Загальнотеоретична характеристика

1) за формою відображення державно-правових явищ — судження про минулі, теперішні і май­бутні (прогнозовані) факти державно-правової дійсності, уявлення про державно-правові явища,

правові категорії і поняття, державно-правові концепції й теорії;

2) залежно від безпосереднього предмета дослід­ження —науки теоретико-історичні, галузеві, міжгалузеві (наприклад, наука екологічного пра­ва),прикладні (наприклад, судова психіатрія), міжнародно-правові (науки міжнародно-публічно­го і міжнародного приватного права);

3) залежно від конкретного елемента предме­та дослідження —вчення про право, вчення про правове (юридичне)регулювання, вчення про дер­жаву, вчення про правосвідомість, вчення про юридичну науку (теорія правознавства);

4) залежно від аспекта вивчення державно-правових явищ —онтологія права і держави(вивчення їх існування як реальних феноменів у «статиці»):філософія держави і права (вчення про їх необхідність, призначення для людини і су­спільства, їх місце у соціокультурній системі, серед здобутків людської цивілізації);аксіологія права та держави (вчення про значущість, цінність цих явищ для особи і суспільства);соціологія права і держави (знання про «динаміку», механізм і соці­альні результати функціонування зазначених фе­номенів);гносеологія права й держави (знання про методологію і методику дослідження держав­но-правових явищ);

5) за гносеологічним (пізнавальним) статусом знань —фактологічна абоемпірична частина науки (знання про державно-правові факти),тео­ретична частина (категорії, поняття, теорії, кон­цепції державно-правових явищ),практична час­тина (рекомендації, пропозиції стосовно удоскона­лення держави і права, правового регулювання).

2. Предмет юридичної науки

Як і будь-яку науку, юриспруденцію з-поміж ін­ших суспільних наукових дисциплін вирізняє своє­рідність її предмета, тобто тих особливих закономір­ностей, об'єктивних законів, що нею вивчаються.

Таким предметом виступають специфічні законо­мірності права і держави (державно-правові зако­номірності).

Державно-правова закономірність — це об'єк­тивний, необхідний, суттєвий, для певних умов загальний і сталий зв'язок державно-правових явищ між собою, а також з іншими соціальними феноменами, який безпосередньо обумовлює і впрова­джує якісну визначеність цих явищ, що прояв­ляється в їхніх юридичних властивостях. Інакше кажучи, це такий зв'язок, котрий юридичне опосе­редковує: а) соціальну детермінованість; б) струк­туру функціонування і розвиток; в) соціальну ак­тивність, дієвість державно-правових явищ.

Наявність специфічних державно-правових за­кономірностей якраз і виступає об'єктивною осно­вою для виділення юриспруденції у самостійну на­уку в усій системі суспільнознавства.

Види державно-правових закономірностей:

1) за змістом, типом зв'язку —генетичні (за­кономірності виникнення державно-правових явищ),структурні (закономірності побудови, формування, організації державно-правових явищ, наприклад, зв'язок між елементами юридичної норми),функціональні — закономірності «життя», взаємозв'язку, взаємовпливу державно-правових явищ (наприклад, зв'язок між матеріальними і процесуальними юридичними нормами), законо­мірності зміни, розвитку державно-правових явищ;

2) за дією закономірностей у соціальному просторі — внутрішні (зв'язок державно-правових явищ між собою, наприклад, зв'язки між держа­вою і об'єктивним юридичним правом) ізовнішні (зв'язки державно-правових явищ з іншими соціальними феноменами, наприклад, взаємоза­лежність політики і права);

3) за сферою дії закономірностей у державно-правовому просторі —загальні, дія котрих поши­рюється на всю державу в цілому і на всю її право­ву систему, і окремі, які діють лише на частині, на «фрагменті» державно-правової дійсності (ска­жімо, закономірності методу правового регулюван­ня суб'єктів майнових відносин в умовах ринкової економіки);

4) за історичними межами дії —всезагальні(які стосуються права і держави за будь-яких істо­ричних умов, у будь-якому місці й за всіх відтинків часу),формаційні (які діють на право й державу лише визначеного історичного типу) іособливі (притаманні тільки конкретній державі чи певній групі держав);

5) за способом здійснення, формою прояву — так званідинамічні (їх дія проявляється одно­значно у кожному конкретному, одиничному зв'яз­ку державно-правових явищ — наприклад, за­лежність юридичної сили нормативно-правового акта від місця правотворчого органу, яким його прийнято, в апараті держави) і«статистичні», дія котрих проявляється лише на значному масиві, множині державно-правових явищ як багатознач­ний, так званий стохастичний зв'язок останніх (наприклад, залежність рівня, динаміки правопо­рушень, злочинності від стану й змін тих чи інших соціальних явищ).

Методологічне значення викладеної класифіка­ції державно-правових закономірностей полягає насамперед у тому, що вона:

- полегшує виявлення тих сфер державно-пра­вової дійсності, в котрих її закономірні зв'язки до­сліджені недостатньо;

- відіграє суттєву роль при виборі методу до­слідження;

- виступає необхідним засобом встановлення субординації, «ієрархії» об'єктивних державно-правових законів, а тим самим і їх тлумачення, інтерпретації;

- дозволяє конкретизувати уявлення про шля­хи здійснення основних функцій юридичної науки;

- дає об'єктивну основу для структурування всієї системи юридичних наук.

Так, спираючись на наведену класифікацію, слід дійти висновку, що предмет теорії права і дер­жави становлять тільки універсальні і загальні спе­цифічні закономірності виникнення, структури,

функціонування і розвитку державно-правових явищ. Своєрідність таких закономірностей серед інших зв'язків у сфері державно-правової дійсності якраз і є об'єктивною підставою для виділення особливої галузі знань, котра їх вивчає й відобра­жає,—загальної теорії права та держави в ок­рему, самостійну науку у системі юриспруденції.

Означеним предметом даної науки об'єктивно зумовлюються її статус у цій системі, її роль щодо інших наук — як юридичних, так і неюридичних. Ця роль концентровано відображається положен­ням про те, що загальна теорія права та держави е світоглядною, фундаментальною, методологічною юридичною наукою.

3. Функції юридичної науки

Функції юридичної науки — це основні напрям­ки її впливу на соціальні явища, насамперед право й державу, на суспільні відносини, формування і розвиток особи.

Серед таких функцій вирізняються:

1)констатуюча — виявлення, фіксація наяв­них державно-правових явищ;

2) інтерпретаційна — пояснення сутності державно-правових явищ, причин їх виникнення і зміни, їх структури, функцій та ін.;

3)евристична — відкриття, формулювання невідомих раніше об'єктивних державно-правових закономірностей;

4) прогностична — формулювання гіпотез, прогнозів розвитку державно-правових явищ;

5) методологічна — використання положень юридичної науки як дослідницьких інструментів для «нарощення» нових знань як у юриспруденції, так і в інших науках (особливо важливу роль у цьо­му контексті відіграють, як відзначалось, висновки загальної теорії права і держави);

6) практико-прикладна — формулювання ре­комендацій, пропозицій щодо удосконалення тих чи інших державно-правових інститутів;

7) ідеологічно-виховна — вплив на формування й розвиток правової, політичної і моральної свідомості, світогляду і загальної культури суб'єктів, на зміцнен­ня (чи послаблення) у суспільній свідомості престижу, авторитету права, держави, законодавства.

Виконання юридичною наукою інтерпретаційної, евристичної та прогностичної функцій пов'я­зане з дослідженням механізму дії державно-пра­вових закономірностей, а виконання її практико-прикладної функції — з визначенням механізму їх використання.

Механізм дії державно-правових закономірно­стей — це система соціальних явищ, які зумовлю­ють та опосередковують юридична значущу дія­льність суб'єктів.

Механізм використання державно-правової за­кономірності — це система активних, цілеспрямо­ваних дій зі створення умов і засобів для реалізації такої закономірності, а також їі безпосереднього використання на практиці. Це поняття, таким чи­ном, призначене відобразити діяльність щодо конст­руювання, виготовлення й «експлуатації» механізму дії державно-правової закономірності — діяльність, яка «організовує» здійснення останньої.

У кожному із зазначених блоків діяльності мож­на дещо умовно виділити«підмехнізми»: а) загальносоціальний та б) спеціально-соціальний (юридич­ний).

Юридичний механізм використання державно-правової закономірності — це система юридична значущих дій зі створення державно-правових умов і засобів для реалізації такої закономірності, а та­кож її безпосереднього використання у практиці.

Тема 23 Методологія юридичної науки

1. Поняття і склад методології правознавства

Методологія юридичної науки — це: а) систе­ма підходів і методів, способів і засобів наукового дослідження, а також б) вчення (теорія) про їх ви­користання при вивченні державно-правових явищ.

До складу цієї методології, зокрема, входять:

- філософсько-світоглядні підходи (матеріаліс­тичний чи ідеалістичний, діалектичний чи метафі­зичний, визнання чи заперечення об'єктивних со­ціальних, у тому числі державно-правових, зако­номірностей та можливості їх пізнання, здобуття істинних знань щодо них);

- загальнонаукові методи, тобто такі, що вико­ристовуються в усіх або у більшості наук (напри­клад, структурний, функціональний методи, сход­ження від абстрактного до конкретного, формально-логічні процедури, скажімо, аналіз, синтез і т. ін.);

- групові методи, тобто такі, котрі застосову­ються лише у певній групі наук, наприклад, тіль­ки у суспільствознавстві (скажімо, метод конкретно-соціологічного дослідження);

- спеціальні методи, тобто такі, котрі прий­няті для дослідження предмета лише однієї науки (наприклад, у юриспруденції — це способи уяснення (тлумачення) норм права, своєрідні прийоми узагальнення юридичної практики).

Дослідницькі методи можна також розподілити дещо умовно наемпіричні (способи виявлення, фіксування, збирання, систематизації інформації про факти та явища) ітеоретичні (способи пояс­нення, тлумачення зібраних даних, побудови по­нять, концепцій, прогнозів і т. ін.).

Усі названі групи методів, безумовно, необхідні для проведення повноцінного, всебічного, заверше­ного державно-правового дослідження: кожна зних може знадобитисьна якомусь етапі — тому навіть з цієї причини методологія має бути мно­жинною, плюралістичною. Проте їхня роль у на­уковому пошуку не однозначна. Так, філософсько-світоглядні підходи визначають саму стратегію дослідження. Його загальну спрямованість, орієн­тують на знаходження, відбір, накопичення ціл­ком визначених у соціально-змістовному відношен­ні фактів і, нарешті (що, можливо, найголовніше), обумовлюють характер та зміст оцінювання (інтер­претації) отриманих результатів дослідження. А без такого оцінювання соціальне пізнання неможливе і непотрібне.

2. Сучасні проблеми перетворення методології вітчизняної юриспруденції

Радикальні зміни, котрих зазнали в останній чверті XX ст. державно-правові явища в усьому світі, особливо у країнах Східної Європи, зумовили необхідність адекватного «реагування» на них з бо­ку правознавства у цих країнах. Приведення цієї на­уки у відповідність із соціальними реаліями потре­бує передусім її методологічного «переозброєння». Воно, вочевидь, стає можливим головним чином шляхом звільнення її від колишньої адміністратив­но-командної заідеологізованості, демонополізації методологічних підходів, плюралізації використову­ваних методів дослідження. Це — необхідна перед­умова щодо об'єктивності пізнання державно-право­вих явищ, поступального розвитку юридичної на­уки, свободи наукової творчості.

Сучасна методологічна ситуація у всьому суспільнознавстві України та й інших країн колишнь­ого Союзу РСР, яка характеризується переходом від уніфікованої, єдино дозволеної, «одержавленої» методології до розмаїття методологічних за­сад, поширюється, так чи інакше, й на вітчизняне правознавство. Демонополізація, або, так би мови­ти, роздержавлення методології,— безперечно, плідний процес, який збагачує, демократизує пошуки істини, вивільняє та стимулює дослідницьку енергію, дозволяє більш повно і всебічно осягнути предмет дослідження — специфічні державно-пра­вові закономірності. Вже сьогодні можна зафіксу­вати позитивні результати цієї методологічної тен­денції, втілені, зокрема, у переосмисленні «класич­них» і запровадженні нових понять вітчизняного загальнотеоретичного правознавства — таких, як «права людини», «права нації», «правова держа­ва». Ці результати відображені і в фундаменталь­них нових законах — Конституції України та ін.

Але методологічний плюралізм не повинен пе­ретворюватись на методологічний анархізм, на ме­тодологічну нерозбірливість, сваволю, «всеїд­ність». Означена ситуація (а її симптоми можна подекуди спостерігати як у правознавстві, так і в інших суспільних науках сучасної України) не на­ближає, а віддаляє від положень, адекватних пред­мету пізнання, гальмує формування практично ко­рисних висновків. Запобігти таким небажаним «витратам» у ході дослідницького процесу можна, як видається, за умов дотримання принаймні та­ких трьох загальнометодологічних постулатів:

- об'єктивна обумовленість обраних методів дослідження його предметом. Саме предмет дослід­ження (тобто певна грань, сторона, аспект об'єкта дослідження) «веде» за собою дослідницький ме­тод, визначає межі його застосовуваності, придат­ності та прийнятності. Наприклад, якщо йдеться про можливості застосування у правознавстві мате­матичних методів, то навряд чи можна не погоди­тись із твердженням: перш ніж рахувати, треба визначити, а що ж власне слід рахувати. На ос­таннє запитання не зможе дати відповідь будь-яка суто математична наука;

— необхідність встановлення єдиної істини, вірогідність якої можна довести й перевірити за допомогою певного об'єктивного критерію. Щоправ­да, не можна не бачити того, що у разі, коли понят­тя істинності інтерпретувати як відповідність сус­пільствознавчих положень об'єктивним інтересам (потребам) окремих людей або окремих частин

соціальне неоднорідного суспільства, тоді доведеть­ся визнавати плюралізм істини: їх буде стільки, скільки існуватиме видів таких «часткових», групо­вих інтересів. Та чи не буде такий «плюралізм» своєрідним проявом агностицизму й виправданням будь-яких акцій, аби тільки вони відповідали чиїмось інтересам?

- неодмінним показником прийнятності, еври­стичності певного дослідницького підходу, методу є його спроможність наближувати, призводити до розкриття соціальної сутності явищ, що вивча­ються (а не до приховування, затушовування її). Такою сутністю, взагалі кажучи, є, як відомо, здатність явища задовольняти інтереси певної час­тини соціальне неоднорідного суспільства (а у дея­ких випадках — і всіх громадян держави).

Наведені положення видаються наукознавчими аксіомами: вони стверджені реальною дослідниць­кою практикою багатьох поколінь вчених. Проте в сучасних процесах плюралізації суспільствознавчих (зокрема, правознавчих) методів зазначені аксіоми іноді ігноруються, внаслідок чого якраз і виникають ситуації методологічного безладдя, еклектизму, «хаосу». Ці, можна сказати, методологічні аномалії найчастіше мають місце внаслідок:

1) використання певних загальнонаукових та інших методів дослідження поза межами їх засто­совуваності, тобто абсолютизації, гіперболізації їх евристичних можливостей (у тому числі внаслідок ігнорування закономірної залежності між предме­том і методом дослідження);

2) «оприродничування» законів соціальних явищ (зокрема, космізації, фізикалізації, біологізації дос­лідницьких засад щодо права і держави), тобто «ме­ханічного» виведення закономірностей останніх без­посередньо з положень природничих наук;

3) надмірної, тобто соціально-беззмістовної, «вихолощу вальної» абстрактизації понять про досліджувані соціальні явища (шляхом використан­ня загальнолюдських термінів без конкретно-істо­ричної сутнісної інтерпретації, розшифрування змісту понять, що такими термінами позначаються). Але те, чи мають ці поняття (скажімо, понят­тя прав людини) дійсно загально-, а не частково-людське значення, виявляється лише із їх «призем­ленням», тобто коли вони застосовуються у кон­кретних умовах місця й часу, якими власне й ви­значається соціально-змістовне розуміння, смислове «наповнення» відповідних загальнолюдських тер­мінів. А воно ж, як свідчить практика, нерідко бу­ває досить неоднозначним, неодноманітним:

4) факторної «зрівнялівки», тобто прокламуван­ня рівнозначності, однаковості впливу на досліджу­ване явище численних різноманітних чинників, від яких воно так чи інакше залежить. У такий спосіб затушовуються відмінності між необхідними й ви­падковими зв'язками явищ, створюється ґрунт для заперечення й дискредитації поняття об'єктивного закону або підміни його більш широким (але менш змістовним) поняттям залежності;

5) методологічної «зрівнялівки», тобто прого­лошення абсолютної рівнозначності, рівноцінності усіх методів дослідження, заперечення будь-якої їх субординованості, залежності, системності (у той час, як така субординованість об'єктивно зумов­люється наявністю різних рівнів, багатоаспектністю досліджуваних явищ);

6) термінологічної мімікрії, тобто словесного «перевдягання», як-то кажуть, зміни «вивісок» до­слідницьких підходів і методів. Йдеться про випадки, коли внаслідок своєрідної термінологічної алергії колишні назви (справді дискредитовані спотворе­ною практикою використання позначуваних ними понять) замінюються іншими, новітніми, які, хоча й звучать надто «модерно», проте реально викорис­товуються, інтерпретуються у тому ж значенні, зре­чення якого було задекларовано зовні.

Викладене свідчить про підставність вимоги до­триманнянаукознавчої, методологічної дисцип­ліни (безперечно, не формально уніфікованої, не «одержавленої»). Звільнення методології від адмі­ністративно-командної ідеологічної запрограмова­ності не означає її свободу від фактологічної, логічної, і врешті-решт істиннісної дисципліни,

свободу від необхідності вдаватися до такого визна­чального критерію правильності методології, як реальні наслідки впровадження її результатів у суспільну практику. Саме ця практика й «вирішує», якою ж бути методології.

Ця ж практика, до речі, найпереконливіше до­вела й доводить, що ніколи не існувало, не існує і не існуватиме методологи соціального пізнання, абсолютно нейтральної у соціальне орієнтовано­му, соціальне змістовному відношенні, тобто ме­тодологи, так би мовити, соціальна дистильова­ної, «очищеної» від залежності, від впливу з боку загального світогляду, переконань і установок дослідника. А такий світогляд є конкретним про­дуктом певних соціальних і природних умов, об­ставин життя його носія або тієї частини суспільства, інтересам якої об'єктивно відповіда­ють, «слугують» результати дослідження.

Дотримання цих вимог — необхідна передумова евристичної ефективності плюралізації методології юридичної науки в сучасній Україні.