Правовий (юридичний) статус особи

Правовий статус особи —це комплекс її суб'єк­тивних прав та юридичних обов'язків.

Правовий статус можебути загальним, спе­ціальним та індивідуальним.

Загальний правовий статус складається з ос­новних (конституційних) прав і обов'язків грома­дянина. Він характеризує загальні й рівні можли­вості, вихідні позиції всіх тих людей, які є грома­дянами даної держави.

Спеціальний правовий статус складається з особливих, своєрідних (додаткових) прав і обов'яз­ків певної групи суб'єктів, наприклад, студентів, пенсіонерів, військовослужбовців. Він характери­зує «групові» можливості людей.

Індивідуальний правовий статус складається з прав та обов'язків окремої, персоніфікованої осо­би, які вона має на даний час. Цей статус характе­ризує індивідуалізовані юридичні можливості суб'єкта у певний момент його існування.

Особливості і тенденції розвитку правового ста­тусу особи у державі соціально-демократичної орієнтації:

- збільшення обсягу (кількості) прав людини, що закріплюються в юридичних нормах;

- рівність правового статусу всіх громадян, від­сутність соціально необґрунтованих юридичних привілеїв та винятків:

- збагачення соціального (зокрема, матеріаль­ного) змісту юридичних прав особи;

- посилення соціальної та державної захище­ності, гарантованості правового статусу особи.

5. Права людини і права громадянина

Основним об'єктом піклування та захисту дер­жави стають, як правило, ті люди, котрі визнають­ся її громадянами. Громадянином держави є особа, яка законом визнається юридичне пов'язаною з да­ною державою, начебто «приналежною» до неї.

Громадянство — це соціально-правова (юридич­на) властивість людини, що полягає у передбаче­ному законом її зв'язку з даною державою, який зу­мовлює їхні взаємні юридичні права й обов'язки.

У першу чергу, саме своїм громадянам держава має надавати захист, піклуватись про забезпечення Їхніх основних, «природжених» прав. Тому якщо права людини розглядаються у зв'язці з правами громадянина, це створює найбільш надійну підставу для визначення її законних (юридичних) можливос­тей у суспільстві, для оцінки того, настільки законо­давство держави відповідає правам людини. Мабуть, не випадково один з перших, прийнятих у Франції ще у XVIII ст. державних актів з цього питання, мав назву «Декларація прав людини і громадянина».

У кожній державі основні права людини закріп­люються насамперед у ЇЇ основному законі — кон­ституції. Це спостерігається, наприклад, в усіх ко­лишніх конституціях нашої держави — Консти­туції Української Народної Республіки (1918 рік). Конституціях УРСР (1919, 1929, 1937, 1978 рр.), та й у чинній Конституції України (1996 р.).

У поточних законах та в інших (підзаконних) нормативно-правових актах передбачаються юри­дичні процедури, «механізми» здійснення, реаліза­ції на практиці конституційне закріплених основ­них прав людини.

Тема 10 Правові відносини

Засвоєння теоретичних положень даної теми сприятиме оволодінню регулятивно-юридичними механізмами, котрі функціонують у практичному житті, зокрема, формуванню вмінь і навичок спе­ціально-юридичного аналізу конкретних ситуацій, фактів, відносин. А такий аналіз — неодмінна умова правильного використання різноманітних

юридичних засобів (насамперед конкретних прав та обов'язків) для безперешкодного, безконфлікт­ного досягнення особистісне і суспільне корисних цілей, для здійснення і захисту прав людини та інших учасників суспільного життя.

1. Загальна характеристика правових відносин

Правове відношення — це передбачене юридич­ною нормою ідеологічне суспільне відношення, яке виражається у взаємних юридичних правах і обов'язках суб'єктів права.

Соціальне призначення правовідносин — ство­рювати суб'єктам права конкретні соціальні мож­ливості для задоволення певних їхніх потреб або власними діями, або діями інших суб'єктів. Такі можливості й забезпечуються налагодженням сус­пільних зв'язків у вигляді взаємних юридичних прав і обов'язків відповідних суб'єктів.

Види правовідносин:

1) за галузевою ознакою — конституційні, цивіль­ні, трудові, кооперативні, сімейні, кримінальні та ін.;

2) залежно від визначеності кількості суб'єк­тів — загальні (кількість уповноважених або зо­бов'язаних суб'єктів не визначена), конкретні (кількість зазначених суб'єктів точно визначена);

3) за кількісним складом суб'єктів — прості (правовідносини лише між двома суб'єктами), скла­дні (правовідносини між трьома і більше суб'єк­тами);

4) залежно від елемента юридичної норми (дис­позиції або санкції), на основі якого виникають правовідносини,— регулятивні, охоронні;

5) за характером поведінки зобов'язаного су­б'єкта — активні (зобов'язаний суб'єкт мусить вчинити певні дії), пасивні (зобов'язаний суб'єкт по­винен утриматися від вчинення тих чи інших дій);

6) залежно від розподілу прав та обов'язків між сторонами правовідношення — односторонні (кожна зі сторін має або права, або обов'язки), двосторонні (кожназі сторін має як права, так і обов'язки).

2. Суб'єкти правовідносин

Суб'єкт правовідносин — це правоздатний суб'єкт суспільного життя, який є носієм юридич­них прав і обов'язків.

Юридичною передумовою набуття учасником суспільного життя статусу суб'єкта правовідносин є наявність у нього принаймні правоздатності, а щодо певних правовідносин — ще й дієздатності.

Види суб'єктів правовідносин:

1) люди (фізичні особи) — громадяни даної держави, іноземці (громадяни інших держав), бі­патриди (громадяни двох держав), апатриди (особи без громадянства будь-якої держави);

2) об'єднання — державні (держава в цілому, її організації — органи держави, державні установи, підприємства), громадські (громадські організації, рухи, органи громадської самодіяльності, гро­мадські підприємства й установи);

3) соціальні спільноти — народ (нація), терито­ріальні спільності (за адміністративно-територіаль­ними одиницями, виборчими округами тощо), тру­дові колективи.

3. Об'єкти правовідносин

Об'єкт правовідношення — це певне особисте або соціальне благо, для здобуття і використання якого встановлюються взаємні юридичні права та обов'язки суб'єктів.

Оскільки об'єкти правовідношення слугують дже­релом, засобом безпосереднього задоволення потреб суб'єкта, то саме ними визначається, «вимірюється» у кожному випадку цінність правовідношення.

Види об'єктів правовідносин:

1) матеріальні:

- фізичний стан людини;

- фізичні дії уповноваженого суб'єкта;

- фізичні дії зобов'язаного суб'єкта;

- речі (засоби виробництва, предмети спожи­вання, гроші тощо);

- етан природних об'єктів, явищ;

2) нематеріальні:

— морально-психологічний стан людини;

— певні соціальні властивості і риси об'єднань, спільностей;

- духовні цінності.

4. Юридичні факти

Юридичний факт — це передбачена гіпотезою правової норми конкретна обставина, з настан­ням якої витікають, змінюються або припиня­ються правові відносини.

Види юридичних фактів:

1) за юридичними наслідками — правостворюючі, правозмінюючі, правоприпиняючі;

2) за складом — прості, складні (юридичні склади);

3) за характером тривання в часі — одноактні (дискретні) — наприклад, купівля-продаж речі;

триваючі (процесуальні), тобто так звані юридичні стани (наприклад, перебування в шлюбі);

4) за наявністю волі — дії (відбуваються як ре­зультат волевиявлення відповідних осіб), події (трапляються незалежно від волі суб'єктів).

Юридичні факти, які є діями, залежно від від­повідності їх приписам правових норм поділяються на:

- правомірні (тобто дії, які відповідають юри­дичним приписам):

а) юридичні акти, тобто правомірні дії, які чи­няться зі спеціальною метою викликати певні юридичні наслідки (наприклад, прийняття судом рішення у справі, складання людиною заповіту);

б) юридичні вчинки, тобто правомірні дії, які такої мети спеціально не мають (скажімо, малю­вання художником картини для особистого корис­тування, відправлення листа поштою);

- неправомірні (дії, які суперечать юридич­ним приписам):

а) винні, тобто правопорушення (злочинні, різ­номанітні проступки);

б) безвинні — так звані правові аномалії;

5) за онтологічним статусом — факти (акти), які обґрунтовані обставинами: а) реальними і б) уяв­ними (презумпціями).

Правова презумпція — це закріплене в законо­давстві припущення про наявність або відсут­ність певних юридичних фактів, яке може призве­сти до виникнення, зміни або припинення пра­вовідносин.

Види правових презумпцій:

презумпції, що не можуть бути спростовані (неспростовні),— це такі припущення щодо існу­вання певного факту, які не потребують доведення і не підлягають сумнівам, спростуванню (наприклад, презумпція недієздатності неповнолітньої особи);

презумпції, що можуть бути спростовані (спростовні),— це такі припущення щодо існуван­ня певного факту, які мають юридичне значення доти, доки щодо цього факту не буде встановлено інше (наприклад, презумпція невинності особи, презумпція батьківства).

Тема 11 Об'єктивне юридичне право та інші соціальні регулятори

Оскільки об'єктивне юридичне право — не по­одинока система нормативного регулювання у сус­пільстві, усвідомити повною мірою його особли­вості й можливості можна лише з урахуванням інших видів соціальних норм. Положення даної те­ми, присвячені цьому питанню, сприяють такому усвідомленню; їх засвоєння, зокрема, допоможе відмежувати правові (юридичні) норми від мораль­них або інших соціальних приписів. А це не тільки полегшує загальну орієнтацію у суспільному жит­ті, а й сприяє правильному та ефективному здійс­ненню юридичних норм.

1. Загальне поняття й ознаки об'єктивного права

Об'єктивне юридичне право —це система за­гальнообов'язкових правил фізичної поведінки — соціальних норм, встановлених або санкціонованих державою, які виражають волю домінуючої части­ни соціально неоднорідного суспільства, спрямовані на врегулювання суспільних відносин відповідно до цієї волі, а також на задоволення загальносоціальних потреб і забезпечуються державою.

В якому відношенні таке явище є об'єктивним, було вже коротко з'ясовано (тема 9). В якому ро­зумінні воно є явищем юридичним — про це теж йшлося раніше. Та, крім цього, слід пояснити ще одну суттєву обставину: чому для позначення по­няття, яке відображає феномен, що розгля­дається,— державні формально-обов'язкові нор­ми — протягом всієї історії державно-організова­ного суспільства використовується саме термін «право», а не інший.

Ймовірно, це пояснюється тим, що будь-яка держава зацікавлена у тому, щоб представити, про­голосити, задекларувати встановлені нею приписи поведінки як дещо правильне, праведне, правдиве, справедливе. У такий спосіб сама етимологія за­значеного терміну начебто «підключається» держа­вою для ідеологічної забезпеченості, обґрунтова­ності, підтримки її політики, її законів. Проте ли­ше реальна соціальна політика може засвідчити, чи є дійсно такими ці норми, тобто чи сприяють вони насамперед здійсненню й захисту основних прав людини, прав нації (народу), прав людства, чи допомагають вони прогресу всього суспільства.

Соціальна норма — це зумовлене об'єктивними закономірностями правило фізичної поведінки (діяль­ності), яке має загальний характер, виражає волю певної частини або всього суспільства і забезпечуєть­ся різноманітними засобами соціального впливу.

Загальний характер такого правила полягає в тому, що воно розраховане не на один випадок, а на групу, вид, коло суспільних відносин.

Соціальні норми класифікуються таким чином

1) за їх генезисом, тобто за джерелом і спосо­бом утворення — моральні, юридичні (правові), корпоративні (норми громадських об'єднань);

2) за сферою суспільних відносин, що ними ре­гулюються,— економічні, політичні, сімейні та ін.

Для кращого усвідомлення сутності й специфі­ки юридичних норм (система яких утворює об'єк­тивне юридичне право) їх слід співставити з: а) ти­ми нормами, які існували у соціально не розшарованому, соціальне однорідному суспільстві, і б) нормами, що існують у соціальне неоднорідно­му суспільстві одночасно, «паралельно» з об'єк­тивним юридичним правом.

Своєрідним соціальним явищем є система пра­вил діяльності, які встановлені або санкціоновані декількома державними чи міждержавними (між­народними) організаціями, виражають їх узгодже­ну волю і спрямовані на регулювання їхніх взаємин. Для позначення поняття, яке відображає таке явище, теж використовується термін «пра­во» — міжнародне публічне право.

Крім соціальних, існують також інші види норм фізичної поведінки, скажімо, правила технічні, фі-

Ознаки, що відрізняють норми права від норм поведінки у первісному, соціальне однорідному суспільстві:

Норми поведінки у первісному суспільстві 1.Виражають волю всіх членів суспільства; 2.Виникають у свідомості членів суспільства; 3. Не відрізняють прав від обов’язків; 4. Забезпечуються громадською думкою (схваленням, осудом), звичкою, внутрішнім переконанням.

Норми права 1.Виражають волю домінуючої частини суспільства; 2.Встановлюються чи санкціонуються; 3. Розмежовують права і обов’язки; 4. Забезпечуються, крім інших засобів, також державним примусрм.

 

Ознаки, які відрізняють норми від інших соціальних норм у соціально неоднорідному суспільстві:

Норми права 1.Виникають, коли формується держава; 2. Встановлюються або санкціонуються державою; 3. виражаються волю домінуючої частини суспільства; 4. утворюють внутрішньо погоджену цілісність, єдність, тобто систему; 5. існують лише як одна (єдина) система норм у суспільстві.

Інші соціальні норми 1.Існують у будь-якому суспільстві; 2. Встановлюються або санкціонуються іншими суб’єктами суспільства; 3. виражають волю різних частин суспільства; 4. Можуть не бути внутрішньо погодженими, не мати властивостей системи; 5. Існують у вигляді кількох відносно самостійних систем нормативного регулювання.

зіологічні (біологічні), медичні, екологічні, агрономіч­ні. Зачіпаючи у багатьох випадках інтереси людей, їхніх груп, об'єднань, тобто набуваючи певного со­ціального значення, вони нерідко «озброюються» від­повідними засобами соціального контролю й забезпе­чення, а отже, функціонують як соціальні норми.

Від різноманітних правил фізичної поведінки (вчинків) слід відрізняти правила інтелектуальної (розумової, теоретичної, духовної) діяльності, на­приклад, правила логіки, математики, аутопсихо-тренінгу (медитації) тощо.

Нарешті, слід враховувати і те, що на поведінку людини, діяльність інших суб'єктів суспільного жит­тя впливають не тільки (а зрештою, і не тільки) різноманітні соціальні норми, але й ненормативні ре­гулятори, зокрема певні соціально-психологічні яви­ща (громадська думка, «атмосфера» та ін.), індивіду­ально-психологічні явища (почуття, підсвідомість,

 

Норми права 1.Формуюють правила поведінки, у вигляді прав і обов’язків;   2. Як правило, формально визначені за змістом;   3. Мають цілком визначені форми зовнішнього виразу;   4. Мають точно визначені межі дії, чинності; 5. Забезпечуються, крім інших засобів, ще й державним примусом.

Інші соціальні норми 1.Виражені не тільки через права й обов’язки, а й через загальні принципи, цілі, гасла; 2.У багатьох випадках позбавлені формальної визначеності; 3. Можуть виражатися у будь-яких, не завжди фіксованих формах; 4. Не завжди мають точно визначені межі дії; 5. Забезпечуються тільки звичкою, внутрішнім переконанням, моральним, громадським впливом та іншими поза державними засобами.

 

інтуїція, сумління, переконання, вірування та ін.), явища природи (біоенергетичні фактори, фізіологічні потреби, інстинкти, вроджені рефлекси таін.).

2. Об'єктивне юридичне право та правосвідомість

Як зазначалось, формально-обов'язкові норми держави, система яких утворює об'єктивне юри­дичне право, є результатом цілеспрямованої, свідо­мої діяльності держави, певних її органів. Отже, безпосереднім, найближчим джерелом правил по­ведінки, що встановлює держава, є свідомість осіб, які входять до складу її відповідних органів, тобто погляди, уявлення цих людей щодо цілей, змісту і форми таких правил. Тому така свідомість якраз і вважається юридичною, «правовою» свідомістю.

Вона, безперечно, властива не тільки «авторам» юридичних норм, а й усім людям, які так чи інакше стикаються або можуть «контактувати» а об'єк­тивним юридичним правом.

Правосвідомість -'- це система понять, по­глядів, уявлень і почуттів з приводу чинногоабобажаного юридичного права, а також діяльності, пов'язаної з цим правом.

Склад правосвідомості

У складі правосвідомості виділяють такіелементи,

1) за змістом правових поглядів — інформацій­ний або когнітивний,— знання права (обізнаність із законодавством, поінформованість щодо змісту юридичних норм); оцінний або аксіологічний (ставлення до законодавства, до його складових ча­стин — позитивне, негативне, байдуже); регуля­тивний — психологічна установка щодо поведінки, врегульованої правом (схильність, готовність вико­нувати або, навпаки, порушувати приписи юри­дичних норм);

2) за формою (способом) відображення правової дійсності — поняття про правові явища (напри­клад, поняття форми права); правові погляди (на­приклад, на роль законів у системі законодавства або причини правопорушень), правові уявлення (скажімо, уявлення про «образ» судді чи іншого представника юридичної професії); правові почуття (наприклад, почуття справедливості закону або судо­вого рішення, почуття особистої відповідальностізадотримання закону, за виконання вимог договору);

3) за рівнем відображення правової дійснос­ті — правова психологія (це правосвідомість, яка постає з буденної практики, в процесі зіткнення з конкретними юридичними ситуаціями, а тому фор­мується здебільшого стихійно, спорадично, несистематизовано; вона не осмислена теоретично, не впорядкована логічно; у ній переважають не поняттєві форми відображення правової дійсності) і пра­вова ідеологія (концептуалізована, логічно система­тизована, теоретично осмислена правосвідомість, в якій переважають «інтелектуалізовані» форми відображення правової дійсності; вона формується насамперед шляхом юридичної освіти, юридичних наукових досліджень). Ці обидві частини, «повер­хи» правосвідомості можуть включати як інтелек­туальні, так і емоційні елементи (хоча й у різних «пропорціях»), а також як правильні, істинні, так і помилкові знання про правову дійсність (хоча у теж неоднакових дозах);

4) за територіальною поширеністю — загаль­на правосвідомість; локальна (місцева, регіональ­на) правосвідомість;

5) за суб'єктами (носіями) правосвідомості — індивідуальна і колективна: а) загально соціальна (за­гальнонародна), б) національна, в) класова, г) групова;

6) за характером діяльності носив правосвідо­мості — професійно-юридична (практично-юридич­на, наприклад, правосвідомість суддів, юрискон­сультів організацій; науково-юридична, наприклад, правосвідомість науковців дослідно-юридичних ус­танов, викладачів юридичних вузів); професійно-не-юридична (наприклад, правосвідомість керівників підприємств, лікарів, бухгалтерів); непрофесійна (наприклад, правосвідомість учнівської молоді).

Взаємодія правосвідомості та правового регулювання

 

Вплив правосвідомості на право полягає в тому, що вона:

- виступає найближчим ідейним джерелом об'єктивного юридичного права;

- прогнозує і визначає зміни, вдосконалення, розвиток об'єктивного юридичного права, безпосе­редньо зумовлює правотворчість;

- є засобом, «каналом» тлумачення норм права;

- є духовною (ідеологічною) гарантією забезпе­чення здійснення права, додержання законності (проте здатна відігравати і протилежну роль);

- може використовуватися як інструмент подолан­ня прогалин у законодавстві при його застосуванні;

- є чинником вибору доцільного, оптимального варіанта поведінки в межах норми (зокрема, при визначенні юридичної відповідальності за правопо­рушення);

- виступає чинником виховання поваги до права. Вплив об'єктивного юридичного права, правового регулювання на правосвідомість виражений у тому, що вони виступають найважливішими дже­релами її формування, перетворення і розвитку (щоправда, зміст, напрямок його впливу може бути неоднозначним: він залежить від якості законодав­ства, його відповідності реальним потребам та інте­ресам певних соціальних верств; від рівня роботи державного апарату; кваліфікованості і правової культури юристів; стану законності в країні та ін.).

Развернуть

Открыть в широком формате