рефераты конспекты курсовые дипломные лекции шпоры

Реферат Курсовая Конспект

Лекція 21. Філософія суфізму

Лекція 21. Філософія суфізму - раздел Философия, Сенс визначення філософія Сходу у контексті протиставлення європейській історії філософії. Витоки філософії Індії. Санкх’я та йога Патанджалі   Суфізм (Від Араб. «Той, Що Носить Одяг З Вов...

 

Суфізм (від араб. «той, що носить одяг з вовни», або, за версією А.-Р.Біруні, від старогрец. «мудрець») – релігійно-філософська течія ісламу, що виникла у VIII ст. і справила значний вплив на історію розвитку філософії арабського Сходу. Судити про точні дати та специфіку творчого шляху перших суфіїв дуже складно. Традиційно вважають, що джерелом виникнення суфізму стали духовно-практичні пошуки аскетів, котрі відмовлялись від служіння соціалізованим та узвичаєним релігійним інституціям, пропонуючи натомість, щире (істинне) ставлення до Бога позбавлене формальних атрибутів та показної обрядовості. Найбільш знаними серед засновників суфізму та творцями його концептуальних теоретичних засад називають мислителів ІХ ст. єгиптянина Зу-н-Нун аль-Місрі (пом. у 850 р.) та багдадця Абу Абдаллах аль-Мугасібі (пом. 857р.). На різних етапах своєї історії суфізм мав поширення на значній території: від північно-західної Африки до Індії, північних окраїн Китаю, Індонезії.

На противагу мислителям каламу, суфії проголосили метою своїх духовних пошуків не раціонально-теоретичне а практичне осягнення істини (доступної людині завдяки милості Аллаха). Кожна школа суфізму пропонувала власні оригінальні методи, дотримання яких, має сприяти досягненню означеної цілі. Наприклад, школа маламатиїв (ІХ ст.) сповідувала вчення про необхідність поєднання внутрішнього самоочищення з демонстративним порушення приписів ісламу, аби накликати на себе осуд з боку інших людей і в такий спосіб перемогти власну гординю.

Методи визнані у різних течіях суфізму істотно відмінні один від одного. Зокрема, представник багдадської школи Джунайд (пом. 909 р.), виклав вчення, аналіз якого, дозволяє нам проводити аналогії між суфізмом та філософією пробудження Мейстера Екгарта (бл. 1260 – 1327/8). Суфійський мислитель подібно до християнського містика постулює метою духовних пошуків містичне розчинення особистості в Бозі (фана) та вихід на рівень трансцендентності (бака). Дотримання шаріату (від араб. – «вірний шлях до мети») - комплексу норм, принципів та правил поведінки мусульманина у суспільстві, що є основою законодавства та звичаїв ісламських країн, Джунайда визначає лише першим етапом шляху до Бога. Наступним, на його думку, має стати тарікат (від араб. – «шлях») – здійснення суфійської практики, а завершальним він визначає хакікат (від араб. – «істинна реальність») – містичне осягнення істини. В проходженні шляху суфія мають бути задіяні як емотивно-вольові так і раціональні якості людини. Наближення особистості до Бога – поступальний процес її якісної зміни, - долання обмеженості людських здатностей до сприйняття, пізнання та розуміння істини. Абу Язід аль-Бістамі (пом. 874 р.) виокремив наступні рівні усвідомлення буття: «я», «ти», «Він-самість». А Абу Абдаллах Хусейн ібн Мантур аль-Халладж (пом. 922 р.) розвинув цей постулат і ствердив можливість цілковитого єднання духу суфія з Богом. Саме тому, подібно до учениці Мейстера Екгарта сестри Катрей, в екстазі осяяння істиною (хакікаті), видатний суфій промовляв: «Я є Істинний (Бог)», однак така поведінка не зустріла розуміння і через звинувачення у єресі аль-Халладжа було страчено.

Абу Хамід Мухаммед Ґазалі (1058/59 – 1111 рр.) іранський арабомовний мислитель-суфій, філософ, теолог, юрист. Найбільш знані твори: «Прагнення філософів», «Спростування філософів», «Оживлення релігійних наук», «Той, що звільняє від омани».

Протистояння каламу та суфізму найбільш яскраво представлено у творчості Ґазалі, котрий виступив з критикою усіх «раціоналізаторів віри» і в першу чергу аль-Кінді, аль-Фарабі, Ібн Сіни. Суфійський мислитель переосмислив статус філософських наук (математики, логіки, фізики, метафізики, політики, етики), які визнав корисним але не досконалим знаряддям осягнення істини. Особливу увагу Ґазалі приділив математиці (до складу якої відніс арифметику, геометрію та астрономію), що, на його думку, справляє оманливе враження достовірного джерела знань та водночас не має жодного стосунку до змісту релігійних постулатів.

Наведена вище класифікація філософських наук вочевидь запозичена з усталеної в ті часи традиції структурування наукової спадщини Арістотеля. В своїх творах Газалі неодноразово наголосив на близькості вчення Стагірита до філософії ісламських мислителів. Маємо визнати високий рівень обізнаності видатного суфійського мислителя з арістотелівською філософською спадщиною. Не даремно його праця «Прагнення філософів», яку у середині ХІІ ст. Домініком Гундісальві в Толедо було перекладено латиною, стала одним за найпопулярніших у Європі підручником з арістотелізму. Водночас, Ґазалі категорично відкинув сформовані на ґрунті вчення Стагірита постулати аль-Кінді, аль-Фарабі та Ібн Сіни. Небезпечними та злочинними автор проголосив наступні твердження: перше - світ співвічний Аллаху; друге – Аллах володіє знанням лише універсалій а не конкретних речей; третє – тіла не воскресають, а покарання чи винагороди у потойбіччі зазнають лише душі.

Підставою для заперечення першого постулату, на думку Ґазалі, є неприпустимість намагань судити про Бога без визнання його атрибутів, зокрема, всемогутності. Адже, наприклад, якщо ми не стверджуємо, що Аллах всемогутній, то це означає, що ми заперечуємо його всемогутність. Усе є похідним від Бога, а твердження творіння як втілення нездоланної необхідності – це обмеження всемогутності Аллаха. В даному контексті пригадується відоме серед студентства європейських університетів пізнього Середньовіччя, парадоксальне питання: «Чи може Господь створити камінь, який не зможе підняти сам?» Згідно вчення Ґазалі, всемогутність Аллаха дозволяє стверджувати, що незліченну кількість створених ним світів, може перерахувати лише він сам.

Другий постулат, Ґазалі також спростував спираючись на визнання беззаперечної всемогутності Аллаха. На думку, мислителя, Богові не потрібне посередництво загального для осягнення конкретного. Тобто, кожна річ та кожна подія мають самодостатню цінність для всюдисущого Бачення Всевишнього, а універсалії є значимими для людей, через те, що вони через власну обмеженість потребують їх для висловлювання унікальних предметів навколишньої дійсності [див. лекц. 22].

Третій постулат, мислитель-суфій, відкинув не обґрунтовуючи спеціально власної позиції, він лише наголосив, що таке твердження безбожним чином суперечить шаріату. На думку Газалі, після воскресіння слід очікувати як на духовні покарання чи винагороди, так і на тілесні.

Створену Богом першопочаткову сутність людини, Ґазалі, вочевидь непрямо полемізуючи з Платоном, визначив цілковито чистою, позбавленою досвіду та знань. На думку мислителя, Аллах подарував людям лише пізнавальні здатності. Спочатку - чуття дотику, зору, слуху, смаку, а далі спроможність до розрізнення та осягнення теоретичних понять та міркувань, тобто розсуд. Наступною сходинкою формування повноцінної людини є розум, завдяки якому вона отримує можливість судити про належне та неможливе. На противагу аль-Кінді, аль-Фарабі та Ібн Сіні, Ґазалі не вважав розум найвищим рівнем пізнання, на його думку, наступним і найдосконалішим є пророче бачення, яке відкриває людині недосяжну для чуттів, розсуду та розуму істину. Люди яким не даровано пророчого дару, мають довіряти пророкам так, як сліпі довіряють своїм провідникам.

Абу Хамід МухаммедҐазалі – не лише найбільш відомий представник суфізму, але й мислитель, що справив значний вплив на розвиток філософії ісламського світу в цілому.

Шігаб ад-Дін ас-Суграварді (1155-1191) –видатний мислитель суфізму, філософ, засновник ішракізму, що через мученицьку смерть отримав наймення «Суграварді Вбитий» (аль-Мактуль). Автор...................

Ішракізм (від араб. – «сяяння», «блиск», «світло») - містично-філософська течія ісламу – «філософія світла», що увібрала фундаментальні принципи суфізму, гностицизму та давньоіранського містицизму, зороастризму і маніхейства. Її засновник створив складну онтологічну та космологічну картину символів, зокрема ангеологічних та іллюмінативістських, що, на його думку, є явленням недосяжної для раціонально-пояснювального пізнання Божественної мудрості (аль-хікма аль-ладуніййя).

Суграварді зосередив свою увагу на символах світла, не лише через наявність численних звернень до неї в Корані, та під впливом розмислів Ібн Сіни. На ґрунті спільної для суфіїв настанови шанувати усі вірування, засновник ішракізму стверджував, що Божественна мудрість являла себе як пророкам ісламу, так і грецьким, індійським, перським та іншим давнім мислителям. Потужна представленість символіки світла у філософії східної гілки патристики та ісіхазму дозволяє говорити про спорідненість філософського доробку Суграварді з духовними пошуками християнських мислителів.

Згідно вчення видатного суфія, ішрак – інтуїтивне осягнення Божественної мудрості, яке можливе за умови проходження шляху духовного сходження за допомогою аскези і медитації. Суграварді поділяв спільну для суфіїв настанову визначати раціонально-пояснювальний спосіб пізнання недосконалим та неприйнятним для тих, хто прагне осягнути істину в її повноті. Ішрак є недосяжним для філософів, що не спроможні вийти за межі чуттєво-раціонального пізнання.

Сходження до рівня відкритості ішраку вимагає, на думку видатного суфія долання наступних сходинок: проходження (сайр), поводження (сулук), віднаходження (кашф), вбачання (шухуд) і єднання з тим, що пізнається. Осягнення ішрака уможливлює пізнання абсолютної істини – «світла світла» (ну раль-анвар) і всіх 18000 світів світла, з яких складається творіння. Саме буття – світло, усі речі «згустки» світла різної щільності, що витікають з Абсолютного Буття – Краси – Єдиного - Бога. Символами цього невичерпного первісного світла є сонце – у небесних сферах, вогонь – серед стихій, світло величі – в людині. Суграварді вживав поняття світло у значенні буття – благо і поняття морок у значенні відсутність буття - блага. Бог – джерело світла є беззаперечно сущим, також сущими є янголи та душі людські, решта ж речей без зовнішнього підживлення тяжіють до занепаду в морок. Людина балансує на межі світла і мороку, і лише від неї залежить, чи полине її душе по смерті до світу янголів, чи впаде до рівня акциденційної оманливої (через плинність та тимчасовість існування) предметності.

Ідеї ішракізму знайшли розвиток у вченні ісфаханської школи розквіт якої припав на XVI-XVII ст. Найвидатніші представники цієї школи: Мір Дамад (Мухам мед Бакір Дамад) і Мулла Садра(Садрад-Дін аш-Ширазі) поєднали філософію суфізма з ідеями пітагореїзма, арістотелізма та неоплатонізма. А вплив ісфаханської школи істотно відслідковується у вчення сучасних теологів-шиїтів Ірану та Іраку.

Ібн Арабі Абу Бекр Мухаммед Ібн Алі Мохиддин(1165-1240) -видатниймислитель суфізму, філософ поет, що здобув у сучасників почесні наймення «Найвеличніший Шейх суфізму» та «Той, який оживляє релігію». Автор близько 400 трактатів та книг (збережено лише 200), найвідомішими з яких є: «Тлумач пристрастей» («Аль-Футухат аль-маккійа»), «Мекканські одкровення»у 8 томах і «Гемми мудрості» («Фусус аль-хикам»), що складаються з 29 глав.

В основі філософського вчення Ібн Арабі, лежить визнаний в суфізмі постулат «Бог прекрасний і любить красу». Мислитель акцентував увагу на тому, що кожен прояв краси у світі є, водночас, проявом його богоподібності. Тому, коли людина прагне Бога, їй належить культивувати в собі почуття любові як до світу в цілому так і до кожної навіть найменшої з його складових, адже усе це, через присутні досконалість та гармонію, подібне Аллаху. Доступне людині раціональне розуміння Бога, видатний суфій пояснював апелюючи до невизначуваності понять: Єдине, Буття, абсолютне Благо і абсолютна Краса. Аллах – джерело постійного витікання (файд) яким твориться Всесвіт і в якому відбувається його виявлення (таджаллин). В цьому контексті, ми здобуваємо можливість говорити про неоплатонічні мотиви у вченні Ібн Арабі.

Ібн Арабі розрізняв божественну, духовну і природну любов, але на відміну від античних мислителів, що мали чітке розмежування між, хоч і взаємопов’язаними але не взаємо підпорядкованими почуттями, аґапе (αγαπη), філіа (φιλια) та ерос (ερως), стверджував що любов божественна – джерело усіх інших. Творіння світу – самовияв Аллаха, що самовтілює Себе і розкриває для Себе Свою таїну. Бог дарував Всесвіту тілесне буття, і «вдихнув» в нього свій Дух, присутність якого уможливлює його виявлення та розкриття в Баченні Аллаха. Найвище доступне людській особистості розуміння Бога не осягається шляхом раціонально-теоретичним (тобто доступним для пояснення людині людиною), а відкривається їй Аллахом згідно її здатності до цього.

Особливу увагу дослідників привертає концепція «нового творіння» Ібн Арабі, адже в ній ми знаходимо досить оригінальне тлумачення причинно-наслідкового зв’язку. На думку видатного суфія, творіння ніколи не припиняється, а Всесвіт щомиті оновлюється. Абсолютно кожна подія та кожна річ мають єдину і трансцендентну Причину – це Бог. Тому, немає сенсу тлумачити причинно-наслідковий зв’язок, таким що розгортається у часі, тобто є послідовністю причини і наслідку, де перше передує другому. Складові створеного Аллахом цілісного Всесвіту не обумовлюють одна одну і не впливають одна на іншу. Ібн Арабі не лише заперечує дійсність причинно наслідкового зв’язку між подіями у світі, але й ставить під сумнів доцільність визнавати тотожним буття речі однієї і наступної миті, не залежно від того, чи зазнала вона змін чи трансформацій. Щомиті Аллах творить наново як Всесвіт в цілому так і усі його складові.

Означена специфіка пояснення Ібн Арабі процесу творення, актуалізувало проблему свободи волі людини, її здатності змінити перебіг подій у майбутньому та нести відповідальність за наслідки власних вчинків. На перший погляд, видатний суфій, постулює, що усе в світі підкорено необхідності, а отже, людина чинить не за власною волею та розсудом, а згідно визначеності трансцендентною Причиною. Крім того, через постулювання постійного оновлення Всесвіту, мислителю стає складно уникнути висновку про безглуздість поняття гріх як вчинку, за який людина буде нести відповідальність у майбутньому.

Тим не менше, Ібн Арабі ігнорує означений парадокс. І пропонує власний спосіб розв’язання проблеми каду і кадару [див. лекц. 19]. Згідно вчення Ібн Арабі, єство кожної людини є її власною долею, а існуюче саме наперед визначає перебіг подій, адже усе, що відбувається, є втіленням досконалого судження Аллаха про своє творіння, яке безумовно є цілковито йому відомим. Людина має свободу волі і спроможна самостійно обирати як вчинити, але її вибір та його наслідки відомі Богові. Для всевишнього абсолютно усі події (які сприймаються людьми як минулі або майбутні) є одночасно присутніми в теперішньому, тому усе відбувається згідно необхідності і людина не може змінити майбутнього і обрати рішення яке б не було передбачено Аллахом. Якою є людина, таким і буде судження Бога про неї, а отже вона сама визначає власну долю (кадар), тобто, мислитель відкидає тезу про приреченість людини, що підкорена долі незалежно і всупереч власному хисту, прагненню або наміру, а отже кожна людина має самостійно нести відповідальність за все що з нею трапляється.

Як зазначено вище, видатний суфій, ототожнював значення категорій Абсолютне Благо і Буття, звідси його висновок про дійсну відсутність протилежного Благу. Мислитель заперечує підстави для того, аби звинувачувати і карати чи знищувати будь-що зі створеного. Лише Богові, на думку Ібн Арабі, належить судити, а людина має з любов’ю та шаною ставитись до усього, що є в світі: від найдрібнішої комахи до найвеличнішого з людей, від невірного язичника до найбільш славетного з мусульман. Суфій мусить навчитися в усьому бачити Бога і щодо усього відчувати щиру любов, він має визнати, що будь-яка віра є істинна, за умови, якщо її адепт не стверджує своє бачення і вчення єдино-істинним і правомірним. Означена настанова дозволяє стверджувати, що Ібн’Арабі проголосив усі релігії та вірування однаково гідними поваги.

Вже згадані слова аль-Халладжа «Я є Істинний (Бог)», Ібн Арабі пояснив лише умовно правомірною. На його думку, таке може висловити особистість, що досягла усвідомлення єдності з власною Причиною, але людина ніяк не може «бути Богом» доки вона лишається саме людиною. Аллах втілює і виявляє себе в цілому Всесвіті, а отже мета суфія втратити власне «я» не лише у стосунку до Бога, але й щодо кожної складової всесвіту.

У першій з «Гемм мудрості», що має назву: «Мудрість божественна в слові Адамовім», Ібн Арабі розпочинає виклад вчення про ідеальну людину (аль-інсан аль-каміль), яка покликана стати досконалим знаряддям божественного самопізнання – дзеркалом в якому Аллах споглядатиме власні імена. Універсалії висловлені безвідносно конкретного унікального і одиничного предмету втіленого буття мають смисл, як інтелігібельна складова Всесвіту що виявляє себе виключно в розумі, в якому Аллах знаходить віддзеркалення своїх імен. Детальніше спосіб розв’язання Ібн Арабі проблеми універсалій ми розглянемо у наступній лекції.

 

 

 

 

– Конец работы –

Эта тема принадлежит разделу:

Сенс визначення філософія Сходу у контексті протиставлення європейській історії філософії. Витоки філософії Індії. Санкх’я та йога Патанджалі

Стародавність та Середньовіччя.. ЗМІСТ.. ВСТУП Лекція Сенс визначення філософія Сходу у контексті протиставлення європейській історії філософії..

Если Вам нужно дополнительный материал на эту тему, или Вы не нашли то, что искали, рекомендуем воспользоваться поиском по нашей базе работ: Лекція 21. Філософія суфізму

Что будем делать с полученным материалом:

Если этот материал оказался полезным ля Вас, Вы можете сохранить его на свою страничку в социальных сетях:

Все темы данного раздела:

Лекція 1. Сенс визначення „філософія Сходу” у контексті протиставлення європейській історії філософії.
  Філософська спадщина Сходу завжди викликала суперечливі оцінки дослідників: одні - намагалися позбавити її права належати до історії розвитку філософського знання, інші – визнавали

Лекція 2. Витоки філософії Індії
  Індійська філософія репрезентує повсякчасну єдність теорії та практики, причому остання завжди визнавалася першочергово-значимою. Мета філософування у культурі Стародавньої Індії

Лекція 3. Санкх’я та йога Патанджалі
  Найдавнішою даршаною астіки є санкх’я, перший етап становлення якої, називають епічним або стародавнім. Назва цієї даршана походить від санскритського термін

Лекція 4. Вайшешика і ньяя
Вайшешика – даршана астіки заснована мудрецем Улукою, що мав прізвисько Канада («той, хто поїдає зерна»). Її першоджерело – «Вайшешика-сут

Лекція 5. Міманса і веданта
  Міманса (purua-mimansa) – даршана астіки, засновником якої визнано мудреця Джайміні автори «Міманси-сутри» або «Джайміні-с

Лекція 6. Чарвака, локаята та джайнізм
Чарвака – даршана, що є пізнім етапом розвитку даршани локаята. Як свідчать сучасні дослідники, теоретичні джерела даршан чарвака і локаята сягають найдавніших ета

Лекція 7. Витоки філософії буддизму
  Буддизм як даршана є складовою буддистської Дгарми, що не може бути вичерпно визначеною як релігія, або як філософська течія чи культура. Час заснування – VI–V ст. до н. е., а засно

Лекція 11. Витоки філософії Китаю
  Так само, як і в філософській культурі Індії у філософській культурі Китаю метою філософських пошуків є прагнення осягнути шлях, але не звільнення, а досягнення моральнісної та т

Лекція 12. Вчення Конфуція
  Найвпливовішим філософсько-релігійним напрямом в історії Китаю більшість дослідників визначають конфуціанство, Буквальний переклад автентичної назви жуцзя –

Лекція 13. Класичне конфуціанство
  Мен-цзи (Мен Ке) (бл. 372–289 рр. до н. е.) – один з найвидатніших мислителів раннього конфуціанства, що створив оригінальне вчення, яке стало новим етапом розвитку

Лекція 14. Класичний даосизм
  Другим за впливовістю філософсько-релігійним напрямом в історії Китаю більшість дослідників визначають даосизм, або даоцзя – школа тих, хто наслідує Дао.

Лекція 15. Моїзм
  Моїзм (моцзя)– одна з найбільш відомих філософських шкіл Стародавнього Китаю, яка була надзвичайно поширеною в V–III ст. до н. е. і цінувалася нарівні з головни

Лекція 16. Легізм
Легізм (фацзя) – один з найпотужніших філософських напрямів Стародавнього Китаю, представників якого досить часто називають «законниками». Автентична назва школи, фацзя, походи

Лекція 17. Неодаосизм
ЕпохуВей-Цзинь(220-419 н.е.) зазвичай вважають часом виникнення неодаосизму і посилення буддизму в Китаї, однак ми маємо зважати не те, що конфуціанство зберігало статус офіційної державної

Лекція 18. Неоконфуціанство
  Епоха Сун (960-1279) – час постання неоконфуціанства, яке іноді називають лі сює (вчення про лі), або сін-лі сює (вчення про природу та лі), або Дао с

Лекція 19. Витоки ісламської філософії та калам.
Серед головних основ формування ісламської філософії слід передовсім відзначити визначальну роль мусульманської релігії та її першоджерел, а також філософський доробок мислителів античного Середзем

Лекція 20. Аль-Кінді, Аль-Фарабі, Ібн Сіна
Абу-Юсуф Якуб бен Ісхак аль-Кінді (800-860/70)– видатний арабський мислитель, що здобув у сучасників почесне наймення «Філософ арабів», та зазвичай визначається перипатетиком. Авто

Лекція 22. Арабський перипатетизм та проблема універсалій
Арабський перипатетизм справив найпотужніший вплив на історію європейської філософії в цілому. Серед його видатних представників слід відзначити Ібн Баджу Абу Бекра Мухаммада(кін.

Лекція 23. Витоки іудейської філософії та каббала
Серед визначальних культурних аксіом іудеїв, зазвичай виокремлюють: по-перше, монотеїзм та уявлення про абсолютну особистість Творця, що має Замисел і Намір стосовно нар

Лекція 24. Філософська спадщина Іцхаке Ісраелі та Саадія-гаона
Рабин Іцхаке Ісраелі[Ісаак бен Соломон Ізраїлі] (850 – 932 або 955)–видатний іудейський мислитель, філософ, лікар. Автор арабомовних філософських творів: «Книга ос

Лекція 25. Філософські розмисли Ібн Гебіроля та Ієгуди Галеві
Соломон бен-Ієгуда Ібн Гебіроль[Ібн-Гвіроль або Ібн Габіроль] (прибл. 1021/2 – прибл. 1050 або 1070)–видатний іудейський поет і філософ знаний в Європі під латиніз

Лекція 26. Іудейський перипатетизм і філософія Маймоніда.
Авраам бен Давід[Дауд]з Толедо (бл. 1110 – бл. 1180) іспанський філософ іудей та перипатетик, астроном, історик. Найбільш відомі роботи Ібн Давіда написані арабськ

ПРЕДМЕТНИЙ ПОКАЖЧИК
  абгава абгидгарма абхеда-бхеда-вада абхеда-вада авідья адвайта веданта аджива актуальне буття матерії ак

ІМЕННИЙ ПОКАЖЧИК
  Абдаррахман Абу Зейд Абу Абдаллах Хусейн Абу Алі Хусейн ібн Абдаллах Ібн Сіна Абу Бекр Абу ль-Валід Мухаммад ібн Рушд Абу Хамід Мух

ПОКАЖЧИК НАЗВ ТВОРІВ
  «Абгідгаммапітака» «Абгідгармакоша» «Абгідгармакоша» «Агрона» «аНівхар беЕмунот веДеот» «Ануйогадвара-сутра» Араньяки

ЛІТЕРАТУРА
  Основна література:   1. Абу Хамид аль-Газали Воскрешение наук о вере.- М., 1980. 2. Аль-Газали Весы деяний и другие сочинения. – М., 2

Хотите получать на электронную почту самые свежие новости?
Education Insider Sample
Подпишитесь на Нашу рассылку
Наша политика приватности обеспечивает 100% безопасность и анонимность Ваших E-Mail
Реклама
Соответствующий теме материал
  • Похожее
  • Популярное
  • Облако тегов
  • Здесь
  • Временно
  • Пусто
Теги