу, його існу­ванням та припиненням. Хоча шлюбний договір має значну спе­цифіку, він відповідає загальним ознакам, що властиві цивільно-правовим правочинам у цілому. Форма даного договору, умови його дійсності, підстави визнання недійсним, процедура укладен­ня та примусового виконання, чимало інших моментів наочно показують, що у даному випадку використовуються загальні ци­вільно-правові конструкції договірного права.

Законодавство визначає форму шлюбного договору. Згідно зі ст. 94 СК шлюбний договір укладається у письмовій формі й но­таріально посвідчується. Існують деякі особливості укладення шлюбного договору, суб'єктом якого є неповнолітня особа. Для його укладення потрібна письмова згода батьків або піклуваль­ника неповнолітнього, посвідчена нотаріусом (ч. 2 ст. 92 СК).

Відповідно до ч. 1 ст. 92 СК суб'єктами шлюбного договору можуть бути дві категорії осіб: які подали до державного органу РАЦС заяву про реєстрацію шлюбу (наречені) та які зареєстру­вали шлюб (подружжя).

Із специфікою суб'єктного складу шлюбного договору пов'я­зані й особливості дії шлюбного договору у часі. Згідно із ст. 95 СК дія шлюбного договору, що його було укладено до реєстрації шлюбу, починається з моменту реєстрації шлюбу. Якщо шлюб­ний договір укладено подружжям, він набирає чинності у день його нотаріального посвідчення. За бажанням сторін шлюбний договір, укладений до реєстрації шлюбу, може поширюватися на відносини, які виникнуть не з моменту реєстрації шлюбу, а пізніше, наприклад, через п'ять років після реєстрації шлюбу. Немає перешкод для того, щоб шлюбний договір, укладений в період шлюбу, за бажанням сторін поширював свою дію на відно­сини, що виникли раніше — з моменту реєстрації шлюбу. Такий договір не буде суперечити закону.

З урахуванням того, що шлюбний договір за своєю сутністю має довгостроковий характер, важливого значення набувають нові правила щодо строку дії шлюбного договору. Відповідно до ст. 96 СК, у шлюбному договорі, по-перше, може бути встановлено за­гальний строк його дії, а також строки тривалості окремих прав та обов'язків подружжя та, по-друге, за бажанням сторін у дого­ворі може бути встановлена чинність договору або окремих його умов і після припинення шлюбу. Подружжя може укласти шлюб­ний договір лише на певний час, наприклад, на перші п'ять років після реєстрації шлюбу. Після їх спливу подружжя вправі уклас­ти новий договір або погодитися з законним (легальним) режи­мом свого майна, який встановлено законодавством України. Важ­ливим здається також правило щодо можливості встановлення сторонами в договорі прав та обов'язків, які будуть виникати після припинення шлюбу. В цьому відбиваються особливості подружніх стосунків, коли навіть після припинення сімейних відносин осо­би відчувають потребу добровільно взяти на себе певні обов'язки щодо колишнього чоловіка або дружини.

Сімейне законодавство встановлює певні межі договірної ініціативи подружжя і визначає, які положення не можуть вклю­чатися до шлюбного договору.

1. Новий СК України залишає незмінною існуючу концепцію щодо предмету шлюбного договору. Відповідно до частин 2, З ст. 93 СК шлюбним договором регулюються лише майнові відно­сини подружжя, встановлюються їхні майнові права й обов'язки. Шлюбний договір не може регулювати особисті відносини між ними, а також особисті відносини між батьками та дітьми. Тому не будуть відповідати закону умови шлюбного договору щодо встановлення права кожного з подружжя на віросповідання, ви­ховання в дітях прихильності до певної релігії, визначення куль­турних та мовних пріоритетів тощо.

Шлюбний договір не може зменшувати обсягу прав ди­тини, які встановлені СК (ч. 4 ст. 93). Вказана норма є відповід­ної гарантією майнових прав дитини. Тому батьки не вправі ук­ласти шлюбний договір, за яким дитина буде позбавлена права на аліменти, права на отримання майна у власність, права на прожи­вання в певному житловому приміщенні тощо. Разом із тим, не викликає сумніву, що шлюбний договір не може зменшувати будь-яких майнових прав дитини, беззастережно до місця їх норматив­ного закріплення — в Сімейному кодексі або інших нормативних актах. Тому точнішим буде вказівка на те, що шлюбний договірне може зменшувати прав дитини, встановлених законодавством.

Шлюбний договір не може ставити одного з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище (ч. 4 ст. 93 СК).Сутність такої оціночної категорії як «надзвичайно невигідне ста­новище» може мати різні конкретні вияви. Наприклад, таке ста­новище
може виникнути, якщо за умовами договору у разі поділу майна подружжя вся нерухомість буде передаватися одному з них, натомість, другий отримає рухоме майно незначної вартості або, наприклад, коли один із подружжя зобов'язується у разі розір­вання шлюбу утримувати свого колишнього чоловіка/жінку, його дітей та близьких родичів тощо. Разом із тим, до поняття «над­звичайно невигідне становище» треба ставитися дуже виважено. Тут виникає складне питання щодо майнової рівності подружжя в шлюбі. При його вирішенні слід виходити з того, що існують і такі домовленості, коли розмір часток кожного з подружжя не базується на «формальному» моменті рівності. Однак ці домовле­ності завжди віддзеркалюють саме «реальну» рівність, бо зафік­сований в договорі розподіл спільного майна найбільш справед­ливо віддзеркалює фактичний внесок кожного з них у спільно набуте майно». Крім того, умови шлюбного договору, які можуть стати вкрай обтяжливими для однієї сім'ї, можуть мати цілком реальний характер для іншої.

У новому СК України окреслено три основних види майно­вих відносин, які можуть регулюватися шлюбним договором. Сто­рони у шлюбному договорі можуть визначити :а) правовий ре­жим майна (ст. 97 СК); б) порядок користування житлом (ст. 98 СК); в) право на утримання (ст. 99 СК).

Визначення у шлюбному договорі правового режиму майна подружжя має за мету встановлення правил, які не співпадають з тими, які встановлені законодавчими нормами або взагалі не пе­редбачені законодавством. Наприклад, сторони можуть домови­тися, що майно, набуте ними до шлюбу, буде входити до складу їх спільного, а не роздільного майна; у разі поділу майна частки кож­ного з подружжя будуть не рівними, а відповідно збільшеними або зменшеними; речі професійних занять одного з подружжя не будуть підлягати поділу і передаватимуться тому з подружжя, який їх використовував, тощо. За новим Сімейним кодексом ре­гулювання відносин подружжя щодо укладення шлюбного дого­вору в цілому базується на диспозитивних засадах.

Сторони вправі включити до шлюбного договору умови щодо порядку користування житлом (ст. 98 СК). У даному разі йдеть­ся не про перехід права власності на житлове приміщення від од­ного з подружжя до другого, а саме про користування житлом. Сторони шлюбного договору можуть домовитися про порядок користування житлом, яке належить на праві власності одному з них. В юридичному сенсі квартира (житловий будинок, садиба), яка належить одному з подружжя є чужою річчю для іншого з подружжя незалежно від часу його проживання в житловому при­міщенні. Сторони можуть домовитися щодо користування або припинення користування житловим приміщенням у разі розір­вання шлюбу. Відповідно до ч. 2 ст. 98 СК сторони можуть домо­витися про проживання у житловому приміщенні їхніх родичів.

Зміст шлюбного договору можуть також складати умови щодо права подружжя на утримання (ст. 99 СК). Сенс шлюбного договору полягає у встановленні правил, які відрізняються від тих, що визначені законом. Тому сторони можуть домовитися про на­дання утримання одному з подружжя незалежно від тих умов, які передбачені законом, наприклад, непрацездатності одного з под­ружжя або його потреби у матеріальній допомозі (ст. 75 СК). Можуть сторони передбачити також конкретний порядок, розмір та строки надання утримання, визначити його натуральну або грошову форму тощо.

 

3. Характерною рисою шлюбного договору є тривалість його дії. Це може викликати необхідність зміни його умов. У СК закріп­лено загальне правило щодо цього. Згідно з ч. 1 ст. 100 СК одно­стороння зміна умов шлюбного договору не допускається. Це можливо тільки у тому разі, якщо на таку зміну дають згоду обидві сторони. В ч. 2 ст. 100 СК сказано, що шлюбний договір може бути змінено подружжям. У зв'язку з тим, що шлюбний договір підля­гає нотаріальному посвідченню, усі внесені в нього зміни також мають бути посвідчені нотаріально. Новий СК передбачає також можливість зміни умов договору за рішенням суду (ч. З ст. 100 СК). Треба вважати, що це можливо у виключних випадках, якщо цього вимагають інтереси одного з подружжя, інтереси непов­нолітніх або непрацездатних повнолітніх дітей, які мають особ­ливе значення.

Ще однією новелою концепції шлюбного договору, яку закріп­лено в новому СК, є введення поряд із поняттям ”розірвання шлюбного договору„ такого терміна, як «відмова від шлюбного договору .Як перший, так і другий терміни стосуються ситуації, коли шлюбний договір припиняє свою дію на майбутнє при збе­реженні правових наслідків, які виникли під час його дії (в цьому полягає різниця між ними та визнанням шлюбного договору не­дійсним). Однак відмова від шлюбного договору здійснюється за бажанням сторін (ст. 101 СК), в той час, як для його розірвання необхідно відповідне рішення суду (ст. 102 СК).

Як і інші подружні правочини, шлюбний договір у силу пев­них підстав може бути визнаний недійсним. Підставами для цьо­го є, в основному, ті ж самі, що і для інших цивільно-правових правочинів. Відповідно до ст.103 СК шлюбний договір на вимогу одного з подружжя або іншої особи, права та інтереси якої цим договором порушені, може бути визнаний недійсним за рішенням суду з підстав, встановлених Цивільним кодексом України. Хоча в СК йдеться лише про ті підстави недійсності правочинів , які встановлені ЦК, обмежитися цим не можна, бо Сімейний кодекс містить цілу низку власних умов, порушення яких без сумніву слугуватиме підставою визнання шлюбного договору недійсним. Підсумовуючи вказане, можна виділити такі основні підстави визнання шлюбного договору недійсним: 1) порушення нотарі­альної форми договору, а також укладення шлюбного договору неповнолітніми не є мансипованими особами, які беруть шлюб без згоди їх батьків або піклувальника; 2) неналежний суб'єктний склад (укладення договору недієздатними особами, або такими, що не мають необхідного обсягу дієздатності); 3) зменшення об­сягу прав дитини, які встановлені СК України; 4) включення умов, які ставлять одного з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище; 5) укладення договору під впливом обману, на­сильства; 6) помилка однієї зі сторін договору; 7) порушення шлюбним договором норм закону (наприклад, включення в до­говір положень, що стосуються особистих прав і обов'язків под­ружжя або їх неповнолітніх дітей) тощо.

Треба зазначити, що визнання шлюбного договору недійсним не впливає на долю шлюбу: він продовжує своє існування неза­лежно від цього. І навпаки, визнання шлюбу недійсним тягне за собою недійсність шлюбного договору. Це свідчить про залежність шлюбного договору від шлюбу та певну підпорядкованість пер­шого другому.

Питання для самоперевірки

1. Права та обов’язки подружжя по утриманню?

2.Право подружжя на укладення шлюбного договору?

3.Зміна умов, розірвання шлюбного договору?

 

 

 

Література

1. Ершова Н. М. Вопросы семьи в гражданском праве. — М., 1977. — С. 82—83.

2. Сімейне право України /Заред. В. С. Гопанчука. — 2002. — С. 134; Чефранова Е. А. Имущественные отношения в российской семье. — С. 20, 21.

3. Науково-практичний коментар Сімейного кодексу України / За редакцією Ю. С. Червоного. - К., 2003. - С. 104.

 

4. Иоффе О. С. Советское граладанское право. - Л., 1965. - Т. 3. - С. 226-227;
Князев А. Имущественнне права и обязанности супругов // Советская юс-
тиция. - 1982. - № 5. - С. 24.

 

 

Тема: Припинення шлюбу. Визнання шлюбу недійсним.

Лекція

План

1. Поняття та підстави припинення шлюбу.

2. Розірвання шлюбу в Державних органах реєстрації шлюбу в судовому порядку. Момент припинення шлюбу. Юридичні наслідки припинення шлюбу.

3. Підстави визнання шлюбу недійсним.

4. Санація шлюбу.

1. Правові наслідки визнання шлюбу недійсним.

 

1. Припинення шлюбу є юридичним фактом, із яким закон по­в'язує важливі правові наслідки. В разі припинення шлюбу при­пиняються особисті та майнові правовідносини подружжя. В той же час припинення шлюбу може слугувати підставою виникнен­ня інших правовідносин, нових особистих та майнових прав ко­лишнього подружжя. Так, особа, яка змінила своє прізвище у зв'яз­ку з реєстрацією шлюбу, має право після розірвання шлюбу на­далі іменуватися цим прізвищем або відновити своє дошлюбне прізвище, а другий з подружжя не може їй у цьому перешкоджа­ти; після розірвання шлюбу кожен із подружжя набуває право щодо утримання від другого з подружжя; якщо шлюб припинив­ся внаслідок смерті одного з подружжя, то інший має право на визначення своєї частки у спільному майні та право на спадку­вання щодо майна померлого; із припиненням шлюбу пов'язане набуття особою права на повторний шлюб тощо. Усі ці обставини свідчать про важливість визначення питань, які стосуються підстав, порядку та процедури припинення шлюбу.

Відповідно до законодавства (ст. 104 СК), шлюб припиняється за однією з двох підстав: а) внаслідок смерті одного з подружжя або оголошення його померлим; б) внаслідок розірвання шлюбу.

Якщо шлюб припиняється внаслідок смерті одного з подруж­жя або оголошення його померлим, припинення шлюбу не потре­бує спеціального оформлення. Відповідні права та обов'язки в цьому випадку виникають або припиняються внаслідок самого факту смерті або оголошення особи померлою. Реєстрація смерті, яка проведена відповідно до цивільного законодавства, і отриман­ня свідоцтва про смерть, є достатнім підтвердженням припинен­ня шлюбу. Якщо особа оголошена померлою, то правовою підста­вою виникнення юридичних наслідків є відповідне рішення суду щодо оголошення особи померлою, яке набрало чинність.

У житті можуть виникнути певні колізії між двома вказаними вище різновидами припинення шлюбу. Це може статися у випад­ку, якщо подружжя (один з нього) звернулося до суду із заявою (позовом) про розірвання шлюбу, а потім один із подружжя по­мер. Новий СК України вирішує цю колізію таким чином: якщо один із подружжя помер до набрання чинності рішенням суду про розірвання шлюбу, вважається, що шлюб припинився внаслідок його смерті (ч. З ст. 104 СК); якщо у день набрання чинності рішен­ням суду про розірвання шлюбу один із подружжя помер, вва­жається, що шлюб припинився внаслідок його розірвання (ч. 4 ст. 104 СК).

Вирішення цього питання має значення для визначення підстав та порядку припинення шлюбу в такій складній ситуації. Як вид­но з наведеного, головним є визначення дня смерті одного з под­ружжя — до набрання чинності рішенням суду або безпосередньо у сам день набрання чинності судовим рішенням. У першому ви­падку припинення шлюбу підтверджується свідоцтвом органу РАЦС щодо смерті особи, а в другому — відповідним рішенням суду щодо розірвання шлюбу.

 

2. За життя подружжя шлюб може бути припинено шляхом його розірвання. З урахуванням того, що сім'я є не тільки союзом конк­ретних осіб, а й соціальним інститутом, суспільство й держава за­цікавлені в збереженні сім'ї (ст. 1 СК). Тому припинення шлюбу внаслідок його розірвання відбувається в певних межах під конт­ролем держави і може здійснюватися відповідними державними органами — органами реєстрації актів цивільного стану або судом.

Відповідно до сімейного законодавства, з урахуванням обста­вин, що склалися в сім'ї, розірвання шлюбу може здійснюватися: державним органом реєстрації актів цивільного стану (статті 106, 107 СК); судом (статті 109-110СК).

Розірвання шлюбу державним органом РАЦС.Відповідно до ч. 1 ст. 106 СК розірвання шлюбу здійснюється державним орга­ном реєстрації актів цивільного стану за наявності двох умов: а) подружжя не має неповнолітніх дітей та б) існує взаємна згода подружжя на розірвання шлюбу.

Відповідно до ч. З ст. 106 СК України шлюб розривається не­залежно від наявності між подружжям майнового спору. Такий підхід здається цілком виправданим. Відомо, що розгляд судами майнових спорів подружжя нерідко має тривалий характер. Що ж до їх особистих відносин, то вони на момент звернення до суду, як правило, вже непоправно зруйновані. Тому немає сенсу штуч­но пов'язувати питання щодо майнового спору з питанням при­пинення шлюбу. Ніщо не завадить подружжю і після розірвання шлюбу вирішувати спірні питання щодо майна в суді.

Відповідно до ч. 2 ст. 106 СК державний орган реєстрації актів цивільного стану виносить постанову про розірвання шлюбу після спливу одного місяця від дня подання спільної заяви подружжя, якщо вона не була відкликана. Таким чином законодавство дає змогу подружжю обдумати своє рішення і остаточно визначити серйозність своїх намірів щодо розірвання шлюбу.

У певних випадках розірвання шлюбу державним органом РАЦС може здійснюватися не за спільною заявою подружжя, а за заявою одного з них. Таким чином закон допускає можливість врахування волі лише одного з подружжя щодо розірвання шлю­бу. Відповідно до ч. 1 ст. 107 СК шлюб розривається за заявою одного з подружжя, якщо другий з них: а) визнаний безвісно відсутнім; б) визнаний недієздатним; в) засуджений за вчинення злочину до позбавлення волі на строк не менш як три роки. Якщо ж між подружжям виникає спір майнового характеру, то це не впливає на вирішення питання щодо розірвання шлюбу. Вбачаєть­ся, що таке правило є виправданим. Розгляд майнового спору можна відокремити від вирішення питання щодо розірвання шлю­бу. Тільки точнішим було б інше формулювання ч. 2 ст. 107 СК: шлюб має розриватися незалежно від спору не тільки між под­ружжям, а й між тим з подружжя, який звертається із заявою про розірвання шлюбу до органів РАЦС, та опікуном іншого з под­ружжя — визнаного безвісно відсутнім або недієздатним. Зрозу­міло, що у випадку, коли одного з подружжя було визнано без­вісно відсутнім або недієздатним, то між ним і другим із подруж­жя спір майнового характеру виникнути не може. Вимоги майнового характеру в такому разі будуть пред'являтися опіку­ном відсутньої або недієздатної особи.

Розірвання шлюбу за рішеннямсуду. Як уже зазначалося, розірвання шлюбу, крім органів РАЦС, може бути здійснене су­дом. Закріплений в СК порядок розірвання шлюбу судом містить суттєві зміни. Найбільш принциповим є введення двох само­стійних процедур щодо розірвання шлюбу залежно від згоди або незгоди подружжя на припинення шлюбу. Відповідно до цього Кодекс закріплює: а) розірвання шлюбу за рішенням суду за спільною заявою подружжя, яке має дітей (ст. 109 СК); б) розірвання шлюбу за позовом, пред'явленим одним із подружжя, тоб­то за наявності спору (ст. 110 СК).

У першому випадку мається на увазі добровільне розірвання шлюбу, коли ніхто з подружжя не заперечує проти припинення подружнього життя. Утім, така сім'я має дітей, тому розірвання шлюбу не може здійснюватися органами РАЦС. У цьому випад­ку розірвання шлюбу між подружжям традиційно здійснюється судом. Це викликано необхідністю забезпечення інтересів дітей у разі розпаду сім'ї. Разом із тим, СК закріплює нове правило щодо договірного регулювання багатьох аспектів відносин подружжя, які виникають у процесі розірвання шлюбу. Якщо подружжя дійшло згоди щодо розірвання шлюбу, воно, відповідно до ч. 1 ст. 109 СК має право подати до суду про це спільну заяву. В цьо­му випадку суд не з'ясовує питання щодо можливості або немож­ливості розірвання шлюбу. Питання щодо припинення подруж­нього життя подружжя вирішує самостійно. Головна мета суду полягає у встановленні того, що заява про розірвання шлюбу відповідає дійсній волі дружини та чоловіка і що після розірван­ня шлюбу не будуть порушені їхні особисті та майнові права, а також права їхніх дітей. Таким чином, суд лише з'ясовує відпо­відність волевиявлення подружжя їхній справжній волі на розір­вання шлюбу, та відсутність порушення інтересів дітей та под­ружжя після розірвання шлюбу.

Разом із заявою про розірвання шлюбу подружжя передає на роз­гляд суду письмовий договір, в якому вказує: з ким із них будуть проживати діти; яку участь у забезпеченні умов життя дітей брати­ме той з батьків, хто буде проживати окремо; умови здійснення тим із батьків, який проживає окремо, права на особисте виховання дітей.

Відповідно до ч. 1 ст. 109 СК вказаний договір має просту пись­мову форму. Виходячи з того, що він буде подаватися до суду ра­зом із заявою подружжя щодо розірвання шлюбу, можна зробити припущення, що цей договір має бути затверджений судом на кшталт мирової угоди. Підписання сторонами такого договору, як випливає з ч. 1 ст. 109 СК, є правом, а не обов'язком подружжя.

Новий СК України передбачає ще один договір подружжя, який подається суду при розірванні шлюбу за спільною заявою подружжя. Це договір щодо визначення розміру аліментів на ди­тину (ч. 2 ст. 109 СК). Треба сказати, що природу цього договору важко визначити повною мірою. По-перше, не зрозуміло, чи є його укладення обов'язковим. Частина 1 ст. 109 містить диспозитивне правило, відповідно до якого подружжя має право подати до суду письмовий договір про порядок виховання дитини. Частина 2 ст. 109 має імперативний характер, але не ясно, чи ця імпера­тивність стосується тільки форми договору про аліменти (нотар­іальна), чи самого факту укладення такого договору.

По-друге, в СК чітко не визначено питання щодо змісту тако­го договору. Виходячи безпосередньо з тексту ч. 2 ст. 109 СК, він може стосуватися тільки розміру аліментів. Разом із тим, СК містить ще одну норму, яка регулює договірні відносини між бать­ками про сплату аліментів на дитину — ст. 189 СК. Відповідно до ч. 1 ст. 189 СК батьки мають право укласти договір про сплату аліментів на дитину, у якому визначити розмір та строки виплати. Як видно з тексту, в даному договорі батьки, по-перше, мають пра­во укласти цей договір, а не зобов'язані це робити і, по-друге, вправі визначити не тільки розмір, а й строки виплати аліментів. Зали­шається визначити співвідношення цих норм. Може, ч. 2 ст. 109 СК розрахована лише на випадки укладення договору про алімен­ти разом із розірванням шлюбу, а ст. 189 СК розрахована на інші ситуації (якщо батьки шлюб не розривають або взагалі шлюб не брали)? Не можна забувати і про те, що СК містить норму, відпов­ідно до якої подружжя має право визначити в шлюбному договорі свої майнові права та обов'язки як батьків (ч. 2 ст. 93). Ця норма є найбільш широкою за змістом і дає можливість батькам визначати не тільки розмір і строки, а й порядок виплати аліментів на дітей. Немає ніяких заборон щодо укладення шлюбного договору і спла­ти аліментів на випадок розірвання шлюбу.

Другим різновидом судового порядку розірвання шлюбу є по­рядок, відповідно до якого розірвання шлюбу здійснюється за позовом одного з подружжя (ст. 110 СК). Таким чином, у даному випадку мова йде про відсутність згоди подружжя щодо цього питання внаслідок чого розірвання шлюбу здійснюється за ініціа­тивою лише одного з них. Загальний дозвіл щодо розірвання шлю­бу за позовом одного з подружжя має певні винятки. Відповідно до ч. 2 ст. 110 СК такий позов не може бути пред'явлений протя­гом вагітності дружини та протягом одного року після народжен­ня дитини. В законі не сказано чи поширюється це правило на випадки народження у подружжя мертвої дитини або коли дити­на померла до досягнення нею одного року.

Новий СК України містить чимало нових норм, які регулю­ють відносини, пов'язані з розірванням шлюбу за позовом одного :і подружжя. Відповідно до законодавства, що діяло раніше (ч. 2 от. 38 КЗпШС України) порушити справу про розірвання шлюбу під час вагітності жінки та протягом одного року після народжен­ня дитини було заборонено тільки чоловіку без згоди жінки. Якщо ж ініціатором розлучення була жінка, то вона мала на це право. Указана норма була спрямована на забезпечення інтересів жінки-матері та дитини. Новий Сімейний кодекс суттєво змінює це пра­вило і встановлює, що шлюб не може бути розірвано за ініціативи не тільки чоловіка, а й жінки. Така зміна не здається обґрунтова­ною. Відповідно до нового законодавства чоловік і жінка мають рівні права, але додержання принципу рівності прав та обов'язків учасників сімейних відносин незалежно від статі в цьому випад­ку виглядає дещо формальним. Не можна не враховувати тієї об­ставини, що жінка під час вагітності та протягом певного часу після народження дитини перебуває в особливому психічному та фізичному стані й тому потребує підвищеного захисту. Якщо за­борона на розірвання шлюбу стосовно чоловіка виглядає зрозу­мілою (забезпечення спокою дружини під час вагітності та після народження дитини), то щодо жінки вона викликає сумніви.

Однак, СК містить винятки з цього правила.

1. Звернення до суду з позовом про розірвання шлюбу протя­гом вагітності дружини та протягом одного року після народження дитини можливе, якщо один із подружжя вчинив протиправну поведінку, яка містить ознаки злочину, щодо другого з подружжя або дитини (ч. 2 ст. 110 СК). 2. Чоловік та дружина мають право пред'явити позов про розірвання шлюбу протягом вагітності дру­жини, якщо батьківство зачатої дитини визнане іншою особою (ч. З ст. 110 СК). 3. Чоловік і дружина мають право пред'явити позов про розірвання шлюбу до досягнення дитиною одного року, якщо: а) батьківство щодо неї визнане іншою особою або б) за рішенням суду відомості про чоловіка як батька дитини виклю­чено з актового запису про народження дитини (ч. 4 ст. 110 СК).

Таким чином, позов кожного з подружжя про розірвання шлю­бу може бути пред'явлено тільки після спливу одного року після народження дитини. Раніше (під час вагітності дружини або до досягнення дитиною одного року) такий позов міг бути пред'я­влений лише у випадках, встановлених законом. Це або проти­правна або дитини, яка містить ознаки злочину, або виключення чолові­ка з актового запису про народження дитини як її батька.

Якщо перешкод для пред'явлення позову про розірвання шлю­бу немає, суд приймає позов та розглядає справу. При цьому він уживає заходів щодо примирення подружжя, якщо це не супере­чить моральним засадам суспільства (ст. 111 СК). При розгляді справи суд з'ясовує фактичні взаємини подружжя, дійсні причи­ни позову про розірвання шлюбу, бере до уваги наявність мало­літньої дитини, дитини-інваліда та інші обставини життя подруж­жя (ч. 1 ст. 112 СК України). В літературі зазначалося, що у більшості випадків подружжя сповіщає суд про причини розпаду своїх сімейних стосунків, але якщо воно відмовляється їх роз­крити, суд не вправі примушувати його до цього. При з'ясуванні усіх питань подружнього життя суд має враховувати, що Сімей­ний кодекс закріплює правило, відповідно до якого регулювання сімейних відносин здійснюється з урахуванням права на таємни­цю особистого життя їх учасників (ч. 4 ст. 7 СК).

Відповідно до ч. 2 ст. 112 СК суд постановляє рішення про розірвання шлюбу, якщо буде встановлено, що подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу суперечило б інтересам одного з них, інтересам їхніх дітей, що мають істотне значення. Таким чином, новий Сімейний кодекс підставою для розірвання шлюбу встановлює порушення інтересів членів сім'ї, що мають істотне значення. Питання щодо порушення (або не порушення) таких інтересів та ступінь їх значущості для подружжя або дити­ни встановлює суд з урахуванням усіх обставин справи.

 

Розірвання шлюбу як юридичний факт викликає певні юри­дичні наслідки. Між подружжям припиняються особисті права та обов'язки (статті 51, 52, 54, 55, 56 СК). Відповідно до ст. 113 СК після розірвання шлюбу особа, яка змінила своє прізвище у зв'язку з реєстрацією шлюбу, має право надалі іменуватися цим прізвищем або відновити своє дошлюбне прізвище. Для вирішен­ня цього питання згода іншого з подружжя не потрібна. Після розірвання шлюбу та одержання відповідного свідоцтва особа має право на повторний шлюб (ст. 116 СК України). Зрозуміло, що в один і той самий час особа може знаходитися лише в одному шлюбі, в цьому знаходить своє втілення принцип моногамії. Тому особа може набути права на шлюб тільки після припинення попе­реднього шлюбу, що має бути підтверджено відповідним Свідоц­твом про розірвання шлюбу. З припиненням шлюбу закон пов'я­зує питання щодо визначення походження дитини. Так, відповід­но до ч. 2 ст. 122 СК вважається, що дитина походить від подружжя, якщо вона народжена до спливу десяти місяців після припинення шлюбу. Після цього колишній чоловік жінки не може бути записаний як батько дитини в Книзі реєстрації народжень.

З припиненням шлюбу закон пов'язує також виникнення у под­ружжя права на утримання. Відповідно до ч. 2 ст. 76 СК після роз­ірвання шлюбу особа має право на утримання, якщо вона стала непрацездатною до розірвання шлюбу або протягом одного року від дня розірвання шлюбу і потребує матеріальної допомоги і якщо її колишній чоловік або дружина може надавати матеріальну допо­могу. Крім того, особа має право на утримання, коли вона стала інвалідом після спливу одного року від дня розірвання шлюбу, якщо її інвалідність була результатом протиправної поведінки щодо неї колишнього чоловіка або жінки під час шлюбу.

Розірвання шлюбу означає припинення режиму спільної су­місної власності подружжя. Речі, набуті кожною особою після розірвання шлюбу, належать їй на праві приватної власності. Ра­зом із тим, особливістю відносин колишнього подружжя є те, що стосовно майна, яке було набуто під час шлюбу, режим спільної сумісної власності зберігається до часу поділу майна.

У зв'язку з тим, що розірвання шлюбу викликає значні правові наслідки і взагалі впливає на правовий статус особи, важливого значення набуває правильне визначення моменту припинення шлюбу. Він залежить від того, який державний орган здійснює ро­зірвання шлюбу. Відповідно до ст. 114 СК у разі розірвання шлюбу органом реєстрації актів цивільного стану шлюб припиняється у день винесення ним відповідної постанови. Якщо розірвання шлю­бу здійснюється за рішенням суду, шлюб припиняється у день на­брання чинності рішенням суду. СК по-новому визначає час при­пинення шлюбу у другому випадку. Відповідно до законодавства, яке діяло раніше (ст. 44 КпШС України), навіть якщо шлюб роз­ривався за рішенням суду, він вважався припиненим із моменту реєстрації розлучення в органах запису актів громадянського стану. Таким чином, після набрання чинності рішенням суду і до реє­страції розлучення в органах РАГС шлюб продовжував існувати. Такий стан справ пояснювався намаганням зберегти сім'ю шляхом надання подружжю останньої можливості для примирення. Але, як показала практика, такий допоміжний спосіб зміцнення под­ружніх стосунків не був дієвим. Тому нове законодавство пов'язує припинення шлюбу з моментом набрання чинності рішенням суду, а не з реєстрацією розірвання шлюбу в органах РАЦС.

Новий Сімейний кодекс значно розширює можливості збере­ження шлюбу і передбачає спеціальний правовий механізм для поновлення шлюбу після його припинення. Це стосується як ви­падків розірвання шлюбу, так і припинення його внаслідок ого­лошення особи померлою або визнання її безвісно відсутньою (статті 117, 118 СК).

Відповідно до ст. 117 СК жінка та чоловік, шлюб між якими було розірвано, мають право подати до суду заяву про поновлен­ня їхнього шлюбу за умови, що жоден із них не перебував після цього у повторному шлюбі. У такий спосіб закон надає можливість колишньому подружжю поновити свій шлюб. На підставі рішен­ня суду про поновлення шлюбу та анулювання запису акта про розірвання шлюбу державний орган реєстрації актів цивільного стану видає нове Свідоцтво про шлюб. Важливим моментом є те, що за вибором подружжя день реєстрації шлюбу може бути виз­начений днем першої його реєстрації або днем набрання чинності рішенням суду про поновлення шлюбу. Якщо подружжя домо­виться щодо поновлення свого шлюбу від дня його першої реєст­рації, фактично, період, коли вони не знаходилися в шлюбі вна­слідок його розірвання, враховуватися не буде.

 

Сімейний Кодекс України) Стаття 38. Підстави недійсності шлюбу

1. Підставою недійсності шлюбу є порушення вимог, встановлених статтями 22, 24-26 цього Кодексу.

Стаття 39. Шлюб, який є недійсним

2. Недійсним є шлюб, зареєстрований між особами, які є родичами прямої лінії споріднення, а також між рідними братом і сестрою. 3. Недійсним є шлюб, зареєстрований з особою, яка визнана недієздатною. 4. За заявою заінтересованої особи орган державної реєстрації актів цивільного стану анулює актовий запис про шлюб,…

Стаття 40. Шлюб, який визнається недійсним за рішенням суду

Згода особи не вважається вільною, зокрема, тоді, коли в момент реєстрації шлюбу вона страждала тяжким психічним розладом, перебувала у стані… 2. Шлюб визнається недійсним за рішенням суду у разі його фіктивності. Шлюб є фіктивним, якщо його укладено жінкою та чоловіком або одним із них без наміру створення сім’ї та набуття прав…

Стаття 41. Шлюб, який може бути визнаний недійсним за рішенням суду

1) між усиновлювачем та усиновленою ним дитиною з порушенням вимог, встановлених частиною п’ятою статті 26 цього Кодексу; (Пункт 1 частини першої… 2) між двоюрідними братом та сестрою; між тіткою, дядьком та племінником,… 3) з особою, яка приховала свою тяжку хворобу або хворобу, небезпечну для другого з подружжя і (або) їхніх нащадків; …

Стаття 42. Особи, які мають право на звернення до суду з позовом про визнання шлюбу недійсним

1. Право на звернення до суду з позовом про визнання шлюбу недійсним мають дружина або чоловік, інші особи, права яких порушені у зв’язку з реєстрацією цього шлюбу, батьки, опікун, піклувальник дитини, опікун недієздатної особи, прокурор, орган опіки та піклування, якщо захисту потребують права та інтереси дитини, особи, яка визнана недієздатною, або особи, дієздатність якої обмежена.

Стаття 43. Визнання шлюбу недійсним після його припинення

1. Розірвання шлюбу, смерть дружини або чоловіка не є перешкодою для визнання шлюбу недійсним.

2. Якщо шлюб розірвано за рішенням суду, позов про визнання його недійсним може бути пред’явлено лише після скасування рішення суду про розірвання шлюбу.

Стаття 44. Час, з якого шлюб є недійсним

1. У випадках, передбачених статтями 39-41 цього Кодексу, шлюб є недійсним від дня його державної реєстрації.

 

Сімейний Кодекс України) Стаття 45. Правові наслідки недійсності шлюбу

2. Якщо протягом недійсного шлюбу особи набули майно, воно вважається таким, що належить їм на праві спільної часткової власності. Розмір часток кожного з них визначається відповідно до їхньої участі у… 3. Якщо особа одержувала аліменти від того, з ким була в недійсному шлюбі, сума сплачених аліментів вважається такою,…

Стаття 46. Особливі правові наслідки недійсності шлюбу

1. Якщо особа не знала і не могла знати про перешкоди до реєстрації шлюбу, вона має право:

1) на поділ майна, набутого у недійсному шлюбі, як спільної сумісної власності подружжя;

2) на проживання у житловому приміщенні, в яке вона поселилася у зв’язку з недійсним шлюбом;

3) на аліменти відповідно до статей 75, 84, 86 і 88 цього Кодексу;

4) на прізвище, яке вона обрала при реєстрації шлюбу.

Питання для самоперевірки

1. Поняття та підстави припинення шлюбу?

2. Підстави визнання шлюбу недійсним?

3. Правові наслідки визнання шлюбу недійсним?

 

 

Література

1 .Антокольская М. В. Семейное право. — М: Юрисгь, 2000. — С. 255. ² Якименко О. О. Підготовка аліментних справ до судового розгляду. — Вінниця, 1999. - С. 42.

2. Антокольская М. В. Семейное право. — М., 1996. — С. 141.

 

3. Сімейний кодекс України

( Відомості Верховної Ради (ВВР), 2002, N 21-22, ст.135 )

 

 

 

Тема: Відносини батьків і дітей.

Лекція

План

1. Підстави виникнення батьківських прав і обов’язків .

2. Встановлення походження дітей.

3. Визнання батьківства за рішенням суду.

4. Оспорювання батьківства і материнства.

5. Підстави, порядок та наслідки позбавлення батьківських прав.

6. Обов’язок батьків утримувати дітей.

1. Народження фізичної особи з правової точки зору є юридич­ним фактом, з яким норми права пов’язують виникнення різно­манітних правовідносин. Так, відповідно до ч. 2 ст. 25 нового ЦК України у момент народження фізичної особи виникає її цивіль­на правоздатність. Народження дитини призводить до виникнен­ня спорідненого зв’язку між нею та її матір’ю та батьком. Спорід­ненням визнається зв’язок між особами, які походять одна від одної або від спільного предка. Споріднення як юридичний факт, має триваючий характер (стан). Споріднення, — як зазначають В. І. Данілін та С. І. Реутов, — є підставою виникнення більшої частини сімейно-правових відносин. Різне юридичне значення мають спорідненість по прямій та боковій лінії, спорідненість різного ступеня. Безперечно, найбільший обсяг прав та обов’язків породжує спорідненість першого ступеня по прямий лінії, тобто між дітьми та батьками.

Стосунки між батьками та дітьми можуть мати духовний, мо­ральний, особистий або майновий характер. Права та обов’язки, що виникають у батьків і дітей, є взаємними. Підставою виник­нення взаємних прав та обов’язків батьків і дітей є кровне спорід­нення, походження дітей від даних батьків. Однак само по собі біологічне походження спричинює встановлення лише моральних обов’язків батьків і дітей. Духовні та моральні відносини між бать­кінських прав та дітьми можуть існувати незалежно від того, народжена дитина у шлюбі чи поза шлюбом, записані батьки як такі у Книзі реєстрації народжень чи ні. Факт народження дитини породжує виникнення біологічного та морального зв’язку між нею та її батьком і матір’ю. Юридичне значення факт походження набуває лише з моменту його державної реєстрації в органах РАЦС. Саме тоді діти визнаються дітьми своїх батьків не тільки біологічно, а й юридично (в праві). З цього моменту виникає юридичний зв’язок між батьками та дітьми.

Батьки і діти мають взаємні особисті немайнові та майнові права та обов’язки. Згідно зі ст. 121 СК України права та обо­в’язки матері, батька і дитини ґрунтуються на походженні ди­тини від них, засвідченому державним органом реєстрації актів цивільного стану. Отже, юридичною підставою відносин між батьками та дітьми є кровне походження дітей від певних осіб (матері та батька), яке засвідчене державним органом реєстрації актів цивільного стану в порядку, встановленому нормами СК України. Сама наявність фактичного складу, який утворюється сукупністю двох юридичних фактів: події — народження дити­ни та дії — реєстрації народження органом реєстрації актів ци­вільного стану, є підставою виникнення правовідносин між діть­ми та їх батьками.

Народження фізичної особи та встановлення її походження належать до актів цивільного стану, що підлягають державній реєстрації (ст. 49 ЦК України). Державна реєстрація в даних ви­падках є зовнішнім вираженням існування певної обставини. Вона свідчить про виникнення права й одночасно породжує це право, тобто має правовстановлюючий характер. Отже, в сфері сімей­ного права походження дитини від певних батьків стає юридич­ним фактом лише за умови його посвідчення компетентним дер­жавним органом — органом реєстрації актів цивільного стану (РАЦС).

Реєстрація народження дитини провадиться з одночасним визначенням її походження та присвоєнням прізвища, імені та по батькові. Народження дитини повинно бути зареєстроване не пізніше одного місяця з дня народження дитини. Реєстрація на­родження дитини провадиться за місцем народження дитини або за місцем проживання її батьків чи одного з них за їх усною чи письмовою заявою. У разі хвороби, смерті батьків або з інших причин неможливості зареєструвати народження реєстрація здійснюється за заявою родичів, інших осіб, уповноваженого представника закладу охорони здоров’я, у якому народилася ди­тина або в якому на цей час вона перебуває.

Для реєстрації народження дитини до органів РАЦС пред’яв­ляються певні документи, а саме: довідка медичної установи про народження дитини та документи, що посвідчують особу батьків (одного з них). Крім того, залежно від порядку визначення по­ходження дитини від певного батька також пред’являються свідоцтво про шлюб, або заява батька (спільна заява батьків) про визнання батьківства, або судове рішення про визнання батьків­ства.

На підставі реєстрації народження дитини видається свідоц­тво про народження, в якому засвідчується походження дитини від вказаних у ньому батьків (одного з батьків). Незважаючи на те, що в СК України відсутня норма, аналогічна ст. 6 КпШС УРСР, про правове регулювання шлюбних і сімейних відносин держа­вою, релігійні обряди, зокрема щодо народження дитини, не ма­ють правового значення. Відповідно, й документи про народжен­ня дитини, що видаються на підставі таких релігійних обрядів не є доказом походження дитини від певних осіб.

Визначення походження дитини від матері (засвідчення мате­ринства) не залежить від того факту, перебувала жінка, яка наро­дила дитину, у шлюбі чи ні. Більше того, засвідчення материн­ства може мати місце навіть у разі, коли не визначається батько дитини. Якщо в свідоцтві про народження дитини відсутній за­пис про батька дитини або запис про батька проведено в установ­леному порядку за вказівкою матері, жінка, яка народила дитину, вважається одинокою матір’ю.

За загальним правилом, документом, що підтверджує похо­дження дитини від певної матері, є медичне свідоцтво про наро­дження (форма № 103/0-95). Медичне свідоцтво про народжен­ня видається при виписці матері зі стаціонару всіма закладами охорони здоров’я, де приймали пологи. У випадках пологів удома медичне свідоцтво про народження видає той заклад охорони здоров’я, медичний працівник якого (лікар, фельдшер, акушерка) приймав пологи.

У виняткових випадках у разі народження дитини вдома чи іншому місці без надання медичної допомоги реєстрація наро­дження дитини проводиться органами реєстрації актів цивільно­го стану. Факт народження дитини в таких випадках підтверд­жується підписами двох свідків, а також медичною довідкою про перебування дитини під наглядом лікувального закладу (форма № 103-1/0-96).

При визначенні походження дитини від певного батька важли­ве значення має обставина, перебуває мати дитини в шлюбі чи ні.

 

2. Порядок визначення походження дитини залежить, перш за все, від того, перебувають батьки дитини у шлюбі між собою чи ні. Майже не викликає питань визначення походження дитини, коли вона народжується жінкою, яка перебуває у шлюбі, зареєст­рованому у встановленому законом порядку. В ч. 1 ст. 122 СК за­кріплена загальна презумпція щодо визначення походження ди­тини від матері та батька, які перебувають у шлюбі між собою. Так, дитина, яка зачата і (або) народжена у шлюбі, вважається такою, яка походить від подружжя. При цьому мати дитини не повинна надавати доказів походження дитини від свого чоловіка, а останній — доводити своє батьківство. Сама наявність шлюбу між матір’ю дитини та чоловіком є доказом походження дитини від цього чоловіка. Батько й мати, які перебувають у шлюбі, запи­суються батьками дитини в Книзі реєстрації актів про народжен­ня за заявою будь-кого з них. Якщо ж мати дитини, яка перебу­ває у зареєстрованому шлюбі, під час реєстрації народження заявляє, що її чоловік не є батьком цієї дитини, і у зв’язку з цим просить не вказувати його батьком в актовому записі про народ­ження дитини, то її прохання може бути задоволене лише за на­явності спільної заяви самої матері та її чоловіка про невизнан­ня його батьком дитини.

Факт перебування жінки у шлюбі встановлюється, як прави­ло, на момент народження дитини. Однак, якщо на момент на­родження дитини жінка не перебуває у шлюбі (наприклад, її чоловік помер до народження дитини або шлюб визнаний не­дійсним), при визначенні батьківства юридичне значення має факт зачаття дитини у шлюбі. При цьому строк із моменту припинен­ня шлюбу або визнання його недійсним до моменту народження дитини не повинен перевищувати десяти місяців. Виняток з цьо­го правила встановлений ст. 124 СК України, згідно з якою, якщо дитина народилася до спливу десяти місяців від дня припинення шлюбу або визнання шлюбу недійсним, але після реєстрації по­вторного шлюбу її матері з іншою особою, вважається, що бать­ком дитини є чоловік її матері у повторному шлюбі. Батьківство ж попереднього чоловіка може бути визначене наступним чином:

—у добровільному порядку при подачі до органу реєстрації
цивільного стану спільної заяви попереднього чоловіка та чоло­
віка у повторному шлюбі;

—у примусовому порядку за наявності судового рішення про
визначення батьківства попереднього чоловіка.

На жаль, сьогодні дуже гострою є проблема безплідних шлюбів. В Україні спостерігається катастрофічне зниження народжува­ності. Суттєвий вплив на її рівень має безпліддя подружніх пар, кількість яких постійно зростає. Ця тенденція обумовлюєть­ся екологічним станом довкілля, наслідками аварії на ЧАЕС, зни­ження правового рівня життя тощо. В лікуванні безпліддя в Україні з 1987 року почали застосовуватися нові лікувальні програми допоміжних репродуктивних технологій. Даний вид медичної допомоги передбачений ст.48 Основ законодавства України про охорону здоров’я. Відповідно до цієї норми застосування штуч­ного запліднення та імплантації ембріона здійснюється згідно з умовами та порядком, встановленими Міністерством охоро­ни здоров’я України, на прохання дієздатної жінки, з якою проводиться така дія, за умови наявності письмової згоди под­ружжя, забезпечення анонімності донора та збереження лікарсь­кої таємниці.

Визначення походження дитини від батька, матері при штуч­ному заплідненні та імплантації зародка регулюється ст. 123 СК України. Виходячи з того, що у спільній заяві-зобов’язанні под­ружжя бере на себе рівні права і обов’язки батьків з виховання і утримання майбутньої дитини, у разі застосування до них ліку­вальних програм допоміжних репродуктивних технологій вони обоє записуються батьками дитини. При цьому один із них може усвідомлювати, що він не є біологічним батьком (матір’ю) народ­женої дитини. Так, у разі штучного запліднення дружини, прове­деного за письмовою згодою її чоловіка, він записується батьком дитини, яка народжена його дружиною. Якщо зародок, зачатий чоловіком, який перебуває у шлюбі, та іншою жінкою, імпланту до організму його дружини, дитина вважається такою, що походить від подружжя. У разі ж імплантації до організму іншої жінки зародка, зачатого подружжям, батьками дитини є подруж­жя. У разі народження дитини жінкою, якій було імплантовано зародок, зачатий подружжям, реєстрація народження провадить­ся за заявою подружжя, яке дало згоду на імплантацію. При цьому одночасно з документом, що підтверджує факт народження ди­тини цією жінкою, подається посвідчена нотаріусом її письмова згода на запис подружжя батьками дитини. В графі «Для відмі­ток» робиться відповідний запис: матір’ю дитини згідно з медич­ним свідоцтвом про народження форми № 103/0-95 є грома­дянка (прізвище, ім’я, по батькові).

 

3. Визначення батьківства за рішенням суду (ст. 128 СК Украї­ни) проводиться за наявності спору щодо особи, яка є батьком дитини. Ситуації, в яких батьківство встановлюються в судовому порядку, мають місце, коли чоловік не визнає себе батьком дити­ни й, навпаки, коли чоловік вважає себе батьком дитини, а цей факт оспорюється.

Встановлення батьківства розглядається також як засіб захи­сту прав дитини, тобто міра, спрямована на відновлення (визнан­ня) порушених (правочину ) прав дитини. Така сутність цього юридичного факту обумовлюється тим, що визначення батьків­ства дитини є підставою виникнення батьківських обов’язків, зок­рема обов’язку з утримання дитини.

У ст. 128 СК України по-новому вирішується питання щодо визначення батьківства за рішенням суду. Так, згідно зі ст. 53 КпШС УРСР у разі народження дитини у батьків, які не пере­бувають у шлюбі, за відсутності спільної заяви батьків батьків­ство може бути встановлене в судовому порядку. При цьому вста­новлення батьківства судом можливе лише у разі доведення однієї з наступних обставин:

—спільне проживання та ведення спільного господарства
матір’ю дитини і відповідачем до народження дитини;

—спільне виховання чи утримання ними дитини;

—інші докази, що з достовірністю підтверджують визнання
відповідачем батьківства.

У СК України підставою для визнання батьківства можуть слугувати будь-які відомості, що засвідчують походження дити­ни від певної особи, зібрані відповідно до ЩІК України (ч. 2 ст. 128 СК України). Таким чином, у СК України окремо не виді­ляються будь-які обставини, що можуть бути підставами встанов­лення батьківства. Тим самим скасовано обмеження щодо засобів доказування батьківства дитини. Найбільш дискусійним питанням є проблема судових експер­тиз як доказів у справах про визначення походження дитини. Сучасний рівень розвитку науки та медицини дозволяє викорис­товувати у судовій практиці різні види експертиз, зокрема екс­пертиз зі встановлення батьківства (материнства)¹. Такі експер­тизи можуть бути біологічними, судово-медичними, генетични­ми тощо. Однак, не зменшуючи значення висновків, зроблених у разі проведення цих експертиз, треба все ж такі визнати, що й сьогодні судові експертизи є лише одним із доказів, що підтвер­джує походження дитини від конкретної особи або спростовує це.

Визнання батьківства в суді здійснюється у порядку позовно­го провадження. Позов про визнання батьківства може бути по­даний матір’ю, опікуном, піклувальником дитини або особою, яка утримує та виховує дитину. Дитина, яка досягла повноліття, має право самостійно подати позов про визнання батьківства.

Як вже зазначалося, позов про визнання батьківства може по­дати також і чоловік, який вважає себе батьком дитини, якщо його батьківство не визнається (оспорюється) матір’ю дитини або іншими особами. Визнання батьківства в судовому порядку мож­ливе також лише за умови, що запис про батька дитини у Книзі реєстрації народжень вчинено відповідно до вказівок матері.

У судовому порядку можуть також встановлюватися факт батьківства (материнства) та факт визнання батьківства. Ці спра­ви розглядаються за правилами окремого провадження.

Встановлення факту батьківства в судовому порядку відрізняється від визнання батьківства за рішенням суду за на­ступними критеріями:

—відсутність спору щодо батьківства дитини;

—смерть фактичного батька дитини;

—час народження дитини.

У разі смерті чоловіка, якій не перебував у шлюбі з матір’ю дитини, факт його батьківства може бути встановлений за рішен­ням суду (ст. 130 СК України). Заява про встановлення факту батьківства приймається судом, якщо запис про батька дитини в Книзі реєстрації народжень вчинено відповідно до вказівок ма­тері дитини. Заяву про встановлення факту батьківства можуть подавати ті ж самі особи, які мають право пред’являти позов про визнання батьківства, крім, звичайно, особи, яка вважає себе бать­ком дитини.

За рішенням суду може також бути встановлений й факт ма­теринства (ст. 132 СК України). Умовами розгляду заяви про вста­новлення факту материнства є:

—смерть жінки;

—за життя ця жінка вважала себе матір’ю дитини;

—відсутність спору щодо материнства цієї жінки;

—у Книзі реєстрації народжень вчинено запис про матір ди­тини за заявою родичів, інших осіб або уповноваженого представ­ника закладу охорони здоров’я, в якому народилася дитина.

Заява про встановлення факту материнства може бути подана батьком, опікуном, піклувальником дитини або особою, яка ут­римує та виховує дитину. У разі досягнення дитиною повноліття вона також може подати таку заяву до суду.

 

4. Оспорювання батьківства (материнства) – це невизнання осо­бою реєстрації себе як батька (матери) дитини. Особа, яка запи­сана батьком дитини згідно з положеннями СК України, має право оспорити своє батьківство, пред’явивши позов про ­правочин запису про нього як батька з актового запису про на­родження дитини (ч. 1 ст. 136 СК України). Особа, яка була запи­сана батьком дитини на законних підставах, повинна довести відсутність кровного споріднення між собою й дитиною, батьком якої вона записана. Однак заперечення кровного споріднення не завжди є підставою для оспорювання батьківства. У окремих ви­падках особа, яка записана батьком дитини, повинна також дове­сти, що на момент вчинення запису про народження дитини вона не знала, що не є батьком дитини.

Шлюбно-сімейне законодавство, яке діяло до набрання чин­ності СК України, значно обмежувало можливість оспорювання батьківства особою, яка записана батьком дитини, зокрема мож­ливо спростування презумпції батьківства при народженні дитини у шлюбі, Ці обмеження полягали у тому, що, по-перше, оспорювати батьківство могла лише особа, яка записана батьком дитини. По-друге, оспорювання батьківства могло бути здійсне­не лише протягом одного року з того часу, коли особі стало або повинно було стати відомо про те, що вона записана батьком ди­тини.

СК України також закріплює певні межи оспорювання бать­ківства, але вони значно розширені. У ст. 136 СК України вста­новленні межі у часі щодо можливості оспорювання батьківства. Так, оспорювання батьківства можливе тільки з моменту народ­ження дитини й до досягнення нею повноліття. Оспорювання батьківства може бути здійснене протягом цього часу тільки якщо дитина є живою. Смерть дитини, батьком якої записана особа, поз­бавляє її права оспорювати своє батьківство.

На відміну від норми ч. 1 ст. 56 КпШС УРСР, згідно з якою для вимог про оспорювання батьківства (материнства) встанов­лений строк позовної давності в один рік, у СК України закріп­лене положення, що до вимоги чоловіка про виключення запи­су про нього як батька з актового запису про народження дитини позовна давність не застосовується (ч. 6 ст. 136 СК України).

Оспорювання батьківства можливе також із боку наступних осіб:

—спадкоємців особи, яка записана батьком дитини (ст. 137СК України);

—матері дитини щодо батьківства свого чоловіка (ст. 138 СКУкраїни).

—У першому випадку оспорювання батьківства можливе у разі смерті особи, яка записана батьком дитини, до народження дити­ни. Спадкоємці мають право оспорювати батьківство цієї особи після її смерті за наявності однієї з наступних обставин: подання цією особою ще за життя заяви до нотаріуса про
невизнання свого батьківства;

—пред’явлення цією особою позову про виключення свого імені як батька із акту запису про народження дитини;

—ця особа не знала про те, що вона записана батьком дитини, через поважні причини.

У перших двох випадках право на оспорювання батьківства осо­би, яка померла, мають будь-які її спадкоємці (за заповітом чи за законом). Якщо ж особа за життя не знала про те, що вона записана батьком дитини, оспорити її батьківство можуть тільки дружина, батьки та діти цієї особи, тобто ті особи, які визначаються ст. 1261 ЦК України спадкоємцями першої черги за законом.

Жінка, яка народила дитину у шлюбі, має право оспорити бать­ківство свого чоловіка. Але, захищаючи інтереси дитини, законо­давець встановлює обов’язкову вимогу щодо пред’явлення позо­ву в даному випадку. Таке оспорювання батьківства можливе лише за наявності заяви іншої особи про визнання свого батьків­ства щодо цієї дитини. До вимог жінки про оспорювання батьків­ства свого чоловіка застосовується також спеціальна позовна давність в один рік. Але перебіг позовної давності починається від дня реєстрації народження дитини, тобто від дня, коли чоловік був записаний як батько дитини.

Що ж стосується спору про материнство, то законодавець уре­гулював дві ситуації оспорювання материнства. По-перше, жінка, яка записана матір’ю дитини, може звернутися до суду із заявою про оспорювання свого материнства, тобто про невизнання себе матір’ю дитини. По-друге, материнство жінки, яка записана матір’ю дитини, може оспорити та жінка, яка вважає себе матір’ю цієї ди­тини. При цьому у позові зазначаються одночасно дві вимоги:

—про невизнання материнства жінки, які записана матір’ю
дитини;

—про визнання свого материнства.

Не має права оспорювати материнство жінка, якій було імплан­товано зародок, зачатий подружжям (сурогатна матір), а також жінка, яка є донором яйцеклітини для зародка, імплантованого в організм іншої жінки (ч. 2 і ч. З ст. 123 СК України).

До вимог жінки, яка записана матір’ю дитини та оспорює своє материнство, позовна давність не застосовується. Що ж стосується вимог жінки про визнання її матір’ю дитини, то до них застосовується спеціальна позовна давність в один рік. Початок перебігу позовної давності починається від дня, коли ця жінка дізналася або могла дізнатися, що вона є матір’ю дитини.

Не є перешкодою для оспорювання батьківства (материнства) особою, яка не визнає себе батьком (матір’ю), стягнення з неї алі­ментів на дитину. Така особа може звернутися до суду з позовом про виключення відомостей про неї як батька (матір) дитини, тому що підставою стягнення аліментів є саме факт такого запису. У разі, якщо позов буде задоволений, то буде скасована й підстава стягнення аліментів на дитину.

 

5. Позбавлення батьківських прав — один із найскладніших і важливих за своїми правовими наслідками видів сімейно-право­вих спорів. Позбавлення батьківських прав — не просто спосіб їхньої втрати, а й міра сімейно-правової відповідальності за по­рушення одним із батьків прав своєї дитини, попрання її інтересів. Про винятковість позбавлення батьківських прав говорить вичерп­ний перелік його підстав (ст. 164 СК).

Підставою для позбавлення батьківських прав може бути відмова без поважних причин забрати свою дитину з пологового будинку (відділення) або з іншої лікувальної, виховної установи, установи соціального захисту чи населення з інших аналогічних установ. Про відмову свідчать дії батьків, які ухиляються від того, щоб забрати свою дитину додому. Коли самотня мати без поваж­них причин відмовляється взяти дитину з пологового будинку ,лікарні, кидає її, не виявляючи інтересу до її подальшої долі, то виникає одна з передбачених ст. 164 СК підстав для позбавлення її батьківських прав. Якщо ж самотня мати висловлює своє ба­жання влаштувати дитину назавжди (чи на час) до однієї з дитя­чих установ, немає підстав для позбавлення її батьківських прав. Не буде визнаватися відмовою від дитини і згода матері батька на усиновлення дитини без указівки конкретної особи — майбут­нього усиновителя (ст. 217 СК).

Підставою для позбавлення батьківських прав є також ухи­лення від виконання батьками своїх обов’язків щодо виховання дитини. Для винесення рішення суду недостатньо переконатися у факті об’єктивного невиконання батьками своїх обов’язків. Не­
обхідно також встановити, що батьки систематично, незважаючи на попередження, не виконують свої батьківські обов’язки хоча і мають для цього можливості.

Підставою для позбавлення батьківських прав може слугу­вати жорстоке поводження дітьми. Поняття «жорстоке поводження» включає наступні відмінні ознаки: фізичне насильство над дитиною, інакше кажучи, побої, побиття неповнолітнього, за­подіяння йому фізичних страждань, болю у будь-який спосіб; психічне насильство над дитиною через подавлення її волі, погрози,

Вселення почуття страху; замах на статеву недоторканість дітей, ЩО становить особливу небезпеку для несформованої ні духов­но, ні фізично особистості. Жорстоке поводження з дитиною може виявлятися у фізичному чи психічному насильстві, застосуванні неприпустимих прийомів виховання, приниження людської гід­ності дитини 4. Особливе місце серед підстав позбавлення батьківських прав займає алкоголізм або наркоманія батьків. Найбільшу небезпеку для дітей становить та форма алкоголізму, яку визнають хворо­бою, поєднаною з повним паралічем волі, коли тяга до спиртного
перемагає всі інші почуття, у тому числі батьківські. Що ж сто­сується наркоманії, то вважається, що вона сама по собі має хро­нічний характер і теж зв’язана з повним ураженням вольової сфери поводження батьків. Про токсикоманію батьків у СК мова йде. Для позбавлення батьківських прав тільки через алко­голізм або наркоманію потрібен відповідний медичний висновок. Однак потреби в ньому, як правило, не виникає, оскільки в діях батька-алкоголіка зазвичай наявні також інші ознаки неправомір­ного поводження, що дозволяють удатися до позбавлення батьк­івських прав. Як на думку фахівців, батько — хронічний алко­голік або наркоман не в змозі усвідомлювати що відбувається, його не можна позбавити батьківських прав. Для захисту інтересів ді­тей у таких випадках може бути застосований іншій засіб —відібрання дитини від батьків без позбавлення їх батьківських прав (ст. 170 СК).

5. Наступна підстава для позбавлення батьківських прав —зловживання своїми батьківськими правами, що виражається в різних формах. Іноді вона заключається в діях і вчинках, що ма­ють на меті перешкодити дитині учитися, одержати освіту. При­вчати своїх дітей до вживання спиртних напоїв, алкоголю — теж різновид зловживання батьківським правом. Те ж саме можна сказати про випадки, коли батьки використовують неповноліт­нього для здійсненні злочину. Зловживають батьківськими пра­вами і ті, хто змушує своїх дітей займатися жебракуванням та бродяжництвом. Небезпека зловживання батьківськими правами — у використанні безпомічного стану дитини, застосування до неї психічного (а іноді і фізичного) тиску, прямо пов’язаного з гру­бим порушенням його прав. Причому таке порушення, як прави­ло, має систематичний характер.

6. Наступною підставою для позбавлення батьківських прав, передбаченою ст. 164 СК, є умисний злочин проти життя, здоро­в’я своїх дітей. Як самостійна підстава позбавлення батьківських прав раніше подібного роду злочин не фігурував. Тут маються на увазі усвідомлені, цілеспрямовані дії, вчинені батьками щодо своїх неповнолітніх дітей. Це можуть бути: замах на вбивство дитини, прагнення довести її до самогубства, тяжкі тілесні ушкодження, побої, катування, зараження венеричною хворобою, ВІЛ-інфекцією, залишення малолітньої дитини в небезпечному, загрозли­вому для її життя стані тощо. Кожен із перерахованих злочинів, вчинений одним із батьків, належить до числа тяжких, суспільно небезпечних, та таких, що суперечать людській природі. Тому осо­ба, яка вчинила злочин проти дитини, заслуговує і застосування сімейно-правової відповідальності у вигляді позбавлення батькі­вських прав.

Приведений перелік підстав позбавлення батьківських прав, зафіксованих у ст. 164 СК, є вичерпним, тому розширювальному тлумаченню він не підлягає.

Зрозуміло, що провина одного з батьків може бути більшою чи меншою, навмисною і необережною. Тим більше, йдеться про складні, триваючі до повноліття відносини, що складаються з найрізноманітніших, часом суперечливих фактів, дій. Тому су­дом оцінка поводження одного з батьків з погляду його провини як вихователя дозволяє щоразу знайти найбільш придатну до конкретної ситуації міру відповідальності. При незмірно вели­кому ступені провини, свідомому заподіянні шкоди неповноліт­ньому можлива кримінальна відповідальність особи. Коли має місце завзяте небажання виконувати батьківські права й обов’яз­ки, злісне зловживання ними застосовують позбавлення батьківських прав.

Позбавлення батьківських прав терміном не обмежене. Це не означає, що воно має необоротний характер. Сімейний кодекс України допускає відновлення в батьківських правах, якщо цьо­го вимагають інтереси дітей і якщо діти не усиновлені. Це можли­во, коли батьки змінили свою поведінку і довели, що піклуються про дитину, мають бажання здійснювати її виховання.

Особа, позбавлена батьківських прав, залишається матір’ю чи батьком дитини, але правові наслідки після набрання чинності рішенням суду все ж наступають. Згідно зі ст. 166 СК особа позбавлена батьківських прав: втрачає особисті немайнові права дитини та звільняється від обов’язків щодо її виховання; бути законним представником дитини; втрачає права на пільги та державну допомогу, що надаються сім’ям із дітьми; не може бути усиновлювачем, опікуном та піклувальником; не може одержати в майбутньому тих майнових прав, пов’язаних із батьківством, які вона могла б мати у разі своєї непрацездатності (пра­во на утримання, право на пенсію та відшкодування шкоди у разі втрати годувальника, право на спадкування); втрачає інші права, засновані на спорідненості з дитиною.

У випадку відсутності всякої провини одного з батьків у ство­ренні несприятливих умов, якщо він, за висновком фахівців, не в змозі займатися вихованням, ні про яку відповідальність не йдеть­ся. Інтереси дитини у таких випадках захищаються за допомогою відібрання дитини від батьків без позбавлення батьківських прав (ст. 170 СК). Оскільки відібрання за рішенням суду дитини теж пов’язане з позбавленням права на виховання, воно безсум­нівно здатне зіграти попереджувальну роль. Саме тому нерідко відібрання за рішенням суду розглядають як захід впливу, що пе­редує позбавленню батьківських прав. Але такою мірою відібран­ня буде лише тоді, коли поведінка одного з батьків, у якого відби­рається дитина, буде контролюватися органами опіки і піклуван­ня. Якщо до моменту розгляду позову про відібрання дитини небезпека зникає, немає рації здійснювати відібрання. Але, відмов­ляючи у позові, суд повинен повідомити орган опіки і піклування про необхідність подальшого нагляду за родиною.

При задоволенні позову діти передаються другому з батьків, або дідові, бабі, або органу опіки та піклування, про що робиться відповідне застереження в рішенні суду. Тільки ці органи й оби­рають найпридатнішу з усіх точок зору форму влаштування не­повнолітнього. Рішення про повернення дитини батькам може бути прийняте судом, якщо відпадуть причини, що слугували підставою до відібрання дитини.

Законодавством встановлений вичерпний перелік спорів, пов ‘язаних із вихованням дітей, що розглядаються судом і в яких обов’язкову участь беруть органи опіки і піклування. До них, зокрема, належать спори: про місце проживання дитини при роз­дільному проживанні батьків (ст. 161 СК); про здійснення батьківських прав батьком або матір’ю, який/яка проживає окремо від дитини (ст. 158,159 СК); про відібрання батьками малолітньої дитини від будь-якої особи, яка тримає її не на підставі закону або рішення суду (ст. 163 СК); про позбавлення та відновлення батьківських прав (ст. 164—169 СК); про відібрання дитини від батьків без позбавлення їх батьківських прав (ст. 170 СК).

 

7. За загальним правилом, батьки зобов’язані утримувати своїх дітей до досягнення ними повноліття, тобто 18 років. Разом із тим, існують випадки, коли право на утримання мають також по­внолітні діти. Відповідно до нового СК аліментний обов’язок батьків виникає щодо: а) повнолітніх непрацездатних дітей (ст. 198 СК); б) повнолітніх дітей, які продовжують навчання (ст. 199 СК). Як справедливо зазначається в літературі, обов’язок батьків щодо утримання повнолітніх дітей не є продовженням ал­іментного обов’язку, який батьки несли до досягнення дітьми 18 років. Ці правовідносини мають власні підстави виникнення, строки існування, припинення, а також зміст, права та обов’язки їх учасників.

Батьки зобов’язані утримувати своїх повнолітніх непрацездат­них дітей (ст. 198 СК). Цей обов’язок виникає на підставі складу юридичних фактів, до якого належать: а) походження дітей (ро­динний зв’язок батьків і дітей), б) непрацездатність повнолітніх дітей; в) потреба дітей у матеріальній допомозі; г) здатність батьків надати таку допомогу. Сімейне законодавство визначає поняття непрацездатності і нужденності стосовно регулювання відносин подружжя щодо взаємного утримання (ч. З, 4 ст. 75 СК). Непра­цездатність призводить до обмеження життєдіяльності людини і необхідності її соціального захисту. Непрацездатними визнають­ся інваліди І, II і III груп. При встановленні судом факту потреби дитини в утриманні суд враховує всі джерела, що утворюють її дохід. Дитина вважається такою, що потребує допомоги, якщо вона забезпечена коштами в розмірі нижче прожиткового мініму­му. Певно, непрацездатна дитина має визнаватися нужденною і в тому випадку, якщо забезпечена коштами в розмірі, відповідному прожитковому мінімуму, але потребує додаткових коштів на придбання лікарських препаратів, оплату стороннього догляду тощо.

Обов’язок батьків утримувати повнолітню непрацездатну ди­тину виникає тільки за умови можливості надання батьками такої допомоги. СК не встановлює критеріїв, якими варто керуватися суду, визначаючи, чи здатні батьки надавати матеріальну допо­могу своїм повнолітнім дітям. За основу знов-таки може бути взя­тий прожитковий мінімум, установлений на відповідний період часу. Очевидно, батьки, забезпечені вище прожиткового мініму­му, можуть визнаватися такими, котрі в змозі надавати своїм пов­нолітнім дітям матеріальну допомогу. Хоча при цьому суд має враховувати додаткові витрати, які батьки змушені робити, на­приклад, у зв’язку з власною хворобою, необхідністю відпочин­ку, лікування тощо.

Другий випадок, коли батьки зобов’язані утримувати своїх повнолітніх дітей, передбачено ст. 199 СК. Відповідно до цієї нор­ми, якщо повнолітні дочка, син продовжують навчання і у зв’язку з цим потребують матеріальної допомоги, батьки зобов’язані ут­римувати їх до досягнення двадцяти трьох років за умови, що вони можуть надавати матеріальну допомогу. Підставою виникнення обов’язку батьків щодо утримання повнолітніх дітей в цьому разі є такий склад юридичних фактів: а) походження дітей (родинний зв’язок батьків і дітей); б) продовження повнолітніми дітьми на­вчання; в) потреба повнолітніх дітей у зв’язку з продовженням навчання в матеріальній допомозі; г) здатність батьків таку допо­могу надавати (ч. 1 ст. 199 СК).

Батьки зобов’язані утримувати дитину, яка навчається, до до­сягнення нею 23 років. Їхній обов’язок може припинитися і раніш, якщо в повнолітнього відпала потреба в матеріальній допомозі. Після 23 років право вимагати утримання від батьків у зв’язку з продовженням навчання не виникає. Відповідно до ч. 2 ст. 199 СК право дітей на утримання припиняється у разі припинення навчання. Якщо навчання було припинене і знову відновлене, повнолітній може знову зажадати від батьків надання йому утри­мання протягом продовження навчання. Тобто обов’язок батьків за наявності інших необхідних підстав виникне знову, але трива­тиме лише до досягнення повнолітнім 23 років, навіть якщо на­вчання до цього часу і не буде закінчено. Право на звернення до гуду з позовом про стягнення аліментів має сам повнолітній, що продовжує навчання, а також той з батьків, з ким він проживає (ч. Зет. 199 СК У).

Окремі положення, що регулюють відносини щодо утриман­ня батьками своїх неповнолітніх дітей, поширюються також на відносини щодо утримання дітей повнолітніх. Відповідно до ст. 200 СК суд визначає розмір аліментів на повнолітніх дочку, сина у твердій грошовій сумі і (або) у частці від заробітку (доходу) плат­ника аліментів з урахуванням обставин, зазначених у ст. 182 СК. Тобто беруться до уваги стан здоров’я, матеріальний і сімейний стан платника й одержувача аліментів, інші обставини, що мають істотне значення. Суд повинен прагнути до того, щоб в результаті стягнення аліментів одержувач був забезпеченим у розмірі не нижче прожиткового мінімуму, якщо доходи платника дозволя­ють це зробити. Згідно зі ст. 201 СК до аліментних відносин батьків і повнолітніх дітей застосовуються норми статей 187, 189—192 і 194-197 СК.

Зобов’язання батьків щодо утримання дітей припиняються на підставах, передбачених законом. Перелік таких підстав залежить від умов, з якими закон пов’язує виникнення цих обов’язків. Зо­бов’язання батьків щодо утримання неповнолітніх дітей припи­няються з досягненням дітьми повноліття (ст. 180 СК). При­дбання дитиною повної дієздатності до досягнення повноліття в результаті народження у неї дитини, реєстрації шлюбу, укладен­ня трудового договору або реєстрації особи як підприємця (ч. 2 ст. 34, ст. 35 ЦК) не є підставою для припинення обов’язку батьків щодо її утримання. СК виходить із недоцільності звільнення батьків від обов’язку утримувати дитину у зв’язку з фактом на­буття нею повної цивільної дієздатності.

Законодавство передбачає випадки припинення аліментних обов’язків батьків і до досягнення дітьми повноліття. Це можли­во у разі звільнення батьків від аліментних обов’язків у судовому порядку на підставах, передбачених законом. Згідно зі ст. 188 СК батьки можуть бути звільнені від обов’язку утримувати дитину, якщо дохід дитини набагато перевищує дохід кожного з них і цілком забезпечує її потреби. При цьому вік дитини не має зна­чення, батьки можуть бути звільнені від обов’язку щодо утриман­ня малолітньої дитини. Головне, щоб, по-перше, особистий дохід дитини набагато перевищував дохід кожного з батьків і, по-друге, повністю забезпечував потреби дитини. Наявність або відсутність вказаних обставин оцінюється судом.

Зобов’язання батьків щодо утримання неповнолітньої дитини припиняється у разі її усиновлення (удочеріння). Усиновлення надає усиновлювачу права і накладає на нього обов’язки щодо дитини, яку він усиновив, у такому ж обсязі, який мають батьки щодо дитини (ч. 4 ст. 232 СК). Позбавлення батьківських прав не є підставою для припинення аліментного зобов’язання між батьківськими ­правами та їх неповнолітніми дітьми. Відповідно до ч. 2 ст. 166 СК особа, позбавлена батьківських прав, не звільняється від обов’яз­ку щодо утримання дитини. Крім того, суд на вимогу позивача або за власною ініціативою одночасно з позбавленням батьківсь­ких прав може вирішити питання про стягнення аліментів. Влаш­тування дитини до закладу охорони здоров’я, навчального або іншого закладу також не припиняє зобов’язання батьків щодо її утримання (ч. 1 ст. 193 СК).

Обов’язок батьків утримувати своїх повнолітніх дітей при­пиняється: у випадку відновлення працездатності дитини; якщо відпала потреба в матеріальній допомозі; якщо батьки позбави­лися можливості надавати допомогу. Якщо батьки утримують повнолітню дитину у зв’язку з продовженням нею навчання (ст. 199 СК), то їхній обов’язок припиняється після досягнення дитиною 23 років, а також до досягнення дитиною 23 років у випадках: припинення навчання; якщо відпала потреба в матер­іальній допомозі; якщо батьки позбулися можливості надавати матеріальну допомогу. Обов’язок батьків утримувати дитину припиняється і у випадку смерті однієї з сторін — платника алі­ментів або самої дитини. Це пояснюється тим, що аліментні зо­бов’язання мають особистий характер і не передбачають правонаступництва.

Окремого розгляду вимагає питання про припинення дії дого­вору про сплату аліментів на дитину. Сторони в договорі на свій розсуд визначають строк його дії, а також інші підстави припи­нення договору за умови, що це не порушує права дитини. На­приклад, сторони можуть обумовити припинення договору строком взяття дитиною шлюбу, закінченням нею навчання у навчаль­ному закладі, одужанням дитини тощо. Припинення договору в зв’язку зі спливом строку його дії або за інших передбачених у договорі підстав не спричинює припинення аліментного зобов’язання батьків, яке встановлено законом. Таке аліментне зобов’язання виникає не з договору, а з закону і припиняється при на­станні обставин, установлених законом. Після припинення стро­ку договору батьки більше не повинні сплачувати аліменти відповідно до умов договору, тобто у формі, розмірі й у строки, визначені в ньому. Разом із тим, аліментне зобов’язання, яке встановлюється законом, не припиняється. Тобто, якщо продовжують мати місце встановлені законом обставини (наприклад, дитина не досягла повноліття, непрацездатні діти, як і раніше, потребу­ють матеріальної допомоги), особа може звернутися до суду за примусовим стягненням аліментів. Припинення договору позбав­ляє можливості стягувати аліменти на підставі виконавчого на­пису нотаріуса, бо це передбачене лише для випадків договірної сплати аліментів (ст. 189 СК). Таким чином, за загальним прави­лом аліментні зобов’язання не можуть припинятися за домовле­ністю сторін. Припинення договору означає не припинення са­мого аліментного зобов’язання, а тільки те, що дане зобов’язання не може бути виконане примусово на умовах, передбачених дого­вором. У випадку виникнення спору про сплату аліментів їхній розмір, строки сплати та інші умови буде визначати суд на підставі закону.

У СК передбачається тільки один випадок, коли аліментне зобов’язання може бути припинене за договором. Відповідно до ст. 190 СК батьки можуть укласти договір про припинення права на аліменти на дитину. За таким договором той з батьків, хто про­живає окремо від дитини, передає право власності на нерухоме майно дитині або їй й іншому з батьків, що з нею проживає. У свою чергу, другий з батьків зобов’язується утримувати дитину самостійно (ч. 2 ст. 190). Для укладення такого договору необхід­но одержати дозвіл органу опіки і піклування. Договір підлягає нотаріальному посвідченню і державній реєстрації. Предметом до­говору може бути тільки нерухоме майно (жилий будинок, квар­тира, земельна ділянка тощо). І це не випадково. Забезпечення дитини житлом завжди пов’язане з чималими витратами. У ви­падку набуття права власності на квартиру той із батьків, з яким

проживає дитина, звільняється від необхідності витрачати знач­ну частину бюджету на задоволення житлових потреб дитини. Відповідно, вивільнюються певні кошти, які той із батьків, з яким дитина проживає, може спрямувати на її утримання. У випадку, якщо дитина вже забезпечена житлом, нерухоме майно може бути, наприклад, здане в оренду, що дасть додаткові кошти для забез­печення інших потреб дитини. Тому в ч. 2 ст. 190 закріплено, що той з батьків, з ким проживає дитина, зобов’язується самостійно її утримувати.

Якщо при укладенні договору про припинення права на алі­менти на дитину не було отримано дозвіл органу опіки і піклу­вання або не дотримані вимоги закону щодо нотаріального по­свідчення правочину, такий договір є нікчемним (статті 220, 224 ЦК). На вимогу відчужувача нерухомого майна при виключенні його імені як батька з актового запису про народження дитини договір про припинення права на аліменти на дитину визнається судом недійсним. Право власності на нерухоме майно у відчужу­вача відновлюється. Крім цього, той із батьків, який передав не­рухоме майно, може вимагати розірвання договору у випадку невиконання іншим із батьків обов’язку утримувати дитину.

Питання для самоперевірки

1. Підстави виникнення батьківських прав і обов’язків?

2. Встановлення походження дітей?

3. Підстави, порядок та наслідки позбавлення батьківських прав?

 

Література

 

1. Антокольская М. В. Семейное право. — М: Юрисгь, 2000. — С. 255. ² Якименко О. О. Підготовка аліментних справ до судового розгляду. — Вінниця, 1999. - С. 42.

2. Виключаючи утворення заборгованості за аліментами, які стягуються відповідно до ст. 187 СК. Детальніше про це — далі.

3. Гражданское право / Под ред. А. П. Сергеева, Ю. К. Толстого. - М: Проспект, 1999. - Т. 3. - С. 491.

4. Беляков А. М., Ворожейкин Е. М. Советское семейное право. — М., 1974. - С. 208.

5. Відомості Верховної Ради України. - 1992. - № 36. - Ст. 529

6. Відомості Верховної Ради України. - 2001. - № ЗО. - Ст. 142.

7. Стаття Закону України «Про охорону дитинства» // Відомості Верхов­-
ної Ради України. - 2001. - № ЗО. - Ст. 142.

Цивільне право України / За ред. О. В. Дзери, Н. С. Кузнєцової. - К.:Юрінком Інтер, 1999. - С. 264.

8. Конвенція ООН про права дитини від 20.11.1989 р., ратифікована По­
становою Верховної Ради УРСР 27 лютого 1991 року// ВВР УРСР. - 1991. -
№ 13. - Ст. 145.

9. Закон України від 26 квітня 2001 р. № 2402-ІН // Відомості Верховної
Ради України. - 2001. - № ЗО. - Ст. 142.

 

Тема: Усиновлення. Опіка. Піклування та патронат над дітьми.

Лекція

План

1. Поняття усиновлення. Особи які можуть бути усиновлені.

2. Умови і порядок усиновлення.

3. Правові наслідки усиновлення.

4. Особливості усиновлення іноземцями.

Самостійне вивчення

1.Правові наслідки усиновлення.

2.Позбавлення усиновлювача батьківських прав.

3.Правове регулювання сімейних відносин за участю іноземців.

4.Застосування Законів іноземного законодавства і міжнародного

договору в Україні.

Сімейний Кодекс України) Стаття 232. Правові наслідки усиновлення

При усиновленні дитини однією особою ці права та обов’язки можуть бути збережені за бажанням матері, якщо усиновлювачем є чоловік, або за бажанням… 2. Якщо після смерті одного з батьків дитини або визнання його недієздатним… Суд розглядає таку заяву одночасно із заявою про усиновлення і задовольняє її, якщо це відповідає інтересам дитини. …

Усиновлення — правовий інститут, що здійснюється в інтересах дитини, єдиний або обидва батьки якої: померли, невідомі, позбавлені батьківських прав, визнані в судовому порядку недієздатними, безвісно відсутніми чи оголошені по­мерлими; дали згоду на усиновлення; понад шість місяців не проживають разом із дитиною та без поважних причин не беруть участі в її вихованні та утриманні, не виявляють щодо дитини батьківської уваги і турботи.

В основу організаційно-правового механізму усиновлення в Ук­раїні покладені принципи, які відповідають міжнародним вимогам: кожна дитина має право на виховання в сім’ї; пріоритетним є націо­нальне усиновлення; міжнародне усиновлення розглядається як аль­тернатива тільки тоді, коли були вичерпані всі можливості щодо пе­редачі під опіку, піклування, на усиновлення чи виховання в сім’ї громадян України; вирішення усіх процедурних питань усиновлен­ня дитини із додержанням чинного законодавства України; заборо­на посередницької комерційної діяльності щодо усиновлення дітей; укладення з іноземними державами договорів про правову допомо­гу; здійснення контролю за умовами утримання та виховання дітей у сім’ях іноземців. Рішення щодо усиновлення дитини постанов­ляється в Україні тільки в судовому порядку.

Облік осіб, які бажають усиновити дитину,ведеться системою державних органів: відділами та управліннями районних, район­них у містах Києві та Севастополі державних адміністрацій, вико­навчих комітетів міських, районних у містах рад, на які покладаєть­ся безпосереднє ведення справ щодо опіки та піклування, Мініс­терством освіти Автономної Республіки Крим, відповідними управліннями освіти обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, а також Центром з усиновлення дітей при спеціально уповноваженому центральному органові ви­конавчої влади в галузі освіти (далі — Центр з усиновлення дітей) у порядку, встановленому Кабміном України (ст. 215 СК). Облік іноземців та осіб без громадянства, які бажають усиновити дітей, мелеться виключно вказаним Центром з усиновлення дітей.

Облік дітей, які залишилися без батьківського піклування і можуть бути усиновлені,здійснюється Центром з усиновлення дітей, основними завданнями якого є формування банку даних про дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, на­дання громадянам України та іноземцям необхідної інформації про дітей, стосовно яких виникли підстави для усиновлення.

Усиновлення — це юридичний акт, який є складним за своїм фактичним складом і включає волевиявлення усиновлювача (ст. 223 СК)та рішення суду(ст. 224 СК). Що стосується зго­ди інших осіб та органів на усиновлення: дитини (ст. 218 СК), батьків (ст. 217 СК), опікуна, піклувальника (ст. 221 СК), закла­ду охорони здоров’я або навчального закладу (ст. 222 СК), то вони не входять до складу юридичних фактів, які тягнуть виникнення усиновлення, бо у певних випадках усиновлення провадиться і без їх згоди (ч. З, 4 ст. 218; ст. 219 СК; ч. З ст. 221 СК).

Усиновлення одночасно встановлює і припиняє певні відно­сини. У день набрання чинності рішенням суду про усиновлення між усиновлювачем і усиновленим виникають правовідносини, аналогічні батьківським, і одночасно втрачається правовий зв’я­зок між усиновленим та його батьками і родичами. Хоча з цього правила можуть бути і винятки. Наприклад, при усиновленні ди­тини однією особою особисті та майнові права і обов’язки можуть бути збережені за бажанням матері, якщо усиновлювачем є чо­ловік, або за бажанням батька, якщо усиновлювачем є жінка (п. 2 ч. 1ст. 232 СК).

Суб’єкти відносин щодо усиновлення.Суб’єктами відносин щодо усиновлення є усиновлювачі і усиновлені. Відповідно до ст. 208 СК усиновленою може бути дитина, а виходячи зі ст. 6 СК, яка встановлює, що правовий статус дитини має особа до до­сягнення нею повноліття, усиновлення, за правилом, відбуваєть­ся щодо неповнолітніх дітей. Це цілком виправдано, бо саме не­повнолітня дитина потребує належного забезпечення та сімейно­го виховання.

Новелою є те, що СК встановив можливість за виняткових обставин усиновлення повнолітньої особи (ст. 208). Це можливо тоді, коли повнолітня особа, наприклад, не має матері, батька, тоб­то є сиротою, або була позбавлена батьківського піклування і ці умови настали до досягнення нею повноліття. Хоча закон не на водить навіть приблизного переліку таких обставин, вважаємо, що, в першу чергу, тут повинні враховуватися не тільки інтереси повнолітньої особи, а також і інтереси усиновлювача. Про це свідчить норма, яка встановлює, що суд повинен брати до уваги сімейний стан усиновлювача, зокрема відсутність у нього своїх дітей, можливість спільного проживання з усиновленим, стан здоров’я та інші обставини, що мають істотне значення (п. 2 ч. 2 ст. 208, ч. 4 ст. 224 СК). Тобто можна припустити, що це може бути перебування усиновлювача на момент усиновлення у скрут­ному становищі за умови, що він піклувався про дитину у той час, коли вона була неповнолітньою; що цих осіб поєднують родинні зв’язки, про що вони не знали, втрата усиновлювачем єдиної рідної дитини у похилому віці тощо. Не можна погодитися з позицією тих авторів, які вважають, що це можливо лише за умови, коли між особою, яка бажає усиновити повнолітню особу, і особою, яку прагнуть усиновити, ще до досягнення останньою повноліття склалися відносини як між усиновлювачем та усиновленою ди­тиною, але надання таким відносинам передбаченої законом фор­ми з якихось причин здійснено не було. Безумовно, це може бути підставою для усиновлення повнолітньої особи, але не єдиною.

Усиновлювачами може бути, перш за все, подружжя, бо вва­жається, що інтересам дитини в своїй більшості відповідає вихо­вання в сім’ї. Закон забороняє особам, що не перебувають між собою в шлюбі, усиновити одну і ту саму дитину. Між тим, за умо­ви, що чоловік і жінка проживають однією сім’єю, суд може по­становити рішення про усиновлення ними дитини. Вважаємо, що з таким рішенням можна погодитися з певними застереженнями. Навіть поділяючи точку зору стосовно того, що фактичне подруж­жя в соціологічному сенсі складає сім’ю і може забезпечити ди­тині таке саме виховання, як і особи, що перебувають у зареєст­рованому шлюбі, не можна забувати, що такий союз може розпа­стися в будь-яку мить, що може нанести дитині ще одну травму. Тому при вирішенні цього питання суд повинен з’ясувати всі об­ставини справи, вирішивши, насамперед, головне — наскільки таке усиновлення буде відповідати інтересам дитини.

Друге,усиновлювач обов’язково повинен бути старшим за дити­ну, яку він бажає усиновити, не менш як на п’ятнадцать років, а при усиновленні повнолітньої особи різниця у віці не може бути меншою, ніж вісімнадцять років. Такий жорсткий підхід обумов­люється, напевно, прагненням урівняти сім’ю, в якій буде вихо­вуватися усиновлений, з біологічною сім’єю. Але ми поділяємо точку зору тих правників, які вважають, що імперативна норма стосовно різниці у віці зовсім невиправдана, коли це стосується усиновлення дитини мачухою або вітчимом, близькими родича­ми, за умови, що дитина знає, що усиновлювачі не є її рідними батьком і матір’ю, тощо. Вважаємо, що таким чином штучно зву­жується коло осіб, які могли би бути усиновлювачами. На наш погляд, доцільним було б надати можливість суду, враховуючи інтереси дитини, скорочувати різницю у віці. До речі, саме таким чином вирішувалося це питання в п. 10 Порядку передачі дітей... на усиновлення...

Законом установлено перелік тих осіб, які не можуть бути усиновлювачами(ст. 212 СК). Всі ці особи поділяються на певні групи. До першої групи слід віднести осіб, які за станом свого здо­ров’я не можуть виконувати функції усиновлювачів: особи, які об­межені у дієздатності; визнані недієздатними; перебувають на об­ліку або на лікуванні у психоневрологічному чи наркологічному диспансері; зловживають спиртними напоями або наркотичними засобами, страждають на хвороби, перелік яких затверджується Міністерством охорони здоров’я України (наприклад, туберкуль­оз, онкологічні захворювання тощо). До другої групи належать осо­би, які у минулому припустилися серйозних порушень у своїх зобо­в’язаннях щодо виховання дітей, внаслідок чого були позбавлені батьківських прав, і ці права на момент усиновлення не були по­новлені; були усиновлювачами іншої дитини, але усиновлення було скасоване або визнане недійсним з їх вини. Вважаємо, що особи, які були позбавлені батьківських прав, не можуть розглядатися як претенденти в усиновителі, незалежно від того, поновлені вони в цих правах чи ні на момент подачі заяви про усиновлення. До тре­тьої групи належать особи, які з інших об’єктивних причин не можуть бути усиновлювачами, а саме не можуть забезпечити ди­тині, наприклад, прожитковий мінімум, створити належні умови для проживання і виховання. До четвертої групи слід віднести всіх інших осіб, інтереси яких суперечать інтересам дитини (на­приклад, особи, що мають судимість за умисне вчинення злочину проти життя або здоров’я фізичної особи тощо). Усиновлювачами не можуть бути особи однієї статі.

 

Умови усиновлення — це згода осіб, які відповідно до зако­ну мають на це право: самої дитини; її батьків або осіб, що їх замінюють; одного з подружжя, якщо він не виступає усиновлювачем.

Умови та вимоги, яких слід дотримуватися при здійсненні уси­новлення, витікають із самої суті інституту усиновлення, і призна­чення їх зводиться до того, щоб усиновлення слугувало виключно інтересам дитини. Наприклад, якщо на обліку для можливого уси­новлення перебувають рідні брати і сестри, вони не можуть бути роз’єднані при їх усиновленні, за винятком обставин, що мають істотне значення (наприклад один із братів має фізичну ваду). Згоду на це обов’язково дає орган опіки та піклування. Причому, якщо усиновлення для дитини не є таємним, брат і сестра мають право знати про нове місце її проживання (ст. 210 СК).

Виходячи з того, що сімейне право — підгалузь цивільного пра­ва, а це озна­чає, що вона може бути визнана недійсною, на тих самих підста­вах, які покладено в основу визнання недійсним будь-якого звчинків, наприклад, згода дана під впливом тяжкої обставини, під впливом насильства тощо.

Згода дитини на усиновлення.СК установив, що згода дити­ни може братися до уваги тільки з того моменту, коли остання може сформулювати і висловити її у формі, яка відповідає її віку. Але для того, щоб дитина дала згоду або відмовилася від усинов­лення, необхідно щоб вона була поінформована щодо правових наслідків усиновлення. Відмова дитини дати згоду на усиновлен­ня, повинна розглядатися як серйозна перешкода для усиновлен­ня. І лише тоді, коли судом буде встановлено, що заперечення дитини не має під собою обґрунтування і не тягне встановлення перешкод до створення нормальних відносин між ним і усиновлювачем, усиновлення провадиться без згоди дитини. Це можли­во у наступних випадках: якщо дитина у зв’язку з віком або ста­ном здоров’я не усвідомлює факту усиновлення, а також, якщо вона проживає в сім’ї усиновлювачів і вважає їх своїми батьками (ст. 218 СК). Останній виняток вводиться з метою збереження таємниці усиновлення.

Згода батьків на усиновлення дитини.Як правило, усиновлюються діти, у яких немає батьків. На жаль, за сучасних умов, поширеними стали випадки, коли батьки, або бодай один із них, у дитини є, але існує нагальна потреба змінити догляд за нею, що, безумовно, приведе до істотних юридичних змін у їх стосунках. У цих випадках і потрібна згода кровних (рідних) батьків на це.

Усиновлення дитини здійснюється за вільною згодою її бать­ків, тобто тоді, коли мати, батько усвідомлюють значення своїх дій та можуть керувати ними. Якщо ж буде встановлено, що зго­да дана під тиском фізичного або психічного насильства, внас­лідок збігу тяжких обставин, вона може бути оскаржена у суді. Між тим, відміна усиновлення, що вже відбулося, при оскар­женні згоди батьків можлива лише за умови, що це відповідає інтересам дитини.

Згода батьків повинна бути безумовною, наприклад, батьки не можуть вимагати, щоб дитина була усиновлена конкретною осо­бою або подружжям тощо. Згода повинна бути безоплатною. Умо­ва про надання усиновлювачем плати батькам за згоду є нікчем і, як наслідок, зумовлює необхідність повернення такої пла­ти відповідно до норм ЦК. Що ж стосується самої згоди на усиновлення, то в цьому випадку немає причин скасовувати її.

Існує певний порядок для дачі згоди батьками. Так, згода може бути дана лише після досягнення дитиною двомісячного віку. Це правило тісно пов’язане з медичним критерієм, відповідно до якого саме цей період є психічно складним для матері дитини. Якщо мати чи батько дитини є неповнолітніми, крім їхньої згоди по­трібна ще згода їх батьків, оскільки їх воля не може визнаватися цілком сформованою. Така думка неодноразово висловлювалася в науковій літературі. Тобто ця вимога пов’язана з необхідністю додаткового захисту інтересів неповнолітніх батьків, які могли б вчинити акт, про наслідки якого в подальшому можуть тужити все своє життя. Між тим, доцільним було б розширити перелік осіб, які повинні давати згоду на цей випадок, додавши до них опікунів або попечителів, а за відсутності їх — органи опіки та піклування. Згода батьків на усиновлення їхньої дитини має бути укладена письмово і посвідчена нотаріусом.

Якщо батьки не погоджуються на усиновлення, останнє немож­ливе. Це пояснюється тим, що згода на усиновлення — одне з важ­ливих особистих немайнових прав батьків і воно не може бути порушене, оскільки усиновлення дитини спричинює повне при­пинення правового зв’язку між нею і батьками (ст. 217 СК).

Усиновлення дитини без згоди батьків.Усиновлення можли­ве без згоди батьків, якщо вони значною мірою втратили зв’язок з дитиною: невідомі (усиновлення дитини, яка була підкинута, знай­дена), визнані безвісно відсутніми, недієздатними, позбавлені батьківських прав щодо дитини, яка усиновлюється.

Без згоди повнолітніх батьків проводиться усиновлення, якщо судом буде встановлено, що вони, не проживаючи з дитиною по­над шість місяців без поважних причин, не виявляють до неї батьківської турботи та піклування, не виховують та не утримують її. Відомо, що неналежне виконання батьківських прав та обов’язків тягне за собою застосування санкцій. В цьому випадку йдеться саме про відповідальність батьків, яка буде застосовуватися лише за наявності вини останніх (ст. 219 СК).

Згода опікуна, піклувальника на усиновлення дитини.Щодо дітей, які позбавлені батьківського піклування, згоду на усинов­лення надає опікун, піклувальник, заклад охорони здоров’я або навчальний заклад, в яких знаходилася дитина. Згода надається в письмовому вигляді (ст.. 221,222 СК). Отримання згоди вка­заних осіб необхідне виключно з метою захисту інтересів дитини. Тому, якщо опікун або піклувальник не дають згоди на усинов­лення, така згода може бути дана органом опіки та піклування. Між тим, і відмова вказаних органів не є перешкодою для уси­новлення дитини, якщо це відповідає її інтересам.

Заклад охорони здоров’я чи навчальний заклад також можуть не дати згоди на усиновлення. Причому, якщо в судовому поряд­ку буде встановлено, що для цього не було достатніх підстав, за­перечення вказаних органів не буде перешкодою до усиновлення. Згода одного з подружжя на усиновлення дитини.На уси­новлення дитини одним з подружжя потрібна письмова згода дру­гого з подружжя, посвідчена нотаріально. Така згода необхідна в зв’язку з тим, що той з подружжя, що не є усиновителем, також буде брати участь у вихованні дитини як вітчим або мачуха. Між тим, усиновлення дитини може відбутися без згоди другого з под­ружжя, якщо він визнаний безвісно відсутнім, недієздатним, а також за наявності інших обставин, що мають істотне значення. Необхідність у згоді відпадає також і у випадку, коли встанов­люється режим їх окремого проживання (ч. З ст. 220, п. З ч. 2 ст. 120 СК).

Порядок усиновлення — це процедура, яка складається з певних стадій і здійснюється відповідними органами за пра­вилами, що встановлені законодавством. Новий СК зберігає судовий порядок усиновлення (ст. 223, 224 СК), за певним винятком (ст. 282 СК). Процедура усиновлення на сьогодні регу­люється ЦПК. Справи про усиновлення дітей, які проживають на території України, розглядаються районним (міським) судом за місцем проживання усиновлюваної дитини або за місцем про­живання заявника. Особа, яка бажає усиновити дитину, подає до суду письмову заяву про усиновлення персонально. Подання за­яви через представника не допускається.

Усиновлення, в першу чергу, пов’язане з волею особи, яка бажає усиновити дитину, і тому будь-яка життєва ситуація може вплинути на його наміри. Тому закон дозволяє такій особі відкли­кати заяву про усиновлення до набрання чинності рішенням суду про усиновлення (ч. 2 ст. 223 СК). Після цього відмова від уси­новлення стає неможливою.

Постановляючи рішення про усиновлення дитини, суд має враховувати всі обставини, що мають істотне значення, а саме стан здоров’я та матеріальне становище особи, яка бажає усиновити дитину; її сімейний стан та умови проживання; ставлення до ви­ховання дитини; мотиви, на підставі яких особа бажає усиновити дитину; мотиви того, чому другий із подружжя не бажає бути усиновлювачем, якщо лише один із подружжя подав заяву на уси­новлення; особу дитини та стан її здоров’я, ставлення дитини до особи, яка бажає її усиновити; взаємини особи, яка бажає усино­вити дитину, та дитини, навіть те, як довго ця особа опікується вже дитиною тощо (ч. 1 ст. 224 СК). Безумовно, перелік цих об­ставин не є вичерпним і суддя може вимагати представлення будь-яких інших документів, залучати до участі в справі батьків дити­ни, саму дитину, яка досягла віку 7 років, інших заінтересованих осіб для того, щоб прийняти вірне рішення.

Тільки при дотриманні всіх умов усиновлення, встановлення здатності особи, яка бажає усиновити дитину, до цього, а також упевненості в тому, що усиновленням будуть забезпечені стабільні та гармонійні умови для життя дитини, суд постановляє рішення, яким оголошує цю особу усиновлювачем дитини. Перепоною до усиновлення не може слугувати той факт, що особа, яка бажає усиновити дитину, вже має або може народити дитину (ч. З ст. 224 СК).

Вже на стадії подачі заяви особа, що бажає стати усиновлюва­чем, може виявити намір бути записаною у Книзі реєстрації на­роджень матір’ю, батьком дитини або повнолітньої особи, зміни­ти відомості про місце народження та дату народження дитини, а також змінити прізвище, ім’я та по батькові цієї дитини. Між тим, бажання усиновлювача можуть бути задоволеними за загальним правилом тільки тоді, коли вони відповідають інтересам дитини. При цьому в ряді випадків передбачено дотримання також й інших умов. Наприклад, при усиновленні дитини, яка досягла семи років, для запису усиновлювача матір’ю, батьком, потрібна її згода, за винятком випадків, якщо дитина проживає в сім’ї усиновлювачів і вважає їх своїми батьками, а також якщо вона за станом здоро­в’я не усвідомлює факту усиновлення.

Бажання змінити дату народження впливатиме на медичні показники розвитку дитини, тому закон дозволяє це зробити, але не більш як на шість місяців.

Зазвичай дитина при усиновленні зберігає своє прізвище, ім’я та по батькові, що витікає з Конвенції про права дитини. Між тим, прізвище та по батькові дитини закон дозволяє змінити за умови, якщо усиновлювачами одночасно є жінка та чоловік, які запису­ються батьками дитини. Якщо прізвища усиновлювачів не співпа­дають, прізвище дитини визначається за їх вибором. Що ж сто­сується імені дитини, то це відбувається з її згоди, якщо вона до­сягла семи років, за винятком випадку, коли дитина живе в сім’ї усиновлювачів і звикла до імені.

При усиновленні повнолітньої особи її прізвище, ім’я та по батькові можуть бути змінені тільки з взаємної згоди усиновлю­вача та самої повнолітньої особи — усиновленого. Якщо при усиновленні змінюється ім’я, прізвище, по батькові, дата чи місце народження дитини або усиновителі записуються матір’ю, батьком дитини, про це робиться спеціальна вказівка у рішенні суду про усиновлення.

На підставі рішення суду про усиновлення залежно від бажан­ня усиновлювача видається або Свідоцтво про усиновлення, або нове Свідоцтво про народження дитини (ч. 2 ст. 225, ст. 233 СК). Якщо особа, що бажає стати усиновлювачем, прагне зберегти тай­ну усиновлення, то на підставі рішення суду про усиновлення, копія якого обов’язково надсилається до відділу РАЦС за місцем винесення рішення, а якщо відбувається усиновлення дитини іно­земними громадянами, то також і до Центру з усиновлення дітей, до актового запису про народження дитини або повнолітньої осо­би державний орган РАЦС вносить відповідні зміни і видає нове Свідоцтво про народження дитини. Свідоцтво про народження, що було видане раніше, анулюється.

Слід зазначити, що СК передбачає спеціальні заходи, спрямо­вані на збереження таємниці усиновлення. Так, особа має право на таємницю перебування на обліку тих, хто бажає усиновити дити­ну, пошуку дитини для усиновлення, подання заяви про усинов­лення та її розгляду, рішення суду про усиновлення. Усиновлювач має право приховувати факт усиновлення від дитини, яка ним уси­новлена, якщо розкриття таємниці усиновлення може завдати шко­ди її інтересам, і вимагати нерозголошення цієї інформації особа­ми, яким стало відомо про неї як до, так і після досягнення дити­ною повноліття. А особи, яким у зв’язку з виконанням службових обов’язків доступна інформація щодо усиновлення, зобов’язані не розголошувати її, зокрема і тоді, коли усиновлення для самої дити­ни не є таємним. Відомості про усиновлення видаються судом лише за згодою усиновлювача, крім випадків, коли такі відомості потрібні правоохоронним органам, суду у зв’язку з цивільною чи криміналь­Ною справою, яка є у їх провадженні. Між тим, особа, яка була уси­новлена, має право після досягнення нею чотирнадцяти років на одержання інформації щодо свого усиновлення. Таким чином, мож­на дійти висновку, що таємницею є не тільки сам факт усиновлен­ня, а й певні стадії самого процесу усиновлення.

Усиновлення дитини, яка є громадянином України, але про­живає за межами України.Усиновлення громадянином України дитини, яка є громадянином України, але проживає за межами України, здійснюється в консульській установі або дипломатичному представництві України. Встановлення винятку із загально­го правила про судову процедуру усиновлення пов’язане з якнай­швидшим вирішенням цього питання. Усиновлення здійснюється відповідно до законів України за винятком порядку усиновлення.

 

3. Правові наслідки усиновлення.Усиновлення породжує певні правові наслідки. По-перше, з моменту здійснення усиновлення, а ним вважається день набрання чинності рішенням суду (ч. 1 ст. 225 СК), припиняються особисті та майнові права і обов’язки між батьками та особою, яка усиновлена, а також між нею та інши­ми її родичами за походженням, за певними винятками. Так, на­приклад, одночасно з заявою про усиновлення суд може розгля­дати заяву найближчих родичів (баби, діда, рідних братів та сес­тер дитини) про збереження між ними та дитиною, яку усиновлюють, правового зв’язку (ч. 2 ст. 232 СК). Суд задоволь­няє заяву, якщо це буде відповідати інтересам дитини.

По-друге, з моменту усиновлення виникають взаємні особисті немайнові та майнові права і обов’язки між особою, яка усиновлена(а в майбутньому — між її дітьми, онуками), та усиновлювачем і його родичами за походженням.

По-третє, усиновлювачі одержують правовий статус матері, батька, а усиновлені — правовий статус дитини (сина, дочки). Усиновлювачеві надаються права і накладаються на нього обо­в’язки щодо дитини, яку він усиновив, у такому ж обсязі, який мають батьки щодо дитини, а особі, яку усиновлено, надаються права і накладаються на неї обов’язки щодо усиновлювача у тако­му ж обсязі, який має дитина щодо своїх батьків.

Між тим, у випадках, передбачених законом, дитина зберігає права, які вона мала до усиновлення. Це стосується права на пен­сію, інші соціальні виплати, а також на відшкодування шкоди у зв’язку з втратою годувальника, які вона мала до усиновлення (ст. 234 СК).

Відповідно до нового СК за станом утримання та виховання дітей, які були усиновлені, здійснюється нагляд. За дотриманням прав дитини, що усиновлена і проживає в Україні, до досягнення нею повноліття нагляд здійснюється органом опіки та піклуван­ня. Якщо ж діти усиновлені іноземцями і проживають за межами України, відповідна консульська установа за дорученням Міністерства закордонних справ України (далі — МЗС) веде облік цих дітей і до досягнення ними вісімнадцяти років здійснює на­гляд за дотриманням їхніх прав.

 

 

2. Правове регулювання усиновлення підкоряється твердій імпе­ративній вимозі, відповідно до якої у всіх випадках виникнення відносин з усиновлення, обтяжених іноземним елементом, слід застосовувати українське законодав­ство, що, в цілому, відповідає положенням ст. 21 Конвенції «Про права дитини» від 20.11.1998 р. Відступи від зазначеного правила припустимі лише в ситуаціях, коли інше встановлено міжнарод­ними договорами України.

Правове регулювання усиновлення з іноземним елементом заСК. Усиновлення дитини, яка є громадянином України, але про­живає за межами України, відбувається відповідно до ст. 282 СК, а саме:

3. Усиновлення громадянином України дитини, яка є громадя­нином України, але проживає за межами України, здійснюється в консульській установі або дипломатичному представництві Ук­раїни за її законами. Якщо усиновлювач не є громадянином Ук­раїни, для усиновлення дитини, яка є громадянином України, потрібен дозвіл Центру з усиновлення дітей;Усиновлення іноземцем дитини, яка є громадянином України, здійснене у відповідних органах держави, на території якої про­живає дитина, є дійсним за умови попереднього одержання доз­волу Центру з усиновлення дітей. Усиновлення іноземцем в Україні дитини, яка є громадянином України, здійснюється у порядку та на підставах, встановлених гл. 18 та ст. 283 СК.

Так, дитина, яка є громадянином України, може бути усиновле­на іноземцем, якщо вона перебуває не менш як один рік на обліку у Центрі з усиновлення дітей. Якщо усиновлювач є родичем дитини або дитина страждає на хворобу, що внесена до спеціального пере­ліку, затвердженого Міністерством охорони здоров’я України, уси­новлення може бути здійснене до спливу цього строку.

Дитина може бути усиновлена іноземцем тільки у випадку, якщо протягом одного року з моменту взяття її на облік у Центрі з усиновлення дітей не виявилося громадянина України, який бажав би її усиновити або взяти під опіку чи піклування до себе в сім’ю. Крім того, переважне право на усиновлення дитини громадянина України мають іноземці, які є: а) родичами дити­ни, б) громадянами держав, з якими Україна уклала договір про надання правової допомоги.

Отримання згоди Центру з усиновлення дітей є обов’язковим в усіх випадках усиновлення дитини іноземцем. Разом із тим, уси­новлення іноземцями провадиться за умови забезпечення дитині прав у обсязі не меншому, ніж це встановлено законодавством України.

До досягнення усиновленою дитиною вісімнадцяти років за нею зберігається громадянство України. СК особливо підкреслює, що усиновлена дитина має право на збереження своєї національ­ної ідентичності відповідно до Конвенції про права дитини, інших міжнародних договорів.

Згідно зі статтями 284, 286 СК усиновлення громадянами Ук­раїни, іноземними або особами без громадянства дитини, яка є іно­земцем або особою без громадянства, здійснюється в Україні відпо­відно до законів України (тобто на загальних підставах), якщо інше не встановлено міжнародними договорами України.

З метою охорони і захисту прав дітей, усиновлених іноземця­ми, сімейне законодавство України закріплює деякі обмеження права останніх на таємницю усиновлення. Так, усиновлення ди­тини, яка є громадянином України, особою, яка є громадянином держави, з якою Україна не має договору про надання правової допомоги, не є таємним у наступних випадках: а) якщо у державі, в якій усиновлювач постійно проживає і в яку має переїхати ди­тина, усиновлення не є таємним; б) якщо усиновлювач в Україні постійно не проживає (ст. 285 СК).

Нагляд за дотриманням прав дітей, які усиновлені і прожива­ють в Україні, здійснює орган опіки та піклування. Проте, якщо діти усиновлені іноземцями і проживають за межами України, облік цих дітей і нагляд за дотриманням їхніх прав до досягнення ними вісімнадцяти років веде та здійснює відповідна консульсь­ка установа за дорученням Міністерства закордонних справ Ук­раїни. Порядок здійснення нагляду за дотриманням прав дітей, які усиновлені іноземцями і проживають за межами України, встановлюються Кабміном України.

Слід зазначити, що з метою захисту прав усиновлених дітей вищевказані правила, що містяться в статтях 283, 285, 287 СК, слід за аналогією застосовувати і до випадків усиновлення осо­бою без громадянства, що постійно проживає за межами Украї­ни, дитини, що є громадянином України.

Правове регулювання усиновлення з іноземним елементом відповідно до уніфікованих колізійних норм.Дещо інше вирі­шення даного питання пропонується Мінською конвенцією країн СНД. Вона у ст. 37 передбачає, що усиновлення чи його скасуван­ня регулюється законодавством країни, громадянином якої є усиновлювач у момент подачі заяви про усиновлення чи його скасу­вання. Якщо усиновлювач і особа, що усиновлюється, є громадя­нами різних держав, то при усиновленні чи його скасуванні необхідно одержати згоду законного представника останньої і компетентного державного органу, а також згоду дитини, якщо це потрібно за законодавством країни, громадянином якої вона є.

Якщо дитина усиновлюється подружжям, члени якого є гро­мадянами різних країн – учасниць Конвенції, усиновлення чи його скасування мають проводитися відповідно до умов, передбачених законодавством обох країн.

У справах про усиновлення чи його скасування компетентна установа країни громадянства усиновлювача, а у випадку, коли усиновлювачами є подружжя, члени якого мають різне громадян­ство, компетентна установа тієї держави, на території якої под­ружжя має чи мало останнє спільне місце проживання чи місце перебування.

Договори про правову допомогу, укладені Україною з Польщею, Грузією, Латвією, Литвою, Узбекистаном, Естонією, також містять колізійну прив’язку, відповідно до якої усиновлен­ня провадиться за законами тієї держави, громадянином якої є усиновлювач. Однак деякі двосторонні угоди містять положення, аналогічні тим, що закріплені в СК. Так, відповідно до ст. 30 До­говору між Україною і Республікою Молдова «Про правову до­помогу та правові відносини у цивільних і кримінальних спра­вах» від 13.12.93 р. при усиновленні застосовується законодав­ство тієї держави, громадянином якої є усиновлюваний; а компетентними у подібних справах є установи тієї країни, грома­дянином якої є дитина.

4. За останні сто років людська цивілізація пережила дві світові війни, дві всесвітні економічні кризи, розпад колоніальних імперій, бурхливий розвиток науково-технічного прогресу, інтен­сифікацію взаємопроникнення економік різних держав, названу влучним терміном «глобалізація», і посилення доцентрових за­гальноєвропейських тенденцій під егідою Європейського Союзу. Зазначені процеси являють собою істотні причини активізації міжнародних міграційних процесів, побічним результатом яких стало збільшення, причому з геометричною прогресією, кількості родин, члени яких мають різне громадянство.

Усі вищеописані процеси рівною мірою торкнулися й України як рівноправної учасниці світового співтовариства. Крім того, вар­то згадати, що наша Батьківщина, як і молоді республіки колишні члени Союзу РСР, рахують свою незалежність лише першими десятою роками, а до 1991 року міграційні потоки в межах СРСР не тільки не обмежувалися, а всіляко стимулювалися керівництвом держави. Тому цілком природною і поширеною є ситуація, коли в країнах, що створили Співдружність Незалежних Держав (далі — СНД), існують родини, громадянство членів яких є різним.

Існування родин, «обтяжених» іноземним елементом, усклад­нюється відсутністю єдності в правовому регулюванні сімейних відносин матеріально-правовими нормами різних держав. Це зу­мовлено тим, що на формування національного законодавства кожної держави, включаючи і сімейне, впливають соціально-еко­номічні, релігійні, побутові особливості, що в свою чергу поро­джує колізії, як тільки сімейні відносини ускладнюються інозем­ним елементом.

Які ж сімейні відносини варто розглядати як обтяжені інозем­ним елементом? Слід зазначити, що відносини з іноземним елементом представники доктрини міжнародного приватного права поділяють на кілька груп:

відносини, суб’єктом яких виступає особа, яка за своїм ха­рактером є іноземцем. Згідно із Законом України «Про правовий статус іноземців» іноземцем є особа, що не має громадянства Ук­раїни і є громадянином (підданим) іншої держави чи держав; осо­ба без громадянства — це особа, яку жодна держава відповідно до свого законодавства не вважає своїм громадянином (ч. 1,2 ст. 1);відносини, в яких хоча всі учасники належать до однієї дер­жави, але об’єкт (майно), у зв’язку з яким виникають ці відноси­ни, знаходиться за кордоном;

відносини, виникнення, зміна або припинення яких пов’я­зані з юридичним фактом, що має місце за кордоном.

Таким чином, сімейні відносини з іноземним елементом — це відносини, суб’єктами (суб’єктом) яких є іноземці або апатриди, або виникнення, зміна, припинення яких пов’язані з юридичним фактом, що має місце за кордоном.Зокрема, до таких відносин належать укладення чи розірвання шлюбу з іноземним громадя­нином на території України; усиновлення дитини, що є громадя­нином України, але проживає за її межами; укладення шлюбу гро­мадянами України за її межами. Саме на регулювання відносин подібного роду і розраховані норми, розміщені в Розділі VI СК.

Сімейні відносини, обтяжені іноземним елементом, надзвичай­но поширені. Проблема застосування іноземних законів, визнан­ня в Україні актів цивільного стану, зареєстрованих за законами іноземних держав, або іноземних судових рішень виникає в бага­тьох ситуаціях. При цьому, щоразу, коли судові чи інші державні органи будь-якої країни зустрічаються із сімейними відносина­ми, ускладненими наявністю в них іноземного елемента, відбу­вається так зване «зіткнення» двох і більше законів і виникає про­блема «вибору» закону, що у міжнародному приватному праві називається «колізійною проблемою».

Коли на території України укладається шлюб між особами, що мають громадянство різних держав, виникає комплекс питань, зок­рема, за яким законодавством має відбуватися процедура оформлен­ня шлюбу і яких умов слід дотримуватися при цьому. Від правильного вирішення цього колізійного питання цілком залежать конк­ретні правові наслідки: чи буде вважатися шлюб, укладений, наприк­лад, за законодавством України, дійсним і за її межами, чи він не отримає визнання в іншій державі, а отже, не стане розглядатися як юридичний факт, що породжує певні правові наслідки і буде відне­сений до так званих «шлюбів, що кульгають», тобто нестійких.

Слід зазначити, що поняття «колізії законів» і «вибору» нор­ми права законодавства, що підлягає застосуванню, умовні, тому що той чи інший з «колізійних» законів обирається відповідними органами не довільно, а відповідно до обов’язкового для них пра­вила про вибір закону, так званої «колізійної норми», що міститься в законодавстві даної країни чи в укладеному нею міжнародному договорі. Що ж таке колізійна норма?

Колізійна норма сімейного права – це норма, що визначає, право якої держави має бути застосоване до відповідних сімейних відносин з іноземним елементом.

Для з’ясування правової природи колізійної норми недостат­ньо лише одного її визначення. Необхідно також звернути увагу на істотну відмінність змісту цієї норми від змісту «традиційних» норм сімейного або цивільного права, які, виходячи з прийнятих у загальній теорії права поглядів на зазначену проблему, склада­ються з трьох елементів: гіпотези, диспозиції, санкції.

Колізійні ж норми «з юридично-технічного боку — це най­складніші норми, які застосовуються в міжнародному приватно­му праві». Вони складаються з двох структурних елементів, а саме об’єму колізійної норми, що представляє собою вказівку на вид суспільних відносин, на які поширюється норма, в даному випад­ку на сімейні відносини та колізійної прив’язки, тобто вказівки на правову систему (закон), що підлягає застосуванню до виду суспільних відносин, зазначеного в об’ємі колізійної норми. Та­ким чином, саме колізійна прив’язка дозволяє розв’язати колізію правових актів різних держав.

Колізійні норми можуть міститися або в актах національного законодавства країни, або в міжнародно-правових актах (міжна­родних конвенціях, угодах і договорах), що входять до системи національного законодавства даної держави (так звані уніфіковані колізійні норми). Прикладом колізійних норм, що закріп­лені в нормативно-правових актах сімейного законодавства Ук­раїни, можуть бути норми, зібрані в Розділі VI СК.

Міжнародно-правовими джерелами уніфікованих колізійних норм сімейного права України виступають багатосторонні міжна­родні конвенції та двосторонні міжнародні договори й угоди.

Так, 22.01.1993 р. представники держав — членів СНД підпи­сали в Мінську Конвенцію «Про правову допомогу і правові відно­сини у цивільних, сімейних і кримінальних справах» (далі — Мінська конвенція країн СНД), яку Україна ратифікувала з 10.11.1994 р. При підготовці й укладенні вказаної Конвенції її учасниці усвідомлювали факт існування в кожній з них родин, члени яких — громадяни різних країн-учасниць, і праг­нули забезпечити їм і іншим особам, що там проживають, надан­ня на своїх суверенних територіях такого ж правового захисту щодо особистих і майнових прав, як і власним громадянам. По­ряд з колізійними нормами сімейного права, що містяться в час­тині 3 Конвенції, в останній також зосереджені норми, які встановлюють взаємне визнання і виконання судових рішень і рішень інших компетентних органів, винесених у сімейних справах.

Уніфіковані колізійні норми містяться й у двосторонніх міжна­родних договорах про правову допомогу, укладених Україною з деякими державами, що також встановлюють взаємне визнання судових рішень і розмежовують юрисдикцію в сімейних справах.

З огляду на значне число нормативно-правових актів, що містять колізійні норми сімейного права, цілком можливою є си­туація, коли зазначені норми (з різних правових джерел) будуть відрізнятися між собою. Вважаємо, що зіткнення колізійних норм, зосереджених у СК і міжнародно-правових актах, варто розв’язу­вати на користь останніх внаслідок того, що, як вірно зазначає М. В. Антокольська, «сама мета створення національних колізій­них норм полягає в тому, що вони повинні застосовуватися тільки у випадку відсутності міжнародної конвенції або двосторонньої угоди». Цей висновок узгоджується з тим, що, по-перше, як вже зазначалося, згідно з ч. 1 ст. 9 Конституції України чинні міжна­родні договори, згода на обов’язковість яких надана ВРУ, є час­тиною національного законодавства України. Аналогічні прави­ла містяться і в ч. 1 ст. 17 Закону України «Про міжнародні дого­вори України», і в ст. 13 СК; по-друге, в ч. 2 ст. 17 Закону України «Про міжнародні договори України» закріплено правило, відпо­відно до якого, якщо міжнародним договором України, укладен­ня якого відбулось у формі закону, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені законодавством України, то застосовуються правила міжнародного договору України.

 

5. При розгляді у даному розділі різноманітних сімейних відно­син з іноземним елементом неодноразово зверталася увага на за­кріплення в сімейному законодавстві України колізійних прив’я­зок, що відсилають до закордонного законодавства. Однак при цьому варто мати на увазі, що сімейне законодавство іноземних держав застосовується в Україні, якщо воно не суперечить основ­ним засадам регулювання сімейних відносин, що встановлені у ст. 7 СК. Наведене правило являє собою приклад застереження про публічний порядок.

Акти цивільного стану, зареєстровані за законами іноземних держав, визнаються в Україні. Документи, видані компетентними органами іноземних держав на посвідчення зазначених актів ци­вільного стану, здійснених за межами України за законами відпо­відних держав щодо громадян України, іноземців і осіб без грома­дянства, є дійсними в Україні за умови їх консульської легалізації. Зазначені вище положення містяться у статтях 290—291 СК.

Питання для самоперевірки

1. Поняття усиновлення. Особи які можуть бути усиновлені?

2. Умови і порядок усиновлення?

3. Правові наслідки усиновлення?

 

Література

1. Конвенція про права дитини. Ратифікована постановою ВР УРСР від 27.02.1991 р.

2. Концепція державної сімейної політики. Затв. Постановою Верховної Ради України від 17 вересня 1999 р. // ВВР України. – 1999. - № 46-47. –Ст. 404.

 

3. Научно-практический комментарий Семейного кодекса Украиньї / Под ред. Ю. С. Червоного. – К.: Истина, 2003. – С. 18.

3 — 5-1803

 

 

Тема: Поняття та значення опіки та піклування у сімейному праві.

Лекція

План

1. Поняття та значення опіки та піклування у сімейному праві.

2. Встановлення та припинення опіки та піклування над дітьми.

3. Патронат над дітьми.

1. У процесі кодифікації цивільного та сімейного законодавства відбувся певний перерозподіл сфер впливу між цивільним та сімейним законодавством. Більшість норм про опіку та піклуван­ня, що виступають як способи доповнення дієздатності і захисту прав та інтересів неповнолітніх і недієздатних осіб, і традиційно містилися в КЗпШС УРСР, знайшли своє закріплення в новому ЦК у гл. 6 «Опіка та піклування» (статті 55—79).

Між тим, питання, пов'язані з встановленням і здійсненням опіки та піклування над дітьми, які залишилися без батьківсько­го піклування, регулюються гл. 19 СК «Опіка та піклування над дітьми» (статті 243—251). Виходячи з цього, слід погодитися з тим, що інститут опіки і піклування — комплексний інститут, а норми СК про опіку і піклування тлумачаться в поєднанні з нормами ЦК, що передбачають цей інститут, і з нормами адміністратив­ного права, що встановлюють, зокрема, компетенцію органів опі­ки і піклування.

У сімейному праві опіка та піклування розглядаються як передача дітей, позбавлених батьківського піклування, іншим особам з метою виховання та захисту їх майнових і особис­тих прав. Позбавлення батьківського піклування означає, що батьки дитини померли, невідомі, визнані у судовому порядку безвісно відсутніми або померлими. Але опіка і піклування мо­жуть встановлюватися і за життя батьків неповнолітніх дітей у випадках, коли батьки судом позбавлені батьківських прав або прийнято рішення про відібрання дитини, оскільки перебування з батьками небезпечне для її життя; батьки визнані у встановле­ному порядку недієздатними або обмежено дієздатними (психіч­но хворі, розумово відсталі тощо); понад шість місяців не прожи­вають разом з дитиною та без поважних причин не беруть участі в її вихованні та утриманні; не виявляють щодо дитини батьківсь­кої уваги та турботи або підкинули дитину, і це підтверджено відповідними актами органів внутрішніх справ; відмовилися від дитини у встановленому законом порядку; перебувають під слідством; виїхали на постійне місце проживання або на постійне місце роботи за кордон чи перебувають у тривалому відрядженні.

Між тим, встановлення опіки та піклування стосовно дитини, яка позбавлена батьківського піклування, не є обов'язковим. У випадках, передбачених законом, інші особи, насамперед, близькі родичі, можуть без встановлення над дитиною опіки і без призна­чення їх опікунами, звертатися з позовами до суду про захист прав та інтересів такої дитини або брати участь у її вихованні. Закон відносить до таких осіб діда, бабу, сестру, брата, мачуху, вітчима, особу, яка взяла у свою сім'ю таку дитину («фактичного вихова­теля»; статті 258, 260, 261, 262 СК).

Питання, пов'язані з утриманням і вихованням дітей, позбав­лених батьківського піклування, вирішуються не тільки на підставі норм СК і ЦК, а на сьогодні також на підставі Правил опіки та піклування (далі — Правил)¹ органами опіки та піклу­вання, якими є районні, районні в містах Києві та Севастополі державні адміністрації, виконавчі комітети міських, районних у містах, сільських, селищних рад. Безпосереднє ведення справ щодо опіки і піклування покладається у межах їх компетенції на відповідні управління та відділи місцевої державної адміністрації районів, районів міст Києва і Севастополя, виконавчих комітетів міських чи районних у містах рад. У селищах і селах справами опіки та піклування відають виконавчі комітети сільських і се­лищних рад. Зокрема органи освіти здійснюють діяльність щодо виявлення, обліку та передачі дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, до дитячих будинків, шкіл-інтернатів різних профілів, під опіку (піклування), усиновлення та з інших питань, що належать до їх компетенції.

Опіка і піклування відрізняються за своїм змістом. Опіка вста­новлюється над дитиною, яка не досягла чотирнадцяти років (ма­лолітньою особою) і має часткову цивільну дієздатність, тобто має право самостійно вчиняти лише дрібні побутові правочини , здійснювати особисті немайнові права на результати інтелекту­альної, творчої діяльності, що охороняються законом, і не несе відповідальності за завдану нею шкоду. Виходячи з цього, опікун замінює її у здійсненні всіх інших прав і обов'язків, являючись її законним представником. Між тим, він не має права без дозволу органу опіки та піклування відмовитися від майнових прав під­опічного; видавати письмові зобов'язання від імені підопічного; укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, в тому числі договори щодо поділу або обміну жилого будинку, квартири; укладати договори щодо іншого цінного майна (ч. 1 ст. 71 ЦК).

Піклування встановлюється над дитиною у віці від чотирнад­цяти до вісімнадцяти років (неповнолітньою особою), яка має неповну цивільну дієздатність, тобто має право самостійно роз­поряджатися своїм заробітком, стипендією або іншими дохода­ми, самостійно здійснювати права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом, бути учасником (засновником) юридичних осіб, якщо це не заборонено законом або установчими документами юридичної особи, самостійно ук­ладати договір банківського вкладу (рахунку) та розпоряджати­ся вкладом, внесеним нею на своє ім'я (грошовими коштами на рахунку). Така дитина особисто несе відповідальність за порушен­ня договору, укладеного нею самостійно відповідно до закону і самостійно на загальних підставах відповідає за завдану нею шко­ду. Виходячи з цього, піклувальник дає згоду на вчинення інших правочинів неповнолітньою дитиною, за винятком випадків, передбачених законом. Так, відповідно до ст. 70 ЦК піклувальник МЄ може давати згоду на укладення договорів між підопічним та своєю дружиною (своїм чоловіком) або своїми близькими роди­чами, крім передання майна підопічному у власність за догово­ром дарування або у безоплатне користування на підставі дого­вору позички, а також може давати згоду на укладення певних договорів тільки з дозволу органу опіки та піклування (ч. 2 ст. 71 ЦК). Піклувальник захищає дитину від зловживань з боку інших осіб.

Орган опіки та піклування контролює діяльність опікунів (піклувальників) щодо умов утримання, виховання, навчання дитини, здійснюючи такий контроль у різні способи, зокрема, пе­ревіркою умов життя дитини, її виховання і навчання, перевіркою звітів опікунів (піклувальників) щодо діяльності за певний термін, співбесідами із сусідами опікунів (піклувальників), вчителями тощо. Підставою для оцінки діяльності опікуна (піклувальника) є акт, який складається після кожної планової перевірки.

 

2. Опікуном (піклувальником) може бути тільки фізична осо­ба, хоча функції опікунів можуть виконувати також дитячі зак­лади, заклади охорони здоров'я, а також самі органи опіки та піклування.

Слід зазначити, що, на відміну від КЗпШС УРСР, згідно з яким опіка та піклування встановлювалися органом опіки та піклуван­ня, новий СК, зберігши це правило (ч. З ст. 243 СК), передбачає встановлення опіки та піклування також і судом у випадках, пе­редбачених ЦК, а саме, якщо при розгляді справи буде встанов­лено, що малолітня або неповнолітня особа позбавлена батьківсь­кого піклування (ч. З ст. 60 ЦК). Тобто, якщо в судовому порядку задовольняється позов про позбавлення батьківських прав унас­лідок чого батько (мати) втрачає особисті немайнові права щодо дитини та звільняється від обов'язків щодо її виховання, перестає бути законним представником дитини тощо, суд встановлює або опіку, або піклування над цією дитиною залежно від її віку. Та­ким чином, новий СК містить новелу стосовно порядку встанов­лення опіки або піклування. Але незалежно від того, ким вста новлюється опіка або піклування — судом чи органом опіки та піклування, опікун (піклувальник) призначається виключно ор­ганом опіки та піклування. Причому фізична особа може бути призначена опікуном (піклувальником) лише за її згодою, що по­винно бути виражено в письмовій заяві, як правило, з урахуван­ням бажання самої дитини.

Таким чином, встановлення опіки та піклування — це юри­дичний акт, який є складним за своїм фактичним складом і включає волевиявлення опікуна (піклувальника) (ч. 1 ст. 244 СК) та рішення органу опіки та піклування (ст. 61 ЦК), аборішення суду (ч. З ст. 60 СК). Що стосується побажання мало­літньої або неповнолітньої дитини на встановлення опіки та піклу­вання (п. 2 ч. 4 ст. 63 ЦК), то воно не входить до складу юридич­них фактів, що тягнуть виникнення опіки та піклування, бо поба­жання дитини може враховуватися органом опіки та піклування при призначенні опікуна (піклувальника), але не є обов'язковим.

Вимоги, що встановлює закон до опікуна (піклувальника).Закон передбачає, що опікуном (піклувальником) дитини може виступати тільки повнолітня дієздатна особа. При її призна­ченні орган опіки та піклування має враховувати її особисті якості, здатність до виховання дитини, ставлення до неї (ч. 2 ст. 244 СК). Виходячи з цього, не може бути опікуном (піклувальником) дитини особа, яка зловживає спиртними напоями, наркотич­ними засобами, особа, позбавлена батьківських прав, а та­кож особа, інтереси якої суперечать інтересам дитини.

Закон акцентує увагу саме на здатності особи бути опікуном (піклувальником), а також на суб'єктивному її ставленні до вихо­вання дитини. Але, як і в законодавстві, що діяло раніше, поза увагою залишилися такі обставини, як можливість виконувати функції опікуна (піклувальника), а саме стан здоров'я особи і на­явність у неї відповідних матеріально-побутових умов для життя дитини, спроможність забезпечити останню житлом, якщо вона не має свого помешкання. Тому доцільним було б у ч. З ст. 244 СК вказати на те, що не може бути опікуном (піклувальником) та­кож і особа, яка не в змозі виконувати обов'язки останніх за станом здоров'я, а також за відсутністю у неї відповідних матеріально-побутових умов, якщо дитина не має свого помешкання.

СК відійшов від закріплення переважного права на опіку близь­ких родичів дитини, яка позбавлена батьківського піклування і це не випадково, бо законодавець не вважає за потрібно зв'язувати орган опіки та піклування такою умовою на випадок, коли особи, які пере­бувають у сімейних, родинних стосунках з дитиною, не мають необ­хідних умов для належного виховання і життя майбутнього підопіч­ного або з будь-яких інших причин не можуть або не бажають опіку­ватися долею дитини. Тому не можна погодитися з тими правниками, які без будь-яких застережень вказують, що, виходячи саме з п. 2 (читай, ч. 2 —Авт.)ст. 244 СК, переважне право серед кількох осіб, які бажають стати опікуном чи піклувальником вад однією і тією самою дитиною, надається родичам дитини незалежно від місця їх проживання. Безумовно, природно, що родичі повинні бути найбільш зацікавленими в долі дитини і їм, крім того, легше вста­новити контакт з дитиною, але не слід надавати цій обставині ви­рішального значення. В інтересах дитини перевагу можна віддати й іншій особі, яка не є родичем. До того ж, вирішуючи питання про влаштування, наприклад, дитини, один із батьків якої позбав­лений батьківських прав, вона, за бажанням другою з батьків, може бути передана йому, якщо ж цього не відбувається, переважне пра­во перед іншими особами на передання їм дитини мають, за їхньою заявою, баба та дід дитини, повнолітні брати та сестри, інші родичі, але, як вже вказувалося раніше, мова не йде в цьому разі про опіку або піклування. Тільки якщо дитина не може бути передана вказа­ним особам або мачусі, вітчиму, вона передається на опікування органові опіки та піклування (ст. 167 СК).

 

3.Патронат над дітьми— це оновлений інститут сімейного зако­нодавства, встановлюється опіка або піклування — судом чи органом опіки та піклування, опікун (піклувальник) призначається виключно ор­ганом опіки та піклування. Причому фізична особа може бути призначена опікуном (піклувальником) лише за її згодою, що по­винно бути виражено в письмовій заяві, як правило, з урахуван­ням бажання самої дитини.

Таким чином, встановлення опіки та піклування — це юри­дичний акт, який є складним за своїм фактичним складом і включає волевиявлення опікуна (піклувальника) (ч. 1 ст. 244 СК) та рішення органу опіки та піклування (ст. 61 ЦК), аборішення суду (ч. З ст. 60 СК). Що стосується побажання мало­літньої або неповнолітньої дитини на встановлення опіки та піклу­вання (п. 2 ч. 4 ст. 63 ЦК), то воно не входить до складу юридич­них фактів, що тягнуть виникнення опіки та піклування, бо поба­жання дитини може враховуватися органом опіки та піклування при призначенні опікуна (піклувальника), але не є обов'язковим.

Вимоги, що встановлює закон до опікуна (піклувальника).Закон передбачає, що опікуном (піклувальником) дитини може виступати тільки повнолітня дієздатна особа. При її призна­ченні орган опіки та піклування має враховувати її особисті якості, здатність до виховання дитини, ставлення до неї (ч. 2 ст. 244 СК). Виходячи з цього, не може бути опікуном (піклувальником) дитини особа, яка зловживає спиртними напоями, наркотич­ними засобами, особа, позбавлена батьківських прав, а та­кож особа, інтереси якої суперечать інтересам дитини.

Закон акцентує увагу саме на здатності особи бути опікуном (піклувальником), а також на суб'єктивному її ставленні до вихо­вання дитини. Але, як і в законодавстві, що діяло раніше, поза увагою залишилися такі обставини, як можливість виконувати функції опікуна (піклувальника), а саме стан здоров'я особи і на­явність у неї відповідних матеріально-побутових умов для життя дитини, спроможність забезпечити останню житлом, якщо вона не має свого помешкання. Тому доцільним було б у ч. З ст. 244 СК вказати на те, що не може бути опікуном (піклувальником) та­кож і особа, яка не в змозі виконувати обов'язки останніх за станом здоров’я, який передбачався ще Кодексом про сім'ю, опіку, шлюб та акти громадянського стану УРСР 1926 р., але не отримав на той час широкого застосування. Між тим, сучасний стан життя зберігає не тільки необхідність в існуванні вже апро­бованих практикою форм влаштування дітей, позбавлених бать­ківського піклування, — усиновлення, опіки та піклування, дитя­чих будинків сімейного типу, прийомних сімей тощо, а потре­бує розширення кола таких форм, що на сьогодні і знайшло своє закріплення в інституті патронату над дітьми.

Патронат — альтернативна форма влаштування дити­ни, яка є сиротою або з інших причин позбавлена батьківсь­кого піклування, в сім'ю іншої особи (патронатного вихова­теля) з метою сімейного виховання. Якщо проаналізувати мету, підстави застосування закріплених у СК форм влаштування дітей, позбавлених батьківського піклування, їх сутність, то можна дійти висновку, що кожна з них, хоча і спрямування на поліпшення долі дітей, але має свої особливості. Так, від усиновлення патронат над дітьми відрізняється наступним:

— усиновлення, на відміну від патронату, відносять до підстав створення сім'ї;

при усиновленні дитина приймається в сім’ю усиновлювача на правах доньки чи сина і поміж дитиною і усиновлювачем ви­никають відносини, що прирівнюються до батьківських. При пат­ронаті батьківських прав не виникає, а дитина передається лише на виховання;

підставою виникнення усиновлення, як правило, є рішення суду , а відносини між дитиною та патронатним вихователем ви­никають на підставі договору між останнім і органом опіки та піклування;

 

патронат, на відміну від усиновлення, припиняється при досягненні дитиною повноліття;

—патронатний вихователь, на відміну від усиновлювача , от­римує плату за виховання;

між патронатним вихователем і дитиною не виникає алімент­них зобов'язань, як це відбувається при усиновленні;

патронат не є перешкодою для усиновлення дитини, і навпаки, усиновлення припиняє змогу встановлення патронату.

Від опіки та піклування патронат над дітьми відрізняєть­ся наступним:

патронатний вихователь отримує, на відміну від опікуна(піклувальника), плату за виконання своїх зобов'язань;

між дитиною і патронатним вихователем складаються тісніші зв'язки, ніж між дитиною і піклувальником чи опікуном;

опікун — законний представник дитини у всіх правовідно­синах, а патронатний вихователь — лише у сфері процесуальних відносин.

В основі виникнення патронату над дітьми лежить фактичний склад, до якого входять: визнання дитини сиротою або такою, яка з інших причин позбавлена батьківського піклування, до­говір про патронат та передача дитини у сім 'ю патронатного вихователя. Дитина може бути передана у сім'ю патронатного вихователя лише після того, як вона на загальних підставах визнана си­ротою або позбавленою батьківського піклування. Патронатному вихователю надається можливість підібрати ту дитину, яку пін бажає виховувати. Законодавство, на жаль, не вирішує пи­тання щодо того, чи можна передавати під патронат дитину, у якої є рідні неповнолітні брати і сестри, які до цього моменту виховувалися разом. Вважаємо, що, хоча такі форми, як усинов­лення і патронат, різняться одна від одної, в них одна мета — виховання дитини, позбавленої батьківського піклування. Тому, виходячи з аналогії закону, зокрема ст. 210 СК, неповнолітні бра­ти і сестри не можуть біти роз'єднані при передачі їх під патро­нат. І лише за наявності обставин, що мають істотне значення, зокрема, неможливості їх сумісного проживання і виховання за станом здоров'я, орган опіки і піклування укладає договір і пере­дає під патронат одного з братів або сестер. Якщо буде досягнуто згоди про передачу в сім'ю патронатного вихователя рідних бра­та й сестри, то з вихователем орган опіки і піклування повинен укласти кілька договорів (за кількістю дітей), бо кожний з цих договорів буде стосуватися певної дитини і встановлювати обо­в'язки сторін щодо неї.

Укладенню договору передує обстеження умов проживання сім'ї патронатного вихователя з тим, щоб виховання дитини саме в цій сім'ї відповідало її інтересам. Слід зауважити, що обстежен­ня умов має відбуватися, за правилом, стосовно певної дитини. Тільки після того, як орган опіки і піклування дійде позитивного висновку, між ним і патронатним вихователем укладається до­говір про патронат, в якому обумовлюються певні умови, на яких дитина передається на виховання, тобто сторонами цього догово­ру виступають тільки орган опіки та піклування та патронатний вихователь. Дитина, незалежно від віку, в укладенні цього дого­вору участі не бере. Між тим, відповідно до ст. 253 СК передача дитини під патронат потребує її згоди. Чи входить ця згода до скла­ду юридичних фактів? Вважаємо, що ні, бо у певних випадках передача дитини у патронат провадиться і без її згоди, а саме, коли дитина ще не досягла віку, з якого може висловити її.

Договір про патронат. За договором про патронат орган опіки та піклування передає дитину, яка є сиротою або з інших причин позбавлена батьківського піклування, на виховання у сім 'ю іншої особи ( патронатного вихователя) до досягнення

дитиною повноліття, за плату (ст. 252 СК). Аналізуючи по­няття цього договору, слід дійти висновку, що цей договір нероз­ривно пов'язаний з конкретними особами (певною дитиною, патронатним вихователем) і має особистий характер. Предмет до­говору — прийняття у сім'ю дитини, позбавленої батьківського піклування, для забезпечення її належним сімейним вихованням. Це — відплатний договір. За виховання дитини за домовленістю з органом опіки і піклування патронатному вихователю призна­чається платня, щомісячний розмір якої залежить від цілого ряду обставин, а саме віку дитини, стану її здоров'я тощо.

Відповідно до ст. 255 СК на патронатного вихователя покла­даються певні зобов'язання: забезпечити дитину житлом, одягом, харчуванням тощо; створити дитині умови для навчання, фізич­ного та духовного розвитку; захищати дитину, її права та інтере­си як опікун або піклувальник, без спеціальних на те повноважень. Тобто на відміну від легального визначення цього договору, яким на патронатного вихователя покладається лише обов'язок щодо виховання дитини, його обов'язки значно ширше, бо він зобов'я­зується ще й утримувати дитину, хай навіть і не за свій кошт, ство­рювати умови для її розвитку, а також захищати її. І це вірно, бо виховувати дитину в сім'ї без її розвитку, утримання і захисту — неможливо. Тому було б вірніше передбачити, що за договором про патронат над дітьми органом опіки та піклування дитина, яка є сиротою, або з інших причин позбавлена батьківського піклу­вання, передається в сім'ю патронатного вихователя не тільки на виховання на платній основі до досягнення нею повноліття. Патронатний вихователь зобов'язаний також слідкувати за розвит­ком дитини, утримувати її за рахунок певних джерел та захищати її права. При цьому дитина зберігає право на аліменти, пенсії і допомогу, які вона отримувала раніше.

Сторонами вказаного сімейно-правового договору є патронат-ний вихователь і відповідний орган опіки та піклування. На відміну від осіб, які прагнуть стати усиновителями, опікунами (піклуваль­никами), і до яких висуваються певні вимоги, СК не висуває жод­ної з них до осіб, які прагнуть стати патронатними вихователями Ллє чи є виправданим такий підхід? Вважаємо, що ні. Інститут пат­ронату — це самостійна комплексна форма, яка поєднує в собі й елементи усиновлення, бо дитина передається на виховання в сім'ю патронатного вихователя, який зобов'язаний виховувати дитину, обираючи для цього певні форми та методи виховання, крім тих, які суперечать закону, моральним засадам суспільства, утримува­ти її тощо, а також і елементи опіки та піклування, бо патронатний вихователь повинен захищати особисті й майнові права дитини, її законні інтереси, патронат припиняється при досягненні дитиною повноліття тощо. В зв'язку з цим вважаємо за необхідне встанови­ти, що патронатними вихователями не можуть бути особи, обмежені у дієздатності або визнані недієздатними; особи, що зло­вживають спиртними напоями, наркотичними засобами; особи, позбавлені батьківських прав; особи, що були усиновлювачами і були позбавлені батьківських прав; особи, які були звільнені від обов'язків опікуна або піклувальника за неналежне виконання своїх обов'язків; особи, які за станом здоров'я не можуть виконувати обо­в'язки патронатних вихователів; особи, інтереси яких суперечать інтересам дитини. Між тим, на сьогодні існують й інші точки зору. Зокрема, В. Бірюков, Ю. Червоний вважають, що патронатний ви­хователь за своїм правовим статусом прирівнюється до опікунів чи піклувальників, а це, в свою чергу, дає змогу застосувати ана­логію закону і вважати, що патронатним вихователем може бути лише повнолітня і дієздатна особа, як одружена, так і одинока, бо, виходячи з ч. З ст. З СК, остання також має права члена сім'ї, 3. Ромовська хоч і вважає, що патронат це не опіка і не піклуван­ня, але фактично прирівнює патронатного вихователя до опікуна (піклувальника), пропонуючи застосовувати аналогію закону, ви­значивши, що не може бути патронатним вихователем, як і опіку­ном і піклувальником, той, хто зловживає спиртними напоями, нар­котичними засобами тощо.

Зазвичай патронат припиняється з припиненням строку його дії, тобто досягненням дитиною повноліття. Між тим, відносини, що існують між патронатним вихователем і дитиною, можуть бути припинені достроково у наступних випадках:

смерті патронатного вихователя або смерті дитини. Це цілком зрозуміло, бо договір про патронат нерозривно пов'яза­ний, як вже зазначалося, з конкретними особами і має особистий
характер. Між тим, якщо дитині було добре в сім'ї патронажного вихователя і вона бажає залишитися в ній, а члени сім'ї погоджу­ються з цим, треба виходити з того, що саме один із членів цієї сім'ї має перевагу перед іншими фізичними особами стати патро­натним вихователем;

появи батьків дитини і передачі їм дитини;

відмови від договору патронатного вихователя або дитини, яка досягла чотирнадцяти років. У цьому випадку незалежно від того, хто звернувся з проханням розірвати договір, до призначен­ня дитині нового вихователя або передачі дитини іншій особі, на­вчальному закладові, закладові охорони здоров'я або соціального захисту вихователь, який відмовився від договору, зобов'язаний піклуватися про дитину;

згоди сторін;за позовом органу опіки та піклування на підставі рішення УДУ у разі невиконання вихователем своїх обов'язків. Це відбу­вається у разі, коли вихователь нехтує виконанням своїх зобов'я­зань, виконує їх неналежним чином або взагалі виявиться нездат­ним забезпечити дитині належні умови для її виховання, або якщо між ним та дитиною склалися стосунки, які перешкоджають ви­конанню обов’язок за договором.

Питання для самоперевірки

1. Поняття та значення опіки та піклування у сімейному праві?

2. Встановлення та припинення опіки та піклування над дітьми?

3. Патронат над дітьми?

 

Література

1. КЗпШС. - Ст. 138.

Сімейне право України / За ред. В. С. Гопанчука. - К.: Істина, 2002. —
С. 262.

2. Маляревський А., Шевченко Я. Правові питання охорони інтересів дітей
при здійсненні опіки і піклування // Радянське право. — 1973. — № 4. — С. 45

 

3. У науковій літературі на це звертається увага такими правниками, як Є. Єршова (див.: Опека и попечительство. — М., 1971. — С. 19.; А. Маляревс-кий, Я. Шевченко (див.: Правові питання охорони інтересів дітей при здійсненні опіки і піклування // Радянське право. — 1973. — № 4. — С. 43—45.

4. Затверджені наказом Державного комітету у справах сім'ї та молоді України, Міністерства освіти України, МОЗ України, Міністерства праці та соціальної політики України від 26.05.1999 р. // Офіційний вісник України. — 1999. - № 26. - Ст. 1252.

5. Научно-практический комментарий Семейного кодекса Украинн / Под
ред. Ю. С. Червоного. - К.: Истина, 2003. - 520 с.

Цю точку зору поділяє, наприклад, /. Бірюков (див.: Сімейне право Ук­
раїни // За ред. В. С. Гопанчука. - К.: Істина, 2002. - С. 261; Ю. С.Червоний
(див.: Научно-практический комментарий Семейного кодекса Украйни. —
С. 410—411); М. Антокольська фактично теж поділяє такий підхід (див. її:
Сімейне право. - М.: Юристі, 2002. - С. 307).

6. Між тим, існують й інші точки зору. Так, С:Морозова теж вважає, що це — комплексний інститут, але тільки сімейного і цивільного права (див.: Цивіль­не право України: Академічний курс: У 2 т. / За заг. ред. Я. М. Шевченко. Загальна частина. — К.: Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре»:, 2003. — Т. 1. — С. 130). Н. Єршова вважає опіку та піклування виключно інститутом сімей­ного права (див.: Вопросьі семьи в гражданском праве. — М., 1977. — С. 47). Фактично таку позицію поділяв і Г. К. Матвєєв, вважаючи, що норми, які регулюють відносини, пов'язані з вихованням дітей, позбавлених батьківсь­кого піклування, мають в основному сімейно-правовий характер (див.: Со-ветское семейное право. — М., 1985. — С. 196).

7. В. П. Маслов, 3. А. Підопригора, О. А. Пушкін. Див. їх: Действующее законодательство о браке и семье. — Харьков: Вища школа, 1974. — С. 191—192. На сьогодні таку точку зору поділяє Л. М. Зіл-ковська. Див. її: Правове регулювання усиновлення в Україні. — С. 3—4.