Антонович М.М. Міжнародне публічне право. – К.: Вид.дім „КМ Академія”; Алеута, 2003. – 308 с.
ВСТУП
.20
На початку 1920 р. було укладено Варшавську угоду між дипломатичною місією УНР в Польщі і польським урядом, основним положенням якої було визнання за УНР права на незалежне існування на території східніше польського кордону 1772 р.
Однак вже 3 липня 1920 р. Польща розпочала таємні мирні переговори з радянським урядом в Ризі. Хоч уряд УНР делегував до Риги для участі в дипломатичних переговорах професора С. Шелухіна, представництва УНР на Ризькій конференції не було. 18 березня 1921 р. в Ризі було підписано мирний договір між Польщею та радянською Росією, за яким Польща визнавала Українську Радянську Соціалістичну Республіку.
Утворена 9 листопада 1918 р. рішенням Української національної ради Західно-Українська Народна Республіка також намагалася здобути визнання інших держав. Посольства ЗУНР були створені у Відні, Берліні, Будапешті, Празі, однак тільки Австрія визнала легітимність представництва ЗУНР. Місії ЗУНР існували також у Белграді, Римі та Ватикані, а згодом представництво ЗУНР було організоване також у США, Канаді та Бразилії.
В тяжких умовах польської агресії дипломатична діяльність ЗУНР була спрямована на міжнародне визнання своєї справи шляхом справедливого вирішення східногалицької проблеми за участю США та Антанти, яка гучно зобов'язалася поважати принципи самовизначення. Великі надії ЗУНР покладала на Паризьку мирну конференцію, яка зібралась у січні 1919 р. у Версалі, щоб накреслити нову політичну карту Європи. І хоч на Паризьку конференцію східні та західні українці вирядили об'єднану делегацію після договору про злуку УНР та ЗУНР, на практиці західні українці задля досягнення своїх цілей діяли окремо. Як пише О. Субтельний у книзі «Україна: історія», «вони, наприклад, домагалися визнання їхньої державності та допомоги Антанти на переговорах із поляками про врегулювання конфлікту. Проте обидві українські делегації зустріли мало симпатії на Паризькій конференції. Лише Англія, в якої польські плани французів не викликали захоплення й яка була заінтересована у галицькій нафті, протягом нетривалого часу підтримувала українців. Але з поразкою на виборах уряду Ллойд-Джорджа й ця підтримка випарувалася»1.
Як вважають М. Р. Литвин та К. Є. Науменко, «правлячі кола Англії, Франції, СІЛА, власне, не були зацікавлені у повному
Субтельний О. Україна: історія / Пер. з англ. Ю. І. Шевчука.- К., 1991.— ^* 324.
Міжнародно-правова діяльність України: О 1
Історія та сучасність ^ І ____________
розгромі ЗУНР, бо хотіли б використати її армію разом з польською проти Країни Рад. Вони вважали ідеальним виходом досягнення угоди між воюючими сторонами, але в інтересах Польщі. Про це свідчать заяви на Паризькій конференції голови загальної американської місії у Східній Європі Куліджа, який зазначив, що «обидві ці сили можуть бути використані проти більшовиків»1.
Для втілення своїх планів налякана успішним наступом Галицької армії Антанта в лютому 1919 р. відрядила до Варшави місію, очолену Нулянсом, який закликав Антанту надіслати до Галичини польські дивізії, а сам відправив до уряду ЗУНР у Львові місію з представників держав Антанти у справі перемир'я з поляками на чолі з генералом Бартелемі. 28 лютого 1919 р. місія запропонувала негайно припинити воєнні дії, відвівши українські війська на лінію, що залишала полякам третину Східної Галичини зі Львовом і Дрогобицьким нафтовим басейном 2. Перемир'я було підписане і набуло чинності 25 лютого 1919 р. Однак у зв'язку з неприйняттям українською стороною пропозиції Бартелемі щодо кордону між ЗУНР і Польщею по Бугу, західних кордонах Львівського, Перемишлян-ського і Бібрського повітів і далі по річці Стрий переговори з участю делегацій ЗУНР і Польщі у Ходорові, а потім у Львові було припинено. Навіть задля визнання і прихильності Заходу ЗУНР не могла прийняти ці ганебні пропозиції.
27 березня 1919 р. у Хирові розпочались переговори між представниками ЗУНР М. Лозинським, генералом Гембачевим та польською делегацією на чолі з графом А. Скарбеком. Польська сторона знову наполягала на визнанні демаркаційної лінії Бартелемі. Представники ЗУНР запропонували припинити вогонь і провести мирні переговори у Парижі під опікою Верховної Ради Антанти. Після звернень до Антанти голови уряду ЗУНР С. Голубовича і голови її делегації В. Панейка та заклику Верховної Ради з 19 березня 1919 р. до командування обох армій, який теж не мав успіху,- 26 квітня 1919 р. в Парижі почала працювати міжсоюзна комісія для перемир'я з бурським генералом Л. Ботою на чолі3. 9 травня англійською делегацією було підготовлено проект перемир'я, за яким група експертів мала виїхати у район бойових дій. Як зазначає Н. Полонська-Василенко, новий міжнародний проект українсько-польської угоди був більш прийнятний, ніж «лінія Бартелемі»: за Галичиною залишався Дрогобицький повіт з нафтою. Уряд ЗУНР прийняв цей проект 4. Але прибулі до Па-
1 Історія галицького стрілецтва.- Львів, 1991.— С. 99.
2 Енциклопедія Українознавства,- Т. 1.— С. 48.
3Там само.
4 Полонська-Василенко Н. Історія України.- К., 1992.- Т. 2.- С. 527.
ВСТУП |
рижа провідні діячі польського уряду і армії Падеревський, Дмовський і Розвадовський зробили все, щоб не допустити миру. Керівні дипломати Антанти Ллойд-Джордж, Вілсон, Кле-мансо і Орляндо були прихильниками Польщі, а звідси і їхня відмова припинити агресію Польщі.
Остаточний хрест на існуванні ЗУНР був поставлений Антантою 25 червня 1919 р., коли Верховна Рада в Парижі у своїй постанові зазначила: «Щоб боронити особи і місцеве населення проти небезпеки, які їм грозять від більшовицьких банд, Верховна Рада союзних і прийнятих до союзу держав вирішила уповноваженим сил Польської республіки ввести свої осередки аж по р. Збруч».
Доля Галичини була обумовлена Варшавським, пізніше Ризьким договорами. Незважаючи на акції екзильного уряду ЗУНР, зокрема його протест проти Ризького договору перед президією Мирної конференції (1920 р.), незважаючи на ухвали Ради Ліги Націй 1921 р. про потребу унормувати правний стан у Східній Галичині й поновне висування справи на міжнародний форум у 1922 р., 14 березня 1923 р. конференція амбасадорів держав Антанти ухвалила рішення про прилучення Галичини до Польщі при застереженні для неї режиму автономії, що ніколи не було виконане1.
Митрополит Андрей Шептицький гаряче підтримував проголошення ЗУНР, навіть їздив у кінці 1921 року за океан, щоб переконати уряди Канади і СІЛА визнати і надати фінансову допомогу молодій республіці. Після підписання Ризького договору 1921 р. Андрей Шептицький також мав зустрічі з Папою Бенедиктом XV, виступав з лекціями у багатьох країнах Європи, а після обрання в 1922 р. А. Ратті Папою, котрий взяв собі ім'я Пія XI, зустрічався і з ним. А. Шептицький завжди усвідомлював, що авторитет Апостольського Римського Престолу може і повинен допомогти здобуттю Україною незалежності. На початку березня 1923 року А. Шептицький їздив до Франції, де мав зустрічі з керівниками Французької республіки Р. Пуанкаре та А. Бріаном, проте ці переговори не мали позитивних наслідків для України 2.
Серед причин складних відносин УНР та ЗУНР з Антантою Н. Полонська-Василенко вказує на неприхильне ставлення Мирової комісії до України, зокрема Наддніпрянської, яку вона вперто трактувала як частину Росії. Безнадійність становища поглиблювало бажання представників ЗУНР відділитись від наддніпрянців з єдиної соборної делегації. Нещастям для України був також невдалий склад делегації: Г. Сидоренко,
'Енциклопедія Українознавства.- Т. 1,- С. 48. 2 Цвенгрош Г- Вказ. праця.- С. 10.
23. |
міжнародно-правова діяльність України: історія та сучасність
Б. Матюшенко, О. Шульгін, А. Марголін не надавалися на ролі дипломатів у такий тяжкий час, попри їхній щирий патріотизм '. Все це, а також помилки у стратегічному плануванні, запізніла дипломатія на Заході, величезна перевага агресорів не дозволили УНР та ЗУНР посісти своє місце серед інших нових національних держав Східної Європи.
та багато інших українських політиків та вчених. Представники УРСР в ООН активно виступали за права поневолених народів, у той час як поневоленим був і сам український народ. У цьому полягав один з багатьох парадоксів радянської
ДІЙСНОСТІ.
УРСР на міжнародній арені |
Після короткого періоду державності Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки на початку XX ст. УРСР у складі СРСР лише декларативно мала конституційне право вступати в дипломатичні зносини із закордонними державами і не була суб'єктом міжнародного права. УРСР як одна з членів-фундаторів ООН підписала Статут ООН 26 червня 1945 року. Згідно з Конституціями СРСР 1924 та 1936 років УРСР не мала права на встановлення дипломатичних зв'язків з іншими державами, але під час Другої світової війни постановою Верховної Ради СРСР від 1 лютого 1944 року в Конституцію СРСР було внесено зміни, згідно з якими в урядах радянських республік з'явилися союзно-республіканські наркомати (пізніше - міністерства) закордонних та військових справ. Таким чином радянські республіки одержали конституційне право мати дипломатичні зносини із закордоном, які, однак, залишалися лише деклараціями. Разом з тим УРСР одержала юридичні підстави для вступу до ООН, і .на конференції в Сан-Франциско (США) за прийняття України до ООН проголосувало 47 перших учасників конференції 2. Отже, не будучи незалежною державою, Україна стала однією з держав-засновниць ООН, а тому відлік входження України до міжнародно-правової системи захисту прав людини можемо починати саме з 1945 р. Великий внесок у розвиток інституту прав людини зробили Микола Ба-жан, перший посланець українського народу на першій сесії Генеральної Асамблеї ООН, український вчений-юрист П. О. Недбайло, якому в грудні 1968 р. Генеральна Асамблея присудила премію ООН «За видатні досягнення в галузі прав людини»,
1 Полонська-Василєнко Н. Історія України.— К., 1992.- Т. 2.— С. 534—535.
2 Як член-засновник ООН наша країна незалежна з 1945 року? // Голос
України.- 23 жовт. 1999.- № 198.- С. 8.
ВСТУП |
.24
Незалежна Україна у міжнародному співтоваристві |
З набуттям незалежності в серпні 1991 р. Україна стверджує свій імідж на міжнародній арені, створює свою «гуманітарну ауру». Коли українські дипломати у 1991 р. звернулися до Генерального секретаря ООН із заявою про те, що Україна стала незалежною, а отже, про це треба поінформувати світ, Бу-трос Бутрос-Галі здивовано відповів, що як член-засновник ООН Україна є незалежною з
1945 р.
Як член ООН Україна брала участь у підготовці та прийнятті міжнародно-правових актів з прав людини та в роботі багатьох міжнародних контрольних та правозахисних органів починаючи з 1945 р. Однак тільки після здобуття незалежності Україна стала реальним та повноправним членом міжнародно-правової системи, зокрема системи захисту прав людини, як глобальної так і регіональної. Ставши незалежною державою, Україна ратифікувала такі визначальні міжнародно-правові акти, як Факультативний протокол до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 р., Конвенцію про захист прав людини та основних свобод 1950 р. У 1998 р. було знято застереження до Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження й покарання щодо невизнання компетенції Комітету проти катувань, а також застереження до низки договорів з прав людини про невизнання обов'язкової юрисдикції Міжнародного Суду щодо спорів про тлумачення або застосування цих конвенцій. Після здобуття незалежності було також ратифіковано багато інших міжнародно-правових актів ООН, Ради Європи, Міжнародної організації праці (МОП), інших міжнародних організацій. Україна стала першою державою в світі, яка добровільно відмовилася від ядерної зброї.
Поняття та особливості сучасного міжнародного
Права
Проблема визначення поняття «міжнародне право» |
Існують різні визначення міжнародного права. Більшість вчених-юристів вважають, що основними суб'єктами міжнародного права є держави, а міжнародне право - це серія норм, що регулюють відносини в першу чергу між державами, а також іншими суб'єктами міжнародного життя. Однак не всі погоджуються з таким визначенням. Так, Жан Тускоз визначає міжнародне право як «сукупність юридичних норм та інституцій, які регулюють відносини у міжнародному суспільстві з метою встановлення у ньому миру, справедливості та сприяння його розвитку» '. Це визначення відрізняється від більшості інших визначень, котрі виходять з концепції держави, оскільки Ж. Тускоз не змішує поняття «міжнародне право» та «міждержавне право». Домінуюча теорія розрізняє міжнародне публічне право, що регулює відносини між державами, та міжнародне приватне право, що застосовується щодо міжнародних відносин між приватними особами. Автори цієї теорії вважають державу єдиним або головним суб'єктом міжнародного права. Ж. Тускоз не вважає державу ні єдиним, ні головним суб'єктом міжнародного права, а стверджує, що міжнародне право має бути визначене не як право, що регулює міжнародні відносини, які, в свою чергу, визначаються виходячи з поняття «держава», а як міжнародне право, Що керує міжнародним суспільством, набагато складнішим і різноманітнішим організмом, ніж міждержавна спільність.
Вивчення міжнародного права можна почати з питання, чи є «міжнародне право» правом, чи може бути право, якщо нема наддержавного органу для його впровадження? Англійський філософ Джон Остін вважає, що міжнародне право не є правовою
.26
1 Тускоз Ж. Міжнародне право: Підручник. Пер. з франц.- К.: АртЕк,
1998.- С. 5. Щ,»і г.,^,->«/я..;,:
Т^ 27_________
Система міжнародного права ________ 28 |
системою, оскільки воно не має суверенної влади, яка б зобов'язувала його суб'єкти (Ьесаизе іі сіоез поі Ьауе а зоуєгєі£п аиіпогіту оі гиііпє і;паі ото1 з зиЬіесіз).
Як відомо, характерними рисами внутрішньодержавної системи права є наявність законодавчого органу, що творить закони, виконавчої влади для впровадження цих законів та ієрархії судів з обов'язковою юрисдикцією для вирішення спорів. Без законодавця, судової та виконавчої влади не можна говорити про правопорядок. Як же в такому разі сприймати систему міжнародного права? Чи має міжнародне право законодавця? Дійсно, є Генеральна Асамблея ООН, що складається з представників усіх держав - членів ООН, однак її резолюції не є обов'язковими (Ьіпс1іп£), окрім деяких резолюцій для органів ООН (ст. 17 (1) Статуту ООН). Судової системи влади в міжнародному праві немає. Міжнародний Суд Справедливості (надалі - МСС) дійсно існує в Гаазі, але він тільки тоді може розглядати справи, коли згоду на їх розгляд дали держави -сторони справи. Окрім цього, немає виконавчого органу. Рада Безпеки ООН, що створювалась з цією метою, часто недієздатна через вето хоча б одного з п'яти постійних її членів (США, СРСР (нині Російська Федерація), Китай, Франція та Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії). Отже, як може те, що називають міжнародним правом, бути правом? За основу цього аргументу, як бачимо, беруть порівняння внутрішньодержавного права з міжнародним.
Однак санкції насправді можуть бути накладені Радою Безпеки, коли існує загроза миру, порушення миру чи акт агресії. Такі санкції можуть бути економічними, наприклад проголошені 1966 року проти Родезії, чи військовими, як-от у Корейській війні 1950 року (це стало можливим, оскільки в Раді Безпеки тоді був відсутній представник від СРСР в знак протесту проти присутності представника націоналістичного Китаю), або ж обидві, як 1990 року проти Іраку. Нині тенденцією міжнародного права є відмова від використання сили, наскільки це можливо.
Як зазначає професор М. Шо, міжнародна система є горизонтальною і складається з понад 180 незалежних держав, рівних і суверенних. Міжнародну систему не слід плутати з системою міжнародного права, що є сукупністю взаємопов'язаних елементів (загальновизнаних принципів і норм, інститутів і галузей), що регулюють відносини між суб'єктами міжнародного права.
Розділ 2
Міжнародна
33.
Південна Африка, Іспанія, Велика Британія та СІЛА. У Декларації, зокрема, ще раз згадується про проголошену в Статуті ООН віру в основні права людини, гідність і достоїнство людини, рівні права чоловіків і жінок, а також великих і малих народів. У 1970 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла Програму дій з метою повної реалізації положень Декларації про надання незалежності колоніальним країнам і народам.
Визнання |
су б' |
єктів |
міжнародного права |
Одним з інститутів міжнародного права є визнання держав. Визнання - це акт встановлення міжнародних відносин з новими суб'єктами міжнародного права, що необхідно для набуття ними дієздатності. Хоча кожен народ, створюючи свою національну незалежну державу, утворює тим самим суб'єкт міжнародного права незалежно від визнання його з боку інших суб'єктів, для вступу його в міжнародне співтовариство, для встановлення нормальних відносин з іншими суб'єктами міжнародного права нова держава повинна бути визнана ними як повноправний учасник міжнародних відносин.
Існує дві теорії визнання - конститутивна і декларативна. Згідно з конститутивною теорією, держава існує, коли вона була визнана іншими державами, тобто визнання є політичним актом. Відповідно до Конвенції Монтевідео про права та обов'язки держав1 (1933), сторонами якої є СІЛА та 15 латиноамериканських держав (однак попри незначну кількість ратифікацій більшість держав світу розглядають цю конвенцію як звичаєве право), ознаками держави як суб'єкта міжнародного права, необхідними для її визнання, є: а) постійне населення; б) визначена територія; в) уряд, що здійснює владу; г) здатність вступати в міжнародні зносини з іншими державами (ст. І)2.
Щодо населення, то воно повинно бути постійним, хоч мінімальних вимог не ставиться. Так, Канада визнала Науру, яка 1982 року мала населення 8421 осіб. Є ситуації, коли люди однієї національності проживають на території декількох держав. Нацисти виходили з того, що оскільки на території
1 Ь1\ГГ8.- V. 165.- 19.
2 Мопїеуійео Сопуеп^іоп оп Кі§Ь1,5 апсі Виііез о£ Зіаїез (1933) // 165
ЬЇ-ІТЗ 19.
РОЗДІЛ 2 |
.34
Чехословаччини проживали німці, то це німецька територія. Однак повинні бути дотримані й інші вимоги.
Немає вимог і щодо мінімуму території. Це може бути маленька територія, як, наприклад, Науру (21 кв. км). Не є обов'язковою умовою і територіальна єдність. Так, Пакистан до 1971 року існував у двох частинах. Держава може існувати незважаючи на територіальні спори, як-от Ізраїль.
Класичною справою, що стосується виключного права дер-даави на свою територію, є справа острова Палмас (Ізіапсі оі Раїтаз Сазе, Меіїіегіапсіз V. Ипііесі 8іа1ез)'. У 1898 р. згідно з Паризьким договором Іспанія уступила Філіппіни СІНА. У 1906 році офіційний представник США під час відвідин острова виявив там нідерландський прапор. Нідерланди і США звернулися з питанням щодо територіального суверенітету над Пал-масом до міжнародного арбітражу. Незалежність стосовно частини земної кулі, як зазначав арбітр Губер,- це право здійснювати функції держави. Це ексклюзивна компетенція держави на своїй території. Той факт, що функції держави можуть виконуватись іншою державою, є ознакою такого правового стану території, подібно до відкритого моря чи не зайнятої території, яка ще не є територією держави. Територіальний суверенітет включає виключне право держави виконувати свої функції та здійснювати контроль над своєю територією.
Третя ознака держави - наявність уряду, що здійснює повну владу на території держави. Саме за цією ознакою участь УРСР та БРСР в ООН була цілком невиправданою, оскільки повної влади на території цих республік їх уряди не мали.
Четверта ознака держави - здатність вступати у міжнародні зносини з іншими державами. Ця вимога є передумовою і наслідком державності. У справі СМогійе Іпйизігіаі Ваі.іегіез V. Г & \\г Ргеі^пі; І/Ьсі., (1991) було вирішено, що острів Джерсі не є незалежною державою, оскільки Сполучене Королівство відповідальне за його зовнішні та внутрішні зносини 2. Однак Держави можуть дозволити іншим державам представляти їх в ООН чи інших міжнародних організаціях. Наприклад, Маршальські острови погодились, щоб Австралія представляла їх
інтереси в ООН.
Незалежність є також важливим чинником для державності, її часто помилково ототожнюють із суверенітетом. Проте ЦІ поняття слід розмежовувати. Незалежність необхідна для набуття статусу держави (незалежність від), у той час як суверенітет є юридичне право, що випливає з незалежності (суверенітет над).
НА., (1991) // 86 ІЬЕ 152 |
1 Ізіапсі оі Раїтаз Сазе // 4 ІЬК 3.
35. |
міжнародна правосуб'єктність |
2 СНІогіае Іпаизїгіаі Ва«егіез V. Г &
№пе1ащі С. А.)
Конститутивна теорія визнання держав не одержала підтримки, оскільки визнання не може бути засобом створення держави. Інша теорія - декларативна теорія визнання, згідно з якою цей акт є чисто декларативним і жодним чином не впливає на існування держави. Однак питання, як реагувати на появу нових держав, стало знову дуже актуальним після розпаду Югославії та Радянського Союзу. У Паризькій хартії було зазначено, що нові держави будуть визнані, якщо вони дотримуватимуться принципів прав людини, демократії та ринкової економіки. Отже, визнання поставлено в залежність від політичних, соціальних та економічних цінностей.
Право- |
наступництво суб'єктів міжнародного права |
Іншим інститутом міжнародного права є правонаступництво суб'єктів міжнародного права. Під правонаступництвом держав розуміють перехід прав і обов'язків однієї держави до іншої в результаті настання певних подій і ситуацій. Правонаступництво держав виникає щодо міжнародних договорів, участі в міжнародних організаціях, міжнародних боргів тощо в результаті об'єднання, поділу держав, при відокремленні частини держави та при переході частини території до іншої держави.
Основні питання правонаступництва держав врегульовано у двох багатосторонніх конвенціях: Віденській конвенції про правонаступництво держав щодо договорів 1978 р. та у Віденській конвенції про правонаступництво держав щодо державної власності, державних архівів та державних боргів 1983 р. Ці конвенції набули чинності для України 26 листопада 1992 р. Зокрема, Постановою Верховної Ради України від 17 вересня 1992 р. «Про приєднання України до Віденської конвенції про правонаступництво держав щодо договорів» було схвалено погодитися з пропозицією Кабінету Міністрів України і приєднатися від імені України до цієї Конвенції',
Одна з ключових норм Віденської конвенції 1978 р. закріплює принцип їаЬиіа газа, тобто принцип свободи нових незалежних держав від договорів, укладених від їх імені колишніми метрополіями, що відповідає загальновизнаній точці зору,
1 ВВР.- 1992.- № 41.- Ст. 61-62.
_______ 36 РОЗДІЛ 2
згідно з якою нова держава не пов'язана договорами попереднього суверена в силу принципу правонаступництва держав. Щодо інших держав-правонаступниць діє принцип континуі-тету. Очевидно, що проблемним питанням є визначення поняття «нова незалежна держава». Прибалтійські республіки проголосили, що не є правонаступниками жодного договору, укладеного СРСР, оскільки відновили свою незалежність, втрачену в результаті окупації Радянським Союзом 1940 р. Комісія міжнародного права ООН та багато держав висловили пропозицію, що слід вважати території, які набули незалежності за умов, наближених до тих, за яких утворились нові незалежні держави, також вільними від зобов'язань дер-жав-попередниць. Данія, Нідерланди, Австрія та інші держави також вважають, що практика держав за останні роки свідчить про те, що всі нові держави підтверджують принцип іаЬиіа газа у питанні правонаступництва щодо договорів. Разом з тим низка новоутворених держав ратифікували Конвенцію 1978 р., зокрема Словенія, Боснія-Герцеґовина, Хорватія, Естонія, Словаччина. Відповідно до Закону «Про правонаступництво» 1991 р. Україна підтвердила свої зобов'язання за міжнародними договорами, укладеними УРСР до проголошення незалежності України, та за тими міжнародними договорами Союзу РСР, які не суперечать Конституції
України (ст. 6, 7)1.
Що ж до міжнародних договорів з прав людини, ірзо {"асію вважається, що існує континуітет міжнародних договірних зобов'язань у сфері прав людини. Ці договори становлять особливий інтерес, оскільки саме в перехідні періоди політичної нестабільності мають місце масові грубі порушення прав людини 2. Особлива природа договорів, спрямованих на захист прав людини та основних свобод, неодноразово підкреслювалась в резолюціях Комісії ООН з прав людини (1993, 1994, 1995 р.). Однак в самій практиці держав-правонаступниць не прослідковується чіткої лінії в бік визнання континуітету договірних зобов'язань у сфері прав людини 3. Практика 23 держав, які утворились після розпаду Югославії, Радянського Союзу та Чехословаччини, щодо правонаступництва стосовно міжнародних договорів виявилась дуже різною.
Так, жодна держава-правонаступниця колишнього Радянського Союзу не стала учасницею Пакту про громадянські
1 Закон «Про правонаступництво України» // ВВР. - 1991.- № 46.- Ст. 617.
Каттіпда М. Ь.- 1996.- V. 7.- Р. 469-470. Гусейнов Л. Г. Відповідальність держав за порушення міжнародних зобов'язань у галузі прав людини: Автореф. дис. ... докт. юрид. наук.- К., 2°00.- с. 50. міжнародна О "Т правосуб'єктн'їсть О / _______________ |
2 Каттіпда М. Т. 8їаі,е Зиссеззіоп іп Кезресї ої Нитап Кі^Мз Тгеаііез //
7 Р 469470
та політичні права в порядку правонаступництва, а всі (окрім Казахстану і Таджикистану, які по сьогодні не визначили своєї позиції тим чи іншим чином) надали документи про приєднання. З іншого боку, Україна як один з фундаторів 00Н вже була стороною основних міжнародних договорів з прав людини згідно зі ст. 80 Конституції СРСР 1977 р.
Словенія, як і Боснія-Герцеґовина, Хорватія, Македонія, у 1991 та 1992 рр. повідомили Генерального секретаря ООН, що вважають себе пов'язаними шляхом правонаступництва держав договорами, стороною яких була Соціалістична Федеративна Республіка Югославія. Це пояснювалось тим, що ці держави в минулому як складові частини Югославської федерації дали свою згоду на ратифікацію договорів щодо правонаступництва. Згідно зі ст. 271 Конституції СФРЮ, міжнародні договори укладались за погодженням з республіканськими та провінційними органами, які були наділені відповідною компетенцією. Щодо Словенії, то, окрім згоди бути пов'язаною зобов'язаннями за договорами колишньої Югославії, вона також повідомила Комітет ООН з прав людини, що жертви порушень прав людини, вчинених попереднім режимом, мають право на відшкодування шкоди державою-правонаступни-
цею '.
Проблемним залишалось питання щодо статусу Федеративної Республіки Югославії. У Преамбулі до Конституції ФРЮ 1992 р. проголошується континуітет Югославії щодо СФРЮ, в той час як інші республіки колишньої СФРЮ вважали Федеративну Республіку Югославію новою державою. Арбітражна комісія мирної конференції в Югославії (Вайіпіег Соттіззіоп) вирішила, що ФРЮ - це нова держава, яка не може розглядатись як єдина правонаступниця СФРЮ. Рада Безпеки також вирішила, що держава, відома як СФРЮ, перестала існувати і що нова держава не може автоматично набути членства в ООН.
Отже, практика нових держав, утворених на теренах колишніх Радянського Союзу та Югославії, з одного боку, підтверджує, що на зобов'язаннях, які випливають з договорів щодо прав людини, не відбивається правонаступництво держав. Це стосується всіх зобов'язань держави-попередниці, у тому числі застережень, декларацій тощо. Континуітет цих зобов'язань застосовується ірзо іасїо. З іншого боку, маємо підтвердження того, що держави надають документи про приєднання до міжнародних договорів, включаючи договори з прав людини.
Бос. ССРК/С/79/Аа.40.рага.6
.38 |
РОЗДІЛ 2
Правонаступництво держав існує і щодо активів та пасивів попередньої держави. Активи включають золотий, валютний запас, закордонну власність (посольства) та борг цій державі з боку інших держав. Пасиви - це борги попередньої держави. Так, розподіл боргів та активів Чехословаччини було проведено у співвідношенні 2 до 1 (Чехія - Словаччина), оскільки Чехія має вдвічі більше населення. Нерухомість була поділена за територіальним принципом, а інші активи та зобов'язання -залежно від кількості населення.
Борги Радянського Союзу на кінець 1990 р. оцінювались в $54 млрд, а на кінець 1991 р. в $66 млрд. На думку Великої сімки, загальна вартість активів була меншою, ніж величина боргу. 4 грудня 1991 р. у Москві було підписано Договір про правонаступництво щодо зовнішнього державного боргу і активів Союзу РСР. Згідно зі ст. 1 активи СРСР - це нерухома і рухома державна власність СРСР за межами його території, золотовалютні фонди і резерви СРСР, інвестиції за кордоном, будь-які фінансові зобов'язання щодо СРСР іншої держави, міжнародної організації чи будь-якого іншого іноземного дебітора. Згідно з договором, частка кожної зі сторін у заборгованості на 1 січня 1991 р. і в активах на момент правонаступництва визначається на основі узгодженого сторонами єдиного агрегованого показника. Частку України було визначено
як 16,37 %.
ЗО грудня 1991 р. було підписано Угоду глав держав СНД щодо власності колишнього Союзу РСР за кордоном, згідно з якою було створено Міждержавну комісію з вироблення критеріїв і принципів розподілу власності за кордоном. За Угодою про доповнення до Договору про правонаступництво Щодо зовнішнього державного боргу і активів Союзу РСР, підписаною в Москві 13 березня 1992 р., повноваження згаданої вище Міждержавної комісії перейшли до Міждержавної ради. 20 березня 1992 р. у Києві Рада глав держав - учасниць СНД прийняла рішення про створення Комісії з повноважних представників для проведення переговорів і підготовки пропозицій щодо вирішення питань боргів і активів СРСР, однак вже 9 жовтня цього ж року роботу комісії було призупинено.
6 липня 1992 р. в Москві було підписано Угоду про розпо-Діл всієї власності колишнього Союзу РСР за кордоном. Су-кУпна частка Грузії, Латвії, Литви та Естонії цією угодою не Розглядається. Угоду не підписали Азербайджан та Грузія. Узбекистан підписав із застереженням про необхідність перегляду своєї частки.
39_ |
міжнародна правосуб'єктність
З жовтня 1992 р. між урядами Російської Федерації та України було підписано Комюніке за результатами переговорів щодо врегулювання питань обслуговування зовнішнього державного боргу і управління активами колишнього Союзу РСР. Уряд РФ запропонував уряду України варіанти обслуговування зовнішнього боргу, а саме - переоформити на РФ зобов'язання України з обслуговування зовнішнього державного боргу колишнього СРСР перед зарубіжними кредиторами. Одночасно Україна делегує РФ право управління зовнішніми борговими активами колишнього СРСР. 23 листопада 1992 р. було підписано Протокол між урядом України та урядом РФ з питань зовнішнього боргу та активів колишнього СРСР, згідно з яким Україна передає РФ права та функції щодо управління зовнішнім боргом та фінансовими активами СРСР в частині, що припадає на частку України, до укладення міждержавної Угоди. Згідно з п. 2 всі питання правонаступництва стосовно боргів і активів СРСР вирішуються на двосторонній основі шляхом укладення окремого міждержавного договору.
16 січня 1993 р. було знову підписано Протокол між Росією та Україною про схему обслуговування зовнішнього боргу СРСР, згідно з яким Росія та Україна визнають відповідальність за борг колишнього СРСР і будуть окремо відповідальні за обслуговування зовнішнього боргу колишнього СРСР у відповідних долях, які ще мають уточнюватися. У світлі такого розвитку подій несподіваним було укладення 9 січня 1994 р. Угоди між Україною та РФ про врегулювання питань правонаступництва щодо зовнішнього державного боргу та активів колишнього СРСР, згідно зі ст. З якої Україна передає, а Російська Федерація бере на себе зобов'язання з виплати частки України у зовнішньому державному борзі колишнього Союзу РСР за станом на 1 грудня 1991 р. Відповідно до ст. 4 для виплати частини зовнішнього боргу, закріпленого за Україною, Україна передає, а Російська Федерація приймає частку України в активах колишнього Союзу за станом на 1 грудня 1991 року. Цей так званий нульовий варіант ще не ратифіковано Верховною Радою України і визнається досить невигідним для України. Найчастіше наводять аргументи про те, що ще не відома доля золота комуністів, яке може бути знайдено; не підраховано вартості посольств колишнього СРСР; борг Радянського Союзу буде реструктуровано, отже, чи так важливо його позбавлятись; передати свої активи та пасиви РФ - означає визнати її регіональний гегемонізм. Зрештою, прецеденти вирішення проблеми розподілу колишніх активів та пасивів є, зокрема шляхом створення Міжнародної арбітражної комісії, як це було щодо колишньої Югославії.
ІНШІ суб'єкти міжнародного права |
Крім держав можна виділити державопо-дібні утворення, наприклад, вільне місто Дан-піг, котре мало певну автономію, фіксовану територію та населення і певну юридичну правоздатність. Політично, однак, такі утворення не є суверенними державами. Щодо Данці-га, то воно було утворене згідно з Версальсь-ким договором, ст. 100-108 якого визначали спеціальні відносини Данціга з Лігою Націй та Польщею. Ліга Націй виконувала наглядові функції, а Польща контролювала зовнішні зносини Данціга, що дуже нагадувало протекторат. 1947 р. згідно з Італійським мирним договором утворювалась Вільна територія Трієсту, дуже подібна за статусом до вільного міста Данціг, однак перебувала вона під прямим контролем Ради Безпеки ООН.
Наступне державоподібне утворення — кондомініум - об'єднане здійснення державної влади на певній території засобами автономної місцевої адміністрації. Кілька держав беруть участь в кондомініумі.
Термін «міжнародні території» стосується декількох правових режимів. Наприклад, виключне управління територією міжнародною організацією. Такий режим був запропонований місту Єрусалиму Радою Опіки ООН 1950 р., однак цей режим так і не був запроваджений.
Існують також особливі види правосуб'єктності. Наприклад, утворення зиі £епегіз. у договорі і Конкордаті 1929 р. Італія визнала суверенітет Святого престолу у міжнародній сфері та його виключний суверенітет і юрисдикцію над містом Вати-кан. Низка держав визнали Святий престол і встановили з ним Дипломатичні зв'язки. Святий престол є стороною міжнародних договорів.
Як зазначалось вище, ідея міжнародної правосуб'єктності за останні десятиліття розширилась і включає також міжнародні організації, народи, які борються за незалежність, транснаціональні корпорації, індивідів.
Міжнародні організації зазвичай не підписують договорів і не ратифікують їх, хоч міжнародне право і передбачає таку можливість (Віденська конвенція про право міжнародних договорів між державами і міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями 1986 р.). Вони безпосередньо не творять міжнародне право за єдиним винятком — Рада Безпеки може приймати резолюції, які є обов'язковими для всіх.
.40
РОЗДІЛ 2
міжнародна правосуб'еістність
А 1
Статус міжнародної організації визначається тим, чи може вона представляти свої інтереси в міжнародному праві, чи може звертатися з позовом до Міжнародного Суду. Міжнародний Суд Справедливості в консультативному висновку у справі Репарацій 1949 р.! розглянув це питання. Справа пов'язана з убивством громадянина Швеції, представника ООН у Єрусалимі, що перебував у володінні Ізраїлю. Представник ООН був убитий членом угруповання, яке протистояло мандатові Палестини в Єрусалимі. Ізраїль ще на той час не був членом ООН.
Згідно з традиційним міжнародним правом оскаржити цю справу в Міжнародному Суді повинна була Швеція. Однак ООН вирішила сама подати скаргу проти Ізраїлю, а тому звернулась до МСС за консультативним висновком. Суд вирішив, що ООН має паралельне право звернутись до Міжнародного Суду. Звичайно, різні суб'єкти міжнародного права мають різну пра-восуб'єктність. Суб'єкти інші, ніж держави, можуть мати обмежену правоздатність. ООН має досить велику міжнародну правоздатність на відміну від інших міжнародних організацій, які мають вужчу правоздатність. При цьому Швеція та ООН повинні погодити між собою, хто буде звертатись до МСС. У 1950 р. Ізраїль добровільно сплатив компенсацію ООН, яку передали сім'ї загиблого.
Інше питання стосувалось того, чи міжнародна організація може оскаржувати дії держав, які не є членами ООН. Суд дав ствердну відповідь. Такий консультативний висновок МСС змінював всю теорію міжнародного права - було визнано, що міжнародні організації мають об'єктивну правосуб'єктність. По-перше, міжнародні організації мають правосуб'єктність до тієї міри, як цього вимагають функції, які вони виконують, і, по-друге, їх правосуб'єктність є об'єктивною і поширюється також на нечленів цієї організації.
Що ж до правосуб'єктності неурядових міжнародних організацій, як, наприклад, Міжнародна Амністія (Атпезіу Іпіегпаііопаі), вони майже не мають її, тобто не наділені жодними правами та обов'язками в міжнародному праві, але вони можуть бути досить впливовими при прийнятті рішень. Особливий правовий статус має Міжнародний Комітет Червоного Хреста - він утворений з внутрішньодержавних організацій, які є квазіурядовими (нібито урядовими).
За ст. 71 Статуту ООН один з основних органів ООН - ЕКО-СОР має право надавати консультативний статус неурядовим організаціям, тобто право безпосередньо брати участь у міждержавних обговореннях. Так, на засіданнях Комісії ЕКОСОР з прав людини (54 держави) близько 120 неурядових організа-
. Ор. [1949] І.СІ. Кер. 174.
.44
РОЗДІЛ З
Міжнародний А С
.48
РОЗДІЛ З
Міжнароднийправотворчий процес
49_
міжнародного права, визнаних правовою свідомістю цивілізованих народів. Інший член комітету Рут вважав, що уряди не довірятимуть суду, який базується на суб'єктивному понятті принципів справедливості. В той же час комітет усвідомлював, що Суд повинен мати повноваження розвивати принципи міжнародної юриспруденції. У результаті була прийнята спільна пропозиція Рута і Філлімора. Вони вважали, що принципи права слід розглядати як норми, прийняті внутрішньодержавними правовими системами всіх цивілізованих держав. Серед загальних принципів права члени комітету називали, зокрема, такі принципи, як Іех зресіаііз сіего^аі £епега1і (спеціальним законом скасовується загальний), Іех розіегіог сіего^аі; ргіогі (наступним законом скасовується попередній), гез іийісаіа (принцип юридичної чинності договору), аЬиз сіє сігоіі; (заборона зловживання правом) тощо '. Отже, Суд може застосовувати загальні принципи муніципальної юриспруденції, зокрема приватного права, щодо держав.
До аналогій муніципального права часто звертаються арбітражі. Так, у справі Фабіані, між Францією та Венесуелою, арбітр звернувся до муніципального публічного права з питання відповідальності держави за дії її державних службовців, включаючи суддів, вчинені під час виконання ними своїх службових обов'язків.
МСС застосовував загальні принципи досить рідко. Так, у справі фабрики Чоржов Суд стверджує, що будь-яке порушення зобов'язання викликає необхідність відшкодування, що є принципом міжнародного права 2.
Загальні принципи права не слід ототожнювати із загальними принципами міжнародного права. їх можна віднести до норм звичаєвого права, до загальних принципів права, про які йдеться в ст. 38(і)(с). Прикладами таких загальних принципів міжнародного права є рівність держав, добросовісне виконання зобов'язань тощо, сформульовані в Статуті ООН. У багатьох випадках можна вивести їх походження з практики держав. Проте вони так довго застосовувались всіма в міжнародному праві, що більше не пов'язуються з державною практикою. В цілому предмет загальних принципів права частково збігається із загальними принципами міжнародного права. Однак деякі з основних принципів були виокремлені в окрему групу як зиз со£епз, які діють як більш звичайні (огсііпагу) норми 3.
Ієрархія джерел міжнародного права |
Питання ієрархії звичаю та договору до-ть складне. Як правило, останнє має пере-СЙгу за часом. Договори зазвичай формулюємся як кодифікація існуючого звичаю, але водночас вони, в свою чергу, можуть вийти з використання і бути замінені звичаєм. Вже згадувався загальний принцип, за яким спеціальна норма превалює над загальною нормою (Іех зресіаііз сіегоеа* 1е£І еепегаїі).
у справі Вагсеіопа ТгасИоп МСС вирішив, що існує відмінність між зобов'язаннями держави стосовно міжнародного співтовариства в цілому та зобов'язаннями, які виникають уіз-а-уіз іншої держави у сфері дипломатичного захисту. Перші є зобов'язаннями ег£а отпез. Приклади їх - оголошення поза законом агресії та геноциду і захист від рабства та расової дискримінації Ч
Згідно зі ст. 53 Конвенції про право міжнародних договорів 1969 р. договір є нечинним, якщо в момент його укладення він суперечить імперативним нормам міжнародного права - іиз со^епз (регетріогу погтз), таким як заборона катування, геноциду, жорстокого поводження тощо. Ці норми не дозволяють жодних обмежень за будь-яких обставин, за будь-яких надзвичайних ситуацій. Вони не є результатом державної практики, на відміну від звичаєвих норм. Однак існує й інша точка зору. Так, професор Туп вважає, що термін іиз со^епз є абсолютно непотрібним.
1 Див.: Дмитрієв А. І., Муравйов В. І. Міжнародне публічне право: Навч.
посібник.- К.: Юрінком Інтер, 2000.- С. 157.
2 СЬог2б№ Гас*огу, РСЦГ, Вег. А.- № 9.- Р. 31.
3 Вгоитііе І. Ргіпсіріез оі РиЬііс Іпїегпаііопаї Ьачг. 411* еА.~ Охїогй:
Сіагепйоп Ргевз, 1990.- Р. 19.
РОЗДІЛ З |
.50
1 Вагсеіопа ТгасИоп Сазе [1970] І.СГ. Кер. 103-106.
міжнародний правотворчий процес
розділ 4
Міжнародне
Та внутрішньодержавне
Право
Співвідношення міжнародного і внутрішньодержавного права |
Проблема співвідношення міжнародного і внутрішньодержавного права складна і бага-тоаспектна. Вона включає питання впливу міжнародного права на формування відповідних національних норм, співвідношення міжнародного договору та міжнародного звичаю з внутрішнім законом, роль міжнародного права у прийнятті конкретного рішення, що ґрунтується на існуючих державних законах, ефективність контролю і можливість санкцій міжнародного права, внутрішньої юрисдикції держави тощо.
Як відомо, погляди вчених протягом кількох десятиліть змінювалися від однієї крайності, згідно з якою міжнародне право не є правом взагалі, а лише правилами міжнародної моралі, через різноманітні версії дуалізму чи плюралізму до іншої крайності - моністичної концепції, відповідно до якої міжнародне право визначає поняття державного права або, навпаки, встановлюється абсолютний примат державного права. Отже, загальновідомими є дві теорії співвідношення міжнародного і внутрішньодержавного права: монізм та дуалізм.
Суть моністичних концепцій, як це видно з їх назви, полягає у визнанні єдності обох правових систем. Міжнародне і внутрішньодержавне право розглядаються як частини єдиної системи права. При цьому одні з прихильників цих концепцій виходять з примату (верховенства) внутріпіньодержавного права, інші - з примату міжнародного права.
Як зазначає професор Дж. Старк, теза про абсолютний примат державного права розвінчується у двох основних випадках:
а) якби міжнародне право набувало законності лише з Конституції держави, воно обов'язково втрачало б силу, як тільки
Конституція... зникала. Але немає нічого певнішого, як очевидна дія міжнародного права незалежно від зміни чи відміни Конституції, чи від революцій. Так було заявлено на Лондонській конференції 1831 р., яка вирішила, що Бельгія повинна бути незалежною і нейтральною державою. Конференція підтримала основний принцип - договори не втрачають своєї сили, незважаючи на внутрішні конституційні зміни;
б) вступ нових держав у міжнародне співтовариство. Встановлено, що міжнародне право поширюється на нову державу без її згоди, і така згода, якщо і висловлюється, є тільки декларативною ',
Однак за останні роки серед західних юристів-міжнарод-ників можна помітити тенденцію відходу від моністичної концепції. Так, професор Я. Броунлі писав, що ця «доктрина не відповідає правовим реаліям існування суверенних держав і зводить внутрішньодержавне право до положення пенсіонера міжнародного права»2.
Професор В. Фрідман, маючи на увазі прихильника моністичної теорії професора X. Лаутерпахта, зазначав, що прихильники моністичного погляду «намагаються довести, незважаючи на факти, які демонструють нам протилежне, що міжнародне право як таке інкорпорується в англійське право» 3. Професор К. Райт пише: «Ми повинні прийняти дуалістичну точку зору. Міжнародні суди використовують міжнародне право, національні суди — національне право» 4.
Як вважають позитивісти, міжнародне право не може «втручатися» у державне право, поки останнє, логічно завершена система, не дозволить цього. За іншою дуалістичною концепцією, відбувається інкорпорація міжнародного права у внутрішнє право. Ця концепція була, наприклад, прийнята у Фінляндії, де для того, щоб положення міжнародного договору стали «придатними» для внутрішніх судів чи інших установ, вони повинні «трансформуватись» у державне право. Концепція трансформації норм міжнародного права у норми національної системи права отримала поширення і детальну розробку в доктрині міжнародного права з огляду на проблеми співвідношення міжнародного та внутрішньодержавного права.
1 Зіагке ^. О. Ап Іпїгойисііоп іо Іпіегпаііопаі Ьа\у.- 5*Ь е&.- Ь.\
ВШетогЧЬ, 1963.- Р. 41.
2 Броунли Я. Международное право: В 2 кн.- Кн. 2.- М.: Прогресе, 1977.-
С 67.
3 РПеатапп \¥. Ье£а1 ТНеогу.- Ь., 1967.- Р. 577.
4 ЧУгідкі ^. Тгеаіїез аз Іате іп паіЛопаі соиНз // Тгеаііез апгі ехесиііуе
а£геетеіиз. Неагіпе Ьеїоге ІЇіе 8иЬсоттіі1;ее оп ІЇіе .Іисіісіагу.- \УазЬ. ф. С),
1958.- Р. 476.
.52
РОЗДІЛ 4
Міжнародне та внутрішньодержавне право
53.
Очевидно, що теорія «трансформації», яка розуміється як «спосіб здійснення міжнародного права засобом видання державою внутрішніх нормативних актів ... у забезпечення виконання нею свого міжнародного зобов'язання чи в інтересах використання нею своєї міжнародної правоздатності» 1, як нор-мотворчий процес правильно відображає сутність формально-юридичного зв'язку двох систем права. Однак, як вважає А. Хачатурян, сам термін «трансформація» абсолютно не адекватний процесам, що відбуваються при цьому. Норми двох систем права не можуть перетворюватись одна в іншу через їх абсолютно різну природу та призначення. У будь-якому випадку вони залишаються нормами тієї самої системи права, в котрій виникли 2.
Застосування міжнародних договорів у національних правових системах |
У проблемі застосування міжнародного права у внутрішньодержавних правових системах можна виділити три аспекти: 1) застосування міжнародних договорів; 2) застосування міжнародних звичаєвих норм; 3) застосування рішень міжнародних контрольних та правозахисних органів у практиці внутрішніх судів.
Як зазначає професор М. Пеллонпаа, оскільки звичаєве міжнародне право можна не враховувати, вплив міжнародного права на внутрішнє право Фінляндії є питанням ефективності трансформації договорів через так звані «бланкетні» декрети, тобто такі законодавчі (чи адміністративні) акти, в яких договору надається статус державного закону. Ієрархія таким чином сформованих муніципальних норм залежить від змісту відповідного договору. Якщо положення договору суперечать існуючому акту парламенту, вони також повинні бути трансформовані через статут, введений парламентом. Більше того, якщо конфлікт між договором і внутрішнім законом стосується норм конституційної природи, може знадобитись спеціальна процедура конституційних змін для надання
1 Усенко Е. Т. Международное и внутригосударственное право // Сов.
ежегодник межд. права, 1977.- М., 1978.— С. 69.
2 Хачатурян А. Г. Унификация коллизионньїх норм в международном
частном праве.— К.: Наук, думка, 1993.— С. 29.
инності «бланкетному статуту». На практиці багато догово-ів наприклад МПГПП, були трансформовані у Фінляндії як атутом, так ^ декретом: ті положення, які належать до сфе-законодавства, мають дію на рівні статуту, інші - на нижчому рівні адміністративного декрету1.
Трансформаційній теорії опоненти протиставили теорію делегування, згідно з якою конституційними нормами міжнародного права кожній державній Конституції делегується право визначати, коли положення договору чи конвенції набувають чинності, і спосіб, яким вони включаються у державне
право 2.
У британській судовій практиці також залишилися сліди інкорпораційної доктрини стосовно звичаєвого міжнародного права, які виявляються, по-перше, у правилі тлумачення (а гиіе о£ сопзіхисііоп) і, по-друге, у правилі доказу (а гиіе оі єуісієпсє). Згідно з правилом тлумачення акти парламенту слід інтерпретувати таким чином, щоб не конфліктувати з міжнародним правом. Існує презумпція непорушення парламентом міжнародного права. Згідно з правилом доказу міжнародне право не потребує, як іноземне, бути доведеним експертизою чи іншим способом.
Британська практика щодо договорів, на відміну від звичаєвого міжнародного права, обумовлена конституційними принципами, що регулюють відносини між виконавчою владою (тобто Короною) і парламентом. Переговори, підпис і ратифікація договорів є прерогативою Корони. Однак більшість договорів, як, наприклад, договори, що стосуються особистих прав британських громадян та інші, потребують схвалення парламенту відповідним актом.
На відміну від британської практики стосовно договорів американська практика залежить не від узгодження між законодавчою та виконавчою владою, а від положень Конституції США, котрі передбачають, що договори є «вищим Законом країни» (ст. VI, п. 2), а також від розмежування, яке проводиться американськими судами, між самовиконуваними договорами, що діють самостійно, і такими, що не є самовиконуваними, тобто не діють самостійно до прийняття відповідного законодавства.
Відповідно до ст. VI Конституції США «всі договори, які Укладені чи будуть укладені від імені США, є вищим Законом кРаїни, і судді в кожному штаті зобов'язані їх виконувати,
1 Реііопраа М. Ехриїзіоп іп Іпїегпаііопаі Ьа\у: А Вїисіу іп
пз Ьач/ апд Ншпап Шепіз \угЬп Зресіаі Кеїегепсе 1о Ріпіапсі.- Нєізіпкі: иоща1аіпеп Тіесіеакаіетіа, 1984.- Р. 481-482.
2 Зіагке ^. С- Ор. сі*.- Р. 73.
.54
РОЗДІЛ 4
міжнародне та внутрішньодержавне право
55.
навіть якщо в Конституції і законах будь-якого штату зустрічаються положення, які суперечать цьому».
Разом з тим суди США проводять розмежування між са-| мовиконуваними та несамовиконуваними положеннями договорів. Як заявив головний суддя Маршал у справі Гозіег] V. Кеіізоп, договір повинен розглядатись судами як такий,] що має рівну силу з актом законодавчого органу тільки тоді, і коли він може діяти сам по собі, без допомоги додаткових законодавчих актів. У тих же випадках, коли положення договору є контрактним зобов'язанням, згідно з яким та чи інша сторона обіцяє здійснити певну дію, договір створює зобов'язання тільки для політичної гілки влади, а не для судів; законодавчі органи повинні реалізувати контрактні зобов'язання для того, щоб вони стали нормою права для] суду 1.
Як зазначалося в рішенні Верховного Суду Каліфорнії у І справі 8еі Риді, при встановленні того, чи є договір самовико-нуваним, суди визначають намір сторін, що підписали договір, як він виявляється у формулюваннях, котрі використовуються в договорі; якщо ж договір нечіткий, можна також зве-і рнутись до обставин його укладення... Для того щоб положен-) ня договору могло діяти без допомоги імплементуючого його] законодавства і мало силу і дію закону, повинно бути зрозумілим, що ті, хто укладали договір, мали намір встановити нор-| му, яка сама по собі могла би бути застосована судами 2. У цій справі, аналізуючи статті Статуту ООН, Суд зазначає, що в тих випадках, коли автори Статуту мали намір встановити положення, що діють без допомоги імплементуючого законодавства, вони застосовували зрозумілі й чіткі формулювання, які про такий намір свідчили. Наприклад, ст. 104 Статуту | гласить: «Організація має на території кожного з її членів таку | правосуб'єктність, яка необхідна для здійснення її функцій та досягнення її цілей». Ст. 105 встановлює: «Організація наді-! лена на території кожного з її членів такими привілеями та імунітетами, які необхідні для досягнення її цілей». Ці поло-1 ження були визнані самовиконуваними у справі Сиггап V. Сіїу | оі Шк Уогк 3.
Про зобов'язання федеральних судів США застосовувати] норми міжнародного права йдеться і в справі Гегпапсіег V. ^іікіпзоп. Зокрема зазначається, що навіть якщо затримання! на невизначений час іноземця, який підлягає депортації, не порушує Конституції чи законів Сполучених Штатів, можна]
1 Гозїег V. Кеіізоп, 1829, 2 Ре*. 253, 314 (1829).
28еі Гиді V. 8їаіе, 38 Саі. 2а 718, 242 Р. 2сі 617 (1952).
3 Сиггап V. Сіїу оі Шч/ Уогк, 191 Мізс. 229, 77 ЇУГ.У. 3. 2Й 206, 212.
ернутись до суду зі скаргою щодо порушення норм міжна-одного права. Тривале утримання заявника в тюрмі суворого еясиму, попри те, що він не здійснив у цій країні жодного чину... є незаконним. Це затримання є свавільним і порушує норми міжнародного звичаєвого права '.
Разом з тим суди США не завжди застосовують міжнародні стандарти прав людини. Так, у справі Зіапіогсі V. Кепіиску Верховний Суд США відмовився застосовувати ст. 6 (п. 5) Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, згідно з якою «смертний вирок не виноситься за злочини, скоєні особами молодшими за вісімнадцять років». Верховний Суд США відмовився інтерпретувати восьму поправку до Конституції, яка забороняє «жорстокі та незвичайні покарання», у світлі загальновизнаних стандартів цивілізованого поводження і застосував «американські стандарти цивілізованого поводження» 2.
Що ж до застосування рішень міжнародних органів у внутрішніх судах США, то, як можна продемонструвати на прикладі справи Вгеагсі Верховного Суду США, Суд відмовив у задоволенні прохання Бреарда «примусити» США виконати припис Міжнародного Суду ООН стосовно вжиття заходів, щоб Анджел Франціско Бреард не був страчений, поки не буде винесене остаточне рішення Міжнародного Суду відповідно до розпочатої процедури 3. Суд заявив, що виконавча влада, маючи повноваження у сфері зовнішніх зносин, може використати дипломатичні переговори, і якщо губернатор вирішить чекати рішення Міжнародного Суду, то це його прерогатива. Верховний Суд не прийняв того аргументу, що скарга Бреарда з посиланням на Віденську конвенцію про консульські зносини 1963 р. повинна бути розглянута у федеральному суді, оскільки Конвенція — «вище право країни». На обґрунтування цього Верховний Суд, по-перше, навів положення, закріплене в самій Конвенції, яка передбачає, що права, закріплені в Конвенції, «повинні бути застосовані відповідно до законів і правил Держави, яка їх застосовує». По-друге, Суд вважав, що Акт Конгресу є рівним договору і якщо договір і федеральний закон суперечать одне одному, останній за датою прийняття матиме перевагу 4.
Проаналізувавши використання договорів у внутрішньодержавних правових системах, професор Дж. Старк доходить
1Регпап(1е2 V. тікіпзоп, 505 Р. 8ирр. 787 (Б. Кап. 1980). 25іапїогд V. Кепїиску, И8. 361, 380 (1989). 3Вгеага Сазе, 118 8. СІ. 1352 (1998).
"Див,: Вгеагсі Сазе, 118 8. С*. 1352 (1998); Кеій V. Соуєгі, 354 ІГ.8. 1, 18 (1957); УГШпеу V. КоЬегїзоп, 124 її. 8. 190, 194 (1888).
.56
РОЗДІЛ 4
Міжнародне та внутрішньодержавне право
57_
висновку про відсутність тут єдиної практики. Кожна країна має свої особливості у питаннях законодавчого схвалення положень договору, промульгації тощо. Якщо, наприклад, у ФРН, як і в США, суди застосовують самостійно діючі договори, тобто такі, які не потребують законодавчого схвалення, то в Бельгії законодавче введення договору в дію чи законодавче схвалення необхідне майже для всіх договорів, зокрема тих, які торкаються статусу громадян. Що ж до конфліктів між положеннями міжнародних договорів і законів, то лише у кількох країнах встановлено верховенство договору. Прикладом такої країни є Франція, де, якщо договір був належним чином ратифікований, французькі трибунали, як судові так і адміністративні, застосовуватимуть їх, незважа-] ючи на колізію з внутрішнім законодавством 1,
Україна, як і багато інших держав - колишніх республік СРСР, проголосила міжнародне право складовою частиною національного права. Згідно з ч. 2 ст. 17 Закону України «Про міжнародні договори України», якщо міжнародним договором України, укладення якого відбулось у формі закону, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені законодавством України, то застосовуються правила міжнародного договору 2. Своє завершення це отримало у статті 9 Конституції України, де чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, визнаються частиною національного законодавства України. Разом з тим у ч. 2 цієї статті зазначається, що «укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України», чим визнається верховенство Конституції над міжнародними договорами. Верховний Суд України у Постанові Пленуму № 9 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» витлу- І мачив цю статтю таким чином, що «суд не може застосувати І закон, який регулює правовідносини, що розглядаються, інак- І ше як міжнародний договір. У той же час міжнародні договори застосовуються, якщо вони не суперечать Конституції України» 3.
1 Зіагкє ^. С- Ор. сії,.- Р. 83-84.
2 Закон України «Про міжнародні договори України» від 22 груд. 1993 р. //
Політика і час- 1994.- N° 5.- С. 87-92.
3 Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя:
Постанова Пленуму від 1 листопада 1996 р. № 9 // Постанови Пленуму
Верховного Суду України (1995-1998). Правові позиції щодо розгляду судами
окремих категорій цивільних справ / Відп. редактор П. І. Шевчук.- К.:
Юрінком Інтер, 1998.- С. 51.
Застосування міжнародного звичаєвого права у внутрішньодержавному праві |
Яким чином застосовується у внутрішньо-жавному праві міжнародне звичаєве право? Практика держав тут є досить різною. У Кон-титуції СІЛА не йдеться про застосування міжнародного звичаєвого права, однак США, як і інші країни звичаєвого права, вважають міжнародне звичаєве право частиною права країни. Як пише Г. М. Даниленко, ця група країн є моністичною стосовно звичаю та дуалістичною стосовно договору 1. У СІЛА такий підхід був підтверджений ще в рішенні Верховного Суду США 1900 р. У справі ТНе Радиеіе НаЬапа 2, де було заявлено, що у випадку відсутності договору, який можна застосувати до справи виконавчого чи законодавчого акта чи до судового рішення, суди повинні звертатись до прецедентів та звичаїв цивілізованих націй; ...як достовірного підтвердження того, що є дійсно правом...».
Канадський Верховний Суд у справі закордонних дипломатичних місій (Гогеі^п Ье£аііоп Сазе) щодо повноважень міста Отави та села Рокліф Парк оподатковувати закордонні дипломатичні місії та резиденції Верховних комісарів висловив декілька різних думок з питання застосування міжнародного звичаєвого права у внутрішньодержавному праві. Головний суддя Дафф висловив думку, що звичаєве право має інкорпоруватись законом. Існують загальні принципи щодо статусу власності іноземної держави, які були прийняті та адаптовані правом Англії, котре також є правом провінції Онтаріо, в незначній мірі зміненим канадським законом. Дафф також проаналізував існування та межі імунітетів закордонної держави, включаючи імунітет від оподаткування її власності за міжнародним правом.
Суддя Ташеро також доходить висновку, що, оскільки практично в усіх провідних державах світу прийнята норма міжнародного права, згідно з якою власність закордонного уряду, зайнята його акредитованим представником, не може оподатковуватись Для державних чи муніципальних цілей, ця норма інкорпорується канадським законодавством. Однак, на відміну від головного судді, він вважає, що інкорпорація відбувається не статутом, а автоматично.
Суддя Кервін вбачає відмінність між повноваженням (правом) накладати податки на закордонні представництва та повноваженням збирати їх. Він доходить висновку, що рада міста
1 Даниленко Г. М. Мсждународная защита прав человска. Вводньш курс: Учеб.
пособие.- М.: Юристь, 2000.- С. 58.
2 175 И. 8. 677 (1900).
.58
РОЗДІЛ 4
міжнародне та внутрішньодержавне право
59_
Оттави має право накладати податки на власність закордонних представництв урядів Франції, СІЛА та Бразилії, що знаходяться на її території, а рада села Рокліф Парк - на власність уряду СПІА на своїй території. Інша річ - сплачувати ці податки. Закордонні держави можуть самі обрати - сплачувати ці податки повністю чи частково, або, згідно з нормою міжнародної ввічливості, уряд Канади може продовжувати сплачувати їх. Коли виникають такі проблеми, їх слід вирішувати відповідно до тих норм міжнародного права, які стали частиною внутрішньодержавного права.
Отже, на відміну від багатьох держав світу, в Конституціях яких сказано, що міжнародне право є частиною національного права, воно не є частиною національного права Канади.
Механізми імплементації міжнародно-правових актів |
Пряме застосування міжнародних договорів у правовому регулюванні держави є досить проблематичним, а звідси виникає проблема імплементації міжнародних договорів у національні правові системи. Визначення терміна «імплементація» в першу чергу пов'язане з тим, який зміст вкладається в поняття «імплементація». Можна говорити про імплементацію міжнародно-правових норм на національному рівні в цілому, на противагу міжнародному рівню, адже імплементація може проходити і на міжнародному рівні. Саме в такому значенні використовує цей термін 3. Саад, визначаючи імплементацію норм міжнародного права як їх реалізацію у внутрішньодержавній і міжнародній сферах при ефективному сприянні держав за допомогою національних та міжнародних засобів '. Під механізмом імплементації міжнародно-правових норм розуміють органічну взаємодію і взаємозв'язок усіх засобів, що використовуються суб'єктами міжнародного права для реалізації міжнародно-правових норм на національному і міжнародному рівнях2.
Інша група вчених говорить про імплементацію міжнародно-правових норм як напрям діяльності держави. Так, професор П. М. Рабінович визначає механізм імплементації між-
1 Саад 3. Имплсментация мсждународньїх соглашений по правам чсловска в арабском мире (гражданскис и политические права): Автореф. дис. ...канд. юрид. наук.-К., 1994.-С. 9.
2 Там само.
РОЗДІЛ 4
родно-правових принципів і норм щодо прав людини як си-В МУ створених міжнародними організаціями та певною дер-°Т вою юридичних засобів реалізації охорони і захисту таких * в у відповідній державі1. В такому ж розумінні використо-є цей термін і Н. Раданович, аналізуючи можливі імплемен-Ваційні шляхи в національну правову систему України одного Т міжнародних засобів імплементації Конвенції, а саме - рішень Європейського суду з прав людини 2.
Н. І. Цись дає більш вузьке визначення інституту національної імплементації як «сукупності засобів забезпечення реалізації міжнародно-правових норм, що створюються державою», виділяючи такі складові національної системи імплементації, як національно-правові засоби, національні інститути, тобто органи державної влади та управління із законодавчо оформленою регламентацією їх діяльності з імплементації, специфічні (внутрішньодержавні та галузеві) методи 3. Піддаючи сумніву можливість одночасного імплементування сукупності міжнародно-правових норм, ратифікованих Україною, у всі галузі національного законодавства без урахування їх особливостей, Н. І. Цись пропонує навіть розробити галузевий механізм імплементації з урахуванням загальних методів і основоположних принципів галузей права 4. Такі різні погляди на природу та способи імплементації міжнародно-правових норм свідчать про відсутність тут єдиних критеріїв їх класифікації та єдиної термінології для позначення цих понять. Очевидною є необхідність уніфікації термінології, що стосується механізму імплементації міжнародно-правових приписів і норм у національну правову систему. Це зумовлено надзвичайною важливістю імплементації міжнародного права, зокрема міжнародного права з прав людини, на сучасному етапі його розвитку. Ще в кінці 60-х років XX ст. видатний американський юрист Е. Швелб зазначав, що «на даній стадії розвитку міжнародного права і відносин процедурні питання, заходи з імплементації і міжнародні механізми є важливішими, ніж створення нових стандартів з прав людини у договірній формі» 5.
1 Рабінович П. М. Проблеми юридичного забезпечення прав людини
(загальнотеоретичний аспект) // Укр. часопис прав людини.- 1995.- № 2.- С. 16-23.
2 Раданович Н. Міжнародно-судові засоби імплементації Європейської
Конвенції про захист прав людини і основних свобод // Право України.—
1999.- № 12.- С. 36-39.
3 Цись Н. І. Імплементація норм міжнародного права у національне
кримінальне законодавство України (Загальна частина) // Автореф. дис. ...
канд. юрид. наук.- К., 1994.-С. 14.
4 Там само.- С. 15.
5 ЗсНшеіЬ Е. Зоте Азресїз о£ іпе Іпїегпаїіопаї Соуепапіз оп Нитап Кі^Мз
0( ЬесетЬег 1966// ІгДегпаиопаі Ргоіесїїоп ої Нитап Шепіз / Ргосеедіп^з
°{ Ше УШп КІоЬеі Зутрозіит.- 8*оскЬо1т, 1968.- Р. 122-123.
міжнародне та внутрішньодержавне право
Поряд з відмінностями міжнародне і державне право мають! спільні риси, адже в основі обох знаходиться людина. Як зазначає професор Г. Лаутерпахт, «правда, що міжнародне право складається для держав, а не держави для міжнародного права, але І це правильно лише в тому розумінні, що держава створюється для людей, а не люди для держави»'.
Продемонструємо імплементацію міжнародно-правових нормі в національні законодавства на прикладі Конвенції про захист прав людини та основних свобод.
Визнавши Конвенцію поряд з іншими міжнародними догово-І рами, що пройшли ратифікацію, частиною національного законодавства, вищими за статусом від звичайних законів, але таки-1 ми, що посідають друге місце після Конституції, Україна наслідувала практику Франції (ст. 55 Конституції Франції передбачає | таке проміжне положення Конвенції), Кіпру 2, Греції 3, Іспанії4 та деяких інших держав. У Франції 1975 року Касаційний суд, а 1989 р. Державна рада прийняли рішення про застосування ст. 55 Конституції Франції 1958 р., згідно з якою підписані, ратифіковані й опубліковані договори мають пріоритет над французькими законами, незалежно від дати набуття ними чинності. У Нідерландах подібне конституційне положення привело до того, що судді все частіше прямо застосовують положення Конвенції5.
У Німеччині та Італії положення Конвенції, які мають пряму дію, в цілому діють як норми звичайного законодавства, тобто вони мають пріоритет над положеннями тих законодавчих актів, І які вступили в дію до набуття Конвенцією чинності в національному праві, але законодавчі акти, що вступили в дію пізніше, мо-1 жуть мати пріоритет над положеннями Конвенції. Однак у 1987 році Федеральний конституційний суд Німеччини постановив, що в принципі Конвенція переважає над законодавством, прийнятим після набуття нею чинності, якщо лише чітко не встановлено, що законодавчий орган висловив протилежну волю, а також що Основний Закон повинен тлумачитися у світлі Конвенції 6.
Найпрогресивнішою в питанні інкорпорації Конвенції ви-1 явилась Австрія, котра надала положенням Конвенції статусу! норм Конституції 7. Послідовною у визнанні примату міжна-| родних норм є і судова практика Голландії. Тут суди не тільки тлумачать закони у світлі міжнародних договорів, але й від-1
1 ЬаиіеграсНі Н. ТЬе Рипсїіоп оі І.ач/ іп іЬе Іпіегпаиопаі СоттипНу.-І
Ь.- N. V., 1933.- Р. 431.
2 Див.: ч. З, ст. 169 Конституції Кіпру.
3Див.: ч. 1, ст. 28 Конституції Греції 1975 р.
4 Див.: ч. 1, ст. 96 Конституції Іспанії 1978 р.
5 Дпв.-.Дженіс М., Кей Р., Бредлі Е. Європейське право у галузі прав людини: І
джерела і практика застосування. Пер. з англ.- К.: АртЕк, 1997.- С. 499.
6 Там само.
7 Там само; ТЬе Еигореап Зузіет іог іЬе Ргоїесііоп оі Нитап КІ£піз /І
Егі. Ьу К. 8*. Д. МассіопаШ, Г. МаізсЬег, Н. РеїгоИ.- ОогагесЬІ, Возіоп, І
Ьопсіоп: Магііпиз №)Ьої£ РиЬіізЬегз, 1993.- Р. 27.
РОЗДІЛ 4
овляються їх застосовувати у випадку суперечності договірним нормам. Пріоритет договорів визнається щодо всього за-ноНОдавства, включно з конституційним *.
З іншого боку, невелика кількість договірних сторін вважать чи донедавна вважали, що національне право і договірне право - цілком відмінні правові системи, і договори не можуть набути статусу національного законодавства до того часу, поки вони не введені спеціальними законами. Відмову деяких держав інкорпорувати Конвенцію протягом десятків років професор І. Камерон пояснює, в основному, страхом перед тим, що суди набудуть більшої влади за рахунок послаблення влади уряду2. Той факт, що Конвенція не була інкорпорована в національне право, давав підставу судам для відхилення позову заявника як необґрунтованого з точки зору національного права. Сполучене Королівство прийняло Закон про права людини (Ше Нитап КІ£шз Асі), котрим частково інкорпорувало Конвенцію в національне законодавство, аж у 1998 році. Розділ 1 цього закону стосується статей 2-18, тобто Розділу 1 «Права і свободи» Конвенції, статей 1—3 Протоколу 1 та статей 1 і 2 Протоколу 6 до Конвенції. Низка важливих статей Конвенції, таких як, наприклад, ст. 41 щодо справедливої сатисфакції, британським Законом про права людини не була інкорпорована. Важливу роль у зміні позиції британських судів відіграло право Європейських співтовариств, участь у яких спонукала Велику Британію ближче познайомитись із континентальним правом, що домінує у праві Співтовариств і, зокрема, в Європейському суді справедливості3.
Закони про інкорпорацію Конвенції в національне право набули чинності у Данії 1992 року, Ісландії - 1994 року, Швеції - 1995 року 4. Згідно із Законом про інкорпорацію Конвенції у Швеції Конвенція набула статусу звичайного закону, однак було також прийнято положення до Конституції, відповідно до якого закон чи інший нормативний акт не повинні прийматися всупереч зобов'язанням Швеції згідно з Конвенцією, іншими словами, закон чи нормативний акт, який суперечить Конвенції, суперечить і Конституції5.
Однак тільки невелика група правників-міжнародників дотримується тієї точки зору, що держави зобов'язані інкорпорувати Конвенцію в національне право. Європейський суд неодноразово підкреслював, що не існує такого юридичного обов'язку. Зокрема, про це йдеться в ухвалі у справі «Ірландія проти Сполученого Королівства» 1978 року 6. І все ж навіть у тих державах,
'Див.: Лукашук И. И. Международное право в судах государств.- СПб: ІЖФ «РоССИЯ _ Нева», 1993.- С. 109.
2Сатегоп І. ТЬе 8\уейізЬ Ехрегіепсе оі іЬе Еигореап Сопуепііоп оп Нитап КіеЬ-Ьз зіпсе ІпсогрогаШт // Іпі'1 & Сотраг. Ь. ^.- 1999.- V. 48.- Р. 21.
3Див.: Лукашук И. И- Вказ. праця.- С. 119.
'Дженіс М., Кей Р., Бредлі Е- Вказ. праця.- С. 499. Сапгегоп І.- Ор. сі*.- Р. 23.
6 ТЬе Еигореап Зузіет іог *Ье Рпгїесїїоп ої Нитап КіеМз.- Ор. сії.- Р. 29-30.
Розділ 5
Поняття громадянства
В міжнародному
Праві
Громадянство і державна приналежність |
Державу можна порівняти з магнітом, який намагається притягти до себе різноманітні повноваження, наприклад повноваження дипломатичного представництва. Якщо індивід хоче повною мірою брати участь у державному чи міжнародному житті, він повинен мати громадянство, тобто стійкий правовий зв'язок з державою, який виявляється в сукупності їх взаємних прав та обов'язків. Те саме стосується і корпорацій. Держави представляють їх у міжнародному праві, тільки держави можуть запропонувати їм захист. Держава вирішує, має фізична або юридична особа громадянство чи ні.
Загалом громадянство регулюється внутрішньодержавним законодавством. Хоч існує декілька міжнародних договорів щодо громадянства, безгромадянства, однак основним джерелом міжнародного права в даному питанні є звичаєве право. Згідно зі ст. 15 Загальної декларації прав людини, «кожна людина має право на громадянство, і ніхто не може бути безпідставно позбавлений громадянства або права змінити своє громадянство» '.
У справі Ноттебома МСС 1955 р.2 Ліхтенштейн звернувся з поданням проти Гватемали, вимагаючи відшкодування шкоди за заходи, що їх вжила Гватемала проти особи та власності Фрідріха Ноттебома, який народився в Німеччині, але згодом отримав громадянство Ліхтенштейну шляхом натуралізації. Гватемала не погоджувалася з тим, що Ліхтенштейн має право звертатися зі скаргою у цій справі, тобто в центрі уваги було питання громадянства Ноттебома. Основне питання, на думку
1 Загальна декларація прав людини 1948 р.// Права людини. Міжнародні
Договори України, декларації, документи / Упоряд. Ю. К. Качуренко.- 2-ге
ВиД-~ К.: Юрінформ, 1992.- С. 21.
2 МоМеЬоЬт Сазе (ЬіесЬіепзіеіп V. Сиаіетаіа) [1955] І.СІ. Кер. 4.
65_____
представників Ліхтенштейну,- чи мають визнати інші держави громадянство Ліхтенштейну, яке Ноттебом набув шляхом натуралізації. На думку Суду, така постановка питання пра-1 вомірна за винятком двох уточнень: по-перше, в даному випадку йдеться про визнання не з будь-якою метою, а тільки з] метою прийняття скарги до МСС, і, по-друге, йдеться не про визнання цього громадянства всіма державами, а тільки Гватемалою. Суд мав вирішити, чи такий акт надання громадянства Ліхтенштейном безпосередньо створював зобов'язання Гватемали визнавати його дію, точніше, визнавати право Ліхтенштейну здійснювати захист свого громадянина в МСС.
Дійсно, Ліхтенштейн як суверенна держава має право надавати громадянство шляхом натуралізації згідно зі своїм за-1 конодавством. У цій сфері міжнародне право не може накладати жодних обмежень на держави. Але Суд повинен був вирі- і шити не це питання, яке стосується правової системи Ліхтенштейну. Питання, чи держава має право здійснювати захист на міжнародній арені, не залежить від законодавства Ліхтенштейну. Здійснювати дипломатичний захист, звертатись до МСС означає перехід у сферу міжнародного права. Саме між-] народне право вирішує, чи держава має право здійснювати такий захист. Проаналізувавши міжнародні арбітражні справи з проблем подвійного громадянства, Суд виявив, що вони надавали перевагу реальному та ефективному громадянству,] що базувалось на тісніших фактичних зв'язках між особою та однією з держав. До уваги бралися різні чинники: переважне місце проживання; місце, де зосереджені основні бізнесові ін-| тереси, сімейні зв'язки, участь у громадському житті тощо.] Аналогічно, коли суди третіх держав мають справу з особою,] яку дві інші держави вважають своїм громадянином, вони зве-] ртаються до міжнародних критеріїв і надають перевагу реаль-І ному та ефективному громадянству.
Отже, було поставлене питання, чи в час натуралізації! Ноттебом був насправді тісніше пов'язаний традиціями, про-] живанням, інтересами, діяльністю, сімейними зв'язками, на-] мірами щодо майбутнього з Ліхтенштейном, ніж з іншою дер-] жавою. У Німеччині Ноттебом народився, мав громадянство! Німеччини за народженням і сімейні зв'язки. У Гватемалі] Ноттебом проживав 34 роки, вів там свій бізнес і там прожи-] вала його сім'я. 1943 року Ноттебом був видворений з цієї] країни. В Ліхтенштейні проживав брат Ноттебома, тут він] перебував короткий час і шляхом натуралізації отримав гро-] мадянство Ліхтенштейну. Дуже швидко після отримання гро-] мадянства Ліхтенштейну Ноттебом повернувся до Гватемали.! Він не мав жодних економічних інтересів у Ліхтенштейні, ] жодних намірів переводити туди свій бізнес. Все це засвідчує,]
ІО з одного боку, були відсутні тісні зв'язки між Ноттебомом а Ліхтенштейном, а з іншого боку, мало місце тривале пробивання та тісні зв'язки між ним та Гватемалою, які натуралізація жодним чином не ослабила. Натуралізація не базувалась на попередньому зв'язку з Ліхтенштейном і не змінила способу життя Ноттебома. МСС вирішив, що Гватемала не була зобов'язана визнавати громадянство, що було надане за таких обставин, а Ліхтенштейн, у свою чергу, не мав права поширювати свій захист на Ноттебома від Гватемали. Отже, перевагу було надано «дійсному та фактичному громадянству» (геаі апсі єїієсїїує паіїопаШу).
Як зазначають професори Вільямс і де Местраль, хоч терміни сШгепзпір (внутрішньодержавне громадянство) та паііопаШу (громадянство для зовнішніх цілей чи «приналежність осіб до держави», «державна належність») і використовуються як синоніми, термін паііопаШу ширший за значенням. Термін сШ2ЄП стосується особи, наділеної усіма політичними та громадянськими правами в державі. Термін паііопаі хоч і включає поняття сШгеп, також стосується і особи, яка не є громадянином, але все ж має право на захист держави і в свою чергу зобов'язана бути відданою їй. Громадянин (а паііопаі) може бути позбавлений громадянських прав, але при цьому не втратить державної належності (а паііопаі тау Ье йепіей ІЬе гі^Мз оі сіигепзЬір Ьиі; тії поі; Іозе ІЬе пайопаШу іізеії оп іЬіз Ьазез) 1. Як приклад наводиться справа Кагане V. Парізі та Австрійської держави 2, у якій було вирішено, що, хоч євреї в Румунії були позбавлені привілеїв громадян, вони залишались громадянами цієї держави з точки зору міжнародного права.
Відзначимо деяку понятійну плутанину, яка існує з терміном «паііопаіііу» в українському перекладі. У західних джерелах поняття «паііоп», як правило, має значення «держава», «політична нація», а термін «паііопаШу» означає не національність (цьому термінові в англійській мові відповідає еіЬпі-сіїу), а державну приналежність. Пояснюється це тим, що відносної національної однорідності тут було досягнуто ще перед XIX століттям. Натомість у Східній Європі національні відмінності підкреслювались і навіть до певної міри плекались. Цією національною різноманітністю можна було легко виправдати ідею створення нової спільності людей, як-от «радянського народу» в СРСР.
Понятійна плутанина простежується вже на рівні термінів «нація» (паііоп) і «держава» (зіаіе). З одного боку, ці терміни
8. А. апсі йе Мезігаї А. Ь. С. Ап Іпігосіисііоп 1о Іпїегпаиопаі 2а есі.- 1987.- Р. 290. 2КаЬапе V. Рагізі аші іЬе Аивігіап 8*а1;е (1929-1930), 5 Апп. Ьі%. 213.
.66
РОЗДІЛ 5
поняття громадянства в міжнародному праві
67.
часто використовуються як синоніми: наприклад, Ліга Націй була лігою держав, Організація Об'єднаних Націй є організацією держав. З іншого боку, група вчених, зокрема В. Кон-нор, наполягає на тому, що поняття «нація» і «держава» далекі від того, щоб бути синонімами. Для В. Коннора нація - це «самопізнавальна» (зеіі-алуаге), «самосвідома» (зеії-сопзсіоиз), «самовиокремлювала етнічна група» (зе1і-<ііііегеп1л.а1;т£ еіЬпіс £гоир), а націоналізм — це «самоідентифікація народу з нацією» '.
Однак варто ще раз підкреслити, що громадянство регулюється внутрішньодержавним законодавством. Для визначення сенсу громадянства важливим є сполучення прав і обов'язків особи і держави, а також наявність у громадянина окремих конкретних прав, якими є політичні права, і передусім виборче право. Саме з наявністю в особи виборчого права звичайно пов'язують стан її громадянства. Однак у деяких країнах припускається можливість участі у голосуванні на місцевих і навіть загальних виборах іноземців. Так, згідно зі ст. 26 Конституції Австрії, виборче право на основі міждержавних угод може бути надане особам, які не є громадянами цієї держави.
Саме виборче право як суб'єктивне право особи (громадянина) поділяється на активне і пасивне виборче право. Активне виборче право — це встановлене законом право громадянина брати участь у виборах до органів державної влади насамперед шляхом голосування. Пасивне виборче право означає право балотуватися на відповідні посади, тобто право бути обраним. Можливість надання активного і пасивного виборчого права завжди зумовлювалась певними вимогами до потенційних учасників виборів. У ХУШ-ХІХ ст. це були цензи майнового характеру, вікові цензи. Останні поступово знижувались для активного виборчого права. У більшості держав Європи він становить 18 років, однак у Туреччині, Швейцарії та Японії цей ценз і нині дорівнює 20 рокам. У наші дні зберігається різниця між віковими цензами для активного і пасивного виборчого права.
Еволюція виборчого права привела до скасування статевого цензу і надання відповідних прав жінкам. Уперше активне виборче право було надане жінкам у США (у шести штатах воно було встановлене до Першої світової війни, на федеральному рівні - у 1920 р., в цілому ряді європейських країн це було зроблено після Другої світової війни, а у Швейцарії -в 1971 р. За Конституцією УНР виборче право було надане жінкам ще 1918 року. Одна з характерних рис виборчого права ХІХ-ХХ ст.- наявність цензу осілості.
1 Див.: Вулф К. Етнічний націоналізм: Аналіз і захист. Пер. з англ. // Націоналізм: Антологія / Упоряд. О. Проценко, В. Лісовий.- К.: Смолоскип, 2000.- С. 493.
Набуття і втрата громадянства |
Способи набуття громадянства в загальному порядку поділяються на набуття громадянства в результаті:
а) народження за правом крові (іиз
заП£иіпіз) та за правом ґрунту (іиз зоїі). Деякі
держави використовують один з цих принци
пів, інші (Україна, Велика Британія, Канада) -
обидва. В цілому законодавство більшості дер
жав поєднує обидва принципи;
б) прийняття до громадянства (натуралізації).
У виключних випадках можливі такі спо
соби набуття громадянства:
- групове надання громадянства чи колек
тивна натуралізація - трансферт;
- оптація чи вибір громадянства;
- реінтеграція чи відновлення у громадян
стві.
Натуралізація - індивідуальне прийняття до громадянства на прохання зацікавленої особи. Як правило, натуралізація здійснюється з урахуванням певних умов, що передбачені в законі. Так, в Законі України «Про громадянство України» 2001 р.1 передбачено такі умови натуралізації:
1) визнання і дотримання Конституції України та законів
України;
2) зобов'язання припинити іноземне громадянство або не-
перебування в іноземному громадянстві (для осіб, які були
громадянами держав, міжнародні договори України з якими
дозволяють особам звертатися для набуття громадянства Украї
ни за умови, якщо доведуть, що вони не є громадянами іншої
договірної сторони);
3) безперервне проживання на законних підставах на тери
торії України протягом останніх п'яти років;
4) отримання дозволу на постійне проживання в Україні;
5) володіння державною мовою або її розуміння в обсязі,
Достатньому для спілкування;
6) наявність законних джерел існування. Ця умова не по
ширюється на осіб, яким надано статус біженця в Україні або
притулок в Україні.
Положення, передбачені п.п. 3-6 ч. 2 цієї статті, не поширюються на осіб, які мають визначні заслуги перед Україною, 1 на осіб, прийняття яких до громадянства України становить ДеРжавний інтерес для України (ст. 9).
Проблеми громадянства, зокрема набуття громадянства, ре-гУлюються і низкою міжнародних договорів. Під час Гаазької
ВВР.- 2001.- № 13.- Ст. 65.
.68
РОЗДІЛ 5
поняття громадянства в міжнародному праві
69_
кодифікаційної конференції 1930 р. було проголошено, що хоч громадянство в першу чергу є проблемою національного права кожної держави, значною мірою воно регулюється принципа-] ми міжнародного права1.
Згідно зі ст. 12 Гаазької конвенції щодо деяких питань, які торкаються колізій законів про громадянство 1930 р., «норми законів, які надають громадянство за народженням на певній території держави, не застосовуються автоматично до дітей осіб, які мають дипломатичний імунітет у державі, де народилась дитина».
У законодавстві багатьох держав є положення, згідно з] якими дитина, батьки якої невідомі, отримує громадянство держави, на території якої її знайдено. Згідно зі ст. 14 Гаазь-І кої конвенції щодо колізій законів про громадянство «знайда (а іоипсііт^) вважається таким, що народився на території | держави, де його було знайдено, доки не буде доведено проти-! лежне». Це в багатьох випадках застосовується і до дітей, народжених від батьків, громадянство яких невідоме або які є апатридами.
Питання про громадянство стає актуальним, коли має місце шлюб з іноземцем. Більшість держав нині відповідно до Конвенції ООН про громадянство заміжньої жінки 1957 р.І дотримуються рівноправності статей і встановлюють, що вступ жінки у шлюб сам по собі не впливає на її громадянство. Ра-І зом з тим в багатьох державах, зокрема і в Україні, навіть] передбачається спрощений порядок набуття громадянства заміжньою жінкою.
Відомі у багатьох країнах випадки надання почесного громадянства за міжнародним правом не означають натуралізацію. І
Відповідно до Закону України «Про громадянство У краї-1 ни» від 18 січня 2001 р. громадянство України набувається: І
1) за народженням;
2) за територіальним походженням;
3) внаслідок прийняття до громадянства;
4) внаслідок поновлення у громадянстві;
5) внаслідок усиновлення;
6) внаслідок встановлення над дитиною опіки чи піклування;!
7) внаслідок встановлення над особою, визнаною судомі
недієздатною, опіки;
8) у зв'язку з перебуванням у громадянстві України одного!
чи обох батьків дитини;
9) внаслідок встановлення батьківства;
10) за іншими підставами, передбаченими міжнародними!
договорами України.
Виділяють три форми втрати громадянства:
- автоматична втрата громадянства;
- вихід з громадянства;
- позбавлення громадянства.
Автоматична втрата громадянства є типовою формою втрати громадянства, наприклад в законодавстві США. Там існує таК звана доктрина вільної експатріації. Якщо якась особа, що мала американське громадянство, натуралізувалася за кордоном, вона автоматично втрачає американське громадянство.
Вихід з громадянства - це втрата громадянства на основі рішення компетентних органів держави, що виноситься на прохання зацікавленої особи.
Позбавлення громадянства, на відміну від виходу з громадянства, здійснюється з ініціативи державних органів зазвичай як покарання за ворожу цій державі діяльність. Аналогом позбавлення громадянства є випадки насильницької (обов'язкової) зміни громадянства чи «колективної натуралізації». Суди не раз стверджували, що міжнародне право не дозволяє насильницької зміни громадянства. США, Велика Британія, Франція та інші держави часто висловлювали протест проти положень «насильницької натуралізації», що мали місце в законах латиноамериканських держав 1.
Низка норм щодо втрати громадянства міститься в Конвенції ООН про скорочення безгромадянства 1961 р. Так, згідно зі ст. 5, якщо закон держави передбачає втрату громадянства внаслідок якоїсь зміни в особистому статусі, як-от одруження чи розлучення, узаконення, визнання чи усиновлення, така втрата можлива тільки за умови набуття іншого громадянства. Конвенція допускає можливість втрати громадянства особою, яка довгий час проживає за кордоном, за умови, що цей час становить не менше як сім послідовних років.
Згідно зі ст. 19 Закону України «Про громадянство України» громадянство України втрачається:
1) якщо громадянин України після досягнення ним повно
ліття добровільно набув громадянство іншої держави;
2) якщо іноземець набув громадянство України і не подав
У порядку, передбаченому частиною п'ятою статті 8, пунктом
£ частини другої статті 9 та частиною другою статті 10 цього
Закону, документ про припинення іноземного громадянства
а"° Декларацію про відмову від нього;
3) якщо іноземець набув громадянство України і скористав
ся правами або виконав обов'язки, які надає чи покладає на
Нього іноземне громадянство;
1 Вгошпііе І.- Ор. сН.- Р. 388.
______ 70 РОЗДІЛ 5
ііе І.- Ор. сії.- Р. 405.
поняття громадянства в міжнародному праві
4) якщо особа набула громадянство України на підставі
статті 9 цього Закону внаслідок подання свідомо неправдивих
відомостей або фальшивих документів;
5) якщо громадянин України без згоди державних органів
України добровільно вступив на військову службу, на роботу в
службу безпеки, правоохоронні органи, органи юстиції або
органи державної влади чи органи місцевого самоврядування
іншої держави.
Положення пунктів 1, 2, 3, 5 частини першої цієї статті не застосовуються, якщо внаслідок цього громадянин України стане особою без громадянства.
Подвійне громадянство |
Через застосування іиз зап^иіпіз і іиз зоїі, поєднаних з натуралізацією, особа може мати більше як одне громадянство. Подвійне громадянство має певні негативні наслідки, зокрема наслідки, пов'язані з наданням дипломатичного захисту особам з подвійним громадянством; наслідки, пов'язані з військовою службою осіб з подвійним громадянством тощо. Питанню військового обов'язку біпатридів присвячений Гаазький протокол про військовий обов'язок у деяких випадках подвійного громадянства 1930 р., Європейська конвенція про скорочення випадків множинного громадянства і військовий обов'язок 1963 р. Наприклад, між Португалією та Німеччиною було укладено договір про подвійне громадянство. Термін військової служби у цих державах різний: у Німеччині - півтора роки, а в Португалії — один рік. Якщо людина, маючи громадянство обох цих держав, відслужила рік у війську Португалії, то, перетнувши кордон Німеччини, вона повинна ще півроку відслужити — вже за законом Німеччини. Так само виникає питання й тоді, коли біпатрид скоїв злочин: де, в якій саме країні, він має відбувати покарання 1.
Згідно зі ст. 4 Гаазької конвенції щодо колізій законів про громадянство 1930 р. «Держава не може надавати дипломатичного захисту одному з її громадян проти держави, чиє громадянство така особа також має». Згідно зі ст. 5 «на території
1 Шульга М. Подвійне громадянство у часі і просторі // Політика і час—І 1995.- № з.- С. 4.
третьої держави особа, що має більш як одне громадянство, буДе розглядатись так, ніби вона має тільки одне громадянство»- Третя держава, як правило, в цій ситуації рахується з громадянством тієї держави, з якою особа з подвійним громадянством має найміцніший фактичний зв'язок (принцип ефективного громадянства).
Згадана Гаазька конвенція, глава II багатосторонньої Європейської конвенції про скорочення випадків множинного громадянства 1963 року, низка двосторонніх договорів спрямовані на ліквідацію наслідків подвійного громадянства.
Інший вид договорів про подвійне громадянство - це договори, спрямовані на ліквідацію подвійного громадянства як такого. Вони встановлюють право оптації громадянства для осіб з подвійним громадянством. В Україні подвійне громадянство не дозволяється і може мати місце тільки на основі двосторонніх договорів.
Проблема подвійного громадянства стає однією з найгост-ріших проблем Німеччини. Одним із найголовніших напрямків передвиборної програми правлячої коаліції СДПН - Партії зелених у січні 1999 р. було винесення на обговорення проекту нового закону про подвійне громадянство. До цього часу будь-який іноземець, що хотів стати громадянином ФРН, повинен був офіційно відмовитись від попереднього громадянства. Опозиційний партійний блок ХДС-ХСС виступив з протестом проти програми правлячої коаліції.
Проблеми, пов'язані з подвійним громадянством, розглядались і міжнародними судами та арбітражами. Так, у справі братів Каневаро х 1912 р. Постійний арбітражний суд в Гаазі розглянув скаргу Італії проти Перу щодо боргу перуанського уряду братам Каневаро. Щодо статусу одного з братів Суд вирішив, що він був перуанцем за народженням та італійцем за ст. 4 Італійського цивільного кодексу, оскільки його батько був італійцем. Кілька разів Рафаель Каневаро діяв як громадянин Перу, балотуючись до Сенату та прийнявши посаду в Генеральному консульстві Нідерландів. На основі цього уряд Перу мав право вважати його громадянином Перу і заперечити його статус позивача як італійця. Тому двом братам Каневаро, які були чистими італійцями, позов був дозволений, а Рафаелю Каневаро було відмовлено в скарзі проти Перу.
Однак у справі А-18 (Ігап - И8 Сіаітз ТгіЬипаі) 1984 р. шістьма голосами проти трьох було вирішено, що громадяни Ірану, котрі також були громадянами СІЛА, могли подавати скарги проти Ірану. Серед арбітрів шестеро були із західних Держав і троє іранців.
'Сапеуаго Сазе (Паїу V. Реги) (1912)6 11 К.І.А.А. 397, 6 Ат.«Ї.Іп1;.Ь. 746.
.72
РОЗДІЛ 5
поняття громадянства в міжнародному праві
73.
Проблема осіб без громадянства, біженців та іноземців |
Безгромадянство може виникнути з низки причин: колізію законів про громадянство, зміну суверенітету над територією тощо і може бути з моменту народження (абсолютне) та наступити в результаті втрати громадянства (відносне). Питанням правового статусу осіб без громадянства (апатридів) присвячені Конвенція про статус апатридів 1954 р. та Конвенція про скорочення безгромадянства 1961 р. Остання, наприклад, передбачає, що особи повинні набувати громадянства держави народження, якщо в протилежному випадку вони будуть без громадянства. Однак обидві конвенції отримали незначну кількість ратифікацій. Конвенція про статус апатридів 1954 р. зобов'язує зрівняти їх статус з іноземцями у внутрішньодержавному праві. Це ще не означає права на дипломатичний захист з боку вітчизни, яке мають іноземці, однак і в цьому плані спостерігається тенденція до визнання права держави на дипломатичний захист осіб без громадянства, які постійно проживають на її території ї.
Після проголошення Загальною декларацією прав людини права на громадянство Економічна і Соціальна Рада ООН (ЕКОСОР) визнала, що проблема апатридів вимагає прийняття державами заходів, спрямованих на визнання за кожним права на ефективне громадянство 2.
Біженці - це особи, які залишили країну, в якій вони постійно проживали, в результаті переслідувань, військових дій чи інших надзвичайних обставин. Проблемі біженців присвячено низку міжнародних договорів, зокрема Конвенцію про статус біженців 1951 р., яка набула чинності в 1954 р. 1966 р. ГА ООН прийняла Протокол щодо статусу біженців, який передбачав деякі зміни до Конвенції. Оскільки Конвенція щодо статусу біженців поширюється тільки на тих осіб, які стали біженцями в результаті подій, що відбулися до 1 січня 1951 р., і з огляду на те, що від часу прийняття Конвенції з'явились нові ситуації щодо біженців, виникла необхідність у прийнятті такого Протоколу. Одним з перших відомих в історії біженців був Едіп, який вбив свого батька і одружився зі своєю матір'ю, через що і мав залишити свою країну. Найбільші в історії потоки біженців -це понад мільйон росіян, які не могли повернутись до більшовицького режиму; 1,5 млн вірмен з Туреччини на початку XX ст. З біженцями тісно пов'язане ім'я Нансена - Верховного
комісара Ліги Націй у справах біженців, який ввів так званий лансенівський паспорт для біженців. Великі потоки біженців мали місце після Другої світової війни, після Китайської революції 1949 р., Корейської війни; 5 млн біженців у 80-х рр. втекли з Афганістану до Ірану. Велика кількість біженців є у Центральній Америці, багато косівських албанців змушені були покинути Косово через етнічні чистки - і це тільки деякі приклади з великої кількості подібних випадків, коли люди масово були вимушені залишати країну свого постійного проживання.
В Україні тільки за 6 місяців 1998 р. 2 тисячі іноземців отримали офіційний статус біженців. Протягом 1995-1997 рр. до України прибуло 1 млн 106 тис. осіб *.
Основними принципами права щодо біженців є:
1) заборона видворення («поп-геіоиіетепі;») згідно зі ст. 33
Конвенції щодо статусу біженців: «Жодна договірна держава
не повинна виганяти чи повертати («геіоиіег») біженця будь-
яким способом до кордонів територій, де їхнє життя чи свобо
да будуть під загрозою через расу, релігію, національність,
членство у певній соціальній групі чи політичні переконання».
2) недискримінація;
3) возз'єднання сімей.
Контроль за дотриманням прав біженців здійснює Управління Верховного комісара ООН у справах біженців (УВКБ ООН), статут якого був затверджений ГА ООН 1950 р.2.
Правове становище (режим) іноземців, як правило, визначають як сукупність прав та обов'язків іноземців на території даної держави. Виділяють три види режиму іноземців: національний режим, режим найбільшого сприяння та спеціальний режим.
Національний режим означає зрівняння іноземців з власними громадянами. Режим найбільшого сприяння найчастіше встановлюється на основі принципу взаємності, і положення про такий режим найчастіше зустрічаються в торгових договорах. Спеціальний режим - це надання іноземцям у певній сфері певних прав і встановлення для них певних обов'язків, що відрізняються від тих, які передбачені в даній сфері для власних громадян. Наприклад, у радянській практиці в договорах з деякими державами був передбачений спрощений порядок переходу державних кордонів мешканцями прикордонних районів для відвідування родичів.
Загальні положення щодо статусу іноземців були закріплені ГА ООН 1985 р. в Декларації про права людини щодо осіб, які не є громадянами країни, в якій вони проживають, де, зокрема, вказується на неприпустимість масового вислання іноземців, які на законних підставах перебувають на території країни.
1 Лукашук И. И. Международное право. Особенная часть. Учебник.- М.: Издательство БЕК, 1998.- С. 25.
.74 |
2Кез. 319. 11 Аи£. 1950. В III (XI).
РОЗДІЛ 5
І
1 Юридичний вісник України.- 24-30 верес. 1998.
2 КезоііШоп 428 (V) 14 Бес. 1950.
поняття громадянства в міжнародному праві
75_
РОЗДІЛ 6
77_
І
Якщо у попередньому варіанті Проекту статей в контексті І міжнародних протиправних актів проводилось розмежування понять «міжнародні злочини» та «міжнародні делікти» (правопорушення), то в остаточному його варіанті таке розмежування не проводиться. Зокрема, в статті 19 попереднього Проекту статей передбачалось, що всі порушення міжнародних зобов'язань є міжнародно-протиправними діями незалежно від предмета порушеного зобов'язання. Однак міжнародно-проти- і правна дія, яка виникає в результаті порушення державою міжнародного зобов'язання, настільки важливого для захисту життєво важливих інтересів міжнародного співтовариства, що його порушення розглядається як злочин міжнародним співтовариством в цілому, є міжнародним злочином. Згідно з ч. З ст. 19 передбачалось, що міжнародні злочини можуть, зокре-1 ма, виникати в результаті порушення зобов'язань, що заборо-1 няють агресію, встановлення чи збереження силою колоніального панування, рабство, геноцид, апартеїд, масове забруднення атмосфери чи морів. Усі інші міжнародно-протиправні діяння визнавались міжнародними правопорушеннями (деліктами). Отже, згідно з такими нормами вважалось, що деякі про-! типравні діяння, вчинені державами та їх урядами, виходили за межі деліктної відповідальності і тягли за собою кримінальну відповідальність.
Однак проблема, чи можуть держави нести кримінальну відповідальність, була дуже спірною. Багато вчених вважали, що державна відповідальність обмежується зобов'язанням і компенсувати збитки. Інші ж доводили, що особливо після 1945 р. ставлення до деяких злочинів держав змінилось настільки, що вони були введені в царину міжнародного права1. Спеціальний доповідач (гаррогіеиг) Комісії у коментарі до ст. 19 Проекту статей зазначив три специфічні зміни після 1945 р.1 у цьому контексті: 1) розвиток поняття іиз со^епз як принци-' пів, від яких жодне відхилення неприпустиме; 2) виникнення індивідуальної кримінальної відповідальності безпосередньо за ; міжнародним правом; 3) положення Статуту ООН щодо засто-| сування дій проти держав, які загрожують миру та чинять і акти агресії. На запитання, чи держава може бути притягнута ■ до кримінальної відповідальності, Комісія міжнародного права на початкових етапах роботи над Проектом статей відповідала, що є достатньо підстав говорити про деякі діяння дер-жав як про «міжнародні злочини», тобто про міжнародні про- І типравні діяння, які серйозніші, ніж інші, а отже, повинні ! тягти за собою більш жорсткі юридичні наслідки.
Однак, як зазначалось вище, остаточний варіант Проекту статей 2001 р. не містить поняття «міжнародний злочин» і не передбачає кримінальної відповідальності держави.
У Проекті статей також зазначаються «обставини, що виключають протиправність», а саме:
а) згода держави на певну поведінку іншої держави, що не
відповідає міжнародному зобов'язанню цієї іншої держави, в
рамках отриманої згоди;
б) самооборона згідно зі ст. 51 Статуту ООН;
в) здійснення міжнародно-правових санкцій, тобто право
мірна реакція держави на міжнародне правопорушення;
г) форс-мажор (непереборна сила) і непередбачений випа
док;
д) лихо (гіізігезз), коли особа вимушена не дотримуватись
зобов'язання заради врятування свого життя чи життя довіре
них їй осіб;
є) стан крайньої необхідності.
Держава несе відповідальність за міжнародно-протиправну дію стосовно іншої сторони договору. Але є протиправні діяння, які зачіпають інтереси цілого міжнародного співтовариства, такі, наприклад, як забруднення довкілля. Міжнародний Суд Справедливості визнав існування таких зобов'язань ег§а отпез Ч Держави зобов'язані дотримуватись імперативних норм міжнародного права (ст. 26).
Правові наслідки міжнародно-протиправних діянь описані в частині 2 Проекту статей. Відповідальність може бути пряма чи непряма. Пряма відповідальність застосовується до держави, коли вона чинить будь-яке протиправне діяння щодо іншої держави, наприклад, вторгається на територію іншої держави, захоплює іноземний корабель чи літак, порушує договір тощо. Відповідальність також виникає, коли шкода, завдана іншій державі, є непрямою. Прикладом є неспроможність держави відшкодувати шкоду, нанесену громадянину держа-ви-позивача.
Міжнародне право не зовсім чітко розрізняє об'єктивну відповідальність, тобто відповідальність незалежно від наявності вини (зігісЬ ИаЬіШу), та відповідальність за наявності вини (іаиіі; ііаЬШіу). Об'єктивна відповідальність більш типова для міжнародного права. Прикладом її є порушення договору. На відміну від цього забруднення довкілля, як правило, тягне відповідальність тільки за наявності вини. Тоді розглядається природа відповідальності, зокрема, чи правопорушення було умисним, чи з необережності.
1 Ве АгесНада Е. ^. Іпіегпаїіопаі Нитап КівЬїз.- V. 159.- Р. 1.
іп *Ье Разі; ТЬігй оі ІЬе Сеігіигу //І
'Вагсеіопа Тгасііоп, рага. з.
Ролуег Со. Сазе.- І.С..І. Кер.- 1970.- V. 3.-
.78
РОЗДІЛ 6
міжнародно-правово відповідальність
79_
Проект статей виділяє такі форми відшкодування шкоди (герагаіїоп), завданої в результаті міжнародно-протиправної дії, як реституція (відновлення ситуації, яка існувала до міжнародно-протиправної дії); компенсація (в тій мірі, в якій відшкодування не було зроблене в результаті реституції); сатисфакція (визнання протиправної дії, вираження жалю з приводу цієї дії, формальне вибачення чи в інший спосіб); пеня (для забезпечення повного відшкодування шкоди); контрибуція до нанесеної шкоди (ст. 34-39).
Прикладом відповідальності держави за порушення договору може бути справа Джейфа *. У 1981 р. м-ра Джейфа, громадянина Канади, було викрадено з Канади двома американськими поручителями застави, що діяли нібито від імені влади штату Флорида, де Джейфа було звинувачено у шахрайстві в земельних справах і випущено під заставу. Джейфа було звинувачено і засуджено до 35 років тюремного ув'язнення та штрафу в $152,250.00. Канадський уряд заявив протест урядові СІЛА щодо викрадення, і канадське посольство у Вашингтоні надіслало 6 дипломатичних нот, в яких заявлялось про порушення договірних зобов'язань США та порушення суверенітету Канади. Ще в 1971 році між Канадою та США було укладено Договір про екстрадицію, і викрадення Джейфа було порушенням цього договору. Це протиправне діяння потягло відповідальність США перед Канадою. У 1983 р., після апеляції, Джейфа було звільнено з в'язниці у Флориді і дозволено повернутись до Канади. У 1986 р. двоє поручителів застави, які викрали Джейфа, були видані Канаді, де засуджені за викрадення. На підтвердження взаєморозуміння того, що вони і надалі будуть співпрацювати, щоб не допускати викрадення через кордон, у 1988 р. уряди Канади та США обмінялись листами.
Іншим прикладом того, що держави намагаються виконувати свої зобов'язання за договорами, зокрема договорами про екстрадицію, є справа Верховного Суду Канади «США проти Бернсів» 2001 р. 2. Двоє канадців, підозрюваних у вбивстві в штаті Вашингтон у США, були заарештовані після їх повернення в Канаду. Міністр юстиції Канади підписав наказ про видачу їх штатові Вашингтон згідно з канадсько-американським договором про екстрадицію. Справа, однак, ускладнювалась тим, що у випадку визнання їх винними за законодавством цього штату їм загрожувала смертна кара. Тому апеляційний суд Британської Колумбії відмінив рішення міністра юстиції і зобов'язав його отримати запевнення у тому, що смертну кару не буде застосовано як вид покарання у випадку видачі підозрюваних.
1 ^аіе Сазе, Сапайа V. ХІпИей 8Шез (1981-1984).
2 ІІпііесІ Зіаіез V. Вигпз.- 8СС- 2001.- V. 7.- Рііе N0. 26129 (ГеЬгиагу
15, 2001).
У справі каналу Корфу 1949 р. Міжнародний Суд прийняв рішення про те, що кожна держава «зобов'язана не дозволяти використовувати свою територію для дій, що суперечать інтересам інших держав»1. Сполучене Королівство, два військові кораблі якого були пошкоджені мінами під час транзиту через канал Корфу в межах територіального моря Албанії, подало скаргу проти Албанії на тій підставі, що Албанія знала про те, що Німеччина розмістила міни в цьому каналі, але не попередила про це. Суд вирішив, що оскільки Албанія знала або повинна була знати про це, вона вчинила протиправне діяння — бездіяльність.
Згідно з Проектом статей 2001 р. держава є відповідальною за дії своїх органів будь-якої з гілок влади (ст. 4) чи органів, наділених владними повноваженнями (ст. 6), а також за поведінку осіб, що діють від імені держави (ст. 5). Згідно зі ст. 7 держава буде відповідати за їхні дії, навіть якщо вони перевищили свої повноваження. В той же час держава не є відповідальною за дії осіб, які не діяли від імені держави, та за дії повстанських рухів, які не стали новим урядом.
Протягом останніх двохсот років міжнародне право розробило стандарти та механізми захисту життя, свободи та економічної безпеки громадян однієї держави, які відвідують, проживають чи здійснюють економічну діяльність в іншій державі. Міжнародні трибунали вважають, що держави повинні дотримуватись міжнародних стандартів щодо іноземців і не можуть на свій захист використовувати той аргумент, що з громадянами цієї держави поводяться так само, як з іноземцями. Загальне правило відповідальності за завдання шкоди іноземцям: держава А буде відповідати перед державою В, громадянином якої є іноземець.
Держава може оскаржити справу приватної особи, яка є її громадянином, після того як ця приватна особа вичерпала всі можливі засоби свого захисту. Так, у справі Мавромматіса2 1924 р. Постійний суд міжнародної справедливості Ліги На-ЦЇй підтвердив, що спір спершу виник між приватною особою -містером Мавромматісом, громадянином Греції, та Великою Британією за відмову палестинських властей за британським мандатом визнати його права згідно з контрактами, укладеними з Оттоманською імперією, що була попереднім сувереном у Палестині. Згодом цей конфлікт вступив у нову стадію - спо-РУ між двома державами, оскільки держава має право захи-Щати свого громадянина, права якого порушуються в результаті дій іншої держави, що суперечать міжнародному праву.
1 Согїи СЬаппеі Сазе (И. К. V. АІЬапіа).- І.С.ХКер.- 1949.- V. 4.
2 Мауготтаііз Раіезііпе Сопсеззіопз Сазе (Огеесе V. И. К.) [1924], РСІ<І.,
. А, N0. 2, а* 12.
РОЗДІЛ 6
міжнародно-правова відповідальність
І
Індивідуальна відповідальність за міжнародним правом |
Прийнявши визначення поняття «міжнародно-протиправне діяння», Комісія відносить його тільки до діянь держави. На відміну від цього, вирази «злочин за міжнародним правом», «воєнний злочин», «злочин проти миру», «злочин проти людства» тощо, які використовуються в низці конвенцій та інших міжнародних актів, стосуються індивідуальних злочинів, за які держави повинні відповідно покарати винних осіб згідно з нормами міжнародного права. Під час роботи над Проектом статей Комісія неодноразово підкреслювала, що приписування державі міжнародного протиправного діяння цілком відрізняється від інкримінування певних дій певним індивідуальним чи колективним органам, і обов'язок покарання за такі індивідуальні дії не є формою міжнародної відповідальності, що застосовується до держави за вчинення міжнародно-протиправного діяння.
Отже, міжнародне право чітко розмежовує поняття «міжнародно-протиправне діяння держави» та «злочин за міжнародним правом», суб'єктом якого є особа чи організація. Відповідно, міжнародно-протиправне діяння тягне за собою обов'язок держави відшкодувати завдану шкоду у формі реституції, компенсації чи сатисфакції. Серйозне порушення зобов'язання згідно з імперативною нормою міжнародного права вимагає співробітництва держав для припинення такого порушення. Злочин за міжнародним правом передбачає притягнення особи до кримінальної відповідальності судом держави, де вчинено злочин, або міжнародним судовим органом, наділеним відповідними повноваженнями.
Індивідуальна відповідальність за грубі порушення прав людини залишається спірним питанням у міжнародному праві. Тривалий час вважалось, що міжнародне право розглядає дії суверенних держав і не передбачає покарання індивідам та організаціям. Там, де злочинні діяння є діяннями держави, ті, хто вчинили їх, не відповідають особисто, а захищені доктриною суверенітету держави.
Першою спробою порушити цю неписану норму був Вер-сальський договір 1919 р., статті якого передбачали право притягати до відповідальності осіб, звинувачених у порушенні законів та звичаїв війни. Союзні держави вимагали суду над 901 особою, але Німеччина відмовилась це виконати. 13 осіб були притягнені до кримінальної відповідальності, з них 6 підсудних були виправдані. Суд мав відбутись і над кайзером Вільгельмом, але цього так і не сталося. Отже, незважаючи на
спроби союзників примусити Німеччину покарати військових злочинців, насправді відбулось лише кілька судових процесів.
Вирішальну роль у визнанні кримінальної юрисдикції над особою у міжнародному праві відіграв Нюрнберзький міжнародний військовий трибунал. Парадигма відповідальності, за словами професора Р. Тейтела, зрушилась від національних процесів до міжнародних та від колективних до індивідуальних1. На думку Трибуналу, «міжнародне право покладає обов'язки як на індивідів, так і на держави. Злочини проти міжнародного права скоюють люди, а не абстрактні одиниці, і тільки покаранням індивідів, які коять такі злочини, можна реалізувати положення міжнародного права». Згідно зі ст. 7 Статуту Нюрнберзького трибуналу, «службовий статус обвинуваченого, незалежно від того, чи є він главою держави, чи відповідальним службовцем, не розглядається як такий, що звільняє його від відповідальності чи пом'якшує покарання» 2.
Індивідуальна відповідальність також передбачається Конвенцією про запобігання злочинові геноциду та покарання за нього 1948 р., згідно з якою особи, звинувачені у злочині геноциду, повинні постати перед судом держави, на території якої було вчинено злочин, або перед таким міжнародним кримінальним трибуналом, який має юрисдикцію стосовно його сторін. Принцип «покарай або видай» використовується також у Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання 1984 р. Сторони цієї Конвенції повинні покарати за акти катування чи спроби катування згідно з національним законодавством, передати справу компетентним органам з метою притягнення до кримінальної відповідальності або видати підозрюваних згідно з договорами про екстрадицію між дер-жавами-учасницями або на основі Конвенції проти катувань.
Резолюції Ради Безпеки ООН про створення Міжнародного карного трибуналу щодо Руанди та Міжнародного карного трибуналу щодо колишньої Югославії, рішення Югославського трибуналу у справі Душко Тадіча, Радіслава Крстіча3 та інших справах також передбачають індивідуальну відповідальність за злочин геноциду, воєнні злочини, злочини проти людства. Ані службовий статус обвинуваченого, ані його підлеглість не звільняють від кримінальної відповідальності. Проте той факт, що обвинувачений виконував наказ уряду чи керівництва, може враховуватись для пом'якшення покарання.
1 Теііеі Я. ТгапзШопаі <Іигівргис1епсе: ТЬе Коїе оі Ьате іп РоШісаі
Тгапзїогтаіїоп // Уаіе Ь. і.- 1996.- V. 106.- Р. 2039.
2 МигетЬег£: СЬагіег оі і)ле Іігіегпаиопаі МіїНагу ТгіЬипаі (1945) // Кгіїг
N. «Г. єй. ТгапзШопаі .Іизисе: Но\у Етег£Іп£ Бетосгасіез Кескоп тіЬ Гогтег
Ке£ітез.- V. З,- ЛУазЬіпеіоп, Б.С.: ШНегі 81а1;ез ІпзШиіе оі Реасе Ргезз,
1995.- р. 464.
3 ІСТУ Рго8еси*ог V. Кгзїіс, Сазе N0.: ІТ-98-33-Т (Аиеизі; 2, 2001).
РОЗДІЛ 6
міжнародно-правова відповідальність
83.
І
Важливим кроком на шляху утвердження індивідуальної відповідальності стало прийняття Римського статуту Міжнародного кримінального суду (надалі - МКС) у липні 1998 р., який встановлює юрисдикцію Суду щодо злочину геноциду, злочинів проти людства, воєнних злочинів та злочину агресії. Під час роботи над проектом були спроби включити до нього порушення конкретних міжнародних угод, спрямованих проти викрадення або захоплення повітряних кораблів, тероризму, незаконного обігу наркотичних засобів, катування тощо. Однак не було досягнуто консенсусу щодо механізмів віднесення цих питань до юрисдикції МКС, тому вони не були включені до Статуту. З 1 липня 2002 р. Міжнародний кримінальний суд розпочав свою роботу.
Україна підписала Статут МКС 20 січня 2000 р., однак ще не ратифікувала його. 13 лютого 2001 р. Президент України Л. Кучма звернувся до Конституційного Суду України з конституційним поданням про надання висновку щодо відповідності Конституції України Римського статуту Міжнародного кримінального суду. Як зазначається в поданні, підставою для цього подання стала вимога частини другої статті 9 Конституції України та пункту 9 статті 7 Закону України «Про міжнародні договори України» щодо необхідності попереднього внесення змін до Конституції України в разі, якщо положення міжнародного договору, який планується ратифікувати, суперечать положенням Конституції України, а також вимоги статті 120 Римського статуту МКС, згідно з якою під час ратифікації «до цього Статуту не можна робити ніяких застережень». Така практика внесення змін до Конституції у зв'язку з ратифікацією Статуту МКС мала місце у Франції і деяких інших державах.
Оскільки до цього часу не прийнято окремого міжнародного договору, який би передбачав обов'язок покарати осіб, винних у вчиненні злочинів проти людства, багато фахівців-між-народників вважають, що це норма міжнародного звичаєвого права. Конвенція ООН про незастосування термінів давності до воєнних злочинів та злочинів проти людства 1968 р. та Європейська конвенція 1974 р. такого ж змісту залишаються ратифікованими невеликою кількістю держав.
За міжнародним звичаєвим правом до злочинів проти людства може бути застосована універсальна юрисдикція, однак на практиці лише кілька держав фактично визнали її. Так, наприклад, позиція США - не притягати до кримінальної відповідальності за воєнні злочини, а видати злочинців на їх батьківщину. Німеччина ж навпаки відмовляється видавати, оскільки це робить можливим порушення прав людини.
Лише кілька держав прийняли національне законодавство, необхідне для притягнення до відповідальності за злочин геноциду та злочини проти людства. Німеччина та Італія включили геноцид як злочин до своїх кримінальних кодексів. Франція, Канада,
Сполучене Королівство Великобританії та Північної Ірландії та двстралія прийняли законодавство, що може бути ретроспективно застосоване до подій Другої світової війни. Новий Кримінальний кодекс України також криміналізує геноцид та злочини проти людства за національним правом. У 1993 р. в Бельгії було прийнято Закон щодо покарання за грубі порушення міжнародного гуманітарного права, який було доповнено Законом 1999 р. Стаття 7 цього Закону встановлює універсальну юрисдикцію бельгійських судів щодо таких порушень. У квітні 2000 р. на основі цього Закону бельгійський суддя видав ордер на арешт міністра закордонних справ Демократичної республіки Конго Ндомбасі, вимагаючи затримати його та видати Бельгії за підозрою у злочинах, що становлять грубі порушення міжнародного гуманітарного права. У відповідь на це ДРК звернулась до Міжнародного Суду ООН зі скаргою проти Бельгії, оскільки злочини, в яких підозрюється міністр закордонних справ, були вчинені на території Конго громадянином цієї ж держави1. ДРК звинуватила Бельгію у порушенні суверенітету іншої держави, що гарантується ст. 2 Статуту ООН, та порушенні дипломатичного імунітету міністра закордонних справ суверенної держави, що гарантується ст. 41 Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 р. У своєму рішенні від 14 лютого 2002 р. Міжнародний Суд визнав, що видання Бельгією ордеру на арешт є порушенням імунітету від кримінальної юрисдикції та недоторканності міністра закордонних справ Конго згідно з міжнародним правом.
Говорячи про індивідуальну відповідальність за грубі порушення прав людини на національному рівні, слід також згадати люстрацію як національний засіб відновлення справедливості. Цей спосіб покарання широко застосовувався після Другої світової війни і залишається найпоширенішим способом покарання колишніх комуністичних лідерів у країнах Центральної та Східної Європи, де були прийняті закони про люстрацію. Мета їх - усунути від влади вищих посадових осіб колишнього режиму. Однак цей процес не став масовим на відміну від періоду після Другої світової війни. Зменшилась і кількість кримінальних процесів порівняно з тими, що відбулись після Другої світової війни. Так, у судових процесах 90-х Років минулого століття над німецькими прикордонниками нормою стали призупинення вироків. Багато кримінальних справ у Чеській Республіці закінчились умовними вироками. ^ Румунії всі колишні комуністичні лідери та поліція, ув'язнені в зв'язку із вбивствами у грудні 1989 р., були звільнені ЧеРез два роки за станом здоров'я або за президентською амністією. Таку практику безкарності, очевидно, можна пояснити Політичними мотивами.
.84
РОЗДІЛ 6
87_
1991 року, а згодом діяльність КПРС та КПР була заборонена декретом від 6 листопада 1991 р. Ці організації визнано відповідальними за диктатуру, узурпацію державної влади, за те безвихідне становище, в яке потрапили народи Радянського Союзу, за порушення основних прав та свобод людини та громадянина, визнаних міжнародним співтовариством, та інші антигуманні та антиконституційні дії.
В Албанії згідно із Законом «Про політичні партії» 1992 р. було заборонено утворення партій чи організацій антинаціонального, шовіністичного, расистського, тоталітарного, фашистського, сталінського, комуністичного чи марксистсько-ленінського характеру.
Закони про нелегітимність комуністичних партій колишніх комуністичних держав можуть слугувати правовою підставою для їх ліквідації і в майбутньому, аналогічно тому, як законодавство, що поставило поза законом Націонал-соціаліс-тичну німецьку робітничу партію і пропаганду нацистської ідеології в Німеччині згодом неодноразово використовувалось як підстава для їх заборони.
Така колективна відповідальність правлячих партій за грубі порушення прав людини, в тому числі злочини проти людства, у формі заборони цих організацій як злочинних є набагато ефективнішою, ніж індивідуальна відповідальність, яка, як свідчить практика, частіше завершується безкарністю: амністіями, умовними покараннями тощо. Для розв'язання проблем перехідної юстиції, очевидно, необхідним є об'єднання національних та міжнародних засобів захисту прав людини.
Безкарність за злочини, вчинені під керівництвом Комуністичної партії України/Радянського Союзу, все ще існує в Україні. Серед таких злочинів можна, зокрема, згадати великий голодомор 1932-1933 рр., систематичні та масові переслідування за політичні, національні, релігійні переконання, насильницьке виселення сотень тисяч українців у Сибір та на Далекий Схід, Чорнобильську катастрофу та її наслідки. Оскільки Україна ратифікувала Конвенцію ООН про незастосування термінів давності до військових злочинів та злочинів проти людства 1968 р., а зазначені вище злочини КПУ/КПРС належать до злочинів проти людства, жодні терміни давності не можуть бути до них застосовані. Має бути створена державна комісія з розслідування грубих порушень прав людини попереднім режимом. Очевидно, що для України, як молодої демократичної держави, яка намагається встановити справедливу правову систему, необхідна підтримка міжнародного співтовариства, об'єднані зусилля національних та міжнародних засобів захисту прав людини.
Види юрисдикції держави над особою в міжнародному праві |
Держави можуть покарати винних у між-арОдно-протиправних діяннях, здійснюючи свок> юрисдикцію, тобто правовий та політичний контроль над особами та організаціями, на основі таких підстав юрисдикції держави над особою, як територія, громадянство, пасивна правосуб'єктність (раззіуе регзопаШу ргіпсіріе), держави захисний принцип (ргоі;есі;іуе ргіпсіріе), універсальність та екстратериторіальна юрисдикція. Дві підстави юрисдикції, а саме територія та громадянство, були історично визнані як такі, що мають більшу легітимність.
Територіальна юрисдикція передбачає встановлення того, де був вчинений злочин, тобто територіальна юрисдикція застосовується, коли злочин вчинено на території держави, яка виступає обвинувачем. Суб'єктивний територіальний принцип базується на тепв геа (вині), в той час як об'єктивний територіальний принцип - на асіиз геиз (винній дії).
Принцип громадянства застосовується, коли злочинець є громадянином держави, що порушує судову справу. Є випадки, коли суди, визначаючи громадянство, застосовували тест Ноттебома, тобто реальний та ефективний зв'язок між державою та злочинцем, як, наприклад, у справі Ліб-мана ' (Канадський Верховний Суд).
Принцип «пасивної правосуб'єктності» застосовується, коли жертва є громадянином держави-обвинувача. Зокрема, цей принцип застосовують СІЛА, коли терористичні напади торкаються американських громадян.
Принцип захисної юрисдикції визнає право держави розслідувати справу, яка загрожує її національній безпеці чи основним державним функціям, незалежно від того, де було вчинено злочин 2.
Принцип універсальної юрисдикції застосовується до зло
чинів, таких як, наприклад, злочини проти людства, над яки
ми мають юрисдикцію всі держави. На практиці, однак, уні
версальну юрисдикцію застосувати не завжди вдається. Напри
клад, коли Канада намагалась розпочати кримінальний процес
проти одного із злочинців Другої світової війни, це було досить
важко зробити, оскільки її територія не була пов'язана з воєн
ними діями. Підхід США - не порушувати судову справу, а
вислати підозрюваних у ті держави, де було вчинено злочини,
■—-----------------------------------------------
ЧлЬтап V. ТЬе <3иееп {1985} 2 8.С.К. 178.
2 Вгоитііе І.- Ор. сН.- Р. 300-305.
.88
РОЗДІЛ 6
Міжнародно-правова відповідальність
89_
тощо. Існує точка зору, згідно з якою дозволити універсальну юрисдикцію в деяких випадках означає дозвіл порушити права людини. Як зазначалося вище, екстрадиція може привести до порушення прав людини. Саме тому Німеччина, наприклад, зайняла протилежну позицію - вона відмовляється видворяти осіб, якщо є загроза застосування проти них смертної карк тощо. Саме з ініціативи Німеччини було розроблено Другик факультативний протокол до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, спрямований на скасування смертної кари (1989 р.). Міжнародні трибунали щодо колишньої Югославії та щодо Руанди, які є судами з універсальною юрисдикцією, також виключають смертну кару як міру покарання.
Екстратериторіальна юрисдикція - це застосування права однієї держави за межами її території на території інших держав. У контексті економічних питань можуть бути позови, в яких держави, зокрема США, намагаються застосувати своє право за межами своєї території таким чином, що уможливлюють виникнення конфліктів з правом інших держав. Коли ці позови базуються на так званій доктрині «наслідків» («еііесіз» сіосігіпе), виникають суперечності. Це виходить за межі об'єктивного територіального принципу і торкається ситуацій, коли держава набуває юрисдикції на тій основі, ще поведінка сторони викликає певні «наслідки» на її території. Ця доктрина наслідків застосовувалася США, зокрема у сфері антитрастового регулювання. Закордонні держави активне протистояли цій доктрині в кінці 70-х — на початку 80-х років. Проти такого підходу США різко виступив Євросоюз. У листі до Конгресового комітету в 1984 р. було заявлено, ще претензії США на юрисдикцію над європейськими філіями (дочірніми компаніями) американських компаній та над товарами і технологією американського походження, які перебу-ваютьза межами США, суперечать принципам міжнародного права і можуть призвести тільки до конфліктів політичного та правового характеру. Ці філії, товари та технології повинні регулюватись законами країни, де вони знаходяться.
Отже, як держави, так і особи несуть відповідальність за! міжнародним правом у разі порушення ними міжнародно-пра-1 вових норм та принципів. Якщо держави можна притягти до] відповідальності за міжнародно-протиправні діяння, то особи можуть бути покарані за індивідуальні злочини (злочини за! міжнародним правом), до яких належать геноцид, воєнні злочи-] ни, злочини проти людства тощо. Юрисдикцію над такими осо-1 бами можуть мати як суди держав на основі територіального чи інших принципів юрисдикції, так і міжнародні трибунали.
ОСОБЛИВА ЧАСТИНА
ОСНОВНІ ГАЛУЗІ
МІЖНАРОДНОГО
ПУБЛІЧНОГО ПРАВА
***
• *
.90
Розділ 7
Право міжнародних
Право міжнародних договорів
_
Обидві конвенції однаково трактують підстави визнані договору юридично недійсним. Ст. 48-53 Конвенції 1969 р. ст. 71 Конвенції 1986 р. встановлюють дві головні підстави визнання міжнародного договору юридично недійсним, а саме: 1) суперечність укладеного договору основним принципам міжнародного права і 2) якщо дії держав і міжнародних організацій не були результатом доброї волі при укладенні договору. Відсутність доброї волі може означати: брехню, прямий чи непрямий підкуп, примус, погрозу силою чи її застосування.
Якщо ст. 71 Конвенції 1969 р. передбачає недійсність договору через його невідповідність вже існуючим основним принципам міжнародного права, то ст. 64 визнає недійсність міжнародного договору, який буде суперечити принципу міжнародного права, що виник після укладення договору, тобто підтверджується одна з ознак основних принципів міжнародного права - наявність у них зворотної юридичної сили.
Обидві Конвенції передбачають можливість одностороннього виходу з них учасників.
Нормальними умовами припинення дії міжнародного договору є: 1) закінчення терміну дії міжнародного договору чи повне виконання встановлених ним зобов'язань; 2) взаємна згода сторін на дострокове припинення дії договору. Поряд з цим міжнародне право визнає у ряді випадків законним одностороннє припинення дії договору одним з його учасників. Сюди належить денонсація договору, тобто обумовлене попередньою згодою сторін оголошення однією державою іншій або депозитарію про втрату чинності двостороннього чи багатостороннього договору, що діє між ними. Повідомлення про припинення договору направляється державі-контрагенту, а при багатосторонньому договорі - країні депозитарію не менше ніж за 12 місяців до припинення дії договору. Умови і форми денонсації в договірній практиці дуже різноманітні.
Законною умовою можливості перегляду міжнародного договору є, як правило, згода на це всіх його учасників. Однак сторони, що домовляються, можуть з самого початку встановити, що в певний час на вимогу одного чи кількох учасників договору вони розпочнуть переговори про перегляд договору. Перегляд може стосуватись як окремих положень, так і договору в цілому.
Під анулюванням міжнародного договору розуміють односторонню відмову держави від договору. Загальновідомо, що в двосторонніх міжнародних договорах одна із сторін може відмовитись від договору у випадку його суттєвого порушення іншою стороною. При цьому договір припиняє свою дію не автоматично, а тільки тоді, коли потерпіла сторона відмовилась від договору, зробивши спеціальну заяву. Кожна держава вправі вільно вирішувати, чи вимагати їй виконання договору і зберегти договір в силі, чи відмовитись від договору, анулювати його.
________ 102
103_____
А
з терміном сіігіу (обов'язок) і найближчим синонімом його є сіаіпі (вимога, претензія) 1.
У подальшому було багато спроб інтерпретацій поняття «право» 2, котрі засвідчили складність даної проблеми, а очевидно, і неможливість однозначного тлумачення природи прав, оскільки вони можуть використовуватися в найрізноманітніших контекстах і аналізуватись з різних точок зору. Тлумачення аналізованого поняття в Віаск'з Ьаду Оіс1;іопагу підтверджує зазначене нами вище. Термін «гі£пі;» (право) визначається тут таким чином: «...в абстрактному смислі означає справедливість, етичність або узгодження з нормами закону чи моральними принципами. В цьому значенні він відповідає одному із значень латинського терміна "іиз" і означає право абстрактно, як основу всіх прав чи комплекс моральних принципів, що надають характеру справедливості всьому позитивному праву... В конкретному смислі - можливість, привілей, здібність чи вимога однієї особи до іншої. Як правило, права визначаються як "можливості вільно діяти". Основні права належать людям від природи, як особистостям, і існують до їх визнання позитивним правом. ...В юридичному смислі "право" справедливо визначають як "здатність однієї людини контролювати з дозволу і за допомогою держави дії інших"» 3. У цій же статті словника X. К. Блека подаються ще декілька значень терміна «гі£п!;» (право).
Отже, термін «право» у тому значенні, яке він має в словосполученні «права людини», виходить за межі тільки певних можливостей людини, необхідних для її існування та розвитку в конкретно-історичних умовах, як він тлумачиться у вітчизняній юридичній науці. Цей термін може означати також вимогу, претензію, привілей тощо4.
Попередниками слова «права» (англ. гі^піз) були слова «вольності» (англ. ІЇЬегііев) та «привілеї» (англ. ігапспізез). Деякі філософи навіть ототожнювали ці терміни. На думку Дж. Холта, гі£піз (права) є, можливо, ширшим терміном, ніж ііЬегііез (вольності), оскільки «правами» можна користуватись за звичаєм, в той час як «вольності» більше схожі на привілеї,
ча.
2 Див.: Шеіітап С. А ТЬеогу о£ ШйНіз. Регзопз ишіег Ьа^з, ІпзіНиїіопз
апсі Могаїз.- Кодатап апсі АПапЬеісі РиЬіізЬегз, 1985.- Р. 57; Нагі Н. Ь. А.
БеїтНіоп апсі ТЬеогу іп <Іигізргис1епсе // Ь. О.. Кеу.- 1954.- V. 70.- Р. 12-13;
Ииіогкіп Я. Таїкіпй Шепїз Зегіоизіу.- СатЬгісІ£е, Мазз.: Нагуапі ііпіу. Ргезз,
1977.- Р. 82-85; Рабінович П. М. Основні права людини: поняття, класифікації,
тенденції // Укр. часопис прав людини- 1995.- № 1.- С. 15-18; та ін.
3 Віаск'з Ьа\у ОісШіпагу.- 81;. Раиі, Міпп.: ДУез* РиЬ1ізпіп£ Со., 1991.- Р. 919.
4 Антонович М. Юридична термінологія з прав людини: походження, тлума
чення, функціонування // Укр. часопис прав людини.- 1997.- № 3-4.- С. 20.
РОЗДІЛ 8 |
котрі надаються 1. Томас Гоббс вказував на часте змішування латинських термінів «<Іиз» і «Ьех», англ. «Ні^пі» і «Ьаш» (укр. «право» і «закон»), хоч їх слід розрізняти, оскільки КІ£пі; (право) полягає в свободі щось робити чи утримуватися від чогось, в той час як Ьачу (закон) обмежує і зобов'язує; отже, Ь і Кі£М (закон і право) відрізняються так само, як И ЬіЬегіу (обов'язок і воля) 2.
Поняття прав людини, як правило, прослідковують починаючи з Давньої Греції та Риму. П. Рабінович, однак, вважає, що деякі права людини зафіксовані вже в обох частинах Біблії 3. Латинський термін «іиз» (право) в аналізованому значенні знаходимо в працях римського філософа Ціцерона, як, наприклад, ихогез еосіет іиге зипі; ^ио уігі «мати ті ж самі права» тощо 4. В кінці XII - на початку XIII ст. в англійських хартіях використовувався латинський термін іига согопае, що передавав поняття «гі^Ьіз о£ іпе Сго\уп» (права корони), яке через ідею «гі§Мз оі ІЇіе кіпріот» (права королівства) набуло значення «права вільних людей королівства». Так, у «Великій хартії» вольності надаються не королівству, а вільним людям королівства 5.
Природне право в греко-римський та середньовічний періоди вивчало в основному обов'язки, а не права людини і виключало центральну ідею прав людини - ідею свободи і рівності. Перехід від природного права як обов'язків до природного права як прав відбувся в період від XIII ст. до Вестфальського миру 1648 р. Вчення Томи Аквінського (1224/25-1274 рр.) та Гуго Гроція (1583-1645 рр.), Магна Карта (1215 р.) підтверджують цей перехід.
Ідею природних прав знаходимо в працях Дж. Локка. Зокрема, у «Другому трактаті про державне правління» термін «право» використовується досить часто в таких словосполученнях, як «а Кі£п1; іо рипізЬ іЬе О£іепйег» (право покарати злочинця), «а КІ£М оі Ргорегіу» (право власності) та ін.6. Дж. Локк стверджував, що певні права очевидно належать індивідам як Ьитап Ьеіп£з, оскільки ці права існували в «стані природи» до того, як людство вступило в громадянське суспільство; основними серед цих прав є право на життя, свободу (свободу від свавільних законів) та власність; вступивши в громадянське суспільство внаслідок соціального контракту, людство віддало державі тільки право впроваджувати ці природні права,
1 Ноіі ^. С. Ма§па Сагіа апсі Месііеуаі Соуегптепі.- Ілкі., Копсеуегке:
НатЬіесіоп Ргезз, 1985.- Р. 205.
2 Тпе ЕпеіізЬ ЛУогкз о£ ТЬотаз НоЬЬез.- 1839.- V. 3.- Р. 117.
3 Рабінович П. Основні права людини...— Вказ. праця,— С. 14.
4 Зітрзоп В. Р. СаззеН'з Ие\у Ьа*іп ОісИопагу.- 1968.- Р. 331.
5 Ноіі ^. С.~ Ор. сі*.- Р. 210.
6 Ьоске 3. Ттоо Тгеизез о£ Соуеттепі.- 1963.- Р. 312, 341.
105_
а не самі права '. В той же час Дж. Локк приймав інститут рабства, не заперечував проти надання політичних прав тільки тим, хто мав власність, і не заперечував, що права жінок і чоловіків не є рівними 2.
Наступним важливим етапом у розвитку прав людини стали XVII—XVIII ст., коли були прийняті англійська Петиція про права (1628 р.), англійський Білль про права (1689 р.), американська Декларація про незалежність (1776 р.), вірджинська Декларація про права (1776 р.) тощо. В цьому переліку можемо назвати українську Конституцію Пилипа Орлика (1710 р.), першу демократичну конституцію в світі, котра гарантувала багато прав і свобод. Водночас розуміння прав людини було досить обмеженим. Навіть Томас Джефферсон не закликав до визнання рівності жінок, чорних та корінних американців 3.
Ідея природних прав в кінці XVIII та протягом XIX ст. піддається філософським та політичним атакам як справа, так і зліва. Так, ліберал Джеремі Бентам, один із засновників утилітаризму, писав, що права є дитиною права; реальне право породжує реальні права, а уявне право, яким є природне право, породжує уявні права. Природні права - це нонсенс 4.
Наступною хвилею в розвитку прав людини стало XX ст., і, як вважає Г. Бургерс, цей розвиток ще не досяг кульмінації 5. Термін «права людини» (англ. питап гі£п£з) був вперше вжитий не так давно - у 1942 р., коли 26 держав-союзниць у Декларації ООН висловили своє тверде переконання в тому, «що повна перемога над ворогами є дуже важливою для захисту життя, свободи, незалежності та релігійної свободи, а також для забезпечення прав людини і справедливості як на власній території, так і на інших територіях» 6. Цей термін замінив термін «природні права» (англ. паіигаі гі^Ьїз) і пізніший термін «права чоловіка» (англ. Іпе гі§Мз оі тап), який не завжди сприймався як такий, що включав права жінок. Поняття прав людини значно збагатилось і було детально розроблене з прийняттям Загальної декларації прав людини 1948 р. (надалі - ЗДПЛ), Конвенції про захист прав людини і основних свобод 1950 р. (надалі — Європейська конвенція), Міжнародних пактів 1966 р., інших міжнародних актів з прав людини. Процес уніфікації цієї термінології все ще триває.
1 8ее ЧГезіоп В. Н. Ншпап Кі^Ш // Ншп. ЕІ8 О..- 1984.- V. 6.- Р. 259.
28ее РіеШв А. В. & Магг Уґ.-В. Нитап Кігпіз аз а Ноіізііс Сопсер* // Нит. Кіз ^.- 1992.- V. 14.- Р. 3.
3И.
іЦГезіоп В. Н- Ор. сіі.- Р. 261.
5 Виг§егз Н. ТЬе Коасі їо Зап-Кгапсізсо: ТЬе Кеупгаі о? Іііе Нитап Ісіеа іп *Ье ТдуепїїеіЬ Сепіигу // Нит. КІ8 О..- 1992.- V. 14.- Р. 447.
6Ьаиівоп Е. Епсусіорейіа оі Нитап ШеЬіз.- Г^.У., \УазЬ., Ілк).: Тауіог & Ргапсіз Іпс, 1991.- Р. IX.
Класифікації прав людини |
Родове поняття «права людини» поділяться на видові поняття за різними критеріями, і Для специфікації цього поняття використовуються різні терміни. Зустрічаємо терміни «права людини» і «права громадянина». Природно, викликає подив, коли ці поняття використовуються у сполученні «права людини і громадянина»,- нібито громадянин не є людиною. З іншого боку, очевидно, що поняття «права людини» та «права громадянина» не є синонімами, оскільки не кожна людина має громадянство за внутрішньодержавним правом, а отже, не користується деякими правами, які надаються тільки громадянам певної держави.
За характером потреб людини, які забезпечуються правами, П. М. Рабінович пропонує поділяти права людини на фізичні (життєві), особистісні, культурні (гуманітарні), економічні та політичні Ч Не виділяються як окрема група соціальні права, що традиційно включались в ряд «соціальних, економічних та культурних прав» згідно з відповідним Міжнародним пактом про економічні, соціальні та культурні права (надалі -МПЕСКП) 1966 р. Як зазначає П. М. Рабінович, «всі права людини є соціальними як за змістом, так і за способами їх здійснення, оскільки вони зумовлені соціумом, суспільством. З цієї точки зору несоціальних прав людини (особи) взагалі існувати не може 2. Окрім зазначених прав людини, доцільним видається виділяти в окрему групу процесуальні (юридичні) права людини, як це робиться, зокрема, в канадській Хартії прав та свобод 3.
Суттєвим для класифікації прав людини є введення поняття «трьох поколінь» прав людини, яке запропонував французький правник Карел Васак. Це перше покоління громадянських та політичних прав (ііЬегіе); друге покоління економічних, соціальних та культурних прав (е^аігЬе) і третє покоління колективних (солідарних) прав (іхаіегпііе)4. Перше покоління Цивільних і політичних прав бере початок від XVII-XVIII ст., а саме періоду після англійської, американської та французької революцій. Це в основному негативні права (свобода від), а не позитивні (право на). Вони гарантуються ст. 2-21 ЗДПЛ прав
1 Рабінович ТІ. Основні права людини...- Вказ. праця.— С. 19.
2 Там само.
3 ТЬе СопзШиїіоп Асіз 1867 іо 1982.- Берагітеп* ої Лизисе, Сапасіа,
1996.- Р. 60-61.
*Уґеаіоп В. Н- Ор. сі*.- Р. 264.
РОЗДІЛ 8
права людини і С\7 і міжнародне право \ \} / _
людини і об'єднує їх ідея свободи індивіда, одного чи в об'єднанні з іншими, від зловживань політичної влади. Це такі права, як, наприклад, право на життя, свободу та особисту недоторканність, свобода від рабства, катувань або жорстокого, нелюдського чи такого, що принижує гідність людини, поводження та покарання тощо.
Друге покоління економічних, соціальних та культурних прав, ідея яких з'являється на початку XIX ст. (Сен-Сімон, Франція), виникло після соціалістичних революцій. Це швидше позитивні, ніж негативні права, що вимагають для їх реалізації участі держави. Ілюстраціями таких прав є ст. 22-27 ЗДПЛ; це, наприклад, право на соціальне забезпечення, працю, відпочинок, достатній життєвий рівень тощо. Деякі з них не можуть бути однозначно віднесені до позитивних прав (як, наприклад, право на вільний вибір роботи, право створювати і входити до професійних спілок тощо).
Третє покоління прав розглядається як продукт розвитку національної держави кінця XIX ст. Натяки на ці права знаходимо в ст. 28 ЗДПЛ: «кожна людина має право на соціальний і міжнародний порядок, при якому права і свободи, викладені в цій Декларації, можуть бути повністю здійснені» К Нині виділяють шість солідарних прав. Три з них відображають появу держав третього світу та боротьбу народів за незалежність, а також їх вимогу змінити розподіл влади, багатства та інших цінностей. Це такі права, як право на політичне, економічне, соціальне та культурне самовизначення; право на економічний та соціальний розвиток та право на користування спільним спадком людства. Інші три права третього покоління - право на мир, право на здоров'я та безпечне довкілля і право на гуманітарну допомогу передбачає безсилля національної держави у певних сферах. Всі шість зазначених прав належать до колективних прав, оскільки вимагають зусилля всіх соціальних сил. Водночас вони виражають і індивідуальні потреби людей.
Проблема пріоритету прав людини, тобто чи є всі зазначені покоління прав однаково важливими та необхідними для людей, неодноразово обговорювалась науковцями та практиками. Багато вчених поділяють права людини на основні (£ипйатеп1;а1) та неосновні (гліпог). Так, Д. Клейн вважає, що основні права людини слід відрізняти від прав, які гарантуються конституціями чи законами окремих держав. Перші належать до норм, які є настільки основоположними, що визнані в цілому світі, як це видно з міжнародних конвенцій та
1 Загальна декларація прав людини // Права людини. Міжнародні договори України, декларації, документи / Упоряд. Ю. К. Качуренко.- 2-ге вид.- К.: Юрінформ, 1992.- С. 23.
практики. Всі права, які отримали загальне визнання, можна вважати нормами іиз со§епз '.
Згідно з іншою точкою зору, під основними правами людини слід розуміти права, які включені до конституцій держав та міжнародно-правових документів з прав людини, зокрема до Міжнародного Білля про права, а також до Конвенції про захист прав людини та основних свобод 1950 р., Європейської соціальної хартії 1961 р. Будь-яке основне право людини має бути визнане кожною державою-учасницею незалежно від його конституційного закріплення 2. Професор Б. Вестон зазначає, що, оскільки люди проживають в різних частинах світу, висувають різні вимоги до прав людини відповідно до різної практики їхніх держав, пріоритет прав людини залежить від часу, місця, ступеня кризи та інших обставин 3.
Отже, основні права людини - це універсально визнані цінності, закріплені міжнародними конвенціями та практикою держав. Це ті норми, які в науці міжнародного права називають іиз со£епв. Разом з тим ГА ООН постійно підкреслює, що всі права людини утворюють єдине ціле.
Універсальні акти з прав людини |
Під всесвітньою системою захисту прав людини ми розуміємо засоби забезпечення прав людини, які створені й використовуються всесвітнім співтовариством в особі Організації Об'єднаних Націй та її органів. П. М. Рабінович виділяє серед них а) міжнародно-правові акти, які вміщують правила діяльності, формулюють права і обов'язки відповідних суб'єктів (конвенції, пакти, угоди, договори тощо), а також міжнародні документи, які норм, правил поведінки звичайно не вміщують, прав і обов'язків безпосередньо не формулюють (зокрема декларації, заяви, меморандуми), і б) міжнародні органи спостереження, контролю за дотриманням основних прав людини (комісії, комітети) та захисту цих прав (суди, трибунали)4.
Сучасна система захисту прав людини бере початок з конференції 1945 року в Сан-Франциско, котра хоч і не створила
1 Кіеіп И. А ТЬеогу іог іЬе Арріісаііоп ої Іпе Сизїотагу Іпіетаїіопаі Ьач/
°ї Нитап КіеЬіз Ьу Ботезис СоигЧз // Уаіе ^. ІпП Ь.- 1988.- V. 13.- Р. 354.
2 Права человека: Учебник для вузов / Отв. ред. Е. А. Лукашева.- М.:
Изд. группа НОРМА-ИНФРА М, 1999.- С. 135-136.
а'\¥езіоп В. Н- Ор. сіі.- Р. 269.
4 Рабінович П. М. Основи загальної теорії.- Вказ. праця.- С. 9.
РОЗДІЛ 8
Чи.
38ее: Виег§епікаі Тк.~ Ор. сі*.- Р. 32.
Права людини і і л і міжнародне право | ^5________________
та тлумачить їх, часто визначаючи кроки до їх реалізації. Зобов'язання держав-учасниць за МПЕСКП значно відрізняються від вимоги негайної імплементації, що міститься в МПГПП. Згідно з ч. 1 ст. 2 МПЕСКП «кожна держава, яка бере участь у цьому Пакті, зобов'язується в індивідуальному порядку і в порядку міжнародної допомоги та співробітництва, зокрема в економічній і технічній галузях, вжити в максимальних межах наявних ресурсів заходів для того, щоб забезпечити поступово повне здійснення визнаних у цьому Пакті прав усіма належними способами, включаючи, зокрема, вжиття законодавчих заходів»1. Отже, ратифікуючи МПЕСКП, держава не зобов'язується негайно реалізувати перелічені в ньому права, адже для їх задоволення необхідні економічні та технічні ресурси, навчання та планування, поступова реструктуризація соціальних пріоритетів та в багатьох випадках міжнародне співробітництво.
МПЕСКП не створює жодної системи міждержавних чи індивідуальних скарг, а тільки вимагає від держав-учасниць подавати доповіді про вживані ними заходи і про прогрес на шляху до дотримання прав, визнаних у цьому Пакті (ч. 1 ст. 16). Ці доповіді подаються Генеральному секретареві ООН, який надсилає їх в Економічну і соціальну раду (ЕКО-СОР) відповідно до положень цього Пакту. ЕКОСОР делегував функцію перегляду доповідей робочій групі своїх членів, відомій як Сесійна робоча група з імплементації МПЕСКП, котра звітує про свої загальні враження від доповідей ЕКОСОР Комісії ООН з прав людини та спеціалізованим агентствам ООН з економічних, соціальних та культурних прав 2.
Починаючи з 1976 р., ЕКОСОР прийняла низку резолюцій, якими було утворено Комітет з економічних, соціальних та культурних прав, що складається з 18 експертів, які обрані в особистій якості (іп регзопаї сарасШез). Комітет вперше зібрався у березні 1987 р. 3 і з часу свого заснування намагався зробити систему нагляду за дотриманням норм МПЕСКП більш ефективною.
Конвенції ООН з окремих категорій прав людини |
За роки після прийняття Міжнародного Білля про права в рамках ООН було прийнято велику кількість договорів, які торкаються окремих видів порушень прав людини, зокрема геноциду, расової дискримінації, дискримінації жінок та дітей, катувань тощо. Винищення мільйонів євреїв та людей інших національних, етнічних та релігійних груп під час фашистського голокосту спричинило прийняття у 1948 р. Конвенції ООН про запобігання злочинові геноциду і покарання за нього '. УРСР ратифікувала Конвенцію про геноцид 22 липня 1954 р. із застереженням про невизнання обов'язкової юрисдикції Міжнародного Суду ООН. Указом Президії Верховної Ради Української РСР «Про зняття зроблених раніше застережень Української РСР про невизнання обов'язкової юрисдикції Міжнародного Суду ООН щодо спорів про тлумачення й застосування ряду міжнародних договорів» було знято застереження до ст. 9 Конвенції про геноцид 2.
Конвенція проголошує геноцид, вчинений у мирний час чи в час війни, злочином за міжнародним правом, тобто грубим порушенням міжнародного права, за який карається індивідуальний злочинець. Злочин за міжнародним правом, як зазначалось вище, відрізняється від звичайного порушення міжнародного права, відповідальність за яке несе уряд.
Конвенція визначає злочин геноциду як такі дії, що чиняться з наміром знищити, цілком або частково, яку-небудь національну, етнічну, расову або релігійну групу як таку, а саме:
а) вбивство членів такої групи;
б) заподіяння серйозних тілесних ушкоджень або розумо
вого розладу членам такої групи;
в) навмисне створення для якої-небудь групи таких життє
вих умов, що розраховані на цілковите або часткове фізичне
винищення її;
'Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права // Права людини. Міжнародні договори України, декларації, документи / Упоряд. Ю. К. Качуренко.- 2-ге вид.- К.: Юрінформ, 1992.- С. 25.
2Аіаіоп Р. ТЬе ІІпіїей Каііопз Зресіаіігей А^епсіез апсі ІтріетепШіоп оі їЬ.е Іп1;егпа1;іопа1 С^епапі; оп Есопотіс, Восіаі аші СиНигаї Кі£п*з // СоіитЬіа ^. Тгапзп. Ь.- 1979.- V. 18.- Р. 79.
3 АШоп Р., 8ітта В. Гігз* Зеззіоп ої іпе ІЖ СоттШее оп Есопотіс 8осіа1 апсі СиНигаї Кі£п£з // Ат. <І. Іпі. Ь.- 1987.- V. 81.- Р. 747.
1 Конвенція про запобігання злочинові геноциду і покарання за нього //
Права людини. Міжнародні договори України, декларації, документи.- Вказ.
праця.- С. 63-67.
2 Указ Президії Верховної Ради Української РСР від 14 березня 1989 р.
«Про зняття зроблених раніше застережень Української РСР про невизнання
обов'язкової юрисдикції Міжнародного Суду ООН щодо спорів про тлумачення
й застосування ряду міжнародних договорів» // Міжнародні договори України /
Упоряд. Ю. Качуренко.- Т. 1: 1986-1990.- К.: Право, 1997.- С. 215-216.
РОЗДІЛ 8
права людини і і г
і міжнародне право | О
г) заходи, розраховані на запобігання дітородінню у середо
вищі такої групи;
д) насильна передача дітей з однієї групи людей в іншу (ст. 2).
Згідно зі ст. 6 Конвенції про геноцид осіб, обвинувачених у
вчиненні геноциду, повинен судити компетентний суд тієї держави, на території якої було вчинено це діяння, або такий міжнародний кримінальний суд, який може мати юрисдикцію щодо сторін цієї Конвенції, які визнали юрисдикцію такого суду. Міжнародний кримінальний суд, Статут якого було прийнято в липні 1998 р. у Римі і який розпочав свою роботу у 2002 р., має юрисдикцію щодо злочину геноциду. Крім того, покарання винних у злочині геноциду покладається і на національні суди. Окрім судів держав, на території яких було вчинено акт геноциду, юрисдикцію у цих справах за міжнародним правом мають також суди держав, чиє громадянство мають обвинувачені, а також суди будь-якої держави згідно з принципом універсальної юрисдикції, що застосовується до злочину геноциду '.
Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації, прийнята ГА ООН у 1965 р., забороняє расову дискримінацію, яка визначається як «будь-яке розрізнення, виняток, обмеження чи перевага за ознаками раси, кольору шкіри, родового, національного чи етнічного походження, метою або наслідком яких є знищення або применшення визнання, використання чи здійснення на рівних засадах прав людини та основних свобод у політичній, економічній, соціальній, культурній чи будь-яких інших галузях суспільного життя» (п. 1 ст. 1). МСС розглядає це визначення расової дискримінації як авторитетне тлумачення значення та меж норми Статуту ООН, що забороняє дискримінацію 2.
Держави-учасниці цієї Конвенції зобов'язуються ліквідувати расову дискримінацію на своїй території та використовувати всі належні засоби, в тому числі й законодавчі, для забезпечення недискримінації. Дається перелік основних громадянських, політичних, економічних, соціальних та культурних прав, до яких застосовується це зобов'язання.
На відміну від Пактів Конвенція передбачає вирішення спору між двома або кількома державами-учасницями щодо тлумачення чи застосування цієї Конвенції Міжнародним Судом, якщо його не розв'язано шляхом переговорів або процедур, спеціально передбачених у Конвенції (ст. 22). Таким чином, ратифікуючи Конвенцію, держава зобов'язана визнати
1 ВиегеепіНаі Тк- Ор. сії.- С. 50.
2 ЗсНшеіЬ Е. ТЬе ІігЬегпаиопаі Соигі ої «Іизисе аікі іЬе Нитап
Сіаизев ої *Ье СНагіег // Ат. 3. Іпі. Ь.- 1972.- V. 66.- Р. 337.
юрисдикцію Міжнародного Суду щодо спорів згідно з Конвенцією. Багато держав, особливо тих, що належали до радянського блоку та держав Африки і Азії, ратифікували Конвенцію із застереженням до ст. 22, вимагаючи згоди обох сторін спору перед тим, як звернутись до МСС. УРСР зняла застереження до ст. 22 Конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації про невизнання обов'язкової юрисдикції Міжнародного Суду ООН Указом Президії Верховної Ради УРСР від 14 березня 1989 р., про який ішлося вище.
Міжнародна конвенція про припинення злочину апартеїду та покарання за нього 1973 р. (надалі - Конвенція про апартеїд) набула чинності у 1976 р.'. Конвенція проголошує апартеїд «злочином проти людства» та стверджує, що нелюдські акти, які є наслідком політики і практики апартеїду і подібної до нього політики і практики расової сегрегації та дискримінації, порушують принципи міжнародного права (ст. 1). Відповідальність за вчинення злочину апартеїду поширюється не тільки на осіб, членів організацій та установ і представників держав, які здійснюють такий злочин, але й на тих, хто безпосередньо сприяє, заохочує чи співпрацює у здійсненні злочину апартеїду (ст. 3). Особа, звинувачена в такому злочині, підлягає юрисдикції суду будь-якої держави-учасниці та будь-якому міжнародному карному трибуналові, який має юрисдикцію щодо тих держав-учасниць, які визнають його юрисдикцію (ст. 5). Сама ж Конвенція такого трибуналу не створює.
Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок (надалі — Конвенція про дискримінацію жінок), прийнята ГА ООН у 1979 р. 2, націлена на ліквідацію такої дискримінації в усіх її формах і проявах. Україна ратифікувала цю Конвенцію 24 грудня 1980 р. із застереженням про невизнання обов'язкової юрисдикції Міжнародного Суду ООН. Згаданим вище Указом Президії Верховної Ради УРСР про зняття зроблених раніше застережень від 14 березня 1989 р. застереження до п. 1 ст. 29 Конвенції було знято.
Окрім зобов'язання засудити дискримінацію щодо жінок, держави-учасниці зобов'язуються включити принцип рівності чоловіків та жінок у свої національні конституції або інше відповідне законодавство та приймати закони і вживати інших заходів, у тому числі санкції, там, де це необхідно, що забороняють будь-яку дискримінацію щодо жінок (ст. 2). Конвенція також вимагає від держав-учасниць вжиття заходів
1 Международная конвенция о пресечении преступления апартеида и
наказаний за него // Международньїе актьі о правах человека: Сборник
Документів.- М.: Издательская группа НОРМА-ИНФРА М, 1999.- С. 149-154.
2 Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок // Права
людини. Міжнародні договори України...- Вказ. праця.- С. 109-123.
РОЗДІЛ 8
Права людини і міжнародне право
П7_
у політичній, соціальній, економічній та культурній сферах для гарантування їм здійснення і користування правами людини й основними свободами нарівні з чоловіками.
На 47-й сесії Генеральної Асамблеї ООН делегація України разом з делегаціями 27 інших країн внесла проект резолюції «Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок» 1, у якій звертається увага на необхідність адекватної підтримки діяльності Комітету з ліквідації дискримінації щодо жінок, створеного на основі цієї Конвенції.
Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання 1984 р.2 націлена на попередження та покарання за катування, спричинене державними посадовими особами чи іншими особами, які виступають в офіційній якості, або з їх підбурювання, відома чи мовчазної згоди (ст. 1). УРСР ратифікувала цю Конвенцію 26 січня 1987 р., зробивши застереження до п. 1 ст. ЗО Конвенції про невизнання обов'язкової юрисдикції Міжнародного Суду ООН. Це застереження разом з аналогічними застереженнями до низки інших міжнародних договорів з прав людини було зняте Указом Президії ВР УРСР від 14 березня 1989 р.
Згідно з Конвенцією кожна держава-учасниця вживає ефективних законодавчих, адміністративних, судових та інших заходів, щоб запобігти актам катувань на будь-якій території під її юрисдикцією (ст. 2). Конвенція включає низку положень для забезпечення того, щоб формальна заборона катувань стала реальністю на рівні держави. Так, згідно зі ст. 11 кожна держава-учасниця систематично здійснює нагляд за правилами, інструкціями, методами та практикою щодо допитів, а також за умовами утримання під вартою і поводження з людьми, які піддані будь-якій формі арешту, затримання чи ув'язнення на будь-якій території під її юрисдикцією, з тим щоб не допускати будь-яких випадків катування.
Всі наведені приклади найважливіших міжнародних Конвенцій з окремих категорій прав людини засвідчують, що Україна є стороною в них, а отже, зобов'язана дотримуватись закріплених у них положень. Разом з тим участь України в ООН -це не тільки підписання чи ратифікація конвенцій ООН, а й конкретна робота щодо розробок таких документів, включно з міжнародно-правовими актами з прав людини. Серед останніх
'Проект резолюції «Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок» // Україна на міжнародній арені: 36. документів і матеріалів (1991-1995 рр.)- У 2-х кн,- К.: Юрінком Інтер, 1998.- С. 625-628.
2 Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність видів поводження і покарання // Права людини. Міжнародні договори України...- Вказ. праця.— С. 92-108.
РОЗДІЛ 8 |
^важливіших ініціатив України можна зазначити розробку яа нарОдної Конвенції про захист миротворчого персоналу оОН- Україна вперше в історії миротворчої діяльності ООН тупила _ іНщіатИвою розробки міжнародного правового вокумента, який би юридично захищав миротворців, необхідність чого особливо гостро виявилась після втрат миротворців V Сараєві 1992 р. На сесію ГА ООН Україна внесла проект резолюції загального плану про захист миротворчого контингенту. Наступним етапом цієї ініціативи став проект міжнародної Конвенції, що розроблявся у МЗС України за допомогою постійного представництва при ООН. Після тривалої роботи над цим проектом, до якої були залучені й інші країни, було створено спеціальний комітет, віце-головою якого став представник України. 1994 р. Конвенцію було схвалено Генеральною Асамблеєю і відкрито для підписання '.
Міжнародний контроль за дотриманням прав людини та захист прав людини |
Залежно від охоплення країн міжнародні контрольні механізми бувають універсальними або регіональними. У цьому параграфі зупинимось на універсальних міжнародних контрольних механізмах імплементації міжнародних договорів з прав людини та участі України в них. Серед універсальних органів спостереження та контролю за дотриманням основних прав людини виділяють юридичні органи, які створені для спостереження за дотриманням конкретного договору з прав людини та складаються з незалежних експертів (тобто не представників держав, а фахівців у особистій якості), а також політичні органи, які складаються з представників держав.
Нині діє сім універсальних договірних органів з прав людини, а саме:
- Комітет з ліквідації расової дискриміна
ції, створений відповідно до міжнародної Кон
венції про ліквідацію всіх форм расової дис
кримінації від 21 грудня 1965 р. (Україна є учасницею цієї
Конвенції з 6 квітня 1969 р.);
- Група трьох, створена на основі Конвенції про припинен
ня злочину апартеїду та покарання за нього;
- Комітет з прав людини, створений, як зазначалося вище,
згідно з Міжнародним пактом про громадянські і політичні
1 Участь в ООН: активність, ініціатива // Урядовий кур'єр.- 8 черв. 1995.- № 84-85.
права людини 1 1 О
і міжнародне право
права від 16 грудня 1966 р. (Україна з 19 жовтня 1973 р. є учасницею цього Пакту);
- Комітет з економічних, соціальних і культурних прав, ство
рений згідно з Міжнародним пактом про економічні, соціальні
і культурні права від 16 грудня 1966 р. (Україна з 19 жовтня
1973 р. є учасницею цього Пакту, а з 1985 р.- бере участь в
роботі Комітету);
- Комітет з ліквідації дискримінації жінок, створений відпо
відно до Конвенції про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо
жінок від 18 грудня 1979 р. (Україна з 3 вересня 1981 р. є
учасницею цієї Конвенції і з часу створення Комітету 10 квітня
1982 р. надає періодичні доповіді про виконання положень
Конвенції);
- Комітет проти катувань, створений відповідно до Конвен
ції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або та
ких, що принижують гідність, видів поводження і покарання
від 10 грудня 1984 р. (Україна з 26 червня 1987 р. є учасни
цею цієї Конвенції і з 1988 р. бере участь у роботі Комітету);
- Комітет з прав дитини, створений відповідно до Конвен
ції про права дитини від 20 листопада 1989 р. (Україна є уча
сницею цієї Конвенції з 27 вересня 1989 р. і з 1991 р. надає
періодичні доповіді про виконання положень Конвенції).
Комітет ООН з прав людини було створено 20 вересня 1976р., і з моменту його створення Україна бере участь у роботі Комітету, надаючи періодичні доповіді про виконання положень МПГПП. Розгляд діяльності Комітету, створеного з метою допомоги здійсненню вимог МПГПП, дає досить повну картину міжнародного контролю у сфері прав людини на універсальному рівні. Цей Комітет, що складається з 18 експертів, які виступають в особистій якості, а не як представники держав, є одним з найавторитетніших міжнародних органів у сфері прав людини.
Збираючись тричі на рік на свої тритижневі сесії (протягом тижня перед кожною сесією працюють дві робочі групи: з доповідей держав і з індивідуальних повідомлень, котрі готують матеріали для пленарних засідань Комітету), Комітет розглядає доповіді держав - учасниць Пакту; розбирає повідомлення (скарги) індивідів, які твердять, що держава, яка визнає обов'язковість для неї Факультативного протоколу до Пакту, порушила їх права і свободи, що охороняються Пактом; розробляє на цій основі Загальні зауваження з окремих статей чи групи однорідних статей Пакту, котрі, по суті, є авторитетним тлумаченням Пакту чи коментарями до нього.
Комітет також уповноважений розглядати повідомлення | будь-якої держави — учасниці Пакту про те, що інша держа-
ва.учасниця не дотримується своїх зобов'язань згідно з Пактом, якщо вони обидві зробили заяву на основі ст. 41 Пакту про визнання такої компетенції Комітету. Однак, як зазначає Р- А. Мюллерсон, хоча на 1991 р. 24 держави зробили відповідні заяви, жодна з них не звернулась до Комітету з пові-домленнням на іншу державу *. Це свідчить, що система міждержавних скарг чи повідомлень не є досить ефективним механізмом захисту прав і свобод індивіда. Навіть у рамках процедур, передбачених Європейською конвенцією, де Європейська комісія з прав людини та Європейський суд з прав людини, азі листопада 1998 р.- тільки Європейський суд розглядають і скарги держав, що торкаються порушення іншою державою положень Конвенції, значно ефективнішим засобом є система індивідуальних скарг (в рамках західноєвропейської системи захисту прав людини, як буде продемонстровано нижче, немає такого засобу контролю, як доповіді держав).
Відповідно до ст. 40 МПГПП, Комітет розглядає доповіді держав, що, на думку Р. А. Мюллерсона, є найважливішою формою спостереження за виконанням державами своїх зобов'язань за Пактом. Комітет не виносить рішень з доповіді, не визнає її задовільною чи незадовільною. Однак після розгляду доповідей Комітет має право сформулювати відповідні рекомендації державам. Відповідно до ч. 4 ст. 40 МПГПП Комітет надсилає державам-учасницям свої доповіді й такі зауваження загального порядку, які вважатиме доцільними.
До 1992 р. Комітет, як правило, відкрито не критикував держави, які не виконували своїх зобов'язань за Пактом. Винятком був розгляд доповіді Чилі у квітні 1979 р., в результаті якого голова Комітету зробив заяву від імені Комітету про те, що «Комітет з прав людини, вивчивши дві доповіді, представлені урядом Чилі, вислухавши відповіді, дані його представниками під час вивчення цих документів, і беручи до уваги доповіді робочої групи і резолюції Генеральної Асамблеї ООН про ситуацію з прав людини в Чилі, вважає, що інформація, надана з приводу забезпечення прав людини, передбачених у Пакті, ... є недостатньою» 2. Комітет попросив уряд Чилі подати нову доповідь відповідно до вимог ст. 40 Пакту, а також надати спеціальну інформацію про обмеження прав людини в умовах надзвичайного стану в Чилі.
У щорічній доповіді Комітету Генеральній Асамблеї з приводу розгляду третьої періодичної доповіді СРСР у 1990 р.
1 Мюллерсон Р.А.- Права человека: идеи, нормьі, реальность.- М.: Юрид. Л-Ра, 1991.- с. 96.
2УеагЬоок оі іЬе Нитап КіеЬіз СоттіМее. 1979-1980.- N. У., ІЬНесі з, 1989.- V. 11.- Р. 475-476.
М.
РОЗДІЛ 8 |
дини в ООН протягом двох десятків років після створення ООН, дотримувався такої ж думки, оскільки вважав, що жінки ма-ють такі ж права, що й чоловіки, і статус жінок є проблемою прав людини 1. УРСР обиралася членом Комісії ООН щодо статусу жінок на період 1981-1984 рр.
ЕКОСОР також уповноважила Комісію з прав людини утворити інші підкомісії. Місіс Рузвельт, голова Комісії, запропонувала створити підкомісію зі свободи інформації та преси. Радянський Союз виступив з тим аргументом, що захист меншин та попередження дискримінації є таким же важливим, як і свобода інформації. У результаті ЕКОСОР уповноважила Комісію створити три підкомісії: щодо свободи інформації, попередження дискримінації та щодо захисту меншин, але дві останні об'єднали свої функції в єдиній підкомісії з попередження дискримінації та захисту меншин. У 1951 р. ЕКОСОР ліквідувала підкомісію зі свободи інформації та преси і зробила спробу ліквідувати й іншу підкомісію. Однак за пітримки Генеральної Асамблеї ЕКОСОР переглянула своє рішення. Отже, на сьогодні з трьох підкомісій Комісії ООН з прав людини при ЕКОСОР збереглась тільки одна Підкомісія з попередження дискримінації та захисту меншин. Якщо 27 членів Комісії з праи людини виступають як представники своїх урядів, то члени зазначеної Підкомісії виступають в особистій якості.
1992 р. понад 180 держав - членів ООН висунули своїх претендентів - відомих фахівців у галузі прав людини на шість вакантних місць експертів з прав людини Підкомісії з попередження дискримінації та захисту меншин ЕКОСОР. Таємним голосуванням на одне з вакантних місць було обрано вченого від України - Володимира Буткевича, нині суддю Європейського суду з прав людини від України. Незабаром колеги-експерти обрали В. Буткевича головою своєї робочої групи, а 1994 р. (причому одноголосно) - своїм віце-президентом 2.
Комісія з прав людини зібралась на свою першу сесію 27 січня 1947 р., і головою її, як зазначалось вище, було обрано місіс Рузвельт. Представником УРСР у цій Комісії був Г. Л. Стадник, однак він не брав участі ні в цій сесії, ні в інших сесіях. Представник СРСР О. Богомолов, посол у Франції, на першій сесії також був відсутній, і його заміняв В. Тепляков. Україна багато разів обиралася членом Комісії з прав людини з огляду на її активну Діяльність у виробленні міжнародних угод та інших документів У галузі прав людини (1946-1971, 1983-1985 рр.) 3. Востаннє Україну було обрано членом цієї Комісії на 52-й сесії 1995 р.
ча.
2 Україна і права людини // Голос України.- 10 груд. 1994.- № 235.- С. 3.
3 Див.: Удовенко Г. З місією миру // Урядовий кур'єр.- 21 жовт. 1995.-
№ 159.- С. 5.
Права людини і лл і міжнародне право | £ у__________
Протягом перших двадцяти років свого існування Комісія стояла на тій позиції, що вона не уповноважена вживати будь-яких заходів у відповідь на скарги щодо порушень прав люди-ни х. Але поступово шляхом прийняття резолюцій ЕКОСОР (728Г /XXVIII/ від ЗО липня 1959 р., 1235 /ХІЛІ/ від 6 червня 1967 р., а також 1503 /ХЬУІІІ/ від 27 травня 1970 р.) Комісія почала розглядати й індивідуальні скарги. Так, 1967 р. Резолюція ЕКОСОР 1235 (ХІЛІ) надала право Комісії через Підкомісію отримувати інформацію щодо порушень прав людини та основних свобод з усіх доступних джерел, включно з інформацією щодо грубих порушень прав людини, проводити ретельне вивчення ситуацій, які свідчать про послідовну практику порушень прав людини, та подавати звіти з рекомендаціями ЕКОСОР 2. Процедура розгляду та розслідування порушень прав людини відповідно до резолюції 1235 отримала назву публічної процедури, оскільки всі слухання та розслідування проводяться публічно, на відкритих засіданнях Комісії. Хоч єдиним результатом публічної процедури може стати юридично необов'язкова резолюція про порушення прав людини, уряди вживають усіх можливих заходів, щоб уникнути публічного розслідування. Прийняття резолюції щодо порушення прав людини у якійсь із країн підриває авторитет уряду і завдає шкоди престижу цієї країни3.
Резолюція 1503 (ХЬУІІІ) ЕКОСОР встановлює конфіденційну процедуру розгляду повідомлень щодо порушень прав людини та основних свобод. Згідно з цією резолюцією Підкомісія з попередження дискримінації та захисту меншин призначає робочу групу, яка складається не менш ніж із п'яти членів з урахуванням географічного розподілу. Робоча група зустрічається один раз на рік не більше як на десять днів перед сесією Підкомісії для розгляду всіх повідомлень, включно з відповідями урядів держав, отриманих Генеральним секретарем згідно з резолюцією 728 Г (XXVIII) від 30 липня 1959 р.4
Комісія розглядає усі порушення, якщо вони є грубими і масовими. При цьому для Комісії не має значення, чи бере та держава участь у міжнародному договорі з відповідної проблеми, оскільки Комісія розглядає порушення загальновизнаних звичаєвих норм міжнародного права. Вказуючи відповідним урядам на характер отриманої скарги, Комісія просить їх дати відповідь.
Предметом розгляду Комісії було дотримання прав людини в Чилі, Екваторіальній Гвінеї, Болівії, Сальвадорі, Гватемалі, Польщі, Ірані, Афганістані, Гаїті, Албанії, Румунії, Кубі, Кам-пучії і, звичайно, в ПАР та на окупованих Ізраїлем територіях. Так, на своїй 45-й сесії у 1989 р. Комісія зазначила, що у Чилі, незважаючи на певний прогрес, «правові та інституційні рамки, що створюють умови для порушення прав людини, однак, не змінились» 1. Це саме стосувалось і Ісламської Республіки Іран, Сальвадору, Албанії, Радянського Союзу та деяких інших держав.
У рамках Комісії ООН з прав людини створені й функціонують спеціальна робоча група зі зниклих (з 1980 р.), спеціальні доповідачі з масових переселень, тобто біженців (з 1981 р.), з масових вироків до вищої міри покарання (з 1982 р.), з катувань (з 1985 р.).
Серед інших комітетів та комісій, які функціонують в рамках ЕКОСОР і сферою своєї діяльності мають права людини, є, зокрема, такі:
- Комісія соціального розвитку, заснована 1946 р. (Украї
на обиралась на чотирирічний термін у 1972—1975, 1980-1983,
1991-1994 рр. У 1995 р. Україну було переобрано на новий тер
мін - 1996-1999 рр.);
- Комісія з питань народонаселення та розвитку, заснова
на 1946 р. (Україна була обрана членом Комісії на періоди
1947-1983 рр., 1985-1992 рр.);
- Комісія з наркотичних засобів, заснована 1946 р. (Укра
їну було обрано членом цієї Комісії на період 1994-1997 рр.) 2.
Серед універсальних міжнародних організацій, котрі за час свого існування виконали велику роботу в напрямку втілення в життя низки найважливіших прав людини, слід вказати і Міжнародну організацію праці (МОП), засновану 1919 р. В 1946 р. МОП стала спеціалізованою установою ООН. Хоч діяльність цієї організації може видатися виключно спеціалізованою, до її порядку денного включались такі питання, як примусова праця, свобода асоціацій, дискримінація при прийнятті на роботу, рівна оплата, соціальне страхування і право на працю.
Україна є членом МОП з 1954 р. УРСР обиралась членом Адміністративної ради МОП на періоди 1963-1966, 1972-1975 та 1981-1984 рр. 1990 р. її було обрано на вісім років членом
1 ЕСО8ОС КезоііШоп 75(У) оі 5 Аиеизі 1947.
2 ЕСОЗОС Кезоіииоп 1235 (ХШ) оі 6 ,Іипе 1967.
3 Даниленко Г. М. Международная защита прав человека. Вводньїй курс
Учеб. пособие.- М.: Юристть, 2000.- С. 115.
4 ЕС080С Кезоіиііоп 1503 (ХЬУІІІ) // 8іе§НаП Р. ТЬе Іпіегпаїїопаі
оі Нитап ШеЬіз / - Охїогй: Сіагешіоп Ргезз, 1995.- Р. 424.
РОЗДІЛ 8 |
1 Соттіззіоп оп Нитап Кі^Ьїз Керог* оі ІЬе Рогіу-РШЬ Зеззіоп.
Зирріетеп* 2. ІЬіїеа Каиопз, 1989.- Р. 144.
2 Україна на міжнародній арені: Збірник документів і матеріалів 1991—
1995 рр. У 2-х кн. / Упоряд. В. В. Будяков та ін.; Редкол. Г. Й. Удовенко (відп.
Ред.) та ін.; МЗС України.- Кн. 2.- К.: Юрінком Інтер, 1998.- С. 441-442.
і міжнародне пра |
Права людини ЇЛО
Розділ 9
137_
в політичних традиціях, ідеалах, свободі і верховенстві права, зробити перші кроки для забезпечення колективного здійснення деяких із прав, проголошених у Загальній декларації».
Європейська конвенція гарантує такі права і свободи, як право на життя, право не зазнавати катувань, нелюдського чи такого, що принижує гідність людини, поводження чи покарання, свободу від рабства, право на свободу, безпеку та встановлену законом процедуру у випадку позбавлення волі, свободу від законів та покарань ех розі; £асі;о, право на поважання особистого та сімейного життя, свободу думки, совісті та релігії, свободу виявлення поглядів та мирних зборів, право на одруження і створення сім'ї. Стаття 14 гарантує здійснення прав і свобод, викладених у Конвенції, без будь-якої дискримінації, а ст. 13 передбачає ефективний засіб захисту у відповідному національному органі в разі порушення прав і свобод, викладених у Конвенції. Суб'єктом прав і свобод, які визначаються Конвенцією, є кожен, хто перебуває під юрисдикцією держав - учасниць Конвенції.
Список прав, які гарантуються Конвенцією, був розширений додатковими протоколами. Протокол № 1 додає право на власність, право на освіту та зобов'язання договірних сторін проводити вільні вибори з розумною періодичністю шляхом таємного голосування 1. Протокол № 4 розширює список прав людини, забороняючи ув'язнення за борг та гарантуючи свободу пересування. Він також забороняє вислання громадян та колективне вислання іноземців 2. Протокол № 6 забороняє смертну кару 3. Протокол № 7 передбачає процедурні гарантії, які стосуються вислання іноземців, право на оскарження у кримінальних справах, відшкодування в разі судової помилки, право не бути притягнутим до відповідальності або покараним двічі, а також рівноправність жінки та чоловіка, що перебувають у шлюбі 4. Протокол № 11 передбачає перебудову контрольного механізму, створеного Конвенцією 5.
1 Протокол до Конвенції про захист прав і основних свобод людини з
поправками, внесеними відповідно до положень Протоколу № 11 // Застосування
європейських стандартів з прав людини...— Вказ. праця.- С. 89-92.
2 Протокол № 4 до Конвенції про захист прав і основних свобод людини з
поправками, внесеними відповідно до положень Протоколу № 11 // Застосування
європейських стандартів з прав людини...- Там само.— С. 93-97.
3 Протокол № 6 до Конвенції про захист прав і основних свобод людини з
поправками, внесеними відповідно до положень Протоколу № 11 // Застосування
європейських стандартів з прав людини...— Там само.— С. 99-103.
4 Протокол № 7 до Конвенції про захист прав і основних свобод людини з
поправками, внесеними відповідно до положень Протоколу № 11 // Застосування
європейських стандартів з прав людини...- Там само.- С. 105-111.
5 Протокол № 11 до Конвенції про захист прав і основних свобод людини //
Дженіс М., Кей Р., Бредлі Е. Європейське право у галузі прав людини: Джерела
і практика застосування.- К.: АртЕк; Будапешт: Інститут конституційної
і законодавчої політики, 1997.- С. 555—567.
РОЗДІЛ 9 |
І
Україна ратифікувала Європейську конвенцію та всі протоколи до неї.
Найважливішими в сфері європейських регіональних механізмів з прав людини були нововведення, що ґрунтуються саме на Європейській конвенції. Захист прав людини, що забезпечується згідно з цим міжнародним договором, до 1 листопада 1998 р. здійснювався трьома органами: Європейською комісією з прав людини, Європейським судом з прав людини і Комітетом міністрів Ради Європи. Кожна Висока Договірна Сторона могла передати на розгляд Комісії будь-яку заяву про порушення Конвенції (ст. 24). На додаток до цього для індивідів, що подавали скарги в Комісію, був передбачений Іосиз зіапсіі. Це право подання індивідуальних петицій (ст. 25) було визначене як право окремих осіб безпосередньо шукати засіб судового захисту.
Зареєстрована Секретаріатом скарга (а далеко не всі скарги реєструвались), розглядалась Комісією спершу на предмет прийнятності. Якщо мирного врегулювання не було досягнуто, Комісія складала доповідь з викладенням фактів та своєї думки щодо того, чи свідчать встановлені факти про порушення державою її зобов'язань з Конвенції. Доповідь направлялась Комітету Міністрів Ради Європи - політичній інстанції, котра вже виносила обов'язкове рішення у справі. Однак як Комісія, так і держави-учасниці відповідно до ст. 48 Конвенції могли передати справу в Суд, рішення якого також є обов'язковим.
Європейський суд з прав людини був заснований 21 січня 1959 р. у Страсбурзі. Згідно зі ст. 46-48 Конвенції порушувати справи в Суді могли тільки держави - учасниці Конвенції і Комісія з прав людини. Однак згідно з Протоколом № 9, який набрав чинності 1 жовтня 1984 р., індивіди також отримали право звертатись зі скаргами до Європейського суду. На основі Конвенції до 1990 р. у Європейському суді уряди порушили тільки сім справ, у той час як індивіди подали 17 тис. скарг *. В цілому за період 1960-1998 рр. до провадження Європейського суду було передано 1045 справ 2.
Значна кількість урядів вперто відмовлялась підтримати будь-яку угоду, за якою індивідам надавалася б міжнародна правосуб'єктність, нехай навіть пов'язана з цим правоздатність мала б дуже обмежений і спеціалізований характер. На цій основі Велика Британія аж до 1965 р. не визнавала юрисдикцію Європейського суду з прав людини.
1 Див.: ЬеШеп .Іоигпаі оі Іпіегпа(;іопа1 Ьач/.- 1990.- V. 34.- N0. 3.- Р. 79. Практика Європейського суду з прав людини. Рішення. Коментарі.-1999.- № 1,- С. 299-300.
європейська система захисту 1 О О
прав людини | О /____________
На основі Протоколу № 11 з 1 листопада 1998 р. Європейський суд став єдиним органом, який розглядає скарги індивідів у системі Ради Європи, чим було уникнено дублювання певного обсягу робіт та певних затримок, притаманних системі, що існувала раніше. Юрисдикція Суду поширюється на всі питання, які стосуються тлумачення та застосування Європейської конвенції і протоколів до неї і які передаються йому на розгляд будь-якою Високою Договірною Стороною, а також будь-якою особою, неурядовою організацією або групою осіб у разі порушення однією з сторін положень Конвенції та протоколів до неї (ст. 32-34). Суд може також, на запит Комітету Міністрів, робити консультативні висновки з правових питань, які стосуються тлумачення Конвенції та протоколів до неї (ст. 47).
Згідно зі ст. 44 Європейської конвенції з поправками, внесеними відповідно до положень Протоколу №11, рішення Великої палати Європейського суду є остаточним. Рішення палати стає остаточним, якщо сторони заявляють про те, що вони не звертатимуться із проханням про передачу справи на розгляд Великої палати, або через три місяці від дати поста-новлення рішення, якщо прохання про передачу справи на розгляд Великої палати не було заявлене, або ж якщо колегія Великої палати відхиляє прохання про передачу справи на розгляд Великої палати. Як зазначає Т. Бурґенталь, той факт, що рішення Європейського суду в будь-якій справі є обов'язковим тільки для сторін цієї справи, означає, що рішення Суду не є формально обов'язковими прецедентами для держав-учас-ниць у цілому. Однак оскільки Суд традиційно слідує принципам, які він встановлює у своїх попередніх рішеннях, його ухвали мають значно більше значення, ніж просто авторитетні рішення '. Стаття 41 Конвенції уповноважує Суд надавати справедливу сатисфакцію потерпілій стороні у випадку, якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає часткову сатисфакцію.
Зазначимо, що Європейська конвенція захищає тільки громадянські та політичні, а не соціально-економічні права. Що ж до соціально-економічних прав, то в рамках Ради Європи в 1961 р. була прийнята Європейська соціальна хартія 2, яка набула чинності в 1965 р. і була переглянута у 1996 р. Європейська хартія проголошує такі права та принципи, як право на працю, справедливі та безпечні умови праці, право дітей, молодих людей та працюючих жінок на захист, право сім'ї
1 Виегеепікаі ТН- Ор. сН.- Р. 112.
.- Ор. |
2Еигореап Зосіаі СЬаіЧег // Нишап гі§Ь*8 іп Іпіегпаїіопаі Р. 211-235.
РОЗДІЛ 9 |
Йа соціальний, правовий та економічний захист, право матерів та дітей на соціальний та економічний захист тощо. Крім того, у Хартії проголошується право на професійне навчання, захист здоров'я, соціальну та медичну допомогу тощо.
Стаття 20 Європейської хартії визначає обов'язки держав, які ратифікували Хартію. По-перше, стаючи стороною Хартії, держава зобов'язується розглядати частину 1 цієї Хартії як декларацію цілей, до яких вона прагнутиме усіма відповідними засобами. По-друге, держава повинна сприйняти як обов'язкові зобов'язання, що містяться як мінімум у п'яти з семи статей частини 2. Ці сім положень такі: ст. 1 - право на працю, ст. 5 - право об'єднуватись в організації, ст. 6 - право укладати колективні угоди, ст. 12 - право на соціальну безпеку, ст. 13 - право на соціальну та медичну допомогу, ст. 16 -право сім'ї на соціальний, правовий та економічний захист та ст. 19 - право робітників-мігрантів та їхніх сімей на захист та допомогу. По-третє, кожна сторона-учасниця зобов'язана вибрати ще таку кількість статей чи параграфів частини 2 Хартії, зобов'язання за якими будуть обов'язковими для неї, щоб загальна кількість статей чи параграфів, які є обов'язковими, не була меншою за десять статей або сорок п'ять параграфів. Така система дозволяє державам ратифікувати Хартію без необхідності прийняти зобов'язання щодо всіх прав або застережень.
На відміну від Європейської конвенції, Хартія передбачає для своєї імплементації тільки систему доповідей держав-уча-сниць, що розглядаються спеціально створеним для цього Комітетом експертів. Отже, якщо міжнародні стандарти з громадянських та політичних прав можуть охоронятися через систему індивідуальних скарг у міжнародні органи, що виступають як квазісудові, то соціально-економічні права за своїм характером не підлягають такому захисту. Від характеру самих прав залежить і характер міжнародних контрольних механізмів і процедур.
Європейська хартія встановлює систему доповідей двох типів. Перший тип передбачає доповіді, які подаються через кожні два роки і стосуються імплементації державою тих прав частини 2 Хартії, які ця держава прийняла (ст. 21). Друга Доповідь, яка торкається статусу будь-якого з прав частини 2 Хартії, які держава не прийняла, повинна подаватись через певний проміжок часу, визначений Комітетом Міністрів Ради Європи (ст. 22). Ці доповіді держав аналізуються різними органами Ради Європи. Спершу вони переглядаються Комітетом експертів, який складається із семи незалежних експертів, що обираються Комітетом Міністрів. Комітетові експертів допомагає
Європейська система захисту Тії
Прав людини І м\ \ ________________
консультант, призначений МОП. Висновки Комітету експер. тів разом з доповідями держав передаються підкомітетові Уря. дового соціального комітету Ради Європи, який подає свої висновки Комітетові Міністрів (ст. 27). Парламентська Асамблея Ради Європи (далі - ПАРЄ) також отримує висновки Комітету експертів і передає свої зауваження Комітетові Міні-стрів, який на основі звіту підкомітету та консультацій з ПАРЄ може висловити необхідні рекомендації будь-якій з договірних сторін.
Однак хоч Європейська хартія значно сприяла реалізації економічних та соціальних прав на територіях держав-учасниць, за останні роки було зроблено чимало пропозицій доповнити Європейську конвенцію спеціальним протоколом про економічні та соціальні права. Такі пропозиції не були успішними, але Комітет Міністрів Ради Європи прийняв додатковий Протокол (1988 р.) та Протокол (1991 р.) до Європейської хартії, розширивши таким чином перелік прав, які захищає Хартія.
Поряд з Радою Європи питання прав людини посідають важливе місце в діяльності Організації з безпеки та співробітництва в Європі (далі - ОБСЄ), яка до кінця 1994 р. називалась Нарадою з безпеки та співробітництва в Європі (далі - НБСЄ). Ця організація об'єднує всі держави Західної та Східної Європи, а також СІЛА та Канаду. Один з розділів Гельсінського підсумкового акта НБСЄ, підписаного 1 серпня 1975 р., присвячений гуманітарному співробітництву європейських держав та правам людини. Зокрема, держави-учасниці задекларували принцип поваги до прав людини й основних свобод, включно зі свободою думки, совісті, релігії і переконань як один із принципів, якими вони керуватимуться у взаємовідносинах '.
Обговорюючи пропозиції щодо контролю виконання своїх зобов'язань з прав людини, держави - учасниці Віденської зустрічі НБСЄ прийняли у 1989 р. Підсумковий документ Віденської зустрічі 2, в якому зобов'язались обмінюватися інформацією і відповідати на запити одне одного щодо ситуації з правами людини на їх території. Вони також погодились проводити двосторонні зустрічі з вивчення питань щодо людського виміру НБСЄ, зокрема ситуації та конкретні випадки, пов'язані з порушенням прав окремих людей, з метою розв'язання цих проблем. Будь-яка держава-учасниця може привернути увагу інших держав-учасниць до цих ситуацій та
1 Заключний акт НБСЄ (Витяги) // Права людини. Міжнародні договори
України...- Вказ. праця.- С. 181-192.
2 Сопс1исНп£ Ооситепї оі іЬе Уіеппа Мееііпе оп ІЬе їоііош-ир їо іЬе
Сопіегепсе // Нитап Ш^пів іп Іпїегпаиопаі Ьа\у...- Ор. сі*.— Р. 403-423.
РОЗДІЛ 9 |
випадків, а також поширювати інформацію щодо них на зустрічах Конференції з людського виміру та на інших зустрічах НБСЄ. Підсумковий документ Копенгагенської зустрічі НБСЄ 1990 р. 1, Московський документ 1991 р., Празький документ 1992 р. 2 стали новими віхами в еволюції зобов'язань щодо людського виміру НБСЄ і підтвердили, що ці зобов'язання не належать до внутрішніх справ держав.
У Паризькій хартії для нової Європи, прийнятій 21 листопада 1990 р., ще раз підтверджується, що права людини й основні свободи належать кожній людині від народження, є невід'ємними і гарантуються законом. їх захист і сприяння їм -найперший обов'язок уряду 3. Згідно з цим документом утворюється низка важливих для моніторингу прав людини органів, зокрема Парламентська асамблея НБСЄ, Бюро вільних виборів (ОШсе £ог Ггее Еіесііопз) у Варшаві, яке з часом перетворилось у Бюро демократичних інституцій та прав людини, Центр попередження конфліктів у Відні.
Вже з 1990 р., після Паризької зустрічі НБСЄ, почався процес її трансформації у дійсно ефективну структуру, здатну забезпечити стабільність на континенті. Ця структура почала характеризуватись як угода, що діє на засадах ст. 8 Статуту ООН, в якій ідеться про регіональні організації, діяльність яких повинна відповідати головній меті ООН 4. Починаючи із зустрічі НБСЄ у Гельсінкі 1992 р. з'являються й певні механізми та інститути. Так, було засновано пост Верховного комісара у справах національних меншин (далі - ВКСНМ), головною метою якого є запобігання виникненню осередків напруженості і конфліктів, пов'язаних із неврегульованістю прав національних меншин. Оскільки актуальною в Європі стала проблема миротворення і врегулювання криз, виникла необхідність перетворення НБСЄ з форуму на організацію, що і сталось на зустрічі у Будапешті 1994 р. В. Крижанівський називає НБСЄ насамперед унікальним превентивним потенціалом, позаяк тільки-но десь виникає осередок напруженості, одразу на місце подій направляється місія експертів з представників різних держав - учасниць Наради. Місія допомагає місцевій владі врегулювати непорозуміння чи то в справі кордонів, чи щодо національних меншин 5.
1 Воситеп* оі ііае СорепЬаееп Мееііп£ оі іпе Соп£егепсе оп 1,Ье Нитап
Оітепзіоп о£ *Ье С8СЕ // И.- Р. 424-448.
2 Пражский документ о дальнейшем развитии институтов и структур
СБСЕ. ЗО января 1992 г. // Международное сотрудничество в области прав
человека. Документьі и материальї.- М., 1993.- С. 393-398.
3 СЬаіЧег оі Рагіз їог а Кете Еигоре // Нитап ШеЬїз іп Іпїегпаиопаі
п...- Ор. сії.- Р. 449-450.
4 Була б політична воля // Політика і час- 1995.- № 1.- С. 12. .де.»
5 Там само.- № 1.- С. 15. ; Г
європейська система захисту
° прав людини
У результаті подій кінця 80-х - початку 90-х років на сході Європи соціально-політичні відмінності західноєвропейських та східноєвропейських держав стали стиратися. Поступово визрівають політичні передумови інтеграції всієї Європи, щ0 неминуче приведе до утворення єдиного європейського правового простору і створення єдиних умов для ефективного захисту основних прав і свобод людини 1. Цей процес підтверджується підписанням Санкт-петербурзької декларації у липні 1999 р. на восьмій щорічній сесії Парламентської асамблеї ОБСЄ, Хартії Європейської безпеки на XXI століття на саміті ОБСЄ у Стамбулі в листопаді 1999 р.
Європейська регіональна система права також передбачає охорону культурних цінностей народів. Це міжнародно-правові акти в рамках НБСЄ і Ради Європи. Серед останніх згадаємо Європейську культурну конвенцію 1954 р., Європейську конвенцію про правопорушення щодо культурних цінностей 1985 р. та ін. Конвенція 1985 р., зокрема, передбачає виконання судових рішень щодо правопорушень у царині культурних цінностей, винесених компетентними органами сторони, яка звертається з клопотанням, з метою накладення арешту чи повернення культурних цінностей, що знаходяться на території сторони, до якої звернене клопотання, стосовно особи, вказаної судовим рішенням, або іншої визначеної законом особи 2.
Рада Європи на сьогодні є найважливішою інституцією захисту прав людини в Європі. Вона тісно співпрацює з Європейським Союзом, який вимагає, щоб його члени дотримувались стандартів демократії та захисту прав людини Ради Європи. Сам Європейський Союз не може стати стороною міжнародного договору, однак, як зазначено у ст. 6 Амстердамського договору, Європейський Союз поважає основні права та свободи, сформульовані Конвенцією про захист прав людини та основних свобод. Отже, без повної узгодженості з принципами захисту прав людини Ради Європи неможлива реальна співпраця з Європейським Союзом.
Зрозуміло, що за п'ятдесятилітню історію захист прав людини в рамках Ради Європи
Е. А. Лукашева.— М.:
'Права человека. Учебник для вузов / Отв. ред. ^^
Изд. группа НОРМА-ИНФРА М, 1999.- С. 518.
2 Європейська конвенція про правопорушення щодо культурних цінностей від 23 червня 1985 р. // Україна в міжнародно-правових відносинах.- Вказ. праця,- С. 307.
Україна в Європейській системі захисту прав людини |
РОЗДІЛ 9 |
вийшов далеко за межі тільки Європейської конвенції. Що найважливіше, він став частиною національних законодавств, що і необхідно для його ефективності. Серед основних принципів захисту прав людини, вироблених Радою Європи, виділяють принципи демократії та верховенства права. Згідно зі ст. З Статуту Ради Європи «кожен член Ради Європи повинен визнати принципи верховенства права і здійснення прав людини та основних свобод усіма особами, які перебувають під його юрисдикцією, і щиро та ефективно співпрацювати в досягненні мети Ради Європи» 1. Під демократією маються на увазі не тільки регулярні вибори, а й демократична конституція, котра передбачає поділ влад, і подальше законодавство, котре цей поділ підтримує, і спеціальні регулювання, котрі торкаються основних учасників політичної системи - політичних партій. Законом повинні регулюватися їх вільне утворення, існування та створення умов для громадської діяльності. І це питання не тільки демократії, а й прав людини в політичній сфері. Це торкається права людей брати участь у політичному процесі, утворювати політичні партії, вільно висловлювати політичні погляди, обираючи членів цих партій до парламенту. Без чітко структурованої плюралістичної та вільної партійної системи демократія неможлива 2.
Україна заявила про своє бажання вступити до Ради Європи ще у липні 1992 р. Однак тільки з кінця 1994 р. взаємини України та Ради Європи почали розвиватися динамічно. З січня 1995 р. при Раді Європи розпочала роботу місія постійного спостерігача України. Було розроблено Програму спільних дій між Україною та Радою Європи, яка мала на меті розвиток діалогу між Україною та цією організацією, реформування українського законодавства відповідно до стандартів Ради Європи тощо. 26 вересня 1995 р. ПАРЄ прийняла Висновок № 190 (1995) щодо вступу України до РЄ, у якому, проаналізувавши конституційну ситуацію в Україні, зокрема у тому, що стосується поділу влади, захисту прав людини та перспектив здійснення швидких економічних реформ, а також кроки, які Україна на той час вже здійснила на шляху зближення з Радою Європи, рекомендувала Комітетові Міністрів запросити Україну стати членом Ради Європи 3.
1 \¥у<іга О. Ргіпсіріез оі Нитап КІ£ПІ8 Рго£есі,іоп іп ІЬе МетЬег Соиігігіез °ї іЬе Соипсіі о£ Еигоре // Зетіпаг оі іпе УегкЬоупа Касіа оі ХЛсгаіпе аші *Ье Соипсіі ої Еигоре оп їЬе Ье£а1 Ргоіесііоп оі Нитап КіеЬіз.- Куіу, 11 Липе 1999.
Ча.
3 Парламентська Асамблея Ради Європи. Висновок № 190 (1995) щодо вступу України до Ради Європи (неофіційний переклад). Страсбург, 26 вересня 1995 р.— Українська правнича фундація.
145. |
І
Окрім Ради Європи, Україна бере активну участь і в роботі іншої європейської організації - ОБСЄ. ЗО січня 1992 р. Україна була офіційно визнана як одна з повноправних держав -учасниць НБСЄ, і з цієї дати принципи і домовленості, закріплені у Підсумковому акті та інших документах НБСЄ (тепер ОБСЄ), є обов'язковими для України. Разом з тим УРСР у складі СРСР, який був членом НБСЄ, не могла не бути пов'язана з цією організацією. Після прийняття Підсумкового акта НБСЄ 9 листопада 1976 р. в Україні було створено Українську громадську групу для сприяння імплементації Гельсінських угод. Група заявила про себе Декларацією, яка проголосила своїм основним завданням інформування урядів держав - учасниць НБСЄ та світу про порушення в Україні Загальної декларації прав людини та тих статей, прийнятих Гельсінською конференцією, які торкаються гуманітарних питань '. Декларація була підписана керівником групи Миколою Руденком та дев'ятьма іншими членами групи. 18 жовтня 1977 р. учасник групи Петро Григоренко звернувся з відкритим листом до учасників Белградської конференції НБСЄ, у якому просив вимагати від СРСР негайного припинення фізичних та моральних катувань, що застосовувались до ув'язненого керівника Української Гельсінської групи Миколи Руденка та його товариша Олекси Тихого 2. Однак як у Белграді, так і на наступній конференції у Мадриді СРСР звинуватив західні держави, які піднімали питання порушення прав людини в Радянському Союзі, у втручанні у свої внутрішні справи. За тоталітарного режиму захист прав людини цивілізованими засобами згідно з Гельсінськими угодами виявився неможливим. З 37 членів Української Гельсінської групи на 1980 р. 34 були ув'язнені в тюрмах, концентраційних таборах, психіатричних лікарнях, заслані чи видворені з країни.
Після здобуття Україною незалежності та визнання України як члена НБСЄ участь нашої держави у цій організації є досить активною. Так, ще перед самітом у Будапешті Україна висунула ідею прийняти рішення про створення спеціальної групи з представників ООН, НАТО, ЄС, ЗЄС та НБСЄ, яка почала б роботу над угодою між цими структурами про співробітництво та розподіл обов'язків для запезпечення стабільності в регіоні. Україна намагалася провести цю пропозицію в
1 Бесіагаііоп ої Ьїіе ІЛсгаіпіап РиЬНс Сгоир їо Рготоіе іЬе Ітр1етепі,аі,іоп
оі £Ье Неівіпкі Ассогсіз // ТЬе Нитап КІ£ІИз Моуетепі; іп Икгаіпе. Ооситепіз
оі їЬе Икгаіпіап Неізіпкі Огоир 1976-1980.- ВаШтоге, ^азЬ., Тогопїо:
Зтоіозкур РиЬИзЬегз, 1980.- Р. 19-22.
2 Ап Ореп Ье1;їег £о £Ье Рагіісірапїз оі ІЬе Веі^гасіе Сопїегепсе, еіс. Ьу
Р. Сгіеогепко (ОсїоЬег 18, 1977) // ТЬе Нитап КІ£Ь1;з Моуетепі; іп і;кгаіпе...-
Вказ. праця.- Р. 165-166.
РОЗДІЛ 9 |
робочих групах, які два місяці до саміту в Будапешті працювали в рамках конференції НБСЄ. Однак у ході дискусій і консультацій стало очевидним, що інші організації, в першу чергу НАТО, ще не готові до детального розгляду всіх аспектів такої взаємодії 1.
15 червня 1994 р. згідно з рішенням Комітету старших посадових осіб ОБСЄ було утворено Місію ОБСЄ в Україні, до складу якої входили експерти з конституційних та економічних питань, з метою підтримки роботи згаданих експертів та подання звітів щодо ситуації в Криму 2. 24 січня 1994 р. було підписано Меморандум про взаєморозуміння між Українським урядом та Місією. Це була чи не єдина в історії ОБСЄ Місія, яка успішно завершила свою роботу і виконала покладені на неї завдання щодо попередження напруженості та сприяння взаєморозумінню в регіоні. Неодноразово в Україну приїжджав Верховний комісар у справах національних меншин.
Активною була участь делегації України у восьмій щорічній сесії Парламентської асамблеї ОБСЄ в Санкт-Петербурзі у липні 1999 р. Зокрема, було внесено низку вагомих поправок до економічної резолюції Санкт-петербурзької декларації стосовно відновлення Балканського регіону, таких як, наприклад, щодо надання негайної допомоги для компенсації не лише країнам, які межують із Косово, а й «іншим сусіднім країнам, які постраждали від скорочення експорту й імпорту після зруйнування транспортних комунікацій і особливо річкового судноплавства по Дунаю» 3. Під час Санкт-петербурзького саміту одну з чотирьох вакансій віце-президента асамблеї виборов представник України — народний депутат Ігор Остапі.
Варшавське бюро демократичних інститутів і прав людини ОБСЄ на запрошення Міністерства закордонних справ України та Центральної виборчої комісії утворило Місії спостереження за парламентськими виборами 29 березня 1998 р. та президентськими виборами 1999 р. В одній із заяв Місії щодо виборів 29 березня зазначалось, що, як член ОБСЄ, Україна зобов'язалась поважати права і свободи преси незалежно від її політичної орієнтації. У випадку ж призупинення видання газети «Правда України» та накладення непомірного штрафу на газету «Всеукраїнські відомості» це право було порушене 4.
1 Була б політична воля.- Вказ. праця,- С. 14.
2 ТЬе О8СЕ Міззіоп Іо ІІкгаіпе // ЬМр://те«'-«'.О5се.ог8/е/с1ос8/8игуеу/
икгаіпе.Ьіт.
3 Шевчук Ю. Рівні серед рівних, а не учні сильних // Голос України.—
13 лип. 1999.- № 126.- С. 2.
4 О8СЕ ОШсе £ог Оетосгаііс ІпзіНиїіопз апй Нитап Кі£Ь1;8 Ргезз
піеп-Ь // ЬМр://'«'«г«г.озсе.ог8/іп5І;/осііЬг/пе\У5/икг1.Ьйт.
європейська система захисту і гі
прав людини І О І _
ОБСЄ також надає допомогу Уповноваженому Верховної Ради України з прав людини та іншим інституціям захисту прав людини г. У щорічних доповідях щодо порушень прав людини Гельсінський комітет аналізує і ситуацію в Україні. Так, у доповіді за 1998 р. Україну разом з іншими колишніми радянськими республіками було піддано критиці за збереження системи прописки, яка є серйозним обмеженням свободи пересування та права особи обирати собі місце проживання 2.
Як бачимо, за неповних п'ять років перебування в Раді Європи та за сім років членства в ОБСЄ Україна встигла зробити чимало. Однак ще більше залишається зробити на шляху до відкритого та демократичного суспільства, розбудови якого вимагає від нас членство в європейській системі захисту прав людини.
Розділ 10
Міжнародне
153_____
зобов'язаннях держав, за порушення яких міжнародне право вимагає покарання1. Ця взаємність відіграє дуже важливу роль у міжнародному гуманітарному праві, що викликано двостороннім характером багатьох гуманітарних зобов'язань 2. На відміну від них, зобов'язання дотримуватись прав людини, як відомо, належать до зобов'язань ег£а отпез і не є двосторонніми.
Вираз «міжнародне гуманітарне право» у вузькому розумінні відноситься до чотирьох Женевських конвенцій 1949 р., а саме: Женевської конвенції щодо поліпшення становища поранених та хворих у діючих арміях; Конвенції щодо поліпшення становища поранених, хворих та осіб, які потерпіли корабельну аварію, зі складу морських збройних сил; Конвенції про поводження з військовополоненими; Конвенції щодо захисту цивільних осіб під час війни та двох додаткових протоколів 1977 р.: стосовно захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (Протокол 1) та стосовно захисту жертв збройних конфліктів неміжнародного характеру (Протокол 2)3. Вони асоціюються з Женевою, оскільки тут знаходиться штаб-квартира Міжнародного комітету Червоного Хреста, котрий ініціював ці конвенції. Право воєнних конфліктів інкорпороване також в інших договорах, наприклад, у двох Гаазьких конвенціях 1899 та 1907 рр., з яких відбулась ротація норм у право Женеви. Ротація відбувається і навпаки - з права Женеви у право Гааги, яке також продовжує розвиватись. Можемо сказати, що Женевські конвенції доповнюють Гаазькі конвенції. В той же час виключно Женевським правом регулюються не-міжнародні воєнні конфлікти, котрим присвячено спільну ст. З чотирьох Женевських конвенцій та Протокол 2.
Разом з тим міжнародне гуманітарне право створене не тільки договорами, а й звичаєвим правом. На відміну від додаткових протоколів, чотири Женевські конвенції були ратифіко- і вані майже всіма державами, а отже, можуть вважатися звичаєвим правом. Основним джерелом міжнародного гуманітарного права є звичай, і саме він надає нормам гуманітарного права, що склались, загальнообов'язкового характеру. Як зазначав Генеральний секретар ООН Бутрос Бутрос-Галі в доповіді про статут Міжнародного трибуналу щодо колишньої Югославії, Трибунал повинен застосовувати норми міжнародного гумані- І
1 Натрвоп Р. ^. Нитап Кі^Мз Ьаш ашЗ Іпіегпаііопаі Нитапііагіап Ьа\у:
ТЧго Соіпз ог Тлуо Зійез ої Ше Зате Соіп? // Виііеіїп оі Нит. Кіз.- 1991.-
V. 1.- Р. 48-49.
2 Ргоиові В. Кесіргосііу іп Нитап Кі£піз апсі Нитапііагіап Ьаиг // ВгНізЬ
УеагЬоок оі Іпі'1 Ь.- 1995.- V. 65.- Р. 453.
3 Ооситепїз оп іЬе Ьа^з ої ЛУаг / Есі. Ьу А. КоЬеНз апсі К. ОиеШ.- 2п<і З
е<і.- 1989.
тарного права, які, будучи частиною звичаєвого права, обов'язкові для всіх держав1. Чітку позицію щодо природи норм міжнародного гуманітарного права займає й Міжнародний Суд ООН. У Консультативному висновку від 8 липня 1996 р. (п. 79) Суд зазначив, що «норми міжнародного гуманітарного права повинні дотримуватись усіма державами, незалежно від того, ратифікували вони конвенції, що вміщують дані норми, чи ні» 2.
Стаття 3, спільна для чотирьох Женевських конвенцій, спричинилась до того, що гуманітарне право почало застосовуватись і до неміжнародних збройних конфліктів, адже часом розмежувати неміжнародний та міжнародний збройний конфлікт важко. Як бути з ситуаціями, коли інша держава допомагає урядові держави, на території якої відбувається «внутрішній» конфлікт, як, наприклад, це було у В'єтнамі, Афганістані, Лівані, Камбоджі та інших державах? 3 Женевські конвенції не дають визначення терміна «збройний конфлікт», однак на основі аналізу матеріалів обговорення текстів Конвенцій, що передувало їх прийняттю, можна витлумачити цей термін як ситуацію, в якій уряд вживає надзвичайних заходів, які об'єктивно засвідчують існування воєнної ситуації 4.
Згідно зі ст. З, у випадку збройного конфлікту неміжнародного характеру на території однієї з договірних сторін кожна сторона конфлікту зобов'язана гуманно поводитися з особами, які не беруть активної участі у воєнних діях, у тому числі тими, хто склав зброю, а також хворими, пораненими чи затриманими незалежно від їх раси, кольору шкіри, релігії чи віросповідання, статі, народження, майнового стану чи інших подібних обставин. Щодо зазначених вище осіб забороняється насилля над їх життям та особою, взяття заручників, знущання над людською гідністю, винесення та виконання вироків без попереднього судового рішення.
Закони війни утворюють систему важелів та противаг («сЬескз-апй-Ьаіапсе»), що націлена на зведення до мінімуму страждань людей без посягань на ефективність воєнних операцій. Перелічити всі питання, котрих торкаються Женевські конвенції, важко, однак у своїй суті вони передбачають захист таким категоріям людей: пораненим, хворим та потерпілим від корабельної аварії військовослужбовцям; медичному
1 Див.: Лукашук И. И. Международное право. Особенная часть.- М.: Изд. БЕК, 1998.- С. 273.
2Див.: Международньїй журнал Красного Креста.— 1997.— № 14.— С. 20.
3 Натрзоп Р. ^.— Вказ. праця.— С. 50.
41>е Ргєих ^. Соттепіагу оп ІЬе III Сепеуа Сопуепїїоп Кеіаііуе іо їпе Тгеаітепі оі Ргізопегз оі 'УУаг.- Сепеуа: ІСКС, 1960.- Р. 36-37.
РОЗДІЛ 10
гуманітарне право
155.
персоналу та релігійним діячам; в'язням війни; іншим інтер. нованим; зниклим безвісти та загиблим; цивільному населенню на ворожій та окупованій території; а також цивільному населенню, що зазнає ворожих воєнних дій; окремим категоріям цивільного населення, починаючи від жінок та дітей до біженців, роз'єднаних сімей та осіб без громадянства; журналістам; невійськовим організаціям; Міжнародному комітету Червоного Хреста та іншим гуманітарним організаціям.
10.2. |
Застосування міжнародного гуманітарного права |
Нині існує багато ситуацій, коли необхідно визначити характер конфлікту, а саме -чи це тільки внутрішній конфлікт у державі, котрий веде до порушень прав людини, чи він досяг рівня збройного конфлікту, який може виникати як з конфлікту у самій державі, так і в результаті зовнішньої інтервенції, що дає право застосовувати норми гуманітарного права. Розмежування таких ситуацій вкрай необхідне, адже у випадку внутрішніх заворушень, які не досягають рівня збройних конфліктів, міжнародне гуманітарне право не застосовується 1. Професор Р. Кі-ванука вживає термін «міжнародні гуманітарні норми» для позначення злиття принципів загального гуманітарного права та прав людини, що використовується у зазначених ситуаціях 2. Р. Ківанука доводить, що принципи гуманітарного права та прав людини застосовуються в таких ситуаціях залежно від рівня насильства, що виникає в результаті конфлікту. Саме рівень конфлікту диктує, яке право застосовувати: внутрішньодержавне право чи міжнародне гуманітарне право3. Якщо конфлікт не виходить за межі внутрішньої юрисдикції держави, як, наприклад, на його початкових етапах, логічно передбачити застосування права з прав людини. Там, де протистояння досягає рівня втручання військових сил, застосовується гуманітарне право.
1 ^аск^і Я. \УЬа1; Боез 1;пе Гиіиге Ноісі іог Іпіегпаііопаі НитапНагіап
// Аизігаїіап УеагЬоок о£ Іпіегпаїіопаі Ьа\у.- 1985.- V. 9.- Р. 386.
2 Кіизапика Я. N. НитапНагіап Могтз апсі Іпїегпаі 8£гііе: РгоЬіетз апй
Ргозресїз // Ітріетепіаиоп о$ Іпіегпаїіопаі НитапНагіап Ьау/ / ЕЙ. Ьу
КаізЬоуеп & Запйог.- БогйгесЬІ: МаїЧіпиз Шіоїі, 1989.- Р. 232.
3 Ріеіпег-Сегзіег І., Меуег М. А. Печі Оеуеіортепіз іп Нитапііагіап Ьа»:
А Спаііепее 1ю *пе Сопсерї оі Зслгегеі^піу // Іпї'1 & Сотр. Ь. С}.- 1985.-
V. 34.- Р. 269.
РОЗДІЛ 10 |
Для прикладу наведемо ситуацію у Південній Африці. Партизани Африканського національного конгресу були звинувачені у злочинах, за які призначається смертна кара. Політичні опоненти Південноафриканського режиму вимагали для них або статусу військовополонених, або ж статусу комбатантів, для того щоб уникнути призначення смертної кари. Якщо ситуацію в Південній Африці класифікувати як воєнний конфлікт, то до неї застосовуються норми міжнародного гуманітарного права, а отже комбатанти Африканського національного конгресу можуть кваліфікуватись як військовополонені чи прирівнюватись до іншого рівня, що передбачає, що їх не можна страчувати за дії, вчинені під час національно-визвольного руху.
Однак на практиці часто трапляються ситуації, коли не діють ні норми права з прав людини, ні норми міжнародного гуманітарного права. Такою є, наприклад, ситуація в Північній Ірландії. Уряд Великої Британії відкинув будь-які спроби визначити ситуацію там як збройний конфлікт і зробив офіційну заяву про те, що це надзвичайний стан. З іншого боку, як відомо, міжнародне право дозволяє відхилення від деяких норм з прав людини, що передбачені МПГПП, Європейською конвенцією. Так, згідно з ч. 1 ст. 4 МПГПП, «під час надзвичайного стану в державі, при якому життя нації перебуває під загрозою і про наявність якого офіційно оголошується, держави - учасниці цього Пакту можуть вживати заходів на відступ від своїх зобов'язань за цим Пактом тільки в такій мірі, в якій це диктується гостротою становища, за умови, що такі заходи не є несумісними з їх іншими зобов'язаннями за міжнародним правом і не тягнуть за собою дискримінації виключно на основі раси, кольору шкіри, мови, релігії чи соціального походження» 1. Водночас забороняються будь-які відступи від гарантій права на життя (ст. 6); свободи від катування чи жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання (ст. 7); свободи від рабства чи підневільного стану (ст. 8); позбавлення волі на тій лише підставі, Що людина не в змозі виконати якесь договірне зобов'язання (ст. 11); визнання винним у вчиненні будь-якого кримінального злочину внаслідок якоїсь дії чи бездіяльності, що згідно з діючим на момент його вчинення внутрішньодержавним законодавством або міжнародним правом не були кримінальним злочином (ст. 15); позбавлення права на визнання правосуб'єкт-ності людини (ст. 16) та права на свободу думки, совісті та релігії (ст. 18).
1 Міжнародний пакт про громадянські і політичні права // Права людини. Міжнародні договори України, декларації, документи / Упоряд. Ю. К. Ка-чуренко.- 2-ге вид.- К.: Юрінформ, 1992.- С. 38.
міжнародне *і ґ "^
гуманітарне право І О / ___________
Європейська конвенція також містить статтю щодо модс_ ливості відступу від зобов'язань щодо прав людини під час війни або іншого надзвичайного стану в державі, який загрожує життю нації (ст. 15) К Однак на відміну від МПГПП від. хилення від прав людини можливе у більшій кількості випад, ків. Не допускається лише відступ від зобов'язань щодо гарантій права на життя (ст. 2); права на свободу від катувань чи нелюдського або такого, що принижує гідність людини, поводження чи покарання (ст. 3) та свободу від рабства і підневільного стану (п. 1 ст. 4), а також покарання без закону (ст. 7).
Отже, фактично можуть виникати ситуації, коли не діють ні норми гуманітарного права, ні норми з прав людини. Наскільки швидко держави готові проголосити надзвичайний стан у державі, настільки зволікають вони у проголошенні збройного конфлікту, котрий тягне за собою застосування міжнародного гуманітарного права.
УРСР ратифікувала згадані вище Женев
ські конвенції 3 липня 1954 р., і вони набули
І~1 чинності для України 3 січня 1955 р. Делега-
I юрушення ція уКраїни брала участь у розробці додатко-
прав ЛЮДИНИ вих Протоколу І та Протоколу II 1977 р. до
чотирьох Женевських конвенцій 1949 р. під
В результаті час Дипломатичної конференції з питань під-
,- - твердження та розвитку гуманітарного права
ЗОроинИХ !974-1977 рр. Ці Протоколи були ратифіко-
КОнфліКТІВ вані Президією Верховної Ради УРСР 18 бе
резня 1989 р. з такою заявою: «Українська Ра-
ТО ПОЗИЦІЯ дянська Соціалістична Республіка, відповідно
у •• до пункту 2 статті 90 Протоколу І, визнає ірзо
^ іасіо і без спеціальної угоди стосовно будь-якої
іншої Високої Договірної Сторони, яка бере на себе таке саме зобов'язання, компетенцію Міжнародної комісії щодо встановлення фактів» 2. Створення такої Комісії у складі 15 членів було передбачено ст. 90 Протоколу І для розслідування будь-яких фактів серйозних порушень Женевських конвенцій
1 Конвенція про захист прав людини і основних свобод із поправками, внесеними відповідно до положень Протоколу № 11 // Застосування європейських стандартів з прав людини у внутрішньому правопорядку України (Європейська конвенція з прав людини та практика Європейського суду з прав людини).- К.: Українська правнича фундація, 1998.- С. 71-72.
2ВВР.- 1989.- № 35.- Ст. 624, 625.
РОЗДІЛ 10 |
та даного Протоколу, а також надання послуг з метою забезпечення шанобливого ставлення до цих документів 1.
Україна, проголосивши в Декларації про державний суверенітет 1990 р. про свій намір стати постійно нейтральною державою, яка не бере участі у військових блоках, яка першою у світі добровільно відмовилася від ядерної зброї і дотримується трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї 2, послідовно виступає проти вирішення будь-яких конфліктів - міжнародних чи внутрішніх - шляхом застосування сили. Як зазначав міністр закордонних справ України Б. Тарасюк, «уже протягом декількох років Україну визнають у Європі й світі як демократичну європейську державу, яка робить свій вагомий внесок у підтримання миру і стабільності на континенті. ... Ми беремо активну участь у врегулюванні конфлікту в Придністров'ї (Молдова), Косові (СРЮ), Абхазії (Грузія), Боснії і Герцеґовині, Нагірному Карабаху (Азербайджан)» 3. Україна неодноразово висловлювала занепокоєння з приводу бойових дій у Косові й закликала до негайного переведення конфлікту в політико-дипломатичне русло. З самого початку бомбардувань у Косові Україна невтомно прагнула спрямувати розв'язання конфлікту на дипломатичний шлях, пропонуючи свої посередницькі послуги. Миротворчі зусилля України, здійснені за вказівкою Президента і згідно з постановою Верховної Ради, стали основою політичного врегулювання на Балканах — рішення Контактної групи, пропозицій Генерального секретаря ООН Кофі Аннана і, врешті, резолюції РБ ООН 1244, співавтором якої є Україна 4. Як зазначав Б. Тарасюк після візиту до Брюсселя у травні 1999 р., «ми виступаємо проти численних явних порушень прав людини, проти етнічних чисток. Застосування сили щодо суверенної держави без законного мандату Ради Безпеки ООН є неприйнятним. Ми розуміємо НАТО, проте вважаємо, що до кризи навколо Косова слід підходити з позицій міжнародного права» 5. Разом з тим, як висловився Генеральний секретар ООН Кофі Аннан, перед світовою спільнотою на зорі нового століття гостро постане питання про нову міжнародну
'Додатковий протокол до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, Що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (Протокол І) // Міжнародні договори України.- Т. 1: 1986-1990.- К., 1997.- С. 347-348.
2 Декларація про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р. //
Права людини.- Вказ. праця.- С. 11.
3 Європейський вибір України // Голос України.- 23 лист. 1999.- № 217.-
С 3.
4 Грушко І. Вже виорана нива. Не бачить прорості лише упереджений //
Голос України.- З лют. 2000.- № 20.- С. 4.
5 Тарасюк Б. У нас реалістична позиція // Голос України.- 26 трав.
1999.- № 94.- С. 8.
міжнародне 1 ГЛ
гуманітарне право | ^ 7____________
правову норму, котра дозволяє «гуманітарне втручання» у справи суверенних держав *.
Межуючи з державами, де мають місце внутрішні конфлікти, Україна стоїть перед проблемою надання статусу біженця особам, які звернулися з такими заявами. За офіційними даними, протягом 1995-1998 років більш ніж 8000 осіб з країн СНД звернулося із заявами про надання їм статусу біженців в Україні. Майже 3048 осіб з Абхазії (Грузія) користуються особливим статусом біженців із зон конфлікту. До травня 1997 р. приблизно 1900 осіб, які прибули з Чечні (Російська Федерація), мали такий статус, але тимчасовий захист був нещодавно скасований, і ця категорія осіб має проходити через індивідуальну процедуру визначення статусу біженця 2. Процедуру визначення статусу біженця в Україні було запроваджено на початку 1996 р. З того часу приблизно 3452 заявникам, що прибули з країн СНД та інших країн, переважно з Афганістану, у тому числі 1106 дітям, було надано статус біженця в Україні3.
Україна тісно співпрацює з Управлінням Верховного комісара ООН у справах біженців щодо вирішення проблеми репатріації кримських татар та інших депортованих народів на свою історичну батьківщину. Було підписано Угоду про співробітництво між УВКБ та Україною, в рамках якої відкрилося повноважне постійне представництво УВКБ в Україні4.
Україна має позитивний досвід досягнення міжетнічного миру та стабільності всередині країни. Місія ОБСЄ досягла успіху саме в Україні, коли завдяки тісній співпраці з центральними і місцевими органами влади вдалося мирним політичним шляхом урегулювати потенційно вибухонебезпечну ситуацію в Криму. Переконливим доказом стабілізуючої ролі України в своєму регіоні та інших частинах світу стало її обрання до Ради Безпеки ООН на період 2000-2001 рр.5
Все зазначене вище підтверджує, що міжнародне право з прав людини та міжнародне гуманітарне право, залишаючись незалежними галузями міжнародного права, водночас є взаємопов'язаними та взаємозалежними. Будь-яке порушення громадянського миру веде до серйозних порушень прав людини. Переваги одного режиму забезпечення та захисту прав людини повинні застосовуватись на противагу слабким сторонам іншого режиму. Україна дотримується норм міжнародного гуманітарного права, виключаючи тим самим можливість серйозних порушень прав людини, до яких ведуть внутрішні чи міжнародні збройні конфлікти.
1 Наступний рік буде багатий на правові норми // Голос України.— 29 груд.
1999.- № 243.- С. 4.
2 У світі — понад 20 мільйонів біженців. Для декого з них другою батьківщиною
стала Україна // Урядовий кур'єр.- 2 лист. 1999.- № 206.- С. 4.
3Там само.
4 Женева - важлива міжнародна трибуна // Голос України.- 2 жовт.
1996.- № 180.- С. 2.
5 Європейський вибір України.— Вказ. праця.— С. 3.
________ 160
Розділ 12
Дипломатичне
169_____
Сенатом) і договори між державами. Тривалий час дипломатія розвивалась як посольське право.
В історичному аспекті розвиток дипломатії в Україні можна простежити починаючи з договорів Олега з Константинополем, перших послів Київської Русі варязького походження, які поступово асимілюються, і варязькі ймення в документах замінюються іменами слов'янськими. Помітний вплив у зовнішній політиці держав відігравала Запорозька Січ. Частими тут були посли іноземних держав з пропозиціями і дарунками до Козацької республіки, існував певний ритуал прийому послів. Великим дипломатом був гетьман Богдан Хмельницький, успішно виконували доручення гетьмана Немирич, Мужилов-ський, Зарудний та інші дипломати.
Дипломатія міжнародних організацій як особлива служба з'являється на рубежі ХІХ-ХХ ст. У цей же період відбувається поділ на дипломатичну і консульську служби: консульська служба опікується питаннями торгівлі, а дипломатична служба - політичними питаннями.
1961р. на міжнародній конференції у Відні було прийнято Конвенцію ООН про дипломатичні зносини, яка набула чинності у 1964р. УРСР приєдналась до цієї Конвенції 21 березня 1964 р., і вона набула чинності для УРСР 12 липня 1964 р. Багато держав зволікали з підписанням Конвенції. Зокрема, для СІЛА Конвенція набула чинності у 1972 р., оскільки Держдепартамент СІЛА ще до підписання Конвенції намагався привести чинне законодавство СІНА у відповідність з Конвенцією. На сьогодні понад 150 держав є сторонами Віденської конвенції 1961 р.
1963 р. було прийнято Віденську конвенцію про консульські зносини, яка набула чинності для України в 1989 р. Серед інших конвенцій, що регулюють дипломатичні та консульські зносини, можна назвати Віденську конвенцію про представництва держав у їх відносинах з міжнародними організаціями 1975 р., Конвенцію про попередження злочинів і покарання за злочини проти осіб, що користуються міжнародним захистом, включно з дипломатичними агентами, 1976 р., Каракаську конвенцію про консульські функції 1911 р., Гаванську конвенцію про дипломатичних чиновників та Гаванську конвенцію про консульських агентів 1928 р.
Важливість правових положень, закладених у Віденській конвенції про дипломатичні зносини, була підкреслена МСС у Справі дипломатичного та консульського штату СІЛА в Тегерані [Сазе Сопсегпіп£ Ппііесі Зіаіез Біріота^іс апсі Сопзиіаг 8і;а££ іп ТеЬгап (Огсіег оі 15 БесетЬег 1979 апсі іисІ£етеп1; оі 24 Мау 1980)] 1. У своєму рішенні Суд зауважив, що зобов'язання
1 ШНесі Зїаіез Біріотаїіс апсі Сопзиіаг 8їа££ іп ТеЬгап Сазе. ИпіїесІ Бїаіез V. Ігап [1980] І.С..Г Кер. 3.
іранського уряду в даній справі не тільки договірні... але це й зобов'язання згідно з загальним міжнародним правом. У цій справі уряд Ірану був визнаний відповідальним за нездатність попередити захоплення військовими місії СІЛА у Тегерані й утримання дипломатичного та консульського персоналу як заручників і, пізніше, за схвалення цих дій 1.
Як зазначив Міжнародний Суд, норми дипломатичного права створюють самодостатній режим, який, з одного боку, формулює зобов'язання держави, яка приймає, щодо привілеїв та імунітетів дипломатичної місії, а з іншого - передбачає їх можливе порушення членами місії.
12.2, |
Внутрішньодержавні органи зовнішніх зносин |
До внутрішньодержавних органів зовнішніх зносин належать глава держави, парламент, уряд, міністр закордонних справ, міністерство закордонних справ, інші внутрішньодержавні органи зовнішніх зносин. Главою держави може бути одна особа або колегіальний орган залежно від форми правління. Згідно зі ст. 102 Конституції України 1996 р. Президент України є главою держави і виступає від її імені. Він представляє Україну у міжнародних відносинах, здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави, веде переговори та укладає міжнародні договори України.
Парламенти згідно з конституціями більшості держав мають здійснювати загальне керівництво зовнішньою політикою шляхом розгляду питань зовнішньої політики на основі доповідей і повідомлень вищих органів виконавчої влади, комісій з закордонних справ, інших державних органів, а також делегацій парламенту про їх візити до зарубіжних країн та участь у міжнародних конференціях. В Україні ці питання розглядаються на сесіях Верховної Ради і засіданнях комітетів Верховної Ради. Зовнішньополітична і міжнародна діяльність парламентів здійснюється також шляхом укладення міжнародних договорів, проведення переговорів спікера парламенту з главами іноземних держав, обмін делегаціями між парламентами та в інших формах.
Міжнародні договори у більшості держав ратифікуються парламентом. Згідно із Законом України «Про міжнародні договори України», ратифікація міжнародних договорів України здійснюється Верховною Радою України шляхом ухвалення
1 Вгошпііе 3- Ор. сії.- Р. 347.
РОЗДІЛ 12
Дипломатичне та консульське право
175.
Дипломатичні привілеї та імунітети |
Відповідно до ст. 9 Віденської конвенції про дипломатичні зносини держава перебування може в будь-який час і без будь-яких пояснень повідомити акредитуючу державу про те, щ0 глава представництва чи хтось із членів дипломатичного персоналу є регзопа поп §гаі;а (тобто особою, кандидатура якої як дипломатичного представника не приймається урядом цієї держави). Місія припиняється також зі смертю дипломатичного представника. В такому випадку посада глави представництва заміщається старшим за рангом членом дипломатичного персоналу як тимчасовим повіреним у справах. Місія припиняється з розривом дипломатичних відносин між двома державами, у випадку війни між ними тощо.
Інститут консульства походить з практики середньовічної Італії обирати представника серед іноземних купців, що проживали у місті, і до недавнього часу функції консулів були виключно комерційними.
Формально консул не входить до складу дипломатичного корпусу і не може без особливих повноважень укладати міжнародні договори, однак часто у практиці держав має місце суміщення консульських та дипломатичних функцій.
Згідно зі ст. 5 Віденської конвенції про консульські зносини 1963 р. консульськими функціями є:
а) захист у державі перебування інтересів акредитуючої
держави і її громадян (фізичних і юридичних осіб) у межах,
що допускаються міжнародним правом;
б) сприяння розвитку торговельних, економічних, культур
них і наукових зв'язків між акредитуючою державою і дер
жавою перебування, а також сприяння розвитку дружніх від
носин між ними іншими шляхами відповідно до положень
Конвенції;
в) з'ясування всіма законними шляхами умов і подій в тор
говельному, економічному, культурному і науковому житті
держави перебування, повідомлення про них уряду акредиту
ючої держави та надання відомостей зацікавленим особам;
г) видача паспортів і проїзних документів громадянам ак
редитуючої держави та віз або відповідних документів особам,
які бажають поїхати в акредитуючу державу;
д) надання допомоги і сприяння громадянам (фізичним і
юридичним особам) акредитуючої держави та інші функції.
Консульський апарат у сучасних державах складається з невеликої керівної ланки, що перебуває у відомстві закордонних справ, та закордонного консульського апарату, до складу якого входять штатні й почесні (позаштатні) консули, консульські відділи дипломатичних представництв. Почесний консул, як правило, призначається іноземною державою з місцевих торгових чи фінансових діячів. Глави консульських установ
поділяються на чотири класи: 1) генеральні консули, які очолюють відповідне консульство і можуть бути керівниками усіх консулів своєї держави в державі перебування чи в її окремій частині;
2) консули, які можуть очолювати відповідне консульство; 3) віце-консули, які можуть працювати на правах консула, але часто є помічниками вищих за рангом консульських працівників; 4) консульські агенти - аташе, які, як правило, виконують допоміжні функції.
Консульським корпусом називається сукупність глав консульських установ, що знаходяться в державі перебування. Отже, в даній державі може бути декілька консульських корпусів, тоді як дипломатичний корпус завжди один.
Акредитуюча держава забезпечує главу консульської установи документом, що має форму патента або подібного акта (ст. 11 Віденської конвенції про консульські зносини). Однак направлення патенту урядові держави перебування ще не є підставою для допущення глави консульської установи до виконання ним своїх функцій. Для цього необхідний дозвіл з боку держави перебування, що називається екзекватурою. Держава, що відмовляє у видачі екзекватури, не зобов'язана повідомляти акредитуючій державі мотиви такої відмови.
Функції працівників консульської установи припиняються: а) після повідомлення державі перебування акредитуючою державою про те, що їх функції припиняються; б) після анулювання екзекватури; в) після повідомлення держави перебування акредитуючій державі про те, що держава перебування перестала вважати їх працівниками консульського персоналу.
12.4. |
Суттю дипломатичних відносин є здійснення урядом акредитуючої держави державних функцій на території держави перебування за ліцензією останньої. Процес надання «повної довіри» має своїм результатом цілу низку привілеїв та імунітетів.
Існує дві основні теорії щодо привілеїв та імунітетів дипломатів. Одна з них - так звана функціональна теорія, згідно з якою дипломати повинні мати свободу, щоб повністю присвятити себе службі своїй державі. Згідно з другою теорією, дипломати не є підданими держави перебування, а тому не є суб'єктами її права. Міжнародне право віддає перевагу першій теорії.
РОЗДІЛ 12
дипломатичне ч ^т^т та консульське право \ / / _
И
По-перше, згідно зі ст. 22 Віденської конвенції 1961 р. іс. нує недоторканність місій, тобто захист будівель від зовніщ. ніх зазіхань. Навіть не передбачається надзвичайна ситуація, наприклад, ситуація, коли будівлі диппредставництв становлять небезпеку навколишньому середовищу через пожежу в них тощо. Щоб передбачити такі ситуації, Велика Британія, наприклад, у 1987 р. прийняла Закон щодо дипломатичних та консульських будівель.
Віденська конвенція 1961 р. також передбачає недоторканність архівів та документів місії завжди і де б вони не знаходились (ст. 24), а також офіційного листування.
Згідно зі ст. 29, особа дипломатичного агента недоторканна. Він не підлягає арештові чи затриманню. Ця недоторканність відрізняється від імунітету від кримінальної юрисдикції. Ст. 31 (1) Віденської конвенції передбачає, що дипломатичний агент має імунітет від кримінальної юрисдикції держави, котра його приймає. Це тривалий час було і нормою звичаєвого права. Дипломатичний агент, винний у серйозних чи постійних порушеннях, може бути оголошений регзопа поп £гаіа. Ст. ЗО передбачає, що приватна резиденція дипломатичного агента є недоторканною та перебуває під захистом, як і будівлі посольства.
Ст. 31 (1) також передбачає імунітет від місцевої цивільної та адміністративної юрисдикції, за винятком випадків, коли 1) позов стосується приватної нерухомості дипломатичного агента, що знаходиться на території держави, яка приймає, якщо тільки цією власністю він не володіє від імені акредитуючої держави для цілей місії; 2) позов торкається правонаступництва, якщо дипломатичний агент виступає в ролі виконавця, адміністратора, наступника чи спадкоємця як приватна особа, а не від імені акредитуючої держави; 3) позов стосується будь-якої професійної чи комерційної діяльності дипломатичного агента в державі перебування, що не входить в його офіційні функції.
Позбавити імунітету може тільки акредитуюча держава. Дипломатичні агенти мають імунітет від юрисдикції місцевих судів, але не звільнені від матеріального права, тобто імунітету може бути позбавлено і тоді може бути застосоване місцеве право.
Члени сім'ї дипломатичного агента, якщо вони не є громадянами держави, яка приймає, мають привілеї та імунітет, передбачені ст. 29-36 Віденської конвенції 1961 р. Питання привілеїв та імунітетів адміністративного та технічного персоналу по-різному вирішується різними державами. Стосовно цієї групи та службового персоналу за статтею 37 (2), якщо вони не є громадянами держави перебування чи не проживають
постійно в цій державі, вони мають привілеї та імунітет, передбачені в ст. 29-35 Віденської конвенції 1961 р., за винятком того, що імунітет від цивільної та адміністративної юрисдикції держави перебування не поширюється на їхні дії, які не належать до їх службових обов'язків.
Консульські службовці мають більш обмежений імунітет від юрисдикції, ніж дипломати. Як у кримінальних, так і в цивільних справах імунітет обмежений статтею 43 (1) Віденської конвенції про консульські зносини тільки до дій, вчинених при виконанні ними своїх консульських функцій.
Як зазначалось вище, у справі Демократичної республіки Конго проти Бельгії ДРК звинуватила Бельгію у порушенні суверенітету іншої держави, що гарантується ст. 2 Статуту ООН, та порушенні дипломатичного імунітету міністра закордонних справ суверенної держави, що гарантується ст. 41 Віденської конвенції 1961 р. *. У своєму рішенні від 14 лютого 2002 р. Міжнародний Суд визнав, що видання Бельгією ордеру на арешт є порушенням імунітету від кримінальної юрисдикції та недоторканності міністра закордонних справ Конго згідно з міжнародним правом.
РОЗДІЛ 12
Дипломатичне і у о
г
Розділ 13
Територія
В міжнародному
Праві
13.1. |
Режими території в міжнародному праві |
Згідно з Конвенцією Монтевідео про права та обов'язки держав 1933 р. х територія є необхідною ознакою держави і контроль над територією - необхідний елемент державності. Юрисдикція над територією передбачає компетенцію держави приймати та втілювати норми стосовно даної території. Суверенітет держави передбачає здатність держави здійснювати виключну юрисдикцію над своєю територією. У той же час можна мати суверенітет, але не мати юрисдикції над територією, наприклад, посольства мають дипломатичну недоторканність, але держава не має юрисдикції над ними.
Існують три режими території в міжнародному праві:
1) державна територія;
2) гез пиіііиз - територія, яка не підлягає
суверенітетові будь-якої держави і ніколи не
належала жодній державі;
3) гез соттшііз - територія з міжнарод
ним режимом.
Державною є територія, яка перебуває під суверенітетом певної держави, тобто де має місце верховенство влади, повнота влади, самостійність і формальна незалежність влади від будь-якої іншої організації як у даній країні, так і за її межами 2. Таке панування держави над своєю територією називається територіальним верховенством - це повна і виключна влада держави в межах своєї території. Територіальне верховенство передбачає здійснення суб'єктом міжнародного права повного постійного суверенітету над всіма його природними багатствами, природними ресурсами і економічною діяльністю.
До складу державної території входять суходіл, води, окреслені кордонами даної держави, їх надра, а також повітряний простір над сушею і водами. До державної території прирівнюються морські, річкові, повітряні і космічні кораблі, що носять прапор чи знак даної держави, підводні кабелі і трубопроводи, що прокладені у відкритому морі і з'єднують частини території даної держави, технічні споруди, зведені на континентальному шельфі чи в надрах дна відкритого моря, а також штучні національні космічні об'єкти, запущені в космічний простір даною державою.
Сухопутна територія включає перш за все сушу, що перебуває під суверенітетом даної держави, незалежно від місця розташування її окремих частин. Сухопутна територія держави включає також надра суші та національних територіальних вод на технічно доступній глибині. В Кодексі України «Про надра» 1994 р. надра визначаються як частина земної кори, що розташована під поверхнею суші та дном водоймищ і простягається до глибин, доступних для геологічного вивчення та освоєння (ст. 1) '.
Водна територія держави - це національні води, що знаходяться в межах кордонів даної держави, а саме: води внутрішніх річок, озер, каналів, внутрішніх морів та історичних заток, води морських заток і бухт, води морської смуги, що прилягає до берега держави і називається територіальним морем чи територіальними водами.
Повітряна територія — весь повітряний простір над сушею і водами держави, включаючи повітряний простір над його територіальними водами.
До складу державної території низки країн (Росії, СІЛА, Канади, Норвегії і Данії) входять всі землі й острови, що знаходяться б межах полярного сектора цих держав в Арктиці, та льодові поля, що припаяні до берега.
Принцип недоторканності державної території закріплений у багатьох міжнародних договорах і актах, які зобов'язують всі держави поважати цей принцип і утримуватись від будь-яких Дій, спрямованих прямо чи опосередковано проти територіальної недоторканності і політичної незалежності інших держав.
Декларація ГА ООН про надання незалежності колоніальним країнам і народам від 14 грудня 1960 р. підтвердила принцип недоторканності території кожної держави. Гельсінський Підсумковий акт 1975 р. зобов'язує держави «утримуватись від того, щоб перетворювати територію одне одного на об'єкт військової окупації або інших прямих чи непрямих заходів використання сили».
Сопуєпїїоп оп Кі£П*з апсі Биіїез ої Віаіез 1933 // 165 ШТ8 19. 2Рабінович ТІ. М. Основи теорії держави і права.- К., 1994.- С. 35.
1 Кодекс України «Про надра» // Голос України.— 31 серп. 1994.— № 164.
С 4-7.
РОЗДІЛ 13
територія в міжнародному праві
Принцип територіальної недоторканності охоронявся крд. мінальним правом в СРСР. Так, ст. 64 КК УРСР кваліфікувала діяння, здійснене на шкоду державній незалежності, терп-торіальній недоторканності чи військовій могутності, як державну зраду.
15 квітня 1994 р. була прийнята Декларація про дотри, мання суверенітету, територіальної цілісності й недоторканності кордонів держав - учасниць СНД, яку підписали 11 держав (крім Вірменії) і в якій заявлено, що держави - учасниці СНД забезпечують виконання у своїх взаємовідносинах принципів суверенітету, територіальної цілісності й непорушності державних кордонів.
Однак слід зазначити певну недосконалість сучасного міжнародного права, яке формувалося, головним чином, у роки протистояння двох систем з різною ідеологією. Зокрема, йдеться про два взаємовиключні принципи міжнародного права: недоторканності кордонів і права на самовизначення. Заручником таких недоречностей став, зокрема, чеченський народ 1.
У великомасштабному Договорі про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією 1997 р. 2 в ст. 2 зазначено, що Високі Договірні Сторони відповідно до положень Статуту ООН і зобов'язань по Підсумковому акту НБСЄ поважають територіальну цілісність одна одної і підтверджують непорушність існуючих між ними кордонів. У ході підготовки договору Росія пропонувала посилатись лише на Статут ООН, де містяться згадані взаємовиключні по- 1 ложення. Український варіант передбачав недвозначне трактування територіальної цілісності і спирався на низку двосторонніх україно-російських документів.
Наступний режим території - гез пиіііиз, тобто територія, яка не підлягає суверенітетові будь-якої держави і ніколи не належала жодній державі. Нині такою є лише незначна частина Антарктики. У консультативному висновку МСС щодо Західної Сахари 3 МСС висловив свою думку щодо запитань, з якими ГА ООН звернулась до Суду, а саме: 1. Чи була Західна Сахара в час колонізації Іспанією територією, яка нікому не належала (іегга пиіішз)?; 2. Які були правові зв'язки між цією територією та Королівством Марокко і Мавританією?
Рішення про те, що Західна Сахара була іегга пиіііиз в час колонізації Іспанією, було б можливим тільки за умови встановлення, що в той час територія не належала нікому і була
1 Козак В. Уроки чеченської війни // Голос України.— 27 січ. 1995.-
№ 17.
2 Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і
Російською Федерацією // Голос України. - 13 січ. 1999.- № 4.- С. 4-5.
3 ^езіегп ЗаЬага Саве (ААч. Ор.) [1975] І.С.Д. Кер. 12.
РОЗДІЛ 13
Одкрита для надбання шляхом зайняття цієї території. Між тим практика держав того періоду свідчить, що території, заселені племенами чи народами, соціально та політично організованими, не можна розглядати як 1;егга пиіііиз. В час колонізації Західна Сахара була заселена народами, які хоч і були кочовими, все ж були соціально та політично організованими в племена і мали вождів, що представляли їх.
Відповідь на друге запитання — щодо правових зв'язків цієї території та Королівства Марокко і Мавританії - залежить від того, що розуміти під виразом «правові зв'язки» в контексті періоду колонізації. На основі матеріалів та інформації, представлених Суду, МСС робить висновок, що в час іспанської колонізації існували правові зв'язки відданості (лояльності) між султаном Марокко та деякими племенами, що проживали на території Західної Сахари. Представлені документи свідчать про існування прав, у тому числі прав на землю, які становили правові зв'язки між Мавританією та територією Західної Сахари. З іншого боку, Суд доходить висновку про те, що надані матеріали та інформація не встановлюють будь-яких зв'язків територіального суверенітету між територією Західної Сахари та Королівством Марокко чи Мавританією. Таким чином, Суд не виявив таких правових зв'язків, які б могли вплинути на застосування Резолюції 1514 ГА ООН до деколонізації Західної Сахари і, зокрема, на застосування принципу самовизначення через вільне волевиявлення народів цієї території.
Однак думка Суду не вплинула на вирішення спору щодо статусу Західної Сахари. Після того як Іспанія залишила свою колишню колонію, Марокко та Мавританія поділили територію, ігноруючи протести ПОЛІСАРЮ (місцевого Фронту за незалежність, підтримуваного Алжиром), який з того часу вів партизанську війну. 1979 року Мавританія зняла всі претензії щодо будь-якої частини Західної Сахари і залишила південну частину території на користь ПОЛІСАРЮ. 1992 р. відповідно до Резолюції Ради Безпеки ООН 690/191 під егідою ООН мав відбутися референдум серед корінного народу Західної Сахари, який мав би визначити, чи територія повинна бути незалежною державою, чи провінцією Марокко. Цей референдум було перенесено на 7 грудня 1998 р. Для цього було сплановано Добровільну репатріацію біженців до Західної Сахари. Очікувалось, що повернеться до 120 тис. біженців (105 тис. з Алжиру, 10 тис. з Мавританії і 5 тис. з інших районів).
Наступний режим території - гез соштипіз, тобто територія з міжнародним режимом, яка належить усім державам і не може бути присвоєна однією державою. Таким є, наприклад, відкрите море. Експлуатація ресурсів цієї території
територія 1 по
в міжнародному праві | О О___________
будь-якою державою можлива, якщо не існує спеціального договору, який це забороняє.
В останні десятиріччя, починаючи з Резолюції ГА ООН 1970 р., до традиційних категорій території приєдналась ще одна категорія - територія, що визначається як «спільний спадок людства» і регулюється спеціальними нормами. Цьому режиму підлягають морське дно і дно океанів та їх надра, Місяць, небесні тіла. Вони не можуть експлуатуватись односторонньо, тільки спільно, і питання щодо їх експлуатації вирішуються міжнародним співтовариством. Вперше це поняття було включене в Угоду 1979 року щодо регулювання діяльності держав на Місяці та інших небесних тілах. Пізніше в Конвенції з морського права було зазначено, що морське дно поза континентальним шельфом не може експлуатуватись односторонньо, тільки через спеціальний орган ООН з питань морського дна.
13.2. |
Традиційне міжнародне право розрізняє п'ять різних способів набуття території:
1. Зайняття (оссираііоп). Держава може на-
Правове бути територію шляхом зайняття, якщо задо-
вання територіальних змін |
обґ нт\/ волено дві умови: а) територія, набута таким чином, повинна бути гез ішіііиз (тобто не належати іншій державі); б) держава, що займає територію, повинна здійснювати фактичний контроль над такою територією (Див. Ізіапсі оі Раїтаз Сазе).
2. Цесія чи уступка території (лат. сеззапіе
припинення). Цесія може бути добровільна і
примусова і повинна відповідати праву на са
мовизначення. Як правило, це частина дого
вору. Так, у 1763 р. згідно з Паризьким дого
вором Франція уступила Верхню та Нижню
Канаду Британії, а в 1898 р. згідно з іншим
Паризьким договором Іспанія уступила Філіп-
піни США. Деколонізація, продаж Аляски -
все це приклади цесії.
3. Завоювання, анексія, тобто встановлення чи зміна кордонів держави проти волі її населення. Саме утримання нації проти її волі у межах іноземної держави також є анексією. Інший термін для завоювання - дебеляція (від лат. Ьеііа воювати). Прикладом анексії може бути окупація Мальвінських островів (Фолклендів) У 1833 р. британськими військами. У 1982 р. аргентинські війська висадилися на архіпелазі та встановили там свій державний прапор. Кількамісячний збройний конфлікт завершився перемогою Ве-
________ 1 84 РОЗДІЛ 13
ликої Британії. Лише 1998 р. відбувся перший за 16 років після конфлікту візит президента Аргентини Карлоса Менема до Лондона. Напередодні візиту Карлос Менем знову заявив, що «аргентинці ніколи не відмовляться від своїх прав на Мальвіни». Прем'єр-міністр Великої Британії Тоні Блер, у свою чергу, зазначив: «Суверенітет Фолклендів не може бути предметом переговорів» ', Міжамериканська конвенція про права і обов'язки держав 1933 р. містить зобов'язання не визнавати «набуття території чи особливих привілеїв, одержаних силою». Таке ж зобов'язання міститься в багатьох інших міжнародних договорах, наприклад у «Декларації про дотримання принципу суверенітету, територіальної цілісності держав — учасниць СНД»: «захоплення території з використанням сили не може бути визнано, а окупація території держав не може використовуватись для міжнародного визнання...»
4. За правом давності (ргезсгіріііоп). Коли держава мирно
зайняла певну територію без будь-якого опору з боку попередньо
го суверена, вона може через деякий час набути цю територію за
правом давності.
5. Розростання, природній приріст (ассгеїїоп). Це найменш
важливий серед способів набуття території, а саме - збільшен
ня території держави природним способом, наприклад через
зміну русла річки.
У згадуваній вище справі острова Палмас (1928 р.) Нідерланди заявили про свій суверенітет на основі тривалого і незаперечного вияву влади над островом протягом тривалого періоду (сопііпиоиз апсі ипсіізриіесі Йізріау оі аиіпогііу оуєг їЬе ізіапсі с1игіп£ а 1оп£ регіосі о£ і;іте). Згідно з арбітром Губером, якщо конфлікт торкається суверенітету над територією, за звичаєвим правом слід визначити, котра з держав має право власності - чи то на основі цесії, чи завоювання, зайняття тощо. Однак якщо інша сторона фактично виявляла суверенітет, має бути доведено, що, окрім права власності, територіальний суверенітет продовжував існувати і фактично існував у момент, що є критичним для даного спору.
Право власності США на острів існувало на основі цесії згідно з Паризьким договором, коли Іспанія уступила його США. Очевидно, що Іспанія не могла передати більше прав, ніж вона мала. Отже, основне питання полягало в тому, чи острів Палмас на момент укладення та набуття чинності Паризького договору був складовою частиною території Іспанії, чи Нідерландів. Було визнано мирний характер вияву Нідерландами суверенітету над островом протягом 1700—1906 рр.
США не могли навести аргументів на право власності еквівалентних або сильніших, ніж Нідерланди. Право власності
1 Мальвіни. Вони ж Фолкленди // Голос України.- ЗО черв. 1999.-№ 117.- С. 10.
Територія 1 ПГ в міжнародному праві | О ^_________
на основі відкриття існує тільки як рудиментарне право (іпсЬоаіе) і не може превалювати над правом, що ґрунтується на постійному та мирному вияві суверенітету. Отже, було визнано право на суверенітет над островом, набутий Нідерландами в результаті тривалого та мирного вияву державної влади протягом тривалого періоду, починаючи, очевидно, з 1700 р.
Закон України «Про державний кордон України» 1992 р.' визначає державний кордон України як лінію і вертикальну поверхню, що проходить по цій лінії, які визначають межі території України — суші, вод, надр, повітряного простору (ст. 1)- За цим Законом, державний кордон України, що проходить по річці (ручаю), озеру чи іншій водоймі, не переміщується як при зміні обрису їх берегів або рівня води, так і при відхиленні русла річки (ручаю) в той чи інший бік (п. З ст. 3).
13.3. |
Державні кордони відділяють територію однієї держави від території іншої. Вони визначають межі державної території, а отже - межі Державні поширення територіального верховенства держави. Державний кордон на морі утворює лі-рдони н^я зовнішньої межі територіальних вод.
Держави, що межують, як правило, укладають між собою договори, в яких визначається лінія кордону. Таке визначення загального напрямку проходження кордону між державами називається делімітацією. Прикладом такого договору може бути Договір між Україною і Словацькою республікою про спільний державний кордон 1994 р.1
Проведення державного кордону на місцевості з позначенням його спеціальними прикордонними знаками називається демаркацією кордону. Демаркація проводиться відповідно до матеріалів делімітації і здійснюється змішаними комісіями, що створюються зацікавленими державами на паритетних засадах. При делімітації і демаркації кордонів, як правило, враховуються особливості місцевості (гірський хребет, русло річки тощо). На несудноплавних річках кордон проводиться по середині річки (чи по середині головного рукава річки), на судноплавних - по головному фарватеру 2 (безпечному шляху для руху суден між мілинами, рифами та іншими перешкодами) або тальвегу 3 (лінії, що з'єднує найнижчі точки дна річкової долини, яру, балки тощо).
Однак за згодою між сусідніми державами кордон може проходити по одному з берегів річки. На прикордонних озерах лінія кордону проходить по середині озера чи по прямій лінії, що з'єднує виходи сухопутного кордону до берегів озера.
1 Договір між Україною і Словацькою республікою про спільний держав
ний кордон // ВВР.- 1994.- № 33.- Ст. 303.
2 Від голланд. Уаагууаіег > уагеп плавати, ууаіег вода.
3 Від нім. Та1^е£ > Таї долина, \Уе£ дорога.
РОЗДІЛ 13 |
Територіальні спори |
В сучасному світі існує велика кількість територіальних спорів, зумовлених складними соціальними, історичними, політичними, національними чи географічними чинниками. Більшість справ МСС - це справи щодо вирішення територіальних спорів. Як приклад наведемо тільки декілька останніх справ МСС.
16 березня 2001 р. Суд прийняв рішення у справі щодо делімітації морських зон та територіальних проблем між Катаром (незалежне конституційне князівство з 1971 р. на Аравійському півострові в Азії) та Бахрейном (незалежна конституційна монархія з 1971 р. в Азії), що була найтривалішою справою в історії МСС. Вона торкалась суверенітету над Га-варськими островами, косяками (риб) та делімітації морських зон.
На розгляді МСС тривалий час знаходилася справа сухопутного та морського кордону між Камеруном та Нігерією (Сатегооп V. Ш^егіа: Е^иаі;о^іа1 Сиіпеа іп1;єгуєпіп£). Камерун стверджував про свій суверенітет над півостровом Бакассі та частиною території в районі озера Чад, які були окуповані Нігерією, і просив Суд прийняти рішення про виведення нігерійських військ з території Камеруну і визначення відшкодування за матеріальну і нематеріальну шкоду. Нігерія відкидала такі вимоги. Скарга Камеруну проти Нігерії була подана ще в березні 1994 р. У лютому 1996 р. Камерун звернувся до Суду з проханням визначити тимчасові заходи після серйозних збройних сутичок між камерунськими та нігерійськими військами на півострові Бакассі. Суд прийняв таке рішення. 10 жовтня 2002 р. МСС прийняв рішення щодо сухопутного та морського кордону між Камеруном та Нігерією і зобов'язав
1 Закон України «Про державний кордон України» // ВВР.- 1992.- № 2.-Ст. 5.
Територія л О7 в міжнародному праві | О/ _________
Нігерію вивести свою адміністрацію, військові сили та поліцію з території озера Чад, що підпадає під суверенітет Камеру, ну, та з півострова Бакассі. Він також зобов'язав Камерун залишити ті території вздовж сухопутного кордону від озера Чад до півострова Бакассі, які відповідно до рішення Суду підпадають під суверенітет Нігерії.
На розгляді МСС також знаходиться справа щодо суверенітету над островами Пулау Лігітан (Риіаи Ьі£Ііап) та Пулау Сіпадан (Риіаи Зірайап) у морі Сулавесі (СеіеЬез 8еа) (Іпсіопезіа V. Маіаузіа), спільно подана на розгляд Суду у листопаді 1998 р. Суд відмовив Філіппінам у їх заяві щодо дозволу бути також стороною справи, оскільки територіальних інтересів щодо цих островів Філіппіни не мають.
У грудні 2001 р. Нікарагуа подала скаргу проти Колумбії щодо суверенітету над островами Провіденсія, Сан Андрес та Санта Каталіна і прилеглими до них островами та щодо делі-мітаціії морської зони в західній частині Карибського моря. У травні 2002 р. Бенін і Нігер звернулися до МСС із спільною заявою щодо визначення кордону між ними у секторі річок Нігер та Мекроу.
Як відомо, Україна ще має невирішені проблеми державного кордону з Румунією та Росією. Тривалий час відбувались переговори щодо договору про режим держкордону і угоди про делімітацію континентального шельфу та виключної економічної зони в Чорному морі з Румунією. Договір про відносини добросусідства і співробітництва між Україною та Румунією було підписано 2 червня 1997 р. Згідно з обмінним листом міністрів закордонних справ обох країн, у разі, якщо переговори з проблем делімітації протягом двох років не завершаться укладанням відповідної угоди, то на прохання будь-якої із сторін справа про делімітацію континентального шельфу та виключних економічних зон може бути передана для вирішення до Міжнародного Суду ООН. Для такого звернення слід було обов'язково виконати низку певних передумов, зокрема набуття чинності договору про режим державного кордону '. Щодо належності острова Зміїний між сторонами жодних розбіжностей немає: Зміїний - це територія України. Однак оскільки статус Зміїного впливає на делімітацію континентального шельфу та виключних економічних зон, то тут позиції сторін суттєво відрізняються. Україна вважає, що Зміїний - острів, а отже, Україна має право на континентальний шельф та територіальні води, що підтверджується і міжнародною практикою щодо врегулювання подібних питань 2. До кінця
1 Костенко Ю. Шукати позиції, які б об'єднували... // Урядовий кур'єр.-
20 трав. 1999.- № 92-93.- С. 3.
2 Там само.
1999 року ця справа мала бути вирішена, в противному разі Румунія збиралась передати її до МСС, і саме для української сторони цей варіант небажаний. У ході першого офіційного візиту президента Румунії Константінеску до Києва у травні 1999 р. вдалося просунутися у вирішенні складних питань делімітації кордонів, а також за пропозицією президента Румунії щодо «спільного використання шельфів Чорного моря» '.
Згадаємо також про територіальні претензії Росії щодо Севастополя. У 1993 р. Рада Безпеки ООН визнала, що постанова Верховної Ради Росії щодо російського статусу Севастополя не має юридичної чинності. У січні 2003 р. було підписано Договір про українсько-російський державний кордон, який визначив делімітацію сухопутного кордону між Україною та Росією.
Проте значно більше проблем залишається у визначенні лінії розподілу в Азовському морі і Керченській протоці 2. Перспективи делімітації кордону в Азовському морі та Керченській протоці російська сторона пов'язує з необхідністю попереднього визначення правового статусу цих водних просторів 3. Між тим необлапітованість східного кордону України, його «прозорість» стають істотною перешкодою для відносин України з західними сусідами. Там справедливо нарікають на те, що наша держава стала транзитною територією, відстійником для нелегальних мігрантів, які прямують з Азії до Європи. Зрозуміло, що за таких умов запровадження візового режиму з Польщею, Чехією, Угорщиною та іншими державами було неминучим 4. Зауважимо, що з 1 березня 1999 р. громадяни країн Балтії можуть подорожувати європейськими державами Шенгенської зони без віз. Таке рішення ухвалив Шен-генський виконавчий комітет на останньому засіданні 1998 р. Водночас Латвія, Литва та Естонія зобов'язалися підписати угоду про репатріацію їх громадян, які незаконно облаштува-лися в країнах Європейського Союзу 5.
У серпні 1999 р. було підписано Договір про держкордон між Україною та Молдовою, в якому знайдено компроміс щодо спірної придунайської ділянки в районі села Джурджулешти. Для Молдови це питання принципове: відспоривши в України
1 Олійник О. Зростання довіри // Урядовий кур'єр.- 29 трав. 1999.-
№ 99.- С. 1-2.
2 Бедричук Н, Кордон з РФ на суші та на морі // Голос України.- 17 черв.
1999.- № 109.- С. 4.
3 Тарасюк Б. Зовнішня політика має бути виважена і передбачувана, а
Дипломатія - професійна // Голос України.— З лют. 1999.— № 19.— С. 4—5.
4 Там само.
5 Балтійцям не потрібні шенгенські візи // Голос України.— 5 січ. 1999.—
№ 1,- С. 4.
РОЗДІЛ 13
Розділ 14
Міжнародне
Во І 7О__________
морське право
географічного положення, а також компетентні міжнародні організації мають право проводити морські наукові дослідження. Держави повинні сприяти всім морським науковим дослідженням, які проводяться за межами їх територіального моря. Перша спроба нормативного закріплення принципу охорони морського середовища пов'язана з прийняттям Міжнародної конвенції з попередження забруднення моря нафтою 1954 р. Він закріплений також в Конвенції про відкрите море 1958 р., Міжнародній конвенції щодо захисту Чорного моря від забруднення 1 та ін. Еволюція принципу охорони морського середовища завершилась його кодифікацією в ст. 192 Конвенції ООН з морського права 1982 р., згідно з якою «Держави зобов'язані захищати і зберігати морське середовище». Виконання зобов'язань держав забезпечується індивідуальними і спільними діями, в тому числі через такі компетентні міжнародні організації, як ІМО (Міжнародна морська організація з центром в Лондоні) 2, Програму ООН з довкілля (ЮНЕП) та ін.
14.2. |
Правовий статус і режими морських просторів |
Простори морів і океанів нашої планети з міжнародно-правової точки зору поділяються на 1) простори, що перебувають під суверенітетом різних держав і утворюють їх територію, і 2) простори, на які не поширюється суверенітет жодної з них.
До складу території кожної держави, що має морське узбережжя, входять внутрішні морські води.Міжнародні угоди і національні закони різних держав відносять до них води, що знаходяться між берегом держави і прямими вихідними лініями, що прийняті для відліку ширини територіального моря.
Внутрішніми морськими водами прибережної держави вважаються також: 1) акваторії 3 портів, обмежені лінією, що проходить через найбільш віддалені в бік моря точки гідротехнічних та інших споруд портів; 2) море, повністю оточене сушею однієї і тієї самої держави, а також море, все узбережжя якого і обидва береги природного входу до якого належать одній державі, наприклад Біле море; 3) морські бухти, губи, лимани і
1 Україна ратифікувала цю Конвенцію в 1994 р.
2 Україна стала членом ІМО в січні 1995 р.
3 Акваторія - простора ділянка водної поверхні.
затоки, береги яких належать одній і тій самій державі і ширина входу в які не перевищує 24 морські милі. У тому випадку, коли ширина входу в затоку (бухту, губу, лиман) більша 24 морських миль, для відліку внутрішніх морських вод всередині затоки (бухти, губи, лиману) проводиться від берега до берега пряма вихідна лінія в 24 морські милі таким чином, щоб цією лінією було обмежено якомога більший водний простір-
Ці правила відліку внутрішніх вод в затоках (бухтах, губах і лиманах) не застосовуються до «історичних заток», які незалежно від ширини входу до них вважаються внутрішніми водами прибережної держави в силу історичної традиції. Так, Канада вважає своїми історичними водами Гудзонову затоку (ширина входу близько 50 морських миль) та ін.
Правовий режим внутрішніх морських вод встановлюється прибережною державою на її розсуд. Зокрема, судноплавство і рибальство, наукова і пошукова діяльність у внутрішніх морських водах регулюються виключно законами і правилами прибережної держави. Як правило, будь-які іноземні кораблі можуть заходити у внутрішні води іншої держави з дозволу останньої. Однак з метою розвитку міжнародних відносин прибережні держави відкривають багато зі своїх торгових портів для вільного заходу іноземних кораблів.
Військові кораблі, що на законних підставах перебувають в іноземному порту, мають імунітет від юрисдикції прибережної держави. Згідно з Женевською конвенцією 1958 р. про територіальне море і прилеглу зону, а також Конвенцією ООН з морського права 1982 р. щодо державних морських невійськових кораблів імунітет визнається тільки за державними суднами, що експлуатуються в некомерційних цілях.
Морська смуга, розташована вздовж берега, а також за межами внутрішніх морських вод, називається територіальним моремчи територіальними водами. На цю морську смугу певної ширини поширюється суверенітет прибережної держави. Зовнішній кордон територіального моря є морським державним кордоном прибережної держави.
Положення про поширення суверенітету прибережної держави над територіальним морем містяться в ст. 1 і 2 Конвенції про територіальне море і прилеглу зону 1958 р. і в ст. 2 Конвенції ООН з морського права 1982 р.
Суверенітет прибережної держави в територіальному морі здійснюється з дотриманням права іноземних морських суден користуватись мирним проходом (іппосепі; разза§е) через територіальне море інших країн, що і відрізняє його від внутрішніх морських вод (ст. 17 Конвенції 1982 р.).
РОЗДІЛ 14
міжнародне морське право
195_
Нормальною вихідною лінією для виміру ширини територіального моря є лінія найбільшого відливу вздовж берега. Якщо ж берег є порізаним, то вихідною лінією буде лінія, яка з'єднує найбільш віддалені в бік моря точки.
Конвенція 1982 р. вперше в договірному порядку задекларувала, що кожна держава має право встановлювати ширину свого територіального моря до межі, що не перевищує 12 морських миль, що вимірюються від встановлених нею вихідних ліній. На сьогодні більш як 110держав встановили ширину територіального моря в межах до 12 морських миль. Однак близько 20 держав мають ширину територіального моря, що перевищує встановлений ліміт. А більше як 10 з них (Бразилія, Коста-Ріка, Панама, Перу та ін.) односторонніми законодавчими актами, прийнятими до Конвенції 1982 р., розширили свої територіальні води до 200 морських миль.
Стаття 33 до Конвенції 1982 р. визначає прилеглузону до територіального моря як смугу, яка не може перевищувати 24 морські милі від тих же вихідних ліній, від яких вимірюється ширина територіального моря. В цій зоні держави користуються обмеженою юрисдикцією, здійснюючи контроль для таких цілей, як дотримання санітарних, іміграційних норм тощо.
Простори морів і океанів, які знаходяться за межами територіального моря і не входять до складу території жодної з держав, традиційно іменувались відкритим морем.І хоч окремі частини цих просторів (прилегла зона, виключна економічна зона та ін.) мають різний правовий режим, всі вони мають однаковий правовий статус: вони не підлягають суверенітету будь-якої держави.
Ідея про вільне користування відкритим морем висловлювалась ще в ХУІ-ХУІІ ст., зокрема найбільш обґрунтовано в книзі видатного голландського юриста Гуґо Ґроція «Вільне море» (1609 р.). Однак загальне визнання принцип свободи відкритого моря отримав тільки на початку XIX ст.
Положення про режим відкритого моря були задекларовані в Конвенції про відкрите море 1958 р. У ній ішлося, що «ніяка держава не має права претендувати на підпорядкування будь-якої частини відкритого моря своєму суверенітету».
Конвенція 1982 р. внесла у правовий режим відкритого моря низку значних змін. Вона надала прибережним державам право встановлювати за межами територіального моря в прилеглому до неї районі відкритого моря виключну економічну зону шириною до 200 морських миль, в якій визначаються суверенні права прибережної держави на розвідку і розробку природних ресурсів зони. Свобода рибальства і свобода наукових досліджень у виключній економічній зоні були скасовані і замінені новими положеннями.
РОЗДІЛ 14 |
Дно відкритого моря (сіеер зеа Ьесі) належить до спільного спадку людства і не може експлуатуватися в односторонньому порядку. Багатьом західним державам ця ідея спільного спадку людства не подобається, і це є однією з головних причин, чому вони не ратифікували Конвенцію з морського права.
Питання про створення за межами територіального моря виключної економічної зонивиникло на межі 60-70-х років XX століття. Ініціатива його виходила від країн, що розвиваються, які вважали, що в умовах величезної технічної та економічної переваги розвинутих держав принцип свободи рибальства та видобування мінеральних ресурсів у відкритому морі не відповідає інтересам країн «третього світу» і вигідний тільки морським державам, що мають необхідні економічні і технічні можливості та сучасний флот.
Після певного періоду заперечень великі морські держави в 1974 р. прийняли концепцію виключної економічної зони, що знайшло відбиття в Конвенції з морського права 1982 р. Конвенція передбачає право інших держав за певних умов брати участь у промислі живих ресурсів виключної економічної зони, однак тільки за згодою прибережної держави. За прибережною державою визнана також юрисдикція щодо створення і використання штучних островів, установок та споруд, проведення морських наукових досліджень та збереження морського середовища.
Разом з тим інші держави — як морські, так і ті, що не мають виходу до моря, користуються у виключній економічній зоні свободами судноплавства, польотами над цією зоною тощо. На виключну економічну зону поширюються також і інші норми, що регулюють правопорядок у відкритому морі, а саме виключна юрисдикція держави прапора судна над своїм судном тощо. Жодна держава не має права претендувати на підпорядкування виключної економічної зони своєму суверенітету.
Нині понад 80 держав мають виключні економічні чи риболовецькі зони шириною до 200 морських миль. 16 травня 1995 р. було прийнято Закон України «Про виключну (морську) економічну зону України», який повністю відповідає Конвенції 1982 р. Згідно зі ст. 2 цього Закону, морські райони, зовні прилеглі до територіального моря України, у тому числі райони навколо островів, що їй належать, становлять виключну (морську) економічну зону України. Ширина виключної (морської) економічної зони становить до 200 морських миль, відлічених від тих самих вихідних ліній, що і територіальне море України.
Під континентальним шельфомз геологічної точки зору розуміють підводне продовження материка (континента) в бік моря до його різкого обриву чи переходу в материковий схил. З міжнародно-правової точки зору під континентальним шельфом
міжнародне 1 О7
Міжнародне ґ\ г\ ч морське право ^ \/ І _________
сігситзіапсез ргіпсіріез»). що сформульовані в статті 6(2) Конвенції щодо континентального шельфу 1958 р. Згідно з цією статтею там, де не можна досягти згоди і якщо немає особливих обставин, які виправдовували б інший підхід, кордон повинен бути проведений згідно з принципом рівновіддале-ності від найближчих точок вихідних ліній, від яких вимірюється ширина територіального моря кожної держави. В той же час ФРН наполягала на доктрині справедливої та неупередженої частки (іизі апсі е^иіі;аЬ1е зпаге). Зрозумілою є важливість питання контролю над континентальним шельфом, оскільки держава має виключне право на добування природних ресурсів в межах свого континентального шельфу.
Суд вирішив, що ФРН, котра не є стороною Конвенції, не була пов'язана ст. 6. Отже, виникло запитання: яке звичаєве міжнародне право існувало щодо делімітації континентального шельфу між сторонами? Проаналізувавши 15 справ, у яких кордони континентального шельфу були делі-мітовані згідно з принципом рівновіддаленості (у більшості за домовленістю, в декількох в односторонньому порядку), Суд дійшов висновку, що їх недостатньо, щоб говорити про практику, яка склалася і яка б свідчила, що делімітація згідно з принципом рівновіддаленості становить обов'язкову норму міжнародного звичаєвого права. Як засвідчує оріпіо Іигіз, такими стали принципи, згідно з якими делімітація має бути предметом домовленості між державами, і така домовленість має бути досягнута згідно з принципами справедливості. Одинадцятьма голосами проти шести Суд визнав, що:
1) використання методу рівновіддаленості делімітації не є
обов'язковим для сторін;
2) не існує іншого єдиного методу делімітації, використан
ня котрого в усіх випадках є обов'язковим;
3) принципи та норми міжнародного права, що застосову
ються до делімітації між сторонами такі:
— делімітацію слід проводити за домовленістю згідно з прин
ципами справедливості, беручи до уваги всі обставини таким
чином, щоб залишити кожній із сторін якомога більше тих
частин континентального шельфу, котрі є природним продов
женням її суші в морі і під морем, без посягання на природне
продовження суші інших;
- якщо ж площі збігаються, вони повинні бути поділені за
згодою, або ж, коли згоди не дійшли, в рівних частинах, крім
випадків, коли сторони погоджуються на режим спільної юрис
дикції, використання чи експлуатації.
РОЗДІЛ 14 |
У справі затоки Мен (Оиіі оі Маіп Сазе)', яка стосувалась як делімітації континентального шельфу, так і виключної економічної зони Канади та США, було розроблено два принципи, які відображали позицію міжнародного права у питаннях делімітації. По-перше, не може бути односторонньої делімітації. Делімітація повинна проводитися за згодою між сторонами або, якщо необхідно, за допомогою третіх сторін. По-друге, було зазначено, що при делімітації повинен застосовуватись принцип справедливості. Як вихідну точку Суд застосував критерій рівного поділу районів, що збігаються. Цей критерій поєднувався з допоміжними критеріями, пов'язаними з особливостями району, який підлягав поділу. Слід було врахувати як географічні особливості, так і відповідність для делімітації морського дна та вод над ним. Було зроблено висновок про доцільність геометричних методів. Було зазначено, що основне правило делімітації континентального шельфу таке саме, як і для делімітації виключної економічної зони, але їх кордони не обов'язково мають збігатися. Безпрецедентний характер аналізованої справи полягав у тому, що сторони просили провести єдину лінію делімітації шельфу та риболовецьких зон. Критерії, справедливі щодо континентального шельфу, не обов'язково збігаються з відповідними критеріями для економічних зон. Тобто в даній справі поняття природного продовження (паіигаі ргоіоп^аііоп) континентального шельфу та економічні чинники мало допомагали. Основний аргумент США полягав у тому, що історично американці були присутні у спірній зоні, а Канада акцентувала соціально-економічний аспект. Суд доходить висновку про доцільність застосування тільки географічних методів.
о( Маіп Сазе [1984] І.С..І. Кер. 293-4.
203. |
міжнародне морськеправо
Розділ 15
.204
РОЗДІЛ 15
.206
агентів літака. Однак ситуація щодо відповідальності за межами США не є задовільною, і розміри відповідальності досить низькі. Проблема виникає і з вибором суду, до якого звертатися з позовом, оскільки суми відшкодувань у справах значно відрізняються залежно від країни.
Цю ситуацію можна проілюструвати трагедією Турецьких авіаліній 1974 р. Літак виробництва США зазнав аварії поблизу Парижа, в результаті чого загинуло понад 300 людей. Суми, які можна було отримати від Турецьких авіаліній, були обмежені умовами Варшавської конвенції з доповненнями, і відповідно позивачі звернулись до американського виробника літака. Ситуація була такою, що якби справа розглядалась у Великій Британії (більшість пасажирів літака були з Великої Британії), отримати можна було менше, ніж якби справа розглядалась американськими судами, де прогресивніша система абсолютної відповідальності і вищий рівень компенсації щодо особистої шкоди. В результаті група британців домоглася того, що їхня справа розглядалась каліфорнійськими судами, і отримала компенсацію за американськими стандартами.
Міжнародний повітряний кодекс гласить, що за життя пасажирів відповідає той, у кого вони сидять за спиною, тобто компанія, яка їх перевозить, а не той, хто продав квитки. Законодавство України також визнає: власник джерела підвищеної небезпеки, яким є транспортний засіб - літак, несе відповідальність перед пасажирами за будь-які негативні наслідки, що сталися. З цього приводу варто згадати спір між авіакомпанією «Аеросвіт» та Львівськими авіалініями у 1998 р. щодо аварії в горах під Салоніками у Греції. Родичі та спадкоємці постраждалих (здебільшого грецькі громадяни) звернулися з позовами в суди. Львівські авіатори наполягали на тому, що вони не були перевізниками, оскільки авіаквитки реалізовувала інша компанія. Аргументували це вони тим, що між Львівським авіапідприємством та «Аеросвітом» було укладено дві угоди про співробітництво в березні й квітні 1997 р. Вищий Арбітражний суд України за позовом компанії «Аеросвіт» визнав перевізником рейсу «Київ - Салоніки» Львівське авіапід-приємство.
Питання про відшкодування шкоди, нанесеної літаком особам на поверхні землі, теж регламентується міжнародним правом. Римська конвенція 1952 р. про шкоду, нанесену іноземним літаком третім сторонам на поверхні землі, і Монреаль-ський протокол 1978 р. передбачають компенсацію, якщо доведено, що шкоду спричинено літаком в польоті чи будь-якою особою чи річчю, яка з нього впала. Відповідальність несе оператор (орегаіог), і згідно з Конвенцією 1952 р., ним є зареєстрований власник літака.
207_ |
міжнародне повітряне право
15.3. |
Незаконне захоплення літаків |
1963 р. у зв'язку із почастішанням випадків незаконного втручання в керування літаком та інших випадків, що загрожують безпеці польоту, було прийнято Конвенцію про злочини та деякі інші дії на борту повітряного корабля (Токійська конвенція). Тут уперше дається визначення незаконного захоплення цивільного повітряного корабля - коли особа, що перебуває на борту повітряного корабля, незаконно, з допомогою сили чи погрози використання сили, здійснила акт втручання, захоплення або іншим чином неправомірно здійснює контроль над повітряним кораблем в польоті чи коли має місце намір здійснити такий акт. Однак Конвенція не кваліфікує незаконне захоплення повітряних кораблів як злочин.
1970 р. було прийнято Гаазьку конвенцію про боротьбу з незаконним захопленням повітряних кораблів, а 1971 р.-Монреальську конвенцію про боротьбу з незаконними актами, спрямованими проти безпеки цивільної авіації. В цих конвенціях незаконне захоплення повітряного корабля чи співучасть у такій дії кваліфікуються як злочин.
Міжнародне співтовариство виробило і норми, які стосуються викрадення літаків. Монреальська конвенція про боротьбу з незаконними актами, спрямованими проти безпеки цивільної авіації 1971 р. криміналізує незаконний і намірений акт насильства проти особи на борту літака під час польоту, коли ця дія очевидно порушить безпеку в літаку; а також дію, спрямовану на пошкодження літака, втручання в керування польотом.
Згідно з Монреальським протоколом 1988 р. до цих дій включаються також акти насильства стосовно особи в аеропорту, яка обслуговує міжнародну цивільну авіацію; дія, яка завдає чи може завдати серйозної шкоди здоров'ю чи призвести до смерті; а також дія, яка серйозно пошкоджує устаткування і будівлю аеропорту, що обслуговує міжнародну цивільну авіацію, чи повітряні кораблі, які знаходяться в аеропорту і не є в експлуатації, чи порушує роботу служб аеропорту.
Питання про покарання залишається на розгляд внутрішньодержавного права. У Гаазькій і Монреальській конвенціях передбачається, що Договірна Сторона, на території якої опиняється злочинець, якщо вона не видає його, зобов'язана без будь-яких винятків і незалежно від того, чи здійснено злочин на її території, передати справу своїм компетентним органам з метою кримінального переслідування.
У січні 2001 р. Вищий суд справедливості в Кемп Зеїсті (Нідерланди) розглянув справу проти Аль-Меграхі та Фімаха 1, яких було звинувачено у вибуху бомби на борту літака Пан Амерікан 103 над озером Локкербі у Шотландії. Суд відбувся у Нідерландах відповідно до угоди між урядом Нідерландів та урядом Великої Британії щодо шотландського судового процесу в Нідерландах. Цього вимагала Лівія як умову видачі своїх громадян. Аль-Меграхі був звинувачений у вбивстві, оскільки в його валізі, де також знаходився одяг, був вибуховий пристрій у плеєрі. Валіза подорожувала окремо від Аль-Меграхі. Фімаха було виправдано, оскільки не було достатніх доказів його вини.
Терористичні акти 70-х років викликали низку судових справ, які, зокрема, встановили, що відшкодування за стрес у результаті захоплення літака можливе згідно з Варшавською конвенцією з доповненнями Монреальської угоди 1966 р. Так, відповідальним за шкоду пасажирам, спричинену терористичним актом в Геленіконському аеропорту в Афінах під час вильоту з термінала, був визнаний перевізник.
Незаконний політ над державною територією |
Міжнародний Суд неоднарозово підкреслював, що принцип поваги територіального суверенітету порушується у випадку незаконного польоту над державною територією літака, що належить урядові іншої держави. Такий незаконний політ викликає необхідність перехоплення і вимогу приземлитися. Однак з 1945 р. мала місце низка обстрілювань таких порушників. У 1955 р. цивільний авіалайнер Ель Аль Ізраїльських авіаліній був збитий болгарськими військовими літаками у болгарському повітряному просторі. Скарга була подана до Міжнародного Суду Справедливості, але він відхилив її на основі відсутності юрисдикції.
1973 р. ізраїльські літаки збили лівійський авіалайнер, який залетів на декілька миль над територією окупованого Ізраїлем Сінаю. Зазначалось, що літаку пропонували приземлитись, але, оскільки він відмовився, його було збито. Після розслідування Радою ІКАО дії Ізраїлю були засуджені і було заявлено, що такі дії є серйозною загрозою безпеці цивільної
1 Ні§Ь Соигі; оі іГизисіагу аі Сатр 2еізі: Нег Маіезіу'з Асіуосаіе V. А1-МеегаЬі, Сазе N0. 1475/99 ОІап. 31, 2001).
.208
РОЗДІЛ 15
Міжнародне повітряне право
213.
РОЗДІЛ 16
.214
• соціальні;
• культурні;
• наукові тощо;
5) закриті організації, які встановлюють кінцевий перелік держав, наприклад Організація держав-каучуковиробників, та відкриті організації, членство в яких не обмежене. Переважна більшість організацій є відносно відкритими, наприклад, за Статутом ООН членами цієї організації можуть бути тільки миролюбні держави.
В історичному плані діалектика розвитку міжнародних
організацій така:
1. Міжнародні конференції як тимчасові міжнародні орга
нізації для певних конкретних цілей.
2. Міжнародні комітети, комісії.
3. Міжнародні організації як постійно діючі органи, які в
кінці XIX ст. називались адміністративними союзами.
Фактично до Першої світової війни події у світі значною мірою визначалися періодичними конференціями, що відбувались у Європі, наприклад, Паризька конференція 1856 р. та Берлінське зібрання 1871 р. по Балканах. Вони стали важливою передумовою створення міжнародних організацій. Однак конференція може бути скликана тільки з ініціативи однієї чи кількох держав, як правило, в результаті певної міжнародної кризи.
У XIX ст. також були створені міжнародні неурядові асоціації, такі як Міжнародний комітет Червоного Хреста (заснований 1863 р.) та Асоціація міжнародного права (1873 р.). Ці неурядові організації засвідчили: щоб бути ефективним, співробітництво має бути міжнародним. Робота цих організацій мала і продовжує мати великий вплив на діяльність урядів. Так, Міжнародний комітет Червоного Хреста дуже багато зробив, щоб Женевські конвенції 1949 р. та протоколи до них
були підписані.
Першими прикладами міжурядових асоціацій стали міжнародні комісії, утворені з метою пожвавлення функціонування річок Рейн і Дунай. Більшість таких комісій виконували важливі адміністративні та нормотворчі функції. У 1865 р. був утворений Міжнародний телеграфний союз, який мав постійний секретаріат, а в 1874 р.— Всесвітній поштовий союз. Такі союзи займались певними специфічними сферами і не були всеохопними, але вони проклали шлях універсальним організаціям XX ст.
На початку XX ст., 1919 р., було утворено Лігу Націй, яка мала на меті сприяти міжнародному співробітництву, миру та безпеці на основі роззброєння, мирного вирішення спорів та гарантій суверенітету та незалежності державам-учасницям.
право міжнародних г\ і с
організацій
За кожним членом Ліги Націй залишалось право вирішувати, чи мало місце порушення Пакту Ліги Націй і чи застосовувати санкції. Ця система спрацювала щодо певних порівняно незначних криз на Балканах та в Південній Америці, але там, де були безпосередньо втягнуті європейські держави та Японія, вона зазнала краху. Німецька, італійська та японська агресія 30-х років, російське вторгнення у Фінляндію викликали незначну реакцію Ліги. Ліга складалася з трьох основних органів:
1) Рада, напіввиконавчий орган, який у свою чергу скла
дався з основних союзних та асоційованих держав та низки
непостійних членів і приймав рішення одноголосно. Ці рішен
ня не мали обов'язкової сили для держав-учасниць;
2) Асамблея, яка складалася з представників усіх держав і
проводила щорічні зустрічі;
3) Секретаріат.
Хоч Ліга утворювалась як міжнародна організація, вона так і не стала універсальною, а залишилась європейською інституцією. Формально Лігу було розпущено у квітні 1946 р.
Право- суб'єктність міжнародних організацій |
У міжнародно-правовій доктрині визнано, що міжнародні організації є суб'єктами міжнародного права. Встановлено це і в самому міжнародному праві. Так, зі ст. З Віденської конвенції про право договорів між державами і міжнародними організаціями чи між міжнародними організаціями 1986 р. випливає, що суб'єктами міжнародного права є, зокрема, і міжнародні організації.
На сьогодні в міжнародному спілкуванні поряд з державами беруть участь близько 500 міжнародних організацій, створених державами з метою співробітництва у певній сфері, забезпечення і охорони їхніх спільних інтересів у міжнародному спілкуванні. Віденська конвенція про представництва держав у їх відносинах з міжнародними організаціями універсального характеру 1975 р. також підтверджує правосуб'єкт-ність міжнародних організацій.
Юридична правосуб'єктність міжнародних організацій залежить від обставин їх утворення. її можна визначити на основі установчого договору організації. Так, згідно зі ст. 104 Статуту ООН «ця організація має таку правоздатність на території своїх членів, яка необхідна для виконання її функцій та
РОЗДІЛ їй |
.216
досягнення її цілей». Ця стаття означає, що ООН має правосуб'єктність згідно з внутрішньодержавним правом всіх своїх членів. В цілому міжнародна правосуб'єктність міжнародних організацій є поняттям відносним. Одна організація може мати певні права, яких не має інша організація.
Спершу розглянемо правосуб'єкність міжнародних організацій у національних правових системах. Так, чи може міжнародна міжурядова організація виступати позивачем чи відповідачем у національних судах? Чи є міжурядова організація окремою юридичною особою в національному праві, такою як, наприклад, зареєстрована корпорація? У національній правовій системі міжурядові організації перебувають під внутрішньодержавною юрисдикцією і поза міжнародним контролем. Відповіді слід шукати у внутрішньодержавних конституційних принципах, що ведуть до різних вирішень у різних державах.
У Великій Британії та Канаді договір набуває чинності тільки після його імплементації внутрішньодержавним законодавством. Тому, наприклад, приєднання Канади до Статуту РАД не має прямого впливу на канадське право. Щоб якимось чином врегулювати цей недолік, ч. 5 Закону Канади про дипломатичні місії та міжнародні організації дозволяє губернаторові визначити ті міжнародні організації, які будуть мати правоздатність як корпоративні утворення в Канаді, а також він має право визначати обсяг їх імунітетів.
У справі АгаЬ Мопеїагу Рипсі V. НазЬіт (1990) організація звернулася з позовом до англійських судів проти свого колишнього генерального директора, який тоді проживав у Лондоні, щодо повернення великої суми грошей, у крадіжці яких він підозрювався. Організація була утворена кількома арабськими державами як організація з міжнародною правосуб'єкт-ністю, а також наділялась правами суб'єкта внутрішнього права у державі Абу Дабі, де знаходився її штаб. Відповідач успішно побудував свої аргументи на тому, що Фонд був невідомий англійському праву. Організація аргументувала тим, що конфлікти законодавчих норм дозволяють суду визнати юридичну особу, створену згідно з міжнародним правом чи, принаймні, таку, що створена за внутрішнім правом іноземної держави. Апеляційний суд у своєму рішенні (котре не було одностайним) відмовив у визнанні Фонду іноземною юридичною особою, яка має право порушувати судову справу в англійському праві, зазначаючи, що законодавство Абу Дабі, яке надало організації внутрішньодержавну правоздатність, було прийняте згідно з міжнародними зобов'язаннями цієї держави і було виключно територіальним.
Міжнародний Суд не раз підкреслював, що в природі міжнародних організацій немає нічого такого, що дозволяло б
право міжнародних г\ ч —і
організацій ^ І / ____________
розглядати їх як щось схоже на наддержаву. Організація має лише ту компетенцію, якою її наділили держави '. Повноваження організації закріплені її статутом. Але оскільки статут не завжди може це зробити достатньо повно, було визнано концепцію передбачених повноважень (ітрііесі ро^егз). Під ними розуміють додаткові повноваження, необхідні для досягнення цілей організації. Це підкреслювалось і МСС. У Консультативному висновку на запит ВООЗ щодо законності застосування державою ядерної зброї у збройному конфлікті (1996 р.) Суд, спираючись на попередню міжнародну судову практику, визначив: «...Потреби міжнародного життя можуть зробити необхідним, щоб організації для досягнення своїх цілей мали додаткові повноваження, які прямо не передбачені в основних актах».
Насправді міжнародні організації прямо не творять міжнародне право, за винятком випадків, зазначених у р. VII Статуту ООН, за яким Рада Безпеки може приймати резолюції, що є обов'язковими для держав. Окрім того, через судові органи міжнародними організаціями створюють прецеденти.
Проблему правосуб'єктності міжнародних організацій, зокрема ООН, було розглянуто у справі репарацій 2. У 1948 р. громадянин Швеції, посередник ООН у Палестині, був убитий в Єрусалимі, який знаходився у володінні Ізраїлю. В той час Ізраїль ще не був членом ООН. Перед тим як розпочати справу про відшкодування, Генеральна Асамблея звернулась до МСС за консультативним висновком щодо правоздатності організації подавати позов до міжнародного судового органу.
Перше запитання стосувалось того, чи має право ООН як організація звернутись із міжнародним позовом проти відповідальної де юре чи де факто держави щодо отримання відшкодування за шкоду, спричинену ООН або особі чи особам, які діяли від імені ООН. Суд висловив думку, що ООН як особлива міжнародна організація є суб'єктом міжнародного права. Це не означає, що її правосуб'єктність є такою ж як право-суб'єктність держав. Це тільки означає, що як суб'єкт міжнародного права вона має міжнародні права та обов'язки і здатна захищати свої права шляхом звернення до МСС.
Часто організація наділяє своїх представників важливими місіями, під час виконання яких вони можуть опинятись у небезпеці. В таких ситуаціях для належного виконання обов'язків представник організації має відчувати, що організація захищає його і на цей захист можна покластися. Отже, орга-
1 Асіу. ор. оп їЬ.є Іпіегргеіаіїоп оі іЬе А§геетеп1; оі 25 Маг. 1951 Ьеі^ееп *Ье №НО апй Е£ур<; [1980] І. С. 3. Кер. 89, 103.
2Карагаїїоп Сазе (Айу. Ор.) [1949] І.С..7. Кер. 174.
нізація повинна мати здатність звернутись до МСС. Незалежно від того, чи є країна-відповідач членом ООН, організація має право функціонального захисту своїх агентів.
Друге запитання стосувалося того, яким чином право ООН можна узгодити з правами держави, громадянином якої є жертва? Адже може виникнути суперечність між правом держави здійснювати дипломатичний захист і правом організації на функціональний захист. Жодна норма міжнародного права не надає пріоритету одній чи іншій стороні. Вони повинні узгодити між собою, хто саме звертатиметься до суду.
1950 р. Ізраїль сплатив суму, яку вимагала ГА ООН за шкоду, спричинену через необачність Ізраїлю. Ця справа була важливою не тільки для ООН. Це було надзвичайно важливе рішення, яке стосується всіх міжнародних організацій. Воно демонструє, що повноваження, які має організація, не повинні обов'язково бути виражені у Статуті чи в установчому договорі, але передбачаються імпліцитно до такої міри, наскільки організації необхідно, щоб вона могла виконувати функції, для яких вона була створена.
Що ж до правосуб'єктності неурядових міжнародних організацій (Міжнародна Амністія тощо), вони майже не мають правоздатності, не виявляють майже жодних прав та обов'язків. Однак вони мають важливий вплив на прийняття рішень.
Особливий правовий статус має Міжнародний комітет Червоного Хреста - він утворений з внутрішньодержавних організацій, які є квазіурядовими.
За ст. 71 Статуту ООН, один з основних органів ООН -ЕКОСОР має право надавати консультативний статус неурядовим організаціям, право прямо брати участь у міждержавних обговореннях. Так, на засіданнях Комісії ЕКОСОР з прав людини (54 держави) близько 120 неурядових організацій можуть виступати на форумах. Вони повинні бути акредитовані ЕКОСОР.
Інший приклад: Конвенція про права дитини була розроблена і проведена польським професором, представником неурядової організації.
16.3. |
Основні міжнародні організації |
Для того щоб виправити недоліки, які існували в роботі Ліги Націй, було створено нову універсальну організацію - ООН. її утворенню передувало прийняття кількох декларацій, що були прийняті під час Другої світової війни, та проведення декількох конференцій (Московська конференція міністрів закордонних справ Великої Британії, СРСР, СІЛА за участю посла
.218
РОЗДІЛ 16
право міжнародних О 1 О організацій ^ | / _
Г
Китаю в СРСР 1943 р., Тегеранська конференція глав Великої Британії, СРСР та США 1943 р., конференція в Думбартон-Оксі представників тих же держав і на другій стадії Китаю 1944 р., Кримська (Ялтинська) конференція глав Великої Британії, СРСР та США 1945 р.)- Вони знайшли своє завершення на конференції в Сан-Франциско в 1945 р. Саме на цій конференції було прийнято Статут ООН. Згідно зі Статутом, ООН має шість основних органів, а саме: Генеральна Асамблея, Рада Безпеки, Економічна і Соціальна Рада (ЕКОСОР), Рада з опіки, Секретаріат та Міжнародний Суд Справедливості.
Для прийняття у члени ООН необхідна рекомендація Ради Безпеки, ухвалена не менш як дев'ятьма голосами, і постанова Генеральної Асамблеї, винесена двома третинами присутніх і тих, що взяли участь у голосуванні, членів ООН.
Рада Безпеки складається з 15 членів, п'ять з яких є постійними членами, що мають право вето: Велика Британія, Китай, Росія, США, Франція. Відповідно до ст. 27 Статуту, з усіх питань, крім процедурних, рішення Ради повинні бути прийняті не менш як дев'ятьма голосами «за», включно зі всіма п'ятьма голосами постійних членів. З десяти непостійних членів п'ять повинні бути з афро-азійських держав, один зі Східної Європи, два з Латинської Америки та два із західноєвропейських та інших держав. Рада Безпеки приймає юридичні акти двох типів: рекомендації і резолюції. Останні відповідно до Статуту ООН є юридично обов'язковими для держав.
Генеральна Асамблея має шість головних комітетів, а саме: з роззброєння та міжнародної безпеки; економічний та фінансовий; з соціальних, гуманітарних питань та з питань культури; спеціальний політичний комітет та з питань деколонізації; адміністративний та бюджетний комітет та комітет з правових питань. Крім того, є процедурний комітет, який займається питаннями порядку денного сесій; два постійних комітети, які займаються адміністративними та бюджетними питаннями і питаннями внесків у міжсесійний період, та низка допоміжних, тимчасових та інших органів, відповідальних за певні ділянки, як-от комітет з інвестицій та Рада з аудиту. Серед таких органів добре відомі Комісія міжнародного права, Комісія з права міжнародної торгівлі, Рада з Намібії тощо.
ЕКОСОР складається з 54 членів, що обираються Асамблеєю на три роки. Відповідно до ст. 62 Статуту ООН Рада може ініціювати розгляд низки питань чи вивчення цих питань, давати рекомендації ГА ООН, членам ООН та спеціалізованим установам ООН. Вона може готувати проекти конвенцій на
розгляд ГА та скликати міжнародні конференції. Рада створила низку допоміжних органів, починаючи від дев'яти функціональних комісій, влючаючи Комісію з прав людини, Комісію щодо статусу жінок, Комісію з проблем сталого розвитку, і до п'яти регіональних комісій, зокрема щодо Африки, Азії та Тихого океану, Європи, Латинської Америки та Карибського моря, Західної Азії. ЕКОСОР також утворила низку постійних комітетів та комітетів експертів, як, наприклад, Комісія щодо транснаціональних корпорацій та інші. Рада створює свої програми і утворила разом з ГА ООН низку органів, як, наприклад, Верховний комісар ООН щодо біженців, Конференція ООН з торгівлі та розвитку тощо. її основна функція - утворити широку мережу органів з економічних, соціальних прав та прав людини.
Раду з опіки було утворено для контролю над територіями з опіки, що з'явилися після закінчення Другої світової війни. Передбачалось, що до таких територій входитимуть території за мандатами; території, відділені від ворожих держав в результаті Другої світової війни та інші території, що добровільно перейдуть під опіку певної адміністративної одиниці (яких не виявилось). Останньою опікунською територією була територія Тихоокеанських островів, що адмініструвалася США. Єдиною територією за мандатом була територія Південно-За-хідної Африки. Рада з опіки призупинила свою діяльність 1 листопада 1994 р.
Міжнародний Суд Справедливості уповноважений давати консультативні висновки на запити ГА ООН, Ради Безпеки та спеціалізованих установ ООН та розглядати справи за поданням будь-якої з держав, які ратифікували Статут ООН, проти держави, яка дала згоду на розгляд справи МСС. Держави можуть звернутись до МСС зі спільною заявою щодо розгляду справи. У справі щодо тлумачення мирних договорів 1950 р. Суд зазначив, що згода держав - сторін спору, є основою юрисдикції Суду у спірних (сопіепііоиз) справах'. Що ж до консультативних висновків — ситуація відмінна, навіть якщо запит щодо висновку відноситься до юридичного питання, яке розглядається між державами. Відповідь Суду має тільки дорадчий характер і не має обов'язкової сили. З цього випливає, що жодна держава не може заперечити тому, щоб Суд дав консультативний висновок, який ООН вважає потрібним. Висновок Суду дається не державам, а органові, який має право звернутись за таким висновком. Такому висновку не можна заперечити, однак можлива юридична недоречність такого висновку (Вігі і,Ье Соигі; із аіегї 4о ІЬе роззіЬіе іийісіаі ітргоргіеіу
1 Реасе Тгеаііез Сазе [1950] І.С..І. Кер.
РОЗДІЛ 16
право міжнародних О О 1 організацій Л. А. \
оі £іуіп§ оріпіопз). Так, у справі Західної Сахари 1975 р. МСС зауважив, що відсутність згоди зацікавленої держави може зробити надання консультативного висновку несумісним з судовим характером цього органу (...Іаск оі сопзепі; оі" ап іпіегезіесі зіаіе «тау гепсіег іпе £іуіп£ оі ап асіуізогу оріпіоп іпсотраШЛе \уі{,п іпе Соигі'з іисіісіаі сЬагас1;ег») '.
Термін «спеціалізовані установи» стосується організацій, утворених відповідно до міжурядових угод, які мають широкі міжнародні зобов'язання в економічній, соціальній, культурній та інших сферах і які тісно пов'язані з ООН. Координує їх діяльність ЕКОСОР. Спеціалізовані установи утворені відповідно до міжнародного договору між державами, в якому визначається членство, мета та структура організації. Підписавши угоду з ООН відповідно до ст. 57 та 63 Статуту ООН, така організація стає спеціалізованою установою. Разом з тим, спеціалізовані установи ООН - це самостійні міжнародні організації, які мають свої статути, штаб-квартири, свій бюджет. Серед п'ятнадцяти спеціалізованих установ ООН - Міжнародна організація праці (МОП), Організація ООН з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО), Всесвітня організація охорони здоров'я (ВООЗ), Всесвітній поштовий конгрес (ВПК), Міжнародна організація цивільної авіації (ІКАО), Всесвітня організація інтелектуальної власності (ВОІВ), Продовольча і сільськогосподарська організація ООН (ФАО), Міжнародний банк реконструкції і розвитку (МБРР), Міжнародний валютний фонд (МВФ) тощо.
Окрім спеціалізованих організацій, діють і інші міжнародні організації, пов'язані з ООН, такі як, наприклад, Міжнародна організація з атомної енергії (МАГАТЕ), Організація ООН з промислового розвитку (ЮНІДО) тощо.
Серед важливих регіональних міжнародних організацій згадаємо ОБСЄ - Організацію з безпеки та співробітництва у Європі. Структуру цієї організації складають Парламентська Асамблея, Верховний комісар у справах національних меншин та Рада міністрів. До кінця 1994 р. ця організація називалась Нарадою з безпеки та співробітництва в Європі (НБСЄ). Членами ОБСЄ є всі держави Західної та Східної Європи, а також США та Канада.
До недавнього розширення Організації Північноатлантичного договору (НАТО) членами цієї організації були 16 держав. Установчим документом є Північноатлантична Хартія, стаття 5 якої, зокрема, говорить про те, що у разі воєнного нападу на одного з членів країн НАТО весь блок стає на його захист. Створено договірно-правову основу відносин «особли-
вого партнерства» України з НАТО. Зокрема, прийнято Рамковий документ Програми НАТО «Партнерство заради миру» (8 лютого 1994 р., м. Київ); Хартію про особливе партнерство між Україною та Організацією Північноатлантичного договору (9 липня 1997 р., Мадрид); Меморандум про взаєморозуміння між Урядом України і НАТО щодо заснування Центру інформації та документації НАТО в Україні (7 травня 1997 р., м. Київ) та щодо призначення офіцерів зв'язку НАТО в Україні (9 грудня 1998 р., м. Брюссель). Указом Президента України від 4 листопада 1998 р. було затверджено Державну програму співробітництва України з Організацією Північноатлантичного договору (НАТО). У листопаді 2002 р. на саміті НАТО у Празі був ухвалений план дій «Україна - НАТО».
Важливим для України є також членство в Центральній Європейській Ініціативі (СЕІ) - міжурядовому форумі співробітництва шістнадцяти центральноєвропейських держав.
Тривалий час Україна залишалась асоційованим членом СНД. З березня 1999 року було прийнято Постанову Верховної Ради України «Про приєднання Верховної Ради України до Угоди про Міжпарламентську Асамблею (МПА) держав - учасниць СНД», укладеної у м. Алмати 27 березня 1992 р. Прийняття цієї Постанови дозволило розблокувати кількамісячний бойкот фракцією комуністів усіх ратифікаційних угод. Україна стала десятою державою, що вступила до МПА. У березні 1999 р. Туркменистан першим з країн СНД ухвалив рішення про вихід з угоди про безвізові поїздки громадян територією країн - членів СНД 1992 р.
У вересні 1992 р. Україна вступила до впливових міжнародних фінансових організацій, серед яких був і Світовий Банк, або Міжнародний банк реконструкції і розвитку.
\Уе8Іегп ЗаЬага Сазе [1975] І.СІ. Кер.
РОЗДІЛ 16
право міжнародних організацій
.
Європейського Союзу входять Європейське об'єднання вугілля і сталі та Європейське співтовариство з атомної енергії.
Оскільки нові держави висловили своє бажання стати членами ЄС, були вироблені критерії прийому нових членів, а саме: демократичність і повага до прав людини; функціонуюча ринкова економіка; прийняття інтеграційного законодавства ЄС.
Навесні 2000 р. розпочалися переговори про вступ до ЄС шести країн - Угорщини, Польщі, Чехії, Словенії, Естонії та Кіпру. Правовою та інституційною основою взаємовідносин України з ЄС є Угода про партнерство і співробітництво між ЄС та Україною, яка набрала чинності у 1998 р. Одним з положень Угоди є зобов'язання недискримінації сторін щодо взаємної торгівлі. Але ЄС неодноразово звинувачував Україну у порушенні цього зобов'язання, у тому, що внутрішні акцизні збори для українського виробника харчових продуктів набагато нижчі, ніж для зарубіжного. Досить високими є реєстраційні збори для імпортних продуктів. Разом з тим, ЄС визнав те, що був неправий в обмеженні українського імпорту швейних виробів ', Відбуваються саміти Україна — ЄС, на яких підписуються угоди про співробітництво між Кабінетом Міністрів України та європейськими співтовариствами. Однією з основних цілей зближення України з ЄС є розвиток торговельно-економічних відносин, доступ до європейського ринку, отримання новітніх технологій. Але економічні проблеми України затьмарюють перспективи між Києвом та Брюсселем. Україна ще й досі не може позбутися статусу-тавра держави з не-ринковою економікою в антидемпінгових розслідуваннях, що тягне за собою вкрай неприємні наслідки, передовсім обмеження експорту українських товарів2. Попри все, антидемпінгові розслідування поставок на європейський ринок українських товарів можуть мати і позитивне для України значення. Так, антидемпінгове розслідування поставок на європейський ринок українського карбаміду визнало горлівський концерн «Стирол» та черкаське ВАТ «Азот» ринковими підприємствами, тобто такими, що закуповують сировину і матеріали та послуги за ринковими цінами, контролюються приватним капіталом, використовують міжнародні стандарти бухобліку і відмовились від бартеру і взаємозаліків 3.
На початку 2000 р. була прийнята Спільна стратегія Європейського Союзу щодо України. Ця стратегія має певні особ-
1 Олійник О. Вступ до ЄС: добра ідея, для якої ще не настав час //
Урядовий кур'єр.- 11 січ. 2000.- № 3.- С. 3.
2 Олійник О. Третій саміт Україна - ЄС // Урядовий кур'єр.- 22 лип.
1999.- № 135-136.- С. 3.
3 Малиновський Б. Нарешті Європа визнала, що в Україні є ринкові
підприємства // Урядовий кур'єр.— 14 лист. 2000.
РОЗДІЛ 17 |
ливості порівняно з Угодою. Передовсім йдеться про політичний діалог, наприклад, у сфері запобігання конфліктам, роззброєння, ліквідації наслідків балканського конфлікту. Інший важливий момент — це співпраця в галузі юстиції та внутрішніх справ, боротьба з незаконною іміграцією, зокрема жінок, відмиванням грошей, наркобізнесом, торгівлею зброєю. У квітні 2000 р. інтеграцію України до ЄС було вперше визнано стратегічною метою урядової політики.
• Європейська асоціація вільної торгівлі (ЄАВТ)Створена 1960 р. До її складу входить чотири держави — Норвегія, Ісландія, Швейцарія, Ліхтенштейн. ЄАВТ - дієвий інструмент, який дає можливість використовувати режими вільної торгівлі між різними економічними угрупованнями, регіонами та окремими країнами. У свій час до цієї впливової економічної організації належало чимало сьогоднішніх членів ЄС, які із набуттям членства в ЄС вибули з ЄАВТ. Ця організація є одночасно своєрідним трампліном для вступу в ЄС, а з іншого - об'єднує й ті країни, які на певному етапі не виявляють бажання набути членства в Євросоюзі. Закономірно, що сьогодні з асоціацією активно співпрацюють держави Центральної та Східної Європи, Середземномор'я, які усвідомлюють економічну вигідність зв'язків з цією організацією. Це підтверджує чимало прикладів: з 1993 р., відтоді як набула чинності Угода про вільну торгівлю між Румунією та ЄАВТ, практично вся румунська промислова продукція, яка відвантажується до країн — членів ЄАВТ, не обкладається митом. Те саме стосується й частки експортованої румунської сільськогосподарської продукції. Водночас до деяких товарів, які імпортуються до Румунії з країн - членів ЄАВТ, митні тарифи застосовуються на загальних умовах, що, у свою чергу, сприяє захисту внутрішнього ринку Румунії та підтримці власного товаровиробника. Інший приклад - Латвія. Дія Угоди про вільну торгівлю між Латвійською республікою та ЄАВТ, що набула чинності у 1998 р., сприяє постійному зростанню обсягів взаємної зовнішньої торгівлі. Так, якщо у 1996 р. загальний товарообіг між Латвією та країнами ЄАВТ становив 77,1 млн дол. СІЛА, то у 1998 р. він зріс до 125,8 млн. Та одним з найбільш переконливих фактів є те, що починаючи з 1992 р. з ЄАВТ формалізували свої відносини понад 20 держав. Очевидно, що Україна не може стояти осторонь процесів, пов'язаних з ЄАВТ. У лютому 2000 р. Генеральний секретар ЄАВТ запропонував Україні розпочати переговори щодо підписання Декларації про співробітництво з ЄАВТ '.
1 Петренко С. Європейський вимір вільної торгівлі // Урядовий кур'єр.— 26 лют. 2000.- № 37.- С. 3.
міжнародне лл і
економічне право ^ О І ___________
Держави визначають тільки загальний режим міжнародних економічних відносин. Вони можуть виступати і як суб'єкти міжнародних |
17.3. |
приватноправових відносин, наприклад, при Держави придбанні власності, при укладенні договору гл/б'єкти |
• Чорноморське економічне співробітництво (ЧЕС)
Утворене 1992 р., об'єднує Албанію, Азербайджан, Болгарію, Вірменію, Грузію, Грецію, Молдову, Румунію, Росію) Туреччину, Україну. На сьогодні має свою керівну структуру? комісії за напрямками роботи, центр Чорноморських досліджень для аналітичної роботи, а з червня 1999 р.- і Банк чорноморського розвитку. Найважливішим напрямком роботи структур ЧЕС є визначення шляхів співпраці з Євросоюзом. У цьому аспекті важливою є роль Греції як члена ЄС. Головна мета кожної країни - залучення інвестицій для розвитку національних економік.
• Економічний Союз СНД
Утворений 1993 р. на основі договору про створення Економічного Союзу СНД. Його постійно діючий орган - Міждержавний економічний комітет, що є координуючим і виконавчим органом. Росія має 50 голосів, Україна - 14 тощо. 1992 р. було створено Економічний суд СНД. В лютому 2000 р. Кабінет Міністрів України затвердив із застереженням протокол про порядок взаємодії митних служб держав - учасниць СНД під час перевезення спеціальних вантажів і продукції військового призначення. Уряд України залишив за собою право не виконувати ті положення документа, «що допускають розгляд спірних питань в Економічному суді СНД».
Серед азійських регіональних економічних організацій можна згадати:
• Азійсько-Тихоокеанське Економічне Співробітництво
(АРЕС)
Утворене 1989 р., до складу якого входить 18 членів і діяльність якого спрямована на розвиток торговельного та економічного співробітництва в регіоні;
• Асоціація Південно-Східних азійських держав (А8ЕАІЧ)
Утворена 1967 р. в результаті підписання Бангкокської
декларації Індонезією, Малайзією, Філіппінами, Сінгапуром і Таїландом. Пізніше її членами стали Брунеї Даруссалам, В'єтнам, Лаос, М'янма і Камбоджа. Було утворено зону вільної торгівлі цієї Асоціації.
Існують і міжрегіональні економічні організації, як, наприклад, Організація країн-експортерів нафти (ОПЕК), яка об'єднує 13 основних нафтовидобувних країн Азії, Африки та Латинської Америки. На них припадає 70 % світових запасів нафти та 90 % експорту нафти.
РОЗДІЛ 17 |
.232
міжнародних економічних відносин |
підряду тощо. Основна ж маса міжнародних економічних відносин здійснюється фізичними та юридичними особами. Регулювання їхньої діяльності здійснюється безпосередньо внутрішньодержавним правом і опосередковано (через держави) міжнародним економічним правом.
Як зазначається в Хартії економічних прав і обов'язків держав 1974 р., «кожна держава може і повинна вільно здійснювати повний постійний суверенітет над всіма своїми багатствами і економічною діяльністю...»
В цілому міжнародне економічне право відповідає закономірностям ринкової економіки, але це не означає обмеження суверенних прав держав у економічній сфері. Вони мають право націоналізувати ту чи іншу приватну власність, можуть зобов'язати своїх громадян репатріювати свої закордонні капіталовкладення, коли цього вимагають національні інтереси.
Планово-орієнтована ринкова економіка означає: а) ринок і держава не протистоять одне одному, а взаємодіють; б) роль держави в національній економіці і зовнішніх стосунках оптимальна; в) держава зберігає за собою керівну роль. Так, зокрема, термін «планово-орієнтована ринкова економіка» застосовується в Японії.
Держава може безпосередньо виступати як суб'єкт приватноправових відносин, наприклад, у спільних підприємствах держав у сфері виробництва, транспорту, торгівлі тощо. Спільні підприємства мають комерційний характер і підпорядковані праву держави перебування. Тим не менше участь держави надає їх статусу певну специфіку. Власність їх має імунітет від примусового виконання судового рішення. Держави намагаються уникнути повного підпорядкування спільного підприємства праву держави його знаходження. З цією метою підприємство утворюється на основі міжнародного договору, який визначає особливий статус підприємства аж до позбавлення його місцевої юрисдикції.
Держави також беруть участь у міжнародному економічному праві через міжнародні економічні організації, які наділені ширшими регулюючими функціями, ніж звичайні міжнародні організації.
Міжнародне економічне право
Г
І
За загальним правилом - держава не несе відповідальності за економічну діяльність приватних осіб. У свою чергу приватні компанії не несуть відповідальності за діяльність держави.
Компанія, яка належить державі і діє від її імені, має імунітет. Відповідальність за її діяльність несе сама держава. В міжнародній практиці не раз виникало питання про цивільно-правову відповідальність держави за борговими зобов'язаннями компанії, яка їй належить, і про відповідальність компанії за борговими зобов'язаннями своєї держави. Рішення залежить від того, чи має компанія статус самостійної юридичної особи. Якщо вона має такий статус, то відповідає тільки за власні дії. В Законі України «Про зовнішньоекономічну діяльність» записано, що Україна як держава не несе відповідальності за дії суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності, як і вони не несуть такої відповідальності за дії України як держави.
Вперше Закон про імунітет держави було прийнято у США 1976 р. У 1978 р. приклад США наслідувала Велика Британія, де прийняли Акт про імунітет держави, а 1982 р. у Канаді було прийнято Акт, що надає імунітет державі в канадійських судах. Поряд з доктриною абсолютного імунітету держави, тобто коли пред'явлення позову і звернення стягнення на майно іноземної держави може бути допущено тільки зі згоди відповідної іноземної держави, існує доктрина обмеженого імунітету, коли при здійсненні владних повноважень держава має імунітет, а коли мова йде про дії держави як приватної особи, імунітет не надається '. За останні роки спостерігається тенденція обмеження імунітету як на рівні національного законодавства, так і міжнародних договорів та угод. До таких міжнародно-правових актів належить Європейська конвенція про імунітет держав від 16 травня 1976 р. Комісія міжнародного права ООН підготувала проект статей про юрисдикційний імунітет держав та їхньої власності, заснований на принципі обмеженого імунітету держави. Цей проект був схвалений резолюцією ГА ООН 49/91 від 9 грудня 1994 р.
Визначення громадянства корпорацій
ускладнюється двома їх рисами. По-перше, як
г і особи, вони можуть мати різноманітні кон-
I роМОДЯНСТВО такти з різними державами. Так, корпорація, міжнародних заснована і зареєстрована в одній державі, може мати основний офіс в іншій державі, а корпорацій основне місце бізнесу в третій державі. Таке підприємство може мати філії та офіси в декількох
1 Седова М. И. Необходимость изменения российского законодательства о юрисдикционном иммунитете иностранного государства // Международное публичное и частное право.— 2001.- № 2.— С. 2.
РОЗДІЛ 1 7 |
.234
інших державах, і його акціонерами можуть бути громадяни різних держав у різних пропорціях відповідно до розподілу акцій. По-друге, на відміну від осіб, корпорації є юридичними особами згідно з національними законодавствами. Яким чином міжнародне право має розглядати такі утворення внутрішньодержавного походження та статусу? Крім того, корпоративні закони різних держав відрізняються, зокрема в тому, яким чином вони надають громадянство. Так, за законами однієї держави громадянство може надаватись корпорації, якщо вона була утворена та зареєстрована в цій державі, в той час як за законодавством іншої держави громадянство надається тій же корпорації, якщо центр її бізнесу знаходиться в межах юрисдикції даної держави. Яким чином міжнародне право повинно враховувати ці відмінності в корпоративних законах?
Питання про те, хто має право захищати міжнародні корпорації, є центральним питанням, яке виникає навколо проблеми експропріації власності корпорацій. При встановленні того, яка держава може висувати скаргу, основним джерелом є звичаєве право. Так, у справі компанії - виробника електроенергії Вагсеіопа Тгасііоп 1 кілька бельгійських акціонерів володіли більшістю акцій. Рада директорів компанії знаходилася в Канаді. У 1940-х роках в Іспанії корпорація була ліквідована іспанськими властями згідно з іспанським законодавством. За канадським же законодавством вона продовжувала діяти. Однак канадський уряд, здавалось, утратив будь-який інтерес і не виявляв жодної активності в цьому питанні. В результаті бельгійські акціонери звернулися до бельгійського уряду з проханням захистити їхні інтереси. Важливим у цій справі було встановити, чи права Бельгії були порушені в результаті того, що були порушені права її громадян — акціонерів компанії, що мала не бельгійське громадянство.
Згідно з позицією бельгійського уряду було неприпустимим заперечувати право держави акціонерів здійснювати дипломатичний захист тільки на тій основі, що інша держава має відповідне право щодо самої компанії. Бельгійський уряд неодноразово підкреслював, що не існує норми міжнародного права, котра б заперечувала право держави акціонерів здійснювати дипломатичний захист з метою відшкодування шкоди, нанесеної внаслідок незаконних дій, вчинених іншою державою щодо компанії, в якій вони були акціонерами.
Однак, як вирішив МСС, Бельгія не могла оскаржувати цю справу, оскільки:
1 Вагсеіопа Тгас*іоп, Іл^Ь* апа Рои^ег Со. Сазе [1970] 1 І.С..І. Кер. 3.
235_ |
Розділ 18
.236
237_
створила комісію з питань посередництва і третейського суду та прийняла Конвенцію про мирне вирішення міжнародних суперечок. 1907 р. II Гаазька мирна конференція переглянула прийняту конвенцію. 1928 р. було прийнято Паризький договір «Про відмову від війни» - Пакт Бріана - Келлога.
Способи врегулювання конфліктів можна поділити на дві категорії: дипломатичні процедури та судові рішення. Серед дипломатичних Дип/ІО- засобів найпростішим та найвживанішим є переговори. Цей спосіб не передбачає участі тре-МСІТИЧНі тьсгї СТОрОНИ і цИМ відрізняється від інших спо-ППОЦедУРИ собів. Тільки після того як держави вдались до дипломатичних переговорів, вони можуть звертатися в ООН. Процедури ведення дипломатичних переговорів не визначено, держави самі вирішують, як себе поводити. Дипломатичні переговори можуть вестися шляхом консультацій, обміну нотами, листами та ін. Стадіями дипломатичних переговорів можуть бути переговорна ініціатива, досягнення домовленості сторін про переговори, визначення рівня рангів, узгодження процедури ведення переговорів, обговорення предмета спору, вироблення і прийняття правозастосовчого акта, який вміщує пропозиції щодо вирішення спору або саме вирішення спору. Дипломатичні переговори можна класифікувати:
1) за предметом спору — на переговори з політичних, еко
номічних, соціальних питань тощо;
2) за кількістю учасників - на дво- і багатосторонні пере
говори;
3) за рівнем службових осіб, які беруть участь у перегово
рах - на дипломатичні переговори І рівня — вищий рівень,
II рівня - міністрів закордонних справ, III рівня - послів,
IV рівня - спеціально уповноважених службових осіб.
За певних обставин може існувати обов'язок вступати в переговори, що виникає з двосторонніх чи багатосторонніх угод. Окрім цього, обов'язок вступити в переговори може виникнути за рішенням суду. Там, де існує обов'язок вести переговори, передбачається і обов'язок досягти згоди, наскільки це можливо. У справах континентального шельфу Північного моря МСС зазначив, що сторони зобов'язані розпочати пере-
РОЗДІЛ 18 |
говори з метою досягнення згоди, а не просто пройти через формальний процес переговорів як передумову 1. У справі зовнішніх боргів Німеччини Суд підкреслив, що хоч згода на переговори не обов'язково передбачає обов'язок досягти згоди, вона насправді передбачає, що повинні бути зроблені серйозні зусилля для досягнення такого результату.
Процедури добрих послуг та посередництва (§оогї оіІісез апо! тейіаііоп) передбачають залучення третьої сторони, чи то особи чи групи осіб, держави чи групи держав, чи міжнародної організації. Цей процес полягає у переконанні сторін конфлікту в необхідності досягти згоди. Добрі послуги мають місце там, де третя сторона намагається переконати сторони конфлікту вступити в переговори, в той час як посередництво передбачає активну участь третьої сторони в переговорах. Насправді ж лінію розмежування між цими двома підходами часто важко провести, оскільки вони тісно переплітаються. Прикладами добрих послуг професор М. Шо наводить роль президента США у 1906 р. у завершенні російсько-японської війни та функцію СРСР у сприянні мирному вирішенню індійсько-пакистанського конфлікту 1965 р., в результаті чого було підписано Ташкентську декларацію 1966 р. Іншим прикладом може бути участь Франції у сприянні переговорам США та Північного В'єтнаму, що розпочались у Парижі на початку 1970-х. Генеральний секретар ООН може часом відіграти важливу роль, надаючи добрі послуги. Прикладом цього може бути ситуація в Афганістані у 1988 р. Під час Карибської кризи 1962 р. СРСР погодився на добрі послуги Генерального секретаря ООН, що сприяло переговорам зі США, в результаті яких було гарантовано безпеку Куби. Посередником у спорі між Індією та Пакистаном у 1952 р. був МБРР. Посередником між Чилі та Аргентиною у 1979 р.- католицький кардинал.
США запропонували взяти на себе посередницькі функції у врегулюванні питання заборгованості України за поставки російських енергоресурсів, яка на лютий 1995 р. оцінювалась у 1,5 млрд доларів. Але Москва виступила проти такого посередництва, аргументуючи це тим, що проблема українського боргу є двосторонньою 2. У березні - квітні 1999 р. Україна виступила з ініціативою свого посередництва задля розв'язання конфлікту в Югославії. Аргументами на користь такого посередництва з боку України були внутрішній досвід нашої держави щодо розв'язання складних, постійно небезпечних проблем,
1 ІЧоїЧЬ 8еа Сопііпепіаі ЗЬеії Сазез [1969] І.С.Д. Кер.
2 Москва проти посередництва Вашингтона у питанні боргу України за
російські енергоносії // Голос України.- 1 лют. 1995.- № 20.- С. 1.
мирні засоби вирішення ЛОЛ
міжнародних спорів /і О 7____________
неупередженість України, а також те, що вона не була членом контактної групи з колишньої Югославії'.
Слідчі комісії як засіб вирішення міжнародних спорів утворюються для встановлення фактів щодо конфлікту. Положення щодо таких розслідувань були вперше розроблені у 1899 р. на Гаазькій конференції як можлива альтернатива використання арбітражу. Найуспішніше розслідування було використане в інциденті 1904 р., коли російські морські кораблі обстріляли британські риболовецькі човни, прийнявши їх за ворожі японські торпеди. Були застосовані Гаазькі положення, і висновки міжнародної слідчої комісії сприяли мирному врегулюванню проблеми. Це сприяло підтримці цієї процедури на Гаазькій конференції 1907 р. СІЛА, наприклад, уклали 48 двосторонніх договорів між 1913 та 1940 рр. з положеннями щодо створення постійної слідчої комісії. Ці угоди відомі як договори Бріана. Однак в наш час розслідування як окремий механізм мирного врегулювання майже не застосовується. Процес примирення (сопсіііаііоп) передбачає розслідування третьою стороною основ конфлікту та вироблення пропозицій щодо врегулювання. Цей спосіб включає елементи як розслідування, так і посередництва, і фактично комісії примирення виникли з договорів щодо постійних слідчих комісій. Звіти комісій примирення є тільки пропозиціями і не містять обов'язкових рішень. Цим вони відрізняються від арбітражних рішень. В період між двома світовими війнами багато договорів включали положення щодо комісій примирення як методу врегулювання конфліктів. Однак цей спосіб не був широко застосований. Правила створення комісій примирення були розроблені у Загальному акті 1928 р. щодо мирного врегулювання міжнародних конфліктів (переглянутому в 1949 р.). До функцій комісій входили розслідування та посередництво. Такі комісії мали складатися з п'яти осіб, по одній від кожної сторони конфлікту, а три інші - призначені за згодою третіх сторін. Робота повинна бути завершена протягом 6 місяців. Низка багатосторонніх договорів передбачає примирення як спосіб вирішення конфліктів.
Процедура примирення була застосована в ісландсько-норвезькому конфлікті щодо делімітації континентального шельфу між Ісландією та островом Ян Маєн. Комісія запропонувала створення зони спільного розвитку, що ніколи не могло б бути запропоновано судовим органом, котрий приймає рішення виключно на основі юридичних прав сторін. Інший приклад - створення комісії примирення щодо Палестини згідно з резолюцією ГА ООН 194 (III), 1948 р.
1 Марциновський А. Серби протестують, НАТО - бомбардує // Голос України.- 1 квіт. 1999.- № 59.- С. 1, 4.
РОЗДІЛ 18 |
.240
18.3. |
Судові засоби вирішення спорів |
Якщо зазначені вище узгоджувальні засоби є переважно політичними, то судові засоби мають юридичний характер. Процедура арбітражу виходить за межі процесу дипломатичного врегулювання. У сучасній формі ця процедура бере початок з Джейського договору ^ау Тгеаіу) 1874 р. між Британією та Америкою, згідно з яким були утворені змішані комісії для вирішення юридичних питань між сторонами. Гаазька конвенція щодо мирного врегулювання спорів 1899 р. включала низку положень щодо міжнародного арбітражу, метою якого згідно зі ст. XV було «узгодження розходжень між державами, яке здійснюється арбітрами на їхній розсуд і на основі поваги до закону». Згода на арбітраж згідно зі ст. XVIII передбачала обов'язок виконати арбітражне рішення. Крім того, був утворений Постійний арбітражний суд. В дійсності, це не суд, оскільки він не має сталого складу суддів. Він складається зі списку осіб, названих сторонами, максимум по 4 особи від кожної сторони. Коли сторони бажають звернутись до арбітражу, вони мають право вибрати членів суду з цього списку, що значно полегшує процес створення арбітражних судів. Постійний арбітражний суд також складається з Міжнародного бюро, яке виконує функції реєстру суду і зберігає справи, та Постійної адміністративної ради, що здійснює адміністративний контроль над Бюро. Між 1900 та 1932 рр. приблизно 20 справ пройшли через Постійний арбітражний суд, але з того часу число цих справ різко скоротилось. З 1930-х років тільки три справи були розглянуті цим арбітражним органом. Все ж постійний інтерес до арбітражного процесу залишається. Так, Комісія міжнародного права сформулювала збірку Норм арбітражної процедури, прийнятих ГАООН 1958 р., а Постійний арбітражний суд 1992 р. прийняв Факультативні норми врегулювання арбітражних спорів між двома сторонами.
Арбітражні суди можуть утворюватись різними шляхами. Може бути один арбітр або колегіальний орган. В останньому випадку кожна сторона призначає рівну кількість арбітрів. Голова призначається або самими сторонами, або ж вже названими арбітрами. Згідно з системою Постійного арбітражного суду і у випадку, коли немає угоди, яка б регулювала це по-іншому, кожна зі сторін конфлікту обирає двох арбітрів зі списку, і тільки один з цих двох може бути громадянином цієї держави. Ці арбітри потім обирають суперарбітра, коли ж вони не можуть обрати його, це залишається третій стороні,
мирні засоби вирішення ґ\ А л
міжнародних спорів
визначеній за згодою. Якщо ж і це не дає результату, тягнуть жереб. У разі відсутності згоди держави не зобов'язані звертатись до арбітражу. Коли ж арбітражне рішення було прийняте, воно є кінцевим і обов'язковим для сторін і виконується національними судами. Однак у деяких випадках рішення може бути визнане недійсним.
У лютому 1994 р.в Україні було прийнято Закон «Про міжнародний комерційний арбітраж», який застосовується до міжнародного комерційного арбітражу, якщо місце арбітражу знаходиться на території України (ст. 1) 1. Міжнародні комерційні арбітражі відповідно до цього Закону є третейськими судами, до компетенції яких належить розгляд спорів, що виникають із зовнішньоторговельних та інших міжнародних економічних зв'язків. Однак передбачивши порядок функціонування і вирішення спорів третейськими судами, Закон не встановив порядку створення ні постійно діючих арбітражних установ, ні арбітражів ай пос 2.
Міжнародний Суд Справедливості ООН, утворений 1945 р., за період 1947-1995 рр. розглянув 94 справи, з них дав 21 консультативний висновок. В останні роки Суд активізував свою діяльність. Так, тільки за період з 1 серпня 1999 р. по 31 липня 2000 р. Суд прийняв рішення у справі, поданій у травні 1996 р. Ботсваною і Намібією щодо острова Касікілі/Седуду, виголосив рішення щодо своєї юрисдикції у справі, поданій у вересні 1999 р. Пакистаном проти Індії щодо знищення пакистанського літака, вказав на можливі попередні заходи у справі Демократичної республіки Конго проти Уганди та провів п'ять тижнів усних слухань по справі Катару та Бахрейну. Кількість справ, що надходять до МСС, продовжує зростати. Якщо 1994 р. до Суду було подано 10 справ, 1998 р.— 12, то в кінці 1999 р.- 25 справ. На квітень 2002 р. на розгляді Суду знаходилось 23 справи з цілого світу, а саме: одна справа між азійськими державами, три - між африканськими державами, дванадцять - між європейськими державами, дві - між латиноамериканськими державами і п'ять міжконтинентального характеру. У зв'язку з таким збільшенням справ фінансових та людських ресурсів Суду вже недостатньо для його ефективної роботи, і, як зазначав Президент МСС суддя Гільберт Гільом у своєму зверненні до ГА ООН у жовтні 2000 р., якщо Суд не отримає необхідних ресурсів, він буде змушений починаючи з 2001 р. відкладати прийняття рішень у низці справ 3.
1 Закон України «Про міжнародний комерційний арбітраж» від 24 лютого
1994 р. // Голос України.- 20 квіт. 1994.- № 73 (823).- С. 8-Ю.
2 Брилев А. А. Третейские суди Украиньї // Юридическая практика.-
№ 1 (159).- 4 янв. 2001.- С. 4.
,242 розділ |
3ЧУеЬтазіег - Шегпаііопаі Соигі оі <Тизисе.- 26 Ос*. 2000 // Ргезз Кеіеаве 2000/36.
Як зазначалося вище, МСС не має обов'язкової юрисдикції. Компетенція Суду поширюється лише на спори між державами, але і спори між державами можуть розглядатися лише за згодою всіх сторін. Його рішення є обов'язковим тільки для сторін і тільки з даного питання, тобто воно не створює судового прецеденту, який був би обов'язковим і для інших держав в аналогічних ситуаціях, але Суд спирається на свої попередні рішення у наступних аналогічних справах.
Суд відкритий у першу чергу для всіх членів ООН, які є учасниками Статуту Міжнародного Суду. Держави, які не є членами ООН, можуть стати учасниками Статуту на умовах, які визначаються в кожному окремому випадку Генеральною Асамблеєю за рекомендацією Ради Безпеки. Наприклад, три держави, які не були членами ООН - Швейцарія, Ліхтенштейн і Сан-Маріно - стали учасниками Статуту Суду; Японія також стала учасницею Статуту до прийняття її в члени ООН. Рішення Суду є остаточними, обов'язковими і не підлягають оскарженню.
18.4. |
Правомірність застосування сили за міжнародним правом |
Статут ООН визначає лише два випадки правомірного застосування сили: а) в цілях самооборони; б) за рішенням Ради Безпеки ООН. В останні роки часто використовується термін «гуманітарна інтервенція», хоч зміст його визначається по-різному. Найчастіше гуманітарну інтервенцію визначають як втручання, пов'язане із застосуванням воєнної сили, здійснюване однією державою або групою держав, у внутрішні справи іншої держави з метою усунення масових і грубих порушень прав людини в цій державі, якщо вона не бажає чи неспроможна самостійно захистити права людини на власній території. Окремо розглядають гуманітарні силові операції ООН та операції ООН з підтримання миру.
Гуманітарна силова операція ООН - це примусові заходи ООН, які пов'язані із застосуванням збройної сили і здійснюються на підставі гл. VI Статуту ООН і в межах резолюції Ради Безпеки ООН з метою забезпечення дотримання принципу поваги до прав людини в тій державі, де масштаби й серйозність порушень прав людини такі, що становлять порушення міжнародного миру або загрозу мирові, а офіційна влада
мирні засоби вирішення О А О
міжнародних спорів Х^т О____________
цієї держави не в змозі (чи не бажає) самостійно припинити ці порушення *.
З 1945 року було проведено 47 операцій ООН з підтримки миру. Як зазначають М. І. Неліп та О. О. Мережко, для того щоб застосування сили під час гуманітарних силових операцій було правомірним, необхідно дотримуватись таких критеріїв:
1) об'єктивна кваліфікація гуманітарної кризи;
2) терміновість застосування сили для вирішення гумані
тарної проблеми;
3) співробітництво з місцевими органами державної влади
у випадку їх згоди на спільні дії;
4) повне вичерпання мирних засобів вирішення спору (пе
реговорів, добрих послуг, посередництва, розслідування тощо);
5) нейтральність та неупередженість сил ООН до ворогую
чих сторін;
6) правильний підбір етнічного, расового складу контин
генту ООН;
7) постійний контроль операцій ГА ООН для запобігання
зловживанням;
8) пропорційність сил ООН розмірові гуманітарної кризи.
Прецедентним було застосування сили проти Іраку у відповідь на його агресію проти Кувейту в серпні 1990 р. Рада Безпеки вперше прийняла рішення про збройне втручання в суто гуманітарних цілях. У жовтні - листопаді 1997 р. виникла чергова криза, пов'язана з виконанням Іраком резолюції Ради Безпеки ООН щодо ліквідації зброї масового знищення і засобів її доставки, прийнятої 1991 р.2. Ірак представив доповідь про те, що всі заборонені озброєння знищені, однак Спеціальна комісія з роззброєння Іраку визнала доповідь недостовірною. Виникло питання про застосування санкцій проти Іраку, серед яких була пропозиція заборонити міжнародні поїздки високопоставлених посадових осіб Іраку, причетних до військових справ і розвідки. Проти виступили Франція, Росія, Китай, Єгипет і Кенія. Зважаючи на розбіжності в Раді Безпеки ООН між СІЛА і Великою Британією, з одного боку, та Росією, Францією і Китаєм, з іншого, парламент Іраку рекомендував уряду припинити будь-які зв'язки з інспекторами ООН доти, доки не буде складений графік скасування ембарго проти Іраку. Уряд Іраку відразу прийняв рішення про припинення діяльності інспекторів ООН, що було дещо змінено С. Хусейном - він заявив, що комісія може продовжувати роботу,
1 Неліп М. І., Мережко О. О. Силовий захист прав людини: питання легітим-ності в сучасному міжнародному праві.- К.: Наук, думка, 1998.- С. 124-125. 28/Ке8/ 687 (1991).
а він лише заборонив участь у ній американців, оскільки вони займаються шпигунством. У відповідь ООН негайно оголосила про припинення інспекцій з контролю за роззброєнням Іраку. Протистояння це триває і до сьогодні.
Актуальною проблемою застосування сили стала косівська проблема. Застосування сили військами НАТО довгий час було ймовірним, і те, що силу все-таки було застосовано, засвідчило, наскільки низькою є ефективність ООН та її вплив у вирішенні збройних конфліктів.
Напруга між етнічними албанцями та югославськими силами безпеки переросла у збройний конфлікт навесні 1998 р., коли багато людей було вбито та близько 300 тис. цивільних осіб вимушені були покинути свої домівки. 23 вересня
1998 р. Рада Безпеки ООН прийняла резолюцію 1199, в якій
вимагалось припинити будь-які воєнні дії. «За» проголосувало
14 членів Ради Безпеки, Китай утримався. 24 жовтня 1998 р.
Рада Безпеки приймає резолюцію 1203, яка підтримала ство
рення місії спостереження НАТО та ОБСЄ і зобов'язала всі
сторони в Косові дотримуватись цієї угоди. 6 лютого 1999 р.
розпочалися переговори щодо майбутнього Косова в Рамбуаиє
у Франції за участю всіх воюючих сторін та Контактної гру
пи, які були продовжені у березні в Парижі. Однак через
відмову Югославії дотримуватись Угод, досягнутих в Рам
буаиє, Паризькі мирні переговори були зірвані. 24 березня
1999 р. розпочалася збройна акція об'єднаних сил проти Юго
славії.
29 квітня 1999 р. ФРЮ подала скаргу до МСС проти Бельгії, Канади, Франції, Німеччини, Італії, Нідерландів, Португалії, Іспанії, Сполученого Королівства та США, звинувачуючи ці держави у бомбардуванні території Югославії на порушення своїх міжнародних зобов'язань. Зокрема, у скарзі зазначалося, що ці держави вчинили дії, якими порушили міжнародні зобов'язання, що забороняють застосування сили проти іншої держави; зобов'язання захищати цивільне населення та цивільні об'єкти у воєнний час та захищати довкілля; зобов'язання гарантувати вільну навігацію міжнародними річками, зобов'язання щодо прав людини та основних свобод; незастосування забороненої зброї тощо. Югославія звернулась до Суду з проханням визнати зазначені держави винними у порушенні цих міжнародних зобов'язань та зобов'язати їх відшкодувати завдану шкоду. Щодо США та Іспанії, то в червні 1999 р. Суд заявив, що у нього немає юрисдикції стосовно цих країн. Що ж до інших країн, то МСС заявив, що у нього відсутня ргіта іасіе юрисдикція (достатня юрисдикція) для застосування тимчасових заходів з метою негайного припинення
РОЗДІЛ 18
мирні засоби вирішення міжнародних спорів
застосування сили, про що просила Югославія. У червні 1999 р. МСС зобов'язав Югославію подати свої аргументи (Метогіаіз) за кожною з восьми справ не пізніше як 5 січня 2000 р., а держави-відповідачі - подати контраргументи (Соипїег-Метогіаі) не пізніше як 5 липня 2000 р. У визначений термін Югославія подала свої аргументи, в той час як держави-відповідачі висловили заперечення щодо юрисдикції Суду та прийнятності справи. Суд призначив квітень 2001 р. як часовий ліміт для своїх заяв щодо цих попередніх заперечень. Цей термін було подовжено до 5 квітня 2002 р.
16 липня 1999 р. було прийнято Закон України «Про схвалення Указу Президента України "Про направлення миротворчого контингенту для участі у міжнародній миротворчій операції в Косові, Союзна республіка Югославія"» '. Такий Закон було прийнято відповідно до Закону України «Про участь України в міжнародних миротворчих операціях» 2, згідно з яким рішення про направлення миротворчого контингенту чи миротворчого персоналу для участі України у міжнародній миротворчій операції, а також з питань надання матеріально-технічних ресурсів та послуг приймає Президент України з одночасним поданням до Верховної Ради України законопроекту про схвалення рішення в частині щодо направлення миротворчого контингенту (ст. 4).
ДОДАТКИ
Антонович М.М. Міжнародне публічне право. – К.: Вид.дім „КМ Академія”; Алеута, 2003. – 308 с.
1 Закон України «Про схвалення Указу Президента України "Про на
правлення миротворчого контингенту для участі у міжнародній миротворчій
операції в Косові, Союзна республіка Югославія"» // ВВР.— 1999.— № 41.—
Ст. 376.
2 Закон України «Про участь України в міжнародних миротворчих опера
ціях» // ВВР.- 1999.- № 22-23.- Ст. 202.
.246
,-