Київська Русь

Лекція 2

Київська Русь.

1.Особливості державотворчого процесу в Європі 2.Теорії походження Київської Русі. 3. Основні етапи становлення і розвитку Давньоруської держави… 4. Період розквіту Київської Русі (кінець X-перша пол.XI ст.) 4.1.Володимир Святославич (Володимир Великий)

Основні концепції походження українського народу

    Своєрідним фундаментом перших протодержав у Східній Європі були великі союзи слов'янських племен — дулібів, бужан,…

Особливості державотворчого процесу в ЄвропіПроцес утворення держави в східних слов'ян відбувався водночас з аналогічними процесами на всій території Європи. У VI—IX ст. у слов'янському світі почав зароджуватися феодальний лад. У період раннього Середньовіччя тут виникають ранньофеодальні держави: князівство Само (І половина VII ст.) на території сучасних Чехії та Словаччини, частково Польщі, Югославії, ФРН; Перше Болгарське царство (681). Наприкінці раннього Середньовіччя в Західній Європі численні королівства об'єднувалися у більш-менш сталі феодальні держави, в межах яких продовжувався процес формування нових народностей. Після розпаду Каролінгської імперії англосаксонські королівства в Британії об'єднались в 829 р. в єдину державу Англію; в 843 р. із Східно-франкського королівства утворилася Німеччина, а з Західно-Франкського — Франція. На півночі Європи в IX—XI ст. на шлях феодального розвитку стали скандинавські країни — Данія, Норвегія, Швеція. Тут процес феодалізації та утворення ранньофеодальних держав почався значно пізніше, ніж у багатьох інших країнах Західної Європи. У Східній та Центральній Європі виникли слов'янські держави: Великоморавське князівство, Чеське та Давньопольське королівства. Східну частину Балканського півострова займала в ті часи Візантійська імперія, а на решті території Балкан відбувався процес утворення південнослов'янських держав. 2.Теорії походження Київської Русі.

Проблема походження Київської Русі протягом тривалого часу була дискусійною. Ще в XVIII ст. німецькі історики Г.-З. Байєр та Г.Ф. Міллер висунули норманську концепцію походження Київської держави. Спочатку дискусія точилася навколо походження назви «Русь». В історичних джерелах цей термін тлумачиться по-різному. Дехто з дослідників намагається довести його фінське походження, інші шукають його корені у шведській, слов'янській мовах. Це свідчить про значне поширення назви «Русь» у мовах інших народів. На думку М. Котляра, згідно з останніми лінгвістичними та історичними дослідженнями, слово «Русь» — фінського походження (ruotsi). Воно вживалося спочатку на позначення скандинавів, що утворили пізніше дружину давньоруських князів. Поступово дружини варязьких князів із роду Рюрика на східнослов'янських землях ставали різноплемінними, але термін «Русь» поширювався на всіх дружинників. Під цю назву підпали насамперед поляни, що панували у протодержавному утворенні на Наддніпрянщині, а відтак і всі східні слов'яни. Згодом норманісти навіть походження Київської держави проголосили утворенням скандинавських зайд-варягів, тим самим заперечивши здатність слов'янських народів створити власними силами свою державу. Цю концепцію рішуче критикував М. Ломоносов, який написав гнівну відповідь німцям, доводячи первинну роль слов'ян у створенні Київської Русі. Твердження М. Ломоносова дістали назву антинорманської концепції.
Антинорманісти вважали, що назва «Русь» слов'янського походження і тісно пов'язана з українськими назвами річок Рось, Руса, Роставиця в Центральній Україні. Вони стверджували, що жодного племені чи народу під назвою «руси» не було відомо у Скандинавії і про нього не згадує жодне давньонорманське джерело, в тому числі й саги. Антинорманських поглядів послідовно дотримувалися такі два провідні українські вчені, як М. Костомаров та М. Грушевський.
Звичайно, ніхто не може заперечити впливу варягів на формування давньоруської держави. Наприкінці І тисячоліття н.е. скандинави виявили неабияку воєнно-політичну активність майже на всьому європейському узбережжі — Франції, Німеччині, Англії, Іспанії та ін. Київська Русь не була осторонь цього процесу. Безперечне й скандинавське походження Рюрикової династії. Але формування державності у слов'ян — це складний і тривалий процес, що розвивався в руслі загальноєвропейської традиції. І зародження цієї державності слід шукати в першій половині І тисячоліття н.е. в Антському царстві.

3. Основні етапи становлення і розвитку Давньоруської держави
Період становлення держави Русі-України проходив у тяжкій боротьбі з варягами, уграми, печенігами, половцями, хозарами, татарами та іншими завойовниками.
За доби великих переселень народів (III—VII ст.) на землях наших предків панували готи, гуни, алани, авари, хозари. Та всі вони поступилися місцем міцному союзу автохтонних слов'янських племен антів, полян, древлян, дулібів, сіверян, уличів, тиверців. Вони у VI—VII ст. започаткували процес державотворення, утворивши союз східнослов'янських племен — Русь (VII ст.), а потім ще потужніший союз — Руська земля (IX ст.) з центром у Києві.
Початок державного життя України М. Грушевський датує VII—VIII ст. Літописи зберегли легенду про перших князів — основоположників Києва: Кия, Щека і Хорива. Поступово в середній течії Дніпра від Росі на півдні та Прип'яті на півночі виникає Київське князівство, що згодом стало осередком величезної імперії — держави Київської Русі-України. В своєму розвитку вона пройшла такі періоди:

становлення (IX—X ст.);
розквіту (X — перша третина XII ст.);
феодального роздрібнення (друга половина XII-перша пол. XIII ст.);
занепаду (з середини XIII ст.).

На межі XII—XIII ст. естафету національного державотворення приймає Галицько-Волинська земля, яка за часів княжіння Романа Мстиславовича, Данила Романовича та їхніх нащадків ще протягом майже 150 років продовжувала і розвивала державницькі та духовні традиції Київської Русі-України. Але й Галицько-Волинська держава не витримала ударів численних зовнішніх ворогів. Починаючи з 1349 р., більша частина цієї української етнічної території на шість століть була відірвана від материнської землі, перетворилася на вкрай пригнічену і
занедбану околицю інших держав: Польщі, Угорщини, Австрії, Німеччини.

 

 

3.1. Період становлення Київської Русі.

Головними ознаками існування державності в ранньосередньовічному суспільстві сучасні історики вважають наявність влади, відчуженої від народу, розселення за територіальним (а не племінним) принципом і стягнення данини для утримання влади. Обов'язковою умовою було успадкування влади князем.
Уже в середині 60-х років IX ст. у літописах з'являються свідчення про конкретні форми державності східних слов'ян. Першими після легендарного Кия, відомими київськими князями були Аскольд і Дир.Новгородський літопис сповіщає, що Аскольд і Дир «княжили в Києві й володіли полями й були ратними (воювали) з деревлянами й уличами».
На користь існування першої східнослов'янської держави на Наддніпрянщині свідчать грандіозні масштаби походу Русі на Константинополь у 860 р. За літописним описами, 862 року руське військо під проводом Аскольда і Дира визволило Київ від номінальної зверхності Хозарського Каганату. Данниками каганату залишилися лише племена вятичів. .Князівство Аскольда і Дира стало етнокультурним, політичним і соціальним осередком, навколо якого наприкінці IX ст. почала зростати Давньоруська держава. Є відомості про те що у 860 році Аскольд здійснив хрещення свого народу.
Першим князем, який об'єднав під своєю владою східнослов'янські землі і на півночі, і на півдні Русі, був князь Олег. У 882 р. він захопив Київ і фізично знищив місцевих правителів — князів Аскольда і Дира. Ймовірно що причиною такого легкого захоплення невеликим загоном варягів великого міста, яке мало своє власне військо стало прийняття нової релігії князем і несприйняття нової релігії боярами та дружинниками. Аскольд і Дир стали жертвами змови свого оточення з язичниками варягами. Отже 882р. для Київської держави не є датою норманського завоювання, а лише роком державного перевороту. Тому княжіння нової династії слід вважати продовженням розвитку Київської феодальної держави, яка на той час пройшла тривалий час свого розвитку.
Наполеглива діяльність Олега щодо створення держави дала позитивні наслідки. В останні роки його правління у Києві владі князя підкорилися поляни, ільменські словени, сіверяни, кривичі, радимичі, древляни, уличі, можливо, дуліби й хорвати, а також неслов'янські племенні об'єднання — чудь і меря.

3.2.Політичний та соціальний устрій Київської держави
Політичний устрій давньоруської держави в середині X ст. може бути охарактеризований як ранньофеодальна монархія. Очолював державу великий князь Київський. Він керував спільно з радою інших князів, які становили боярську думу. В першій половині X ст. племенні княжіння східних слов'ян ще зберігали певну автономію. Місцеві князі перебували у васальній залежності від Києва. Вони сплачували йому данину і залучались як союзники до участі у походах. Велике значення в той час мала військова дружина князя, яка здійснювала збирання данини й судові функції. Верхівка дружини була панівним прошарком держави. За допомогою дружини князь зміцнював свою владу над населенням.
Київська Русь за часів Олега (882—912) та його племінника Ігоря (912—944) вела війни проти сусідніх держав та кочівників (печенігів, половців). Походи Олега та Ігоря на Візантію завершилися укладенням русько-візантійських договорів, що створювало сприятливі умови для розвитку торгівлі руських купців.
Першою серйозною спробою обмежити владу місцевої знаті, що феодалізувалася, стали реформи княгині Ольги (945—962). Ольга посіла великокнязівський стіл після трагічної загибелі свого чоловіка — князя Ігоря. Самочинно подвоївши данину, що стягувалась київським урядом з населення Деревлянської землі, Ігор був вбитий повсталими в 944 р. Зібравши достатньо війська, Ольга виступила війною на землю деревлян. Внаслідок цього походу було ліквідовано місцеву правлячу династію, після чого податки стали регламентуватися. За часів Ольги зв'язки Русі з Візантією зміцнилися. У 957 р. Ольга відвідала Константинополь, де прийняла християнство, що свідчило про її широкий світогляд.

 

САМОСТІЙНЕ ВИВЧЕННЯ 3.3. СВЯТОСЛАВ

Період розквіту Київської Русі припадає на час князювання Володимира Святославовича і Ярослава Мудрого. 4.1.Володимир Святославич (Володимир Великий) Народився Володимир Великий близько 960 p., Матір'ю Володимира була Малуша, ключниця палацу, виховувася братом Малуші,…

У 981 р. він здобув велику перемогу над польським князем Мешком І, повернув захоплені тим червенські міста Перемишль, Белз, Волинь, Холм і обклав поляків даниною. В 983 р. було здійснено успішний похід на Німан проти ятвягів(предки литовців), а в 982 та 984 pp. відновлено владу Києва над землями радимичів і в'ятичів.

Потім була війна проти волзьких булгар спільно з торками, які кочували між Булгаром і Хорезмом. Військо Володимира спустилося на човнах Окою і Волгою, а торки підійшли зі степу. Булгар перемогли, але данини з них не брали. Навпаки, з ними уклали почесний мир, що забезпечив Русі торговельні зв'язки з Булгарією і Хорезмом.

У результаті воєн і дипломатичних зусиль Володимира у другій половині 80-х років X ст. на всьому просторі між Середньою Наддніпрянщиною і пониззям Амудар'ї, звідки вели прямі шляхи до Бухари й Самарканда, запанував мир. Підтримуючи дружні відносини зі Швецією і міцно тримаючи руську Північ, Володимир Великий поширив владу Києва від Нижнього Дунаю, Карпат, Західного Бугу й Німану до Середнього Поволжя. Своєрідними колоніями Русі залишалися Біла Вежа на Середньому Дону і Тмутаракань на берегах Керченської протоки. Уперше після падіння Хозарії відновився відносно безпечний рух торговельних караванів між Середньою Азією, Кавказом і Руссю. Зі сходу через Київ товари везли у Краків, Прагу та Регенсбург, у рейнські області, а Прип'яттю й Німаном — до Балтійського моря, у скандинавські країни.

Дунайська Болгарія, спустошена військами Святослава, перебувала під владою Візантії. Тим часом мир із Волзькою Булгарією скріпили династичним шлюбом. Цьому ніщо не перешкоджало, оскільки багатоженство було звичним явищем і у булгар, на той час уже мусульман, і у язичників-русичів.

Однак воєнні й дипломатичні успіхи, юрби дружин, наложниць і дітей не задовольняли духовних запитів князя. До влади його привели саме язичники, але, бувши здебільшого неграмотними, вони не справлялися з управлінською роботою. Чимало їх після перемоги повернулося додому або пішло служити Візантії.

Язичництво з його суворими божествами і кривавими культами вже не влаштовувало князя. Язичництво вже не відповідало соціальним та політичним вимогам класу феодалів, що невпинно зростав. Потрібні були інші, дієвіші форми ідеологічного забезпечення його панування.З раннього дитинства, яке пройшло в палаці Ольги, він прилучався до християнства, хоча й відійшов від нього. Ставши князем у Києві, де за Ольги християнство завоювало провідні позиції в середовищі міської знаті, він змушений був рахуватися з його впливом. У Києві жили хозарські іудеї, часто бували мусульманські й західноєвропейські купці. Князь знайомився з різними релігіями, не знаючи, якій віддати перевагу. Він слухав проповідників, радився з боярами, споряджав посольства до різних країн, щоб дізнатися, які народи достойніше вшановують Бога. Літопис повідомляє, що в 986 р. до великого князя з'явилися посли від волзьких булгар-мусульман, хозарські іудеї, німці від папи римського та грек-філософ із Константинополя. Кожна сторона пропагувала свою віру, критикуючи інші.

Вибір припав на візантійське християнство, добре знайоме Володимирові змалку і сповідуване представниками впливової громади у столиці. Цьому сприяли зустрічі з греками, наради з боярами і старійшинами, а також посольство 987 р. до Константинополя. Краса оздоблення Святої Софії справила незабутнє враження на послів, і, повернувшись додому, вони казали: "...і не знали ми, чи на небі були, чи на землі".

Достеменно обставини хрещення Володимира невідомі. За одними даними, він хрестився 987 р. у Василькові або Києві; за іншими — у 988 р. в Корсуні (Херсонесі)

У "Повісті временних літ" корсунський похід, що відбувся після прийняття рішення про навернення до християнства, нічим не мотивований. Проте аналіз міжнародної ситуації того періоду і перипетій боротьби за владу, що розгорілася у Візантії, багато чого прояснює. Молоді імператори Василій II і Константин VIII, онуки Константина Багрянородного, який приймав княгиню Ольгу, опинились у скруті, коли в серпні 987-го проти них виступив полководець Вард Фока, який проголосив себе імператором. Не покладаючись на власні сили, брати звернулися по допомогу до Володимира. Князь послав до Константинополя шеститисячне військо, заручившись обіцянкою імператорів віддати йому за дружину їхню сестру Анну. Сам Володимир Великий мав похреститися.

Завдяки допомозі руського війська Василій (Константин відігравав другорядну роль) 13 квітня 989 р. розгромив сили Фоки. Але він не поспішав відправляти сестру на Русь, і київський князь небезпідставно вважав себе обдуреним. Але Василій не врахував, що Володимир Великий може завдати удару в Криму, де сили ослабленої внутрішньою війною імперії були незначні. Ще до літа 989 p., обійшовши по великій воді дніпрові пороги, Володимир Великий обложив Херсонес, і він здався. Князь написав до Константинополя лист, вимагаючи Анну в обмін на місто, а в разі порушення даної йому раніше обіцянки погрожував піти на столицю імперії. Це подіяло. Анна, яка уявляла Володимира страшним північним варваром, багатоженцем і ласолюбом, скорилася волі братів і вмовлянням патріарха. Вона прибула в Херсонес, де обвінчалася з Володимиром, який на її очах прийняв хрещення і пообіцяв відіслати з Києва усіх колишніх дружин.

Шлюб великого князя, який прийняв на честь шурина ім'я Василь, із сестрою візантійських імператорів мав величезне політичне значення. Незадовго перед цим Іоанн Цімісхій, переможець Святослава й вітчим Анни та її братів, під тиском німців, які зайняли Південну Італію, віддав свою племінницю заміж за сина німецького короля Оттона І, визнавши його імператором Заходу. Одружившись із Анною, Володимир Великий в очах візантійців здобував ранг не нижчий, ніж монарх "Священної Римської імперії німецької нації".

Із найяснішою дружиною, цінним церковним начинням, іконами, мощами св. Климента й безліччю захоплених у Херсонесі багатств Володимир Великий восени 989 р. з тріумфом повернувся до Києва. Насамперед, він наказав зруйнувати помпезне капище перед князівським палацом. Ідола Перуна, прив'язавши до хвостів коней, протягли Боричевим узвозом на Поділ і кинули в Дніпро. Потім було похрещено киян, які залишалися вірними язичництву, переважно простолюд. Почалося насадження християнства і в інших містах Русі. В Новгороді, наприклад, його сприймали досить болісно, і Добриня застосовував силу.

Повсюди тривала почата ще Ольгою заміна старої племінної аристократії, глибоко пов'язаної з язичницьким жрецтвом, надісланими з Києва урядовцями-християнами. Водночас знатну молодь з усієї Русі великий князь запрошував до Києва, де сини племінних князів і старійшин прилучалися до християнської культури, опановували ази освіти. Володимир Великий заснував у столиці першу школу для дітей знаті.

Невдовзі після хрещення Русі він запровадив новий звід законів усного звичаєвого права, доповнивши попередній "Закон руський", який став основою відомої "Руської Правди". На якийсь часВолодимир Великий, дотримуючись євангельських заповідей, навіть відмовився від застосування смертної кари (майже на тисячу років випередивши Західну Європу), проте єпископи переконали князя в передчасності цього акту, і її було відновлено.

Тоді Русь найбільше потерпала від печенігів, що кочували у степах Причорномор'я. Від відкритого бою вони зазвичай ухилялися, діючи раптовими наскоками. За наказом Володимира, південніше Києва почалося спорудження оборонних ліній, відомих як Змійові вали. У ключових точках було закладено міста-фортеці, їх заселяли служилими людьми з усієї Русі.Систему оборони по річках Рось і Стугна було завершено за Ярослава.

По всій країні зводили церкви, при них відкривали школи. Найвідомішим храмом доби Володимира була Десятинна церква Різдва Богородиці, споруджена навпроти величезного великокнязівського палацу, будованого водночас з нею. В Десятинній церкві було вміщено ікони, церковне начиння й високошановані в усьому християнському світі мощі св. Климента, привезені з Херсонеса. Тут перепоховали і прах княгині Ольги.

Завершивши будівництво Десятинної церкви, князь почав споруджувати Софійський собор. Композиційний замисел цього величного храму був орієнтований на уславлення шлюбу Володимира та Анни, що забезпечив прилучення Русі до християнської віри. Софію Київську, як і всю систему укріплень Верхнього міста із Золотими воротами, добудували вже за Ярослава.

Прийняття християнства й мудра державна політика другої половини князювання Володимира сприяли зміцненню міжнародного авторитету Русі. Через шлюби дітей Володимир Великий поріднився з багатьма християнськими правлячими домами, а його посли відвідували навіть Єгипет.

1014 р. Ярослав, посаджений батьком княжити в Новгороді, відмовився платити Києву данину. Володимир Великий почав готувати похід проти непокірного сина. "Розчищайте шляхи і мостіть мости", — наказав він, але смерть застала його при цих зборах. 15 липня 1015 р. він помер у своїй заміській резиденції Берестові. Почався кривавий розбрат, переможцем із якого вийшов Ярослав.

4.2 Ярослав Мудрий,

син Володимира, народився близько 980 p., невдовзі після утвердження в Києві його батька. Матір'ю його була князівна Рогнеда, яку Володимир силоміць узяв за дружину, вбивши її батька і братів. Ярослав Мудрий був другим сином Володимира й Рогнеди. Його дитинство пройшло в передмісті Києва — Предславиному, пожалуваному матері. Після прийняття Володимиром християнства Ярослава охрестили під ім'ям Юрія (Георгія). Після досягнення повноліття княжича відправили в далеку Ростовську землю, простори якої треба було підкорити й освоїти. Слов'яни не так давно почали обживати цей край, що майже не визнавав над собою влади Києва. Опинившись тут, Ярослав Мудрий узявся за князівське управління, спираючись на прибулих із ним дружинників. Водночас він навертав у християнство місцеве населення. На початку XI ст. ним було засноване місто Ярославль.

Батько був задоволений князюванням Ярослава на північному сході Русі. Тому, коли 1010 р. в Новгороді помер первісток Володимира Вишеслав, великий князь увірив Ярославові в управління друге за значенням на Русі місто з його великими землями. Правління в Новгороді забезпечило молодому князеві вплив у всьому балтійському басейні і сприяло зміцненню зв'язків зі Скандинавією. Ярослав Мудрий узяв собі за дружину дочку шведського короля Олафа III Скотконунга — Інгігерду.

Згідно з літописами, після смерті Володимира Святополку (за однією із версій1 він був сином навіть не Володимира а Ярополка) вдалося посісти великокнязівський престол. Він навіть пробував принадити киян на свій бік щедрими дарами, але ті, за словами літописця, не відмовляючись від подарунків, зберігали прихильність до Бориса (сина Анни і Володимира). Тоді Святополк послав йому назустріч своїх людей, які підступно розправилися з ним на річці Альті. За схожих обставин під Смоленськом невдовзі був убитий і Гліб. Наступною жертвою став Святослав, який сидів у Древлянській землі й намагався втекти до Угорщини, коли його наздогнали люди Святополка.

Об'єднавши сили Новгородської землі та варягів, Ярослав Мудрий у вересні 1015 р. вирушив на Святополка, який, у свою чергу, покликав на допомогу печенігів. Вирішальна битва відбулася під Любечем, північніше Києва, наприкінці листопада того ж року. Переможений Святополк утік у степ. Проте боротьба зп престол продовжилась. За Святополком стояли кочовики й поляки, а Ярослав Мудрий розраховував на допомогу шведів та Північної Русі, а також на підтримку киян. Протягом 1016-1019рр. велася війна з перемінним успіхом для суперників. Наприкінці липня 1019 р. на річці Альті, на тому самому місці, де три роки тому було вбито Бориса, полки Ярослава заступили дорогу союзникам Святополка (Окаянного) печенігам. У запеклій битві, що тривала весь день, їх було остаточно розбито. Ярослав Мудрий зламав могутність печенігів, які близько ста років загрожували південним рубежам Русі. Святополк, не покладаючись уже ні на степові орди, ні на Болеслава, утік до Чехії, де невдовзі помер.

Проте в боротьбу за владу втрутився молодший рідний брат Ярослава, Мстислав, відправлений свого часу Володимиром правити в далеку Тмутаракань. Він не брав участі у братовбивчих чварах, займаючись зміцненням позицій Русі в Передкавказзі. Славу йому принесла перемога над касозьким (черкеським) князем Редедею.

Восени 1024 р. Мстислав завдав війську Ярослава нищівної поразки під містечком Лиственом неподалік Любеча, але, переконавшись, що кияни не хочуть бачити його великим князем, сам звернувся до Ярослава: "Сиди ти на столі своїм у Києві, оскільки ти є старший брат, а мені нехай буде ця сторона" — Лівобережжя. Ярослав Мудрий відповів не зразу, залишаючись у Новгороді з осені 1024 до весни 1026 p., тоді як у "Києві сиділи мужі Ярославові".

Навесні 1026 р.князі зустрілися на рукаві Десни край місця її впадіння у Дніпро, і в ході переговорів Ярослав Мудрий пристав на пропозицію брата. На Русі утвердилося їхнє спільне правління. Мстислав визнав за Ярославом старшинство і владу над Києвом та Новгородом, а також усіма землями західніше Дніпра, а за собою залишив землі східніше Дніпра з центром у Чернігові, а також Тмутаракань із Білою Вежею.

Суперечок між братами більше не виникало, вони допомагали один одному у війнах. Найзначнішим їхнім успіхом була перемога над Польщею, ослабленою чварами, що почалися по смерті Болеслава Хороброго. В 1031 р. Ярослав Мудрий і Мстислав виступили у похід проти Польщі, й повернули під владу Києва Червенську Русь із містами Перемишль і Холм.З польського полону повернулися захоплені Болеславом київські бояри, які знемагали там понад десять років. Узятих у Польщі полонених Ярослав Мудрий розселив на південних рубежах Київської землі вздовж річки Рось, де в 1032 р. почав створювати нову оборонну лінію. Її ключовими містами-фортецями стали Родня, Корсунь, Богуслав і названий на честь небесного патрона великого князя — св. Юрія — Юр'їв (нині Біла Церква). Ярослав прагнув також зміцнити позиції Русі у Прибалтиці. 1030 р. він переміг чудські племена, предків естонців, і заснував у їхній землі місто-фортецю Юр'їв (нині Тарту). Потім були походи Ярослава на ятвягів, Литву й мазовшан, а його старший син Володимир, який правив Новгородською землею, підкорив угро-фінські племена за Невою і Ладогою.

У 1034 р. раптово помер Мстислав, який нещодавно поховав свого єдиного сина Євстафія. Під владу Ярослава перейшли всі землі на схід від Дніпра з віддаленими колоніями на Дону й Керченській протоці. На кінець 30-х років XI ст. володіння великого князя простягалися від Фінської затоки, Ладоги й Онеги до Чорного та Азовського морів, від Карпат і Нижнього Дунаю до Середньої Волги й верхів'їв Північної Двіни, перевершуючи розмірами решту християнських держав. За кількістю населення Русь у Європі поступалася лише Східній (Візантійській) і Західній (Священній Римській) імперіям. Печеніги, які зазнали тяжких поразок від дружин Ярослава під Києвом 1017 р. й на Альті 1019-го, більше не чіпали Русі. Племена Східної Прибалтики, в межах сучасних Литви, Латвії та Естонії, визнавали себе данниками Русі. З Польщею було укладено почесний для Києва мир, а зі скандинавськими країнами, Чехією та Угорщиною Ярослав Мудрий підтримував традиційно дружні стосунки.

Політичним успіхам Русі відповідало й монументальне будівництво, яке здійснював Ярослав Мудрий. У 1037 р. були завершені розпочаті ще князем Володимиром роботи зі створення нового кільця оборонних споруд довкола Києва, який розрісся. Крім валів, ровів та оборонних мурів, вони включали вежі й кілька воріт. Парадними вважалися повернені прямо на південь у бік Константинополя, багато оздоблені Золоті ворота, над якими височіла церква Благовіщення. На цей час було завершено й ансамбль уже давно діючого Софійського соборуз комплексом будівель митрополії поруч. Уздовж центральної вулиці міста (яка приблизно відповідала сучасній Володимирській), між Золотими ворітьми і площею перед Софійським собором, спорудили два величні собори на честь небесних патронів великого князя (Георгіївський) та його дружини (Ірининський), при яких було засновано монастирі. Після 1037 р. неподалік було споруджено ще один великий кам'яний собор, не відмічений у літописах, але виявлений під час археологічних розкопок. Тоді ж було зведено величні храми Святої Софії в Новгороді й Полоцьку за зразком Софії Київської, а також Спасо-Преображенський собор у Чернігові.

За Ярослава на Русі розвинулося монастирське життя, яке лише зароджувалося за Володимира. Трохи південніше Києва, на високому гористому березі Дніпра преподобний Антоній заснував знаменитий Печерський монастир. При Софії Київській та її митрополичій кафедрі Ярослав Мудрий організував освітній центр, де було створено першу на Русі бібліотеку, яка займалася великою перекладацькою діяльністю. З грецької на старослов'янську мову, зрозумілу всім освіченим людям Русі, перекладали книги не тільки церковного, а й світського змісту. Провідну ідейну та організаційну роль у культурно-просвітницькій роботі відігравав один з найближчих сподвижників Ярослава Іларіон, який раніше уславився своїми творами і промовами. Довкола Ярослава та Іларіона при Софії Київській утворилася своєрідна академія — гурток добре підготовлених книголюбів, зайнятих не лише переписуванням та перекладом старих літературних текстів, а й творенням нових. Тут до 1037 р. було складено перший на Русі літописний звід, який поклав основу наступному давньоруському літописанню.

Ярослав Мудрий любив читати церковні книги і проводити благочестиві бесіди зі священиками й ченцями. Він неодноразово зустрічався з преподобним Антонієм Печерським. Книги князь читав удень і вночі, замовляючи для себе переклади й нові твори. З ім'ям Ярослава пов'язане створення видатної пам'ятки вітчизняного середньовічного права — зводу законів "Руська Правда". За любов до знань і розсудливе, обачне управління державою Ярослава прозвали в народі "Мудрим". Цей почесний епітет невіддільний від його імені.

Всупереч волі візантійської сторони та багатолітній традиції, Ярослав Мудрий посадив на київську митрополичу кафедру не грека з Константинополя, а свого сподвижника Іларіона.

Загострення стосунків із могутньою Візантією, яка прагнула не лише церковно-культурної, а й політичної гегемонії в усьому східному християнському світі, змусило Ярослава приділяти більше уваги державам Центральної та Західної Європи. Ярослав проводив вдалу і виважену політику на міжнародній арені, закріплюючи міжародні договори шлюбом синів та дочок.

Зяслава одружився на Гертруді-Олісаві (Єлизавета), дочці польського короля Мешка II

Святослав був одружений з Одою, дочкою впливового графа Нижньої Саксонії Ліпольда Штаденського, гегемона Північної Німеччини

- Всеволод одружився з Марією — дочкою Візантійського імператора Константна IX Мономаха. Від цього шлюбу в 1053 р. народився Володимир, прозваний Мономахом на честь діда по материнській лінії. Йому судилося відіграти видатну роль в історії Київської Русі.

Ярослава не дарма називали тестем Європи….. Його доньки…

- Анастасія, стала дружиною угорського короля Андрія;

Лизавета — короля Норвегії Гаральда III, а після його смерті — датського короля Свена II

Анна, вийшла заміж за короля Франції Генріха І.

Помер Ярослав Мудрий 20 лютого 1054 р. у своїй резиденції під Києвом — Вишгороді. В останні дні біля нього був улюблений син Всеволод, який перевіз тіло батька до Києва і спільно з братами та онуками покійного поховав його в мармуровому саркофазі в Софійському соборі.

Правління Ярослава Мудрого було одним із блискучих періодів в історії Київської Русі. Ярослав Мудрий, відновивши державну єдність після смут і усобиць перших років по смерті Володимира, зосередився на мирній творчій праці. Саме за Ярослава було закладено ті основи вітчизняної культурної традиції, які, проявляючись в архітектурі та історіографії, образотворчому мистецтві й суспільній думці, книжковій освіченості й монастирському житті, продовжували розвиватися у східнослов'янських народів протягом усіх наступних століть. За його князювання культура Русі, прилучена до досягнень християнської цивілізації, розкрилася в усій повноті й багатстві, а Київ став одним із найбагатолюдніших і найкрасивіших міст Європи.

САМОСТІЙНЕ ВИВЧЕННЯ 4.3.Розвиток ремесел та культури Київської Русі (самостійне вивчення)

Основні концепції походження українського народу

 

У Київській Русі одночасно відбувався процес етногенезу трьох братніх народів

- росіян (Володимиро-Суздальська, Новгородська, Псковська, Смоленська, Рязанська землі), - білорусів (Полоцька, Мінська, Туровська землі).

Політична, економічна та культурна єдність Київської Русі існувала недовго. Вже князь Ярослав Мудрий поділив країну між п'ятьма своїми синами, що підривало саму ідею єдності земель. Перші ознаки роздрібнення з'явилися ще в останні роки князювання Ярослава Мудрого, коли між його синами почались суперечки за великокнязівський престол. Серед головних причин феодальної роздрібненості Русі слід виділити соціально-економічні й політичні:розвиток продуктивних сил, зростання нових міст — центрів ремесла і торгівлі, розвиток феодальних відносин, про що свідчить поява могутньої боярської аристократії, а також введення Ярославом Мудрим нового принципу престолонаслідування. Це був принцип сеньйорату, влади найстаршого з синів. У випадку його смерті до влади приходив старший син. Цей принцип суперечив принципові спадкового престолонаслідування, що загострило міжкнязівські чвари. У1097 р. на князівському зібранні у Любечі принцип сеньйорату було скасовано, однак міжусобну боротьбу він не припинив.По смерті Ярослава Мудрого (1054) на великокняжому столі у Києві утвердився його старший син Ізяслав. Святослав, Всеволод, Ігор і В'ячеслав Ярославовичі посіли князівські столи відповідно у Чернігові, Переяславі, Володимир-Волинському та Смоленську. З другої половини XI ст. князівські міжусобиці посилились і набули спустошливого, загрозливого характеру.Подальший суспільний розвиток країни, зокрема піднесення землеробства, ремесел і торгівлі, обумовлював зміни і в політичній структурі Київської Русі. В другій половині XI — на початку XII ст. пожвавлюються процеси формування землеволодіння князів і бояр, збільшується кількість міст. В цей час визначились основні рубежі давньоруських земель-князівств. Утвердження феодальної роздрібненості на Русі було закономірним наслідком розвитку феодального способу виробництва. Посилюються процеси зростання великого феодального землеволодіння й особливо його вотчинної форми. Це зумовило порушення державної і територіальної єдності Київської держави. У міру того, як феодальна верхівка задовольняла свій попит на землю, її зацікавленість у сильній владі великого князя київського зменшувалася. Останню спробу об'єднати всі землі Київської держави зробив Володимир Мономах, що правив у Києві з 1113 по 1125 рік. Він зумів стримати спроби місцевої земельної знаті відокремитися від влади київського центру. Авторитет і популярність Володимира Мономаха дали змогу посісти київський престол його сину — Мстиславу, недовге княжіння якого (1125—1132) було продовженням політики Мономаха. Завдяки батьківській славі місцеві князі ставились до Мстислава з повагою. Мстислав втручався в справи периферійних князів, а також намагався не допустити між ними ворожнечі. По смерті Мстислава Володимировича завершився період об'єднування земель навколо єдиного центру — Києва. З другої третини XII ст. посилилась боротьба між князями за перевагу та найкращий уділ. Протягом XII ст виникло близько 15 князівств. Найбільш стійкими виявилися ті князівства, де утвердилися свої окремі динстії з роду Рюриковичів.

Ольговичі (руські князі династії Рюриковичів, нащадки Олега Святославича, онука Ярослава Мудрого) – правили у Чернігівській і Сіверській землях

Романовичі (нащадки кн. Романа Мстиславича) Галицько-Волинське князівство

Мономаховичі(нащадки Володимира Мономаха)Суздальське князівство, Москва.

7. Утворення самостійних феодальних князівств та занепад Київської Русі-України

З XII ст. Київська держава розпалася на кілька окремих самостійних князівств: Київщину, Чернігівщину, Переяславщину, Тмутараканську та Турово-Пинську землі, Волинь, Галичину. Вони розвивалися як самостійні політичні, економічні та культурні території. Починаючи з кінця XII ст., поряд з назвою «Русь», на означення південних пограничних земель Київської держави вживається назва «Україна». В Південно-Західній Русі термін «Україна», «Вкраїна» передусім означав «край», «країна», а не «окраїна». Згодом назва «Україна», «Вкраїна» закріплюється в усній народній творчості, народних думах і піснях XVI—XVII ст. Починаючи з XVI ст., «Україна» стала вживатися також в офіційних документах для окреслення всіх земель, заселених українським народом. На Київщині з 1139 р. точилася боротьба за київський престол між Ольговичами і Мономаховичами. Часто мінялись князі: за сто років (1146—1246) на київському престолі побувало 47 князів, а титул великого князя став суто номінальним. Через усобиці князів половці знову починають нападати на українські землі.

 

Наприкінці XI ст. від Києва відокремилася Чернігівщина, яка охоплювала землі в сточищі Десни, межуючи на півдні з Переяславським, на заході — з Київським князівствами. Чернігівщина зазнала лиха від нападів половців, тому чернігівські князі вели проти них постійно боротьбу. Велика битва з половцями, що відбулася 1185 р. під проводом князя Ігоря Новгород-Сіверського, стала сюжетом відомого епосу «Слово про Ігорів похід». Наприкінці XII ст. Чернігівщину поділено на менші князівства — Чернігівське, Новгород-Сіверське, Путивльське тощо, між ними почалася боротьба, в яку втягувалися раз-у-раз і половці.
Часто Чернігівщина зазіхала на землі Київщини і Переяславщини, північні землі, а Чернігів як політичний і культурний центр суперничав із Києвом. Залишилися славнозвісні мистецько-архітектурні пам'ятки Чернігова: Спаський собор (1036), Успенський собор Єлецького монастиря (середина XII ст.), Борисоглібський собор (1120— 1123)таін.
Наприкінці XI — на початку XII ст. від Києва відокремилися й інші князівства: Переяславщина, якій постійно загрожували степовики-печеніги, згодом половці; Тмутараканська земля,у якій часто правили князі-ізгої і яка вже у XII ст. не входила до складу українських князівств; Турово-Пинська земля усамостійнилася в середині XII ст.
Провідну роль серед українських князівств відігравала Галичина, яка наприкінці XI ст. відокремилася від Києва.
Процес розпаду державної і територіальної єдності стосувався не тільки Київської держави. Схожі процеси відбувалися на той час в багатьох європейських країнах. Однак вони зуміли вийти з цієї ситуації поновленими і достатньою мірою сильними. На жаль, цього не сталося з Руссю, феодальне роздрібнення якої зумовило і прискорило завоювання її татаро-монголами в 1240 р. Нашестя татаро-монгольської орди завершило занепад Київської держави.

8.Боротьба з монголо-татарською навалою ізагибель Київської держави.

 

 

Наприкінці XII ст. у степах Центральної Азії утворилася могутня військово-феодальна держава. З 1206 р. господар всієї Монголії Чингісхан здійснював широку завойовницьку політику. Йому підкорились Східний Туркестан, Китай, Західний Туркестан. В 1222 р. монголо-татари на чолі з полководцями Джебе та Субудаєм вдерлися через Кавказ у Причорноморські степи і завдали поразки половцям. Половцівідступили до Дніпра ізвернулися по допомогу до руських князів. 31 травня 1223 р.відбувся основнийбій на р. Калці. Княжі дружини і полки бились хоробро, проте через неузгодженість дій князів і зраду половців руські війська зазнали поразки. Не наважившись продовжувати похід вглиб Русі, монголи повернули назад.
Монголо-татарська навала застала Давньоруську державу роз'єднаною, загрузлою в міжкнязівських чварах, у зіткненні егоїстичних інтересів різних князівських кланів. Вона була ослаблена усобицями; то був апогей роздрібненості.
Новий похід на Русь очолив онук Чингісхана Батий (син Джучі), якому дід у спадок заповів всі не завойовані монголами землі. Весною 1239 р. монголо-татари зруйнувавши вользьку Булгарію та північні князівства Русі рушили на Україну.Вони захопили і спалили Переяслав, така ж доля спіткала й Чернігів.Восени 1240 р. монголи взяли в облогу Київ, штурм укріплень міста тривав понад 10 тижнів. Останні захисники на чолі з воєводою Дмитром розмістилися в Десятинній церкві і були поховані під руїнами храму.
Звістка про зруйнування Києва поширилася по всій території України. Однак політична роздрібненість і місцеві інтереси навіть у такий складний момент взяли гору: жоден з князів не очолив відсіч ворогу.
Війська Батия, не зустрівши після падіння Києва значного опору, швидко підкорили південно-західні землі Русі. Міста Волині — Кам'янець, Ізяслав, Колодяжин, Луцьк, Володимир — були взяті й зруйновані. Після триденної облоги монголо-татари штурмом взяли Галич. На початку 1241 р. вони вдерлися на територію Центральної Європи. Спустошили Чехію, Польщу, Угорщину
У далекій Європі Батия застала звістка про смерть великого хана Удегея, і він, бажаючи взяти участь у боротьбі за звання Великого Хана веснею 1242 року повернув свої орди в Азію.
Проте вибори відбулися без нього, тому у пониззі Волги монголо-татарські феодали заснували державу — Золоту Орду із столицею в місті Сарай.

Руські землі не входили до складу заснованої ханами держави, а перебували у васальній залежності від неї. Для півнїчно-східних земель Русі (пізніше Великоросії) татарське панування продовжувалось до 1480 р. Для українських земель воно скінчилося в 1362 році, коли литовський князь Ольгерд (Альгердас) спільно з українськими князями розбив монголо-татар на Синіх Водах і поклав кінець монголо-татарському пануванню.