Лекція 23. Витоки іудейської філософії та каббала

Серед визначальних культурних аксіом іудеїв, зазвичай виокремлюють: по-перше, монотеїзм та уявлення про абсолютну особистість Творця, що має Замисел і Намір стосовно народу якому надіслав заповіді; та, по-друге, провіденціалізм, тобто тлумачення історії проявом волі Всевишнього, що реалізує в ній, недосяжні для розуміння звичайною людиною, задуми.

Першоджерела формування та розвитку іудейської культури – це, передовсім канонічні сакральні тексти ТаНаХу, що, згідно масоретського канону, містить Тору, Небіїм (Пророки), Кетубім (Писання). Тораскладаєтьсяз:Берешіт(«На початку»), Веелле шамот(«І оце імена»), Вайїкра(«І покликав»), Бемідбар(«В пустелі»),Елле га-деварім(«Оце ті слова»).Небіїм присвячено пророкам, а його тексти поділяються на:«Ранні», «Пізні» та «Малі пророки». Кетубіммістить: «Поетичні книги», Мігілот (Пять сувоїв), «Історичні книги».

Каббала(від давньоєвр. "отримання", "переказ") іудейське езотеричне теософське вчення з потужними містичною та магічною складовою. В Талмуді термін "каббала" вживався для позначення частин Писання, які не належали до змісту ТаНаХу, а з ХІІ ст. почав вживатися у значенні близькому до сучасного.

Основу формування каббалізму становили як тексти Одкровення так і створені на їх ґрунті: «Сіфрут ха-меркава» («Література колісниці») відома також під назвою «Сіфрут ха-хехалот» («Література «чертогів») (І-ІІІ ст. н.е.); «Великі хехалот», «Малі хехалот», «Ши‘ур кома», «Алфавіт рабина Аківи», «Мідраш Конен» (VI–VIII ст. н.е.); «Сефер-ієцира» («Книга творіння»), (ІІ – ІХ ст. н.е.). Остання зі згаданих робіт містить опис: тридцяти двох елементів світоустрою, двадцяти двох літер івритського алфавіту та десяти першочисел – сфірот - іпостасей Бога. Взагалі у вченні каббалістів прослідковується вплив багатьох філософських вчень та містичних течій: пітагореїзму, неоплатонізму, гностицизму, ісіхазму та суфізму. Також, на думку багатьох дослідників, на формування каббалізму справив вплив Саадія-гаон [див. лекц. 24].

Традиційно, часом виникнення каббали визначають кінець ХІІ – початок ХІІІ ст. н.е., а місцем Прованс. Першим каббалістичним твором став «Сефер ха-бахір» (ХІІ ст.) автором якого, заради підсилення його ваги і авторитету, називали Рабина Нехуніі бен ха-Кана (І ст. н.е.). Ім’я справжнього автора та місце написання невідомі, існує припущення, що робота була записана в котрійсь зі східних країн. Книга складається з невеликих не пов’язаних між собою важкозрозумілих коментарів до віршів з ТаНаХу, притч та уривків з «Сефер-ієцира» і мідраша. Перший кабалістичний твір містить опис десяти Божественних висловлювань, якими було створено світ. Назви і описи деяких з них відповідають назві й опису сфірот. Найбільш поширеним та визнаним в історії каббалізму способом тлумачення-найменування сфірот є:

§ перша і найвища - кетер елйон (найвищий вінець Бога);

§ друга - хохма (мудрість);

§ третя - біна (розум);

§ четверта - хесед (любов, або милосердя Бога);

§ п’ята - гвура (сила), або дін (суд);

§ шоста - рахамім (співуття), або тиф’єрет (краса Бога);

§ сьома - нецах (вічність Бога);

§ восьма - ход (велич Бога);

§ дев’ята - ієсод (основа всіх діючих сил Бога);

§ десята - малхут (царство Бога).

В більшості ранніх творів каббали як синоніми терміну сфіроти вживали також: міддот (якості), мадрегот (сходини) та інш.

Першим видатним каббалістом традиційно вважають Іцхака Саггі Нахора (Іцхак Сліпий, прибл. 1165 – 1235) автора кабалістичного коментаря до «Сефер-ієцира». В Провансі існувало декілька осередків гуртування каббалістів, однак найбільш знаною та впливовою була очолювана ним спілка. Основними постулатами вчення є: по-перше, з Божественної необмеженої субстанції (ейн-соф) еманує послідовність десяти сфірот, останні перебувають в постійній динамічній взаємодії, створюють світ і керують ним; по-друге, еманація є результатом волевиявлення Творця, який можливо осягнути, тобто сфірот; по-третє, світ є найкращим з можливих і є втіленням Божественної доброти.

Цікаво, що каббалісти потребували ствердження стародавності свого вчення. Як і у випадку з авторством «Сефер ха-бахіра», мислителі каббалізму висловлювали власні міркування так, ніби вони судять про давно існуюче таємне знання.

В християнській частині Іспанії, куди каббала потрапляє з Прованса, вчення Саггі Нахора знаходить відгук у мислителів Жерони. Серед них, особливо знаною стала творчість Ера бен Шломо (помер у 1238/45) і Азріеля з Жерони (поч. ХІІІ ст.) роботи яких, були відомими серед каббалістів впродовж століть. В жеронському каббалістичному центрі було написано «Сефер ха-тмуна» («Книгу образу») автор якої лишився невідомим. Згідно викладеного в ній вчення, процес світового тривання має циклічні етапи: кожні сім тисяч років під впливом однієї з найнижчих сфірот світ створюється наново, а коли минає 49 тисяч років настає тисячоліття коли все суще зникає, а найнижчі сфіроти вертаються до свого джерела – третього сфіроту (розуму).

В середині ХІІІ ст. в Кастилії з’явилася гностично-каббалістична течія представники якої особливу увагу приділяла демонології та ангеології. Цей напрям справив істотний вплив на формування каббали Зохара [див. далі]. Також в Іспанії, досягає розквіту екстатична каббала в якій відбулося поєднання ідей суфізму та ісіхазму та сформовано особливу молитовну традицій, що й сьогодні зберігає актуальність.

Найбільш цікавим для історико-філософського дослідження є доробок Іцхака бен Аврахама Ібн Латіфа (1210 - 1280) наслідувача Ібн Гебіроля [див. лекц. 25]. Мислитель вважав доречною філософську інтерпретацію вчення каббали, зокрема наголошував на співзвучності значення гебіролівського поняття Божественна воля і кабалістичною системою сфірот.

Часом розквіту каббали зазвичай називають 1270-1320 рр. - період написання найвизначнішого твору «Сефер ха-зохар» («Книга сяяння»), який скорочено називають «Зохар». Автором цієї роботи зазвичай вважають або легендарного мислителя стародавності рабина Шимона бар Іохая, або середньовічного кастильського каббаліста Моше бен Шем Това де Леона, однак науковці висловлюють різні припущення з цього приводу, зокрема поширеною є думка, що «Книга сяяння» являє собою компіляцію творів більш раннього періоду. «Зохар» – містичний коментар до Тори, що складається з 22 томів, написаний у жанрі епосу на створеній її автором амальгамі арамейської мови Вавилонського Талмуду, перекладу Онкелоса, іспанських та арабських слів, а також неологізмів. Всі частини «Книги сяяння» поєднанні спільною фабулою: рабин Шимон бар Іохай, його син Елазар і його учні мандрують по Ерец-Ісраель та розповідають самі або чують від тих кого зустрічають мідраши кабалістичного змісту присвячені пізнанню Божественних Таємниць.

Кожне слово «Зохара» - сакральний таємний символ, єдність яких є описом процесів, що відбуваються в світі сфірот. Автор «Книги сяяння» відкинув вчення про цикли світового тривання, яке містить «Сефер ха-тмун», однак увібрав багатоманіття постулатів решти каббалістичних вчень, тому цей твір заступив більш ранні кабалістичні роботи і став найважливішим для каббалістів аж до часу появи луріанської каббали (створеної в XVI ст. видатним каббалістом Іцхаком Лурією (Арі)).

Історико-філософське дослідження «Зохару» – завдання надзвичайно складне. Якщо зважити на специфіку означеного твору, то постане природний висновок про те, що його раціональний аналіз є лише умовно і частково виправданим. В цілому, наукова відповідальність вимагає від нас зазнатися у обмеженості можливостей для розуміння та тлумачення «Зохара», адже він являє собою складний синтез прямих і прихованих смислів, понятійно неосяжних символів та раціонально не пояснюваних значень. Не даремно каббала – вчення для втаємничених, адже її повноцінне розуміння вимагає проходження відповідної духовної практики.

Головними доступними для «зовнішнього» погляду постулатами «Зохару» є:

§ перший - світ та сфіроти насправді є єдністю відкритого та прихованого;

§ другий - те, що відбувається на рівні сфірот прямо пов’язано з подіями в світі і навпаки;

§ третій - усі предмети та події в світі – доступні безпосередньому людському спостереженню аспекти і водночас символи прихованої дійсності сфірот;

§ четвертий - людина є особливою істотою в якій Творець поєднав усі таємниці дійсності еманації (сфірот та світу) – найголовніший символ єдності відкритого і прихованого;

§ п’ятий - людина є здатною до активної участі в процесі творення світу, тому має власне призначення і високу відповідальність;

§ шостий - у своїх діях людина має керуватися приписами Тори, в котрій зашифровано всі таємні основи та принципи еманованої дійсності;

§ сьомий - каббала – вчення про дешифрований смисл Писання;

§ восьмий - людині не доступне осягнення Першоджерела Божественної еманації - ейн-соф, їй доступне лише розуміння Творця (єдності сфірот) через прояви його в творінні та Одкровенні;

§ дев’ятий - сукупність сфірот утворює космічне тіло першої людини – Адама Кадмона, в якому містяться уся потенційна можливість буття;

§ десятий - первісну гармонію Божественного ладу було порушено гріхопадінням Адама.

Для пояснення сфірот каббалісти вдавалися до аналогії з перевернутим деревом крона якого на землі а коріння на небі. Втіленням сфірот (за виключенням перших трьох) в каббалізмі визнавали біблейських пророків та праотців Мойсея, Аарона, Іосіфа, Давіда та інш. Людина в «Зохарі» фактично витлумачувалась носієм свободи та спроможною впливати на перебіг подій, однак її втручання для іудейських мислителів, завжди передбачало колективність. Тобто йдеться не про особисте а спільне втручання людства (передусім обраного народу) у процеси, що відбуваються на рівні сфірот. Зокрема вигнання народу Ізраїлю – втілення негативного впливу надміру гріховних дій людей, а мрія про повернення землі обітованої – це, насправді, цілком реальна мета досягненню якої сприяє кропітка спільна робота: доброчинні дії, молитви та виконання міцвот. Цікаво, що поряд зі вченням про пекло або рай куди потрапляє душа людини залежно від її поведінки за життя, ми зустрічаємо в «Зохарі» вчення про переселення душ (гілгул), як альтернативу для двох перших присудів.

Наступні століття стали для іспанського каббалізму час повільного поступового згасання, яке тривало аж до часу вигнання євреїв у 1492 році. На почату XV ст., разом з втікачами з Іспанії каббала з’являється в багатьох країнах Європи, Азії (передовсім в Єрусалимі) та Північної Африки. Кабалістичні вчення не втрачали й не втрачають своєї актуальності не лише для його прихильників, але й для дослідників. Є сенс стверджувати зв’язок між Каббалою та історією європейської філософської думки, а особливо цікавими для науковців є зусилля каббалістів адаптувати своє вчення до вимог раціонального дискурсу.