Категрія "матерія", її значення та властивості.

Буття як вихідна категорія філософії. Поняття буття є вихідним для філософії. Проблема буття — це проблема сутності всього існуючого, а також проблема єдності світу як цілого. Буття постає як абстракція високого, навіть граничне високого рівня. Фундаментальність проблеми буття для філософії пов'язана насамперед із тим, що філософія виконує функцію людського світоорієнтування, а буття - це найширше філософське поняття, і тому воно постає як граничний, цільовий, стратегічний людський орієнтир. Завдяки цій якості воно виконує функцію сенсоутворення у людському світорозумінні. Буття постає як вища універсальна цінність та міра моральної відповідальності людини за свої дії. Таким чином, дослідження, розуміння буття є для філософії її змістовим та смисловим епіцентром.

З ХVIII ст. розділ філософського знання, пов'язаний із дослідженням буття, отримав назву «онтологія» (від давньогрецького ontos – суще і loqos – поняття, вчення). У сучасній філософії основні філософські науки про буття – метафізика та онтологія, які найчастіше розділяють у такий спосіб: онтологія вивчає прояви буття, те, яким воно постає перед людиною та осмислюється нею, тобто онтологія ставить питання "Яким та як є буття?", а метафізика шукає коренів буття та відповідає на питання "Чому та що є буття?".

Поняття буття має фіксувати певні характеристики світу, а також і певні ознаки, за якими можливо відрізняти буття від небуття, тобто умовою визначення буття як граничне широкої категорії є зіставлення його з небуттям.

Значення проблеми буття для філософії проявляється в тому, що ця проблема окреслює граничну межу і специфіку філософського узагальнення та сутнісного розгляду будь-яких явищ реальності, отже від розв’язання проблеми буття залежить розуміння та розв’язання усього кола філософської проблематики.

Проблеми буття в історико-філософському окресленні.

У різних філософських системах поняття «буття» набувало різного значення і визначалось через відношення його до таких понять, як «небуття (ніщо)» і «суще». Ніщо — це заперечення буття. Класична філософія визначала буття через протиставлення небуттю. В сучасній філософії, зокрема в екзистенціалізмі, буття визначають через суще. Під сущим філософи розуміють «оформлене», «обмежене», «визначене» буття, все те, що можна помислити в предметній формі. Виходячи з цих засад, можна розглянути існуючі концепції буття.

В історії філософії проблему буття почали розглядати в давньогрецькій натурфілософії. В самому бутті вже вирізняли щось стійке, стале, незмінне, на відміну від нестійкого, мінливого такого, що зникає. Так, Парменід, якому належить заслуга введення у філософський та науковий обіг поняття „буття”, вважав буття основою світу та дійшов парадоксального висновку, що існує тільки буття, а небуття не існує, бо якщо людина думає про небуття, то воно постає як буття. Отже, найпліднішою виявилась думка Парменіда про самототожність і незмінність істинного буття. Цю думку підхопили Демокрит, Платон, Анаксагор, Аристотель, а далі вона стала загальновизнаною у добу Середньовіччя. Але найбільше розвинені концепції буття розробили Платон та Аристотель. За Платоном, справжнім джерелом буття може бути лише ідея, котра у вищому способі буття постає як Єдине. Воно є тотальне, вічне та незмінне. Всі ж речі та явища чуттєвого світу існують лише в міру їх причетності до Єдиного. Отже, речі самі по собі не мають у собі буттєвого кореня. Щоб зрозуміти їх, як і Космос узагалі, треба не стільки досліджувати речі, скільки відштовхуючись від них, сходити до споглядання вічних ідей. За Аристотелем, річ та Єдине тотожні. Тому розуміння ідей, за Аристотелем, вимагає дослідження будови речей, з'ясування їх причин та функцій.

У Середні віки буття постає в окресленні абсолюту. Бог як абсолютне буття протистоїть світові, природі; за своїми якостями він вічний, незмінний, всеохоплюючий; він до того ж є запорукою того, що буття невмируще. Але особливості середньовічного способу мислення полягають у тому, що самодостатній та абсолютний корінь буття може виявити себе лише на тлі та через відносне, змінне, плинне. А тому буття розпадається на самодостатнє та породжене, перше та похідне, а весь світ постає в окресленні ієрархічної системи, просякнутої енергетичними струменями, що несуть із собою буттєвість. Важливим є також і те, що середньовічне уявлення про буття набуває антропоморфних та ціннісних характеристик. Отже, буття у Середньовіччі має тотальний, системний та ієрархізований порядок, а в його виявленні вирішальна роль належить активності, у тому числі — людській.

Розуміння буття як системно-процесуального, енергетично-дійового набуло свого завершення в епоху Нового часу. На перший план у розумінні буття тут виходить поняття субстанції, яке плідно й досить інтенсивно розробляли Р.Декарт, Б.Спіноза, Г.Лейбніц та представники німецької класичної філософії. Саме це поняття—поняття субстанції, на думку Дж. Локка, було всеохоплюючим і поставало синонімом буття у його більшій конкретизації. Субстанцію розглядали не лише самодостатньою, не лише такою, що позначає вихідний початок сущого, а такою, що пояснює всю розмаїтість мінливих форм реальності.. Під атрибутами субстанції розуміли її вихідні якісні характеристики, поза якими субстанція була неможлива. Б. Спіноза відносив до атрибутів світової субстанції протяжність і мислення.

У німецькій класичній філософії атрибутами світової субстанції постали також активність, рух, розвиток. Так, у філософії І. Канта наявні два центри абсолютного буття — «Я» і речі в собі. При їх зіткненні (накладанні форм розуму на подразнення від речей) виникає суще — світ речей, який вивчає наука. Свідомість (Я) мислилася ним як носій певних апріорних форм, тобто як щось конкретно визначене, як суще, як річ. У теорії Г. Гегеля буття окреслене як єдність простору й часу, множинності та єдності, ідеальності та реальності. Природа тут розглядається як інобуття духу, як його постійна демонстрація через розмаїття та зміну форм.

Загалом розроблення поняття субстанції у XVIII—XIX ст. наблизилось до наукової картини світу. Тому в цей час виявилось досить багато точок зіткнення між філософією та наукою. Буття - субстанція постала як багаторівнева, ієрархічно та системно впорядкована реальність, що існує завдяки органічному зв'язку внутрішнього та зовнішнього, необхідного та випадкового, суттєвого та другорядного, зв'язку, що інтегрально звершує світовий еволюційний процес.

У середині XIX ст. з'являється некласична філософія, а з нею — і нове розуміння буття. Якщо в попередній філософії один вид сущого (матеріального чи ідеального) протиставлявся іншому як справжнє і несправжнє буття, то в некласичній філософії буття протиставляється сущому. Буття є першою і необхідною умовою будь-якого людського усвідомлення, тобто внутрішньою умовою самоздійснення, самореалізації людського інтелекту в актах. Некласична філософія звернула увагу на те, що всі і всілякі розмови про буття мають сенс лише в межах усвідомлення дійсності. Так, А. Шопенгауер різко розводить суще (світ в уявленні) і справжнє буття (світ волі). Воля втрачає риси предметності, оформленості, речі, вона не є сущим, до неї не застосовуються категорії сущого (причинність і т. ін.). Таке протиставлення наявне у філософії Ф. Ніцше. У С. Керкегора екзистенція як справжнє буття також протиставляється сущому, світу. Отже, буття — це тривалість, неперервність, націленість свідомості на змістове відношення. Але це ще й постійна предметна мінливість зазначених тривалості та спрямованості на зміст.

Тенденція протиставлення буття сущому стає домінуючою у феноменології та екзистенціалізмі. У феноменології за абсолютне буття приймається свідомість, яка мислиться як «жива діяльність», позбавлена предметної форми. Ця діяльність свідомості, на думку Є. Гуссерля, конституює суще і надає йому відповідний спосіб (модус) буття. Суще і спосіб його буття задаються відповідними актами свідомості. Так, у сприйманні дається («конституюється») реальна річ, у вірі — цінності, у фантазії — казкові герої. Буття розпадається на різні сфери, відповідно до актів, у яких воно конституюється. Буття, за Хайдеггером, це не щось поза людиною, протилежне людині, що можна виразити в понятті й перевести в технологію. Воно як смислова єдність всього сущого існує в світі тільки через існування людини.

Отже, виходячи з історії філософії, можна вести мову про три основні концепції буття:

— матеріалістична, яка ототожнює буття з матеріальним сущим;

— ідеалістична, що ототожнює буття з мисленням (ідеальним сущим);

— некласична, що протиставляє буття як процесуальність, мінливість, незавершеність сущому як усталеному, оформленому, завершеному.

Матеріалістична та ідеалістична концепції тяжіють до об'єктивізму (прагнуть розглядати буття з об'єктивного погляду, з позиції близької до науки); некласична, яка в розвинутій формі представлена у феноменології та екзистенціалізмі — до суб'єктивізму, до визначення буття через свідомість та існування людини.

Сучасна наука різними напрямами та галузями утворює наукову картину світу, яка окреслює досить складну картину проявів буття та виділяє такі найважливіши характеристики буття:

· по-перше, буття постає переважно в динамічному, а не статичному вигляді;

· по-друге, буття постає у системних окресленнях, тобто в окресленнях зв'язку „всього з усім”;

· по-третє, до сучасної наукової картини світу входить рівнево-ієрархізована будова проявів буття: мікро-, макро- та мегапроцеси. На всіх рівнях діють свої особливі закони, тенденції, якісні характеристики;

· по-четверте, багаторівневість проявів буття демонструє себе ще й еволюційно, що межує з оцінними підходами. Еволюційний процес рухається у напрямі дедалі тотальнішого прояву глибинних характеристик буття. У цьому аспекті розвиненіші форми сущого є більш демонстративні, більш розгорнуті щодо виявлення форм буття, ніж нижчі;

· по-п'яте, сучасна наука докорінно змінила попередні уявлення про взаємозв'язок суб'єкта та об'єкта. Якщо раніше ці поняття досить радикально розводили, то тепер людина як суб'єкт постає органічною часткою світу як об'єкта.

У зв'язку з усім зазначеним буття у сучасній науковій картині світу набуває характеристик суперечливої єдності процесів зростання ентропії (хаосу, невпорядкованості) та самоорганізації. З одного боку, будь-яка система має тенденцію до руйнування, збільшення власної невпорядкованості, з іншого — через невпорядкованість і мінливість відбувається рух у напрямі гнучкіших і складніших форм самоорганізації. Отже, буття є справді складноорганізованою, ієрархічно побудованою та енергійно самоконцентрованою системою. Суперечливість цієї системи виявляється у тому, що вона є єдиною і множинною, перервною і неперервною, скінченною та нескінченною, такою, що в з'явленнях набуває форми просторово-часових співвідношень.

Дуже важливе значення має фіксація двох принципово відмінних статусів буттєвих процесів: матеріальне (або матеріально-чуттєве) та духовне буття. Матеріальне буття характеризується множинністю, подільністю, просторовістю, наявністю маси, опору матеріалу та силових взаємодій. Духовне буття позапросторове, самоконцентроване, рефлексивне, тобто прозоре для себе самого, ідеальне, цілісне, динамічне. Але за всіх відмінностей у статусах матеріального та духовного (ідеального) буття все ж постає як єдине та взаємопов'язане. Реальну єдність матеріального й духовного ми спостерігаємо в людському бутті та людській життєдіяльності. Філософія здавна усвідомлює природу людини як єдність матеріального й духовного. Отже, принаймні в людській діяльності можливо бачити принципову спорідненість матерії і духу, ідей та справи, теорії і практики. Система людської життєдіяльності складається із взаємодії зазначених видів буття, в якій кожному з цих видів належать своє місце, свої особливі риси, де виконуються певні особливі функції.

Таким чином, найпоширенішою класифікацією філософських позицій на основі розуміння вихідних характеристик буття (що певною мірою перегукуються із основними світоглядно-філософськими позиціями) є:

· монізм - розуміння буття як єдиного у своїй основі;

· матеріалізм - субстанцією світу є вічна та нескінченна матерія;

· ідеалізм - субстанцією світу є дух, ідея;

· дуалізм - визнання двох коренів буття — матеріального та духовного - рівноправними і взаємодіючими;

· плюралізм - розуміння буття як абстракції від реально існуючої множини речей, якостей, процесів і явищ;

· субстанціалізм - визнання того, що за поверхнею явищ лежить глибинна внутрішня сутність;

· реїзм - позиція, згідно з якою немає ніяких сутностей поза речами;

· організм (або організмизм) - позиція, згідно з якою будова світу подібна до організму, тобто внутрішньо пов'язана так, що окремі елементи не мають у ній самостійного значення;

· механіцизм - позиція, згідно з якою елементи світобудови пов'язані суто зовнішньо, тобто механічно;

· динамізм - коли світ постає рухливим;

· статичність - світ у своїй основі незмінний.

Перед онтологією як вченням про світ постали такі проблеми: як виник світ (підстави існування світу); яка будова світу (шари або сфери буття); який характер відношень між речами світу (категорії як найзагальніші характеристики цих відношень). На питання щодо підстав існування світу (способів визначення світу) можливі такі відповіді: світ існує сам через себе, не маючи підстав поза собою; світ існує через Бога; світ існує (визначається) через буття свідомості.

До першої відповіді вдаються матеріалісти, які розуміють під світом сукупність матеріальних речей. Такий світ, на їх думку, не потребує потойбічних причин для свого існування. Матерія вічна, незнищувана, вона лише перетворюється з однієї форми на іншу. У своєму розвитку матеріалізм пройшов кілька етапів: наївний матеріалізм (погляди давньогрецьких та деяких давньоіндійських і китайських мислителів); механістичний матеріалізм (формується у Новий час під впливом розвитку науки, особливо механіки); діалектичний та історичний матеріалізм (виник в XIX ст.).

Об'єктивний ідеалізм також зводить світ до сукупності матеріального сущого. Світ ідей як самостійне суще притаманний тільки вченню Платона. У мислителів-ідеалістів Нового часу ідеї не становили самостійної сфери буття. Щодо цього підхід до світу матеріалістів та ідеалістів принципово не відрізнявся. Ідеалізм теж тлумачить світ як матеріальне суще, яке вивчає наука. Вони лише по-різному розуміли підстави існування світу, вважаючи, що він створений Богом. Залежно від особливостей розуміння відношення Бога і світу в філософії Нового часу сформувалось три концепції — теїзм, пантеїзм і деїзм. Риси пантеїзму, який ототожнює Бога і світ, притаманні неоплатонікам М. Кузанському, Дж. Бруно, а також Б. Спінозі, Ф.-В.-Й. Шеллінгу, Г.-В.-Ф. Гегелю. Концепцію деїзму, за якою Бог створив світ, дав йому імпульс для руху і розвитку і далі не втручається в його справи, сповідували Р. Декарт, Ф. Бекон, Дж. Локк, Т. Гоббс, французькі просвітники. На відміну від них, теїзм вважає Бога духовною особою. Будучи духовною особою, Бог може втручатись в розвиток подій у створеному ним світі (С.Керкегор).

У XIX ст. розуміння світу було переосмислено. В цьому процесі окреслилися наступні напрями:

1. А. Шопенгауер, Ф. Ніцше, А. Бергсон за світом матеріального предметного сущого (завершеного, оформленого) вбачали буття (волю, творчий порив), що не було сущим (не було завершеним, оформленим у предметність).

2. Чеський математик і теолог Бернард Больцано, німецький мислитель Рудольф-Герман Лотце, математик Готлоб Фреге, а також Е. Гуссерль (в «Логічних дослідженнях»), які схилялись до платонізму, висунули концепцію буття «ідеального сущого». На їх думку, математичні числа, юридичні закони (цінності) мають таку ж предметну форму, належать такою ж мірою до буття, як і матеріальні речі, тобто стосовно людської свідомості вони об'єктивні, є сущим.

3. Неокантіанці Вільгельм Віндельбанд і Генріх Ріккерт, які розвивали концепцію цінностей, стверджували існування «світу цінностей» поряд зі світом реальних речей. Так поряд зі світом матеріальних речей постав світ логіко-математичних предметів і цінностей. Єдина до того сфера буття розпалась на кілька сфер.

Нова онтологія, яка сформувалася на основі феноменології, досліджує різні сфери буття, різні буттєві світи. Якщо класична філософія, як матеріалістична, так й ідеалістична, формує натуралістично-об'єктивістську традицію (вона трактувала світ як сукупність матеріального сущого), то феноменологія, екзистенціалізм та герменевтика належать до культурологічно-суб'єктивістської традиції. У них світ за способом конституювання суб'єктом (культурою) сущого розпадається на множинність сфер буття (реальних речей, математичних предметностей, цінностей тощо). Натуралістично-об'єктивістська традиція причини існування світу шукає в ньому самому і в Богові (тобто в чомусь об'єктивному, незалежному від людини), культурологічно-суб'єктивістська — в діяльності суб'єкта і в культурі.

Основні форми буття.До традиційних проблем онтології належали поділ світу на окремі сфери та обґрунтування цього поділу. Виділяють чотири основні форми буття – буття речей, буття людини, буття духовного (ідеального) і буття соціального.

Буття речей (явищ, процесів) містить у собі, по-перше, буття речей «першої природи» і, по-друге, буття зроблених людиною речей, або буття «другої природи». «Перша природа» - це об'єктивна і первинна реальність, що існувала мільярди років до людини (био- і геосфера, атмосфера, ближній і далекий космос). «Друга природа» - це комплексна природно-духовно-соціальна реальність, що включає в себе створені людиною предмети повсякденного побуту, техносферу, виробничу і соціальну інфраструктуру.

Буття людини містить у собі, по-перше, буття людини у світі речей і, по-друге, специфічно людське буття. Буття людини у світі речей – це його існування як «речі серед речей», позв'язане з загальними для людини і речей природи законами, з необхідністю урахування передумов людського існування. Специфічно людське буття – це життєдіяльність людини у всій повноті її проявів, у єдності тілесного (фізичного), біологічного і соціального вимірів.

Буття духовного (ідеального) містить у собі буття індивідуалізованого духовного і буття об’єктивированого духовного. Буття індивідуалізованого духовного – це прояв свідомості індивіда (потік усвідомлених потягів, спонукань, почуттів, переживань, думок, знань, переконань, стереотипів, цінностей і т.п.), а також різні форми несвідомого. Буття об’єктивированого духовного – це форми матеріалізації духовних утворень (представлення про світ, Бога, добро, істину, справедливість й ін.), породжувані людською культурою.

Буття соціального містить у собі буття окремої людини в суспільстві й історії, а також буття суспільства. Буття окремої людини в суспільстві й історії охоплює процеси соціалізації і життєдіяльності окремої людини в рамках визначеного людського співтовариства і соціальної групи в конкретну історичну епоху. Буття суспільства – це сукупність проявів його життєдіяльності як цілісного організму в єдності матеріально-виробничої і духовної сфер, рушійних сил і механізмів суспільно-історичного розвитку, культурно-цивілізаційних явищ і процесів.

Спосіб існування буття, форми його виявлення та здійснення.Буття має ряд невід'ємних властивостей, які у філософії одержали назву атрибутів. Поза цими атрибутами буття позбавляється можливості виявлятися, підтверджувати свій статус субстанції. Атрибутами буття є рух, простір і час.

У широкому розумінні рух – це будь-яка зміна, спосіб існування буття. Виділяють ряд властивостей, що притаманні руху.

· Об'єктивність. Рух здійснюється незалежно від свідомості людей і він завжди є зміна який – небудь реальності.

· Абсолютність. Буття не може бути реальністю без руху. З цього випливає, що рух вічний і не знищувальний (незникаючий) .

· У той же час рух є відносним. Абсолютна природа руху виявляється тільки через конкретні форми буття.

· Суперечливість. Суперечливий характер руху виявляється в єдності понять зміни і спокою, переривчастості і безперервності, еволюції і революції, якості і кількості.

Проблеми руху у філософії розглядали Аристотель, Ф.Енгельс та інші.

Рух не привноситься ззовні, а укладений в природі самого буття. Зміна, рух буття можливо тільки в рамках визначених просторово-тимчасових параметрів.

Простір і час - це основні форми (властивості, характеристики) матеріального світу, матеріального сущого. Саме вони відмежовують матеріальні речі від ідеального буття (буття Бога, чисел, цінностей). Поняття «простір» схоплює дві фундаментальні риси матеріального сущого — його протяжність і місце серед інших сущих. Протяжність є продовженням одного і того ж сущого. Кожне тіло має три виміри протяжності — довжина, широта і висота. Вони визначають величину, розмір предмета. Місце — це просторова визначеність предмета у відношенні до інших предметів. У цьому аспекті простір постає як середовище, утворене відношенням речей. Задавши розмір тіла і вказавши йо­го місце в середовищі, визначають його просторові характеристики.

Час також відображає дві фундаментальні риси процесів, які відбуваються з матеріальними тілами, а саме тривалість і черговість подій. Тривалість аналогічна протилежності. Вона схоплює продовження одного і того ж. Тривалість — це фази одного і того ж (тривалість дня, існування дерева). У ній розрізняються фази (моменти) — сучасність, минуле і майбутнє. Черговість вказує на місце події серед інших подій в часовому просторі (те відбулось раніше, а це пізніше). Вказавши місце події серед інших подій та її тривалість, визначають її часову характеристику.

Простір і час взаємодоповнюють одне одного. Взаємодоповненість полягає в тому, що простір визначають через час і навпаки.

Розрізняють дві основні концепції простору і часу — субстанційну (Демокрит, Ньютон) і реляційну (Аристотель, Г.Лейбниц). Субстанційна розглядає простір і час як щось самостійне (як різновид субстанції). Навіть коли б матеріальні речі зникли, простір і час залишились би. Реляційна розглядає простір і час як властивості матеріальних утворень. Матеріальні маси, їх величина визначають характеристики простору і часу. Тут простір і час є похідними, відносними, визначеними матеріальною масою.

Проблема простору і часу привертала постійну увагу мислителів. Це питання розглядали Демокріт, Аристотель, Р. Декарт, Г. Лейбніц, Дж. Берклі, французькі матеріалісти, І. Кант, А. Бергсон та інші. У розумінні простору і часу співіснують дві традиції — натуралістична і культурологічна. Натуралістична традиція розглядає простір і час як визначення (властивості, характеристики, форми) речей самої природи (при цьому природа зводиться до неживої матерії); культурологічна традиція, навпаки, пов'язує розуміння простору і часу з практичною діяльністю людини (з культурою). Тут розвиток уявлень про простір і час розглядається в тісному зв'язку з розвитком культури.

Отже, категорії руху, простору і часу, будучи структурами сущого, по-різному виявляють себе на різних рівнях буття.

Категрія "матерія", її значення та властивості.Розмежовування основних сфер буття (свідомість, суспільство, природа) призводить до пошуку деякої єднальної сили, що була б спроможня виступити загальною основою всього, що існує. Тому для характеристики такого базису у філософії використовується поняття субстанція. Субстанція – це внутрішня єдність різноманіття конкретних речей, подій, явищ та процесів, завдяки яким вона існує. У якості субстанції можна розглядати матерію і дух. Досить тривалий період тлумачення субстанції зводилося до первісних безструктурних елементів, що могли виступати першоосновою всього сущого. Представники матеріалістичної традиції у філософії свій пошук здійснювали серед реальних речей, що можуть або бути чуттєво сприйнятими, або мати емпіричну досвідну підставу свого існування, або у іншій сфері об’єктивної реальності (вода, повітря і т.д.). Філософи ідеалістичної орієнтації, напроти, зверталися до суб’єктивної реальності. Достатньо пригадати теоцентричні філософські концепції, що проголошували Бога основою всього, що існує.

Повертаючись до матеріалістичних уявлень про буття та його першооснови, слід підкреслити, що матерія розглядається як об’єктивна реальність, яка дана людині у її почуттях і існує поза і незалежно від людської свідомості. При цьому матерія не ототожнюється з будь-яким конкретним видом, властивостями і т.п, а її атрибутами виступають субстанціональність (існування матеріі об’єктивно, незалежно від свідомості, здатність до її нескінчених самоперетворень, якими зумовлена природа різних властивостей та форм руху тіл), всезагальність (матерія – це множина, що розглядається як єдність), абсолютність ( матерія віьна від умов, незалежна, на шляху її розвитку не виникає перешкод).

Сучасна філософія розглядає матерію на основі її складної системної організації. Будь-який об’єкт матеріального світу може бути проаналізованим як самостійна система-цілісність, яка характеризується наявністю елементів та зв’язків між ними. Виділяють три такі глобальні системи, кожна з яких підпорядковує відповідні підсистеми.

біологічні системи – це уся біосфера від мікроорганізмів до людини;

система неживої природи – елементарні частки, зокрема античастки, поля, атоми, молекули, макроскопічні тіла, космічні системи і.т.д.;

соціально організовані системи – людина, ім’я, різні колективи, об’єднанняя, організації, партії, класи, нації, держави і.т.д.

Однією з головних властивостей матеріі є рух. Основними формами руху матерії виступають простір і час. Простір – форма координації співіснуючих матеріальних об’єктів, їх рядоустановленості, зв’язку одного з іншим. Простір характеризує структурність матерії, стає формою вираження цієї структурності; час характеризує матерію як процес. Отже, співіснування як ознака простору має свою основу в однопорядковості елементів, з яких він складається в часі. З іншого боку, час виражає “різнопорядковість простору, тобто існування тут не тільки дійсного, але й можливого. Відокремлення форм руху матерії забезпечує розуміння історичної логіки пізнання простору та часу: від більш простих (механічного руху) до більш складних – простору й часу живих організмів та суспільних систем.