Порівняння основних напрямків досліджень

(світові стандарти та Україна)

Певною мірою українським «винаходом» є спеціальність 23.00.05 . етнополітологія та етнодержавознавство.

І хоча державне конституювання напрямку спеціальності «Політичні науки» в сучасній Україні відбулося на початку 90-х років минулого століття, вже перші дисертації за цим напрямком були захищені 1993 року. Піонером в цьому контексті стала Одеса. Саме в Одеському університеті ім. І. Мечнікова П. С. Кривоцюк та Г. О. Мірошниченко захистили дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук відповідно за темами «Формування громадянської особи» та «Соціальна справедливість як об’єкт політичного дослідження». Ці захисти стали виключними в 1993 році. Наступних два роки можна вважати часом становлення як наукової спеціальності, так і спеціалізованих вчених рад по захисту дисертацій з політичної науки.

Як обов’язкова навчальна дисципліна у вищих навчальних закладах України політологія з мінімальним обсягом її вивчення 80 годин була введена листом Міністерства освіти «Про викладання соціально-гуманітарних дисциплін» від 19.05.1993 р. З 1994 року цей обсяг було збільшено до 108 годин (лист Міністерства освіти „Про розробку освітньо-професійних програм вищої освіти за відповідним професійним спрямуванням” від 18.02.1994 р.). Паралельно з впровадженням у навчальний процес політології як загальноосвітньої дисципліни було започатковано підготовку фахівців зі спеціальності «Політологія».

Значну роль у визначенні шляхів становлення політології як науки і навчальної дисципліни в Україні відіграла дискусія, започаткована проектом „Концептуальні засади української політології”, розробленим на кафедрі політології філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка проф. Б. Гаєвським, проф. Ф. Кирилюком та доц. М. Обушним, і підсумки якої були підведені у лютому 1994 р. на Всеукраїнській науково-практичній конференції „Українська політологія: проблеми становлення і перспективи розвитку”.

Частина учасників конференції піддала проект нищівній критиці, звинувативши розробників концепції в українській національній упередженості. Більше того, деякі учасники конференції виступили навіть проти правомірності вживання й самого терміна «українська політологія». Проте більшість з цим не погодилася, наполягаючи, що термін «українська політологія» має право вживатися (так само як поняття «американська політологія», «французька політологія» тощо) для характеристики політологічних проблем, що виникають на українському ґрунті, сукупності політологічних шкіл та інституцій України, наукових здобутків вітчизняної політичної науки,

Дискусії на цю тему в науковому середовищі продовжуються і понині. Зокрема, Ф. Рудич з цього приводу зазначає: «У кожній країні, політологія, мабуть, більш ніж інша суспільна наука прив’язана до національної специфіки. В цьому разі виникає спокуса (це питання широко дискутувалося) визначити українську політологію як окрему національну науку. Проте політологія як наука і навчальна дисципліна має загальний характер, свій предмет, універсальні та специфічні закони розвитку. Тому є некоректним визначення української політології як окремої науки. Піти цим шляхом означає свідомо відмежуватися від сучасних досягнень світової науки про політику. Водночас з ряду ключових проблем теорії політики українська політологічна школа може і повинна здійснювати наукові розробки, які б за своєю досконалістю, інноваційним потенціалом вигідно відрізнялись від досліджень інших політологічних шкіл».

Але безсумнівно, праві і ті (зокрема, С. Наумкіна), хто стверджує що абстрактної науки про політику бути не може. Ніяка суспільна наука, а політична насамперед, не можуть існувати, не спираючись на певну систему цінностей, що тільки і наповнює її життям і змістом. Без такої системи політична наука може являти собою лише набір теоретичних положень, не застосованих ні до якого народу, ні до якого часу. Тому важко не погодитися з твердженням, що політична наука сьогодні національна, тобто невідривна від життя того чи іншого народу, його держави, її політики, умов їхнього внутрішнього і зовнішнього існування. Усі відомі людству видатні твори політичної думки суть вираження й уособлення певних культур і систем цінностей. У природі не існує абстрактного «об’єктивного» соціально-політичного знання, а тим паче «об’єктивної» суспільної науки. Вони «об’єктивні», тобто «дійсні» лише в тій мірі, в якій «об’єктивна» чи «дійсна» та чи інша система цінностей, на якій вони ґрунтуються. Система ж цінностей «об’єктивна» і «дійсна», доки вона є пануючою у свідомості того чи іншого суспільства і відповідає інтересам народу чи нації, духовним запитам, рівню його розвитку. Національний характер наук, у тому числі і наук точних, був з достатньою переконливістю розкритий багатьма видатними вченими – Н. Данилевським, О. Шпенглером, А. Тойнбі та іншими. Так, зокрема, О. Шпенглер вважав, що жодна наука не є просто системою, законом, числом чи організацією; а кожна являє собою історичне явище, і як таке вона є живий організм, що реалізує себе в мислячих людях, і рух якої спрямовується розвитком конкретної цивілізації.

На сьогодні в Україні накопичений власний, глибоко вистражданий досвід, щоб не займатися банальним і примітивним плагіатом західної політичної науки. Відомий американський історик і соціолог С. Коен підкреслював, що ні політична система, ні ідеологія, ні царина наукового знання не може бути стабільною та досконалою, якщо не породжена в цій самій державі, на її ґрунті як результат власної політичної культури. В іншому випадку ми ризикуємо опинитися у ролі жителів тропіків, котрим, як в тій приказці, ескімос завжди даватиме вказівки як їм поводитись під час спеки. При цьому безумовно, будь-яка галузь знання народжується у результаті критичного переосмислення ідейної спадщини, традицій, досвіду і парадигм різних історичних епох, у тому числі й зарубіжних країн.

Таким чином, вирішуючи питання створення власної вітчизняної політичної науки, необхідно розрізняти, як це традиційно робиться західними політологами та юристами, політичну науку і дисципліну, з одного боку, і політичну практику, політичну емпірику – з іншого. Перевага такого підходу очевидна (дана позиція висловлена ще на початку 90-х років М. Марченко). Вона доведена десятиліттями успішного розвитку політичної теорії та практики у багатьох країнах.

Другий етап – початок ХХІ столяття. На цьому етапі впевнено заявили про себе наукові установи, які досліджують політичні проблеми: академічні – Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. Кураса й Інститут держави і права ім. Корецкого, Національний інститут стратегічних досліджень, Національний інститут проблем міжнародної безпеки й оборони України, ряд суспільно-політичних центрів, кафедри політології у вищих навчальних закладах. Створено й діють, хоча і не так активно, як варто було б, Українська академія політичних наук, Українська асоціація політичних наук. Політологія викладається у вищих навчальних закладах, виходять наукові праці, підручники й навчальні допомоги, журнали політологічного профілю.

До кінця 2001 року в Україні захищені 215 дисертацій з політичної науки, із них 179 кандидатські і 36 докторські дисертації. Спеціалізовані вчені ради по захисту дисертацій працюють переважно в Києві. Крім столиці, спеціалізовані вчені ради працюють в Одесі, Львові та Харкові. В Києві найбільше дисертацій заслухано в Інституті політичних і етнонаціональних досліджень НАН України – 43. В Інституті держави і права ім. І. Корецького НАН України захищені 34 дисертацій, в Національному університеті ім. Т. Шевченка . 21 дисертацій, в Інституті Міжнародних відносин цього ж університету . 20 дисертацій, в Інституті світової економіки та міжнародних відносин НАН України . 20 дисертацій. В 2001 році в Києві з’явилась нова спеціалізована рада по захисту кандидатських дисертацій при Європейському університеті фінансів, інформаційних систем, менеджменту та бізнесу; в ній захищена 1 кандидатська дисертація. Всього в столичних спеціалізованих вчених радах захищені 139 дисертацій, тобто майже 65% від числа всіх робіт, захищених в Україні.

Серед територіальних наукових центрів дві спеціалізовані вчені ради працюють лише в Одесі. В Одеському державному університету ім. І. Мечнікова захищені 18 дисертацій, в Одеській Національний юридичній Академії . 27 дисертацій. У Львові спеціалізована вчена рада по захисту дисертацій з політичної науки діє при Львівському Національному університеті ім. І. Франка, яка заслухала 27 дисертацій. У Харківському Університеті внутрішніх справ захищені 4 дисертації.

Підсумовуючи результати наукових досліджень у цей період, варто зазначити, що в Україні спостерігається чітка тенденція до збільшення кількості досліджень в галузі політичної науки. Основний напрямок досліджень, представленний найбільшою кількістю дисертаційних робіт за спеціальністю 23.00.02 «політичні інститути та процеси» досить красномовно характеризує етап становлення і формування політичної системи, що зумовлює необхідність вивчення особливостей її функціонування. Потреба наукового обгрунтування, детального вивчення процесів, що супроводжують цей етап, безпосередньо знайшла відображення в тематиці дисертаційних робіт. Інтерес з боку науковців до напрямку «Політичні проблеми міжнародних систем та глобального розвитку» (спеціальність 23.00.04) обумовлений традиційно непростим для України пошуком партнерів у геополітичному просторі. В сучасному науковому середовищі проблемам глобалістики приділяється особлива увага, і в цьому плані вітчизняні дослідники не стали винятком. Найбільш слабкою ланкою наукових досліджень, на нашу думку, є практична відсутність праць методологічного спрямування; робіт, які б ґрунтувались на проведенні політичних досліджень з використанням методів математичного моделювання, прогнозування та статистики, тобто мали переважно прикладний характер.

Політологія як нормативна дисципліна викладається у вищих навчальних закладах з початку 90-х років. У цей час довелося надолужувати відсутність підручників, кваліфікованих педагогічних кадрів. При участі вчених і викладачів підготовлені й опубліковані підручники, навчальні посібники, довідкові видання, які в цілому забезпечують викладання політичної науки.

На нинішньому етапі політична наука в Україні поступово займає відповідне місце в системі суспільствознавства, усе помітніше впливає на реальні політичні процеси, становлення демократичної державності, упевнено виходить на рівень стабільного розвитку. В Україні склалося політичне співтовариство, але вироблений їм інтелектуальний потенціал до останнього часу не затребуваний повною мірою політичною елітою, політичним керівництвом країни. Своєрідний політологічний ренесанс, що спостерігається сьогодні, таїть у собі небезпеку компрометації цієї науки, масового ділетантизму і непрофесіоналізму (з’явилося багато політологічних центрів з амбіційними найменуваннями, за якими нічого, по суті, не стоїть, а також велика кількість прагнучих називати себе відомими політологами, не маючи для цього абсолютно ніяких підстав), бажання приручити політологію, зробити її зовні респектабельною служницею діючої влади.

Ключовим завданням політології є учбово-просвітня діяльність, формування високої політичної свідомості і політичної культури громадян України, зокрема підростаючого покоління. У цих процесах політологія як навчальна дисципліна відіграє незамінну роль. Найважливіше завдання — політичні знання повинні затвердитися у всіх сферах свідомості. Мова йде, насамперед, про поширення політичних знань по вертикалі, тобто про підготовку професійних політиків, парламентаріїв, керівників, працівників державного апарата. Проблеми впорядкування суспільних процесів і затвердження державності України, впливу владних структур на поліпшення життя громадян – все це жадає від носіїв політичної влади високої політичної культури, чого їм бракує. Безпосередні спостереження на численних круглих столах, де, зокрема, обговорювалися й питання політичної реформи, свідчать про надзвичайно низький рівень професійної політичної культури багатьох народних депутатів, державних службовців.

Не менш актуальної і такою ж складною проблемою є поширення політичних знань по горизонталі – серед найбільш широких верств населення, учнівської і студентської молоді, серед всіх соціальних груп, партій, рухів і організацій. Цілеспрямоване вивчення політології у вищих навчальних закладах є базовим при засвоєнні систематизованих знань про демократію. Ґрунтовно вивчивши основи політології, випускник повинен відчути себе повноцінним громадянином, реальним творцем справжньої демократії, уміти професійно оцінювати реальність (або утопічність) проведеної політичної модернізації, тим самим стати на шлях створення політичної філософії життя, формування високих норм морального поводження, правової свідомості, активної цивільної позиції.

Україні бракує самостійного політологічного журналу світового рівня – академічного, концептуальної спрямованості, найвищого професійного рівня, опублікуватися в якому і читати який було б престижно, було б справою професійної честі. Сьогодні можна віднести до наукових періодичних видань з політичної науки: «Віче», «Грані», «Політична думка», «Універсум», «Стратегічна панорама», «Політичний менеджмент», «Вісник Київського університету ім. Т. Г. Шевченка. Серія Філософія. Політологія».

У той же час існують фактори, що сприяють руху політології до сучасного рівня. Це наявність відповідної інституціональної бази, про яку згадувався вище: досить великий корпус висококваліфікованих фахівців в області політичної науки. Молода генерація політологів, що одержує утворення в нових умовах, знайома з досягненнями світової науки, швидко опановує сучасними методами дослідження, іноземними мовами, що дає підстави сподіватися на краще майбутнє політології.