рефераты конспекты курсовые дипломные лекции шпоры

Реферат Курсовая Конспект

Лекція 16. Легізм

Лекція 16. Легізм - раздел Философия, Сенс визначення філософія Сходу у контексті протиставлення європейській історії філософії. Витоки філософії Індії. Санкх’я та йога Патанджалі Легізм (Фацзя) – Один З Найпотужніших Філософських Напря...

Легізм (фацзя) – один з найпотужніших філософських напрямів Стародавнього Китаю, представників якого досить часто називають «законниками». Автентична назва школи, фацзя, походить від ієрогліфу «фа» – закон, а латинська назва – легізм – від родового відмінку «lex» («legis»), що має таке ж саме значення.

Вчення легістів не має канонізованого уявлення про визнаного засновника-учителя. Зокрема, в «Історії ранньої династії Хань», яка містить першу китайську бібліографію, вказано лише, що цей напрям філософії було створено невдоволеними чиновниками, які прагнули удосконалити спосіб організації бюрократичного апарату. Першим з відомих і видатних легістів (або як іноді визначають – протолегістів) називають Гуань Чжуна (помер у 645 p. до н. е.). Більшість дослідників схильні вважати найвпливовішим із засновників цього напряму Шан Яна (390–338 рр. до н. е.). Головним аргументом на користь цієї тези є те, що твори інших, зокрема Шень Бу-хая (385–337 рр. до н. е.), збереглися лише фрагментарно, і їх зміст не містить потужного ідейного потенціалу, що був би репрезентований у подальшій історії легізму. Крім того, саме Шан Ян спромігся максимально успішно втілити власні ідеї у реформуванні апарату державного управління в царстві Цинь. І саме це царство стало в подальшому основою імперії Цинь Ши-хуанди (259–210 рр. до н. е.) та традицій державництва в Китаї протягом тисячоліть.

Головним предметом критики з боку легістів стали популярне в ті часи конфуціанське уявлення про першочергове значення лі (ритуалу) та гуманістичні ідеали Конфуція [див. лекц. 12]. Легісти сповідували, що суспільна злагода має спиратися на фа – закон, тобто на страх народу перед неминучістю покарання. Вони категорично відкидали дієвість апеляції до совісті та порядності людей і звинувачували конфуціанців у злочинному поширенні оманливих ідей. Єдиним ефективним способом управляти державою ідеологи легізму вважали систему покарань та винагород, причому останні, на їх думку, завжди мусили бути в меншості.

Ключові положення філософські доктрини цієї школи було сформовано в ІV ст. до н. е. Одним з важливих факторів його становлення були інтелектуальні диспути, що точилися у вже згаданому «Палаці наук» (Цзися) [див. лекц. 13], або академії в царстві Ци, фінансованої правителем. У цьому осередку були зібрані представники різних філософських напрямів. Сучасні синологи характеризують легізм радикально спрямованим на боротьбу за вплив на суспільно-політичні процеси. Протягом історії цього вчення тривала його затята й відкрита боротьба з конфуціанством та моїзмом. Більшість легістів обіймали високі посади у різних китайських царствах епох Чуньцю і Чжаньго, та за імперії Цинь. Зокрема, першими міністрами та найвпливовішими радниками правителів (у різні часи) були такі легісти: Гуань Чжун (царство Ци), Шан Ян (царство Цинь), Шень Бухай (царство Хань), Шень Дао (царство Ци), Фань Лі (царство Юе), Бай Гуй (царство Вей), Лю Бувей (царство Цинь), Лі Си (царство Цинь). Єдиним філософським напрямом, представників якого не переслідували і не знищували за часів панування легістів, був даосизм, точніше, адепти даоського вчення про безсмертя.

Найбільш радикальним легістом називають Гуань Чжуна, який на початку формування цієї школи визначав закон як те, чому має підкорятися навіть правитель, але у подальшому ця думка підтримки не отримала, й усі інші представники цього напряму визнавали імператора єдиною "вільною від закону" людиною. За іменем цього мислителя було названо один з найвідоміших філософських трактатів Стародавнього Китаю «Гуань Цзи» (переважно IV–III ст. до н. е.). Головна особливість цього тексту – синтез вчень усіх наявних у той час філософських шкіл та різноманітних соціально-політичних, історичних, природничих знань, цілісність якого забезпечена домінуванням легістської спрямованості аргументації усіх постулатів. Проявом зазначеної специфіки стало постулювання того, що закон є похідним від об’єктивних етико-ритуальних наративів (влив конфуціанства [див. лекц. 12, 13]), які залежать від нескінченного Дао (вплив даосизму [див. лекц. 14]). Ідеальний правитель має, у першу чергу, через дотримання законів слідувати Дао, а не власним забаганкам та прагненням. Значну увагу в «Гуань Цзи» приділено вченню про Дао, що містить уявлення про його конкретизацію, універсальну субстанцію та процес утворення розуму і найвищого духовного стану всевідання. Тому не дивно, що цей твір іноді визначали як переважно даоський.

Проте теоретичний вплив даосизму на легізм мав досить специфічний характер. Попри те, що побіжне ознайомлення з філософською спадщиною частини легістів, у першу чергу Шень Дао і Шень Бухая, спонукає деяких дослідників називати їх даосами, є усі підстави заперечувати таку настанову. Зокрема, загальновідомо, що Шень Дао запропонував тлумачити справедливий юридичний закон, втіленням природного закону Дао. Такий закон, на його думку, бездоганно регламентуватиме обов’язки та права людей, визначатиме їх стосунки з державою. Але у «Чжуан-цзи» – одному з найавторитетніших даоських трактатів [див. лекц. 14] – погляди Шень Дао наводяться як негативний приклад цілком хибного тлумачення Дао та природи людського знання. Найвірогідніше, що причиною цього є лише формальне запозичення легістами даоського категоріального апарату та оригінальна їх інтерпретація.

Шень Бухай, автор фрагментарно збереженого «Шень-цзи» (іноді припускають, що автором цього трактату є Шень Дао), стверджував, що тільки мудра влада правителя може забезпечити суспільну гармонію та злагоду. На відміну від конфуціанців, цей мислитель наголошував, що правитель має орієнтуватися не на догму традиції або етичні ідеали, а на користь для держави та на цілісну й продуману стратегію її розвитку. Продуманість адміністрування країни повинна підсилюватись неухильною реалізацією підлеглими приписів закону, байдуже чи через примус чи завдяки добровільній згоді. Правитель мусить культивувати в собі незворушність і витримку, аби викликати у своїх підданих корисне для держави почуття шанобливого страху. Також йому належить дотримуватись принципу недіяння, що, вперше сформульований даосами [див. лекц. 14], був витлумачений Шень Бухаєм досить самобутньо. По-перше, він наголосив на необхідності його зовнішньої реалізації, тобто, на тому, що правитель має справляти враження людини, яка нічого не прагне. По-друге, він вказав, що дотримання цього принципу дозволить правителеві знати все й усе контролювати. Головним обов’язком чиновника є сповіщання свого керівника про усі відомі йому події, а також завжди узгоджувати з приписами законів усі свої дії. Відповідно правитель має стати єдиним центром інформаційних потоків у країні та єдиною особою, яка володіє правом вносити зміни до її законів. Отже, без його згоди та відання ніщо у царстві не відбуватиметься.

Для того, аби уникнути спотворення інформації в процесі її передачі, Шень Бухай пропонує дотримуватись визнаного конфуціанцями принципу чжен-мін («виправлення імен»). Деякі дослідники припускають, що параграф «Лунь юй», де наведено цей принцип, було привнесено у цей твір значно пізніше за його створення, й тому не виключено, що не Шень Бухай запозичив його у конфуціанців [див. лекц. 12, 13], а навпаки. Легіст визначив імена «нитками» з яких утворено «сітку-лад» Піднебесної. Тому реалізація прагнення виправити щось у способі організації суспільства має розпочинатися з «виправлення імен». Ім’я – основа ідентичності індивіда, що визначає коло його обов’язків, та гарантія здійснення закону. Адже для того, аби був вірно витлумачений припис закону у кожній конкретній ситуації, її учасники мають мати імена, тобто бути адекватними юридичному понятійному апарату. Вочевидь тому, буквальний переклад назви створеної Шень Бухаєм доктрини «сін мін» – «покарання і їх назви». Крім того, ім'я фіксує коло компетенції людини, і є основою розподілу праці у країні. Кожен має виконувати виключно власну функцію, гарантуючи, що суспільство не порине в сум’яття і не буде дезорганізовано через випадкову сваволю та ініціативу індивідів, які вирішать змінити сферу діяльності.

Шан Ян (або Гунсунь Ян) – перший радник циньського царя Сяогуна, який запропонував: замість озиратися на ідеали стародавності й жалкувати за втраченими традиціями, треба здійснити радикальні реформи. Сима Цянь (ІІ ст. до н.е.) стверджував, що йому належить вираз: «Розумна людина створює нові закони, а дурна законам підкорюється». Закон, у тлумаченні Шан Яна, – це встановлений правителем припис, що регламентує обов’язки абсолютно всіх підлеглих та визначає систему покарань для тих, хто не виконав належного. Сяогун цілком довіряв Шан Яну, й через це він мав надзвичайні повноваження. Впроваджені реформи були надзвичайно непопулярні, адже через них було зруйновано звичний патріархальний лад. Під заборону потрапили не лише спільне родинне життя (тобто таке, коли в одному домі мешкали декілька поколінь братерських родин), але й родинна вірність та взаємозахист. Доноси активно заохочувались, а будь-яка підтримка і допомога «злочинцям» карались надзвичайно суворо. Заборона накладалась не лише на протизаконні дії, але й на нелояльні думки та висловлювання. Населення мусило дотримуватись жорстких правил пересування країною, сплачувати значні податки й виконувати виключно суспільно-корисну діяльність. Серед позитивних реформ слід відзначити уніфікацію мір ваги, розміру та принципів роботи апарату чиновників.

Завдяки агресивним діям Шан Яна цар Сяогун значно збільшив свої володіння і щедро обдарував свого першого міністра. Але після смерті правителя і сходження на престол наступника численні люті вороги Шан Яна стратили його разом із усією родиною. Та як не дивно, смерть реформатора не призвела до відмови від впроваджених ним новацій. Тому деякі дослідники схильні вбачати спадковість між державною діяльністю Шан Яна та Цинь Ши-хуанді, який, поза сумнівом, симпатизував легістам. Згідно свідчень Сюнь-цзы [див. лекц. 13], царство Цинь вирізнялось з поміж інших китайських країн низьким цивілізаційним рівнем: люди ігнорували правила пристойності, не виявляли цікавості до мистецтва, науки та освіти. Звичайно, конфуціанець не міг не ставитись упереджено до царства, де представники його філософської школи не просто зазнавали гонінь, але й масово страчувались, проте така оцінка напевно не була безпідставною. Зокрема, легіст Хань Фей-цзи переповідав, що Шан Ян буцімто радив Сяогуну наказати знищити «Шу цзін» і «Ши цзін» [див. лекц. 11] як шкідливі, не потрібні для суспільства. Вочевидь не випадково занепад династії Цинь співпав із поступовим поглинанням легізму конфуціанством.

Послідовники Шан Яна втілили його вчення у трактаті «Шанцзюньшу» («Книга правителя волості Шан»), що датується ІІІ ст. до н. е. Твір має 26 глав, з яких лише друга («Указ про обробку безлюдних земель») та дев'ятнадцята («У межах границь») – глави, написані самим Шан Яном. На перше місце автор висував закон і переконував у тому, що найкращим засобом суспільної консолідації є сила і примус. У трактаті «Шанцзюньшу» обґрунтовано концепцію рівності усіх членів суспільства (окрім правителя) перед законом, доцільність державного втручання в абсолютно усі сфери життя людей, необхідність зосередження суспільства на розв'язанні проблем землеробства та війни.

Завершується історія легізму як самостійного філософського напряму найвидатнішим його теоретиком Хань Фей-цзи (бл. 280–233 рр. до н. е.), якому приписують трактат «Хань Фей-цзи», що складається з 55 глав. Цей мислитель синтезував положення політичної філософії Шан Яна, даоську теоретичну базу, і доповнив їх окремими думками, запозиченими у Шень Дао та Шень Бухая.

На ґрунті критичного осмислення наявних суспільних конфліктів та проблем царства Хань, а також вивчення історії різних китайських царств, Хань Фей-цзи написав трактат, де виклав настанови для удосконалення законодавства, посилення армії, подолання хабарництва і корупції. Дослідники стверджують, що основні тези Хань Фей-цзи запозичив у Шан Яна, а деякі глави «Хань Фей-цзи» майже переписано із «Шанцзюньшу» з невеликими змінами та скороченнями. Проте, він поза сумнівом створив достатньо самобутню теорію, де послідовно обґрунтував доцільність усіх відомих на той час способів управління. Зокрема, наполягав, що страх покарання повинен обов'язково зберігатися в серцях народу, але не лише страх може вмотивовувати людей до суспільно-корисної поведінки. Адже кожній людині від народження властива, на думку мислителя, любов до себе та ненависть до біди. Він стверджував, що не існує людини, що не потребувала б отримати зиск від стосунків з іншими людьми і яка через це не прагнула б допомогти іншим.

Хань Фей-цзи визначив Дао всезагальним законом, що є основою усіх інших законів та підставою пізнання світу. Лі – сукупність природних законів, що визначають природній перебіг подій. Фа – закон, що створюється людьми і мусить змінюватись згідно вимог суспільної доцільності та заради зміцнення держави. Закон – письмовий припис, який встановлюється та оприлюднюється правителем, а його здійснення забезпечується чиновниками. Такий закон байдужий до ідеалів доброчесності й людинолюбства. Якщо того вимагають інтереси країни в цілому, необхідно чинити, ігноруючи мораль. Головний сенс закону, перед яким усі (крім правителя) рівні, – забезпечувати монолітність суспільства у справі зміцнення держави. А правитель, зобов'язаний віддавати наказ про виконання покарань визначених законом, незалежно від особистих почуттів.

На думку Хань Фей-цзи, мудрий правитель має демонструвати, що він перебуває в бездіяльності й не знає того, чого прагне. Здебільшого таку поведінку визначають «мистецтвом наймудрішого», і в нас є ніби всі підстави проводити аналогії з уявленням про наймудрішого в даосизмі, але мусимо пам'ятати їх принципову відмінність. Якщо Лао-цзи аргументує недіяння слідуванням Дао [див. лекц. 14], то Хань Фей-цзи наголошує, що бездіяльність правителя – свідчення ідеальної роботи бюрократичного механізму, яка є можливою завдяки її підпорядкованості закону.

Хань Фей-цзи пропонував еволюційний погляд на історію, яку він поділяв на три періоди («стародавній, середньовічний та сучасний»), і стверджував, що наймудріший не має потреби наслідувати давнину, а також встановлені норми, а обмірковує сучасні справи і вживає відповідних заходів. У теорії пізнання Хань Фей-цзи обґрунтовував, що лише завдяки контакту між органами відчуттів та об'єктивно існуючими предметами виникає знання. Дія, що відбувається до того, як предмет з'явився, вчинки, які здійснюються до появи закономірності, називаються передчасним знанням. Це абсурдне припущення, яке не має підґрунтя. Хань Фей-цзи визнавав, що запропоноване легістами управління на базі закону є протилежністю і запереченням поглядів школи жуцзя . Він був переконаний, що якщо надати свободу любові та милосердю, то систему законів буде зруйновано, а якщо керуватися гуманністю і почуттям обов'язку, то не уникнути безладу і суспільної конфронтації, тому необхідні жорстокі й безжальні закони.

Від епохи Хань, коли конфуціанство стало офіційною ідеологією, легізм остаточно припинив бути самостійним ученням. Але його вплив прослідковується у законодавстві імператорського Китаю протягом усієї його історії. Поглинання легізму конфуціанством значною мірою було обумовлено скомпрометованістю його ідеології, однак цей напрям здобув «друге життя» у вченні своїх опонентів.

 

– Конец работы –

Эта тема принадлежит разделу:

Сенс визначення філософія Сходу у контексті протиставлення європейській історії філософії. Витоки філософії Індії. Санкх’я та йога Патанджалі

Стародавність та Середньовіччя.. ЗМІСТ.. ВСТУП Лекція Сенс визначення філософія Сходу у контексті протиставлення європейській історії філософії..

Если Вам нужно дополнительный материал на эту тему, или Вы не нашли то, что искали, рекомендуем воспользоваться поиском по нашей базе работ: Лекція 16. Легізм

Что будем делать с полученным материалом:

Если этот материал оказался полезным ля Вас, Вы можете сохранить его на свою страничку в социальных сетях:

Все темы данного раздела:

Лекція 1. Сенс визначення „філософія Сходу” у контексті протиставлення європейській історії філософії.
  Філософська спадщина Сходу завжди викликала суперечливі оцінки дослідників: одні - намагалися позбавити її права належати до історії розвитку філософського знання, інші – визнавали

Лекція 2. Витоки філософії Індії
  Індійська філософія репрезентує повсякчасну єдність теорії та практики, причому остання завжди визнавалася першочергово-значимою. Мета філософування у культурі Стародавньої Індії

Лекція 3. Санкх’я та йога Патанджалі
  Найдавнішою даршаною астіки є санкх’я, перший етап становлення якої, називають епічним або стародавнім. Назва цієї даршана походить від санскритського термін

Лекція 4. Вайшешика і ньяя
Вайшешика – даршана астіки заснована мудрецем Улукою, що мав прізвисько Канада («той, хто поїдає зерна»). Її першоджерело – «Вайшешика-сут

Лекція 5. Міманса і веданта
  Міманса (purua-mimansa) – даршана астіки, засновником якої визнано мудреця Джайміні автори «Міманси-сутри» або «Джайміні-с

Лекція 6. Чарвака, локаята та джайнізм
Чарвака – даршана, що є пізнім етапом розвитку даршани локаята. Як свідчать сучасні дослідники, теоретичні джерела даршан чарвака і локаята сягають найдавніших ета

Лекція 7. Витоки філософії буддизму
  Буддизм як даршана є складовою буддистської Дгарми, що не може бути вичерпно визначеною як релігія, або як філософська течія чи культура. Час заснування – VI–V ст. до н. е., а засно

Лекція 11. Витоки філософії Китаю
  Так само, як і в філософській культурі Індії у філософській культурі Китаю метою філософських пошуків є прагнення осягнути шлях, але не звільнення, а досягнення моральнісної та т

Лекція 12. Вчення Конфуція
  Найвпливовішим філософсько-релігійним напрямом в історії Китаю більшість дослідників визначають конфуціанство, Буквальний переклад автентичної назви жуцзя –

Лекція 13. Класичне конфуціанство
  Мен-цзи (Мен Ке) (бл. 372–289 рр. до н. е.) – один з найвидатніших мислителів раннього конфуціанства, що створив оригінальне вчення, яке стало новим етапом розвитку

Лекція 14. Класичний даосизм
  Другим за впливовістю філософсько-релігійним напрямом в історії Китаю більшість дослідників визначають даосизм, або даоцзя – школа тих, хто наслідує Дао.

Лекція 15. Моїзм
  Моїзм (моцзя)– одна з найбільш відомих філософських шкіл Стародавнього Китаю, яка була надзвичайно поширеною в V–III ст. до н. е. і цінувалася нарівні з головни

Лекція 17. Неодаосизм
ЕпохуВей-Цзинь(220-419 н.е.) зазвичай вважають часом виникнення неодаосизму і посилення буддизму в Китаї, однак ми маємо зважати не те, що конфуціанство зберігало статус офіційної державної

Лекція 18. Неоконфуціанство
  Епоха Сун (960-1279) – час постання неоконфуціанства, яке іноді називають лі сює (вчення про лі), або сін-лі сює (вчення про природу та лі), або Дао с

Лекція 19. Витоки ісламської філософії та калам.
Серед головних основ формування ісламської філософії слід передовсім відзначити визначальну роль мусульманської релігії та її першоджерел, а також філософський доробок мислителів античного Середзем

Лекція 20. Аль-Кінді, Аль-Фарабі, Ібн Сіна
Абу-Юсуф Якуб бен Ісхак аль-Кінді (800-860/70)– видатний арабський мислитель, що здобув у сучасників почесне наймення «Філософ арабів», та зазвичай визначається перипатетиком. Авто

Лекція 21. Філософія суфізму
  Суфізм (від араб. «той, що носить одяг з вовни», або, за версією А.-Р.Біруні, від старогрец. «мудрець») – релігійно-філософська течія ісламу, що виникла у VIII ст.

Лекція 22. Арабський перипатетизм та проблема універсалій
Арабський перипатетизм справив найпотужніший вплив на історію європейської філософії в цілому. Серед його видатних представників слід відзначити Ібн Баджу Абу Бекра Мухаммада(кін.

Лекція 23. Витоки іудейської філософії та каббала
Серед визначальних культурних аксіом іудеїв, зазвичай виокремлюють: по-перше, монотеїзм та уявлення про абсолютну особистість Творця, що має Замисел і Намір стосовно нар

Лекція 24. Філософська спадщина Іцхаке Ісраелі та Саадія-гаона
Рабин Іцхаке Ісраелі[Ісаак бен Соломон Ізраїлі] (850 – 932 або 955)–видатний іудейський мислитель, філософ, лікар. Автор арабомовних філософських творів: «Книга ос

Лекція 25. Філософські розмисли Ібн Гебіроля та Ієгуди Галеві
Соломон бен-Ієгуда Ібн Гебіроль[Ібн-Гвіроль або Ібн Габіроль] (прибл. 1021/2 – прибл. 1050 або 1070)–видатний іудейський поет і філософ знаний в Європі під латиніз

Лекція 26. Іудейський перипатетизм і філософія Маймоніда.
Авраам бен Давід[Дауд]з Толедо (бл. 1110 – бл. 1180) іспанський філософ іудей та перипатетик, астроном, історик. Найбільш відомі роботи Ібн Давіда написані арабськ

ПРЕДМЕТНИЙ ПОКАЖЧИК
  абгава абгидгарма абхеда-бхеда-вада абхеда-вада авідья адвайта веданта аджива актуальне буття матерії ак

ІМЕННИЙ ПОКАЖЧИК
  Абдаррахман Абу Зейд Абу Абдаллах Хусейн Абу Алі Хусейн ібн Абдаллах Ібн Сіна Абу Бекр Абу ль-Валід Мухаммад ібн Рушд Абу Хамід Мух

ПОКАЖЧИК НАЗВ ТВОРІВ
  «Абгідгаммапітака» «Абгідгармакоша» «Абгідгармакоша» «Агрона» «аНівхар беЕмунот веДеот» «Ануйогадвара-сутра» Араньяки

ЛІТЕРАТУРА
  Основна література:   1. Абу Хамид аль-Газали Воскрешение наук о вере.- М., 1980. 2. Аль-Газали Весы деяний и другие сочинения. – М., 2

Хотите получать на электронную почту самые свежие новости?
Education Insider Sample
Подпишитесь на Нашу рассылку
Наша политика приватности обеспечивает 100% безопасность и анонимность Ваших E-Mail
Реклама
Соответствующий теме материал
  • Похожее
  • Популярное
  • Облако тегов
  • Здесь
  • Временно
  • Пусто
Теги