рефераты конспекты курсовые дипломные лекции шпоры

Реферат Курсовая Конспект

Чарвака, локаята та джайнізм

Чарвака, локаята та джайнізм - раздел Философия, Сенс визначення філософія Сходу у контексті протиставлення європейській історії філософії. Витоки філософії Індії. Санкх’я та йога Патанджалі Чарвака – Даршана, Що Є Пізнім Етапом Розвитку Даршани ...

Чарвака – даршана, що є пізнім етапом розвитку даршани локаята. Як свідчать сучасні дослідники, теоретичні джерела даршан чарвака і локаята сягають найдавніших етапів становлення індійської філософії і передують багатьом ортодоксальним школам. Часом їх виникнення визначають VII–VI ст. до н. е. Засновником даршан називають мислителя Дхішану.

Історико-філософська реконструкція поглядів представників даршан чарвака і локаята є надзвичайно складним завданням через те, що їх першоджерела, на думку багатьох дослідників, не збереглися (існують припущення, що таких текстів взагалі не існувало), і ми можемо про них судити лише зі слів їх опонентів. За свідченням Є.А.Торчинова, єдиним збереженим текстом, зміст якого максимально наближений до вчення цих даршан, є «Таттвапаплавасімга» («Втоплення філософських категорій») створена скептиком Джаярашибгаттою.

Найавторитетнішим джерелом свідчень про погляди представників чарваки і локаята є компендіум ведантиста Мадгавачар’ї «Сарва-даршана-самграха» [див. лекц. 5].

І чарваки, і локаяти заперечили сансару, дгарму, бога, мокшу, карму та варновий розподіл. Вони стверджували, що начебто існує лише подана в тілесному досвіді реальність, і наголошували, що відмова від видимого світу заради невидимого – дурість і безглуздя. Їх критику передусім було спрямовано на критику Вед та брагманізму. Представники цих даршан заперечували існування божеств (дэвів), войовничих титанів (асурів), пекла та його мешканців, адже їх неможливо відчути і сприймати за життя. Світ тлумачився як довільна і спонтанна комбінація вічної первинної сировини. В останній розрізняли чотири першоелементи (бгути): землю, воду, повітря, вогонь. З чотирьох першоелементів утворено усі предмети та явища – як фізичні, так і ментальні.

Єдина визнана в чарваці та локаяті праманавідчуттєве сприйняття, відповідно відкидались такі джерела пізнання, як шруті (одкровення), смріті (традиція), логічний умовивід, порівняння та інші. У контексті аналізу праман було актуалізовано проблему переходу від одиничного до загального у процесі пізнання. Тілесні відчуття розглядаються ними як єдине і безпосереднє джерело сприйняття реального світу, фактів і зв'язків між речами, що існують у певну мить. Умовивід не вдовольняв запити чарваків через те, що судження висновку вони кваліфікували як стрибок у невідомість, адже із судження засновку, де описано наявне у сприйнятті, ми за допомогою судження (вьяпті) про необхідний причинно-наслідковий зв’язок намагаємось щось стверджувати про те, що у сприйнятті не є наявним. Наводився такий приклад: «Якщо ми спостерігаємо як на горі здіймається дим, то можемо зробити висновок, що там палає вогнище». Але цей висновок не є достовірним і безсумнівним. Адже, по-перше, для того, аби вьяпті («причиною диму завжди є вогонь») було визнане цілком достовірним, ми мусили б: відстежити абсолютно усі події займання і задимлення у часі (минулому, теперішньому і майбутньому) та просторі, констатувати, що вони завжди слідують одна за одною і друга не відбувається без першої. Але виконати такі вимоги не можливо, отже, жодне судження про універсальний і необхідний причинно-наслідковий зв’язок не є достовірним. Тому будь-яке узагальнення є лише припущенням, і відповідно жоден умовивід не може претендувати на статус надійного джерела істинного знання, тобто прамани. Достовірними чарваки і локаятики визнавали лише описові судження, тобто ті де висловлюється наявне у сприйнятті.

Конструктивна критика поглядів даршан чарвака і локаята переважно ґрунтується на виявленні суперечності в їх тлумаченні процесу пізнання. Зокрема, джайністи [див далі] наводять таке міркування: "Якби ми попросили представника даршани чарвака довести, що сприйняття не можна відкинути як недостовірне джерело пізнання, то він був би вимушений або промовчати (визнавши власну нездатність відстояти свої погляди), або сказати, що сприйняття є достовірним через те, що ніколи не призводить до помилок". Перший варіант відповіді перетворює позицію чарваків на нічим не аргументоване припущення, а другий варіант виявить апеляцію до умовиводу, який, як відомо, в даршанах чарвака і локаята категорично відкидається. Для того, аби стверджувати, що сприйняття завжди є джерелом достовірного знання, потрібно визнати обґрунтованість такого ж висновку і щодо умовиводу та авторитетного свідчення, адже так само не можливо довести, що отримуване з цих джерел знання призводить до помилкових і оманливих висновків. Розмірковуючи про абсолютно усі події сприйняття, які відбулися в просторі й часі, чарваки суперечать самі собі, бо не дотримуються вимоги відкидати судження про те, що не є поданим у безпосередньому сприйнятті. За такого підходу зникають підстави заперечувати потойбіччя, дгарму, Брагмана тощо, адже вони так само недосяжні для засвідчення у сприйнятті, як і події сприйняття, зокрема у майбутньому.

За вченням чарваків і локаятиків, не існує доказів існування душі поза тілом. Душа тлумачиться як особлива властивість людського тіла, відповідно вона також є плинною і приречена на зникнення. Доказом залежності душі й відповідно «я» від тіла є судження на кшталт: «Я товстий», «Я сліпий» тощо, адже коли ми намагаємось дати визначення душі та індивідуальному «я», то достовірними, на думку представників чарваки і локаяти, є лише судження про конкретні тілесні прояви людського єства. Розмірковування про душу або «я» взагалі не можуть бути аргументовані даними визнаної у цих даршанах прамани. Властивістю ж душі є свідомість, котра виникла з несвідомих першоелементів як їхній тимчасовий зв'язок, причому в особливому вигляді й за певних умов. Аргументуючи це положення, наводився такий приклад: «Якщо людина з'їсть порцію рису і порцію меляси (вид патоки з цукрового буряка), то вона не сп'яніє. Однак із суміші рису та меляси виготовляється алкогольний напій. Так само і душа є певною комбінацію елементів, порушення якої призводить до її знищення».

Смерть людини означає одночасне руйнування свідомості та душі. Після неї не лишається нічого, що могло б страждати або насолоджуватися наслідками вчиненого за життя. А от тіло людини за життя безпосередньо пов'язане як зі стражданнями, так і з насолодою. Ми можемо лише намагатися зробити так, аби страждань за життя було якомога менше. Повне звільнення від страждань – лише смерть, але цього не має прагнути жодна людина, адже страждання не варті того, аби із страху перед ними відмовлятися від досяжних насолод. Людина схильна і здатна до насолоди, зректися її означає зректися власного єства, обманюючи себе ілюзією того, чого насправді не існує, тобто досягненням нірвани, кевали-джняни, нового переродження, мокші тощо.

Етичне вчення чарваки і локаяти базувалося у першу чергу на критиці брагманізму та властивої йому обрядовості. Усі люди – і розумні, і дурні – в незворотності й неуникненності смерті однакові. Іншого життя не буде. Звідси гаслом їх учення була теза: «Насолоджуйся життям, поки живий!». Згідно з етичною нормою чарваків вчинки людини мають оцінюватись як добрі та злі. Добрий вчинок – той, що несе із собою найбільші насолоди як для суб’єкта дії, так і для тих хто зазнає її впливу, поганий – той, що спричиняє страждання. Саме засудження страждання – не лише власного, але й інших живих істот – не дозволяє звинувачувати прихильників цих даршан в аморальності та асоціальності. За переконанням чарваків і локаятиків немає підстав визнавати існування долі, по-перше, через заперечення карми як дійсності причинно-наслідкового зв’язку де вирішальною є моральнісна складова, по-друге, через заперечення дгарми і брагмана як трансцендентних причин світової доцільності. Усе в світі відбувається за іманентними причинами, що забезпечують доцільність і гармонію світобудови. Адже усі об’єкти мають власну внутрішню природу (свабхаву), що й визначає їх властивості та спосіб взаємодії. Загалом індійські філософи ставляться до філософії чарвака і локаята як до скепсису розуму, що є необхідним моментом у розвитку філософського знання.

Засновниками джайнізму прихильники даршани вважають двадцяти чотирьох легендарних тіртханкарів (санск. – ті, що долають океан буття, або засновники шляху). Згідно з ученням джайністів, тіртханкарам вдалося завдяки власним зусиллям досягти кевали-джняни (всевідання), усі вони були джинами – переможцями карми, тими, кому вдалося досягти абсолютної свободи тотальної присутності у кожній миттєвості часу та точці простору. Останній із тіртханкарів – Вардхаман (599–527 рр. до н. е.), отримав ім’я Махавіра («величний герой») або Джина («переможець»), бо став реформатором вже існуючого на той час вчення джайністів.

Процес канонізації священних творів джайністів було розпочато в кінці IV ст. до н. е. на соборі в Паталіпутрі, котрий саме з цією метою і був скликаний. Але остаточний канон був затверджений лише приблизно в 454 р. на соборі в Валабгі. Канонічними було визнано 84 твори, серед яких найбільш знаними є: «Сутра-кританга», «Стхананга-сутра», «Нанди-сутра», «Ануйогадвара-сутра», «Уттарадхьяяна-сутра». Також відомою є «Дравьянуйога», яка, зокрема містить «Таттвартхадхигама-сутру» написану Умашваті(Умасваті), та філософські твори Кундакунди, і Самантабгадри. Хоча б відносно точно встановити час створення текстів, що належать до канону неможливо, адже вони – результат поєднання висловлювань, міркувань, пояснень тіртханкарів та коментарів до них джайнів, що жили у різні віки, та залишали по собі здебільшого усну пам’ять.

Одним із головних здобутків філософської думки джайнізму є сьядвада, або теорія відносності змісту кожного судження. Жодне опосередковане тілом сприйняття не здатне унаочнити суб’єктові усі можливі стани, властивості та особливості предмета. Лише по досягненню кевали-джняни можливе вичерпне осягнення дійсності будь-якого предмета. Щодо одного і того самого предмета може бути висловлено безліч суджень, в яких буде описано різні його стани і предикати у різний час та за різних умов. Кожне таке судження є частково істинним через свою адекватність лише конкретній ситуації часу і простору. Але жодне судження не може містити вичерпного наведення усіх можливих предикатів предмету. Наприклад безглуздим є судження: «глек є коричневим, червоним і чорним», попри те, що один і той самий глек у різний час дійсно мав різне забарвлення. Одночасно судження: «глек є червоним» є істинним лише за певних конкретних умов. Тому джайністи вимагають, аби кожне судження про конкретний предмет завжди містило вказівку на обмеженість його адекватності. Наприклад: «певним чином А є В», або «певним чином А не є В». Єдиною виправданою формою судження про предмет, що має описати його за будь-яких умов та у будь-якій ситуації, є: «Певним чином А не може бути описаним». На думку джайністів, наші судження про об’єктивну дійсність відносні не через специфіку людської суб’єктивності, а через адекватність відносності багатоманіття об’єктивної реальності.

Джайни визнають три прамани – сприйняття, умовивід і авторитетне свідчення, та два способи пізнання: безпосереднє та опосередковане. Справжнє абсолютно безпосереднє пізнання можливе лише завдяки перемозі над кармами. Вирізняють три різновиди такого дійсно безпосереднього пізнання: перший полягає у тому, що за часткового знищення або пом’якшення впливу карм суб’єкт сприймає раніше недосяжні просторові об’єкти, які мають форму; другий – подолавши почуття відчуженості стосовно інших суб’єкт стає спроможним чути їх думки та прагнення; третій – подолання і звільнення від впливу всіх карм обумовлює досягнення кевали-джняни, тобто абсолютного всевідання. Збагнути сенс останнього найвищого рівня безпосереднього осягнення дійсності Всесвіту без того, аби не звільнитися від кармічного ув’язнення, можливо лише умовно. Кевала-джняна – абсолютне сприйняття і розуміння усього, що відбулося, відбувається та відбудеться. Це тотальна присутність звільненої дживи, протяжність якої дорівнює безмежній протяжності Всесвіту.

Кожен предмет має незліченну кількість ознак: позитивних та негативних. Позитивні – ті, що властиві предметові протягом часу його існування (наприклад: «певним чином глек є червоним»). Негативні – ті, що йому не притаманні й відрізняють його від інших (наприклад: «певним чином глек не є розумним» або «певним чином глек не є комахою»). Кількість негативних ознак одного предмету дорівнює незліченній кількості позитивних ознак усіх інших предметів об’єктив­ної реальності. Тому, джайни стверджували, що той, хто цілковито пізнає щось одне, насправді пізнає увесь Всесвіт. Але лише кеваліни спроможні до такого досконалого осягнення, тобто до справжнього абсолютно безпосереднього пізнання.

Слід наголосити, що джайни не визнають існування творця світу. Творення світу передбачає бажання, а бажання означає відсутність досконалості. Всесвіт існує сам по собі, і він непорушний. Боги існують, але вони не кращі за людей. Джайни приймають усіх богів, мудреців, напівбогів та демонів індійської міфології.

Найбільш загальним принципом розподілу вічних нестворених таттв (субстанцій) для джайнів є розрізнення їх на протяжні та непротяжні. До непротяжних належить лише час, решта ж мають просторову означеність (розмір), тобто тілесність. Останні, у свою чергу, поділяються на живі (дживи) та неживі (адживи). Дживи – сутності живого, або живі субстанції – души (духи), носії свідомості. Розподіляються на ті, що досягли звільнення, або довершенні (мукта), та на ті, що лишаються залежними від карми. У довершеному стані джива має цілковиту свободу керувати власним буттям і досягає кевали-джняни та нірвани, або мокши. А в недовершеному, сенс якого полягає в кармічній залежності від адживи, джива зазнає страждань. Залежні дживи також поділяються на ті, що спроможні до самостійного руху, та на пасивно-нерухомі. Останні мають найбільш недовершені тіла та лише відчуття дотику (наприклад, рослини). Наступними за рівнем є дживи, що мають відчуття дотику та смаку (наприклад, молюски). Більш розвиненими є тіла тих джив, що мають відчуття дотику, смаку, нюху (наприклад, мурахи). Далі за рівнем розвитку розташовані дживи, що мають почуття дотику, смаку, нюху і зору (наприклад, бджоли). Найбільш розвиненими серед залежних джив є ті, що мають відчуття дотику, смаку, нюху, зору і слуху (зокрема і люди).

Кожна таттва має два різновиди властивостей – істотні (гуни) та акциденційні (парьяя). Гуни – властивості, які не можуть бути змінені без того, аби не зникло те, чому вони притаманні, завдяки їм у світі присутня сталість та незмінність. Парьяя – властивості мінливі, ті, завдяки котрим таттви зазнають модифікації, а отже, завдяки їм у світі постійно відбуваються зміни. Джива-душа усвідомлює подане у сприйнятті, пізнає речі, страждає та насолоджується, має світоставлення. Вона вічна і разом із тим здатна до змін. Існування душі можливо довести самоусвідомленням. Вона не має власної форми, але набуває форму тіл, у яких живе, неначе світло. Як вже зазначалося, джива є протяжною таттвою, але ця протяжність є специфічною, адже душа здатна до співприсутності. Тобто координати її просторово-часової присутності можуть співпадати з розташуванням іншої дживи та адживи. Свідомість – істотна властивість дживи, що відображає міру її залежності; відповідно, довершена джива – носій абсолютної свідомості.

Аджива – категорія, що висловлює пудгалу (матерію, що складається з найменших неподільних часточок, які обіймають одну точку простору, мають вагу та здатність до руху), простір, час, дгарму та адгарму (те, що створює умови для виникнення руху, і те, що обумовлює його припинення). Буквальний переклад терміну «пудгала» – те, що зазнає поєднання і роз’єднання. Утвореними з пудгали джайністи також визначають розум, мовлення та дихання. Кожній пудгалі притаманні якості: смак, запах, колір та відчутність на дотик. Досить парадоксальною виглядає остання теза у світлі визначення сутності розуму та мовлення. Також неочікуваним виглядає те, що не лише джайністи, але й більшість індійських мислителів вважають звук не самостійною якістю, а лише похідною від чотирьох головних. Джива, пудгала, дгарма и адгарма перебувають у просторі, а їх протяжність є доказом його дійсності, адже простір самостійно не може бути об’єктом сприйняття. Джайни розрізняють простір на заповнений, тобто оточуючий Всесвіт, та порожній, тобто поза Всесвіт. Час, так само як і простір, у сприйнятті не поданий, але його дійсність незаперечна, адже без нього не були б можливі зміна, рух та усвідомлення тривалості існування. Рух не можливий без часу, але не він обумовлює його появу. Дгарма й адгарма протистоять одна одній як інструментальні (тобто пасивні) причини руху та спокою. Джайни розрізняють три різновиди причин: діюча сила, інструментальна та матеріальна.

Всевідання потенційно властиво кожній душі, однак карми (джайністи розрізняють декілька їх видів) обмежують природну здатність душі до кевали-джняни. Тіло, відчуття і розум підкорені кармам і ув’язнюють (обмежовують) душу, адже здобуте душею тіло складається не лише з фізичного організму, але й з його психічних особливостей, почуттів та здібностей, котрі є визначеними, а отже й обмеженими. Пристрасті, що спричиняють залежність, є: гнів, жадоба, гординя. Їх джайни називають липкими через те, що їх наявність приваблює карму-матерію, набуття якої підсилює залежність і ув’язненість душі. Здатності, здобуті при народженні – родина, стать, зовнішність, здоров’я, розум, – є необхідними, тобто обумовленими кармами попереднього життя. Кожна з ознак людини викликана особливим різновидом карми. Джайни надзвичайно детально систематизували різновиди кармічної залежності, що дозволило їм пояснити будь-який наслідок для кожної карми. Той, хто прагне всевідання та звільнення, має зупинити набуття карм та відпрацювати наявні.

Усі джайни сповідують вчення Махавіри про звільнення, яке називають «три перлини». «Перша перлина» – правильна віра, тобто віра в авторитет тіртханкарів, пропоноване ними вчення. «Друга перлина» – правильне знання, тобто знання всієї істини, детальне пізнання реальної природи «я» та «не-я», вільне від сумніву, помилок та невизначеності. Досягнення досконалого пізнання вимагає першочергового дотримання «третьої перлини» – правильної поведінки. На відміну від буддистів, джайністи сповідують ідеал непохитного дотримання жорстких етичних правил. Правильна поведінка – це те, що дає змогу звільнитися від карми і страждання. Вона визначається п'ятьма обітницями: неспотворення (турбота про збереження життя кожної живої істоти), правдивості, порядності, стриманості, поміркованості (нехтування власними слабкостями), зречення від уподобань, симпатії чи відрази у ставленні до світу й самого себе. Джайни переконані, що перемога над кармами – це звільнення від природних потреб та перехід на нову якість життєдіяльності, де відмова, зокрема, від їжі не спричиняє смерті.

В Середньовіччі особливу зацікавленість філософів-джайнів привернула канонічна«Таттвартхадхигама-сутра», якій вони присвятили більшість своїх коментарів. Найбільш знаними авторами філософських трактатів джайнізму стали Кундакунда (IV-V вв.), Самантабгадра (VII в.), Харибгадра и Акаланка (VIII в.).

 

– Конец работы –

Эта тема принадлежит разделу:

Сенс визначення філософія Сходу у контексті протиставлення європейській історії філософії. Витоки філософії Індії. Санкх’я та йога Патанджалі

Стародавність та Середньовіччя.. ЗМІСТ.. ВСТУП Лекція Сенс визначення філософія Сходу у контексті протиставлення європейській історії філософії..

Если Вам нужно дополнительный материал на эту тему, или Вы не нашли то, что искали, рекомендуем воспользоваться поиском по нашей базе работ: Чарвака, локаята та джайнізм

Что будем делать с полученным материалом:

Если этот материал оказался полезным ля Вас, Вы можете сохранить его на свою страничку в социальных сетях:

Все темы данного раздела:

Сенс визначення „філософія Сходу” у контексті протиставлення європейській історії філософії
  Філософська спадщина Сходу завжди викликала суперечливі оцінки дослідників: одні - намагалися позбавити її права належати до історії розвитку філософського знання, інші – визнавали

Витоки філософії Індії
  Індійська філософія репрезентує повсякчасну єдність теорії та практики, причому остання завжди визнавалася першочергово-значимою. Мета філософування у культурі Стародавньої Індії

Санкх’я та йога Патанджалі
  Найдавнішою даршаною астіки є санкх’я, перший етап становлення якої, називають епічним або стародавнім. Назва цієї даршана походить від санскритського термін

Вайшешика і ньяя
Вайшешика – даршана астіки заснована мудрецем Улукою, що мав прізвисько Канада («той, хто поїдає зерна»). Її першоджерело – «Вайшешика-сут

Міманса і веданта
  Міманса (purua-mimansa) – даршана астіки, засновником якої визнано мудреця Джайміні автори «Міманси-сутри» або «Джайміні-с

Витоки філософії буддизму
  Буддизм як даршана є складовою буддистської Дгарми, що не може бути вичерпно визначеною як релігія, або як філософська течія чи культура. Час заснування – VI–V ст. до н. е., а засно

Витоки філософії Китаю
  Так само, як і в філософській культурі Індії у філософській культурі Китаю метою філософських пошуків є прагнення осягнути шлях, але не звільнення, а досягнення моральнісної та т

Вчення Конфуція
  Найвпливовішим філософсько-релігійним напрямом в історії Китаю більшість дослідників визначають конфуціанство, Буквальний переклад автентичної назви жуцзя –

Класичне конфуціанство
  Мен-цзи (Мен Ке) (бл. 372–289 рр. до н. е.) – один з найвидатніших мислителів раннього конфуціанства, що створив оригінальне вчення, яке стало новим етапом розвитку

Класичний даосизм
  Другим за впливовістю філософсько-релігійним напрямом в історії Китаю більшість дослідників визначають даосизм, або даоцзя – школа тих, хто наслідує Дао.

Моїзм
  Моїзм (моцзя)– одна з найбільш відомих філософських шкіл Стародавнього Китаю, яка була надзвичайно поширеною в V–III ст. до н. е. і цінувалася нарівні з головни

Легізм
Легізм (фацзя) – один з найпотужніших філософських напрямів Стародавнього Китаю, представників якого досить часто називають «законниками». Автентична назва школи, фацзя, походи

Неодаосизм
ЕпохуВей-Цзинь(220-419 н.е.) зазвичай вважають часом виникнення неодаосизму і посилення буддизму в Китаї, однак ми маємо зважати не те, що конфуціанство зберігало статус офіційної державної

Неоконфуціанство
  Епоха Сун (960-1279) – час постання неоконфуціанства, яке іноді називають лі сює (вчення про лі), або сін-лі сює (вчення про природу та лі), або Дао с

Витоки ісламської філософії та калам
Серед головних основ формування ісламської філософії слід передовсім відзначити визначальну роль мусульманської релігії та її першоджерел, а також філософський доробок мислителів античного Середзем

Аль-Кінді, Аль-Фарабі, Ібн Сіна
Абу-Юсуф Якуб бен Ісхак аль-Кінді (800-860/70)– видатний арабський мислитель, що здобув у сучасників почесне наймення «Філософ арабів», та зазвичай визначається перипатетиком. Авто

Філософія суфізму
  Суфізм (від араб. «той, що носить одяг з вовни», або, за версією А.-Р.Біруні, від старогрец. «мудрець») – релігійно-філософська течія ісламу, що виникла у VIII ст.

Арабський перипатетизм та проблема універсалій
Арабський перипатетизм справив найпотужніший вплив на історію європейської філософії в цілому. Серед його видатних представників слід відзначити Ібн Баджу Абу Бекра Мухаммада(кін.

Витоки іудейської філософії та каббала
Серед визначальних культурних аксіом іудеїв, зазвичай виокремлюють: по-перше, монотеїзм та уявлення про абсолютну особистість Творця, що має Замисел і Намір стосовно нар

Філософська спадщина Іцхаке Ісраелі та Саадія-гаона
Рабин Іцхаке Ісраелі[Ісаак бен Соломон Ізраїлі] (850 – 932 або 955)–видатний іудейський мислитель, філософ, лікар. Автор арабомовних філософських творів: «Книга ос

Філософські розмисли Ібн Гебіроля та Ієгуди Галеві
Соломон бен-Ієгуда Ібн Гебіроль[Ібн-Гвіроль або Ібн Габіроль] (прибл. 1021/2 – прибл. 1050 або 1070)–видатний іудейський поет і філософ знаний в Європі під латиніз

Іудейський перипатетизм і філософія Маймоніда
Авраам бен Давід[Дауд]з Толедо (бл. 1110 – бл. 1180) іспанський філософ іудей та перипатетик, астроном, історик. Найбільш відомі роботи Ібн Давіда написані арабськ

Предметний покажчик
  абгава абгидгарма абхеда-бхеда-вада абхеда-вада авідья адвайта веданта аджива актуальне буття матерії ак

Іменний покажчик
  Абдаррахман Абу Зейд Абу Абдаллах Хусейн Абу Алі Хусейн ібн Абдаллах Ібн Сіна Абу Бекр Абу ль-Валід Мухаммад ібн Рушд Абу Хамід Мух

Покажчик назв творів
  «Абгідгаммапітака» «Абгідгармакоша» «Абгідгармакоша» «Агрона» «аНівхар беЕмунот веДеот» «Ануйогадвара-сутра» Араньяки

Література
  Основна література:   1. Абу Хамид аль-Газали Воскрешение наук о вере.- М., 1980. 2. Аль-Газали Весы деяний и другие сочинения. – М., 2

Хотите получать на электронную почту самые свежие новости?
Education Insider Sample
Подпишитесь на Нашу рассылку
Наша политика приватности обеспечивает 100% безопасность и анонимность Ваших E-Mail
Реклама
Соответствующий теме материал
  • Похожее
  • Популярное
  • Облако тегов
  • Здесь
  • Временно
  • Пусто
Теги