Міжнародне повітряне право

авіації. Дії Ізраїлю кваліфікувались як порушення принципів Чиказької конвенції. Ізраїль вибачився за цей інцидент і спла­тив компенсацію жертвам.

1 вересня 1983 р. радянські літаки збили південнокорей-ський цивільний літак, який залетів на кілька сотень миль в радянський повітряний простір, в результаті чого загинуло 269 осіб. Через тиждень Радянський Союз наклав вето на про­ект резолюції Ради Безпеки, який підтверджував норми між­народного акта, що забороняв акти насильства проти безпеки міжнародної цивільної авіації. 16 вересня 1983 р. Рада Безпе­ки вирішила, що необхідно провести розслідування. СРСР ви-правдовувся тим, що Командний центр помилково прийняв корейський літак за шпигунський літак США КС-135. Після того як було подано звіт, Рада ІКАО прийняла резолюцію, в якій засуджувалось збиття корейського авіалайнера. Крім того, було прийнято додаток до Чиказької конвенції, а саме до ст. З, згідно з яким сторони-учасниці повинні належно ставитись до безпеки навігації цивільних літаків. Додаток 2 до Конвен­ції передбачав детальну процедуру у випадках перехоплення літаків, якої очевидно не було дотримано у випадку з корей­ським авіалайнером.

У липні 1988 р. американський військовий літак збив іран­ський цивільний авіалайнер над Перською затокою, хоч у цьому випадку не було незаконного вторгнення у державний повітряний простір. Звіти як Міністерства оборони США, так і ІКАО звинуватили у цьому військовий літак. Мала місце помилка в ідентифікації літака, попередження йому, а та­кож напружена атмосфера у регіоні під час ірано-іракської війни. Справу було порушено у Міжнародному Суді Справед­ливості після звернення Ірану в 1989 р., однак після повного та остаточного погодження її між США та Іраном було знято з розгляду Судом.

Після вторгнення Іраку в Кувейт 2 серпня 1990 р. Рада Безпеки прийняла низку резолюцій. Резолюція 670 (1990) проголосила, що у дозволі будь-якому літаку злетіти з їх тери­торії повинно бути відмовлено усіма державами, якщо літак везе будь-який вантаж до чи з Іраку або Кувейту за винятком харчів як гуманітарної допомоги чи медичного устаткування для групи ООН. Було закликано всі держави відмовити у до­зволі на переліт над їх територією будь-якому літаку, який мав би приземлитися в Іраці чи Кувейті, доки його не буде перевірено на предмет наявності вантажу, який він має на порушення резолюції Ради Безпеки 661 (1990), що встановлю­вала санкції проти Іраку. Рада передбачала заходи, спрямова­ні проти держав, які порушили ці положення. Однак це не

давало дозволу на обстріл цивільних авіалайнерів, які були запідозрені у порушенні санкцій ООН проти Іраку.

Правовий режим космічного простору був ШШШРШШ визначений підписанням 1967 р. Угоди про Ц§Д»Я принципи, що регулюють діяльність держав з дослідження та використання космічного про- Правовий стору, включно з Місяцем та іншими небесни­ми тілами (Договір про космос). Ст. 4 цього До- рвЖИМ говору передбачає, що держави - сторони уго- КОСМІЧНОГО ди погоджуються не виводити на орбіту Землі будь-які об'єкти, що несуть ядерну зброю або простору будь-які інші види зброї масового знищення; не розміщувати таку зброю на небесних тілах чи в космічному просторі будь-яким іншим спо­собом. Згідно зі ст. 8 держави залишають за собою юрисдикцію і контроль над персоналом та засобами, запущеними в космічний про­стір, і за ст. 7 вони залишаються відповідаль­ними за будь-яку шкоду, спричинену іншим сторонам Договору їхніми космічними об'єк­тами.

1979 р. прийнято Угоду щодо регулювання діяльності дер­жав на Місяці та інших небесних тілах. Згідно зі ст. 4 дослі­дження та використання Місяця є сферою всього людства і мають проводитися для блага всіх. Не може бути жодних прав приватної власності на Місяць чи на його природні ресурси, хоч всі держави-сторони мають право досліджувати і викори­стовувати Місяць. Держави погодились за ст. 11 встановити міжнародний режим експлуатації ресурсів Місяця, коли це стане можливим. Поки такий режим не встановлений, існує мораторій на експлуатацію, але не на дослідження і викори­стання. Це дозволяє збирати зразки та вилучати їх для науко­вих цілей.

Правовий статус космічного простору визначається, голов­ним чином, Договором про космос 1967 р. Низка важливих додаткових приписів щодо статусу Місяця та інших небесних тіл передбачена Угодою про діяльність держав на Місяці та інших небесних тілах 1979 р. Поняття «космічний простір» включає небесні тіла, тобто природні космічні тіла типу Міся­ця, планет, астероїдів.

Свобода дослідження і використання космічного простору полягає в тому, що на нього не поширюється суверенітет будь-

РОЗДІЛ 15

міжнародне О 1 1

повітряне право ^ |

якої держави. Діяльність з дослідження і використання кос­мічного простору здійснюється відповідно до міжнародно-пра­вових принципів: заборона погрози силою, мирне вирішення міжнародних спорів тощо, а також заборона національного присвоєння космічного простору і його складових частин, по­передження потенційно шкідливих наслідків космічної діяль­ності і охорона навколишнього середовища.

Згідно з Договором про космос 1967 р. космонавти розгля­даються як посланці людства в космос. Однак вони в першу чергу виступають як представники певних країн. Юрисдик­цію і контроль над екіпажем космічного об'єкта здійснює дер­жава, в якій зареєстровано космічний об'єкт, як щодо своїх, так і щодо іноземних громадян, що входять у міжнародний екіпаж.

Ст. 5 Договору про космос передбачає надання допомоги космонавтами однієї держави космонавтам іншої держави. Пра­ва і обов'язки членів космічних екіпажів регулюються внутрі­шньодержавним правом.

Держави, які є сторонами міжнародних угод щодо міжна­родних телекомунікаційних супутників і є учасниками Союзу міжнародних телекомунікацій, встановлюють телекомуніка­ційні системи, хоч більшість з них, звичайно, виконуються американськими корпораціями. У 1971 р. комуністичні дер­жави встановили свою сітку телекомунікаційних сателітів Ін-терсупутник.

1973 р. прийнято Конвенцію з телекомунікацій з Прото­колом до неї. Однак існує багато невирішених проблем, по­в'язаних з телекомунікаціями. Зокрема, контроль радіо та телетрансляціи такими супутниками та захист культур мен­шин від поглинення масовими культурами. У цьому кон­тексті важливі два принципи: свобода інформації, що закріп­лена в багатьох міжнародних документах, та державний суверенітет. Були спроби примирити ці два принципи. 1972 р. було прийнято Декларацію ЮНЕСКО про керівні принципи щодо використання супутникового зв'язку, у якій передбачалося, що всі держави мають право приймати рі­шення щодо змісту навчальних програм для населення сво­їх країн. Згідно зі ст. 9 вимагається попередня згода держа­ви, на територію якої ведеться супутникова трансляція з іншої країни.

1983 р. ГА прийняла резолюцію 37/92 «Принципи, що ре­гулюють використання державами штучних супутників Землі для міжнародної прямої телетрансляції». Вона передбачає, що держава, яка має намір встановити пряму телевізійну супут-никову трансляцію, повинна спочатку повідомити держави,

де ця трансляція може прийматися, і потім консультуватися з ними. Однак майже всі західні держави проголосували проти резолюції.

Актуальною є проблема міжнародно-правового регулюван­ня геостаціонарної орбіти (^еовіаііопагу огЬіі;). Це орбіта, що знаходиться на висоті 22 300 миль прямо над екватором, де супутники кружляють з тією швидкістю, з якою обертається Земля. Однак 1976 р. Бразилія, Колумбія, Конго, Еквадор, Індонезія, Кенія, Уганда та Заїр підписали Боготинську де­кларацію, згідно з якою сегменти геостаціонарної орбіти є ча­стинами території, над якою екваторіальні держави виявля­ють суверенітет. Інші держави виступили з протестом проти цього. У той же час зростання кількості запусків супутників та обмежені можливості орбіти вимагають негайного вироб­лення принципів регулювання її використання.

РОЗДІЛ 15