ДУХОВНІ ОСНОВИ СУСПІЛЬСТВА

Зміст

Розділ 1. Понятійно-термінологічна основа проблеми

Розділ 2. Суспільна свідомість, поняття, структура. Аналіз основних структурних елементів

Розділ 3. Взаємозв'язок і взаємодія духовного життя суспільного і духовного світу особистості

Висновки

Список використаних джерел

Понятійно-термінологічна основа проблеми

Ґрунтовне вивчення будь-якого питання починається зі з'ясування основних понять і термінів даної проболеми. Це дає чітку картину і систематизовує будь-яку галузь знання, запобігає виникненню двозначності. Тому вивчення духовних основ суспільства, ми вважаємо за доцільне розпочати саме з визначення понять і термінів, до яких звертатимемось в процесі роботи.

Щоб зрозуміти питання духовності, потрібно звернутися до першооснови — поняття «духу». Дух — це неречове начало, на відміну від матеріального. Людина порівняно легко пізнає матеріальну оболонку створеної природи, але у неї немає легкого зовнішноього доступу до сутностей духу, що нерідко викликає , наприклад, у матеріалістів і позитивістів, бажання заперечувати існування цього невидимого світу [11, с. 165 —170]. Більш цінне те, що менш доступне; матеріальні цінності рано, чи пізно задовільняються, духовними ж пошуками людина ніколи не пересичується, а тому в тенденції стає створінням універсальним.

З поняттям духу нерозривно пов'язане поняття духовності як притаманної людині здатності бути самосвідомим суб'єктом мисленя, почуттів і волі, що виявляється в цілепокладанні та творчій діяльності. Духовна діяльність — це вид трудової діяльності, сутністю якої є творення предметів духовних потреб людей. У свою систему вона включає сферу творчості (наука, мистецтво та ін.), сферу розподілу та освоєння духовних цінностей, які формувалися протягом суспільно-історичного розвитку і є надбанням усього людства. Духовна діяльність — це своєрідний виробник суспільної свідомості, вона реалізується з допомогою і через духовний світ особистості. Він є системою свідомо—психологічних рис, особливостей, яка в своїй цілісності виражає міру усвідомлення людиною сутності буття, свого місця і призначення в світі і проявляється в характері її відношення до світу і до себе [14, с. 156].

Духовний світ особистості не існує поза духовним життям суспільства. Він являє собою специфічну, індивідуально неповторну форму його прояву, існування, функціонування. В ньому знаходять специфічне відображення чуттєвий і раціональний рівні суспільної свідомості, всі її форми, суспільна психологія, ідеологія. Проте він не зводиться до суми їх, а є відносно самостійною цілісністю. Вихідним моментом формування змісту і структури духовного світу особистості є знання. На основі знань і природжених нахилів формується розум — здатність особи до самостійного мислення, до проникнення в сутність явищ і процесів. Розум не можливий без знань, але не зводиться до їхньої суми. Важливою рисою розуму є творчість. Характерною особливістю духовного світу особистості

виступає здатність застосовувати знання і розум для аналізу, оцінки явищ, для визначення ставлення до них, характеру вчинків і дій відповідно до потреб та інтересів особи, класу, суспільства. При цьому відбувається злиття об'єктивно-інформаційного, логічно-змістовного і чутєво-емоційного відношень до дійсності в єдине ціле — особистісно-суб'єктивне відношення до дійсності, до інших людей, до себе [14, с. 156 — 157]. Від того, якими інтересами та потребами керується людина, залежить її соціальна значимість, роль у житті суспільства. Оскільки життєдіяльність суспільства та індивіда здійснюється в певних об'єктивних умовах, люди не можуть не враховувати в своїй практичній діяльності діяння об'єктивних законів, а також характеру і результату впливу свідомої діяльності людей на навколиній світ і на саму людину. На цій основі формується здатність погоджувати потреби й інтереси з вимогами законів природи, суспільства, мислення, а також враховувати міру впливу людини на об'єктивну дійсність і саму себе. Ця особливість набуває значення розумного відношення до навколишнього світу, до інших людей, до себе. Набуті й засвоєні знання, перетворюючись в особистісно-суб'єктивне засвоєння дійсності, виражаються у формі віри та переконань. Серцевиною духовного світу культури є світогляд. У світогляді усвідомлення особою відношення до світу і до себе втілюється в розумінні мети і смислу свого життя. Важливим фактором реалізації життєвої позиції в соціальну активність є воля, що виступає як здатність особи мобілізувати фізичні і духовні сили для втілення світоглядних установок, розуміння мети і смислу життя в практичні вчинки та дії.

Духовно-практичне освоєння світу людиною проявляється у світовідношенні. Це не тільки чуттєве і мислене відображення дійсності, а духовне вираження суспільної практики, за допомогою якої людина освоює природу і соціальну дійсність і формує себе як особистість. На відміну від матріально-практичної діяльності духовно-практичне освоєння світу відбувається в свідомості через створення образів бажаного світу, уявного здійснення життєвих цілей та інтересів людини. Оскільки в процесі предметно-практичної діяльності людина перетворює природу, формує на цій основі предметний світ людської культури й саму себе, об'єктивні предмети природи стають об'єктами людської чуттєвості і пізнання, набувають значення певних суспільних цінностей лише в сфері практики.

Суспільна свідомість є однією з найважливіших сфер життя поряд із суспільним буттям. Суспільнна свідомість — це економічні, соціальні, політичні, правові, моральні, художні, релігійні, філософські, наукові та інші погляди, а також уявлення, ідеї й

теорії.. Залежно від того, що визначається первинним — супільне буття чи суспільна свідомість, — у філософії спостерігається дві протилежні тенденції — матеріалізм та ідеалізм. На нашу думку, на сучасному етапі розвитку людського суспільства суспільна свідомість в процесі свого розвитку набуває відносної самостійності і здійснює зворотний активний вплив на суспільне буття.

Надзвичайно важливим елементом духовного життя суспільства поряд із суспільною свідомістю, є духовна культура. Є дуже багато визначень сутностей культури (термін «культура» походить від латинського cultura — обробка, виховання, освіта). Загальне визначення культури — це все те, що створено людиною. Тому в широкому аспекті культуру розглядають як сукупність результатів людської діяльності.

У літературі культуру визначають як сукупність матеріальних і духовних цінностей, вироблених людством; специфічний спосіб розвитку людської життєдіяльності, представлений прдуктами матеріальної і духовної праці; спосіб життєдіяльності людини з освоєнням світу; міру ставлення людини до себе, суспільства і природи. Західні культурологи, незважаючи на різне розуміння ними суті культури, вбачають у ній примат духовного над матеріальним [11,с.255—256].

Культура є органічною єдність матеріального і духовного. В літературі прийнято розрізняти духовну та матеріальну культуру. Матеріальна культура охоплює всю сферу матеріальної діяльності людей та її результати. Сюди відносять засоби виробництва і продукти праці, форми суспільної організації трудової діяльності людини. Духовна культура охоплює насамперед сферудуховного виробництва — це сукупність форм супільної свідомості, способів створення і використання духовних цінностей, форм комунікації людей. Будь-яка абсолютизація чи недо^інка матеріальної або духовної сторони культури збіднює її як надзвичайно багатогранне цілісне явище[ 13, с. 515].

Визначається певна типологія культур. Так, зокрема, виділяють національну (українську, французьку), регіональну (слов'янську, американську), культуру певних соціальних суб'єктів. Виділяють певні культури епохи (Відродження), певні форми культури (політична, соціальна). В літературі виділяють масову, елітну , молодіжну та інші культурні пласти.

Духовна культура — це різноманітний досвід життєдіяльності соціальних суб'єктів, що включає в себе найсуттєвіші результати суспільного досвіду народів щодо освоєння суспільного буття, соціуму вцілому. Такий досвід має загальний, універсальний характер. У вузькому розумінні духовна культура являє собою

спосіб взаємодії, взаємовпливу форм діяльності соціальних суб'єктів, що здійснюються в прцесі духовного виробництва; це система соціально-духовних цінностей, спрямованих на формування та відтворення різноманитих, багатогранних духовних зв'язків та взаємин між людьми з метою збагачення духовного життя суспільства, його загального прогресу.

Духовна культура як елемент духовного життя, суспільних, духовних відносин включає в себе певну систему цінностей, знань, переконань, світоглядних орієнтацій, норм, традицій в органічній єдності з соціальною гуманістично значимою діяльністю людей щодо освоєння, творення буття. Духовна культура створюється діяльністю соціальних суб'єктів і спрямована на перетворення суспільного буття, розвиток сутнісних сил людини, зокрема її духовності/їх всебічну самореалізацію; це не тільки свідомість, а й соціальна активність, перетворююча діяльність особистості до сприйняття передового, прогресивного у суспільному бутті; про готовність особистості до самовіддачі, саморозвитку своєї духовності як свого особистого, так і всього суспільства.

Цінності духовної культури є діалектичною єдністю національного та загальнолюдського. Ціннісний зміст духовної культури може виступати рушійною силою суспільного прогресу лише тоді, коли творчий потенціал такої культури грунтується на загальній системі цінностей, вироблених людством протягом своєї історії.

Духовна культура — це складний соціодинамічний процес розвитку і функціонування багатогранних процесів та явищ суспільного життя, що безпосередньо чи опосередковано впливають на її становлення, формування. Соціодинаміка передбачає перехід від статичного існування особистості до динамічного, а також передбачає її автономію, перехід від тотальної регламентації до свободи усіх сфер життєдіяльності індивідуальності, духовного, соціального плюралізму. Вона означає перехід від одномірності до багатомірності, багатогранності, альтернативності економічних, соціальних, політичних, духовних процесів, що зумовлюють розвиток свободи людини, органічну самореалізацію індивідуальності, її духовності. Соціодинаміка духовної культури передбачає перехід від тоталітарних чи примітивних інституційних форм її організації, формування, виховання до цивілізованих форм, які грунтуються насамперед на саооорганізації, сасореалізації особистістю, індивідуальністю цінностей, що становлять сутність такої культур.

У літературі культуру визначають як сукупність матеріальних і духовних цінностей, вироблених людством; специфічний спосіб

розвитку людської життєдіяльності, представлений у продуктах матеріальної і духовної праці; спосіб життєдіяльності людини з освоєння світу; міру ставлення людини до себе, суспільства і природи; сферу становлення, розвитку соціологізації людини в природному і соціальному оточенні[14, с. 320 — 321].

В літературі виділяють певні соціальні функції духовної культури. Серед основних — пізнавальна, комунікативна, регулятивна прогностична. Але інтегруючою є людинотворча функція. Визначальну роль саме цієї функції ми спробуємо довести при розгляді взаємодії духовного життя суспільства і духовного світу особистості.

 

Суспільна свідомість: поняття, структура. Аналіз основних структурних елементів.

Свідомість є специфічним об'єктом, який не піддається звичайним способам дослідження і пояснення. Вона функціонує в якості «органа» життя людини, але життя, не обмеженого рамками її плоті, а такого, що виводить її за ці рамки в світ людської взаємодії, засобів людської діяльності, культурних форм і різноманітних природних стихій.

Власне життя свідомості і є перехід через ці межі, а також через межі тільки біологічних можливостей людини і тільки фізичних якостей предмета.

Ідеальні духовні явища, які на відміну від матеріальних існують тільки у головах людей як похідні від матеріальних, як результат їхнього відображення, становлять зміст свідомості. Вони знаходять свій вияв у мові і, головне, в діях, в діяльності людини. Мабуть через неможливість об'єктивної фіксації та опису духовні, ідеальні явища все ще залишаються важкозбагненними і загадковими.

Довгі тисячоліття людство шукало відповідь на питання, в чому ж полагає суть феномена свідомості, яка її природа, як вона виникла і яке її призначення в світі.

Багаторівневий характер свідомості зумовлює різні підходи до неї. Вона вивчається і описується різними науками: еволюційною теорією, медициною, кіберентикою, психологією, фізіологією, антропологією, а також певню мірою художньою літературою, мистецтвом та ін.

Для філософського аналізу проблеми плідними є узагальнення сучасної антропосоціогенетики, яка стверджує, що проблему походження свідомості потрібно розглядати в єдності з проблемою виникнення людини і суспільства.

Осмислююючи найважливіші досягнення сучасних наук, філософія поглиблює теорію свідомості, надаючи адекватнішого характеру понятійному відтворенню процесу становлення, виникнення і розвитку свідомості.

Свідомість сучасної людини є продуктом всесвітньої історії, результатом багатовікового розвитку практичної і пізнавальної діяльності багатьох поколінь людей. Але щоб її зрозуміти, необхідно з'ясувати, як вона зароджувалась. Свідомість має не тільки свою соціальну історію, а й природну передісторію — розвиток своїх суто біологічних передумов. Не применшуючи значення біологічно-фізіологічних передумов у виникненні свідомості, варто підкреслити, що здатність відображення об'єктивного світу в ідеальних образах з'явилась саме в процесі еволюції людини як суспільної істоти. Соціальне і біологічне у природі людини, в генеалогії свідомості тісно переплетені. Сам по собі мозок, яким він виходить «із рук природи», не може мислити «по-людськи». Він стає органом людської свідомості тоді, коли людина залучається до суспільного життя. На певному етапі становлення людини і її свідомості біологічна еволюція із домінуючого фактора перетворилась на другорядний, і визначальну роль стала відігравати суспільно-історична діяльність людини.

Людину відрізняє від природи (зокрема біологічної природи) не та або інша анатомічна чи фізіологічна відмінність (така відмінність, звичайно існує, але не вона робить людину людиною), а принципово інший спосіб буття у світі. Способом збереження твариною її специфічного буття у світі, що постійно змінюється, є зміна її тілесної (анатомо-фізіологічної) будови і пристосування в такий спосіб до мінливих умов зовнішнього середовища. Щодо людини, то вже з перших кроків своєї історії вона чинить принципово відмінним способом: у відповідь на зміни середовища активною дією змінює саме середовище, пристосовуючи його до своїх потреб. Так,у прцесі праці (однієї з фундаментальних форм практики) людина не просто змінює форму природної речі. Оброблена працею природна річ набуває нової — суспільної — якості, якої вона не мала до цього. Суспільні властивості, що їх набуває в прцесі трудової обробки речовина природи, постають опредметненою в них людською діяльністю, працею.

Орієнтована способом свого буття (практикою) не на наявний стан навколишнього середовища ( він не задовільняє людину і до нього, і на відміну від тварин, людина не повинна пристосовуватися), а на стан, змінений у напрямі його пристосування до потреб людини, остання для успішної реалізації такої зміни повинна мати уявлення про цей майбутній, наявно зараз не існуючий стан середовища. Тварина такого уявлення не потребує, оскільки її спосіб буття орієнтований саме на наявний стан речей, до якого вона має пристосуватися. Інакше кажучи, для того, щоб людський спосіб буття (практика) взагалі міг реалізуватися, суспільне відображення повинне виходити за межі наявного стану речей, за межі дійсності — у сферу можливостей. Суспільне відображення, отже, повинно відображати можливості і вже через зміст цих можливостей — дійсність.

Людину ціквавлять можливості, реалізація яких змінить дійсність відповідно до інтересів її самої, і, отже, можливості, які стихійно, в ході розвитку природи самої по собі реалізуватися не можуть.

Потреби людини (матеріальні у своїй основі) не можуть безпосередньо дати потрібний матеріальний результат (новий стан

стан середовища). Тому реалізація потреб людини має своєю передумовою попереднє відображення сфери можливостей з метою виявлення серед них саме тих, які відповідають її потребам.

Відображення проявляється в якісно різних формах. Кожна з них обумовлюється ступенем організації і розвитку матерії, визначається ії внутрішнім змістом. Сучасна наука розрізняє кілька типів відображення з огляду на рівень взаємодії між складовими структурними елементами матеріальних систем: 1) неорганічне відображення — пов'язане з механічними, фізичними, хімічними змінами тіл; 2) органічне відображення — має місце в живій природі (подразливість, чутливість, психіка); соціальне відображення — рівень існування людської свідомості.

За усіх розрізнень, притаманних даним типам відображення, вони мають загальні властивості, які виявляються таким чином: 1) будь-який тип відображення с результатом впливу одного об'єкта на інший; 2) у об'єкті, який був підданий дії, залишається слід, який відтворює особливості структури діючого об'єкта; 3) цей слід впливає на подальше функціонування та розвиток об'єкта.

Отже, відображення становить процес, результатом якого є інформаційне відтворення властивостей взаємодіючих об'єктів. Будь-яка взаємодія включає в себе інформаційний процес, вона є інформаційною взаємодією у тому розумінні, що залишає про себе пам'ять в іншому.

Таким чином, у прцесі своєї реалізації матеріальні потреби людини (суспільні потреби), перш ніж привести до матеріального результату, повинні усвідомитися, перетворитися на ідеальне і лише згодом, у процесі практичної реалізації, знову перейти з ідеальної форми існування в матеріальну.

Отже, суспільні якості речей існують ідеально, як їх людський смисл, їх людське значення. Ідеальний спосіб існування суспільних якостей є цілком об'єктивною їх характеристикою. Ідеальність цього способу означає лише те, що він належить до сфери можливого, а не дійсного. Інакше кажучи, це постійна готовність речі задовільняти ту чи іншу потребу людини, готовність у будь-який момент перетворитися на дійсність. Останнє має місце тоді, коли річ включається у відповідну дію людини, спрямовану на використання речі. Поза такою дією готовність завжди залишається можливістю. Суспільна якість предмета, що задовольняє певну потребу людей існує ідеально в голові людини (суспільній свідомості людства) і може стати дійсною (відчутною)характеристикою лише в момент використання.

Людська діяльність, практика створюють з природного матеріалу речі з суспільними властивостями. Але найголовніше полягає в

тому, що сам процес надання речовині природи суспільних властивостей є реалізацією, здійсненням у практиці ідеальної мети, яка існує до початку акту діяльності.

Об'єктивна реальність включає в себе не тільки безпосередньо «відчуване», дійсне буття, але й буття можливостей.

Людське відображення, яке формується на базі практичної дії і на перших кроках історї безпосередньо вплетене в діяльність і в спілкування людей, громади, саме внаслідок свого походження з практики виявляє як свою сутнісну рису здатність відображати можливості, які безпосередньо виявляє в процесі свого функціонування найпримітивніша практика. Отже, тим безпосереднім чинником, що породжує специфіку людського відображення (свідомість), постає не сама по собі природна дійсність, а прцес практичного впливу на цю дійсність, так само, як в ході станолвлення і розвитку практики остання опредметнювалася в людському тілі, в руці, надаючи їй суспільної властивості органа праці, ця ж сама практика опредметнювалася і в нервовій тканині мозку, надаючи йому суспільної властивості органа мислення.

Відображення реальності свідомістю не є «дзеркальною» копією першої, бо вона відображає не сам по собі предмет, а його, так би мовити, «конструктивний принцип», спосіб творення, а по-друге, вона відображає не лише дійсно існуючі предмети і явища, а й усі можливі, не тільки дійсність, але й можливість.

Отже, суспільна свідомість, безпосередньо відображаючи практику, є діяльним відображенням навколишнього світу (відображає не чуттєву дійність предметного світу, а його «діяльну схему») і до того ж — творчим його відображенням ( не просто «повторює» те, що існувало або існує, але показує те, чого не було і немає, але могло чи може бути).

Суспільна свідомість як і сама практика, має здатність набувати предметних форм. Але практика опредметнюється в природній речовині, надаючи останній суспільних властивостей (ціннісних характеристик, людського значення, смислу). Виникнення свідомості як соціально-культурного явища безпосередньо пов'язане з мовою. Свідомості поза мовою не існує.

Набуваючи завдяки мові відносної незалежності від практики, свідомість випереджає практичну дію, формує саму ідеальну мету. Народжуючись у практиці, свідомість успадковує здатність останньої вступати в безпосередній контакт з можливостями не тільки майбутнього, але й нереалізованими можливостями минулого, що надає історичному знанню характеру не тільки «відтворюючої», але й творчої науки. Йдеться про те, що, осягаючи ці можливості, ми можемо багато які з них реалізувати сьогодні.

Мова є специфічним засобом зберігання та передавання інформації, а також управління поведінкою людини, пізнання об'єктивного світу і самосвідомості особи.

Таким чином, мову сьогодні розглядають як суспільно-історичне явище, яке виступає засобом відбиття і об'єктивізації ідеального, оскільки і ідеї не існують відірвано від мови.

Визначальним фактором виникнення свідомості є соціальність. Саме завдяки соціальності людина закріплювала, удосконалювала і транслювала у поколіннях навички трудової та розумової діяльності, адже між побудовою зовнішньої практичної діяльності і внутрішньою розумовою діяльністю людини є певна відповідність. Соціальність є субстанцією свідомості. Вона створює ту систему об'єктивних відносин, де свідомість виявляє себе, підносячись до рівня самосвідомості, реалізуючись у предметах матеріальної культури.

Незважаючи на різні підходи дослідників до феномена свідомості, усі вони звертають увагу на головне, що притаманне свідомості, — зв'язок із діяльністю, відображально — інформаційну, орієнтальну та комунікативну функції.

Свідомість можна розглядати і з точки зору системно-структурного підходу, тобто як внутрішній світ, світ суб'єктивної реальності, який у гносеологічному плані протистоїть світові об'єктивної реальності. Суб'єктивна реальність є нічим іншим, як свідомістю, думкою, переживанням. Вона ідеальна і за формою, і за способом свого існування. Думка продовжує природу і разом з тим за способом свого існування протистоїть їй.

Ідеальне за своєю суттю характеризується конструктивністю, здатністю втілюватись у дійсність шляхом об'єктивації, опредметнення у формах культури. На думку Е. В. Ільєнкова, людина набуває ідеального виключно в ході прилучення до історично розвинутих форм суспільної життєдіяльності разом із соціальним планом свого існування, культурою. Ось чому ідеальність є аспектом культури, її виміром, властивістю.

Свідомість не зводиться до психіки людини. Поняття свідомості більш вузьке порівняно з понятям «психіка людини».

свідомість — це насамперед знання. Без знання свідомості не існує. Ось чому в сучасній філософській літературі більшість дослідників вказують на важливу роль пізнавальної, емоційної та мотиваційно-вольової форм діяльності свідомості. Логічна структура пізнавальної (когнітивної) діяльності людини складається із чуттєво-сентенсивного абстрактно-мисленного та інтуїтивного рівнів. На цих рівнях виникають чуттєві й понятійні образи, які становлять предметно-змістову основу мислення. Саме воно

забезпечує всій пізнавальній діяльності предметний, усвідомлений характер.

Емоційна сфера свідомості — складне, малодосліджене явище. Спроба виділити її сгрурктури і типологічукяти їх не вдалося. Емоції — це відображення об'єкта у формі психічного переживання, душевного хвилювання, безпосереднього переживання життєвого смислу явищ і ситуацій та оцінювального ставлення до того, з чим людина має справу. Емоційну сферу становлять почуття, афекти, пристрасті і т. д.

Мотиваційно-вольова сфера представлена мотивами, інтересами, потребами суб'єкта в єдності зі здібностями у досягненні цілей.

Поряд із свідомістю у внутрішньому світі людини існує рівень несвідомого. Сьогодні це визнала більшість вчених. Вважають, що несвідоме — це сукупність психічних явищ, станів, дій, які лежать поза сферою розуму.

До несвідомого належать сновидіння, гіпнотичні стани, явища сомнамбулізму, а також інстинкти та запорогові почуття. Інстинкти та запорогові почуття — це такі структурні елементи несвідомого, які можуть зароджуватись на рівні підсвідомого, залежати від нього, а з часом переходити на рівень свідомості.

До структури несвідомого зараховуються також автоматизм та інтуїція, які можуть зароджуватись на рівні свідомості, а з часом поринати у сферу несвідомого. Під автоматизмом розуміють складні дії людини. Первинно утворюючись під контролем свідомості, в результаті довгого тренування та багаторазового повторювання, вони набувають несвідомого характеру.

Завдяки включенню несвідомого до психічної діяльності, на думку вчених, навантаження на свідомість зменшується, а це в свою чергу розширює поле творчих можливостей людини.

Відомий австрійський психолог і психіатр 3. Фрейд вважав, що несвідоме відіграє важливу, а часом і вирішальну роль.

Але багато вчених дійшли висновку, що у поведінці людини, її пізнавально— практичній діяльності провідну роль відіграє все ж таки свідомість.

Структура психічної діяльності індивіда не вичерпується свідомістю і несвідомим. У суб'єктивній реальності людини має місцей така підструктура, як самосвідомість. Вона орієнтована на аналіз, усвідомлення, цілісну оцінку людиною власних знань, думок, інтересів, ідеалів, мотивів поведінки, дій, моральних властивостей та ін. ; за допомогою самосвідомості людина реалізує ставлення до самої себе, здійснює власну самооцінку як мислячої істоти, здатної відчувати. У цьому разі об'єктом пізнання суб'єкт робить самого себе і свою свідомість. Отже, людина — самооцінююча істота, яка без цієї характеристичної дії не змогла б визначити себе і знайти місце в житті.

Суперечливий характер об'єктивної дійсності зумовлює функціонування таких явищ, як буденна та теоретична свідомість. Відбиваючи різну міру логічної систематизованості і узагальнення буття, буденна та теоретична свідомість становлять якісно різні (відповідно нижчий і вищий) рівні суспільної свідомості. Ці рівні є мірою відображення глибини пізнання людиною об'єктивної дійсності, суспільного життя, ступенем її практичної діяльності в даній сфері.

Буденна та теоретична свідомість характеризують певний зріз структури суспільної свідомості, фіксуючи її компоненти в міру проникнення в сутність тих явищ суспільного життя, що виступають обїєктом пізнання. Буденна свідомість як сукупність конкретних умов життєдіяльності людей розвивається на основі їхнього повсякденного досвіду. Вона охоплює об'єкт відображеня, як правило, з неприхованої, очевидної сторони. Тому відображення об'єктивної дійсності шляхом буденної свідомості суперечливе, вона відстає від суспільного буття. Буденний рівень суспільної свідомості включає в себе емпіричні знання про об'єктивні процеси, погляди, настрої,традиції, почуття, волю. Теоретичний же рівень суспільної свідомості виходить за межі емпіричних умов буття людей і виступає у вигляді певної системи поглядів, прагне проникнути в саму суть явищ об'єктивної дійсності, розкрити закономірності їхнього розвитку та функціонування. Тільки теоретична свідомість здатна вловити закономірні тенденції розвитку суспільного життя, складну діалектику його розвитку у всій її складності і багатогранності. Вона спрямована на виявлення найбільш суттєвих рис названих процесів.

Однак буденну свідомість не слід розглядати як якусь неповноцінну, поверхову, обмежену. В межах своєї предметної сфери вона дає досить істинне знання. Буденна свідомість в міру поглиблення пізнання процесів пізнання процесів суспільного розвитку постійно еволюціонізує, безперервно ускладнюється. Зміни, що відбуваються в ній, все більше пов'язані із виведенням її змісту за межі панівних догм, вузькості, тільки чуттєвих аспектів свідомості, фіксації лише зовнішньої сторони суспільно-практичної діяльності людей. Практика свідчить, що інколи складається ситуація, коли буденна свідомисть досить оперативно, хоч і поверхово реагує на суперечності, проблеми, що складаються в суспільному бутті, а теоритична свідомість чи не бачить їх, чи не вважає за пторібне звертати увагу на свій рівень узагальнення. Тому так важлива активізація ролі теоретичного рівня суспільної

свідомості для аналізу суперечливої сфери суспільних відносин. Адже тільки він здатний виявити суттєві, необхідні та загальні сторони різних процесів. У той же час теоретичному рівню суспільної свідомості важливо переборювати традицію негативного чи зневажливого ставлення до буденної свідомості як неповного, поверхового явища.

Важливими елементами структури суспільної свідомості виступають суспільна психологія та ідеологія.

Суспільна психологія являє собою сукупність поглядів, почуттів, емоцій, настроїв, звичок, традицій, звичаїв, що виникають у людей під впливом безпосередніх умов їхньої життєдіяльності через призму їхніх повсякденних інтересів. Супільна психологія виступає як безпосередня реакція на умови життя людини, є першим ступенем чуттєвого сприйняття всієї багатогранності суспільного буття. Вона — важлива умова становлення духовної культури людини, а ідеологія перетворюється в рушійну силу, -лише проникаючи в сферу психології. Тому важливою особливістю загального процесу формування суспільної свідомості є цілеспрямований розвиток соціально-психологічних стереотипів, мислення та діяльності, оскільки емоційно-вольова сторона духовного світу людини має неабияке значення в становленні цілісної особистості, гармонійних людських стосунків.

Діалектика розвитку суспільної свідомості полягає в суперечливому переході суспільної психології в ідеологію, спонука,чи тим самим до якісних змін у ній. Якщо суспільна психологія постає як чуттєва сторона духовних цінностей людини, суспільної свідомості, безпосередньо відображає буття людей, як правило, в стихійній, несистематизованій формі, не фіксуючи глибинних, лише зовнішні сторони людської життєдіяльності, то ідеологія являє собою сукупність ідей, поглядів, що у систематизованій, логічно стрункій формі відображає соціально-економічні умови життя людей. Ідеологія виступає як вищий науково-теоретичний рівень духовних цінностей.

Нова якість сучасного розуміння ідеології полягає в тому, що ми маємо пам'ятати: ніяка ідеологія не повинна набувати характеру державної, офіційної, примусової., монополізуватися, а виходити з ідеологічного плюралізму, суперництва різних ідеологій. А тому найважливіше завдання нової ідеології полягає в утвердженні духу суверенності та незалежності ідей, ідеологічних орієнтацій особистості,свободи визначення світоглядних ідеалів, що заперечує нав'язування будь-яких поглядів.

При всіх відмінностях між соціальною психологією та ідеологією їхнє формування має здійснюватися в органічній єдності,

оскільки межа між ними дуже відносна і передбачає взаємопроникнення їх одна в одну. А тому в розвитку суспільної свідомості конче необхідним є врахування особливостей функціонування як психологічних, так і ідеологічних моментів, оскільки прорахункч у цій сфері здатні привести до незворотних негативних процесів у становленні в людей духовної культури.

Важливе місце в структурі суспільної свідомості належить масовій свідомості. Сучасне суспільство породжує новий тип масової свідомості. В умовах пізнання людиною багатогранності світу вона поступово набуває певною мірою рис науково-практичного відображення дійсності, що сполучає і побутове, й ідейно-теоретичне. Масовій свідомості, на відміну від побутової, все більше властиве засвоєння елементів узагальнено-теоретичних уявлень про дійсність. [15, с. 98-99]. Масова свідомість інтегрує в собі духовно-ідеологічне і побутово-психологічне відображення об'єктивної дійсності, здатана поступово піднятися до рівня глибокого розуміння відповідальності особистості, усвідомлення її ролі в утвердженні прогресу, свободи суспільства. Однак прцес відображення відбувається складно, неоднозначно і суперечливо.

Таким чином, масова свідомість являє собою ідеологічно-психологічний феномен, сукупність поглядів, уявлень. Думок, настроїв, оцінок, норм, почуттів певної соціальної групи, етнічної спільності, вироблених у прцесі їхньої діяльності.

Відзначаючи якісні зміни, що відбуваються в розвитку масової свідомості, разом з тим не варто перебільшувати її роль у формуванні духовної культури людей. При всіх прогресивних змінах, що відбуваються в ній, їй властива обмеженість, яка не дає змоги глибоко відображати об'єктивну дійсність, брати активну участь у формуванні в ососбистості наукового світобачення. Це під силу тільки науково-теоретичному рівню відображення дійсності. Процеси суспільного буття випереджають рівень масової свідомості. Передові ідеї, пов'язані з усвідомленням необхідності підвищення соціальної активності людей на шляху до прискорення прогресу суспільства, його свободи, гармонізації суспільних відносин, ще не оволоділи повною мірою масовою свідомістю, не знайшли в ній достатнього відображення. В цьому полягає суперечливий характер розвитку як масової свідомості, так і суспільної свідомості вцілому.

Взаємозв'язок і взаємодія духовного життя суспільства і духовного світу особистості.

Здійснивши аналіз основних структурних елементів суспільної свідомості, ми робим висновок, що рушійні, визначальні фактори виникнення і розвитку форм відображення варто шукати в специфічних типах взаємовідносин матеріальних систем з оточуючою дійсністю. Тобто, який тип буття в світі цих систем, такі й форми відображення , які виступають в якості необхідного засобу та умови вписування цих систем у світ. Інформаційне відображення виникає у живих організмів, здатних до самозбереження і самовідтворювання, психічне відображення — у тварин, які здатні здійснювати орієнтувальну діяльність у зовнішньому світі і активно вирішувати задач, які у зв'язку з цим виникають. Цей принциповий філософсько-методологічний підхід до аналізу форм відображення поширюється і на людську свідомість, не дивлячись на її беззаперечно якісну відмінність від форм відображення, які генетично їй передували.

Застосування до свідомості цього підходу означає, що тією системою, всередині якої виникає і розвивається свідомість і на основі аналізу якої тільки й можна зрозуміти її виникнення, виступає специфічно людський спосіб буття у світі, взаємодія зі світом. Таким способом є практика, практично—перетворююча діяльність до дійсності — оточуючої природи, соціального середовища, до самої людини, форм її життєдіяльності.і

Здійснюючи практично-перетворюючу діяльність, людина створює своє «неорганічне тіло», «другу природу», засоби праці, специфічно людське середовище існування, будує форми спілкування і соціальної організації, коротше кажучи, створює культуру. Досвід цього створювання і складає зміст тих характерних для суспільного розвитку людини фрорм відображення, які відрізняються від психіки тварини, і які створюють людську свідомість.

Виникнення свідомості пов'язане, таким чином, перш за все з формуванням культури на основі практично-перетворюючої суспільної діяльності людей, з необхідністю закріплення, фіксації навиків, спосбів, норм цієї діяльності в особливих формах відображення. Оскільки ці навики, способи, норми специфічно людської діяльності мають суспільну природу, виникають, здійснюються і відтворюються у спільній, колективній діяльності, постільки форми відображення, які їх закріпляють, завжди носять соціальний характер, виникають як своєрідні «колективні уявлення».

Фіксація навиків спільних практичних дій, норм поведінки завжди передбачає певне спілкування людей, їх кооперування. Це спілкування, кооперація так чи інакше входять у зміст людських уявлень, в яких відображається досвід л^льтури. Люди в своїй індивідуальній психіці здатні приєднатися до змісту «колективних уявлень» свідомості настільки, наскільки вони реально беруть участь у спільній діяльності[2, с. 57-58].

На нашу думку, саме у цій включеності індивідуальних дій у колективну діяльність по формуванню і відтворенню всіх форм культури і заключаються основні принципи суспільної природи людської свідомості. Суть суспільної дії на індивідуальну психіку, приєднання її до суспільної свідомості і формування в силу цього прєднання індивідуальної людської свідомості заключається не в простому пасивному засвоєнню людьми норм та уявлень суспільної свідомості, а в їх активному включенні в реальну спільну діяльність, в конкретні форми спілкування в прцесі цієї діяльності. Така включеність в спільну діяльність, що володіє певною послідовністю і структурою, орієнтує індивідуальні дії, програмує їх.

Фіксація в свідомості плану спільної діяльності, її цілісності є необхідною умовою стійкого відтворення вироблених способів спільної діяльності. Без їх закріплення у вигляді певних уявлень, норм і установок свідомості, що регулюють, програмують ставлення суспільне розвиненої людини до зовнішнього природного та соціального світу і до самої себе, стає неможливою спільна діяльність людей водному поколінні, а також передача досвіду культури одним поколінням іншому. Свідомість виступає таким чином, як умова програмування специфічно людської колективної спільної діяльності для створення і розвитку форм культури. Вона виконує функцію соціальної пам'яті людства, виробляючи деякі схеми, «матриці» відтворення накопиченого людством досвіду.

Тому, ми вважаємо, що до проблемної ситуації людина підходить, орієнтуючись на певні норми свідомості, в яких закріплений, відображений досвід культури — виробничої, пізнавальної, моральної, досвід спілкування та ін. Людина розглядає і оцінює дану ситуацію з позиції тих, чи інших норм, виступаючи їх носієм. Здійснюючи оцінку ситуації, людина змушена фіксувати своє ставлення до дійсності і тим самим виділяти себе як суб'єкта такого ставлення, усвідомлювати себе в якості такого. Ця фіксація певної позиції по відношенню до певної ситуації і складає характерну рису свідомості як специфічної форми відображення. Суб'єкт свідомості не просто вписується у ситуацію завдяки тиску на нього факторів, які визначають цю ситуацію, він здатний віднестися до ситуації «ззовні», включити її в більш широкий контекст розгляду, розрізняючи рамки ситуації, власну позицію і можливості для особистої дії в даній стиуації [14, с. 232-133].

Ця можливість підійти до ситуації «ззовні» і включити її в більш широкий контекст розгляду є основою свідомості як форми відображеня дійсності. Вона корениться в специфіці реальної практично- перетворюючої взаємодії людини зі світом. На основі і в процесі цієї взаємодії людина долає біологічну безпосередність відношення до природи і опосередковує відношення до даної дійсності створеним нею світом культури, ііогляд свідомості на світ — це завжди погляд з позиції цього світу культури і відповідного йому досвіду діяльності.

Ми вважаємо, що саме звідси бере початок характерне для всіх видів свідомості — практично-предметного, теоретичного, художнього, морального — своєрідне подвоєння відображення — фіксація безпосередньо даної ситуації та розгляд її з позиції загальної норми свідомості. Тим самим свідомість носить чітко виражений характер цілеспрямованого відображення дійсності; її норми, установки, уявлення завжди містять в собі певне відношення до дійсності.

Програмуючи цілеспрямоване активне ставлення людини до світу, свідомість охоплює всю повноту і багатство сутнісних сил людини та перебудовує її психіку. Норії та уявлення свідомості мають суспільний характер як за походженням, так і за способом функціонування. Однак робота з цими нормами свідомості і -в них відповідним чином формує психіку, розвиває вищі психічні функції, специфічні саме для людини, — мислення, пам'ять, волю, емоції.

Так, скажімо, як показують спеціально-наукові дослідження з психології, з історії культури, формування волі як індивідуальної психічної здатності до самокерування за своїм походженням пов'язане з вихованням здатності керуватися суспільне виробленими нормами свідомої поведінки. Вписуючи свою поведінку в систему спілкування і спільної діяльності з іншими людьми, керуючись існуючими тут колективними нормами, людина розвиває у собі здатність керувати і регулювати свою поведінку вже самостійно, незалежно від якоїсь зовнішньої безпосередньої детермінації. Раціональне мислення як форма психічної діяльності також проявляється як здатність дивитися на світ «очима суспільства», через призму вироблених нею абстракцій та понять. Емоційна сфера індивідуальної психіки, такі специфічні люські почуття, як любов, дружба, гордість і т.д., також виховуються під дією норм та ідеалів суспільної свідомості в процесі розвитку культури людства. Виокремлюючи себе зі світу в якості носія певного ставлення до цього світу, людина з самих ранніх етапів існування культури змушена якось у своїй свідомості вписувати себе всвіт[13,с. 118].

Міра розвитку духовної культури визначається мірою розвитку сутнісних цінностей людини, багатогранністю і багатоваріантністю форм самореалізації її духовного потенціалу, індивідуального самоутвердження. Підвищення ефективності і дієвості процесу формування духовної культури передбачає створення умов для смисложиттєвої самореалізації багатства духовності людини, адже основний зміст цінностей такої культури полягає в їх самовираженні та відтворенні. Розвиток духовної культури неможливий без утвердження її цінностей, зокрема на особистісному рівні, що дає змогу реалізувати потенціал унікальності, неповторності індивідуальності, її духовності, значення яких у прогресі суспільного життя постійно зростає. Здійсненняцього пов'язане з подоланням сурогатів колективності, що утверджують дух одноманітності, загальної маси.

Надзвичайно суттєвим фактором оптимізації цілеспрямованої діяльності щодо духовного індивідуального самоствердження як основної ознаки особистості, її життєтворчості є створення умов для самоздійснення індивідуального стилю творчої духовної діяльності, комунікативної культури особистості. Основою індивідуального стилю духовної самореалізації є виявлення і реалізація творчого потенціалу самобутності особистості, її національно-особливих рис, смисложиттєвих моментів її суб'єктивно-особистісного світогляду, світосприймання. При цьому, однак, важливо, щоб індивідуально-стильове самоздійснення цінностей духовної культури відбувалося в органічній єдності з процесом розширення горизонтів індивідуального світосприймання до рівня соціальної,духовно значимої, загальнолюдської свідомості.

Ефективність процесу утвердження духовної культури, реалізації потенціалу особистості і суспільства зумовлені насамперед не зовнішніми обставинами, а головним чином внутрішньою активною діяльністю людини, працею її душі, власними почутями і переживаннями кожної індивідуальності.

 

Висновки

Таким чином, проблема духовних основ суспільства потребує ґрунтовних досліджень. На сучасному етапі філософська наука фіксує надзвичайно багато визначень таких термінів як «духовність», «культура», «духовний світ ососбистості», «світогляд», «свідомість». Усі вони так чи інакше фіксують певні прояви, чи ознаки даного поняття, але жодне з них не є універсальним. Цьому перешкоджають і соціодинамічні процеси в суспільстві, і широке коло проблем, яке охоплюють дані поняття.

На нашу думку, прийнятним є визначеня культури як сукупності матеріальних і духовних цінностей, вироблених людством, специфічний спосіб розвитку людської життєдіяльності, представлений продуктами матеріальної і духовної праці, спосіб життєдіяльності людини з освоєнням світу, міру ставлення людини до себе, суспільства, природи.

Хоча західні філософи вбачають примат духовного культурі, на наш погляд, це не зовсім відповідає дійсності. Свідченням цього є розуміння свідомості як продукту всесвітньої історії, результат багатовікового розвитку практичної і пізнавальної діяльності багатьох поколінь людей.

Соціальне і біологічне у природі людини, в генеалогії свідомості тісно переплетені. Сам по собі мозок, яким він виходить «із рук природи», не може мислити «по-людськи». Він стає органом людської свідомості тоді, коли людина залучається досуспільного життя. На певному етапі становлення людини і її свідомості біологічна еволюція з домінуючого фактора перетворилася на другорядний, і визначальну роль тут стала відігравати духовно-суспільна діяльність людини.

Варто наголосити, що виникнення свідомості як соціально-культурного явища безпосередньо пов'язане з мовою. Свідомості поза мовою не існує. Набуваючи завдяки мові відносної незалежності від практики, свідомість випереджає практичну дію, формує саму ідеальну мету.

Розглянувши структуру та функції свідомості, ми дійшли висновку, що свідомість пронизує всю людську діяльність, є необхідною умовою її організації та відтворення.

Системою, в середині якої народжується і функціонує свідомість, є специфічно людський спосіб буття у світі, взаємодія зі світом. Здійснюючи практично перетворюючу діяльність, людина створює другу природу, людське середовище існування, будує форми спілкуваня і соціальні організації, втілює культуру, тобто витворює культуру.

Таким чином свідомість виступає, як програмування специфічно людської спільної діяльності, для створення і розвитку форм культур. Вона виконує функцію соціальої пам'яті людства, виробляючи певні схеми відтворення накопиченого людством досвіду.

Тому, ми вважаємо, що до проблемної ситуації людина підходить, орієнтуючись на певні норми свідомості, в яких закріплений і відображений досвід культури — пізнавальної, моральної і т. д.

Людина розглядає і оцінює дану ситуацію з позиції тих, чи інших норм, виступаючиїх носієм. Здійснюючи оцінку ситуації, людина змушена фіксувати своє ставлення до дійсності, а отже і усвідомлювати саму себе як суб'єкта цієї дійсності. Вписуючи свою поведінку в систему спілкування і спільної діяльності з іншими людьми, керуючись існуючими вже тут колективними нормами, людина розвиває у собі здатність керувати і регулювати свою поведінку вже самостійно.

Саме зростання ролі людини як суб'єкта суспільних відносин, на наш погляд, зумовлює функціонування і збагачення духовного життя суспільства.

Поняття духовного життя суспільства включає в себе всі процеси і явища, пов'язані з духовною сферою людей: сукупність ідей, поглядів, почуттів, уявлень. Духовне життя суспільства охоплює світ і деального разом з його носіями — соціальними суб'єктами — індивідами, анціями, народами. В цьому зв'язку доречно говорити про особисте духовне життя окремої людини, її індивідуальний духовний світ. Основа духовного життя — духовний світ людини — її духовні цінності, світоглядні орієнтації. Разом з тим духовний світ окремої людини, індивідуальності неможливий поза духовним життям суспільства. Тому духовне життя — це завжди діалектична єдність індивідуального ісуспільного, яке функціонує як індивідуально-суспільне.

Духовна культура як елемент духовного життя, суспільних і духовних відносин, включає в себе певну систему знань, переконань, світоглядних орієнтацій, норм традицій в органічній єдності з соціальною гуманістичною значимою діяльністю людей щодо освоєння, творення буття. Духовна культура створюється діяльністю соціальних суб'єктів і спрямована на перетворення суспільного буття, розвиток сутнісних сил людини, зокрема її духовності, їх всебічну реалізацію. Цінності духовної культури є діалектичною єдністю національного та загальнолюдського. Вона неможлива як без цінностей конкретної національної культури, так і без загальнонаціональних цінностей.

Ціннісний зміст духовної культури може виступати рушійною силою суспільного прогресу лише тоді, коли творчий потенціал такої культури грунтується на загальній системі цінностей, вироблених людством протягом своєї історії.

Таким чином, духовне життя суспільства є надзвичайно важливим елементом його життєдіяльності. Його багатогранність включає в себе духовне виробництво, суспільну свідомість і духовну культуру. Кожен з цих елементів має свою структуру, зміст, форми розвитку.

В основі розвитку духовного життя суспільства лежить духовне виробництво, яке постає насамперед як виробництво свідомості.

Основним суб'єктом духовного життя суспільства є людина, особистість.

Якщо культура характеризує розвиток людини як суспільної істоти, як суб'єкта діяльності, то треба визнати, що в суспільстві культура присутня всюди, хоча поняття культури і супільства не співпадають. Але ж і людина відрізняється від суспільства, хоч і немає такої області суспільного життя, де не було б людини.

Ефективність процесу утвердження духовної культури, реазації потенціалу особистості і суспільне зумовлені насамперед не зовнішніми обставинами, а, головним чином, внутрішньою активною діяльністю людини, працею її душі, власними почуттями і переживаннями кожної індивідуальності.

 

Список використаних джерел

Андрущенко В., Михальченко М. Сучасна соціальна філософія. -К,-1996.-368 с.

Введение в философию / Под ред. И. Т. Фролова : В 2-х т. -Москва, - 1990.

Ильенков Э. В. Философия и культура. - М., - 1991. - с. 212-270.

Крымский С. Б. Контуры духовности: новые контексты идентификации. - 1992. - № 12. - с. 21.

Лой А. М. Проблема свідомості: історичність досвіду // Філософська і соціальна думка. - 1992. - № 7.

Огієнко І. Українська культура. - К., - 1991. -270 с.

Общая психология. - M., - 1986. - с. 26 37.

Проблема сознания в современной западной философии. - М., -1989.-253 с.

Скуратівський В. А. Етносоціальна культура як самоврегульована система (навчальний посібник). -К., 1993. 198 с.

Современный философский словарь / Под ред. В.Е. Кемерова. -М., 1996.

Сорокин П. Человек, цивилизация, общество. - М., -1992.

Теорія та історія світової культури. Курс лекцій. -К.,- 1993. - с. 65-310.

Філософія. Курс лекцій / Під ред. I. В. Бичка. - К., -1994.

Філософія. Навчальий посібник / За ред. I. Ф. Надольного. - К., -1997.

15 Франк С. Духовные основы общества. - М., -1992.

Юнг К. Проблема души // Философские науки.- 1989. - № 8. с. 110.

Юркевич П. Серце та його значення в духовному житті людини згідно з ученням Божим. Вибране. - К., 1993. - с. 73-115.