До надбань світової філософської думки.

Основні періоди у розвитку української філософії. Історія вітчизняної філософії, в якій виявляється духовність і самоусвідомлення народу, є складовою історії всесвітньої філософії. При вивченні історії української філософії слід мати на увазі філософські надбання, створені філософами, які перебували на території українського народу, та реальну сукупність філософських уявлень, які створили загальні підвалини філософсько-світоглядної вітчизняної культури.

Аналіз історії філософії в культурі України передбачає періодизацію її, що ґрунтується на врахуванні зміни історичних типів національної культури.

Перший період історії української філософії припадає на час існування Київської Русі. Філософська думка цього періоду є адекватним відбиттям греко-слов’янського, християнського типу культури з притаманним йому акцентом на проблему "людина-Бог".

Другий період, який пов’язаний з часом козаччини, ознаменовано значним розвитком культури, що припадає на добу XVI-XVIII ст. У XVI ст. в Україні запроваджується масове книгодрукування, розгортається діяльність Острозького центру. На XVII ст. припадає час діяльності братств, заснування Києво-Могилянської академії. Українська культура цієї доби складалась у сфері філософії у результаті освоєння ідей західноєвропейського Ренесансу та Реформації. Культура бароко зумовлює спрямування української філософії цієї доби. У колі проблематики акцент переноситься на проблему "людина - Всесвіт". Поряд із питанням етики і філософії історії чільне місце відводиться діалектиці, логіці, метафізиці, натурфілософії. Цього часу у складі культури українського народу відбивається формування професійної філософії як специфічної сфери теоретичного мислення. Найвиразнішим виявом цього є філософія професорів Києво-Могилянської академії.

Третій період, що хронологічно охоплює XIX – першу третину XX ст. позначений впливом романтизму. протягом XIX ст. значною мірою розвивається професійно-філософське знання (П. Юркевич). Особливості розвитку філософії України цього періоду зумовлюються зв’язком філософії із художньою літературою.

Особливості становлення вітчизняної філософської думки. Становлення української філософської думки відбувається у межах культури Київської Русі. Найдавніші збережені пам’ятки писемності Київської Русі датуються кінцем X – серединою XI ст. Наприкінці X ст. була написана включена до складу "Повісті временних літ" "Промова філософа", де відтворюється відповідно до християнського віровчення історія створення світу. У XI ст. створюється "Слово про Закон і Благодать" Іларіона, "Ізборники Святослава" та низка інших пам’яток, що насичені глибинним філософським змістом.

Істотне значення для розвитку філософської думки на Україні мало запровадження на Русі християнства. Завдяки цьому Київська Русь одержує можливість прилучитися до досягнень світової культури. Інтенсивні контакти із Візантією, Болгарією дають змогу використовувати як джерело розвитку філософської думки здобутки античної і візантійської філософії. До певної міри цей фонд включав і здобутки культури народів Західної Європи і Сходу.

В українській духовній традиції склався тип мислення, який не схильний до абстрактного, відірваного від життя філософського теоретизування. Не обмежуючись осмисленням всезагального як об’єктивно-безособової дійсності, філософ переживає його як власну долю. Саме тому в українській культурі складається філософія, домінуючу тенденцію якої утворює екзістенціально-антропологічна риса філософського знання. Відповідно до цього у києво-руській культурі виробляється розуміння філософії і філософа. Філософом вважався той, хто, спираючись на книжні знання, не просто здобув істину про сенс людського існування, а разом з цим перетворив одержану істину на керівництво у власному житті. Філософія мислилась не тільки як теоретичне, а й як практичне знання.

Яскравим виявом теоретико-пізнавальних орієнтацій у культурі Київської Русі є властиве їй розуміння ролі книги, писаного слова, книжного вчення у житті людини. "Книжність" осмислюється як запорука мудрості. У "Повчаннях" Володимира Мономаха та численних інших пам’ятках києво-руської писемності читається заклик вірувати "всім серцем и всею душою". Серце виступає органом віри, центром, завдяки якому здійснюється прилучення до сакрального. Однією з властивих рис української філософської думки було зосередження уваги на розробці філософії серця. З цим пов’язаний і започаткований з XI ст. культ мовчання, яскраво репрезентований в агіографічній спадщині Нестора, в творчості Феодосія Печерського, а згодом розвинений в традиції ісихазму. Культ мовчання у києво-руській культурі не протиставляється притаманній їй глибокій пошані до слова. Мовчання мислиться як засіб відтінити глибинну сутність буття, сокровенну в слові. Слово сприймається як засіб інтимної, "сердечної" бесіди з Богом, яка може здійснюватись лише під час мовчазного спілкування. Інтенція на мовчання тим самим в києво-руській культурі виступає специфічним засобом ствердження культу слова.

В культурі Київської Русі формується уявлення про святість як втілений моральний ідеал поведінки, особливу позицію, що розуміється як жертовність, яка надихається цінностями, але здійснюється тут на землі. Найважливішими серед них вважалась мудрість та милосердя.

Велика роль братств у поширенні освіти в Україні. Серед братських шкіл значний внесок в цей процес належить Львівській, Київській, Луцькій братським школам. Але найвпливовішим серед культурно-освітніх центрів був заснований 1576 р. в м. Острог на Волині князем Костянтином Острозьким. Острозький центр припинив свої існування в 1636 році. Тут здійснювалась наукова розробка й поширення філософських ідей духовної культури України того часу. Острозький культурно-освітній центр об’єднував колегіум, що являв собою першу на східнослов’янських землях спробу створення школи вищого типу, науково-літературний гурток і видавництво. Перший ректор школи Герасим Смотрицький, учасник створення і автор передмови до Острозької біблії – першого повного видання Біблії, здійсненого 1581 року "по язику словенску". Діячі Острозького центру звертаються до духовної спадщини Київської Русі, східно-патристичної та апостольської традиції, саме з цим пов’язана інтенсивна діяльність перекладу та редагування греко-візантійських творів та старослов’янських пам’яток. Філософські ідеї розробляються у межах синтетичної релігійно-духовної творчості. Однією з центральних постає проблема Бога, спроба осмислити складну теолого-філософську проблему християнства, пов’язану із обґрунтуванням догмату трійці. Всупереч обґрунтованому у католицизмі вченню про походження Святого Духу з двох джерел – від Отця і Сина, острозькі діячі обстоюють погляд на єдине триіпостасне Божество, що спиралося на твердження рівної гідності, єдиносутності осіб-іпостасей Пресвятої Трійці. Гносеологічні орієнтації острозьких книжників визначаються переконанням у неможливості з допомогою розуму пізнати божественну істину. Справжнє осягнення істини досягається у мовчанні, що дає змогу через внутрішнє почуття здійснити спілкування з Богом.

Згодом створювались передумови до виникнення професійної філософїї на ґрунті органічного синтезу попередньої вітчизняної традиції і здобутків західноєвропейської філософії. Реалізація цього здійснюється з появою Києво-Могилянської академії. Істотний внесок в утворення Києво-Могилянської академії було зроблено діячами вченого гуртка, що утворився навколо друкарні Києво-Печерської Лаври. Цей гурток послідовно очолювали Єлисей Плетенецький, Захарія Копистенський і Петро Могила. Ідеї гуманізму, реформації та раннього просвітництва – у складному синтезі наявні в філософських уявленнях професорів Києво-Могилянської академії (С. Яворський, Т. Прокопович та ін.).

Києво-Могилянська колегія, згодом Академія, була заснована 1632 р. завдяки об’єднанню шкіл Київського братства і гімназії, відкритої при Києво-Печерській Лаврі. Засновником Києво-Могилянської академії був митрополит Петро Могила, який прагне піднести роль української православної церкви. Академія мала чітку структуру поділу на окремі класи з певним обсягом предметів, що вивчались в них. Філософський курс складався з трьох частин: (1) логіки, або розумової філософії, де розглядались загальні закони і форми людського мислення; (2) фізики, або природної філософії, предмет якої складали – матерія, природа, мистецтво, нескінченне, космологія, психологія і методологія. Закінчувався філософський курс (3) метафізикою. Викладання здійснювалось на ґрунті осмислення здобутків античної філософії, патристики та її рецепції в літературі києво-руської доби, європейської схоластики, філософії Ренесансу, Реформації і доби раннього Просвітництва. Києво-могилянські вчені розглядають філософію як засіб інтелектуального пізнання людини і природи, засобом досягнення цієї мети вважається досконало розроблений апарат формальної логіки. З цього погляду виділяються логіка природна, що властива кожній людині, і мистецька логіка – певний навик для розуміння інших наук, з допомогою якого вдосконалюється людський інтелект настільки, що стає здатним робити безпомилкові висновки. Курси логіки, які читались в Києво-Могилянській академії, за своєю структурою складались з двох частин: малої логіки та великої логіки. Спеціальне місце у києво-могилянських курсах логіки відводиться вченню про метод, як правило аналізувались синтетичний (індуктивний) та аналітичний (дедуктивний) методи. Характерним є переважання орієнтації києво-могилянських професорів на синтетичний, індуктивний метод.

Значне місце приділялось розглядові фундаментальної проблеми тогочасної логіки – про універсалії. Поділяючи позиції поміркованого номіналізму, києво-могилянські професори розглядають універсалії як сутності, що існують невіддільно від окремих одиничних речей. З погляду на це вони, спираючись на Арістотеля, піддають критиці теорію ідей Платона. У вченні про істину києво-могилянські професори проводять досить чітку диференціацію між знанням і вірою. Вважалось, що істина існує як логічна (відповідність думки об’єктові) та як метафізична, трансцендентна (відповідність дійсності Божественним ідеям та поняттям). Об’єктом філософського аналізу києво-могилянці вважають логічну істину. Метафізична, ж, на їхню думку, становить предмет релігії. Значну увагу, яку приділено у курсах професорів Києво-Могилянської академії проблемам натурфілософії, теорії пізнання і логіки відповідно до загального спрямування барокового світогляду, підпорядковано проблемі усвідомлення сутності людини, місця її у безмежному Всесвіті.

Внесок найзначніших представників вітчизняної філософії до надбань світової філософської думки.У межах києво-могилянської філософії зростає найзначніша філософська система того часу, автором якої був видатний український мислитель, вихованець Києво-Могилянської академії Григорій Сковорода(1722-1794). В діалогах Сковороди розробляється тема самопізнання, що є центральною для всієї його творчості. Сковорода обґрунтовує етичне вчення, розвиваючи вчення про дві натури і три світи, про сродну працю, щастя тощо. Сковорода зосереджується на людинознавчій проблематиці, підносив духовне начало в людині. Позиції Сковороди органічно властивий діалогізм. Для Г. Сковороди діалог – не лише форма, якої набирають його твори. Діалогічним, по суті, було все життя мислителя, сповнене пошуку шляхів до досягнення людського щастя. Не менш притаманним для творчості Г. Сковороди є властивий йому символічно-образний стиль мислення. Образно-символічний світ мислення Сковороди – цілком співзвучний його епосі,сучасній Сковороді європейській культурі.

Відповідно до традиції, започаткованої в українській культурі з часів Київської Русі, Сковорода розробляє й своє розуміння філософії. Філософія тлумачиться їм як любов до мудрості. Мудрість же невіддільною є від життя відповідного пізнаній істині. Результатом філософування є не знання, а життя. Викладеним пояснюється й центральне місце, яке у філософському вченні Г.С. Сковороди посідає принцип самопізнання. Сковорода, спираючись на традиції східно християнської філософії, розуміє акт самопізнання не як гносеологічний, а як онтологічний процес реального наближення людини до Бога шляхом заглиблення у себе. Результатом цього процесу постає не зміна навколишнього світу, а переображення людини, обожнення її. У самопізнанні, з погляду Сковороди, полягає сенс людського життя. У процесі його людина розкриває саму себе, повертається до глибинних основ свого існування. З цим пов’язане притаманне філософії Сковороди акцентування ролі серця як осереддя душевного життя людини, як сили, що визначає шлях переображення людини. Серце розглядається Сковородою як осереддя людського у людині, воно є органом самопізнання і тією силою, що проводить людину шляхом самовдосконалення. Серце Сковорода розглядає як духовну субстанцію, що є основою людського буття і джерелом діяльності людини. Це утворює метафізичний аспект розуміння серця. Такий погляд спирається на певну традицію, що ґрунтувалась на християнській етиці з властивою їй ідеєю переображення.

Основним положенням філософської системи Сковороди є вчення про дві натури та три світи. "Весь мір, состоит из двух натур: одна – видимая, другая – невидимая. Видима – называется тварь, а невидима – Бог. Сія невидимая натура, или Бог, всю тварь проницает и содержит; вездь и всегда был, есть и будет". Сутністю всього є невидиме. Вчення про дві натури органічно пов’язане з наступним основоположним для філософії Сковороди вченням про три світи. Все існуюче, на думку Сковороди, розподіляється на три специфічні види ("світи") – великий (макрокосм), малий (мікрокосм) символічний (Біблія). Великий світ – це світ речей, Всесвіт. Людина, мікрокосм – це центр, в якому сходяться і набувають свого значення усі символи макрокосму і Біблії. Третій світ – світ символів, або Біблія, виступає як самостійна реальність, яка забезпечує людині можливість досягнення Бога. Через цей світ Бог являється людині.

В середині XIX ст. найзначнішим центром філософського життя України стає Київ. У ньому цього часу склалась релігійно-філософська школа. Центральною проблемою для представників Київської релігійно-філософської школи постає проблема співвідношення віри і знання, з огляду на яку розв’язується питання про місце і роль філософії у духовному житті. Центром школи стає Київська духовна академія, яка після закриття Києво-Могилянської академії розпочала свою роботу з 1819 р. Істотну роль у становленні ідей Київської релігійно-філософської школи відіграло звернення до німецької філософії.

Найзначнішою постаттю серед представників Київської релігійно-філософської школи був Памфіл Юркевич ( 1826-1874). Серед його публікацій найголовніші: "Ідея" й "Серце та його значення в духовному житті людини, згідно з вченням Слова Божого". Юркевич поціновує інтерес до природознавства і науки, впровадження методів емпіричного дослідження у психології й науках про дух; його приваблює прагнення сучасних йому течій до точного аналізу. Філософія пов’язана з життям духу і для того, щоб зрозуміти, що є філософія, Юркевич виразно розрізнює дух і свідомість. Разом з тим, дух ширше за свідомість. Оскільки дух є основою будь-якої дійсності, остільки філософія, звертаючись до пізнання навколишнього світу, прагне виявити цю основу. Нею, на думку Юркевича, є ідея, в якій мислення і буття збігаються. Ідея може виявитися, коли предмет пізнання розглядається не як щось стале, а в динаміці, у розвитку. Філософія є пізнанням ідеї. Процес пізнання, як вважав Юркевич, здійснюється у трьох формах: пізнання через уявлення – це нижча і найменш досконала форма, що пов’язана з чуттєвим спогляданням; пізнання через поняття – це більш високий рівень пізнавальної діяльності, але й на ньому не досягається певна відповідність між мисленням і буттям; на стадії пізнання через ідею за допомогою розуму синтезуються результати розсудкового пізнання в цілісний світогляд, що доповнює одержані знання пізнанням і вірою у вищий світ – вірою у Бога, у безсмертя душі і в призначення людини.

Остаточним виправданням дійсності стає ідея добра. Це приводить до ще однієї важливої сфери системи поглядів Юркевича, яку утворює філософія серця. Філософія, на його переконання, спрямована на осмислення душі. Оскільки душа в людині органічно пов’язана з її тілом, постає питання про тілесний орган духовної діяльності людини. Спираючись на авторитет Святого Письма, Юркевич відстоює погляд на серце як осередок духовного життя, яке визначає сутність людської особистості. Серце є охоронцем і носієм усіх тілесних сил людини. Серце виступає осередком душевного й духовного життя людини. Серце виступає центром морального життя людини. Багатьма своїми рисами ця позиція виявляється співзвучною ідеям філософії Сковороди, хоча істотно відрізняється від неї (у Сковороди серце – не орган тіла). Юркевич, спираючись на обґрунтовану ним філософію серця, підтримує "гармонійне співвідношення між знанням і вірою", що враховує самостійне значення обох компонентів відношення й прагне до їхньої творчої взаємодії.

Характерним для української філософії цього періоду є зв’язок філософії із художньою літературою (творчість Т. Шевченка, І. Франка та ін.). У розробку української філософії вагомий внесок робить Тарас Шевченко. Його світосприйняттю притаманний антропоцентризм, який зумовлює сприйняття навколишнього світу природи, історії й культури крізь призму переживань, бажань, потреб і прагнень людини. Для Шевченка цей світ уособлює Україна, як екзистенційний стан буття. Особиста доля Шевченка і доля його народу стають віддзеркаленням одне одного. Поезія виявляються причетною до сфери філософії як особливого типу духовної діяльності людини, спрямованого до усвідомлення підстав людського буття. Власне філософська проблематика утворюється передусім системою таких моральних категорій, як життя та смерть, віра, надія, любов тощо. Ці проблеми утворюють ідейний зміст поезії взагалі і художньої творчості Т. Шевченка, зокрема. Філософське світосприйняття Т. Шевченка належить до того ряду, що в українській духовній традиції можна охарактеризувати як "філософію трагедії". Тут мовиться про філософію як вираз душі страждальця, вираз усвідомлення ним трагедії буття рідного народу, України як власної долі.

Характерною особливістю спадщини Івана Франка є властивий його філософському пошукові екзистенційно-художній характер та етико-антропологічне розуміння філософських проблем. Саме етико-антропологічна проблематика виявляється причетною до філософсько-змістовного насичення його творів.

Одним із найвідоміших вітчизняних філософів-мислителів XX ст. був Володимир Вернадський (1863-1945). Він – творець цілісної філософії світобудови, філософії суспільного життя, один із засновників антропокосмізму як системи, що з’єднує в гармонійне ціле природничо-історичну та соціально-гуманітарну тенденції розвитку науки. Якщо переважаюча тенденція в усвідомленні проблеми "людина-природа" в філософії Нового часу визначалась прагненням відокремити, протиставити природу людини, то В. Вернадський до розв’язання її підходить з принципово іншої позиції, спрямованої на усвідомлення вищого синтезу природи й людства. В цьому й полягає зміст концепції ноосфери, обґрунтованої В. Вернадським. Термін "ноосфера" (гр. ноос – розум, сфера – шар) набуває поширення в філософії наприкінці 20-х років XX ст. завдяки працям французьких учених П. Тейяра де Шардена та Е. Леруа, які прийшли до ідеї ноосфери під впливом лекцій, читаних Вернадським.

Вагомий внесок в розвиток філософії робить Дмитро Чижевський, який розробляє концепцію історико-філософського українознавства. Щодо загальної історії філософії Чижевський, вважає, що на кожному етапі розвитку всесвітньої філософії репрезентантом цього етапу є певна національна філософія. Особливості національної філософії характеризують, за Чижевським, три чинники – форма вияву національних думок, метод філософського дослідження і побудова системи філософії, "архітектоніка" її. Історія культури України знала визначних типових представників українського національного характеру. якими, на думку Чижевського, є Сковорода, Юркевич та ін.. Це дає підстави спеціальну увагу присвятити характеристиці особливостей українського світогляду, які зумовлюють специфіку української філософської думки. Характеристику національного типу взагалі, роз’яснює Чижевський, можна здійснювати трьома шляхами: досліджуючи народну творчість; через визначення найбільш яскравих епох в історії народу, і, по-третє, шляхом аналізу життя і творчості видатних представників цього народу.

Перший шаг дає змогу висновувати про те, що психологічному складові народу притаманні "емоціалізм і сентиментальність, чутливість і ліризм", що виявилося в "естетизмі українського народного життя і обрядовості". Національні риси українського характеру відобразилися і в творчості видатних діячів української культури. "Емоціалізм" знаходить своє відображення в "філософії серця", прояви якої Чижевський вбачає в творчості Сковороди, Гоголя, Юркевича і Куліша. Зрештою, типовими для української думки рисами є притаманне їй релігійне забарвлення і симпатії до інших націй, передусім, німців (Т. Прокопович, Г. Сковорода, М. Костомаров, П. Куліш, В. Кістяківський) та італійців (Гоголь). Такими є загальні засади, що одержують конкретизацію в дослідженні історії філософії Чижевським.

У традиціях вітчизняної філософської думки простежується схильність до розуміння філософії переважно як етико-практичного знання, ніж абстрактного теоретизування, вітчизняна філософська творчість відзначається синтетичною релігійною спрямованістю, в ній переважає екзістенціально-антропологічна тенденція. Національна філософія упродовж свого існування відзначається зацікавленістю до широкого кола філософських проблем та високим науковим рівнем.