Заняття №1

Предмет і завдання патоморфології. Основні етапи розвитку патоморфології. Методи патоморфологічних

досліджень. Розтин (автопсія).

 

1.1. Теоретичний матеріал до практичного заняття

Патоморфологія (від грецьк. pathos – біль, страждання, хвороба), наука, що вивчає структурні (матеріальні) основи хвороби. Патоморфологія як фундаментальна наука перебуває на стику медичної теорії і практики.

Клінічне та прикладне значення патоморфології складається з вивчення структурних основ усього розмаїття хвороб людини, специфіки кожного захворювання, тобто – з вивчення морфології хворої людини.

Завдання патоморфології:

1. Вивчення причини виникнення (етіологія) патологічних процесів і хвороб;

2. Вивчення механізмів розвитку (патогенез) патологічних процесів і хвороб;

3. Вивчення морфологічних основ механізмів (морфогенез) розвитку патологічних процесів і хвороб;

4. Наслідки хвороби (видужання та його механізми (саногенез), інвалідизація, ускладнення);

5. Смерть і її механізми (танатогенез), посмертні зміни;

6. Розробка вчення про діагноз.

Загальна патоморфологія людини, насамперед патологія клітини та морфологія загальнопатологічних процесів, є змістом курсу загальної патоморфології.

Матеріал для дослідження патоморфологія одержує при розтині трупів, хірургічних операціях, проведенні біопсії та експерименту.

 

Об’єкти та методи дослідження патоморфології

При розтині трупів померлих – аутопсії (від грецьк. autopsia – бачити власними очами) знаходять не тільки патологічні зміни, які призвели до смерті, але й встановлюється динаміка морфофункціональних змін. Це дає можливість вивчити стадії розвитку багатьох захворювань. Органи та тканини, узяті при аутопсії, вивчають за допомогою макроскопічних і мікроскопічних методів дослідження. При розтині підтверджується правильність клінічного діагнозу чи виявляється діагностична помилка, встановлюються причини смерті хворого, особливості перебігу хвороби, виявляється ефективність застосування лікувальних препаратів, діагностичних маніпуляцій, розробляється статистика смертності та летальності тощо.

Операційний матеріал (вилучені органи та тканини) дозволяє патологоанатому вивчати морфологію хвороби в різні стадії її розвитку та використовувати при цьому різноманітні методи морфологічного дослідження.

Біопсія (від грецьк. bios – життя й opsis – зір) – прижиттєве взяття тканини з діагностичною метою. Матеріал, отриманий за допомогою біопсії, називається біоптат. За допомогою біопсії клініка одержує об’єктивні дані, які підтверджують діагноз, що дозволяє судити про динаміку процесу, характер перебігу хвороби та прогноз, доцільність використання й ефективність того чи іншого виду терапії, про можливу побічну дію ліків.

Експеримент дуже важливий для з’ясування патогенезу та морфогенезу хвороб. Хоча в експерименті важко створити адекватну модель хвороби людини, моделі багатьох захворювань людини створені та створюються, вони допомагають глибше зрозуміти патогенез і морфогенез хвороб. На моделях захворювань людини вивчають дію тих чи інших лікарських препаратів, розробляють методи оперативних втручань, перш ніж вони знайдуть клінічне застосування.

 

Таким чином, патологоанатом, якого стали називати клінічним патологом, стає повноправним учасником діагностики, терапевтичної чи хірургічної тактики та прогнозування захворювання.

 

Рівні дослідження патоморфології

1. Організмений рівень дозволяє бачити хворобу цілісного організму й у взаємозв’язку всіх органів і систем.

2. Системний рівень – це рівень вивчення якої-небудь системи органів чи тканин, що поєднані спільністю функцій (наприклад, системи сполучної тканини, системи крові, системи травлення та ін.).

3. Органний рівень дозволяє виявляти зміни окремо взятих органів.

4. Тканинний і клітинний рівні – це рівні вивчення змінених тканин, клітин і міжклітинної речовини за допомогою світлооптичних методів дослідження.

5. Субклітинний рівень дозволяє спостерігати за допомогою електронного мікроскопа зміни ультраструктур клітин і міжклітинної речовини, які в більшості випадків є першими морфологічними проявами хвороби.

6. Молекулярний рівень – вивчення хвороби можливе при використанні комплексних методів дослідження з залученням електронної мікроскопії, імуногістохімії, цитохімії, радіоавтографії.

Історія розвитку патоморфології

Як самостійна дисципліна патоморфологія розвивалася повільно у зв’язку з тим, що розтин тіл померлих довго був заборонений. Тільки в XVI сторіччі почали накопичувати матеріали про патоморфологію хвороб, отримані при розтині трупів.

Дж. Морганьї (1682-1771) в 1761 р. написав працю «О месте нахождения и причинах болезней, выявленных анатомом», засновану на результатах 700 розтинів, частина з яких була зроблена автором особисто. Роблячи розтин померлих, Дж. Б. Морганьї зіставляв виявлені ним зміни уражених органів із симптомами захворювань, які він спостерігав як практикуючий лікар при житті хворого. Дж. Б. Морганьї показав, що кожна хвороба викликає певні матеріальні зміни у конкретному органі та визначив орган як місце локалізації хворобливого процесу (органопатологія). Таким чином, поняття хвороби було поєднано з конкретним матеріальним субстратом. Зблизивши анатомію з клінічною медициною, Морганьї поклав початок клініко-анатомічному принципу та створив першу науково обґрунтовану класифікацію хвороб.

К. Рокитанський (1804-1878) написав тритомне «Руководство патологической анатомии», укладене на основі 30 000 розтинів за 40 років прозекторської діяльності, зроблених із застосуванням макро- та мікроскопічних методів дослідження. Основною причиною хворобливих змін Рокитанський вважав порушення складу рідин (соків) організму – дискразію. У той же час місцевий патологічний процес він розглядав як прояв загального захворювання. Розуміння хвороби як загальної реакції організму було основою його концепції.

Рудольф Вірхов (1821-1902) – німецький лікар, патолог і суспільний діяч, заклав принципи морфологічного методу в патології і створив теорію целюлярної (клітинної) патології. За Вірховим, життя цілого організму є сума життів автономних клітинних територій; матеріальним субстратом хвороби є клітина, а вся патологія – патологією клітини.

Харківська патоморфологічна школа

В.П. Крилов (1841-1906) – професор кафедри патологічної анатомії Харківського університету, медичну освіту одержав у Санкт-Петербурзькій медико-хірургічній академії. Захистив дисертацію «О патологоанатомических изменениях легких у сифилитиков» (1870). У Харкові проф. В.П. Криловим поглиблено розроблялися проблеми антропометрії і конституції, їхнє значення для діагностики патології людини, згодом використані у психіатрії; описані ліподистрофії й локальні ожиріння, їхній зв’язок із нейроендокринною патологією.

М.Ф. Мельников-Развєдєнков (1866-1937) почав роботу з патоморфологічного вивчення захворювань ЦНС і багато уваги приділив організації лабораторій у земській лікарні на Сабуровій дачі з її величезним секційним матеріалом. Обраний у 1902 році на посаду професора кафедри патологічної анатомії Харківського університету, він активно залучав до наукової праці молодих лікарів різних спеціальностей, у результаті чого їм і його співробітниками було виконано понад 200 наукових праць, у тому числі 15 докторських дисертацій. Були проведені дослідження твердої мозкової оболонки в нормі та при внутрішньому пахіменінгіті, проблеми тератології, бактеріальних і паразитарних інфекцій (актиномікоз, цистицеркоз), пухлин (хористоми, кавернозні та гілясті ангіоми), зміни мозку при деяких психозах, алкоголізмі та ін. Особливо слід зазначити відкриття Мельниковим-Развєдєнковим способу виготовлення анатомічних препаратів, який зберігає забарвлення в суміші формаліну, спирту, гліцерину й оцтової кислоти. Колекція його препаратів експонувалася в Петрограді, Парижі та інших містах. Прозектура Сабурової дачі стала осередком наукової думки в галузі нейроморфології в Україні.

А.І. Струков (1901-1988) – радянський патологоанатом, академік АМН СРСР. У 1938-1945 рр. завідував кафедрою патологічної анатомії Харківського медичного інституту, в 1945-1948 рр. – лабораторією легеневої патології інституту нормальної і патологічної анатомії (Москва), в 1953-1972 рр. – кафедрою патологічної анатомії 1-го Московського медичного інституту. Основні роботи присвячені вивченню проблем туберкульозу, патології легенів, атеросклерозу, гіпертонічної хвороби, інфаркту міокарда, колагенових хвороб.

Патологією печінки та селезінки при амілоїдозі з представників Харківської медичної школи патологоанатомів займався Г.Є. Земан(1933 р.). Їм було виявлено, що амілоїдна дистрофія печінки комбінується з її ліпоїдною дистрофією. Включення ліпоїдних зерняток Земан Г.Є. виявив в епітеліальних клітинах печінки, у центральній частині фолікулів і в ендотелії синусів селезінки.

Харківський патологоанатом професор Г.Л. Дерман (1890-1983) зробив істотний внесок у вивчення патоморфології головного мозку при гіпертонічній хворобі та дослідження незрілих невром і пухлин шишкоподібної залози (1929 р.).

Київська патоморфологічна школа

Д.С. Самойлович (1746-1805) – доктор медицини, член медичної колегії і багатьох іноземних академій, відомий своїми роботами про чуму: мікроскопічним дослідженням і прищеплюванням чуми вперше довів заразливість її через контактування з хворим. З Київської академії вступив до Московського генерального госпіталю учнем, звідки до адміралтейського госпіталю Санкт-Петербурга, де одержав у 1767 р. ступінь лікаря. У Лейдені одержав ступінь доктора медицини, у Парижі та Страсбурзі вивчав акушерство. Після повернення визнаний медичною колегією доктором медицини, а в 1793 р. призначений головним лікарем карантинів на півдні. Їм представлені на ім’я імператриці в 1783 р. три записки на французькій мові, у яких він пропонував: в одній – щеплення хвороби (1732), в іншій – вживання курильних порошків, у третій – обтирання тіла льодом (1781). Описав епідемію чуми в Росії у 1771 р. і особливо в Москві (1785). Згодом Самойлович описав свої мікроскопічні дослідження про чуму (1878). Ним складене: «Начертание для изображений в живописи пресеченной в Москве моровой язвы» (1795).

Д.Ф. Лямбль (1824-1895) – вітчизняний терапевт, анатом, доктор медичних наук, професор. У 1859 році Лямбль став першовідкривачем одноклітинного найпростішого, що названий на його честь – Lamblia intestinalis. Ці найпростіші можуть перебувати у двох формах – вегетативній та у вигляді цист.

Кафедра фармакології Національного медичного університету імені О.О. Богомольця була організована в 1842 р. серед десяти інших кафедр в університеті св. Володимира під назвою «Врачебное веществословие с рецептурой». Першим завідувачем цієї кафедри був професор М.І. Козлов (1814-1889) – анатом та патологоанатом за фахом, учень М.І. Пирогова. Козлов був одним із засновників медичного факультету та першим завідувачем кафедри анатомії (1841-1844), патологічної анатомії (1845-1853). Заснував при Київському університеті патологоанатомічний музей. Серед перших вчених у Росії впровадив гістохімічний аналіз для визначення сутності хворобливих процесів.

З 1854 р. кафедра патологічної анатомії існує як самостійна структурна одиниця медичного факультету Київського університету. У цьому ж році на посаду професора кафедри загальної патології і патологічної анатомії призначається Ю.І. Мацон (1817-1885), який виявив себе як талановитий терапевт, патолог, організатор. З ім’ям Ю.І. Мацона пов’язані створення Олександровської лікарні (нині Центральна міська лікарня) та її розвиток, протягом 10 років він був головним лікарем цієї лікарні. Ю. І. Мацон у 1860 році сформулював гіпотезу «О морфологической сущности воспаления» (визнану й тепер) і визначення «Круп», а у 1869 р. відкрив «зірчасті клітини печінки».

В.К. Високович (1854-1912)– видатний вчений зі світовим ім’ям, засновник експериментальної патології. Його фундаментальні твори з експериментального ендокардиту 1885-1886 рр. «К этиологии острых эндокардитов» та інші, у яких автор детально розробив питання патогенезу цього захворювання, які отримали загальне визнання та не втратили своєї актуальності до нашого часу. Пріоритетним напрямком робіт В.К. Високовича було також виявлення мікроорганізмів, уведених у кров. Автор є засновником вчення про ретикулоендотеліальну систему, яке мало всесвітнє значення. Професор В.К. Високович створив свою оригінальну наукову школу, характерними рисами якої була розробка патологічної анатомії і патогенезу інфекційних хвороб, поєднання морфологічних, експериментальних і бактеріологічних методів дослідження. У 1898 р. В.К. Високович перший у Росії та один із перших у Європі застосував профілактичну вакцину проти черевного тифу.

Після смерті В.К. Високовича у 1912 р. на чолі кафедри став його найближчий учень, професор В.М. Константинович, який завідував кафедрою з 1913 по 1920 р. Робота В.М. Константиновича, як завідувача, припала на дуже важкі часи Першої світової та громадянської війн. У 1920 р. професор Константинович помер від висипного тифу. Ззавідування кафедрою прийняв професор І.Т. Титов.

У становленні вищої медичної школи в Києві велику роль відіграли видатні вчені, які раніше викладали на медичному факультеті університету. У 1922 р. на посаду завідувача був обраний П.О. Кучеренко.Перед кафедрою стояло важливе завдання – налагодження педагогічного процесу. У 1928 р. П.О. Кучеренко видав підручник «Основи патологічної анатомії», а у 30-ті роки «Посібник з секційного курсу» та низку методичних вказівок. Наукова діяльність кафедри була спрямована на вивчення патології ендокринної системи, онкологічних захворювань і риносклероми. Були вивчені осередки ендемічного зобу в Україні, співробітники кафедри разом з хірургами і терапевтами брали участь в оздоровленні населення.

З 1939 р. протягом 30-ти років кафедру патологічної анатомії очолював кваліфікований патологоанатом, блискучий педагог, видатний вчений, заслужений діяч науки УРСР, професор Є.І. Чайка.Цей етап розвитку кафедри ознаменувався розробкою нових наукових напрямків і створенням оригінальної вітчизняної патологоанатомічної школи. У роботі кафедри з морфофункціональних позицій досліджені різні варіанти патології гематопаренхіматозного бар’єру та його значення в розвитку патологічних процесів, різних захворювань і вікових змін.

З 1970 р. кафедру патологічної анатомії очолювала учениця професора Є.І. Чайки, заслужений діяч науки УРСР, професор О.П. Кисельова. Вона відома своїми науковими дослідженнями в галузі функціональної морфології і патогенезу серцево-судинних захворювань – атеросклерозі, гіпертонічній хворобі, ішемічній хворобі серця, гіпертензії малого кола кровообігу та захворювань сполучної тканини. На основі сучасних досягнень гістохімії, гістоензимології, електронної мікроскопії і морфометрії О.П. Кисельова сформулювала нові напрямки у вивченні серцево-судинної системи, гепатології, гастроентерології, патології нирок. Отримані дані узагальнені в монографіях «Нефросклероз», «Ультраструктурні зміни нирок при гідронефрозі», «Легеневе серце» та ін. Важливий етап досліджень О.П. Кисельової присвячений вивченню реактивних властивостей нервової системи, патології периферичної нервової системи, її реактивних можливостей при різних патологічних процесах.

Львівська патоморфологічна школа

Найстаріший в Україні музей хвороб людини був заснований при Патологоанатомічному інституті медичного факультету Львівського університету у 1896 році керівником інституту професором Андрієм Обжутом (1854-1910). Своїм створенням та подальшим розвитком музей завдячує відомим у медичному світі вченим-патологам, завідувачам кафедри патологічної анатомії: професорам В. Ф. Новицькому, М. В. Войно-Ясенецькому, З. Дмоховському, Є. М. Пальчевському, Д. Д. Зербіно, Ю. О. Поспішілю, доцентові А. Ю. Рудницькій.

Д.Д. Зербіно – один із провідних клінічних патологів України. Наукове, теоретичне та практичне значення досліджень Д.Д. Зербіно полягає у нових підходах до вивчення патологічних процесів і нозологічних форм у людини, зокрема й особливо в галузі кардіології та ангіології. Основні напрями його наукових пошуків – патологія лімфатичної системи; васкуліти, ангіопатії; патологія мікроциркуляції; артеріосклероз; екологічна патологія.

Одеська патоморфологічна школа

Г.М. Мінх (1836-1896) закінчив у 1861 р. медичний факультет Московського університету, продовжив навчання у всесвітньо відомого німецького патолога Р. Вірхова. Пріоритетні висновки були зроблені Г.М. Мінхом при вивченні сибірки та досліджень механізму передачі висипного та зворотнього тифів. Г. М. Мінх, який на той час працював в Одеській інфекційній лікарні, вирішив з’ясувати це питання шляхом самозараження кров’ю хворого зворотнім тифом. Відстоюючи свої погляди, Г.М. Мінх здійснює професійний подвиг – самозараження кров’ю хворого на зворотній тиф і веде детальний щоденник розвитку свого захворювання. Видатні наукові праці Г.М. Мінха, які визначили напрямки діяльності кафедри, це – класичні твори з вивчення чуми та прокази. У 1878 р. професор проводив важку та небезпечну роботу патологоанатома, клініциста й епідеміолога в осередку епідемії чуми в Астраханській губернії. Підсумком цієї діяльності стала фундаментальна монографія «Чума в России». Для вивчення прокази за свої кошти Г.М. Мінх їде на південь Росії, у Туркестан, у Константинополь і Палестину. Результатами цієї діяльності стали фундаментальні монографії «Проказа на юге России» (1884), і «История проказы в Тверской области» (1894). У роботах дана вичерпна клініко-анатомічна характеристика цього страшного захворювання та на весь світ уперше проголошено – проказа заразна. Всього Г.М. Мінху належить 75 наукових праць.

М.О. Строганов (1842-1894) – патологоанатом, закінчив курс у Санкт-Петербурзькій медико-хірургічній академії у 1870 р. У 1873 р., за дисертацію «К патологии небеременной матки при конституциональном сифилисе» (Санкт-Петербург), визнаний гідним ступеня доктора медицини. У 1877 р. призначений прозектором Одеської міської лікарні, з 1887 р. – старший лікар тієї ж лікарні. З його численних наукових праць, крім дисертації, особливо відомі роботи про перихіноз, про зміни органів при запаленні легенів, дифтерію кишок та ін.

Ч.І. Хенцинський (1851-1916) – відомий вітчизняний патолог. Закінчив Варшавський університет у 1876 році. Перебував на військовій службі з 1877 по 1882 р., потім працював в Одесі в прозектурі міської лікарні. У 1888 р. запропонував метод подвійного фарбування препаратів крові, що дозволяє виявити паразитів крові, у тому числі збудника малярії, розробляв патологоанатомічну техніку. В 1889 р. захистив докторську дисертацію «К учению о микроорганизмах малярии».

Д.П. Кишенський (1858-1933) – лікар-патологоанатом, який заснував Одеську школу патанатомії. Освіту одержав у Московському університеті. Був професором патологічної анатомії у Новоросійському університеті в Одесі, а з 1913 р. – ректором. Найголовніші його роботи: «К вопросу о водобоязни» (1887); «К этиологии столбняка и об его отношении к септицемии новорожденных» (1889); «К вопросу о происхождении эозинофильных клеток и кристаллов Charcot-Leyden’a в мокроте у страдающих бронхиальной астмой» (1896); «Об отложении извести в легких и желудке» (1900); «Патологическая анатомия чумы» (1911). Продовжувачем справи Д.П. Кишенського став професор М.М. Тизенгаузен.

Видатним вченим-патологоанатомом варто назвати професора Є.А Успенського (1901-1977), відомого нейроморфолога, який 17 років завідував кафедрою патологічної анатомії, підготував багато учнів та був автором низки монографій з нейроморфології. Продовжувачами справ Є.А Успенського, які також зробили істотний внесок у розвиток Української школи патоморфології варто назвати Д.М. Хаютіна та Н.М.Коврижко.

Російська патоморфологічна школа

В 1849 р. з ініціативи терапевта професора І. В. Варвинського на медичному факультеті Московського університету була відкрита перша в Росії кафедра патологічної анатомії. Керівником цієї кафедри став його учень О.І. Полунін (1820-1888), який є засновником московської школи патологоанатомів і засновником клініко-анатомічного напрямку в патологічній анатомії. Кафедральний жезл передається з рук вчителя в руки учня. Усі сім завідувачів кафедрою – представники однієї школи, з 1849 р. дотепер послідовно зміняли один одного: О.І. Полунін, І.Ф. Клейн, М.М. Нікіфоров, В.І. Кедровський, О.І. Абрикосов, А.І. Струков, В.В. Сєров.

Особливе місце в московській школі патологоанатомів займав М.М. Нікіфоров (1858-1915). Він не тільки провів значні роботи з патологічної анатомії, але створив один із кращих підручників і підготував велику кількість учнів, які очолили згодом кафедри патологічної анатомії у різних містах Росії.

Найбільш талановитим учнем М.М. Нікіфорова був О.І. Абрикосов (1875-1955),який заклав наукове й організаційне підґрунтя патологічної анатомії у СРСР. О.І. Абрикосову належать видатні дослідження, присвячені початковим проявам легеневого туберкульозу, пухлинам із міобластів, патології порожнини рота, патології нирок і багатьох інших питань. Ним написаний підручник для студентів, який витримав 9 видань, створений багатотомний посібник з патологічної анатомії для лікарів, підготовлена велика кількість учнів.

Яскравими представниками московської школи патологоанатомів є М.О. Скворцов (1876-1963), який створив патологічну анатомію хвороб дитячого віку, і І.В. Давидовський (1887-1968), відомий своїми роботами з питань загальної патології, інфекційної патології, геронтології і бойової травми, дослідженнями з філософських засад біології і медицини. З його ініціативи патологічну анатомію почали викладати за нозологічним принципом.

Серед співробітників кафедри патологічної анатомії великий внесок у розвиток науки зробили С.С. Вайль (1898-1979), В.Т. Талалаєв (1886-1947) і Н.А. Краєвський (1905-1985).

Кафедра патологічної анатомії у Петербурзі була створена в 1859 р. з ініціативи М.І. Пирогова. Тут славу російської патологічної анатомії створювали Г.В. Шор (1872-1948),М.М. Анічков (1885-1964),М.Ф. Глазунов (1896-1967),В.Г. Гаршин (1877-1956), В.Д. Цинзерлінг (1891-1960).

 

 

1.2. Питання для самоконтролю з теоретичної частини заняття

1. Патоморфологія: визначення, місце серед інших медичних дисциплін, завдання патоморфології.

2. Об’єкти патоморфології.

3. Методи патоморфології.

4. Засновники патоморфології.

5. Внесок українських учених у розвиток патоморфології.

6. Внесок російських учених у розвиток патоморфології.