Становлення адміністративно-командної системи і її відображення в українській економічній думці

 

У кінці 20-х років в економічній політиці Радянської держави був взятий курс на прискорене завершення індустріалізації, яка була зупинена першою світовою війною і революцією. Вибраний курс наштовхнувся на принципи ринкової економічної системи, що призвело до згортання непу.

Необхідність прискореної індустріалізації породжувалася, з одного боку, складною міжнародною ситуацією: ізоляцією радянської держави і загрозою нової інтервенції, а з другого боку, очікуванням світової революції, в якій перша соціалістична держава повинна була зіграти авангардну роль і тому повинна була мати відповідні можливості. У зв’язку з цим поставала, по-перше, проблема пошуку джерел коштів для індустріалізації, а по-друге, їх централізованого використання саме на ці цілі.

Щоб одержати кошти за рахунок внутрішніх нагромаджень, треба було починати індустріалізацію з легкої промисловості, де оборотність коштів більш швидка, а потім накопичені кошти спрямовувалися у важку промисловість. Така модель, що використовувалася західними країнами, вимагала достатньо довгих термінів, що не відповідало завданням прискореного завершення індустріалізації. Не приходилося розраховувати і на іноземні позики і інвестиції, бо Радянську державу більшість країн світу не визнавали.

У таких умовах єдиним джерелом коштів могло стати їх перерозподіл з сільського господарства як основної галузі економіки. З цією метою були знижені ціни на сільськогосподарську продукцію при тому, що ціни на промислову продукцію були значно вищими («ножиці цін»). Дешеве зерно йшло на експорт, виторг від якого спрямовувався на закупівлю обладнання для заводів, які будувалися у гірничодобувної, металургійній, машинобудівній галузях.

Селяни за зниженими цінами продавати хліб відмовлялися, внаслідок чого у 1927/1928 рр. виникла криза хлібозаготовлення. Влада використала це для того, щоб звернутися до адміністративно-командних методів управління економікою. Зібрані кошти централізовано направлялися на вирішення завдань індустріалізації. Основним методом централізованого господарювання стало загальнодержавне планування.

Перший п’ятирічний план (1928/29–1932/33) був складений у двох варіантах: відправному і оптимальному. Він був ретельно пророблений і достатньо обґрунтований. Завдання полягало в тому, щоб при виконанні влучити у «вилку» між двома варіантами. В промисловості було заплановано побудувати 1500 нових підприємств, більшість яких була побудована. Серед них Штерівська і Зуєвська електростанції, а також Дніпрогес – найбільша у Європі того часу електростанція. В Донбасі введено у дію 53 нових шахти. Споруджені гіганти металургії «Азовсталь», Запоріжсталь», «Криворіжсталь». У 1931 році запрацював Харківський тракторний завод, побудований від закладання першого каменя до випуску першого трактора за 15 місяців. Були реконструйовані машинобудівні заводи в Луганську, Харкові, Києві, побудовано Краматорський машинобудівний завод. Нові сучасні підприємства виникли і в легкій та харчовій промисловості.

Однак у ході виконання планові завдання були скореговані у бік різкого збільшення. Таке необґрунтоване збільшення призвело до того, що економіка надірвалася і не було виконано навіть мінімальних завдань. Так, в кінці п’ятирічки було заплановано виплавити чавуну за відправним варіантом 7 млн т, а за оптимальним – 10 млн т. Скорегований план ставив завдання виплавити 17 млн т. Реально було виплавлено 6,2 млн т. Подібна ж картина була і за іншими важливими показниками. В цілому по промисловості картина відображена в табл. 12.1.

 

Таблиця 12.1 – Темпи зросту промислової продукції у першій п’ятирічці (%)

	Роки п’ятирічки
	1-й	2-й	3-й	4-й	5-й
Відправний варіант	21,4	18,8	17,5	18,1	17,4
Оптимальний варіант	21,4	21,5	22,1	23,8	25,2
Річні плани	21,4	32,0	45,0	36,0	16,5
Фактичне виконання	20,0	22,0	20,0	14,7	5,5

 

Тим не менш, 1 січні 1933 року було проголошено, що перша п’ятирічка виконана за 4 роки і 3 місяці.

Ті ж самі тенденції були характерними і для Другої п’ятирічки (1933–1937), і для передвоєнних років Третьої п’ятирічки (1938–червень 1941).

У плани було включено низку нереальних і необґрунтованих завдань, які не були виконані. Знижувалася ефективність. Ентузіазм перших років (ударництво, стаханівський рух) змінився апатією робітників, які не одержували віддачі від своєї праці. Погіршилося матеріальне становище населення. З другого кварталу 1928 року була введена карткова система розподілу продуктів.

Провали економічної політики намагалися звалити на «ворогів народу» і шкідників. Було організовано кілька показових судових процесів («Промпартія» та ін.), почалися масові репресії, однією з цілей яких було одержати масу дешевої робочої сили для «великобудів».

Криза хлібозаготовлень створила суттєві труднощі на шляху індустріалізації. Ситуація погіршувалася тим, що масовий експорт зерна на світовий ринок співпав з «великою депресією» 1929–1933 рр., коли мало місце надвиробництво сільськогосподарської продукції. Доводилося продавати зерно за демпінговими цінами. Щоб одержати таке дешеве зерно треба було взяти його у селян, але вони за бросовими цінами не бажали його продавати. Необхідно було позбавити селян почуття власника і забирати продукцію не у кожного селянина окремо, а у колективу. У зв’язку з цим був взятий курс на колективізацію селянства.

Процес «соціалістичних перетворень на селі» передбачався і раніше. Про це В. І. Ленін писав у статті «Про кооперацію» у 1923 році. Але його здійснення передбачало поступовість, добровільність, різноманітність форм.

Ще у березні 1927 року у постанові ЦВК і РНК СРСР відзначалося, що найбільш масовою формою колективізації є найпростіші виробничі об’єднання (товариства сумісної обробки землі, машинні товариства), а Перший п’ятирічний план передбачав до кінця п’ятирічки (1933 р.) об’єднати у колективні господарства 18–20 % селянських господарств.

У квітні 1927 року Й. Сталін – Генеральний секретар ЦК ВКП(б) – відзначив, що індивідуальні селянські господарства у справі постачання промисловості продовольством та сировиною відіграють і відіграватимуть у найближчому майбутньому переважну роль. Але вже у січні 1928 року під час поїздки до Сибіру він ставить перед партійним активом питання про розгортання створення колгоспів і радгоспів не в перспективі, а негайно і критикує місцевих партійних робітників за небажання приймати репресивні міри. Головна причина такої позиції – кризи хлібозаготівель 1927 року.

У виступі на червневому Пленумі ЦК 1928 року Сталін різко виступив проти тих, хто пропонував «відновлювальні» ціни на сільськогосподарську продукцію, тобто ціни, які хоча б відшкодовували витрати. Він визнавав, що селяни обкладаються даниною, але вона необхідна в інтересах індустріалізації. Виступи Сталіна у Сибіру і на червневому Пленумі ЦК були опубліковані тільки у 1949 році у зібранні творів. Тоді ж у відкритій печаті Сталін критикував «рецидиви продрозверстки», «незаконні обшуки», закритті базарів, виступає за «деяке підвищення ціни на хліб». Таким чином, у відкритій печаті проголошувалося те, що відкидалося у закритих виступах.

В резолюції XVI партійної конференції (квітень 1929 року) говорилося, що в найближчі роки основний приріст сільськогосподарської продукції даватимуть індивідуальні селянські господарства, що вони не вичерпали своїх можливостей , і що партія повинна сприяти подоланню їхньої технічної і культурної відсталості та розширенню їх посівних площ.

Але у виступі на конференції аграрників-марксистів (грудень 1929 р.) Сталін заявив, що «дрібноселянське господарство не тільки не здійснює у своїй масі розширеного відтворення, але рідко має можливість здійснити просте. Чи можна двигати прискореними темпами нашу індустрію? Ні не можливо». Насправді у 1928 році продукція сільського господарства у порівнянні з 1922 роком збільшилася вдвічі (за наступні 12 років, до червня 1941 р. вона зросла всього на 10 %). У тому ж виступі було поставлено завдання «ліквідації куркульства як класу». Чітких критеріїв віднесення до куркульства не існувало. Після революції і громадянської війни різко збільшився прошарок середнього селянства, яке хазяйнувало на своїй землі. Заходи щодо розкуркулювання фактично були спрямовані проти них. Спочатку були різко підвищені податки, а потім перейшли до адміністративних заходів.

Куркульські господарства поділялися на три категорії:

а) «контрреволюційний актив» – підлягав арешту і ув’язненню у табори;

б) найбільш багата частина сільського населення («підкуркульники») – підлягали виселенню з сім’ями у віддалені райони;

в) просто заможні селяни – підлягали переселенню за межі колективних господарств у межах району.

Кількість тих, що підлягали розкуркулюванню орієнтовно мала досягати 5 % селянських господарств. Фактично вона досягала 15–20 %.

Цікава картина склалася щодо темпів колективізації. 1927 р. – 0,8 % колективних господарств; 1929 р. – 6,9 %; 1930 р.: січень – 21,5 %, березень – 55 %, серпень – 22,6 %; 1931 р. – 52,7 %; 1932 р. – 61,5 %; 1937 р. – 93 %. Як пояснити різке падіння темпів у середині 1930 р.?

Колективізація викликала різке незадоволення селянства. Тактичним маневром стали опубліковані у газеті «Правда» у березні–квітні 1930 року статті Сталіна «Запаморочення від успіхів» та «Відповідь товаришам колгоспникам». Відзначивши успіхи колективізації, Сталін визнавав «перегини» , зваливши всю провину на місцевих робітників. Після цього, з березня по серпень відсоток колективних господарств впав більш ніж вдвічі: з колгоспів вийшло кілька мільйонів дворів. Відтік був би ще більшим, якщо б при вступі у колгосп багато хто з селян не порізав худобу, і якщо б при виході повертали ту землю, якою вони володіли до колективізації.

Прийшлося повертати «на круги своя». Вже у вересні 1930 р. у обкоми і крайкоми партії було направлено листа ЦК «Про темпи подальшої колективізації і про заходи щодо укріплення колгоспів», де ставилося завдання завершити колективізацію у 1932–1933 роках. При цьому єдиною формою колективних господарств ставала сільськогосподарська артіль (колгосп). У 1932 році їх частка становила 96 % колективних господарств.

Наслідки колективізації були разючими. З 1928 по 1934 рр. поголів’я великої рогатої худоби скоротилося на 45 %, свиней – вдвічі, коней – вдвічі. На відновлення поголів’я 1928 року знадобилося: по великій рогатій худобі – 31 рік (у 1959 р.), по свиням – 26 років (у 1953 р.), по вівцям – 29 років (у 1957 р.). Навіть у роки війни скорочення поголів’я було меншим.

В цілому рівень сільськогосподарського виробництва впав на чверть. У 1933 році в ряді районів, що виробляли зернові – Україна, Північний Кавказ, Кубань, Південний Урал – почався голод, який призвів до численних жертв.

Щоб запобігти масовій втечі у міста, у 1932 році була впроваджена паспортна система, причому сільські мешканці паспортів не одержали. На під’їзних шляхах до міст виставлялися загороджувальні загони.

Практично весь врожай, що вилучався, більшою частиною йшов на експорт (див.табл.12.2).

 

Таблиця 12.2 – Динаміка валового збору експорту зерна

	1930 р.	1931 р.
Валовий збір	835 млн ц	685 млн ц
Експорт	484 млн ц	518 млн ц

 

Як результат реалізованої економічної політики, склалася адміністративно-командна система управління господарством, яка була закріплена постановою від 5 грудня 1929 року. Було ліквідовано госпрозрахункові трести і замінено державними підприємствами. Главки і раднаргоспи ліквідовані і замість них були створені наркомати, якими забезпечувалася жорстка управлінська вертикаль. Госпрозрахунок перестав розповсюджуватися на окремі підприємства, а також на відносини з збутовими організаціями. Збут і постачання були зосереджені у руках розподіляючої структури – «Держснаб». Припинили бути госпрозрахунковими відносини між керівництвом підприємства і колективом. До 1928 року фонд заробітної плати не планувався, а встановлювався у вигляді договору між дирекцією і колективом. Тепер централізовано планувалися фонд заробітної плати і штат робітників. Весь прибуток підприємств вилучався у бюджет, відкіля виділялися капітальні вкладення, обігові кошти, кошти на потреби підприємства. Були жорстко зафіксовані ціни, які формувалися за витратним принципом: собівартість плюс норма рентабельності, яка встановлювалася плануючими органами. Така система була малоефективною і могла підтримуватися лише посиленням позаекономічного примусу і репресій.

Разом з цим становлення такої системи потребувало також її ідеологічного обґрунтування і виправдання. У зв’язку з цим починає формуватися система поглядів, що одержала назву «політична економія соціалізму». Спочатку, у запалі боротьби з буржуазною ідеологією, яка велася за принципом протиставлення всього соціалістичного всьому капіталістичному, набула поширення так звана «обмежувальна версія» визначення предмету політичної економії. Вважалося, що об'єктом вивчення даної науки можуть бути тільки стихійно виникаючі відносини, де глибинна сутність і форми її прояву не збігаються. Соціалістичні ж виробничі відносини, будучи свідомими колективними діями, є ясними і прозорими, а тому не вимагають глибокого наукового аналізу, покликаного знайти закономірності за зовнішніми проявами, що їх псують. Тому заміна стихійної товарно-капіталістичної економіки планомірно організованим виробництвом буде означати «кінець політичної економії». Її замінять описові і нормативні дисципліни, задача яких – роз'ясняти і прокоментувати рішення урядових та господарських органів. Подібні ідеї розвивалися, зокрема, у роботі одного з відомих теоретиків партії більшовиків Миколи Івановича Бухаріна (1888–1938) «Економіка перехідного періоду» (1920), де стверджувалося, що економічна теорія – це наука про неорганізоване товарне господарство. Така точка зору залишалася загальноприйнятою до початку 30-х рр., коли із закінченням перехідного періоду сформована адміністративно-командна система стала відчувати гострішу потребу в теоретичному виправданні свого існування. Цю задачу повинна була виконати наука, покликана розкривати закономірності будівництва і функціонування нового суспільного ладу. Право на існування такої науки було визнане, вона отримала назву «політична економія соціалізму» і стала самостійним розділом вузівського курсу політекономії.

Однак у трактуванні предмету цієї науки ще відчувався вплив «обмежувальної версії»: економічним законам соціалізму, на противагу капіталістичним закономірностям, було відмовлено в об'єктивності, що ототожнювалася зі стихійністю. Вважалося, що закони соціалістичної економіки є продуктом свідомої діяльності суспільства, вони створюються і змінюються соціалістичною державою.

Тим часом необхідність ідеологічного виправдання методів «соціалістичного будівництва» і сформованої на основі цього будівництва економічної системи робила зручнішою версію про об'єктивну обумовленість всього, що відбувається. У зв'язку з цим серцевиною методологічної бази теорії соціалізму стає ідея закономірності, що розуміється як підпорядкованість дії сукупності ієрархічно взаємозалежних законів, які регулюють різні сфери суспільного, у тому числі економічного життя. Така точка зору поступово викреслювалася у ході економічних дискусій, організованих у зв'язку з підготовкою підручника «Політична економія».

За підсумками дискусії 1951 року були висловлені зауваження Першим секретарем ЦК ВКП(б) Йосипом Віссаріоновичем Сталіним(1879–1953), які потім були видані окремою брошурою під назвою «Економічні проблеми соціалізму в СРСР» (1952 р.). Висловлені в ній положення стали офіційно визнаним трактуванням економічної теорії соціалізму, закріпленим у надрукованому в 1954 році підручнику політичної економії.

Предметом політичної економії соціалізму визнавалася система виробничих відносин першої фази комуністичного способу виробництва, підпорядкована дії сукупності економічних законів. Останні поділялися на загальні для всіх формацій та специфічні, які діють в межах певної суспільно-економічної формації.

Економічні закони соціалізму мають об'єктивний характер, але специфіка їх дії в тому, що люди можуть свідомо підпорядковувати свою діяльність їх вимогам. Крім того, деякі загальні закони за соціалізму обмежують сферу свого впливу (наприклад, закони товарного виробництва).

Виділялося поняття «основного економічного закону» формації, який визначав мету виробництва і засоби її досягнення. При соціалізмі таким вважалося «забезпечення задоволення постійно зростаючих матеріальних і культурних потреб всього суспільства шляхом безупинного зростання й удосконалювання соціалістичного виробництва на базі вищої техніки».

Особлива роль приділялася відносинам власності на засоби виробництва, які розглядалися як економічна основа соціалізму, що визначає природу всієї системи виробничих відносин. Соціалістична власність існувала в двох формах: загальнонародній (державній) і кооперативно-колгоспній, котрі в перспективі повинні були злитися в одну комуністичну форму власності.

Не обійшли увагою і розподільчі відносини, яким був присвячений особливий закон – закон розподілу за працею. Він ґрунтувався на марксистському твердженні про необхідність на першій фазі комуністичної формації зіставити ступінь праці і ступінь споживання. Така необхідність диктувалася, по-перше, недостатнім рівнем розвитку продуктивних сил, які не дозволяли здійснити розподіл за потребами; по-друге, соціальною неоднорідністю праці, тобто тим, що суспільство не однаковою мірою має потребу в праці кваліфікованій і некваліфікованій, розумовій і фізичній та змушено оцінювати ступінь своєї потреби, по-різному винагороджуючи різні види праці. Основною формою винагороди є заробітна плата, яка, хоча і виплачується в грошовій формі, не виступає еквівалентом вартості робочої сили, а становить ту частину фонду особистого споживання, яку суспільство має можливість і вважає за необхідне надати працівнику з урахуванням його внеску в сукупні трудові витрати. Інша частина – це суспільні фонди споживання.

Найважливішою специфічною особливістю соціалістичної системи господарства вважається планомірний характер її функціонування. Такий тип організації виробництва і розподілу ґрунтувався на факті передачі засобів виробництва у власність всього суспільства. Володіючи і розпоряджаючись всіма наявними ресурсами, суспільство отримувало можливість свідомо регулювати свої економічні дії, що і реалізувалося у практиці складання загальнодержавних планів. Директивний характер цих планів давав підставу оголошувати їх основним засобом перетворення суспільних відносин згідно з поставленими цілями. Такий телеологічний підхід (від грецьк. telos – ціль) до планування був досить розповсюдженим серед радянських економістів 20–30-х рр. Його взяли за основу складання перших п'ятирічних планів, що призвело до волюнтаристичного і необґрунтованого завищення планових завдань, виникнення серйозних диспропорцій між найважливішими народногосподарськими агрегатами – споживанням, нагромадженням, експортом – і в остаточному підсумку робило ці плани нездійсненними.

Сталін, який у 30-х рр. був ініціатором форсованого виконання планів, перекачування коштів з одних народногосподарських галузей в інші, незважаючи на порушення рівноваги й оптимальності, у «Економічних проблемах...» вирішив взяти в союзники об'єктивну закономірність. Існує, – пише він, – об'єктивний економічний закон планомірного пропорційного розвитку народного господарства, що виникає як противага закону конкуренції та анархії виробництва за капіталізму. Його не слід плутати з практикою планування як суб'єктивною діяльністю із складання планів. Таке трактування давало можливість, з одного боку, виправдовувати існування централізовано-керованої економіки, посилаючись на об'єктивну необхідність такого господарювання за соціалізму, з іншого боку – списувати всі промахи і невдачі на невміння застосовувати закон із повним знанням справи і діяти відповідно його вимогам.

Закон планомірного пропорційного розвитку був включений до складу обов'язкових закономірностей, які характеризують соціалістичну економіку, і став предметом подальших теоретичних обговорень. В ході обговорень велися суто схоластичні суперечки про співвідношення планомірності та пропорційності, про планомірність як «елементарну клітинку» соціалістичного господарського організму і т. п. З іншого боку, обговорювалися питання техніки планування та її вдосконалення: вибір оптимальних показників, поєднання поточних і перспективних планів, розробка цільових програм розвитку окремих напрямків. Було зроблено спробу розробки системи оптимального функціонування економіки («оптимальний план») з використанням деяких постулатів, запозичених з маржиналістської концепції: максимізація корисності, обмеженість ресурсів. У 1975 році лауреатом Нобелівської премії за роботи в цьому напрямку став Леонід Віталійович Канторович (1912–1976) –єдиний з радянських вчених-економістів.

Однією з найбільш гострих проблем політичної економії соціалізму, яка формувалася, стало питання про місце і роль товарно-грошових відносин в економічній системі соціалістичного суспільства.

У класичній марксистській традиції соціалістичний лад вважався несумісним з товарним виробництвом. Найбільше чітко ця думка була висловлена Енгельсом у «Анти-Дюрінгу». «Оскільки суспільство візьме у володіння засоби виробництва, то буде усунуто товарне виробництво, а разом з ним і панування продуктів над виробниками». Щоправда, і Маркс, і Ленін припускали можливість використання товарно-грошової форми економічного зв'язку в перехідний період для забезпечення цілісності багатоукладної економіки. Однак в умовах перемоги соціалізму передбачався перехід спочатку на прямий продуктообмін, а потім і повна відмова від товарних форм зв'язку. Економічна політика, яка проводилася в роки «воєнного комунізму», формувалася певною мірою під впливом подібних уявлень. Тезу про відмирання товарних відносин і ліквідацію грошей було включено у Програму партії, прийняту на VIII з'їзді РКП(б). Зусилля економістів були спрямовані на вирішення питань організації безгрошового господарства і пошуки нової форми організації господарського обліку, який би виключав вартісну оцінку. Спеціальна комісія на чолі зі старим членом партії більшовиків, згодом академіком Струмиліним С.Г. (1877–1974) розробляла методику обліку в одиницях трудових витрат (тредах).

Практика, однак, показала, що налагодити більш-менш нормальний господарський процес без використання товарної форми зв'язку неможливо. Визнанням цього факту став перехід до НЕПу.

Використання товарно-грошових форм економічного зв'язку – відновлення торгівлі, перехід промислових підприємств на комерційний розрахунок, вдало проведена грошова реформа – дозволили досить швидко подолати катастрофічні наслідки війн та революцій і вийти за основними економічними показниками на рівень довоєнного 1913 року. Це свідчило про великі потенційні можливості подібної форми господарювання.

Однак у теорії, як і раніше, заперечувалася необхідність товарно-грошових відносин за соціалізму, а НЕП розглядався як обхідний маневр у період будівництва соціалізму в дрібноселянській країні в умовах розрухи і відсталості. Такі ідеї отримали нове життя, коли з кінця 20-х рр. розпочалася форсована індустріалізація, масова колективізація у сільському господарстві, згортання НЕПу. Однак цілком відмовитися від використання товарно-грошових форм вже не вдалося, хоча і використовувалися заходи для їх істотного обмеження.

У сфері теорії така ситуація призвела до зсуву акцентів у дослідженні проблеми: від тверджень про чужорідність товарного виробництва природі соціалізму переходили до з'ясування причин його збереження. Однією з перших версій стала так звана «обліково-розподільча» концепція, згідно з якою різноякісність праці і необхідність визначити міру кожного в розподілі відповідно до його трудового внеску породжує необхідність зводити різні види праці до одного показника, яким може бути тільки вартість, що відбиває суспільно необхідні витрати праці. Звертається до цієї проблеми і Й. Сталін у «Економічних проблемах соціалізму в СРСР». Він пише, що товарне виробництво і закон вартості зберігаються на деякий період і за соціалізму, обслуговуючи потреби цього суспільства. Причини такого становища вбачаються в недостатньому рівні розвитку продуктивних сил, що не дозволяє однаковою мірою усуспільнити всі засоби виробництва. У промисловості вони знаходяться у власності держави, яка виступає представником усього суспільства. У сільському господарстві основна форма власності – кооперативна. Тому взаємини між двома секторами не можуть будуватися інакше як на основі відшкодування витрат, тобто за принципом товарного обміну.

Сталін, звичайно, знає, що кооперативною власність колгоспів можна назвати суто номінально. Основні засоби виробництва – земля, машинно-тракторний парк – офіційно належать державі. Що ж стосується продукції, то і нею колгоспи по суті не могли розпоряджатися, оскільки основну її частину змушені були здавати державі за так званими заготівельними цінами, які жодного відношення до відшкодування витрат не мали. Однак він робить вигляд, що колгоспи дійсно є кооперативними організаціями і розпоряджаються своєю продукцією як власністю. Вони, пише Сталін, «…не хочуть відчужувати свої продукти інакше, як у вигляді товарів, в обмін на які вони хочуть отримати потрібні їм товари» (Цікаво, хто їх запитував, чого вони хочуть і чого не хочуть?!). Звідси випливав висновок про необхідність товарного обміну і супутнього йому грошового господарства доти, поки не виникне єдина загальнонародна форма власності.

Але товарне виробництво за соціалізму – це особливий тип товарного виробництва. Ця особливість полягає в тому, що сфера його дії обмежена предметами особистого споживання, оскільки під час їх обміну відбувається зміна власника. Засоби виробництва, а також робоча сила не є товарами, а облік собівартості продукції, калькуляція доходів і витрат підприємств, визначення їхньої рентабельності – «це всього лише формальна сторона справи». Таке трактування було пануючим аж до кінця 50-х рр., коли в ході відновлених дискусій, незважаючи на відсутність єдиної точки зору щодо причин існування товарного виробництва за соціалізму, сфера його дії була поширена і на засоби виробництва, а специфіка його вбачалася не стільки в обмеженості сфери поширення товарних відносин, скільки в зміні їх соціального змісту.

Надалі дискусії перемістилися в площину вирішення проблеми співвідношення планомірності та товарності. Підґрунтям суперечок була загострена проблема пошуку шляхів підвищення ефективності виробництва, яка виходила на перший план внаслідок вичерпання джерел екстенсивного зростання. «Товарники» вбачали вихід у більш активному залученні до управління економікою ринкових важелів з метою стимулювати віддачу від залучених факторів виробництва. «Антитоварники» інтуїтивно відчували в цьому небезпеку для командно-адміністративної системи і завзято доводили несумісність соціалізму та товарного виробництва, у кращому випадку відводячи останньому роль підлеглого елемента, який поступово витісняється планомірністю.

Теоретичні суперечки товарників і антитоварників мали високоабстрактний і відсторонений характер і багато в чому нагадували описані Джонатаном Свіфтом у «Подорожах Гуллівера» баталії «гостроконечників» і «тупоконечників», які безкомпромісно з'ясовували питання про те, з якого кінця, гострого чи тупого, розбивати варене яйце. Але за цими абстракціями стояла реальна проблема: система «державного соціалізму» підходила до межі своїх виробничих можливостей і вимагала або заміни, або серйозного реформування.