П Е Р Е Д М О В А

Навряд чи буде великим перебільшенням назвати науку і техніку найважливішим надбанням людства. В сучасну епоху вони розвиваються вельми інтенсивно, що породжує в суспільстві різні відносини і оцінки. Інтерес філософів до осмислення того нового, що несе із собою цей інтенсивний розвиток, помітно зріс останнім часом. Також помітно зросла увага і до філософії науки (після занепаду в 90-і роки ХХ ст.), насамперед завдяки зростанню тої ролі, яку відіграє породження наукових знань та їхнє практичне застосування в умовах сучасної цивілізації. Серед сучасних проблем вищої освіти важливе місце посідає завдання органічного поєднання поглибленої професійної підготовки і програм її соціокультурної адаптації. Зокрема, мова йде про

формування і розвиток у магістрантів та аспірантів осмисленої потреби не тільки опановувати методи наукової та педагогічної

творчості, ефективно вирішувати актуальні науково-дослідні завдання, але й адекватно оцінювати роль і значення нових наукових і технологічних ідей для розвитку суспільства, визначати їхній ціннісний та антропологічний вимір. Ця стратегічна орієнтація в розвитку спеціалізованої освіти відповідає магістральним тенденціям динаміки сучасної науки і техніки, які все більш інтенсивно

інтегрують інструментально-технологічні та соціокультурні пара-

метри наукового пізнання. Освоєння філософії науки і філософії техніки може сприяти реалізації відзначеної стратегічної орієнтації. І тому не випадково ці дисципліни все частіше вводяться в навчальні плани університетів.

Курси з філософії науки та з філософії техніки читаються в багатьох вищих навчальних закладах України. Однак забезпеченість вітчизняними підручниками з цих курсів залишає бажати кращого. Видані за останні роки в Україні підручники [1] – крім наявних у них достоїнств – на мій погляд, вирізняє все-таки малодоступність як у

сенсі тиражу і сучасних (вкрай незадовільних!) способів поширення

таких книг, так і у сенсі сприйняття і розуміння їх, наприклад, середнім студентом технічного університету. В цьому плані, по-

моєму, вигідно вирізняється підручник професора Харківського

університету радіоелектроніки В. І. Штанько [2]. Але і в цьому підручнику не вистачає того, що додатково могло б привернути

студентів технічних університетів – філософії техніки. Сучасному ж інженеру і проектувальнику знання про природу техніки і закономірності її розвитку цілком можуть допомогти в його

діяльності.

Цим виданням автор має намір деякою мірою заповнити відзначені прогалини, зрозуміло, не претендуючи на повноту викладу. Підставою для написання даного посібника став багаторічний досвід викладання автором основ філософії науки і філософії техніки (лекції та семінари) магістрантам і аспірантам Вінницького національного технічного університету. При проведенні семінарських занять за

даним курсом активно використовується історико-науковий матеріал. Як результат досвіду викладання, разом із З. Ю. Макаровим нещодавно було видано відповідний навчальний посібник [3].

Враховуючи обмеженість навчальних годин, які виділяються на

дані дисципліни, автор акцентує увагу в своєму посібнику лише на

найбільш значущих питаннях. Так, весь курс розбито на дев’ять тем. Перші п’ять присвячено основам філософії науки, решта чотири –

відповідно основам філософії техніки. Перша тема – ввідна; в ній обговорюється проблематичність означення науки і розкривається

специфіка філософії науки як особливої філософської дисципліни. Наступні три теми присвячені власне науці – її природі (тема 2), її структурі (тема 3), її методології (тема 4). Спеціальний підрозділ 4.5

присвячено проблемам наукової раціональності.

Решта тем другого розділу присвячені основам філософії техніки. Зокрема, у шостій темі говориться про специфіку філософії техніки як особливої філософської дисципліни та про еволюцію поняття “техніка”. У сьомій темі мова йде про взаємозв'язок техніки і науки, про технічну раціональність і про особливості технологічної діяльності. Спеціальний підрозділ 7.4 присвячений таким новітнім феноменам, як технонаука і “високі” технології. Як ілюстрації останніх досить докладно розглядаються нанотехнології.

В останніх двох темах обговорюються епістемологічні (тема 8) і соціокультурні (тема 9) аспекти філософії техніки.

Замість висновку поміщений розділ, в якому розглядаються найбільш характерні тенденції розвитку науки за останні десятиліття.

На додаток хочу висловити щиру подяку всім тим, хто своїми критичними і конструктивними зауваженнями сприяв поліпшенню рукопису.

Особливу подяку хочу виразити О. В. Цимбал за допомогу при підготовці рукопису до друку.

Примітки

1. Цехмистро И. З. Холистическая философия науки. Учебное пособие / Цехмистро И. З. – Сумы: Университетская книга, 2002. –

364 с.; Будко В. В. Философия науки. Учебное пособие / Будко В. В. –

Харьков: Консум, 2005. – 268 с.; Добронравова І. С., Білоус Т. М., Комар О. В. Новітня Західна філософія науки. – К. : ПАРАПАН, 2008. – 216 с.; Ті ж. Новітня філософія науки. Підручник. — К. : Логос,

2009.; Самардак М. М. Філософія науки: напрями, теми, концепції / Самардак М. М. – К. : ПАРАПАН, 2011. – 204 с.

2. Штанько В. И. Философия и методология науки. Учебное пособие / Штанько В. И. – Харьков : ХНУРЭ, 2002. – 292 с.

3. Ратніков В. С., Макаров З. Ю. Історія та філософія науки. Хрестоматія. – Вінниця : Нова книга, 2009. – 416 с.

ОСНОВИ ФІЛОСОФІЇ НАУКИ

В сучасному суспільстві значно зросла роль науки. На її основі раціоналізуються по суті всі форми суспільного життя. Як ніколи близькі наука і техніка. Наука давно вже стала безпосередньою продуктивною (виробничою?) силою суспільства. Відносно практики вона виконує безпосередньо програмуючу роль. Нові інформаційні технології та засоби обчислювальної техніки, досягнення нанотехнології, генної інженерії та біотехнології обіцяють у черговий раз докорінно змінити матеріальну цивілізацію, уклад нашого життя. Під впливом науки зростає особистісний початок, роль людського фактора у всіх формах діяльності.

Разом з тим, радикально змінюється і сама система наукового пізнання. “Розмиваються” колишні чіткі межі між практичною і пізнавальною діяльністю. У системі наукового знання інтенсивно проходять процеси диференціації та інтеграції знання; розвиваються комплексні та міждисциплінарні дослідження, нові способи і методи пізнання, методологічні установки; з'являються нові елементи картини світу; виділяються нові, більш складні типи об'єктів пізнання, що характеризуються історизмом, універсальністю, складністю організації, які раніше не піддавалися теоретичному (математичному) моделюванню.

Гострота проблем, які постають перед сучасною філософією науки, обумовлена необхідністю пошуку нових ціннісних факторів для наукового пізнання, нових критеріїв раціональності та науковості знання. В умовах чергової хвилі антисцієнтистських умонастроїв в культурі наука відмовляється не від раціональності, а від позаісторичного її тлумачення. Отже, завдання філософії науки – досліджувати статус науки в нових умовах мінливої дійсності.

Розвиток науки відноситься до розвитку суспільства як частина до цілого. Процеси в суспільстві та культурі визначають тепер основний напрямок цивілізаційного процесу. Тому пріоритетність проблем філософії науки визначається необхідністю створення цілісного епістемічного авторитету науки та уточнення її місця в ціннісних пріоритетах сучасної культури.

Тема 1. Філософія – наука – філософія науки

1.1. Неоднозначність означення поняття “наука”.

1.2. Історичні типи взаємозв'язку філософії і науки.

1.3. Поняття рефлексії. Філософська рефлексія над наукою та метанаукові дослідження.

1.4. Філософія науки як особлива філософська дисципліна. Специфіка філософських проблем науки.

1.1. Неоднозначність означення поняття “наука”

Із загального курсу філософії відомо, що сучасна філософія є досить складною, диференційованою системою соціогуманітарного знання. Філософія науки і філософія техніки – елементи цієї системи, її особливі галузі, що стали відносно самостійними лише у ХХ ст. Їхнє основне завдання – філософськи осмислити відповідно науку і техніку, осмислити їхнє сучасне положення у світі.

Також із загального курсу філософії відомо, що дати однозначне (або хоча б близьке до цього) означення таким вельми загальним і змістовно-ємним поняттям, як “культура”, “воля”, “наука”, “істина”, “час” і под. дуже важко, якщо взагалі можливо. Нас у цьому короткому списку буде цікавити насамперед поняття “наука”. Німецький філософ-класик Георг Гегель(1770 – 1831) писав з цього приводу, що «правильность даваемого определения... зависит от… тех точек зрения, с которых его давали. Чем богаче подлежащий определению предмет, т.е. чем больше различных сторон он предоставляет рассмотрению, тем более различными оказываются даваемые ему дефиниции» [1].

Існує розповсюджена точка зору, згідно з якою в знанні стільки науки, скільки в ньому математики. Джерела такої позиції походять з далекої античності; її відстоювали такі мислителі, як Платон(427 – 347 до н.е.), Леонардо да Вінчі (1452 – 1519), Галілео Галілей(1564 – 1642), Імануїл Кант(1724 – 1804). І не випадково грецьке слово “mathesis” означає “знання”, “наука”.

Прихильники іншої, також досить розповсюдженої точки зору, стверджують, що немає науки там, де немає зв’язку з практикою, з експериментом, де немає перевірки і підтвердження досвідом (спостереженням, вимірюванням, експериментом).

Один із засновників науки про науку, англійський вчений Джон Бернал(1901 – 1971), відзначаючи, що «дать определение науки, по существу, невозможно», однак, намічає шляхи, ідучи якими можна наблизитися до розуміння того, чим є наука. Отже, наука у нього постає:

- як інститут;

- як метод;

- як накопичення традицій знань;

- як фактор розвитку виробництва;

- як найбільш сильний фактор формування переконань і ставлення людини до світу [2].

У третьому виданні Великої Радянської Енциклопедії дається таке означення науки: це «сфера человеческой деятельности, функцией которой является выработка и теоретическая систематизация объективных знаний о действительности; одна из форм общественного сознания» [3].

Це означення вигідно відрізняється від інших тим, що поєднує в собі принаймні три фундаментальні (і внутрішньо властиві їй) складові:

- особливе (об’єктивне за змістом) знання;

- діяльністьз його виробництва (нехай поки і не виявляються її особливості);

- те, що наука – соціальнийфеномен.

Відомий сучасний філософ Евандро Агацці(1934) відзначає, що науку варто розглядати як «теорию об определённой области объектов, а не как простой набор суждений об этих объектах» [4]. У такому означенні міститься заявка на розмежування наукового і повсякденного знання, на те, що наука може повною мірою відбутися лише тоді, коли доводить розгляд об'єкта до рівня його теоретичного аналізу.

Одна з причин, що ускладнюють означення науки, має історичний характер: вона пов’язана з вибором “точки відліку” історії науки. З питання про те, коли виникла наука, існує багато версій, однак у першому наближенні, їх можна звести до двох основних. Прихильники першоїстверджують, що справжня наука виникла в епоху Нового часу, коли вона знайшла відносну самостійність, відокремившись від релігії, і коли сформувалося математизованеприродознавство і широке використання експериментального методу. Тут дійсно виявилися винятково важливими експериментальний метод і перші ідеалізації, а також істотна роль математики в описі природи.

Прихильники другоїверсії початку історії науки стверджують, що наука виникла вже в античності, коли зародилася філософія, яка переборювала традиції міфологічного світогляду (від міфу – до Логосу), і разом із цим формувався науковийпідхід до дійсності – прагнення пояснювати світ, виходячи з нього самого, пояснювати його таким, яким він є насправді, і при цьому намагаючись не приписувати не характерні йому якості та властивості.

Дослідники розходяться у своїх оцінках того, коли саме почався цей процес. Деякі навіть вважають, що його початок збігається з виникненням самого homo sapiens, його здатності до практичного перетворення світу. Більш обґрунтована точка зору пов'язує процес зародження наукового мислення з давньогрецькою античністю. Наприклад, “теорія” в античному розумінні цього слова ґрунтується, насамперед на умогляді, на переведенні уваги свідомості з речового й минущого на щось стійке і вічне. Поза всяким сумнівом, теоретична установка – це справжнє джерело науки. Вже

в той далекий від нас час наука (яка розумілась ще тільки як здатність умоспоглядання) починає відігравати особливу роль у суспільстві. Людина навчається виводити закони, опираючись не тільки на віру в авторитети й шанування традицій, але й на розвинену раціональну аргументацію, в основі якої лежать умоглядні побудови.

Античність слід вважати початком відліку історії науки ще й тому, що в той час зароджується математика зі своїми засобами опису, доказу та обґрунтування, які також істотно відрізняються від міфологічного ставлення до дійсності. Формувалися перші правила теоретичногомислення, причому пріоритет був на боці математики. Тому що не випадково грецьке слово “mathesis” синонімічне до слова “наука”. А першою науково-теоретичноюсистемою можна вважати “Початки” Евкліда. Науковою, доказовою галуззю знання математика стала відмовившись від колишніх емпіричних основ та ідеї безпосередньої практичної застосовності своїх результатів; власне, таким чином, вона і завоювала величезний вплив, який явив собою демонстрацію здатності людського розуму давати незаперечні докази геометричних і арифметичних властивостей, причому робити це незалежно від досвіду. Тим самим математика проклала шлях від міфологічного до наукового мисленняі з цього моменту вона стає гарантією того, що добре обґрунтоване знання стає можливим. Більше того, математика на багато років стала ідеалом наукового мислення взагалі.

Наука виникає в певному соціальному і культурному контексті, і цей контекст впливав і впливає не тільки на її розвиток, але й на її найбільш фундаментальні принципи, такі, наприклад, як критерії істини. Якщо вищим призначенням науки є пошук об'єктивної істини, а не вирішення будь-яких прикладних завдань, то зовсім очевидно, що наука могла зародитися тільки в умовах демократії й завдяки їй. Дійсно, наука виникла в давньогрецьких полісах, де в умовах прямої демократії державним мужам було необхідно доводити співгромадянам правильність прийнятих політичних рішень. Принципи античної демократії, а при найбільш оптимістичному погляді – демократії як такої, були чудово сформульовані Периклом, який сказав, що хоча лише дехто здатен проводити політику, ми всі здатні судити про неї. Відповідно і Піфагор довів освіченим сучасникам, що сума квадратів катетів дорівнює квадрату гіпотенузи [5].

У XVIII ст. європейські місіонери у Китаї, які захоплено розповідали освіченим китайцям про новітні досягнення природознавства, стикалися з повною відсутністю чуйного й зацікавленого ставлення до видатних досягнень науки Нового часу [6]. У Китаї не було ні демократії, ні правової держави, а при відсутності обов'язкових для всіх законів у суспільстві не могла народитися й думка про існування законів природи. Отже, як можна було серйозно ставитися до розмов про небесну механіку, якщо на небі все відбувається з волі Бога, подібно до того, як на землі все відбувається з волі імператора? Одночасно в нашій, європейській культурі важко не

відзначити якнайсуттєвішу подібність між дисертаційною радою і судом присяжних.

Звернемо увагу на важливу відмінність європейської науки від східної. Мова йде про зв’язок науки і суспільства, науки та етики1

Існує також точка зору, згідно з якою час виникнення науки пов’язують з зачатками астрономії, географії, механіки і медицини, що з’явилися під впливом господарських потреб. Наприклад, видатний вчений ХХ століття Володимир Вернадський(1863–1945) вважав, що наука вперше з'являється в стародавній Месопотамії: «По-видимому 5-6 тысяч лет назад были сделаны первые точные записи научных фактов в связи с астрономическими наблюдениями за небесными светилами» [7]. Іноді як місце виникнення науки обирається Древній Китай або Єгипет. Такі підходи опираються на прийняття будь-якого пізнавального акту, що дає продуктивне знання як наукове знання. . Перша наукова революція ХVІ – ХVІІ ст. у Європі розірвала цей зв’язок, у той час як на Сході (як у Китаї, так і в мусульманських країнах) наука ніколи не відокремлювалася від етики. Про це зокрема багато писав у своїх дослідженнях відомий англійський вчений Джозеф Нідем(1900 – 1995).

1.2. Історичні типи взаємозв’язку філософії й науки

Протягом всієї історії науки, звідки б її не починати – з античності або з епохи Нового часу – зв’язок науки з філософією не переривався. Інша справа, що трактування цього зв'язку не було однаковим. Зведемо різноманіття таких трактувань до трьох основних типів; їх можна також називати моделямиспіввідношення науки й філософії.

Першийтип назвемо натурфілософським.Тут пріоритет належить філософії: філософське знання є більш важливим і значущим, ніж знання конкретно-наукове. Прихильники цієї моделі (один з яскравих був, наприклад, Гегель) думають, що будь-яке наукове знання можна одержати, “вивести” з філософії, а якщо це на сьогоднішній день не можна здійснити, то необхідно більш заглиблено розвивати філософію. Не випадково в одному з тезисів-гасел цієї моделі була славнозвісна гегелівська теза: “філософія – наука наук!”.

Другийтип, як правило, називають позитивістськимза типом філософської системи, у рамках якої питання про співвідношення філософії й науки, а також питання про демаркацію наукового й філософського знання були особливо гострими. Тут перевага надається науці, причому маються на увазі, головним чином, ідеали природничих наук.

Третійтип характеризується “зваженими”, нерадикальними, оцінками співвідношення філософії й науки. Його прихильники

1 Про зв’язок науки та етики див. далі в підрозділі 2.4.

орієнтуються на науковий аналіз, але з оглядом також і на цінності філософських традицій, їхні міркування й аргументації (категорії, ідеї діалектики, філософські принципи та ін.). На відміну від натурфілософської моделі (типу), прихильники даної моделі (типу) не абсолютизують роль і місце філософії в науковому пізнанні. З їхньої точки зору філософія може забезпечити лише загальнебачення проблемної галузі науки, може визначити й оцінити різні підходи, але реалізація конкретного підходув її вимірі – справа самої конкретної науки. Ця “зважена” модель ближче до реальної історії науки, більш адекватно відображає взаємний вплив науки й філософії. Наведемо хоча б три приклади-ілюстрації.

У дослідженнях англійського фізика Майкла Фарадея(1791 – 1867) з електромагнетизму, які сприяли розвитку наших уявлень про види матерії, помітний вплив філософії Фрідріха Шилінга(1775 – 1854). Теоретичні пошуки геніального фізика ХХ століття Альберта Ейнштейна(1879 – 1955), які привели до розвитку наших уявлень про рух, простір і час, проходили під впливом історико-наукових ___________і філософських робіт Ернста Маха(1838 – 1916) – відомого німецького філософа, представника другого етапу розвитку позитивізму.

Прикладом “зваженого” трактування співвідношення філософії та науки також можна вважати історію становлення квантової механіки і утвердження її як фундаментальної фізичної теорії. З одного боку, ця теорія досить помітно вплинула на філософію ХХ століття – своїми методологічними принципами (відповідності й доповняльності), ідеєю відносності до засобів вимірювання, некласичним розумінням реальності, причинності, наочності, спостережуваності, ролі математики в науковому пізнанні й под. (про ці принципи та ідеї ми будемо докладніше говорити нижче).

З іншого боку, – і про це пишуть менше – у процесі формування цієї теорії її творці відчули вплив також і філософських ідей. Наприклад, за словами відомого фізика-теоретика, нобелівського лауреата, Річарда Фейнмана(1918 – 1988), вже на початку шляху до відкриття фундаментального фізичного закону, «…именно философия помогает строить догадки…» [8], тим паче, у таких пізнавальних ситуаціях, коли важко зробити остаточний вибір. Так, великий сучасний історик і методолог науки Макс Джеммер у своїй відомій книзі з історії квантової механіки пише, що вплив філософського клімату часто виявляється вирішальним при створенні нових концепцій і «…что определенные философские идеи конца девятнадцатого века не только подготовили интеллектуальный климат для формирования новых концепций современной квантовой теории, но и сыграли в этом процессе решающую роль» [9]. Важливе місце в цьому процесі він відводить філософським працям Ш. Ренувьє, Е. Бутру, С. Кьєркегора і Г. Гьофдінга. Зокрема ідея стрибків атома з одного енергетичного рівня на інший була навіяна автору

цієї ідеї видатному фізику Нільсу Бору(1885 – 1962) філософією його

співвітчизника Сьорена Кьєркегора(1813 – 1855). Французький філософ

Шарль Ренувьє(1815 – 1903) був одним з перших мислителів того часу,

що поставив під сумнів класичний принцип причинності, рівною мірою

відкидаючи як реалістичне, так і кантіанське його трактування [10].

Аналогічної думки дотримувався також французький філософ Етьєн

Бутру(1845 – 1921), який вважав, що в процесі вимірювань ми ніколи не

можемо фіксувати ті точки, де явище дійсно починається і закінчується.

Тому принцип, відповідно до якого будь-яке окреме явище пов'язане з

будь-яким іншим окремим явищем (маємо на увазі принцип причинності),

він вважає гіпотетичним. Відмітимо, що відмова від класичного

детермінізму на атомному рівні відігравала важливу роль у філософії

відомого американського філософа Чарльза Пірса(1839–1914), який

вважав, що природні явища не є регулярними і що будь-яке безладдя не

менш впорядковане, ніж існуюча структура [11].

Відомий сучасний фізик-теоретик Аркадій Мігдал(1911 – 1991) так

інтерпретує співвідношення фізики і філософії: «Серьёзная научная работа

невозможна без философии, но философии “конкретной” или

“прикладной”. Я понимаю под прикладной философией не нечто, стоящее

“над” наукой, а качественную сторону исследований, помогающую

наметить очертания предполагаемого решения и в конце работы

осмыслить полученные результаты и дать им правильную интерпретацию»

[12].

1.3. Поняття рефлексії. Філософська рефлексія над наукою і

метанаукові дослідження

Латинське слово reflexio перекладається як відображення. Під

рефлексією розуміють самопізнання, здатність людини усвідомлювати

самого себе, свою діяльність, свою поведінку. Рефлексію не слід

змішувати з фізіологічним поняттям “рефлекс” як відповідну реакцію

організму на який-небудь вплив. Рефлексія у філософсько-методологічних

контекстах виражає не просто реакцію, а критичне осмислення людиною

своїх дій.Якщо це осмислення ведеться засобами філософії, то ми маємо

філософську рефлексію; якщо ж осмислення ведеться науковими засобами,

то таку рефлексію відносять до наукової рефлексії. Дослідження науки

(наукового знання, наукової діяльності) як рефлексію над нею, що

здійснюється науковими засобами, часто називають метанауковими

дослідженнями.

У ___________першій третині ХХ сторіччя з’ясувалося, що стала необхідною

з’єднувальна ланка між філософською гносеологією і “практикою

теоретизування” у лідируючих науках. Виникає потреба в проведенні

метанаукових досліджень (про їхні особливості піде мова нижче). Першою

відповіддю на цей запит стала нова дисципліна (по суті – власне наукова,

математична) – метаматематика, яку іноді називають “моделлю математики усередині самої математики”. Мова, звичайно, іде не тільки про конкретну модель, і навіть не тільки про моделювання, а про напрямок досліджень, у рамках якого питання про способи утворення математичних понять, про природу й структуру математичного доказу, про взаємини між математикою та логікою і т.д. ставляться на наукову(а не філософську) основу і вирішуються науковими жметодами. Необхідно підкреслити, що, незважаючи на “перенасиченість” математики філософськими проблемами, її основу все-таки становить наукова методологія – саме тому, що вона виникла як відповідь на практичні запитання, особливо пов'язані з розвитком самої математичної науки. Той факт, що метаматематика використовує свою особливу мову і спеціальний технічний інструментарій, дає привід багатьом математикам вважати її досить екзотичною дисципліною. Однак варто врахувати, що без математичних робіт Г. Фреге, Д. Гільберта, Б. Рассела, П. Бернайса, А.Тарського, К. Геделя вся математика не тільки позбулася б фундаменту і втратила б орієнтири, але й багато фундаментальних проблем, таких, наприклад, як проблема континууму, залишилися б невирішеними.

Наступним кроком у цьому напрямку була побудована Л. Вітгенштейном, Б. Расселом, М. Шліком, Р. Карнапом, О. Нейратом та іншими за зразком математики перша модель природничо-наукового знання (тобто ще одна “модель науки всередині самої науки”), яку пізніше назвали гіпотетико-дедуктивною моделлю(див. про неї докладніше в підрозділі 5.2.). Сьогодні її недоліки як неопозитивістської моделі науки добре відомі, і ми їх теж обговоримо дещо пізніше.

Застосування терміна “рефлексія” до науки може все-таки викликати деяке здивування і тому має сенс привести додаткові роз’яснення в цьому плані. Дійсно, хіба наука пізнає себе, хіба в цьому її головне завдання? Природознавство, як відомо, націлене не на вивчення науки, а на вивчення природних явищ. Але, строго кажучи, самих себе не вивчають і гуманітарні дисципліни. Наукознавство, наприклад, будує знання не про себе, а про фізику, хімію, біологію... Коротше кажучи, наука пізнає зовнішні стосовно неї явища, але ніяк не себе саму.

Проте наука не існує без опису експериментів і методів дослідження, без формулювання своїх завдань, без обговорення предмета окремих дисциплін... Більше того, при ближчому розгляді досить легко прийти до висновку, що фактично багато чого в науці зводиться до рефлексії. Розглянемо це більш докладно.

Якщо хоча б стисло переглянути з десяток навчальних курсів або монографій з різних галузей наукового знання, то можна знайти чимало відомостей і про історію цих галузей, і про закономірності їхнього розвитку. Немає ніяких підстав відносити все це до наукової рефлексії. Просто будь-який вчений, будучи хіміком або біологом, може в той же час цікавитися і живописом, і історією своєї науки, і теорією пізнання.

Живописом або історією в цьому випадку цікавиться фізик, а не фізика, вчений, а не наука.

Однак навіть відкинувши всі ці привхідні компоненти наукових текстів і зосередивши свою увагу на науці як такій, ми не позбудемось уявлення, що наука – це і є рефлексія. Дійсно, чи можна провести різку межу між описом об’єкта і описом діяльності з об’єктом, між знанням про світ і знанням можливостей і меж людської діяльності?

Розглянемо ситуацію, у якій деякий хімік вивчає речовину Хпевним способом (позначимо цей спосіб буквою S), і він відобразив цю ситуацію в тексті, у тому числі й те, як саме він одержував Х.Чи варто розглядати цей уривок як опис діяльності хіміка, тобто як продукт його рефлексії чи перед нами характеристика речовини Х? Насправді має місце й перше, і друге одночасно й, більше того, навряд чи можна названі аспекти речовини Хі способу Sповністю відокремити і протиставити один одному. Будь-які знання про світ пов’язані, в остаточному підсумку, з людською практикою, з людською діяльністю; без цього зв'язку вони, імовірно, просто не існують.

Проте є ситуації, коли опис діяльності з об’єктом (наприклад, з тією ж речовиною Х) має відносну самостійність. Припустимо, ми маємо описи декількох способів S1, S2, S3… вивчення речовини Х.Якщо, наприклад, за допомогою філософських засобів аналізуються ці описи, то це – філософська рефлексія, і ми маємо справу з метанауковими дослідженнями.

Сучасна наука, як і колись, має багато невирішених проблем і не погоджених між собою концепцій, у ній можна зустріти і некоректно поставлені проблеми, й тупикові напрямки досліджень, і навіть неправильні рішення “нормальних” (у термінології Т. Куна, про концепції якого піде мова в темі 5) завдань, на перевірку яких у наукового співтовариства поки не вистачає ні сил, ні засобів. І все-таки, незважаючи на все це, наука як ціле, здатна захистити і відгородити себе від багатьох шкідливих впливів ззовні й руйнівних імпульсів зсередини.

У недалекому минулому стійкість “корабля науки” сприймалася як протилежна, позитивна сторона консерватизму наукових ідеологій. Велика принципово нова ідея зустрічалася “у штики”, але ці ж “штики” охороняли науку від необґрунтованих гіпотез і поспішних узагальнень. Сьогодні ситуація змінилася – багато в чому завдяки метанауковим дослідженням,інтенсивність яких зростала протягом усього ХХ століття. Результати цих досліджень дали науковим співтовариствам більш тонкі “вибіркові фільтри”, що пропускають перспективні починання і перепиняють шлях профанації, ірраціоналізму і містиці.

Одним з таких “фільтрів” є теоретико-методологічне поняття “наукова картина світу”.Щоб ми сьогодні не казали про невизначеність і туманність цього поняття, воно відіграє дуже важливу роль, насамперед у

світоглядному і гносеологічному виправданні науки. Більш докладно про наукову картину світу піде мова в підрозділі 3.4.

1.4. Філософія науки як особлива філософська дисципліна

Філософія науки вивчає будову наукового знання, закономірності його розвитку, методи наукового дослідження. Як особлива галузь філософських досліджень, філософія науки сформувалась у XIX ст. у працях родоначальника позитивізму Огюста Конта(1794 – 1866), у працях англійського філософа та історика науки Уільяма Уевелл(1794 – 1866), його співвітчизника Джона Стюарта Мілля(1806 – 1873) та низки інших філософів і вчених. Зрозуміло, і до цього філософи чимало міркували про науку, але робилося це в рамках загальних уявлень про природу людського мислення, одним з вищих проявів якого оголошувалося наукове пізнання. Так, деякі автори до перших філософів науки зараховують уже давньогрецького філософа Аристотеля(384 – 322 до н.е.). Тому що він перший створив формальну логіку – інструмент (“органон”) раціонального наукового міркування; проаналізував і класифікував різні види знання: розмежував філософію (метафізику), математику, науки про природу і теоретичне знання про людину, відмежував від усього цього практичне знання – майстерність і технічне знання, практичний здоровий глузд.

У XIX ст. наука з приватної діяльності одинаків і членів невеликих наукових академій стала перетворюватися на сферу професійнихзанять багатьох людей; при університетах, а потім і на промислових підприємствах почали виникати наукові лабораторії й дослідницькі центри. У цьому соціальному контексті з'явилися роботи, спеціально присвячені логіці науки, її історії, ролі наукового знання в суспільстві. На початку XX ст., у зв’язку з революційними процесами в математиці (проблема її основ), відкриттями у фізиці (теорія відносності, квантова механіка), біології (генетичні теорії) та інших науках інтерес до філософських проблем науки ще більше зріс.

У 1920–1930-х роках австрійські та німецькі філософи та вчені, члени “Віденського кружка” філософів-неопозитивістів оголосили логіку і філософію науки головною галуззю філософії й у своєму шануванні наукового мислення кваліфікували всю іншу філософію як спекулятивну метафізику, досить далеку від реальності. Таку позицію – позитивістський сцієнтизм(від лат. scientia – наука) – філософи науки, починаючи з 1950-х рр. почали активно критикувати. Тоді ж почалася розробка концепцій сучасної “постпозитивістської” філософії науки, для яких характерна увага до історичного розвитку наукового знання, його різноманітних зв’язків з філософською, релігійною і соціально-гуманітарною думкою.

Додамо до сказаного важливу деталь. Згідно з відомим соціологом науки Р. Колінзу [13], є два переломних моменти в історії становлення і розвитку філософії науки та її зв’язку з епістемологією (теорією пізнання). Ці моменти – інституціонального характеру і стосуються положення університетів у суспільстві. По-перше, це «появление новой модели исследовательского университета в Пруссии начала XIX в., затем в других немецких государствах и с последующим распространением в Европе и мире…»; по-друге, це «…бурный рост числа университетов после 1960-х гг. в богатых обществах и далее везде (соответственно, “популяционный взрыв профессоров и текстов”…» [14]. Російський філософ Н. С. Розов вказує на те, що «с институциональными переломами практически совпадают два поворотных пункта в развитии теории познания: таковы критическая философия Канта с последующим взлетом немецкого идеализма (конец XVIII – начало XIX вв.) и кризис неопозитивистской программы, переходящий в новый этап развития философии науки. Последний поворот обычно связывают с широким резонансом “Структуры научных революций” Т. Куна в начале 1960-х гг., общим разочарованием в неопозитивистских идеалах, расцветом аналитической традиции, становлением постпозитивизма, постструктурализма и т. д2

З огляду на попередній виклад, філософію науки будемо далі визначати як філософську дисципліну, предметом (і завданням) якої є філософська рефлексія над наукою.Можна сказати інакше: у філософії науки формується специфічний (наприклад, гносеологічний або епістемологічний) образ науки.Під терміном “образ науки” маємо на увазі не саму науку, а сформоване “сприйняття” науки, ставлення до того, як мислиться наука й наукове пізнання. У цьому сприйнятті наука виражається за посередництвом ряду принципів і норм опису, через мову, процедури обґрунтування й інші характеристики пізнання. Існуюче в суспільній свідомості сприйняття науки конденсується в еталонне, нормативне знання, що виражає основні риси структури пізнавальної моделі. .» [15].

1.4.1. Зв’язок філософії науки з історією науки та іншими дисциплінами

Філософія науки – не єдина дисципліна, у якій наука постає під тим чи іншим кутом зору як об’єкт дослідження або осмислення. Як відзначалося, головне завдання філософії науки – це філософська рефлексія над наукою, виявлення закономірностей її розвитку. Розвиток же науки – процес історичний; тому при засвоєнні даного курсу необхідно приділити належну увагу також й історії науки, і насамперед “ідейній”

2 Про ці та інші особливості даної ситуації піде мова в темі 5.

історії, історії фундаментальних теорій і концепцій. Тим паче, що в процесі становлення й розвитку філософії науки діяльність багатьох видатних філософів науки (У. Уевелла, А. Уайтхеда, А. Койре, Р. Мертона, К. Поппера, Н. Хенсона, Т. Куна, С. Тулміна, П. Фейєрабенда, Д. Холтона, І. Лакатоса та ін.) пов'язана з постійним інтересом до історії науки як “емпіричного базису” своїх побудов – теоретичних моделей і різноманітних методологічних реконструкцій процесу росту наукового знання. «Исследование путей, – писав ще в ХIХ ст. У. Уевелл, – которыми наши предки приобрели наше умственное достояние, может показать нам и то, чем мы владеем и чего можем ожидать, – может не только привести нам на память тот запас, который мы имеем, но и научить нас, как его увеличить и улучшить. Совершенно справедливо можно ожидать, что История Индуктивной Науки доставит нам философский обзор существенного запаса знания и даст нам указание о том, как всего плодотворнее могут быть направлены наши будущие усилия для расширения и дополнения этого запаса» [16]. Інші ж філософи вважають, що історія науки може слугувати також і надзвичайно важливим джерелом проблем і рішень для філософії науки. Замість того, щоб винаходити методологічні концепції, встановлювати методологічні стандарти, норми і правила, опираючись винятково на філософію і логіку, філософ повинен звертатися також і до історії науки, для того щоб у її матеріалі відшукувати елементи своїх методологічних конструкцій, а не тільки перевіряти їх. «Я глубоко убеждён в том, – писав знаменитий філософ науки історичного напрямку Т. Кун, – что многое в сочинениях по философии науки было бы улучшено, если бы история играла большую роль в их подготовке» [17]. А ще в ХIХ столітті видатний датський фізик Ханс Ерстед(1777 – 1861), звертаючись до своїх сучасників, закликав: «Со всей серьезностью изучайте историю науки, и вы обретёте покой там, где прежде находили только волнение и сомнение…» [18].

Крім історії науки, існують й інші дисципліни, у предметну область яких входить наука (в тому або іншому ракурсі). Це наукознавство3

Таке різноманіття дисциплін відображає різноманіття зв'язків науки (і філософії науки) з іншими галузями знання та з іншими сферами людської діяльності. і наукометрія(які вивчають науку відносно точними методами); логіка науки, яка використовує для дослідження науки формально-логічні методи і різноманітні логічні розрахунки соціологія науки, яка розглядає науку як соціальний феномен, у тому числі використовуючи засоби сучасної соціології; психологія наукової творчості, яка аналізує суб'єктивні передумови продуктивної наукової діяльності.

3 В широкому сенсі наукознавство часто трактують як своєрідне поєднання дисциплін, в предметне поле яких входить наука, хоч і входить у різних ракурсах.

1.4.2. Специфіка філософських проблем науки

Для більш чіткого з’ясування предметного і проблемного поля філософії науки слід відмітити специфіку філософських проблем наукияк таких проблем, які тільки наукою не можуть бути вирішені й вимагають для свого вирішення звертання до філософії. Серед них більшу роль відіграє підклас методологічнихпроблем науки. (Термін “методологічний” поки що вводиться без особливих пояснень та аргументацій. Більш докладно це буде обговорюватися в підрозділі 4.2. разом з поясненням таких понять, як “метод” і “методологія”). Це проблеми природи і специфіки наукового методу, класифікації методів, пошуки серед них найбільш ефективних і под.

Обговорюючи різноманіття філософських проблем науки, можна поділити їх на:

- світоглядні;

- онтологічні;

- епістемологічні;

- методологічні;

- аксіологічні;

- соціокультурні.

Світоглядніпроблеми пов’язані з формуванням наукової картини світу і взагалі з удосконаленням світогляду, адекватного сучасності.

Онтологічніпроблеми – це проблеми реальності, яку формує й вивчає наука.

Епістемологічніпроблеми стосуються проблем знання в сфері науки (його специфіки, ідеалів, норм і под.) і закономірностей науково-пізнавальної діяльності.

Про методологічніпроблеми вже йшла мова раніше.

Аксіологічніпроблеми – це проблеми статусу і ролі цінностей в науці, формування наукового етосу. Ця проблематика цілком може обговорюватися й у розряді соціокультурних проблем. І взагалі, проблеми, що входять у наведену типологію, не ізольовані одна від одної.

Примітки

1. Гегель Г. Энциклопедия философских наук / Гегель Г. – М., 1974. – Т. 1. – С. 413.

2. Бернал Дж. Наука в истории общества / Бернал Дж. – М., 1956. – С. 18.

3. Алексеев И. С. Наука // БСЭ – 3 изд.

4. Агацци Э. Моральное измерение науки и техники / Агацци Э. – М., 1998. – С. 12.

5. Левин А. Е. Миф. Технология. Наука // Природа. – 1977. – № 3.

6. Степин B. C. Теоретическое знание / Степин В. С. – М. : Прогрес – Традиція, 2000. – С. 744.

7. Вернадский В. И. Научная мысль как планетное явление / Вернадский В. И. – М. : Наука, 1991. – С. 47.

8. Фейнман Р. Характер физических законов / Фейнман Р. – М. : Наука. 1987. – С. 142.

9. Джеммер М. Эволюция понятий квантовой механики / Джеммер М. – М. : Наука. 1985, – С. 168.

10. Там само, С. 168 – 69.

11. Пирс Ч. С. Начала прагматизма / Пирс Ч. С. – Т. 2. – СПб. : Алетейя, 2000. – С. 254.

12. Мигдал А. Б. Физика и философия // Вопросы философии. – 1990. – № 1. – С. 5 – 6.

13. Коллинз Р. Социология философий: глобальная теория интеллектуального изменения / Коллинз Р. – Новосибирск, 2002.

14. Там само, С. 1015.

15. Розов Н. С. “Осень” и будущая “весна” эпистемологии: преспективы номологического синтеза в социальных науках // Эпистемология и философия науки. – 2007. – № 2, С. 92.

16. Философия и методология науки (ред. В. И. Купцов). – М. : Аспект Пресс. 1996. – С. 335.

17. Цит. по: Никифоров А. Л. Философия наука: история и методология / Никифоров А. Л. – М. : Идея-Пресс, 1998. – С. 100

18. Цит. по: Порус В. Н. Рациональность. Наука. Культура Порус В. Н. – М., 2002, С. 162.

Література до теми 1

Стёпин В. С. , Горохов В. Г. , Розов М. А. Философия науки и техники. М. : Наука, 1996, глава 1. – 400 с.

Философия и методология науки (ред. В. И. Купцов). – М. : Аспект-Пресс, 1996. – 511 с.

Алексеев И. С. Наука // Большая Советская Энциклопедия. – 3 изд.

Бернал Дж. Наука в истории общества / Бернал Дж. – М. : ИЛ, 1956. – 735 с.

Вернадский В. И. Из истории идей // Ратніков В. С., Макаров З. Ю. Історія та філософія науки. Хрестоматія. – Вінниця, 2009. – 416 с.

Спенсер Г. Опыты научные, политические и философские // Там же.

Огурцов А. Рефлексия // Философская энциклопедия. – Т. 4. – М. : Мысль, 1967. – 552 с.

Надточаев А. С. Философия и наука в эпоху античности / Надточаев А. С. – М. : МГУ, 1990. – 286 с.

Гайденко П. П. Эволюция понятия науки / Гайденко П. П. – М. : Наука, 1980. – 256 с.

Гайденко П. П. История новоевропейской философии в её связи с наукой / Гайденко П. П. – М. : Наука, 2000. – 260 с.

Философские проблемы естествознания. – М. : Высшая школа 1985. – 400 с.