Лекція 12. Вчення Конфуція

Найвпливовішим філософсько-релігійним напрямом в історії Китаю більшість дослідників визначають конфуціанство, Буквальний переклад автентичної назви жуцзя – школа вчених книжників. Її засновник – Конфуцій (552/551–479 рр. до н. е.), без перебільшення, один з найвидатніших мислителів світу. Його ім'я у китайській традиції – Кун Фу-цзи, що у перекладі означає «Вельмишановний Учитель Кун». Після смерті учителя учні відчуваючи, що усна пам’ять про його вчення тьмяніє і потроху зникає, склали збірку афоризмів, яка залишилася в історії філософії під назвою «Лунь юй» («Бесіди та промови»). Цей твір – досить безсистемний запис висловлювань Конфуція – є головним класичним джерелом для реконструкції його поглядів.

Головною темою філософських розмислів Конфуція була проблема суспільної злагоди та образ шляхетної людини (цзюньцзи). Трагізм людських та цивілізаційних втрат у епоху Чжаньго, тобто в час безперервних воєн між царствами, спонукав Конфуція спрямувати погляд у оповиту легендами мирну старовину. Саме там мислитель віднайшов ідеальні взірці суспільного ладу, забезпечені мудрістю вірних волі Неба правителів Яо, Шунь і Юй (2356–2206 рр. до н. е.). Ці персонажі народного епосу стали для конфуціанства втіленням тих чеснот, які кожна людина, і в першу чергу правитель, має в собі культивувати.

Конфуцій стверджував, що управляти народом за допомогою примусу та насилля не результативно. Суспільна злагода та гармонія пануватиме, на думку мудреця, там, де культивується моральнісність, де виховується прагнення до самовдосконалення в усіх людей незалежно від соціального стану. І головним гарантом цих процесів має бути правитель, який, наслідуючи взірці Яо, Шуня і Юя, завжди в першу чергу піклуватиметься про підлеглих. Подібно до легендарних пращурів, шляхетна людина завжди мусить керуватися почуттям обов’язку, бути безкорисливою і людяною. У ранньому конфуціанстві моральнісність визнавалася головним і єдиним гідним критерієм оцінки дій людини. Користь та результативність вчинків тлумачились другорядними й зовсім не важливими. Виконання обов’язку та гідна поведінка визначалися вартими будь-яких жертв. Пояснення такої настанови криється у тлумаченні Конфуцієм таких понять, як Веління Неба (тянь мін) і доля (мін). Мораль та моральнісність – здійснення Веління Неба, але людина має свободу чинити аморально, лише святі пращури від народження були досконалими. Усі решта мають пройти тривалий шлях самовдосконалення, аби стати шляхетною людиною. Велінню Неба можна противитись, його можна ігнорувати або не досить наполегливо виконувати і як наслідок деградувати до рівня нікчемної людини. Тобто, кожен має самотужки визначитись, який шлях обрати, пам’ятаючи, що моральнісність залежить лише від нас самих. Інша справа – доля, яка перевершує людську здатність її збагнути й абсолютно не залежить від дій і намірів людини. Специфіка фаталізму Конфуція дозволила йому, з одного боку, пояснити несправедливі та безглузді події, свідком та учасником яких був він та його учні, а з іншого, обґрунтувати цілковиту відповідальність людей за власну моральнісність.

Віднайти Дао для Конфуція означало набути такої стійкості у виконанні Веління Неба, аби уподібнитись святим мудрецям давнини. Дао – тотальна етична норма, що розгортається у часі і здійснюється людьми. Святі мудреці, за визнанням Конфуція, – неймовірна рідкість (до речі, самого себе він таким не визнавав), але кожна людина, на його думку, має прагнути уподібнитись їм аби стати шляхетним. Загальновідоме «золоте етичне правило Конфуція» традиційно формулюють так: «Те, чого я не хотів би для себе, я не стану завдавати іншим». Шляхетна людина мусить бути обережною у своїх діях, адже «обережна людина рідко помиляється».

Коли Конфуція питали про те, якою є шляхетна людина, він, зокрема, відповідав, що це та, хто постійно себе виховує. Людина має зміцнювати власну волю, бути непохитною і наполегливою у самовдосконаленні. Лише той хто «впорядкував себе», має силу правити людьми. Шляхетна людина мусила, за визначенням Конфуція, у першу чергу володіти такими чеснотами: жень (людинолюбством), лі (дотримування ритуалу), чжи (знанням), і (обов’язком), а також відданістю, синівською шанобливістю, правдивістю, обережністю, скромністю та безкорисливістю.

Термін жень зазвичай перекладають як «людинолюбство», «людяність», «гуманність», «доброзичливість», а ієрогліф, яким його записують, складається з двох знаків: один має значення людина, інший – два. Означуване ним конфуціанське поняття охоплює такі значення: співчутливість, милосердя, доброта, чемність, стриманість, альтруїзм. Ця моральнісна чеснота уособлює усі ті якості, що були властиві Яо, Шунь і Юй. Нікчемній людині вона не притаманна, адже являє собою головну засаду людської гідності.

Термін лі зазвичай перекладають як: пристойність, стриманість, культурність, етикет, церемонія, обряд, ритуал, правило, норма, принцип, резон. Як наголосив вітчизняний дослідник Усик А.В., первісно це слово в буденному вжитку означувало розмежування полів а згодом, оброблення, шліфування дорогоцінного каміння. В цілому лі – основа впорядкування, оформлення, удосконалення та гармонізації Всесвіту.

Дотримання лі Конфуцій визначав головною запорукою відновлення ідеалу суспільної злагоди. Мислитель наголошував, що у канонічному «Лі-цзи» викладені норми поведінки, що здатні убезпечити людей від помилкових дій та порушення світової гармонії. Адже, як наголошувалось, природним для мислителів Стародавнього Китаю вважалось очікування того, що кожна людська дія резонує на рівні всезагальності [див. лекц. 11]. Тому, людина, яка, на думку конфуціанців, має обмежену здатність передбачення наслідків своєї активності та є співвідповідальною за збереження світового ладу, мусить довіритись авторитету пращурів, яким було відкрито лі, і які власним досвідом довели його незаперечну правильність. Лі, таким чином, постає джерелом гармонії у піднебессі, а його невиконання спрямовує усі людські дії в бік занурення у безлад і хаос. Виконання лі, на думку Конфуція – не лише засіб конструктивної участі у всіх взаємопов’язаних подіях Піднебесся та їх впорядкування, але й процес поступового якісного покращення рівня моральності індивіда.

Термін чжи перекладають як «знання», але значення цього поняття вимагає низки уточнень. По-перше, якщо для сьогодення знання природно тлумачити як результат пізнавального процесу, то за Конфуцієм слід розрізняти вроджене, тобто відкрите лише святим мудрецям, та отримане під час вивчення канонічних книг знання. Останні містять опис вчинків святих мудреців, їх висловлювання, поради і повчальні історії. Але те, що в них бракує вичерпних, доконаних пояснень і обґрунтування викладених постулатів, – не випадковість. Конфуцій, як відомо, визначав своє вчення відродженням мудрості древніх, і лише останні визнавалися ним достовірним джерелом дійсного знання. Тому, якщо святі мудреці не вважали за потрібне давати відповіді на ті чи інші питання і залишили без розгляду деякі теми, то шляхетній людині належить лише погодитись з їх настановою. По-друге, мусимо пам’ятати про властиве філософській культурі Стародавнього Китаю «прагматичне» пізнавальне налаштування. Тобто, цінним визнавалося таке знання, дотримання якого на практиці забезпечувало найкращі для суспільного і світового ладу результати. Як приклад, можемо пригадати відому відмову Конфуція дати відповідь на питання про те, чи сприймають духи пращурів виконувані нащадками ритуали вшанування? Учитель пояснив, що, якщо він скаже «ні», то люди припинять дотримуватись лі, і не будуть вшановувати пращурів, а якщо скаже «так», то вони припинять опікуватись нагальними буденними проблемами і цілковито присвятять себе служінню духам. Тому, через шкідливість як першого, так і другого варіанту відповіді, Конфуцій визначив правильною її відсутність. Отже, знання, яким має володіти шляхетна людина – це залишений святими мудрецями канон, а його вивчення та наслідування – справа, якій слід присвятити усе життя.

Конфуціанське розуміння обов’язку є досить близьким до тлумачення, властивого вітчизняній філософській культурі, тому воно не потребує особливо ретельного пояснення. Але мусимо наголосити, що, на думку Конфуція, почуття обов’язку дозволяє людині виконувати граничні моральнісні зобов’язання, які свідомо обрані нею, у відповідності до визначених долею умов життя. Зміст обов’язку – це виконання Веління Неба в умовах долі й всупереч їй. Тобто, шляхетна людина завжди має ігнорувати наслідки виконання обов’язку. Одна з головних форм обов’язку – відданість, тобто здатність до самозречення та самопожертви. Ця чеснота знаходить свій вияв у всіх виокремленних конфуціанцями способах суспільних стосунків: у синівській шанобливості (син – батьки); у ставленні до правителя (підданий – правитель); у повазі до старших за віком та посадою; званням або соціальним статусом (підлеглий – керівник); у шлюбі (дружина – чоловік); у дружбі (взаємно); у навчанні (учень – учитель). Усі вони опосередковують головний стосунок людини та Неба, є знаряддям повідомлення повеління останнього.

Синівська шанобливість – сяо – необхідний фундамент становлення шляхетної людини, без цієї чесноти не виникатиме, на думку Конфуція, жодна інша, а її наявність – запорука моральнісності індивіда. Недарма одним з гасел конфуціанства є твердження, що держава є керованою завдяки синівській шанобливості підданих. Конфуцій наголошував, що сенс синівської шанобливості полягає не лише у дотриманні батьківських наказів та звичаїв (за їх життя, та не менше як три роки по смерті) але й у неухильному піклуванні про їх добробут, комфорт та хороший настрій.

Впорядкування Піднебесся, на думку Конфуція, мусить розпочинатися з чженмін («виправлення імен»). Сенс цієї процедури – по-перше, правдивість висловлювань, їх точність та адекватність, завдяки яким не лишається умов для брехні та непорозумінь. Люди мусять бути щирими і чесними у висловлюваннях, й тоді вдасться побороти суспільні чвари та корупцію (що була актуальною проблемою і в часи Конфуція). По-друге, – дотримання відповідності між іменем (назвою) та діями, означеними цим іменем. Розподіл функцій та призначень кожного суб’єкта світової взаємодії – запорука ладу Піднебесся. Для того, аби цей лад не порушувався, кожен мусить не зазіхати на не призначені іменем дії. Тобто, син у відносинах з батьками не має поводитись як батько, а гончар не має заробляти на життя теслярством.

«Чжун юн» («Вчення про середину» або «Вчення про середній та незмінний шлях») – одне з найважливіших першоджерел класичного конфуціанства, що являє собою компіляцію висловлювань, міркувань та притч Конфуція. Першопочатково цей твір визначався частиною «Лі цзи», однак з ІV-VІ ст., отримав статус самостійного канону. Традиційно вважають, що її укладачем був учень Конфуція Цзи-сі, однак, згідно результатів наукових досліджень, текст «Чжун юн» найвірогідніше було створено або сучасниками Чжуан-цзи у IV-ІІІ ст. до н.е., або конфуціанськими відлюдниками періоду Цинь-Хань (ІІІ-І ст. до н.е.).

В «Чжун юн» ми знаходимо наступні ідеї:

§ навіть найдосконаліші методи державного управління, як зовнішні чинники впливу на людей, не гарантують створення в суспільстві цілковитої гармонії;

§ справжнє джерело злагоди між людьми – особистісний внутрішній світ кожної індивідуальності;

§ найважливішою є гармонія свідомості людини, а не інституцій які забезпечують її соціалізацію;

§ основою людської свідомості є її глибинна достеменна природа дарована Небом;

§ людина «зіпсована» зовнішнім впливом, яка втратила даровану Небом природу, має її відновити через проходження-прожиття Дао-шляху; найважливішими умовами внутрішньої особистої та зовнішньої соціальної гармонії є щирість (чен) та довіра;

§ достеменна щирість притаманна тільки Небу, звичайна ж людина може її лише прагнути.

Однією з найбільш важливих категорії «Чжун юн» варто визнати щирість (чен), адже саме її осмислення значною мірою визначило зміст філософських дискусій неодаосизму [див. лекц. 17] та неоконфуціанства [див. лекц. 18]. Дослідники виокремлюють два основних її значення: по-перше, «щирість Неба» - властивість, набуття якої людиною, означає досягнення рівня шень, тобто духовної досконалості. Така щирість є запорукою залучення її носія до взаємодії визначальних сил Всесвіту, що формують і відтворюють лад і гармонію Піднебесся. По-друге, «щирість підлеглого» - якість, яка має бути притаманна кожному соціально-адаптованому індивіду. Її набуття – джерело довіри між людьми та суспільної злагоди і благополуччя.

Також важливим джерелом подальшого розвитку вчення Конфуція є «Да сює» («Величне вчення») - одне з найважливіших першоджерел класичного конфуціанства, створене приблизно одночасно з «Чжун юн». Ключовою ідеєю твору є зв’язок між досконалістю правління та щирістю думок і впорядкованістю свідомості правителя. Прагнення до самовдосконалення, на думку авторів «Да сює» – природне прагнення людини. Небо дарує людині природну гармонію, збереження і відтворення якої, надає людині можливість обумовити гармонію Піднебесся.