Самостійне вивчення

1. Право власності українського народу.

2. Право власності на житло.

3. Право власності на землю (земельну ділянку).

 

1. Майно може належати на праві власності не одній, а кільком особам одночасно. В такому разі виникають відносини спільної власності.

Право спільної власності — це право двох і більше осіб на оді і той же об'єкт, який може складатися з однієї речі або з їх сукупності. Ці речі можуть бути подільними або неподільними, однак об'єкт права власності вони створюють єдине ціле. Тому право власності кожного учасника спільної власності поширюється весь об'єкт, а не на його частину.

З поняттям права спільної власності пов'язані категорії "ідеальна частка" і "реальна частка".

Ідеальна частка — це частка у праві на річ. Наприклад, якщо дві особи мають у рівних частках право спільної власності на річ, то кожній з них належить не половина речі, а половина права на цю річ.

Реальна частка визначається при припиненні права спільної власності і поділі речі. У цьому випадку йдеться саме про право на частину речі.

Слід мати на увазі, що співвласники можуть визначити порядок користування спільною річчю без визначення реальних часток. У цьому разі право спільної власності не припиняється, кожний зберігає свою частку в праві на річ.

Проілюструємо це таким прикладом.

Двом братам на праві спільної власності належить будинок, перший поверх якого кам'яний, а другий дерев'яний. За угодою між ними один з братів користується першим, а інший другим поверхом. Якщо за невідомих обставин другий поверх згорить, ризик випадкової загибелі речі ляже на обох власників: загальний розмір будинку поменшає, але обидва зберігають частку у праві на вцілілу частину будинку. Отже, той з братів, який користувався дерев'яною частиною будинку, зберігає право користування першим поверхом. Якщо ж верхня частина будови з випадкової причини буде знищена після того, як будуть визначені реальні частки і відбудеться поділ будинку, то власник другого поверху не зможе претендувати на вцілілу частину будинку. Як власник він несе ризик випадкової загибелі речі.

Стаття 3 Закону "Про власність" зняла обмеження, що існували раніше в законодавстві щодо суб'єктного складу учасників спільної власності. Тепер можливе виникнення відносин спільної власності за участю громадян, юридичних осіб і держави, тобто незалежно від форми власності.

Види спільної власності. Спільне майно може належати сторонам на праві спільної часткової власності чи на праві спільної сумісної власності.

Спільна часткова власність має місце тоді, коли частка співвласників у праві власності на спільне майно (ідеальну частку) чітко визначена наперед. Якщо законом або угодою учасників спільної власності не передбачене інше, то до спільного майна застосовується правовий режим саме спільної часткової власності (ст.355 ЦК). Суб'єктами права спільної часткової власності можуть бути фізичні особи, юридичні особи, держава, територіальні громади (ст.356 ЦК).

При спільній сумісній власності розміри часток заздалегідь не визначені, хоча і припускається, що вони рівні. Спільна сумісна власність виникає у випадках, безпосередньо передбачених у законі (наприклад, спільна сумісна власність подружжя), а також на підставі угоди учасників спільної часткової власності.

Особливістю суб'єктного складу правовідносин спільної власності є велика кількість її учасників. У зв'язку з цим правовідносини виникають не тільки між власником і невласником, а й між співвласниками. У літературі розрізняють зовнішні правовідносини спільної власності (між співвласниками з однієї сторони і невласниками з іншої) та внутрішні правовідносини спільної власності (між самими власниками).

Змістом внутрішніх правовідносин спільної власності є право кожного із співвласників щодо володіння, користування і розпорядження спільною річчю й обов'язок кожного із співвласників погоджувати свою поведінку щодо володіння, користування і розпорядження спільною річчю з іншими співвласниками, тобто кожен із співвласників при здійсненні права спільної власності зобов'язаний не тільки не перешкоджати один одному в здійсненні повноважень права спільної власності, а й погоджувати свою поведінку щодо володіння, користування і розпорядження спільним майном з іншими співвласниками.

 

2. Спільна сумісна власність — це спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності.

Суб'єктами права спільної сумісної власності можуть бути фізичні особи, юридичні особи, а також держава, територіальні громади, якщо інше не встановлено законом (ст.368 ЦК).

Підставами виникнення права спільної сумісної власності є:

• набуття майна подружжям під час шлюбу, якщо інше не передбачено законом або шлюбним договором (ч.3 ст.368 ЦК, ч.1 ст.60 СК);

• набуття майна внаслідок спільної праці членів сім'ї, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними (ч.1 ст.17 Закону "Про власність", ч.4 ст.368 ЦК);

• набуття майна внаслідок спільної праці громадян, що об'єдналися для спільної діяльності, якщо письмовою угодою між ними встановлений режим спільної сумісної власності на набуте внаслідок такої діяльності майно (ч.2 ст.17 Закону "Про власність");

• набуття майна особами, що ведуть селянське (фермерське) господарство, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними (ч.2 ст.18 Закону "Про власність");

• передання квартири або будинку з державного житлового фонду шляхом приватизації за письмовою згодою всіх членів сім'ї наймача у їх спільну сумісну власність (ч.2 ст.8 Закону "Про приватизацію державного житлового фонду");

• домовленість суб'єктів щодо встановлення правового режиму сумісної власності стосовно майна, яке перебуває у їх спільній власності.

Співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, здійснюють право такої власності спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Розпорядження майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників. У разі вчинення одним із співвласників правочину щодо розпорядження спільним майном вважається, що він вчинений за згодою всіх співвласників.

Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.

Співвласники мають право уповноважити одного з них на вчинення правочинів щодо розпорядження спільним майном. Правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений такою особою без повноважень або з перевищенням повноважень, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника (ст.369 ЦК).

Співвласники мають право на виділ у натурі частки з майна, що є у спільній сумісній власності у тому ж порядку, що встановлений для виділу частки із спільної часткової власності (ст.370, 364 ЦК). У цьому разі вважається, що частки кожного із співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними, законом або рішенням суду.

Так само, як і при спільній частковій власності, провадиться виділ частки з майна, що є у спільній сумісній власності, для звернення стягнення на неї за вимогою кредитора (ст.371, 366 ЦК), а також поділ майна, яке є у спільній сумісній власності. При цьому вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом. Проте за рішенням суду частка співвласника може бути збільшена або зменшена з урахуванням обставин, які мають істотне значення (ст.372 ЦК).

 

3. Спільна часткова власність може виникати в силу будь-яких підстав, не заборонених законом.

Зокрема підставами виникнення права спільної часткової власності можуть бути:

1) спільне створення двома або більше особами спільної речі або її переробка, крім випадків, передбачених законом (ст.331, 332 ЦК, ч.2 ст.17 Закону "Про власність");

2) одержання плодів, продукції або доходів від спільного майна, якщо ці плоди, продукція або доходи не розділені між учасниками спільної часткової власності (ст.359 ЦК);

3) придбання декількома особами неподільної речі;

4) угода подружжя (колишнього подружжя) про визначення розміру часток у спільній сумісній власності або рішення суду про визначення розміру часток неподільної речі, що належать подружжю (колишньому подружжю) на праві спільної сумісної власності;

5) шлюбний договір, яким встановлено режим спільної сумісної власності для того чи іншого майна;

6) відчуження власником частки у праві власності на річ;

7) спадкування двома або більше особами за умови, що успадковане майно не розділене між спадкоємцями.

Цей перелік не є вичерпним. Тому можливі й інші підстави виникнення права спільної часткової власності, наприклад, у разі приватизації квартири (будинку), коли члени сім'ї домовляються, що приватизована квартира (будинок) належатиме їм на праві спільної часткової власності (ст.8 Закону від 19 червня 1992 р. "Про приватизацію державного житлового фонду"); виконання договору про спільну діяльність.

Частки у праві спільної часткової власності вважаються рівними якщо інше не встановлено домовленістю співвласників або законом.

Якщо розмір часток у праві спільної часткової власності не встановлений за домовленістю співвласників або законом, він визначається з урахуванням вкладу кожного із співвласників у придбання (виготовлення, спорудження) майна.

Співвласник має право на відповідне збільшення своєї частки у праві спільної часткової власності, якщо поліпшення спільного майна, які не можна відокремити, зроблені його коштом за згодою всіх співвласників, з додержанням встановленого порядку використання спільного майна.

Співвласник жилого будинку, іншої будівлі, споруди може зробити у встановленому законом порядку за свій рахунок добудову (прибудову) без згоди інших співвласників, якщо це не порушує їх прав. Така добудова (прибудова) є власністю співвласника, який її зробив, і не змінює розміру часток співвласників у праві спільної часткової власності.

Поліпшення спільного майна, які можна відокремити, є власністю того із співвласників, який їх зробив, якщо інше не встановлено домовленістю співвласників (ст.357 ЦК).

Здійснення права спільної власності ґрунтується на простому принципі: реалізація права одним із співвласників не повинна ущемлювати інтереси інших співвласників. Іншими словами, воля і права кожного учасника спільної власності обмежені правами інших її учасників. Тому право спільної власності ще називають "утисненим" правом власності.

На цьому загальному принципі ґрунтується вирішення всіх конкретних питань щодо здійснення права спільної власності, передбачених ст.357-364 ЦК.

Отже, право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їх згодою.

Співвласники можуть домовитись про порядок володіння та користування майном, що є їх спільною власністю.

Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації.

Якщо договір між співвласниками про порядок володіння та користування спільним майном відповідно до їх часток у праві спільної часткової власності посвідчений нотаріально, він є обов'язковим і для особи, яка придбає згодом частку в праві спільної часткової власності на це майно (ст.358 ЦК).

Плоди, продукція та доходи від використання майна, що є у спільній частковій власності, надходять до складу спільного майна і розподіляються між співвласниками відповідно до їх часток у праві спільної часткової власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Співвласник відповідно до своєї частки у праві спільної часткової власності зобов'язаний брати участь у витратах на управління, утримання та збереження спільного майна, у сплаті податків, зборів (обов'язкових платежів), а також нести відповідальність перед третіми особами за зобов'язаннями, пов'язаними із спільним майном (ст.360 ЦК). Якщо хто-небудь з учасників права спільної часткової власності ухиляється від участі в спільних витратах, інші співвласники, що внесли за нього платежі щодо спільного майна, можуть стягнути з нього відповідну частку витрат як безпідставно збережене майно (ст.1212 ЦК).

Важливою правомочністю співвласника є його право розпорядитися своєю часткою у праві спільної часткової власності (ст.361 ЦК).

При цьому гарантією захисту прав та інтересів інших співвласників є передбачене ст.362 ЦК їх переважне право купівлі частки у праві спільної часткової власності. Суть його полягає у тому, що у разі продажу частки у праві спільної часткової власності співвласник має переважне право перед іншими особами на її купівлю за ціною, оголошеною для продажу, та на інших рівних умовах, крім випадку продажу з публічних торгів.

Для реалізації цього права передбачено, що продавець частки у праві спільної часткової власності зобов'язаний письмово повідомити інших співвласників про намір продати свою частку, вказавши ціну та інші умови, на яких він її продає.

Якщо інші співвласники відмовилися від здійснення переважного права купівлі чи не здійснять цього права щодо нерухомого майна протягом одного місяця, а щодо рухомого майна — впродовж десяти днів від дня отримання ними повідомлення, продавець має право продати свою частку іншій особі.

Якщо бажання придбати частку в праві спільної часткової власності виявили кілька співвласників, продавець має право вибору покупця.

У разі продажу частки у праві спільної часткової власності з порушенням переважного права купівлі співвласник може пред'явити до суду позов про переведення на нього прав та обов'язків покупця. Водночас позивач зобов'язаний внести на депозитний рахунок суду грошову суму, яку за договором має сплатити покупець.

Проте пред'явлення такого позову не має наслідком визнання недійсним договору купівлі-продажу (п.16 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику в справах про визнання угод недійсними"). Натомість, у цьому разі співвласник у межах установленого законом терміну може вимагати переведення на нього прав і обов'язків покупця за укладеною угодою.

До таких вимог застосовується позовна давність у один рік.

Право переважної купівлі застосовується лише у разі продажу одним із співвласників своєї частки стороннім особам. Тобто воно не застосовується у разі продажу співвласником його частки іншому співвласнику, а також у випадку відчуження частки іншим способом (зокрема при безоплатному переданні). У цьому разі дотримання викладеної вище процедури не потрібне. Відчужувач може передати безоплатно свою частку в праві спільної власності будь-якій особі, не повідомляючи про це інших співвласників, не запитуючи на це їх згоди тощо.

Передання співвласником свого переважного права купівлі частки у праві спільної часткової власності іншій особі не допускається.

При відчуженні частки у праві спільної часткової власності вона переходить до набувача за договором з моменту укладення договору, якщо інше не встановлено домовленістю сторін. Момент укладення договору визначається згідно з правилами ст.640 ЦК. Хоча ч.2 ст.363 ЦК стосовно відчуження частки у праві спільної часткової власності за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, відсилає до ст.334 ЦК, але, очевидно, у цьому випадку слід керуватися не стільки положеннями цієї статті, скільки ст.640 ЦК.

Співвласник має право на виділ у натурі частки з майна, що є у спільній частковій власності. Якщо виділ частки із спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим (йдеться про неподільну річ), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки.

Договір про виділ у натурі частки з нерухомого спільного майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню (ч.3 ст.364 ЦК). Вважаємо, що в такій самій формі має вчинятися договір про виплату компенсації замість виділу частки.

Право вимагати виділу частки у спільному майні має не тільки сам учасник, а й його кредитор (у разі недостатності у нього іншого майна, на яке може бути звернене стягнення). Якщо виділ в натурі частки із спільного майна має наслідком зміну його призначення або проти цього заперечують інші співвласники, спір вирішується судом.

У разі неможливості виділу в натурі частки із спільного майна або заперечення інших співвласників проти такого виділу кредитор має право вимагати продажу боржником своєї частки у праві спільної часткової власності з направленням суми виторгу на погашення боргу.

У разі відмови боржника від продажу своєї частки у праві спільної часткової власності або відмови інших співвласників від придбання частки боржника кредитор має право вимагати продажу цієї частки з публічних торгів чи переведення на нього прав та обов'язків співвласника-боржника, з проведенням відповідного перерахунку (ст.366 ЦК).

Право особи на частку у спільному майні може бути припинене за рішенням суду на підставі позову інших співвласників. Але для задоволення такого позову судом необхідне існування таких умов:

1) частка є незначною і не може бути виділена в натурі;

2) річ є неподільною,

3) спільне володіння і користування майном є неможливим;

4) таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім'ї;

5) позивач попередньо вніс вартість цієї частки на депозитний рахунок суду.

Якщо виділ частки із спільного майна відбувається із збереженням спільної власності (вона припиняється лише для особи, частка якої виділена), то у разі поділу майна в натурі між співвласниками за домовленістю між ними право спільної часткової власності на нього припиняється.

Договір про поділ нерухомого майна, що є у спільній частковій власності, укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.

Підставами припинення права спільної часткової власності може бути:

1) відчуження частки одним з двох співвласників іншому;

2) відчуження часток всіма співвласниками одному з них;

3) перехід до одного з двох співвласників частки іншого у спадщину;

4) реалізація майна, що знаходиться у спільній частковій власності. Отримана грошова сума розподіляється між співвласниками пропорційно розміру належних їм часток у праві спільної часткової власності.

 

 

1. Право власності українського народу. Стаття 324 ЦК відтворює положення ст.13 Конституції, у якій закріплено, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності українського народу.

Оскільки український народ визнається суб'єктом права власності нарівні з іншими учасниками цивільних відносин, постає питання: чи не призведе це до "подвійного" права власності на такий об'єкт, як земля? На думку одних вчених, Конституція відображає ставлення до землі (право на землю) українського народу як до території держави, як до об'єкта природи, а не до конкретних ділянок, розмежованих на земельній території держави для спеціального використання. Інші науковці пропонують розрізняти ті випадки, коли право власності на землю стосується інтересів суспільства в цілому — тоді земля визначається як об'єкт права власності українського народу (відповідно і держави), і ті, коли згідно з Конституцією людині належить і гарантується право власності на землю. Відповідь на це питання певною мірою міститься в ч.2 ст.324 ЦК, яка встановлює, що від імені українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування у межах, встановлених Конституцією. При цьому зазначені органи не є власниками того майна, що належить до об'єктів права власності українського народу. Повноваження цих органів визначені Конституцією та іншими нормативними актами, але в цілому їх повноваження щодо цього майна стосуються управління ним.

Кожен громадянин має право користуватися природними об'єктами права власності українського народу відповідно до закону. Отже, кожен має гарантований ЦК доступ до користування природними об'єктами права власності українського народу, але таке користування має відбуватися у порядку і у межах, встановлених законом. Право приватної власності. У ст.325 ЦК зазначається, що суб'єктами права приватної власності є фізичні та юридичні особи, які можуть бути власниками будь-якого майна, за винятком окремих його видів, що відповідно до закону не можуть їм належати.

У разі якщо фізична або юридична особа передає належне їй майно як вклад у товариство, новостворена юридична особа стає власником цього майна, так само як і набутого за іншими підставами. Зокрема згідно зі ст.115 ЦК господарське товариство є власником майна, переданого йому учасниками у власність як вклад до статутного (складеного) капіталу. Отже, навіть якщо 100 відсотків акцій акціонерного товариства належать державі чи територіальній громаді, майно цього товариства є об'єктом його права приватної власності. Державі чи територіальній громаді належать корпоративні права участі в управлінні, на отримання дивідендів тощо. Це правило не поширюється на юридичні особи, створені розпорядчим актом органу державної влади або місцевого самоврядування і за якими майно закріплюється на праві повного господарського відання чи оперативного управління. Це, зокрема, особи публічного права, які створюються розпорядчим актом Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування (ч.2 ст.81 ЦК).

Склад, кількість та вартість майна, яке може бути у власності фізичних та юридичних осіб, не обмежені. Проте законом може бути встановлене обмеження розміру земельної ділянки, яка може бути у їх власності.

Такі правила встановлені у ст.178 ЦК про недопущення перебування у цивільному обігу (а відповідно і належності на праві приватної власності) окремих об'єктів цивільного права, перелік яких має бути встановлений у законі (об'єкти, вилучені з цивільного обігу). Види майна, яке може належати на праві приватної власності фізичній або юридичній особі, містяться у Переліку видів майна, що не може перебувати у власності громадян, громадських об'єднань, міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав на території України, затвердженому Постановою Верховної Ради України від 17 червня 1992 р. "Про право власності на окремі види майна". Законодавством про приватизацію встановлюється перелік об'єктів, що не підлягають приватизації.

Як загальне правило в ч.3 ст.325 проголошується: склад, кількість та вартість майна, яке може бути у власності фізичних та юридичних осіб, не є обмеженими. Але це не означає, що його кількість взагалі є нічим не обмеженою. По-перше, при реалізації цивільних прав, у тому числі й їх набутті, суб'єкти цивільного права не повинні виходити за межі їх здійснення або зловживати своїми правами. Зокрема склад майна, а відповідно і його вартість та кількість, можуть бути обмеженими з метою недопущення неправомірного обмеження конкуренції, зловживання монопольним становищем на ринку, недобросовісної конкуренції, нехтування моральними засадами суспільства тощо.

Право державної власності. У державній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить державі Україна.

Від імені та в інтересах держави Україна право власності здійснюють відповідно органи державної влади (ст.326 ЦК).

Суб'єктом права державної власності є держава Україна, яка представляє спільні інтереси народу.

У ст.13 Конституції закріплено, що право державної власності від імені українського народу здійснюють органи державної влади.

До них насамперед належить глава держави — Президент України, який виступає від імені держави у різних правовідносинах, зокрема здійснює право державної власності.

Нарівні з Президентом право державної власності здійснює також Верховна Рада України. Вона затверджує Державний бюджет України і здійснює контроль за його використанням, виконує низку інших повноважень. Повноваження Верховної Ради закріплені у ст.85 Конституції.

Право державної власності здійснює також Кабінет Міністрів України, який керує державною власністю (ст.116 Конституції). Однак діяльність його у цій сфері обмежена. Так, для представництва інтересів держави при укладенні міжнародних економічних договорів Прем'єр-міністр України, міністри повинні мати довіреність, підписану Президентом України.

Право державної власності може також здійснювати Фонд державного майна України та інші уповноважені органи, у тому числі державні підприємства і установи (ст.33 37, 39 Закону "Про власність").

Здійснюючи зазначені функції, органи державної влади діють не як суб'єкти права власності, а як представники останнього: вони діють не від власного імені і не в своїх інтересах, а від імені й у інтересах держави в цілому, носієм суверенітету та єдиним джерелом влади у якій є її народ. Через органи державної влади здійснюється воля не цих органів, а самого народу, який може висловити свою волю, здійснити свою владу також безпосередньо (ст.5 Конституції). Коло об'єктів права державної власності не обмежене. Держава може бути власником будь-яких речей, у тому числі вилучених з цивільного обігу і обмежених у обігу.

Однак слід нагадати, що речі, вилучені з обігу, не є об'єктами цивільних правовідносин. Тому здійснення права держави з використання таких речей, розпорядження ними тощо не є сферою дії приватного (цивільного) права. Здійснюючі вказані дії, держава виступає як суб'єкт владних відносин, її влада над речами у цьому випадку є виявом властивостей публічної влади. У зв'язку з цим зазначені відносини є сферою дії публічного права з усіма наслідками, що випливають звідси (метод впливу на учасників, принципи, засіб захисту тощо).

Згідно зі ст.31 Закону "Про власність" державна власність поділялася на загальнодержавну (республіканську) власність і власність адміністративно-комунальних одиниць (комунальну).

Однак у зв'язку з прийняттям Конституції і Закону "Про місцеве самоврядування в Україні" це положення застаріло. У ст.142, 143 Конституції і ст.60 Закону "Про місцеве самоврядування в Україні" закріплене положення про те, що право комунальної власності належить самостійним суб'єктам — територіальним громадам (а не адміністративно-територіальним одиницям, як зазначалося у Законі "Про власність").

Таким чином, у законодавство введено новий суб'єкт права власності, не передбачений ст.3 Закону "Про власність", — територіальну громаду, якій і належить право комунальної власності.

Тому й ЦК розглядає комунальну власність не як різновид державної, а як самостійну форму власності (ст.327 ЦК).

Право комунальної власності. Це — право територіальної громади володіти, користуватися, розпоряджатися тощо майном, що належить їй, яке здійснюється безпосередньо або через органи місцевого самоврядування.

Суб'єктом права комунальної власності є територіальні громади сіл, селищ, міст тощо. Згідно зі ст.140 Конституції і ст.1 Закону "Про місцеве самоврядування в Україні" територіальна громада — це жителі, об'єднані постійним мешканням в межах села, селища, міста. У містах з районним поділом — громади районів також діють як суб'єкти права власності.

Об'єктами права комунальної власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить територіальній громаді. Це може бути різноманітне рухоме і нерухоме майно, прибутки місцевих бюджетів, земля, природні ресурси, підприємства, установи, організації тощо (ч.1 ст.327 ЦК, ст.35 Закону "Про власність"). Однак коло об'єктів права комунальної власності вужче, ніж коло об'єктів права державної власності. Зокрема у комунальній власності не може знаходитися майно, що є об'єктом виключної власності держави (наприклад, атомна зброя, єдина енергосистема тощо).

Підставами виникнення права комунальної власності згідно із Законом України від 3 березня 1998 р. "Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності" може бути передання майна територіальним громадам безоплатно державою, іншими суб'єктами права власності тощо.

Згідно з ч. 2 ст. 327 ЦК право комунальної власності (управління майном, що є у комунальній власності) здійснюють безпосередньо територіальна громада та утворені нею органи місцевого самоврядування. Порядок створення та компетенція таких органів щодо управління об'єктами права комунальної власності визначені Законом "Про місцеве самоврядування в Україні" та іншими законодавчими актами.

 

2. Право власності на житло

призначені та придатні для постійного проживання у них (ст.379 ЦК). Не Житлом фізичної особи є жилий будинок, квартира, інші приміщення, вважаються житлом окремі виробничі приміщення, вагончики, підвали, сараї, гаражі, пересувні контейнери тощо, а також приміщення, призначені для тимчасового перебування людей (готель, лікарня, в'язниця).

За своєю правовою природою житло є нерухомістю, яка має використовуватися за цільовим призначенням.

До найважливіших різновидів житла належать: 1) жилий будинок, 2) садиба, 3) квартира.

Жилий будинок — це будівля капітального типу, споруджена з дотриманням вимог, встановлених законом, іншими нормативно-правовими актами, і призначена для постійного у ній проживання (ст.380 ЦК). Жилий будинок має відповідати таким вимогам: а) капітального типу (зі строком служби від 30 до 150 років); б) споруджена з дотриманням вимог, встановлених законом; в) призначена для постійного проживання у ній.

Будинок може знаходитися у власності різних суб'єктів цивільних відносин. ЦК окремо згадує як власника будинку житлово-будівельний (житловий) кооператив, вказуючи, що будинок, споруджений або придбаний таким кооперативом, є його власністю. При цьому член житлово-будівельного (житлового) кооперативу має право володіння і користування, а за згодою кооперативу і розпоряджання квартирою, яку останній займає у будинку кооперативу, якщо він не викупив її (ст.384 ЦК).

Садиба — це земельна ділянка разом з розташованими на ній жилим будинком, господарсько-побутовими будівлями, наземними і підземними комунікаціями, багаторічними насадженнями, (ст.381 ЦК). Як випливає з цього визначення, садиба є складний майновим комплексом, що включає земельну ділянку, жилий будинок, допоміжні приміщення, багаторічні насадження тощо. Жилий будинок садибного типу складається із жилих та допоміжних (нежилих) приміщень. Характерними допоміжними приміщеннями будинку є: передпокій, кухня, коридор, веранда, вбиральня, комора, приміщення для автономної системи опалення, пральня тощо. На присадибних земельних ділянках, крім жилих будинків, розміщуються господарські будівлі (сараї, хліви, літні; кухні, гаражі, майстерні, вбиральні тощо) та споруди (колодязь вигрібні ями, навіси, огорожі, ворота, хвіртки тощо). До прибудови належать: прибудовані жилі кімнати та допоміжні приміщенню (тамбури, веранди, кухні, комори, ванні кімнати, вбиральні то що). Багаторічними вважаються насадження, які мають вегетативний цикл більш ніж два роки. Розмір присадибної ділянки, що надається безоплатно, становить: у селах — не більше 0,25 гектара, у селищах — не більше 0,15 гектара, у містах — не більше 0,1 гектара (ч.1 ст.121 ЗК).

Оскільки садиба є складним майновим комплексом, то у разі відчуження жилого будинку вважається, що відчужується вся садиба якщо інше не встановлено договором або законом.

Квартирою є ізольоване помешкання у жилому будинку, призначене та придатне для постійного у ньому проживання (ст.382 ЦК). Право власності на квартиру може виникати на підставі цивільно-правового договору (купівлі-продажу, міни тощо), приватизації квартири державного фонду, викупу квартири членом житлово-будівельного (житлового) кооперативу (ч.З ст.384 ЦК).

Квартири, які належать громадянам на праві приватної власності, становлять приватний житловий фонд.

Власникам квартири у дво- або багатоквартирному жилому будинку належать на праві спільної сумісної власності приміщення загального користування, опорні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання за межами або всередині квартири, яке обслуговує більше однієї квартири, а також споруди, будівлі, які призначені для забезпечення потреб усіх власників квартир, а також власників нежилих приміщень, що розташовані у жилому будинку.

Розпорядження майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників. Співвласники також мають право уповноважити одного з них на здійснення правочинів щодо розпорядження спільним майном.

Власник жилого будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб і не має права використовувати його для промислового виробництва.

Дещо обмежені права власників квартири щодо здійснення ремонту і змін у ній. Він може на свій розсуд вчиняти зазначені дії, але лише за таких умов:

а) квартира, надана для використання як єдине ціле (тобто не є комунальною);

б) ці зміни не призведуть до порушень прав власників інших квартир у багатоквартирному жилому будинку;

в) ці зміни не призведуть до порушень санітарно-технічних вимог і правил експлуатації будинку.

Особливим суб'єктом відносин власності, пов'язаних із житлом, є об'єднання власників жилих квартир — юридична особа, яку власники можуть створювати для забезпечення експлуатації багатоквартирного жилого будинку, користування квартирами та спільним майном жилого будинку. Таке об'єднання може бути створене також власниками жилих будинків (ст.385 ЦК). Порядок створення і компетенція об'єднання та його членів визначаються Законом України від 29 листопада 2001 р. "Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку".

 

3. Особливості права власності на землю полягають у тому, що згідно зі ст.14 Конституції земля є основним національним багатством і перебуває під особливою охороною держави, а право власності на неї гарантується Конституцією.

Особливості правового режиму землі полягають у тому, що відповідно до ст.9 ЦК положення цього Кодексу застосовуються до врегулювання відносин, які виникають у сфері використання природних ресурсів (у тому числі землі), якщо вони не врегульовані іншими актами законодавства. Отже, пріоритет при вирішенні конкретних питань здійснення права власності на землю надається нормам актів спеціального законодавства, а положення ЦК застосовуються субсидіарно. Проте загальні положення права власності (у тому числі ті, що застосовуються у цій сфері) встановлюються ЦК.

Таким чином, основними законодавчими актами, що регулюють земельні відносини, є ЗК та ЦК, норми гл.27 якого присвячені встановленню засад цивільно-правового режиму землі, що знаходиться у власності суб'єктів цивільного права.

Обсяг та об'єкти права власності на землю встановлені ст.373 ЦК, яка, зокрема, передбачає, що право власності на земельну ділянку поширюється на поверхневий (ґрунтовий) шар у межах цієї ділянки, на водні об'єкти, ліси, багаторічні насадження, які на ній знаходяться, а також на простір, що є над і під поверхнею ділянки, висотою та глибиною, які необхідні для зведення жилих, виробничих та інших будівель і споруд.

Відповідно до цих положень власник земельної ділянки має право використовувати її на свій розсуд відповідно до її цільового призначення, а також може використовувати на свій розсуд все, що знаходиться над і під поверхнею цієї ділянки, якщо інше не встановлено законом та не порушує прав інших осіб.

Вказівка ч.4 ст.373 ЦК на те, що власник земельної ділянки має право використовувати її на свій розсуд відповідно до її цільового призначення містить певне внутрішнє протиріччя, оскільки йдеться про розсуд, обмежений цільовим призначенням земельної ділянки. Іншими словами, розсуд власника є вторинним щодо розсуду суб'єктів публічної влади, які визначають цільове призначення ділянки. Але це протиріччя пояснюється необхідністю врахування приватного, і публічного інтересів, що, природно, спричиняє певне обмеження права власності. Отже, розсуд власника тут є категорією приватного права, а цільове призначення — категорією права публічного.

Втім власник не є абсолютно і назавжди обмежений у своїх діях цільовим призначенням земельної ділянки: за його ініціативою органи виконавчої влади та місцевого самоврядування можуть зміни ти цільове призначення відповідної земельної ділянки (ст.20 ЗК).

Суб'єктами права власності на землю (земельну ділянку) є фізичні особи, юридичні особи, держава, територіальні громади (ст.374 ЦК, ст.80 ЗК). Проте це положення, як випливає з наступ них частин ст.374 ЦК та норм ЗК, слід тлумачити обмежувально.

Зокрема іноземні громадяни та особи без громадянства можуть набувати права власності лише на земельні ділянки несільськогосподарського призначення у межах населених пунктів, а також на земельні ділянки несільськогосподарського призначення за межами населених пунктів, на яких розташовані об'єкти нерухомого майна що належать їм на праві приватної власності. Землі сільськогосподарського призначення, отримані у спадщину іноземними громадянами, а також особами без громадянства, протягом року підлягають відчуженню. Іноземні юридичні особи, іноземні держави та міжнародні організації можуть бути суб'єктами права власності на землю лише у випадках, встановлених законом. Так, іноземні держави можуть набувати у власність земельні ділянки лише для розміщення будівель і споруд дипломатичних представництв та інших прирівняних до них організацій відповідно до міжнародних договорів. Іноземні юридичні особи можуть набувати право власності на земельні ділянки несільськогосподарського призначення: у межах населених пунктів — у разі придбання об'єктів нерухомого майна та для спорудження об'єктів, пов'язаних із здійсненням підприємницької діяльності в Україні; за межами населених пуншів _ у разі набуття об'єктів нерухомого майна. Землі сільськогосподарського призначення, отримані у спадщину іноземними юридичними особами, також підлягають відчуженню протягом одного року.

Отже, повною мірою реалізувати право бути власником землі можуть лише громадяни України або юридичні особи України.

Проте й поміж них немає юридичної рівності щодо можливості бути власниками тих чи інших об'єктів.

Зокрема, не можуть передаватись у власність окремих фізичних та юридичних осіб землі комунальної власності: землі загального користування населених пунктів (майдани, вулиці, пляжі, парки, сквери, кладовища, місця знешкодження та утилізації відходів тощо); землі під залізницями, автомобільними дорогами, об'єктами повітряного і трубопровідного транспорту; землі під об'єктами природно-заповідного фонду, історико-культурного та оздоровчого призначення, що мають особливу екологічну, оздоровчу, наукову, естетичну та історико-культурну цінність, якщо інше не передбачено законом; землі лісового та водного фонду, крім випадків, визначених ЗК; земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності органів місцевого самоврядування.

Цим особам також не передаються у власність (так само як і у комунальну власність): землі атомної енергетики та космічної системи; землі оборони; земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, інших органів державної влади. Національної академії наук України, державних галузевих академій наук; земельні ділянки зон відчуження та безумовного (обов'язкового) відселення, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи.

Підстави набуття громадянами України та юридичними особами України права власності на землю встановлені ст.81 та іншими ЗК.

Відповідно до них громадяни України набувають права власності на землю на підставі:

а) придбання за цивільно-правовими договорами;

б) безоплатного передання із земель державної і комунальної власності;

в) приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування;

г) прийняття спадщини;

д) виділення у натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю).

Юридичні особи (засновані громадянами України або юридичними особами України) можуть набувати у власність земельні ділянки для здійснення підприємницької діяльності:

а) на підставі придбання за цивільно-правовими договорами;

б) в результаті внесення земельних ділянок засновниками юридичної особи до статутного фонду;

в) шляхом прийняття спадщини;

г) з інших підстав, встановлених законом.

Територіальні громади набувають землю у комунальну власність шляхом:

а) передання їм земель державної власності;

б) примусового відчуження земельних ділянок у власників з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб;

в) прийняття спадщини;

г) придбання за цивільно-правовими договорами;

д) іншими способами, передбаченими законом. Держава набуває права власності на землю шляхом:

а) відчуження земельних ділянок у власників з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб;

б) набуття за цивільно-правовими договорами;

в) прийняття спадщини;

г) передання у власність державі земельних ділянок комунальної власності територіальними громадами;

д) конфіскації земельної ділянки.

Згідно з ч.4 ст.374 ЦК права та обов'язки суб'єктів права власності на землю (земельну ділянку) встановлюються законом.

Таким законом є ст.90, 91 ЗК, які встановлюють: власники земельних ділянок мають право: продавати або іншим шляхом відчужувати земельну ділянку, передавати її в оренду, заставу, спадщину; використовувати у встановленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, лісові насадження, водні об'єкти, а також інші корисні властивості землі; споруджувати жилі будинки, виробничі та інші будівлі і споруди.

Водночас землевласники зобов'язані: забезпечувати використання ділянок за цільовим призначенням; не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів; дотримуватися правил добросусідства та обмежень, пов'язаних із встановленням земельних сервітутів та охоронних зон. Крім того, на землевласників покладається низка обов'язків, зумовлених особливостями землі як об'єкта права: обов'язок додержуватися вимог законодавства про охорону довкілля; сплачувати земельний податок тощо.

Хоча права та обов’язки землевласників визначаються земельним законодавством, проте деякі правомочності власника землі, пов'язані з правом власності на жилий будинок, спеціально регламентовані у ЦК.

Зокрема ст.375 ЦК встановлює, що власник земельної ділянки має право на її забудову, тобто може зводити на ній будівлі та споруди, створювати закриті водойми, здійснювати перебудову, а також дозволяти будівництво на своїй ділянці іншим особам. Якщо таке право здійснюється з додержанням архітектурних, будівельних, санітарних, екологічних та інших норм і правил, а також за умови використання земельної ділянки за її цільовим призначенням, власник ділянки набуває право власності на зведені ним будівлі, споруди та інше нерухоме майно.

Проте якщо жилий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без належного дозволу чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил, то таке будівництво вважається самочинним.

Правові наслідки самочинної забудови, здійсненої власником на його земельній ділянці, встановлюються ст.376 ЦК.

Загальне правило полягає у тому, що особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво, не набуває права власності на нього.

Проте це лише загальне правило, яке не може застосовуватися без врахування конкретних обставин справи.

Конкретні наслідки залежать від низки обставин: яким є цільове призначення ділянки; чи є забудовник власником ділянки; якщо ні, то чи є згода власника на забудову, чи порушуються забудовою права інших осіб тощо.

Враховуючи ці обставини, слід розрізняти такі випадки самочинного будівництва: 1) будівництво з порушенням цільового призначення ділянки; 2) будівництво, здійснене особою, яка не є власником ділянки; 3) будівництво, здійснене власником землі з порушенням встановлених законодавством вимог.

У разі самочинного будівництва з порушенням цільового призначення ділянки право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила таке будівництво, за умови надання їй земельної ділянки у встановленому порядку під уже збудоване нерухоме майно (ч.3 ст.376 ЦК).

Наслідки здійснення самочинного будівництва особою, яка не є власником ділянки, залежать від суб'єктивних (волі власника) та об'єктивних обставин (порушення прав інших осіб).

По-перше, якщо власник (користувач) землі заперечує проти визнання права власності за самочинним забудовником, забудова підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво. Якщо забудовник не бажає виконувати цю вимогу, знесення провадиться за його рахунок.

По-друге, такі ж наслідки настають, якщо самочинне будівництво, здійснене невласником, порушує права інших осіб. При цьому згідно з ч.4 ст.376 ЦК воля власника ділянки значення не має. Якщо він навіть згоден на таке самочинне будівництво, але це порушує права інших осіб (наприклад, членів його сім'ї, які проживають разом з ним), питання про визнання права власності на самочинне будівництво судом позитивно вирішуватися не може.

Нарешті, на вимогу власника (користувача) земельної ділянки суд може визнати за ним право власності на самочинно збудоване нерухоме майно, розміщене на його ділянці, якщо це не порушує права інших осіб (ч.5 ст.376 ЦК).

При цьому особа, яка здійснила самочинне будівництво, має право на відшкодування витрат, зроблених нею на таке будівництво.

У разі якщо будівництво, здійснене власником (користувачем) землі, але з порушенням встановлених законодавством вимог (істотним відхиленням від проекту, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб, істотним порушенням будівельних норм і правил), суд за позовом відповідного органу державної влади чи органу місцевого самоврядування може постановити рішення, що зобов'язує особу, яка здійснила (здійснює) будівництво, провести відповідну перебудову. Якщо проведення такої перебудови є неможливим або особа, яка здійснила (здійснює) будівництво, відмовляється від її проведення, таке нерухоме майно за рішенням суду підлягає знесенню за рахунок особи, яка здійснила (здійснює) будівництво. Особа, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, зобов'язана відшкодувати витрати, пов'язані з приведенням земельної ділянки до попереднього стану (ч.7 ст.376 ЦК). Слід зазначити, що в нормі ЦК, де міститься це правило, не вказується прямо на те, що мається на увазі порушення правил забудови саме власником ділянки. Проте системний аналіз усіх частин ст.376 ЦК дозволяє зробити висновок, що зазначене може стосуватися лише власника, оскільки інші ситуації окремо передбачені відповідними нормами.

Ще однією важливою цивільно-правовою правомочністю у сфері відносин власності на земельну ділянку є перехід права на земельну ділянку при придбанні жилого будинку, будівлі або споруди, що розміщені на ній, до особи, яка придбала вказані речі.

При цьому право власності на земельну ділянку переходить без зміни її цільового призначення. Розмір ділянки, що переходить разом з придбаною нерухомістю, встановлюється договором. Якщо договором про відчуження жилого будинку, будівлі або споруди розмір земельної ділянки не визначений, до набувача переходить право власності на ту частину земельної ділянки, яка зайнята відповідною нерухомістю, та на частину ділянки, що є необхідною для її обслуговування. Якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, наданій у користування, то у разі їх відчуження до набувача переходить право користування тією часиною ділянки, на якій вони розміщені, та частиною земельної ділянки необхідної для їх обслуговування (ст.377 ЦК).

На відміну від ст.377 ЦК ст.120 ЗК закріплює, по суті, самостійні правові режими земельної власності і власності на розташовані на земельній ділянці об'єкти нерухомості: перехід права власності на нерухомість не спричиняє автоматичного переходу права власності на земельну ділянку, на якій розташована будівля (споруда), а потребує укладення окремого договору (купівлі-продажу, дарування, міни тощо). У спадкових відносинах земельна ділянка також є самостійним об'єктом і потребує самостійного оформлення переходу права власності на неї поряд із переходом права власності на будівлі (споруди).

Договором, що регламентує перехід права користування ділянкою до набувача будівлі (споруди), ч.1 ст.120 ЗК визнає лише договір оренди земельної ділянки.

Частина 3 ст.120 ЗК передбачає єдиний випадок, коли перехід права на земельну ділянку до набувача будинку або його частини відбувається автоматично, без оформлення переходу прав на ділянку окремим договором. Єдиним договором, що є підставою переходу прав на земельну ділянку (як права власності, так і прав орендаря), є договір довічного утримування, навіть у тих випадках, коли він не містить умов переходу прав на земельну ділянку або містить умови про відсутність такого переходу.

Право власності особи на земельну ділянку може бути припинене: добровільно (за волевиявленням власника), примусово (за рішенням суду) та з об'єктивних причин (смерть власника, припинення юридичної особи) у випадках, встановлених законом (ст.378 ЦК, гл.22 ЗК).

Припинення права власності на землю за волевиявленням землевласника можливе у випадках:

а) добровільної відмови власника від земельної ділянки (яка може бути здійснена лише на користь держави або територіальної громади);

б) добровільного відчуження земельної ділянки власником, у тому числі надання згоди на вилучення ділянки для її наступного надання іншій особі з правом одержання відповідної компенсації.

Примусове припинення права власності на землю охоплює:

а) викуп (вилучення) земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб;

б) вилучення не відчуженої у встановленому порядку земельної Ділянки іноземними особами, особами без громадянства та іноземними юридичними особами;

в) вилучення земельної ділянки, яка використовується не за цільовим призначенням або з порушенням законодавства;

г) конфіскацію земельної ділянки як санкцію за вчинення кримінального злочину або адміністративного порушення;

д) звернення стягнення на земельну ділянку за зобов'язаннями її власника (наприклад, у разі невиконання власником земельної ділянки іпотечних зобов'язань.