Поняття наукового прогресу

Традиційно вважалося, що наука розвивається прогресивно і кумулятивно – наукове знання з часом накопичується (не втрачаючи попередніх досягнень), вдосконалюється і росте. Кумулятивно – значить поступово, росте як дерево, як у відлигу снігова грудка, що котиться з гори. Вчені сьогодні знають про світ все, що знали про нього вчені попередніх епох, і на додаток до цього знають те, що було невідомо більш раннім поколінням. Таке переконання настільки міцно ввійшло в суспільну свідомість, що сумнів у ньому здається неможливим. Справді, чи можна сумніватися в тому, що Ейнштейн чи Бор знали набагато більше, ніж такі античні філософи і вчені, як Аристотель, Архімед(287 – 212 до н.е.) або Евклід? А якщо останні і знали щось, що невідомо сучасним вченим, то це – заблудження, відкинуті в процесі розвитку науки.

Проте незважаючи на очевидну переконливість подібних міркувань, у філософії науки середини XX століття з'явилися концепції, що по-іншому трактують (або навіть заперечують) прогрес у розвитку наукового знання (про деякі з них піде мова далі).

Однак спочатку – про саме поняття “науковий прогрес”. Відмітимо одразу, що тільки про вченого ми з повним правом можемо сказати: «Він великий, тому що стоїть на плечах гігантів» (це буде не зовсім так, якщо ми говоримо про філософа, і зовсім не так, якщо говоримо про митця). Однак, поняття “науковий прогрес”, доступне здавалося б для повсякденної інтуїції, створює величезні труднощі для наукового осмислення й експлікації.

Основні ускладнення в розробленні цього поняття пов'язані з подоланням “порочного кола”, прихованого в більшості його визначень. “Коло” виникає через використання в “правій частині” визначення таких нечітких понять, як “вдосконалення пізнавальних методів”, “вдосконалення теорії” та ін. Нагромадження й уточнення емпіричних даних навряд чи може служити надійним критерієм через “теоретичну навантаженість” сучасних наукових фактів, про що вже йшла мова раніше. Всі відомі критерії досконалості теорії, включаючи принципи простоти, математичної краси і т. д., залишають у вчених відчуття неповноти, неуніверсальності і недосконалості.

5.1.1. Внутрішньонаукові та позанаукові фактори розвитку науки

Розгляд цих факторів у філософії науки передбачає принаймні два підходи – екстерналістський_____________та інтерналістський. Згідно з екстерналістським підходом,головний рушійний фактор розвитку науки – це соціальні потреби і культурні ресурси суспільства, його матеріальний і духовний потенціал. Представники екстерналізму (О. Шпенглер, Б. Гессен, Дж. Бернал, Ст. Тулмін та ін.) вважають, що наука є іманентною, органічною частиною соціокультурної сфери і тому зазнає з її боку істотного впливу – як від цілого, так і від різних підсистем, що складають соціокультуру (економіки, техніки, політики, духовної культури). Поза звертанням до соціокультурного контексту, вважають прихильники екстерналізму, неможливо пояснити якісні стрибки в розвитку наукового знання, поведінку вчених під час наукових революцій, конкуренцію наукових гіпотез і програм, появу нових фундаментальних теорій і под. З їхньої точки зору, в науковому пізнанні визначальну роль відіграють потреби матеріального виробництва, певний практичний інтерес і необхідність вирішення безлічі соціально-значущих проблем.

Хоча екстерналісти єдині у визнанні істотного впливу суспільства і його потреб на розвиток науки, мають місце розбіжності принаймні з двох питань. Це, по-перше, питання про те, які соціальні фактори впливають, і, по-друге, питання про те, впливають соціальні фактори тільки на напрямок і темпи розвитку науки або також і на метод науки та її когнітивні результати.

Головний недолік екстерналізму – це недооцінка внутрішніх стимулів розвитку науки, відносної самостійності і незалежності функціонування науки відносно соціальної інфраструктури.

Згідно з інтерналістським підходом, головну рушійну силу розвитку науки становлять внутрішні потреби самої науки: це іманентно властиві їй внутрішні цілі, засоби і закономірності. Розвиток науки розглядається при цьому як самоорганізований процес взаємодії різних форм і елементів наукового знання. Причому цей процес не залежить від зовнішніх факторів, а саме від соціокультурних умов буття науки, від ступеня розвиненості соціуму і характеру різних його підсистем (економіки, техніки, політики, філософії, релігії, мистецтва та ін.).

Як усвідомлена позиція, інтерналізм оформився приблизно в 30-і рр. XX століття як опозиція екстерналізму. Найбільш видатні його представники – А. Койре, Р. Хол, П. Россі, Г. Герлак, а також постпозитивістські філософи науки І. Лакатос і К. Поппер. Наприклад, згідно з доктриною Поппера, існують три самостійних типи реальності: фізичний світ, психічний світ і світ знання. Світ знання створений людиною, але з деякого моменту став незалежною об'єктивною реальністю. Всі зміни в цій реальності (світі знань) повністю визначені її внутрішніми можливостями і попереднім станом. При цьому Поппер не заперечує впливів на динаміку науки наявних соціальних умов, але вважає цей вплив чисто зовнішнім, що ніяк не торкаються самого змісту наукового знання. Більш докладно концепцію філософії науки К. Поппера ми розглянемо в підрозділі 5.3.

Необхідно відзначити такі позитивні риси інтерналізму, як:

- підкреслення якісної специфіки наукового знання в порівнянні з ненауковими видами пізнавальної діяльності;

- акцент на спадковості в динаміці наукового знання;

- підкреслення спрямованості наукового пізнання на об'єктивну істину.

До негативних рис інтерналізму належать:

- іманентизм, тобто акцент у знанні на внутрішньому, а не на зовнішньому;

- явна недооцінка його представниками соціальної, історичної і суб'єктивної природи наукового пізнання;

- ігнорування культурної та екзистенціальної мотивації наукового пізнання;

- нерозуміння його представниками передпосилкового – ідеалізуючого та ідеологічного – характеру власних уявлень.

Необхідно відзначити, що є “тверді” і “м'які” варіанти екстерналістського та інтерналістського підходів до розвитку наукового знання. Але, проте, два ці підходи є крайніми. І найбільш прийнятним виявляється “серединний шлях”, що виходить із взаємозв'язку

внутрішньонаукових і соціокультурних факторів. Саме цей взаємозв'язок утворює справжню основу розвитку наукового знання.

5.2. Неопозитивізм (логічний емпіризм) і гіпотетико-дедуктивна модель наукового знання

Почнемо з розгляду методологічної концепції логічного позитивізму (тобто неопозитивізму або – вочевидь, більш точно – логічного емпіризму). Саме ця концепція протягом тривалого часу панувала в філософії науки, і її панування наклало відбиток не тільки на обговорення методологічних питань, але проявилося навіть в тлумаченні і викладі історії окремих наукових дисциплін. Концепція логічного позитивізму створювалася під найсильнішим впливом сучасної формальної (математичної) логіки, її засобів і методів. Наукове знання ототожнювалося з мовою, що його виражає, і основним засобом дослідження серед логічних позитивістів був логічний аналіз мови науки. За допомогою логічного аналізу вони сподівалися очистити мову науки від псевдонаукових виражень і додати їй тієї строгості і точності, які були досягнуті в математиці і логіці. Однак всі спроби логічних позитивістів втиснути науку в прокрустове ложе вузьких логічних схем зазнали катастрофи. В кінцевому результаті ця методологічна концепція виродилася в розв’язання спеціальних завдань, що виникають у ході логіко-семантичного аналізу наукових термінів і пропозицій.

Гіпотетико-дедуктивна модель(її також називають стандартною моделлю) –це визначений образ теорії, розроблений в рамках філософії логічного емпіризму [1]; це абстракція, що досить грубо охоплює деякі істотні риси будови і функціонування наукових теорій. Приблизно в 30-і роки в дослідженнях наукового знання у представників логічного емпіризму “одиницею” аналізу стає теорія замість наукових термінів, які вивчалися раніше, і наукових пропозицій (висловлень або тверджень); формується уявлення про еталон, зразок природничої теорії, який стало можливим уявити як гіпотетико-дедуктивну модель. Ця модель прийшла на зміну радикально редукціоністській тенденції в трактуванні наукового знання, характерній для неопозитивізму на ранніх етапах його розвитку.

Як модель, гіпотетико-дедуктивна модель – це певна система уявлень про ідеал природничої теорії, певний образ теорії, що асимілював у собі успіхи аналізу наукових теорій у математиці і фізиці, з застосуванням найбільш досконалих на той час логіко-математичних засобів. Тому те, що гіпотетико-дедуктивна модель уявляється як ієрархія дедуктивно пов'язаних між собою тверджень, виглядає цілком природним. Однак, чому ці твердження розглядаються в рамках цієї моделі як гіпотези? Чому акцент у назві цієї моделі робиться на їхній гіпотетичності? Для цього є принаймні такі підстави.

По-перше, гіпотетико-дедуктивна модель втілює в собі образ не логічної або математичної, а фактуальної теорії, тобто теорії, концептуальна мова якої вимагає співвіднесення з досвідом, вимагає емпіричного обґрунтування теорії за допомогою часткової інтерпретації [2]. У цьому плані можна сказати, що гіпотетико-дедуктивна система – це аксіоматично організована система фактуального знання.

По-друге, емпіричне обґрунтування вихідних тверджень гіпотетико-дедуктивної моделі не є повним. Принципова незавершеність процесу обґрунтування таких тверджень була усвідомлена прихильниками цієї моделі пізніше.

По-третє, предметна область теорії, репрезентованої гіпотетико-дедуктивною моделлю, не є, загалом кажучи, жорстко певною, на відміну від області, наприклад, математичної теорії. Перша піддана змінам з прогресом досвіду і теоретичного пізнання. Іншими словами, межі репрезентованої теорії в деякому сенсі невизначені, гіпотетичні, мінливі, піддані корекції в процесі розвитку знання.

Сформулюємо основні принципи гіпотетико-дедуктивної моделі і спробуємо окреслити межі її ефективності, тому що будь-яка абстракція або ідеалізація конструюється в процесі розв’язання певного пізнавального або дослідницького завдання і відповідно має межі своєї застосовності та ефективності.

Експлікація структури гіпотетико-дедуктивної моделі.Структуру найпоширенішої версії цієї моделі (її називають стандартною) можна подати [3] у вигляді п'яти положень.

1. Будь-яка фактуальна теорія формулюється в рамках математичної логіки мовою Lз строгим синтаксисом – так званому вирахуванні предикатів першого порядку з рівністю.

2. Елементи мови L(її терміни і постійні) становлять три непересічні класи (словники): а) клас логічних постійних, включаючи і математичні терміни; б) клас теоретичних термінів VТ; в) клас термінів спостереження VО.

3. Терміни VОінтерпретуються як безпосередньо стосовні до спостережуваних фізичних об'єктів або спостережуваних властивостей таких об'єктів.

4. Існує безліч Tтеоретичних тверджень (їх можна назвати постулатами), у які входять тільки нелогічні терміни зі словника VТ.

5. Всім термінам з VТдається експліцитне (явне) визначення в термінах словника VО за допомогою правил відповідності, що утворять клас С.

Наукова теорія в рамках гіпотетико-дедуктивної моделі відповідно до положень 1-5 виражається у вигляді кон’юнкції (або інакше логічного об'єднання) двох класів тверджень: Tі C, тобто T & Сабо коротко ТС.

Зробимо кілька зауважень з приводу даної експлікації структури гіпотетико-дедуктивної моделі.

Положення 1, що орієнтує на логічну строгість, – досить жорстке; воно припускає логічну реконструкцію змісту аналізованої (або модельованої) фактуальної теорії у вигляді аксіоматичної системи. Ця система містить твердження, що виражають закони двох типів – теоретичні, що стосуються теоретичних об'єктів, і емпіричні, що стосуються відповідно спостережуваних об'єктів. Для перевірки і обґрунтування теоретичних законів (які виражаються, наприклад, у вигляді рівнянь, що відносяться до ідеалізованих об'єктів) необхідні, відповідно до положення 5, спеціальні логічні засоби або правила, що утворюють особливий клас тверджень С(за іменем цього класу ми далі будемо їх називати просто С-правилами.

Відповідно до концепції гіпотетико-дедуктивної моделі, С-правило являє собою твердження, у яке входять принаймні по одному терміну з VТі VО. Крім зв'язків, які встановлюються за допомогою С-правил, в рамках теоретичної мови, що включає терміни з VТ, можуть зустрічатися і внутрішньотеоретичні зв'язки, що з'єднують теоретичні поняття і відповідні теоретичні вирази. Не завжди, однак, у реальних текстах теорій С-правила формулюються явно; але те, що вони дійсно необхідні у фактуальних теоріях, можна зрозуміти хоча б з такого уривка з книги відомого англійського фізика-теоретика Поля Дірака(1902 – 1984): «Теория должна состоять из некоей схемы уравнений и правил приложения и интерпретаций этих уравнений. Сами по себе эти уравнения ещё не составляют физической теории. Только тогда, когда они сопровождаются правилами, указывающими, как этими уравнениями пользоваться, мы действительно имеем физическую теорию» [4]. Ще в 30-і роки Рудольф Карнап(1891 – 1970), використав зазначену гносеологічну ситуацію для своїх реконструкцій структури природничої теорії у вигляді певної методологічної ідеалізації (моделі) [5], яку потім розробляли його послідовники – Р. Брейтвейт, К. Гемпель, Г. Рейхенбах та ін.

Доречно відзначити також, що в 30-і роки відомий радянський фізик Леонід Мандельштам(1879 – 1944) відзначав майже те ж саме, виявляючи в структурі фізичної теорії дві частини, що взаємно доповнюють одна одну: а) рівняння теорії (математичний апарат); б) зв'язки символів і величин математичного апарата «с физическими объектами, связи, осуществляемые по конкретным рецептам» [6].

Звернемося ще раз до положення 5. З нього випливає емпіристське уявлення про природу наукового знання взагалі і фізико-теоретичні принципи зокрема, яке припускає взагалі редукцію теоретичного знання (що утворює, наприклад, клас тверджень Т) до емпіричного знання (яке виражається в мові спостереження зі словником VО).

Образ наукової теорії в рамках гіпотетико-дедуктивної_____________моделі. У якому ж вигляді уявляється, наприклад, природнича теорія через призму такої моделі? Вже відзначалося, що ця модель репрезентує структуру такої теорії у вигляді аксіоматичної системи з досить жорсткою, суворою

мовою, що дозволяє чітко виявити основні структурні елементи цієї теорії. Її розгортання можна подати у вигляді схеми

A├ {ti},

де Aпозначає вихідні визначення і принципи, а {ti} – їх висновок, більш конкретні твердження (наприклад, емпіричні закони), одержувані за допомогою певних засобів, позначуваних символом ├(сюди можуть входити також і правила розв’язання відповідних рівнянь теорії, а також С-правила).

Однак у цю схему можна вкладати різний зміст; у різні епохи вона по-різному осмислювалася теоретиками.

Пошлемося на два історичні приклади.

Як відомо, механіку Ньютона в першому наближенні можна реконструювати за тією ж схемою. Принципи множини Аможна розглядати в певному сенсі як результат індуктивного узагальнення емпірії, і тому вони з сучасної точки зору можуть розглядатися як гіпотези; але в рамках функціонуючої наукової теорії вони мають статус принципів, з яких дедуктивно виводяться всі часткові закони руху, тобто твердження множини {ti}. Цю схему можна також розглядати і як реконструкцію ньютонівського методу принципів [7]. Іншими словами, ми маємо в результаті гіпотетико-дедуктивну систему, яку після деякої реконструкції можна співвіднести з ідеалом гіпотетико-дедуктивної моделі.

Другий приклад пов'язаний з загальною теорією відносності Ейнштейна і взагалі з його трактуванням шляху теоретизування. У першому наближенні можна сказати, що Ейнштейн у своїх способах теоретизування слідує наведеній вище схемі, але природа теоретико-фізичних принципів (множина А), способи їхнього одержання розуміються ним інакше. Згідно з Ейнштейном, ці принципи не виводяться індуктивно з досвіду, а лише ніби “навіваються” експериментом; при їхньому формуванні величезна роль належить творчій розумовій діяльності теоретика (наприклад, уявним експериментам з ідеалізованими об'єктами), і особливо досвіду застосування математичних засобів пізнання. Можливість побудувати кілька теоретичних систем принципів на тому самому емпіричному базисі переконувала Ейнштейна в індуктивній невивідності теоретичних принципів з досвіду. Цю можливість він і реалізував у загальній теорії відносності.

У гіпотетико-дедуктивній моделі та у відповідній схемі (*) упускається з виду (головним чином, внаслідок вже згаданої установки на зведення теоретичного до емпіричного) специфіка теоретичних понять і законів, не виявляється природа фізичного змісту і специфічних міжтеоретичних відносин. Це вказує на обмеженість (точніше надмірну жорсткість) стандартної версії гіпотетико-дедуктивної моделі, яка (обмеженість, жорсткість, “грубість”) має безліч причин, серед яких ми відзначимо дві: а) сцієнтизм; б) інструменталізм в підході до наукової теорії. Розглянемо ці причини більш докладно.

Гіпотетико-дедуктивна модель, сцієнтизм та інструменталістське трактування наукової теорії.Як відзначалося, гіпотетико-дедуктивна модель постала результатом певного філолофсько-методологічного осмислення сучасного природознавства, і тому її не можна уявляти як якесь ізольоване від науки утворення, вивчення якого несе чисто академічний інтерес. Справа в тому, що з цією моделлю асоціюється і певна соціокультурна орієнтація, втілена, головним чином, у концепції сцієнтизму. Тому що, наприклад, згадана надмірна жорсткість, обмеженість розглянутої моделі відображає не тільки вузькість емпіризму в оцінюванні природи теоретичного знання, але і сцієнтистський стиль мислення, сцієнтистську соціокультурну позицію. Її суть зводиться до твердження про те, що наукове знання – це вища соціокультурна цінність і, більше того, є істотною умовою світоглядної орієнтації людини. Сцієнтизм орієнтує на дотримання, головним чином, таких епістемологічних ознак (часто абсолютизуючи їхню значимість) сучасного наукового знання, як: а) використання математичного апарата; б) вимога верифікації висунутих гіпотез та інших тверджень; в) побудова особливих штучних мов науки і використання при цьому різних символічних засобів. Така орієнтація пов'язана з протиставленням конкретно-наукової і філософської проблематики або взагалі – науки і філософії з перевагою першої над другою і недооцінкою специфіки філософського знання. Це стало відчутним тоді, коли досить розвинені і конкретні науки, що відокремилися від філософії, почали претендувати на загальносвітоглядну роль, на побудову єдиної картини світу і людини.

Сцієнтизм у радикальному своєму вираженні відстоює позицію, за якою теоретичне пізнання може існувати лише у формі природничого мислення, а філософія розглядається або як різновид останнього (строго визначена у функціональному плані), або взагалі виводиться за рамки науково-теоретичного пізнання як не задовольняюча прийнятим у науці критеріям істинності та обґрунтованості. Істинність трактується у вузько-емпіристському плані: в теоретичному пізнанні фактуальних галузей важливіше знайти спосіб установлення відповідності емпіричним даним, ніж зрозуміти або пояснити світ за допомогою теорії або моделі. І взагалі, ціль наукового пізнання в цьому плані нерідко трактується більше як вузькопрактична, ніж теоретична, світоглядна. Традиційна світоглядна проблематика, та, яка здавна була предметом філософських досліджень, сцієнтистами знімається як така, що не допускає суворого наукового (у сенсі канонів розвиненого природознавства) аналізу.

Абсолютизація сцієнтистами ролі конкретно-наукових способів освоєння дійсності призводить зрештою до перекрученого, надмірно “усіченого” уявлення про теоретичну свідомість. Теоретична діяльність розглядається ними лише в одній площині, в одному “контексті” – “контексті виправдання”, тобто прийняття, затвердження вже “готового” знання. Творча ж діяльність з виробництва нового знання або “контекст

відкриття” не може виступати предметом суворого наукового аналізу; це сфера психології та ірраціональної метафізики. Одним з перших чітке розмежування контекстів відкриття і прийняття (підтвердження, обґрунтування) ввів у 30-х роках відомий німецький філософ і логік, один з учасників знаменитого Віденського кружка, Ганс Рейхенбах(1891 – 1953). Він писав: «Акт відкриття не піддається логічному аналізу. Не справа логіка пояснювати наукові відкриття; все, що він може зробити, – це проаналізувати відношення між фактами і теорією… Я ввожу терміни “контекст відкриття” і “контекст обґрунтування”, щоб провести таке розрізнення. Тоді ми повинні сказати, що епістемологія займається тільки контекстом обґрунтування» [8].

Тут сцієнтизм не врахував ту важливу обставину, що людська діяльність підкоряється не тільки суворим критеріям науковості, виробленим природознавством, але і критеріям іншого типу – етичним, естетичним, критерію прагматичної корисності і под. Вони виступають не тільки факторами світоглядної орієнтації людини, але також можуть сприяти прогресу наукового пізнання.

Такім чином, гіпотетико-дедуктивна модель є відображенням сцієнтистського підходу до пізнання і до знання, у тому числі до наукової теорії як найбільш розвиненої його форми. Один з найважливіших аспектів сцієнтистського підходу до природи і функцій наукової теорії пов'язаний з інструменталізмом– специфічним трактуванням статусу теоретичних понять і, як наслідок цього – оцінювання таких найважливіших функцій наукової теорії, як опис, пояснення і передбачення. Позитивістська установка на усунення з мови науки неверіфікованих “метафізичних сутностей” проявилася в ігноруванні пояснювальної функції теорії. Стверджувалося, що теорія служить лише для опису емпіричних даних і передбачення нових. Таку точку зору американський філософ Ернст Нагель(1901 – 1985), один з прихильників гіпотетико-дедуктивної моделі, назвав дескриптивістською. Наука і теорія, стверджував він, не пояснюють факти, а лише описують їх по можливості більш простим і обачним способом [9]. А простота й економічність важливі з погляду практичних застосувань.

Тут можна угледіти наслідуваність з деякими ідеями американської філософії кінця ХІХ століття – з інструменталізмом Джона Дьюї(1859 – 1952) і ще раніше – з прагматизмом Уільяма Джеймса(1842 – 1910). Наслідуваність, наприклад, з інструменталізмом Дьюї [10] проходить за тими пунктами, які пов'язані з феноменалістським і утилітаристським розумінням наукового пізнання. Д. Дьюї взагалі заперечував можливість і необхідність пізнання як відображення дійсності, відображення або відтворення об'єктивної реальності; інтелекту приписується лише утилітарне, вузькопрактичне, пристосувальне значення. Пізнання, згідно з Д. Дьюї – це вид практично спрямованої дії,

ціль якого – «надійне існування в досвіді» [11], причому досвід тут трактується з позицій суб'єктивного ідеалізму.

Наукова теорія постає в інструменталістів у вигляді своєрідного інструмента або “машини” для перероблення інформації, опису і передбачення емпіричних даних. Пояснювальній функції теорії відмовляється в самостійній пізнавальній значимості, і роль теорії зводиться до того, щоб бути алгоритмом, який перетворює емпіричну інформацію. Тут доречна кібернетична аналогія з моделлю “чорної скриньки”. На її “вхід” надходять емпіричні дані, становлячи емпіричний базис теорії, а на “виході” вона дає інші дані, що прогнозують поведінку досліджуваного об'єкта. При цьому інструменталістська концепція теорії вимагала виключення з її мови будь-якої значеннєвої невизначеності й оперування поняттями з чітко фіксованим значенням, і тому тут не залишалося місця для метафор або первинних модельних (гіпотетичних) уявлень, тому що в контексті виправдання, до якого відноситься концепція гіпотетико-дедуктивної моделі та інструменталізму, такі форми пізнання відсутні (вони відносяться до контексту відкриття).

У цьому плані інструменталісти витлумачують і гносеологічний статус математичних форм мислення (математичних структур, рівнянь, величин, геометричних образів і под.). Вони використали у своїх філософських цілях, наприклад, абстрактність спеціальної теорії відносності і квантової механіки, незвичайність їхніх положень і висновків для того, щоб виправдати те, що формалізовані вираження цих теорій не відображають реальність, а є математичними фікціями або бирками, знаками чуттєвих даних.

Визнаючи взагалі тезу про аналітичність (нефактуальність) математичних тверджень, в дусі зведення математики до логіки, інструменталісти переформулювали її в положення про те, що математизовані положення природничої теорії з погляду гіпотетико-дедуктивної моделі не мають власної семантики (наприклад, фізичного змісту) і за допомогою правил емпіричної інтерпретації редукуються до мови спостереження. Справжнє ж знання про дійсність – це емпіричне знання, що виражається в мові спостереження, а елементи теоретичної мови (наприклад, теоретичні поняття) – це допоміжні, оперативні засоби, що забезпечують оброблення емпіричної інформації, і тому їх іноді називають своєрідними “комутаторами емпіричних даних”. Теоретичні поняття – це лише знаки, що позначають, маркують емпіричні дані; вони не мають самостійного пізнавального і світоглядного значення.

Якщо відповідно до концепції гіпотетико-дедуктивної моделі вважати, що теоретичні поняття і принципи наукової теорії і теоретичних моделей важливі лише тому, що встановлюють стосунки між спостережуваними явищами, то їх можна замінити емпіричними твердженнями, що виражаються у термінах мови спостереження. Звідси випливає, що теоретичні поняття і принципи не є необхідними в структурі

наукової теорії і теоретичної моделі. Це (трохи спрощено) виражає суть так званого парадокса теоретизування (theoretician's dilemma) [12].

Цю ситуацію ретельно досліджував відомий німецько-американський логік і філософ Карл Гемпель(1905 – 1997). Він показав, що при прийнятті редукціонізму, який зводить значення теоретичних термінів до значення сукупності термінів спостереження, теоретичні поняття виявляються зайвими для науки. Але якщо ж при введенні та обґрунтуванні теоретичних термінів покладатись на інтуїцію, то вони знов виявляться зайвими.

“Дилема теоретика” сильно похитнула позиції позитивізму, оскільки стало зрозумілим, що теоретичні терміни не зможуть бути зведені до термінів спостереження. І ніяка комбінація термінів спостереження не може вичерпати теоретичних термінів.

Наведені положення мали величезне значення для теоретичної орієн-тації всього направлення філософії науки. “Дилему теоретика” можна подати у такому вигляді.

1. Теоретичні терміни або виконують свою функцію, або не виконують її.

2. Якщо теоретичні терміни не виконують свої функції, то вони не потрібні.

3. Якщо теоретичні терміни виконують свої функції, то вони встановлюють зв’язки між спостережуваними явищами.

4. Але ці зв’язки можуть бути встановлені і без теоретичних термінів.

5. Якщо ж емпіричні зв’язки можуть бути встановлені і без теоретичних термінів, то теоретичні терміни не потрібні.

6. Отже, теоретичні терміни не потрібні і коли вони виконують свої функції, і коли вони не виконують цих функцій [13].

Усвідомлюючи практичну необхідність теоретичних понять, інструменталісти, проте, не виходили за межі вузького емпіризму і не бачили в них нічого більшого, ніж скорочених схем опису складних зв'язків між емпіричними даними. Іншими словами, теоретичні терміни для них – це свого роду бирки, “чисті” знаки для емпіричних даних на відміну від ідеографічних знаків (символів), що співвідносяться зі справжніми теоретичними поняттями, які несуть, так би мовити, специфічне онтологічне навантаження. Тому інструменталістами допускалася можливість перебудови мови таким чином, щоб виключити з неї теоретичні терміни, замінивши їх, в кінцевому підсумку, термінами мови спостереження. З цією метою в методології науки були розроблені спеціальні логічні засоби, що здійснюють таке переформулювання. Найпоширенішими є так звані методи Ф. Рамсея і В. Крейга [14].

Таким чином, для інструменталіста наукова теорія – це, насамперед, інструмент розрахунку експерименту, обчислювальний засіб для передбачення нових даних. Однак гносеологічно важливе питання про те,

завдяки яким своїм особливостям теорія дозволяє це робити (тобто проблема природи передбачувальної сили теорії), залишилось для інструменталізму поза полем зору.

Підкреслимо ще раз те, що в загальному плані інструменталізм пов'язаний зі сцієнтистською установкою, яка заперечує специфіку не тільки науково-теоретичного, але і філософського знання, протиставляючи останнє, з одного боку, конкретно-науковому знанню (яке має, згідно зі сцієнтизмом, найвищу пізнавальну і культурну цінність), і з іншого боку – спекулятивному способу мислення, що ігнорує, наприклад, зв'язок з реальною науковою практикою.

Подібна позиція, разом з логіко-формалістською та емпіристською вузькістю інструменталізму, проявляється в загальній обмеженості гіпотетико-дедуктивної моделі, її невідповідності дійсному стану справ у теоретичному природознавстві. Звернемося до викладених раніше п'яти положень, які становлять суть розглянутої моделі, і коротко проаналізуємо її обмеження.

Почнемо з першого положення. Дійсно, воно досить жорстке. Хоча мовою вирахування предикатів з рівністю можна подати багато теорій, але навіть найменш розвинені з них вимагають для своєї формалізації більш багатої мови. До того ж не будь-яка наукова теорія піддається успішній аксіоматизації та формалізації. Тому це положення занадто вузьке і не може служити реконструкцією реальної ситуації в теоретичному природознавстві.

Відповідно до положень 2–5 у мові науки виділяються дві відносно відособлені частини – так звані емпірична (“мова спостереження”) і теоретична мови. Твердження такої дихотомії – один з ключових моментів стандартної версії гіпотетико-дедуктивної моделі й одночасно джерело її труднощів, пов'язаних з обмеженістю емпіризму, формалізму і інструменталізму.

Відповідно до положень 2 і 3 постулюється існування автономного, не залежного від теорії, рівня даних спостереження і відповідної йому емпіричної мови (мови спостереження). Це припущення дуже важливе для стандартної версії гіпотетико-дедуктивної моделі. Тому що лише опершись на щось абсолютно достовірне і не піддаване сумніву (теоретичне знання саме по собі таким не є), можна просунутися в пошуках обґрунтування наукового знання по шляху відділення в ньому значимого, емпірично верифікованого, від незначущого, безглуздого. Однак реальна наукова практика не підтверджує цього припущення. Будь-яке твердження спостереження формулюється на деякій мові, що являє собою певний (в кінцевому підсумку – теоретичний) конструкт, і тому будь-яка пропозиція спостереження, так би мовити, “теоретично навантажена”.

Ще одна складність пов’язана з п’ятим положенням, що змусило прибічників стандартної версії гіпотетико-дедуктивної моделі послабити

це положення і перейти до концепції часткової верифікації замість повної. Однак це не усунуло обмеженості цієї моделі.

Альтернативи гіпотетико-дедуктивної моделі і спроби подолання інструменталізму.Відзначені вище обмеження обговорювалися також і у західній методології і все частіше вони призводили до критичного відношення до стандартної версії цієї моделі. Так, ще з кінця 40-х років Г. Фейгль протиставив гіпотетико-дедуктивній моделі концепцію так званого семантичного реалізму [15]. Критичному аналізу цієї моделі присвятив чимало робіт К. Гемпель [16]. Однак найбільш впливовою в методології XX ст. була її критика (а також критика інструменталізму), проведена в роботах видатного австро-британського філософа Карла Поппера, концепцію якого ми докладно розглянемо в наступному підрозділі.

Вже в своїй роботі “Логіка наукового дослідження” (1935) Поппер одним з перших дав розгорнуту критику неопозитивізму, а також інструменталізму як одному з його найважливіших аспектів. Насамперед, він показав неспроможність верифікаційної теорії значення і змісту, відмовився від феноменалістського тлумачення природи емпіричного базису науки, вважаючи, що чуттєва даність не може гарантувати істинність довідних тверджень. Він прийшов до висновку про неспроможність дескриптивізму (орієнтації на опис як основну функцію теорії) та інструменталістського трактування природи теоретичного знання, прагнучи реабілітувати пояснювальну функцію теорії і взагалі роль філософії в науковому пізнанні. (Як відзначалося раніше, у рамках традиційної версії гіпотетико-дедуктивної моделі пояснювальна функція теорії розглядалася як метафізична, ненаукова). В наступних роботах він досить послідовно дотримувався такої критичної позиції стосовно інструменталізму. «Дескриптивистский язык, – писав він у більш пізній роботі, – используется нами для того, чтобы говорить о мире. Это даёт новые аргументы в пользу реализма. Я думаю, операционализм и инструментализм должен уступить место теоретизму... К теоретизму приводит осознание того факта, что мы всегда оперируем со сложным каркасом теорий и стремимся не просто к их корреляции, а к построению объяснений» [17].

Приблизно з кінця 50-х років у критиці стандартної версії гіпотетико-дедуктивної моделі беруть участь вже багато західних філософів і методологів. При цьому не втратив впливу антисцієнтизм (насамперед екзистенціалізм), позиція якого завжди була спрямована проти стандартної версії гіпотетико-дедуктивної моделі. Цей критичний рух на адресу цієї моделі можна (досить умовно) розділити на два напрямки. Перший пов'язаний з повною відмовою від цієї моделі і вимогою радикально іншого підходу до аналізу фактуального знання і його генезису. Це, насамперед, роботи таких філософів науки, як Т. Кун, П. Фейєрабенд, С. Тулмін, Н. Хенсон, В. Куайн та ін., багато з яких

складають так званий “історичний напрямок” (Див. про ці концепції далі, у наступних підрозділах цієї теми).

Прихильники другого напрямку (роботи П. Саппеса, П. Ачинстайна, М. Бунге, Д. Сніда, В. Штегмюллера, М. Хесс та ін.) не такі радикальні, як представники першого; вони не відкидають всіх положень гіпотетико-дедуктивної моделі, але модифікують її таким чином, щоб перебороти (або обійти) побільше з тих її недоліків і обмеженостей, про які говорилося вище, щоб по можливості максимально наблизити споруджувану реконструкцію до реальної практики теоретичної діяльності і функціонування природничих теорій.

Зокрема, один з таких недоліків пов'язаний зі статичністю підходу до наукової теорії, уявленням її як формальної системи висловлень, замкнутої відносно операції вивідності. Вище відзначалося, наскільки далека така точка зору від дійсного процесу теоретизування в науці. У цьому зв'язку слід зазначити підхід до структури наукової теорії (яку називають часто структуралістською), розроблюваний П. Саппесом, Д. Снідом, В. Штегмюллером, В. Бальцером та ін. і який частково переборює вище- зазначені недоліки [18]. У рамках цього підходу розроблений апарат, що дозволяє в першому наближенні описати динаміку природничої теорії. Акцент тут робиться на тому, що проблема функціонування наукової теорії – це, насамперед, її можливості в розв’язанні пізнавальних завдань, можливості її застосування в ситуаціях дійсності, і тут саме відкривається можливість ефективного використання методологічного потенціалу поняття моделі.

Таким чином, аналіз обмеженості гіпотетико-дедуктивної моделі в контексті інструменталістської концепції допомагає освітити ряд додаткових моментів, які, в свою чергу, критично сприймаються в ряді альтернативних концепцій структури наукової теорії й у методологічній свідомості сучасного постпозитивізму взагалі. “Зважена” філософська позиція в даному питанні повинна ґрунтуватися на досвіді раціональної і конструктивної критики: критикуючи обмеженість і однобічність колишніх концепцій, знаходити в них “раціональні зерна” істини, використовуючи ці “зерна” у подальшому розвитку прогресивних концепцій наукового знання.

Відзначимо у висновку, що сьогодні недоліки неопозитивістської гіпотетико-дедуктивної моделі науки добре відомі, однак, часто випускають з уваги одну обставину, що може здатися парадоксальною. Ця модель стала внутрішньонауковим міфом саме тому, що системологічні дослідження (тобто, наукові дослідження науки) не одержали належної логіко-методологічної підтримки. Постпозитивізм у цьому відношенні поставив своєю метою не тільки виправлення недоліків неопозитивістської моделі, не тільки приведення її у відповідність з емпіричними даними, поставленими історією науки, але і забезпечення метанауки рефлексією другого порядку.

Реалізуючи постпозитивістську програму і проводячи так звану “критико-раціоналістичну реформу”, сучасна епістемологія поступово набуває рис відкритої і саморефлексуючої системи наукових знань про науку.

Підтвердженням того, що епістемологія розвивається в напрямку “від філософії – до науки”, може служити розширення спектра її практичних застосувань. У першій половині ХХ-го століття її “послугами” користувалися в основному математики і фізики-теоретики, а в 70-і роки за “епістемологічною підтримкою” звернулися соціологія і соціальна психологія, а в 80-і роки – лінгвістика і логіка, в 90-і – історія і культурологія.

Про деякі інші альтернативи гіпотетико-дедуктивної моделі та про новітні тенденції в філософії науки можна дізнатись, наприклад, з підручників І. С. Добронравової, Т. Н. Білоус и О. В. Комар [19], а також з навчальних посібників І. З. Цехмістро [20], В. А. Канке [21] і В. В. Будко [22].

5.3. Концепція росту наукового знання Карла Поппера

Зміна проблематики філософії науки після невдач неопозитивізму (логічного емпіризму) багато в чому пов'язана з діяльністю Карла Поппера(1902 – 1994), видатного австро-британського філософа, який основним завданням своєї методологічної концепції зробив аналіз розвиткунаукового знання, і з кінця 40-х років чинив всезростаючий вплив на філософів науки.

Сфера діяльності представників філософії науки поступово починає зміщатися від проблем аналізу структури мови науки до проблем її розвитку. Це викликало пробудження широкого інтересу до історії науки. У свою чергу, звернення методологів до історії негайно виявило вузькість і жорсткість гіпотетико-дедуктивної моделі, формальних методологічних приписів як логічних позитивістів, так і самого Поппера.

Наукове життя, як не раз підкреслював Поппер, є одним з аспектів громадського життя, тому наука такою ж мірою підлягає перманентним змінам, як і суспільство. Отже, головне завдання філософії науки полягає не в обґрунтуванні знання (як вважали неопозитивісти), а у виявленні закономірності його змінюваності, точніше, закономірності росту наукового знання.Такому виявленню, переконаний Поппер, не допоможуть ні метод індуктивних узагальнень, ні логічний аналіз мови науки. Потрібна звичайна аргументована дискусія з чіткою постановкою питань і критичним аналізом всіх запропонованих рішень.

Свою першу фундаментальну роботу “Логіка наукового дослідження”25

Основою розвиненого наукового знання, вважав Поппер, є теорії.Науковою теорією він називає деяку концептуальну схему, своєрідну мережу, яку ми ніби накидаємо на світ, щоб “вловити” і раціоналізувати його. І ми працюємо над тим, щоб зробити елементи мережі якомога дрібнішими [24]. Все позитивне в науковому пізнанні, зауважує Поппер, позитивно лише остільки, оскільки на даний момент які-небудь теорії кращі порівняно з іншими. Кращі – це ті, які: Поппер починає з критики універсальності методу індукції. В результаті була сформульована нова методологічна концепція, найважливішою особливістю якої був інтерес до питань, пов'язаних з розвитком наукового знання. «Центральной проблемой эпистемологии всегда была и до сих пор остаётся проблема роста знания, – проголосив Поппер. – Наилучший же способ изучения роста знания – это изучение роста научного знания» [23]. Перехід від аналізу структури наукового знання, чим в основному займалися логічні позитивісти, до дослідження його розвиткуістотно змінив і збагатив всю проблематику філософії науки.

- по-перше, пояснюють більше, причому пояснюють з більшою точністю, і внаслідок цього дозволяють нам одержати кращі прогнози;

- по-друге, найкоротшим способом перевірені.

При цьому перевірюваність теорії К. Поппер не ототожнює з її логічною обґрунтованістю і, тим більше, з емпіричною підтверджуваністю. Він наполягає на тому, що теорію взагалі неможливо вичерпно підтвердити або обґрунтувати; її успішно можна лише спростувати. Адже теорія, задіяна в реальному пізнавальному процесі, перманентно зазнає емпіричних і логічних випробувань, тому для її доказового виправдання в ідеалі потрібна нескінченна множина практичних і уявних експериментів, що нездійсненно. З іншого боку, щоб покласти кінець теорії, досить одного експерименту, що спростовує її; це – цілком здійсненно.

Неопозитивісти, відповідно до свого принципу верифікації (див. попередній підрозділ), вважали можливою вичерпну перевірку гіпотез і теорій на істинність: теорія істинна, якщо вона перевірена фактами досвіду. Замість цього К. Поппер показує, що не все так просто. Змінюваність теорій, що має місце в розвитку науки, свідчить про те, що немає абсолютно істинних теорій; те, що ще вчора здавалося достовірним, завтра може виявитися сумнівним і навіть порочним. Тому процедури верифікації не тільки не гарантують істинності, але і вводять в оману дослідників; адже навіть термінологічно “верифікація” начебто надає

25 Вперше вона була видана у 1935 р. німецькою мовою. Англійське її перевидання з численними доповненнями вийшло у 1959 р. Більш пізні його роботи – “Припущення і спростування. Ріст наукового знання” (1963), а також збірка статей “Об’єктивне знання. Еволюційний підхід” (1972) і нарис “Реалізм і мета науки” (1983) – відносяться до другого, більш пізнього періоду його творчості.

можливість досягнення істинності, однак, у дійсності така можливість відсутня.

Наведені (а також і інші) аргументи змушують Поппера відмовитися від стратегії верифікації і розробляти протилежну – стратегію “фальсифікації”(від англійського to falsify – спростовувати, доводити хибність), стратегію спростування.Він підкреслював: «…не верифицированность, а фальсифицированность системы утверждений следует рассматривать в качестве критерия демаркации26. Это означает, что мы не должны требовать возможности выделить некоторую научную систему раз и навсегда в положительном смысле, но обязаны потребовать, чтобы она имела такую логическую форму, которая позволяла бы посредством эмпирических проверок выделить её в отрицательном смысле: эмпирическая система должна допускать опровержение путём опыта» [25]. Якщо, згідно з верифікаційною стратегією, збіги фактів і теорії припустимо витлумачувати, всупереч переконаності неопозитивістів, як незавершене і неоднозначне, то фальсифікаційна стратегія стверджує, що розбіжність фактів і теорії остаточно і однозначно свідчить про невідповідність теорії фактам. Якщо успішна верифікація лише поглиблює впевненість дослідників у власній правоті, але не гарантує від помилок, то фальсифікація виявляє помилки. В цілому в науці завжди намагаються одержувати знання більш багаті на інформацією. Ці намагання реалізуються, згідно з Поппером, шляхом висування все більш глибоких (у порівнянні з попередніми) теорій27

Більш глибокі теорії:.

а) формулюють більш точні твердження, які витримують більш точні перевірки;

б) враховують, описують і пояснюють більше фактів;

в) описують і пояснюють факти докладніше;

г) витримують перевірки, яких не витримували попередні теорії;

д) пропонують нові перевірки, які раніше навіть не обговорювалися;

е) зв'язують або поєднують різні проблеми, зв'язок між якими раніше не вбачався [26].

Однак поглиблені теорії змушені витримувати зіткнення з набагато більшою кількістю фактів (ще й більш різноманітних); до того ж відзначені переваги поглиблених теорій визначають підвищені вимоги до них. Тому в той же час росте ймовірність їхнього спростування.Для ілюстрації К. Поппер наводить висловлювання [27]:

а) ”У п'ятницю буде дощ”;

26 Проблема демаркації, згідно з Поппером, – це проблема розрізнення, відділення, розмежування наукового і ненаукового знання, емпіричного і теоретичного знання. Див. про це далі.

27 У термінології Поппера “теорія” і “гіпотеза” зазвичай вживаються як синонімічні поняття, оскільки він, зокрема, не вважає, що теорія – це форма достовірного, надійного знання в науці.

б) ”У суботу буде гарна погода”;

в) ”У п'ятницю буде дощ, а в суботу буде гарна погода”.

Третє висловлення інформативно більш змістовне, ніж попередні, але його істинність більш вразлива. На перший погляд здається, що менш глибоку теорію легше спростувати, ніж більш глибоку. Як бачимо, автор концепції фальсифікації займає протилежну позицію. Він наполягає на тому, що «…теория, не опровержимая никаким мыслимым событием, является ненаучной. Неопровержимость представляет собой не достоинство теории (как часто думают), а её порок…» [28]. Скажімо, астрологія нагромадила величезний теоретичний арсенал; але він не підлягає науковим спростуванням, отже, перебуває за межами науки.

Теорії перевіряються і спростовуються в наукових дискусіях, заснованих на критиці.К. Поппер висуває такі вирішальні критерії перевірки і спростування теорій – “змістовність”, “логічність” і “простота”. Вихідною умовою наукової (на відміну від будь-який іншої) критики, зауважує він, є чітке окреслення проблеми.Основним об'єктом наукової критики стають гіпотези,висунуті для розв’язання проблем. Та або інша гіпотеза, що витримала перевірку критикою, визнається теорією; хоча це і не оберігає її від подальшої критики. Спростування ж гіпотези означає усунення наукової помилки і констатацію потреби в новій, більш глибокій гіпотезі. Критика, спростування і поглиблення теорій і гіпотез забезпечує рістнаукового знання. Дієвість критики полягає в з'ясуванні неспроможності теорії або гіпотези вирішити ті проблеми, для розв’язання яких вона розроблялася. К. Поппер відзначає, що в науці жоден вид знання, ніякі джерела, методи і процедури його придбання неприпустимо виводити з-під критики. Ніщо не звільнене і не повинне вважатися вільним від критики – навіть сам основний принцип критичного методу. Принцип “все відкрито для критики” він вважає найвеличнішим досягненням науки. Остання завжди критична, тому що саме в критиці – її життя.

Критика Поппера має ще одне ідейне джерело. Мова йде про ідею фоллібілізма,що розроблялася Ч. Пірсом і англійським логіком і філософом Джоном Стюартом Міллем(1806-1873). Це – досить радикальна позиція. Її прихильник не просто стверджує, що теорії бувають помилковими (це було б загальним місцем) він стверджує, що всі теорії помилкові, так сказати, споконвічно, у зародку. Звідси випливає сугубо некласичний погляд на наукове дослідження, змістом цього заходу виявляються припущення і спростування, вчений висуває теорію для того, щоб її спростувати (або щоб хто-небудь інший її спростував) теорія, отже, повинна бути ризикованою, викликаючи на себе вогонь критики.

Як і всяка радикальна філософська ідея, фоллібілізм не в усьому погоджується з думкою більшості, з розповсюдженими судженнями. Фізик, наприклад, звичайно не говорить, що поява теорії відносності показала хибність класичної (ньютонівської) механіки; більшість фізиків скаже, що зі спеціальної теорії відносності випливає обмеженість

класичної механіки, обмеженість областю повільних рухів. Фоллібиліст же буде наполягати саме на хибності класичної механіки, як, утім, він упевнений і в тім, що буде виявлена хибність теорії відносності (це для нього тільки справа часу). Він, отже, вважає, що ці теорії не просто не погоджуються з тією чи іншою кількістю емпіричних фактів, а взагалі не відповідають реальності. Дійсно, погодиться фоллібиліст із суспільною думкою фізиків, класична механіка продовжує застосовуватися у фізиці. Але, заперечить він, вона застосовується як помилкова теорія, на зразок теорії Клавдія Птолемея, спростованої Миколою Коперником.

Критику К. Поппер розуміє не прикладною процедурою, а фундаментальною методологічною складовою науки, що забезпечує її розвиток. Рушійною ж силою цього розвитку є не апріорні уявлення, а дійсно наукове знання, дійсно наукова його мова, наближення до істини шляхом критичного усунення порочних версій і помилок і шляхом конституювання все більш правдоподібних теорій. Дана обставина не тільки наближає наукове знання до істини, але і зближує між собою його різновиди. Отже, дисциплінарне зближення наук, на думку К. Поппера, відбувається на основі їхнього методологічного поєднання. Таке поєднання стимулюється реалізацією наскрізних принципів критичного раціоналізму. Останній забезпечує:

а) відмежування новітньої методології науки від неопозитивізму,

б) безкомпромісну внутрішньонаукову критику як вирішальний фактор росту знання.

Крім того, критичний раціоналізм виступає не тільки інструментарієм наукового пізнання, але і програмою діяльності вчених – вимогою розробки ними найнесподіваніших і найсміливіших теоретичних припущень, відкритих, втім, для суворої критики.

Нарешті, критичний раціоналізм відмежовує, власне, сферу раціональності – науку – від псевдонауки, філософії, ідеології і подібних сфер, які постійно згубно впливають на науку.

Зі сказаного випливає, що ще одним основним фактором попперівської концепції виступає проблема демаркації(від франц. demarcation – розмежування). Суть цієї проблеми полягає в знаходженні критеріїв розмежування науки і ненауки, науки і філософії, науки і ідеології, емпіричної науки і науки формалізованої (математики, логіки), евристичної методології від догматичної. Відмітимо, що на відміну від неопозитивістів, які намагалися всіляко відокремити науку від філософії, К. Поппер визнає необхідність філософії для науки (хоча і вказує на розходження між ними). Набагато важливішим він вважає відмежування евристичної методології від догматичної.

Згодом в працях К. Поппера відбувається еволюція концепції фальсифікації від її первинної досить жорсткої версії до “удосконаленої”.Перша функціонувала в площині відносин між теорією і досвідом: спростовані фактами теорії повинні негайно відкидатися і замінятися

новими. Друга версія покликана визначати вибірз двох або декількох теорій – яка з них є більш правдоподібною в плані фактуальному (які теорії охоплюють більший масив фактів і досвіду) і проблемному (які відкривають нові проблеми поза межами своєї первинної компетенції). Згідно з “удосконаленою” версією концепції фальсифікації, ріст наукового знання реалізується за такою загальною схемою:

а) окреслюється проблема;

б) для її розв’язання висувається гіпотеза або “пробна теорія”28

в) критика цієї теорії й, тим самим, усунення її недоліків; ;

г) виявлення – за допомогою поліпшеної в такий спосіб теорії – нової проблеми.

В рамках “удосконаленої” концепції фальсифікації ріст знання відбувається через прогрес теорій, що пов'язано з процесом “зрушення проблеми”.

Вже відзначалося, що методологічне вістря критики Поппера було спрямоване на метод індукції. Який же метод науки варто рекомендувати вченим, якщо це не індуктивний метод?

Суб'єкт, що пізнає, протистоїть світу не як tabula rasa (чиста сторінка), на якій природа малює свій портрет. Людина завжди опирається на певні теоретичні установки в пізнанні дійсності; процес пізнання починається не спостережень, а з висування здогадів, припущень, що пояснюють світ. Свої здогади ми співвідносимо з результатами спостережень і відкидаємо їх після фальсифікації, заміняючи новими здогадами. Проби і помилки – от з чого складається метод науки. Для пізнання світу, стверджує Поппер, «нет более рациональной процедуры, чем метод проб и ошибок – предположений и опровержений: смелое выдвижение теорий, стремление сделать все возможное для того, чтобы показать ошибочность этих теорий, и временное их признание, если наша критика оказывается безуспешной» [29].

Метод проб і помилок характерний не тільки для наукового, але і для всякого пізнання взагалі. І амеба, і Ейнштейн користуються ним у своєму пізнанні навколишнього світу, каже Поппер. Більше того, метод проб і помилок є не тільки методом пізнання, але і методом усякого розвитку. Природа, створюючи і вдосконалюючи біологічні види, діє методом проб і помилок. Кожен окремий організм – це чергова проба; успішна проба виживає, дає потомство; невдала проба усувається як помилка.

У працях Поппера, зокрема, у вже згаданому збірнику “Об'єктивне знання. Еволюційний підхід”, має місце ще одна важлива еволюція – від методологічної до онтологічноїта епістемологічноїпроблематики. Під вже розроблені концепцію фальсифікації і позицію критичного раціоналізму підводиться досить переконлива загально-філософська основа. Згідно з Поппером, всю нашу зовнішню і внутрішню реальність

28 Див. попередню зноску.

охоплюють “три світи”:

- перший – світ фізичних об'єктів або фізичних станів;

- другий – світ суб'єктивних (ментальних і психічних) станів свідомості;

- третій – світ об'єктивного змісту мислення (підтверджені і непідтверджені гіпотези, теоретичні системи і теорії, проблемні ситуації і проблеми, матеріалізовані і нематеріалізовані проекти, прочитані і непрочитані книги тощо).

Перший і третій світи взаємодіють лише через другий світ. Третій світ ніде не локалізований і, проте, автономний, тому що існує незалежно від того, усвідомлюється людьми чи ні. Тому, вважає Поппер, ми можемо навіть і не розуміти – частково або повністю – об'єктивний зміст тих або інших теорій та ідей третього світу. В свою чергу, з теорій та ідей можуть розвертатися не прогнозовані їхніми авторами наслідки. Наукове мислення є елементом складу третього світу. Його існування Поппер обґрунтовує такими двома уявними експериментами:

- (1) зруйнована технічна цивілізація і вся діюча система освіти, але збереглися бібліотеки і наша здатність вчитися;

- (2) знищені також і бібліотеки, тому наша здатність вчитися не може бути реалізована.

З цього випливає, що третій світ існує, що він автономний і що він діє на другий і навіть на перший світ; адже якби був здійснений експеримент (2), то цивілізація навряд чи відновилася б.

Виходячи з концепції трьох світів, Поппер наполягає на двох досить різних розуміннях поняття “знання” (“мислення”):

- знання або мислення в суб'єктивномусенсі;

- знання або мислення в об'єктивномусенсі.

Друге є знанням без того, хто знає; воно є знанням без суб'єкта. К. Поппер, таким чином, формулює такі принципи:

1. Традиційна епістемологія з її концентрацією уваги на знанні в суб'єктивному сенсі не має відношення до дослідження наукового знання.

2. Для епістемології вирішальне значення має дослідження третього світу об'єктивного знання, що є значною мірою автономним.

3. Епістемологія, що досліджує третій світ, може значною мірою висвітити другий світ суб'єктивної свідомості, особливо суб'єктивні процеси мислення вчених; однак зворотне – неправильно.

4. Третій світ є закономірним продуктом людини.

5. Хоча третій світ досить автономний, ми постійно діємо на нього і зазнаємо дію з його боку; завдяки такій взаємодії відбувається ріст наукового знання.

Відмітимо на додаток, що принцип фальсифікації Поппера можна розглядати як методологічну основу концепції наукової раціональності29

29 Про цю концепцію вже йшла мова в підрозділі 4.5. .

Відповідно до цього принципу, раціональність наукової діяльності посвідчується готовністю вченого визнати спростованою будь-яку наукову гіпотезу, коли вона стикається з суперечним їй досвідом (не тільки визнати, але і прагнути до можливих спростувань власних гіпотез). У деякому сенсі фальсифікаціонізм поєднував у собі постулати емпіризму і раціональності: раціональність опирається на методологію емпіризму, а емпіризм знаходить адекватне втілення в критеріях раціональності.

І ще одне зауваження. К. Поппер як представник критичного раціоналізму пояснює прогрес науки критичним змаганням альтернативних поглядів. Він постулює наявність світу чистих ідей, “третього світу”, що має багато спільного з платонівським світом ідей і гегелівським об'єктивним духом. Його концепція правдоподібності вводиться як наближення до істини.

Історія розвитку науки – це не перехід від однієї помилкової теорії до іншої, а перехід від менш істинної теорії до більш істинної. На думку Поппера, знання в об'єктивному сенсі є знання без знаючого, це знання поза суб'єктом, що пізнає. Він відриває знання від свідомості людини, а потім «противопоставляет это отчуждённое знание миру вещей, и миру человеческого сознания» [30]. Оскільки з особистістю вченого пов'язані зиґзаґи, помилки, відхилення від прямого шляху до відкриття, що неминучі в науковому дослідженні, але завжди затемнюють логіку наукового знання, то в історії варто звільнитися від людського елементу, і тоді історія в своєму ідеалі замикається з логікою наукового знання, зможе описуватися твердою математичною моделлю. Попперу все-таки властива деяка частка релятивізму в підході до розвитку науки; він нерідко заперечує момент стійкості (наслідуваності) в науці і малює історію науки як потік ніби перманентних революцій. Він є прихильником еволюційного підходу, досить розповсюдженого в сучасній західній епістемології, пов'язаного з запозиченням понять і методів еволюційної біології – дарвінізму і неодарвінізму і переносить їх на ґрунт історії науки, вважаючи метод проб і помилок характерним не тільки для наукового пізнання, але і для пізнання взагалі.

5.4. Концепція конкуруючих “дослідницьких програм” Імре Лакатоса

У філософії науки до 60-х років ХХ ст. неопозитивізм (логічний емпіризм) поступово витісняється “критичним раціоналізмом” К. Поппера і його учнів (в першу чергу – Д. Уоткінса, Д. Агассі). Однак, в свою чергу, ідейні і методологічні новації самого Поппера стають об'єктом прискіпливої уваги і критики (найвагомішої – з боку Т. Куна30

30 Про нього і його концепцію піде мова у наступному підрозділі 5.5. ). Тому критика, виявляючи недоліки філософії науки К. Поппера, ставить її

шанувальників перед необхідністю не тільки вдосконалювання тих чи інших положень попперівської філософії, але і збагачення її новими ідеями. У всьому цьому особливо видатну роль відіграв англійський філософ і математик угорського походження Імре Лакатос(1922–1974).

Ще в своїх ранніх працях, написаних у руслі попперівських поглядів, І. Лакатос окреслює підхід до вивчення наук, названий ним “раціональними реконструкціями”.Він пояснює, що деякі важливі особливості росту наукового знання при аналізі історії науки – історії “наукових подій” – безпосередньо не проглядаються, а виявляються результатом чисто теоретичних рефлексій, відмінних від реальної історії. Останні і є „раціональними реконструкціями”. Їхня методологія відпрацьовується Лакатосом в книгах “Фальсифікація і методологія науково-дослідних програм” (1970) і “Історія науки та її раціональна реконструкція” (1972). У них виділяються і досліджуються такі основні етапи раціональної реконструкції:

а) філософія науки розробляє нормативну методологію, на основі якої реконструюється “внутрішня історія”31

б) завдяки цьому дві конкуруючі у “внутрішній історії” науки методології можна оцінити за допомогою нормативно інтерпретованої історії науки; науки і тим самим пояснюється ріст об'єктивного знання;

в) будь-яка раціональна реконструкція у “внутрішній історії” науки потребує доповнення її емпіричною “зовнішньою історією”.

І. Лакатос відзначає, що історія науки без філософської історії сліпа, а цілісна історія без певних теоретичних установок неможлива. Він також зауважує, що його “методологія”, на відміну від попередніх значень цього терміна, лише оцінює цілком сформовані теорії (або дослідницькі програми) і не намагається пропонувати ніяких засобів ні для розроблення гарних теорій, ні навіть для вибору між двома конкуруючими програмами.

Автор концепції раціональної реконструкції вважає за необхідне застерегти проти підміни нормативних інтерпретацій “внутрішньої історії” науки соціологічними описами її “зовнішньої історії”; соціокультурні фактори, що перебувають за межами раціональності, певним чином пояснюють розвиток наукових ідей, але вирішальним залишається зміст і логіка самих ідей; соціологічні ж підходи, на думку Лакатоса, часто служать зручною ширмою, за якою ховається невігластво.

Методологія раціональної реконструкції спонукає її розробника узгоджувати фальсифікаціонізм свого вчителя К. Поппера з вимогами

31 “Внутрішня історія” в трактуванні І. Лакатоса – це одна з частин його реконструкції історії науки. Вона складається з такої історії наукових ідей, яка може бути раціонально реконструйована на основі аналізу самих ідей. Інша частина – “зовнішня історія” – включає в себе "сторонні" з точки зору логіки ідей фактори – по-перше, випадковості, яких багато в будь-якій історії, в тому числі в історії науки, по-друге, зовнішні впливи на науку, наприклад, з боку культури, політики і т. д.

історичних пояснень і відповідності пояснень реальної історії науки. І викликана “Структурою наукових революцій” Т. Куна гостра дискусія навколо фальсифікаціонізму та його критики, змушує Лакатоса переглядати і уточнювати попперівські норми фальсифікації. Оновлену позицію він називає “витонченим фальсифікаціонізмом”. Новизна полягає в тому, що співвідношення теорії і досвіду визнається недостатнім і спростування, і відкидання теорії на підставі одних лише негативних результатів емпіричних перевірок заперечується. Достатньою підставою стає поява нової, кращої теорії, яка, на відміну від старої, пояснює контрафакти, а також прогнозує їхню появу. Вибір теорії повинен ґрунтуватися на зіставленні роботи різних теорій і обґрунтуванні оцінки їхніх дослідницьких перспектив.

Отже, замість зміни фальсифікації як емпіричної процедури приходить фальсифікація як процедура історичних порівнянь; замість зміни за допомогою з'ясування негативних характеристик теорій і їхнього “вибракування” приходить виявлення їхніх позитивів – можливостей не губити пояснювальний потенціал і нарощувати його.

При всьому цьому, об'єктом порівнянь і оцінок, згідно з Лакатосом, виявляються не окремі теорії, а комплекси (серії) теорій, розгорнутих на основі генетично пов'язаних принципів – “дослідницькі програми”, які стають базисним поняттям його філософії науки. Він вважає такі програми “найвеличнішими науковими досягненнями”, завдяки яким й існує наука. Лакатос пише: «Согласно моей концепции, фундаментальной единицей оценки должна быть не изолированная теория или совокупность теорий, а исследовательская программа; программы можно оценивать на основе прогрессивного или регрессивного сдвига проблем» [31].

Науково-дослідна програмамістить у собі:

а) “тверде ядро” – цілісну систему незмінних і визначальних теорій-постулатів;

б) “захисний пояс” допоміжних теорій і гіпотез, який, змінюючись і, тим самим, пристосовуючись до все нових і н