Реферат Курсовая Конспект
Трудовий договір - раздел Образование, ...
|
Глава 8
Поновлення на попередній роботі може мати місце як за рішенням суду, так і з ініціативи самого власника, який на вимогу Державного департаменту нагляду за дотриманням законодавства про працю або з інших причин (наприклад, отримання належної юридичної консультації) може самостійно прийняти рішення про поновлення працівника.
Слід врахувати, що в Україні діє низка законів, які передбачають право окремих категорій працівників повернутися на попередню роботу (посаду), якщо і підприємство, і така посада реально існують (підприємство не ліквідовано, посаду не скорочено).
Згідно зі ст. 6 Закону України від 1 грудня 1994 р. "Про порядок відшкодування шкоди, заподіяної громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду" (Відомості Верховної Ради України. — 1995. — № 1. — Ст. 1) громадянин, звільнений з роботи (посади) у зв'язку з незаконним засудженням або усуненням з посади у зв'язку з незаконним притягненням до кримінальної відповідальності, повинен бути поновлений на попередній роботі (посаді), а у разі неможливості цього (ліквідація підприємства, установи, організації, скорочення посади, а також наявність інших передбачених законом підстав, що перешкоджають поновленню на роботі (посаді)) йому повинна бути надана державною службою зайнятості інша відповідна робота. Робота (посада) надається громадянинові не пізніше місячного терміну від дня звернення, якщо воно надійшло протягом 3 місяців з моменту набрання законної сили виправдувальним вироком або винесення постанови (ухвали) про закриття кримінальної справи за відсутністю події злочину, відсутністю в діянні складу злочину або недоведеністю участі обвинуваченого у вчиненні злочину.
Закон України "Про статус народного депутата України" (у редакції Закону від 22 березня 2001 р. № 2328) у ст. 20 "Гарантії трудових прав народного депутата України" встановлює право народного депутата повернутися на попередню роботу (посаду), а в разі неможливості надати її він зараховується до резерву кадрів Головного управління державної служби України (п. 4 ст. 20). З працівником, котрого в порядку заміщення взято на посаду, яку займав народний депутат, укладається строковий трудовий договір; цей договір розривається при поверненні народного депутата на роботу, але не пізніше як через три місяці після припинення повноважень народного депутата (п. 7 ст. 20).
Трудовий договір
Законом України "Про альтернативну (невійськову) службу" від 12 грудня 1991 р. № 1975-ХІІ (у редакції Закону від 18 лютого 1999 р. № 437, зі змінами і доповненнями) встановлено збереження права громадянина, який проходить альтернативну службу, на попередню роботу (посаду), яку він виконував (займав) до направлення на службу, а в разі її відсутності — на іншу рівноцінну роботу (посаду) на тому самому або, за згодою працівника, на іншому підприємстві, в установі, організації. Щоправда, не встановлено строку, протягом якого громадянин після закінчення служби може претендувати на таку роботу.
У такий же спосіб закріплено право працівника, звільненого з роботи у зв'язку з обранням його до складу виборних профспілкових органів, після закінчення терміну його повноважень повернутися на попередню роботу (посаду). Конкретного строку звернення за реалізацією такого права не встановлено (ст. 41 Закону України "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності").
Вважаємо, що в тих випадках, коли закон прямо встановлює право працівника повернутися на попередню роботу (посаду) та ще й передбачає максимальний строк для звернення з такою вимогою до роботодавця, — є всі підстави надати працівникові саме ту посаду (роботу), яку він попередньо займав. Якщо ця посада зайнята, її має бути звільнено, а працівника, котрий займає цю посаду, звільнено за п. 6 ст. 40 КЗпП. У тих же випадках, коли закон у цілому встановлює право працівника повернутись на попередню роботу або підприємство, і не встановлює конкретного механізму реалізації цього права (зокрема шляхом визначення певного періоду), — підстав звільняти працівника, котрий тепер займає цю посаду, немає.
Звільнення за п. 6 ст. 40 КЗпП застосовується у випадках, коли неможливо перевести працівника за його згодою на іншу роботу, або коли працівник відмовився від такого переведення. Згоди профспілкової організації для звільнення не вимагається.
7. Поява на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп'яніння (п. 7 ст. 40 КЗпП)
Поява на роботі працівника в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп'яніння дає власнику право на його звільнення, якщо такий стан підтверджений певними доказами:
Глава 8
Трудовий договір
медичним висновком, актом, складеним представниками власника і громадських організацій, свідченнями свідків та ін. За загальним правилом вважається незаконною поява працівника в такому стані у робочий час на своєму робочому місці. Але для працівників, які несуть дисциплінарну відповідальність за статутами про дисципліну (підприємства зв'язку, залізничного транспорту та ін.), порушенням трудової дисципліни вважається також поява в нетверезому стані, стані наркотичного і токсичного сп'яніння не тільки безпосередньо на своєму робочому місці, а й натериторії підприємства і в неробочий час. Для працівників з ненормованим робочим днем час перебування на роботі понад встановлену тривалість є робочим.
З цієї підстави можуть бути звільнені з роботи працівники за появу на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп'яніння в будь-який час робочого дня, незалежно від того, чи були вони відсторонені від роботи або продовжували виконувати трудові обов'язки.
На відміну від загального порядку засвідчення стану алкогольного сп'яніння, стан наркотичного сп'яніння встановлюється за спеціальними правилами. Ст. 12 Закону України "Про заходи протидії незаконному обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів та зловживанню ними" від 15 лютого 1995 р. (зі змінами і доповненнями, внесеними Законом від 8 липня 1999 р.) передбачає, що "встановлення наявності стану наркотичного сп'яніння внаслідок незаконного вживання наркотичних засобів або психотропних речовин є компетенцією лише лікаря, на якого покладено обов'язки щодо проведення медичного нагляду'(обстеження), а діагноз "наркоманія" встановлюється лі-карсько-консультаційною комісією". Згідно з Інструкцію про порядок виявлення та постановки на облік осіб, які незаконно вживають наркотичні засоби або психотропні речовини (затверджена спільним наказом Міністерства охорони здоров'я України, Міністерства внутрішніх справ України, Генеральної прокуратури України, Міністерства юстиції України від 10 жовтня 1997 р. за № 306/680/21/66/5), особи, щодо яких встановлено незаконне вживання ними наркотичних засобів або психотропних речовин, підлягають направленню на медичний огляд. Підставою для направлення на медичний огляд осіб, залежних від вказаних речовин, є інформація, яка надійшла від підприємств,
організацій, установ, засобів масової інформації або окремих громадян про те, що зазначені особи незаконно вживають наркотичні засоби або психотропні речовини чи перебувають у стані наркотичного сп'яніння. При надходженні до органів внутрішніх справ таких матеріалів працівники міліції забезпечують видачу таким особам направлення на медичний огляд з одержанням від них розписки та направляють контрольне повідомлення про направлення на медичний огляд. На підставі медичного огляду лікар-нарколог встановлює стан сп'яніння або приймає рішення про необхідність стаціонарного обстеження, про що складає письмовий висновок та видає направлення на обстеження. Особи» які ухиляються від добровільного медичного огляду чи обстеження, за сповіщенням про неявку особи до наркологічного закладу на медичний огляд та на підставі постанови органу внутрішніх справ про привід з метою примусового медичного обстеження (огляду), підлягають примусовій доставці до наркологічного закладу працівниками органів внутрішніх справ.
8. Вчинення за місцем роботи розкрадання (в тому числі дрібного) майна власника, встановленого вироком суду, що набрав законної сили, чи постановою органу, до компетенції якого входить накладення адміністративного стягнення або застосування заходів громадського впливу (п. 8 ст. 40 КЗпП)
Факт розкрадання як підстава для звільнення має характеризуватися такими умовами:
а) бути вчиненим за місцем роботи працівника, тобто в органі
зації, з якою працівник перебуває у трудових відносинах, а та
кож в організації, в якій він виконує роботу на основі цих тру
дових відносин;
б) бути встановленим вироком суду, що набрав законної чин
ності, або постановою органу, до компетенції якого входить на
кладення адміністративного стягнення або застосування заходів
громадського впливу.
Звільнення у зв'язку з розкраданням за місцем роботи проводиться не пізніше як за 1 місяць від дня набрання чинності вироком, постановою або рішенням компетентного органу, без урахування часу перебування у відпустці та звільнення від роботи у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю.
Глава 8
Трудовий договір
8.9.6. Додаткові підстави розірвання трудового договору з ініціативи власника
Крім перелічених вище загальних підстав, законодавство передбачає і додаткові підстави, з яких трудовий договір може бути розірваний з ініціативи власника з деякими категоріями працівників, а саме такі:
1. Одноразове грубе порушення трудових обов'язків керівним
працівником (п. 1 cm. 41 КЗпП): керівником підприємства, уста
нови, організації всіх форм власності (філії, представництва, від
ділення та іншого відокремленого підрозділу), його заступника
ми, головним бухгалтером підприємства, установи, організації,
його заступниками, а також службовими особами митних орга
нів, державних податкових інспекцій, яким присвоєно персональ
ні звання, і службовими особами державної контрольно-ревізій
ної служби і органів державного контролю за цінами (в ред.
Закону України від 17 жовтня 2002 p. № 184-IV).
Визначення ступеня важкості проступку в кожному конкретному випадку належить до компетенції посадових осіб, які володіють правом призначення і звільнення з посади керівних працівників. Вирішуючи питання, чи є порушення трудових обов'язків грубим, суд має виходити з характеру проступку, обставин, за яких його вчинено, яку завдано ним (могло бути завдано) шкоду (п. 27 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 1992 р. № 9).
Верховний Суд України вважає грубим порушення трудових обов'язків керівником і головним бухгалтером підприємства, які за наявності коштів на депозитах, валютних та інших рахунках мають кредиторську заборгованість. Такі дії дають підстави для розірвання трудового договору з названими працівниками за п. 1 ст. 41 КЗпП.
Грубими можуть вважатися порушення, визначені такими в контракті.
2. Винні дії керівника підприємства, установи, організації, вна
слідок чого заробітна плата виплачувалась несвоєчасно або в роз
мірах, нижчих від установленого законом мінімуму (п. 1-І cm. 41
КЗпП у ред. Закону України від 17 жовтня 2002 р. № 184-IV).
3. Винні дії працівника, який безпосередньо обслуговує грошові
або товарні цінності, якщо ці дії дають підстави для втрати
довір'я до нього з боку власника або уповноваженого ним органу (п. 2 cm. 41 КЗпП).
Трудове законодавство не містить спеціального переліку працівників, які вважаються такими, що обслуговують грошові й товарні цінності. Пленум Верховного Суду України роз'яснив, що з даної підстави можуть бути звільнені працівники, які безпосередньо обслуговують грошові або товарні цінності, тобто зайняті прийманням, зберіганням, транспортуванням і розподілом цих цінностей (касири, інкасатори, завідувачі баз, комірники та ін.). Тобто це можуть бути як працівники, з якими роботодавець уклав договір про повну матеріальну відповідальність, так і працівники, з якими такого договору укладено не було. Значення має факт реального обслуговування таких цінностей працівником. Зокрема, головний бухгалтер повинен підписувати документи, що є підставою для приймання і видачі товарно-матеріальних цінностей та коштів, а також розрахункові, кредитні та фінансові зобов'язання, візувати господарські договори. Вказані документи без підпису головного бухгалтера вважаються недійсними і до виконання не приймаються. Верховний Суд України вважає, що відповідно до цих повноважень головний бухгалтер є працівником, який безпосередньо обслуговує товарні й грошові цінності, і тому на нього поширюється дія п. 1 ст. 41 КЗпП (Правові позиції щодо розгляду судами окремих категорій цивільних справ. Розділ XIV. Трудове право).
Підставою для звільнення мають бути винні дії працівника, наприклад, наявність надлишків на складі, обман покупців, зловживання алкогольними напоями, неправильне ведення звітної документації тощо. Ці дії повинні бути підтверджені певними доказами. Пленум роз'яснив також, що при встановленні в передбаченому законодавством порядку факту здійснення працівником розкрадання, хабарництва та інших корисливих правопорушень ці працівники можуть бути звільнені на підставі втрати довір'я до них і в тому випадку, коли вказані дії, не пов'язані з їх роботою. Це значно розширює "географію" вчинків, які можуть спричинитися до втрати довір'я. Саме через це таке звільнення не вважається дисциплінарним звільненням і до нього не застосовуються строки, передбачені ст. 148. Водночас таке звільнення вимагає згоди виборного органу первинної профспілкової організації, членом якої є працівник.
Глава 8
Трудовий договір
4. Вчинення працівником, що виконує виховні функції, аморального проступку, не сумісного з продовженням даної роботи (п. З cm. 41 КЗпП). Законодавством не встановлено спеціального переліку працівників, які можуть бути звільнені з цієї підстави. У п. 28 постанови Пленуму від 6 листопада 1992 р. роз'яснюється, що на підставі вчинення аморального проступку, несумісного з продовженням даної роботи, можуть бути звільнені лише ті працівники, які займаються виховною діяльністю, наприклад, вихователі, вчителі, викладачі, практичні психологи, соціальні педагоги, майстри виробничого навчання, методисти, педагогічні працівники позашкільних закладів. Під аморальним проступком потрібно розуміти винну дію або бездіяльність працівника, яка порушує моральні принципи суспільства та є несумісною з виконанням виховних функцій. Такий проступок може мати місце і поза роботою — у громадських місцях, побуті.
Істотним є те, що звільнення за втрату довір'я, а також за вчинення аморального проступку не є дисциплінарним звільненням і законодавство не встановлює певного терміну, протягом якого працівник може бути звільнений.
Крім вказаних підстав, передбачених КЗпП, окремими законодавчими актами встановлені інші додаткові підстави припинення трудових правовідносинз окремими категоріями працівників.
Зокрема Законом України "Про державну службу" передбачено сім додаткових порівняно з КЗпП підстав. Серед них:
1) порушення умов реалізації права на державну службу (ст. 4
Закону);
2) недотримання пов'язаних з проходженням державної служ
би вимог, передбачених ст. 16 Закону;
3) досягнення державним службовцем граничного віку прохо
дження державної служби (ст. 23 Закону);
4) відставка державних службовців, які займають посади пер
шої або другої категорії (ст. 31 Закону);
5) виявлення або виникнення обставин, що перешкоджають пе
ребуванню державного службовця на державній службі (ст. 12
Закону);
6) відмова державного службовця від прийняття або порушен
ня присяги, передбаченої ст. 17 даного Закону;
7) неподання або подання державним службовцем неправди
вих відомостей, передбачених ст. 13 Закону, щодо його доходів.
Закон України "Про статус суддів" передбачає такі підстави для припинення повноважень судді: закінчення строку повноважень, відставка або звільнення за власним бажанням, втрата суддею громадянства та ін.
Законом України "Про службу в органах місцевого самоврядування" у ст, 20 встановлено, що крім підстав, передбачених Кодексом законів про працю України, служба в органах місцевого самоврядування припиняється на підставі та в порядку, визначених Законом України "Про місцеве самоврядування", а також у таких випадках: відмови посадової особи місцевого самоврядування від складання присяги (ст. 11 Закону); порушення умов реалізації права на службу в органах місцевого самоврядування (ст. 5 Закону); неподання відомостей або подання посадовою особою місцевого самоврядування неправдивих відомостей щодо її доходів у встановлений термін (ст. 13 Закону); виявлення або виникнення обставин, що перешкоджають перебуванню на службі, чи недотримання вимог, пов'язаних із проходженням служби в органах місцевого самоврядування (ст. 12 Закону); досягнення посадовою особою місцевого самоврядування граничного віку перебування на службі в органах місцевого самоврядування (ст. 18 Закону).
Керівник підприємства, установи, організації всіх форм власності, винний у несвоєчасній виплаті заробітної плати понад один місяць, що призвело до виплати компенсації за порушення строків її виплати, за умови, що Державний бюджет України та місцеві бюджети, юридичні особи державної форми власності не мають заборгованості перед цим підприємством (п. 9 ст. 134 КЗпП у ред. Закону України від 17 жовтня 2002 p.№ 184 IV).
14.4. Колективна (бригадна) матеріальна відповідальність працівників
Поряд з договорами про повну індивідуальну матеріальну відповідальність працівників чинне трудове законодавство передбачає можливість укладення письмового договору про колективну (бригадну) матеріальну відповідальність. При спільному виконанні працівниками окремих видів робіт, пов'язаних зі зберіганням, обробкою, продажем (відпуском), перевезенням або застосуванням у процесі виробництва переданих їм цінностей, коли неможливо розмежувати матеріальну відповідальність кожного працівника, укладаються договори про колективну (бригадну) матеріальну відповідальність. Вводиться колективна (бри-
Глава 14
Матеріальна відповідальність сторін трудового договору
гадна) матеріальна відповідальність власником або уповноваженим ним органом за погодженням з виборним органом первинної профспілкової організації на підприємстві.
Письмовий договір про колективну матеріальну відповідальність укладається між підприємством, установою, організацією і всіма членами колективу (бригади) (ст. 135-2 КЗпП). Оскільки колективна (бригадна) матеріальна відповідальність встановлюється за згодою всіх членів колективу (бригади), при включенні до складу бригади нових членів, а також при призначенні її керівника враховується думка колективу бригади.
Відповідно до Типового договору в договорі про колективну (бригадну) матеріальну відповідальність визначаються взаємні права й обов'язки власника (уповноваженого ним органу) і бригади. Так, кожний член бригади має право брати участь у прийманні матеріальних цінностей, здійснювати взаємний контроль за роботою зі зберігання, обробки (відпуску), перевезення або застосування у процесі виробництва цінностей, брати участь в інвентаризації цінностей, що передаються колективу, в необхідних випадках вимагати проведення інвентаризації, заявляти про відведення окремих членів бригади, якщо вони, на його думку, не можуть забезпечити збереження ввірених бригаді цінностей тощо.
Перелік робіт, при виконанні яких може вводитися колективна (бригадна) матеріальна відповідальність, умови її застосування, а також Типовий договір про колективну (бригадну) матеріальну відповідальність, затверджений наказом Міністерства праці та соціальної політики України від 12 травня 1996 р. № 43 (зі змінами, внесеними наказом Мінпраці України від 15 листопада 1996 р. № 87) (Кодекс законів про працю України з постатейними матеріалами // Бюлетень законодавства і юридичної практики України. — 1997. — № 11 — 12. — С. 540—545). У Перелік включені такі роботи, як виконання касових операцій, приймання від населення платежів, приймання і відпуск матеріальних цінностей на складах, базах, автозаправних станціях, продаж товарів тощо.
Укладення договору про колективну (бригадну) матеріальну відповідальність на посадах і роботах, не передбачених Переліком, позбавляє його юридичної сили.
Шкода, що підлягає відшкодуванню, розподіляється між членами колективу (бригади) пропорційно місячній тарифній ставці
\
(посадовому окладу) і фактично відпрацьованому часу за період з останньої інвентаризації до дня виявлення шкоди. При встановленні безпосереднього винуватця — члена бригади, що заподіяв шкоду, обов'язок його відшкодування покладається на цього конкретного працівника, тобто у такому випадку відшкодування провадиться за правилами індивідуальної матеріальної відповідальності.
Пленум Верховного Суду України в п. 14 постанови від 29 грудня 1992 р. № 14 (у редакції постанови Пленуму від 28 березня 1997 р. № 3) роз'яснив, що якщо в незабезпеченні збереження матеріальних цінностей, крім членів колективу (бригади), з якими укладено договір, винні посадові особи, суд обговорює питання про залучення їх до участі у справі як співвідповідачів і визначає розмір збитку, який відповідає ступеню вини кожного з них, і розмір збитку, належного до відшкодування з урахуванням виду і меж матеріальної відповідальності, яка на них покладається. Інша шкода розподіляється між членами бригади відповідно до Типового договору про колективну (бригадну) матеріальну відповідальність.
14.5. Визначення розміру шкоди та порядок її відшкодування
Визначення розміру шкоди, заподіяної власнику або уповноваженому ним органу, залежить від ступеня вини заподіювача шкоди, характеру виробничої діяльності підприємства.
Розмір шкоди, заподіяної підприємству, установі, організації, визначається відповідно до ст. 135-3 КЗпП за фактичними втратами, на підставі даних бухгалтерського обліку, виходячи з балансової вартості (собівартості) матеріальних цінностей з урахуванням ступеня зносу. Вартість майна визначається на день виявлення шкоди, а в разі зміни цін застосовуються ціни, які діяли в день прийняття рішення про відшкодування.
Ст. 135-3 КЗпП України передбачає можливість кратного обчислення розміру шкоди, заподіяної підприємству розкраданням, умисним зіпсуттям, недостачею або втратою окремих видів майна та інших цінностей, а також у випадках, коли фактичний розмір шкоди перевищує її номінальний розмір.
Глава 14
Кратний розмір обчислення застосовується у разі заподіяння шкоди при роботах з дорогоцінними металами, іноземною валютою, крадіжкою і недостачею м'яса та м'ясопродуктів, втратою бібліотечних книг, музейних експонатів, інших цінностей згідно із Законом України "Про визначення розмірів збитків, завданих підприємству, установі, організації розкраданням, знищенням (псуванням), недостачею або втратою дорогоцінних металів, дорогоцінного каміння та валютних цінностей" від б червня 1995 р. (Відомості Верховної Ради України. — 1995. — № 22. — Ст. 173) і затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 22 січня 1996 р. Порядком визначення розміру збитків від розкрадання, недостачі, знищення (псування) матеріальних цінностей (зі змінами, внесеними постановами Кабінету Міністрів України від 27 серпня 1996 р. № 1009, від 20 січня 1997 р. № 34 і від 15 грудня 1997 р. № 1402) (Кодекс законів про працю України з постатейними матеріалами // Бюлетень законодавства і юридичної практики України. — 1997. — № 11 — 12. — С 546— 547).
У трудовому праві визнається існування двох видів матеріальної відповідальності — обмеженої і повної. Це положення закріплено й у КЗпП. Аналогічна модель застосовується також у Трудовому кодексі Російської Федерації. Підвищена матеріальна відповідальність не розглядається як окремий вид відповідальності, а норми щодо кратного обчислення включено в статті, які стосуються визначення розміру шкоди. Між тим, видається, є всі підстави не завуальовувати це питання і визнати існування третього виду матеріальної відповідальності — підвищеної. Адже, по суті, кратне вирахування розміру шкоди відповідно тягне й збільшення розміру відшкодування, а це є головним у розмежуванні видів матеріальної відповідальності.
Ст. 136 КЗпП регламентує порядок відшкодування шкоди. Стягнення шкоди, завданої працівниками, в розмірі, що не перевищує середньомісячного заробітку, провадиться за розпорядженням власника або уповноваженим ним органом, керівниками підприємств, установ, організацій та їх заступниками — за розпорядженням вищестоящого в порядку підлеглості органу шляхом відрахування із заробітної плати працівника. Таке розпорядження має бути зроблено не пізніше 2 тижнів від дня виявлення шкоди і звернено до виконання не раніше 7 днів від дня
Матеріальна відповідальність сторін трудового договору___________________ 469
повідомлення про це працівника. Якщо працівник не згодний з відрахуванням або його розміром, трудовий спір за його заявою розглядається в КТС, а у разі незгоди з рішенням КТС — у суді. Працівник має право відразу звернутися до суду. Видається, що в сучасних умовах законодавцю слід відмовитися від примусового стягнення будь-якої суми заподіяної шкоди без згоди на те працівника.
В інших випадках відшкодування шкоди провадиться шляхом подання власником позову до районного (міського) суду. Такий позов може бути подано протягом одного року з дня виявлення заподіяної шкоди, а днем виявлення шкоди слід вважати день, коли власникові стало відомо про наявність шкоди. Днем виявлення шкоди, встановленої в результаті інвентаризації матеріальних цінностей, при ревізії або перевірці фінансово-господарської діяльності підприємства, є день підписання відповідного акта або висновку.
Суд, визначаючи розмір відшкодування, враховує форму вини і конкретні обставини, за яких було заподіяно шкоду. Постановою Пленуму Верховного Суду України від 29 грудня 1992 р. № 14 передбачено, що зменшення розміру шкоди допустиме лише у виняткових випадках, коли підтверджено наявність конкретних обставин, які перешкоджали працівникові належним чином виконувати покладені на нього обов'язки (наприклад, відсутність нормальних умов зберігання матеріальних цінностей, неналежна організація праці).
Зниження розміру відшкодування не допускається, якщо шкоду заподіяно злочинними діями працівника, скоєними з корисливою метою.
Розмір шкоди, заподіяної з вини декількох працівників, визначається для кожного з них з урахуванням ступеня вини, виду і меж матеріальної відповідальності. Солідарна матеріальна відповідальність застосовується лише за умови встановлення судом, що шкода підприємству, установі, організації заподіяна спільними умисними діями декількох працівників або працівника та інших осіб.
Глава 14
14.6. Матеріальна відповідальність роботодавця за шкоду, заподіяну працівникові
Матеріальна відповідальність роботодавця здійснюється з урахуванням загальних принципів матеріальної відповідальності сторін трудового договору, одним з яких є те, що відшкодуванню підлягає лише пряма дійсна шкода. Для сторони роботодавця це означає, що майнова шкода складається із таких сум, на які працівник мав право, але був позбавлений їх внаслідок незаконних дій роботодавця. Тобто до шкоди входить втрачений внаслідок незаконних дій роботодавця заробіток працівника. Окрім того, на відміну від матеріальної відповідальності працівника, роботодавець зобов'язаний відшкодувати моральну шкоду, заподіяну працівникові, порушенням його законних прав. Отже, така матеріальна шкода складається принаймні з двох частин: майнового і немайнового характеру.
Матеріальна шкода, заподіяна працівникові при виконанні ним трудових обов'язків, включає в себе:
1) шкоду, заподіяну працівникові, внаслідок порушення пра
ва на працю:
— при необґрунтованій відмові у прийнятті на роботу;
— при прийнятті працівника на роботу з порушенням правил
прийняття, що спричинило його подальше звільнення з цієї при
чини;
— при незаконному переведення на іншу роботу, відстороненні
від роботи, звільненні працівника;
— при порушенні обов'язків власника або уповноваженого ним
органу щодо видачі документів про його працю і заробітну пла
ту (у разі неправильного заповнення, оформлення і затримки ви
дачі трудової книжки, документів про працю і заробітну плату);
2) шкоду, заподіяну майну працівника;
3) моральну шкоду.
Щодо матеріальної відповідальності роботодавця при порушенні права на працю, то у цій сфері можна виділити три етапи: 1) відшкодування роботодавцем шкоди працівникові, спричиненої незаконною відмовою у прийнятті на роботу; 2) відшкодування шкоди, спричиненої незаконними діями протягом тру-
Матеріальна відповідальність сторін трудового договору___________________ 471
дової діяльності; 3) відшкодування шкоди, заподіяної після закінчення трудових відносин.
Якщо друга і третя сфера врегульовані у законодавстві, хоча й недосконало, то питань про підстави матеріальної відповідальності при необґрунтованій відмові у прийнятті на роботу достатньо, і необхідно створити відповідний юридичний механізм забезпечення. Зокрема, у КЗпП відсутня норма про матеріальну відповідальність роботодавця за незаконну відмову у прийнятті на роботу і несвоєчасне укладення трудового договору.
В інших розділах вже розглядалося питання про юридичні гарантії, які забезпечують здійснення громадянами свого права на працю. Серед них, нагадаємо, передбачений ст. 5-1 КЗпП правовий захист від необґрунтованої відмови в прийнятті на роботу; гарантії, передбачені ст. 22 КЗпП, де встановлено заборону необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу. Те, що роботодавець, котрий порушив такі гарантії, має притягатися до відповідальності, не викликає сумніву. За такі дії може застосовуватися дисциплінарна, адміністративна і навіть кримінальна відповідальність, Для застосування матеріальної відповідальності необхідним є виникнення матеріальної шкоди. Навіть саме питання про обчислення розміру такої шкоди є досить проблематичним.
У літературі було висловлену думку, що в законодавстві має передбачатися матеріальна відповідальність власника у зв'язку з незаконною відмовою в прийнятті на роботу в тих випадках, коли прийняття на роботу є обов'язковим для підприємства внаслідок вказівки закону, відповідного акта або угоди сторін (наприклад, при прибутті молодого фахівця за направленням; при переведенні на інше підприємство, якщо умови такого переведення були попередньо узгоджені та відбулася угода щодо прийняття на роботу за переведенням тощо). До цього можливо додати й випадки, коли згідно із законодавством за працівником зберігається право повернення на попереднє місце роботи. У таких випадках відмова в прийнятті на роботу є порушенням суб'єктивного права громадянина, яке він може оскаржити до суду. Ненадання у таких випадках роботи породжує вимушений прогул і втрату заробітку. Ця обставина створює, у свою чергу, підставу для стягнення на користь працівника заробітку за час
Глава 14
вимушеного прогулу, тобто для притягнення роботодавця до матеріальної відповідальності.
Незаконна відмова в прийнятті на роботу може бути оскаржена до суду. Пленум Верховного Суду України роз'яснив, що суди мають розглядати позови про укладення трудових договорів не тільки у випадках, коли власник зобов'язаний був укласти трудовий договір (наприклад, з молодими фахівцями, направленими у встановленому порядку на дане підприємство; працівниками, запрошеними на роботу в порядку переведення; виборними працівниками після закінчення терміну повноважень; працівниками, яким надане право поворотного прийняття на роботу; інвалідами і неповнолітніми, направленими на підприємство в рахунок броні; особами, які були звільнені у зв'язку із призовом на строкову військову або альтернативну (невійськову) службу, направленням на роботу за кордон, і повернулися після закінчення служби або роботи та ін.), а також у тих випадках, коли особа вважає, що їй було відмовлено в укладенні трудового договору всупереч гарантіям, передбаченим ст. 22 КЗпП (п. 4 постанови № 15 Пленуму Верховного Суду України від 25 травня 1998 р.).
Пленум Верховного Суду України також роз'яснив судам, що якщо внаслідок відмови у прийнятті на роботу або несвоєчасного укладення трудового договору працівник мав вимушений прогул, його оплата має проводитися відповідно до правил ч. 2 ст. 235 КЗпП про оплату вимушеного прогулу незаконно звільненому працівникові (п. б постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 1992 р. № 9).
У кожному конкретному випадку суд має право, визнавши факт незаконної відмови у прийнятті на роботу, одночасно вирішити питання й про притягнення власника або уповноваженого ним органу до матеріальної відповідальності за заподіяну шкоду працівникові у вигляді втраченого заробітку. Доцільно передбачити у КЗпП норму про відповідальність власника за необгрунтовану відмову у прийнятті на роботу, а також за несвоєчасне укладення трудового договору, і про обов'язок роботодавця відшкодувати втрачений заробіток.
У КЗпП регламентується обов'язок роботодавця відшкодувати працівникові шкоду, завдану незаконним переведенням працівника на іншу роботу, відстороненням від роботи, звільненням,
Матеріальна відповідальність сторін трудового договору
неправильним формулюванням підстави звільнення у трудовій книжці, затримці виплати заробітної плати і розрахунку при звільненні. У таких випадках працівник втрачає певний заробіток, на який він мав право, і ця сума визнається як шкода, заподіяна працівникові. Ці відносини врегульовані статтями 117, 235, 236 та ін. КЗпП. На жаль, ці положення не встановлені у законі саме як відповідальність роботодавця.
Зокрема, ст. 235 КЗпП передбачає, що у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівника повинен поновити на попередній роботі орган, який розглядає трудовий спір. Виносячи рішення про поновлення на роботі, орган, який розглядає трудовий спір, одночасно вирішує вимоги про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу. У разі визнання формулювання причини звільнення неправильним або таким, що не відповідає чинному законодавству, у випадках, коли це не тягне поновлення працівника на роботі, орган, який розглядає трудовий спір, зобов'язаний змінити формулювання і вказати в рішенні причину звільнення у точній відповідності до формулювання чинного законодавства та з посиланням на відповідну статтю (пункт) закону. Якщо неправильне формулювання причини звільнення в трудовій книжці перешкоджало працевлаштуванню працівника, орган, який розглядає трудовий спір, одночасно вирішує вимоги про виплату йому середнього заробітку за час вимушеного прогулу в порядку і на умовах, передбачених частиною другою цієї статті.
У разі затримки видачі трудової книжки з вини власника або уповноваженого ним органу, працівникові виплачується середній заробіток за весь час вимушеного прогулу.
Стаття 236 "Оплата вимушеного прогулу при затримці виконання рішення про поновлення на роботі працівника" передбачає: "У разі затримки власником або уповноваженим ним органом виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, цей орган виносить ухвалу про
Глава 14
виплату йому середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки".
Згідно зі статтею 237 суд покладає на службову особу, винну в незаконному звільненні або переведенні працівника на іншу роботу, обов'язок покрити шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації у зв'язку з оплатою працівникові часу вимушеного прогулу або часу виконання нижчеоплачуваної роботи. Такий обов'язок покладається, якщо звільнення чи переведення здійснено з порушенням закону або якщо власник чи уповноважений ним орган затримав виконання рішення суду про поновлення на роботі.
Згідно з чинним трудовим законодавством власник зобов'язаний видати працівникові на його вимогу документи про роботу. До числа таких належать трудова книжка, довідка про його роботу на даному підприємстві, в установі, організації, довідка про наявність стажу, про заробітну плату тощо (статті 47, 49 КЗпП).
Матеріальна шкода, заподіяна працівникові при порушенні власником цього обов'язку, виявляється в неможливості працевлаштування через відсутність трудової книжки, або через неправильне формулювання причини звільнення. Це може також потягти несвоєчасне призначення пенсії, втрату права на соціальну допомогу та ін.
Щодо матеріальної відповідальності підприємства за шкоду, завдану майну працівника, слід зазначити, що в трудовому законодавстві не встановлено про це спеціальної норми. Згідно зі ст. 153 КЗпП, на підприємствах повинні створюватися безпечні та нешкідливі умови праці. До таких умов, серед іншого, належить створення на підприємствах, в установах, організаціях спеціальних місць, обладнаних для зберігання одягу та інших необхідних речей працівників. Незалежно від того, як організовано зберігання особистих речей працівників (обладнані спеціальні гардероби, кімнати зберігання речей тощо), власник зобов'язаний забезпечити збереження цього майна. Невиконання зазначеного обов'язку, що призвело до псування, знищення або розкрадання особистих речей працівника під час роботи, тягне за собою обов'язок відшкодування заподіяної шкоди.
Окремо слід зупинитися на питанні про матеріальну відповідальність власника або уповноваженого ним органу за шкоду, завдану працівникові каліцтвом або іншим ушкодженням здо-
Матеріальна відповідальність сторін трудового договору___________________ 475
ров'я. Стаття 173 КЗпП і ст. 11 Закону України "Про охорону праці" передбачає такий обов'язок роботодавця.
Нині відбувається реформування юридичного механізму відшкодування працівникові шкоди, завданої його здоров'ю на виробництві.
Відносини щодо відшкодування підприємством шкоди, завданої працівникові каліцтвом або іншим ушкодженням його здоров'я, до 2001 р. регулювалися Законом України "Про охорону праці" від 14 жовтня 1992 p.; Правилами відшкодування власником підприємства, установи й організації або уповноваженим ним органом шкоди, заподіяної працівникові ушкодженням здоров'я, пов'язаним з виконанням ним трудових обов'язків, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 23 червня 1993 р. № 472 (зі змінами і доповненнями, внесеними постановами Кабінету Міністрів України №492 від 18 липня 1994 р.) (Людина і праця: Інформаційний бюлетень Міністерства праці та соціальної політики України. — 1994. — № 9—10); від 3 жовтня 1997 р. № 1100 (Урядовий кур'єр. — 1997. — 25 жовтня; повний текст зі змінами див.: Відшкодування матеріальної і моральної шкоди та компенсаційні виплати: нормативні акти, роз'яснення, коментарі // Бюлетень законодавства і юридичної практики України. — 1997. — № 9—10. — С. 178—188). Нині Правила відшкодування власником шкоди від 23 червня 1993 р. втратили чинність.
З 1 квітня 2001 р. набрав чинності новий порядок відшкодування такої шкоди. В Україні упроваджено нову систему соціального страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання. Тепер ці відносини регулюються таким нормативно-правовими актами: Законами України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності" від 23 вересня 1999 р. № 1105-XIV (Офіційний вісник України. — 1999. — №42. — Ст. 2080); "Про страхові тарифи на загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності" від 22 лютого 2001 р. № 2272-ІП (Урядовий кур'єр. — 2001. — № 55. — 28 березня); Порядком визначення страхових тарифів для підприємств, установ та організацій на загально-
Глава 14
Матеріальна відповідальність сторін трудового договору
обов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 13 вересня 2000 р. № 423; Порядком проведення витрат на поховання у разі смерті потерпілого від нещасного випадку на виробництві або професійного захворювання, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 11 липня 2001 р. № 826 тощо.
Сутність реформи полягає в тому, що за часів функціонування попереднього законодавства підприємство мало обов'язок самостійно відшкодовувати збитки потерпілому. Згідно з новим порядком всі працівники вважаються застрахованими від нещасного випадку або професійного захворювання. Відповідальність за шкоду, заподіяну працівникові, перекладено з роботодавця на страховика — спеціально утворений орган, корпоративний фонд підприємців, де працюватиме система солідарної відповідальності усіх роботодавців за потерпілого. Фонд соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань є некомерційною самоврядною організацією, що діє на підставі статуту, який затверджується її правлінням. Управління Фондом соціального страхування від нещасних випадків здійснюється на паритетній основі державою, представниками застрахованих осіб і роботодавців. Безпосереднє управління Фондом соціального страхування від нещасних випадків здійснюють його правління та виконавча дирекція.
Наповнення бюджету Фонду переважно здійснюється за рахунок страхових внесків роботодавців. Розмір внесків визначається для кожного підприємства окремо з урахуванням класу професійного ризику (від 0,84 до 13,8 %) Усього для підприємств і установ визначено 25 видів диференційованих тарифів. Працівники не несуть ніяких витрат на страхування від нещасного випадку. Кошти на здійснення страхування від нещасного випадку не включаються до складу державного бюджету України, використовуються виключно за їх прямим призначенням і зараховуються на єдиний централізований рахунок Фонду. Суттєвим є те, що працівники вважаються застрахованими незалежно від сплати підприємством страхових внесків. Держава гарантує соціальний захист за цим видом соціального страхування.
Сплативши певну суму внесків, підприємство не несе надалі матеріальних затрат у разі нещасного випадку. Потерпілий має
звертатися безпосередньо до виконавчої дирекції Фонду, яка здійснює 12 видів соціальних виплат — лікарняного листка у разі стійкої втрати працездатності та пенсій по інвалідності, одноразової та щомісячної страхової виплати у разі тимчасової втрати працездатності, страхової виплати і пенсії в разі втрати годувальника, відшкодування на поховання, якщо нещасний випадок був зі смертельним наслідком, компенсації на лікування та реабілітацію потерпілих, санаторно-курортне лікування та ін.
Таким чином, відносини щодо відшкодування шкоди, заподіяної здоров'ю працівника у зв'язку з трудовою діяльністю, змінили свою галузеву належність і перейшли зі сфери трудового права до сфери соціального забезпечення.
14.7. Відшкодування моральної шкоди
У питаннях регулювання відносин щодо відшкодування роботодавцем моральної шкоди відбулися суттєві зміни. Ці питання регулювалися ст. 173-1 "Відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди", яка містилася у главі XI "Охорона праці". Обов'язок щодо відшкодування моральної шкоди передбачався лише в тому разі, коли небезпечні або шкідливі умови праці призводили до моральних втрат потерпілого, до порушення його нормальних життєвих зв'язків і вимагали від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Тобто сфера застосування моральної шкоди обмежувалася лише порушеннями охорони праці. Вважалося, що інші порушення трудових прав працівників, зокрема, незаконне накладення дисциплінарного стягнення, переведення, звільнення, затримка заробітної плати, збільшення норм праці, що призвело до підвищеної інтенсивності праці тощо, — не спричиняють моральних втрат у працівника, отже, й не дають підстав для притягнення роботодавця до відшкодування моральної шкоди.
І лише Законом України "Про внесення змін до Кодексу законів про працю України" від 24 грудня 1999 р. було кардинально змінено підхід до розуміння моральної шкоди у трудових правовідносинах. Цим Законом виключено статтю 173-1 і внесено нову статтю 237-1 "Відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди", яка передбачає: "Від-
Глава 14
шкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику проводиться у разі, якщо порушення його законних інтересів призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Порядок відшкодування моральної шкоди визначається законодавством".
Суттєвими змінами стало те, що статтю вміщено до глави VI "Індивідуальні трудові спори" і розширено обсяг поняття моральної шкоди шляхом встановлення більш абстрактного визначення її причин: "порушення законних прав працівника".
Разом з тим поряд із безперечно позитивними зрушеннями, є й такі, що стримують широке застосування зазначеної норми. Стаття 237-1 вимагає, щоб порядок відшкодування моральної шкоди був визначений законодавством. Слід визнати, що на сьогодні в чинному трудовому законодавстві загальний порядок щодо відшкодування моральної шкоди не визначений.
Пленум Верховного Суду України у своїй постанові від 31 березня 1995 р. № 4 "Про судову практику у справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" дозволяє застосовувати відшкодування моральної шкоди лише у випадках, передбачених законодавством.
У зазначених вище Правилах відшкодування власником або уповноваженим ним органом шкоди, заподіяної працівнику ушкодженням здоров'я, пов'язаного з виконанням ним трудових обов'язків від 23 червня 1993 р. було встановлено розмір відшкодування моральної шкоди, — не більше 150 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян незалежно від будь-яких інших виплат (п. 11 Правил у редакції постанови Кабінету Міністрів України № 1100 від 3 жовтня 1997 p.). Але цей нормативно-правовий акт втратив чинність (див.: Постанова Кабінету Міністрів України від 11 липня 2001 р. № 807),
На сьогодні порядок визначення моральної шкоди встановлено Законом України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві і професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності". Закон встановлює, що сума страхової виплати за моральну (не-майнову) шкоду визначається в судовому порядку і не може перевищувати 200 розмірів мінімальної заробітної плати, встановле-
Матеріальна відповідальність сторін трудового договору___________________ 479
ної на день виплати, незалежно від будь-яких інших страхових виплат.
Таким чином, визначений порядок стосується лише випадків ушкодження здоров'я. Щодо інших випадків, які можуть спричинити моральну шкоду у трудових правовідносинах, порядок відшкодування не визначений.
Залишається недослідженою і неврегульованою у законодавстві проблема відшкодування моральної шкоди, заподіяної працівником при виконанні трудових обов'язків. Зокрема, така шкода може бути заподіяна шляхом розголошення комерційної таємниці, а також в інший спосіб.
Контрольні запитання і завдання
1. Визначте поняття матеріальної відповідальності сторін
трудового договору. Що є підставою такої відповідальності?
2. Назвіть відмінності матеріальної відповідальності праців
ників від цивільно-правової відповідальності.
3. Що спільного і що особливого є у матеріальній відповідаль
ності працівника і роботодавця?
4. Які види матеріальної відповідальності працівників вста
новлено законодавством? Розкрийте їх.
о. Який порядок відшкодування шкоди, заподіяної працівником роботодавцю?
6. Назвіть випадки матеріальної відповідальності роботодавця за шкоду, заподіяну працівникові, і дайте їх характеристику.
Теми рефератів
1. Підстава та умови матеріальної відповідальності праців
ників.
2. Колективна (бригадна) матеріальна відповідальність.
3. Визначення розміру шкоди, яка підлягає відшкодуванню
працівником.
4. Матеріальна відповідальність роботодавця у трудових
правовідносинах.
Література
1. Захаров МЛ., Коршунов Ю.Н., Цедербаум ЮЛ. Возмещение
работодателями вреда, причиненного здоровью работника при
исполнении трудовых обязанностей: Комментарий к норматив
ному акту. — М., 1997.
2. Полетаев Ю.Н. Материально ответственные лица: трудо
вые права, обязанности, ответственность. — М., 1998.
3. Рогалева ГЛ. Материальная ответственность работника за
ущерб, причиненный организации // Трудовое право. — 1997. —
№1.
4. Стависский П.Р. Проблемы материальной ответственности
в советском трудовом праве. — К.; О.: Выща шк., 1982. — 184 с.
5. Стависский П.Р., Чанышева Г.И. Материальная ответствен
ность предприятия и должностных лиц за нарушение обязаннос
ти выдачи работнику документов о труде и заработной плате //
Правоведение. — 1987. -~№4.~- С. 51 — 59.
6. Сыроватская ЛЛ. Ответственность за нарушение трудово
го законодательства, — М.: Юрид. лит., 1990. — 176 с.
7. Хуторян Н.М. Матеріальна відповідальність сторін трудо
вого договору // Удосконалення трудового законодавства в умо
вах ринку: Монографія / Відп. ред. Н.М. Хуторян. — К.: 1н Юре,
1999. — С. 103—116.
8. Хуторян Н.М. Теоретичні проблеми матеріальної відпові
дальності сторін трудових правовідносин. — К.: Ін-т держави
та права ім. В.М. Корецького НАН України, 2002. — 264 с
9. Чернадчук В. Право на відшкодування моральної шкоди:
деякі аспекти // Право України. — 2000. — № 3. — С 106—
109.
Глава 15
ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ОХОРОНИ ПРАЦІ
ТА ЗДОРОВ'Я ПРАЦІВНИКІВ НА ВИРОБНИЦТВІ
15.1. Охорона праці: поняття, державна політика, правове регулювання
Право кожної людини на належні, безпечні та здорові умови праці — конституційне право, встановлене ст. 43 Конституції України. Окрім цього, Конституція закріпила право людини на охорону здоров'я (ст. 49).
Відповідно до ст. 7 Міжнародного пакту про економічні, соціальні й культурні права, держави, які беруть участь у цьому Пакті, мають визнати право кожного на справедливі та сприятливі умови праці, умови роботи, що відповідають вимогам безпеки та гігієни.
Питанням охорони праці присвячено низку конвенцій і рекомендацій МОП. Генеральною угодою між Кабінетом Міністрів України, Конфедерацією роботодавців та всеукраїнськими профспілками і профоб'єднаннями на 2002—2003 рік передбачено подати на ратифікацію до Верховної Ради України Конвенцію МОП № 155 про безпеку, гігієну та виробниче середовище, а також розглянути на засіданні Національної ради соціального партнерства питання про можливість ратифікації Україною Конвенції МОП № 184 "Про безпеку і гігієну праці в сільському господарстві".
Кодекс законів про працю України закріплює право на здорові та безпечні умови праці (ст.2), ст. 6 Основ законодавства
Глава 15
України про охорону здоров'я встановлює право на охорону здоров'я, що передбачає серед інших право на безпечні й здорові умови праці.
Державні, громадські або інші органи, підприємства, установи, організації, посадові особи та громадяни зобов'язані забезпечити пріоритетність охорони здоров'я у власній діяльності, не завдавати шкоди здоров'ю населення й окремих осіб (ст. 5 Основ законодавства України про охорону здоров'я).
У широкому значенні під охороною праці розуміється сукупність правових норм, що охоплюють увесь комплекс питань застосування праці й належних до різних інститутів трудового права (трудового договору, робочого часу і часу відпочинку та ін.). До них належать норми, які забороняють необґрунтовану відмову в прийнятті на роботу, обмежують переведення та звільнення працівників, встановлюють граничну тривалість робочого часу, регламентують час відпочинку, та багато інших, спрямованих на створення сприятливих загальних умов трудової діяльності (Советское трудовое право: Учебник / Под ред. А.С. Пашкова, О.В. Смирнова. — М.: Юрид. лит., 1988. — С. 446). Л.О. Сироват-ська під охороною праці в широкому значенні розуміє трудове право загалом, оскільки всі його норми спрямовані на захист інтересів усіх працюючих (Сыроватская Л.А. Трудовое право: Учебник. — 2-е изд., перераб. и доп. — М.: Юристъ, 1998. — С. 252), У вузькому значенні термін "охорона праці" традиційно застосовується для позначення системи заходів щодо забезпечення для працівників здорових та безпечних умов праці на виробництві.
Закон України "Про охорону праці" від 14 жовтня 1992 р. (в редакції Закону України від 21 листопада 2002 р.) у ст. 1 встановлює таке визначення: "Охорона праці — це система правових, соціально-економічних, організаційно-технічних, санітарно-гігієнічних і лікувально-профілактичних заходів та засобів, спрямованих на збереження життя, здоров'я і працездатності людини в процесі трудової діяльності".
Вимоги з охорони здоров'я часто не дотримуються підприємствами різних організаційно-правових форм, які використовують працю найманих працівників. Чимало керівників підприємств безвідповідально ставляться до обов'язків щодо створення здорових і безпечних умов праці, часто розглядають ці питання як
Правове забезпечення охорони праці та здоров'я працівників на виробництві 483
другорядні. Лише за два місяці 1999 р. інспектори Держнагляд-охоронпраці виявили понад 340 тис. порушень правил безпечного ведення робіт. Через наявну загрозу життю заборонялася робота понад 17 тис. підприємств та об'єктів (Праця і зарплата. — 1999. — №8. — Квітень).
Такий стан охорони здоров'я на виробництві пояснюється передусім складним економічним становищем держави, а також іншими об'єктивними і суб'єктивними причинами, які полягають у зносі основних виробничих фондів, у тому, що немає зацікавленості власників у поліпшенні умов і безпеки праці, в некомпетентності персоналу в питаннях охорони праці, в низькій трудовій і технологічній дисципліні, в недостатній ролі органів нагляду і контролю за дотриманням законодавства про працю й охорону здоров'я у процесі праці. В умовах, що не відповідають санітарно-гігієнічним нормам, працює понад 3,4 млн осіб. Забезпеченість працюючих засобами індивідуального захисту не перевищує 40—50 %. Щорічні виплати на відшкодування шкоди, заподіяної життю і здоров'ю працюючих, сягають 400 млн грн. Особливу тривогу викликає зростання кількості аварій з груповими нещасними випадками. Під час аварій у 1998 р. було травмовано 712 працівників, з-поміж яких 279 — смертельно.
У щорічній доповіді Уповноваженого з прав людини Н. Кар-пачової наводяться дані, які свідчать, що в умовах, які не відповідають санітарно-гігієнічним нормам, працює понад 3,3 млн осіб, у томі числі один мільйон жінок, при цьому забезпеченість засобами індивідуального захисту не перевищує 40—50 %, а щорічні виплати на відшкодування шкоди, заподіяної життю і здоров'ю працівників, становлять 40 млн (Карпчова Н. Стан дотримання і захисту прав і свобод людини в Україні: Перша щорічна доповідь Уповноваженого Верховної Ради з прав людини. — К., 2000. — С. 276).
З 1 квітня 2001 р. в Україні почав діяти Фонд соціального страхування від нещасних випадків та професійних захворювань України. На 1 липня 2001 р. було зареєстровано 256 тис. потерпілих на підприємствах та членів їхніх сімей.
В Основних напрямах соціальної політики на період до 2004 року йдеться про необхідність реформування системи охорони праці, основною метою якої є істотне зниження рівня виробничого травматизму і професійних захворювань, зменшення
Глава 15
чинників шкідливого впливу на організм працюючих і вивільнення працівників з шкідливих і важких умов праці.
Кабінет Міністрів України постановою від 10 жовтня 2001 р. № 1320 затвердив Національну програму поліпшення стану безпеки, гігієни праці та виробничого середовища на 2001—2005 роки. Головною метою цієї програми є реалізація заходів загальнодержавного значення щодо створення належних, безпечних і здорових умов праці на підприємствах, в установах та організаціях усіх форм власності (далі — підприємства) шляхом виконання конкретних завдань з організаційного, матеріально-технічного, наукового та нормативно-правового забезпечення їхньої діяльності у сфері охорони праці, подальшого вдосконалення системи державного управління та нагляду за охороною праці.
У Національній програмі зазначається, що реалізація права працівників на належні, безпечні та здорові умови праці не забезпечується повною мірою. Відсутність відповідних нормативно-правових актів щодо охорони праці на підприємствах, випадковий добір кадрів, стійка тенденція до зменшення коштів для забезпечення належних, безпечних і здорових умов праці — це основні причини, які не дають змоги істотно знизити рівень виробничого травматизму і професійної захворюваності. Так, у 1999 р. в цілому по Україні було травмовано на виробництві 39 844 особи, з них 1388 — зі смертельним наслідком, у 2000 р. травмовано 34 556 осіб, з них 1325 — зі смертельним наслідком. Рівень професійної захворюваності залишається досить високим, при цьому переважають захворювання пилової та хімічної етіології, опорно-рухового апарату, віброшумова патологія. Найбільшу кількість постраждалих зареєстровано на підприємствах вугільної, металургійної, машинобудівної, хімічної промисловості, а також у будівництві та сільському господарстві.
Найбільш негативно позначаються на стані охорони праці такі чинники: незадовільні умови праці на виробництві; недостатнє забезпечення працюючих засобами індивідуального та колективного захисту; недостатній рівень підготовки працюючих та фахівців з питань охорони праці; відсутність впровадження в необхідному обсязі науково-технічних розробок у сфері охорони праці; недостатня організація роботи з інформаційного забезпечення охорони праці.
Національна програма передбачає комплексне розв'язання
Правове забезпечення охорони праці та здоров'я працівників на виробництві 485
проблем охорони праці, забезпечення пріоритету здоров'я працівників, їх соціального захисту, створення належних, безпечних і здорових умов праці на виробництві. Концептуальні положення щодо поліпшення стану охорони праці ґрунтуються на аналізі сучасних тенденцій науково-технічного прогресу, проблем охорони праці, а також змін у системі державного управління.
Основними завданнями Національної програми є такі: усунення шкідливих і небезпечних факторів на робочих місцях; створення засобів діагностики устаткування та запобігання аваріям на об'єктах підвищеної небезпеки, засобів та систем колективного захисту працівників; здійснення заходів із захисту людей від ураження електричним струмом, шумових, вібраційних та інших навантажень; удосконалення нормативно-правової бази з питань охорони праці; розв'язання проблем медицини праці; інформаційне забезпечення органів державної влади та населення з питань охорони праці. Виконання визначених завдань сприятиме поліпшенню стану охорони праці, а також зменшенню кількості аварій, нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань. Передбачені програмою заходи спрямовано на поступове приведення національного законодавства у відповідність до актів законодавства ЄС.
Кабінет Міністрів України своїм розпорядженням від 21 серпня 2001 р. №391-р затвердив комплексні заходи профілактики травматизму невиробничого характеру на 2001—2005 pp. Серед іншого було рекомендовано роботодавцям та профспілкам передбачати в колективних договорах і угодах усіх рівнів вирішення найважливіших питань запобігання травматизму невиробничого характеру і забезпечити безумовне виконання заходів, розроблених комісіями з розслідування групових нещасних випадків невиробничого характеру.
З метою посилення наглядової функції за станом з охорони праці в Україні Указом Президента України від 18 вересня 2002 р. № 834/202 утворено на базі Державного департаменту з нагляду за охороною праці, що діє у складі Міністерства праці та соціальної політики України, Державний комітет України з нагляду за охороною праці як центральний орган виконавчої влади (Праця і зарплата. — 2002. — № 36).
Найважливіші норми щодо охорони здоров'я працівників на виробництві закріплені в Законі України "Про охорону праці",
Глава 15
у трьох главах КЗпП (глава XI "Охорона праці", глава XII "Праця жінок", глава XIII "Праця молоді"), а також у підзаконних актах — положеннях, правилах, інструкціях, актах соціального партнерства, локальних нормативно-правових актах.
В Україні упроваджено нову систему соціального захисту працівників від нещасних випадків. З 1 квітня 2001 р. набрав чинності Закон України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку і професійного захворювання".
15.2. Гарантії прав працівників на охорону праці та здоров'я на виробництві
Права громадян, у тому числі працівників, закріплені у відповідних нормативно-правових актах, можуть бути реалізовані тільки за умови, якщо в нормативному порядку буде встановлено необхідні для цього гарантії.
Чинне законодавство передбачає систему гарантій щодо охорони здоров'я працівників на виробництві. Згідно зі ст. 43 Конституції України кожен має право на належні, безпечні й здорові умови праці. Використання праці жінок і неповнолітніх на небезпечних для їхнього здоров'я роботах забороняється.
Основи законодавства України про охорону здоров'я розглядають охорону здоров'я як загальний обов'язок усіх підприємств, установ, організацій, посадових осіб та громадян, які зобов'язані забезпечити пріоритетність охорони здоров'я у власній діяльності (ст. 5 Основ). З метою забезпечення сприятливих для здоров'я умов праці, високого рівня працездатності встановлюються єдині санітарно-гігієнічні вимоги до організації виробничих процесів, пов'язаних з діяльністю людей. Власники та керівники підприємств, установ і організацій зобов'язані забезпечити виконання техніки безпеки, виробничої санітарії, інших вимог охорони праці, не допускати шкідливого впливу на здоров'я людей (ст. 28 Основ).
Закон України "Про охорону праці" передбачає цілу низку гарантій прав громадян на охорону праці як при укладенні трудового договору, так і під час роботи на підприємстві. При укладенні трудового договору громадянин повинен бути проінформований власником під розписку про умови праці на підприємстві,
Правове забезпечення охорони праці та здоров'я працівників на виробництві 487
наявність на робочому місці небезпечних і шкідливих виробничих чинників, про можливі наслідки їх впливу на здоров'я і про його права на пільги і компенсації за роботу в таких умовах. Забороняється укладення трудового договору з громадянином, якому згідно з медичним висновком протипоказана запропонована робота за станом здоров'я.
Однією з гарантій є й те, що згідно зі ст. 153 КЗпП і ст. 6 Закону України "Про охорону праці" працівник має право відмовитися від дорученої роботи, якщо створилася виробнича ситуація, небезпечна для його життя чи здоров'я або для людей, що його оточують, і навколишнього середовища. Факт наявності такої ситуації підтверджується фахівцями з охорони праці підприємства за участю представника профспілки, членом якої він є, або уповноваженої працівниками особи з питань охорони праці, а також страхового експерта з охорони праці. За період простою з цих причин не з вини працівника за ним зберігається середній заробіток.
Працівника, який за станом здоров'я відповідно до медичного висновку потребує надання легшої роботи, роботодавець повинен перевести за згодою працівника на таку роботу на термін, зазначений у медичному висновку, і у разі потреби встановити скорочений робочий день та організувати проведення навчання працівника з набуття іншої професії відповідно до законодавства.
Працівник має право розірвати трудовий договір за власним бажанням, якщо власник не виконує законодавство про охорону праці, умови колективного договору з цих питань. У цьому випадку працівникові виплачується вихідна допомога в розмірі, передбаченому колективним договором, але не менше 3-місячного заробітку (ч. З ст. 38, ст. 44 КЗпП).
На час припинення експлуатації підприємства, цеху, дільниці, окремого виробництва або обладнання органом державного нагляду або службою охорони праці працівникам гарантується збереження місця роботи.
Працівникам, зайнятим на роботах з важкими і шкідливими умовами праці, надається право на додаткові пільги І компенсації. Вони безоплатно забезпечуються лікувально-профілактичним харчуванням, молоком або рівноцінними харчовими продуктами, газованою солоною водою, мають право на оплачувані перерви санітарно-оздоровчого призначення, скорочення тривалості робочого часу, додаткову оплачувану відпустку, пільгову пенсію,
Глава 15
оплату праці в підвищеному розмірі та інші пільги і компенсації, що надаються у передбаченому законодавством порядку. Власник також може за свої кошти додатково встановлювати працівникам за колективним договором (угодою, трудовим договором) пільги і компенсації, не передбачені чинним законодавством.
Протягом дії укладеного трудового договору роботодавець повинен не пізніше як за 2 місяці письмово інформувати працівника про зміни виробничих умов та розмірів пільг і компенсацій, з урахуванням тих, що надаються йому додатково.
Гарантійною нормою є й те, що на власника покладається обов'язок безоплатної видачі працівникам спецодягу, інших засобів індивідуального захисту, змиваючих і знешкоджуючих засобів, а якщо працівник був вимушений придбати їх за власні кошти, — компенсувати йому витрати.
15.3. Організація охорони праці працівників на підприємстві
З метою забезпечення сприятливих для здоров'я умов праці, високого рівня працездатності, профілактики травматизму і професійних захворювань, отруєнь та відвернення іншої можливої шкоди для здоров'я на підприємствах, в установах і організаціях різних форм власності повинні встановлюватися єдині санітарно-гігієнічні вимоги до організації виробничих процесів, пов'язаних з діяльністю людей, а також до якості машин, обладнання, будівель та інших об'єктів, які можуть мати шкідливий вплив на здоров'я. Всі державні стандарти, технічні умови і промислові зразки обов'язково погоджуються з органами охорони здоров'я в порядку, встановленому законодавством. Власники і керівники підприємств, установ та організацій зобов'язані забезпечити в їхній діяльності виконання правил техніки безпеки, виробничої санітарії та інших вимог щодо охорони здоров'я, передбачених законодавством, не допускати шкідливого впливу на здоров'я людей (ст. 28 Основ законодавства України про охорону здоров'я).
Власник зобов'язаний створити в кожному структурному підрозділі й на робочому місці умови праці відповідно до вимог нормативних актів, а також забезпечити дотримання прав працівників, гарантованих чинним законодавством.
Правове забезпечення охорони праці та здоров'я працівників на виробництві 489
З цією метою власник забезпечує функціонування системи управління охороною здоров'я, для чого створює на підприємстві підрозділи, які традиційно іменуються службою охорони праці. Ця служба діє на підставі типового положення, що затверджується спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань нагляду за охороною праці та Закону України "Про охорону праці". Служба охорони праці створюється на підприємстві виробничої сфери з числом працюючих 50 і більше осіб. На підприємстві з числом працюючих менше 50 осіб функції цієї служби можуть виконувати в порядку сумісництва особи, які пройшли перевірку знань з питань охорони здоров'я. Служба охорони праці підпорядковується безпосередньо роботодавцю.
Служба охорони праці виконує такі основні функції: опрацьовує ефективну цілісну систему управління охороною праці від шкідливих впливів, сприяє удосконаленню діяльності в цьому напрямі кожного структурного підрозділу і кожної посадової особи; проводить оперативно-методичне керівництво роботою з охорони праці; складає разом зі структурними підрозділами підприємства план комплексних заходів щодо досягнення встановлених нормативів безпеки, гігієни праці та виробничого середовища (підвищення існуючого рівня охорони праці, якщо встановлених норм досягнуто), а також розділ "Охорона праці" в колективному договорі проводить для працівників вступний інструктаж з питань охорони праці; організує: забезпечення працюючих правилами, стандартами, нормами, положеннями, інструкціями та іншими нормативними актами з охорони праці; облік, аналіз нещасних випадків, професійних захворювань і аварій, а також шкоди від цих подій; розробку перспективних та поточних планів роботи підприємства щодо створення безпечних та нешкідливих умов праці; бере участь: у розслідуванні нещасних випадків та аварій; у формуванні фонду охорони праці підприємства і розподілі його коштів; у розробці положень, інструкцій, інших нормативних актів про охорону праці, що діють у межах підприємства; контролює: дотримання чинного законодавства, міжгалузевих, галузевих та інших нормативних актів, виконання працівниками посадових інструкцій з питань охорони праці; виконання приписів органів державного нагляду, пропозицій та подань уповноважених трудових колективів і профспілок з питань охорони праці, використання за призначенням
Глава 15
коштів фонду охорони праці; своєчасне проведення навчання та інструктажів працюючих, атестації та переатестації з питань безпеки праці посадових осіб та осіб, які виконують роботи підвищеної небезпеки, а також дотримання вимог безпеки при виконанні цих робіт тощо.
Для виконання функціональних обов'язків фахівці з охорони праці наділяються певними правами, наприклад, безперешкодно в будь-який час відвідувати виробничі об'єкти, структурні підрозділи підприємства, зупиняти роботу виробництв, дільниць, машин, механізмів устаткування та інших засобів виробництва в разі порушень, які створюють загрозу життю або здоров'ю працюючих; одержувати від посадових осіб необхідні відомості, документи і пояснення з питань охорони праці; перевіряти стан безпеки, гігієни праці та виробничого середовища на об'єктах підприємства, видавати керівникам перевіреного об'єкта, цеху, виробництва обов'язкові для виконання приписи щодо усунення наявних недоліків; вимагати від посадових осіб відсторонення від роботи працівників, які не пройшли медичного огляду, навчання, інструктажу, перевірки знань з охорони праці, не мають допуску до відповідних робіт або порушують нормативні акти про охорону праці; надсилати керівникові підприємства подання про притягнення до відповідальності працівників, які порушують вимоги щодо охорони праці та ін. Припис спеціаліста з охорони праці, у тому числі про зупинення робіт, може скасувати в письмовій формі лише посадова особа, якій підпорядкована служба охорони праці. Розпорядження фахівця з охорони праці може відмінити лише керівник підприємства. Ліквідація служби охорони праці допускається тільки у разі ліквідації підприємства.
Для нормального функціонування системи управління охороною здоров'я власник зобов'язаний розробляти і затверджувати положення, інструкції, інші нормативні акти про охорону праці, що діють у межах підприємства та встановлюють правила виконання робіт і поведінки працівників на території підприємства, у виробничих приміщеннях, на будівельних майданчиках, робочих місцях. Ці правила мають відповідати основним вимогам, встановленим державними міжгалузевими і галузевими нормативними актами про охорону праці.
На власникові підприємства також лежить обов'язок здійснення постійного контролю за додержанням працівниками техно-
Правове забезпечення охорони праці та здоров'я працівників на виробництві 491
логічних процесів, правил поводження з машинами, механізмами, устаткуванням та іншими засобами виробництва, використанням засобів колективного та індивідуального захисту і виконанням робіт відповідно до вимог з охорони праці.
Законодавство про охорону здоров'я передбачає й обов'язки працівників. Згідно зі ст. 10 Основ законодавства України про охорону здоров'я громадяни зобов'язані піклуватися про своє здоров'я. Стосовно трудового законодавства цей обов'язок полягає в тому, що працівники зобов'язані знати і виконувати вимоги нормативних актів про охорону праці, користуватися засобами колективного та індивідуального захисту; додержуватися зобов'язань з охорони праці, передбачених колективним договором (угодою, трудовим договором) та правилами внутрішнього трудового розпорядку підприємства; проходити у встановленому порядку попередні та періодичні медичні огляди тощо. Відповідно до ст. 11 Основ законодавства про охорону здоров'я іноземні громадяни та особи без громадянства, які постійно проживають на території України і працюють на підприємствах, в установах і організаціях різних форм власності та господарювання, користуються такими ж правами і несуть такі ж обов'язки в галузі охорони здоров'я, як і громадяни України.
Закон України "Про охорону праці" (в редакції Закону України від 21 листопада 2002 р.) передбачає такі обов'язки працівника: дбати про особисту безпеку і здоров'я, а також про безпеку і здоров'я оточуючих людей в процесі виконання будь-яких робіт чи під час перебування на території підприємства, знати і виконувати вимоги нормативно-правових актів з охорони праці, правила поводження з машинами, механізмами, устаткуванням та іншими засобами виробництва; проходити у встановленому законодавством порядку попередні та періодичні медичні огляди. Працівник несе безпосередню відповідальність за порушення зазначених вимог.
На підприємствах рішенням трудового колективу може створюватися комісія з питань охорони праці, яка діє на основі типового положення, що затверджується спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з нагляду за охороною праці. Комісія складається з представників роботодавця, профспілки, уповноваженої трудовим колективом особи, спеціалістів з безпеки, гігієни праці та представників інших служб під-
Глава 15
приємства. Рішення комісії мають рекомендаційний характер. Фінансування охорони праці здійснюється роботодавцем. Працівник не несе ніяких витрат на заходи щодо охорони здоров'я при виконанні трудових обов'язків. Відповідно до ст. 19 Закону України "Про охорону праці" фінансування охорони праці для підприємств, незалежно від форм власності, або фізичних осіб, які використовують найману працю, має становити не менше 0,5 % від суми реалізованої продукції. На підприємствах, що утримуються за рахунок бюджету, витрати на охорону праці передбачаються в державному або місцевих бюджетах і становлять не менше 0,2 % від фонду оплати праці.
З 1 квітня 2001 р. розпочав роботу новий Фонд соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань, який є правонаступником державного, галузевих і регіональних фондів охорони праці, які було ліквідовано. Фонд соціального страхування від нещасних випадків забезпечує фінансування заходів, передбачених національною, галузевими, регіональними програмами поліпшення стану безпеки, умов праці та виробничого середовища, планами наукових досліджень з охорони та медицини праці, навчання і підвищення кваліфікації відповідних спеціалістів з питань охорони праці, організації, розроблення і виробництва засобів індивідуального та колективного захисту працівників, розроблення, видання, розповсюдження нормативних актів, журналів, спеціальної літератури, а також інших профілактичних заходів відповідно до завдань страхування від нещасних випадків.
На власникові також лежить обов'язок організувати за свої кошти проведення попереднього (при прийнятті на роботу) і періодичних (протягом трудової діяльності) медичних оглядів працівників, зайнятих на важких роботах, роботах зі шкідливими чи небезпечними умовами праці або таких, де є потреба в професійному доборі, а також щорічного обов'язкового медичного огляду осіб віком до 21 року. Перелік професій, працівники яких підлягають медичному огляду, термін і порядок його проведення передбачено Положенням про медичний огляд працівників певних категорій, затвердженим наказом Міністерства охорони здоров'я України від 31 березня 1994 р. №45 (Кодекс законів України про працю з постатейними матеріалами // Бюлетень законодавства і юридичної практики України. — 1997. — № 1
Правове забезпечення охорони праці та здоров'я працівників на виробництві 493
12. — С 716). Проведення медичних оглядів покладено на медичні заклади, працівники яких несуть відповідальність згідно із законодавством за невідповідність медичного висновку фактичному стану здоров'я працівника.
Відповідно до ст. 21 Закону України "Про захист населення від інфекційних захворювань" постановою Кабінету Міністрів України від 23 травня 2001 р. № 559 затверджено Перелік професій, виробництв і організацій, працівники яких підлягають обов'язковим профілактичним медичним оглядам, а також Порядок проведення обов'язкових профілактичних медичних оглядів і видачі медичних книжок (Урядовий кур'єр. — 2001. — 6 червня).
Відповідно до ст. 31 Основ законодавства України про охорону здоров'я Кабінет Міністрів України затвердив перелік професій і видів діяльності, для яких є обов'язковим первинний (перед допуском до роботи) і періодичний профілактичний наркологічний огляд для певних категорій працівників. До них належать працівники підприємств, установ, організацій, які в час виконання своїх функціональних обов'язків повинні використати насичені й ненасичені вуглеводні (нафта, бензин), спирт етиловий; працівники фармацевтичних підприємств, аптечних установ незалежно від відомчої підлеглості та форм власності; ане-стезіологи, медичні працівники; працівники, що виконують роботи, пов'язані з використанням вибухових речовин; працівники підприємств, які для виконання своїх професійних обов'язків повинні отримати і використати вогнепальну зброю, у тому числі працівники воєнізованої охорони, незалежно від відомчої підлеглості; водії транспортних засобів; працівники цивільної авіації, пілоти-аматори; працівники, що забезпечують рух поїздів; плаваючого складу водного транспорту; особи, що поступають на службу до органів МВС, Державної податкової адміністрації, митних органів, СБУ, Збройних Сил, у тому числі такі, які призиваються на строкову військову службу (постанова Кабінету Міністрів України від 6 листопада 1997 р. № 1238 "Про обов'язковий профілактичний наркологічний огляд і порядок його проведення" // Офіційній вісник України. — 1997. — Число 46).
Власник має право притягнути працівника, який ухиляється від проходження обов'язкового медичного огляду, до дисциплінарної відповідальності й зобов'язаний відсторонити його від роботи без збереження заробітної плати.
Глава 15
Дотримання правил техніки безпеки і виробничої санітарії залежить не тільки від виконання власником своїх обов'язків, а й від того, наскільки кожний працівник знає і виконує їх під час роботи. Тому всі працівники при прийнятті на роботу і в процесі виконання обов'язків за трудовим договором повинні проходити на підприємстві навчання і перевірку знань з питань охорони праці, надання першої медичної допомоги потерпілим від нещасних випадків, про правила поведінки та дії при виникненні аварій.
Працівники, зайняті на роботах з підвищеною небезпекою або там, де є потреба у професійному доборі, повинні щороку проходити спеціальне навчання і перевірку знань з питань охорони праці. Перелік робіт з підвищеною небезпекою затверджено наказом Державного комітету України по нагляду за охороною праці від ЗО листопада 1993 р. № 123 (Законодавство про охорону праці: У 3 т. — Т. 1. — К., 1995. — С. 195). Цей Перелік поширюється на всі підприємства, установи та організації незалежно від форм власності та видів їх діяльності.
Навчання й інструктаж працівників з питань охорони здоров'я під час праці є складовою системи управління охороною праці й проводяться з усіма працівниками в процесі їх трудової діяльності.
Відповідальність за організацію і здійснення навчання та перевірки знань з питань охорони праці на підприємстві покладається на його керівника (у структурних підрозділах — на їх керівників). Контроль за навчанням і періодичністю перевірок знань з питань охорони здоров'я здійснює служба охорони праці.
Інструктажі працівників за характером і часом проведення поділяють на вступний (при прийнятті на роботу); первинний (на робочому місці); повторний (на робочому місці з усіма працівниками: на роботах з підвищеною небезпекою — один раз на 3 місяці, на інших роботах — один раз на 6 місяців, проводиться індивідуально або з групою працівників, які виконують однотипні роботи, за програмою первинного інструктажу); позаплановий (при зміні правил з охорони праці, заміні обладнання або інших чинників, що впливає на безпеку праці); цільовий (при виконанні разових робіт, не пов'язаних з прямими обов'язками зі спеціальності, при ліквідації аварії, стихійного лиха.
Первинний, повторний, позаплановий і цільовий інструктажі
Правове забезпечення охорони праці та здоров'я працівників на виробництві 495
проводить безпосередній керівник робіт (начальник виробництва, цеху, дільниці, майстер). Інструктажі завершуються перевіркою знань усним опитуванням за допомогою технічних засобів навчання, а також перевіркою набутих навичок безпечних методів роботи. Знання перевіряє особа, яка проводила інструктаж.
Посадові особи, відповідно до Переліку посад посадових осіб, які зобов'язані проходити попередню і періодичну перевірку знань з охорони праці, затвердженого наказом Держкомітету України по нагляду за охороною праці від 11 жовтня 1993 р. № 94 (Кодекс законів України з постатейними матеріалами // Бюлетень законодавства і юридичної практики України. — 1997. — № 11—12. — С. 635), до виконання ними своїх обов'язків, а також періодично, один раз на 3 роки, проходять навчання і перевірку знань з охорони праці, технологічної безпеки і надзвичайних ситуацій на виробництві.
Допуск до роботи осіб, які не пройшли навчання, інструктаж і перевірку знань з охорони праці, забороняється. При незадовільних результатах перевірки знань, умінь і навичок щодо безпечного виконання робіт після первинного, повторного чи позапланового інструктажу для працівника протягом 10 днів додатково проводяться інструктаж і повторна перевірка знань. При незадовільних результатах і повторної перевірки знань питання щодо працевлаштування працівника вирішується згідно з чинним законодавством. При незадовільних результатах перевірки знань після цільового інструктажу допуск до виконання робіт не надається. Повторна перевірка знань при цьому не дозволяється.
15.4. Спеціальні правила охорони праці на важких, небезпечних та шкідливих роботах
На роботах зі шкідливими і небезпечними умовами праці, а також роботах, пов'язаних із забрудненням або здійснюваних у несприятливих температурних умовах, працівникам видаються безплатно за встановленими нормами спеціальний одяг, спеціальне взуття та інші засоби індивідуального захисту: маски, респіратори, захисні окуляри, запобіжні пояси і т. Ін., а також змиваючі та знешкоджуючі засоби.
26 вересня 2001 р. Кабінет Міністрів прийняв постанову "Про
Глава 15
нову гігієнічну класифікацію праці та показники, за якими надаються пільги і компенсації працівникам, зайнятим на роботах із шкідливими та важкими умовами праці", на виконання якої Міністерство охорони здоров'я України своїм наказом № 528 від 27 грудня 2001 р. затвердило Гігієнічну класифікацію. При цьому МОЗ України постановило передати до Міністерства праці та соціальної політики зазначений акт з тим, щоб Мінпраці розробило на його основі перелік пільг і компенсацій для працівників, які працюють у важких і шкідливих умовах праці. Слід взяти до уваги, що втратив чинність наказ МОЗ і Мінпраці України від 31 грудня 1997 р. № 38, яким було затверджено попередній варіант цього акта.
Порядок забезпечення працівників підприємств спеціальним одягом, спеціальним взуттям та іншими засобами індивідуального захисту, а також порядок їх утримання і зберігання визначаються Положенням про порядок забезпечення працівників спеціальним одягом, спеціальним взуттям та іншими засобами індивідуального захисту, затвердженим наказом Державного комітету України по нагляду за охороною праці від 29 жовтня 1996 р. № 170 (Кодекс законів про працю України з постатейними матеріалами // Бюлетень законодавства і юридичної практики України. — 1997. — № 11 — 12. — С. 690).
Видача замість спеціального одягу і спеціального взуття ма
теріалів для їх виготовлення або грошових сум для їх придбан
ня не дозволяється. Водночас власник або уповноважений ним
орган повинен компенсувати працівникові витрати на придбан
ня спецодягу та інших засобів індивідуального захисту, якщо
встановлений нормами строк видачі цих засобів порушено і
працівник був змушений придбати їх за власні кошти. У разі
дострокового зносу цих засобів не з вини працівника власник
або уповноважений ним орган зобов'язаний замінити їх за свій
рахунок. і
На роботах, пов'язаних із забрудненням, працівникам видається безплатно за встановленими нормами мило, а там, де можливий вплив на шкіру шкідливо діючих речовин, — змиваючі, знешкоджуючі засоби. Перелік робіт і професій, що дають працівникам праве :га отр::''г:ііл мяла, встановлюється власником або уповноваженим ним органом за узгодженням з профспілковим органом.
Правове забезпечення охорони праці та здоров'я працівників на виробництві 497
На роботах зі шкідливими умовами праці працівникам видаються безоплатно за встановленими нормами молоко або інші рівноцінні харчові продукти. Чинною постановою Державного комітету СРСР з праці та соціальних питань і Президії ВЦРПС від 16 грудня 1987 р. № 731/П-13 "Про порядок безкоштовної видачі молока або інших рівноцінних харчових продуктів робітникам і службовцям, зайнятим на роботах з шкідливими умовами праці" (Бюллетень Госкомтруда СССР. — 1988. — № 4) передбачено, що підприємства самостійно вирішують питання, пов'язані з безоплатною видачею працівникам молока або інших рівноцінних харчових продуктів, на підставі Переліку хімічних речовин, при роботі з якими з профілактичною метою рекомендується вживання молока або інших рівноцінних харчових продуктів, затвердженого Міністерством охорони здоров'я СРСР 4 листопада 1987 р. № 4430-87 (Додаток до постанови Держкомпраці СРСР і Президії ВЦРПС від 16 грудня 1987 р. № 731/П-13).
Молоко видається по 0,5 літра за зміну незалежно від її тривалості в дні фактичної зайнятості працівника на роботах, пов'язаних з виробництвом або застосуванням хімічних речовин. Не допускається оплата молока грішми, заміна його іншими товарами і продуктами, крім рівноцінних — кефіром, кислим молоком тощо.
На роботах з особливо шкідливими умовами праці надається безплатно за встановленими нормами лікувально-профілактичне харчування. Перелік професій і посад, робота на яких дає право на безплатне лікувально-профілактичне харчування, а також раціони і правила видачі цього харчування визначено чинною постановою Державного комітету Ради Міністрів СРСР з праці та соціальних питань і Президії ВЦРПС від 7 січня 1977 р. № 4/П-1 (Бюллетень Госкомтруда СССР. — 1979. — № 7—9).
Лікувально-профілактичне харчування видається у вигляді гарячих сніданків перед початком роботи. В окремих випадках допускається за погодженням з медико-санітарною частиною підприємства, а коли її немає — з місцевою санітарно-епідеміологічною станцією видача цих сніданків під час обідньої перерви. Працівникам, які одержують безплатне лікувально-профілактичне харчування у зв'язку з особливо шкідливими умовами праці, молоко не видається.
Працівники гарячих цехів і виробничих дільниць забезпечу-
Глава 15
ються безкоштовно газованою солоною водою. Цехи і виробничі дільниці, на які поширюється це правило, визначаються органами санітарного нагляду за погодженням з власником або уповноваженим ним органом.
На навантажувально-розвантажувальних роботах встановлено граничні норми підіймання, перенесення і пересування вантажів (Правила про умови праці вантажників при вантажно-розвантажувальних роботах: Затв. НКТ СРСР 20 вересня 1931 р. // Известия НКТ СССР. — 1931. — № ЗО). Забороняється перенесення одним вантажником вантажів, більших за 80 кг. Якщо вага вантажу (кожного місця окремо) перевищує 50 кг, то підйом і зняття вантажу зі спини вантажника повинні проводитися за допомогою інших працівників, а перенесення такого вантажу допускається на відстань, не більшу за 60 м.
Працівникам, які працюють у холодну пору року на відкритому повітрі або в закритих неопалюваних приміщеннях, вантажникам і деяким іншим категоріям працівників у випадках, передбачених законодавством, надаються спеціальні перерви для обігрівання і відпочинку, які включаються до робочого часу. Власник або уповноважений ним орган зобов'язаний обладнувати приміщення для обігрівання і відпочинку працівників. Питання про кількість і тривалість перерв та про обладнання місць обігрівання вирішується власником або уповноваженим ним органом і виборним профспілковим органом підприємства. Тривалість і розподіл перерв для відпочинку на навантажувально-розвантажувальних роботах встановлюються правилами внутрішнього трудового розпорядку.
Для працівників, зайнятих на роботах зі шкідливими умовами праці, встановлюється скорочена тривалість робочого часу — не більше 36 годин на тиждень (ст. 51 КЗпП). Ці питання регулюються Переліком виробництв, цехів, професій і посад з шкідливими умовами праці, робота на яких дає право на скорочену тривалість робочого тижня, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України № 163. Наказом Міністерства праці та соціальної політики від 23 березня 2001 р. № 122 затверджено Порядок застосування цього переліку.
За роботу зі шкідливими і важкими умовами праці працівникам надається щорічна додаткова відпустка тривалістю до 35 календарних днів, за Списком виробництв, робіт, цехів, професій і
Правове забезпечення охорони праці та здоров'я працівників на виробництві 499
посад, зайнятість працівників в яких дає право на щорічну додаткову відпустку за роботу із шкідливими і важкими умовами праці, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 17 листопада 1997 р. №1290. Наказом Міністерства праці та соціальної політики від ЗО січня 1998 р. № 16 затверджено Порядок застосування таких списків (Людина і праця: Інформаційний бюлетень Міністерства праці та соціальної політики України. — 1998. — №2.)
Додаткові компенсації і пільги з урахуванням специфіки умов праці на конкретному підприємстві можуть визначатися колективним договором або угодою.
15.5. Охорона здоров'я жінок, неповнолітніх і осіб зі зниженою працездатністю
Згідно зі ст. 24 Конституції України жінки мають рівні з чоловіками права і свободи. Рівноправність жінок у сфері трудових відносин забезпечується наданням їм рівних з чоловіками можливостей у професійній підготовці, у праці та винагороді за неї; спеціальними заходами щодо охорони праці та здоров'я жінок; створенням умов, які дають жінкам можливість поєднувати працю з материнством; правовим захистом, матеріальною і моральною підтримкою материнства і дитинства, включаючи надання оплачуваних відпусток та інших пільг вагітним жінкам і матерям. З метою фактичного забезпечення рівноправності, з урахуванням особливостей жіночого організму, трудовим законодавством передбачено спеціальні правила охорони праці жінок, пільги і додаткові гарантії їх трудових прав.
Забороняється застосування праці жінок на важких роботах і на роботах зі шкідливими або небезпечними умовами праці. Перелік важких робіт та робіт зі шкідливими і небезпечними умовами праці, на яких забороняється застосування праці жінок, затверджено наказом Міністерства охорони здоров'я України від 29 грудня 1993 р. № 256 (Законодавство України про охорону праці: Збірник нормативних актів. — К., 1995. — Т. 3. — С. 32).
Забороняється також застосування жіночої праці на підземних роботах, крім деяких підземних робіт (нефізичних робіт або робіт із санітарного та побутового обслуговування).
Глава 15
Забороняється залучення жінок до підіймання і переміщення важких речей, маса яких перевищує встановлені для них граничні норми. Граничні норми підіймання і переміщення важких речей жінками затверджено наказом Міністерства охорони здоров'я України від 10 грудня 1993 р. № 241 (Законодавство України про охорону праці: Збірник нормативних актів. — К.} 1995. — Т. 3. — С 61). Граничними нормами підіймання і переміщення вантажів вважаються при чергуванні з іншою роботою (до 2 разів на годину) — 10 кг, а якщо робота пов'язана з постійним підійманням і переміщенням вантажів протягом робочої зміни — 7 кг. Сумарна вага вантажу, який переміщується протягом кожної години робочої зміни, не повинна перевищувати: з робочої поверхні — 350 кг, з підлоги — 175 кг.
Законодавство обмежує застосування праці жінок у нічний час. Така праця допускається тільки в тих галузях народного господарства, де це зумовлюється особливою необхідністю і дозволяється як тимчасовий захід. Перелік цих галузей і видів робіт із зазначенням максимальних термінів застосування праці жінок у нічний час затверджується Кабінетом Міністрів України. До роботи у нічний час можуть залучатися такі жінки: медичні працівники, робітниці підприємств харчової промисловості. Таке залучення жінок до роботи у нічний час викликано особливою необхідністю, але має постійний, а не тимчасовий характер. Правила про обмеження застосування праці жінок у нічний час, як правило, порушуються на підприємствах приватної форми власності.
Зазначені обмеження не поширюються на жінок, які працюють на підприємствах, де зайняті лише члени однієї сім'ї (ст. 175 КЗпП).
Згідно зі ст. 178 КЗпП вагітним жінкам відповідно до медичного висновку знижуються норми виробітку, норми обслуговування або вони переводяться на іншу роботу, яка є легшою і виключає вплив несприятливих виробничих факторів, зі збереженням середнього заробітку за попередньою роботою.
До вирішення питання про надання вагітній жінці відповідно до медичного висновку іншої роботи, яка є легшою і виключає вплив несприятливих виробничих факторів, вона підлягає звільненню від роботи зі збереженням середнього заробітку за всі пропущені внаслідок цього робочі дні за рахунок підприємства, установи, організації.
Правове забезпечення охорони праці та здоров'я працівників на виробництві 501
Жінки, які мають дітей віком до 3 років, у разі неможливості виконання попередньої роботи переводяться на іншу роботу зі збереженням середнього заробітку за попередньою роботою до досягнення дитиною віку 3 років.
Вагітні жінки і жінки, які мають дітей віком до 3 років, не можуть залучатися до робіт у нічний час, до надурочних робіт і робіт у вихідні дні, а також не допускається направлення їх у відрядження. Жінки, які мають дітей віком від 3 до 14 років або дітей-інвалідів, не можуть залучатись до надурочних робіт або направлятись у відрядження без їх згоди (статті 176, 177 КЗпП).
Забороняється відмовляти жінкам у прийнятті на роботу і знижувати їм заробітну плату з мотивів, пов'язаних із вагітністю або наявністю дітей віком до 3 років, а одиноким матерям за наявністю дитини віком до 14 років або дитини-інваліда. У разі відмови у прийнятті на роботу зазначеним категоріям жінок власник або уповноважений ним орган зобов'язаний повідомляти їм причини відмови у письмовій формі. Відмова у прийнятті на роботу може бути оскаржена у судовому порядку.
Звільнення вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до З років (за наявністю медичного висновку — до 6 років), одиноких матерів при наявності дитини віком до 14 років або дитини-інваліда з ініціативи власника або уповноваженого ним органу не допускається, крім випадків повної ліквідації підприємства. Але і в цьому випадку звільнення допускається з обов'язковим працевлаштуванням.
Обов'язкове працевлаштування зазначених категорій жінок здійснюється також у випадках їх звільнення після закінчення строкового трудового договору. На період працевлаштування за ними зберігається середня заробітна плата, але не більше 3 місяців від дня закінчення строкового трудового договору (ст. 184 КЗпП).
Жінкам надаються оплачувані відпустки у зв'язку з вагітністю і пологами тривалістю 70 календарних днів до пологів і 56 (у разі ненормальних пологів або народження двох чи більше дітей — 70) календарних днів після пологів, які обчислюються сумарно і надаються жінкам повністю незалежно від кількості днів, фактично використаних до пологів. Жінкам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, надаються відпустки тривалістю 90 календарних днів до пологів і 90 календарних
Глава 15
днів після пологів, які обчислюються сумарно до пологів з оплатою в розмірі повного заробітку, незалежно від стажу та місця роботи (ст. ЗО Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи"). Після відпустки у зв'язку з вагітністю та пологами за бажанням жінки їй надається частково оплачувана відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею віку 3 років з виплатою за ці періоди допомоги за державним соціальним страхуванням.
У разі, коли дитина потребує домашнього догляду, жінці надається відпустка без збереження заробітної плати тривалістю, визначеною у медичному висновку, але не більш як до досягнення дитиною 6-річного віку.
За рахунок власних коштів підприємства, установи, організації можуть надавати жінкам частково оплачувану відпустку та відпустку без збереження заробітної плати для догляду за дитиною більшої тривалості.
У разі надання жінкам відпустки у зв'язку з вагітністю і пологами власник або уповноважений ним орган зобов'язаний за заявою жінки приєднати до неї щорічні основну і додаткову відпустки незалежно від тривалості її роботи на даному підприємстві, в установі, організації в поточному робочому році (ст. 180 КЗпП).
Відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею 3-річного віку і відпустка без збереження заробітної плати надаються за заявою жінки або осіб, які фактично здійснюють догляд за дитиною, повністю або частково в межах установленого періоду й оформляються наказом (розпорядженням) власника або уповноваженого ним органу.
Відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею 3-річного віку та відпустка без збереження заробітної плати зараховується до загального стажу і до стажу роботи за спеціальністю. Однак до стажу роботи, що дає право на щорічну відпустку, не зараховується.
Неповнолітні, тобто особи, котрі не досягли віку 18 років, у трудових правовідносинах прирівнюються у правах до повнолітніх. Нарівні з цим для них встановлено додаткові пільги і гарантії трудових прав.
В інтересах охорони здоров'я неповнолітніх забороняється застосування їх праці на важких роботах і на роботах зі шкідливими або небезпечними умовами праці, а також на підземних
Правове забезпечення охорони праці та здоров'я працівників на виробництві 503
роботах. Перелік важких робіт і робіт зі шкідливими і небезпечними умовами праці, на яких забороняється застосування праці неповнолітніх, затверджено наказом Міністерства охорони здоров'я України від 31 березня 1994 р. № 46 (Кодекс законів про працю України з постатейними матеріалами // Бюлетень законодавства і юридичної практики України. — 1997. — № 11 — 12. - С 850).
Забороняється також залучати осіб, молодших 18 років, до підіймання і переміщення речей, маса яких перевищує встановлені для них граничні норми. Ці норми диференційовано залежно від статі та віку неповнолітніх працівників і затверджено наказом Міністерства охорони здоров'я України від 22 березня 1996 р. № 59 (Бюлетень нормативних актів міністерств і відомств України. — 1996. — № 6).
Усі особи, молодші 18 років, приймаються на роботу лише після попереднього медичного огляду і в подальшому, до досягнення 21 року, щороку підлягають обов'язковому медичному оглядові (ст. 191 КЗпП). Законом України "Про охорону дитинства" від 26 квітня 2001 р. передбачено письмовий медичний висновок про відсутність протипоказань для участі у трудовій діяльності (ч. 5 ст. 21 Закону).
Норми виробітку для робітників до 18 років встановлюються, виходячи з норм виробітку для дорослих робітників, пропорційно скороченому робочому часу для осіб, що не досягли 18 років (ст. 193 КЗпП). Заробітна плата працівникам, молодшим 18 років, при скороченій тривалості щоденної роботи виплачується в такому ж розмірі, як працівникам відповідних категорій при повній тривалості щоденної роботи.
Забороняється залучати працівників, молодших 18 років, до нічних, надурочних робіт і робіт у вихідні дні. Працівникам віком до 18 років щорічні відпустки надаються у зручний для них час тривалістю 31 календарний день. Щорічні відпустки працівникам віком до 18 років повної тривалості у перший рік роботи надаються за їх заявою до настання 6-місячного терміну безперервної роботи на даному підприємстві, в установі, організації.
Звільнення працівників, молодших 18 років, з ініціативи власника або уповноваженого ним органу допускається, крім додержання загального порядку звільнення, тільки за згодою відповідного комітету у справах неповнолітніх (комітети і служби у
Глава 15
справах неповнолітніх створено відповідно до Закону України від 25 січня 1995 р. "Про органи і служби у справах неповнолітніх і спеціальні установи для неповнолітніх"). При цьому звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 ст. 40 КЗпП, провадиться лише у виняткових випадках і не допускається без працевлаштування.
Особи зі зниженою працездатністю володіють усією повнотою соціально-економічних, політичних, особистих прав і обов'язків. Згідно із Законом України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" від 21 березня 1991 р. дискримінація інвалідів заборонена і переслідується законом (ст. 1).
Інвалідами вважаються особи зі стійким розладом функцій організму внаслідок захворювання, травм та уроджених дефектів, що обмежують їх життєдіяльність, та які потребують соціальної допомоги і захисту. Як міра втрати здоров'я, інвалідність визначається шляхом експертного обстеження медико-соціальними експертними комісіями МОЗ. Порядок організації та проведення медико-соціальної експертизи втрати працездатності затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 4 квітня 1994 р. № 221 (ЗП України. — 1994. — № 8. — Ст. 190).
З метою реалізації творчих і виробничих здібностей інвалідів та з урахуванням індивідуальних програм реабілітації їм забезпечується право працювати на підприємствах зі звичайними умовами праці, в цехах і на дільницях, де застосовується праця інвалідів, а також займатися індивідуальною та іншою трудовою діяльністю, яка не заборонена законом.
Відмова в укладенні трудового договору або в просуванні по службі, звільнення за ініціативою власника або уповноваженого ним органу, переведення інваліда на іншу роботу без його згоди з мотивів інвалідності не допускається, за винятком випадків, коли за висновком медико-соціальної експертизи стан його (інваліда) перешкоджає виконанню професійних обов'язків, загрожує здоров'ю і безпеці праці інших осіб або продовження трудової діяльності чи зміна її характеру та обсягу загрожує погіршенням здоров'я інвалідів.
Залучення інвалідів до надурочних робіт і робіт у нічний час без їх згоди не допускається. При працевлаштуванні інваліда роботодавець повинен керуватися індивідуальною реабілітаційною програмою інваліда. Ті підприємства, які не виконали в
Правове забезпечення охорони праці та здоров'я працівників на виробництві 505
установлені строки реабілітаційні заходи щодо інваліда, за рішенням медико-соціальної експертної комісії відраховують кошти в розмірі вартості реалізації цих заходів до Фонду України соціального захисту інвалідів. Положення про індивідуальну програму реабілітації та адаптації інваліда затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 22 лютого 1992 р. № 83 (зі змінами від 6 грудня 2000 р. № 1780).
Постановою Кабінету Міністрів України від 3 травня 1995 р. № 314 затверджено Положення про робоче місце інваліда і про порядок працевлаштування інвалідів (ЗП України. — 1995. — № 7. — Ст. 181), яким передбачено, що робоче місце інваліда — це окреме робоче місце або ділянка виробничої площі на підприємстві незалежно від форм власності та господарювання, де створено необхідні умови для праці інваліда. Робоче місце інваліда може бути звичайним, якщо за умовами праці та з урахуванням фізичних можливостей інваліда воно може бути використане для його працевлаштування, і спеціалізованим, тобто обладнаним спеціальним технічним оснащенням, пристосуваннями і пристроями для праці інвалідів залежно від анатомічних дефектів чи нозологічних форм захворювання та з урахуванням рекомендації медико-соціальної експертної комісії, професійних навичок і знань інваліда.
Підприємства, які використовують працю інвалідів, зобов'язані створювати для них умови праці з урахуванням рекомендацій медико-соціальної експертної комісії та індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені законодавством.
Законом України ''Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" (від 21 березня 1991 p., зі змінами і доповненнями) встановлено спеціальні гарантії щодо забезпечення інвалідів робочими місцями. Для підприємств (об'єднань), установ і організацій незалежно від форми власності та господарювання встановлюється норматив робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів у розмірі 4 % від загальної чисельності працюючих, а якщо працює від 15 до 25 осіб — у кількості одного робочого місця. Керівники підприємств (об'єднань), установ і організацій незалежно від форми власності та господарювання у разі незабезпечення зазначених нормативів несуть відповідальність у встановленому законом порядку.
Глава 15
Підприємства (об'єднання), установи і організації, незалежно від форми власності та господарювання, де кількість працюючих інвалідів менша, ніж установлено нормативом, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду України соціального захисту інвалідів штрафні санкції, сума яких визначається у розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві за кожне робоче місце, не зайняте інвалідом. Порушення термінів сплати тягне за собою нарахування пені з суми недоїмки. Сплату штрафних санкцій підприємства провадять відповідно до закону за рахунок прибутку, який залишається в їх розпорядженні після сплати всіх податків і зборів (обов'язкових платежів) (ст. 20 Закону "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" в редакції від 5 липня 2001р. (Урядовий кур'єр. — 2001. — 12 серпня)).
Кабінет Міністрів України своєю постановою від 28 грудня 2001 р. № 1767 затвердив Порядок сплати штрафних санкцій (Урядовий кур'єр. — 2002. — 19 січня).
Кабінет Міністрів України постановою від 11 липня 2002 р. № 954 реорганізував Фонд соціального захисту інвалідів і урядовий орган державного управління у складі Міністерства праці та соціальної політики. Утримання Фонду здійснюється за рахунок видатків з державного бюджету. Згідно з Положенням про Фонд соціального захисту інвалідів, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 26 вересня 2002 р. № 1434, Фонд серед іншого здійснює контроль за своєчасним перерахуванням сум штрафних санкцій, що надходять від підприємств, установ і організацій за недодержання ними нормативів робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів, а також контролює цільове використання підприємствами коштів, переданих їм Фондом для здійснення заходів щодо соціального захисту інвалідів.
Законодавством про працю передбачено й інші гарантії в галузі охорони праці жінок, неповнолітніх і осіб зі зниженою працездатністю.
У більшості західних країн законодавством передбачено заходи щодо охорони праці інвалідів. Зокрема, у ФРН кожний роботодавець, у котрого працює більше 10 працівників, зобов'язаний 6 % робочих місць надати інвалідам. У Франції на підприємствах з числом працівників більше 10 — 3 % персоналу повинні стано-
Правове забезпечення охорони праці та здоров'я працівників на виробництві 507
вити інваліди праці, а 10 % — інваліди війни. В Люксембурзі встановлено диференційований підхід до визначення квоти для інвалідів. На підприємствах, де працює більше 25 осіб, має бути прийнято принаймні одного інваліда на повний робочий день, на підприємствах з числом працюючих більше 50 осіб — броню для інвалідів 2 %, більше 300 — 4 % . Роботодавці, які не резервують робочих місць для інвалідів, зобов'язані сплачувати компенсаційний податок, зазвичай на користь фонду зайнятості, який направляє ці кошти на розширення зайнятості інвалідів.
Новим явищем у трудовому праві країн Заходу стала поява законодавства, норм колективних договорів про встановлення пільг щодо охорони праці осіб похилого віку — осіб передпен-сійного віку, особливо тих, що мають тривалий трудовий стаж. Пільги стосуються скорочення робочого часу з частковою компенсацією втрат у заробітку, переведення на більш легку роботу, зокрема звільнення від багатозмінної роботи, додаткові відпустки тощо. У Швеції з 1976 р. діє закон, згідно з яким особи пе-редпенсійного віку мають право просити про скорочення робочого часу до 5 годин на тиждень. При цьому може бути компенсовано 50 % втрат у заробітку. В Японії з 1971 р. діє закон № 68 (у редакції 1994 р.) про стабілізацію зайнятості працівників похилого віку. Закон становить собою кодекс прав працівників похилого віку на виробництві. Тут передбачено численні заходи щодо забезпечення зайнятості, комфортних умов праці, надання допомоги таким працівникам. Заслуговує на увагу створення спеціальних державних органів, які компетентні піклуватися про літніх трудящих, — центрів з використання виробничого досвіду літніх трудящих, центрів з використання людських ресурсів "із сивиною на скронях". Така діяльність цілком відповідає новому напрямку кадрової політики, спрямованої на збереження працездатності носіїв високої кваліфікації, які виявляють, як правило, більше старанності в роботі, ніж молоді працівники. Це вважається вигіднішим, ніж міняти літніх працівників на молодих, які вимагають значних затрат на професійну підготовку (Киселев И.Я. Сравнительное и международное трудовое право: Учеб. для вузов. — М.: Дело, 1999. — С. 224—225).
Глава 15
15.6. Соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання
Соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання — самостійний вид загальнообов'язкового державного соціального страхування, за допомогою якого здійснюються соціальний захист, охорона життя та здоров'я громадян у процесі їхньої трудової діяльності.
Згідно із Законом України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності" (1999 р.) (далі — Закон) завдання страхування від нещасного випадку такі: проведення профілактичних заходів, спрямованих на усунення шкідливих і небезпечних виробничих факторів, запобігання нещасним випадкам на виробництві, професійним захворюванням та іншим випадкам загрози здоров'ю застрахованих, викликаних умовами праці; відновлення здоров'я та працездатності потерпілих на виробництві від нещасних випадків або професійних захворювань; відшкодування матеріальної та моральної шкоди застрахованим і членам їх сімей.
Держава гарантує усім застрахованим громадянам забезпечення прав у страхуванні від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання. Законодавство про страхування від нещасного випадку складається з Основ законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування, цього Закону, Кодексу законів про працю України, Закону України "Про охорону праці" та інших нормативно-правових актів. Основними принципами страхування від нещасного випадку є такі: паритетність держави, представників застрахованих осіб та роботодавців в управлінні страхуванням від нещасного випадку; своєчасне та повне відшкодування шкоди страховиком; обов'язковість страхування від нещасного випадку осіб, які працюють на умовах трудового договору (контракту) та інших підставах, передбачених законодавством про працю, а також добровільність такого страхування для осіб, які забезпечують себе роботою самостійно, та громадян — суб'єктів підприємницької діяльності; надання державних гарантій реалізації застрахованими громадянами своїх прав; обов'язковість сплати страхувальником стра-
Правове забезпечення охорони праці та здоров'я працівників на виробництві 509
хових внесків; формування та витрачання страхових коштів на солідарній основі; диференціювання страхового тарифу з урахуванням умов і стану безпеки праці, виробничого травматизму та професійної захворюваності на кожному підприємстві; економічна заінтересованість суб'єктів страхування в поліпшенні умов і безпеки праці; цільове використання коштін страхуваннявід нещасного випадку.
Суб'єктами страхування від нещасного випадку <: застраховані громадяни, а в окремих випадках — члени їх сімім'і тя інші особи, страхувальники та страховик. Застрахованою с філичнп особа, на користь якої здійснюється страхування (далі — працівник). Страхувальниками є роботодавці, а в окремих випадках — застраховані особи. Страховик — Фонд соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійнихзахворювань України (далі — Фонд соціального страхування від нещасних випадків). Об'єктом страхування від нещасного випадку є життя застрахованого, його здоров'я та працездатність.
Обов'язковому страхуванню від нещасного випадку підлягають: 1) особи, які працюють на умовах трудового договору (контракту); 2) учні та студенти навчальних закладів, клінічні ординатори, аспіранти, докторанти, залучені до будь-яких робіт під час, перед або після занять; під час занять, коли вони набувають професійних навичок; у період проходження виробничої практики (стажування), виконання робіт на підприємствах; 3) особи, які утримуються у виправних, лікувально-трудових, виховно-трудових закладах та залучаються до трудової діяльності на виробництві цих установ або на інших підприємствах за спеціальними договорами (ст. 8 Закону).
Закон також передбачає страхування зародка та новонародженого. Заподіяння шкоди зародку внаслідок травмування на виробництві або професійного захворювання жінки під час її вагітності, у зв'язку з чим дитина народилася інвалідом, прирівнюється до нещасного випадку, який трапився із застрахованим. Така дитина відповідно до медичного висновку вважається застрахованою та до 16 років або до закінчення навчання, але не більш як до досягнення 23 років їй подається допомога Фонду соціального страхування від нещасних випадків.
Для страхування від нещасного випадку на виробництві не потрібно згоди або заяви працівника. Страхування здійснюєть-
Глава 15
ся в безособовій формі. Всі особи, перелічені у статті 8 Закону, вважаються застрахованими з моменту набрання чинності цим Законом незалежно від фактичного виконання страхувальниками своїх зобов'язань щодо сплати страхових внесків. Усі застраховані є членами Фонду соціального страхування від нещасних випадків. Добровільно, за письмовою заявою, від нещасного випадку у Фонді соціального страхування від нещасних випадків можуть застрахуватися: 1) священнослужителі, церковнослужителі та особи, які працюють у релігійних організаціях на виборних посадах; 2) особи, які забезпечують себе роботою самостійно; 3) громадяни — суб'єкти підприємницької діяльності.
Страховий ризик — обставини, внаслідок яких може статися страховий випадок. Страховим випадком є нещасний випадок на виробництві або професійне захворювання, що спричинили застрахованому професійно зумовлену фізичну чи психічну травму за обставин, зазначених у статті 14 Закону, з настанням яких виникає право застрахованої особи на отримання матеріального забезпечення та/або соціальних послуг. Професійне захворювання є страховим випадком також у разі його встановлення чи виявлення в період, коли потерпілий не перебував у трудових відносинах з підприємством, на якому він захворів.
Нещасний випадок — це обмежена в часі подія або раптовий вплив на працівника небезпечного виробничого фактора чи середовища, що сталися у процесі виконання ним трудових обов'язків, внаслідок яких заподіяно шкоду здоров'ю або настала смерть. Нещасний випадок або професійне захворювання, яке сталося внаслідок порушення нормативних актів про охорону праці застрахованим, також є страховим випадком і не звільняє страховика від виконання зобов'язань перед потерпілим.
До професійного захворювання належить захворювання, що виникло внаслідок професійної діяльності застрахованого та зумовлюється виключно або переважно впливом шкідливих речовин і певних видів робіт та інших факторів, пов'язаних з роботою. Перелік професійних захворювань затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 8 листопада 2000 р. № 1662.
Страхування від нещасного випадку здійснює Фонд соціального страхування від нещасних випадків — нєкомерційна самоврядна організація, що діє на підставі статуту, який затверджується її правлінням. Управління Фондом соціального страхування від
Правове забезпечення охорони праці та здоров'я працівників на виробництві 511
нещасних випадків здійснюється на паритетній основі державою, представниками застрахованих осіб і роботодавців. Безпосереднє управління Фондом соціального страхування від нещасних випадків здійснюють його правління та виконавча дирекція.
У разі настання страхового випадку Фонд соціального страхування від нещасних випадків зобов'язаний у встановленому законодавством порядку:
— своєчасно та в повному обсязі відшкодовувати шкоду, запо
діяну працівникові внаслідок ушкодження його здоров'я або в
разі його смерті, виплачуючи йому або особам, які перебували на
його утриманні, допомогу у зв'язку з тимчасовою непрацездатніс
тю до відновлення працездатності або встановлення інвалідності;
одноразову допомогу в разі стійкої втрати професійної праце
здатності або смерті потерпілого; щомісяця грошову суму в разі
часткової чи повної втрати працездатності, що компенсує відпо
відну частину втраченого заробітку потерпілого; пенсію по інва
лідності внаслідок нещасного випадку на виробництві або про
фесійного захворювання; пенсію у зв'язку з втратою годуваль
ника, який помер внаслідок нещасного випадку на виробництві
або професійного захворювання; грошову суму за моральну
шкоду за наявності факту заподіяння цієї шкоди потерпілому;
допомогу дитині потерпілого; організувати поховання померло
го, відшкодувати вартість пов'язаних з цим ритуальних послуг
відповідно до місцевих умов;
— сприяти створенню умов для своєчасного надання кваліфі
кованої першої невідкладної допомоги потерпілому в разі настан
ня нещасного випадку, швидкої допомоги в разі потреби його
госпіталізації, ранньої діагностики професійного захворювання;
— організувати цілеспрямоване та ефективне лікування по
терпілого у власних спеціалізованих лікувально-профілактичних
закладах або на договірній основі в інших лікувально-профілак
тичних закладах з метою якнайшвидшого відновлення здоров'я
застрахованого;
— забезпечити потерпілому разом із відповідними службами
охорони здоров'я за призначенням лікарів повний обсяг постій
но доступної, раціонально організованої медичної допомоги та
інші соціальні послуги. З цією метою Фонд соціального страху
вання від нещасних випадків створює спеціалізовану медичну
та патронажну службу соціального страхування. Відповідно до
Глава 15
висновку лікарсько-консультаційної комісії або медико-соціаль-ної експертної комісії Фонд зобов'язаний проводити навчання та перекваліфікацію потерпілого у власних навчальних закладах або на договірній основі в інших закладах перенавчання інвалідів, якщо внаслідок ушкодження здоров'я або заподіяння моральної шкоди потерпілий не може виконувати попередню роботу;
— працевлаштовувати осіб зі зниженою працездатністю;
— у разі невідкладної потреби надавати інвалідам разову гро
шову допомогу, допомагати у вирішенні соціально-побутових
питань за їх рахунок або за рішенням виконавчої дирекції Фон
ду та її регіональних управлінь — за рахунок Фонду;
— сплачувати за потерпілого внески на медичне та пенсійне
страхування тощо.
Усі зазначені види соціальних послуг та виплат надаються застрахованому та особам, які перебувають на його утриманні, незалежно від того, чи зареєстровано підприємство, на якому стався страховий випадок, у Фонді соціального страхування від нещасних випадків.
Сума щомісячної страхової виплати встановлюється відповідно до ступеня втрати професійної працездатності та середньомісячного заробітку, який потерпілий мав до ушкодження здоров'я. Сума щомісячної страхової виплати не повинна перевищувати середньомісячного заробітку, який потерпілий мав до ушкодження здоров'я. У разі, коли потерпілому одночасно з щомісячною страховою виплатою призначено пенсію по інвалідності у зв'язку з одним і тим самим нещасним випадком, їх сума не повинна перевищувати середньомісячного заробітку, який потерпілий мав до ушкодження здоров'я. Визначені раніше сума щомісячної страхової виплати та пенсія по інвалідності зменшенню не підлягають.
Сума страхової виплати за моральну (немайнову) шкоду визначається в судовому порядку. При цьому сума страхової виплати не може перевищувати 200 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на день виплати, незалежно від будь-яких інших страхових виплат.
Допомога у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю виплачується в розмірі 100 % середнього заробітку (оподатковуваного доходу). При цьому перші п'ять днів тимчасової непрацездат-
Правове забезпечення охорони праці та здоров'я працівників на виробництві 513
ності оплачуються власником або уповноваженим ним органом за рахунок коштів підприємства, установи, організації.
У разі смерті потерпілого внаслідок нещасного випадку або професійного захворювання розмір одноразової допомоги його сім'ї повинен бути не меншим за п'ятирічну заробітну плату потерпілого і, крім того, не меншим за однорічний заробіток потерпілого на кожну особу, яка перебувала на його утриманні, а також на його дитину, яка народилася протягом не більш як десятимісячного строку після смерті потерпілого.
Фонд соціального страхування від нещасних випадків здійснює профілактичні заходи, спрямовані на запобігання нещасним випадкам, на усунення загрози здоров'ю працівників, викликаної умовами праці. Виконання статутних функцій та обов'язків Фонду соціального страхування від нещасних випадків щодо запобігання нещасним випадкам покладається на страхових експертів з охорони праці.
Фонд соціального страхування від нещасних випадків зобов'язаний: вести реєстр страхувальників; письмово повідомляти страхувальнику умовний клас професійного ризику його підприємства — групу галузей (підгалузей) економіки або видів діяльності, що мають визначений для цієї групи рівень виробничого травматизму та професійної захворюваності; укладати угоди з лікувально-профілактичними закладами та окремими лікарями на обслуговування потерпілих на виробництві.
Нагляд за діяльністю Фонду соціального страхування від нещасних випадків здійснює наглядова рада, до складу якої входять у рівній кількості представники держави, застрахованих осіб і роботодавців, всього 15 осіб.
Державний нагляд у сфері страхування від нещасного випадку покладається на Міністерство праці та соціальної політики, а в частині цільового використання коштів — на органи Міністерства фінансів України.
Фонд соціального страхування від нещасних випадків може відмовити у страхових виплатах і наданні соціальних послуг застрахованому, якщо мали місце: навмисні дії потерпілого, спрямовані на створення умов для настання страхового випадку; подання роботодавцем або потерпілим Фонду соціального страхування від нещасних випадків свідомо неправдивих відомостей про страховий випадок; вчинення застрахованим умисного
Глава 15
злочину, що призвів до настання страхового випадку. Фонд соціального страхування від нещасних випадків може відмовити у виплатах і наданні соціальних послуг застрахованому, якщо нещасний випадок згідно із законодавством не визнано пов'язаним з виробництвом.
Фінансування Фонду соціального страхування від нещасних випадків здійснюється переважно за рахунок страхових внесків роботодавців. Розмір внесків визначається для кожного підприємства окремо з урахуванням класу професійного ризику. Працівники не несуть ніяких витрат на страхування від нещасного випадку. Кошти на здійснення страхування від нещасного випадку не включаються до складу державного бюджету України, використовуються виключно за їх прямим призначенням і зараховуються на єдиний централізований рахунок Фонду.
Спори щодо суми страхових внесків, а також щодо розміру шкоди та прав на її відшкодування, накладення штрафів та з інших питань вирішуються в судовому порядку. За бажанням зацікавлена особа може звернутися з питань вирішення спору до спеціальної комісії при виконавчій дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків.
15.7. Розслідування та облік нещасних випадків, професійних захворювань та аварій, пов'язаних з виробництвом
У зв'язку з прийняттям Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності" Кабінет Міністрів України своєю постановою від 21 серпня 2001 р. № 1094 затвердив Положення про порядок розслідування та ведення обліку нещасних випадків, професійних захворювань і аварій на виробництві та Перелік обставин, за яких настає страховий випадок державного соціального страхування громадян від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання. (Згідно з цією постановою втратив чинність попередній акт — Положення про порядок розслідування нещасних випадків від 10 серпня 1993 р. в редакції від 17 червня 1998 р. №923.)
Правове забезпечення охорони праці та здоров'я працівників на виробництві 515
Положення поширюється на підприємства, установи та організації незалежно від форми власності (далі — підприємства), на осіб, у тому числі іноземців та осіб без громадянства, які є власниками цих підприємств або уповноваженими ними особами, фізичних осіб — суб'єктів підприємницької діяльності, які відповідно до законодавства використовують найману працю (далі — роботодавці), на осіб, які забезпечують себе роботою самостійно за умови добровільної сплати ними внесків на д*їржпвне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, а також на осіб, у тому числі іноземців та осіб без громадянства, які працюють на умовах трудового договору (контракту), проходять виробничу практику або залучаються до праці.
Розслідування нещасних випадків (професійних захворювань), що сталися з працівниками, які перебували у відрядженні за кордоном, проводиться згідно з цим Положенням, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України.
Міноборони, МВС, СБУ, Держкомкордон, Державний департамент з питань виконання покарань, МНС встановлюють за погодженням з Держнаглядохоронпраці порядок розслідування та ведення обліку нещасних випадків, професійних захворювань і аварій на підвідомчих підприємствах, у військових частинах, підрозділах, організаціях з урахуванням вимог цього Положення щодо осіб, які не перебувають з ними у трудових відносинах.
Порядок розслідування та ведення обліку нещасних випадків, що сталися з учнями і студентами навчальних закладів під час навчально-виховного процесу, трудового і професійного навчання в навчальному закладі, визначається МОН.
Розслідуванню підлягають раптові погіршення стану здоров'я, поранення, травми, у тому числі отримані внаслідок тілесних ушкоджень, заподіяних іншою особою, гострі професійні захворювання і гострі професійні та інші отруєння, теплові удари, опіки, обмороження, утоплення, ураження електричним струмом, блискавкою та іонізуючим випромінюванням, інші ушкодження, отримані внаслідок аварій, пожеж, стихійного лиха (землетруси, зсуви, повені, урагани та інші надзвичайні події), контакту з тваринами, комахами та іншими представниками фауни і флори, що призвели до втрати працівником працездатності на один робочий день чи більше або до необхідності переведення потерпіло-
Глава 15
го на іншу (легшу) роботу терміном не менш як на один робочий день, а також випадки смерті на підприємстві (далі — нещасні випадки).
До гострих професійних захворювань і гострих професійних отруєнь належать випадки, що сталися після одноразового (протягом не більше однієї робочої зміни) впливу небезпечних факторів, шкідливих речовин. Гострі професійні захворювання спричиняються дією хімічних речовин, іонізуючого та неіонізуючого випромінювання, значним фізичним навантаженням та перенапруженням окремих органів і систем людини. До них належать також інфекційні, паразитарні, алергійні захворювання тощо.
За висновками роботи комісії з розслідування визнаються пов'язаними з виробництвом і складається акт за формою Н-1 про нещасні випадки, що сталися з працівниками під час виконання трудових (посадових) обов'язків, у тому числі у відрядженнях, а також ті, що сталися під час:
— перебування на робочому місці, на території підприємства
або в іншому місці роботи протягом робочого часу починаючи з
моменту приходу працівника на підприємство до його виходу,
який повинен фіксуватися відповідно до правил внутрішнього
трудового розпорядку, або за дорученням роботодавця в неробо
чий час, під час відпустки, у вихідні та святкові дні;
— приведення в порядок знарядь виробництва, засобів захис
ту, одягу перед початком роботи і після її закінчення, виконан
ня заходів особистої гігієни;
— проїзду на роботу чи з роботи на транспортному засобі
підприємства або на транспортному засобі іншого підприємства,
яке надало його згідно з договором (заявкою), за наявності роз
порядження роботодавця;
— використання власного транспортного засобу в інтересах під
приємства з дозволу або за дорученням роботодавця відповідно
до встановленого порядку;
— провадження дій в інтересах підприємства, на якому пра
цює потерпілий, тобто дій, які не входять до кола виробничого
завдання чи прямих обов'язків працівника (надання необхідної
допомоги іншому працівникові, дії щодо попередження можли
вих аварій або рятування людей та майна підприємства, інші дії
за наявності розпорядження роботодавця тощо);
— ліквідації аварій, пожеж та наслідків стихійного лиха на
Правове забезпечення охорони праці та здоров'я працівників на виробництві 517
виробничих об'єктах і транспортних засобах, що використовуються підприємством;
— надання підприємством шефської допомоги;
— перебування на транспортному засобі або на його стоянці,
на території вахтового селища, у тому числі під час змінного
відпочинку, якщо причина нещасного випадку пов'язана з ви
конанням потерпілим трудових (посадових) обші'лнків або з дією
на нього небезпечних чи шкідливих виробничих факторів або
середовища;
— прямування працівника до (між) об'г.ктн(ми) обслуговування
за затвердженими маршрутами або до будь-якого об'єкта за до
рученням роботодавця;
— прямування до місця відрядження та у зворотному напрям
ку відповідно до завдання про відрядження.
За висновками роботи комісії з розслідування визнаються пов'язаними з виробництвом і складається акт за формою Н-1 також про випадки:
— природної смерті працівників під час перебування на підзем
них роботах або протягом чотирьох годин після виходу на по
верхню внаслідок гострої серцево-судинної недостатності;
— самогубства працівників плавскладу на суднах морського
та рибопромислового флоту в разі перевищення терміну перебу
вання їх у рейсі, обумовленого колективним договором, або їх
природна смерть внаслідок впливу психофізіологічних, небезпеч
них та шкідливих виробничих факторів.
Випадки зникнення працівника під час виконання трудових (посадових) обов'язків розслідуються відповідно до цього Положення. Якщо комісія з розслідування, виходячи з конкретних обставин, дійде висновку, що зникнення працівника пов'язане з можливістю нещасного випадку під час виконання трудових (посадових) обов'язків, акт спеціального розслідування з такими висновками комісії з розслідування видається сім'ї цього працівника або його довіреній особі для звернення до суду із заявою про оголошення працівника померлим. Після оголошення судом працівника померлим роботодавець зобов'язаний відповідно до акта спеціального розслідування визнати цей нещасний випадок пов'язаним з виробництвом і скласти акт за формою Н-1.
Нещасні випадки, пов'язані з заподіянням тілесних ушкоджень іншою особою, або вбивство працівника під час виконання чи у
Глава 15
зв'язку з виконанням ним трудових (посадових) обов'язків незалежно від порушення кримінальної справи розслідуються відповідно до цього Положення. Такі випадки визнаються пов'язаними з виробництвом і про них складається акт за формою Н-1, крім випадків з'ясування потерпілим особистих стосунків, якщо з приводу цих дій є висновок компетентних органів.
Нещасні випадки, що сталися внаслідок раптового погіршення стану здоров'я працівника, крім випадків, зазначених у пункті 7 цього Положення, визнаються пов'язаними з виробництвом і про них складається акт за формою Н-1 за умови, що погіршення стану здоров'я працівника сталося внаслідок впливу небезпечних чи шкідливих виробничих факторів або якщо потерпілий не проходив медичного огляду, передбаченого законодавством, а робота, що виконувалась, була протипоказана потерпілому відповідно до медичного висновку про стан його здоров'я.
Нещасні випадки, що сталися з працівниками на території підприємства або в іншому місці роботи під час перерви для відпочинку та харчування, яка встановлюється згідно з правилами внутрішнього трудового розпорядку, а також під час перебування працівників на території підприємства у зв'язку з проведенням роботодавцем наради, отриманням заробітної плати, обов'язковим проходженням медичного огляду тощо, а також у випадках, передбачених колективним договором (угодою), розслідуються згідно з вимогами цього Положення. Такі нещасні випадки визнаються пов'язаними з виробництвом і про них складається акт за формою Н-1.
За висновками роботи комісії з розслідування не визнаються пов'язаними з виробництвом і не складається акт за формою Н-1 про нещасні випадки, що сталися з працівниками:
— під час прямування на роботу чи з роботи пішки, на гро
мадському, власному або іншому транспортному засобі, який не
належить підприємству і не використовувався в інтересах цьо
го підприємства;
— за місцем постійного проживання на території польових і
вахтових селищ;
— під час використання в особистих цілях транспортних за
собів підприємства без дозволу роботодавця, а також устаткуван
ня, механізмів, інструментів, крім випадків, що сталися внаслі
док несправності цього устаткування, механізмів, інструментів;
Правове забезпечення охорони праці та здоров'я працівників на виробництві 519
— унаслідок отруєння алкоголем, наркотичними або іншими
отруйними речовинами, а також унаслідок їх дії (асфіксія, інсульт,
зупинка серця тощо) за наявності медичного висновку, якщо це
не викликано застосуванням цих речовин у виробничих проце
сах або порушенням вимог безпеки щодо їх зберігання і транс
портування, або якщо потерпілий, який перебував у стані алко
гольного чи наркотичного сп'яніння, був відсторонений від ро
боти згідно з установленим порядком;
— під час скоєння злочинів або інших правопорушень, якщо
ці дії підтверджені рішенням суду;
— у разі природної смерті або самогубства, за винятком ви
падків, зазначених у пункті 7 цього Положення, що підтвердже
но висновками судово-медичної експертизи та органів прокура
тури.
Якщо за висновками роботи комісії з розслідування прийнято рішення, що про нещасний випадок не повинен складатися акт за формою Н-1, про такий нещасний випадок складається акт за формою НТ (невиробничий травматизм) відповідно до Порядку розслідування та обліку нещасних випадків невиробничого характеру.
Про кожний нещасний випадок свідок, працівник, який його виявив, або сам потерпілий повинні негайно повідомити безпосереднього керівника робіт чи іншу уповноважену особу підприємства і вжити заходів до надання необхідної допомоги.
Роботодавець, одержавши повідомлення про нещасний випадок, крім випадків зі смертельним наслідком та групових, повідомляє про нещасний випадок відповідний робочий орган виконавчої дирекції Фонду та інші зацікавлені установи, організує його розслідування й утворює комісію з розслідування. До складу комісії з розслідування включаються: керівник (спеціаліст) служби охорони праці або посадова особа (спеціаліст), на яку роботодавцем покладено виконання функцій спеціаліста з питань охорони праці (голова цієї комісії), керівник структурного підрозділу або головний спеціаліст, представник профспілкової організації, членом якої є потерпілий, або уповноважений трудового колективу з питань охорони праці, якщо потерпілий не є членом профспілки, інші особи. Керівник робіт, який безпосередньо відповідає за охорону праці на місці, де стався нещасний випадок, до складу комісії з розслідування не включається.
Глава 15
Потерпілий або його довірена особа має право брати участь у розслідуванні нещасного випадку.
У разі настання нещасного випадку з особою, яка забезпечує себе роботою самостійно, за умови добровільної сплати нею внесків на державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання розслідування організує відповідний робочий орган виконавчої дирекції Фонду.
Роботодавець повинен розглянути і затвердити акти за формою Н-1 або Н протягом доби після закінчення розслідування, а щодо випадків, які сталися за межами підприємства, — протягом доби після одержання необхідних матеріалів. Затверджені акти протягом трьох діб надсилаються: потерпілому або його довіреній особі разом з актом розслідування нещасного випадку; керівникові цеху або іншого структурного підрозділу, дільниці, місця, де стався нещасний випадок, для здійснення заходів щодо запобігання подібним випадкам; відповідному робочому органу виконавчої дирекції Фонду разом з копією акта розслідування нещасного випадку.
Спеціальному розслідуванню підлягають: нещасні випадки зі смертельним наслідком; групові нещасні випадки, які сталися одночасно з двома і більше працівниками незалежно від тяжкості ушкодження їх здоров'я; випадки смерті на підприємстві; випадки зникнення працівника під час виконання ним трудових обов'язків. Спеціальне розслідування нещасних випадків проводиться протягом не більш як 10 робочих днів. За результатами розслідування складається акт спеціального розслідування за формою Н-5, а також оформляються інші матеріали.
Контрольні запитання і завдання
1. Розкрийте поняття і зміст охорони праці працівників на
виробництві.
2. Назвіть основні нормативно-правові акти про охорону
праці на виробництві.
3. Які гарантії здійснення права працівника на охорону праці
ви можете назвати? Як вони діють?
4. Дайте характеристику організації охорони праці на ви
робництві.
Правове забезпечення охорони праці та здоров'я працівників на виробництві 521
5. Які організаційно-правові форми забезпечення охорони праці
на виробництві закріплено законодавством?
6. Розкрийте основні положення соціального страхування від
нещасних випадків на виробництві та професійних захворю
вань?
7. Який порядок розслідування нещасних випадків на вироб
ництві?
Теми рефератів
1. Охорона праці працівників, зайнятих на важких, небезпеч
них і шкідливих роботах.
2. Охорона праці жінок і неповнолітніх на виробництві.
3. Соціальне страхування від нещасних випадків та професій
ного захворювання.
Література
1. В Україні почав працювати новий фонд // Праця і зарпла
та. — 2001. — №14.
2. Голошатов СА. Правовые вопросы охраны труда в СССР. —
М., 1982.
3. Дріжчана С.В. Удосконалення законодавства про працю не
повнолітніх // Удосконалення трудового законодавства в умо
вах ринку: Монографія / Відп. ред. Н.М. Хуторян. — К.: Ін Юре,
1999. — С. 82—88.
4. Потерпілим на виробництві — державну увагу // Урядо
вий кур'єр. — 2001. — 21 квітня.
5. Севастьянов Г.М., Штефанов Б.И. Охрана труда. Труд жен
щин. Труд молодежи. — М., 1990.
6. Соціальний захист потерпілих на виробництві // Праця і
зарплата. — 2000. — № 3.
Професійна підготовка, перепідготовка та підвищення кваліфікації
Глава 16
ПРОФЕСІЙНА ПІДГОТОВКА, ПЕРЕПІДГОТОВКА
ТА ПІДВИЩЕННЯ КВАЛІФІКАЦІЇ
ПРАЦІВНИКІВ
16.1. Правове регулювання підготовки кадрів: загальні положення
Згідно з Конституцією України професійно-технічне навчання, підготовка та перепідготовка кадрів є складовими елементами державних гарантій права людини на працю (ст. 43). Наявність різних форм навчання, зокрема заочної і вечірньої, дає змогу значній кількості громадян поєднувати свою трудову діяльність з навчанням у різних закладах освіти, і в такий спосіб реалізовувати своє конституційне право не лише на працю, а й на освіту (ст. 53 Конституції України).
Працівники, котрі поєднують працю з навчанням, одночасно виступають суб'єктами двох видів правовідносин: трудових правовідносин з роботодавцем та відносин із закладом освіти щодо надання освітніх послуг. Трудові відносини цієї категорії працівників мають усі ознаки, притаманні будь-яким трудовим правовідносинам. Але разом з тим вони мають певні особливості, які зумовлюються поєднанням праці а навчанням і знаходять свій прояв у спеціальних правах й обов'язках суб'єктів трудових правовідносин. Так, для осіб, котрі поєднують працю з навчанням, передбачено систему особливих пільг, гарантій, обсяг і види яких залежать від типу закладу освіти, від форми навчання, а також від того, в якому класі та на якому курсі навчається
працівник. Крім закладів освіти, навчання громадян здійснюється і на підприємствах. Відносини щодо професійного навчання на виробництві регулюються трудовим правом. Закони та інші нормативно-правові акти про працю вирішують завдання сприяння працюючим громадянам у здобутті освіти шляхом створення на підприємствах, в установах і організаціях відповідних умов для навчання без відриву від роботи.
У нормативно-правових актах містяться норми, які, з одного боку, встановлюють різного роду пільги для працівників, котрі поєднують працю з навчанням, з іншого — регламентують права та обов'язки роботодавця і працівника з приводу організації професійного навчання та його юридичних наслідків. Такі правові норми утворюють самостійний інститут трудового права, норми якого регулюють відносини з приводу поєднання роботи І навчання та підвищення кваліфікації працівниками безпосередньо на виробництві, а також у закладах освіти різних форм власності. Основним у цих відносинах є те, що головним суб'єктом їх є найманий працівник (а не будь-який громадянин), який має свого роду "подвійний статус": або поєднує роботу з навчанням, з підвищенням кваліфікації, або укладає учнівський договір з роботодавцем про попереднє навчання з подальшим працевлаштуванням згідно з набутою професією, спеціальністю та кваліфікацією.
Пільги працівникам, котрі поєднують роботу з навчанням, виражаються в наданні їм більше вільного від роботи часу для успішного навчання та підвищення кваліфікації і передбачені главою XIV КЗпП України (статті 201—220) "Пільги для працівників, що поєднують роботу з навчанням". Такі пільги поділяють на групи за видами правовідносин: а) щодо надання відпусток; б) щодо робочого часу та відпочинку протягом робочого дня, тижня; в) щодо оплати вартості проїзду для складання екзаменаційної сесії; г) щодо режиму роботи і побутового обслуговування.
Право на пільги при поєднанні праці з навчанням виникає у працівника, якщо є адміністративний акт про його зарахування до закладу освіти. Надалі це право виникає за умови успішного навчання. Вважається, що успішно навчаються працівники, які склали всі заліки та іспити, передбачені навчальним планом, а також виконали лабораторні, письмові та інші роботи за дисцип-
Глава 16
лінами навчального плану певного семестру або склали кваліфікаційний іспит з виробничого навчання. Праву на пільги кореспондується обов'язок працівника успішно навчатися, цілеспрямовано використовувати вільний час, а власник підприємства чи уповноважений ним орган зобов'язаний надати пільги, передбачені законодавством.
Відповідно до ст. 202 КЗпП законодавець зобов'язує власника або уповноважений ним орган створювати необхідні умови для поєднання роботи з навчанням для осіб, котрі проходять виробниче навчання або навчаються в закладах освіти без відриву від виробництва. Це положення може слугувати базою для конкретних правил нормативного характеру й зобов'язань виконання умов, які передбачаються у колективному договорі. З переходом України до ринкової економіки і появою підприємств різних форм власності та видів господарської діяльності ця норма відіграє велику роль і виступає гарантом пільг для цієї категорії працівників. На жаль, не можна не помітити і того факту, що багато приватних підприємств намагаються зменшити обсяг пільг такого роду, а іноді — взагалі їх не надавати. Будемо сподіватися, що це тимчасове явище, властиве економічній кризі, оскільки власник підприємства повинен бути зацікавлений у високій кваліфікації своїх працівників. Більше того, одним із засобів забезпечення зростання кваліфікації працівників є організація відповідного навчання на виробництві.
В умовах зростання кількості незайнятого населення одним із заходів подолання безробіття є організація професійного навчання. До основних закладів, що здійснюють професійне навчання, відносять навчальні підрозділи підприємств. Тому питання організації професійного навчання на підприємствах набуло значення ще й з погляду забезпечення зайнятості населення.
Міжнародними нормами (Конвенцією МОП № 142, яку ратифіковано Указом Президії Верховної Ради Україна від 7 березня 1979 р. № 4414-9, та рекомендаціями МОП № 87, 117 і 150) на держави покладаються прийняття і розвиток політики та програм професійної орієнтації і професійної підготовки працівників в усіх сферах життя. Політика та програми професійної підготовки стимулюють і дають можливість всім особам розвиватися й застосовувати свої здібності до праці. Висока кваліфікація працівників стає також основою їх соціальної захищеності
Професійна підготовка, перепідготовка та підвищення кваліфікації___ 525
на ринку праці. Такі працівники є найбільш конкурентоспроможними.
Останнім часом в Україні різко загострилася проблема підготовки робочих кадрів, тому широко підтримується позиція щодо перегляду підходів до організації професійної підготовки і перепідготовки. Серед заходів з "реставрації" професійноїпідготовки на виробництві, що пропонуються фахінцями, потрібно виділити такі:
— впровадження для підприємств нормативів фінансових ви
трат на підготовку кадрів;
— скасування оподаткування коштів, спрямованих на фінан
сування всіх навчальних заходів:
— поширення заходів щодо організації навчання, стажуван
ня, підвищення кваліфікації працівників за кордоном, тим більше,
що постановою Кабінету Міністрів України від 4 березня 1996 р.
№ 287 затверджено Положення про умови матеріального забез
печення осіб, направлених за кордон на навчання, стажування,
для підвищення кваліфікації (зі змінами і доповненнями, внесе
ними постановою Кабінету Міністрів України від 13 липня
1998 р. № 1079 // Праця і зарплата. — 1998. — № 14) тощо.
Відносини щодо створення особливих умов праці працівникам, які поєднують навчання з роботою, регулюються КЗпП України (гл. XIV); щодо різних видів професійного навчання безпосередньо на виробництві — Положенням про професійне навчання кадрів на виробництві, затвердженим наказом Міністерства праці та соціальної політики України і Міністерства освіти і науки України від 26 березня 2001 р. (Праця і зарплата. — 2001. — № 16), Положенням про оплату праці за час виробничого навчання, перекваліфікації або навчання інших професій, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 28 червня 1997 p.; щодо проходження учнями виробничого навчання — Порядком надання робочих місць для проходження учнями, слухачами професійно-технічних навчальних закладів виробничого навчання та виробничої практики, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 7 червня 1999 р. №992.
На виконання Указу Президента України від 3 серпня 1999 р. № 958/99 "Про Основні напрями розвитку трудового потенціалу в Україні на період до 2010 року" та Заходів щодо сприяння підприємствам в організації професійного навчання кадрів на
Глава 16
виробництві, затверджених розпорядженням Кабінету Міністрів України від 24 січня 2001р. № 13-р, наказом Міністерства праці та соціальної політики України і Міністерства освіти і науки України від 26 березня 2001р. № 127/151 затверджено Положення про професійне навчання кадрів на виробництві. Цим актом значно упорядковано правове регулювання відносин у сфері виробничого навчання.
Професійне навчання працівників підприємства повинне мати безперервний характер і проводитись протягом їхньої трудової діяльності з метою поступового розширення та поглиблення їхніх знань, умінь та навичок відповідно до вимог виробництва.
На підприємства покладено обов'язок щодо визначення потреби в підготовці, перепідготовці та підвищенні кваліфікації кадрів у професійно-кваліфікаційному розрізі; створення навчально-виробничої бази для професійного навчання кадрів на виробництві; організацію навчального процесу; здійснення підбору педагогічних працівників та забезпечення підвищення їхнього професійно-кваліфікаційного рівня; розроблення відповідно до вимог виробництва робочих навчальних планів з професій та робочих навчальних програм з навчальних предметів на основі типових навчальних планів і типових навчальних програм та забезпечення їх виконання в повному обсязі та на належному рівні. У навчальний процес мають упроваджуватися сучасні технології навчання, у тому числі модульна, відкрите професійне навчання. Протягом виробничого навчання мають забезпечуватися вимоги з охорони праці.
Передбачено такі види професійного навчання кадрів на виробництві: первинна професійна підготовка робітників; перепідготовка робітників; підвищення кваліфікації робітників; підвищення кваліфікації керівних працівників та фахівців.
16.2. Організаційно-правові питання професійного навчання робітників
Первинна професійна підготовка робітників — це професійно-технічне навчання осіб, які раніше не мали робітничої професії, що забезпечує рівень професійної кваліфікації, необхідний для продуктивної професійної діяльності.
Професійна підготовка, перепідготовка та підвищення кваліфікації____________ 527
Первинна професійна підготовка робітників на виробництві здійснюється з числа осіб, зарахованих на роботу на підприємства учнями.
Положенням передбачено, що підготовка робітників із числа жінок або неповнолітніх громадян здійснюється лише за професіями, а також для робіт, на яких дозволяється використання їх праці. При цьому робиться посилання на Перелік важких робіт та робіт із шкідливими і небезпечними умовами праці, на яких забороняється застосування праці жінок, затвердженийнаказом Міністерства охорони здоров'я України від 29 грудня 1993 р. № 25 та Перелік важких робіт і робіт із шкідливими і небезпечними умовами праці, на яких забороняється застосування праці неповнолітніх, затверджений наказом Міністерства охорони здоров'я України від 31 березня 1994 р. №46.
Нормативний термін підготовки кадрів за робітничими професіями визначається навчальними планами та навчальними програмами і не повинен перевищувати одного року.
Професійна підготовка робітників на виробництві здійснюється шляхом курсового чи індивідуального навчання. При курсовому навчанні безпосередньо на підприємстві теоретичний курс учні (слухачі) вивчають у навчальних групах загальною чисельністю від 5 до ЗО осіб, а виробниче навчання здійснюється у два етапи: на першому етапі навчання проводиться в навчальній групі чисельністю 5—15 осіб під керівництвом викладача теоретичного навчання з числа фахівців підприємства (інструктора) або майстра виробничого навчання, якщо навчання здійснюється на створеній для цього навчально-виробничій базі; на другому етапі — на робочих місцях підприємства, атестованих за умовами праці, індивідуально під керівництвом не звільненого від основної роботи кваліфікованого робітника — інструктора виробничого навчання.
При індивідуальному навчанні робітник вивчає теоретичний курс самостійно та шляхом консультацій у викладачів теоретичного навчання. Виробниче навчання проводиться індивідуально на робочому місці під керівництвом інструктора виробничого навчання. Кожний робітник при індивідуальному навчанні на весь період виробничого навчання, а при курсовому — на другому етапі виробничого навчання забезпечується робочим місцем, оснащеним необхідним обладнанням, інструментами, сировиною та матеріалами.
Глава 16
Професійна підготовка, перепідготовка та підвищення кваліфікації
Первинна професійна підготовка робітників на виробництві здійснюється за робочими навчальними планами та програмами, що розробляються і затверджуються підприємствами на основі типових навчальних планів та типових навчальних програм, і завершується кваліфікаційною атестацією. Особам, які успішно пройшли кваліфікаційну атестацію, присвоюється кваліфікація "кваліфікований робітник" з набутої професії відповідного розряду (категорії) та видається свідоцтво про присвоєння робітничої кваліфікації, зразок якого затверджується Кабінетом Міністрів України.
Організація навчально-виробничого процесу, тривалість навчального тижня та навчального дня встановлюються відповідно до Закону України "Про професійно-технічну освіту", Кодексу законів про працю та Положення про організацію навчально-виробничого процесу в професійно-технічних навчальних закладах, затвердженого наказом Міністерства освіти України від 18 травня 1998 р. № 181 (Праця і зарплата. — 1999. — № 15).
Підготовка робітників, робота яких пов'язана з обслуговуванням об'єктів підвищеної небезпеки, здійснюється лише у формі курсового навчання. Особи, які закінчили навчання за цими професіями, проходять до початку самостійної роботи попереднє спеціальне навчання та перевірку знань з питань охорони праці відповідно до Типового положення про навчання з питань охорони праці, затвердженого наказом Держнаглядохоронпраці України від 17 лютого 1999 р. № 27.
Перепідготовка робітників — це професійно-технічне навчання, спрямоване на оволодіння іншою професією робітниками, які здобули первинну професійну підготовку.
Перепідготовка здійснюється: для навчання робітників, що вивільнюються у зв'язку з перепрофілюванням, реорганізацією підприємства тощо; для розширення їхнього професійного профілю, підготовки до роботи в умовах колективної форми організації праці; у разі потреби змінити професію у зв'язку з відсутністю роботи, що відповідає професії робітника, або втраті здатності виконувати роботу за попередньою професією.
Перепідготовка, як і первинна професійна підготовка, здійснюється шляхом курсового та індивідуального навчання і завершується кваліфікаційною атестацією. Особи з вищою освітою, які з певних причин оволодівають робітничими професіями, проходять навчання на загальних підставах.
Підвищення кваліфікації робітників — це професійно-технічне навчання робітників, що дає змогу розширювати і поглиблювати раніше здобуті знання, уміння і навички нарівні вимог виробництва чи сфери послуг.
Підвищення кваліфікації робітників здійснюєтьсяза такими формами: виробничо-технічні курси; курси цільового призначення; інші форми підвищення кваліфікації робітників,що визначаються підприємствами. Заняття на курсах проводятьсяв групах чисельністю від 5 до ЗО осіб або Індивідуально,Успішне закінчення курсів є необхідною умовою /мін припни пня робітникам вищого кваліфікаційного розряду (клш-у, китегорії) та професійного зростання.
Комплектування навчальних груп іт ниробничо-технічних курсах здійснюється переважно робітниками однієї професії одного або близьких рівнів кваліфікації,які мають стаж роботи за професією на цьому підприємстві не менше одного року. Тривалість навчання на виробничо-техиічних курсах визначається навчальними планами та програмами і не повинна перевищувати одного року.
Курси цільового призначення проводяться для вивчення робітниками нового обладнання, виробів, товарів, матеріалів, послуг, сучасних технологічних процесів, засобів механізації й автоматизації, що використовуються на виробництві, правил і вимог їх безпечної експлуатації, технічної документації, ефективних методів організації праці, питань економіки, законодавчих та нормативно-правових актів тощо. Заняття проводяться в групах чисельністю від 5 до ЗО осіб або індивідуально. Тривалість навчання на курсах цільового призначення встановлюється в обсязі не менше 8 навчальних годин. Навчання на курсах цільового призначення закінчується підсумковим заняттям, якщо інше не передбачено нормативно-правовими актами. Робітникам після закінчення курсу навчання видається посвідчення.
Навчальні плани та програми розробляються та затверджуються для виробничо-технічних курсів — підприємствами на основі державних стандартів професійно-технічної освіти або типових навчальних планів та програм; курсів цільового призначення — підприємствами, а в необхідних випадках центральними органами виконавчої влади або відповідними підрозділами місцевих органів виконавчої влади.
Глава 16
Періодичність навчання робітників на курсах підвищення кваліфікації встановлюється, як правило, не рідше одного разу на п'ять років.
16.3. Підвищення кваліфікації керівних працівників та фахівців
Підвищення кваліфікації керівників та фахівців здійснюється з метою удосконалення знань, умінь та навичок за наявною спеціальністю, оволодіння ними новими функціональними обов'язками й особливостями трудової діяльності в умовах ринкових відносин, освоєння основ менеджменту, маркетингу, удосконалення навичок управління сучасним виробництвом, раціональної та ефективної організації праці тощо.
Підвищення кваліфікації керівних працівників та фахівців здійснюється за такими формами: спеціалізація; довгострокове підвищення кваліфікації; короткострокове підвищення кваліфікації; стажування; інші форми.
Спеціалізація проводиться з метою набуття працівником додаткових спеціальних знань, умінь та фахових навичок у межах раніше набутої спеціальності за професійним спрямуванням виробничої діяльності без присвоєння кваліфікації та зміни освітньо-кваліфікаційного рівня. Спеціалізація здійснюється у відповідних навчальних закладах, її тривалість — не менше 500 годин.
Довгострокове підвищення кваліфікації передбачає оволодіння працівниками комплексом знань, умінь та навичок, що сприяють якісному виконанню ними своїх безпосередніх обов'язків, розширення зони компетенції за наявним чи новим місцем роботи, вивчення чинних нормативно-правових актів з питань, що належать до компетенції підприємства чи його підрозділу, насамперед з питань охорони праці, сучасних технологій виробництва, засобів механізації та автоматизації, передових методів організації праці, досвіду роботи кращих вітчизняних та зарубіжних підприємств тощо. Тривалість довгострокового підвищення кваліфікації встановлюється від 72 до 500 годин. Навчання здійснюється у закладах післядипломної освіти.
Періодичність довгострокового підвищення кваліфікації керів-
Професійна підготовка, перепідготовка та підвищення кваліфікації__ 531
них працівників та фахівців установлюється залежно від виробничої потреби, але не рідше одного разу на п'ять років. Першочерговому направленню на курси довгострокового підвищення кваліфікації підлягають керівні працівники та фахівці, прийняті на роботу, або в разі їх переміщення по службі.
Короткострокове підвищення кваліфікації керівних працівників та фахівців здійснюється з метою поглибленого вивчення ними певного напряму діяльності, зокремм і |ш;н модернізації, перепрофілювання чи структурної первбудопи підприємства, значних змін у нормативно-правовій Г>п:п, що рвгулювйого діяльність, з питань економіки, ділового монления тощо.
Тривалість короткострокового навчниті угтинонлюється підприємством залежно від мети та змісту тшчнльиої програми, але не більше 72 год. Навчально-програміїи документація для короткострокового підвищення кваліфікації розробляється та затверджується підприємством. У разі організації навчання на договірних умовах програма затверджується підприємством (навчальним закладом), яке здійснює навчальний процес, та погоджується із замовником. Періодичність короткострокового підвищення кваліфікації установлюється підприємством залежно від виробничої потреби.
Стажування передбачає засвоєння кращого вітчизняного та зарубіжного досвіду, набуття практичних умінь і навичок щодо виконання обов'язків на займаній посаді або на посаді вищого рівня. Стажування проводиться на підприємствах, в установах, організаціях як в Україні, так і за її межами за індивідуальним планом, який затверджується керівником підприємства чи підрозділу, що направляє працівника на стажування. Тривалість стажування становить не більше 10 міс. і визначається залежно від мети та виробничої потреби.
Форми підсумкового контролю визначаються навчальними планами та програмами, затвердженими та погодженими в установленому порядку.
За результатами:
— спеціалізації (як форми підвищення кваліфікації) працівникам видається диплом про перепідготовку без присвоєння кваліфікації, зразок якого затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 12 листопада 1997 р. № 1260 "Про документи про освіту та вчені звання" (зі змінами та доповненнями), із
Глава 16
Професійна підготовка, перепідготовка та підвищення кваліфікації
зазначенням у додатку до диплома отриманої спеціалізації в межах спеціальності та професії за дипломом;
— довгострокового підвищення кваліфікації — відповідне сві
доцтво, зразок якого затверджено постановою Кабінету Міністрів
України від 12 листопада 1997 р. № 1260 "Про документи про
освіту та вчені звання" (зі змінами та доповненнями);
— короткострокового підвищення кваліфікації — посвідчен
ня або довідка;
— стажування — довідка довільної форми, що видається за
місцем проходження стажування.
У разі виробничої потреби підприємства можуть застосовувати інші форми підвищення кваліфікації (семінари, семінари-практикуми, семінари-наради, "круглі столи" тощо).
Відповідні записи про професійне навчання робітників та підвищення кваліфікації керівних працівників та спеціалістів вносяться до трудової книжки працівника.
Професійне навчання працівників на виробництві здійснюють викладачі з числа керівників та фахівців підприємства, а також педагогічних та науково-педагогічних працівників навчальних закладів, майстри виробничого навчання (за умови курсового навчання), інструктори виробничого навчання з числа кваліфікованих робітників підприємства. Викладачі теоретичного навчання з числа керівних працівників та фахівців повинні мати вищу освіту та стаж роботи за спеціальністю не менше 3 років. До викладання теоретичних дисциплін можуть залучатися викладачі навчальних закладів, керівні працівники та фахівці інших підприємств, установ, організацій. Інструктори виробничого навчання з числа кваліфікованих робітників повинні мати стаж роботи за професією не менше 3 років та високі виробничі показники. Склад працівників, які залучаються до професійного навчання робітників на виробництві, щорічно затверджується наказом керівника підприємства за погодженням із профспілковим комітетом.
Кваліфікаційна атестація на підприємствах проводиться відповідно до Положення про порядок кваліфікаційної атестації та присвоєння кваліфікації особам, які здобувають професійно-технічну освіту, затвердженого наказом Міністерства праці та соціальної політики України та Міністерства освіти України від 31 грудня 1998 р. № 201/469.
Фінансування професійного навчання кадрів на виробництві здійснюється за рахунок коштів підприємства, а також за рахунок залучення внесків спонсорів, міжнародної технічноїдопомоги та інших джерел, передбачених чинним законодавством.Фінансування професійного навчання кадрів ті ;шмпнлення інших підприємств, організацій, установ здіисіінм:ті.і:я на договірних умовах за кошти замовника.
З метою вдосконалення підготовки, перепідготовкиі підвищення кваліфікації державних службовці н Кабінет МіністрівУкраїни затвердив зміни і доповнення до постанов ЩОДОпідготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації держанії их службовців (Про вдосконалення підготовки, перепідготовкаі підвищення кваліфікації державних службовців: Постанова Кибіне-ту Міністрів України від 16 квітня 1998 р. № 499 // Праця і зарплата. — 1998. — № 9. — С 6). Підвищення кваліфікації за акредитованими в установленому порядку професійними програмами здійснюються для державних службовців V—VII категорій:
1) центральних органів виконавчої влади — у вищих навчаль
них закладах відповідно до Переліку вищих навчальних закладів
з підготовки та перепідготовки фахівців органів виконавчої влади
та ринкової економіки, затвердженого постановою Кабінету
Міністрів України від 28 липня 1995 р. № 560 з доповненнями,
внесеними постановою Кабінету Міністрів України від 18 люто
го 1998 р. № 196, а також у підпорядкованих зазначеним орга
нам навчальних закладах підвищення кваліфікації;
2) місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого
самоврядування — у регіональних центрах підвищення кваліфі
кації державних службовців, створених згідно з Указом Прези
дента України від ЗО травня 1995 р. № 398 "Про систему підго
товки, перепідготовки та підвищення кваліфікації державних
службовців" та постановою Кабінету Міністрів України від 19 лю
того 1996 р. № 224 (ЗП України. — 1996. — № 7. — Ст. 223),
або, в окремих випадках, у навчальних закладах;
3) слухачі, які навчаються за заочною формою, користуються
пільгами, передбаченими для студентів вищих закладів освіти,
які навчаються без відриву від виробництва. На період підготов
ки магістерської роботи їм надається додаткова відпустка за міс
цем роботи терміном на два місяці.
Глава 16
Професійна підготовка, перепідготовка та підвищення кваліфікації
16.4. Матеріальне забезпечення та гарантії працівникам за час професійного навчання
Законодавством передбачено оплату праці, гарантії, компенсації, житлове забезпечення працівників, які проходять професійне навчання. Ці питання врегульовано постановою Кабінету Міністрів України від 28 червня 1997 р. № 695 "Про гарантії і компенсації для працівників, які направляються для підвищення кваліфікації, підготовки, навчання інших професій з відривом від виробництва" (Кодекс законів про працю з постатейними матеріалами // Бюлетень законодавства та юридичної практики України. — К.: Юрінком, 1997. — № 11—12), а також Положенням про умови матеріального забезпечення осіб, направлених за кордон на навчання, стажування, для підвищення кваліфікації, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 4 березня 1996 р. № 287 із змінами, внесеними постановою Кабінету Міністрів від 13 липня 1998 р. № 1079 (ЗП України. — 1996. — № 8. — Ст. 249; Праця і зарплата. — 1998. — № 14).
Зокрема, постановою Кабінету Міністрів України від 28 червня 1997 р. № 695 відповідно до статті 12 Закону України "Про оплату праці" встановлено для працівників, які направляються для підвищення кваліфікації, підготовки, перепідготовки і навчання інших професій з відривом від виробництва, такі мінімальні державні гарантії:
а) збереження середньої заробітної плати за основним місцем
роботи за час навчання. За вчителями та іншими працівниками
освіти, які направляються на курси і до інститутів удосконален
ня вчителів, зберігається середня заробітна плата за кожним міс
цем роботи;
б) оплата вартості проїзду працівника до місця навчання і назад;
в) виплата добових за кожний день перебування в дорозі у роз
мірі, встановленому законодавством для службових відряджень.
Іногороднім працівникам протягом першого місяця навчання до
бові виплачуються в розмірі, встановленому законодавством для
службових відряджень, а в наступні місяці, до закінчення термі
ну навчання, тим, хто одержує заробітну плату у розмірі менше
6 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, виплачується
стипендія в розмірі 20 % добових.
На час навчання працівники забезпечуються гуртожитком готельного типу. У разі відсутності гуртожитку відшкодування витрат, пов'язаних з наймом житлового приміщення, провадиться в порядку, встановленому законодавством для службових відряджень.
Оплата проїзду працівників, які направляються на навчання з відривом від виробництва, до місця навчання І назад, виплата добових за час перебування в дорозі й аа час навчання, стипендії, відшкодування витрат, пов'язаних з наймом ИСИТЛОЮГО приміщення, провадяться за місцем основної роботи.
За час проходження виробничого няпчшпої, перекваліфікації або навчання іншим спеціальностям працішшкпм виплачується заробітна плата в порядку і в розмірах, передбачених законодавством (ст. 207 КЗпП). Так, постановою Кабінету Міністрів України від 28 червня 1997 р. № 700 затверджено Положення про оплату праці під час виробничого навчання, перекваліфікації або навчання іншим професіям. Цим Положенням визначається порядок оплати праці учнів за час їх навчання і працівників за час їх перекваліфікації або навчання іншим професіям, що здійснюється підприємством, організацією та установою безпосередньо на виробництві.
При індивідуальному навчанні професії працівників з відрядною оплатою праці оплата роботи учнів провадиться: за 1-й місяць навчання — 75 % тарифної ставки І розряду відповідної професії, за 2-й місяць — 60, за 3-й місяць — 40, за 4-й і всі наступні місяці до закінчення терміну навчання, передбаченого програмою, — 20 % тарифної ставки І розряду відповідної професії. Крім того, за виготовлену учнями придатну продукцію нараховується заробітна плата за діючими на підприємстві тарифами і розцінками.
Оплата праці учнів при індивідуальному навчанні професії працівників з погодинною оплатою праці провадиться: за 1-й і 2-й місяці — 75 % тарифної ставки І розряду відповідної професії на підприємстві, за 3—4-й місяці — 80, за всі наступні, що передбачені програмою навчання, — 90 % тарифної ставки І розряду відповідної професії. В тому ж порядку оплачується праця учнів на роботах з відрядною оплатою праці, якщо виробниче навчання здійснюється на обладнанні, на якому працюють працівники, що навчають.
Глава 16
Професійна підготовка, перепідготовка та підвищення кваліфікації
Оплата праці учнів у разі навчання їх у бригаді провадиться: за 1-й місяць — 75 %, за 2-й місяць — 60, за 3-й місяць — 40, за 4-й та всі наступні місяці — 20 % тарифної ставки І розряду відповідної професії на підприємстві. Крім того, починаючи з 2-го місяця навчання, учням провадиться доплата до 100 % ставки І розряду відповідної професії на підприємстві з відрядного заробітку бригади. Виробнича бригада з відрядною оплатою праці, за згодою колективу бригади, може із загального заробітку бригади збільшувати доплату учням понад 100 % тарифної ставки І розряду. Порядок і розміри доплати учням визначаються колективом бригади залежно від їхнього трудового внеску в результати роботи бригади. Якщо учнів включено до складу бригади, котра працює на агрегаті, на якому випуск продукції у зв'язку зі збільшенням кількості працівників у бригаді не може бути збільшено, оплата праці учнів здійснюється в такому ж порядку, як і в разі навчання професій працівників з погодинною оплатою.
Оплата праці за час навчання професіям, яким відповідно до тарифно-кваліфікаційного довідника робіт і професій працівників І розряд не присвоюється, провадиться виходячи з тарифної ставки найнижчого розряду відповідної професії.
За жінками, які звільняються від виконання важких робіт та робіт зі шкідливими умовами праці, зберігається попередня заробітна плата на час навчання або перекваліфікації.
Оплата праці працівників за час їх перекваліфікації або навчання іншим професіям, що зумовлені потребами виробництва, провадиться: за 1-й місяць — 100 %, 2-й місяць — 70, 3-й місяць — 40 % їхнього середнього заробітку на попередньому місці роботи. Крім того, вказаним працівникам з 2-го місяця навчання за виготовлену ними придатну продукцію нараховується заробітна плата за діючими на підприємстві нормами і розцінками. У разі навчання вказаних працівників на обладнанні, на якому працюють робітники, що навчають, оплата за весь час навчання провадиться, виходячи із середнього заробітку за попереднім місцем роботи.
Оплата праці учнів за час навчання техніки безпеки та ознайомлення з гірничими виробками провадиться погодинно з розрахунку 50 % тарифної ставки, встановленої для робітників, які мають найнижчий розряд з професії, яку освоюють. Після закінчення навчання техніки безпеки та ознайомлення з гірничими виробками оплата праці тих, хто навчається, провадиться за
відрядною формою згідно з діючими на підприємстві нормами та розцінками. Якщо ті, хто навчаються, заробляють менше 50 % тарифної ставки, за перші 2 місяці їм провадиться доплата до 50 % зазначеної тарифної ставки. Починаючи з 3-го місяця навчання, оплата праці тих, хто навчається, проводиться за діючими на підприємстві нормами та розцінками без будь-якихдоплат. Оплата праці учнів, що навчаються професій робітників,зайнятих на підземних роботах, а також праці роПітникін :ш час навчання інших професій зазначених робітників мін- й інші особливості. Зумовлено це передусім характером вказаних робіт.
У період виробничого навчання на працівника поширюються загальні норми трудового права та спеціальні норми з виробничого навчання.
Рівень кваліфікації працівників є вагомим чинником економічних реформ, та, на жаль, на сьогодні багато в чому відстає від потреб ринкової економіки. Нині періодичність підвищення кваліфікації в Україні становить 16 років, тоді як у країнах Західної Європи і Японії — 3—5 років, а в Росії — 7—8 років. За даними фахівців Луганського НДІ соціально-трудових відносин, 4-річна перерва в роботі у нашій країні призводить до повної втрати працівником кваліфікаційних навичок і сприяє істотному подорожчанню вартості цієї робочої сили.
16.5. Пільги для працівників, які навчаються
у середніх та професійно-технічних закладах освіти
Для здобуття повної середньої освіти можуть створюватися вечірні (змінні) школи, класи, групи з очною, заочною формами навчання при загальноосвітніх школах. Працівники, котрі поєднують працю з навчанням у середніх закладах освіти, мають такі пільги.
1. Встановлення скороченого робочого часу. Для працівників, які успішно навчаються без відриву від виробництва в середніх загальноосвітніх вечірніх (змінних) школах, класах, групах з очною, заочною формами навчання при загальноосвітніх школах, на період навчального року встановлюється робочий тиждень скорочений на 1 робочий день або на відповідну кількість робочих годин (у разі скорочення робочого дня протягом тижня).
Глава 16
Професійна підготовка, перепідготовка та підвищення кваліфікації
Ці особи звільняються від роботи протягом навчального року не більш ніж на 36 робочих днів при 6-денному робочому тижні або на відповідну їм кількість робочих годин. Таким чином, право на скорочену тривалість робочого часу мають працівники, які успішно навчаються, та тільки в період навчального року, тривалість якого визначається самим закладом освіти, але не може бути меншою за 36 тижнів. При 5-денному робочому тижні кількість вільних від роботи днів змінюється залежно від тривалості робочої зміни зі збереженням кількості вільних від роботи годин. За час звільнення від роботи, вказаним особам виплачується 50 % середньої заробітної плати за основним місцем роботи, але не менше мінімального розміру заробітної плати (ст. 209 КЗпП). Мінімальна заробітна плата є державною соціальною гарантією, обов'язковою на всій території України для підприємств, установ та організацій незалежно від форм власності та господарювання. Розмір мінімальної заробітної плати встановлюється і переглядається відповідно до статей 9 та 10 Закону України від 24 березня 1995 р. "Про оплату праці".
В окремих випадках, коли за умовами виробництва (сезонний, роз'їзний характер роботи) названі особи не можуть регулярно користуватися вільними днями, власник підприємства або уповноважений ним орган може надавати їм вільні від роботи дні в підсумованому вигляді у міжсезонний період або в інший період найменшої зайнятості на виробництві у межах загальної кількості вільних від роботи днів, установлених законодавством. Графіки надання скороченого робочого дня, скороченого робочого тижня або вільних від роботи днів затверджуються власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом за погодженням з профспілковим комітетом, а також з урахуванням графіка занять або навчального плану школи, де навчаються працівники.
2. Звільнення від роботи без збереження заробітної плати. Керівники підприємств, установ, організацій можуть надавати без шкоди для виробничої діяльності підприємства працівникам, котрі навчаються в середніх загальноосвітніх вечірніх (змінних) школах, класах, групах з очною, заочною формами навчання при загальноосвітніх школах, за їх бажанням, у період навчального року 1—2 вільних від роботи дні на тиждень без збереження заробітної плати (ст. 210 КЗпП). Це право власника підприємства, а не його обов'язок.
3. Додаткова відпустка у зв'язку з навчанням у середніх
закладах освіти. Законом України "Про відпустки", що набрав
чинності з 1 січня 1997 p., передбачено різні види відпусток, один
з яких — додаткова відпустка у зв'язку з навчанням. Ці відпу
стки надаються для складання іспитів і заліків. Тривалість та
ких відпусток залежить від виду закладу ОСВІТИ; під форми на
вчання; від року, курсу або класу навчання; від мети, для якої
надається відпустка. За час вказаних відпусток за працівника
ми зберігаються їхнє робоче місце та середній заробіток ст. 217
КЗпП у редакції Закону від 18 вересня 1993 р.
Згідно із Законом України "Про освіту", старша школа — це школа 3-го ступеня, що забезпечує повну середню освіту. Основна школа — це школа 2-го ступеня, що забезпечує базову середню освіту. На період складання випускних іспитів в старшій школі працівникам надається додаткова оплачувана відпустка тривалістю 23 календарних дні, а в основній — 10 календарних днів. На час складання перевідних іспитів у основній та старшій школі — від 4 до 6 вільних від роботи днів зі збереженням заробітної плати за основним місцем роботи без урахування вихідних, що означає — святкові та неробочі дні в рахунок цих 4— 6 днів не входять і не враховуються вихідні дні. Тривалість відпустки може бути збільшена за рахунок святкових і неробочих днів, але оплаті підлягають тільки передбачені законодавством 4—6 календарних днів (ст. 210 КЗпП).
Бажаючим надається право та створюються умови для прискорення закінчення середньої загальноосвітньої школи шляхом складання іспитів екстерном. Порядок складання іспитів екстерном для отримання документа про загальну середню освіту регулюється Положенням "Про індивідуальне навчання в системі загальної середньої освіти", затвердженим наказом Міністерства освіти України від 1 липня 1993 р. (зареєстрований у Міністерстві юстиції 26 липня 1993 p.). Особам, допущеним до іспитів у порядку екстернату за основну і старшу школу, надається додаткова оплачувана відпустка — відповідно 21 і 28 календарних днів. На час додаткової відпустки у зв'язку з навчанням за працівником за основним місцем роботи зберігається середня заробітна плата.
4. Час надання щорічних відпусток працівникам, які навча
ються в середніх закладах освіти. Працівникам, які навчають-
Глава 16
Професійна підготовка, перепідготовка та підвищення кваліфікації
ся в середніх загальноосвітніх вечірніх (змінних) школах, класах, групах з очною, заочною формами навчання при загальноосвітніх школах, щорічні відпустки, за їх бажанням, надаються з таким розрахунком, щоб їх можна було використати до початку навчання в цих установах. Право на таку пільгу мають всі працівники, котрі навчаються в середніх закладах освіти незалежно від того, успішно працівник навчається чи ні.
Пільги для працівників, які навчаютьсяу професійно-технічних закладах освіти.Основною ланкою системи професійно-технічної освіти є професійно-технічні училища, до яких належать: професійно-художні училища, вищі професійно-технічні училища та інші види закладів. На виконання ст. 26 Закону України "Про професійно-технічну освіту" Мінпраці з Міносвіти України розроблено і затверджено спільним наказом від 31 грудня 1998 р. № 201/469 Положення про порядок кваліфікаційної атестації та присвоєння кваліфікації особам, які здобувають професійно-технічну освіту. Дію Положення поширено на професійно-технічні та інші навчальні заклади, підприємства, установи, організації незалежно від форм власності та підпорядкування іна фізичних осіб, які здобувають у них професійно-технічну освіту. Воно визначає єдиний порядок організації і проведення кваліфікаційної атестації та присвоєння кваліфікації особам, що запобігає появі на ринку праці робітників, підготовка яких не відповідає вимогам державних стандартів.
Особам, які завершили повний курс первинної професійної підготовки й успішно пройшли кваліфікаційну атестацію, за рішенням кваліфікаційної комісії присвоюється кваліфікація "кваліфікований робітник" з набутої професії, спеціальності, спеціалізації відповідного розряду (класу, категорії) і видається диплом встановленого зразка. Кваліфікаційні розряди (класи, категорії) з набутих професій, що присвоєні особам за результатами кваліфікаційної атестації, є обов'язковими для всіх підприємств, установ, організацій.
Особам, які завершили повний курс навчання в акредитованому вищому професійному училищі, іншому професійно-навчальному закладі III атестаційного рівня й успішно пройшли кваліфікаційну атестацію, за рішенням кваліфікаційної комісії може присвоюватися кваліфікація "молодший спеціаліст" і ви-
даватися диплом встановленого зразка (Положення про освітньо-кваліфікаційні рівні (ступеневу освіту), затвердженепостановою Кабінету Міністрів України від 20 січня 1998 р. № 65).
Наявність вечірніх відділень професійно-технічних закладів освіти дає можливість працівникам поєднувпти роботу:t навчанням.
1. Встановлення скороченого робочого часи. Для ЦІЄЇкатегорії
працівників встановлюється скорочений робочий тиждень або
скорочена тривалість щоденної роботи ;іі вберіЖвНЯЯМзаробіт
ної плати у встановленому порядку.
2. Надання додаткової оплачуваної пн)чп/ст і, и. І [рацівникам,
котрі успішно навчаються на вечірніх відділеннях професійно-
технічнихзакладів освіти, надається додаткова оплачувана відпу
сткадля підготовки та складання ІСПИТІ! вагальНОЮтришілістю
35 календарних днів протягом року. Нн час додаткової відпуст
ки у зв'язку з навчанням, за працівником зберігаєтьсясередня
заробітна плата за основним місцем роботи.Необхідно підкрес
лити, що раніше така відпустка була тривалістю до 30 робочих
днів протягом року зі збереженням за щшцівником 50 % серед
ньої заробітної плати за основним місцем роботи, але не нижче
встановленого мінімального розміру заробітної плати. Законом
України від 18 вересня 1998 р. кількість пільг збільшено.
3. Обмеження надурочних робіт. Забороняється залучати до
надурочних робіт у дні занять працівників, що навчаються без
відриву від виробництва в професійно-технічних закладах осві
ти. Стосовно працівників, які навчаються без відриву від вироб
ництва у вищих навчальних закладах, правило про заборону
залучати їх до надурочних робіт у дні занять може бути перед
бачене колективним договором.
4. Час надання щорічних відпусток. Працівникам, котрі на
вчаються без відриву від виробництва в закладах освіти, щорічні
відпустки можуть, за їх бажанням, приєднуватися до часу наста
новних занять, виконання лабораторних робіт, складання заліків
та іспитів, часу підготовки та захисту дипломного проекту та
інших робіт, передбачених навчальною програмою. Право вима
гати приєднання щорічної відпустки до сесії мають працівники
і в тих випадках, коли у них немає доказів про те, що вони успіш
но навчаються.
Крім того, право на щорічну відпустку, яка буде приєднана до часу настановчих занять, складання заліків та іспитів тощо, пов-
Глава 16
Професійна підготовка, перепідготовка та підвищення кваліфікації
ною тривалістю за перший рік роботи виникає до настання 6-мі-сячного терміну безперервної роботи на даному підприємстві, в установі, організації. У цьому випадку право на щорічну відпустку мають тільки ті працівники, котрі успішно навчаються, та тільки за умови її приєднання до часу проведення навчальних заходів.
16.6. Пільги для працівників, які навчаються у вищих закладах освіти та аспірантурі
До вищих навчальних закладів належать технікум, училище, коледж, інститут, консерваторія, академія, університет. Згідно із Законами України "Про освіту" та "Про вищу освіту", підготовка фахівців у вищих закладах освіти може здійснюватися без відриву від виробництва. Працюючим надана можливість її набуття — через широко розвинену мережу вечірнього та заочного навчання. Той, хто в основному віддає перевагу самостійній роботі, навчається заочно. На допомогу заочникам організуються лекції та практичні заняття, проводяться консультації. Контроль за навчанням при заочній формі здійснюється шляхом рецензування письмових завдань, передбачених навчальним планом, та прийомом іспитів. Екзаменаційні сесії проводяться в терміни, визначені закладом освіти. Інший порядок навчання встановлено для вечірньої форми навчання. Відвідування занять є обов'язковим для студентів.
Аспірантура — основна форма підготовки наукових і науково-педагогічних кадрів у вищих закладах освіти та НДІ, яка передбачена для підготовки аспірантів і підготовки кандидатської дисертації за відповідною галуззю знань.
Основні пільги, що надаються для цієї категорії працівників, такі.
1. Відпустка без збереження заробітної плати. Працівникам, допущеним до вступних іспитів у вищі заклади освіти, надається відпустка без збереження заробітної плати тривалістю 15 календарних днів без урахування часу, необхідного для проїзду до місцезнаходження закладу освіти і назад. Ця відпустка надається незалежно від рівня акредитації закладу освіти. Підставою для її надання є заява абітурієнта та повідомлення закладу освіти про допуск до вступних іспитів. Витрати на проїзд несе працівник.
Працівникам, які навчаються без відриву від виробництва на підготовчих відділеннях при вищих закладах освіти, у період навчального року, за їх бажанням, може надаватися один вільний від роботи день на тиждень без збереження заробітної плати. Для складання випускних іспитів їм надається додаткова відпустка без збереження заробітної плати тривалістю 15 календарних днів (ст. 214 КЗпП).
2. Надання додаткової оплачуваної відпустки. Працівникам, які успішно навчаються без відриву від вироГнпщтші у нищих закладах освіти з вечірньою і заочною формами навчання, надаються додаткові оплачувані відпустки:
а) на період настановних занять, виконання лабораторних робіт,
складання заліків та іспитів для тих, хто навчається на 1-му і
2-му курсах у вищих закладах освіти:
— І і II рівнів акредитації із вечірньою формою навчання —
10 календарних днів щорічно;
— III і IV рівнів акредитації із вечірньою формою навчання —
20 календарних днів щорічно;
— незалежно від рівня акредитації із заочною формою навчан
ня — ЗО календарних днів щорічно;
б) на період настановних занять, виконання лабораторних робіт,
складання заліків та іспитів для студентів на 3-му і наступних
курсах у вищих закладах освіти:
— І і II рівнів акредитації із вечірньою формою навчання —
20 календарних днів щорічно;
— III і IV рівнів акредитації із вечірньою формою навчання —
30 календарних днів щорічно;
— незалежно від рівня акредитації із заочною формою навчан
ня — 40 календарних днів щорічно;
в) на період складання державних іспитів у вищих закладах
освіти незалежно від рівня акредитації — ЗО календарних днів;
г) на період підготовки і захисту дипломного проекту (робо
ти) студентам, які навчаються у вищих закладах освіти із вечір
ньою і заочною формами навчання І і II рівнів акредитації —
2 місяці, а у вищих закладах освіти III і IV рівнів акредитації —
4 місяці.
Підставою для надання додаткової відпустки є довідка — виклик закладу освіти на сесію із зазначенням часу її проведення. Працівникам, допущеним до складання вступних іспитів в ас-
Глава 16
пірантуру з відривом або без відриву від виробництва, для підготовки та складання іспитів надається один раз на рік додаткова оплачувана відпустка з розрахунку 10 календарних днів на кожний іспит. Особам, які вступають до аспірантури з одним або кількома складеними кандидатськими іспитами, надається додаткова оплачувана відпустка для складання вступних іспитів, що залишились, із розрахунку 10 днів на кожний іспит. Особи, які склали всі кандидатські іспити, правом на додаткову відпустку для складання вступних іспитів до аспірантури за місцем роботи не користуються.
До відпустки не включається час проїзду від місця роботи вступника до аспірантури, до місцезнаходження вищого навчального закладу, наукової установи і назад. Витрати на проїзд та проживання несе вступник. Документом, який засвідчує право вступника до аспірантури на додаткову оплачувану відпустку, є повідомлення приймальної комісії за підписом керівника вищого навчального закладу, наукової установи про його допуск до складання вступних іспитів (п. 38 Положення про підготовку науково-педагогічних і наукових кадрів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 1 березня 1999 р. № 309).
Працівникам, які навчаються без відриву від виробництва в аспірантурі, й таким, що успішно виконують індивідуальний план підготовки, надається додаткова оплачувана відпустка тривалістю 30 календарних днів (ст. 216 КЗпП, ст. 15 Закону України "Про відпустки"). До щорічної відпустки не включається час проїзду від місця роботи аспіранта до місцезнаходження вищого навчального закладу, наукової установи і назад. Витрати на проїзд несе аспірант (п. 42 Положення про підготовку науково-педагогічних і наукових кадрів).
На час відпусток у зв'язку з навчанням за працівником за основним місцем роботи зберігається середня заробітна плата (ст. 217 КЗлП).
3. Надання вільних від роботи днів. Надання вільного від роботи часу має цільову спрямованість — створення кращих умов для навчання та підготовки працівників, які поєднують роботу з навчанням у вищих закладах освіти. Працівникам, які навчаються на останніх курсах вищих закладів освіти, протягом 10 навчальних місяців перед початком виконання дипломного проекту (роботи) або складання державних іспитів надається щотижня при
Професійна підготовка, перепідготовка та підвищення кваліфікації___ 545
6-денному робочому тижні один вільний від роботи день для підготовки до занять з оплатою його в розмірі 50 % одержуваної заробітної плати, але не нижче мінімального розміру заробітної плати. При 5-денному робочому тижні кількість вільних від роботи днів змінюється залежно від тривалості робочої аміниза умови збереження кількості вільних від роботи годин, а також,за їх бажанням, можуть бути додатково надані ще 1—2 вільних від роботи дні на тиждень без збереження заробітної плати. І [рецівникам,які навчаються без відриву від виробництнп и аспірпитурі, за їх бажанням протягом 4 років навчання надається один нілг.ний від роботи день на тиждень з оплатою його в розмірі 50 % середньої заробітної плати. Крім того, працівникам, що навчаються в аспірантурі, за їх бажанням надається ще один вільний від роботи день на тиждень без збереження заробітної плати (ст. 218 КЗпП).
4. Встановлення відпусток у зв'язку з навчанням. Для працівників, які навчаються у вищих закладах освіти з вечірньою та заочною формами навчання, де навчальний процес має свої особливості, законодавством може бути встановлена інша тривалість відпусток у зв'язку з навчанням (ст. 15 Закону України "Про відпустки"). Так, постановою Кабінету Міністрів України від 28 червня 1997 р. № 634 затверджено "Порядок, тривалість та умови надання щорічних відпусток працівникам, які навчаються у вищих закладах освіти з вечірньою та заочною формами навчання, де навчальний процес має свої особливості".
Для працівників, які успішно навчаються у вищих закладах освіти за наведеними нижче напрямками підготовки, де навчальний процес має свої особливості, крім відпусток, передбачених ст. 15 Закону України "Про відпустки", надаються:
а) культура (народна художня творчість), музичне мистецтво —
щорічно 10 календарних днів зі збереженням заробітної плати
та 10 календарних днів без збереження заробітної плати;
б) театральне мистецтво, кіномистецтво, телемистецтво —■
щорічно 20 календарних днів зі збереженням заробітної плати
та 10 календарних днів без збереження заробітної плати;
в) філологія (мова та література) — щорічно 10 календарних
днів без збереження заробітної плати.
Ці відпустки надаються тільки на період настановних занять, виконання лабораторних робіт, складання заліків та іспитів. Крім того, вищим закладам освіти у разі необхідності надано право
Глава 16
перерозподіляти ці додаткові відпустки між курсами навчання в межах загальної тривалості навчального процесу.
5. Надання творчої відпустки. Творча відпустка надається працівникам для закінчення дисертаційних робіт, написання підручників та в інших випадках, передбачених законодавством. Тривалість, порядок, умови надання та оплати творчих відпусток встановлюються Кабінетом Міністрів України (ст. 16 Закону України "Про відпустки"). Так, постановою Кабінету Міністрів України від 19 січня 1998 р. № 45 "Про затвердження умов, тривалості, порядку надання та оплати творчих відпусток" регулюється порядок надання творчих відпусток працівникам підприємств, установ та організацій незалежно від форм власності за основним місцем роботи для закінчення написання дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата або доктора наук тривалістю до 3 місяців — для кандидатської, а для докторської — до 6 місяців. Така відпустка надається на підставі заяви працівника та рекомендації наукової ради центрального органу виконавчо: влади чи вченої ради вищого закладу освіти III—IV рівня акредитації або НДІ про доцільність надання творчої відпустки. Для отримання такої рекомендації працівник повинен виступити з науковою доповіддю на засіданні кафедри, де відбувається наукова робота. Крім того, така відпустка може бути надана для написання підручника — до 3 місяців. Підстава — заява працівника та довідка видавництва про включення підручника або наукової роботи до плану випуску видань на поточний рік. Якщо це авторський колектив — письмова заява, підписана всіма членами колективу. На час творчої відпустки за працівником зберігаються місце роботи та заробітна плата. Порядок обчислення середньої заробітної плати встановлюється відповідно до чинного законодавства.
6. Оплата проїзду до місцезнаходження вищого закладу освіти. Всі працівники, що проживають не за місцем знаходження закладу освіти, користуються правом на оплату проїзду. На власника незалежно від форми власності підприємства покладається обов'язок оплатити проїзд працівника до місцезнаходження закладу освіти.
Власник або уповноважений ним орган оплачує працівникам, які навчаються у вищих закладах освіти з вечірньою або заочною формами навчання, проїзд до місцезнаходження закладу освіти і назад один раз на рік на настановчі заняття, для виконання
Професійна підготовка, перепідготовка та підвищення кваліфікації____ 547
лабораторних робіт і складання заліків та іспитів — у розмірі 50 % вартості проїзду. Треба зауважити, що в КЗпП немає обмежень щодо виду транспорту та класу вагона (каюти). У такому ж розмірі провадиться оплата проїзду для підготовки і захисту дипломного проекту (роботи) або складання державних іспитів,
Успішне проходження виробничого навчання, закінчення закладу освіти може свідчити про кваліфікацію працівника чи про її підвищення, що дає сподівання на високоякісну працю та переваги щодо просування по роботі. При підвищенні кваліфікаційних розрядів та просуванні по роботі повинне враховуватися успішне навчання працівників без відриву від виробництва, здобуття ними вищої або професійно-технічної освіти. Для стимулювання підвищення кваліфікації, здобуття професійної та вищої освіти законодавець повинен чітко закріпити для цієї категорії працівників суб'єктивне право на переваги перед іншими працівниками на підвищення кваліфікаційних розрядів та просування по роботі
7. Просування по роботі — це переведення на більш відповідальну та високооплачувану посаду (роботу), яка потребує не тільки певного досвіду, а й відповідної освіти і кваліфікації. Воно може здійснюватися не тільки після закінчення закладу освіти, а Й у процесі навчання.
Необхідно зауважити, що в найбільш відповідальний період навчання — останній рік, коли складаються державні іспити і захищаються дипломні проекти, пільги щодо скорочення робочого часу більші, ніж на перших курсах вищих навчальних закладів або в невипускних класах середніх загальноосвітніх шкіл.
У практиці підприємств різних форм власності широко застосовується укладення з працівниками договорів на скерування їх на навчання до вищих навчальних закладів на контрактній основі. У договорі передбачається, що підприємство оплатить навчання працівникові, а той у свою чергу зобов'язується відпрацювати на підприємстві визначену угодою кількість років. Вважаємо, що в цьому випадку ми маємо справу з цивільно-правовим договором і, відповідно, — з цивільними правовідносинами. За умови укладення такого договору працівник зобов'язаний виконати умови договору і відпрацювати встановлений період на конкретному підприємстві. В іншому випадку власник підприємства має право вимагати від працівника відшкодування витра-
Глава 16
Професійна підготовка, перепідготовка та підвищення кваліфікації
чених коштів. Як відомо, Конституцією України передбачено безоплатне отримання освіти у державних та комунальних закладах освіти. Проте освіта у сучасних умовах надається і на умовах її оплати. Працівник має право вибору, в усякому випадку — юридичне. Якщо він обрав цивільний спосіб забезпечення свого права на освіту, то і наслідки виникають цивільно-правові. З іншого боку, видається, від молодого фахівця не можна вимагати відшкодування коштів, витрачених державою на його підготовку, якщо він вчився на бюджетній формі, а надалі відмовився працювати за скеруванням навчального закладу. Держава — особливий суб'єкт, вона виступає як гарант і здійснює фінансове забезпечення з бюджету або спеціальних фондів тих соціальних прав людини і громадянина, які надаються за Конституцією безоплатно.
Проблеми професійної підготовки, підвищення кваліфікації та перепідготовки є в кожній країні. Так, у Швеції система професійної освіти перебуває під постійним контролем підприємців та профспілок. Професійне навчання без відриву від виробництва в Німеччині та Франції включає практичну підготовку на підприємстві й теоретичний курс у професійно-технічних школах або спеціалізованих центрах. Таке поєднання практичного навчання з теоретичним курсом має тривалість у середньому близько трьох років. У Німеччині передбачено надання субсидій підприємствам, що здійснюють професійну підготовку молоді за системою наставник — учень. У Франції після ухвалення Закону про професійну підготовку в 1984 р. питання професійної підготовки, підвищення кваліфікації працівників стало обов'язковим при укладанні колективних договорів. В угодах з впровадженням новітніх технологій у Франції передбачено умови про підвищення кваліфікації та перепідготовку працівників (Бондарчук К. Професійне навчання незайнятого населення (досвід зарубіжних країн) // Соціальний захист. — 1999. — № 4. — С 67—74).
У Росії роботодавець має право на відшкодування витрат у зв'язку з наданням пільг працівникам, які навчаються без відриву від виробництва в закладах освіти, з Федерального фонду освіти. Важливим та істотним кроком, на думку деяких фахівців, повинен стати процес поновлення діяльності міжшкільних навчальних комбінатів для надання молоді можливості придбання професії в школі.
Контрольні запитання і завдання
1. Дайте загальну характеристику організації виробничого
навчання.
2. У яких формах здійснюються підвотовКпі підвищення
кваліфікації кадрів безпосередньо на вироби чцгтп'
3. Назвіть види пільг, що надаються працівникам,які поєдну
ють роботу з навчанням.
Теми рефератів
1. Правове регулювання професійноюнавчання на вироб
ництві.
2. Пільги для працівників, які навчаються у середніх закла
дах освіти.
3. Пільги для працівників, які навчаються у вищих закладах
освіти.
Література
1. Білецький С, Хохлюк П. Державне регулювання в системі
підготовки кадрів: Зарубіжний досвід // Україна: аспекти пра
ці. — 1996. — №2—3.
2. Бондарчук К. Професійне навчання незайнятого населення
(досвід зарубіжних країн) // Соціальний захист. — 1999. —
№4. — С 67—74.
3. Грішанова О. Проблеми ринкової трансформації освіти та
професійної підготовки // Україна: аспекти праці. — 1998. —
№ 1. — С. 26—28.
4. Кязимов К.Г., Новиков П.Н. Профессиональное обучение
незанятого населения в России и Швеции: Учеб.-метод, посо
бие. — М.: Русь, 1996.
5. Сова В, Продуктивність праці і кваліфікація працівників //
Праця і зарплата. — 1998. — № 9. — С 16—17.
Індивідуальні трудові спори
Глава 17
ІНДИВІДУАЛЬНІ ТРУДОВІ СПОРИ
17.1. Індивідуальні трудові спори: поняття, види, причини виникнення та способи вирішення
Згідно з Конституцією України права і свободи людини і громадянина захищаються судом, правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, а юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини у державі (ст. 55, 124 Конституції України).
У процесі трудової діяльності між працівниками і роботодавцями виникають розбіжності. Причини виникнення трудових спорів, як правило, мають суб'єктивний характер. Частіше вони пов'язуються з неправильним розумінням норм права, внаслідок чого може мати місце неправильне застосування законодавства, яке тягне обмеження, порушення прав працівників. Застосовувати сучасне трудове законодавство складно, оскільки законодавство швидко змінюється, а кількість нормативно-правових актів невпинно зростає. Одним з недоліків сучасного соціального законодавства є його наднормативність. Це розцінюється фахівцями як недолік системи права. Окрім того, внаслідок реформування суспільних відносин у соціальній сфері, у тому числі й у сфері праці, приймаються акти, якими упроваджуються в суспільну практику нові ринкові принципи. Водночас непоодинокі випадки, коли зміни вносяться до однієї статті й не вносяться до іншої, яка також регулює ці відносини. Виникає колізія норм
права. Нові акти часто діють поряд зі старими, і не завжди можна однозначно відповісти, якій саме нормі надається пріоритет. Читач сам мав можливість пересвідчитися в суперечливості або недосконалості правового регулювання з окремих питань. У такій складній юридичній ситуації роботодавець своїми діями може спричинити правовий спір.
Поряд із причинами суто юридичного характеру є причини економічного характеру. Внаслідок економічної нестабільності, фінансової кризи виникли умови для використання трудових відносин у тіньовій або в напівтіньовій економіці, коли лиші' частинатрудових відносин легально оформлена. Існування безробіття зумовлює пріоритетне становище роботодавця, який може диктувати свої умови праці найманому працівникові. Такий працівник змушений приймати незаконні умови, але він потенційно завжди готовий стати суб'єктом трудового спору, і часто таки реалізує своє право на судовий захист. Нарешті, досить випадків, коли трудовий спір виникає внаслідок свідомого порушення роботодавцем норм законодавства. Свідченням цього є значна кількість трудових спорів з приводу стягнення з роботодавця невиплаченої заробітної плати, не-проведення розрахунку при звільненні, невиплати компенсації за невикористану щорічну відпустку тощо.
Трудові спори розглядають як такі, що пов'язані з застосуванням чинного трудового законодавства, або такі, що виникають з приводу встановлення чи зміни умов праці. Перша група спорів виникає внаслідок неправильного розуміння роботодавцем конкретної норми права або свідомого її порушення і є спором юридичного характеру. Друга — виникає внаслідок конфлікту економічних інтересів, коли сторони спору займають різні позиції з приводу можливого встановлення нових умов праці чи зміни існуючих, такі спори мають економічний характер. Як перша, так і друга група суперечностей можуть бути врегульовані шляхом безпосередніх переговорів працівника і роботодавця та досягнення на цій основі взаємної згоди. В такому разі трудовий спір як такий не виникає. Якщо ж порозуміння з приводу спірного питання не було досягнуто, і зацікавлена сторона передає справу на розгляд компетентного органу, виникає трудовий спір. Моментом виникнення індивідуального трудового спору є звернення із заявою до відповідного органу, що наділений повноваженнями щодо розгляду трудового спору.
Глава 17
Індивідуальні трудові спори
Отже, трудовим спором є неврегульовані шляхом безпосередніх переговорів між працівником і роботодавцем розбіжності з приводу застосування норм трудового законодавства або встановлення чи зміни умов праці, із заявою про розгляд яких працівник або роботодавець звернулися до компетентного органу з розгляду трудових спорів.
Трудові спори підлягають класифікації.
За суб'єктним критерієм спори поділяються на індивідуальні і колективні. За критерієм предмета спору — на спори про застосування норм права (юридичні спори) і спори про встановлення умов праці (економічні спори). За способом розгляду спори поділяються на позовні (такі, що можуть розглядатися шляхом подання позову до суду) і непозовні (такі, що розглядаються в іншому, установленому законом порядку, як правило, це арбітражно-третейська процедура).
Прикладами спорів про застосування норм права є спори про накладення дисциплінарного стягнення, про стягнення заробітної плати, про переведення на іншу роботу, про притягнення до матеріальної відповідальності тощо.
Важливо також уточнити, що мається на увазі під виразом "застосування норм права". У цьому разі йдеться не лише про норми, встановлені у законах та підзаконних нормативно-правових актах, прийнятих компетентними органами держави, а й про локальні норми права, закріплені у колективному договорі конкретного підприємства, у локальному положенні про преміювання тощо. Локальні норми, прийняті роботодавцем у межах і в порядку визначених законом разом з виборним органом первинної профспілкової організації, або з участю такого органу, є не менш обов'язкові до виконання, ніж норми закону. Тому положення колективного договору, наприклад, про встановлення додаткової відпустки за ненормований робочий день для завідувача юридичного відділу, має не менш обов'язкову силу, ніж положення Закону "Про відпустки".
Індивідуальний спір виникає між роботодавцем і окремим працівником. Причому на стороні позивача може бути як працівник (наприклад, працівник вважає, що його незаконно звільнили з роботи, або незаконно затримують виплату заробітної плати тощо), так і роботодавець (наприклад у разі пред'явлення позову до працівника про стягнення шкоди, заподіяної майну ро-
ботодавця, або про стягнення шкоди, завданої розголошенням комерційної таємниці, достроковим розірваннямконтракту без поважних причин тощо).
Спори про встановлення нових або про ЗМІНУ існуючих умов праці є спорами іншого роду. Якщо попередні спори були пов'язані з конкретним правом, встановленим у юридичнійнормі, то цей вид трудових спорів пов'язаний 8 оимопши сторін встановити кращі умови праці, ніж це передГнічіміп ;шк»ном. І.Я. Ки-сельов з цього приводу сформулював критерій розрізнення: кінець економічного спору залежить від співвідноишпті сторін і може дати одній з них економічну вигоду, додаткові права і пільги; кінець юридичного спору — здійснення тлумачення і реалізація чинного права (Киселев И.Я. Цит. соч. — С. 265).
У зв'язку з цим виникає питання, у який спосіб мають бути розв'язані економічні питання, і в який — юридичні. Чи можливо в принципі ставити питання про судовий порядок розгляду економічних спорів, спорів про встановлення умов праці? Зазвичай конфлікти економічних інтересів врегульовуються у погоджувальному порядку на основі досягнення компромісу між спірними сторонами. В такому випадку розгляд здійснюється на основі принципів справедливості, взаємних уступок, доцільності, суспільної та взаємної вигоди сторін, компромісів. На відміну від цього, спір про право юридичне вирішується на основі принципу не доцільності, а законності. Це дає підставу вважати, що для спорів про встановлення або зміну існуючих умов праці судовий порядок розгляду є непридатним. Ці спори мають вирішуватися в такому порядку, що передбачає примирно-третейську процедуру, оскільки суд не втручається у компетенцію суб'єктів щодо укладення угоди про встановлення умов праці. Завданням законодавства у цій сфері є регламентація процедури розгляду спору шляхом встановлення процедурних норм. І лише порушення встановленої законом примирно-третейської процедури є предметом судового захисту.
Практика свідчить, що спори про встановлення умов праці, як правило, мають колективний характер, є колективними трудовими спорами. Порядок розв'язання таких спорів врегульовано спеціальним Законом України "Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)". Разом з тим, мають місце й індивідуальні спори про встановлення нових або зміну існую-
Глава 17
Індивідуальні трудові спори
чих умов праці, наприклад, про встановлення у трудовому договорі конкретного розміру окладу за штатною посадою, про встановлення додаткової оплати праці працівникові, про встановлення певного кваліфікаційного рангу, категорії, про присвоєння кваліфікаційного розряду робітникові тощо. Між тим, у законодавстві не визначено порядок розгляду таких спорів.
Автори Науково-практичного коментарю до законодавства України про працю вважають, що нині в Україні спори про встановлення умов праці мають розглядатися в порядку, встановленому для розгляду індивідуальних трудових спорів. При цьому автори посилаються на те, що Законом України "Про внесення змін і доповнень, що стосуються розгляду індивідуальних трудових спорів, до Кодексу законів про працю Української РСР та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів" від 18 лютого 1992 р. ст. 242 КЗпП, яка передбачала порядок вирішення спорів про встановлення умов праці або зміну встановлених умов праці шляхом прийняття рішення власником і профспілковим органом, була виключена (див.: Стычин-ский Б.С., Зуб И.В., Ротань В.Г. Научно-практический комментарий к законодательству Украины о труде. — С. 810—811).
З цього приводу є й інші думки. В юридичній літературі спори про встановлення умов праці називаються спорами непозов-ного характеру, оскільки йдеться не про відновлення порушеного права (законного інтересу), а про встановлення нового права (див. Трудовое право: Учебник / Под ред. проф. О.В.Смирнова. — М., 1996. — С. 316). Отже, такі спори не можуть бути предметом судового розгляду. Така думка видається нам правильною, оскільки в цьому разі спосіб розгляду трудового спору виводиться з принципово іншої їх сутності, на відміну від спорів юридичних, і відповідає зарубіжній юридичній практиці у цій сфері. Щоправда, і в економічному спорі є юридична сторона, — певна процедура його вирішення. Такі спори з приводу порушення юридичної процедури мають бути віднесені до судового способу розв'язання.
Колективні трудові спори виникають між колективними суб'єктами — колективами найманих працівників підприємства, галузі тощо і окремим роботодавцем або організаціями роботодавців та їх об'єднаннями. Ці спори мають значні особливості щодо предмета спору, суб'єктного складу, способу їх розгляду, вони
регулюються спеціальним актом — Законом України "Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)". Норми про порядок вирішення колективних трудових спорів утворюють окремий правовий інститут "колективні трудові спори", який входить до складу колективного трудового права.
Норми трудового права, які визначають порядок розглядуіндивідуальних трудових спорів, утворюють у сукупності окремий процесуальний інститут "індивідуальні трудові спори", який входить до частини індивідуального трудового права. Його призначення полягає у встановленні фактичного обсягу прав і обов'язків сторін, що сперечаються, в усуненні перешкод для їх реалізації, поновленні порушених прав. Забезпечуючи суворе дотримання і виконання норм матеріального трудового права, процесуальні норми слугують зміцненню трудових відносин.
Індивідуальні трудові спори вирішуються в порядку, передбаченому главою XV КЗпП України "Індивідуальні трудові спори", який регламентує такі способи розгляду індивідуальних трудових спорів.
1. Розгляд трудового спору у комісії з трудових спорів
(ст. 223—230 КЗпП);
2. Розгляд трудового спору в судовому порядку (статті 55, 124
Конституції, ст. 231—234 КЗпП);
3. Особливий порядок розгляду трудових спорів окремих ка
тегорій працівників (ст. 222 КЗпП).
При розгляді індивідуальних трудових спорів слід керуватися керівними постановами Пленуму Верховного Суду України: "Про практику застосування Конституції України при здійсненні правосуддя" від 1 листопада 1996 р. №9 (Юридичний вісник України. — 1996. — №48); "Про практику розгляду судами трудових спорів" від 6 листопада 1992 р. № 9 (зі змінами, внесеними згідно з постановою Пленуму Верховного Суду України від 1 квітня 1994 р. № 4, від 26 жовтня 1995 р. № 18 та від 25 травня 1998 р. № 15) (Постанови Пленуму Верховного Суду України в кримінальних та цивільних справах. — К., 1995. — С. 373; Вісник Верховного Суду України. — 1998. — № 3); "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" від 31 березня 1995 р. № 4 (зі змінами і доповненнями) (Збірник постанов Пленуму Верховного Суду України. 1965— 1985. — К., 1995. — Ч. 1. — С. 31); "Про практику застосуван-
Глава 17
Індивідуальні трудові спори
ня судами законодавства про оплату праці" від 24 грудня 1999 p. № 13 (Праця і зарплата. — 2000. — № 13. — Квітень).
Порядок, передбачений главою XV КЗпП поширюється на працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форми трудового договору, форми власності, виду діяльності та галузевої належності. Цей порядок не поширюється на спори про дострокове звільнення від виборної платної посади членів громадських та інших об'єднань громадян за рішенням органів, що їх обрали.
Особливий порядок розгляду трудових спорів окремих категорій працівників — суддів, прокурорсько-слідчих працівників, а також працівників навчальних, наукових та інших установ прокуратури, які мають класні чини, — встановлюється спеціальним законодавством (ст. 222 КЗпП).
17.2. Порядок вирішення трудових спорів у КТС
За загальним правилом, встановленим у КЗпП, індивідуальні трудові спори вирішуються судом після їх розгляду у КТС. Тобто первинним органом розгляду індипідупльних трудових спорів BHCTynaeJCTC (крім тих випадків, коли спір вирішується тільки судом). Водночас слід пам'ятати, що Конституція України надає право кожному громадянинові безпосередньо звернутися до суду за захистом порушеного права і працівник може звернутися безпосередньо до суду, обминаючи КТС.
Комісія з трудових спорів (КТС) є спеціальним органом, який створюється на кожному підприємстві для розгляду індивідуальних трудових спорів. Переважна більшість трудових спорів може розглядатися в КТС за заявою працівника або роботодавця.
КТС створюються безпосередньо на підприємствах, в установах і організаціях і розглядають трудові спори працівників, які працюють на цих підприємствах, в установах і організаціях. Згідно зі ст. 223 КЗпП комісія по трудових спорах обирається загальними зборами (конференцією) трудового колективу підприємства, установи, організації всіх форм власності з числом працюючих не менш як 15 осіб. Якщо на підприємстві працює менше 15 осіб, то КТС там не створюється і працівник звертається із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного (міського) суду.
Порядок обрання, чисельність, склад і строк повноважень КТС визначаються загальними зборами (конференцією)трудового колективу підприємства, установи, організації.1 Ерицьому кількість робітників у складі КТС ПІДПРИЄМСТВІповинна бути не менше половини її складу. Це правило не імиїїіфюється на установи та організації. КТС обирає зі свого гкп,ід\ тлову, його заступників і секретаря комісії.
" За рішенням загальних зборів (конференції) трудовогоколективу КТС можуть бути створені у цехахта інших :ім;і;югічних підрозділах. Ці КТС обираються колімстшшмп підрозділім і діють на тихже підставах, що й КТС підприємств, установ, організацій,у них можуть розглядатися спори вмежпх повноважень цих підрозділів.
Організаційно-технічне забезпечення КТС, зокрема надання обладнаного приміщення, друкарської та іншої техніки, необхідної літератури, організація діловодства, облік та зберігання заяв працівників і справ, підготовка і видача копій рішень тощо, здійснюється власником_або_уповноваженим ним оргаїшм-
КТС підприємства, установи, організації має печатку встановленого зразка.
^Працівник може звернутися до КТС у 3-місячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права. Власник або уповноважений ним орган не може звернутися до КТС. В інтересах працівника право звернення із заявою до КТС надано прокуророві або органу профспілкової організації, членом якої є працівник. У разі пропуску з поважних причин установленого строку, КТС може його поновити.
КТС зобов'язана розглянути трудовий спір у 10-денний строк з дня подання заяви. Спори повинні розглядатися у присутності працівника, який подав заяву, представників власника або уповноваженого ним органу. Якщо працівник відсутній, то спір може бути розглянутий лише за його письмовою заявою. За бажанням працівника при розгляді спору від його імені може виступати представник профспілкового органу або, за вибором працівника, інша особа, в тому числі адвокат.
У разі нез'явлення працівника або його представника на засідання комісії, розгляд заяви відкладається до наступного засідання. При повторному нез'явленні працівника без поважних причин комісія може винести рішення про зняття цієї заяви з
Глава 17
Індивідуальні трудові спори
розгляду, що не позбавляє працівника права знову подати заяву в межах 3-місячного строку з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.
Засідання КТС вважається правомочним, якщо на ньому присутні не менше 2/3 обраних до її складу членів. На засіданні ведеться протокол, який підписується головою або його заступником і секретарем.
КТС приймає рішення більшістю голосів її членів, присутніх на засіданні. У рішенні зазначаються: повне найменування підприємства, установи, організації; прізвище, ім'я та по батькові працівника, який звернувся до комісії, і дата розгляду спору; сутність едору; прізвища членів комісії, власника або представників уповноваженого ним органу; результати голосування і мотивоване рішення комісії. У 3-денний строк копії рішення вручаються працівникові, власникові або уповноваженому ним органу.
Власник або уповноважений ним орган зобов'язаний виконати рішення КТС у 3-денний строк по закінченні 10 днів, передбачених на його оскарження. Однак рішення про відновлення на роботі незаконно переведеного на іншу роботу працівника підлягає негайному виконанню.
Якщо власник або уповноважений ним орган не виконує рі
шення КТС у встановлений строк, комісія видає працівникові
посві^е^шя^^ц^ща^^ У посвідченні вка-
зуються: найменування органу, який виніс рішення щодо трудового спору, дати його прийняття і видачі посвідчення; прізвище, ім'я та по батькові працівника; рішення по суті спору. Посвідчення засвідчується підписом голови або заступника голови КТС та печаткою КТС.
Відповідно до ст. 349 Цивільно-процесуального кодексу України посвідчення комісії по трудових спорах підприємств, установ, організацій належить до виконавчих документів. Виконання рішень покладається на державних виконавців.
На підставі посвідчення, пред'явленого не пізніше 3-місячного строку, державний виконавець виконує рішення КТС у примусовому порядку. У разі пропуску працівником установленого строку з поважних причин, КТС, що видала посвідчення, може поновити цей строк.
У разі незгоди з рішенням КТС працівник чи власник або уповноважений ним орган можуть оскаржити її рішення до суду
в 10-денний строк з дня вручення їм виписки з протоколу засідання комісії чи його копії. Пропуск вказаного строку не є підставою відмови у прийнятті заяви. Визнашпи причинипропуску поважними, суд може поновити цей строк і ровглянутиспір по суті, У разі, коли пропущений строк не буде поновлено,заява не розглядається, і залишається в силі рішення КТС.
Слід мати на увазі, що Пленум Верхомного * 'уду України в п. 8 постанови від 1 листопада 1996 p. № 9 "Мри ваОТОСуванняКонституції України при здійсненні правосуддя" роі'яоиив,що суд
НЄ ВПраВІ ВІДМОВИТИ ОСОбІ В ПРИЙНЯТТІ ПОЗОВНО І .ШИК И .ЦИНІЄ З ТІЄЇ
підстави, що її вимоги можуть бути розглянутіл пгрглЬмчепому законом досудовому порядку (Вісник- Иеихоштго СудуУкраїни. — 1998. — №3).
У літературі зазначалася низькії сч|мчсі ивність діяльності КТС (див., напр., Яресько А. Доцільність функціонування комісій по трудових спорах // Право України. - 1998. — №4. — С. 53— 55, 66; Чанишева Г., Фадєєнко А. Розгляд судами справ у спорах, що виникають з трудових правовідносин (окремі питання) // Право України. — 1998. — № 8. - С. 58—63). Як свідчить практика, працівники з різних причин рідко звертаються до КТС. На багатьох підприємствах (перенажно недержавних) КТС взагалі не обираються. Так, у 1998 р. перевірками, проведеними Державною інспекцією праці, набільш як 460 підприємствах різних форм власності встановлено, що комісії з трудових спорів створено лише на кожному другому підприємстві. Здебільшого вони обираються не загальними зборами, конференцією, а утворюються наказами керівників підприємств (Праця і зарплата. — 1999. — № 5 (165). — Березень).
17.3. Судовий порядок розгляду трудових спорів
Судовий захист є найважливішою юридичною гарантією прав і свобод людини та громадянина. Конституційний Суд України у своєму рішенні щодо офіційного тлумачення статті 55 Конституції України зазначив, що частину 1 статті 55 Конституції України треба розуміти так, що кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку. Суд не може відмовити у здійсненні правосуддя, якщо громадянин України, іноземець, особа без гро-
Глава 17
Індивідуальні трудові спори
мадянства вважають, що їх права, свободи порушено або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод (див. Рішення Конституційного Суду України від 25 грудня 1997 р. № 9-зп у справі за конституційним зверненням громадян Процєнко P.M., Ярошенко П.П. та інших щодо офіційного тлумачення статей 55, 64, 124 Конституції України).
Відповідно до ст. 124 Конституції правосуддя в Україні здійснюється виключно судами і не допускається делегування функцій судів, а також надання цих функцій іншими органами чи посадовими особами. Конституційний Суд дав офіційне тлумачення частини 2 статті 124 Конституції. Положення цієї статті необхідно розуміти так, що юрисдикція судів, тобто їх повноваження вирішувати спори про права та інші правові питання, поширюються на всі правовідносини, що виникають у державі. До правовідносин, на які поширюється юрисдикція судів, належать також правовідносини, що виникають з індивідуальних трудових спорів.
На розвиток положень ч. 2 ст. 124 Конституції про поширення судового захисту Верховний Суд України в п. 2 постанови Пленуму від ЗО травня 1997 р. № 7 "Про посилення судового захисту прав та свобод людини і громадянина" роз'яснив судам, що вони не вправі з часу введення в дію Конституції відмовляти фізичним чи юридичним особам у прийнятті до судового розгляду заяв і звернень. При цьому він звернув увагу на те, що коло прав та свобод людини і громадянина, закріплених Конституцією, не є вичерпним (див. Бюлетень законодавства і юридичної практики України. — 1998. — № 1. — С 242).
У місцевих судах розглядаються трудові спори за заявами: 1) працівника чи власника або уповноваженого ним органу, якщо вони не згодні з рішенням КТС підприємства, установи, організації (підрозділу); 2) прокурора, якщо він вважає, що рішення КТС суперечить чинному законодавству.
Постановою Пленуму Верховного Суду України від 25 травня 1998 р. № 15 внесено зміни і доповнення до п. З постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 1992 р. №9, в якому зазначається, що за загальним правилом індивідуальні трудові спори вирішуються судами безпосередньо або після їх попереднього розгляду комісією по трудових спорах.
У статті 232 КЗпП передбачено перелік спорів, які можуть розглядатися тільки в судах. Безпосередньо в місцевих судах розглядаються спори за заявами:
1) працівників підприємств, установ, організацій, де комісії по
трудових спорах не обираються;
2) працівників про поновлення на роботі незалежно від підстав
припинення трудового договору, зміну дати і формулювання
причини звільнення, оплату за час вимушеного прогулу або ви
конання нижчеоплачуваної роботи;
3) керівника підприємства, установи, організації (філії, пред
ставництва, відділення та іншого відокремленого підрозділу), його
заступників, головного бухгалтера підприємств, установ, органі
зацій, його заступників, а також службових осіб митних органів,
державних податкових інспекцій, яким присвоєно персональні
звання, і службових осіб державної контрольно-ревізійної служби
та органів державного контролю за цінами; керівних працівників,
які обираються, затверджуються або призначаються на посади
державними органами, органами місцевого самоврядування, а
також громадськими організаціями та іншими об'єднаннями
громадян, з питань звільнення, зміни дати і формулювання при
чини звільнення, переведення на іншу роботу, оплати за час ви
мушеного прогулу і накладення дисциплінарних стягнень;
4) власника або уповноваженого ним органу про відшкодуван
ня працівниками матеріальної шкоди, заподіяної підприємству,
установі, організації;
5) працівників у питанні застосування законодавства про пра
цю, яке відповідно до чинного законодавства попередньо було
вирішено власником або уповноваженим ним органом і проф
спілковим органом підприємства, установи, організації (підрозді
лу) в межах наданих їм прав.
Безпосередньо в районних (міських) судах розглядаються також спори про відмову у прийнятті на роботу:
1) працівників, запрошених на роботу в порядку переведення
з іншого підприємства, установи, організації;
2) молодих спеціалістів, які закінчили вищий навчальний за
клад і в установленому порядку направлені на роботу на дане
підприємство, в установу, організацію;
3) виборних працівників після закінчення строку повнова
жень;
Глаза 17
Індивідуальні трудові спори
4) вагітних жінок, жінок, які мають дітей віком до трьох років
або дитину-інваліда, а одиноких матерів — за наявності дитини
віком до чотирнадцяти років;
5) працівників, яким надано право поворотного прийняття на
роботу;
6) інших осіб, з якими власник або уповноважений ним орган
відповідно до чинного законодавства зобов'язаний укласти тру
довий договір.
Після прийняття Конституції України Пленум Верховного Суду України у постанові № 9 "Про практику розгляду трудових спорів" роз'яснив, що в суді можуть розглядатися справи за позовами будь-яких осіб, які вважають, що їм відмовлено в укладанні трудового договору всупереч гарантіям, передбаченим ст. 22 КЗпП.
Трудове законодавство передбачає такі строки позовної давності у трудових спорах. Згідно зі статтею 233 КЗпП працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного (міського) суду в 3-місячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення — в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.
Законом від 11 липня 2001 р. цю статтю було доповнено новим положенням: у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
Для звернення власника або уповноваженого ним органу до суду в питаннях стягнення з працівника матеріальної шкоди, заподіяної підприємству, установі, організації, встановлюється строк в один рік з дня виявлення заподіяної працівником шкоди. Цей строк застосовується і при зверненні до суду вищестоящого органу або прокурора.
У разі пропуску з поважних причин вказаних строків суд може їх поновити.
17.4. Порядок поновлення працівника на роботі та оплата вимушеного прогулу
У разі звільнення без законної підстави або незаконногопереведення на іншу роботу працівник поминем Оутп поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовийспір.
При Винесенні рішення Про ПОНОВЛвННЯ 11М [ніімп'І орган, ЯКИЙ
розглядає трудовий спір, одночасно вирішує вимоїн про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весьчас вимушеного прогулу.
У разі визнання формулювання причини звільнення неправильним або таким, що не відповідає чинному законодавству, у випадках, коли це не тягне поновлення працівника на роботі, орган, який розглядає трудовий спір, зобов'язаний змінити формулювання і вказати в рішенні причину звільнення у точній відповідності до формулювання чинного законодавства та з посиланням на відповідну статтю (пункт) закону. Якщо неправильне формулювання причини звільнення в трудовій книжці перешкоджало працевлаштуванню працівника, орган, який розглядає трудовий спір, одночасно вирішує вимоги про виплату йому середнього заробітку за час вимушеного прогулу в порядку і на умовах, передбачених частиною другою цієї статті.
У разі затримки видачі трудової книжки з вини власника або уповноваженого ним органу працівникові виплачується середній заробіток за весь час вимушеного прогулу.
Рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, прийняте органом, який розглядає трудовий спір, підлягає негайному виконанню. У разі затримки власником або уповноваженим ним органом виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, цей орган виносить ухвалу про виплату йому середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки.
Суд покладає на службову особу, винну в незаконному звіль-
Глава 17
Індивідуальні трудові спори
ненні або переведенні працівника на іншу роботу, обов'язок покрити шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації у зв'язку з оплатою працівникові часу вимушеного прогулу або часу виконання нижчеоплачуваної роботи. Такий обов'язок покладається, якщо звільнення чи переведення здійснено з порушенням закону або якщо власник або уповноважений ним орган затримав виконання рішення суду про поновлення на роботі.
На практиці мають місце випадки, коли одночасно з позовними вимогами про поновлення на роботі, стягнення заробітної плати під час вимушеного прогулу позивачем подаються вимоги про відшкодування моральної (немайнової) шкоди. В окремих випадках суди ці вимоги задовольняли, в інших — у позовах про відшкодування моральної шкоди відмовляли, посилаючись на те, що вони не передбачені законом, зокрема ст. 235 КЗпП. Пред'являючи вимогу про відшкодування моральної шкоди, позивачі у ряді випадків посилаються на ст. 56 Конституції.
Однак положення ст. 56 Конституції про право кожного на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної або моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень, на права й обов'язки сторін у трудових правовідносинах не поширюються. У вказаній статті не йдеться про відповідальність сторін трудового договору, в ній вказано інших суб'єктів. Тому не можна вважати, що у випадках незаконного звільнення або іншого порушення трудових прав можна покласти на власника обов'язок відшкодувати працівнику моральну шкоду на підставі ст. 56 Конституції.
До 24 грудня 1999 р. обов'язок власника або уповноваженого ним органу відшкодувати моральну шкоду працівникові був передбачений лише в одному випадку — якщо небезпечні або шкідливі умови праці призводили до моральної втрати потерпілого, порушення його нормальних життєвих зв'язків, і вимагали від нього додаткових зусиль для організації свого життя (ст. 173-1 КЗпП, ст, 12 Закону України "Про охорону праці", п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 р. № 4 "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди").
Пленум Верховного Суду України в п. 13 постанови від 31 березня 1995 р. роз'яснив судам, що за чинним аііконодавством обов'язок з відшкодування моральної шкоди, заподіяноїу сфері трудових відносин, настає у випадках, коли ці1 було передбачено умовами укладеного сторонами контри кту (п. ІН 11 < >ложення про порядок укладення контрактів при прийнятті (найманні)на роботу працівника, затвердженого постлікикио КабінетуМіністрів України № 170 від 19 березня 1994 р.) або коли такашкода є наслідком небезпечних чи шкідливих умов праці (ст. 173-1 КЗпП) (Постанови Пленуму Верховного Суду України(1995— 1998). Правові позиції щодо розгляду судами окремих категорійцивільних справ // Бюлетень законодавстваі юридичної практики України. — 1998. — № 8. — С. 10—11).
Законом України "Про внесення ;шін до Кодексу законів про працю України" від 24 грудня 1999 р. ст. 173-1 виключено, а КЗпП доповнено новою ст. 237-1, яка закріплює загальний обов'язок власника відшкодувати моральну шкоду працівнику в трудових відносинах. Згідно із зазначеною статтею, відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Частина 2 статті 237-1 передбачає, що "Порядок відшкодування моральної шкоди визначається законодавством". Отже, КЗпП вимагає прийняття додаткової норми або норм про порядок відшкодування моральної шкоди. Із закону неясно, який орган має встановити такий порядок.
Питання відшкодування моральної шкоди розглядалося у темі "Матеріальна відповідальність сторін трудового договору". Нагадаємо, що на сьогодні порядок визначення моральної шкоди встановлено Законом України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві і професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності". Закон встановлює, що сума страхової виплати за моральну (немайнову) шкоду визначається в судовому порядку і не може перевищувати 200 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на день виплати, незалежно від будь-яких інших страхових виплат. Цей порядок стосується лише випадків ушкодження здоров'я. Щодо інших випадків, які можуть спричини-
Глава 17
Індивідуальні трудові спори
ти моральну шкоду в трудових правовідносинах, порядок відшкодування не визначений. Таким чином, переміщення статті про відшкодування моральної шкоди у главу про розгляд індивідуальних трудових спорів реально нічого не змінило в аспекті більш повного захисту прав працівника.
При розгляді трудових спорів у питаннях про грошові вимоги, крім вимог про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи (стаття 235), орган, який розглядає спір, має право винести рішення про виплату працівникові належних сум без обмеження будь-яким строком.
За загальним правилом у трудових справах не допускається поворот виконання рішення. У разі скасування виконаних судових рішень про стягнення заробітної плати чи інших виплат, що випливають з трудових правовідносин, поворот виконання допускається лише тоді, коли скасоване рішення ґрунтувалося на повідомлених позивачем неправдивих відомостях або поданих ним підроблених документах.
З цих же підстав допускається стягнення з працівників сум, виплачених їм відповідно до раніше прийнятого рішення комісії по трудових спорах при повторному розгляді спору.
У разі, коли працівника звільнено без законної підстави або з порушенням встановленого порядку, але поновлення його на попередній роботі неможливе внаслідок ліквідації підприємства, установи, організації, орган, який розглядає трудовий спір, зобов'язує ліквідаційну комісію або власника (орган, уповноважений управляти майном ліквідованого підприємства, установи, організації, а у відповідних випадках — правонаступника), виплатити працівникові заробітну плату за весь час вимушеного прогулу. Одночасно орган, який розглядає трудовий спір, визнає працівника таким, якого було звільнено за пунктом 1 статті 40 цього Кодексу. Зайнятість такого працівника забезпечується відповідно до Закону України "Про зайнятість населення".
КЗпП встановлює правила обчислення строків, що має суттєве значення при вирішенні трудових спорів.
Строки виникнення і припинення трудових прав та обов'язків обчислюються роками, місяцями, тижнями і днями. Строк, обчислюваний роками, закінчується у відповідні місяць і число останнього року строку. Строк, обчислюваний місяцями, закінчуєть-
ся у відповідне число останнього місяця строку. Якщо кінець строку, обчислюваного місяцями, припадає на такий місяць, що відповідного числа не має, то строк закінчується в останній день цього місяця. Строк, обчислюваний тижнями, закінчується у відповідний день тижня. Коли строки визначаються днями, то їх обчислюють з дня, наступного після того дня, з якого починається строк. Якщо останній день строку припадає на святковий, вихідний або неробочий день, то днем закінчення строку вважається найближчий робочий день.
17.5. Діяльність спеціалізованих трудових судів у зарубіжних країнах
Конституцією України передбачено упровадження в Україні системи спеціальних судів. Одним з видів таких судів за зарубіжною практикою є трудові суди. Питання організації судоустрою не належить до предмета трудового права, між тим наука трудового права не може залишати без уваги ці питання, оскільки досконала система судового захисту є реальною гарантією забезпечення здійснення трудових прав в Україні.
Закон "Про судоустрій України" від 7 лютого 2002 року (Урядовий кур'єр. — 2002. — 27 березня) передбачає, що система судів загальної юрисдикції будується за принципами територі-альності та спеціалізації, а в цій системі діють вищі спеціалізовані суди (ст. 18). Спеціалізованими судами є господарські, адміністративні та інші суди, визначені як спеціалізовані (ч. 2 ст. 19). Окрім того, у судах різних судових юрисдикцій може запроваджуватися спеціалізація суддів з розгляду конкретних категорій справ даної юрисдикції (ч. З ст. 19).
Таким чином, зазначені норми вказують на те, що поки не передбачається створення трудових судів як спеціалізованих судів, але можливість їх створення є, для цього наявні юридичні передумови. Окрім того, з наведених положень закону випливає, що створення структури трудових судів у принципі можливе лише на вищому рівні, а загалом у судовій системі їх замінено (правильніше зазначити, підмінено) принципом спеціалізації суддів. Між тим, має йтися не про те, що серед суддів будуть виділені окремі, які спеціалізуватимуться на розв'язанні трудо-
Глава 17
Індивідуальні трудові спори
вих спорів і тим самим матимуть вищу кваліфікацію щодо цієї категорії цивільних справ. Сутність ідеї полягає в упровадженні судів зовсім особливої трудової юрисдикції, з такими процесуальними й суб'єктними особливостями, які відокремлюють не лише самі суди, а головним чином, формують спеціальне трудове судочинство. І якщо в Україні буде прийнято відповідне законодавство, то можна буде вести мову про народження процесуального трудового права. Підстави для таких висновків можна знайти, ознайомившись із зарубіжною практикою діяльності трудових судів.
У переважній більшості країн трудові спори розглядаються спеціалізованими судами з трудових спорів. Такі суди функціонують у Великобританії, ФРН, Австрії, Франції, Бельгії, Швейцарії, Швеції, Норвегії, Фінляндії, Канаді (у провінції Квебек), Новій Зеландії, Японії, Ізраїлі.
Цікавим є досвід діяльності спеціалізованих судів з трудових спорів у Франції, оскільки наше трудове законодавство є досить подібним до французької системи. Такі суди у Франції функціонують з 1806 р. Вони мають особливу назву — "прюдомінальні ради'1, що походить від "prud'homme" — старофранцузької назви людини визнаної мудрості й чесності. Юрисдикція судів поширюється на індивідуальні спори між підприємцями і працівниками, які випливають із трудового договору та договору учнівства, а також на позови про відшкодування шкоди, заподіяної в результаті нещасних випадків на виробництві. Ця юстиція охоплює як приватні, так і націоналізовані підприємства. Поза цією юрисдикцією залишаються державні чиновники.
Юридичні спори, що виникають з порушенням трудового законодавства, розглядають загальні суди.
Суди з трудових спорів проводять свою діяльність на двосторонній паритетній основі. Вони обираються на 5 років. Кандидати висуваються організаціями підприємців і профспілками. Вибори суддів від кожної зі сторін проходять за окремими виборчими колегіями: для робітників, службовців і підприємців. Обраними до числа суддів можуть бути особи, які досягли 21 року, мають французьке громадянство і не позбавлені виборчих прав. Юридична освіта для суддів є необов'язковою.
Конкретні справи розглядаються спеціалізованими відділами — для промисловості, торгівлі, сільського господарства, для
вищих службовців І для інших працівників (консьєржів, надомників та ін.). Кожнийвідділ складається з двох бюро: примирення і судового.
Спочатку скарга подається в бюро примирения, де у закритому засіданні робиться спроба примирении сторін. Націй стадії можлива відмова від позову або компромісно рішення,яке передбачає взаємну відмову від вимог або взасмні уступки. Примирення фіксується в протоколі, який маг силу СУДОВОГОрішення.
Закон встановлює перелік випадків, коли бюро примирення не має права виносити обов'язкове рішення по суті опору(у разі відмови підприємця видати працівниконі трудону книжку, ознайомитиз платіжною відомістю тощо).
Якщо примирення досягти не вдалося, справа переходить у судове бюро для розгляду по суті, з никликом свідків, оцінкою доказів. Судове бюро складається принаймні з двох суддів, по одному від кожної з сторін. Процес у суді з трудових спорів відбувається за правилами цивільного процесу. Водночас є низка особливостей: безплатна, прискорена, в основному усна процедура, особлива активність суддів у дослідженні доказів. Засідання судового бюро відкрите. Участь адвоката не є обов'язковою. Працівників може представляти профспілка, делегат персоналу, колеги по роботі, родичі.
Особливою рисою процесу в трудових судах є активна участь профспілок, які у прюдомінальній юстиції виконують такі функції: надають юридичну допомогу працівникам і здійснюють їх представництво; вчиняють від імені працівників позови у спорах, пов'язаних із застосуванням і тлумаченням колективних договорів. Вони також можуть втручатися в судовий процес від свого імені у колективних інтересах професії, а також у певних випадках підтримувати індивідуальні вимоги працівників, якщо в індивідуальному спорі зачіпається колективний інтерес. Захищаючи колективний Інтерес, профспілка може діяти навіть без спеціального доручення конкретного працівника.
Надання таких процесуальних повноважень розширює захисну функцію профспілок і робить її більш ефективною.
Рішення в суді приймається більшістю голосів. За ціни позову до 21 500 франків (1998 р.) рішення суду є остаточним. Якщо ж ціна позову є вищою, будь-яка зі сторін має право звернутися із скаргою протягом місяця в апеляційний суд з питань фактів,
Глава 17
Індивідуальні трудові спори
а також з питань права. В апеляційному суді справа розглядається у спеціалізованій соціальній палаті заново, але з урахуванням рішення прюдомінального суду, В апеляційному суді обов'язковою є участь прокурора. Цей суд підтверджує або скасовує рішення суду.
Рішення апеляційного і прюдомінального суду у першій інстанції може бути протягом двох місяців оскаржено в Касаційний суд на тій підставі, що допущено порушення закону чи перевищено повноваження суду. На стадії касації трудові справи розглядаються професійними суддями в соціальній секції цивільної палати Касаційного суду (цю секцію іноді називають соціальною палатою) за участю двох прокурорів. Оскарження не зупиняє виконання рішення. Касаційний суд не вправі змінити рішення нижчого суду, а може лише затвердити його (повністю або частково) або скасувати і направити на новий розгляд в інший суд нижчої інстанції.
У 1979 р. утворення судів у трудових спорах стало обов'язковим, всього функціонує близько 300 таких судів.
У Великобританії з 1964 р. діють спеціалізовані суди у трудових спорах — так звані промислові суди. У їх юрисдикцію входять індивідуальні трудові спори. Промислові суди мають тристоронню основу, судді представлені професійними юристами і представниками профспілок і організацій роботодавців. Суди розглядають справи у складі трьох осіб: голови — професійного юриста і двох суддів-непрофесіоналів, Судді-непрофесіонали обираються регіональним головою суду для кожної конкретної справи із списку, який складає міністр праці після консультацій з профспілками і організаціями підприємців. До списку включаються особи, що мають досвід у галузі трудових відносин. Значна їх частина — це функціонери профспілок і підприємницьких організацій, що вийшли у відставку. Рішення промислових судів у зв'язку з порушенням юридичних правил можуть бути оскаржені до Апеляційного суду в питаннях зайнятості, який теж має тристоронню основу. Допускається апеляція на рішення цього суду в Апеляційний суд (Англія і Уельс) і в Суд сесій (Шотландія). Нарешті, рішення цих судів можуть бути оскаржені в палату лордів — вищу судову інстанцію Великобританії.
У ФРН суди у трудових спорах мають тристоронню основу, вони складаються з професійних суддів та двох засідателів: одно-
го — від підприємців, другого — від працівників. Суди у трудових спорах мають широку юрисдикцію. Вони розглядають не лише індивідуальні трудові спори, а й будь-які спори щодо тлумачення колективних договорів, а також спори, що мають виключно колективний характер (наприклад, щодо статусу профспілок, представництва працівників на підприємств). Тобто сфера юрисдикції трудових судів — це юридичні спори, як індивідуальні, так і колективні. Важлива особливість судового розгляду трудових справ у ФРН — направленість його на досягнення компромісу (викладено за кн.: Киселев И.Я. Сравнительное и международное трудовое право. — С. 290—300).
Досвід діяльності трудових судів у зарубіжних країнах є корисним для України і вимагає уважного вивчення.
Контрольні запитання і завдання
1. Дайте визначення поняття індивідуального трудового
спору. Визначте момент виникнення індивідуального трудово
го спору.
2. Наведіть класифікацію трудових спорів.
3. Назвіть причини виникнення трудових спорів.
4. Дайте характеристику системи органів щодо розгляду
трудових спорів.
5. Які трудові спори підвідомчі суду?
Теми рефератів
1. Розгляд трудових спорів у КТС.
2. Судовий захист трудових прав.
3. Порядок поновлення працівника на роботі.
Література
1. Давиденко Г.І. Розгляд судами спорів, пов'язаних з укладенням, зміною і припиненням трудового договору // Вісник Верховного Суду України. — 1997. — № 3. — С 35—36.
572______
2. Куренной AM., Миронов В.И. Практический комментарий
к законодательству о трудовых спорах. — М.: Дело, 1997. —
384 с.
3. Ставцева А. И. Трудовые споры по отдельным категориям
судебных дел // Право и экономика. — 1998. — № 6. — С. 93—
102.
4. Толкунова В.Н. Трудовые споры и порядок их разреше
ния. — М.: Юристъ, 1996.
5. Чанишева ГЛ., ФадеенкоАФ. Розгляд судами справ у спорах,
що виникають з трудових правовідносин (окремі питання) //
Право України. — 1998. — № 8. — С. 58—63.
Розділ III
КОЛЕКТИВНЕ ТРУДОВЕ ПРАВО
Глава 18
СОЦІАЛЬНЕ ПАРТНЕРСТВО
І КОЛЕКТИВНЕ ТРУДОВЕ ПРАВО
18.1. Соціальне партнерство: загальна характеристика
У сучасний період в Україні відбуваються процеси, які можна визначити як формування колективного трудового права. Кризовий стан економіки загострив потребу суспільства досягти соціального балансу між найманими працівниками, власниками (роботодавцями) і державою. Зараз наочно видно, що правовими засобами індивідуального трудового права, в якому основними суб'єктами виступають індивідуальний найманий працівник і окремий роботодавець, не вирішити нагальних проблем. На перший план виходять, умовно кажучи, суб'єкти інших "вагових категорій" — колективи найманих працівників і колективи роботодавців. Узгодження соціально-економічних інтересів між вказаними суб'єктами, а також між ними і державою утворює цілу систему суспільних відносин, які отримали у зарубіжних країнах назву інституту соціального партнерства, котрий пронизує соціально-економічні відносини від національного рівня до конкретного підприємства (роботодавця).
Є декілька визначень соціального партнерства на науковому і законодавчому рівні. В цілому інститут соціального партнерства являє собою комплекс процедур узгодження інтересів між найманими працівниками і роботодавцями (Новіков В. Зарубіж-
Глава 18
Соціальне партнерство і колективне трудове право
ний досвід соціального партнерства // Україна: аспекти праці. — Х998. — № 1. — С 38) і широко застосовується у країнах із розвиненою соціальною ринковою економікою.
Процес законодавчого закріплення колективно-договірної системи в більшості країн Заходу розпочався на початку XX століття. Окремі норми колективно-договірної системи було внесено до датського Цивільного кодексу в 1907 р., швейцарського Кодексу зобов'язань у 1911 р. У подальшому, в процесі виділення норм трудового права в окрему галузь права (законодавства), набуло поширення прийняття спеціальних законодавчих актів з колективно-договірного регулювання трудових відносин. У Норвегії такий акт прийнято в 1915 p., Німеччині — у 1918 p., Фінляндії — 1924 р. У 1948 р. Міжнародна організація праці прийняла Конвенцію № 87 (1948 р.) про свободу асоціації і захист права на організацію, Конвенцію № 98 (1949 р.) про застосування принципів права на організацію і ведення колективних переговорів, Рекомендації № 91 (1951 р.) про колективні договори, № 94 (1952 р.) — про консультації та співробітництво між підприємцями і трудящими на рівні підприємства, № 113 (1960 р.) — про консультації та співробітництво між державною владою та організаціями підприємців і трудящих, Конвенцію № 154 (1981 р.) про сприяння колективним переговорам. Україна ратифікувала у різні роки вказані конвенції МОП, таким чином, вони входять до системи національного законодавства і є обов'язковими до виконання.
На європейському рівні принципи соціального партнерства закріплено в Європейській соціальній хартії 1961 р. та у Переглянутій Європейській соціальній хартії 1996 р.
Європейська соціальна хартія (переглянута) містить низку колективних прав, забезпеченню яких надається велике значення, такі права передбачено статтями, основні з яких — стаття 5 "Право на свободу об'єднання" та стаття 6 "Право на укладення колективних договорів", віднесено до числа обов'язкових при ратифікації Хартії.
До колективних прав за Хартією належать такі:
— всі працівники і роботодавці мають право на свободу об'єд
нання в національні й міжнародні організації для захисту еко
номічних і соціальних інтересів (ст. 5);
— всі працівники і підприємці мають право на укладення ко
лективних договорів (ст. 6);
— працівники мають право брати участь у визначенні та в по
ліпшенні умов праці та виробничого середовища на підприємстві
(ст. 22);
— представники працівників на підприємстві мають право на
захист від дій, що завдають їм шкоду, та їм мавбути надано
відповідні можливості для здійснення їх функцій (ст. 28);
— всі працівники мають право на інформацію і консультації
протягом здійснення колективних звільнень (ст. 29).
Значення колективних прав виявляється у тому, ЩО Хартією передбачається розгляд не індивідуальних, а саме колективних скарг певних суб'єктів. Очевидно, презюмується, що забезпеченість діяльності колективних суб'єктів у сфері застосування праці, у свою чергу виступає ефективним засобом захисту індивідуальних прав працівників у державі. Зокрема, такі скарги на відповідну державу можуть подаватися до Європейського комітету із соціальних прав Ради Європи національними організаціями підприємців і національними профспілками, а також міжнародними організаціями підприємців і профспілок, які беруть участь у роботі Урядового комітету, тобто Європейською конфедерацією профспілок, Союзом конфедерацій промисловців і підприємців Європи, Міжнародною організацією підприємців.
Соціальне партнерство широко застосовується на Заході, при цьому моделі в різних країнах відрізняються організаційно-правовим механізмом. Відомі дві моделі соціального партнерства — трипартизм І біпартизм. Для трипартизму характерною є наявність трьох сторін у соціальному партнерстві — представників від найманих працівників, роботодавців і держави. Біпартизм передбачає наявність двох сторін переговорного процесу — представників від найманих працівників і роботодавців. У тих країнах, де роль держави в регулюванні трудових відносин невелика (СІЛА, Канада, Великобританія), практикується двостороння співпраця між об'єднаннями роботодавців і організаціями трудящих. Держава може виступати в такій соціальній моделі в ролі арбітра або посередника у разі виникнення соціальних конфліктів. Найбільш поширений трипартизм — тристороння співпраця — у Франції, ФРН, Швеції, Австрії, за якого держава відіграє активну роль соціального партнера (див. Семигин Г.Ю. Социальное партнерство в современном мире. — М., 1996; Соціальне партнерство: яким йому бути? // Голос України. — 1996. — 6 травня).
Глава 18
Соціальне партнерство і колективне трудове право
У всіх країнах Центральної та Східної Європи з кінця 80-х років спостерігається докорінне оновлення трудового законодавства. Першими результатами цієї роботи були: Закон про страйки, зміни в законодавстві щодо профспілок (1991 р.) та поправки до Трудового кодексу (1992 р.) в Угорщині; Закон про колективні переговори (1990 р.) у колишній Чехо-Словаччині; Закон про профспілки та вирішення трудових конфліктів (1991 р.) у Польщі; румунські закони про колективні договори, трудові конфлікти та профспілки (1991 p.); поправки до Трудового кодексу в Болгарії (1993 p.). Вже деякі з цих змін були предметом тристоронніх консультацій. У літературі вже зазначалось, що у посттоталітарних державах, у тому числі в Україні, впровадження соціального партнерства відбувається "зверху", а не "знизу", за вирішальної ролі держави (Ляшенко Т. Соціальне партнерство: шлях до ринкової держави // Юрид. вісник. — 1999. — № 18. — 6—12 травня).
Світовий досвід переконливо доводить, що проблеми економіки і суспільного життя, в тому числі у сфері застосування найманої праці, вирішуються оптимально, якщо реалізується орієнтація не на конфронтацію, а на досягнення соціальної злагоди, узгодження інтересів різних суспільних груп. Стрижнем соціального партнерства є принцип співробітництва між роботодавцями і найманими працівниками, який реалізується у формах проведення переговорів, укладення колективних договорів та колективних угод, узгодження проектів нормативно-правових актів, консультацій при прийнятті рішень соціальними партнерами на всіх рівнях.
* 18.2. Правове регулювання соціального партнерства в Україні
В Україні були окремі організаційно-правові способи соціального партнерства на виробничому рівні: укладення колективних договорів, проведення виробничих нарад, діяльність рад трудових колективів, участь трудових колективів в управлінні організаціями тощо. Однак ніде в радянській юридичній літературі ці форми співпраці працівників і роботодавців не визначались як соціальне партнерство. Перехід до ринкових відносин, економічна
криза, яка зумовила певну соціальну напруженість між працівниками і роботодавцями та державою, а також необхідність адаптації трудового законодавства до європейських міжнародних стандартів, поставили на порядок денний питанняпро створення нового правового механізму регулювання колективних трудових відносин у суспільстві. Якщо ті рівніпідприємства колективна співпраця між соціальними партнерами Пула прегульо-вана певним чином, то на регіональному, галузевомур національному рівнях необхідно було встановлюнмтм ііипиїм нову для нашої держави правову модель.
Розвиток сучасної системи соціального ішртш'ргтіш було започатковано Указом Президента України "Про національну раду соціального партнерства" від 23 травня 1993 p., було створено Національну раду соціального партнерства та затверджено Положення про цей орган.
Законодавство у сфері соціального партнерства України формувалося таким чином. 1 липня 1993 р. було прийнято Закон України "Про колективні договори і угоди". Окрім традиційного укладення колективних договорів на рівні підприємств, з 1993 р. було започатковано укладення колективних угод на галузевому, регіональному та національному рівнях. Першим таким актом, укладеним на національному рівні, стала Тарифна угода (1993 p.), а згодом акти такого роду отримали назву "Генеральна угода", яка укладається переважно щороку.
24 березня 1995 р. ухвалено Закон України "Про оплату праці", який передбачив дві сфери правового регулювання оплати праці — державну і договірну.
З березня 1998 р. ухвалено Закон України "Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів), і для реалізації його положень Указом Президента від 17 листопада 1998 р. утворено Національну службу посередництва і примирення.
Наступним етапом стало законодавче врегулювання представництва сторін у соціальному партнерстві та визначення їх правового статусу. 15 вересня 1999 р. ухвалено Закон України "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності", а 24 травня 2001 р. — Закон України "Про об'єднання роботодавців".
Тривалий час у Верховній Раді України перебувають на розгляді проекти законів "Про соціальне партнерство", "Про трудові колективи", нова редакція Закону України "Про колективні до-
Глава 18
Соціальне партнерство і колективне трудове право
говори і угоди". З прийняттям цих законів буде створено сучасну правову базу колективного трудового права.
Соціальне партнерство — багатоаспектне соціальне явище, яке досліджують політологи, економісти, соціологи, соціальні психологи, правознавці. Соціальне партнерство у юридичному значенні розглядається принаймні у трьох аспектах: як система суспільних відносин, як принцип взаємодії суб'єктів колективних трудових відносин, як правовий інститут.
Відносини соціального партнерства мають колективний характер, у їх основі лежить колективний інтерес сторін (Соціальне партнерство в Україні: перспективи законодавчого регулювання // Україна: аспекти праці. — 1998. — № 2. — С. 22). Колективний характер соціального партнерства виявляється в трьох аспектах: наявність колективного інтересу всіх суб'єктів у сфері застосування найманої праці; наявність колективних відносин у цій сфері; колективна структура сторін соціального партнерства.
Поняття соціального партнерства встановлено у Законі України "Про організації роботодавців", де його визначено як систему колективних відносин між найманими працівниками, роботодавцями, виконавчою владою, які виступають сторонами соціального партнерства у ході реалізації їх соціально-економічних прав та інтересів. Розгляд соціального партнерства через систему соціальних відносин дає змогу виявити коло таких відносин, їх зміст та суб'єктів. Водночас слід зауважити, що відносини щодо соціального партнерства врегульовані правовими нормами, отже, ці відносини в суспільному бутті існують як правовідносини.
Практичне значення має визначення предмета та сфер соціального партнерства, і його меж. Відповідно до чинного законодавства склалися такі рівні соціального партнерства: виробничий, галузевий, регіональний і національний. На кожному з них відбуваються колективні переговори, укладаються колективні угоди, виникають і розв'язуються колективні трудові спори.
Зміст генеральних угод, укладених між соціальними партнерами протягом останніх років, свідчить про тенденції до розширення сфери соціального партнерства і до його поглиблення. На думку керівника управління Федерації профспілок України з питань захисту економічних інтересів трудящих С. Українця,
"об'єктом соціального партнерства є всі питання соціально-економічного і трудового спектру, оскільки неможливо вмістити в одну чи кілька статей всі життєві напрями, з яких укладаються угоди соціальними партнерами; в законодавстві відсутній вичерпний перелік соціально-трудових відносин, крім індивідуальних трудових відносин, до соціально-трудопих ти кож відносяться відносини зайнятості, соціального страхування,соціального забезпечення, охорони здоров'я, освіти, забезпечення житлом, регулювання ринку праці, ціноутворення на споживчому ринку" (Українець С. Соціально-трудові відносини в Україні:;іміст і розвиток // Україна: аспекти праці. — 1999. — № 3. — С 35—41).
Юридичний погляд на предмет соціального партнерства, на нашу думку, полягає в тому, що предметом соціально партнерських домовленостей можуть бути: всі зазначені питання, але в межах, не врегульованих імперативними нормами законодавства і не віднесених до компетенції відповідних суб'єктів, або врегульованих, — лише шляхом їх конкретизації і доповнення, а також встановлення соціальних стандартів більш високого рівня, ніж це передбачено законодавством. У такому разі колективні домовленості будуть мати юридичну силу.
Щодо питань, які виходять за ці межі, тобто залишаються неврегульованими або такими, що вимагають іншого правовста-новлення, — такі питання можуть бути предметом політичних домовленостей, які ставлять своєю метою прийняття нових нормативних актів або зміни чинних. Прикладом таких домовленостей є переважна більшість положень Генеральної угоди. Такі зобов'язання сторін мають програмний характер, вони позитивно впливають на розвиток соціального законодавства у певному, бажаному для соціальних партнерів, напрямку, проте за їх невиконання не може наставати юридична відповідальність.
Суспільна практика відчуває потребу у встановленні єдиного юридичного механізму соціального партнерства, який би передбачав правове становище сторін і суб'єктів соціального партнерства, переговорні процедури, механізм реалізації партнерських угод, рівень їх обов'язковості, а також вирішив би питання відповідальності (юридичної і політичної) за їх виконання. Незважаючи на таку нагальну потребу, в Україні довгий час зволікається з прийняттям Закону "Про соціальне партнерство".
Аналіз генеральних і регіональних угод свідчить, що сферами
Глава 18
Соціальне партнерство і колективне трудове право
соціального партнерства виступають сфера зайнятості й працевлаштування, сфера застосування праці, сфера соціального захисту, сфера охорони здоров'я, сфера задоволення духовних потреб.
Отже, сфера застосування праці — це лише одна з інших сфер, де застосовується соціальне партнерство. Очевидно, безспірним є той факт, що ця ланка є головною, визначальною серед інших. Це зумовлюється тим, що матеріальні джерела виробляються саме в цій сфері, а наймані працівники і роботодавці є найбільш численними і найбільш важливими суб'єктами суспільних відносин. З огляду на це вони й беруть участь у розв'язанні за допомогою соціального партнерства не лише питань у сфері застосування праці, айв інших ланках суспільного життя. Враховуючи це, очевидно, правильним буде застосовувати щодо цієї частини соціального партнерства термін "соціальне партнерство у сфері праці", оскільки справедливо говорити про "соціальне партнерство у сфері соціального захисту" тощо. Цілком закономірно у Трудовому кодексі Російської Федерації розділ 2 має назву "Соціальне партнерство у сфері праці", чим конкретизується саме ця сфера соціального партнерства.
Практика свідчить, що у сфері зайнятості та застосуванні праці за допомогою соціально-партнерських угод розв'язуються такі питання: досягнення консенсусу з питань забезпечення зайнятості, створення додаткових робочих місць, організації оплачуваних громадських робіт, захисту населення від безробіття; застосування найманої праці з дотриманням техніки безпеки, вимог з охорони здоров'я працівників у процесі праці, оплати праці й забезпечення відтворюючої і стимулюючої функцій заробітної плати, прав працівників на своєчасне отримання заробітної плати; забезпечення нормального режиму праці й відпочинку; забезпечення права працівників на участь в управлінні організаціями, в розподілі прибутку для забезпечення соціальної діяльності підприємства, у визначенні соціальних стандартів і встановленні їх мінімальних меж, у встановленні порядку проведення колективних переговорів, вирішенні колективних трудових спорів тощо.
Організаційно-правовими формами соціального партнерства є такі: взаємні консультації; колективні переговори щодо підготовки та укладення колективних договорів і угод; участь працівників та їх представників в управлінні організаціями; участь
найманих працівників у розподілі прибутку на умовах, визначених у колективному договорі; спільне розв'яїишня колективних трудових спорів (конфліктів), запобігшім» їм, організація примирних та арбітражних процедур; діяльність орт ні it соціального партнерства; паритетна участь представників сторін в управлінні соціальним страхуванням; обмін Інформації Ю МІЖ сторонами соціального партнерства; контролі, ва ВИКОНАННЯМ спільних рішень та ін.
Важливим результатом соціального Партнерстве С прийняття актів соціального партнерства — колективних догоіюрін та угод, укладених із дотриманням встановлено) процедури.
18.3. Сторони та інші суб'єкти соціального партнерства
Слід розрізняти поняття сторін і суб'єктів соціального партнерства. Поняття суб'єктів є ширшим за змістом. Суб'єкти включають як сторони соціального партнерства, так й інші уповноважені органи у цій сфері. Сторошши соціального партнерства є суб'єкти, які безпосередньо приймають рішення щодо конкретних соціально-партнерських угод.
Як уже зазначалося, із поняття соціального партнерства, встановленого у статті 1 Закону України "Про організації роботодавців", випливає, що сторонами його виступають наймані працівник, роботодавці й виконавча влада. Можна вважати, що в цьому разі сторони визначаються в загальносоціальному аспекті. Для прийняття конкретних рішень у сфері соціального партнерства необхідно обмежити шляхом конкретизації поняття сторін, що дає можливість розглядати "їх в аспекті юридичного статусу. Це зроблено у цій же статті 1 вказаного закону, де дається окреме визначення: "Сторони соціального партнерства — професійні спілки та їх об'єднання, інші організації найманих працівників, утворені ними відповідно до чинного законодавства; роботодавці, їх організації та об'єднання; держава в особі виконавчих органів влади І органів місцевого самоврядування". Таким чином, уточнюється, що з боку найманих працівників стороною визнаються професійні спілки та інші організації найманих працівників, які у встановленому порядку отримали від найманих працівників такі повноваження.
Глава 18
Соціальне партнерство і колективне трудове право
Питання сторін колективно-договірного процесу конкретизовано у статті 3 Закону України "Про колективні договори та угоди".
На виробничому рівні укладається колективний договір між власником або уповноваженим ним органом з однієї сторони і одним або кількома профспілковими чи іншими уповноваженими на представництво трудовим колективом органами з другої, а у разі відсутності таких органів — представниками трудящих, обраними та уповноваженими трудовим колективом.
На національному рівні сторонами генеральної угоди виступають: професійні спілки, які об'єдналися для ведення колективних переговорів і укладення генеральної угоди; власники або уповноважені ними органи, які об'єдналися для ведення колективних переговорів і укладення генеральної угоди, на підприємствах яких зайнято більшість найманих працівників держави.
На галузевому рівні сторонами угоди є власники, об'єднання власників або уповноважені ними органи і профспілки чи об'єднання профспілок або інших представницьких організацій трудящих, які мають відповідні повноваження, достатні для ведення переговорів, укладення угоди та реалізації її норм на більшості підприємств, що входять до сфери їхньої дії.
На регіональному рівні угода укладається між місцевими органами державної влади або регіональними об'єднаннями підприємців, якщо вони мають відповідні повноваження, і об'єднаннями профспілок чи іншими уповноваженими трудовими колективами органами.
Право на ведення переговорів і укладення колективних договорів, угод від імені найманих працівників надається професійним спілкам, об'єднанням профспілок в особі їх виборних органів або іншим представницьким організаціям трудящих, наділеним трудовими колективами відповідними повноваженнями. За наявності на підприємстві, на державному, галузевому, територіальному рівнях кількох профспілок чи їх об'єднань або інших уповноважених трудовими колективами на представництво органів вони повинні сформувати спільний представницький орган для ведення переговорів і укладення угоди або колективного договору.
Представниками найманих працівників на національному рівні виступають всеукраїнські профспілки і профспілкові об'єднання України. Генеральну угоду на 1997—1998 роки підписа-
ли голови 13 профспілкових об'єднань України. Генеральну угоду на 2002—2003 роки підписали з боку профспілок Федерація професійних спілок України, яка об'єднує 39 членських організацій, 5 інших профспілкових об'єднань і 20 всеукраїнських профспілок.
Сторона роботодавця при укладенні Генгріїлміої угоди весь час змінювалася та удосконалювалася. Так, Гелеричипу тарифну угоду на 1993 рік, Генеральну угоду ті ІНІЇГ» рік пі на 1997— 1998 роки було підписано Кабінетом Міністрії Україниі професійними спілками. У Генеральній угоді на1997 — 1998 роки зазначалося, що Кабінет Міністрів предстннл>н держану як роботодавця, "такий, що здійснює упранління оО'сктими державної власності". Окрім того, на стороні роботодавця також виступив Український союз промисловців і підприємців. Генеральну угоду на 1999—2000 роки було підписано від роботодавців Кабінетом Міністрів України та Конфедерацією роботодавців, яка об'єднала 16 організацій роботодавців. У жовтні 2002 р. на з'їзді роботодавців України Конфедерацію роботодавців було перетворено у Федерацію роботодавців.
Слід зауважити, що Кабінет Міністрів України, виступаючи в соціальному партнерстві, виконує особливу роль. З іншого боку — як орган, що здійснює управління об'єктами державної власності, тобто як державний роботодавець. З другого боку, Кабінет Міністрів України є вищим органом виконавчої влади, наділений правотворчими повноваженнями, а також є суб'єктом законодавчої ініціативи, що надає особливого значення такій стороні соціального партнерства. В Україні, де соціальне партнерство ще перебуває лише на початку розвитку, й з урахуванням того, що не на всіх рівнях сформовано організації роботодавців, особливо на галузевому і регіональному, — роль Кабінету Міністрів у соціальному партнерстві важко переоцінити. Зважаючи на те, що згідно із законом угоди укладаються на двосторонній основі, тобто встановлено модель двостороннього співробітництва, вважаємо, що Кабінет Міністрів України можна розцінювати як представника держави. Тим більше такий висновок випливає з аналізу Положення про Національну раду соціального партнерства, згідно з яким Кабінет Міністрів є однією з трьох сторін і консультації проводяться на тристоронній основі.
До інших суб'єктів соціального партнерства належать спеці-
Глава 18
Соціальне партнерство і колективне трудове право
альні органи, які здійснюють повноваження у цій сфері — Національна рада соціального партнерства, Національна служба посередництва і примирення (Положення про Національну службу посередництва та примирення затверджено Указом Президента України від 17 листопада 1998 р. № 1258/98 // Праця і зарплата. — 1998. — № 23. — С. 6).
Особливе місце належить Національній раді соціального партнерства — органові, в якому бере участь держава як сторона соціального партнерства в особі Кабінету Міністрів України. Національна рада є постійно діючим консультативно-дорадчим органом при Президентові України, який утворюється з представників Кабінету Міністрів України, об'єднань підприємців та професійних спілок (далі — Сторони) для узгодженого вирішення питань, що виникають у соціально-трудовій сфері. Національна рада здійснює свою діяльність на принципах взаємної поваги, довіри, рівноправності Сторін та їх відповідальності за виконання прийнятих рішень і досягнутих домовленостей. Основними завданнями Національної ради є такі: узгодження шляхом тристоронніх консультацій позицій Сторін у соціально-трудовій сфері з метою забезпечення поєднання інтересів держави, власників та працівників підприємств, установ і організацій, а також пошук компромісів між соціальними партнерами для запобігання конфліктам; участь у підготовці висновків щодо проектів законів, інших актів законодавства в галузі соціально-трудових відносин та пропозицій з питань удосконалення трудового законодавства з урахуванням норм міжнародного права; вироблення пропозицій щодо Генеральної угоди та галузевих тарифних угод, організація і проведення консультацій при їх укладенні; аналіз виконання Генеральної угоди, розробка відповідних рекомендацій щодо усунення розбіжностей між Сторонами, що виникають з питань її виконання, у разі їх звернення до Національної ради; узгодження позицій Сторін щодо ратифікації і денонсації конвенцій Міжнародної організації праці (МОП); повідомлення громадськості через засоби масової інформації про результати домовленостей Сторін у соціально-трудовій сфері.
Національна рада має право: звертатися до Президента України, органів виконавчої влади, власників або уповноважених ними органів, об'єднань професійних спілок із пропозиціями щодо регулювання відносин у соціально-трудовій сфері; делегувати
своїх представників для участі в обговоренні соціально-трудових питань у Кабінеті Міністрів України, об'єднаннях підприємців і професійних спілок (за погодженням з цими органами); створювати робочі групи з числа членів Національної ради для вироблення узгоджених рішень з питань, віднесених до повноважень Національної ради, групи експертів, консультантів із залученням на договірній основі до їх складу вчених і фахівців, у тому числі з інших держав, для виконання завдань, покладених на Національну раду; одержувати від органів виконавчої влади, об'єднань професійних спілок, підприємств, установ і організацій інформацію, необхідну для виконання завдань, передбачених Положенням.
Національну раду очолюють три співголови, які призначаються Президентом України за пропозицією Кабінету Міністрів України, об'єднань підприємців та професійних спілок. Співголови є одночасно координаторами роботи груп представників Сторін. Співголови Національної ради: організовують діяльність Національної ради; складають кошторис витрат; утворюють за дорученням Національної Ради погоджувальні комісії та робочі групи, розглядають їх висновки; викладають позиції Сторін під час розгляду проектів законів та інших актів законодавства в галузі соціально-трудових відносин; проводять консультації Сторін у разі виникнення розбіжностей. Заступники співголів Національної ради затверджуються Президентом України.
До складу Національної ради включається рівна кількість представників Сторін, яких визначає та затверджує кожна з них самостійно.
Члени Національної ради мають право: брати участь в обговоренні соціально-трудових питань у Кабінеті Міністрів України, об'єднаннях підприємців і професійних спілок (за дорученням Національної ради та погодженням з цими органами); одержувати в секретаріаті Національної ради аналітично-довідкові та інші матеріали з питань, віднесених до повноважень Національної ради. Розподіл обов'язків між членами ради провадиться Національною радою. Члени Національної ради виконують свої обов'язки на громадських засадах.
Національна рада здійснює свою діяльність відповідно до регламенту та плану роботи, що затверджуються Національною радою. Формою роботи Національної ради є її засідання, які
Глава 18
Соціальне партнерство і колективне трудове право
проводяться не менш як раз на три місяці. Засідання Національної ради є правомочним, якщо на ньому присутня від кожної зі Сторін більшість її членів. Головування на засіданнях Національної ради здійснюється співголовами почергово.
Рішення Національної ради вважається прийнятим, якщо за нього подано не менше двох третин голосів присутніх її членів від кожної зі Сторін. Рішення Національної ради оформляються у вигляді висновків, пропозицій або рекомендацій і підписуються співголовами Національної ради або їх заступниками.
Організаційне забезпечення діяльності Національної ради здійснюється її секретаріатом. Керівник секретаріату призначається Президентом України.
Фінансове та матеріально-технічне забезпечення діяльності Національної ради здійснюється за рахунок державного бюджету України.
У Генеральній угоді, укладеній на 2002—2003 роки, сторони домовилися "розглянути та подати на розгляд Національної ради соціального партнерства Європейський кодекс соціального забезпечення", а також "всебічно сприяти вдосконаленню нормативно-правової бази з питань регулювання соціально-трудових відносин, здійсненню соціального партнерства на дво- та тристоронній основі".
Національна служба посередництва і примирення (НСПП) є постійно діючим державним органом, створеним Президентом України для сприяння врегулюванню колективних трудових спорів (конфліктів). Основними завданнями НСПП є такі: сприяння взаємодії сторін соціально-трудових відносин у процесі врегулювання колективних трудових спорів (конфліктів), що виникли між ними; прогнозування виникнення колективних трудових спорів та сприяння своєчасному їх вирішенню; здійснення посередництва і примирення під час вирішення колективних трудових спорів.
18.4. Колективне трудове право, його становлення та розвиток в Україні
Повноваження суб'єктів щодо соціальногошіртнорства у сфері праці реалізуються в колективних трудовихправовідносинах.
Колективні трудові правовідносини можуть бути класифіковані та розподілені за критерієм змісту на такі види: іідносинищодо утворення і діяльності профспілок або інших осіб як представників інтересів трудових колективів найманих нрши шш к ів у соціально-трудових відносинах; щодо утворення та діяльності організацій роботодавців як представників інтересів роботодавців у соціально-трудових відносинах; щодо укладання і виконання колективних договорів, колективних угод на галузевому, регіональному та національному рівнях; щодо колективних переговорів; щодо діяльності профспілок з приводу застосування трудового законодавства; щодо участі трудових колективів в управлінні організаціями; щодо розв'язання колективних трудових спорів.
Норми трудового права, які регулюють колективні трудові відносини, об'єднуються у відносно відособлену частину трудового права — колективне трудове право.
Джерелом колективного трудового права передусім виступає Конституція України, яка проголосила право громадян на участь у профспілках з метою захисту своїх трудових та соціально-економічних прав та інтересів (ст. 36), право на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів (ст. 44).
Кодекс законів про працю містить главу XVI "Професійні спілки, участь працівників в управлінні підприємствами, установами, організаціями", а також главу XVI-A "Трудовий колектив".
Джерелами колективного трудового права виступають Закони України: "Про підприємства", який врегульовує поняття та компетенцію трудового колективу, а також встановлює принципи управління підприємством; "Про оплату праці", котрим закріплено поряд із державною сферою регулювання оплати праці, також колективне договірне регулювання; "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності" (1999 р.) і "Про організації роботодавців" (2001 р.)» "Про колективні договори і угоди" (1993 р.), "Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)" (1998 р.).
Глава 18
Соціальне партнерство і колективне трудове право
Новими джерелами норм трудового права стали акти соціального партнерства. Особливе місце серед них посідає Генеральна угода, яка переважно щороку приймається на національному рівні. До джерел колективного трудового права слід також віднести акти органів соціального партнерства — Національної ради соціального партнерства і Національної служби посередництва і примирення.
Ці акти регламентують колективні відносини у сфері праці. Основним їх завданням є захист прав працівників і узгодження соціально-економічних інтересів між профспілками як представниками найманих працівників, об'єднаннями роботодавців і державою шляхом соціального партнерства.
До основних принципів колективного трудового права належать такі: свобода об'єднання в організації працівників і роботодавців; принцип рівності та взаємності прав обов'язків організацій працівників і організацій роботодавців; право на проведення спільних консультацій і укладення колективних трудових договорів та угод; право на проведення колективних акцій протесту — страйку і локауту в разі конфліктів інтересів; право на подання колективної скарги для захисту порушених прав.
Польський професор, доктор юридичних наук Марія Матей-Ти-рович у своїй доповіді під час засідання Круглого столу з приводу обговорення актуальних проблем трудового права та права соціального забезпечення, проведеного 17—18 жовтня 2002 р. в Одеській національній юридичній академії, приділила головну увагу проблемам колективного трудового права. Зокрема, М. Ма-тей-Тирович зазначає, що в сучасному світі розмежування індивідуального й колективного трудового права є загальновизнаним та глибоко вкоріненим. Підставою для такого розмежування є відмінність прав та інтересів, що потребують захисту. Основу індивідуального трудового права становлять індивідуальні трудові відносини та їх складові — індивідуальні права та інтереси працюючих. Предметом колективного трудового права є колективні трудові відносини, тобто правові відносини, змістом яких є колективні права та інтереси працівників і роботодавців. М. Ма-тей-Тирович наводить численні праці науковців різних країн, у тому числі в Центральній та Східній Європі, інститутів МОП та Європейського Союзу на користь визнання колективного трудового права.
У зв'язку з підготовкою проекту Закону України "Про соціальне партнерство" актуальним є питання про співвідношення та розмежування предмета соціального партнерства і колективного трудового права. У широкому значенні інститут соціального партнерства — це інститут соціального права, яке може розглядатись як система юридичних норм, що регулюють суспільні відносини щодо реалізації, охорони і захисту соціальних прав людини і громадянина. За допомогою соціального права реалізується соціальна функція держави, яка поляпн у ни конанні соціальних зобов'язань держави шляхом вжиття створення економічних, юридичних та організаційних заходів щодо забезпечення соціальних прав людини. Сфера застосування праці — одна з ланок соціальної сфери. Отже, у цілому предмет соціального партнерства ширший за своїм змістом від предмета колективного трудового права. Колективне трудове право регулює колективні відносини лише у сфері застосування найманої праці, а предметом соціального партнерства можуть бути як відносини у сфері праці, так і відносини поза цією сферою, зокрема у сфері соціального забезпечення, охорони здоров'я тощо.
Професор І.Я. Кисельов визначає правові рамки соціального партнерства як комплекс правових норм, що регулюють статус і права профспілок І організацій підприємців, "їх співпрацю на підприємствах і поза ними; колективні договори, особливо в тій їх частині, в якій вони сприяють пом'якшенню трудових конфліктів (обов'язок соціального миру в період дії договору); вирішення колективних трудових спорів насамперед шляхом переговорів і досягнення взаємоприйнятних компромісів на основі двосторонньої і тристоронньої співпраці (Киселев И.Я. Зарубежное трудовое право. — М., 1998. — С. 163).
Польський професор М. Северинський вважає, що до колективного трудового права входять положення, які регулюють колективні трудові відносини та правоздатність суб'єктів цих відносин (вираз "колективне трудове право" в "Encyklopedia Prava Pracy і Ubezpieczen Spolecznych" (Енциклопедія трудового права і соціального забезпечення), за ред. L. Florka. — Warszawa: ABC, 1999).
До правових інститутів колективного трудового права належать такі: соціальне партнерство у сфері праці; правовий статус трудових колективів; правовий статус професійних спілок;
Глава 18
Соціальне партнерство і колективне трудове право
правовий статус організацій роботодавців; колективні договори та угоди; колективні трудові спори (конфлікти).
Зазначені правові інститути розглядатимуться у відповідних розділах підручника.
Контрольні запитання і завдання
1. Визначте поняття соціального партнерства.
2. Які нормативно-правові акти становлять правову базу
соціального партнерства в Україні?
3. Що є предметом соціального партнерства?
4. Назвіть сторони соціального партнерства в Україні.
5. Яку роль у соціальному партнерстві відіграє такий орган,
як Національна рада соціального партнерства?
5. Покотило ВМ. Становлення соціального партнерства в Украї
ні в світлі проблеми кодифікації трудового законодавства // Кон
ституція України та проблеми систематизації законодавства: Збір
ник наукових праць. — Вип. 5. — К., 1999. — С. 292—305.
6. Соціальне партнерство на ринку праці України. — К., 1998.
7. Українець С Соціально-трудові відносини в Україні: зміст і
розвиток // Україна: аспекти праці. — 1999. — №3. — С. 35—41.
8. Чанишева Г.І. Колективні відносини у сфері праці: теоре-
тико-правовий аспект: Монографія. — О,: Юрид. літ-ра, 2001. —
328 с.
Теми рефератів
1. Становлення та розвиток соціального партнерства в
Україні.
2. Організаційно-правові форми соціального партнерства.
3. Суб'єкти соціального партнерства в Україні.
4. Генеральна угода — основний акт соціального партнерства
в Україні.
Література
1. Головко М.Л., Дубровсъкий М.Л., Жуков В.І. Соціальне парт
нерство (сучасний міжнародний досвід). — К., 1994.
2. Заржицький О., Башмаков В. На шляху до соціального парт
нерства // Право України. — 1997. — № 6. — С. 62.
3. Киселев ИЛ. Сравнительное и международное трудовое пра
во. — М.: Дело, 1999. — С. 226—263.
4. Жернаков В. Соціально-трудові відносини: поняття, суб'єкти,
правове регулювання // Право України. — 1999. — № 10. —
С 41—45.
Трудові колективи та участь працівників в управлінні організаціями
Глава 19
ТРУДОВІ КОЛЕКТИВИ ТА УЧАСТЬ
ПРАЦІВНИКІВ В УПРАВЛІННІ
ОРГАНІЗАЦІЯМИ
19.1. Поняття та види трудового колективу
Повноваження трудових колективів регулюються главами II "Колективний договір", XVI-A "Трудовий колектив", статтями 52, 140, 142, 152, 153, 223, 252-1, 252-5, 252-6, 252-7 КЗпП України, розділом IV "Управління підприємством і самоврядування трудового колективу" Закону України "Про підприємства в Україні", Законами України "Про охорону праці", "Про колективні договори і угоди", "Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)", "Про приватизацію державного майна" (у редакції від 19 лютого 1997 р. № 90/97-ВР, зі змінами і доповненнями), "Про оренду державного і комунального майна". До прийняття Закону України "Про трудові колективи" діє Закон СРСР від 17 червня 1983 р. "Про трудові колективи і підвищення їх ролі в управлінні підприємствами, установами, організаціями".
Відповідно до ст. 252-1 КЗпП України і п. 1 ст. 15 Закону України "Про підприємства в Україні" трудовий колектив підприємства утворюють всі громадяни, які своєю працею беруть участь у його діяльності на основі трудового договору (контракту, угоди), а також інших форм, що регулюють трудові відносини працівника з підприємством.
Заслуговує на підтримку норма проекту Закону України "Про
трудові колективи", яка передбачає участь у реалізації повноважень трудового колективу колишніх працівників підприємства, які вийшли на пенсію, звільнених у зв'язку з каліцтвом або професійним захворюванням, за станом здоров'я.
Напередодні прийняття нового Трудового кодексу всі питання правового регулювання діяльності трудових колективів потребують переоцінки у напрямку орієнтації їх на ринкові відносини і демократичні принципи. З таких позицій потрібно розглядати не тільки конкретні повноваження трудового колективу, його права й обов'язки, а насамперед саме поняття трудового колективу.
Очевидно, в основу конкретних пропозицій необхідно покласти об'єктивні суспільні інтереси роботодавця і найманих працівників. У процесі виробництва можна виділити дві групи таких інтересів: спільні (ті, що збігаються) і протилежні. Трудовий колектив має спільні, такі, що збігаються, інтереси з власником (роботодавцем) у стратегічному питанні про отримання якомога більшого прибутку, в ефективній організації виробництва, у доборі кваліфікованих і сумлінних кадрів, у забезпеченні внутрішнього трудового розпорядку, трудової дисципліни, дотриманні техніки безпеки, охорони праці. Причому слід підкреслити, що трудовий колектив зацікавлений в отриманні роботодавцем більшого прибутку лише в тому разі, якщо сам трудовий колектив безпосередньо, або через своїх представників бере участь у розподілі такого прибутку. В іншому разі сподіватися на підвищення продуктивності праці, на поліпшення її якості та якості продукції, немає підстав.
Протилежні інтереси лежать в основі розподілу прибутку, оплати праці, відрахувань з прибутку на заходи щодо впровадження нових захисних технічних засобів, безпеки праці, нешкідливих і безпечних технологій; фінансування з прибутку заходів щодо соціально-побутового обслуговування працівників, надання додаткових трудових пільг. Зона незбігу соціальних інтересів досить велика, і традиційно в суспільній свідомості і в правовому регулюванні ці суб'єкти перебувають по різні боки соціальних "барикад". Отже, з наведеного досить явно видно, що поняття "трудовий колектив" має охоплювати тільки найманих працівників, котрі працюють за трудовим договором. Причому йдеться про працівників, котрі працюють на підприємстві, як правило, на умовах
Глава 19
Трудові колективи та участь працівників в управлінні організаціями
трудового договору, укладеного на невизначений час, оскільки угоди, які укладаються за участю трудового колективу, як правило, мають довготривалий характер. З огляду на це особи, які виконують для підприємства разові роботи за цивільно-правовими договорами, або ж працюють як тимчасові працівники, до складу трудового колективу включатися не повинні.
Виходячи з наведеного вище законодавчого визначення, до трудового колективу включаються всі працюючі на підприємстві, а також працюючі власники, трудові відносини яких виникають із членства, отже, відповідно до частини 2 статті 3 КЗпП особливості їх праці можуть суттєво відрізнятися від умов праці найманих працівників. Очевидно, неможливо в такому варіанті забезпечити належне укладення колективного договору, бо змішування сторін приводить у непридатність сам принцип соціального партнерства і перетворює таку угоду в декларацію.
Закон України "Про підприємства в Україні" встановлює два види трудових колективів залежно від форми власності, на якій засновано підприємство: трудовий колектив з правом найму робочої сили (тобто трудовий колектив працюючих власників); трудовий колектив державного та іншого підприємства, в якому частка держави або місцевої ради становить у вартості майна більш як 50 %. У зв'язку з цим розрізняють і повноваження цих видів трудових колективів.
Відповідно до ст. 15 Закону України "Про підприємства в Україні" трудовий колектив з правом найму робочої сили:
— розглядає і затверджує проект колективного договору;
— розглядає і вирішує згідно зі статутом підприємства питання
самоврядування трудового колективу;
— визначає і затверджує перелік і порядок надання праців
никам підприємства соціальних пільг;
— бере участь у матеріальному і моральному стимулюванні
продуктивної праці, заохочує винахідницьку і раціоналізаторську
діяльність, порушує клопотання про представлення працівників
до державних нагород.
Трудовий колектив державного та іншого підприємства, в якому частка держави або місцевої ради у вартості майна становить більш як 50 %:
— разом з власником вирішує питання про вступ і вихід під
приємства з об'єднання підприємств;
— приймає рішення про оренду підприємства, створення на основі трудового колективу органу для переходу на оренду і викупу підприємства.
З такою моделлю погодитися не можна. У першому випадку йдеться про колективного власника, і вся переліченарегламентація його прав охоплюється повноваженнями працюючихвласників самостійно вирішувати питання оргшііліщії, управління працею, надання самим собі пільг. Очевидно, такий колектив може і повинен врегулювати питання встановлення колективних умов праці в локальному нормативно-правовому акті.Але цей акт ніяк не може бути визнаний колективним договором у тому значенні, яке випливає із законодавства. Тут також має місце договірне регулювання праці, але співвласники домовляються між собою, бо в одній особі поєднують і власників, і працівників, їхня праця не може бути визнана залежною, найманою. Це праця самостійна, "на себе" і " для себе".
Що ж до другого виду трудового колективу державного або комунального підприємства, то не можна погодитися з обмеженням його прав, оскільки найбільш значні повноваження — розглядати з власником зміни і доповнення до статуту підприємства, спільно з власником підприємства визначати умови найму керівника, брати участь у розв'язанні питань про виділення зі складу підприємства одного або декількох структурних підрозділів для створення нового підприємства — припинено Декретом Кабінету Міністрів України № 8-92 від 15 грудня 1992 р. Позбавлення трудового колективу істотних прав слугує ще одним засобом посилення правового становища роботодавця, неконтрольованості його управлінських рішень, виключає право трудового колективу брати участь у розподілі прибутку, оскільки ці питання передбачаються саме у статуті підприємства, який згідно з чинним законодавством затверджується власником підприємства. І хоча для державних підприємств статут затверджується власником майна за участю трудового колективу (ст. 9 Закону України "Про підприємства"), у багатьох випадках підприємство створюється, а працівники ще не найняті й ніяк не можуть впливати на положення статуту підприємства. У таких умовах виділення коштів з прибутку на соціальні потреби має характер добродійності з боку власника, що в корені неправильно, суперечить принципам соціального партнерства і принижує людську гідність працівників.
Глава 19
З огляду на це надзвичайнуважливість має зобов'язання сторін соціал ьного партнерства, закріплене у п. 2.10 Генеральної угоди на 2002—2003 роки. Зокрема, Кабінет Міністрів України зобов'язався: "Вивчити у першому кварталі 2002 року питання про доцільність законодавчого встановлення згідно зі статтею 18 Закону України "Про підприємства в Україні" нормативів розподілу прибутків (доходів) між роботодавцями та найманими працівниками з метою забезпечення повного відшкодування вартості робочої сили і створення передумов для повноцінного функціонування ринку праці, як однієї з основних складових ринкової економіки". Однак 2002 р. вже закінчився, рішення з цього питання не прийнято, а профспілки поки що не оголосили про свої наміри добиватися виконання цього зобов'язання.
Стаття 14 Закону України "Про підприємства" передбачає, що власник здійснює свої права щодо управління підприємством безпосередньо або через уповноважені ним органи. Власник може делегувати ці права раді підприємства (правлінню) чи інпіому органу, який передбачений статутом підприємства І представляє інтереси власника та трудового колективу. Рішення із соціально-економічних питань щодо діяльності підприємства виробляються і приймаються його органами управління з участю трудового колективу та уповноважених ним органів (п. З ст. 14).
19.2. Повноваження трудового колективу
Компетенція і повноваження трудового колективу та його виборних органів визначаються в статуті підприємства. У статуті підприємства визначається й орган, що має право представляти інтереси трудового колективу (рада трудового колективу, рада підприємства, профспілковий комітет та ін.) (ст. 9 Закону України "Про підприємства").
Повноваження трудового колективу всіх видів підприємств в Україні, на яких використовується наймана праця, реалізуються, якщо інше не передбачене статутом, загальними зборами (конференцією) і їх виборним органом, члени якого обираються таємним голосуванням на зборах (конференції) трудового колективу терміном на 2—3 роки не менше ніж 2/3 голосів (п, 4 ст. 15 Закону України "Про підприємства").
Трудові колективи та участь працівників в управлінні організаціями 597
Чинним законодавством про працю передбачено повноваження трудового колективу у встановленні колективних умов праці, укладенні колективного договору, встановленні робочогочасу, забезпеченні трудової дисципліни, затвердженні правилвнутрішнього трудового розпорядку, схваленні комплексних планів щодо поліпшення охорони праці й контролю ввїх виконанням,утворенні комісії з трудових спорів на підітрім: мсти і.
Відповідно до Закону України "Про охорону праці" м Україні упроваджено інститут уповноважених трудових колективів з питань охорони праці, який має створюшітися на підприємствах,в установах, організаціях (далі — підприємство) незалежно від форм власності та видів їхньої діяльності для здійснення громадського контролю за додержанням законодавства про охорону праці. Наказом Державного комітету України по нагляду за охороною праці № 135 від 28 грудня 1993 р. на виконання Закону України "Про охорону праці" та постанови Кабінету Міністрів Українивід 27 січня 1993 р. № 64 "Про заходи щодо виконання Закону України "Про охорону праці" затверджено Типове положення про роботу уповноважених трудових колективів з питань охорони праці. У наказі встановлено, що діяльність з охорони праці і розробка локальних положень на підприємствах має провадитися на основі залучення широких кіл працівників до здійснення громадського контролю за додержанням законодавства про охорону праці на виробництві.
Положення про роботу уповноважених трудових колективів з питань охорони праці затверджується загальними зборами (конференцією) трудового колективу підприємства. Уповноважені трудових колективів з питань охорони праці обираються простою більшістю голосів на загальних зборах (конференції) колективу підприємства або цеху, зміни, дільниці, бригади, ланки тощо відкритим голосуванням з числа досвідчених та ініціативних працівників на строк дії повноважень органу самоврядування трудового колективу.
У ст. 252-5 КЗпП встановлено принципи матеріальної зацікавленості трудового колективу в результатах господарської діяльності. Зарахування працівників до бригади повинне проводитися зі згоди членів трудового колективу бригади. Розподіл колективного заробітку в бригаді здійснюється із застосуванням коефіцієнта трудової участі.
Глава 19
Трудові колективи та участь працівників в управлінні організаціями
Закон України "Про підприємства в Україні" встановлює, що всі питання соціального розвитку, включаючи поліпшення умов праці, життя і здоров'я, гарантії обов'язкового медичного страхування членів трудового колективу та їх сімей, вирішуються трудовим колективом за участю власника відповідно до статуту підприємства колективним договором і законодавчими актами України. Пенсіонери й інваліди, які працювали до виходу на пенсію на підприємстві, користуються рівним з його працівниками медичним обслуговуванням, забезпечуються житлом, путівками в оздоровчі й профілактичні заклади. Підприємство зобов'язане постійно поліпшувати умови праці та побуту жінок, підлітків, жінок, які мають малолітніх дітей. Підприємства забезпечують певну кількість робочих місць у рахунок броні для працевлаштування інвалідів, безробітних за направленням служби зайнятості (ст. 26).
Законодавство передбачає права трудових колективів щодо набуття права власності на майно свого підприємства, а також право на оренду майна державних підприємств.
Згідно із Законом України "Про оренду державного і комунального майна" (Відомості Верховної Ради України. — 1995. — № 15. — Ст. 99; Урядовий кур'єр. — 1998. — 20 січня. — № 12) трудовий колектив підприємства має право ухвалювати рішення про оренду цілісного майнового комплексу підприємства, його структурного підрозділу і створити господарське товариство з цією метою (ст. 7 Закону) протягом 15 днів після отримання повідомлення Фонду державного майна України. Рішення про оренду вважається прийнятим, якщо за нього проголосувало більше половини членів трудового колективу підприємства. Створене членами трудового колективу господарське товариство має переважне право над іншими фізичними і юридичними особами на укладення договору оренди майна того державного підприємства, структурного підрозділу, де створено це товариство (ст. 8 Закону).
Орендар має право викупу орендованого майна відповідно до законодавства з питань приватизації (ст. 25).
Для спільної участі у приватизації підприємства члени трудового колективу мають право створити господарське товариство, яке засновується на основі рішення загальних зборів, у яких брало участь більше 50 % працівників підприємства або їх уповноважених представників (ст. 8 Закону України "Про привати-
зацію державного майна" (в редакції Закону від 19 лютого 1997 р. № 90). Члени організації орендарів, члени трудового колективу підприємства, створеного орендарем, а також колишні працівники об'єкта приватизації, які вийшли на пенсію, звільнені за п. 1 ст. 40 КЗпП і не працюють з моменту ЗВІЛЬНЕННЯ іш інших підприємствах, особи, що мають право відповідно до лаконодавства повернутися на попереднє місце роботи на цьому підприємстві, а також інваліди, звільнені у зв'язку з каліцтвом або професійним захворюванням, мають право на пільгове придбання акцій: першочергове придбання акцій на суму і за рахунок приватизаційного майнового сертифіката і додатково на полонину його суми. Працівники підприємства, що приватизується, мають право об'єднатися для викупу контрольного пакета акцій.
Господарське товариство, до складу якого увійшло не менше 50 % працівників підприємства, користується пріоритетним правом викупу, а також — на розстрочку платежу на термін не більше 1 року з первинним внеском не менше 30 % ціни. Керівники, їх заступники, головні фахівці та керівники структурних підрозділів державних підприємств, які перетворюються на відкриті акціонерні товариства, мають право придбати акції на суму до 5 % статутного фонду товариства з відстрочкою оплати на 1 рік після придбання акцій працівниками.
На приватизованому підприємстві не допускається звільнення працівників з ініціативи нового власника протягом 6 місяців. Колективний договір, укладений на такому підприємстві, зберігає свою чинність протягом терміну його дії, але не більш як 1 рік. У цей період сторони повинні розпочати переговори про укладення нового колективного договору.
У процесі встановлення нових умов, зміни існуючих соціально-економічних умов праці, укладення або зміни колективного договору, угоди, їх виконання, застосування законодавства про працю між роботодавцем і трудовим колективом можуть виникати спори. Закон України "Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)" від 3 березня 1998 р. визначив повноваження трудового колективу найманих працівників щодо формулювання колективних вимог, а також встановив процедуру їх розгляду. У ст. 18 Закону передбачено право працівників на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів.
Глава 19
Трудові колективи та участь працівників в управлінні організаціями
19.3. Проблемні питання визначення правового статусу трудових колективів
У практиці ділового менеджменту відомо, що фірми, які процвітають, свій успіх будують не на відстороненні трудового колективу від власника, а навпаки, на активній співпраці, співучасті, партнерстві цих сторін. У зарубіжній практиці трудові колективи беруть активну участь в управлінні підприємствами. Йдеться про функціонування поряд із профспілками інших органів представництва, які обираються всіма працівниками, незалежно від профспілкового членства. Такі органи діють майже у всіх західноєвропейських країнах. Зокрема, права виробничих рад, виробничих зборів у ФРН включають право на інформацію, право на консультацію — на обговорення дій адміністрації і пропозицію альтернативних рішень, право на участь у прийнятті рішень щодо стратеги розвитку підприємств, господарської діяльності, кадрової політики, інвестиційної діяльності, на управління соціальними установами на підприємстві, на встановлення критеріїв введення нових методів оплати праці, розмірів премій. Характерним є розподіл повноважень між виробничими радами і профспілками. Завданням профспілок є проведення тарифних переговорів і здійснення політики щодо підвищення стандартів життя, захисту працівників при раціоналізації виробництва, щодо розв'язання конфліктів мирними засобами тощо. Завданням виробничих рад є представництво інтересів трудових колективів на переговорах з роботодавцем щодо правил трудового розпорядку на підприємствах, установлення графіка робочого часу, строків виплати заробітної плати, впровадження нових технічних засобів контролю, запобігання травматизму, підвищення кваліфікації працівників тощо (Новіков В.М. Зарубіжний досвід соціального партнерства // Україна: аспекти праці. — 1998. — №1. — С 38—41).
І.Я. Кисельов зазначає, що недостатність колективно-договірного регулювання та укладення колективних договорів на підприємствах призвела до того, що цей вакуум заповнили представництва працівників (персоналу підприємств). При цьому автор вважає, що взаємовідносини профспілок і органів представництва трудових колективів, їх взаємний зв'язок, співробітництво і
взаємний вплив, розподіл повноважень та юрисдикції,елементи суперництва створюють серйозні проблеми як політичного, так і юридичного характеру (Киселев И.Я. Цит. сич. О. 235—236). Законодавче визначення правового отатуоу Трудовихколективів в Україні не можна визнати задовільним,(' численні свідчення про згортання ідеї трудового колектпу в Трудовомузаконодавстві. Ніяк не можна погодитися :і тим. що ігідноіз Законом України від 5 квітня 2001 р. виключено ;ti cinrn 262КЗпП гарантії для працівників, обраних до рад (гіршимиі.) підприємств і рад трудових колективів, такі гарантії валхшвио ТІЛЬКИдля виборних працівників профспілкових органів.
З різних причин не приймається вакон"Про трудовіколективи". Причини ці лежать у політичній площині. Виходить так, що у визнанні статусу трудових колективів не зацікавлені ні профспілки, ні роботодавці, ні держшш. Цих суб'єктів влаштовує невизначеність трудової маси і термін "наймані працівники", який немовби й визначає суб'єкта, й водночас нікого ні до чого не зобов'язує. Адже ще зовсім недавно, у 1988 p., була спроба надати трудовому колективу значні повноваження, у тому числі й з управління організаціями, у виборі керівників підприємств. Ради трудового колективу так завзято взялися до реалізації наданих повноважень, що відразу ж виникло серйозне протистояння між радами трудового колективу і профкомами, останні були занепокоєні несподіваним авторитетом рад серед працівників. Водночас роботодавці ніколи не зможуть вибачити загальним зборам трудових колективів численні поразки при виборах керівників підприємств та структурних підрозділів. Законом від 20 березня 1991р. ці повноваження трудових колективів було виключено з КЗпП. На спогад залишилася глава XVI-A "Трудовий колектив" у КЗпП, де виключені та переформульовані статті, як пусті форми, нагадують поле бою і минулий тріумф трудових колективів.
Визнання трудових колективів повноправними суб'єктами дасть змогу змінити ставлення до самої категорії "наймані працівники", яка набуде необхідної конкретики. Адже йтиметься про трудові колективи найманих працівників підприємства, підприємств галузі, регіону, нарешті, — держави. Це дещо змінить акценти.
Окрім того, буде вирішено проблему належного представниц-
Глава 19
Трудові колективи та участь працівників в управлінні організаціями
тва від працівників. Адже профспілка на підприємстві може не охоплювати всіх працівників. Нині ця проблема не розв'язана належним чином. На це звернув увагу під час обговорення концепції проекту нового Трудового кодексу України професор Паризького університету, президент Французької асоціації спеціалістів у сфері трудових відносин Жан Мішель Олів'є. Він зазначив: "Дуже важливим аспектом трудових відносин, який, на жаль, не згадується в запропонованій концепції, є питання обрання на підприємстві представників найманих працівників. У Франції це називається інститутом представників працюючого персоналу, їх обирає весь колектив найманих працівників. Коли чисельність працюючих менше 50 осіб, обирається один представник від колективу. Коли чисельність більше 50 осіб, можна створювати комітет підприємства і делегувати представників працюючого персоналу. В запропонованому документі не йдеться про представників, які обираються трудовими колективами" (Шляхи реформування трудового законодавства на сучасному етапі соціально-економічного розвитку України // Україна: аспекти праці. — 2002. — № 5. — С. 48—49).
Актуальним залишається питання про розмежування прав трудових колективів і профспілок на виробництві. Ця проблема не нова для трудового права України. Вирішенню цієї проблеми багато зусиль віддав відомий український вчений професор Р.І. Кондратьев (див. Кондратьев Р.И. Закон о государственном предприятии и права трудовых коллективов. — К.: Выща шк., 1988; Кондратьев Р.І. Рада трудового колективу: які її повноваження // Радянське право. — 1990. — №4). Висновки і пропозиції вченого про критерії розмежування компетенції профкому і ради трудового колективу, про загальний принцип спрямованості діяльності профспілок на захист прав працівників, а трудових колективів — на розв'язання виробничих питань залишаються актуальними і корисними сьогодні, особливо напередодні прийняття нового Трудового кодексу України.
Контрольні запитання і завдання
1. Дайте загальну характеристику ванонодпФстеапро тру
дові колективи та їх правовий статус
2. Визначте поняття, види та повноваження трудових ко
лективів.
3. Сформулюйте принципи здійснення самоврядування діяль
ності трудового колективу. Чи передбачені вони законодав
ством?
4. Яка різниця між радою підприємства і радою трудового
колективу?
5. Чи передбачені законодавством гарантії для виробничих
членів рад (правлінь) підприємств і рад трудових колективів?
Теми рефератів
1. Розмежування прав трудових колективів і профспілок на
підприємстві.
2. Механізм здійснення повноважень і самоврядування тру
дового колективу.
3. Органи трудового колективу: порядок створення, повнова
ження.
4. Зарубіжний досвід участі працівників в управлінні органі
заціями.
Література
1. Кондратьев Р.І. Рада трудового колективу: які її повнова
ження // Радянське право. — 1990. — № 4.
2. Коршунова Т.Д. Участие работников в управлении орга
низацией: проблемы и перспективы // Российское право. —
1998. — № 2.
3. Куренной А.М. Производственная демократия и трудовое
право. — М., 1989.
4. Лившиц Р.З. Закон о трудовых коллективах и проблемы его
реализации // Советское государство и право. — 1986. — № 3.
604_______
5. Толкунова В.Н. Право рабочих и служащих на участие в
управлении предприятиями, учреждениями, организациями и
самоуправление трудового коллектива. — М., 1989.
6. Чанишева ГЛ. Колективні відносини у сфері праці: теоре-
тико-правовий аспект: Монографія. — О.: Юрид. літ., 2001. —
328 с.
7. Чанишева Г.І. Участь працівників в управлінні підприєм
ством як форма соціального партнерства // Законодавство Украї
ни: проблеми вдосконалення: 36. наук, праць. — К.: Ін-т зако
нодавства Верховної Ради України, 2001. — С. 187—199.
Глава 20
ПРАВОВИЙ СТАТУС ПРОФСПІЛОК
У СФЕРІ ТРУДОВИХ ВІДНОСИН
20.1. Порядок утворення, легалізації та припинення діяльності профспілок
Конституція України передбачає право громадян на участь у професійних спілках з метою захисту своїх трудових і соціально-економічних прав та інтересів. Професійні спілки є громадськими організаціями, що об'єднують громадян, пов'язаних спільними інтересами за родом їхньої професійної діяльності. Професійні спілки утворюються без попереднього дозволу на основі вільного вибору їх членів. Усі профспілки мають рівні права. Обмеження щодо членства у професійних спілках встановлюється виключно Конституцією і законами України (ст. 36).
Повноваження профспілок регламентуються Законом України "Про професійні спілки, їх права і гарантії діяльності", прийнятим Верховною Радою України 15 вересня 1999 р. Усі інші законодавчі акти у цій сфері застосовуються у частині, що не суперечить цьому Законові. Це — Закон України "Про об'єднання громадян", КЗпП (глави II "Колективний договір", XVI "Професійні спілки. Участь працівників в управлінні підприємствами, установами, організаціями", ст. 259 та ін.), Закони "Про колективні договори і угоди", "Про охорону праці", "Про оплату праці" та інші нормативно-правові акти.
Згідно із Законом "Про професійні спілки, їх права і гарантії
Глава 20
Правовий статус профспілок у сфері трудових відносин
діяльності" від 15 вересня 1999 p. (зі змінами і доповненнями, внесеними Законом від 13 грудня 2001 p.), професійна спілка визначається як добровільна, неприбуткова громадська організація, яка об'єднує громадян, пов'язаних спільними інтересами за родом їх професійної (трудової) діяльності (навчання) (ст. 1),
Метою діяльності профспілок є представництво, здійснення та захист трудових, соціально-економічних прав та інтересів членів профспілки (ст. 2). Членами профспілок можуть бути особи, які працюють на підприємстві, в установі або організації незалежно від форм власності та видів господарювання, у фізичної особи, яка використовує найману працю; особи, які забезпечують себе роботою самостійно; особи, які навчаються в навчальному закладі.
Функціями профспілок є представницька і захисна, які доповнюються контрольними повноваженнями за додержанням законодавства про працю, які було збережено в новому законі.
Громадяни України вільно обирають профспілку, до якої вони бажають вступити. Підставою для вступу до профспілки є заява громадянина. Член профспілки — особа, яка входить до складу профспілки, визнає її статут та сплачує членські внески.
Ніхто не може бути примушений вступати або не вступати до профспілки. Статутом (положенням) профспілки може бути передбачено членство у профспілці осіб, зайнятих творчою діяльністю, членів селянських (фермерських) господарств, фізичних осіб — суб'єктів підприємницької діяльності, а також осіб, які навчаються у професійно-технічних або вищих навчальних закладах, осіб, які звільнилися з роботи чи служби у зв'язку з виходом на пенсію або які тимчасово не працюють. Статутами (положеннями) може бути передбачено обмеження щодо подвійного членства у профспілках.
Роботодавці не можуть обиратися до складу керівних органів профспілки, членами якої є наймані ними працівники.
Забороняється будь-яке обмеження прав чи встановлення переваг при укладенні, зміні або припиненні трудового договору в зв'язку з належністю або неналежністю до профспілок чи певної профспілки, вступом до неї або виходом із неї. Забороняється обумовлювати просування по роботі, оплату праці, а також звільнення з роботи або служби залежністю від членства в профспілках.
Профспілки у своїй діяльності незалежні від органів держав-
ної влади та органів місцевого самоврядування, роботодавців, інших громадянських організацій, політичних партій, їм не підзвітні та не підконтрольні.
Держава забезпечує реалізацію права громадян на об'єднання у професійні спілки та додержання прав та інтересів профспілок. Держава визнає профспілки повноважними представниками працівників і захисниками їх трудових, соціально-економічних прав та інтересів, співпрацює з профспілками щодо їх реалізації, сприяє профспілкам у встановленні ділових партнерських взаємовідносин з роботодавцями та їх об'єднаннями. Держава сприяє навчанню профспілкових кадрів, спільно з профспілками забезпечує підвищення рівня їх знань щодо правового, економічного та соціального захисту працівників.
Належність або неналежність до профспілок не спричиняє яких-небудь обмежень трудових, соціально-економічних, політичних, особистих прав і свобод громадян, гарантованих Конституцією України та іншими нормативно-правовими актами України.
Профспілки діють відповідно до законодавства та своїх статутів, які приймаються з'їздами, конференціями, установчими або загальними зборами членів профспілки відповідного рівня і не повинні суперечити законодавству України.
Профспілки можуть мати статус первинних, місцевих, обласних, регіональних, республіканських, всеукраїнських.
Статус первинних мають профспілки чи організації профспілки, які діють на підприємстві, в установі, організації, навчальному закладі або об'єднують членів профспілки, які забезпечують себе роботою самостійно чи працюють на різних підприємствах, в установах, організаціях або у фізичних осіб. У законодавстві знято обмеження щодо кількості членів, необхідної для отримання статусу первинної профспілки.
Статус місцевих мають профспілки, які об'єднують не менш як дві первинні профспілкові організації, що діють на різних підприємствах, в установах, організаціях однієї адміністративно-територіальної одиниці (міста, району в місті, району, села, селища).
Статус обласних мають профспілки, організації яких є в більшості адміністративно-територіальних одиниць однієї області, міст Києва та Севастополя; у більшості адміністративно-територіальних одиниць однієї області, міст Києва та Севастополя, де розташовані підприємства, установи або організації певної галузі.
Глава 20
Правовий статус профспілок у сфері трудових відносин
Статус регіональних мають профспілки, організації яких є в більшості адміністративно-територіальних одиниць двох або більше областей.
Статус всеукраїнських профспілок визначається за однією з таких ознак: 1) наявність організацій профспілки в більшості адміністративно-територіальних одиниць України, визначених частиною другою статті 133 Конституції України; 2) наявність організацій профспілки в більшості з тих адміністративно-територіальних одиниць України, де розташовані підприємства, установи або організації певної галузі.
Статус республіканських профспілок Автономної Республіки Крим визначається за ознаками всеукраїнських профспілок стосовно території Автономної Республіки Крим.
Всеукраїнські профспілки можуть без спеціального дозволу використовувати у своєму найменуванні слово "Україна" та похідні від нього.
Профспілки мають право на добровільних засадах створювати об'єднання (асоціації, ради» федерації, конфедерації тощо) за галузевими, територіальними або іншими ознаками, а також входити до складу об'єднань та вільно виходити з них.
В Україні діє 6 профспілкових об'єднань, які підписали Генеральну угоду на 2002—2003 роки: Федерація професійних спілок України, Федерація профспілок працівників кооперації та інших форм підприємництва України та її членські організації, Конфедерація вільних профспілок України, Федерація солідарних профспілок України та її членські організації, Федерація профспілок працівників водного транспорту та плавскладу України та її членські організації, Федерація морських професійних спілок України та її членські організації.
Найбільше профспілкове об'єднання — Федерація професійних спілок України, яка об'єднує 39 членських організацій.
Окрім того, суб'єктами Генеральної угоди на 2002—2003 роки стали 20 всеукраїнських профспілок, зокрема: Профспілка залізничників і транспортних будівельників України, Всеукраїнська профспілка працівників Збройних Сил України, Всеукраїнська федерація профспілок "Наше право", Українська міжгалузева республіканська профспілка "Праця", Незалежна профспілка фермерів та приватних землевласників України, Професійна спілка атестованих працівників органів внутрішніх справ, Незалежна
профспілка України, Федерація профспілок авіадиспетчерів України та ін.
Статут (положення) профспілки повинен містити: умови і порядок прийняття в члени профспілки ти вибуття:і неї; права, обов'язки членів профспілки, умови, порядок та підставивиключення з членів профспілки; територіальну, галувюуабо фахову сферу діяльності; організаційну структуру профспілки, повноваження її організацій, виборних органів, порядок формування їх складу; умови, терміни, порядок скликпшиї з'їадіВ) конференційчи загальних зборів членів профспілки та порядок прийняття ними рішень; джерела надходження (формування) КОШТІВпрофспілки та напрями їх використанії я; порядокздійснення господарської діяльності, необхідної для виконання статутних завдань профспілки тощо.
Для ведення переговорів на відповідному рівні договірного регулювання трудових, соціально-економічних відносин профспілки, їх організації, об'єднання профспілок підлягають легалізації (офіційному визнанню) шляхом реєстрації на відповідність заявленому статусу.
Реєстрація всеукраїнських профспілок, їх об'єднань здійснюється Міністерством юстиції України, інших профспілок, їх об'єднань — відповідно Головним управлінням юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласними, Київським та Севастопольським міськими, районними, районними у містах, міськими (міст обласного значення) управліннями юстиції.
На підставі поданих профспілкою, об'єднанням профспілок документів легалізуючий орган у місячний термін підтверджує заявлений статус, включає профспілку, об'єднання профспілок до Реєстру громадських організацій і видає профспілці, об'єднанню профспілок свідоцтво про реєстрацію із зазначенням відповідного статусу. У разі невідповідності поданих документів профспілок, їх об'єднань зазначеному ними статусу легалізуючий орган відмовляє в реєстрації.
Відмова легалізуючого органу в реєстрації може бути оскаржена профспілкою, об'єднанням профспілок до місцевого суду.
Профспілка чи організація профспілки зі статусом первинної надсилає письмове повідомлення про своє заснування також роботодавцеві із зазначенням персонального складу членів профспілки.
Глава 20
Правовий статус профспілок у сфері трудових відносин
Профспілки можуть мати і використовувати власну символіку. Символіка профспілок, їх об'єднань затверджується їх вищими органами відповідно до статутів і реєструється в порядку, передбаченому законодавством України. Символіка профспілок, їх об'єднань не повинна відтворювати державні чи релігійні символи або символіку інших об'єднань громадян чи юридичних осіб.
Припинення діяльності профспілок, їх об'єднань здійснюється шляхом реорганізації чи ліквідації (саморозпуску, примусового розпуску).
Рішення про реорганізацію чи ліквідацію (саморозпуск) приймається з'їздом (конференцією), загальними зборами відповідно до статуту (положення) профспілки, об'єднання профспілок. Одночасно з прийняттям такого рішення з'їзд (конференція), загальні збори приймають рішення про використання майна та коштів профспілок, їх об'єднань, що залишилися після проведення всіх необхідних розрахунків, на статутні чи благодійні цілі.
Діяльність профспілок, їх об'єднань, яка порушує Конституцію України та закони України, може бути заборонена лише за рішенням місцевого суду, а профспілок зі статусом всеукраїнських і республіканських та об'єднань профспілок з відповідним статусом — лише за рішенням Верховного Суду України.
Не допускається примусовий розпуск, припинення, а також заборона діяльності профспілок, їх об'єднань за рішенням будь-яких інших органів.
Рішення про примусовий розпуск об'єднання профспілок не тягне за собою розпуску профспілок, які входять до цього об'єднання. Примусовий розпуск профспілки чи об'єднання профспілок тягне за собою анулювання свідоцтва про реєстрацію та виключення з Реєстру об'єднань громадян України, втрату прав юридичної особи з обов'язковим повідомленням про це в засобах масової інформації.
20.2. Права, гарантії та обов'язки профспілок
Закон України "Про профспілки, їх права та гарантії діяльності" передбачає комплекс прав профспілок, а також встановлює повноваження первинної профспілкової організації, що діє на підприємстві.
Профспілки, їх об'єднання здійснюють представництво і захист трудових, соціально-економічних прав ти інтересів членів профспілок в органах державної влади тп Органахмісцевого самоврядування, у відносинах з роботодннцн ми, а також з іншими об'єднаннями громадян.
Заслуговує на виділення принципоне положении про те, що у питаннях колективних інтересів працівників профспілкиздійснюють представництво та захист інтересі п і гри ці ни и кіп незалежно від їх членства у профспілках.
Це положення виявляється, зокрема, и тому, ЩОумопи колективного договору поширюються на всіх гтрпцівникін підприємства незалежно від того, чи є вони членамипрофспілки, і с обов'язковими як для власника, так ідля працівників підприємства (ст. 9 Закону України "Про колективні договори і угоди").
У питаннях індивідуальних правта інтересів профспілки здійснюють представництво і захист своїх членів у порядку, передбаченому законодавством. Наприклад, ст. 43-1 КЗпП дозволяє здійснити звільнення з ініціативи власника без попередньої .згоди профспілкового органу працівника, який не є членом профспілки, що діє на підприємстві.
Профспілки, їх об'єднання мають право представляти інтереси своїх членів при реалізації ними конституційного права на звернення за захистом своїх прав до судових органів, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, а також міжнародних судових установ.
Профспілки мають право на ведення колективних переговорів та укладання колективних договорів і угод. Причому згідно із законом роботодавці, їх об'єднання, органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування зобов'язані брати участь у колективних переговорах щодо укладання колективних договорів і угод.
Профспілки, їх об'єднання здійснюють контроль за виконанням колективних договорів, угод. У разі порушення роботодавцями, їх об'єднаннями, органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування умов колективного договору, угоди профспілки, їх об'єднання мають право направляти їм подання про усунення цих порушень, яке розглядається в тижневий термін. У разі відмови усунути ці порушення або недосягнення згоди у зазначений термін профспілки мають право оскаржити неправомірні дії або бездіяльність посадових осіб до місцевого суду.
Глава 20
Правовий статус профспілок у сфері трудових відносин
Профспілки, їх об'єднання захищають право громадян на працю, беруть участь у розробленні та здійсненні державної політики у галузітрудових відносин, оплати праці, охорони праці, соціального захисту. Проекти законів, що стосуються соціаль-но-екопомічних відносин, подаються відповідними органами виконавчої влади з урахуванням пропозицій всеукраїнських профспілок, їх об'єднань. Проекти нормативно-правових актів, що стосуються трудових відносин або соціального захисту громадян, розглядаються органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування з урахуванням думки відповідних профспілок, об'єднань профспілок.
Профспілки мають широкі повноваження щодо визначення разом з роботодавцем умов праці, форм і систем оплати праці, норм праці, розцінок, умов запровадження надбавок, доплат, премій, винагород та інших заохочувальних, компенсаційних і гарантійних виплат. Ці положення встановлюються підприємствами у колективному договорі з додержанням норм і гарантій, передбачених законодавством, генеральною та галузевими (регіональними) угодами. У разі якщо колективний договір на підприємстві не укладено, власник або уповноважений ним орган зобов'язаний погодити ці питання з профспілковим органом.
Профспілки здійснюють громадський контроль за виплатою заробітної плати, додержанням законодавства про працю та про охорону праці, створенням безпечних і нешкідливих умов праці, належних виробничих та санітарно-побутових умов праці.
Профспілки мають право на проведення незалежної експертизи умов праці, брати участь у розслідуванні причин нещасних випадків і профзахворювань на виробництві.
Для здійснення цих функцій профспілки, їх об'єднання можуть створювати служби правової допомоги та відповідні інспекції, комісії, затверджувати положення про них. Уповноважені представники профспілок мають право вносити роботодавцям, органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування подання про усунення порушень законодавства про працю, які є обов'язковими для розгляду, та в місячний термін одержувати від них аргументовані відповіді. У разі ненадання аргументованої відповіді у зазначений термін дії чи бездіяльність посадових осіб можуть бути оскаржені до місцевого суду.
Згідно із Законом України від 13 грудня 2001 р. профспілки
отримали нові важливі повноваження у сфері забезпечення зайнятості населення та участі у розробленні державноїполітики зайнятості населення, державних та територіальнихпрограм зайнятості. Новими є положення Закону ЩОДОправ і повноважень профспілок у захисті працівників<<і</ безробіття та його наслідків. У разі, якщо роботодавець планує звільнення працівників з причин економічного, технологічного, структурного чи аналогічного характеру або у зв'язку з ліквідацією, реорганізацією, зміною форми власності підприємства, установи, організації, він повинен завчасно, не пізніше як затри місяці до намічуваних звільнень, надати первинним профспілковим організаціямінформацію щодо цих заходів, включаючи інформацію про причини наступних звільнень, кількість і категорії працівників, яких це може стосуватися, про терміни проведення звільнень, а також провести консультації з профспілками про заходи щодо запобігання звільненням чи зведення їх кількості до мінімуму або пом'якшення несприятливих наслідків будь-яких звільнень.
Профспілки мають право вносити пропозиції органам державної влади, органам місцевого самоврядування, роботодавцям, їх об'єднанням про перенесення термінів, тимчасове припинення або скасування заходів, пов'язаних з вивільненням працівників, які є обов'язковими для розгляду (частина четверта статті 22 Закону "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності).
Окрім наведених прав, профспілки також мають права у сфері соціального захисту та забезпечення достатнього життєвого рівня громадян. У галузі соціального страхування профспілки та їх об'єднання беруть участь в управлінні державним соціальним страхуванням як представники застрахованих осіб.
Профспілки представляють права та інтереси працівників у відносинах з роботодавцем в управлінні підприємствами, установами, організаціями, а також у ході приватизації об'єктів державної та комунальної власності, беруть участь у роботі комісій з приватизації представляють інтереси працівників підприємства-борж-ника в комітеті кредиторів у ході процедури банкрутства.
У вирішенні трудових спорів профспілки, їх об'єднання мають право представляти інтереси працівників в органах, що розглядають індивідуальні трудові спори, а також представляти інтереси працівників при вирішенні колективних трудових спорів (конфліктів) у порядку, встановленому законодавством. Представ-
Глава 20
ники профспілок беруть участь у діяльності примирних комісій, трудових арбітражів та інших органів, які розглядають колективний трудовий спір (конфлікт).
Профспілки, їх об'єднання мають право на організацію та проведення страйків, зборів, мітингів, походів і демонстрацій на захист трудових і соціально-економічних прав та інтересів працівників відповідно до закону.
Профспілки мають право одержувати безоплатно інформацію від роботодавців або їх об'єднань, органів державної влади та органів місцевого самоврядування з питань, що стосуються трудових і соціально-економічних прав та законних інтересів своїх членів, а також інформацію про результати господарської діяльності підприємств, установ або організацій. Зазначена інформація має бути надана не пізніше п'ятиденного терміну.
Профспілки, їх об'єднання організовують і здійснюють громадський контроль за реалізацією прав членів профспілки у сфері охорони здоров'я, медико-соціальної допомоги.
Стаття 32 Закону передбачає права профспілок, їх об'єднань у захисті житлових прав громадян.
Профспілкові органи мають право вимагати розірвання трудового договору (контракту) з керівником підприємства, установи або організації, якщо він порушує цей Закон, законодавство про працю, про колективні договори та угоди. Вимога профспілкових органів про розірвання трудового договору (контракту) є обов'язковою для розгляду і виконання. У разі незгоди з нею керівник, стосовно якого прийнято рішення, або орган чи особа, від яких залежить звільнення керівника, можуть у двотижневий строк оскаржити рішення профспілкового органу до місцевого суду. У цьому разі виконання вимоги про розірвання трудового договору зупиняється до винесення судом рішення.
Профспілки, їх об'єднання можуть мати у власності кошти та інше майно, необхідне для здійснення їх статутної діяльності. Фінансовий контроль за коштами профспілок та їх об'єднань органи державної влади та органи місцевого самоврядування не здійснюють. Контроль за їх надходженням та витрачанням здійснюють контрольно-ревізійні органи, обрані відповідно до статутів (положень) профспілок, їх об'єднань. Позбавлення профспілок права власності може мати місце лише за рішенням суду на підставах, визначених законами.
Правовий статус профспілок у сфері трудових відносин 615
Члени профспілок не відповідають своїми коштами та іншим майном за зобов'язаннями профспілки та її органів,як і профспілка та її органи не відповідають сноїмн копгпіми та іншим майном за зобов'язаннями членів профспілка
Стаття 36 Закону передбачає обов'язки профспілокдодержуватися Конституції України, законі» тд інших нормптивно-пра-вових актів, а також виконувати колективні договорита угоди, які вони уклали, та взяті на себе зоб»и'л;іциня.
Заслуговує на увагу така проблеми. Традиційно ;< радянських часів йшлося лише про права профспілок. Це зрозуміло, адже профспілки здолали складний шлях від створення перших організацій до визнання їх прав міжннродним співтовариіі тім. Не все було гладко на цьому шляху. З роками профспілки втратили свій авторитет, захисна функція багато в чому перетворилася на декларацію про наміри, профспілки не сміли суперечити партійним органам, закривали очі на порушення прав працівників, профспілкові функціонери зросталися з адміністрацією підприємств, і по суті здійснювали вже іншу, не властиву профспілкам функцію — виробничу, Недосконале трудове законодавство багато в чому створювало для цього правову основу. "Приручали" профспілкових лідерів, зокрема преміюванням залежно від виконання виробничого плану тощо. Історію знецінення радянських профспілок прослідкував один з корифеїв науки трудового права професор Р.З. Лівшиць (див. Лившиц Р.З. Трудовое законодательство: настоящее и будущее. — М.: Наука, 1989. — 192 с).
За роки незалежності в Україні та Інших країнах СНД відбулося відродження профспілок. Сьогодні профспілкові лідери і вчені уважно вивчають світовий досвід профспілкового руху. Профспілки значно активізували свою захисну функцію і впливають дійовим чином на законотворчу діяльність щодо реалізації економічних реформ (див. Вплив профспілок на соціальну спрямованість економічних реформ в Україні // Україна: аспекти праці. — 1998. — № 1. — С 29—37). І все ж профспілки в Україні ще не перетворилися на впливову силу, зважати на яку мали б і роботодавці, і державні органи. На жаль, більшість профспілкових лідерів починають виявляти активність і робити сміливі критичні заяви лише напередодні виборів. У зв'язку з цим продовжують залишатися актуальними питання про закріплення
Глава 20
Правовий статус профспілок у сфері трудових відносин
такого правового статусу профспілок, який відповідав би демократичним засадам та ринковим відносинам.
До таких належить необхідність більшої конкретизації обов'язків профспілок. Як видно із Закону про профспілки, регламентовані переважно права профспілок, тоді як обов'язок профспілок закріплено дуже загально. Як відомо, на приватних підприємствах, а також на підприємствах освіти, охорони здоров'я та інших колективні договори не укладаються зовсім, або ж укладаються на невеликій кількості підприємств. На приватних підприємствах, як правило, немає профспілки. Як бути в такому разі працівникам? На кого сподіватися і від кого чекати захисту в умовах, коли не розв'язано питання про представництво працівників іншими організаціями чи особами? Для цього не створено легальної основи.
Актуальним є питання про майнову відповідальність профспілок за невиконання своїх обов'язків, визначення фінансових джерел для такої відповідальності. У Законі України "Про колективні договори і угоди" передбачається індивідуальна відповідальність осіб, котрі представляють трудовий колектив. Мабуть, цього недостатньо. Але й ця норма не застосовується. Цікаво дізнатися, що за кордоном, у законодавстві країн Європи, США, де профспілковий рух набув визнання, передбачаються обов'язки профспілок, а також майнова відповідальність за рахунок коштів профспілкових органів. Крім того, передбачається також адміністративна і кримінальна відповідальність профспілкових функціонерів.
Необхідно передбачити правові засоби, які забезпечують незалежність профспілок від підприємців. Очевидно, корисним може виявитися досвід СІНА, Данії, законодавством яких заборонено включати до складу профспілки, що складаються з найманих працівників, осіб, котрі належать до адміністрації, навіть найнижчої ланки (див. Киселев И.Я. Цит. соч. — С. 132). Іншими словами, має бути додержана чистота представництва сторін, в іншому випадку профспілкова діяльність втрачає свою сутнісну спрямованість і перетворюється на декларацію. У наведених положеннях Закону України "Про профспілки, їх права та гарантії діяльності" роботодавцям не дозволяється лише бути членами виборних органів профспілки будь-якого рівня (ст. 7).
20.3. Повноваження виборного органу первинної профспілкової організації на підприємстві
Першою ланкою профспілкової організації С первиннаорганізація профспілки — добровільне об'єднання членівпрофспілки, котрі, як правило, працюють на одному підприємстві,в установі, організації незалежно від форми власності і ВИДУгосподарювання або у фізичної особи, яка використовує найману працю,або забезпечують себе роботою самостійно, або навчаються it одному навчальному закладі.
Свої повноваження первинні профспілкові органі:шції здійснюють через утворені відповідно до статуту(положення) виборні органи, а в організаціях, де виборні органи не створюються, — через профспілкового представника, уповноваженого згідно зі статутом на представництво інтересів членів профспілки, який діє в межах прав, наданих цим Законом та статутом профспілки.
Якщо на підприємстві, в установі або організації діє кілька первинних профспілкових організацій, представництво колективних інтересів працівників підприємства, установи або організації щодо укладення колективного договору здійснюється об'єднаним представницьким органом, який утворюється цими первинними профспілковими організаціями, за ініціативою будь-якої з них. У цьому випадку кожна профспілкова організація має визначитися щодо своїх конкретних зобов'язань за колективним договором та відповідальності за їх невиконання. Представницький орган утворюється на засадах пропорційного представництва. Первинна профспілкова організація, що відмовилася від участі в представницькому органі, позбавляється права представляти інтереси найманих працівників при підписанні колективного договору.
Виборний орган первинної профспілкової організації на підприємстві передусім укладає та контролює виконання колективного договору, звітує про його виконання на загальних зборах трудового колективу, звертається з вимогою до відповідних органів про притягнення до відповідальності посадових осіб за невиконання умов колективного договору.
Є коло питань, які виборний орган профспілки вирішує разом з роботодавцем, тобто роботодавець і виборний орган профспілки
Глава 20
Правовий статус профспілок у сфері трудових відносин
приймають спільне рішення щодо них. До таких питань належать: запровадження перегляду та змін норм праці; оплата праці працівників підприємства, форми і системи оплати праці, розцінки, тарифні сітки, схеми посадових окладів, умови запровадження та розмірів надбавок, доплат, премій, винагород та інших заохочувальних, компенсаційних виплат; питання робочого часу і часу відпочинку, погодження графіків змінності та надання відпусток, запровадження підсумованого обліку робочого часу, надання дозволу на проведення надурочних робіт, робіт у вихідні дні тощо; питання соціального розвитку підприємства, поліпшення умов праці, матеріально-побутового, медичного обслуговування працівників; визначення відповідно до колективного договору розміру коштів, що будуть спрямовані на будівництво, реконструкцію, утримання житла, здійснення обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов, розподіл у встановленому законодавством порядку жилої площі в будинках, збудованих за кошти або за участю підприємства, установи, організації, а також жилої площі, яка надається власникові у розпорядження в інших будинках, контроль житлово-побутового обслуговування працівників. За нормами чинного закону роботодавець не має права одноосібно вирішувати ці питання.
Виборний орган профспілки бере участь у вирішенні з роботодавцем соціально-економічних питань, визначенні та затвердженні переліку і порядку надання працівникам соціальних пільг; у розробці правил внутрішнього трудового розпорядку підприємства, установи або організації; у розслідуванні нещасних випадків, професійних захворювань і аварій, роботі комісії з питань охорони праці; представляє інтереси працівників за їх дорученням при розгляді індивідуальних трудових спорів та у колективному трудовому спорі, сприяє його вирішенню.
Виборний орган одноосібно приймає рішення про вимогу до роботодавця розірвати трудовий договір (контракт) з керівником підприємства, установи, організації, якщо останній порушує закон про профспілки, законодавство про працю, ухиляється від участі у переговорах щодо укладення або зміни колективного договору, не виконує зобов'язань за колективним договором, допускає інші порушення законодавства про колективні договори.
Окрім того, виборний орган дає згоду або відмовляє у дачі згоди на розірвання трудового договору з ініціативи роботодавця з
працівником, який є членом профспілки, що діє на підприємстві, в установі, організації у випадках, передбачених законом. Порядок надання згоди розглядався у темі "Трудовий договір".
Виборний орган профспілки представляє інтереси застрахованих осіб у комісії із соціального страхування, направляє працівників на умовах, передбачених колективним договором або угодою, до санаторіїв, профілакторіїв і будинків відпочинку, туристичних комплексів, баз та оздоровчих закладів, перевіряє організацію медичного обслуговування працівників тп членів їх сімей; інтереси працівників підприємства-боржника в ході процедури банкрутства.
Виборний орган профспілки здійснює громадський контроль за виконанням роботодавцем законодавства про працю та про охорону праці, за забезпеченням на підприємстві, в установі або організації безпечних та нешкідливих умов праці, виробничої санітарії, правильним застосуванням установлених умов оплати праці, вимагає усунення виявлених недоліків; за підготовкою та поданням роботодавцем документів, необхідних для призначення пенсій працівникам і членам їх сімей; за наданням пенсіонерам та інвалідам, які до виходу на пенсію працювали на підприємстві, в установі або організації, права користування нарівні з його працівниками наявними можливостями щодо медичного обслуговування, забезпечення житлом, путівками до оздоровчих і профілактичних закладів та іншими соціальними послугами і пільгами згідно зі статутом підприємства, установи або організації та колективним договором.
20.4. Гарантії діяльності профспілок
Члени виборних органів профспілок, об'єднань профспілок, а також повноважні представники цих органів мають право: безперешкодно відвідувати та оглядати місця роботи на підприємстві, в установі, організації, де працюють члени профспілок; вимагати й одержувати від роботодавця, іншої посадової особи відповідні документи, відомості та пояснення щодо умов праці, виконання колективних договорів та угод, додержання законодавства про працю та соціально-економічних прав працівників; перевіряти розрахунки з оплати праці та державного соціаль-
Глава 20
Правовий статус профспілок у сфері трудових відносин
ного страхування, ипкористання коштів для соціальних і культурних заході» ти житлового будівництва.
Працівникам підприємств, установ або організацій, обраним до складу виборних профспілковихорганів, гарантуються можливості для здійсненняїх повноважень. Зокрема, зміна умов тру-доного договору, оплати праці, притягнення до дисциплінарної відповідальності працівників, котрі є членами виборних профспілкових органів, допускається лише за попередньою згодою виборного органу, членами якого вони є. Звільнення членів виборного профспілкового органу підприємства, установи, організації (у тому числі структурних підрозділів), його керівників, профспілкового представника (там, де не обирається виборний орган профспілки), крім додержання загального порядку, допускається за наявності попередньої згоди виборного органу, членами якого вони є, а також вищестоящого виборного органу цієї профспілки (об'єднання профспілок).
Звільнення з ініціативи роботодавця працівників, які обиралися до складу профспілкових органів підприємства, установи, організації, не допускається протягом року після закінчення терміну, на який він обирався, крім випадків повної ліквідації підприємства, установи, організації, виявленої невідповідності працівника займаній посаді або виконуваній роботі внаслідок стану здоров'я, який перешкоджає продовженню даної роботи, або вчинення працівником дій, за які законодавством передбачена можливість звільнення з роботи чи зі служби. Така гарантія не надається працівникам у разі дострокового припинення повноважень у цих органах у зв'язку з неналежним виконанням своїх обов'язків або за власним бажанням, за винятком випадків, коли це обумовлено станом здоров'я.
Працівникам, звільненим з роботи у зв'язку з обранням їх до складу виборних профспілкових органів, після закінчення терміну їх повноважень надається попередня робота (посада) або за згодою працівника інша рівноцінна робота (посада).
Членам виборних профспілкових органів, не звільненим від своїх виробничих чи службових обов'язків, надається на умовах, передбачених колективним договором чи угодою, вільний від роботи час зі збереженням середньої заробітної плати для участі в консультаціях і переговорах, виконання інших громадських обов'язків в інтересах трудового колективу, а також на час участі
в роботі виборних профспілкових органів, але нп менше ніж дві години на тиждень.
На час профспілкового навчання Працівникам,обраним до складу виборних профспілкових органін шдприсмгтпа, установи, організації, надається додаткова відпустка тривалістюдо 6 календарних днів зі збереженням середньої заробітноїплати за рахунок роботодавця.
За працівниками, обраними до складу виборних органівпрофспілкової організації, що діє на підприємстві, в установі абоорганізації, зберігаються соціальні пільги то заохочення, игтапоіілені для інших працівників за місцем роботи відповідно до законодавства. За рахунок коштів підприємствацим працівникам можуть бути надані додаткові пільги, я і; 11 to це передбпчено колективним договором (ст. 6 Закону "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності").
Гарантією є передбачений обов'язокроботодавця щодо створення умов діяльності профспілок. Роботодавець зобов'язаний сприяти створенню належних умов для діяльності профспілкових організацій, що діють на підприємстві, в установі або організації.
Надання для роботи виборного профспілкового органу та проведення зборів працівників приміщень з усім необхідним обладнанням, зв'язком, опаленням, освітленням, прибиранням, транспортом, охороною здійснюється роботодавцем у порядку, передбаченому колективним договором (угодою).
За наявності письмових заяв працівників, які є членами профспілки, роботодавець щомісячно і безоплатно утримує із заробітної плати та перераховує на рахунок профспілки членські профспілкові внески працівників відповідно до укладеного колективного договору чи окремої угоди в терміни, визначені цим договором. Роботодавець не має права затримувати перерахування зазначених коштів.
Спори, пов'язані з невиконанням роботодавцем цих обов'язків, розглядаються в судовому порядку.
Роботодавці зобов'язані відраховувати кошти первинним профспілковим організаціям на культурно-масову, фізкультурну і оздоровчу роботу в розмірах, передбачених колективним договором та угодами, але не менше ніж 0,3 % фонду оплати праці з віднесенням цих сум на валові витрати, а у бюджетній сфері —
Глава 20
Правовий статус профспілок у сфері трудових відносин
за рахунок виділення додаткових бюджетних асигнувань. Проте слід взяти до уваги, що виконання цієї норми на 2002 р. зупинено Законом "Про Державний бюджет на 2002 рік" від 20 грудня 2001р.
Новим положенням Закону є обов'язок роботодавця надавати інформацію на запити профспілок, їх об'єднань. Зокрема, роботодавці, їх об'єднання зобов'язані в тижневий термін надавати на запити профспілок, їх об'єднань інформацію, яка є в їх розпорядженні, з питань умов праці та оплати праці працівників, а також соціально-економічного розвитку підприємства, установи, організації та виконання колективних договорів і угод.
У разі затримки виплати заробітної плати роботодавець зобов'язаний на вимогу виборних профспілкових органів дати дозвіл на отримання в банківських установах інформації про наявність коштів на рахунках підприємства, установи, організації або отримати таку інформацію в банківських установах і надати її профспілковому органу. У разі відмови роботодавця надати таку інформацію або дозвіл на отримання інформації його дії або бездіяльність можуть бути оскаржені до місцевого суду.
Особи, які чинять перешкоду здійсненню права громадян на об'єднання у профспілки, а також посадові та інші особи, винні в порушенні законодавства про профспілки, які своїми діями або бездіяльністю перешкоджають законній діяльності профспілок, їх об'єднань, несуть дисциплінарну, адміністративну або кримінальну відповідальність відповідно до законів.
Контрольні запитання і завдання
1. Розкрийте поняття профспілок, їх функції.
2. Дайте характеристику законодавства про профспілки.
3. Назвіть особливості правового статусу профспілок по
рівняно з іншими громадськими організаціями.
4. Які права та обов'язки профспілок, їх об'єднань встанов
лено Законом України "Про професійні спілки, їх права та га
рантії діяльності"?
5. Розкажіть про систему гарантій діяльності профспілок.
Теми рефератів
1. Захисна функція профспілок в умово\ тргходу до ринко
вих відносин.
2. Загальна характеристика правового статусу профспілок
у сфері праці.
3. Повноваження профспілок, їх об'єднань ЩодомУіпснення
громадського контролю за додержи>іним законодавствапро
працю.
4. Повноваження виборного органі/ профспілковії ореанізації
на підприємстві, в установі, орган і. ш ці і.
Література
1. Вплив профспілок на соціальну спрямованість економічних
реформ в Україні // Україна: аспекти праці. — 1998. — № 1. —
С. 29—37.
2. Гончарова Г. Плюралізм профспілок і трудові відносини:
вирішення питань на практиці // Право України. — 1999. —
№ Ю. — С 30^33.
3. Грищенко Н.Н., Кадейкин ВЛ. Профсоюзы России: основ
ные этапы развития и уроки пройденного пути. — М., 1996.
4. Жуков В.І. Наймані працівники та їх професійні спілки як
суб'єкти соціального партнерства. З історії профспілкового руху
в Україні з перебудовчих часів // Вісник Академії праці і соці
альних відносин Федерації профспілок України. — 2000. —
№3. —С.83—90.
5. Крылов К Д. Профсоюзы и вопросы трудового законодатель
ства // Государство и право. — 1996. — № 3. — С. 33—38.
6. Лившиц Р.З. Трудовое законодательство: настоящее и буду
щее. — М.: Наука» 1989. — 192 с.
7. Осовий Г.В. Актуальні питання діяльності профспілок щодо
соціально-економічного захисту трудящих за сучасних умов //
Вісник Академії праці і соціальних відносин Федерації проф
спілок України. — 2000. — № 3. — С. 119—122.
624___________________________________________________
8. Прокопенко В.1. Правове становище професійних спілок:
сьогодення і перспективи // Право України. — 1999. — № 6. —
С. 106—109.
9. Профессиональные союзы как субъекты трудового права //
Курс российского трудового права. — Т. 1: Общая часть (§ 4.
Гл, 4). — СПб.: Изд-во Санкт-Петербург, ун-та, 1996. — С. 418—
478.
10. Чанишева Г.І. Колективні відносини у сфері праці: тео-ретико-правовий аспект: Монографія. — О.: Юрид. літ., 2001. — Розділ 1.3. Профспілки як суб'єкти колективних трудових правовідносин.
Глава 21
ПРАВОВИЙ СТАТУС РОБОТОДАВЦІВ,
ЇХ ОРГАНІЗАЦІЙ ТА ОБ'ЄДНАНЬ
21.1. Право роботодавців на об'єднання: міжнародні юридичні стандарти й зарубіжний досвід
Законодавство України про організації роботодавців та їх об'єднання складається з Конституції України, Законів України "Про об'єднання громадян", "Про організації роботодавців" від 24 травня 2001 p., інших нормативно-правових актів, виданих відповідно до останнього, а також законодавства про соціальне партнерство, професійні спілки.
Слід врахувати, що частиною національного законодавства у сфері колективних трудових відносин та створення і діяльності організацій щодо захисту трудових прав, є міжнародні нормативно-правові акти, ратифіковані Україною. У цих актах встановлено основні принципи забезпечення права на організацію. Згідно з міжнародними правовими нормами до організацій роботодавців мають застосовуватися однакові принципи та однакові державні гарантії. Конвенція МОП № 87 про свободу асоціації та захист права на організацію, прийнята у 1948 р. у Сан-Франциско, закріпила низку основних принципових засад щодо забезпечення свободи у реалізації права на створення організації. Працівники і підприємці мають рівне право створювати на свій вибір організації без попереднього на те дозволу, а також право вступати в такі організації з єдиною умовою підлеглості статутам останніх.
Глава 21
Правоаий статус роботодавців, їх організацій та об'єднань
Державна влада має утримуватися від будь-якого втручання, здатного обмежити це право або перешкодити його законному здійсненню. Організації працівників і роботодавців не підлягають розпускові або тимчасовій забороні в адміністративному порядку. Таке можливо лише за рішенням суду. Організації, у свою чергу, мають право на об'єднання, тобто утворювати федерації та конфедерації. У цій діяльності працівники, роботодавці, їхні організації так само, як й інші особи або організовані колективи, мають дотримувати законодавства (Конвенції та рекомендації. 1919—1964. — Т. 1. — Женева: Міжнародне бюро праці, 1999. — С. 434—438). Ця конвенція належить до числа ратифікованих Україною (ратифіковано 11 серпня 1956 р.). Окрім Конвенції № 87, у цій сфері Україна також ратифікувала Конвенції МОП № 11 про право на асоціацію та об'єднання трудящих у сільському господарстві (1921 p.), № 98 про застосування принципів права на організацію і ведення колективних переговорів (1949 р.) (обидві ратифіковано 11 серпня 1956 p.), а також № 144 про тристоронні консультації (міжнародні трудові норми) (1976 р.) (ратифіковано 17 грудня 1993 року).
Конвенція № 98 про право на організацію і на ведення колективних переговорів 1949 р. передбачає, що організації трудівників і підприємців мають належний захист від будь-яких актів втручання з боку одних чи інших агентів або членів у створенні, діяльності організацій та керуванні ними (ч. 1 ст. 2); дії, що мають на меті сприяти заснуванню організацій трудівників під пануванням підприємців чи організацій підприємців або підтримувати організації трудівників шляхом фінансування чи іншим шляхом з метою поставити такі організації під контроль підприємців чи організацій підприємців, розглядаються як втручання у зміст цієї статті.
У Преамбулі Конвенції № 150 про регулювання питань праці: роль, функція і організація 1978 р. зазначається, що організації підприємців і трудівників відіграють головну роль у здійсненні цілей економічного, соціального і культурного прогресу.
У країнах з розвинутими ринковими відносинами організації підприємців поряд із профспілками займаються діяльністю, спрямованою на узгодження державних і корпоративних інтересів, представництво і захист соціально-економічних прав та інтересів роботодавців. Наприклад, зусилля підприємців у масштабі націо-
нальної економіки координуються такими організаціями, як Кей-данрен в Японії, Національна асоціація промиоловцівта Національна асоціація роботодавців у Франції, І Еаціональнаасоціація промисловців у США тощо. Структури цих організацій,напрямки діяльності неоднакові. Наприклад, н Японії діютьчотири союзи підприємців: Ніккерейн, Кейданрічі, Комітет іпитань економічного розвитку, Японська ToproBo-npuMMCjinii.-i палата(Ниссьо). До складу Ніккерейн входять 54 виробничих асоціації,17 регіональних асоціацій, які представляють майже всі приватніпідприємства, за винятком сільськогосподарських та лісових. Кількість корпорацій, які є членами цих регіональних і промислшшх асоціацій, становить близько ЗО тис. і ОХОПЛЮЄ приблизно '/, загальної кількості підприємців Японії. Ключовимизавданнями є зближення і координація діяльності асоціацій щодо забезпечення гармонійного розвитку і зняття суперечностей між працею та управлінням (капіталом), зміцнення солідарності та підвищення етичних норм підприємців, встановлення законних людських відносин всередині корпорацій та сприяння соціальному прогресу через діяльність корпорацій (Волгин Н.А. Японский опыт решения экономических и социально-трудовых проблем. — М.: Экономика, 1998.— С. 153—157).
У деяких країнах функціонують організації підприємців двох типів: одні діють лише в економічній сфері, а другі — у соціально-трудовій (наприклад, ФРН, Швейцарія та ін.). У Великобританії, Франції, Італії, Бельгії організації підприємців виконують економічні й соціально-трудові функції (Основные направления и формы деятельности предпринимательских организаций в странах Запада // Труд за рубежом. — 1991. — № 1; Силин А.А. Предпринимательские организации: основные задачи, функции, структура // Труд за рубежом. — 1994. — №4). В окремих країнах діяльність організацій підприємців досить повно врегульовано на законодавчому рівні разом з регулюванням діяльності профспілок. Наприклад, британський Консолідований закон про профспілки і трудові відносини 1992 р. містить спеціальний розділ (частина II) про організації підприємців.
Асоціації, ліги, спілки роботодавців створено на галузевому рівні. Наприклад, Асоціація взуттєвиків Італії об'єднує понад 1000 фірм; у складі Німецького союзу, який об'єднує підприємства, що працюють у галузі спеціальних будівельних робіт, на-
Глава 21
Правовий статус роботодавців, їх організацій та об'єднань
лічується більш як 36 тис. фірм(Іващенко М.І., Сменковський А. Громадські об'єднання підприємців як засіб узгодження державних і корпоративних інтересів // Економіка України. — 1999. — № 10. — С. 58; Жалико Я., Романенко С. Роль об'єднань промисловців і підприємців у економіці перехідного періоду // Економіка України. — 1997. — № 6. — С. 40).
Об'єднання промисловців і підприємців, асоціацій, союзи роботодавців, промислові асоціації та ін. створено в більшості пост-соціалістичних країн (Доклад международного совещания "за круглым столом" по вопросу о новой роли организации предпринимателей в странах с переходной экономикой. Женева, 29— 31 мая 1995 года. — Женева, 1995. — С. 38). Зокрема, у країнах Центральної та Східної Європи продовжується процес становлення організацій роботодавців, який розпочався наприкінці 80-х — на початку 90-х років XX ст. У Польщі функціонують дві організації роботодавців. Конфедерація польських роботодавців, створена у 1989 p., об'єднує приватних роботодавців, директорів державних підприємців та членів правлінь казенних підприємств. Конфедерації належить провідна роль у представництві усіх роботодавців як за межами країни, у МОП, так і в Польщі. Інша організація роботодавців — Конвенція підприємців, торговців та виробників сільськогосподарської продукції об'єднує приватних роботодавців малих і середніх підприємств (Nowy lad w Polsce і w Europe. — Warsava: Wydawnictwo Naukowe SCHOLAR, 1997. — S. 223). В Угорщині до Національної консультативної ради входять Федерація споживачів, Федерація ремісників, Федерація дрібних виробників та ін. У Болгарії діє Національна тристороння рада співробітництва. У Румунії в 1991 р. було створено Національну конфедерацію румунських роботодавців, Національну раду малих і середніх підприємств, Національну раду румунських роботодавців та ін. (Ibid. — S. 223). У Російській Федерації діють Російський союз промисловців і підприємців, Асоціація приватних підприємств та підприємств, які приватизуються, Союз лісопромисловців та лісоекспортерів та ін.
Організації підприємців створено на міжнародному рівні — Міжнародна організація підприємців (ІОЕ, ОІЕ), Союз промисловців ЄС, Союз конфедерацій промисловості та підприємців Європи (UNICE) та ін. Організації ІОЕ, ОІЕ, UNICE разом з Європейською конфедерацією профспілок Європи (ETUC, CES) беруть
участь у роботі Урядового комітету з Європейської соціальної
хартії з правом дорадчого голосу. На Урядоннії комітет відпо
відно до п. З ст. 27 Європейської содіаль..... картіїпокладено
обов'язок готувати для Комітету МІНІСТРІ! ДОПОВІДІ,в яких наводяться відібрані серед порушень хартії ситуації) Эяких належить прийняти рекомендації (Европейским социальнаяхартия: Справочник: Пер. с фр. — М.: Между нар. отношения,2000. — С. 41, 67).
21.2. Мета, завдання, функції організацій роботодавців та практика їх утворення в Україні
Згідно із Законом України "Про організації роботодавців" термін "роботодавець" вживається у значенні — власник підприємства, установи, організації незалежно від форми власності, виду діяльності та галузевої належності або уповноважений ним орган чи фізична особа, яка відповідно до законодавства використовує найману працю. Таким чином, цей закон застосовує визначення роботодавця у тому значенні, в якому воно вживається у КЗпП.
Роботодавці мають право на свободу об'єднання в організації роботодавців для здійснення і захисту своїх прав та задоволення соціальних, економічних та інших законних інтересів на основі вільного волевиявлення без будь-якого попереднього дозволу, вступу до таких організацій на умовах і в порядку, визначених їх статутами, участі в організаціях роботодавців, а також вільного виходу з них на умовах і в порядку, визначених законодавством та їх статутами, міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Організація роботодавців — це громадська неприбуткова організація, яка об'єднує роботодавців на засадах добровільності та рівноправності з метою представництва і захисту їх прав та інтересів.
Для виконання своїх статутних завдань організації роботодавців мають право на добровільних засадах створювати або вступати до об'єднань організацій роботодавців і вільно виходити з них. Об'єднання організацій роботодавців — неприбуткова організація роботодавців, яка об'єднує організації роботодавців на засадах добровільності та рівноправності з метою представ-
Глава 21
Правовий статус роботодавців, їх організацій та об'єднань
ництва і захисту прав та інтересів організацій роботодавців та роботодавців.
Повна назва організації роботодавців чи об'єднання організацій роботодавців повинна містити слово "роботодавець" або похідні від нього слова. Визначення "організація роботодавців", "об'єднання організацій роботодавців" та похідні від них можуть використовувати лише ті організації та їх об'єднання, які створені та діють відповідно до цього Закону.
Організації роботодавців та їх об'єднання створюються і діють з метою представництва та захисту законних інтересів роботодавців у економічній, соціально-трудовій та інших сферах, у тому числі в їх відносинах з іншими сторонами соціального партнерства.
Основними завданнями організацій роботодавців та їх об'єднань є такі: співробітництво з органами державної влади, органами місцевого самоврядування, професійними спілками, їх об'єднаннями та іншими організаціями найманих працівників; забезпечення представництва та захист законних інтересів і прав роботодавців; участь у формуванні та реалізації соціально-економічної політики держави; участь у проведенні колективних переговорів та укладанні генеральної, регіональних і галузевих угод та забезпечення виконання своїх зобов'язань за укладеними угодами; координація діяльності роботодавців у виконанні зобов'язань за генеральною, регіональними чи галузевими угодами; контроль за виконанням іншими сторонами соціального партнерства зобов'язань за угодами; сприяння максимальному дотриманню інтересів роботодавців при вирішенні колективних трудових спорів (конфліктів); сприяння вирішенню колективних трудових спорів, запобіганню страйкам як крайньому засобу вирішення цих конфліктів; запобігання масовому безробіттю шляхом сприяння створенню нових робочих місць, забезпечення раціональної структури зайнятості населення; забезпечення координованості дій роботодавців, їх організацій та об'єднань щодо виконання науково-технічних і соціальних програм, спрямованих на збільшення обсягів виробництва продукції і послуг, підвищення їх конкурентоспроможності, врегулювання та поліпшення умов праці; розвиток співробітництва з іноземними і міжнародними організаціями роботодавців та їх об'єднаннями (ст. 5 Закону "Про організації роботодавців").
Практика утворення організацій роботодавці и в Україні почала розвиватися з 1990-х років. Перші органічний роботодавців було утворено до прийняття Закону Укржпм "Про організації роботодавців", і окремі питання їх юридичного статусу не було закріплено у законодавстві.
Український союз промисловців і підприємцін (УСІ ІII), організований у 1992 p., є неурядовою громндгі.кпю оргшіікнцією, яка об'єднує промислові, будівельні, транспортні, fтукові, фінансові, комерційні та інші підприємницькі структури, підприємства різних форм власності. У структурі УСПП налічується 70 % підприємств недержавної і ЗО % державної форм власності. Така структура відображає і структуру форм власності в Україні. Нарівні з іншою діяльністю (захист інтересів вітчизняного виробника, сприяння прийняттю державними органами рішень про структурну перебудову економіки тощо) УСПП здійснює представництво інтересів роботодавців у процесі соціального партнерства. Згідно зі Статутом і Програмою УСПП головним завданням союзу є створення умов для нормального функціонування підприємницьких структур, забезпечення процесу відтворення на підприємствах. З цією метою УСПП виступає за тісну взаємодію банківських, комерційних і виробничих структур, сприяє заходам, спрямованим на підвищення кваліфікації промисловців та підприємців, надає підприємствам допомогу в проведенні аналізу господарсько-фінансової діяльності й розробленні заходів щодо перебудови виробництва (Програма Українського союзу промисловців і підприємців. — К., 1996. — 28 с; Статут Українського союзу промисловців і підприємців. — К., 1992. — 19 с).
Разом з тим діяльність УСПП не обмежується економічною сферою. Досить активно УСПП діє у соціально-трудовій сфері. Він бере участь у розробці проектів законів, зокрема саме УСПП розробив і подав до Верховної Ради проект Закону про об'єднання роботодавців. Разом з профспілками або представниками об'єднань трудящих УСПП виступає активним учасником переговорного процесу з укладання Генеральної угоди. Генеральну угоду на 1997—1998 роки було підписано між Кабінетом Міністрів, УСПП і профспілковими об'єднаннями України. УСПП представляв інтереси роботодавців недержавної форми власності. Наміри УСПП активно впливати на соціально-економічну ситуацію в країні виявились у рішеннях VII надзвичайного з'їзду УСПП,
Глава 21
Правовий статус роботодавців, їх організацій та об'єднань
який відбувся 16 лютого 1999 р. Головною метою з'їзду було розроблення комплексу першочергових заходів, які дали б змогу кардинально змінити ситуацію на краще. З'їзд затвердив Першочергові антикризові заходи та перелік законодавчих ініціатив з актуальних соціально-економічних проблем (VII надзвичайний з'їзд Українського союзу промисловців і підприємців // Україна: аспекти праці. — 1999. — № 2. — С. 41).
Станом на жовтень 2002 р. лави УСПП об'єднують виробників понад 80 % валового внутрішнього продукту країни (Урядовий кур'єр. — 2002. — 26 жовтня).
Наступним кроком у сфері розвитку організацій роботодавців стало створення нового об'єднання роботодавців. 16 жовтня 1998 р. було підписано Декларацію про створення Конфедерації роботодавців України. Ініціатором її утворення виступив Український союз промисловців і підприємців, серед засновників — Спілка орендарів і підприємців України, Українська аграрна конфедерація, Спілка малих, середніх і приватизованих підприємств України, Асоціація сприяння розвитку приватного підприємництва "Єднання" та Спілка юристів України. 5 листопада 1998 р. відбувся Установчий з'їзд Конфедерації роботодавців України, який затвердив Статут Конфедерації, було сформовано Координаційну раду, а також обрано ревізійну і мандатну комісію.
Конфедерація роботодавців України надала можливість промисловцям і підприємцям:
— проводити єдину узгоджену політику в сфері соціально-
трудових відносин;
— брати участь у переговорах з профспілками на національ
ному рівні про укладення Генеральної угоди; '
— консолідовано відстоювати свої інтереси і захищати кор
поративні права щодо розвитку національного товаровиробника;
— координувати дії учасників щодо політики зайнятості, за
робітної плати, соціального страхування, охорони праці;
— виступати на міжнародній арені;
— делегувати своїх представників до тристоронніх органів, до
Національної ради соціального партнерства, Національну служ
бу посередництва і примирення, спостережних рад фондів за
гальнообов'язкового державного соціального страхування тощо;
— брати участь у підготовці проектів законодавчих актів.
Перелік об'єднань роботодавців — членів Конфедерації робото-
давців України, як суб'єктів Генеральної угоди ва 2002—2003 роки налічує 16 об'єднань. Серед них — Українськийсоюз промисловців! підприємців, Українська аграрии конфедерація, Спілка орендарів і підприємців України, Спілка підприємцівмалих, середніх та приватизованих підприємств України,< Іпілка юристів України, Асоціація роботодавців торгівлі та комерційноїсфери економіки України, Українська асоціацій підприємствлегкої промисловості, Українська асоціація сприяння охорон і пдороп'я та ін. (Урядовий кур'єр. — 2002. — 22 березня).
21 вересня 2002 р. в Києві відбувся Угтпмончий ;і'ї;ід ОіЛдщш-ня організацій роботодавців України. Па з'їзді було прийнято рішення про створення на основі колишньої Конфедерації роботодавців України нового об'єднання — Федерації роботодавців України — і затверджено її Статут, яким закріплено всеукраїнський статус об'єднання. Потреба у проведенні Установчого з'їзду й створенні нової Федерації пов'язана з ухваленням Верховної Радою Закону України "Про організації роботодавців", спрямованого на підвищення ролі роботодавців у регулюванні соціально-трудових відносин і вдосконаленні системи соціального партнерства. Зважаючи на те, що Конфедерацію роботодавців було створено у 1998 р., до набрання чинності зазначеним Законом, — склалася ситуація, коли окремі положення Статуту Конфедерації нині не відповідали вимогам чинного законодавства. Щоб уникнути юридичних непорозумінь і надати кожній регіональні та галузевій організації роботодавців відповідний статус, було вирішено провести такий Установчий з'їзд. Нове об'єднання ставить за мету захищати і представляти економічні та правові інтереси людей, котрі використовують найману працю, а також займатися підготовкою кадрів для організацій роботодавців і конкретних працедавців. Федерація має плідно співпрацювати з урядом і Верховною Радою України на засадах соціального партнерства. Федерація бажала би отримати й право законодавчої ініціативи, оскільки через умови Генеральної угоди не можна вирішити всі нагальні питання (Установчий з'їзд Об'єднання роботодавців України // Праця і зарплата. — 2002. — № 37).
У Законі "Про організації роботодавців" передбачено, що організації роботодавців та їх об'єднання створюються і діють з метою представництва та захисту інтересів роботодавців у економічній, соціально-трудовій та інших сферах, у тому числі у їх
Глава 21
Правовий статус роботодавців, їх організацій та об'єднань
відносинах а іншими сторонами соціального партнерства. Отже, Законом передбачено дві основні функції організацій роботодавців таїхніх об'єднань — функцію представництва та функцію захисту інтересів роботодавців. Видається необхідним зазначити ще одну функцію — функцію контролю за виконанням колективних угод.
І.Я. Кисельов виділяє три головні функції організації підприємців: функцію захисту членських організацій; функцію представництва інтересів підприємців; інформаційну, освітню й консультативну функцію (Киселев И.Я. Зарубежное трудовое право: Учеб. для вузов. — М:. Изд. группа "ИНФРА-М — НОРМА", 1998. — С. 139).
Закон України "Про організації роботодавців" визначив такі принципи створення та діяльності цих суб'єктів: законності; добровільності вступу та свободи виходу; рівноправності членів; самоврядування; гласності; відповідальності за виконання взятих зобов'язань (ст. 6 Закону).
Відповідно до таких принципів встановлено основні засади створення та діяльності оргаиі.шціч роботодавців. Зокрема, ніхто не може бути примушений до вступу в будь-які організації роботодавців або їх об'єднання чи обмежений у правах за належність або неналежність до них. Кожний член організації роботодавців, організація роботодавців, яка є членом об'єднання організацій роботодавців, має право у будь-який час вийти з організації роботодавців чи їх об'єднання в порядку та на умовах, визначених статутом. Кожний член організації роботодавців, член об'єднання організацій роботодавців має рівні права у вирішенні будь-яких питань діяльності організації роботодавців, об'єднання незалежно від статусу, майнового стану, результатів фінансово-господарської діяльності та інших ознак.
Організації роботодавців та їх об'єднання вирішують питання щодо діяльності організації, об'єднання на підставі власних статутів відповідно до законодавства України.
Організації роботодавців та їх об'єднання зобов'язані забезпечувати повне та своєчасне інформування своїх членів з питань їх діяльності, ознайомлювати на їх прохання з усіма матеріалами, що стосуються діяльності організації, об'єднання.
Закон визначає відносини між організаціями роботодавців, державою, органами виконавчої влади та місцевого самоврядуван-
ня, а також профспілками. Держава забезпечує додержання прав і законних інтересів організацій роботодавців М £хоб'єднань, створених у порядку, встановленому Законом. Держававизнає створені відповідно до цього Закону організації роботодавцівта їх об'єднання повноважними представники ми інтересівїх членів у межах повноважень, закріплених статутамитикпх організацій і об'єднань.
Організації роботодавців та їх обЧ:дпшіня у своїй діяльності незалежні від органів державної влади, органіввлади Литоном-ної Республіки Крим та органів місцевогопімоврядувшіип, професійних спілок, їх об'єднань, інших організацій найманихпрацівників, політичних партій та інших об'єднань громадян, їм непідзвітні та не підконтрольні, крім випадків,передбачених законом.
Забороняється будь-яке втручання у статутну діяльність організацій роботодавців та їх об'єднши. а боку органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування, професійних спілок, їх об'єднань, інших організацій найманих працівників, політичних партій та інших об'єднань громадян, крім випадків, передбачених законом.
Держава не несе відповідальності за зобов'язаннями організацій роботодавців та їх об'єднань, організації роботодавців та їх об'єднання не несуть відповідальності за зобов'язаннями держави, крім випадків, прямо передбачених законом.
Організації роботодавців та їх об'єднання співробітничають з органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим та органами місцевого самоврядування і беруть участь у формуванні державної економічної та соціальної політики. Органи державної влади, органи влади Автономної Республіки Крим та органи місцевого самоврядування сприяють організаціям роботодавців та їх об'єднанням у їхній діяльності.
Організації роботодавців та їх об'єднання мають право вносити пропозиції до органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування з питань, що належать до їх компетенції, визначеної Законом.
Організації роботодавців та їх об'єднання визнають профспілки повноважними представниками працівників і захисниками їх трудових, соціально-економічних прав та інтересів, сприяють їхній діяльності. Організації роботодавців та їх об'єднання взаємодіють з профспілками, їх об'єднаннями та іншими організа-
Глава 21
Правовий статус роботодавців, їх організацій та об'єднань
ціями найманих працівників на принципах соціального партнерства. Спори (конфлікти), які виникають між ними, вирішуються в порядку, передбаченому законом.
Організаціям роботодавців та їх об'єднанням забороняється втручатися у діяльність професійних спілок, їх об'єднань та інших організацій найманих працівників, перешкоджати у будь-якій формі та будь-якими засобами працівникам об'єднуватися у професійні спілки, їх об'єднання, інші організації найманих працівників.
21.3. Правовий статус організацій роботодавців
та їх об'єднань, порядок їх створення та припинення
Враховуючи конституційний статус права громадян України на свободу об'єднання суспільні відносини з участю організацій роботодавців регулюються законодавством тією мірою, в якій це необхідно для забезпечення представництва і захисту інтересів роботодавців та успішного функціонування їх організацій. Одним з елементів юридичного механізму в цій сфері є визначення правового статусу організацій роботодавців, що дає можливість іншим організаціям, профспілкам та державі визнавати певний статус і відповідно до нього визнавати права організацій роботодавців.
Згідно зі статтею 8 Закону "Про організації роботодавців" організації роботодавців створюються і діють за територіальноюабо галузевоюознакою і мають статус місцевих, обласних, республіканських Автономної Республіки Крим (далі — республіканських), міжнародних.
Об'єднання організацій роботодавців створюються і діють за територіальноюабо галузевоюознакою і мають статус місцевих, обласних, республіканських, всеукраїнських.
Перш ніж викласти норми Закону "Про організації роботодавців" про статус таких організацій і об'єднань, слід зауважити, що аналогічні норми щодо порядку створення профспілкових організацій і набуття ними відповідного статусу з урахування певної кількості членів стали предметом розгляду в Конституційному Суді. У Рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням народних депутатів України та
Уповноваженого Верховної Ради з прав людини щодо відповідності Конституції України (конституційності) статей 8, 11, 16 Закону України "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності" (справа про свободу утворення профспілок) від 18 жовтня 2000 р. визначено, що норми, які встановлюють кількісні критерії для визначення статусу профспілок ("не менше трьох первинних організацій", "не менше 9 членів профспілки", "більшість членів профспілки, які працюють за даною професією чи фахом в області", "не менше третини" — для об'єднання у профспілці з всеукраїнським статусом членів профспілок галузі) обмежують право громадян на свободу об'єднання і є неконституційними.
Окрім того, Конституційний Суд визнав неконституційними положення статті 16 Закону "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності" в частині встановлення таких умов легалізації профспілок, які фактично пов'язують початок діяльності створеної профспілки з моментом її реєстрації у відповідних органах, що рівнозначно вимозі про попередній дозвіл на утворення профспілки.
Відповідно до рішення Конституційного Суду України Верховна Рада України Законом від 13 грудня 2001 р. внесла зміни до Закону "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності" і скасувала вказані обмеження.
Стосовно організацій роботодавців ще продовжують діяти аналогічні положення, які по суті обмежують права роботодавців.
Стаття 8 Закону "Про організації роботодавців" встановлює, що статус місцевих мають організації роботодавців, діяльність яких поширюється на територію відповідної адміністративно-територіальної одиниці і які на момент державної реєстрації об'єднують не менше десяти роботодавців цієї адміністративно-територіальної одиниці або двох і більше роботодавців певної галузі в межах цієї адміністративно-територіальної одиниці.
Статус місцевих мають об'єднання організацій роботодавців, які на час державної реєстрації об'єднують дві та більше організації роботодавців відповідної адміністративно-територіальної одиниці або дві та більше організації роботодавців певної галузі відповідної адміністративно-територіальної одиниці.
Статус обласних, Київської та Севастопольської міських мають організації роботодавців, діяльність яких поширюється на територію відповідної області, міст Києва та Севастополя і які на час
Глава 21
Правовий статус роботодавців, їх організацій та об'єднань
державної реєстрації об'єднують не менше десяти роботодавців більшості районів і міст обласного підпорядкування цієї області, районів у містах Києві та Севастополі або двох і більше роботодавців певної галузі з тих районів і міст обласного підпорядку-кііммя цієї області, районів у містах Києві та Севастополі, де сконцентровані підприємства цієї галузі.
Статус обласних, Київської та Севастопольської міських мають об'єднання організацій роботодавців, які на час державної реєстрації об'єднують дві та більше обласні організації роботодавців відповідної області, міські у містах Києві та Севастополі або дві та більше обласні організації роботодавців певної галузі відповідної області, міські у містах Києві та Севастополі.
Статус республіканських мають організації роботодавців, які на час державної реєстрації об'єднують не менше десяти роботодавців більшості адміністративно-територіальних одиниць Автономної Республіки Крим або двох і більше роботодавців певної галузі з тих адміністративно-територіальних одиниць Автономної Республіки Крим, де сконцентровані підприємства цієї галузі.
Статус республіканських мають об'єднання організацій роботодавців, які на час державної реєстрації об'єднують дві і більше республіканські організації роботодавців більшості адміністративно-територіальних одиниць Автономної Республіки Крим або дві і більше республіканські організації роботодавців певної галузі більшості з тих адміністративно-територіальних одиниць Автономної Республіки Крим, де сконцентровані підприємства цієї галузі.
Статус всеукраїнських об'єднань організацій роботодавців мають об'єднання, які на час державної реєстрації об'єднують обласні організації роботодавців більшості областей України та Автономної Республіки Крим, обласні організації роботодавців певної галузі тих областей, де сконцентровані підприємства цієї галузі.
З метою координації роботи всеукраїнських об'єднань організацій роботодавців та представництва інтересів роботодавців у формуванні та реалізації соціально-економічної політики, розвитку соціального партнерства тощо вони можуть утворювати інші об'єднання і делегувати їм відповідні права і обов'язки.
Статус міжнародних мають організації та об'єднання органі-
зацій роботодавців, діяльність яких поширюється на територію України і хоча б однієї іншої держави.
Всеукраїнські об'єднання організації! роботодавцівмають право без спеціального дозволу використовуватиу своїй назві слово "Україна" та похідні від нього ОДОВВ.
Закон регламентує порядок створення та припиненнядіяльності організацій роботодавців та їх об'єднань.
Статтею 9 встановлено, що засновниками органіваціїроботодавців відповідно до цього Закону можуть бути п меншяк десять роботодавців або два і більше роботодавці певно)ра їузі для заснування галузевої організації роботоданцін.Рішення про стіш-рення організації роботодавців приймаєтьсяустипончн \л .і'їлдом (конференцією) роботодавців, що оформляється протоколомустановчого з'їзду (конференції), який підписують голова та секретар з'їзду (конференції).
Установчий з'їзд (конференція) затверджує статут організації роботодавців, обирає її органи управління, уповноважує осіб на проведення державної реєстрації, вирішує інші питання, пов'язані зі створенням організації роботодавців.
Відповідно до статті 10 засновниками об'єднання організацій роботодавців є організації роботодавців. Рішення про заснування об'єднання організацій роботодавців приймається установчим з'їздом (конференцією) роботодавців — уповноважених представників організацій роботодавців, що оформляється протоколом установчого з'їзду (конференції), який підписують голова та секретар з'їзду (конференції). Установчий з'їзд (конференція) затверджує статут об'єднання організацій роботодавців, обирає його керівні органи, уповноважує осіб на проведення державної реєстрації, вирішує інші питання, пов'язані зі створенням об'єднання.
Організації роботодавців та їх об'єднання діють на основі статутів, які затверджуються установчим з'їздом (конференцією) роботодавців, організацій роботодавців. Статут організації роботодавців, об'єднання організацій роботодавців повинен містити:
1) повну назву організації роботодавців, об'єднання (відмінну
від існуючих), статус організації, об'єднання та місцезнаходжен
ня керівних органів;
2) мету створення та напрями діяльності організації робото
давців, об'єднання;
Глава 21
Правовий статус роботодавців, їх організацій та об'єднань
3) умови членства (участі) та порядок прийому в члени органі
зації роботодавців, об'єднання та виходу з організації, об'єднання;
4) права і обов'язки членів (учасників) організації робото-
давціи, об'єднання;
5) положення про відповідальність членів по зобов'язаннях
організації роботодавців, об'єднання в соціально-трудових відно
синах;
6) порядок утворення і діяльності керівних органів органі
зації роботодавців, об'єднання та їх повноваження;
7) джерела формування і порядок використання коштів та
іншого майна організації роботодавців, об'єднання, порядок
звітності, контролю, здійснення господарської та іншої діяльності,
необхідної для виконання статутних завдань;
8) порядок сплати вступних, членських та цільових внесків;
9) порядок внесення змін до статуту організації роботодавців,
об'єднання;
10) порядок набуття повноважень від роботодавців, які входять
до складу організації (об'єднання), стосовно встановлення кон
кретних соціальних норм в угодах, які в подальшому будуть обо
в'язковими до виконання самими роботодавцями (мінімальна за
робітна плата, міжтарифні співвідношення, мінімальні соціаль
ні пільги і гарантії, функціонування соціально-культурних за
кладів);
11) порядок припинення діяльності організації роботодавців,
об'єднання і вирішення майнових питань, пов'язаних з їх ліквіда
цією, реорганізацією.
У статуті можуть бути передбачені й інші положення щодо особливостей створення і діяльності організації роботодавців чи об'єднання.
Статут організації роботодавців, об'єднання не повинен суперечити законодавству України.
Членами організацій роботодавців можуть бути роботодавці відповідно до статті 1 Закону "Про організації роботодавців". Роботодавець може бути одночасно членом кількох організацій роботодавців.
Членами об'єднань організацій роботодавців можуть бути організації роботодавців, зареєстровані відповідно до цього Закону.
Організація роботодавців може бути членом галузевого і територіального об'єднання організацій роботодавців.
Є труднощі в утворенні організацій роботодавців на галузевому рівні. Це пов'язано з розширенням видів виробничої діяльності підприємств та відповідною зміною їх галузевого підпорядкування. На такі труднощі вказують і фахівці з питань соціально-трудових відносин Регіонального бюро МБП для країн Східної Європи. Зокрема, Джузеппе Касале робить висновок, що галузева ланка є найменш розвинутою у більшості центрально- й східноєвропейських країн. Практично немає організацій або асоціацій роботодавців, організованих за галузевою ознакою. Тому профспілки спрямовані туди, де є партнер у переговорах — уряд, міністерства, чи навпаки, профспілки шукають партнера на місцевому рівні, тобто в органах місцевого самоврядування (Проблеми соціально-трудових відносин в Україні у контексті міжнародного досвіду // Україна: аспекти праці. — 1999. — № 3. — С. 44—46). На такі ж труднощі вказує й профспілкова сторона. Голова Ради Федерації профспілок Кіровоградської області Я. Бондар справедливо зазначає, що економіка змінилася, чітко окреслених галузей, окрім кількох, немає. Все це вимагає змінити підходи до організаційної роботи (Профспілкові вісті. — 2002. — 1 листопада). Учасники Установчого з'їзду Об'єднання організацій роботодавців України, що відбувся 27 жовтня 2002 p., прийняли Звернення до роботодавців з пропозицією взяти участь у створенні організацій роботодавців за територіальною або галузевою ознакою і вступити до новоствореної Федерації роботодавців України (Праця і зарплата. — 2002. — № 37).
Організації роботодавців та їх об'єднання не відповідають за зобов'язаннями своїх засновників і членів, крім випадків, передбачених законом. Засновники та члени організацій роботодавців та їх об'єднань відповідають за зобов'язаннями організацій роботодавців та їх об'єднань, якщо це передбачено їх статутами, — у порядку і на умовах, визначених статутами.
Організації роботодавців та їх об'єднання підлягають обов'язковій реєстрації в порядку, встановленому Законом України "Про об'єднання громадян".
Зокрема, стаття 14 вказаного Закону визначає, що легалізація (офіційне визнання) об'єднань громадян є обов'язковою і здійснюється шляхом їх реєстрації або повідомлення про заснування. Частина 2 статті 14 встановлює, що "у разі реєстрації об'єднання громадян набуває статусу юридичної особи". Діяльність
Глава 21
об'єднань громидл її, які не легалізовані або примусово розпущені за рішенням суду, « мротигшконною. Про легалізацію (офіційне визнання) об'єднаннягромадян легалізуючий орган повідомляє у засоби х масової інформації. Стаття 15 передбачає порядок здійснення державної реєстрації та подання необхідних документі н для реєстрації. Відмова у реєстрації може бути оскаржена до суду.
Стаття 13 Закону "Про організації роботодавців" передбачає лише один спосіб легалізації таких організацій — реєстрацію, і відповідно до Закону "Про об'єднання громадян" набуття з цього моменту організацією роботодавців статусу юридичної особи. Між тим, слід взяти до уваги, що Конституційний Суд України у своєму рішенні від 18 жовтня 2000 р. зазначив, що встановлення лише одного способу легалізації профспілки шляхом її реєстрації перешкоджає реалізації права утворювати професійні спілки "на основі вільного вибору їх членів" (ч. З ст. 36 Конституції), і визнав неконституційними норми ст. 16 Закону "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності" в частині встановлення таких умов легалізації профспілки, які фактично пов'язують початок діяльності профспілок з моментом її реєстрації у відповідних органах, що рівнозначно вимозі про попередній дозвіл на утворення профспілки. Враховуючи це рішення, Верховна Рада України внесла зміни до статті 16 Закону "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності". У статті встановлено, що профспілка, об'єднання профспілок набувають прав юридичної особи з моменту затвердження статуту (положення). Статусу юридичної особи набувають також організації профспілки, які діють на підставі їх статуту (ч. 9 ст. 16). Частина 1 статті 16 передбачає, що легалізації (офіційному визнанню) шляхом реєстрації на відповідність заявленому статусу профспілки підлягають "для ведення переговорів на відповідному рівні договірного регулювання трудових, соціально-економічних відносин".
Очевидно, слід очікувати, що Верховна Рада України внесе відповідні зміни й до Закону "Про організації роботодавців", з тим, щоб урівноважити правовий статус цих суб'єктів.
Організації роботодавців та їх об'єднання можуть використовувати власну символіку, яка затверджується відповідно до їх статуту та підлягає реєстрації у порядку, встановленому законодавством України.
Правовий статус роботодавців, їх організацій та об'єднань__________ 643
21.4. Повноваження роботодавців та їх організацій і об'єднань у колективно-договірному регулюванні
Метою участі організацій роботодавці н ті і їх об'єднань у соціальному партнерстві є договірне регулюнлмпн та удосконаленнясоціально-трудових відносин, досягнення ввавморозуміння,компромісів між сторонами соціального партнерства,;шіюбіган-ня виникненню та розв'язання колективних трудовихспорів (конфліктів).
Сторону роботодавців у соціальному партнерстві представляють: на всеукраїнському рівні — об'єднання організацій роботодавців з всеукраїнським статусом в особі уповноважених ними органів; на республіканському рівні — організації роботодавців та їх об'єднання в особі уповноважених ними органів, що об'єдналися в межах Автономної Республіки Крим; на галузевому (міжгалузевому) рівні — організації роботодавців та їх об'єднання в особі уповноважених ними органів, що об'єдналися в межах відповідної галузі (кількох галузей); на місцевому й обласному рівнях — організації роботодавців та їх об'єднання в особі уповноважених ними органів, що об'єдналися в межах відповідних адміністративно-територіальних одиниць (ст. 17).
Заслуговує на увагу один суттєвий момент, який не знайшов належного закріплення на законодавчому рівні. Сторонами соціального партнерства, як це визначено у статті 1 Закону "Про організації роботодавців", на стороні роботодавців є не лише організації та об'єднання роботодавців, а й окремі роботодавці. Проте, у статті 17 Закону, яка передбачає повноваження цієї сторони, не вказується на окремого роботодавця як суб'єкта соціального партнерства. Це є недоліком зазначеного Закону.
Суб'єктами колективно-договірного регулювання на стороні роботодавця є:
— роботодавець (окремий роботодавець),
— організації роботодавців,
— об'єднання організацій роботодавців.
Закон України "Про організації роботодавців" у своїй назві та й у змісті скеровує до другого й, відповідно, до третього рівня суб'єктів. При цьому безпідставно оминається рівень окремого роботодавця як суб'єкта колективно-договірного регулювання.
Глава 21
Правовий статус роботодавців, їх організацій та об'єднань
Між тим, якщо профспілкаяк суб'єкт такого регулювання завжди є колоктіїїніпм утворенням, то на виробничому рівні суб'єктом виступш: ОКрвМНЙроботодавець, отже, визначення нарівні закону його юридичного статусу є необхідним і надзвичайно важливим. Ііодночас слід констатувати, що у трудовому законодавстві прпновий статус роботодавця спеціально не визначено. Повноваження, права та обов'язки останнього лише випливають з інших норм, сформульованих у цілому, зокрема у Законі "Про колективні договори та угоди", у главі II "Колективний договір" КЗпП.
На виробничому рівні окремий роботодавець виступає стороною соціально-партнерських відносин. У КЗпП і в Законі "Про колективні договори і угоди" роботодавець визначений як власник або уповноважений ним орган. Роботодавець укладає колективний договір та інші акти соціального партнерства на рівні підприємства. Таким актами можуть бути положення про преміювання, положення у питаннях охорони праці, виробничого навчання працівників, додаткового соціального забезпечення (заводські пенсії, соціальні допомоги, медичне забезпечення для працівників підприємства та членів їхніх сімей тощо). Узагальнено актами соціального партнерства на підприємстві можна вважати усі локальні нормативно-правові акти, які ухвалюються спільним рішенням роботодавця і профспілковим виборним органом, або роботодавцем і безпосередньо трудовим колективом даного підприємства. Слід звернути увагу на нову редакцію багатьох статей Закону України "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності" (див. Закон від 13 грудня 2001 р.), у тому числі й статті 38, яка передбачає повноваження виборного органу первинної профспілкової організації. Можна констатувати, що профспілки значно розширили свої повноваження на виробничому рівні й фактично найважливіші питання щодо регулювання соціально-трудових відносин повинні вирішуватися роботодавцем разом з виборним органом первинної профспілки або з участю виборного органу профспілки (ст. 38 Закону України "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності").
Заслуговує на увагу й нова норма частини 3 статті 22 (у редакції Закону від 13 грудня 2001 p.), яка встановлює: у разі, якщо роботодавець планує звільнення працівників з причин економічного, технологічного, структурного чи аналогічного характеру або у зв'язку з ліквідацією, реорганізацією, зміною форми власності
підприємства, установи, організації, він повинен завчасно, не пізніше як за три місяці до намічуваних ЗВІЛЬЯФНЬнадати первинним профспілковим організаціям Інформаціющодо цих заходів, включаючи інформацію про причини каотуїШИХзвільнень, кількість і категорії працівників, яких нг може гтогунмтися, про терміни проведення звільнень, а також пронести кимсу.пьтації з профспілками про заходи щодо запобігання явілмичімим чи зведенню їх кількості до мінімуму або пом'якшення несприятливих наслідків будь-яких звільнень.
Наведені положення свідчать, що відносини із соціального партнерства на виробничому рівні врегульовані імперативними централізованими нормами закону і роботодавець не має права приймати рішення в інший спосіб, ніж це передбачено законом. Нині проблеми полягають у площині правозастосуваїшя, держава має домогтися виконання цих норм, очевидно, що зробити це буде нелегко.
Згідно зі статтею 15 Закону "Про організації роботодавців" організації роботодавців та їх об'єднання мають право в порядку, передбаченому їх статутами, представляти і захищати свої права і законні інтереси, а також права і законні інтереси своїх членів у відносинах з профспілками, їх об'єднаннями та іншими організаціями найманих працівників, органами державної влади та органами місцевого самоврядування у сфері регулювання соціально-трудових та економічних відносин; вносити до органів державної влади та органів місцевого самоврядування пропозиції з питань, пов'язаних з їхньою статутною діяльністю. Організації роботодавців та їх об'єднання можуть проводити експертизу проектів законів та інших нормативно-правових актів з питань, що стосуються прав та інтересів їх членів.
Важливою нормою є правило, згідно з яким організації роботодавців та їх об'єднання зобов'язані брати участь у веденні колективних переговорів з розроблення та укладення угод на відповідному рівні.
Організації роботодавців та їх об'єднання в межах своїх повноважень укладають угоди, здійснюють контроль та забезпечують їх виконання, несуть відповідальність за невиконання угод відповідно до закону.
Якщо на одному рівні діють декілька об'єднань роботодавців, то для ведення колективних переговорів і укладення угод вони повинні утворити єдиний представницький орган, який діє від
Глава 21
їх імені, або делегувати відповідні повноваження одній організації роботодшщін чи одному об'єднанню організацій роботодавців. Орі-шііішції роботодавців та їх об'єднання можуть передавати сіин ітнмоїшжеиня одній організації роботодавців або відповідному об'єднанню з метою їх представництва. Роботодавці, які ВХОДЯТЬ до складу асоціації, корпорації або іншого об'єднання, можуть передавати права з представництва і захисту прав та законних інтересів об'єднанню, до складу якого вони входять.
Організації роботодавців та їх об'єднання беруть участь у формуванні та проведенні державної політики зайнятості населення. Представники організацій роботодавців та їх об'єднань на паритетних засадах з представниками професійних спілок, їх об'єднань та інших організацій найманих працівників, органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування беруть участь у створенні та діяльності координаційних комітетів сприяння зайнятості.
Організації роботодавців та їхні об'єднання беруть участь у соціальному партнерстві шляхом участі у складі Національної ради соціального партнерства. Згідно з п. 1 Положення про Національну раду соціального партнерства, затвердженого Указом Президента України від 27 квітня 1993 р. № 151/93, вона є постійно діючим консультативно-дорадчим органом при Президентові України. До Національної ради входять по 22 особи від профспілок, об'єднань роботодавців і представників уряду. Національну раду очолюють три співголови, які призначаються Президентом України за пропозицією Кабінету Міністрів України, об'єднань підприємців та професійних спілок.
Український союз промисловців і підприємців виборов право безпосередньо брати участь у формуванні правової бази з питань соціально-економічного розвитку. 25 травня 1999 р. в день Об'єднаного з'їзду промисловців, підприємців та роботодавців України було підписано Указ Президента України, яким передбачено обов'язковість погодження усіх проектів законів, розпоряджень та постанов Кабінету Міністрів України, указів Президента з Конфедерацією роботодавців та УСПП. Для реалізації цього було створено Координаційну раду з питань формування соціально-економічної політики.
Організації роботодавців та їх об'єднання на паритетних засадах беруть участь в управлінні загальнообов'язковим державним
Правовий статус роботодавців, Іх організацій та об'єднань__________ 647
соціальним страхуванням. Відповідно до Основ законодавства про обов'язкове державне соціальне страхування (1998 р.) в Україні упроваджуються окремі види соціального страхування. Кожен з них врегульований окремим законом. Перадбачасїься введення 5 видів обов'язкового державного соціального страхування. Нині Верховною Радою ухвалено три Закони України: "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності" (1999 р.), "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття" (2000 p.), "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням" (2001 p.). Відповідно, для кожного виду соціального страхування утворено фонди, які акумулюють страхові внески, сплачувані працівниками і роботодавцями, й забезпечують виплату соціальних допомог, компенсацій, надання соціальних послуг застрахованим працівникам у разі настання відповідного страхового випадку. Управління соціальним страхуванням здійснюється на паритетних засадах представниками застрахованих осіб (їх представниками є профспілки), представниками роботодавців і державою.
Організації роботодавців та їх об'єднання виступають стороною колективного трудового спору (конфлікту) в порядку та на умовах, визначених Законом України "Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)", користуються усіма правами сторони такого спору (конфлікту) і несуть відповідальність відповідно до закону.
Організації роботодавців та їх об'єднання мають право одержувати від органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності інформацію із соціально-економічних питань та питань, пов'язаних з трудовими відносинами, розвитком держави, необхідну для виконання своїх статутних завдань.
Організації роботодавців та їх об'єднання мають право поширювати інформацію щодо своєї діяльності й пропагувати свої ідеї та мету, мають право на висвітлення своєї діяльності в засобах масової інформації, а також можуть виступати засновниками засобів масової інформації відповідно до закону.
Організації роботодавців та їх об'єднання можуть брати участь
Глава 21
у розробленні тл реалізаціїдержавної політики в галузі професійної освіти, у форму іш п ні кваліфікаційних вимог до випускників навчальних ;шк илдіп, фінансуванні створення та утримання не-держашіпх іі|нн|мч-інім> технічних навчальних закладів.
До обов'язків оріпнІзацій роботодавців закон відносить такі: сприяти ефективному розвиткові вітчизняного ринку праці шляхом його збалансування; попереджувати зловживання монопольним становищем на ринку та виникнення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності; неухильно додержуватися вимог законодавства України та свого статуту; використовувати не заборонені законом засоби захисту прав і законних інтересів роботодавців; брати участь у переговорах, консультаціях з укладання колективних договорів (угод), вирішенні колективних трудових спорів (конфліктів) відповідно до закону.
Організації роботодавців та їх об'єднання співробітничають з органами державної влади та органами місцевого самоврядування, беруть участь у формуванні державної економічної та соціальної політики. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування мають сприяти організаціям роботодавців та їх об'єднанням у їхній діяльності.
Організації роботодавців та їх об'єднання визнають профспілки повноважними представниками працівників і захисниками їх трудових, соціально-економічних прав та інтересів, сприяють їхній діяльності. Організації роботодавців та їх об'єднання взаємодіють з профспілками, їх об'єднаннями та іншими організаціями найманих працівників на принципах соціального партнерства. Спори (конфлікти), які виникають між ними, вирішуються в порядку, передбаченому законом.
Організаціям роботодавців та їх об'єднанням забороняється втручатися у діяльність професійних спілок, їх об'єднань та інших організацій найманих працівників, перешкоджати у будь-якій формі та будь-якими засобами працівникам об'єднуватися у професійні спілки, їх об'єднання, інші організації найманих працівників.
У власності організацій роботодавців та їх об'єднань можуть перебувати рухоме й нерухоме майно, матеріальні та нематеріальні активи, кошти, а також інше майно, придбане на підставах, передбачених законом, у тому числі й таке, що знаходиться за межами території України. Майно та кошти організацій робо-
Правовий статус роботодавців, їх організацій та об'єднань__________ 649
тодавців та їх об'єднань належать їм на праві власності, якщо інше не передбачено їхнім статутом та угодами ;і ішасниками такого майна. Організації роботодавців тл і\ об'єднання згідно зі своїми статутами володіють, користуюті.оі і розпоряджаються майном, яке належить їм на праві власності іі не може використовуватися для діяльності, спрямованої па отримання прибутку.
Джерелами формування майна та коштів органіїшцій роботодавців та їх об'єднань є такі: вступні, членські та цільові внески; доходи від підприємств, установ, організацій, часток, паїв, акцій, що належать організаціям роботодавців та їх об'єднанням; цільові гранти міжнародних фінансових організацій; добровільні внески, що надходять від фізичних та юридичних осіб; інші джерела, передбачені законом. Порядок формування і використання майна та коштів організацій роботодавців та їх об'єднань, а також розміри вступних та членських внесків визначаються їхніми статутами.
Роботодавці — члени організацій роботодавців, члени об'єднань організацій роботодавців мають право передавати належне їм майно у володіння, користування організаціям роботодавців та їх об'єднанням на умовах і в порядку, передбачених статутами організацій роботодавців та їх об'єднань або угодами відповідно до закону.
Організації роботодавців та їх об'єднання з метою виконання статутних цілей та завдань мають право здійснювати необхідну господарську та фінансову діяльність шляхом створення в установленому законом порядку підприємств, установ або організацій зі статусом юридичної особи.
У разі припинення діяльності організацій роботодавців та їх об'єднань майнові питання вирішуються відповідно до їхнього статуту і чинного законодавства. Після припинення діяльності організацій роботодавців та їх об'єднань майно, надане їм у користування, повертається його власнику. Майно об'єднань організацій роботодавців, що припинили свою діяльність, розподіляється між його членами у порядку, визначеному статутом.
Держава гарантує захист права власності організацій роботодавців та їх об'єднань. Вилучення державою в організацій роботодавців та їх об'єднань коштів та майна здійснюється тільки у випадках, передбачених законами України.
Організації роботодавців та їх об'єднання мають право на
Глава 21
Прааовий статус роботодавців, їх організацій та об'єднань
відшкодування IB рахунок держави чи органів місцевого самоврядування мнторіплі.ної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи Гимділлміістю органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
Особи, винні в порушенні законодавства про організації роботодавців та їх об'єднання, несуть відповідальність згідно із законом. Якщо керівний орган організації роботодавців чи об'єднання організацій роботодавців здійснює діяльність, що суперечить законодавству України, статуту, члени цієї організації чи такого об'єднання можуть звернутися до суду за захистом своїх порушених прав та інтересів. Суд може зобов'язати керівний орган цієї організації чи такого об'єднання привести свою діяльність у відповідність до статуту або призначити дату виборів нового керівництва. При цьому на підставі судового рішення діяльність організацій роботодавців або їх об'єднання може бути зупинена до виконання рішення суду.
Тимчасова заборона або розпуск організацій роботодавців чи їх об'єднань в адміністративному порядку не допускається.
Організації роботодавців та їх об'єднання мають право здійснювати міжнародну діяльність відповідно до цього Закону, інших нормативно-правових актів та міжнародних договорів України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Міжнародна діяльність організацій роботодавців та їх об'єднань відповідно до їхніх статутів здійснюється шляхом заснування або вступу до міжнародних організацій роботодавців та їх об'єднань, прямих міжнародних контактів і зв'язків, укладання відповідних угод, а також в інших формах, що не суперечать законодавству України, нормам і принципам міжнародного права.
Контрольні запитання і завдання
1. Визначте мету та завдання органі.шцііі роботодавців та
їх об'єднань у соціально-трудовій сфері.
2. Дайте характеристику законодавства про організації
роботодавців та їхні об'єднання.
3. Назвіть права роботодавців та їх об'єднань щодо захис
ту прав і законних інтересів своїх членів.
4. Охарактеризуйте участь організацій роботодавців та їх
об'єднань у веденні колективних переговорів і укладенні колек
тивних угод.
5. Охарактеризуйте участь організацій роботодавців та їх
об'єднань у соціальному партнерстві.
6. Чи беруть участь організації роботодавців в управлінні
фондами соціального страхування? А у вирішенні колективних
трудових спорів (конфліктів)?
Теми рефератів
1. Право роботодавців на свободу об'єднання за міжнародно-
правовими актами та законодавством України.
2. Порядок створення та припинення діяльності організацій
роботодавців та їх об'єднань.
3. Повноваження організацій роботодавців та їхніх об'єднань.
4. Роботодавець та його повноваження як суб'єкта соціаль
ного партнерства.
Література
1. 86-та Міжнародна конференція праці // Україна: аспекти
праці. — 1998. — № 6. — С 49.
2. Волгин НА. Японский опыт решения экономических и соци
ально-трудовых проблем. — М.: Экономика, 1998. — С. 153—157.
3. Жаліко Я., Романенко С. Роль об'єднань промисловців і
підприємців в економіці перехідного періоду // Економіка
України. — 1999. — № 6. — С 38.
652_________________________________________________
4. Жернако» И. Соціально-трудові відносини: поняття, суб'єк
ти, правово регулювання // Право України. — 1999. — № 10. —
С 44—45.
5. Івпщенко М., Сменковський А. Громадські об'єднання під-
присмцін як засіб узгодження державних і корпоративних інте
ресів // Економіка України. — 1999. — № 10. — С. 58.
6. Киселев И.Я. Сравнительное и международное трудовое
право: Учеб. для вузов. — М.: Дело, 1999. — С. 234—235; 263—
264.
7. Колот А. Проблеми розбудови національної моделі соціаль
но-трудових відносин // Україна: аспекти праці. — 2002. —
№ 5. — С 23—28.
8. Міжнародна організація праці. Конвенції та рекомендації.
1919—1964. — Т. 1. — Женева: Міжнародне бюро праці, 1999.
9. НуртдиноваА. Российская трехсторонняя комиссия и гене
ральное соглашение // Право и экономика. — № 12. — 1998. —
С. 36—39.
10. Проблеми соціально-трудових відносин в Україні у кон
тексті міжнародного досвіду // Україна: аспекти праці. —
1998. — №4. — С. 46.
11. Соціальне партнерство / С.В. Бакуменко, І.Є. Левинець
(керівн. автор, колективу). — К., 1999. — 300 с
12. Українець С. Соціальне партнерство в Україні: перспективи
законодавчого регулювання // Україна: аспекти праці. —
1998. — № 2. — С 22—25.
13. Українець С. Соціально-трудові відносини в Україні:
зміст і розвиток // Україна: аспекти праці. — 1999. — № 3. —
С 35—41.
14. Чанишева Г.Т. Колективні відносини у сфері праці: тео-
ретико-правовий аспект. — О.: Юрид. літ., 2001. — С. 126—
147. — Розділ 1.4. Організації роботодавців як суб'єкти колек-
тивних трудових правовідносин.
Глава 22
КОЛЕКТИВНІ ДОГОВОРИ І УГОДИ
22.1. Поняття і сторони колективного договору
У країнах Заходу колективно-договірне регулювання має багатолітні традиції і йому надається велике юридичне значення. Колективні договори набули широкого застосування. Так, у СІЛА діє близько 150 тис. колективних договорів, у ФРН — 45 тис, у Франції — 2 тис. Акцент у правовому регулюванні праці зміщений у бік локального регулювання (у межах галузей і підприємств), колективні договори виступають як рівне або майже рівне законодавче джерело трудового права, а в деяких країнах їхнє значення у правовому регулюванні праці навіть перевищує роль законодавства. Причому система колективних договорів у кожній країні становить собою сполучення загальнонаціональних галузевих договорів та міжконфедеративних угод, що охоплюють промисловість у цілому, і регіональних колективних договорів, які включають у сферу своєї дії підприємства певної галузі. (Киселев И.Я. Цит. соч. — С. 242—249).
Одним з напрямів соціально-партнерських відносин є укладення колективних договорів і колективних угод. З 1993 р. Законом України "Про колективні договори і угоди" започатковано укладення колективних угод на регіональному, галузевому і національному рівнях. На 1993 р. між соціальними партнера-
Глава 22
Колективні договори і угоди
ми було укладено Генеральну тарифну угоду, а згодом вона отримала назву Генеральна угода.
Між тим практикасвідчить, що стан з укладенням колективних догоноріп л Україні не відповідає вимогам часу. На приватних підприємствах колективні договори зазвичай не укладаються, незадовільний стан й на підприємствах державної форми власності, особливо в галузях невиробничої сфери. Станом на 1 квітня 1998 р. в Україні колективних договорів було укладено лише на 55 тис. підприємств, або лише на кожному п'ятому. їхня дія поширювалася на 10,3 млн працівників, що становило 68 % їх загальної кількості (на 1 квітня 1997р. — 61,5%) (див. Про заходи щодо підвищення результативності роботи Міністерства праці та соціальної політики України, його підрозділів на місцях, інших органів виконавчої влади з реалізації окремих норм Основних напрямів соціальної політики на 1997—2000 роки // Праця і зарплата. — 1999. — № 8. — Квітень).
В окремих виробничих галузях кожне третє підприємство не має колективного договору. Особливо невтішна ситуація на но-востворених підприємствах, приватних, а також у сфері малого та середнього бізнесу (Всеукраїнська тристороння нарада (про стан колдоговірної роботи) // Праця і зарплата. — 1999. — № 1. — Січень).
Перевіркою стану укладання та реалізації колективних договорів на підприємствах, які належать до категорії малих з чисельністю працюючих від 15 до 200 осіб, Державна інспекція праці Міністерства праці та соціальної політики України встановила, що на 950 підприємствах, що становить 12,9 % загальної кількості перевірених підприємств, профспілкові або інші уповноважені на представництво трудовим колективом органи відсутні. Причиною неукладання колективних договорів є як небажання з боку власника чи уповноваженого ним органу, так і відсутність ініціативи з боку профспілкового чи іншого представницького органу трудового колективу. На вимогу Державної інспекції праці було укладено за 1999 р. 190 колективних договорів (Праця і зарплата. — 1999. — № 25. — Січень. — С 6—7).
Отже, залишається ще досить високим показник підприємств, установ, організацій, на яких колективні договори не укладаються. Найнижчий рівень охоплення працівників колективними договорами в галузях невиробничої сфери: охорони здоров'я -
45,6 %, освіти — 26,7, культури — 14,5, в апараті органів державного і господарського управління — 9 %. Останніми роками профспілки пожвавили свою роботу, наслідком чого стало й збільшення кількості укладених догопоріл. Прикладом результативності колективно-договірного регулювання у 2002 р. є Запорізька область, на підприємствах якої у 2002 р. було укладено 2571 колективний договір, зареєстровано 2239, ними охоплено понад 462 тис. працівників, що становить 83,9 % їх облікової чисельності. Цікаво, що понад половина працівників, охоплених колективними договорами (58 %), зайняті на підприємствах колективної форми власності, переважна більшість "їх припадає на акціонерні товариства. Водночас на підприємствах з державною формою власності колдоговорами охоплено лише 39,8 % , а на підприємствах з комунальною власністю лише 21,1 %. На приватних підприємствах колективними договорами охоплено лише 2,3 % працівників (Праця і зарплата. — 2002. — № 32). У Луганській області на 19 868 підприємствах, здебільшого малого і середнього бізнесу (83,2 % усіх зареєстрованих підприємств, на яких числяться майже 100 тис. працюючих), колективні договори не укладалися, а оплата праці провадилася з грубими порушеннями ст. 14 і 15 Закону України "Про оплату праці" (Праця і зарплата. — 2002. — № 4).
Україна ратифікувала Конвенції МОП № 98 про застосування принципів права на організацію і ведення колективних переговорів (1949 р.) (Бюлетень Мінпраці. — 1994. — № 9—10), № 154 про сприяння колективним переговорам (1981 р.) (Постанова Верховної Ради України № 3932-12 від 4 лютого 1994 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1994. — № 23. — Ст. 165; Бюлетень Мінпраці. — 1994. — № 6).
Згідно з Конвенцією МОП № 98 колективний договір — це будь-яка письмова угода про умови праці та найму, яка укладається з одного боку підприємцем, групою підприємців або однією чи декількома організаціями підприємців і з другого боку однією або декількома представницькими організаціями трудящих або, у разі відсутності таких організацій, представниками самих трудящих, які належним чином обрані й уповноважені відповідно до законодавства країни.
В Україні правове регулювання колективних договорів і угод здійснюється Законом України "Про колективні договори ї уго-
Глава 22
ди" від 1 липня 1993 р,, главами II "Колективний договір", VII "Оплата праці",XVI "Професійні спілки. Участь працівників в управлінні підприємствами, установами, організаціями" КЗпП, Законами України "Про оплату праці", "Про професійні спілки, їх пршш та гарантії діяльності", "Про організації роботодавців" (про історію виникнення колективних договорів і угод, етапи їх розвитку в Україні див. Прокопенко B.I. Трудове право України: Підручник. — X.: Консум, 1998. — С. 126—132). Закон визначає правові основи розробки, укладення і виконання колективних договорів і угод з метою сприяння регулюванню трудових відносин і соціально-економічних інтересів працівників і власників.
Укладення колективних договорів і угод свідчить про децентралізацію правового регулювання трудових відносин. Держава на рівні централізованих норм встановлює загальну процедуру укладення колективних договорів, але зміст їх визначається сторонами. Багато норм законів про оплату праці, про відпустки не можуть бути реалізовані інакше, ніж шляхом укладення колективного договору. Діє принцип незменшуваності прав працівників порівняно із законодавством, а також принцип збереження рівня соціальних і трудових прав і гарантій, встановлених угодами вищого рівня.
Однак дані, отримані внаслідок перевірок Міністерства праці та соціальної політики України, свідчать про те, що на багатьох підприємствах до колективного договору включаються норми, які погіршують становище працівників або залишають без урегулювання положення про працю, що мають договірний характер. Головна державна інспекція Мінпраці виявила 5150 порушень норм трудового законодавства тільки у питанні укладення та виконання колективних договорів (Всеукраїнська тристороння нарада // Праця і зарплата. — 1999. — № 1. — С 31).
Колективний договір слугує стабілізатором прав роботодавця і працівників протягом терміну його дії.
Потрібно особливо підкреслити роль колективного регулювання умов праці як чинника соціального захисту прав окремого найманого працівника від свавілля роботодавця.
Нарешті, будучи закріпленими у колективному договорі, колективні інтереси сторін набирають форми взаємних зобов'язань, виконання яких забезпечується не тільки взаємною відповідаль-
Колективні договори і угоди
ністю сторін, але, за необхідності, і примусовою силою держави. Розглядаючи позови, що випливають з неналежного виконання зобов'язань, передбачених колективними договорами, суди повинні розглядати колективний договір конкретного підприємства як локальне джерело права.
Інститут колективного договору нині зазнає впливу нових суспільних відносин, що не може не відбитися і на правовій формі. Колективний договір не єдиний правовий акт, за допомогою якого здійснюється договірне встановлення умов праці, він входить до системи колективних угод про працю на національному, галузевому, регіональному рівнях. Колективний договір посідає в цій системі нижчий рівень, що аж ніяк не зменшує значення його нормативно-регулятивних властивостей, однак вимагає внутрішньої узгодженості у системі цих актів. Крім того, колективний договір виступає одним із засобів (способів) реалізації соціально-партнерських відносин, є результатом такої діяльності, і, таким чином, входить до системи цих відносин, отже, правовий інститут "колективні договори і угоди" займає важливе місце у колективному трудовому праві.
Колективний договір — це локальний нормативно-правовий акт, який регулює трудові, соціально-економічні відносини між власником і працівниками даного підприємства. Колективний договір укладається на підприємствах, в установах, організаціях незалежно від форм власності й господарювання, які використовують найману працю і володіють правами юридичної особи.
У законі не визначено мінімальної граничної кількості найманих працівників на підприємстві, за якої має бути укладений колективний договір. Проте, очевидно, встановити таку норму доцільно. В окремого роботодавця може працювати й один найманий працівник, у такому випадку умови праці можуть бути встановлені трудовим договором і цього, вважаємо, буде досить. Практично на невеликих підприємствах, особливо на приватних, колективні договори не укладаються. Таким чином, норма закону не виконується, хоча й закон у цій частині не відповідає ринковим потребам.
Згідно зі ст. 2 Закону "Про колективні договори і угоди" та ст. 11 КЗпП колективний договір може укладатися в структурних підрозділах підприємств. Слід зауважити, що такі структурні підрозділи повинні бути економічно і фінансово самостійними і
Глава 22
Колективні договори і угоди
мати організапііімі та матеріальні можливості для встановлення і реалізації додаткових або більш високого рівня, порівняно з колектинимм договоромцілого підприємства, пільг та інших умов регулюваннясоціально-економічних і трудових відносин з урахуванням специфіки підрозділу.
Колективний договір укладається не тільки на виробничих підприємствах, а й у бюджетних установах, закладах освіти, охорони здоров'я, органах виконавчої влади та місцевого самоврядування.
Колективний договір об'єднує в собі риси договору і нормативно-правового акта. Сьогодні це найважливіший локальний нормативно-правовий акт, що визначає умови праці, умови оплати праці, соціальні гарантії для працівників на підприємстві, в установі, організації. Разом з тим колективний договір є актом соціального партнерства на рівні підприємства між працівниками і власником або уповноваженим ним органом і виступає результатом узгодження їхніх взаємних інтересів.
Згідно із Законом України "Про колективні договори і угоди" сторонами колективного договору є власник або уповноважений ним орган з одного боку і один або декілька профспілкових або інших, уповноважених на представництво трудовим колективом, органів, а у разі відсутності таких органів — представники трудящих, обрані й уповноважені трудовим колективом з другого боку.
Видається, що стороною колективного договору має визнаватися трудовий колектив, оскільки саме він буде виконувати взяті за договором зобов'язання. Виборний орган первинної профспілкової організації виступає представником трудового колективу для проведення підготовчої роботи щодо укладення колективного договору. У ст. 17 Закону України "Про підприємства в Україні" стороною колективного договору визнано "трудовий колектив або уповноважений ним орган". Згідно зі статтею 38 Закону України "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності" "виборний орган первинної профспілкової організації на підприємстві укладає і контролює виконання колективного договору".
Трудові колективи на загальних зборах уповноважують профком або інший орган представляти свої інтереси в процесі підготовки колективного договору.
За наявності на підприємстві кількох профспілкових організацій вони повинні сформувати загальний представницький орган для ведення переговорів. Не допускається ведення переговорів і укладення колективних договорів і угод від імені працівників організаціями або органами, які фінансуються власником, політичними партіями. У випадку, якщо інтереси трудового колективу представляє профспілковий орган, інтереси власника не можуть представляти особи, котрі є членами виборного органу цієї профспілки.
22.2. Зміст колективного договору
Змістом колективного договору є узгоджені сторонами умови (положення), покликані врегулювати соціально-трудові відносини в певній організації. Ці умови можна поділити на чотири види: інформаційні, нормативні, зобов'язальні й організаційні.
Інформаційні умови містять норми централізованого законодавства, а також колективних угод більш високого рівня — Генеральної, галузевої, регіональної угод. Такі умови, будучи перенесеними до колективного договору конкретного підприємства, не набирають тут додаткової юридичної сили. Разом з тим їхню роль не слід зменшувати, оскільки одні й ті ж питання регулюються значною кількістю джерел, а при цьому в колективному договорі не може бути знижений рівень соціальних гарантій. Тому, логічно вплітаючись у нормативну тканину колективного договору, інформаційні умови забезпечують цілісність змісту з конкретного питання.
Нормативні умови колективного договору — це локальні норми права, встановлені сторонами в межах їхньої компетенції, які поширюються на працівників даної організації. З переходом до ринкової економіки кількість нормативних положень колдоговорів різко зростає. Це пояснюється розширенням договірних засад у регулюванні трудових відносин, зростанням ролі локального регулювання. Нормативні умови діють протягом усього терміну, на який укладається колективний договір.
Зобов'язальні умови колективного договору являють собою конкретні зобов'язання сторін із зазначенням термінів їх виконання і суб'єктів-виконавців, відповідальних за їх виконання.
Глава 22
Колективні договори і угоди
Ці умови діють до їх виконання і завершуються виконанням. У ст. 7 Закону України"Про колективні договори І угоди" міститься зразковий перелік питань, згідно з якими до договору можуть включатися взаємні зобов'язання сторін. Цей перелік має рекомендаційний характер. У колективному договорі встановлюються, зокрема, зобов'язання відносно:
— змін в організації виробництва і праці (скорочення чисель
ності або штату працівників; переведення підприємства на ба
гатозмінний режим роботи або на неповний робочий час);
— забезпечення продуктивної зайнятості (наприклад, створен
ня нових робочих місць для інвалідів, розподіл однієї посади між
двома працівниками з неповним робочим часом);
— нормування й оплати праці, встановлення форми, системи,
розмірів заробітної плати, доплат, надбавок, преміальних та інших
заохочувальних виплат;
— встановлення гарантій, компенсацій, пільг (наприклад, вста
новлення частково оплачуваних відпусток для жінок, котрі ма
ють дітей, на більш тривалі терміни, ніж передбачено законодав
ством; встановлення заводських пенсій, допомог);
— участь трудового колективу в формуванні й розподілі при
бутку (якщо це передбачено статутом підприємства);
— режиму роботи, тривалості робочого часу і відпочинку (напри
клад, конкретизація відпусток за ненормований режим роботи);
— умов і охорони праці (впровадження сучасних засобів за
хисту здоров'я працівників; встановлення підвищеної компен
сації потерпілому в разі отримання травми на виробництві);
— забезпечення житлово-побутового, культурного, медичного
обслуговування, організації оздоровлення працівників (виділен
ня коштів на житлове будівництво, оплата медичної страховки
для працівників підприємства);
— гарантій діяльності виборних членів профспілкової або
іншої представницької організації працівників (наприклад, чле
нів ради трудового колективу, ради підприємства);
— умов регулювання фондів оплати праці, встановлення між-
кваліфікаційних співвідношень в оплаті праці.
Колективний договір може передбачати додаткові, порівняно з чинним законодавством і угодами, гарантії та пільги.
Як бачимо, за критерієм фінансування всі зобов'язання в колективному договорі поділяються на такі, що вимагають витра-
чання додаткових коштів від роботодавця, і на такі, що не вимагають фінансування, а стосуються організації праці, її вдосконалення. Як свідчить практика, сьогодні перша групи зобов'язань здебільшого роботодавцями не виконується, причина називається одна — економічна криза. У таких умовах не виконується не тільки додаткове соціально-економічне стимулювання, а й основні обов'язки роботодавця, які випливають в усякому разі з трудових договорів з конкретними працівниками.
За даними перевірок головного державного інспектора праці Мінпраці України лише окремі підприємства, навіть за умов кризового стану економіки, знаходять шляхи для збільшення обсягів виробництва, підвищення його ефективності, виконують передбачені колективними договорами зобов'язання. Стосовно інших встановлено, що нині надзвичайної гостроти набула проблема своєчасної виплати заробітної плати, проте на кожному другому обстеженому підприємстві, де є заборгованість, графіки погашення заборгованості не включено до колективних договорів. Вже звичним стало виплачувати заробітну плату один раз на місяць, така норма міститься в багатьох колективних договорах, що є грубим порушенням ст. 115 КЗпП. У зв'язку з браком коштів не виконуються зобов'язання щодо забезпечення мінімальної оплати праці відповідно до мінімальних державних гарантій і галузевих угод. Стійкою стала тенденція до недовиконання заходів з охорони праці. Колективні договори багатьох підприємств не пройшли реєстрації, як це передбачено ст. 9 Закону України "Про колективні договори і угоди".
Організаційні умови пов'язані з регламентацією порядку укладення, зміни і припинення дії колективного договору (умови про терміни дії колдоговору, контроль за його виконанням, порядок внесення змін і доповнень, відповідальність за порушення і невиконання колдоговору).
22.3. Угоди: поняття і сторони
Угода — це правовий акт, що укладається між соціальними партнерами і містить їхні зобов'язання щодо встановлення умов праці, зайнятості та соціальні гарантії для працівників держави, галузі, регіону. Угоди також є правовою формою соціального
Глава 22
Колективні договори і угоди
партнерства і регулюють соціально-партнерські відносини на більш високому рівні.
Сторони угод іішшпчено в ст. З Закону України "Про колективні договори і угоди". Сторонами Генеральної угоди виступають: професійні спілки, які об'єдналися для ведення колективних переговорів і укладення Генеральної угоди; власники або уповноважені ними органи, які об'єдналися для ведення колективних переговорів і укладення Генеральної угоди, на підприємствах яких зайнято більшість найманих працівників держави. Зокрема, Генеральну угоду на 1997—1998 роки було укладено між Кабінетом Міністрів України, що здійснює управління об'єктами державної власності, і Українським союзом промисловців і підприємців, що об'єдналися для ведення колективних переговорів, з одного боку, і профспілковими об'єднаннями України, з другого боку. 16 жовтня 1998 p., як уже зазначалося, було підписано Декларацію про створення Конфедерації роботодавців, яка охоплює більше число представників роботодавців. Генеральну угоду на 1999— 2000 роки було підписано вже Кабінетом Міністрів України і Конфедерацією роботодавців України та профспілковими об'єднаннями України, а в Генеральній угоді на 2002—2003 роки до профспілкової сторони ще приєдналися всеукраїнські профспілки.
Сторонами угоди на галузевому рівні є власники, об'єднання власників чи уповноважені ними органи і профспілки або об'єднання профспілок чи інших представницьких організацій трудящих, які мають відповідні повноваження, достатні для ведення переговорів, укладення угоди і реалізації її норм на більшості підприємств, що входять до сфери їхньої дії. На практиці сторонами угод на галузевому рівні виступають міністерства, відомства, державні комітети, а у разі їх відсутності — інші об'єднання власників за галузевим принципом (асоціації, корпорації, консорціуми, концерни) і галузеві профспілки або об'єднання профспілок чи інших представницьких організацій трудящих, котрі мають відповідні повноваження.
Галузевий рівень є найменш розвинутим у більшості центрально- й східноєвропейських країн. Причина полягає у тому, що є труднощі в організації асоціацій роботодавців за галузевою ознакою. Тому зусилля профспілок спрямовано туди, де є партнер у переговорах — уряд, чи, навпаки, профспілки шукають партнера на місцевому рівні. Представники МОП наполегливо пропону-
ють усім сторонам переговорного процесу зосередитися на вирішенні проблем окремих галузей, а тому актуальнимє створення галузевої ланки об'єднань роботодавців.
Угода на регіональному рівні укладається між місцевими органами державної влади або регіональними об'єднаннями підприємців, якщо вони мають відповідні повноваження, і об'єднаннями профспілок або іншими уповноваженими трудовими колективами органами.
Змістом колективних угод є взаємні зобов'язання сторін. Згідно зі ст. 8 Закону України "Про колективні договори і угоди" угодою на державному рівні регулюються основні принципи і норми реалізації соціально-економічної політики і трудових відносин, зокрема щодо: гарантій праці й забезпечення продуктивної зайнятості; мінімальних соціальних гарантій оплати праці й доходів всіх груп І верств населення, які забезпечували б достатній рівень життя; розміру прожиткового мінімуму, мінімальних нормативів; соціального страхування; трудових відносин, режиму роботи і відпочинку; умов охорони праці й навколишнього природного середовища; задоволення духовних потреб населення; умов зростання фондів оплати праці та встановлення міжгалузевих співвідношень в оплаті праці.
Упроваджено практику підведення підсумків щодо виконання зобов'язань за Генеральною угодою. Зокрема, Кабінет Міністрів України 5 квітня 1999 р. видав постанову № 532 "Про підсумки виконання Генеральної угоди між Кабінетом Міністрів України і Українським союзом промисловців і підприємців та профспілковими об'єднаннями України на 1997—1998 роки". У 2001 р. було ухвалено Комюніке про підсумки виконання Генеральної угоди між Кабінетом Міністрів України і Конфедерацією роботодавців України та профспілковими об'єднаннями України на 1999—2000 рік. У цьому документі зазначалося, що співпраця соціальних партнерів у сфері соціально-трудових відносин на всіх рівнях соціального партнерства стала більш конструктивною. Разом з тим сторони визнали, що за період дії Генеральної угоди не вдалося кардинально змінити на краще ситуацію з багатьох позицій в економічній та соціальній сферах (Урядовий кур'єр. — 2002. — 22 травня).
Федерація профспілок України проаналізувала хід виконання Генеральної угоди на 2002—2003 роки станом на 1 липня
Глава 22
Колективні договори і угоди
2002 р. і напранилл свою оцінку та аргументацію стороні власника. У першому півріччі 2002 р. мало бути реалізовано 22 норми та положення. За оцінкою профспілок, за цей період виконано 8, часткововиконано 4, залишилося нереалізованими 10 домовленостей. Зокрема Уряд не виконав домовленості стосовно приведення своїх рішень про індексацію заробітної плати та інших соціальних виплат у відповідність до чинного закону (на сьогодні обмежено розмір доходів, що підлягає індексації, 118 грн). Заходи, що вживаються сторонами, не привели до суттєвого зниження заборгованості з заробітної плати. За січень— травень 2002 р. нагромадився 1 млрд нових боргів; загальний борг становить 2,5 млрд грн. На виконання зобов'язань профспілками проведено 2580 перевірок дотримання законодавства про працю, виявлено понад 18 тис. порушень; притягнуто до відповідальності 126 посадових осіб, у тому числі 10 — за ст. 45 КЗпП України, у восьми випадках матеріали передано до прокуратури (Профспілкові вісті, — 2002. — 23 серпня).
22.4. Колективні переговори та укладення колективного договору, угоди
Укладенню колективного договору, угоди передують колективні переговори, які можуть розпочатися за пропозицією будь-якої з двох сторін не раніше ніж за 3 місяці до закінчення терміну дії колективного договору. Інша сторона протягом 7 днів зобов'язана почати переговори. Процедура ведення колективних переговорів, механізм узгодження розбіжностей, що виникають у ході переговорів, регламентуються статтями 10, 11 Закону України "Про колективні договори і угоди". Право на ведення колективних переговорів уперше закріплено Законом від 1 липня 1993 р. і відповідно до норм Міжнародної організації праці (Конвенція МОП № 154 про сприяння колективним переговорам, ратифікована 1981 p.). Це правило є однією з найважливіших гарантій забезпечення соціального партнерства.
Потрібно зазначити, що в законодавстві України відсутня норма, якою б покладався обов'язок почати переговори на яку-не-будь зі сторін. На практиці це призвело до того, що на державних підприємствах робота з підготовки колективного договору
часто запізнюється, а на приватних підприємствах колективні договори, як правило, не укладаються. На останніх частовідсутня профспілкова організація, а працівники в умовах зростаючого безробіття, цінуючи своє робоче місце, не порушують питання про укладення колективного договору. Власник же по суті, будьмо відверті, не зацікавлений в укладенні колективного договору. Все це веде до обмеження прав працівників. Перевірками офіційно встановлено, що непоодинокі випадки, коли профспілкові комітети не ініціюють укладення нових договорів і не пролонгують раніше укладених. Виходить так, що на папері договори нібито є, а насправді від них ніякої користі (Праця і зарплата. — 1998. — №24. — С. 15).
У зарубіжних країнах, де діяльність профспілок активна і законодавчо оформлена, можливо, і немає необхідності в законодавчому закріпленні обов'язку про початок переговорів. В Україні ринкові відносини перебувають лише в стадії становлення, тому доцільно встановити таку норму. Незважаючи на те, що зі значення захисної і представницької функціїпрофспілок логічно випливає, що саме профспілка повинна виступити ініціатором переговорів, обов'язок почати переговори, думається, повинен бути покладений на власника (роботодавця). Роботодавець відповідає за організацію праці на підприємстві, тому саме він повинен нести відповідальність за належне нормативне забезпечення трудового процесу. У такому разі роботодавця можна притягнути до відповідальності за порушення цієї норми.
Сторони колективних переговорів зобов'язані надавати робочій комісії, яка створюється сторонами для підготовки проекту колективного договору, всю інформацію, необхідну для визначення змісту колективного договору. Учасники переговорів підписують зобов'язання про нерозголошування даних, що становлять державну або комерційну таємницю.
Закон передбачає примирні процедури для урегулювання розбіжностей: складання протоколу розбіжностей, створення примирної комісії, право звернення до посередника за вибором сторін. У разі недосягнення угоди і після таких заходів допускаються організація і проведення страйків у порядку, що не суперечить законодавству України. Для підтримки своїх вимог профспілки можуть проводити у встановленому порядку збори, мітинги, пікетування, демонстрації.
Глава 22
Колективні договори і угоди
Для сприяння врегулюванню колективних трудових суперечок (конфліктів) створено спеціальний орган — Національну службу посередництва і примирення, яка вивчає висунуті працівниками нимоги і здійснює оцінку їх обґрунтування, консультує сторони, сприяє встановленню контактів між сторонами, звертається до суду із заявою про вирішення трудового спору.
Проект колективного договору обговорюється в трудовому колективі й виноситься на розгляд загальних зборів (конференції) трудового колективу. У випадку, якщо збори (конференція) трудового колективу відхиляють проект колективного договору або окремі його положення, сторони поновлюють переговори для пошуку необхідного рішення. Термін переговорів не повинен перевищувати 10 днів. Після цього проект загалом виноситься на розгляд зборів (конференції) трудового колективу.
Після схвалення проекту колективного договору загальними зборами (конференцією) він підписується уповноваженими представниками сторін не пізніше ніж через 5 днів з моменту його схвалення, якщо інше не встановлено зборами (конференцією) трудового колективу.
Угода (Генеральна, галузева, регіональна) підписується уповноваженими представниками сторін не пізніше ніж через 10 днів після завершення колективних переговорів.
Колективний договір, угода набирають чинності з дня підписання їх представниками сторін або з дня, вказаного в колективному договорі, угоді. Після закінчення терміну дії колективний договір продовжує діяти доти, доки сторони не укладуть нового або не переглянуть чинний, якщо інше не передбачено договором. У ст. 9 Закону не вказується термін, на який укладається колективний договір. Цей термін визначається угодою сторін. На практиці колективні договори укладаються терміном на 1 — З роки.
Галузеві й регіональні угоди підлягають повідомній реєстрації Міністерством праці та соціальної політики України, а колективні договори реєструються місцевими органами виконавчої влади відповідно до ст. 9 Закону України "Про колективні договори і угоди", Положенням про порядок повідомної реєстрації галузевих і регіональних угод, колективних договорів, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 5 квітня 1994 р. № 225 (ЗП України. — 1994. — № 8. — Ст. 193).
Внесення змін і доповнень до колективного договору, угоди протягом строку їхньої дії можливе тільки М Павиноюзгодою сторін у порядку, визначеному колектиппмм договором,угодою.
Контроль за виконанням колективного договору,угоди здійснюється сторонами, що їх уклали, чи уповноваженими ними представниками. Сторони, що підписали колективний договір, угоду, щорічно звітують про їх виконання.
На осіб, які представляють сторони колективного договору й ухиляються від участі в переговорах щодо укладення, зміни чи доповнення договору, угоди або навмисно порушили отрокпереговорів, або не забезпечили роботу відповідної комісії у визначені сторонами терміни, накладається штраф у розмірі до 10 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, вони несуть також дисциплінарну відповідальність аж до звільнення з посади. Ці ж особи, винні в порушенні, невиконанні зобов'язань за колективним договором, угодою, несуть адміністративну відповідальність у вигляді штрафу в розмірі до 100 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, а також несуть дисциплінарну відповідальність аж до звільнення з посади. Ці ж особи, винні в нена-данні інформації, необхідної для ведення колективних переговорів і здійснення контролю за виконанням колективного договору , угоди, несуть дисциплінарну відповідальність або підлягають штрафу в розмірі до 5 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
На вимогу профспілки або іншого уповноваженого трудовим колективом органу власник зобов'язаний вжити заходів, передбачених законодавством, до керівника, з вини якого порушуються або не виконуються зобов'язання щодо колективного договору, угоди.
Спори з питань щодо притягнення до відповідальності розглядаються судом за поданням однієї зі сторін колективного договору, угоди, відповідних комісій або з ініціативи прокурора.
Контрольні запитання і завдання
1. Дайте загальну характеристику законодавства про колек
тивні договори і угоди.
2. Визначте поняття колективних договорів і угод, їхню роль
у регулюванні соціально-трудових відносин.
3. Розкрийте співвідношення законодавства про працю, угод,
колективного договору, трудового договору.
4. Намить сторони колективних договорів і угод, їх представ
ників.
б. Проаналізуйте зміст колективних договорів і угод. (І. 8 якою метою проводиться повідомна реєстрація колективних договорів і угод?
Глава 23
ПОРЯДОК ВИРІШЕННЯ КОЛЕКТИВНИХ ТРУДОВИХ СПОРІВ
Теми рефератів
1. Порядок ведення і предмет колективних переговорів.
2. Порядок укладення колективного договору, угоди.
3. Контроль за виконанням колективного договору, угоди.
4. Відповідальність за порушення І невиконання колектив
ного договору, угоди.
Література
1. Акопов ЕА„ Еремина СМ. Договоры о труде. — Ростов-н/Д.:
Феникс, 1995. — 464 с.
2. Коршунов Ю. Коллективный договор в условиях рыночной
экономики // Хозяйство и право. — 1992. — № 2.
3. Лосиця І. Колективний договір в нових умовах господарю
вання // Право України. — 1997. — № 5. — С. 73—76.
4. Стадник М.П. Проблеми розвитку законодавства про ко
лективні договори та угоди // Удосконалення трудового зако
нодавства в умовах ринку: Монографія / Відп. ред. Н.М. Хуто
рян. — К.: Ін Юре, 1999. — С. 7—16.
5. Шебанова А.И. Соглашения и коллективные договоры в
условиях формирования рыночных отношений // Государство
и право. — 1993. — № 5. — С. 69—80.
6. Чанишева Г.І. Колективні відносини у сфері праці: теоре-
тико-правовий аспект. — О.: Юрид. літ., 2001.— С. 126—147.—
Розділ 2.4. Колективні договори і угоди як форми соціального
партнерства.
23.1. Поняття, предмет і сторони колективних трудових спорів
Правове регулювання вирішення колективних трудових спорів на теренах СРСР почалося з прийняття 9 жовтня 1989 р. Закону СРСР "Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)". Прийняттю цього Закону передував широкий страйковий рух, під час якого економічні вимоги страйкуючих працівників поєднувалися з політичними. Закон виявився недосконалим, і 20 травня 1991 р. його було прийнято в новій редакції. Водночас і ця редакція закону була практично спрямована на встановлення формальних перешкод для здійснення права працівників на колективні дії у порядку протесту для захисту своїх трудових та соціально-економічних інтересів.
В Україні першим юридичним актом, яким було закладено принципові засади демократичного юридичного механізму для вирішення колективних трудових спорів, стало прийняття Конституції України, де у статті 44 вперше було проголошено право працюючих на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів. В Конституції встановлено, що порядок здійснення права на страйк встановлюється законом з урахуванням необхідності забезпечення національної безпеки, охорони здоров'я, прав і свобод інших людей. Ніхто не може бути примушений до
Глава 23
Порядок вирішення колективних трудових спорів
участі або неучастіу страйку. Заборона страйку можлива лише на підставі пакону.
З березня 1998 р. було прийнято)Закон України "Про порядок вирі імення колективних трудових спорів'^(Відомості Верхов-ної Ради України. — 1998. — № 34. — Ст. 227). Цей Закон ви-значивправові та організаційні засади функціонування системи заходів по вирішенню колективних трудових спорів (конфліктів) і спрямований на здійснення взаємодії сторін соціально-трудових відносин у процесі врегулювання колективних трудових спорів (конфліктів), що виникли між ними. Встановлені цим Законом норми поширюються на найманих працівників та організації, утворені ними відповідно до законодавства для представництва і захисту їхніх інтересів, та на власників підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої належності, а також на організації власників.
Поняття колективного трудового спору встановлено у статті 2 зазначеного закону. При цьому це поняття безпосередньо пов'язується з предметом такого спору, тобто колом питань, за яких спір визнається саме колективним трудовим спором. Згідно із Законом колективний трудовий спір (конфлікт) — це розбіжності, що виникли між сторонами соціально-трудових відносин, щодо встановлення нових або зміни існуючих соціально-економічних умов праці та виробничого побуту, укладення чи зміни колективного договору, угоди, виконання колективного договору, угоди або окремих їх положень, невиконання вимог законодавства про працю. Таким чином, колективні трудові спори можуть бути як економічними (містити вимоги економічного змісту), так і юридичними (вимоги стосуються не встановлення, а визнання права на підставі чинних юридичних норм).
Колективні трудові спори виникають на різних рівнях — виробничому, галузевому, територіальному, національному. Відповідно до кожного рівня визначено сторони колективного трудового спору.
Сторонами колективного трудового спору є:
— на виробничому рівні — наймані працівники (окремі категорії найманих працівників) підприємства, установи, організації чи їх структурних підрозділів або профспілкова чи інша уповноважена найманими працівниками організація та власник підприємства або уповноважений ним орган чи представник;
— на галузевому, територіальних рівнях — наймані працівни
ки підприємств, установ, організацій однієї або декількох галу
зей (професій), або адміністративно-територіальних одиниць чи
профспілки, їх об'єднання або інші уповноважені цими найма
ними працівниками органи та власники, об'єднання власників
або уповноважені ними органи чи представники;
— на національному рівні — наймані працівники однієї або
декількох галузей (професій) чи профспілки або їх об'єднання
чи інші уповноважені найманими працівниками органи та влас
ники, об'єднання власників або уповноважені ними органи (пред
ставники) на території більшості адміністративно-територіаль
них одиниць України.
Зауважимо, що представниками працівників згідно Із законом можуть бути як профспілки, так й інші уповноважені найманими працівниками органи чи організації. Уповноважений найманими працівниками на представництво орган визнається єдиним повноважним представником найманих працівників від моменту виникнення спору до моменту його припинення.
В Україні колективні трудові спори досить поширені. Так, у 1999 р. НСПП розглянула і сприяла вирішенню 421 колективного спору, всі вони стосувалися виплати заборгованості з заробітної плати. У 2000 р. було 588 таких спорів і близько 60 % заборгованості вдалося покрити шляхом проведення процедур примирення (Юридична практика. — 2001. — 21 листопада). В результаті застосування встановлених у законодавстві примирних процедур кількість страйків скоротилася з майже 900 у 1998 р. до 50 у 2001 р. (Будь-який мир краще за хороший страйк // Іменем закону. — 2002. — 8 лютого). Головною причиною трудових конфліктів є проблема заборгованості з заробітної плати. Ця проблема, як свідчить прогноз, буде залишатися й у наступному періоді, хоча вона поступово вирішується позитивно. Окрім того, проблемними питаннями є стан виконання колективних договорів і угод, укладання нових колективних договорів. Найбільш конфліктними галузями є вугільна промисловість та освіта. Очікується, що до цих галузей додадуться й нові, зокрема житлово-комунального господарства, в якій за останні 2 роки через неврегульованість фінансово-економічних відносин напруженість різко зросла. Є напруженість і в аграрному секторі в процесі розпаювання земельних ділянок та набуття права власності на них працівниками сільськогосподарських підприємств.
Глава 23
Порядок вирішення колективних трудових спорів
Прогнозування колективних трудових спорів з метою передбачення можливих конфліктів інтересів і сприяння їх вирішенню нині здійснюється на основі спеціальної методики. Національна служба посередництва і примирення своїм наказом від 27 червня 2000 р. № 50 затвердила Методику аналізу соціально-економічних і соціально-трудових відносин та прогнозування колективних трудових спорів (конфліктів), а 3 липня 2001 р. наказом НСПП № 55 було затверджено Інструкцію про порядок здійснення прогнозування колективних трудових спорів (конфліктів) та сприяння своєчасному їх вирішенню.
Законодавство у сфері регулювання відносин з вирішення колективних трудових спорів складається із Законів України: "Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)", "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності", "Про організації роботодавців", "Про колективні договори та угоди", КЗпП України. Слід взяти уваги, що Національною службою посередництва та примирення (далі — НСПП) відповідно до наданих їй повноважень (п. 15 Положення про НСПП), прийнято значне число нормативних наказів, якими затверджено положення, інструкції, роз'яснення щодо діяльності НСПП та проведення примирних процедур і застосування законодавства у цій сфері. Нині започатковано спеціальне друковане видання НСПП — Бюлетень Національної служби посередництва та примирення, де публікуються акти цього органу.
23.2. Юридичні способи вирішення колективних трудових спорів. Органи з розгляду колективних трудових спорів
Перш ніж приступити до аналізу національного законодавства у сфері розв'язання колективних трудових спорів, корисно хоча б коротко ознайомитися із зарубіжним досвідом у цій сфері, оскільки практика такого розв'язання в Україні тільки започаткована і вона має відповідати міжнародним стандартам.
Світовий досвід показує, що є єдине загальне правило: колективні економічні спори звичайно розглядаються в рамках при-мирно-третейської процедури, оскільки такі спори пов'язані, як правило, зі створенням нових правових норм. Це виходить за ме-
жі діяльності судових і адміністративних органів, які зазвичай розглядають юридичні спори. Водночас, якщо у колективному трудовому спорі виникає спір юридичного характеру, він переважно розглядається у судовому порядку.
Примирно-третейська процедура передбачає створення спеціальних примирно-третейських органів і будується на принципі досягнення взаємної згоди на основі переговорів сторін та їх примирення. Як правило, на першому етапі сторони самі утворюють примирний орган із представників сторін без втручання органів держави. Якщо ж у такий спосіб не вдається досягти згоди, залучаються інші суб'єкти, так би мовити, зовнішні, — посередники, і треті сторони — трудові арбітри, спеціалізовані державні установи.
Особливе місце у примирно-третейській процедурі належить посередникам, які виступають індивідуально або у вигляді колегії посередників. Нерідко урядовий орган складає список потенційних посередників, з якого сторони відбирають кандидатів для розгляду конкретного спору. Провідну роль у діяльності колегії посередників відіграє її голова, який зазвичай є урядовим чиновником — працівником державної служби посередництва та примирення або інспектором праці. Інститут посередництва набуває дедалі більшого значення, відбувається пошук шляхів підвищення його ефективності. Однією з основних функцій трудового посередництва є його головний результат — недопущення початку страйку, принаймні до завершення примирної процедури або призупинення страйку на період діяльності посередника. Посередництво може бути добровільним і примусовим. Однак у всіх випадках присутність посередника вимагає згоди сторін. Посередниками виступають державні чиновники, професори університетів, які студіюють трудові відносини, соціологи, економісти, юристи, міністри праці, а іноді й голови урядів, а також приватні особи. Історично функція посередництва зародилася саме як практика приватних осіб. Останніми роками на Заході все більшого поширення набуває превентивне посередництво, яке намагається попередити трудовий спір.
Сутність трудового арбітражу полягає в тому, що сторони передають спір на розгляд арбітра або їх колегії, які приймають відповідне рішення після всебічного розгляду справи. Трудовий арбітраж може бути добровільним або примусовим, а органи
Глава 23
Порядок вирішення колективних трудових спорів
арбітражу можуть бути постійними або тимчасовими, тобто створюватися для розгляду конкретного трудового спору. Рішення арбітра :і конфлікту права (юридичний спір) рівнозначне рішенню судді, а з конфліктів інтересів (економічний спір) заміняє собою рішення сторін. Арбітражний розгляд відбувається за формалізованою або неформальною процедурою. У процесі заслуховуються пояснення сторін, викликаються свідки, експерти, досліджуються документи. При розв'язанні юридичного спору арбітри повинні спиратися на нормативні акти — закони, колективні договори, а при вирішенні економічного спору — на такі принципи, як справедливість, порядність, реалізм, сумлінність, а також на конкретні критерії соціально-економічного характеру, перелік яких зазвичай визначається законодавцем. Юридична сила арбітражного рішення тотожна колективному договору. Щоб реалізувати таке рішення, зацікавлена сторона має звернутися до суду.
Колективні трудові спори є сферою серйозної державної уваги, оскільки потенційно можуть створювати загрозу національній безпеці. В усіх країнах світу створено спеціальні органи з трудового посередництва, наприклад, у США — Федеральна служба посередництва і примирення, у Великобританії — Консультативна служба примирення та арбітражу, у Швейцарії — Державне бюро посередництва та арбітражу. Такі органи надають посередницькі послуги, а також можуть приймати рішення з конкретного трудового спору, якщо сторони погодилися передати спір на розгляд такого органу (наприклад, у Великобританії такі функції виконує Центральний арбітражний комітет). Передбачено також створення комісій з розгляду трудового конфлікту, яка утворюється державною владою за надзвичайних обставин і у разі виникнення великих конфліктів.
Примирно-третейська процедура розгляду трудових конфліктів високо оцінюється на Заході як дієвий захід узгодження суперечливих інтересів у сфері праці та трудових відносин, який є серйозним фактором пом'якшення соціальної напруженості (Киселев И.Я. Цит. соч. — С. 264—291).
В Україні створено правову базу для регулювання відносин щодо розв'язання колективних трудових спорів. Утворено спеціальні органи, що мають відповідні повноваження у цій сфері. Передовсім до таких належить Національна служба посередництва
та примирення, утворена відповідно до Закону України "Про п. рядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)" Указом Президента України від 17 листопада 1998 р. № 1258/98 (Праця і зарплата. — 1998. — № 23 (159). — Грудень). Згідно з п. 1 Положення про Національну службу посередництва і примирення Національна служба посередництва і примирення є постійно діючим органом, створеним Президентом України для сприяння врегулюванню колективних трудових спорів (конфліктів).
НСПП відповідно до покладених на неї завдань: вивчає та узагальнює причини виникнення колективних трудових спорів (конфліктів) і можливі їх наслідки на національному, територіальному і галузевому рівнях, виробляє пропозиції щодо запобігання виникненню колективних трудових спорів; здійснює реєстрацію висунутих працівниками вимог та колективних трудових спорів (конфліктів); аналізує висунуті працівниками вимоги та здійснює оцінку їх обґрунтування; сприяє встановленню контактів між сторонами колективного трудового спору (конфлікту); перевіряє в разі необхідності повноваження представників сторін колективного трудового спору (конфлікту); консультує сторони колективного трудового спору (конфлікту); за зверненням сторін (сторони) колективного трудового спору (конфлікту) розглядає матеріали щодо колективного трудового спору (конфлікту) з метою його вирішення; у випадках, передбачених ст. 24 Закону України "Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)", і коли рекомендації НСПП щодо вирішення колективного трудового спору (конфлікту) не враховано, звертається із заявою про вирішення колективного трудового спору (конфлікту) відповідно до Верховного Суду Автономної Республіки Крим, обласного, Київського і Севастопольського міських судів; формує списки незалежних посередників та арбітрів тощо.
НСПП має право: брати участь у вирішенні колективного трудового спору (конфлікту) на всіх його стадіях; координувати роботу трудового арбітражу, направляти своїх спеціалістів, експертів для участі у роботі примирних органів; безоплатно отримувати від органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, профспілок, роботодавців та їхніх об'єднань, сторін колективного трудового спору (конфлікту) інформацію, необхідну для використання під час проведення примирних процедур; попереджати сторони про порушення ними вимог чинного законо-
Глава 23
Порядок вирішення колективних трудових спорів
давства під час розгляду колективного трудового спору (конфлікту) та можливі наслідки таких порушень; надсилати органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування рекомендації щодо вжиття заходів для вирішення колективного трудового спору (конфлікту), реалізація яких належить до їх компетенції.
НСПП у межах своїх повноважень приймає рішення, які мають рекомендаційний характер І повинні розглядатися сторонами колективного трудового спору (конфлікту), відповідними центральними або місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування (п. 6 Положення). НСПП видає нормативні накази, якими затверджує інструкції, положення та роз'яснення у сфері розв'язання колективних трудових спорів.
До системи органів, які вирішують колективні трудові спори входять примирні комісії, які утворюються в кожному конкретному випадку сторонами колективного трудового спору. Повноваження примирних комісій та порядок їх утворення регламентуються зазначеним законом і Положенням про примирну комісію, затвердженим наказом НСПП від 4 травня 1999 р. № 36.
Трудові арбітражі, які утворюються для вирішення конкретного колективного трудового спору в разі, якщо спір не було вирішено за допомогою примирної комісії, діють на підставі Закону та Положення про трудовий арбітраж, затвердженого наказом НСПП від 4 травня 1999 р. № 37.
Повноваження арбітрів визначені Законом та Положенням про арбітра, затвердженим наказом НСПП від 11 листопада 1999 р. № 105.
Діяльність незалежних посередників регламентується Законом та Положенням, затвердженим наказом НСПП від 11 листопада № 106.
Окрім того, в розгляді колективних трудових спорів беруть участь позаштатні радники НСПП.
Арбітри, посередники, позаштатні радники НСПП можуть брати участь у виконанні заходів, пов'язаних із запобіганням виникненню колективних трудових спорів (конфліктів), під керівництвом відповідних структурних підрозділів НСПП.
23.3. Формування вимог найманих працівників
та момент виникнення колективного трудового спору
Вся процедура спору регламентована законом. Зокрема, встановлено, що спочатку мають бути сформовані вимоги працівників, належно оформлені та подані роботодавцю. Вимоги найманих працівників на виробничому рівні формуються і затверджуються загальними зборами (конференцією) найманих працівників або формуються шляхом збору підписів і вважаються чинними за наявності не менше ніж половини підписів членів трудового колективу підприємства, установи, організації чи їх структурного підрозділу. Разом із висуненням вимог збори (конференція) найманих працівників визначають орган чи особу, які будуть представляти їхні інтереси.
Вимоги найманих працівників на галузевому, територіальному чи національному рівнях формуються і затверджуються: у випадках, коли інтереси найманих працівників представляє профспілка, об'єднання профспілок, — рішенням виборного органу відповідної профспілки, об'єднання профспілок; у випадках, коли інтереси найманих працівників представляють інші уповноважені ними організації (органи), — конференцією представників підприємств, установ, організацій, обраних зборами (конференцією) працівників підприємств, установ, організацій, які перебувають у стані трудового спору (конфлікту).
Вимоги найманих працівників, профспілки чи об'єднання профспілок оформляються відповідним протоколом і надсилаються власнику або уповноваженому ним органу (представнику).
Власник або уповноважений ним орган (представник) зобов'язаний розглянути вимоги найманих працівників, категорій найманих працівників, колективу працівників чи профспілки та повідомити їх представників про своє рішення у триденний строк з дня одержання вимог.
Якщо задоволення вимог виходить за межі компетенції уповноваженого власником органу (представника), він зобов'язаний надіслати їх у триденний строк з дня одержання вимог власнику або до відповідного вищестоящого органу управління, який має право прийняти рішення. При цьому строк розгляду вимог
Глава 23
Порядок вирішення колективних трудових спорів
найманих працівників кожною інстанцією не повинен перевищувати трьох днів.
Загальний строк розгляду вимог і прийняття рішення (з урахуванням часу пересилання) не повинен перевищувати тридцяти днів з дня одержання цих вимог власником або уповноваже-шім ним органом (особою) до моменту одержання найманими працівниками чи профспілкою повідомлення від власника або відповідного вищестоящого органу управління про прийняте ним рішення.
Рішення власника або відповідного вищестоящого органу управління викладається у письмовій формі й не пізніше наступного дня надсилається уповноваженому представницькому органу іншої сторони колективного трудового спору (конфлікту) разом із соціально-економічним обґрунтуванням.
Закон визнає, що колективний трудовий спір (конфлікт) виникає з моменту, коли уповноважений представницький орган найманих працівників, категорії найманих працівників, колективу працівників або профспілки одержав від власника чи уповноваженого ним органу повідомлення про повну або часткову відмову в задоволенні колективних вимог і прийняв рішення про незгоду з рішенням власника чи уповноваженого ним органу (представника) або коли строки розгляду вимог, передбачені цим Законом, закінчилися, а відповіді від власника не надійшло.
Про виникнення колективного трудового спору (конфлікту) орган, який представляє інтереси найманих працівників або профспілки, зобов'язаний у триденний строк письмово проінформувати власника чи уповноважений ним орган (представника), місцевий орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування за місцем знаходження підприємства та Національну службу посередництва і примирення.
НСПП відповідно до частини 6 статті 15 Закону "Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)" здійснює реєстрацію висунутих працівниками вимог та колективних трудових спорів (конфліктів). Процедуру реєстрації врегульовано Положенням про порядок реєстрації НСПП висунутих найманими працівниками вимог та колективних трудових спорів (конфліктів), затвердженим наказом НСПП від 6 квітня 2000 р. № 29 (зі змінами від 29 січня 2001 р. № 55).
На практиці постало питання про те, чи можуть представницькі
органи змінювати первинні вимоги працівників. НСПП своїм листом від 9 серпня 2001 р. № 08-01/83 роз'яснила, що формування і затвердження вимог належить виключно до компетенції найманих працівників або профспілки, об'єднання профспілок, якщо вони представляють інтереси найманих працівників в установленому чинним законодавством порядку. Тому аміна вимог найманих працівників (зняття або доповнення іншими) представницьким органом найманих працівників неможлива. Зняття вимог конкретного колективного трудового спору представницьким органом найманих працівників можливе лише за умови їх повного або часткового виконання роботодавцем. Зняття вимог конкретного колективного трудового спору в разі, якщо вони в ході примирних процедур не виконані, можливе лише за умови, що їх знімають ті наймані працівники, які їх формували і затверджували.
Разом з тим, якщо наймані працівники в порядку, передбаченому статтею 4 Закону України "Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)", визначили орган чи особу, що має представляти їх інтереси, і надали йому (їй) відповідні повноваження, у тому числі на повну чи часткову відмову від висунутих ними і зареєстрованих НСПП вимог, то цей уповноважений орган (особа) має відповідно до статті 62 Цивільного кодексу України право на повну або часткову відмову від висунутих найманими працівниками вимог (вимоги), з наступним зверненням до НСПП про зняття цієї вимоги (вимог) з реєстрації.
Висунення нових вимог можливе лише за умови проходження всіх необхідних процедур, передбачених статтею 4 Закону України "Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)".
Ще одне спірне юридичне питання: чи мають право колишні працівники підприємства, установи, організації висунути колективні вимоги і який порядок їх розв'язання? НСПП роз'яснила, що стороною колективного трудового спору можуть бути лише наймані працівники, які працюють за трудовим договором на підприємстві, в установі та організації, в їх об'єднаннях або у фізичних осіб, які використовують найману працю. Разом з тим бувають випадки, коли підприємство, установа чи організація реформоване чи реорганізоване, а наймані працівники реорганізованого підприємства, установи чи організації в установленому
Глава 23
Порядок вирішення колективних трудових спорів
порядку не звільнені й з ними не проведено передбачених чинним законодавством розрахунків. Тобто вони продовжують пе-ребувятн в трудових відносинах із колишнім підприємством, устанокою чи організацією. Насамперед це стосується колишніх колективних сільськогосподарських підприємств та їх правонаступників при реформуванні господарства. У разі незадоволення правонаступником висунутих вимог виникає колективний спір із відповідними юридичними наслідками.
У разі звернення до Національної служби посередництва і примирення та її відділень окремих колишніх працівників або групи колишніх працівників, їх звернення підлягають обов'язковому розгляду відповідно до положень Закону України "Про звернення громадян", Інструкції про порядок розгляду пропозицій, заяв і скарг та організацію особистого прийому громадян у Національній службі посередництва і примирення та її відділеннях в Автономній Республіці Крим та областях, затвердженої наказом НСПП від 12 червня 2001 р. № 116.
23.4. Порядок вирішення колективного трудового спору примирною комісією і трудовим арбітражем. Правовий статус посередника
Для розв'язання колективних трудових спорів законодавством передбачено спеціальні примирні процедури. Ці процедури являють собою систему спеціальних організаційно-правових заходів не тільки щодо вирішення колективного спору, який вже має місце, а й заходів щодо попередження виникнення таких спорів. Зокрема, наказом НСПП від 12 червня 2001 р. № 115 затверджено Положення про порядок здійснення НСПП запобігання виникненню колективних трудових спорів (конфліктів).
Запобігання виникненню колективних трудових спорів (конфліктів) — це підготовка та реалізація комплексу правових, соціально-економічних, організаційно-технічних та інших заходів, спрямованих на врегулювання розбіжностей між сторонами соціально-трудових відносин, проведення оцінки стану соціально-трудових відносин, завчасне реагування на ймовірність виникнення колективних трудових спорів (конфліктів) на основі да-
них моніторингу (спостережень), досліджень та прогнозів щодо можливого перебігу подій з метою недопущенняі\ переростання в колективні трудові спори (конфлікти) або пом'якшення їх можливих наслідків. Основною метою створення системи запобігання виникненню колективних трудових спорін (конфліктів) є забезпечення реалізації державної політики щодо цивілізованого правового вирішення розбіжностей між сторонами соціально-трудових відносин.
Розгляд колективного трудового спору (конфлікту) здійснюється з питань встановлення нових або зміни існуючих соціально-економічних умов праці та виробничого побуту (п. "а" і "б" ст. 2 Закону), здійснюється примирною комісією, а у разі неприйняття рішення у строки, встановлені ст. 9 Закону, — трудовим арбітражем. Спори про виконання колективного договору, угоди або окремих їх положень, а також про невиконання вимог законодавства про працю (п. "в" і "г" ст. 2 Закону) розглядаються трудовим арбітражем.
Наказом НСПП від 24 квітня 2001 р. № 92 затверджено Положення про порядок проведення примирних процедур по вирішенню колективних трудових спорів (конфліктів), в якому детально конкретизовано норми Закону "Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)" щодо визначення понять, що застосовуються, порядку формулювання вимог працівників, утворення примирних комісій, трудового арбітражу, порядку прийняття рішення тощо.
Примирна комісія — це орган, призначений для вироблення рішення, що може задовольнити сторони колективного трудового спору (конфлікту), який складається із представників сторін (ч. 1 ст. 8 Закону України "Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)").
Примирна комісія утворюється за ініціативою однієї зі сторін на виробничому рівні — у 3-денний, на галузевому чи територіальному рівні — у 5-денний, на національному рівні — у 10-ден-ний строк з моменту виникнення колективного трудового спору (конфлікту) з однакової кількості представників сторін.
Порядок призначення представників до примирної комісії визначається кожною із сторін колективного трудового спору (конфлікту) самостійно.
Колективні трудові спори (конфлікти) розглядаються вироб-
Глава 23
Порядок вирішення колективних трудових спорів
ничою примирною комісією у 5-денний, галузевою та територіальною примирними комісіями — у 10-денний, примирною комісією ми національному рівні — у 15-денний строк з моменту утворення комісій. За угодою сторін ці строки можуть бути продовжені.
Рішення примирної комісії оформляється протоколом та має для сторін обов'язкову силу і виконується в порядку і в строки, встановлені цим рішенням.
Після прийняття рішення щодо вирішення колективного трудового спору (конфлікту) примирнн комісія припиняє свою роботу.
Трудовий арбітраж — це орган, який складається із залучених сторонами фахівців, експертів та інших осіб і приймає рішення по суті трудового спору (конфлікту).
Трудовий арбітраж утворюється вініціативи однієї зі сторін або незалежного посередника у 3-двннийстрок у разі:
— неприйняття примирною КОМІСІЄЮ погодженого рішення
щодо вирішення колективного трудового спору (конфлікту) про
встановлення нових або зміну існуючих соціально-економічних
умов праці та виробничого побуту, а також про укладення чи
зміну колективного договору, угоди;
— виникнення колективного трудового спору (конфлікту) про
виконання колективного договору, угоди або окремих їх поло
жень, про невиконання вимог законодавства про працю.
Кількісний і персональний склад трудового арбітражу визначається за згодою сторін. Якщо сторони не досягнуть згоди, то трудовий арбітраж складається з трьох арбітрів (п. 2.2 Положення про трудовий арбітраж, затвердженого наказом Національної служби посередництва і примирення від 4 травня 1999 р. № 37). До складу трудового арбітражу не можуть входити особи, які є представниками сторін колективного трудового спору (конфлікту), або особи, які тією чи іншою мірою зацікавлені в його однобічному вирішенні (п. 2.6 Положення).
НСПП затверджено Список арбітрів. Згідно з п. 1.2 Положення про арбітра, арбітр — це підготовлена НСПП особа, яка в разі залучення її сторонами колективного трудового спору (конфлікту) для участі в роботі трудового арбітражу набуває статусу члена трудового арбітражу і має право розгляду колективного трудового спору (конфлікту) з метою прийняття рішення щодо остан-
нього по суті. Арбітр пропонується для участі в роботі трудового арбітражу органом НСПП за письмового заявою однієї зі сторін колективного трудового спору (конфлікту) (п. 8.1 Положення). Положенням визначено умови і порядок добору арбітрів, набуття і припинення повноважень; порядок залучення арбітрів до участі в роботі трудового арбітражу; права і обов'язки арбітра, кваліфікаційні вимоги до нього; відповідальність арбітра.
На практиці виникло питання, чи можуть сторони .чплучати як арбітрів осіб, котрі не мають посвідчення арбітра, чи нрбітр — це обов'язково особа, підготовлена НСІШ? НСПП роз'яснила, що сторони колективного трудового спору (конфлікту) можуть відповідно до статті 11 Закону України "Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)" залучати до складу трудового арбітражу фахівців, експертів та Інших осіб. Поняття "залучені" означає, що члени трудового арбітражу не можуть бути представниками жодної зі сторін колективного трудового спору (конфлікту). НСПП відповідно до ч. 6 статті 15 Закону України здійснює підготовку посередників та арбітрів, які спеціалізуються на вирішенні колективних трудових спорів (конфліктів), формує списки арбітрів та посередників. Після закінчення навчання підготовлені арбітри і посередники отримують посвідчення затвердженого зразка. Один раз в два роки арбітри і посередники проходять курси підвищення кваліфікації. Тому в переважній більшості випадків сторони колективних трудових спорів (конфліктів) залучають до роботи в трудових арбитражах підготовлених НСПП арбітрів. Оскільки відповідно до ч. 1 статті 16 Закону України НСПП "координує роботу трудового арбітражу", то сторони спору залучають фахівців, експертів та інших осіб до роботи в трудовому арбітражі за погодженням з НСПП.
Голова трудового арбітражу обирається з числа його членів. До складу трудового арбітражу також можуть входити народні депутати України, представники органів державної влади, органів місцевого самоврядування та інші особи.
Колективний трудовий спір (конфлікт) розглядається трудовим арбітражем з обов'язковою участю представників сторін, а в разі потреби — представників інших заінтересованих органів та організацій.
Трудовий арбітраж повинен прийняти рішення у 10-денний строк з дня його створення. За рішенням більшості членів тру-
11 |
Глава
дового арбітражуцей строк може бути продовжено до 20 днів. Рішенаятрудового арбітражу складається зі вступної, описової, мотиннційної і резолютивної частини (п. 6 Положення про порядок підготовки і прийняття рішення трудового арбітражу при вирішенніколективного трудового спору (конфлікту), затвердженого наказом Національної служби посередництва і примирення від 20 вересня 1999 р. № 88).
Рішення трудового арбітражу приймається більшістю голосів його членів, оформляється протоколом і підписується всіма його членами. Воно є обов'язковим для виконання, якщо сторони про це попередньо домовилися.
НСШТ роз'яснила, що рішення примирних органів та виконання рішень примирних органів не є підставою для закриття колективного трудового спору. Рішення про припинення колективного трудового спору (конфлікту) у зв'язку з його вирішенням може прийматися або шляхом укладення спільної угоди сторін спору, або згідно з рішенням уповноваженого найманими працівниками органу. Сторони колективного трудового спору (конфлікту) можуть укласти угоду про його припинення, якщо досягнуто попередньої угоди про поетапне виконання вимог найманих працівників та створення системи ефективного контролю за виконанням цієї угоди.
У вирішенні колективних трудових спорів можуть брати участь незалежні посередники. Незалежний посередник — визначена за спільним вибором сторін особа, яка сприяє встановленню взаємодії між сторонами, проведенню переговорів, бере участь у виробленні примирною комісією взаємоприйнятного рішення (ст. 10 Закону). Положення про посередника закріплює умови і порядок добору посередників, набуття та припинення повноважень; порядок залучення посередників; порядок залучення посередника до участі у примирних процедурах; його права, обов'язки, кваліфікаційні вимоги до посередника, відповідальність. НСПП затверджено Список посередників в Україні з метою забезпечення сторін колективних трудових спорів, конфліктів інформацією про посередників.
Відповідно до ч. 2 статті 14 Закону оплата праці незалежного посередника, члена примирної комісії і трудового арбітражу провадиться за рахунок сторін колективного трудового спору (конфлікту) за домовленістю. Сторони можуть укласти угоду про про-
Порядок вирішення колективних трудових спорів
ведення оплати праці арбітрів із визначенням джерел і порядку формування фонду оплати праці, а також порядку її виплати.
Частиною першою статті 14 Закону України "Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)" визначено, що "незалежним посередникам, членам примирних комісій та трудових арбітражів на час роботи у примирних органах, утворених відповідно до цього Закону, гарантується збереження місця роботи (посади) і середнього заробітку, а також на них поширюються гарантії, передбачені Кодексом законів про працю України, для виборних профспілкових працівників, членів рад (правлінь) підприємств і рад трудових колективів".
Гарантії для членів органів (осіб), уповноважених найманими працівниками представляти їхні інтереси, у процесі вирішення колективного трудового спору (конфлікту) чинним законодавством не передбачені. Встановлення гарантій для членів представницьких органів найманих працівників необхідне, такий захід і підтримує НСПП, але воно можливе лише шляхом внесення відповідних доповнень до Закону України "Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)".
23.5. Право на страйк та його реалізація
Відповідно до ст. 44 Конституції України ті, хто працюють, мають право на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів. Порядок здійснення права на страйк встановлюється Законом України "Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)".
Страйк може бути розпочато, якщо примирні процедури не привели до вирішення колективного трудового спору (конфлікту) або власник чи уповноважений ним орган (представник) ухиляється від примирних процедур чи не виконує угоди, досягнутої в ході вирішення колективного трудового спору (конфлікту).
Згідно зі ст, 17 Закону страйк — це тимчасове колективне добровільне припинення роботи працівниками (невихід на роботу, невиконання своїх трудових обов'язків) підприємства, установи, організації (структурного підрозділу) з метою вирішення колективного трудового спору (конфлікту).
Страйк застосовується як крайній засіб (коли всі інші мг
Глава 23
Порядок вирішення колективних трудових спорів
вості вичерпано) вирішення колективного трудового спору (конфлікту) у зв'язкуз відмовою власника або уповноваженого ним органу (представника) задовольнити вимоги найманих працівників або уповноваженого ними органу, профспілки, об'єднання профспілок чи уповноваженого нею (ними) органу.
Рішення про оголошення страйку на підприємстві приймається загальними зборами (конференцією) найманих працівників шляхом голосування і вважається прийнятим, якщо за нього проголосувала більшість найманих працівників або 2/3 делегатів конференції.
Рекомендації щодо оголошення чи неоголошення галузевого або територіального страйку приймаються на галузевому або територіальному рівнях на конференції, зборах, пленумі чи іншому виборному органі представників найманих працівників та/або профспілок і надсилаються відповідним трудовим колективам чи профспілкам.
Наймані працівники підприємств галузі чи адміністративно-територіальних одиниць самостійно приймають рішення про оголошення або неоголошення страйку на своєму підприємстві. Страйк вважається галузевим чи територіальним, якщо на підприємствах, на яких оголошено страйк, кількість працюючих становить більше половини загальної кількості працюючих відповідної галузі чи території.
Орган (особа), який очолює страйк, зобов'язаний письмово попередити власника або уповноважений ним орган (представника) не пізніш як за 7 днів до початку страйку, а у разі прийняття рішення про страйк на безперервно діючому виробництві — за 15 днів. У разі проведення зборів, мітингів, пікетів за межами підприємства орган (особа), який очолює страйк, повинен повідомити про запланований захід місцевий орган виконавчої влади чи орган місцевого самоврядування не пізніше ніж за 3 дні.
Незаконними визнаються страйки, оголошені з вимогами про зміну конституційного ладу, державних кордонів та адміністративно-територіального устрою України, а також з вимогами, що порушують права людини; з вимогами, що не стосуються колективних трудових спорів; з порушенням формування вимог найманих працівників, профспілок, об'єднання профспілок чи уповноважених ними органів; у випадках, коли страйк оголошений до моменту виникнення колективного трудового спору (конфлік-
ту); з порушенням порядку вирішення колективного трудового спору трудовим арбітражем; з порушенням порядку прийняття рішення про проведення страйку. Незаконними будевизнано страйки, розпочаті з порушенням найманими ирпііДвниками, профспілкою, об'єднанням профспілок чи уповноважениминими органами вимог Закону про керівництво страйком; якщо страйки оголошені у випадках, за яких забороняється їх проведення; які оголошені та/або проводяться під час здійсненняпримирних процедур, передбачених Законом.
Із заявою про визнання страйку незаконним власник або уповноважений ним орган (представник) звертається до суду. Справа щодо цієї заяви повинна бути розглянута судом, включаючи строки підготовки справи до судового розгляду, не пізніш як у 7-денний строк.
Рішення суду про визнання страйку незаконним зобов'язує учасників страйку прийняти рішення про припинення або відміну оголошеного страйку, а працівників розпочати роботу не пізніше наступної доби після дня вручення копії рішення суду органові (особі), що очолює страйк.
Згідно зі статтею 24 Закону "Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)" забороняється проведення страйку за умов, якщо припинення працівниками роботи створює загрозу життю і здоров'ю людей, довкіллю або перешкоджає запобіганню стихійному лиху, аваріям, катастрофам, епідеміям та епізоотіям чи ліквідації їх наслідків.
В Україні діє близько 20 законів, які забороняють проведення страйків. Так, згідно з ч. З ст. 35 Закону України від 8 лютого 1995 р. "Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку" (Відомості Верховної Ради України. — 1995. — № 12. — Ст. 81) персонал ядерних установ та об'єктів, призначених для поводження з радіоактивними відходами, не має права на страйк.
Ст. 18 Закону України "Про транспорт" від 10 листопада 1994 р. (Відомості Верховної Ради України. — 1994. — № 51. — Ст. 446) передбачено, що припинення роботи (страйк) на підприємствах транспорту може бути у разі невиконання адміністрацією підприємства умов тарифних угод, окрім випадків, пов'язаних з перевезенням пасажирів, обслуговування безперервно діючих виробництв, а також, коли страйк становить загрозу життю і здоров'ю людини.
Глава 23
Порядок вирішення колективних трудових спорів
Відповідно до ст. 22 Закону України "Про електроенергетику" від Ні жонтня 1997 р. (Відомості Верховної Ради України. — 1998. М 1. — Ст. 1) страйки на підприємствах електроенергетики ;іііпороняються у випадках, коли вони можуть призвести до порушення сталості об'єднаної електронної системи України або теплопостачання в осінньо-зимовий період.
Забороняється проведення страйку працівників (крім технічного та обслуговуючого персоналу) органів прокуратури, суду, Збройних Сил України, органів державної влади, безпеки та правопорядку.
У разі оголошення надзвичайного стану Верховна Рада України або Президент України можуть заборонитипроведення страйків на строк, що не перевищує 1 місяця. Подальша заборона має бути схвалена спільним актом Верховної Ради України і Президента України. У разі оголошення військового стану автоматично настає заборона проведення страйків до моменту його скасування.
У випадках, коли проведення страйку загрожує життю і здоров'ю людей, довкіллю або перешкоджає запобіганню стихійному лиху, аваріям, катастрофам, епідеміям та епізоотіям чи ліквідації їх наслідків, коли оголошено надзвичайний або військовий стан, а рекомендації Національної служби посередництва і примирення щодо вирішення колективного трудового спору (конфлікту) сторонами не враховано, Національна служба посередництва і примирення звертається із заявою про вирішення колективного трудового спору (конфлікту) відповідно до Верховного Суду Автономної Республіки Крим, обласного, Київського і Севастопольського міських судів.
Законом передбачені гарантії для працівників під час страйку. Участь працівників у страйку, за винятком страйків, визнаних судом незаконними, не розглядається як порушення трудової дисципліни і не може бути підставою для притягнення до дисциплінарної відповідальності.
За рішенням найманих працівників чи профспілки може бути створено страйковий фонд з добровільних внесків і пожертвувань.
За працівниками, які не брали участі у страйку, але у зв'язку з його проведенням не мали можливості виконувати свої трудові обов'язки, зберігається заробітна плата у розмірах, не нижчих від
установлених законодавством та колективним договором, укладеним на цьому підприємстві, як за чаг простою не ;і иини працівника.
Організація страйку, визнаного судом незаконним, абоучасть у ньому є порушенням трудової дисципліни.
Час страйку працівникам, які берутьу ньому учисть, не оплачується і не зараховується до загального і безперервного трудового стажу.
Особи, винні в порушенні законодавства про колективні трудові спори (конфлікти), а також працівники,які беруть участь у страйку, визнаному судом незаконним, несуть дисциплінарну, адміністративну, цивільно-правову або кримінальну відповідальність згідно з законодавством. Таку ж відповідальність несуть особи, винні у виникненні колективних трудових спорів (конфліктів) або які затримують виконання рішень примирних органів, а також рішень органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування чи їх посадових осіб.
Особи, які є організаторами страйку, визнаного судом незаконним, або які не виконують рішення про визнання страйку незаконним, а так само особи, які перешкоджають припиненню незаконного страйку, притягаються до дисциплінарної або адміністративної відповідальності згідно з законодавством. Причому у статті 32 Закону "Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)" встановлено норму, згідно з якою до таких порушників не застосовуються порядок і гарантії, передбачені статтями 43 (розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу за попередньою згодою профспілкового органу) і 252 КЗпП (гарантії для працівників підприємств, установ, організацій, обраних до профспілкових органів).
Особи, які примушують працівників до участі у страйку або перешкоджають участі у страйку шляхом насильства чи погрозою застосування насильства, або шляхом інших незаконних дій, покарання за які передбачено законодавством, притягаються до кримінальної відповідальності.
Законом також передбачено відшкодування збитків, заподіяних страйком. Збитки, заподіяні в результаті страйку іншим підприємствам, установам, організаціям чи громадянам, відшкодовуються за рішенням суду згідно із законодавством.
Глава 23
Порядок вирішення колективних трудових спорів
Збитки, заподіяні власникові або уповноваженому ним органу (представнику)страйком, який був визнаний судом незаконним, відшкодовуються органом, уповноваженим найманими працівниками на проведення страйку, у розмірі, визначеному судом (у межах коштів і майна, що йому належать).
Власник або уповноважений ним орган (представник), який порушив закони України, внаслідок чого склалися умови для страйку, і страйк закінчився повним чи частковим задоволенням вимог найманих працівників, компенсує збитки учасникам страйку в розмірі, визначеному судом (у межах коштів і майна, що йому належать) (ст. 34 Закону).
У статті 17 Закону закріплено дві ознаки страйку — його добровільність і колективний характер. Таким чином, законодавець не передбачив можливості використовувати право на страйк для захисту індивідуальних прав окремого працівника. Між тим, у літературі висловлюються думки щодо більш широкого розуміння страйку як можливості захищати не лише колективний інтерес, а й індивідуальні трудові інтереси. Зокрема, пропонується під страйком розуміти не тільки тимчасову добровільну відмову працівників від виконання трудових обов'язків (повністю або частково) з метою вирішення колективного трудового спору, а й відмову працівника чи працівників від виконання своїх трудових обов'язків для вирішення індивідуального трудового спору (Герасимова Е. Забастовка как средство защиты трудовых прав граждан // Право и экономика. — 1999. — № 3. — С. 53). Отже, окреслено правові аспекти такої важливої на сьогодні проблеми як способи захисту прав окремого працівника. Йдеться про те, щоб легалізувати право працівників припиняти роботу у випадку, якщо роботодавець не виконує зобов'язань за трудовим договором. Останніми роками вирішення цього питання набуло нагального значення, оскільки дістає поширення практика відмови працівників від виконання своїх посадових обов'язків у разі невиплати заробітної плати. Працівники в індивідуальному порядку чи колективно відмовляються виходити на роботу, або, перебуваючи на роботі, не виконують своїх обов'язків. І хоча формулювання "ті, хто працює, мають право на страйк ...", що міститься у ст. 44 Конституції України, застосовується до колективних трудових спорів, видається правильною думка про можливість його реалізації не тільки колективно, а й індивідуально. У ряді країн Заходу також
піддається критиці традиційне трактування права на страйк як суто колективного права, що реалізується профспілками, трудовими колективами. Висувається нове розуміння права на страйк як індивідуального права кожного працівника самому вирішувати питання про відмову від надання трудових послуг.
Право на страйк закріплено майже в усіх промислово розвинутих країнах з ринковою економікою. Причому застосовуються різноманітні юридичні способи встановлення такого права. Воно безпосередньо закріплене в Конституціях Франції, Іспанії, Швеції, або виводиться з конституційного права на асоціацію, наприклад, у ФРН, Канаді, Швейцарії, або спеціально закріплено у законодавстві (США, Нова Зеландія), або спирається на загальні принципи права, зокрема на принцип "дозволено те, що не заборонено" (Фінляндія, Норвегія), або ґрунтується на міжнародному акті (Нідерланди) (Киселев И.Я. Цит. соч. — С. 156). Поряд із закріпленням права на страйк передбачаються також умови, що обмежують і забороняють страйки та спрямовані проти незаконних страйків.
Слід зазначити, що відповідно до міжнародних актів право на колективні дії для захисту своїх прав та інтересів розглядається як таке, що має передбачати не тільки право найманих працівників на страйк, а й право підприємців на локаут. Зокрема у Хартії основних прав Європейського Союзу, прийнятій у грудні 2000 р. на Ніццькому саміті, стаття 28 передбачає право працівників і роботодавців "у випадку конфлікту інтересів, на проведення колективних дій, у тому числі страйку, на захист своїх інтересів". У якій формі можуть роботодавці виражати свій колективний протест? Що є "страйком роботодавця"? Для роботодавців таким є локаут, тобто тимчасове закриття якого-небудь підприємства чи установи його власником під приводом економічних труднощів, але частіше усього у відповідь на страйковий рух персоналу (Симин А.А. Локаут в системе трудовых отношений // Труд за рубежом. — 1995. — № 1). Локаут супроводжується звільненням усіх найманих працівників на невизна-чений строк.
Польський професор Марія Матей-Тирович у своїй доповіді "Колективне трудове право — окреслення проблематики" зазначає, що в регіоні Центрально-Східної Європи застосовується припущення, що у випадку, коли законодавство не передбачає
Глава 23
Порядок вирішення колективних трудових спорів
права на локаут,він є недопустимим. Інакше підходять до цього питання у ЗахіднійЄвропі, спираючись на розробки Комітету експорті и Гади Європи: відсутність у будь-якій державі правових положень про локаут не означає заборони застосування цієї форми колективних дій. Комітет експертів РЄ підкреслив, що локаут є головною, якщо не єдиною формою колективної дії, яка може бути застосована роботодавцями для захисту своїх інтересів (L. Samuel. Fundamental Social Rights Case Law of the European Social Charter (Фундаментальні соціальні права — право Європейської соціальної хартії). — 1997. — С. 162 і наступні).
Між тим, у Довіднику Ради Європи в коментарі до статті 6 Європейської соціальної хартії щодо локауту зазначено: "Пункт 4 статті 6 передбачає також право роботодавців вдаватися до колективних дій, які зазвичай набирають форми локауту. Однак у держав немає потреби встановлювати повну юридичну рівність між правом на страйк і правом на локаут" (Европейская социальная хартия: Справочник: Пер. с фр. — М.: Междунар. отношения, 2000. — С. 150). Отже, пріоритет все ж належить найманим працівникам і страйку як крайній формі захисту трудових прав та економічних інтересів.
На відміну від страйку, локаут у більшості країн не призупиняє, а розриває трудові договори (конфлікти) працівників, які звільняються. При цьому заробітної плати, пільг позбавляються усі працівники підприємства, установи, включаючи й тих, хто не брав особистої участі у страйку (особи, які перебувають у відпустці, хворі таін.).
Останніми роками все ж окреслилась тенденція вирівнювання правових і соціальних наслідків, що виникають внаслідок локаутів і страйків. Законність чи незаконність страйків та локаутів визначає в кожному конкретному випадку суд. При цьому є значна специфіка, залежно від країни, відносно розподілу страйків на законні та незаконні. Є ще одна особливість: залежно від умов конкретної країни суди можуть розширити чи звузити межі законності страйку. Таким чином, регламентація страйків не зводиться до прямих заборон та придушення, а є досить гнучкою.
Незважаючи на труднощі, з якими стикаються трудящі при реалізації права на страйк, необхідно визнати, що донедавна страйки розцінювали як кримінальний акт, і в багатьох країнах
до середини XX століття вони були заборонені. В наші дні право на страйк є одним з основних прав людини, визнанебільшістю країн і включене до Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права. Це право перебуває під захистом контрольних органів МОП, визнане міжнародним співтовариством і ґрунтується на принципах свободи асоціації, проголошених у Статуті МОП та відповідних конвенціях. За оцінками експертів МОП, законодавство, що регулює право на страйк, можна ннажати задовільним у великій кількості країн, які ратифікували Конвенцію № 87 (Gernigon B.,Odero H. ILO principles concerning the right to strike // Intern, labor rev. — Geneva, 1998. — Vol. 137. — № 4. — P. 430—481). До числа таких країн належить й Україна.
Контрольні запитання і завдання
1. Спробуйте сформулювати основні принципи, які характе
ризують юридичний механізм розв'язання колективних трудо
вих спорів в Україні.
2. Дайте характеристику поняття, предмета і сторін ко
лективного трудового спору.
3. Який порядок формування вимог найманих працівників?
4. Який порядок вирішення колективного трудового спору
примирною комісією? А трудовим арбітражем?
5. Який правовий статус незалежного посередника?
6. Які завдання та повноваження Національної служби по
середництва і примирення?
7. Як реалізується право працівників на страйк в Україні?
Які юридичні наслідки законного і незаконного страйку?
Теми рефератів
1. Порядок вирішення колективних трудових спорів,
2. Право на страйк і його реалізація.
3. Зарубіжний досвід вирішення колективних трудових спорів.
694___________________________________________________
Література
1. Бурак В.Я. Правове регулювання вирішення трудових спорів
в Україні: Посіб. для студ. — Л., 2000. — 183 с.
2. Гончарова Г.С., Жернаков В.В., Прилипко С.Н. Трудовое пра
во: в вопросах и ответах: Учеб.-справочное пособие. — X.: Одис
сей, 2000.
3. Киселев ИМ. Сравнительное и международное трудовое пра
во: Учеб. для вузов. — М.: Дело. — Гл. 4. Порядок разрешения
трудовых споров (процессуальное трудовое право). — С. 264 — 290.
4. Національна служба посередництва і примирення: рік діяль
ності // Праця і зарплата. — 2000. — № 11. — Березень.
5. Прокопенко В.І. Трудове право: Підручник. — X.: Консум,
2000.
6. Стадник М.П. Формування і розвиток законодавства з
питань розв'язання колективних трудових спорів // Удоскона
лення трудового законодавства в умовах ринку / Відповід, ред.
Н.М. Хуторян. — К.: Ін Юре, 1999. — С. 117—142.
7. Чанишева Г.І. Колективні відносини у сфері праці: теорети-
ко-правовий аспект: Монографія. — О.: Юрид. літ., 2001. — 328 с
Розділ IV
НАГЛЯД ТА КОНТРОЛЬ
ЗА ДОДЕРЖАННЯМ ЗАКОНОДАВСТВА
ПРО ПРАЦЮ ТА ПРО ОХОРОНУ ПРАЦІ
Глава 24
ДЕРЖАВНИЙ НАГЛЯД І КОНТРОЛЬ ЗА ДОДЕРЖАННЯМ ТРУДОВОГО ЗАКОНОДАВСТВА І ЗАКОНОДАВСТВА ПРО ОХОРОНУ ПРАЦІ
24.1. Поняття та основні види нагляду і контролю у сфері застосування праці
В умовах переходу до ринкових відносин значно збільшилася кількість порушень законодавства про працю та про охорону праці на виробництві. Більшість стосується порушення роботодавцями обов'язку щодо вчасної виплати заробітної плати, а також порушення вимог щодо охорони праці та здоров'я працівників на виробництві. Так, протягом січня — вересня 2002 р. всього по Україні державними інспекторами праці притягнуто до адміністративної відповідальності 13 116 керівників підприємств — боржників із заробітної плати, що становить 74,1 % кількості перевірених підприємств (Праця і зарплата. — 2002. — № 37). Зокрема, Управління праці Головного управління праці та соціального захисту населення Івано-Франківської області повідомило, що державними інспекторами праці за вісім місяців 2002 р. було внесено 76 постанов про накладення адміністративного стягнення за невиконання законних вимог державних інспекторів праці щодо усунення виявлених порушень, 84 матеріали передано до правоохоронних органів, надіслано власникам 23 подання про притягнення керівників до дисциплінарної відповідальності. Судами розглянуто 334 одержаних від державних інспекторів праці протоколів про адміністративне правопорушен-
Глава 24
ня. За 187 аних ухвалено постанови про накладення штрафних санкцій. Крім того, винесено 84 подання про притягнення до кримінальної відповідальності, за якими порушено 63 кримінальних справи (Праця і зарплата. — 2002. — № 43).
У зв'язку з таким становищем особливого значення набуває ефективна робота органів, які здійснюють нагляд і контроль за дотриманням законодавства України про працю та про охорону праці.
Нагляд і контроль за додержанням законодавства про працю є особливою правозастосувальною діяльністю спеціально уповноважених органів, спрямованою на захист трудових прав людини.
В Основних напрямах соціальної політики на період до 2004 року передбачається серед необхідних заходів, спрямованих на більш повне забезпечення прав і свобод кожного громадянина, законодавче закріплення норм конвенцій і рекомендацій МОП стосовно Державної інспекції праці; створення правової основи діяльності органів, на які покладено функції державного нагляду за дотриманням законодавства про працю, зокрема прийняття законодавчого акта про державний нагляд і контроль за дотриманням законів та інших нормативно-правових актів про працю й охорону праці.
Суттєвою рисою наглядової і контрольної діяльності є те, що спеціально уповноважені органи та інспекції, які здійснюють нагляд і контроль за додержанням законодавства про працю, не залежать у своїй діяльності від власника або уповноваженого ним органу, чим забезпечується об'єктивність рішень, що виносяться наглядовими і контролюючими органами.
Нагляд і контроль — це різні форми перевірочної діяльності уповноважених на те певних державних або громадських органів (див. Коняхин Л.Г. Надзор и контроль за соблюдением законодательства о труде. — М., 1982. — С. 11). Нагляд — це здійснення спеціальними державними структурами цільового спостереження за додержанням виконавчо-розпорядчими органами, підприємствами, установами й організаціями та громадянами правил, передбачених нормативними актами (Колпаков В.К. Адміністративне право України: Підручник. — К.: Юрінком Інтер, 1999. — С. 675). Контроль є найбільш поширеним і дійовим засобом забезпечення законності. Його сутність полягає в тому, що суб'єкт
Державний нагляд і контроль за додержанням трудового законодавства 697
контролю здійснює облік і перевірку того, як контрольований об'єкт виконує покладені на нього завдання і реалізує свої функції (Колпаков В.К. Зазн. праця. — С 662).
Наглядова і контрольна діяльність має спільні цілі та завдання. Водночас відмінність полягає в компетенції, функціях, у методах виявлення порушень і способах реагування на них. Норми про нагляд і контроль за додержанням законодавствапро працю містяться в главі XVIII КЗпП України, а також у спеціальних нормативно-правових актах.
Суб'єктами правовідносин щодо наглядової діяльності < власники або уповноважені ними органи підприємств, устипом, організацій,незалежно від форми власності та господарювання, та спеціальноуповноважені органи державної виконавчої влади, ммділоні такими повноваженнями, як можливість давати власЯИХаіі(уповноваженим ними органам) вказівки про усунення виявлених порушень, невиконання яких тягне за собою матеріальну, дисциплінарну, адміністративну, а в деяких випадках і кримінальну відповідальність. Загальність нагляду і контролю полягає в тому, що нагляд і контроль поширюються на усі підприємства незалежно від форми власності та виду господарювання.
Стан підпорядкованості, в якому перебувають суб'єкти правовідносин з нагляду та контролю за додержанням законодавства про працю, є характерним для адміністративно-правових відносин. Правовідносини з нагляду і контролю за додержанням законодавства про працю та охорону здоров'я на виробництві виникають не за згодою сторін (що характерно для трудових правовідносин), вони можуть виникати і всупереч бажанню другої сторони. Про адміністративно-правовий характер правовідносин з нагляду і контролю за додержанням законодавства про працю свідчить і зміст цих правовідносин, який полягає в тому, що наглядовий орган може дати власникові підприємства, установи, організації (уповноваженому ним органу) від імені держави владні розпорядження, які той повинен безумовно виконати, а у разі порушення законодавства про працю та охорону здоров'я на виробництві цей орган може застосувати заходи адміністративного стягнення. Таким чином, слід зазначити, що правовідносини з нагляду і контролю за додержанням законодавства про працю і про охорону праці на виробництві є адміністративно-правовими і щодо трудових правовідносин виступають як зов-
Глава 24
нішні. Виняток становлять лише правовідносини з громадського контролю за додержанням трудового законодавства, оскільки його суб'єктами є власник підприємства, установи, організації і трудові колективи через вибраних ними уповноважених (ст. 46 Закону України "Про охорону праці" від 14 жовтня 1992 р., в редакції Закону України від 21 листопада 2002 р. (Урядовий кур'єр. — 2002. — 18 грудня), а також професійні спілки, їх об'єднання при здійсненні громадського контролю за додержанням законодавства про працю (ст. 21, 38 та ін. Закону України "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності").
Аналіз законодавства і практики його застосування дає можливість виявити такі види нагляду і контролю: державний (включаючи прокурорський, судовий) і громадський.
За змістом такої діяльності у сфері праці можна виділити: 1) загальний нагляд і контроль за додержанням законодавства про працю; 2) нагляд і контроль за охороною праці.
Нагляд і контроль за додержанням трудового законодавства, у свою чергу, здійснюються у двох сферах регулювання суспільно-трудових відносин: сфері встановлення умов праці й сфері застосування встановлених умов праці. Підвищення нині ролі колек-гивно-договірного й індивідуально-договірного регулювання трудових відносин посилює значення нагляду і контролю за додержанням законодавства про працю при встановленні умов праці.
Згідно зі ст. 9 КЗпП України умови договорів про працю, які погіршують становище працівників порівняно із законодавством України про працю, є недійсними. Разом з тим згідно зі ст. 9-1 підприємства, установи, організації в межах своїх повноважень і за рахунок власних коштів можуть встановлювати додаткові, порівняно із законодавством, трудові й соціально-побутові пільги для працівників.
Іншою сферою наглядово-контрольної діяльності є сфера застосування встановлених умов праці. Йдеться про відповідність правозастосувальних документів (наказів про прийняття, переведення, звільнення працівника та ін.) законодавству і локальним нормативно-правовим актам.
При здійсненні наглядових і контрольних функцій за додержанням трудового законодавства відповідними органами використовуються різні види нагляду і контролю: попереджувальний, попередній, поточний і подальший.
Державний нагляд і контроль за додержанням трудового законодавства 699
Попереджувальний нагляд і контроль здійснюються при встановленні локальних умов праці для того, щоб локальні норми не суперечили законодавству про працю. Такий нагляд і контроль також здійснюються для запобігання порушень правил охорони праці на будівництві, в експлуатації виробничих споруд, при введенні в експлуатацію нових об'єктів.
Попередній нагляд і контроль сприяють запобіганню порушенням законодавства про працю, здійснюються переважно при застосуванні умов праці, здійснюваних власником спільно, за узгодженням або з урахуванням думки профспілкових органів або інших уповноважених на представництво трудовими колективами органів.
Поточний нагляд і контролі, спрнмоншіі ми ашіоПігпння пору шенням законодавства про ОрацЮі ІИЯ1Л*ЯЖЯ допущених порушень і вжиття необхідних заходів.
Подальший нагляд і контроль здійснюються при розгляді трудових спорів і виявленні вже допущених порушень з метою поновлення порушених прав працівників. Подальший нагляд і контроль здійснюються органами прокуратури, судом.
24.2. Органи державного нагляду та їх повноваження
Нагляд і контроль за додержанням законодавства про працю й охорону праці здійснюють спеціально уповноважені на те органи та інспекції, які, як вже підкреслювалось, не залежать у своїй діяльності від власника або уповноваженого ним органу. До їх числа належать: Державний департамент нагляду за додержанням законодавства про працю; Державна інспекція праці Міністерства праці та соціальної політики України; Державний комітет з нагляду за охороною праці України; Державна інспекція охорони праці Комітету України з нагляду за охороною праці; Міністерство екології та природних ресурсів України; органи державного пожежного нагляду управління пожежної охорони Міністерства внутрішніх справ України; органи і заклади сані-тарно-епідеміологічної служби Міністерства охорони здоров'я України; органи державного енергетичного нагляду Міністерства палива та енергетики України. Вищий нагляд за додержанням і правильним застосуванням законів про працю й охорону праці
Глава 24
на виробництві здійснюєтьсяГенеральним прокурором України і підпорядкоіиіинми йому прокурорами.
ЦІ органи СТВОРЮЮТЬ певнусистему органів і здійснюють нагляд і контроль 38додержанням законодавства про працю й охорону праці підприємствами(установами, організаціями) всіх формкласності та діють на основі відповідних нормативно-пра-ВОВИХактів, що регламентують їхню діяльність.
Державний департамент нагляду за додержанням законодавства про працю утворено у складі Міністерства праці та соціальної політики України постановою Кабінету Міністрів України від ЗО серпня 2000 р. № 1351 (Офіційний вісник України. — 2000. — № 35) на базі Головної державної інспекції праці й Державної експертизи умов праці України.
Відповідно до Положення про Державний департамент нагляду за додержанням законодавства про працю, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 29 листопада 2000 р. № 1771 (Офіційний вісник України. — 2000- — № 49. — С. 2122) Держнаглядпраці здійснює державний нагляд за додержанням законодавства про працю та законодавства про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на підприємствах, в установах і організаціях усіх форм власності та у фізичних осіб, які використовують найману працю; бере участь у формуванні та забезпеченні реалізації державної політики у сфері соціального захисту працівників, зайнятих на роботах зі шкідливими та важкими умовами праці.
Держнаглядпраці відповідно до покладених на нього завдань: 1) контролює додержання законодавства про працю та про загальнообов'язкове державне соціальне страхування в частині забезпечення прав і гарантій застрахованих осіб шляхом проведення перевірок підприємств та фізичних осіб, які використовують найману працю; 2) узагальнює практику застосування законодавства з питань, що належать до його компетенції, розробляє пропозиції щодо вдосконалення цього законодавства та подає їх на розгляд Мінпраці; 3) бере участь у формуванні та забезпеченні реалізації державної політики у сфері соціального захисту працівників, зайнятих на роботах зі шкідливими та важкими умовами праці; 4) готує до проектів Державної програми економічного і соціального розвитку України, Програми діяльності Кабінету Міністрів України пропозиції щодо соціального
Державний нагляд і контроль за додержанням трудового законодавства 701
захисту працівників, зайнятих на роботах зі шкідливими та важкими умовами праці; 5) забезпечує проведення державної експертизи умов праці та здійснення державного контролю за правильністю призначення і надання працівникам підприємств соціальних гарантій і компенсацій за роботу в шкідливих та важких умовах праці відповідно до законодавства; 6) бере участь у розробленні пропозицій щодо вдосконалення обліку, звітності та державної статистики з питань, що належать до його компетенції; 7) за дорученням Мінпраці здійснює міжнародні зв'язки з питань, що належать до його компетенції; 8) опрацьовує і подає на розгляд Мінпраці проекти нормативно-правових актів, якими регулюються питання, що належать до його компетенції; 9) виступає в установленому порядку за дорученням Мінпраці замовником науково-дослідних робіт з питань, що належать до його компетенції; 10) розглядає в установленому порядку звернення громадян і здійснює їх прийом з питань, що належать до компетенції Департаменту; 11) забезпечує інформування населення про стан додержання законодавства про працю та умови праці, загальнообов'язкове державне соціальне страхування, надання правової, практичної і методичної допомоги підприємствам, проведення роз'яснювальної та консультаційної роботи з питань, що належать до його компетенції тощо.
Держнаглядпраці має право: 1) утворювати експертні та робочі групи, залучати спеціалістів центральних і місцевих органів виконавчої влади, підприємств та об'єднань підприємств (за погодженням з їх керівниками), громадських інспекторів праці для проведення перевірок і розгляду питань, що належать до його компетенції; 2) одержувати в установленому законодавством порядку від центральних і місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування та підприємств інформацію, документи і матеріали, необхідні для виконання покладених на нього завдань; 3) заслуховувати звіти керівників підприємств з питань додержання вимог законодавства про працю та умови праці.
Посадові особи Держнаглядпраці мають право: 1) безперешкодно в будь-який час без попереднього повідомлення відвідувати підприємства для перевірки додержання законодавства про працю та умови праці, вимагати від роботодавців необхідні по-,яснення, матеріали та інформацію; 2) давати посадовим особам
Глава 24
центральних і місцевих органів виконавчої влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування та підприємств обов'язкові для виконання приписи щодо усунення порушень законодавства про працю та умови праці; 3) складати у випадках, передбачених законодавством, протоколи лро адміністративні правопорушення, а також розглядати справи про адміністративні правопорушення та накладати адміністративні стягнення згідно із законодавством; 4) вносити роботодавцям подання про накладення стягнення на окремих посадових осіб, винних у порушенні законодавства про працю та умови праці, а в окремих випадках передавати матеріали щодо цих порушень до правоохоронних органів.
Держнаглядпраці проводить свою діяльність у взаємодії з центральними місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, громадськими організаціями.
Держнаглядпраці очолює директор департаменту — Головний державний інспектор праці України, який призначається на посаду та звільняється з посади Кабінетом Міністрів України за поданням Міністра праці та соціальної політики. Директор Держнаглядпраці за посадою є членом колегії Мінпраці.
Постановою Кабінету Міністрів України № 1771 від 29 листопада 2000 р. було встановлено, що до утворення територіальних органів Департаменту функції щодо нагляду за додержанням законодавства про працю в регіонах виконують територіальні державні інспекції праці, які входять до складу Міністерства праці та соціального захисту Автономної Республіки Крим, управлінь праці та зайнятості населення обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій.
На виконання Указу Президента України від 7 травня 2002 р. № 292 "Про невідкладні заходи щодо прискорення погашення заборгованості з заробітної плати" з 1 вересня 2002 р. створено територіальні органи Державного департаменту нагляду за додержанням законодавства про працю. До складу цих новоутворених територіальних органів входять державні інспектори праці, які безпосередньо діють у кожному районі та місті обласного підпорядкування. Для підвищення ефективності їхньої роботи постановою Кабінету Міністрів від 9 серпня 2002 р. № 959 "Про встановлення граничної чисельності працівників територіальних органів Державного департаменту нагляду за додержанням за-
Державний нагляд і контроль за додержанням трудового законодавства 703
конодавства про працю" передбачено приведення структури органів державного контролю у відповідність до вимог Конвенції МОП № 81 "Про інспекцію праці у промисловості й торгівлі". Згідно з цією Конвенцією завданням системи інспекції праці є забезпечення застосування норм законодавства щодо умов праці та безпеки працівників у процесі їхньої роботи, зокрема щодо тривалості робочого дня, заробітної плати, безпеки праці, охорони здоров'я і добробуту, використання праці дітей і підлітків та з інших подібних питань, тобто всі ці питання мають розглядатися інспекцією комплексно.
В Україні, зокрема в складі Міністерства праці та соціальної політики, ці питання було віднесено до компетенції різних департаментів — Держнаглядпраці та Держохоронпраці. З метою упорядкування наглядової діяльності, а також посилення наглядової функції за станом охорони праці Указом Президента України від 18 вересня 2002 р. № 834/2002 утворено на базі Державного департаменту з нагляду за охороною праці, що діяв у складі Міністерства праці та соціальної політики України, — Державний комітет України з нагляду за охороною праці як центральний орган виконавчої влади (Праця і зарплата. — 2002. — № 36).
Таким чином, фактично в Україні триває роз'єднання наглядової діяльності у сфері додержання законодавства про працю й у сфері охорони праці на виробництві, оскільки утворено два державних органи, незалежних у своїй діяльності й непідзвітних один одному, Державний департамент нагляду за додержанням законодавства про працю у складі Мінпраці України і Державний комітет України з нагляду за охороною праці як центральний орган виконавчої влади. Причому останній має більш високий правовий статус. Згідно з Указом Президента України від 18 вересня 2002 р. № 834/2002 з Міністерства праці та соціальної політики України знято повноваження функцій Комітету України по нагляду за охороною праці. Таким чином, Державний комітет з нагляду за охороною праці тепер є повноважним центральним органом виконавчої влади, який здійснює управління в цій сфері, а також міжгалузеву координацію та функціональне регулювання з питань, віднесених до його відання (ч. 7 ст. 1 Указу Президента України "Про систему центральних органів виконавчої влади" від 15 грудня 1999 р. № 15799).
Видається, що в такій політиці є сенс, адже предметом нагля-
Глава 24
ду у першій сфері є додержання нормативно-правових актів, які не містять технічних норм, а в другій — якраз навпаки, охорона праці опогоредкована юридичними нормами з технічним змістом. Тут ідеться про дотримання технічних стандартів, технологій, вимог до продукції, технічних вимог для умов праці тощо. Відповідно, зміст знань посадових осіб, якібезпосередньо здійснюють наглядову діяльність у цих сферах, у першому випадку стосується знання трудового законодавства, а в другому — знання технічних нормативів, що вимагає різної фахової підготовки спеціалістів .
Україною ще не ратифіковано Копненцію МОП № 81 і не врегульовано наглядову діяльність на рівні закону. Водночас Російська Федерація ратифікувала цю Конвенцію ще у 1998 р. Для приведення національного законодавства у відповідність до стандартів МОП, а також європейських міжнародних стандартів, необхідно прискорити вирішення питання про ратифікацію Конвенції МОП № 81, а також щодо подання на ратифікацію Європейської соціальної хартії, підписаної від імені України.
Нині продовжує діяти Інструкція про порядок накладення штрафів Державною інспекцією праці Міністерства праці та соціальної політики України, затверджена наказом Міністерства праці та соціальної політики України і Міністерства фінансів України від 13 лютого 1998 р. № 23/35 (Людина і праця: Інформаційний бюлетень Міністерства праці та соціальної політики України. — 1998. — № 5).
Згідно зі ст. 230-1 КпАП України органи Міністерства праці та соціальної політики України розглядають справи про адміністративні правопорушення, пов'язані з невиконанням законних вимог посадових осіб Державної інспекції праці Міністерства праці та соціальної політики України (ст. 188-6 КпАП).
Від імені органів Міністерства праці та соціальної політики України розглядати справи про адміністративні правопорушення і накладати адміністративні стягнення мають право:
— головний державний інспектор праці — заступник міністра праці та соціальної політики України, його заступники; головні державні інспектори праці територіальних державних інспекцій праці, їх заступники; державні інспектори праці Головної державної інспекції праці: штраф до 9 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;
Державний нагляд і контроль за додержанням трудового законодавства 705
— державні інспектори праці територіальних державних ін
спекцій праці: штраф до 7 неоподатковуваних мінімумів доходів
громадян.
Згідно зі ст. 188-6 КпАП невиконання законних вимог посадових осіб Державної інспекції праці Міністерстві] праціта соціальної політики України про усунення порушень законодавства про працю спричиняє накладення штрафу на посадових осіб від 5 до 9 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
У сфері охорони праці стан додержання законодши-тва контролюється значним числом державних органів. Згідно зі ст. 38 Закону України "Про охорону праці" (в редакції Закону України від 21 листопада 2002 р.) державний нагляд за додержанням законів та інших нормативно-правових актів про охорону пращздійснюють:
— спеціально уповноважений центральний орган виконавчої
влади з нагляду за охороною праці;
— спеціально уповноважений державний орган з питань раді
ації та безпеки;
— спеціально уповноважений державний орган з питань гігі
єни праці.
Органи державного нагляду за охороною праці не залежать від будь-яких господарських органів, суб'єктів підприємництва, об'єднань державних адміністрацій і органів місцевого самоврядування, їм не підзвітні і не підконтрольні.
Діяльність органів державного нагляду за охороню праці регулюється Законами України "Про охорону праці", "Про використання ядерної енергії і радіаційної безпеки", "Про пожежну безпеку", "Про забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя населення" іншими нормативно-правовими актами та положеннями про ці органи, що затверджуються Президентом України або Кабінетом Міністрів України. Державним органом загальної компетенції є Державний комітет з нагляду за охороною праці України, утворений згідно з Указом Президента України від 18 вересня 2002 р. № 834/2002 як центральний орган виконавчої влади. Положення про Державний комітет ще не прийнято. Попереднє Положення про Комітет по нагляду за охороною праці, затверджене Указом Президента України від 9 березня 1998 р. № 182/98 (Офіційній вісник України. — 1998. — Число 10), яке поки не скасоване, передбачає, що цей
Глава 24
орган безпосередньо реалізує держи пну політику в сфері охорони при ці, здійснює нагляд за додержанням вимог законодавчих та інших нормативно-правових актівз охорони праці, державний гірничий нагляд, профілактику травматизму виробничого і невиробничого характеру,
Відповідно до зазначеного Положення основними завданнями нагляду за охороною праці є:
— комплексне управління охороною праці;
— державний нагляд за додержанням вимог законодавчих та
інших нормативно-правових акті и з безпеки, гігієни праці й
виробничого середовища, а також за проведенням робіт, пов'яза
них з геологічним вивченням надр, їх охороною і використан
ням, переробкою мінеральної сиропним;
— координація робіт з профілактики травматизму невиробни
чого характеру;
— проведення експертизи проектної документації і видача
дозволів на введення в експлуатацію нових і реконструйованих
підприємств, об'єктів і засобів виробництва;
— координація науково-дослідних робіт з питань охорони
праці й підвищення ефективності державного нагляду за охо
роною праці, контроль за їх виконахнлм,державне замовлення
наукових досліджень э цих ПИТвИЫ
— встановлення і розвиток міжнароднихзв'язків з питань
нагляду за охороною праці.
Центральний орган виконавчої влади з нагляду за охороною праці відповідно до покладених завдань:
— бере участь у формуванні державної політики з охорони
праці та профілактики травматизму виробничого і невиробни
чого характеру, охорони надр, розробляє механізм її реалізації;
— координує роботу міністерств, інших центральних і місце
вих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування
й об'єднань підприємств з питань безпеки, гігієни праці та вироб
ничого середовища, травматизму невиробничого характеру;
— організує і здійснює державний нагляд: за додержанням у
процесі трудової діяльності вимог законодавства, міжгалузевих,
галузевих та інших нормативних актів з охорони праці; своє
часним забезпеченням працівників спецодягом та іншими засо
бами індивідуального захисту відповідно до нормативних актів;
проектуванням, виготовленням, монтажем, ремонтом, реконструк-
Державний нагляд і контроль за додержанням трудового законодавства 707
цією, налагодженням і експлуатацією машин, механізмів,обладнання, транспортних та інших засобі н виробництвазгідно з вимогами нормативних актів про охорону примі;
— проводить експертизу проектів будівництва(реконструкції,
технічного переоснащення) підприємстн і виробничих об'єктів,
наукових розробок з питань нових технологій,засобін миробниц-
тва, коштів колективного та індивідупльного оахиступрацюю
чих на їх відповідність нормативним актам про охорону праці й
бере участь у введенні в експлуатацію виробничих об'єктів і
об'єктів соціально-культурного призначення;
— видає дозволи на введення в експлуатацію нових І рекон
струйованая об'єктів виробничого і соціально-культурного при
значення, початок роботи підприємств, установ і організацій всіх
форм власності та видів діяльності.
Згідно з Типовим положенням про Державну інспекцію охорони праці, затвердженим наказом Державного комітету України з нагляду за охороною праці від 19 червня 1995 р. № 92 (Законодавство України про охорону праці: Збірник нормативних документів. — К., 1995. — Т. 4. — С 39). Цей орган здійснює функції державного органу щодо організації управління охороною праці і здійснення нагляду за додержанням законодавчих та інших нормативних актів про охорону праці (користування надрами) на підприємствах, в установах і організаціях незалежно від форм власності, а також за виробничою діяльністю підприємців у галузі на території регіону і не залежить від будь-яких господарських органів, об'єднань громадян, політичних формувань, місцевих органів державної виконавчої влади.
У процесі своєї діяльності Держінспекція має право:
— безперешкодно у будь-який час проводити перевірку підкон
трольних підприємств щодо додержання законодавства та інших
нормативних актів про охорону праці та надр, отримувати від
власника необхідні пояснення, матеріали та інформацію;
— залучати за погодженням з відповідними об'єднаннями,
підприємствами, місцевими органами державної виконавчої вла
ди їх спеціалістів для проведення перевірок підконтрольних під
приємств і об'єктів;
— надсилати (подавати) керівникам підприємств обов'язкові
для виконання розпорядження (приписи) про усунення порушень
і недоліків у галузі охорони праці та користування надрами;
Глава 24
Державний нагляд і контроль за додержанням трудового законодавства
— зупиняти експлуатацію з накладанням пломби підприємств,
об'єктів, окремихвиробництв, цехів і дільниць, робочих місць та
устаткування до усунення порушень вимог щодо охорони праці
та використання надр, що створюють загрозу життю або здоро
в'ю працюючих чи суперечать законодавству про надра, або в разі
відсутності дозволу органів Комітету з нагляду за охороною праці
на початок роботи підприємства;
— накладати на підприємства штрафи за результатами комп
лексних перевірок та в разі невиконання розпоряджень (при
писів) про усунення порушень і недоліків у галузі охорони праці
та користування надрами;
— притягати до адміністративної відповідальності працівників,
винних у порушенні законодавчих та інших нормативних актів
про охорону праці, надр і ведення підривних робіт;
— надсилати (надавати) власникам, керівникам підприємств
подання про невідповідність окремих посадових осіб займаній
посаді для вжиття заходів і передавати в необхідних випадках
матеріали органам прокуратури для притягнення їх до кримі
нальної відповідальності;
— перевіряти додержання встановленого порядку допуску
працівників до роботи, їх інструктажу, навчання безпечних ме
тодів роботи, перевірки знань з питань охорони праці, відсторо
няти від виконання небезпечних і спеціальних робіт осіб, які не
мають на це права;
— перевіряти знання з питань охорони праці у посадових осіб
до початку виконання ними своїх обов'язків і періодично згідно
з чинними нормативними актами;
— вилучати дозволи на право проведення підривних робіт,
свідоцтва на право придбання промислових вибухових матері
алів і виготовлення найпростіших вибухових речовин у разі
порушень вимог нормативних актів про охорону праці;
— припиняти випуск або вилучати дозволи на початок вироб
ничої діяльності підприємств, виготовлення машин, механізмів,
устаткування, транспортних та інших засобів виробництва, тех
нологічні процеси у разі порушення умов дії дозволів або невідпо
відності вимогам нормативних актів про охорону праці вказа
них об'єктів і обладнання;
— проводити у встановленому порядку розслідування обста
вин і причин аварій, випадків виробничого травматизму, випадків
розкрадання, розкидання і втрат промислоїшх вибухових матеріалів, приймати за результатами розслідування обов'язковідля виконання рішення з питань, віднесених до компетенціїорганів Комітету з нагляду за охороною праці ти інші права.
Від імені органів Держнаглядохорішіїр.іиі Українирозглядати справи про адміністративні правопорушбНЖЯі накладатиадміністративні стягнення мають Право державніінспектори, головні державні інспектори, начальники інспекції Дс|»кнпгляд-охоронпраці України та їх заступники, начальники управлінь і відділів Держнаглядохоронпраці Українита їх заступникита інші посадові особи.
Указом Президента України "Про державне регулювання ядерної і радіаційної безпеки" від 5 грудня 2000 р. № 1303/2000 створено Державний комітет ядерного регулювання України як центральний орган виконавчої влади зі спеціальним статусом. Згідно з Положенням про Державний комітет ядерного регулювання України, затвердженим Указом Президента України від б березня 2001 р. № 155/2001 (Офіційний вісник України. — 2001. — № 10. — С. 403), Комітет здійснює державний нагляд за додержанням законодавства, норм, правил і стандартів щодо використання ядерної енергії, вимог ядерної і радіаційної безпеки.
Державне регулювання безпеки використання ядерної енергії здійснюється згідно із Законом України "Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку" від 8 лютого 1995 р. (Відомості Верховної Ради України. — 1995. — № 12. — Ст. 81) (зі змінами та доповненнями). Органи державного регулювання ядерної ірадіаційної безпеки утворюють державні інспекції, на які покладається державний нагляд у цій сфері. Державні інспекції діють на підставі положень, які затверджуються Кабінетом Міністрів України.
Державні інспектори мають право:
— безперешкодно в будь-який час відвідувати підприємства,
установи та організації, незалежно від форм власності, для пере
вірки додержання законодавства про використання ядерної
енергії, отримувати від ліцензіата або власника необхідні пояс
нення, матеріали та інформацію з цих питань;
— застосовувати у встановленому порядку фінансові санкції
до підприємств, установ і організацій та підприємців за порушен
ня законодавчих актів, норм, правил і стандартів з ядерної та ра
діаційної безпеки та умов наданих дозволів;
Глава 24
— обмежувати, припиняти чи зупиняти експлуатацію підприємств, установ, організацій і об'єктів у разі порушення вимог щодо ядерної і радіаційної безпеки;
- притягати у встановленому порядку до відповідальності осіб, винних у порушенні законодавчих та інших нормативних актів про ядерну і радіаційну безпеку та інші права.
Спеціальними автономними підрозділами в структурі органів, що здійснюють наглядові функції із забезпечення ядерної і радіаційної безпеки, є: Головна державна інспекція з нагляду за ядерною безпекою, яка діє на підставі Положення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21 вересня 1995 р. № 751 // ЗП України. — 1996. — № 2. — Ст. 41) і Державний санітарний нагляд Міністерства охорони здоров'я України.
Специфіка діяльності Головної державної інспекції з нагляду за ядерною безпекою як надвідомчого наглядового органу відбивається вже в самій назві, що свідчить про те, що владні повноваження цієї інспекції поширюються на організації, підприємства та осіб, які здійснюють експлуатацію ядерних установок незалежно від їх відомчої належності й форм власності.
Державний пожежний нагляд за станом пожежної безпеки в населених пунктах і на об'єктах, незалежно від форм власності, здійснюється відповідно до чинного законодавства державною пожежною охороною в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Державний пожежний нагляд здійснюють управління державної пожежної охорони Міністерства внутрішніх справ України згідно з Положенням про державну пожежну охорону, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 26 липня 1994 р. № 508 (зі змінами і доповненнями). Органи державного пожежного нагляду здійснюють контроль за дотриманням вимог законодавства з питань пожежної безпеки керівниками органів державної виконавчої влади, керівниками та іншими посадовими особами підприємств, громадянами, а також виконують деякі інші покладені на них завдання (див.: Порядок видачі органами державного пожежного нагляду дозволу на початок роботи підприємств та оренду приміщень: Затв. пост. Кабінету Міністрів України від 14 лютого 2001 року № 150 // Офіційний вісник України. — 2001. — № 7. — С. 285).
Державні інспектори з пожежного нагляду мають право: проводити в будь-який час у присутності власника чи його представ-
Державний нагляд і контроль за додержанням трудового законодавства 711
ника пожежно-технічні обстеження і перевірки підприємств, установ, організацій, будівель, споруд, вовобудоа та інших підконтрольних об'єктів незалежно від форм шдаснооті, одержувати від власника необхідні пояснення, матеріали, Інформацію та ін. Уразі виявлення порушень забороняти до ЇХ усунення випуск і застосування проектів, зупиняти прош'д*'"11" будівельно монтажних робіт та вносити пропозиції про припинення фінансування цих робіт; притягати до адміністративної ВІДПОВІДВЛЬНООТІ посадових осіб, інших працівників підприємств установ, організацій та громадян, винних у порушенні встннішлених законодшнїшом вимог пожежної безпеки, невиконанні приписів, посттюм органів державного пожежного нагляду, використанні пожежної техніки та засобів пожежогасіння не за призначенням; застосовувати штрафні санкції до підприємств, установ та організацій за порушення встановлених законодавством вимог пожежної безпеки, невиконання розпоряджень (приписів) посадових осіб органів державного пожежного нагляду.
Згідно із Законом України "Про забезпечення санітарного і епідеміологічного благополуччя населення" від 24 лютого 1994 р. (Відомості Верховної Ради України. — 1994. — № 27. — Ст. 218) (зі змінами і доповненнями) державний санітарно-епідеміологічний нагляд — це діяльність органів, установ і закладів державної санітарно-епідеміологічної служби по контролю за дотриманням юридичними і фізичними особами санітарного законодавства з метою попередження, виявлення, зменшення або усунення шкідливого впливу небезпечних факторів на здоров'я людей та по застосуванню заходів правового характеру щодо порушників (ст. 39 Закону).
Державний санітарно-епідеміологічний нагляд здійснюється відповідно до Положення про державний санітарно-епідеміологічний нагляд в Україні, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 19 серпня 2002 р. № 1217 (Урядовий кур'єр. — 2002. — 11 вересня), метою нагляду є запобігання, виявлення та припинення порушень санітарного законодавства.
Державний санітарно-епідеміологічний нагляд здійснюється головними державними санітарними лікарями, їх заступниками, іншими посадовими особами, а також установами і закладами державної санітарно-епідеміологічної служби у порядку запобіжного та поточного нагляду. Систему державної санітарно-епіде-
Глава 24
Державний нагляд і контроль за додержанням трудового законодавства
міологічної служби становлять органи і заклади санітарно-єпі-деміолоі'ічнот профілю Міністерства охорони здоров'я України, відпопідпі заклади,частини і підрозділи Міністерства оборони України,Мімісп'і»тті кнутрішніх справ України, Державного комітету її оправахохорони державного кордону України, Дер-жапного ,/1,4-іміji'i'.-iглгчі-і'у з виконання покарань, Служби безпеки Українита ІН,ІІя цізаклади і підрозділи покладаються функції спеціально уповноважених органів державного санітарно-епіде-міологічного нагляду на підлеглих їм територіях, об'єктах, у частинах і підрозділах.
Державну санітарно-епідеміологічну службу України очолює головний державний лікар України — перший заступник міністра охорони здоров'я України.
Запобіжний державний санітарно-епідеміологічний нагляд здійснюється шляхом: державного санітарно-епідеміологічного нормування, що полягає у розробленні вимог до проведення науково-дослідних робіт з обґрунтування санітарних норм; розробленні, експертизі, затвердженні та опублікуванні санітарних норм; нагляді за упровадженням норм; санітарно-епідеміологічної експертизи; видачі висновків та дозволів; погодження схем проектної документації, санітарних заходів, державних стандартів; визначення необхідності профілактичних щеплень у разі загрози виникнення епідемій, масових отруєнь тощо.
Поточний державний санітарно-епідеміологічний нагляд включає: контроль за дотриманням юридичними і фізичними особами передбачених санітарним законодавством вимог безпеки для здоров'я і життя людини; ведення державного обліку інфекційних хвороб, професійних захворювань, радіаційних уражень; встановлення обмежень або заборони в'їзду на територію України її громадян та інших осіб, транзиту товарів та вантажів з окремих країн або регіонів у зв'язку з неблагополучною епідемічною ситуацією на їх територіях тощо.
Нагляд здійснюють Головний державний санітарний лікар України, головні державні санітарні лікарі установ, закладів, частин і підрозділів Міноборони, МВС, СБУ, Держкомкордону, Державного департаменту з виконання покарань, Державного лікувально-оздоровчого управління та їх заступники, лікарі-гігієністи, лікарі-епідеміологи державної санітарно-епідеміологічної служби, помічники лікарів.
За порушення санітарного законодавства або невиконання постанов, розпоряджень, висновків органік гннтірпо-епідеміоло-гічної служби на осіб, винних у вчиненні правопорушень, можуть бути накладеш адміністративні штрафи.
Державний енергетичний нагляд за режимами споживання електричної і теплової енергії здійснюється Держанной» інспекцією з енергетичного нагляду за режимами споживання електричної і теплової енергії (Держенергонагляд), яка створюється Міністерством палива та енергетики і діє на підставі Положення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 7 серпня 1996 р. № 929 (зі змінами і доповненнями).
Головний державний інспектор України а енергетичного нагляду, його заступники та відповідні державні інспектори з нагляду під час виконання покладених на Держенергонагляд завдань та функцій мають право:
— вимагати в межах своєї компетенції від суб'єктів електро
енергетики та споживачів вжиття заходів для усунення вияв
лених Держенергонаглядом порушень;
— вимагати в установленому порядку від міністерств, інших
центральних та місцевих органів виконавчої влади, суб'єктів
електроенергетики та споживачів інформацію, необхідну для
виконання покладених на них завдань;
— визначати періодичність, порядок і напрями обстеження
електричних і теплових установок споживачів енергії;
— безперешкодного в будь-який час доби доступу до електрич
них і теплових установок суб'єктів електроенергетики та спо
живачів;
— опломбування в установленому порядку електричних і теп
лових установок споживачів енергії;
— видавати суб'єктам електроенергетики та споживачам обо
в'язкові для виконання приписи щодо: усунення порушень нор
мативно-правових актів; приведення засобів обліку, контролю та
регулювання виробництва, передачі, постачання та споживання
енергії у відповідність з нормами, правилами і стандартами в
електроенергетиці; неприпустимості продовження експлуатації
електричних і теплових установок споживачів, якщо це створює
загрозу для життя та здоров'я обслуговуючого персоналу і насе
лення, навколишнього середовища, енергопостачання інших спо
живачів.
Глава 24
Рішення посадових осіб Держенергонагляду можуть бути оскаржені в установленому порядку. Подання скарги не є підставою для припинення виконання рішення, яке оскаржується, до його остаточного розгляду відповідно до законодавства (Положення Іззмінами, внесеними згідно з Постановами KM № 1896 від ЗО листопада1998 p., №367 від 23 квітня 2001р., в редакції ПостановиKM №665 (665-2002-п) від 17 травня 2002 p.).
Серед органів державного нагляду особливе місце посідають органи прокуратури України, повноваження яких визначено Законом України "Про прокуратуру" від 5 листопада 1991р. (Відомості Верховної Ради України. — 1991. — № 53. — Ст. 793) (зі змінами і доповненнями).
Відповідно до статті 1 Закону "Про прокуратуру" (в редакції Закону України від 12 липня 2001 р. № 2663-III) Генеральний прокурор України і підпорядковані йому прокурори здійснюють прокурорський нагляд за додержанням і правильним застосуванням законів Кабінетом Міністрів України, міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади, органами державного і господарського управління та контролю, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, місцевими Радами, їх виконавчими органами, військовими частинами, політичними партіями, громадськими організаціями, масовими рухами, підприємствами, установами та організаціями, незалежно від форм власності, підпорядкованості та належності, посадовими особами та громадянами.
Перевірка виконання законів проводиться за заявами та іншими повідомленнями про порушення законності, що вимагають прокурорського реагування, а за наявності приводів — також з власної ініціативи прокурора.
При здійсненні прокурорського нагляду за додержанням і застосуванням законів прокурор має право:
1) безперешкодно за посвідченням, що підтверджує займану посаду, входити у приміщення органів державної влади та органів місцевого самоврядування, об'єднань громадян, підприємств, установ та організацій незалежно від форм власності, підпорядкованості чи належності, до військових частин, установ без особливих перепусток, де такі запроваджено; мати доступ до документів і матеріалів, необхідних для проведення перевірки, у тому числі за письмовою вимогою, і таких, що містять комерційну чи банків-
Державний нагляд і контроль за додержанням трудового законодавства 715
ську таємницю або конфіденційну Інформацію,письмово вимагати подання в прокуратуру для персліркп іпкшмчених документів та матеріалів, видачі необхідних ДОВІДОК,у томучислі щодо операцій і рахунків юридичних осіб та інших організацій,для вирішення питань, пов'язаних з перевіркою;
2) вимагати для перевірки рішення, розпорядження. Інструкції,
накази та інші акти і документи, одержувати Інформаціюпро стан
законності й заходи щодо її забезпечення;
3) вимагати від керівників та колегіальних органік проведен
ня перевірок, ревізій діяльності підпорядкованих і підконтроль
нихпідприємств, установ, організацій та інших структур неза
лежно від форм власності, а також виділення спеціалісті и для
проведення перевірок, відомчих і позавідомчих експертиз;
4) викликати посадових осіб і громадян, вимагати від них ус
них або письмових пояснень щодо порушень закону.
У разі виявлення порушень закону прокурор або його заступник у межах своєї компетенції мають право:
1) опротестувати акти Прем'єр-міністра України, Кабінету
Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим,
міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, ви
конавчих органів місцевих Рад, підприємств, установ, організацій,
громадських об'єднань, а також рішення і дії посадових осіб;
2) вносити подання або протест на рішення місцевих Рад за
лежно від характеру порушень;
3) порушувати в установленому законом порядку криміналь
ну справу, дисциплінарне провадження або провадження про
адміністративне правопорушення, передавати матеріали на роз
гляд громадських організацій;
4) давати приписи про усунення очевидних порушень закону;
5) вносити подання до державних органів, громадських органі
зацій і посадовим особам про усунення порушень закону та умов,
що їм сприяли;
6) звертатися до суду або арбітражного суду із заявами про
захист прав і законних інтересів громадян, держави, а також
підприємств та інших юридичних осіб.
Протест прокурора зупиняє дію опротестованого акта і підлягає обов'язковому розгляду відповідним органом або посадовою особою у 10-денний строк після його надходження. Про наслідки розгляду протесту в цей же строк повідомляється прокурору.
Глава 24
Державний нагляд і контроль за додержанням трудового законодавства
Письмовий припис підлягає негайному виконанню, про що повідомляється прокурору. Орган чи посадова особа можуть оскаржити припік- мшцогтоящому прокурору, який зобов'язаний розглянути скаргу протягомдесяти днів, або до суду (ч. З ст. 22 у редакції Закону Українивід 12 липня 2001 р. №2663-111).
Постановапро порушення дисциплінарного провадження або провнджеиня про адміністративне правопорушення підлягає розгляду повноважною посадовою особою або відповідним органом у 10-денний строк після її надходження, якщо інше не встановлено законом.
Місцеві державні адміністрації та місцеві ради у межах відповідної території забезпечують державну політику щодо охорони праці, здійснюють контроль за додержанням законодавства (Закон України "Про місцеве самоврядування в Україні" від 21 травня 1997 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1997. — №24. — Ст. 170).
Важливу роль у забезпеченні законності в трудових відносинах відіграють органи судової влади. Суди загальної юрисдикції (від Верховного Суду України до районних судів) вирішують питання про законність правозастосувальних актів власника або уповноваженого ним органу (наказів про переведення на іншу роботу, про звільнення і т. ін.), розглядають індивідуальні трудові спори, вживають заходів, спрямованих на виявлення та усунення причин і умов, що призводять до порушень законодавства про працю.
Контрольні запитання і завдання
1. Розкрийте зміст поняття нагляду за додержанням тру
дового законодавства.
2. Назвіть основні види нагляду і контролю за додержанням
трудового законодавства та розкрийте їх зміст.
3. Які органи здійснюють державний нагляд за додержанням
законодавства про працю, охорону здоров'я на виробництві?
4. Розкрийте структуру, завдання, повноваження Державно
го департаменту нагляду за додержанням законодавства про
працю.
5. Якими повноваженнями наділені посадові особи, які безпо
середньо здійснюють нагляд? НавеіУит. приклади,
6. Які права мають Генеральний прокурор України і підпо
рядковані йому прокурори у здійсненні нагляду .fa дотриманням
законодавства про працю?
Теми рефератів
1. Поняття та види нагляду і контролю за додержанням
трудового законодавства.
2. Система органів нагляду і контролю за додержанням за
конодавства про працю й охорону здоров'я підприємствами
України: структура і функцій
3. Права прокурора у здійсненні нагляду і контролю за до
держанням законодавства про працю й охорону здоров'я.
4. Повноваження місцевих органів виконавчої влади та орга
нів місцевого самоврядування щодо здійснення контролю за до
держанням законодавства про працю, охорону здоров'я на вироб
ництві.
Література
1. Вчасна виплата зарплати — на контролі // Праця і зар
плата. — 2002. — №43.
2. Коняхин Л.Г. Надзор и контроль за соблюдением законода
тельства о труде. — М., 1982.
3. Колпаков В.К. Адміністративне право України: Підруч
ник. — К.: Юрінком Інтер, 1999.
4. Тьоткін В. Контроль за дотриманням законності щодо по
кладення на працівників матеріальної відповідальності за шко
ду, заподіяну підприємству, установі, організації // Праця і зар
плата. — 1999. — № 36. — С 5.
5. Чи порушують на місцях трудове законодавство // Праця
і зарплата. — 1998. — № 17. — Вересень.
Глава 25
ГРОМАДСЬКИЙ КОНТРОЛЬ ЗА ДОДЕРЖАННЯМ
ЗАКОНОДАВСТВА ПРО ПРАЦЮ
ТА ПРО ОХОРОНУ ПРАЦІ НА ВИРОБНИЦТВІ
Згідно із Законом України "Про права профспілок, їх права та гарантії діяльності" від 15 вересня 1999 р. профспілки наділено суттєвими повноваженнями щодо здійснення громадського контролю за додержанням трудового законодавства і вимог охорони праці на виробництві. Слід звернути увагу, що Законом України від 13 грудня 2001 р. до Закону про профспілки внесено істотні зміни, частина з яких саме і спрямована на посилення контрольних функцій профспілок.
Згідно зі статтею 21 Закону профспілки здійснюють громадський контроль за виплатою заробітної плати, додержання законодавства про працю та про охорону праці, створенням безпечних і нешкідливих умов праці, належних виробничих та санітарно-побутових умов, забезпеченням працівників спецодягом, спецвзуттям, іншими засобами індивідуального та колективного захисту.
У разі загрози життю або здоров'ю працівників, профспілки мають право вимагати від роботодавців негайного припинення робіт на робочих місцях, виробничих дільницях, у цехах та інших структурних підрозділах або на підприємстві в цілому на час, необхідний для усунення загрози життю або здоров'ю працівників.
719
Профспілки мають право на проведення жмичокної експертизи умов праці, а також об'єктів виробничого призначення, що проектуються, будуються чи експлуатуються! IIшдповідність їх нормативно-правовим актам з питань ОХОРОНИ Праці,брати участь у розслідуванні причин нещасних випадків і Професійнихзахворювань на виробництві та давати висновки про них. Для здійснення цих функцій профспілки, їх об'єднання можуп. створювати служби правової допомоги та відповідні іпспгкімі, комісії, затверджувати положення про них.
Новелою у Законі є конкретизація обов'язку роботодавця щодо розгляду контрольного подання профспілки. Закон надій: уповноваженим представникам профспілок право вносити роботодавцям, органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування подання про усунення порушень законодавства про працю, обов'язкові для розгляду, та в місячний термін одержувати від них аргументовані відповіді. У разі ненадання аргументованої відповіді у зазначений термін дії чи бездіяльність посадових осіб можуть бути оскаржені до місцевого суду (ст. 21 зі змінами, внесеними Законом України від 13 грудня 2001 р. № 2886-ІП).
Контрольні функції закріплено за виборним органом первинної профспілкової організації на підприємстві, в установі або організації. Зокрема, згідно зі статтею 38 Закону виборний орган має право не лише укладати, а й контролювати виконання колективного договору, звітувати про його виконання на загальних зборах трудового колективу, звертатися з вимогою до відповідних органів про притягнення до відповідальності посадових осіб за невиконання умов колективного договору.
Виборний орган первинної профспілкової організації наділений правом приймати рішення про вимогу до роботодавця розірвати трудовий договір (контракт) з керівником підприємства, установи або організації, якщо він порушує цей Закон, законодавство про працю, ухиляється від участі у переговорах щодо укладення або зміни колективного договору; не виконує зобов'язань за колективним договором, допускає інші порушення законодавства про колективні договори.
Виборний орган здійснює громадський контроль за виконанням роботодавцем законодавства про працю та про охорону праці, за забезпеченням на підприємстві, в установі або організації безпечних та нешкідливих умов праці, виробничої санітарії, правиль-
720
ним застосуванням установлених умов оплати праці, вимагає
усунення виявлених недоліків,бере участь у розслідуванні не
щасних випадків, професійнихзахворювань і аварій, роботі
комісії з ПИТІ....... іхороннпраці.
Контроль.... ОВНОИЛЖеннявиборного органу профспілки перед
бачено такожу Сферісоціального захисту працівників підприєм
ства. Зокрвмаївін здійснює контроль за підготовкою та подан
ням роботодавцем документів, необхідних для призначення пен
сій працівникам і членам їхніх сімей; за наданням пенсіонерам
та інвалідам, які до виходу на пенсію працювали на підприємстві,
в установі або організації, права користування нарівні з його
працівниками наявними можливостями щодо медичного обслу
говування, забезпечення житлом, путівками до оздоровчих і про
філактичних закладів та іншими соціальними послугами і піль
гами згідно зі статутом підприємства, установи або організації
та колективним договором.
Контрольні повноваження профспілок не тільки проголошуються, а й забезпечуються юридичними гарантіями, які конкретизовано в редакції Закону України від 13 грудня 2001 р. Зокрема, у статті 45 Закону передбачено обов'язок роботодавця надавати інформацію на запити профспілок, їх об'єднань. Роботодавці, їх об'єднання зобов'язані в тижневий термін надавати на запити профспілок, їх об'єднань інформацію, яка є в їхньому розпорядженні з питань умов праці та оплати праці працівників, а також соціально-економічного розвитку підприємства, установи, організації та виконання колективних договорів і угод.
Згаданим Законом статтю 45 було доповнено частиною другою, згідно з якою у разі затримки виплати заробітної плати роботодавець зобов'язаний на вимогу виборних профспілкових органів дати дозвіл на отримання в банківських установах інформації про наявність коштів на рахунках підприємства, установи, організації або отримати таку- інформацію в банківських установах і надати її профспілковому органу. У разі відмови роботодавця надати таку інформацію або дозвіл на отримання інформації його дії або бездіяльність можуть бути оскаржені до місцевого суду.
Згідно з підпунктом "є" п. 8 Положення про Державну інспекцію праці Міністерства праці та соціальної політики України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 2 серп-
721
ня 1996 р. № 906, і постановою Кабінету Мі міст] ни України від 2 березня 1998 р. № 254 "Про внесення змін у Положення,іштверджене постановою Кабінету Міністрів Українапід 3 Оірпня1996 р. № 906", для здійснення своїх функцій Державні Інспекціяпраці Міністерства праці та соціальної ПОЛІТИКИ України можезалучати представників громадськості, профспілок ШЛЯХОМоформлення останніх, з їхньої згоди, громадськими інспекторами праці.
Громадські інспектори праці діючі, иідповідио до Положення про громадських інспекторів праці, затвердженого наказомМіністерства праці та соціальної політики України від 20 беревня1998р. №43 (Людина і праця: Інформаційний бюлетені. Міністерства праці та соціальної політики України. — 1998. — № б). Організацію діяльності й керівництво громадськими інспекторами праці з контролю за додержанням трудового законодавства здійснюють територіальні державні інспектори праці. Громадські інспектори праці призначаються за рішенням головного державного інспектора праці територіальної Державної інспекції праці.
Громадські інспектори праці проводять перевірки додержання трудового законодавства на підприємствах, в установах і організаціях усіх форм власності в порядку суспільного доручення без звільнення від основної роботи і без додаткової оплати.
Громадські інспектори праці мають право:
а) контролювати додержання законодавства про працю на
підприємствах і вимагати усунення виявлених правопорушень;
б) вносити на розгляд власника (керівника) підприємства або
уповноваженого ним органу пропозиції, спрямовані на усунен
ня і попередження порушень законодавства про працю;
в) сприяти проведенню роз'яснювальної роботи із законодав
ства про працю на підприємствах;
г) безперешкодно відвідувати підприємства з метою контро
лю за додержанням законодавства про працю;
д) ознайомлюватися з документами й отримувати від підпри
ємств копії наказів, розпоряджень, протоколів, дані обліку і
звітності та інформацію з питань додержання законодавства про
працю;
є) у разі виявлення порушень законодавства про працю давати власникові (керівникові) підприємства або уповноваженому ним органу розпорядження про їх усунення.
Глава 25
Розпорядження громадських інспекторів праці підлягають обов'язковому виконанню з повідомленням інспекції в місячний термін про вжиті заходи.
Громадські інспектори праці працюють у взаємодії з державними інспекторами праці та під їх керівництвом.
Громадський контроль також передбачений безпосередньо у питанні додержання законодавства у сфері охорони праці. Згідно зі ст. 41 Закону України "Про охорону праці" (в редакції Закону України від 21 листопада 2002 р.) громадський контроль за додержанням законодавства про охорону праці здійснюють професійні спілки, їх об'єднання в особі своїх виборних органів і представників.
Професійні спілки здійснюють громадський контроль за додержанням законодавства про охорону праці, створенням безпечних і нешкідливих умов праці, належних виробничих та санітарно-побутових умов тощо. У разі загрози життю та здоров'ю працівників професійні спілки мають право вимагати від роботодавця негайного припинення робіт на робочих місцях, у тому числі на виробництвах фізичних осіб, які відповідно до законодавства використовують найману працю.
Професійні спілки мають право на проведення незалежної експертизи умов праці, а також об'єктів виробничого призначення на відповідність їх нормативно-правовим актам про охорону праці, брати участь у розслідуванні причин нещасних випадків і професійних захворювань на виробництві та надавати свої висновки про них, вносити роботодавцям, державним органам управління і нагляду подання з питань охорони праці та одержувати від них аргументовану відповідь.
У разі відсутності професійної спілки на підприємстві громадський контроль за додержанням законодавства про охорону праці здійснює уповноважена найманими працівниками особа.
Профспілкові комітети підприємств, установ і організацій мають право створювати комісії з питань охорони праці, порядок організації і діяльності яких передбачено Положенням про комісію з питань охорони праці профспілкового комітету підприємства, затвердженим постановою Президії Федерації профспілок України від 20 вересня 1994 р. (Кодекс законів про працю України з постатейними матеріалами // Бюлетень законодавства і юридичної практики України. — 1997. — № 11 —12. — С. 660).
Громадський контроль за додержанням законодавства про працю __ 723
Відповідно до Положення про громадськогоінспектора з охорони праці, затвердженого постановок! Пр#вНДІ) Фідвраціїпрофспілок України від 20 вересня 1994 р, (КОДММ МХОИІвпро працю України з постатейними матеріилмми // ВюЛіТвньзаконодавства та юридичної практики України. — 19U7. - № 11 — 12. — С. 662) громадський інспектор а охорони вряд] здійснюєгромадський контроль за умовами праці та побуту, додержанням правил і норм охорони праці на робочих місцях, инконанням власником заходів із запобігання травматизму і професійнимзахворюванням на виробництві. Громадський інспектор В охорони праці обирається відкритим голосуванням на загальних абоpax профспілкової групи з числа активних членів профспілкина термін дії її повноважень. Громадський інспектор з ОХОрОИИпраці виконує такі функції:
— перевіряє стан умов, безпеки праці й виробничої санітарії на
робочих місцях, додержання працівниками інструкцій з техніки
безпеки та інших нормативних актів з питань охорони праці;
— контролює наявність та повноту інструкцій з техніки без
пеки, своєчасність та якість проведення інструктажів з безпеки
праці, забезпечення працівників спецодягом, спецвзуттям та
іншими засобами індивідуального захисту, правильне їх викори
стання, своєчасне проведення хімчистки, прання, ремонту, сушіння,
дезінфекції, дезактивації тощо;
— перевіряє стан санітарно-побутових приміщень, забезпечен
ня ними працівників відповідно до встановлених норм, а також
використання цих приміщень за призначенням;
— негайно інформує бригадира, майстра або іншого керівни
кадільниці, цеху, підприємства про кожний нещасний випадок,
що стався з працівником на виробництві, вживає заходів щодо
надання допомоги потерпілим;
— бере участь у розслідуванні обставин та причин нещасних
випадків і професійних захворювань на виробництві, вносить до
відповідних комісій свої зауваження та пропозиції щодо своє
часного й об'єктивного оформлення актів форми Н-1, контролює
виконання заходів з усунення причин нещасних випадків тощо.
Громадський інспектор з охорони праці має право:
— безперешкодно перевіряти стан умов і безпеки праці на
виробництві;
— вносити пропозиції щодо притягнення до відповідальності
Глава 25
Громадський контроль за додержанням законіщ.ж<:іп;і при и;,, :„.
посадових осіб, які порушують вимоги з питань охорони праці, а також про моралым- та матерінльне заохочення працюючих, які сприяють створенню бввП«ЧНИХта нешкідливих умов праці.
Характерною ОООбливіетюперелічених повноважень трудових колективіві профспілок є те, що вони мають рекомендаційний характер. Прийняті рішення з питань охорони праці не є обо-в'ягжопими для власника (керівника) підприємства.
Контрольні запитання і завдання
1. Розкрийте повноваження профспілок у сфері контролю за
додержанням трудового законодавства.
2. Які суб'єкти здійснюють громадський контроль за додержан
ням вимог щодо охорони праці? Розкрийте їхні повноваження.
3. Соловьев А. Охрану труда на МАЛЫ» Предлрилі иях под кон
троль органов местного самоуправлении // ЧвЛ......к и труд. —
1998. — № 10.
4. СыроватскаяЛА. Ответственность :ш нарушениитрудово
го законодательства. — М,: Юрид. лит., 1990. I 7(1 с
5. Територія праці // Профспілкові вісті. BOOI 22 лис
топада.
6. Тьоткін В. Контроль за дотриманням закоянооіі щодо по
кладення на працівників матеріальної відповідалі.нн.-п зашко
ду, заподіяну підприємству, установі, організації // Прлції і л.ір-
плата. — 1999. — № 36. — С. 5.
7. Чи порушують на місцях трудове законодавство // Праця
і зарплата. — 1998. — № 17. — Вересень.
Теми рефератів
1. Профспілки і громадський контроль за додержанням зако
нодавства про працю та охорону праці на виробництві.
2. Правова інспекція праці профспілок: завдання і повнова
ження.
3. Обов'язки роботодавця щодо забезпечення громадського
контролю у сфері праці.
4. Відповідальність роботодавця за порушення законодавства
про працю, про охорону праці на виробництві.
Література
1. Абрамова О.В., Коршунова Т.Ю. Правовые проблемы органи
зации надзора и контроля за соблюдением законодательства о тру
де // Правовое регулирование труда в условиях перехода к рыноч
ной экономике / Ин-т законодательства и сравнительного право
ведения при Правительстве РФ. — Труды. — № 60. — М., 1995.
2. Гончарова Г. Плюралізм профспілок і трудові відносини:
вирішення питань на практиці // Право України. — 1999. —
№ 10. — С. 30—33.
– Конец работы –
Используемые теги: Трудовий, договір0.028
Если Вам нужно дополнительный материал на эту тему, или Вы не нашли то, что искали, рекомендуем воспользоваться поиском по нашей базе работ: Трудовий договір
Если этот материал оказался полезным для Вас, Вы можете сохранить его на свою страничку в социальных сетях:
Твитнуть |
Новости и инфо для студентов