Лекція 25. Філософські розмисли Ібн Гебіроля та Ієгуди Галеві

Соломон бен-Ієгуда Ібн Гебіроль[Ібн-Гвіроль або Ібн Габіроль] (прибл. 1021/2 – прибл. 1050 або 1070)–видатний іудейський поет і філософ знаний в Європі під латинізованим ім’ям – Авіцеброн, а в арабському світі як Сулейман ібн Яхья ібн Джебіроль. Автор арабомовного твору: «Джерело життя», що не викликав резонансу серед ісламських та іудейських мислителів, однак мав популярність у християнському світі, де не мали уявлення про справжнє віросповідання Авіцеброна. Лише у ХІХ столітті було доведено, що під цим іменем творив іудейський поет Ібн Гебіроль. В середині ХІІ століття чернець Гундісальві переклав "Джерело життя" латиною та створив латинізоване ім’я його автора. Твір викликав тривалу полеміку, зокрема, з критикою його змісту витупили такі видатні схоласти як Тома Аквінський, Роджер Бекон, Дунс Скот. Гебіролівське тлумачення матерії знайшло відгук у філософських поглядах Джордано Бруно.

На жаль, оригінал філософської роботи Авіцеброна не зберігся, і для нас є доступним лише переклад латиною та частина (приблизна одна третина) у перекладі давньоєврейською. Можливо через це, спадщина Гебіроля являє собою досить складний матеріал для перекладу іншими мовами (зокрема російською) де відслідковується часткова понятійна плутанина. Більшість дослідників визнають Гебірля близьким до неоплатонічного пантеїзму, однак було б безглуздо заперечувати потужний перипатетичний мотив у його творчості. Зокрема, іудейський мислитель запозичив у Стагірита значення і співвідношення понять матерія і форма.

На думку автора, мудра людина має прагнути: по-перше, пізнання самої себе, по-друге, пізнання кінцевої причини та мети, тобто Бога. Душа, за визначенням Гебіроля, – субстрат усього пізнаного, і, певним чином, осередок дійсності усіх речей. Її особливістю він назвав здатність до проникнення і осягнення суті усього сущого. Завдяки пізнанню та діяльності (до якої спонукає знання) душа наближається до власної сутності й вертається таким чином до Всевишнього.

Слід зауважити, що одним з головних утруднень у історико-філософській реконструкції спадщини Гебіроля, є визначення співвідношення понять душа та розум. Річ в тім, що досить часто, автор пояснює їх майже однаково, що дозволяє припускати ототожнення ним сутності душі та розуму. Зокрема, так само як і душа, розум, на думку Гебіроля, має здатність проникати в усе і осягати усе суще. Розум не має власної форми (тобто ознак істотних та ознак відмінності), навпаки, форми усіх можливих речей присутні в ньому. Він, на думку автора є гранично тонким та чистим, тобто максимально сприйнятливим у осягненні «іншого» та «інакшого».

Пізнання світу й опосередковане ним осягнення його основи, тобто Бога – мета існування людини. На думку Гебіроля, пізнаваною є ієрархія з трьох початків світобудови: перший і найвищий – первинна субстанція, тобто Причина – Бог; другий – воля, як божественна сила, що усе творить, усе зрушує і абсолютно все визначає; третій – дія, тобто матерія у поєднанні з формою. Пряме пізнання трансцендентного і невизначуваного, тобто Бога, не можливе, але людям доступне осягнення Його опосередковано через його дії - як конкретні події єдності матерії та форми.

Подібно до Арістотеля, Гебіроль постулював, що первинна матерія єдина і не має жодних ознак відмінності, тобто речі відрізняються одна від одної завдяки набуттю матерією форм, кожна з яких втілюється в конкретному предметі. Отже, всі речі мають спільну основу – матерію, якій властиві: буття, самостійність і самодостатність існування, єдність сутності та власне ім’я. Перша з означених властивостей прискіпливої уваги та аналізу аргументації не потребує, але друга і третя викликають низку питань. Гебіроль, наголосив, що: якби первинна (всезагальна) матерія існувала завдяки іншому, то це інше також потребувало б зовнішньої причини, а це завело б наше міркування в пастку дурної нескінченності, отже потрібно визнати самодостатність буття матерії. В даному контексті, природним постає питання про стосунок між первинною матерією і Богом? Важко припустити, що автор ототожнював Бога лише з матерією, та водночас, матерія, найвірогідніше, постає як одна з дій-проявів Бога, що не мислиться як "інша" щодо Нього. Постулат Гебіроля про те, що матерія має власне ім’я, також викликає питання: яким чином можливо говорити про власне ім’я невизначуваного, тобто позбавленого ознак відмінності? Головною підставою для подолання наведеної суперечності найвірогідніше є те, що автор вживає термін матерія у декількох значеннях: перше – всезагальна первинна природна матерія – буття потенційне – джерело виникнення речовинного світу; друге – матерія сфер – джерело виникнення описаних у Писанні божественних реальностей; третє – особлива природна матерія – матеріал з яких утворюються речі – стихії вогню, землі, води й повітря; четверте – особлива штучна матерія – матеріали з яких люди створюють речі – глина, деревина, метали тощо.

Подібним чином автор, розрізнив значення поняття форма. Пояснення первинної і найвищої форми, тобто форми форм, надає нам усі підстави для проведення аналогії з платонівською ідеєю ідей. На жаль, у доступних для нас частинах писемної спадщини Гебіроля, не міститься пояснення відношення між первинною матерією, формою форм та Богом, але, можемо припустити, що автор впритул наблизився до висновку про їх справжню єдність. Актуальне буття як буття визначене – поєднання матерії і форми, яке є реалізацією божественної Волі.

В цілому філософська спадщина Гебіроля чекає на дослідників та перекладачів, однак і сьогодні ми упевнено можемо стверджувати, що вона являє собою надзвичайно цікавий взірець синтезу іудейського перипатетизму та неоплатонізму.

Рабин Ієгуда Галеві(1075 – 1140)–видатний іудейський мислитель, філософ, поет, лікар. Автор арабомовного філософського твору: «Книга Кузарі (Хазар)», що також відомий під назвою «Допомога релігії яку переслідують та принижують».

Власні погляди Галеві виклав за допомогою запозиченої з відомої легенди сюжетної лінії, згідно якої, хазарський цар Кузарі вирішив навернутися до лона якоїсь з релігій, однак його збентежив зміст власного сну. Правителю наснилося, що до нього промовляв Бог і було сказано: «Наміри твої мене тішать а дії є неприйнятними». Для того, аби збагнути призначення, що пролунало в цих словах, цар покликав «філософа», «християнина» та «мусульманина», аби вони розкрили йому основи своїх віросповідань. Котрогось з іудеїв не було покликано, через те їх вірування, не панувало в жодній з країн, і через те, що вони постійно потерпали від гонінь та переслідувань. Проте, коли пояснення запрошених не вдовольнили Кузарі, він все ж покликав рабина і той спромігся переконати його прийняти іудаїзм.

Слід наголосити, що в оригіналі легенди про навернення хазар, постать «філософа» відсутня. Аргументи останнього цар вислухав першими. Їх зміст, дозволяє нам ідентифікувати цього персонажа представником каламу [див. лекц. 19] (на думку багатьох його прототипом став Ібн Баджа [див. лекц. 22]), який заперечує тлумачення створення світу результатом божественного волевиявлення. Гідною метою життя людини, на думку Галеві, «філософ» визначає пізнання істини як злиття з Божественним розумом. Означений процес може відбуватися в лоні будь-якої релігії, а вмотивованість до виконання заповідей має ґрунтуватися не на страху перед покаранням або бажанні винагороди, а на прагненні до здатності справедливо та достеменно судити про світ та осягати істину. В підсумку, «філософ» фактично висловив сумнів у справжній вагомості та значимості сну царя, адже за умов відкидання міркувань про Божественний намір і прагнення, дивно було б визнавати, що Бог звертатиметься до людини і буде схвалювати або засуджувати її.

Природно, що Кузарі відкинув аргументи «філософа», адже він від самого початку мав переконаність у значимості власного сну та потребу в керівництві через Одкровення. Особливо царя обурила теза про не важливість релігії, адже за такої настанови більшість народів, що вірять в істинність своїх вірувань живе у самообмані. Правитель звернувся до представників двох релігій, що мають найбільше число прихильників – «християнина» та «мусульманина».

«Християнина» Кузарі звинуватив у нездоланній суперечності між догматами віри та аргументами розуму, а «мусульманина» у недостатній обґрунтованості зазіхань пророка Муххамеда (як хоч і особливої але людини) на те, що з ним спілкувався Бог. Галеві майстерно зобразив ці діалоги царя з представниками світових релігій в такий спосіб, що вони змушені були вказати на іудейське коріння своїх віросповідань. В підсумку Кузарі вирішив звернутися до нащадків тих, хто є головними персонажами перших книг Одкровення, тобто іудеїв.

Усталеною є думка, що в образі "рабина" Галеві втілив власну позицію. Автор висловлює наступні головні постулати іудаїзму: по-перше, відання євреями Бога ґрунтується не на теоретичних розміркуваннях, а на Одкровенні інтегрованому в історичний досвід; по-друге, дискримінований статус іудеїв є свідченням їх вибраності та сили, адже вони більшою мірою зазнають пильного нагляду Всевишнього, що надсилає їм випробовування для очищення та гартування; по-третє, релігія не потребує раціонального обґрунтування, а філософія безсила у осягненні Бога та його заповідей.

Зміст останнього постулату потребує особливої уваги. Галеві відкидає припущення, що Тора містить суперечні і безглузді з раціонального погляду судження, також, він визнав неприпустимим припущення, буцімто Бог в Одкровенні обманює вірних повідомляючи їм умовну та ситуативну істину, тобто лише те, що певні люди спроможні зрозуміти. Філософів мислитель визнає гідними шани, через їх жертовність та затятість у пошуку істини, однак визначає їх шлях приреченим на поразку. Найбільшою вадою філософського підходу Галеві назвав те, що він не ґрунтується на Божественному Одкровенні. На думку мислителя специфіка історичного досвіду іудеїв дозволяє їм не потребувати раціональних доказів буття Бога, адже вони через спадкоємність мають статус очевидців подій Одкровення.

Попри вищенаведену упевненість Галеві у беззаперечній істинності Тори, йому не вдалося оминути питання про спосіб тлумачення антропоморфних описів "бажання Бога", "рука Бога". Його розгляд він здійснив на основі звернення до Імен Божих. Спершу Галеві осмислив Ім’я Елокім яке, на його думку, вказує на причини всіх сил, що виявляють себе у світі. Далі він зосередив увагу на Ґавайє - зашифрованому записі Імені, що заборонене для промовляння і є власним ім’ям Всевишнього. Галеві наголосив, що це ім’я є сутнісним, таким, що вказує на раціонально неосяжну і невизначувану достеменність Єдиного Бога. На думку іудейського мислителя, смисл Імені Елокім перегукується з арістотелівським уявленням про першопричини, як визначальні сили буття, а приховане особисте Ім’я може відкритися лише тому, хто вірить беззастережно і без зважання на логіку та доказовість обере містичний спосіб осягнення та отримає пророчі видіння. За такого підходу не має потреби пояснювати способи опису Бога в Торі, Всевишній постає як неосяжна та не висловлювана але Особистість до Котрої є сенс звертатися, на милість Якої слід сподіватися і заповіді Якої слід виконувати.

Згадане вище, посилання Галеві на історичний досвід іудеїв як запоруку істинності їх віросповідання, пояснює його увагу до минулого народу Ізраїлю як Божого обранця, що має власне призначення. В історії мислитель знаходить докази, що спростовують погляди філософів, які намагаються стверджувати буцімто Бог не втручається в перебіг подій у світі. Слід зауважити, що увагу автора привернули не лише події опис яких містить ТаНаХ, але й решта з відомих перипетій життя іудейського народу. Призначення і місія синів Ізраїлю полягають у Відкритті Бога світові, створенні передумов для постання «світу Майбуття».

Галеві став першим авторитетним іудейським мислителем Середньовіччя, який створив вчення про цілісність і періодизацію історії народу Ізраїлю, справив значний вплив на подальший процес розвитку філософської думки іудаїзму.