Лекція 18. Право спільної власності.

Тема 16. Право спільної власності.

1. Поняття і види права спільної власності.

2. Право спвльної часткової власності.

3. Право спвльної сумісної власності.

1. Поняття і види права спільної власності

 

Майно може належати на праві власності не одній особі, а декільком особам одночасно. В такому випадку виникають відносини спільної власності.

Оскільки спільна власність є лише одним із засобів реаліза­ції права приватної, комунальної і державної власності, то в цьому випадку про самостійну форму власності не йдеться.

Право спільної власності - це право двох і більше осіб на один і той самий об'єкт (стаття 355 ЦК України). Об'єкт може складатися з однієї речі або із сукупності речей. Ці речі мо­жуть бути подільними або неподільними, однак як об'єкт пра­ва власності вони створюють єдине ціле. Тому право власності кожного учасника спільної власності поширюється на весь об'­єкт, а не на його частину.

З поняттям права спільної власності, пов'язані категорії «ідеальна частка» і «реальна частка».

Ідеальна частка - це частка у праві на річ. Наприклад, якщо дві особи мають в рівних частках право спільної власно­сті на річ, то кожному з них належить не половина речі, а поло­вина права на цю річ.

Реальна частка визначається при припиненні права спіль­ної власності і розділі речі. У цьому випадку йдеться саме про право на частину речі.

Слід мати на увазі, що співвласники можуть визначити по­рядок користування спільною річчю без визначення реальних часток. У цьому випадку право спільної власності не припиня­ється, кожний зберігає свою частку у праві на річ.

Проілюструємо це таким прикладом. Двом братам на пра­ві спільної власності належить будинок, перший поверх якого кам'яний, а другий дерев'яний. За угодою між ними один з братів користується першим, а інший - другим поверхом. Якщо за невідомих обставин другий поверх згорить, ризик випадко­вої загибелі речі ляже на обох власників: загальний розмір будинку поменшає, але обидва зберігають частку у праві на вцілілу частину будинку. Отже, той з братів, який користував ся дерев'яною частиною будинку, зберігає право користування першим поверхом. Якщо ж верхня частина будови загине (знов-таки з випадкової причині) після того, як будуть визначені ре­альні частки і зроблено поділ будинку, то власник другого по­верху не зможе претендувати на вцілілу частину будинку. Як кожен власник, він несе ризик випадкової загибелі речі.

Сучасне законодавство не містить обмежень щодо суб'єкт­ного складу права спільної власності.

Види спільної власності. Спільне майно може належати сто­ронам на праві спільної часткової власності і на праві спіль­ної сумісної власності.

Сутність спільної часткової власності (стаття 356 ЦК Укра­їни) в тому, що кожний із співвласників має чітко визначену частку у праві власності на спільне майно (ідеальну частку). Якщо законом або угодою учасників спільної власності не пе­редбачене інше, то до спільного майна застосовується правовий режим саме спільної часткової власності.

При спільній сумісній власності розміри часток зазделегідь не визначені, хоч і припускається, що вони рівні. Спільна суміс­на власність виникає у випадках, безпосередньо передбачених в законі (наприклад, спільна сумісна власність подружжя, спільна сумісна власність членів фермерського господарства), а також на підставі угоди учасників спільної часткової власності.

2.Право спвльної часткової власності

Здійснення права спільної власності ґрунтується на просто­му принципі: реалізація права одним із співвласників не по­винна утискати інтереси інших співвласників. Іншими слова­ми, воля і права кожного учасника спільної власності обмежені правами інших її учасників (тому право спільної власності ще називають «утисненим правом власності»).

На цьому загальному принципі ґрунтується розв'язання всіх конкретних питань здійснення права спільної часткової влас­ності, передбачених статтями 356-367 ЦК України.

Так, володіння, користування і розпорядження частковою власністю здійснюється за взаємною згодою всіх учасників, а за її відсутності, суперечка вирішується в судовому порядку.

Кожний учасник спільної часткової власності пропорційно зі своєю часткою має право на прибутки від спільного майна.

Разом з тим, на такій же підставі - пропорційно своїй част­ці, він відповідає перед третіми особами за зобов’язаннями, по­в'язаними із спільним майном; повинен брати участь у сплаті всякого роду податків і платежів, у витратах із збереження і утримання спільного майна (статті 359-360 ЦК України).

Істотним для учасника спільної часткової власності є його право на відчуження іншій особі своєї частки в спільному май­ні (стаття 361 ЦК України). Зробити це він може як оплатно (продати), так і безоплатно (подарувати). Однак від обраного засобу відчуження залежить вимога додаткової процедури.

Так, при продажу частки в спільній власності сторонній особі інші учасники спільної часткової власності мають пра­вопереважної купівлі частки, що продається. Тобто, вони ма­ють право придбати частку за ту ж суму і на тих же умовах, на яких це запропоновано відчужувачем третім особам. Виняток складає продаж з публічних торгів, коли частка може бути про­дана будь-якому покупцеві.

Право переважної купівлі частки співвласниками забезпечу­ється низкою заходів процедурного характеру. Зокрема, прода­вець частки в спільній власності зобов'язаний сповістити в пись­мовій формі інших співвласників про свій намір продати част­ку. У цьому повідомленні він має вказати ціну і всі істотні умови продажу. Після повідомлення співвласників продавець повинен зачекати один місяць, якщо йдеться про продаж частки в праві на будинок (або інше нерухоме майно), або десять днів, якщо відчужується частка в праві на інше (рухоме) майно. Тільки після цього він має право продати свою частку будь-якій особі.

Якщо декілька учасників спільної часткової власності ви­явили бажання придбати частку у спільній власності, право вибору покупця надається продавцеві.

При продажу частки з порушенням права переважної купівлі, інший учасник спільної власності протягом трьох місяців може звернутися до суду з позовом про перевід на нього прав і обо­в'язків покупця (ст. 362 ЦК України). До таких вимог застосо­вується позовна давність в один рік.

Слід зазначити, що чинне законодавство передбачає тільки право переважної купівлічастки в праві спільної власності. Отже, при відчуженні частки іншими засобами (зокрема, при безоплатній передачі) дотримання викладеної вище процедури не потрібно. Відчужувач може передати безоплатно свою част­ку в праві спільної власності будь-якій особі, не сповіщаючи про це інших співвласників, не питаючи на це їх згоди і т.п.

Розподіл спільної власності проводиться за взаємною згодою. У разі суперечки питання вирішується в судовому порядку.

Кожний учасник спільної часткової власності має право ви­магати виділу своєї частки із спільного майна. У випадку супе­речки, а також у разі неможливості розділу майна в натурі, вла­сник, що виокремлюється, отримує грошову компенсацію (ст. 364 ЦК України).

 

3.Право спвльної сумісної власності.

Право спільної сумісної власності виникає:

- на майно подружжя, яке придбане ними в період шлюбу, якщо інше не встановлено законом або договором (ч.і статті 60 СК України);

- на майно, яке придбане внаслідок спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім'ї, якщо інше не встанов­лено письмовою згодою між ними (ч.4 статті 368 ЦК Укра­їни);

- на майно, яке придбано внаслідок спільної праці грома­дян, що об'єдналися для спільної діяльності, якщо пись­мовою угодою між ними встановлений режим спільної сумісної власності на придбане внаслідок такої діяльнос­ті майно (ст. 17 Закону України «Про власність»);

- на майно осіб, що ведуть селянське (фермерське) госпо­дарство, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними (ст. 18 Закону України «Про власність»);

- на квартиру або будинок, передані з державного житлово­го фонду шляхом приватизації за письмовою згодою всіх членів сім'ї наймача в їх спільну сумісну власність (ст. 8 Закону України «Про приватизацію державного житлово­го фонду»);

- на інше майно, що перебуває в спільній власності суб'єк­тів цивільного права, якщо між ними досягнута згода про встановлення спільної сумісної власності.

З перерахованих випадків спільної сумісної власності най­більш поширеними і практично важливими є: право спільної сумісної власності подружжя, право спільної власності селян­ського (фермерського) господарства. Тому розглянемо їх трохи детальніше.

Спільна сумісна власність подружжя - це право подруж­жя володіти, користуватися, розпоряджатися своєю владою і в спільних інтересах майном, що їм належить.

Правовідносини власності подружжя можуть бути поділені на дві групи:

- правовідносини з приводу спільного майна, на яке у по­дружжя виникло право спільної сумісної власності;

- правовідносини з приводу роздільного майна, яке нале­жить на праві приватної власності кожному з подружжя.

До спільного майна подружжя у відповідності зі статтею 60 СК України відноситься майно, нажите подружжям за період шлюбу. Під майном в цьому випадку мається на увазі сукуп­ність речей, майнових прав і обов'язків.

Під «придбаним майном» мається на увазі майно, яке з'я­вилося у подружжя внаслідок спільної праці. При цьому кіль­кість, форма трудової участі не впливає на виникнення спільно­сті майна і на обсяг прав подружжя на це майно. Так, якщо один з подружжя займається домашнім господарством, вихо­вує дітей або за іншими поважними причинами не працює, все одно виникає спільна сумісна власність.

Таке ж правило застосовується у випадках, коли обидва пра­цюють, але розміри їх прибутків істотно відрізняються. При цьому слід враховувати, що не має значення, на кого з подруж­жя оформлені документи, що підтверджують майнові права (на будинок, автомашину тощо).

Для виникнення права спільної сумісної власності на певне майно необхідна наявність двох умов.

По-перше, майно має бути придбане в період перебування в зареєстрованому шлюбі (або в період проживання чоловіка та жінки однією сім'єю без реєстрації шлюбу (стаття 74 СК Укра­їни)). По-друге, воно повинно бути результатом їх праці.

Якщо будь-яка з цих умов відсутня, то виникає або спільна часткова, або роздільна (індивідуальна) власність суб'єктів ци­вільного права.

Особисте майно, яке належить роздільно кожному з подруж­жя, є об'єктом права приватної власності кожного з них. До складу роздільного майна входить:

1) майно, що придбане кожним з подружжя до реєстрації шлюбу.

Якщо за рахунок роздільного майна будь-ким з подружжя зроблені внески для придбання спільного майна, то ці внески мають враховуватись при визначенні часток подружжя в їх спільному майні.

Якщо майно, яке перебувало у власності одного з подружжя, за період шлюбу істотно збільшилося в своїй ціні внаслідок трудових або грошових витрат іншого з подружжя, то воно може бути визнане судом спільною сумісною власністю подружжя;

2) майно, отримане одним з подружжя у період шлюбу, але не внаслідок спільної праці, а подароване йому або успад­коване ним;

3) речі індивідуального користування (одяг, взуття і т.д.), навіть якщо вони придбані під час шлюбу за рахунок спіль­них коштів.

Предмети професійної діяльності (лікарське обладнання, музичні інструменти тощо), придбані під час шлюбу, не нале­жать до предметів даної категорії і є спільною сумісною влас­ністю подружжя. Але у разі поділу це майно передається тому з подружжя, кому воно необхідне для професійної діяльності, а він повинен сплатити половину вартості вказаного майна;

4) майно, нажите кожним з подружжя у випадку встанов­лення режиму окремого проживання подружжя (стаття 120 СК України);

5) різного роду премії, отримані як винагороди за особисті заслуги одним з подружжя (Нобелівська премія, різні дер­жавні премії і т.п.).

Відносно розпорядження спільним майном існує презумп­ція згоди одного з подружжя при укладенні угоди відносно спільного майна іншим з подружжя (ст. 65 СК України). Якщо для укладення угоди потрібна нотаріальна форма, то згода ін­шого з подружжя на її здійснення також має бути нотаріально посвідчена.

Поділ спільного майна подружжя може бути проведено як під час перебування у шлюбі, так і після розірвання шлюбу. Якщо між подружжям досягнута угода, поділ може бути офор­млений нотаріально. При відсутності такої згоди між ними, поділ майна можливий тільки у судовому порядку.

Основним принципом поділі є принцип рівності часток по­дружжя у спільному майні. Речі, що підлягають поділу, ді­ляться в натурі. У тому випадку, якщо вони не можуть бути розділені в натурі, на одного з подружжя покладається обо­в'язок компенсувати іншому його частку грошима. Для вимог про поділ спільного майна встановлено трирічний строк позов­ної давності.

Право спільної сумісної власності селянського (фермерсь­кого) господарства передбачене ст. 18 Закону України «Про власність» і ст. 14 Закону України «Про селянське (фермерсь­ке) господарство». Ці норми встановлюють, що майно осіб, які ведуть селянське (фермерське) господарство, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не передбачене договором між ними.

Володіння, користування і розпорядження майном, що нале­жить до спільної сумісної власності селянського (фермерського) господарства здійснюється зі згоди всіх членів господарства.

По угодах, що укладені головою селянського господарства або іншою уповноваженою особою, відповідає своїм майном селянське (фермерське) господарство у цілому, якщо з обста­вин справи не випливає, що угода здійснена в особистих інтере­сах самого голови господарства.

Інші члени господарства відповідають за своїми зобов'язан­нями особистим майном і своєю часткою у спільній власності, якщо з обставин справи не випливає, що угода укладена в інте­ресах господарства.

У спільній сумісній власності частка кожного члена селян­ського (фермерського) господарства в процесі господарської діяльності не визначається. Однак вона може бути визначена у випадках:

- виходу члена селянського (фермерського) господарства з його складу без утворення нового господарства (виділ);

- при утворенні з одного господарства двох або більше гос­подарств (поділ);

- при зверненні стягнення за особистими зобов'язаннями члена господарства.

Розмір частки у спільному майні господарства встановлю­ється, виходячи з рівності часток всіх членів господарства, якщо інше не обумовлене договором між ними. При розділі спільної сумісної власності майно, яке належало члену господарства до вступу в господарство або придбане за власні кошти, не внесені в спільну власність, не враховується.

При цьому необхідно враховувати, що відповідно до Земель­ного кодексу України (ст. 51) земельні ділянки надаються у власність або користування не селянському (фермерському) господарству, а громадянину, що виявив бажання вести селян­ське (фермерське) господарство. А відповідно до ч. 5 ст. 52 Земель­ного кодексу України земельні ділянки громадян, які ведуть се­лянське (фермерське) господарство поділу не підлягають.

Необхідно звернути увагу на недосконалість правового регу­лювання майнових відносин у селянських (фермерських) гос­подарствах. З одного боку селянські (фермерські) господарства є юридичними особами і як такі мають володіти відповідними можливостями по розпорядженню майном. З іншого - земельне законодавство і законодавство про селянські (фермерські) гос­подарства фактично виводять за межі цивільного обігу основ­ний засіб сільськогосподарського виробництва - землю і при формальній рівноправності, ставлять голову господарства у при­вілейоване становище. Таким чином, протиставлено інтереси господарства в цілому (інтереси голови господарства) та інте­реси інших його учасників. В результаті можна констатувати, що законодавець поки не створив умов для виконання юриди­чною особою - селянським (фермерським) господарством його функцій. Не забезпечений також захист майнових прав госпо­дарства у цілому і його окремих учасників як у відносинах з іншими юридичними особами, громадянами і державою, так і у внутрішньогосподарських відносинах між ними.

У спільній сумісній власності селянського (фермерського) господарства знаходяться виділені йому у власність або придба­ні ним земельна ділянка, засоби виробництва, житловий буди­нок, господарські споруди, вироблена продукція та інше майно, придбане для господарства на загальні кошти його членів.

Не є власністю селянського (фермерського) господарства осо­бисті трудові доходи та заощадження члена селянського (фер­мерського) господарства, а також майно, придбане ним влас­ним коштом або ж отримане на інших підставах відповідно до законодавства і не передане ним у спільну сумісну власність господарства.

У разі створення селянського (фермерського) господарства в формі юридичної особи власником майна цього господарства є ця юридична особа в одній з форм господарських товариств або кооперативу.