Там само, С. 243.

Література до теми 9

Новая технократическая волна на Западе. – М., 1986.

Бердяев Н. А. Человек и машина // Вопросы философии. – 1989. – №2.

Еллюль Ж. Техніка, або виклик століття // Сучасна зарубіжна соціальна філософія. Хрестоматія. – К., 1996, С. 25 – 57.

Мемфорд Л. Міф про машину. Техніка і розвиток людини // Там само, С. 58 – 86.

Масуда Й. Гіпотеза про генезис Homo intelligenens // Там само, С. 335 – 361.

Хайдеггер М. Время и бытие. – М., 1993 [статьи: “Вопрос о технике”; “Наука и осмысление” и “Поворот”].

Ортега-и-Гассет Х. Размышления о технике // Вопросы философии. – 1993. – № 10.

Митчем К. Что такое философия техники? / Митчем К. – М., 1995.

Философия техники в ФРГ. – М., 1989.

Післямова. Про тенденції в розвитку сучасної науки і техніки: на шляху до нових парадигм

Попередній виклад, крім іншого, показує, що наука – це система, яка динамічно розвивається. За останнє століття ця динаміка стала ще більш інтенсивною. Виділимо найбільш характерні тенденції її розвитку останніх років, розподіливши їх за чотирма основними аспектами – онтологічним, епістемологічним (гносеологічним), методологічним і соціокультурним.

В онтологічному аспекті звернемо увагу:

а) на оновлення предметної галузі науки – нові об'єкти (складні самоорганізовані, нелінійні, такі, що саморозвиваються, фрактальні та ін.);

б) на нові види реальності (віртуальної, стохастичної та ін.).

В епістемологічному плані можна виділити:

а) активізацію тенденції до інтернації та єдності наукового знання;

б) зміни в трактуванні наукової істини, відхід від традиційної кореспондентської концепції, перехід «…от истины как слепка с объекта – к истине как способу взаимодействия с объектом…» [1];

в) перегляд традиційних критеріїв та ідеалів наукової раціональності з орієнтацією у бік їхньої лібералізації та врахування ціннісних аспектів;

г) підвищена увага до специфіки соціогуманітарного знання.

У методологічному аспекті відзначимо :

а) ріст “питомої ваги” міждисциплінарних досліджень (синергетика, когнітивні науки та ін.). Статус міждисциплінарного, загальнонаукового знання мають такі нові наукові дисципліни, як інформатика, загальна теорія систем, кібернетика, синергетика. Виявилися також проблеми, які можуть бути вирішені тільки комплексно, наприклад, екологічна проблема;

б) відмова від традицій жорстких методологічних установок і перехід до більш “м’якої” методології;

в) зближення з технікою і “високими” технологіями (наприклад, технонаука і нанотехнології - див. підрозділі 7.4.).

У соціокультурному аспекті вкажемо на актуалізацію таких процесів у науці, як:

а) аксіологізація;

б) гуманізація;

в) екологізація.

Серед сучасних тенденцій наукових досліджень тут ми розглянемо в онтологічному аспекті – поняття віртуальної реальності та актуальність його освоєння в науці; в епістемологічному аспекті – актуалізацію інтегративних процесів; у методологічному аспекті – синергетичний підхід, його особливості та перспективи застосування.

Поняття віртуальної реальності та сучасна віртуалістика

Філософія науки, поставлена перед необхідністю реагувати на гострі і болючі проблеми сучасності, стикнулась з низкою “складноперетравлюваних” явищ. По-перше, це феномен віртуальної реальності, що привселюдно заявив про себе, по-друге, активно обговорюваний процес клонування, який примусив вибухнути суспільну думку.

Проблеми віртуальності, або віртуалістики, оформилися в самостійний напрямок психології, однак вони, як і багато інших наукових фактів, мають потребу у філософській рефлексії, у рівні аналізу, який, не спотворюючи первинні дані, міг би вписати їх у систему пояснення і передбачення.

Міркуючи над феноменом віртуальної реальності, необхідно звернути увагу на те, що за витоком своїм вона укорінена в органічних потребах людини, коли організм, сам себе доповнюючи до цілісності, створює необхідний йому ідеальний план буття і спілкування, працюючи, а краще сказати – функціонуючи в системі віртуальної реальності.

Інакше кажучи, згідно зі старою парадигмою, динаміка цілого може бути зрозуміла з частин, у новій – властивості частин можуть бути зрозумілі з динаміки цілого. Тому парадигму, що формується, називають цілісною, холістичною, системною або екологічною.

Віртуальність мотивована цілепокладанням, яке, однак, може бути як усвідомлене, так і неусвідомлене. Коли віртуальна реальність створюється усвідомлено цілеспрямовано, вона набуває характеристики артефакту – штучно створеного об'єкта – і втрачає спонтанність і безпередпосилковість. Віртуальна реальність – це іншореальність. У ній явно виявляється свобода, а іноді й сваволя людських мотивацій. Віртуальне середовище постає як дуже гнучка, динамічна, повністю зорієнтована на створення необхідного на даний момент життєвого світу переживань. За такими безневинними її характеристиками, як ілюзорність, світ мрій приховуються претензії на статус сущого, укоріненого в психосоматичних потребах організму, претензія до існуючого в його недостатності та недолюдяності. Стан задоволеності – одна з найбільш пріоритетних цілей моделювання віртуальної реальності. Інша мета

полягає в компенсації емоційних або ментальних втрат. І третя, найбільш затеоретизована, припускає пошук сенсів в умовах гіпотетичного (умовно передбачуваного) діалогу.

Проте ще задовго до оформлення віртуалістики в самостійний напрямок у фізиці затвердилося поняття віртуальної частки. «Виртуальные частицы – это такие объекты в квантовой теории поля, наделённые всеми теми же характеристиками, что и реальные “физические частицы”, но не удовлетворяющие некоторым существенным условиям. Например, для виртуального фотона масса его не обязательно нулевая, а энергия не является обязательно положительной. Ни одна из них не существует таким образом, как обычные частицы. Они не обладают бытием наличным, выступают как бы на мгновение из потенциальности, полностью никогда не актуализируясь» [2].

Врахування етимології поняття “віртуальність” (від лат. virtualis – сильний, здібний) робить особливий акцент на механізмах процесу породження. Віртуальна реальність існує, поки активне середовище, яке її породжує. Деякі вчені пов'язують з віртуальною реальністю, утвореною комп'ютерними засобами, модель реальності, яка створює ефект присутності людини в ній, дозволяє діяти з уявлюваними об'єктами. Примітно, що на основну якість ВР вказують на повну заглибленість людини у світ віртуальної реальності, повне йому підкорення. Отже, якщо прибрати факт присутності комп'ютера, то подорож людини у фантомах своєї свідомості може бути уподібнена й уподібнюється шизофренії, а за участі комп'ютерної моделюючої системи ті ж вправи людини з уявлюваною реальністю набувають статус нормальної взаємодії у віртуальному світі. І тоді віртуальна реальність виступає як новітня технологія, а подібні аналоги, не забезпечені технічним оснащенням, трактуються як патологія.

Можна виділити, так би мовити, “деміургічну” функцію віртуальної реальності, коли людина здобуває можливості розширення за своїм бажанням і вподобаннями меж досвіду свого життєвого світу. Віртуальний план буття дозволяє людині привласнити універсальні керуючі функції, здійснити “кіборг-владу”. І хоча вважається, що ідея віртуальної реальності, яка розуміється як друга реальність, породжена ідеальним планом буття, розроблялася й у медитативних практиках, і в платонівській парадигмі, коли ідеї стають явними, у схоластичних дебатах, що припускають безсумнівною вищу реальність, віддаленим аналогом віртуальності завжди виступало б поняття метафоричної художньої мови, яка змушує людину перетворюватись на героя, разом з ним страждати і переживати, іноді жагуче бажаючи переінакшити ситуацію. Звідси її інша функція, пов'язана з надемпіричним набуттям досвіду, його суб'єктивованим проживанням того, чого ще не було або ніколи не буде в реальності. Туга за еталонним способом життя, проводженням часу, ідеальними стосунками між людьми – батьками та дітьми, чоловіком і

жінкою, начальником та підлеглими і т. п.; передчуття щастя і любові, супроводжувані візуальними уявленнями, вже фіксують як реально існуючий віртуальний шар реальності.

Однією з серйозних проблем віртуалістики є проблема співвідношення між образом і річчю, дихотомія влади образу та конкретності речі. Особиста або суб'єктивна історія завжди багато в чому віртуальна. Ми часто подумки повертаємося до ситуацій, знову їх переживаємо, бажаючи їх змінити. Часто ми так сильно шкодуємо про те, чого не трапилось, що знову і знову поринаємо в контекст того, що відбулось, додумуючи, а вірніше, добудовуючи інші його траєкторії, зітхаючи: ах, от якби... Але межі конкретної реальності, проза щоденного буття, яке має самостійне існування, не дуже підвладні ідеально перетворювальному “бажанню” кожного індивідуального Я, його сваволі та натхненню. Часто реальні події просто закриті для проникнення в них переінакшувальних імпульсів, породжених в ідеальному плані буття та ведучих до фундаментальних змін в об'єктивному світі. Фрази на зразок: «Давай забудемо про те, що трапилося,... Залишимося друзями», – говорять про спорідненість мови та віртуалістики. Вони та їм подібні звернення є знакова візитка віртуальної реальності, що претендує на своє вкорінення в дійсності існуючого. Адже у них заклик – скасувати те, що було, переінакшити сьогодення, виступити володарями часу та пучка траєкторій розвитку вже розпочатих сюжетних ліній. Але це, – на жаль! – не завжди можливо.

Говорячи про атрибутику віртуальної реальності, недостатньо відзначити, що вона ідентична актуальної реальності, тобто містить у собі простір, час, рух, розвиток, відображення, необхідно підкреслити, що вона має ідеально-артефактні, віртуально-специфічні властивості. Просторово-часові процеси не пов'язані жорстко однозначно з фундаментальними фізичними константами, вони можуть бути проявлені у своєрідних вимірах, можуть порушувати порядок часу, що йде з минулого через сьогодення в майбутнє. Відображувальні процеси у віртуальній реальності відбуваються в режимі мультимедіа, де допустимими є стоп-кадр, уповільнення, прискорення, перескоки, пропуски і перерви, а рух не має статусу абсолютної змінності. Розвиток відповідно може бути інверсійним, тобто повернутим назад. Різноманіття взаємодій може проявляти загадкові властивості, невідомі в умовах звичної нам земної причинності. Інакше кажучи, у віртуальній атрибутиці немає картезіанського простору, ньютонового часу, тут інша етика і гуманізм. Так чи інакше, але мова іде про відмінний, “паралельний світ”, який не має потреби в підживленні реальною емпірією подій як у своєму необхідному наповненні. Його наповнення – тканина процесу мислення та уяви, яка набула у даний період своїх комунікацій у “всесвітньому павутинні” – ___________мережі Інтернет. У цьому паралельному, але досить реальному, створеному техногенною цивілізацією світі, можна говорити про перспективи постмережевої

культури, про інформаційні війни та “інформаційний імперіалізм”, про особливо значущий сексуальний вимір і так звану “культуру цинізму”.

Принципово новою характеристикою віртуальної реальності є її панорамність, коли будь-яка подія може бути прочитана і з точки зору власної інтерпретації, і з багатьох інших, вигадливо висвітлюючих дану подію точок зору. У панорамності містяться можливості причитування та виявлення як слідів особистої історії, так і фіксації формату дійсності, а також акценти, що відповідають нашому часу.

Іншою характеристикою реальності, яка впадає в очі, стає її гранична феноменальність. Явища отримують абсолютну незалежність від причин, що їх породжують, і можуть сплітати канву взаємодій, відмінну від реальної влади речових відносин у дійсності.

Полісемантичність віртуальної реальності проявляється в тому, що, з одного боку, вона загострює проблеми особистої самоідентифікації, а з іншого боку – їх повністю знімає, роблячи особистість байдужною до її об'єктивного буття. Дослідники впевнені, що виявлення або вихід на поверхню пріоритетів віртуальної реальності готувався і психоаналітичною концепцією несвідомого, і структуралізмом М. Фуко та Ж. Дельоза. Можна припустити, що основи потреби у віртуальній реальності полягають у неузгодженості поклику людської природи з санкціями та нормативами соціального буття. Відкриття розколеності суб'єкта, про яке привселюдно заявила постмодерністська філософія, жадало яких-небудь форм компенсації. У плані реального буття життєва сила та воля людини гранично обмежені та скуті рамками економічних, інституціональних, ідеологічних, культурних та інших відносин. Людина включена і великою мірою задавлена логоцентризмом, системою універсальної “машинерії”. Віртуальна реальність ніби дарує їй буття в потенції або всі наявні можливості (потенції) буття. Вона говорить про постійну готовність людини до трансцендування, тобто до переходу за свої реальні межі, до сходження від умовного до безумовного. Її різноманіття заповнене образами, які не оформилися, вона густо запліднена різними можливостями й у силу їхнього першопочаткового різноманіття існує як деяка невизначена сфера, яка очікує і набуває свого проявлення. Тому що кожен індивід здатен до трансцендування, інтеллігібельного збагнення, що звичайною мовою означає: не позбавлений здатності мріяти, фантазувати, жадати і передчувати.

Іноді за якістю віртуальності закріплюється інтерпремія – “безтілесна предметність”. Розшифровуючи її, правомірно застосувати підхід, який продемонстрував відомий радянський філософ Евальд Ільєнков (1924 - 1979) до проблеми ідеального [3]. З цих позицій можна зрозуміти, як ірреальна реальність, багатство в цінних паперах, влада титулів і посад, преклоніння перед “знаковими фігурами” і т. д. ведуть до посилення панування віртуального початку в суспільстві. Однак у цьому випадку мова йде про віртуальність соціальних феноменів, тоді як

внутрішня суб'єктивна віртуальна реальність моделюється відповідно до потреб тілесного та екзистенціального характеру. Віртуальна реальність саме і створює можливі поля та зрізи проявів подвійності, а може бути, і множинності внутрішньої екзистенції людини. Наскільки сильними є механізми пам'яті або «присутності попередньої історії події» (як визначав пам'ять А. Бергсон) у віртуальній реальності, питання складне. З одного боку, саме ці механізми і можуть ініціювати весь процес змістовного моделювання віртуальної реальності. З іншого боку – ніщо не заважає суб'єктові перестати почувати себе зв'язаним пам'яттю або історією подій у минулому і конструювати ірреальний світ за натхненням на даний момент. Побудова внутрішньої картини зовнішнього світу, де панує персональна система цінностей, внутрішній, дистанційований від суспільства уклад життя, – досить знайома всім процедура. Такого роду “повсякденна” віртуалістика носить інтерсуб’єктивний характер, маючи на увазі той факт, що її моделюванням займається майже кожен у процесі своєї життєдіяльності. Віртуальна реальність має проективну природу, але наскільки в ній проектується предметне зовнішнє буття і відбуваються запозичення зі сфери об'єктивного світу, а наскільки проекція спотворюється призмою свідомості та, більше того, несвідомого, – питання відкрите.

Навряд чи хто-небудь буде заперечувати думку, що проблема “homo virtualis” (людина віртуальна) стане центральною проблемою XXI ст. Сьогодні у нашого сучасника виявляють навіть “ген віртуальності”, який вкорінений у лабіринтах думкообразів. Віртуальність у своєму технічному і фізичному вимірі є продуктом постіндустріальної цивілізації та інформаційної електронної революції. Її можна розуміти і як необхідний план буття інформаційного суспільства. Цей план має тоталітарні тенденції. Тоталізація віртуального виміру залежить від дуже багатьох обставин: від засобів масової інформації, особливостей комунікації, правових та ідеологічних механізмів, буття мови, мовних кліше і від так званої ментальності народу. Самі характеристики – німець педантичний, американець прагматичний, француз велелюбний, росіянин п'яний і ледачий, а англієць неодмінно манірний – є також візиткою віртуалістики, що виступає від імені сконструйованих мисленням і уявою збірних образів поведінкового світу етносу.

Віртуальна реальність, фіксуючи безліч незвідних одна до одної, онтологічно самостійних реальностей, є їхньою моделюючою імітацією. Як основні функції віртуальності називають: породженість, актуальність, автономність, інтерактивність (докладніше про віртуальну реальність – див. [4]).

Синергетика – приклад міждисциплінарності сучасної науки

В наукових дослідженнях термін “синергетика” уперше був використаний у XIX столітті англійським фізіологом Чарльзом Шеррінгтоном (1857 – 1952) при аналізі керування м'язовими системами з боку спинного мозку. Друге наукове “народження” і наступний тріумф термін “синергетика” одержав у 70-і роки XX століття, після того, як німецький фізик Герман Хакен (p.н. 1927) став називати синергетикою нову наукову дисципліну, яка вивчає спільну дію багатьох підсистем, у результаті якої на макроскопічному рівні виникає структура і відповідне функціонування. У передмові до першого видання своєї книги він писав: «Я назвал новую дисциплину “синергетикой” не только потому, что в ней исследуется совместное действие многих элементов систем, но и потому, что для нахождения общих принципов, управляющих самоорганизацией, необходимо кооперирование многих различных дисциплин» [5].

Буквально грецьке слово "синергія" означає "загальну узгоджену дію". Г. Хакен вивчав, як загальна дія елементів нелінійного середовища породжує нові структури, тобто як відбувається самоорганізація. У більш широкому сенсі термін "синергетика" відносять до вивчення всієї предметної області нелінійної науки – не тільки до самоорганізації як до виникнення порядку з хаосу, але і до ситуацій детермінованого хаосу, коли проста система в нестійкому та нерівновагому режимі здатна перейти в хаотичний стан, і до того ж можливе виникнення складних структур у цьому стані.

У деякому розумінні синергетика може вважатися продовженням стратегій кібернетики і теорії систем. Однією з підстав становлення синергетики послужило те, що для великого класу явищ були виявлені деякі подібні риси. Так, було виявлено, що системи, далекі від стану рівноваги (термодинамічні, соціальні, екологічні та ін.), демонструють здатність до самоорганізації. Проходячи через стадії крайньої нестійкості (їх називають точками біфуркації), вони спонтанно утворюють нові впорядковані структури. Це показує, що стани хаосу і порядку перебувають у складному динамічному зв'язку, в якому задіяні істотно імовірнісні параметри реальності.

Синергетика яскраво акцентує такі властивості надскладних об'єктів, як незворотність, нелінійність, спонтанність. Розглядаючи їхню історію у глобальному аспекті, вона приходить до концепції глобального еволюціонізму.

У синергетичному напрямку знайшли загальний концептуальний ґрунт найрізноманітніші наукові галузі та напрямки. Фахівці з синергетики або теорії хаосу висловлюють надії, що вона підходить на роль нової програми об'єднання наук, може стати тим “ферментом”, що ініціює довгоочікуваний синтез природних і гуманітарних наук.

Багато авторів, на відміну від згаданої вище позиції Г. Хакена, вважають синергетику не стільки особливою, окремою науковою дисципліною, скільки інтегративним науковим напрямком або науково-дослідною програмою, яка поступово набуває досить цілісного вигляду. Формування синергетичного напрямку відбувалося під впливом, насамперед, робіт відомого бельгійського фізика Іллі Пригожина (1917–2003) і його співробітників з нерівновагої термодинаміки та школи Германа Хакена з вивчення лазерів, хоча цим результатам передував цілий масив наукових розробок і досягнень в інших галузях.

В міру розширення предметних сфер застосування нелінійних способів опису в новому науковому напрямку і виходячи за звичайні рамки наукових дисциплін, прихильники цього напрямку використовували різні імена та назви для самовизначення:

- синергетика (Г. Хакен);

- нерівновага термодинаміка і теорія дисипативних структур (І. Пригожин);

- теплові структури в плазмі (Б. Б. Кадомцев і С. П. Курдюмов);

- автоколивання в хімічних реакціях (Б. П. Білоусов і А. М. Жаботинський);

- гіперцикли і автокаталітичні реакції в живій матерії (М. Ейген);

- автопоезіс в організмічних структурах (У. Матурана та Ф. Варелла);

- детермінований хаос (Е. Лоренц);

- фрактали (Б. Мандельброт);

- нелінійна динаміка і теорія катастроф (Я. Г. Синай, В. І. Арнольд, Р. Том);

- соціальна самоорганізація (Н. Луман).

Див. про це докладніше в [6].

Для того, щоб краще зрозуміти наявність відзначеного різноманіття імен самовизначення синергетики, розглянемо трохи докладніше її становлення.

Основна ідея синергетики під різними назвами і найчастіше під ім'ям самоорганізації йде своїми коріннями в глибоку давнину. Принаймні вона усвідомлювалася вже Аристотелем, а ще раніше відігравала важливу роль у космогонічних уявленнях давніх греків, які розглядали формування світу як процес виникнення космосу або порядку, з хаосу або безладу. Однак ця загальна ідея мала, скоріше характер геніального здогаду, ніж науково обґрунтованої гіпотези з тієї причини, що в античних греків не існувало експериментального природознавства.

Принципи і методи вивчення найпростіших механічних та інших систем, які досліджувалися в класичній науці, виявилися явно непридатними для дослідження таких складноорганізованих систем, як системи живої природи, соціальні та гуманітарні системи. Такі системи відрізняються особливою динамічністю і перебудовою своїх структурних і організаційних форм. Не дивно тому, що саме соціально-економічні і

гуманітарні науки стикнулись з проблемою самоорганізації вже на початку свого виникнення.

Чому, незважаючи на різноманітні, а часто прямо протилежні інтереси і цілі людей, на ринку виникає ніким не запланований, спонтанний порядок? Чи встановлюються норми моральності зверху або ж вони формуються поступово в ході тривалої взаємодії людей в ході культурно-історичного розвитку під впливом змінних умов життя? Чи створюються культура, право, політика та інші інститути суспільства в результаті діяльності ідеологів, політиків або людей, яким належить влада?

Відповіді на ці запитання, пов'язані з самоорганізацією, яка розуміється інтуїтивно, вперше спробували дати представники соціально-гуманітарних наук, хоча вони були сформульовані в недостатньо зрозумілих і точних поняттях. Тому вони носили скоріше інтуїтивний, ніж раціонально-аналітичний характер, але це аж ніяк не знижує їхнього значення для наступного наукового пізнання. Не випадково тому деякі сучасні вчені називали, наприклад, основоположника класичної політичної економії, шотландського економіста і філософа Адама Сміта (1723 – 1790) пророком кібернетики на тій підставі, що у нього в прихованому вигляді зустрічається апеляція до принципу негативного зворотного зв'язку.

Проте нові радикальні ідеї про характер функціонування та еволюції живих і соціальних систем не одержали подальшого розвитку в тодішньому природознавстві в силу його механістичної орієнтації. Усвідомленню загальності значення принципу самоорганізації заважала також роз'єднаність дослідників, що працювали в різних галузях природничих і суспільних наук. Нерідко цьому сприяло і пряме протиставлення методів природознавства методам суспільних наук, а також спроба позитивістів безпосередньо перенести природничо-наукові методи пізнання в соціальні та гуманітарні науки. Це наштовхувалось на серйозну протидію з боку представників соціально-гуманітарних наук і викликало відчуження гуманітаріїв і натуралістів.

Поступово, однак, принцип самоорганізації в тій або іншій формі з'являвся в різних науках при розв’язанні конкретних проблем. Так, наприклад, у фізіології американський вчений Уолтер Кеннон (1871–1945) сформулював свій знаменитий принцип гомеостазу, суть якого зводиться до того, що в процесі адаптації до змінних умов існування живі організми перебудовуються таким чином, щоб підтримати стійкість найважливіших параметрів своєї життєдіяльності.

Значного імпульсу дослідженню процесів самоорганізації в наш час додало виникнення кібернетики, яка узагальнила принцип негативного зворотного зв'язку. Завдяки цьому вдалося пояснити існування стійких динамічних систем, явища гомеостазу, існування на ринку спонтанного порядку, що виражається у встановленні рівноваги між попитом та пропозицією і багато інших процесів, які опираються на принцип збереження динамічної рівноваги. Однак цей принцип пояснює лише

збереження і підтримку стійкості динамічних систем, але не розкриває, яким чином така стійкість і порядок виникають.

Тим часом справжня самоорганізація за самим сенсом цього терміну означає саме зміну колишньої організації, порядку або структури і появу нового порядку і структури в результаті зміни взаємодії між елементами системи. Точніше кажучи, причини такої зміни поведінки елементів системи, їхньої самоорганізації варто шукати в процесі взаємодії елементів системи із зовнішнім середовищем. Але більшість автоматів і технічних пристроїв, сконструйованих у кібернетиці, опираються, по суті справи, на зовнішню організацію, тобто “самоорганізація” у них заздалегідь запланована і організована людиною-конструктором. На відміну від цього, самоорганізація і заснована на ній еволюція в живій природі та суспільстві, аж ніяк не зводяться до збереження динамічної рівноваги. Саме це глибока відмінність між неживою і живою природою довгий час залишалась нерозв'язним протиріччям між класичною термодинамікою і еволюційним вченням Ч. Дарвіна.

Найважливіша заслуга синергетики полягає в тому, що вона вперше зуміла наблизитися до розв’язання цього протиріччя. Вона експериментально і теоретично довела, що самоорганізація при наявності цілком певних умов може відбуватися вже в найпростіших фізико-хімічних та інших системах неорганічної природи.

До формулювання основної ідеї нової парадигми самоорганізації різні вчені підходили, опираючись на свої конкретні дослідження в різних галузях науки. Дослідження Г. Хакеном механізму роботи лазерів, розпочаті у 1960 р., переконали його в тому, що в них процес самоорганізації починається з виникнення когерентного, кооперативного руху молекул або атомів, які утворюють активне середовище лазера. Тому у своєму визначенні синергетики він підкреслює саме кооперативний характер процесів самоорганізації. У той час він вирішував часткову проблему і не намагався поширити отримані висновки на інші системи, що самоорганізуються.

Інший напрямок досліджень був пов'язаний з вивченням кінетики хімічних реакцій у рамках нерівновагої термодинаміки незворотних процесів. Як показали експерименти вітчизняних вчених Б. П. Білоусова і А. М. Жаботинського, у фізико-хімічних системах у процесі самоор- ганізації до енергетичного обміну додається обмін речовинами, які беруть участь у хімічній реакції. Крім того, для підтримки і прискорення процесу самоорганізації тут застосовуються різні види каталізу. У математичній моделі, що описує ці експерименти, відомий бельгійський учений І. Пригожин підкреслює особливе значення саме нерівноважності і далекості системи від точки термодинамічної рівноваги як вихідних умов для початку її самоорганізації. Системи і структури такого роду він називає дисипативними саме тому, що вони виникають за рахунок дисипації або розсіювання у навколишнє середовище використаної,

деградованої енергії та речовини. Замість цього система одержує з навколишнього середовища свіжу речовину або енергію. Оскільки дисипація енергії асоціюється з виведенням безладу в середовище, а одержання нової енергії – з набуттям порядку, то слідом за Е. Шредінгером взаємодію між системою та її середовищем стали розглядати як заміну безладу на порядок. Разом зі своїми співробітниками І. Пригожин значно просунув розробку теорії фізико-хімічних процесів, що самоорганізуються, за що був визнаний гідним Нобелівської премії з хімії у 1977 р.

У ці ж роки американський математик Едвард Лоренц (1917 – 2008), розробляючи глобальну комп'ютерну модель для передбачення погоди, зробив дивовижне відкриття. Використовуючи ту ж саму систему рівнянь, з майже однаковими початковими умовами, він виявив, що вони приводять до різних результатів. Детерміністична система рівнянь виявлялась “чутливою” до початкових умов та її “поведінка” виявлялась хаотичною. Але цей хаос мав складний, внутрішній порядок або регулярність, так що поняття порядку і регулярності, з одного боку, та безладу і іррегулярності з іншого, виявлялися відносними. Тому їх не можна було протиставляти один одному в абсолютному розумінні. Хаос виявлявся специфічною системою, яка має досить складний порядок.

Усвідомлення спільності та аналогії цих конкретних процесів як процесів самоорганізації в складних системах з'явилося в другій половині 70-х років XX ст. Ще раніше було відмічено, що всупереч відмінності окремих підходів, дослідники користувалися при цьому аналогічним математичним апаратом, подібними хоча і різними за назвою поняттями і принципами. Визнання спільності та єдності різних за своєю природою процесів, що самоорганізуються, поступово привело вчених до необхідності створення міждисциплінарного напрямку своїх досліджень.

Найважливішою умовою виникнення самоорганізації є наявність відкритої системи, що протилежно поняттю закритої системи класичної термодинаміки. Одне з перших означень цього поняття належить видатному австрійському фізику Ервіну Шредінгеру (1887 – 1961), який сформулював його у своїй книзі “Що таке життя з погляду фізики?”. У ній він підкреслив, що характерна риса біологічних систем полягає в обміні енергією і речовиною з навколишнім середовищем.

Засіб, за допомогою якого організм підтримує себе постійно на досить високому рівні впорядкованості (або, інакше, на досить низькому рівні ентропії), вказував він, у дійсності полягає в безперервному витягуванні впорядкованості з оточуючого його середовища.

Взаємодіючи із середовищем, відкрита система не може бути рівноважною. З надходженням нової енергії або речовини нерівноважність у системі зростає. В кінцевому підсумку, колишній взаємозв'язок між елементами системи, який визначає її структуру, руйнується. Згодом між елементами системи виникають нові взаємозв'язки і з'являються кооперативні процеси, які приводять до колективної поведінки елементів

системи. Саме кооперативні процеси приводять до утворення нових динамічних структур. Так схематично можуть бути описані процеси самоорганізації у відкритих системах.

Наочною ілюстрацією процесів самоорганізації може служити робота лазера, за допомогою якого можна одержувати потужні потоки випромінювання. Не вдаючись у деталі його функціонування, відзначимо, що хаотичні коливальні рухи, наприклад, молекул газу, який становить активне середовище лазера, приводяться в узгоджений, колективний рух завдяки надходженню енергії ззовні, у цьому випадку – електричного розряду. Внаслідок цього молекули газу починають коливатися в однаковій фазі й, завдяки інтерференції, потужність лазерного випромінювання багаторазово збільшується. Цей приклад показує, як флуктуації або випадкові коливання елементів системи при надходженні енергії ззовні, приходять у когерентний, погоджений рух.

Іншим прикладом може служити самоорганізація, що виникає в хімічних реакціях. У них вона пов'язана з надходженням ззовні нових хімічних реагентів, тобто речовин, що забезпечують продовження реакції, з одного боку, і видалення в навколишнє середовище продуктів реакції, – з іншого. Самоорганізація виявляється тут у появі на поверхні розчину різних просторових утворень, концентричних хвиль або періодичній зміні кольору розчину. Наприклад, розчин може періодично змінювати своє зафарбування з синіх кольорів на червоні кольори, і навпаки. Це явище згодом було названо “хімічним годинником”.

Як же пояснює синергетика процес самоорганізації систем?

1. Для цього система повинна бути відкритою, тому що закрита, ізольована система відповідно до другого закону термодинаміки, в кінцевому підсумку повинна прийти у стан, який характеризується максимальним безладом або дезорганізацією.

2. Відкрита система повинна перебувати досить далеко від точки термодинамічної рівноваги. Якщо система перебуває в точці рівноваги, то вона має максимальну ентропію і тому нездатна до якої-небудь організації: у цьому стані досягається максимум її дезорганізації.

3. Якщо впорядковувальним принципом для закритих, ізольованих систем є еволюція в бік збільшення ентропії або посилення їхнього безладу (принцип Больцмана), то фундаментальним принципом самоорганізації служить, напроти, виникнення і посилення порядку через флуктуації. Такі флуктуації або випадкові відхилення системи від деякого середнього положення на самому початку пригнічуються системою. Однак у відкритих системах, завдяки посиленню їхньої нерівноважності, ці відхилення згодом зростають і, зрештою, призводять до “розхитування” колишнього порядку і виникнення нового порядку. Цей процес Пригожин характеризує за допомогою принципу утворення порядку через флуктуації. Оскільки флуктуації мають випадковий характер, то можна припустити, що поява нового у світі завжди пов'язана з дією випадкових факторів. Тут

можна угледіти зв'язок з геніальним здогадом античних філософів Епікура і Лукреція Кара, які припускали випадковість для пояснення виникнення нового в розвитку світу.

4. На відміну від принципу негативного зворотного зв'язку, на якому ґрунтується керування і збереження динамічної рівноваги систем, виникнення самоорганізації опирається на діаметрально протилежний принцип – принцип позитивного зворотного зв'язку. Відповідно до цього принципу, зміни, що з'являються в системі, не усуваються, а навпаки, накопичуються і підсилюються, що і приводить, зрештою, до виникнення нового порядку і структури.

Ми перелічили лише найнеобхідніші, але далеко недостатні умови для виникнення самоорганізації у фізичних системах. Вже в хімічних системах, що самоорганізуються, в “гру” вступають такі нові фактори, як процеси каталізу, які прискорюють хімічні реакції. Звідси можна зробити висновок, що чим вище ми піднімаємося “еволюційними сходами” систем, тим більш складними і численними виявляються фактори, які відіграють роль у самоорганізації.

Широке використання парадигми самоорганізації в природничих науках і техніці, а також поступове проникнення її принципів в економічні та соціально-гуманітарні науки, висувають проблему пошуку нових стратегій наукового пошуку. Така стратегія необхідна для пошуку рішень ряду не тільки конкретних, але і глобальних загальнонаукових і світоглядних проблем.

Чи складається навколишній світ з різноманітних за змістом і формою систем, що самоорганізуються? Чи виникла жива природа в результаті випадкового збігу надзвичайно неймовірних обставин, умов і факторів, як на цьому наполягали деякі відомі біологи, або ж вона є результатом процесу самоорганізації, який почався у неорганічній природі? Як самоорганізація і організація взаємодіють у суспільстві?

На всі ці запитання синергетика допомагає знайти правильну відповідь або принаймні намітити вірну стратегію пошуку, хоча це вимагає ґрунтовних подальших досліджень. Ми обмежимося з'ясуванням переваг синергетичної стратегії наукового пошуку перед широко- розповсюдженою традиційною стратегією вивчення складних систем.

Традиційний підхід до вивчення поведінки складних систем полягає у редукції або зведенні їх до поведінки простих елементів. Наприклад, щоб пояснити поведінку складних систем на макрорівні, дослідник намагається звести їх до процесів на мікрорівні, наділяючи мікрооб'єкти (наприклад, атоми або інші неспостережувані об'єкти) простими властивостями. Синергетика ж не орієнтується на редукціонізм; вона намагається зрозуміти зв'язок і взаємодію між мікро- і макропроцесами як такими і тому не розглядає властивості неспостережуваних об'єктів. Вона ретельно вивчає зміни, які відбуваються на спостережуваному, макроскопічному

рівні як результат взаємодії величезного числа елементів або частинок системи на неспостережуваному мікрорівні.

Основна ідея, висунута синергетикою, полягає в тому, що складні системи якісно змінюють свій макроскопічний стан у результаті змін, що відбуваються на мікрорівні. Однак між наївним уявленням про параметри порядку як про лялькарів і тим, що відбувається в дійсності, є одне важлива відмінність. Виявляється, що, здійснюючи колективну дію, індивідуальні частини системи або “ляльки”, самі впливають на параметри порядку, тобто на “лялькарів”.

Принцип підпорядкування параметрам порядку відіграє найважливішу роль у розумінні процесів самоорганізації. У кожному такому процесі параметрів порядку існує порівняно небагато, у той час як система може складатися з великої кількості компонентів, які можуть створювати величезну кількість станів. Введення параметрів порядку значно полегшує аналіз процесів, що самоорганізуються, і проливає додаткове світло на розуміння категорії причинності в сучасному науковому пізнанні.

Якщо традиційне розуміння лінійної причинності припускає, що тільки причина викликає або породжує дію, то процеси самоорганізації ясно показують, що дії також можуть впливати на причину або причини, що їх породили. Дійсно, поведінка компонентів системи підкоряється і керується параметрами порядку, але у той же час самі параметри порядку виникають у результаті взаємодії компонентів системи. Так виникає уявлення про циклічну причинність, що включає визнання зворотного впливу дії на причину, що її породила.

Зв'язок з феноменом нелінійності. Помітна риса моделей, що описують відкриті системи і процеси самоорганізації, полягає в тому, що для їхнього опису використовуються нелінійні математичні рівняння, у які входять змінні на ступінь вище першого (лінійного). Класична термодинаміка вивчала рівноважні системи, для опису яких застосовувалися лінійні диференціальні рівняння. Але такі системи не могли описувати розвиток складноорганізованих біологічних і соціальних систем. З цієї причини виник конфлікт між класичною термодинамікою і еволюційною теорією Ч. Дарвіна. Він був розв’язаний переходом термодинаміки до вивчення відкритих нелінійних систем і появою синергетики.

Поява нелінійної термодинаміки і синергетики сприяла переходу від лінійного мислення, що затвердилося в рамках механістичної картини світу, до нелінійного мислення сучасної науки. На відміну від класичної лінійної термодинаміки, предметом вивчення якої є рівноважні та слабко нерівноважні системи, нелінійна термодинаміка досліджує сильно нерівноважні системи, поведінка яких є нестабільно і точно непередбачуваною. Але саме такі системи найбільше зустрічаються в

живій природі та суспільстві і тому вони становлять найбільший інтерес для науки.

Серед цих систем на особливу увагу заслуговують такі, що самоорганізуються та історично розвиваються, до яких належать геологічні, астрономічні, біологічні, соціально-економічні та інші системи. Труднощі їхнього дослідження полягають в тому, що процеси самоорганізації та переходу до нових якісних станів у них потребують не тільки прогнозування періодів нестійкості та появи можливих точок біфуркації, але і конкретного аналізу еволюції систем протягом всього історичного процесу розвитку. Тому аналіз таких систем здійснюється як за допомогою стандартних методів нелінійної термодинаміки і синергетики, так і побудови сценаріїв майбутнього їхнього розвитку.

Після закінчення зробимо ще одне зауваження філософського характеру. Розглядаючи синергетику з гносеологічної і методологічної точки зору, доречно згадати становлення новітньої галузі – синергетичної епістемології [7], що націлена на застосування ідей синергетики до формулювання і розв’язання епістемологічних проблем, поставлених сучасною (постнекласичною) наукою – наприклад, такими новітніми галузями, як біоінженерія, кібернетика, комп'ютерні науки, екологія та ін. Для таких галузей характерне, зокрема, зростання ролі і питомої ваги суб'єктивного фактора в науково-пізнавальних процесах. При цьому не тільки розширюється об'єктне поле науки включенням у нього складних систем, що історично розвиваються і самоорганізуються, серед яких особливо виділяються ті, в яких принципову роль відіграє діяльність людини. Змінюється характер самого наукового знання, системоутворюючим початком якого стає людина.

Епістемологічні засади інтеграції соціогуманітарного наукового знання40

Сучасну науку недарма називають "велика наука". Її системна складність і розгалуженість вражають: нині налічується близько 15 тисяч різних наукових дисциплін. Але це – сьогодні. У минулому картина була істотно інша. Так, за часів Арістотеля перелік всіх існуючих тоді наук не досягав двох десятків (геометрія, астрономія, географія, медицина та ін.). Далі йшов процес диференціації та спеціалізації наукових знань.

Проте вже в рамках класичного природознавства стала поступово затверджуватися ідея принципової єдності всіх явищ природи, а відповідно і наукових дисциплін, що їх відображують. Виявилося, що пояснення хімічних явищ неможливо без залучення фізики, об'єкти геології потребували вже як фізичних, так і хімічних засобів аналізу. Та ж ситуація склалася з поясненням життєдіяльності живих організмів, бо навіть

40 Матеріал даного підрозділу люб'язно надав Л. А. Соколов.

найпростіший з них являє собою і термодинамічну систему, і хімічну машину одночасно.

Тому почали виникати "суміжні" природно-наукові дисципліни типу фізичної хімії, хімічної фізики, біохімії, біогеохімії, хімічної термодинаміки і т. д. Кордони, проведені сформованими розділами та підрозділами науки, ставали більш прозорими і умовними.

До нашого часу основні фундаментальні науки настільки сильно дифундували один в одного, що прийшла пора задуматись про єдину науку про природу. Інтегративні процеси тепер, вочевидь, "пересилюють" процеси диференціації, дроблення наук. Інтеграція наукового знання стає провідною закономірністю його розвитку.

Протягом останніх десятиліть неухильно зростає дослідницький інтерес до інтегратівних тенденцій у розвитку соціально-гуманітарних наук. Зв'язок такого роду тенденцій з глобальними інтегрованими процесами в суспільстві констатується в резюме "Круглих столів" і в численних публікаціях у філософських журналах. «За інтеграцією соціально-гуманітарного знання, вважає відомий російський філософ В. А. Лекторський, постає нове розуміння людини, суспільства, можливостей дослідження, нове розуміння того, чи можлива наука про людину і суспільство, а якщо так, то яка саме наука? Це пов'язано з тим, що відбувається з нашою цивілізацією...» [8]. «Проблема інтеграції суспільствознавства, підкреслює В. А. Кемеров, один з організаторів цього ж "Круглого столу" в журналі "Питання філософії", це не просто приватна проблема методології; це – одна з центральних проблем, що показує, з яким суспільствознавством ми маємо справу» [9].

Проблема, про яку в даному випадку йде мова, "в першому наближенні" може бути подана як необхідність досягнення системної єдності соціогуманітарного наукового знання без втрат його інструментально-концептуального різноманіття, що відображає реальне різноманіття соціальних і гуманітарних проблем. В наш час в науках про людину й суспільство підвищення рівня системності знання припускає ускладнення інформаційної структури і зростання числа функціонально значущих методологічних компонентів. З точки зору загальної теорії систем, функціональна диференціація є частиною процесу самоорганізації системи, її переходу від аморфного "буття" до стану глибоко структурованої цілісності. Тому інтегративний розвиток як рух до цілісності не суперечить диференціації, а включає в себе як один з необхідних аспектів загального процесу розвитку системи.

У сучасній соціокультурній ситуації диференціація є не головним напрямком еволюції, а скоріше, частиною глобального інтегративного процесу. У суспільстві вона проявляється як виділення нових функцій і формування нових соціальних інститутів, функціонування яких спрямоване на підвищення системної стійкості соціуму. У науці диференціація приводить до утворення нових дисциплін і

інтердисциплінарних наукових комплексів, які обслуговують ці функції і забезпечують наукову підтримку відповідних соціальних інститутів.

Основними рисами сучасного, "постнекласичного" етапу розвитку науки в аспекті взаємин процесів інтеграції та диференціації наукового знання є :

а) велика "питома вага" міждисциплінарних і інтердисциплінарних досліджень;

б) виникнення нових, "синтетичних" наук, які беруть на себе інтегративні функції відносно вже сформованих галузей знань;

в) використання точних методів у дослідженні методологічних і епістемологічним проблем науки, узагальнення проблеми демаркації знання;

г) пошук нових форм теорії і теоретичного дослідження, які адекватні специфіці предмета соціогуманітарної науки;

д) аналіз взаємозв'язку між гносеологічними і аксіологічними засадами соціогуманітарної науки.

Зростаючу "питому вагу" міждисциплінарних досліджень в соціогуманітарній сфері необхідно співвідносити зі зростаючим рівнем системних взаємозв'язків у сучасному суспільстві. Економіка, політика, право, культура, освіта, наука, охорона здоров'я, соціальне забезпечення – жодна з цих сфер діяльності не може ні існувати, ні вивчатися ізольовано від інших. Рівень їх взаємовпливів вже настільки високий, що, говорячи словами відомого німецького соціолога Ніколаса Лумана (1927 - 1998), суспільство не може більше "тематизувати" себе як якусь свою частину – наприклад, як систему господарства або як державу. Звідси випливає, що кожній соціогуманітарній науці потрібно освоїти мереологічну "систему координат" і усвідомити себе як частину деякого важкоорганізованого інтегративного знання [10].

Одним з основних способів теоретизування в соціальних і гуманітарних науках є кросдисциплінарна трансляція ідей, методів і моделей, які експлікують. У зв'язку з цим актуальним напрямком епістемологічних досліджень є аналіз інструментів такої трансляції, а також вивчення умов їх методологічно коректного застосування. Визначення цих умов, у свою чергу, дає більш повну дискурсівну визначеність галузей знаннь, звідки беруться і куди переносяться ті чи інші поняття і концептуальні схеми. Тому проблема демаркації наукових дисциплін в сучасних умовах узагальнюється до завдання розроблення епістемологічних засобів, за допомогою яких можна аналізувати трансляції і не допускати синкретичності інтердисциплінарних теоретичних побудов. Історія науки ХХ-го століття показує, що від вирішення питань про те, з яких компонентів і яким способом побудована наукова концепція, залежить можливість експлікації вирішення багатьох теоретичних проблем. І навпаки, синкретичність концепції рано чи пізно стає стримулюючим чинником у розвитку науки і часто є причиною

формування в науковому співтоваристві стереотипів, що затруднюють асиміляцію нових ідей.

Історично склалося так, відзначає B. C. Стьопін, що філософія науки перші сім десятиліть ХХ-го століття орієнтувалася, в основному, на природознавство і математику, а гуманітарні науки весь цей час залишалися без епістемологічної підтримки [11]. Кожен великий учений, кожна авторитетна наукова школа в соціології, психології, культурології або історії опералися на власні уявлення про критерії науковості і специфіку наукової методології. Таке положення справ сприяло поширенню "методологічного анархізму" – принцип Фейєрабенда "anything goes" просто відображає реальну ситуацію в соціогуманітарному пізнанні.

У 80-ті роки багато гуманітарних наук були поставлені перед необхідністю в черговий раз відстоювати свій статус і обґрунтовувати цінність наукової орієнтації в розвитку гуманітарного знання. Пануюча в той час ідеологія Постмодерну висунула на вищу цілісну позицію категорію "різниця", право на нічим не обмежену самобутність і "свободу духу". Традиційна логіка звинувачувалася в замаху на цю свободу, оголошувалася рецидивом тоталітарного мислення, а разом з нею відкидалася і "модерністська" раціональна теорія пізнання. Поза епістемологічним аналізом інтеграція соціогуманітарного знання сприймалася просто як суміш жанрів, як стирання кордонів не тільки між науковими дисциплінами, але і між наукою і міфологією, наукою і містикою. Для багатьох постмодерністськи налаштованих гуманітаріїв не тільки слова "предмет науки" або "наукова дисципліна", але навіть “наука” і "знання" втратили точний зміст. У їх роботах стали вигадливо поєднуватися наукові поняття і філософсько-поетичні метафори, описували реальні факти та міфологічні сюжети, звичайна логіка і складні асоціативні зв’язки. Перевагу наукового підходу до вирішення практичних завдань, що стоять перед сучасною людиною і суспільством, оголошувалося анахронізмом, заснованим лише на ірраціональній вірі в могутність науки.

Яке ж значення для соціальної і гуманітарної практики має науковість як така – науковий характер використаних знань, науковий стиль мислення, науковий спосіб постановки і вирішення професійних завдань? У чому полягає сила науки і як вона пов'язана з інтегративними процесами?

Щоб відповісти на ці запитання, необхідно розглянути деякі загальні характеристики наукового знання. Частина з них уже розглядалися в темі 2, але під іншим кутом зору.

«Якщо ми будемо шукати поняття, протилежне поняттю "науково-отриманого знання", – пише німецький психолог М. Штайнлехнер, – то на думку прийде поняття "догма". Догми – це проголошені постулати, не допускають ніяких подальших розпитувань, бо претендують на вираз

остаточної істини» [12]. У цій думці містяться два критерія, що дозволяють відрізнити науку, наприклад, від міфології. Насправді, наукова істина – не догма, навіть якщо мова йде про математичну або логічну аксіому. Догматичні елементи є невід'ємними складовими методологічних систем, в яких би соціокультурних та історичних умовах ці системи не виникали. Досі широко поширеною є думка (яка посилено експлуатується і в ідеології Постмодерну), що науку і міфологію глибоко ріднить те, що обидві вони ґрунтуються на деяких, зазвичай нечисленних, постулатах, які приймаються на віру.

Проте історія культури останніх двох століть наочно продемонструвала відмінність між ними саме в цьому відношенні. Міфологія може боротися проти іншої міфології і відстоювати свою “істину”, але вона завжди несамокритична і не ставить під сумнів свої глибинні підстави. У науці справа протилежна: раціональним обов'язком вченого, як учив Декарт, є сумніви в усьому, що він може послідовно піддати сумніву [13]. Наука, на відміну від міфології, містить внутрішню інтенцію до критичного аналізу своїх підстав.

Друга відмінність науки від міфології полягає в тому, що остання претендує на завершену картину світу, на “остаточну істину”. Наука ж є принципово незавершеною, відкритою системою знань, має внутрішню інтенцію до розвитку (див. четверта атрибутивна ознака науковості знання в підрозділі 2.2.1.). Вихідні постулати міфології саме тому мають характер догм, що “не допускають подальших розпитувань”. У сучасній науці значимість вирішення проблеми, цінність досягнутого результату визначається тим, наскільки широкий горизонт нових проблем і нових напрямків досліджень, який відкривається перед дослідниками.

Історія цивілізації показує, що цінність науки полягає в особливій надійності розроблених на її основі практичних рішень. Ця надійність обумовлена спадкоємністю, кумулятивністю наукового пізнання, здатністю науки не тільки зберігати і передавати без спотворення “моменти істини”, але і постійно виправляти неточності і помилки. Революції і зміни парадигм, що відбуваються в науці, не суперечать її загальній кумулятивності – в даному випадку діє принцип відповідності (про якого говорилося в підрозділі 4.2.), і накопичене в минулому, очищене від неточностей і неправомірних узагальнень знання завжди займає певне місце в науковій картині світу. Таким чином, наука – єдиний вид пізнання, де можна говорити про прогрес без будь-яких застережень, які порушують науковість. Ні мистецтво, ні релігія, ні буденне пізнання, ні навіть філософія не задовольняють критерій якісного кумулятивного прогресу. Не меншою мірою в науці очевидний і кількістний прогрес. Якщо врахувати, що загальний обсяг сучасного наукового знання в поєднанні з науково-технічною і технологічною інформацією перевершує обсяги всіх інших типів знань, якщо врахувати також, що нове знання є внеском у науку, тільки якщо воно епістемологічно коректно узгоджено зі

всією системою наукових знань, то можна зрозуміти і особливу надійність науково обґрунтованих рішень – за кожним з них стоїть, в принципі, вся наука як максимальна з доступних людині систем узгоджених знаннь.

Серед внутрішніх цінностей науки особливе місце займає інтенція до взаєморозуміння між вченими, до експліцитності наукових результатів і пізнавальних процедур. «Наука передбачає систематичне поняття мислення, яке може бути повідомлено іншим» – стверджував К. Ясперс [14]. Ці два критерії – систематичність і повідомлюваність,які, згідно з Ясперсом, є необхідними і універсальними індикаторами науковості знання, безпосередньо пов'язані з принципово колективним характером наукової діяльності. Наука, кажучи словами Гегеля, може існувати лише як “спільна справа”, як спільне поле програми погоджених, когерентних зусиль.

У діахронічному аспекті це виражається естафетою наукових поколінь, у синхронічному – особливим ефектом співтворчості, майже відсутнім у будь-якій іншій творчій діяльності. Ніде, крім науки, неможливо настільки ефективне творче співробітництво великого числа людей, об'єднаних загальним напрямком спільного пошуку, єдиним розумінням цілей і змісту своєї роботи. Наука ХХ-го століття продемонструвала щось більше: виявилося, що існують проблеми, вирішення яких просто не під силу індивідуальному інтелекту. Чи можна, наприклад, вважати Ю. Матіясевича автором вирішення однієї із знаменитих математичних проблем Гільберта, якщо йому довелося пройти лише останній етап естафети, в якій протягом декількох десятиліть брали участь багато видатних математиків, в тому числі і К. Гьодель? Наприкінці XX століття з'ясувалося, що в “великій науці” теоретики не можуть працювати не тільки поодинці, але і вручну.

Використання машини, що підвищує “продуктивність розумової праці” вченого є ознака колективізації наукової творчості. Використання міжнародних інформаційних мереж, комп'ютерних банків інформації та електронних баз даних, зменшуючи ймовірність дублювання результатів і вирішуючи попутно питання про індивідуальний внесок окремого вченого, ще більшою мірою робить очевидним колективний початок в сучасній науці.

Таким чином, якщо використовувати термін “великий” в теоретико-системному значенні, можна констатувати, що наука стає “великою” системою, орієнтованою на вирішення “великих проблем”, принципово недоступних для індивідуального природного інтелекту. Отже, в сучасних умовах колективність є найважливішим чинником наукової діяльності. Звідси, у свою чергу, випливає, що наукове знання з необхідністю повинно бути в епістемологічному сенсі відкритим – відкритим для дискурсивного розуміння, критики вдосконалення і розвитку, відкритим для можливості співтворчості багатьох людей, для досягнення кумулятивного прогресу пізнання, для підвищення надійності

вирішення проблем, у тому числі і глобальних. Як би не змінювався гносеологічний образ науки, про які би нові напрямки не йшлося, епістемологічна відкритість знання є і буде залишатися одним з необхідних критеріїв його науковості.

Отже, сучасна наука – це система експліцитного знання, яка є антидогматичною, критично-рефлексівною, принципово не завершенною, але має інтенцію до інтеграції і яка кумулятивно розвивається. У сучасних умовах слова “колективний розум” і “логос науки” вже не сприймаються як метафори. Перше поняття відображає колективну природу наукової творчості та той факт, що наука – вже не індивідуальне ремесло, а суспільне виробництво знань, що включає в себе розвинену систему розподілу праці і, як кажуть, “замкнутий цикл розширеного відтворення інтелекту”. Логос науки технічно “матеріалізується” як всесвітня інфраструктура наукових комунікацій і постійно оновлений світовий банк знань. Отже, наука, подібно високотехнологічному виробництву, не може ділитися на західну і східну, традиційну і нетрадиційну, ортодоксальну і неортодоксальну, як це часто буває подано в “навколонауковій” публіцистиці. “Неортодоксальна наука” – безглузде, суперечливе словосполучення, точно так само, як і розхожий термін “езотерична наука”; там, де є езотерика, немає науки, і навпаки. Бо за своєю природою езотерика – це щось таємне, закрите, ясна тільки вузькому колу присвячених.

Критерій епістемологічної відкритості знання вказує на те, що наука за своїм визначенням і призначенням є “знання для всіх”. Науково-гуманітарні концепції в різних культурних регіонах можуть розрізнятися по вибору пріоритетних проблем, які, у свою чергу, можуть нести сліди національних традицій, але науковість як така, хоча б і в гуманітарній сфері, не може бути ні західною, ні східною, ні європейською, американською, ні будь-якою іншою, що належить лише частині, але не всьому людству.

Примітки

1. Черникова И. В. Современная наука и научное познание в зеркале философской рефлексии // Вестник Московского университета. Серия 7. Философия. – 2004. – № 6. – С. 94.

2. Севальников А. Ю. Виртуальная реальность и проблема ее описания // Смирновские чтения. – М. : 1999. – С. 226.

3. Див. : Ильенков Э. В. Философия и культура / Ильенков Э. В. – М. : ИПЛ, 1991. – 464 с.

4. Концепция виртуальных миров и научное познание. – СПб. : РХГИ, 2000. – 320 с.

5. Хакен Г. Синергетика / Хакен Г. – М., 1980. С. 1.

6. Синергетическая парадигма: Многообразие поисков и подходов. М., 2000; Князева Е. Н., Курдюмов С. П. Основания синергетики: Режимы с обострением, самоорганизация, темпомиры. СПб., 2002 Добронравова И. С. Синергетика: становление нелинейного мышления. – К. : Лыбидь, 1990. – 152 с. та ін.

7. Порус В. Н. Синергетическая эпистемология // Энциклопедия эпистемологии и философии науки / Порус В. Н. – М. : Канон+, 2009.

8. Философия и интеграция современного социально-гумани- тарнбого знания (Материалы “Круглого стола” // Вопросы философии. – 2004. – № 7., С. 3.