Америка

а) Міжнародно-правові акти, документи:

Американська декларація прав та обов'язків людини (прийнята Організацією Американських Держав (ОАД), до складу якої входять понад ЗО держав, у квітні 1948 р.);

Американська конвенція про права людини (ОАД, Коста-Ріка, 1969 р.). б) Міжнародні органи:

Міжамериканська комісія з прав людини;

Міжамериканський судз прав людини.

Африка

а) Міжнародно-правові акти, документи:

Африканська хартія прав людини і народів (прийнята Організацією африканської єдності (ОАЄ), до складу якої входить ЗО держав, у м. Бан-джулі (Гамбія) 1981 р.).

б) Міжнародні органи:

Африканська комісія з прав людини і народів. Отже, сучасна практика свідчить про інтенсифі­кацію процесу міжнародного визнання і забезпе­чення основних прав людини, що, безперечно, має гуманістичне, прогресивне значення.

5. Основні тенденції розвитку прав людини

До таких тенденцій належать:

- все ширше запровадження у суспільну свідо­мість уявлення про те, що саме людина є первин­ним, головним суб'єктом права;

- дедалі ширше запровадження у свідомість суспільства розуміння прав людини як соціально-історичного явища;

- розповсюдження принципу правової рівності на все більше коло людей;

- збільшення «каталога» прав людини (як ре­зультат зростання їхніх потреб), якому, проте,незавжди відповідають реальні можливості задово­лення деяких прав (тобто у ряді випадків права людини фіксуються у законодавстві «достроково», « випереджувально »;

- зростання кількості країн, які допускають наддержавний (міжнародний) контроль за станом дотримання прав людини.

Внаслідок того, що після Другої світової війни .права людини поступово переставали бути лише внутрішньою справою держав, виникла, утверджу­ється та набуває дедалі більшого поширення ідея ут­ворення нового міжнародного правового порядку. Серед найважливіших його рис слід відзначити такі:

- універсалізація концепції прав людини, по­ширення її на дедалі більшу кількість держав;

- поширення примату, верховенства норм мі­жнародного права щодо норм внутрішньодержав­ного законодавства з питань прав людини;

- об'єктивна поінформованість світової громад­ськості про стан дотримання прав людини у різних країнах;

- утворення і розгортання діяльності неурядо­вих (громадських та інших) організацій із захисту прав людини, їх державна підтримка;

- підвищення ефективності міжнародних конт­рольних механізмів щодо захисту прав людини.

Яскравим проявом наведених тенденцій стала друга Всесвітня конференція з прав людини, орга­нізована 00Н у Відні в червні 1993 р. (перша така конференція відбувалася під егідою цієї організа­ції 1968 р. в Тегерані). У Віденській конференції, що проходила під девізом «Права людини: знати їх, вимагати їх, захищати їх», взяли участь деле­гації на чолі з міністрами закордонних справ май­же 140 держав, у тому числі й України.

Зазначені тенденції, гадаємо, повинні врахову­ватись при загальній оцінці стану законодавства су­часної України з питань прав людини і громадяни­на та при підготовці відповідних законодавчих про­позицій. У цьому, мабуть, полягає один із шляхів забезпечення наукової обґрунтованості становлення сучасної цивілізованої, гуманної правової системи в Україні.

6. Основні права дитини

Люди у віці до 18 років за міжнародно-правови­ми критеріями є неповнолітні і тому належать до категорії «дітей» (ст. І Конвенції про права дити­ни, прийнятої 00Н у 1989 р.; за 10 років до того 00Н проголосила Декларацію прав дитини).

Для цієї категорії суб'єктів значна частина ос­новних прав людини нічим не відрізняється за своїм змістом від прав повнолітніх (дорослих) осіб. Інша ж група таких прав певним чином специфікується, змістовно конкретизується (наприклад, право на розвиток). Та, окрім цього, дітям належать і особли­ві, «додаткові» можливості, які зафіксовані зазначе­ною Конвенцією в усіх «змістовних» різновидах прав. Зокрема виділяють серед прав:

фізичних — права на першочерговість захисту і допомоги, здорове зростання, неприпустимість та­ких кримінальних покарань, як смертна кара і до­вічне тюремне ув'язнення;

особистісних — права на знання своїх батьків і не розлучення з ними (сімейні зв'язки), виховання;

культурних — право на відповідні ігри і роз­важальні заходи;

економічних — право не бути залученим до ро­боти до досягнення певного віку;

політичних — права не призиватись на дер­жавну військову службу до 15 років, на захист з боку держави від недбалого і брутального, жорсто­кого поводження, експлуатації та розбещення.

Спеціальним органом всесвітнього співтоварист­ва із спостереження та контролю за дотриманням прав дитини, закріплених у згаданій Конвенції (Україна приєдналась до неї у 1991 р.), є Комітет 00Н з прав дитини.

7. Загальносоціальні обов'язки людини

Із загально соціальними правами дорослої (пов­нолітньої) психічно нормальної людини природно пов'язуються її соціальні обов'язки, зобов'язання.

Загальносоціальний обов'язок людини — це необхідність певної її поведінки, що об'єктивно зу­мовлена конкретно-історичними потребами існу­вання та розвитку інших людей, нації., народу, йо­го соціальних верств і всього людства.

Видова класифікація загально соціальних обо­в'язків людини переважно відповідає згаданій кла­сифікації її основних прав. Тому серед таких обо­в'язків можна зазначити:

фізичні (наприклад, утримування і захист сво­їх неповнолітніх дітей);

особистісні (наприклад, поважати честь, гід­ність, сумління, думки і погляди людей або їхніх спільностей; виховувати своїх дітей);

культурні (наприклад, дбайливо ставитися до пам'яток історії людства);

економічні (наприклад, віддавати частину індивідуального прибутку, доходу на загальносус­пільні потреби);

політичні (наприклад, протистояти насильст­ву, вдаватися тільки до мирних засобів задоволен­ня своїх політичних інтересів).

Тема 2 Права нації (народу) і права людини

Чи не найпереконливішим (хоча й сумним) свід­ченням актуальності даної проблеми є той факт, що зі 150 збройних конфліктів, які спалахували у світі після Другої світової війни, майже 130 були зумов­лені етнонаціональними суперечностями.

Практична значущість цієї проблеми спричи­няється, зокрема, й тим, що зараз у більшості роз­винених цивілізованих країн проживають різно­манітні національні меншини (в європейських дер­жавах їх питома вага серед усього населення стано­вить у середньому 15 відсотків, у Росії — 17, в Ук­раїні — 27 відсотків). Причому яскраво виражена тенденція державно-етнічного самовизначення, са­моутвердження багатьох націй, народів діалектич­не сполучається, поєднується, переплітається зі зростанням кількості держав саме з багатонаціо­нальним складом громадян.

Між тим взаємозалежність прав людини і прав нації видається очевидною: адже, з одного боку,

будь-яке порушення прав нації неминуче тягне за собою порушення прав людей, які до цієї нації на­лежать; а з іншого — порушення прав людини ча­сто-густо (хоч, ясна річ, не всюди й не завжди) мо­же відбуватися саме через її національність...

1. Основні права нації (народу)

Основні права нації (народу) — це певні мож­ливості кожної нації (іншої етнічної спільноти, народу), які необхідні для її нормального існуван­ня і розвитку в конкретно-історичних умовах, об'єктивно зумовлені досягнутим рівнем розвит­ку людства і мають бути загальними та рівними для всіх націй (народів).

Розуміння прав нації передусім залежить від то­го, який зміст надати поняттю нації. Зважаючи на це, слід зауважити, що в суспільствознавстві (зокре­ма, у таких науках як етнологія, етнополітологія, етнопсихологія, етнографія, історія) існує щонай­менше три інтерпретації зазначеного поняття, а са­ме як спільноти:а) етнічної, б) територіальної, в) політичної (державно-громадянської).

У сучасний період, у зв'язку з процесами, які відбуваються в багатьох країнах (демократизація, «етнізація», інтернаціоналізація та ін.), набула вельми важливого значення проблема співвідно­шення прав людини і прав нації (народу). Нині не­рідко висувається і обговорюється питання: якій (чиїй) групі прав слід надати перевагу, забезпечи­ти першочергове задоволення?

Видається, що таким чином поставлене запи­тання є дещо некоректним, «механічним».Якуже відзначалось, одним із неодмінних склад­ників загальносоціальних прав людини є мож­ливість зберігати, виявляти, реалізовувати й роз­вивати свою національну самобутність. Тому за­безпечення даного права кожному члену певної національної спільності є водночас і забезпечен­ням відповідних етнічних прав всієї цієї групи людей. І навпаки: забезпечення прав нації в ціло­му дозволяє, ясна річ, кожному її представникові реалізовувати свої етнічні права.

Викладена інтерпретація співвідношення зазна­чених різновидів загально соціальних прав відобра­жає, звісно, їх діалектичний взаємозв'язок і усуває підставу для їх протиставлення, конкуренції (але водночас і не викликає їх ототожнення).

Показово, що у Загальній декларації прав лю­дини не оминаються такі поняття, як «воля наро­ду» (п. З ст. 21), «соціальний порядок» (ст. 27), тоді як присвячені правам людини Міжнародні пакти про економічні, соціальні і культурні права та про громадянські й політичні права прямо включають положення про «права народів» (ст. 1). Є й такі міжнародно-правові акти, в яких права лю­дини й права народів (націй) розглядаються в єдності, інтегровано (наприклад. Декларація 00Н про право на розвиток).

2. Види основних прав націй

Користуючись тим самим критерієм, який було застосовано у викладеній вище класифікації прав людини для визначення різновидів основних прав нації, останні можна розподілити на такі групи:

фізичні права — можливості нації, необхідні для її фізичного існування, виживання, задоволен­ня життєво необхідних матеріальних потреб (на­приклад, права на соціальну безпеку, національ­ний та міжнародний мир і мирне співіснування з іншими націями, народами; екологічну безпеку, тобто підтримування довколишнього природного середовища у стані, необхідному для збереження і відтворення здорового генофонду нації; забезпечен­ня життєво необхідного рівня матеріального добро­буту нації);

етнічні права — можливості збереження, вияв­лення, розвитку і захисту національної (етнічної) самобутності, своєрідності, унікальності (напри­клад, права на культивування своєї мови, особли­востей духовного менталітету, національних звичаїв і традицій, певної (історичної) назви нації, яку вона обрала для себе);

культурні права — можливості зберігати, ви­являти, розвивати і захищати здобутки національ­ної культури в усьому розмаїтті її проявів, а також користуватись культурними надбаннями інших на­родів (право на збереження пам'яток національної історії та культури);

економічні права — можливості розвивати, збільшувати виробництво матеріальних благ для забезпечення і підвищення рівня добробуту кожної нації (наприклад, право володіти, користуватись і розпоряджатись усіма природними та матеріальни­ми ресурсами на своїй території);

політичні права — можливості самостійно, за своїм власним добровільним рішенням визначати характер і спосіб свого соціально-політичного кон­ституювання, самоствердження як певної єдності, спільноти, а також формування своїх взаємин з ін­шими етнічними — як державними, так і бездер­жавними — утвореннями (це, насамперед, право на політичне самовизначення, тобто визначення свого державницького статусу або як окремої держави, або як автономії чи територіально-національного утворення у складі іншої держави, або як держави, що входить до об'єднання кількох держав тощо).

Право на існування та право на самовизначен­ня — насамперед політичне (тобто на державну са­моорганізацію), але й також економічне, соціаль­не, духовне, культурне — належать до найважли­віших, визначальних прав нації (народу).

Під час демонтажу Союзу РСР український на­род використав право на самовизначення, коли ви­рішив в особі свого вищого представницького орга­ну законодавчої влади — Верховної Ради Ук­раїни — проголосити державний суверенітет і утво­рити незалежну, самостійну державу Україна. По­силання на згадане право вміщено у Декларації про державний суверенітет України (1990 р.) та в Акті проголошення незалежності України (1991 р.).

Інші основні права українського народу (як, зрештою, і права всіх етнічних спільнот, груп,

що проживають в державі) було закріплено у Дек­ларації прав національностей України (1991 р.). Зазначаються вони й у Конституції України (1996 р.).

3. Міжнародно-правові засоби, спрямовані на здійснення і захист прав нації

До таких засобів належать:

а) міжнародно-правові акти, документи;

б) міжнародні (міждержавні) органи, організа­ції, структури.

Серед згаданих засобів слід розрізняти «всесвіт­ні» (тобто ті, що існують на рівні Організації Об'єднаних Націй або під її егідою) та «регіональ­ні» (зокрема, континентальні).

Засоби всесвітнього співтовариства а) Міжнародно-правові акти:

Статут Організації Об'єднаних Націй (п.2 ст. 1);

Міжнародна Конвенція про запобігання злочинові геноциду і покарання за нього (1948 р.);

Резолюція 00Н «Право народів і націй на само­визначення» (1952 р.);

Декларація про надання незалежності ко­лоніальним країнам і народам (1960 р.);

Резолюція 00Н «Невід'ємний суверенітет над природними ресурсами» (1960 р.);

Декларація «Про ліквідацію всіх форм расової дискримінації» (1963 р.);

Міжнародна конвенція про ліквідаціювсіхформ расової дискримінації (1965 р.);

Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права. Ст. І (1966 р.);

Міжнародний пакт про громадянські і політич­ні права. Ст. І (1966 р.);

Декларація про расу і расові забобони (ЮНЕС-КО, 1978 р.);

Декларація про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин і співробітництва

між державами відповідно до Статуту 00Н (1970 р.);

Декларація про права народів на мир (1984 р.);

Декларація про право на розвиток (1986 р.).

б) Міжнародні органи:

Комітет00Н з прав людини;

Комітет00Н з ліквідації расової дискримінації.

Регіональні засоби Африка

а) Міжнародні акти, документи:

Африканська хартія прав людини і народів (1981 р.).

б) Міжнародні органи: —

Африканська комісія з прав людини і народів. Європа

а) Міжнародні акти, документи:

Заключний акт НБСЄ (1975 р.);

Документ Копенгагенської зустрічі держав — учасниць НБСЄ (1990 р.);

Паризька хартія для нової Європи (1990 р.);

Документ Гельсінської зустрічі держав — учас­ниць НБСЄ «Виклик часу перемін» (1992 р.);

Декларація про агресивний націоналізм, шові­нізм, расизм, ксенофобію і антисемітизм (Рада ОБСЄ, 1993 р.).

б) Міжнародні органи:

Рада Європи;

Міжпарламентська асамблея Європейського Економічного Співтовариства (Європарламент);

Рада ОБСЄ (Рада міністрів закордонних справ держав — учасниць ОБСЄ);

Комітет вищих посадових осіб ОБСЄ.

4. Специфічні права національних меншин

Практична значущість цього питання зумов­люється, зокрема, тим, що сьогодні у більшості роз­винених цивілізованих країн проживають різно­манітні національні меншини (в європейських дер­жавах, як уже зазначалося вище, їх питома вага се­ред усього населення становить у середньому15 від­сотків, у США — біля 20 відсотків). Отже, від того, як забезпечуються і захищаються загально соціальні права усіх етнічних спільностей у тій чи іншій дер­жаві (а це значною мірою досягається за допомогою об'єктивного юридичного права), залежить нормаль­не, мирне існування народів відповідних країн.

Національним меншинам, які проживають (чи то компактно, чи то розпорошено, дисперсно) на території держави, що утворена так званою статусною або титульною нацією, тобто такою, яка дала цій державі свою назву, належать усі основні пра­ва нації (за винятком — у ряді випадків — деяких різновидів права на політичне самовизначення).

Але, по-перше, усі ці права в умовах інона­ціонального оточення набувають дещо специфічно­го виразу (в першу чергу, вимагають запровадження спеціальних механізмів забезпечення), а по-дру­ге, національним меншинам мають належати, згідно з документами міжнародного співтоварист­ва, ще й особливі, додаткові можливості. До них, зокрема, належать серед прав:

фізичних — право на проживання в місцях традиційного історичного поселення, на уникнення депортації, тобто примусового переселення;

етнічних та культурних — право на не асиміляцію;

економічних — право на одержання пропорцій­ної частки централізованих державних фондів, що виділяються на відповідні цілі;

політичних — права на участь у прийнятті державних рішень, які зачіпають інтереси даної мен­шини, на представництво у законодавчих та інших колегіальних органах держави; на недискримінацію — як у формальному відношенні, так і з точ­ки зору заходів, спрямованих на вирівнювання фактичних можливостей, умов життя; на захист з боку держави від будь-яких проявів ворожнечі, по­гроз, приниження й обмеження.

Міжнародно-правові засоби, спрямовані на за­безпечення і захист специфічних прав національ­них меншин.

Засоби всесвітнього співтовариства

а) Міжнародно-правові акти, документи:

Міжнародний пакт про громадянські і політич­ні права (ст. 27);

Декларація про права осіб, що належать до на­ціональних або етнічних, релігійних та мовних меншин (1992 р.).

6) Міжнародні органи:

Комітет 00Н з прав людини;

Комітет 00Н з ліквідації расової дискримінації.

Регіональні засоби

Європа

а) Міжнародні акти, документи:

Заключний акт ОБСЄ (Гельсінкі,1.975 р.);

Заключний документ Копенгагенської зустрічі ОБСЄ (1990 р.);

Паризька хартія для нової Європи ((1990 р.);

Заключний документ Гельсінської зустрічі ОБСЄ «Виклик часу перемін» (1992 р..);

Угода держав — учасниць СНД з питань, по­в'язаних із поновленням прав депортованих осіб, національних меншин і народів (бішкеєк,1992 р.).

б) Міжнародні органи:

Рада ОБСЄ;

Верховний Комісар ОБСЄ у справа» національ­них меншин.

Внутрішньодержавні засоби забезпечення й захисту прав національних меншин

До таких засобів можуть належати специфічні законодавчі акти, юридичні приписки відповідної держави, а також певні її органи.

Серед таких актів можна назвати, наприклад:

Закон Австрійської Республіки «Яро правовий статус національних меншин» (1976 р.);

Закон Литовської Республіки «Про» національні меншини» (1989 р.);

Закон Естонської Республіки «Про права націо­нальних меншин» (1989 р.);

Закон Італійської Республіки «Промовні мен­шини» (1991 р.);

Закон Латвійської Республіки «Про вільний розвиток національних та етнічних груп Латвії і їх право на культурну автономію» (1991 р.);

Закон РРФСР «Про реабілітацію репресованих народів у РРФСР» (1991 р.);

Закон Республіки Білорусь«Про національні меншини» (1992 р.);

Закон України «Про національні меншини в Україні» (1992 р.).

5. Основні права людства

Основні права людства — це певні можливості людства, які необхідні для його існування і розвит­ку як єдиного, цілісного суб'єкта світової істо­рії — носія земної цивілізації, та об'єктивно зумов­лені станом соціального і природного середовища.

До них можна віднести, зокрема, права на: без­строкове існування людства (безсмертя); мир;

відродження та збереження гармонії з природою (екологічну безпеку); збереження, використання і розвиток загальнолюдських матеріальних та духо­вних цінностей (культурних, духовних, наукових та інших надбань); відкрите море і його корисні копалини; антарктичний простір; користування космічним простором.