рефераты конспекты курсовые дипломные лекции шпоры

Реферат Курсовая Конспект

Лекція 12. Вчення Конфуція

Лекція 12. Вчення Конфуція - раздел Философия, Сенс визначення філософія Сходу у контексті протиставлення європейській історії філософії. Витоки філософії Індії. Санкх’я та йога Патанджалі   Найвпливовішим Філософсько-Релігійним Напрямом В Історії Кита...

 

Найвпливовішим філософсько-релігійним напрямом в історії Китаю більшість дослідників визначають конфуціанство, Буквальний переклад автентичної назви жуцзя – школа вчених книжників. Її засновник – Конфуцій (552/551–479 рр. до н. е.), без перебільшення, один з найвидатніших мислителів світу. Його ім'я у китайській традиції – Кун Фу-цзи, що у перекладі означає «Вельмишановний Учитель Кун». Після смерті учителя учні відчуваючи, що усна пам’ять про його вчення тьмяніє і потроху зникає, склали збірку афоризмів, яка залишилася в історії філософії під назвою «Лунь юй» («Бесіди та промови»). Цей твір – досить безсистемний запис висловлювань Конфуція – є головним класичним джерелом для реконструкції його поглядів.

Головною темою філософських розмислів Конфуція була проблема суспільної злагоди та образ шляхетної людини (цзюньцзи). Трагізм людських та цивілізаційних втрат у епоху Чжаньго, тобто в час безперервних воєн між царствами, спонукав Конфуція спрямувати погляд у оповиту легендами мирну старовину. Саме там мислитель віднайшов ідеальні взірці суспільного ладу, забезпечені мудрістю вірних волі Неба правителів Яо, Шунь і Юй (2356–2206 рр. до н. е.). Ці персонажі народного епосу стали для конфуціанства втіленням тих чеснот, які кожна людина, і в першу чергу правитель, має в собі культивувати.

Конфуцій стверджував, що управляти народом за допомогою примусу та насилля не результативно. Суспільна злагода та гармонія пануватиме, на думку мудреця, там, де культивується моральнісність, де виховується прагнення до самовдосконалення в усіх людей незалежно від соціального стану. І головним гарантом цих процесів має бути правитель, який, наслідуючи взірці Яо, Шуня і Юя, завжди в першу чергу піклуватиметься про підлеглих. Подібно до легендарних пращурів, шляхетна людина завжди мусить керуватися почуттям обов’язку, бути безкорисливою і людяною. У ранньому конфуціанстві моральнісність визнавалася головним і єдиним гідним критерієм оцінки дій людини. Користь та результативність вчинків тлумачились другорядними й зовсім не важливими. Виконання обов’язку та гідна поведінка визначалися вартими будь-яких жертв. Пояснення такої настанови криється у тлумаченні Конфуцієм таких понять, як Веління Неба (тянь мін) і доля (мін). Мораль та моральнісність – здійснення Веління Неба, але людина має свободу чинити аморально, лише святі пращури від народження були досконалими. Усі решта мають пройти тривалий шлях самовдосконалення, аби стати шляхетною людиною. Велінню Неба можна противитись, його можна ігнорувати або не досить наполегливо виконувати і як наслідок деградувати до рівня нікчемної людини. Тобто, кожен має самотужки визначитись, який шлях обрати, пам’ятаючи, що моральнісність залежить лише від нас самих. Інша справа – доля, яка перевершує людську здатність її збагнути й абсолютно не залежить від дій і намірів людини. Специфіка фаталізму Конфуція дозволила йому, з одного боку, пояснити несправедливі та безглузді події, свідком та учасником яких був він та його учні, а з іншого, обґрунтувати цілковиту відповідальність людей за власну моральнісність.

Віднайти Дао для Конфуція означало набути такої стійкості у виконанні Веління Неба, аби уподібнитись святим мудрецям давнини. Дао – тотальна етична норма, що розгортається у часі і здійснюється людьми. Святі мудреці, за визнанням Конфуція, – неймовірна рідкість (до речі, самого себе він таким не визнавав), але кожна людина, на його думку, має прагнути уподібнитись їм аби стати шляхетним. Загальновідоме «золоте етичне правило Конфуція» традиційно формулюють так: «Те, чого я не хотів би для себе, я не стану завдавати іншим». Шляхетна людина мусить бути обережною у своїх діях, адже «обережна людина рідко помиляється».

Коли Конфуція питали про те, якою є шляхетна людина, він, зокрема, відповідав, що це та, хто постійно себе виховує. Людина має зміцнювати власну волю, бути непохитною і наполегливою у самовдосконаленні. Лише той хто «впорядкував себе», має силу правити людьми. Шляхетна людина мусила, за визначенням Конфуція, у першу чергу володіти такими чеснотами: жень (людинолюбством), лі (дотримування ритуалу), чжи (знанням), і (обов’язком), а також відданістю, синівською шанобливістю, правдивістю, обережністю, скромністю та безкорисливістю.

Термін жень зазвичай перекладають як «людинолюбство», «людяність», «гуманність», «доброзичливість», а ієрогліф, яким його записують, складається з двох знаків: один має значення людина, інший – два. Означуване ним конфуціанське поняття охоплює такі значення: співчутливість, милосердя, доброта, чемність, стриманість, альтруїзм. Ця моральнісна чеснота уособлює усі ті якості, що були властиві Яо, Шунь і Юй. Нікчемній людині вона не притаманна, адже являє собою головну засаду людської гідності.

Термін лі зазвичай перекладають як: пристойність, стриманість, культурність, етикет, церемонія, обряд, ритуал, правило, норма, принцип, резон. Як наголосив вітчизняний дослідник Усик А.В., первісно це слово в буденному вжитку означувало розмежування полів а згодом, оброблення, шліфування дорогоцінного каміння. В цілому лі – основа впорядкування, оформлення, удосконалення та гармонізації Всесвіту.

Дотримання лі Конфуцій визначав головною запорукою відновлення ідеалу суспільної злагоди. Мислитель наголошував, що у канонічному «Лі-цзи» викладені норми поведінки, що здатні убезпечити людей від помилкових дій та порушення світової гармонії. Адже, як наголошувалось, природним для мислителів Стародавнього Китаю вважалось очікування того, що кожна людська дія резонує на рівні всезагальності [див. лекц. 11]. Тому, людина, яка, на думку конфуціанців, має обмежену здатність передбачення наслідків своєї активності та є співвідповідальною за збереження світового ладу, мусить довіритись авторитету пращурів, яким було відкрито лі, і які власним досвідом довели його незаперечну правильність. Лі, таким чином, постає джерелом гармонії у піднебессі, а його невиконання спрямовує усі людські дії в бік занурення у безлад і хаос. Виконання лі, на думку Конфуція – не лише засіб конструктивної участі у всіх взаємопов’язаних подіях Піднебесся та їх впорядкування, але й процес поступового якісного покращення рівня моральності індивіда.

Термін чжи перекладають як «знання», але значення цього поняття вимагає низки уточнень. По-перше, якщо для сьогодення знання природно тлумачити як результат пізнавального процесу, то за Конфуцієм слід розрізняти вроджене, тобто відкрите лише святим мудрецям, та отримане під час вивчення канонічних книг знання. Останні містять опис вчинків святих мудреців, їх висловлювання, поради і повчальні історії. Але те, що в них бракує вичерпних, доконаних пояснень і обґрунтування викладених постулатів, – не випадковість. Конфуцій, як відомо, визначав своє вчення відродженням мудрості древніх, і лише останні визнавалися ним достовірним джерелом дійсного знання. Тому, якщо святі мудреці не вважали за потрібне давати відповіді на ті чи інші питання і залишили без розгляду деякі теми, то шляхетній людині належить лише погодитись з їх настановою. По-друге, мусимо пам’ятати про властиве філософській культурі Стародавнього Китаю «прагматичне» пізнавальне налаштування. Тобто, цінним визнавалося таке знання, дотримання якого на практиці забезпечувало найкращі для суспільного і світового ладу результати. Як приклад, можемо пригадати відому відмову Конфуція дати відповідь на питання про те, чи сприймають духи пращурів виконувані нащадками ритуали вшанування? Учитель пояснив, що, якщо він скаже «ні», то люди припинять дотримуватись лі, і не будуть вшановувати пращурів, а якщо скаже «так», то вони припинять опікуватись нагальними буденними проблемами і цілковито присвятять себе служінню духам. Тому, через шкідливість як першого, так і другого варіанту відповіді, Конфуцій визначив правильною її відсутність. Отже, знання, яким має володіти шляхетна людина – це залишений святими мудрецями канон, а його вивчення та наслідування – справа, якій слід присвятити усе життя.

Конфуціанське розуміння обов’язку є досить близьким до тлумачення, властивого вітчизняній філософській культурі, тому воно не потребує особливо ретельного пояснення. Але мусимо наголосити, що, на думку Конфуція, почуття обов’язку дозволяє людині виконувати граничні моральнісні зобов’язання, які свідомо обрані нею, у відповідності до визначених долею умов життя. Зміст обов’язку – це виконання Веління Неба в умовах долі й всупереч їй. Тобто, шляхетна людина завжди має ігнорувати наслідки виконання обов’язку. Одна з головних форм обов’язку – відданість, тобто здатність до самозречення та самопожертви. Ця чеснота знаходить свій вияв у всіх виокремленних конфуціанцями способах суспільних стосунків: у синівській шанобливості (син – батьки); у ставленні до правителя (підданий – правитель); у повазі до старших за віком та посадою; званням або соціальним статусом (підлеглий – керівник); у шлюбі (дружина – чоловік); у дружбі (взаємно); у навчанні (учень – учитель). Усі вони опосередковують головний стосунок людини та Неба, є знаряддям повідомлення повеління останнього.

Синівська шанобливість – сяо – необхідний фундамент становлення шляхетної людини, без цієї чесноти не виникатиме, на думку Конфуція, жодна інша, а її наявність – запорука моральнісності індивіда. Недарма одним з гасел конфуціанства є твердження, що держава є керованою завдяки синівській шанобливості підданих. Конфуцій наголошував, що сенс синівської шанобливості полягає не лише у дотриманні батьківських наказів та звичаїв (за їх життя, та не менше як три роки по смерті) але й у неухильному піклуванні про їх добробут, комфорт та хороший настрій.

Впорядкування Піднебесся, на думку Конфуція, мусить розпочинатися з чженмін («виправлення імен»). Сенс цієї процедури – по-перше, правдивість висловлювань, їх точність та адекватність, завдяки яким не лишається умов для брехні та непорозумінь. Люди мусять бути щирими і чесними у висловлюваннях, й тоді вдасться побороти суспільні чвари та корупцію (що була актуальною проблемою і в часи Конфуція). По-друге, – дотримання відповідності між іменем (назвою) та діями, означеними цим іменем. Розподіл функцій та призначень кожного суб’єкта світової взаємодії – запорука ладу Піднебесся. Для того, аби цей лад не порушувався, кожен мусить не зазіхати на не призначені іменем дії. Тобто, син у відносинах з батьками не має поводитись як батько, а гончар не має заробляти на життя теслярством.

«Чжун юн» («Вчення про середину» або «Вчення про середній та незмінний шлях») – одне з найважливіших першоджерел класичного конфуціанства, що являє собою компіляцію висловлювань, міркувань та притч Конфуція. Першопочатково цей твір визначався частиною «Лі цзи», однак з ІV-VІ ст., отримав статус самостійного канону. Традиційно вважають, що її укладачем був учень Конфуція Цзи-сі, однак, згідно результатів наукових досліджень, текст «Чжун юн» найвірогідніше було створено або сучасниками Чжуан-цзи у IV-ІІІ ст. до н.е., або конфуціанськими відлюдниками періоду Цинь-Хань (ІІІ-І ст. до н.е.).

В «Чжун юн» ми знаходимо наступні ідеї:

§ навіть найдосконаліші методи державного управління, як зовнішні чинники впливу на людей, не гарантують створення в суспільстві цілковитої гармонії;

§ справжнє джерело злагоди між людьми – особистісний внутрішній світ кожної індивідуальності;

§ найважливішою є гармонія свідомості людини, а не інституцій які забезпечують її соціалізацію;

§ основою людської свідомості є її глибинна достеменна природа дарована Небом;

§ людина «зіпсована» зовнішнім впливом, яка втратила даровану Небом природу, має її відновити через проходження-прожиття Дао-шляху; найважливішими умовами внутрішньої особистої та зовнішньої соціальної гармонії є щирість (чен) та довіра;

§ достеменна щирість притаманна тільки Небу, звичайна ж людина може її лише прагнути.

Однією з найбільш важливих категорії «Чжун юн» варто визнати щирість (чен), адже саме її осмислення значною мірою визначило зміст філософських дискусій неодаосизму [див. лекц. 17] та неоконфуціанства [див. лекц. 18]. Дослідники виокремлюють два основних її значення: по-перше, «щирість Неба» - властивість, набуття якої людиною, означає досягнення рівня шень, тобто духовної досконалості. Така щирість є запорукою залучення її носія до взаємодії визначальних сил Всесвіту, що формують і відтворюють лад і гармонію Піднебесся. По-друге, «щирість підлеглого» - якість, яка має бути притаманна кожному соціально-адаптованому індивіду. Її набуття – джерело довіри між людьми та суспільної злагоди і благополуччя.

Також важливим джерелом подальшого розвитку вчення Конфуція є «Да сює» («Величне вчення») - одне з найважливіших першоджерел класичного конфуціанства, створене приблизно одночасно з «Чжун юн». Ключовою ідеєю твору є зв’язок між досконалістю правління та щирістю думок і впорядкованістю свідомості правителя. Прагнення до самовдосконалення, на думку авторів «Да сює» – природне прагнення людини. Небо дарує людині природну гармонію, збереження і відтворення якої, надає людині можливість обумовити гармонію Піднебесся.

 

 

– Конец работы –

Эта тема принадлежит разделу:

Сенс визначення філософія Сходу у контексті протиставлення європейській історії філософії. Витоки філософії Індії. Санкх’я та йога Патанджалі

Стародавність та Середньовіччя.. ЗМІСТ.. ВСТУП Лекція Сенс визначення філософія Сходу у контексті протиставлення європейській історії філософії..

Если Вам нужно дополнительный материал на эту тему, или Вы не нашли то, что искали, рекомендуем воспользоваться поиском по нашей базе работ: Лекція 12. Вчення Конфуція

Что будем делать с полученным материалом:

Если этот материал оказался полезным ля Вас, Вы можете сохранить его на свою страничку в социальных сетях:

Все темы данного раздела:

Лекція 1. Сенс визначення „філософія Сходу” у контексті протиставлення європейській історії філософії.
  Філософська спадщина Сходу завжди викликала суперечливі оцінки дослідників: одні - намагалися позбавити її права належати до історії розвитку філософського знання, інші – визнавали

Лекція 2. Витоки філософії Індії
  Індійська філософія репрезентує повсякчасну єдність теорії та практики, причому остання завжди визнавалася першочергово-значимою. Мета філософування у культурі Стародавньої Індії

Лекція 3. Санкх’я та йога Патанджалі
  Найдавнішою даршаною астіки є санкх’я, перший етап становлення якої, називають епічним або стародавнім. Назва цієї даршана походить від санскритського термін

Лекція 4. Вайшешика і ньяя
Вайшешика – даршана астіки заснована мудрецем Улукою, що мав прізвисько Канада («той, хто поїдає зерна»). Її першоджерело – «Вайшешика-сут

Лекція 5. Міманса і веданта
  Міманса (purua-mimansa) – даршана астіки, засновником якої визнано мудреця Джайміні автори «Міманси-сутри» або «Джайміні-с

Лекція 6. Чарвака, локаята та джайнізм
Чарвака – даршана, що є пізнім етапом розвитку даршани локаята. Як свідчать сучасні дослідники, теоретичні джерела даршан чарвака і локаята сягають найдавніших ета

Лекція 7. Витоки філософії буддизму
  Буддизм як даршана є складовою буддистської Дгарми, що не може бути вичерпно визначеною як релігія, або як філософська течія чи культура. Час заснування – VI–V ст. до н. е., а засно

Лекція 11. Витоки філософії Китаю
  Так само, як і в філософській культурі Індії у філософській культурі Китаю метою філософських пошуків є прагнення осягнути шлях, але не звільнення, а досягнення моральнісної та т

Лекція 13. Класичне конфуціанство
  Мен-цзи (Мен Ке) (бл. 372–289 рр. до н. е.) – один з найвидатніших мислителів раннього конфуціанства, що створив оригінальне вчення, яке стало новим етапом розвитку

Лекція 14. Класичний даосизм
  Другим за впливовістю філософсько-релігійним напрямом в історії Китаю більшість дослідників визначають даосизм, або даоцзя – школа тих, хто наслідує Дао.

Лекція 15. Моїзм
  Моїзм (моцзя)– одна з найбільш відомих філософських шкіл Стародавнього Китаю, яка була надзвичайно поширеною в V–III ст. до н. е. і цінувалася нарівні з головни

Лекція 16. Легізм
Легізм (фацзя) – один з найпотужніших філософських напрямів Стародавнього Китаю, представників якого досить часто називають «законниками». Автентична назва школи, фацзя, походи

Лекція 17. Неодаосизм
ЕпохуВей-Цзинь(220-419 н.е.) зазвичай вважають часом виникнення неодаосизму і посилення буддизму в Китаї, однак ми маємо зважати не те, що конфуціанство зберігало статус офіційної державної

Лекція 18. Неоконфуціанство
  Епоха Сун (960-1279) – час постання неоконфуціанства, яке іноді називають лі сює (вчення про лі), або сін-лі сює (вчення про природу та лі), або Дао с

Лекція 19. Витоки ісламської філософії та калам.
Серед головних основ формування ісламської філософії слід передовсім відзначити визначальну роль мусульманської релігії та її першоджерел, а також філософський доробок мислителів античного Середзем

Лекція 20. Аль-Кінді, Аль-Фарабі, Ібн Сіна
Абу-Юсуф Якуб бен Ісхак аль-Кінді (800-860/70)– видатний арабський мислитель, що здобув у сучасників почесне наймення «Філософ арабів», та зазвичай визначається перипатетиком. Авто

Лекція 21. Філософія суфізму
  Суфізм (від араб. «той, що носить одяг з вовни», або, за версією А.-Р.Біруні, від старогрец. «мудрець») – релігійно-філософська течія ісламу, що виникла у VIII ст.

Лекція 22. Арабський перипатетизм та проблема універсалій
Арабський перипатетизм справив найпотужніший вплив на історію європейської філософії в цілому. Серед його видатних представників слід відзначити Ібн Баджу Абу Бекра Мухаммада(кін.

Лекція 23. Витоки іудейської філософії та каббала
Серед визначальних культурних аксіом іудеїв, зазвичай виокремлюють: по-перше, монотеїзм та уявлення про абсолютну особистість Творця, що має Замисел і Намір стосовно нар

Лекція 24. Філософська спадщина Іцхаке Ісраелі та Саадія-гаона
Рабин Іцхаке Ісраелі[Ісаак бен Соломон Ізраїлі] (850 – 932 або 955)–видатний іудейський мислитель, філософ, лікар. Автор арабомовних філософських творів: «Книга ос

Лекція 25. Філософські розмисли Ібн Гебіроля та Ієгуди Галеві
Соломон бен-Ієгуда Ібн Гебіроль[Ібн-Гвіроль або Ібн Габіроль] (прибл. 1021/2 – прибл. 1050 або 1070)–видатний іудейський поет і філософ знаний в Європі під латиніз

Лекція 26. Іудейський перипатетизм і філософія Маймоніда.
Авраам бен Давід[Дауд]з Толедо (бл. 1110 – бл. 1180) іспанський філософ іудей та перипатетик, астроном, історик. Найбільш відомі роботи Ібн Давіда написані арабськ

ПРЕДМЕТНИЙ ПОКАЖЧИК
  абгава абгидгарма абхеда-бхеда-вада абхеда-вада авідья адвайта веданта аджива актуальне буття матерії ак

ІМЕННИЙ ПОКАЖЧИК
  Абдаррахман Абу Зейд Абу Абдаллах Хусейн Абу Алі Хусейн ібн Абдаллах Ібн Сіна Абу Бекр Абу ль-Валід Мухаммад ібн Рушд Абу Хамід Мух

ПОКАЖЧИК НАЗВ ТВОРІВ
  «Абгідгаммапітака» «Абгідгармакоша» «Абгідгармакоша» «Агрона» «аНівхар беЕмунот веДеот» «Ануйогадвара-сутра» Араньяки

ЛІТЕРАТУРА
  Основна література:   1. Абу Хамид аль-Газали Воскрешение наук о вере.- М., 1980. 2. Аль-Газали Весы деяний и другие сочинения. – М., 2

Хотите получать на электронную почту самые свежие новости?
Education Insider Sample
Подпишитесь на Нашу рассылку
Наша политика приватности обеспечивает 100% безопасность и анонимность Ваших E-Mail
Реклама
Соответствующий теме материал
  • Похожее
  • Популярное
  • Облако тегов
  • Здесь
  • Временно
  • Пусто
Теги