Частота дихання в дітей різних вікових груп

 

Вік

 

Новонароджені

Від 1 до 2 років

Від 2 до 6 років

Від 6 до 10 років

Від 10 до 16 років

Від 16 до 18 років

 

 

Частота дихання (кількість вдихів за 1 хв)

 

ЗО

20—25

19—21

17—19

16—18

Під задишкою розуміють зміну частоти, глибини, ритму дихання, пору­шення співвідношення фаз вдиху й видиху, яке зазвичай супроводжується суб'єктивним відчуттям нестачі повітря. Задишка може супроводжуватися різким прискоренням дихання (тахіпное) і його вповільненням (брадипное) аж до повної зупинки дихання (апное).

 

Залежно від того, яка фаза дихання стає ускладненою, розрізняють інспіра-торну задишку (проявляється ускладненим вдихом і трапляється, наприклад, при звуженні трахеї та головних (великих) бронхів); експіраторну (ускладне­ний видих при спазмі часткових (дрібних) бронхів і скупченні в їхньому про­світі в'язкого секрету) та змішану задишку.

Ядуха — раптовий напад сильної задишки; унаслідок порушення діяльнос­ті дихального центру виникають патологічні типи ядухи: дихання Куссмауля, Чейна—Стокса, Біота (мал. 56).

Дуже вповільнене й глибоке дихан­ня ("велике дихання") називають ди­ханням Куссмауля. Супроводжується звучним шумним вдихом і посиленим видихом, після якого настає пауза. Таке дихання є характерним для азоте-мічної уремії та діабетичної коми.

Зміну ритму дихання спостерігають при диханні Чейна—Стокса, для якого властиве хвилеподібне збільшення і зменшення амплітуди дихання з наяв­ністю пауз між хвилями (тривалістю 40—50 с). Після паузи настають нечас­ті дихальні рухи, спочатку поверхневі, а потім глибші й частіші. Потім ди­хальні рухи знову стають поверхневими і не частинними, що призводить до нової паузи. Таке дихання зазвичай не залежить від легеневого захворювання і має погане прогностичне значення, бо вказує на тяжке захворювання мозку, розлад мозкового кровообігу.

Дихання Біота характеризується

рівномірним за глибиною диханням із періодичним виникненням тривалих пауз (від кількох секунд до півхвилини). Такі типи дихання часто спостеріга­ють у пацієнта, що в стані агонії. Вони є показником погіршення стану пацієн­та. У разі появи патологічного дихання медична сестра має негайно повідоми­ти лікаря.

Догляд за пацієнтами з ядухою передбачає постійний контроль за частотою, ритмом та глибиною дихання.

Кашель — це складний рефлекторно-захисний акт, під час якого організм звільняється від залишків, що утворилися внаслідок патологічного процесу в легенях (слиз, гній, кров), і сторонніх часточок (пил, їжа тощо), які потрапили туди із зовнішнього середовища.

318

 

Виникає внаслідок подразнення слизової оболонки гортані, трахеї, бронхів тапри ураженні плеври. Кашель може бути постійним, періодичним, нападо-подібним. Виникає зазвичай при захворюваннях органів дихання, але може виникнути і при застої крові в малому колі кровообігу (при вадах серця). Іноді кашель буває центрального походження.

Розрізняють кашель сухий і вологий (з виділенням мокротиння). Напри­клад, при бронхіальній астмі мокротиння буває слизисте, безбарвне, в'язке, при бронхопневмонії — слизисто-гнійне, при прориві абсцесу легені в просвіт бронха або при бронхоектазах — гнійне.

Кровохаркання — це виділення з дихальних шляхів крові або мокротиння із кров'ю при кашлі. Виділення крові може бути незначним, у вигляді прожи­лок. Значне ж виділення крові спостерігають при легеневій кровотечі, що є загрозою для життя хворого, смерть якого може настати протягом кількох хвилин.

Існує декілька причин виникнення кровохаркання — бронхіт, бронхоекта-тична хвороба, абсцес, рак і туберкульоз легень, пневмонія, стеноз мітральногоотвору, тромбоз легеневої артерії, первинна легенева гіпертензія, набряк, травма легень тощо.

Біль у грудній клітці пов'язаний із багатьма причинами. Виникає внаслі­док розвитку патологічного процесу безпосередньо в грудній стінці, плеврі, серці та аорті, нарешті, внаслідок іррадіації болю при захворюваннях органів черевної порожнини. При захворюваннях органів дихання виникнення болю в грудній клітці залежить від подразнення плеври. Плевральний біль буває ко­лючим, може бути дуже сильним, гострим. Він посилюється при глибокому диханні, кашлі і в положенні хворого лежачи на здоровому боці. При такому положенні дихальні рухи клітки частішають, унаслідок чого посилюється тер­тя запалених жорстких плевральних листків.

Гостра дихальна, або легенева, недостатність— це неспроможність ле­гень перетворювати венозну кров на артеріальну. Причини дихальної недо­статності різні. Вони можуть бути пов'язані з ураженням центральної нервової системи (кома, зумовлена отруєнням чадним газом, інтоксикаціями, набря­ком мозку), порушенням бронхіальної прохідності (наявність сторонніх тіл, утеплення, бронхоспазм), ураженням легеневої тканини (запалення легень, емфізема, пневмосклероз тощо).

На початку гострої дихальної недостатності у хворого виникають відчуття нестачі повітря, неспокій, ейфорія. При огляді привертає увагу пришвидшене дихання, участь допоміжних м'язів у диханні; надалі шкіра синіє, укриваєть­ся холодним липким потом. Спостерігають порушення свідомості, кому.

Набряки є одним із головних проявів серцевої недостатності. Підвищення тиску у венах та капілярах, сповільнення течії крові в них та підвищення про­никності капілярів слугують причиною посиленої течії крові в тканини. За­тримка натрію та води в нирках, а також зниження вмісту білка в крові вна­слідок порушення функції нирок та печінки зумовлюють розвиток набряків.

 

Здійснюючи догляд за пацієнтами із хронічною недостатністю кровообігу, слід пам'ятати, що серцеві набряки на початкових стадіях захворювання мо­жуть бути прихованими. У таких випадках затримка рідини в організмі про­являється в збільшенні маси тіла та зменшенні виділення сечі. Дуже важливо пацієнтам із хронічною недостатністю кровообігу щоденно визначати кіль­кість виділеної за добу сечі (добовий діурез), порівнюючи його з кількістю ви­питої та введеної парентерально рідини (водний баланс).

Добовий діурез має складати не менше як 70—80 % від усієї отриманої паці­єнтом за добу рідини. Розрахунок добового діурезу визначають за формулою:

Кількість виділеної сечі х 0,8 (80 %) = Кількість сечі, яка має виділитися в нормі.

■■':

Якщо пацієнт протягом доби виділяє сечі набагато менше, ніж розраховано (у нормі) + або 5—10 % (від'ємний діурез), то це означає, що частина рідини затримується в організмі, збільшуються набряки і накопичується рідина в по­рожнинах (водянка порожнин).

Якщо пацієнт протягом доби виділяє сечі більше, ніж розраховано, то це позитивний діурез (спостерігають під час приймання сечогінних препаратів).

Стан водного балансу організму можна контролювати також шляхом визна­чення маси тіла пацієнта.

При підвищенні температури тіла понад 37° С втрата води через легені та шляхом випаровування з поверхні шкіри на кожен градус становить приблиз­но 200 мл за добу.

На початкових стадіях серцевої недостатності розвиток набряків прихова­ний. Про їх появу в цей період свідчать збільшення маси тіла, зменшення діу­резу (утворення та виділення сечі), переважання нічного діурезу над денним (ніктурія). Набряки з'являються на нижніх кінцівках наприкінці дня, а до ранку вони зникають. Згодом нічного відпочинку стає недостатньо для зник­нення набряків. Вони з'являються в підшкірному прошарку гомілок, стегон, сідниць, живота, грудей. Якщо пацієнт перебуває в положенні сидячи, набря­кають ноги, якщо лежачи на спині — набряки з'являються в ділянці крижів, сідниць, нижньої поверхні стегон, у положенні лежачи на одному боці — від­повідно переміщуються й набряки.

Слід знати, що шкіра над набряком стає гладенькою, блискучою, темпера­тура її й чутливість знижуються, тому внаслідок необережного застосування грілки може з'явитися опік. Так само легко виникають і пролежні. Живлення набряклої шкіри недостатнє, опірність щодо інфекції знижена, тому опіки й пролежні погано лікуються й легко нагноюються. Уводити ліки в набряклий підшкірний прошарок не рекомендують, бо вони погано всмоктуються, з місця проколу шкіри ін'єкційною голкою виділятиметься набрякова рідина й через нього може проникнути інфекція.

Спостереження за діурезом пацієнта з ураженням серцево-судинної систе­ми необхідно вести постійно, з першого дня госпіталізації і до виписування із стаціонару.

 

Дані про кількість ужитої рідини та виділеної сечі заносять до температур­ного листка або до листка обліку водного балансу.

Треба знати, що добова кількість сечі в здорової людини становить у серед­ньому 1200—1800 мл. Зменшення виділення сечі за відсутності захворювань нирок, проносу, посиленого потовиділення свідчить про серцеву недостатність. Про це необхідно повідомити лікаря.

У здорової людини протягом дня нирки виділяють сечі більше вдень, ніж уночі. При ослабленні скоротливої діяльності серця кількість сечі, яка виді­ляється вночі, може переважати кількість, що виділяється вдень. Це зумовле­но тим, що під час сну навантаження на міокард зменшується і його діяльність поліпшується.

Артеріальний тиск — це сила крові, з якою вона діє на стінки судин. На його рівень впливають величина та швидкість серцевого викиду крові, частота й ритм серцевих скорочень, периферійний опір стінок артеріол.

Визначають артеріальний тиск за допомогою аускультативного методу Короткова. Для цього використовують спеціальний апарат — тонометр (ртутний, пружинний, електронний). Для визначення артеріального тиску треба пра­вильно підібрати розмір подушки в манжетці, адже неправильно підібраний може дати неправильні результати. Довжина подушки має відповідати довжи­ні обхвату руки (мал. 57). Якщо необхідного розміру манжетки нема, то най­краще використати довшу подушку, ніж коротшу.

Артеріальний тиск, який виникає в артеріях під час максимального підви­щення пульсової хвилі після систоли шлуночків, називають систолічним. Тиск, який підтримується в артеріях під час діастоли внаслідок зниження їх тонусу, називають діастолічним. Різниця між систолічним і діастолічним тиском становить пульсовий тиск. Показники артеріального тиску в нормі — у межах від 21,3/9 до 18,3/12 кПа (від 100/60 до 140/90 мм рт. ст.; табл. 31).

Таблиця 31. Значення артеріального тиску в дітей різних вікових груп

 

Вік	Тиск, ммрт. ст.
діастолічний	систолічний
Новонароджений (до 1 року)	50—56	65—91
Від 2 до 5 років	55—56	90—95
Від 6 до 12 років	57—66	96—107
Від 13 до 15 років	63—67	109—114
Від 16 до 18 років	66—70	112 - 121

 

Дослідження артеріального пульсу

Артеріальний пульс — це періодичні коливання стінок артерій, зумовлені викидом крові із серця в артеріальну систему і зміною в ній тиску протягом систоли та діастоли.

 

 

 

 

З діагностичною метою пульс визначають на різних артеріях — на сонній обережно, щоб запобігти різкому рефлекторному зменшенню частоти серце­вих скорочень (мал. 58).

Найчастіше його досліджують на променевих артеріях (одночасно на обох руках). Відчувши пульс одночасно на правій і лівій променевих артеріях, по­рівнюють величини пульсових хвиль на обох руках, які в нормі мають бути однаковими. Величина пульсу на правій і лівій променевих артеріях є різною при аномаліях розвитку, звуженні або здавленні відповідної променевої, пле­чової або підключичної артерії, а також при однаковому наповненні пульсу, тому далі дослідження продовжують на одній руці. Якщо є різниця в наповнен­ні пульсу, інші його властивості визначають на тій променевій артерії, де пуль­сові хвилі чіткіші.

Ритм пульсуоцінюють за регулярністю пульсових хвиль, які виникають одна за одною. Якщо пульсові хвилі з'являються через однакові проміжки часу, це свідчить про правильний ритм (ритмічний пульс). А при різних інтер­валах між пульсовими хвилями ритм пульсу неправильний (неритмічний пульс).

Частота пульсу— це кількість пульсових хвиль за 1 хв. При правильному пульсі підрахунок його частоти проводять за ЗО с і одержану цифру помножу­ють на 2. При неправильному — підраховують частоту пульсу за 1 хв. Треба знати, що в здорових осіб частота пульсу коливається в межах від 60 до 90 за 1 хв.

 

 

Збільшення частоти серцевих скорочень понад 90 за 1 хв (тахікардія) відмічають при різних фізіологічних та патологічних станах, відповідно виникає ж збільшення частоти пульсу, який називається прискореним. При зменшенні чистоти серцевих скорочень менше 60 за 1 хв (брадикардія) пульс стає вповільненим

Напруження пульсу визначають за силою, що застосовують при натисненні жа стінку артерії для припинення її пульсації. Зі ступеня напруження пульсу можна приблизно уявити величину максимального тиску: чим він більший, тим пульс напруженіше (твердий пульс), і чим менший — тим пульс менш наружений (м'який пульс).

 

Наповнення пульсувизначають за кількістю артеріальної крові, що дає лівий шлуночок за одну систолу, а також за допомогою різниці між і максимальним та мінімальним розтягненням стінки артерій. Так, спочатку визначаю проксимально розміщеним пальцем на стінку артерії так, щоб дистальний розміщений палець зміг визначити характер артерії, коли вона не наповнилась кров'ю. Потім натискати припиняють і отримують пальпаторне відчуттяв момент максимального наповнення артерії кров'ю. За ступенем наповнення визначають повний і пустий пульс.

Величина пульсу. Величина пульсового поштовху об'єднує наповнення та напруження пульсу. Залежить від ступеня розширення артерії під час піднімання й від її спадання в момент діастоли. Це, у свою чергу, залежить від наповзай пульсу, величини коливання артеріального тиску під час систоли і діасг :^зе *■■ еластичності судини. При збільшенні ударного об'єму крові, при значному наливанні тиску в артерії, а також при зниженні тонусу стінки артерії вен." пульсової хвилі зростає. Такий пульс називається великим.

На сфігмограмі великий пульс характеризується високою амплітудою і вихідними коливань, тому його ще називають високим. Зменшення ударного об’єму амплітуда коливання тиску під час систоли та діастоли, підвищення | стінки артерії призводять до зменшення величини пульсових хвиль | пульс). Іноді при шоку, гострій серцевій недостатності, значній крововтрата наличина пульсових хвиль така незначна, що її ледве можна визначити, тоноподібний пульс. Частоту пульсу визначають щодня й результати заносять до температурного листка у вигляді крапок. Крапки з'єднують між собою червоним олівцем, утворюючи графічне зображення кривої частоти пульсу (табл. 32).

Таблиця 32. Частота пульсу вдітей різних вікових груп

Вік	1 Частота пульсу (за 1 хв)
Новонароджений (до 1 року)	140—170
Від 1 до 2 років	80—160
Від 2 до 6 років	80—130
Від 6 до 14 років	70—110
Від 14 до 18 років	60—100

Вимірювання температури тіла

Людині, як і всім теплокровним, притаманна постійна температура тіла що, не залежить від температури навколишнього середовища. Це забезпечується шляхом складних процесів терморегуляції, що зумовлені рівновагою між теплоутворення та тепловіддачі. Теплоутворення є загалом результатом хімічних процесів. При цьому джерелом утворення тепла є процеси окислення

 

 

потових залоз (при цьому утворюється так звана гусяча шкіра), внаслідок чого зменшується віддача тепла шляхом його випромінювання та випаровування. У такий спосіб організм захищає себе від переохолодження.

Для вимірювання температури тіла найчастіше застосовують термометр "Термотест". Це полімерна пластинка, вкрита емульсією з рідких кристалів. Для вимірювання температури тіла пластинку накладають на будь-яку части­ну тіла. При температурі 36—37 °С на пластинці зеленим кольором висвітлю­ється літера "№' ("]Могта"), а при температурі більше 37 °С — "Г" ("ГеЬгіа" — гарячка) (мал. 61, а). Більш досконалі термометри можуть подавати індикацію в цифровому позначенні (мал. 61, б).

 

Зазвичай температуру тіла ви­мірюють двічі на добу — між 7:00 та 9:00, між 17:00 та 19:00. Інколи (для виявлення прихованого рев­матизму, туберкульозу тощо) тем­пературу тіла вимірюють через кожні 2—4 год. Найчастіше її ви­мірюють у пахвовій ямці. На прак­тиці це найзручніше місце, однак дає не дуже точні результати, як при вимірюванні в порожнинах. Вимірювання температури тіла в ротовій порожнині є дуже точним, незалежно від температури навко­лишнього середовища, вологості шкіри тощо. Кожен пацієнт пови­нен мати індивідуальний термо­метр. Ртутний резервуар термоме­тра слід тримати під язиком. Також точними є результати і при вимі­рюванні температури тіла в прямій кишці. Показане для маленьких дітей, надто виснажених та знеси­лених хворих (у них термометр у пахвовій ямці м'які тканини охо­плюють нещільно, тому результати такого вимірювання є неточними); протипоказане — при затримці ви­порожнень (закреп), проносі, запа­ленні прямої кишки (проктит), ге­морої, що кровоточить, психічних захворюваннях та психічному збу­дженні пацієнта. У разі закрепу пе­ред вимірюванням температури тіла слід поставити очисну клізму. Вимірювання температури тіла у піхві широко застосовують у гінекологічній практиці для виявлення порушень менструального циклу. Цей метод дає дуже точні результати. У кожної паці­єнтки має бути індивідуальний термометр.

Заслуговує на увагу співвідношення температури тіла і частоти пульсу (табл. 33). Зазвичай при підвищенні температури тіла на 1 °С частота пульсу прискорюється на 8—10 пульсових коливань за 1 хв (правило Лібермейстера) у дорослих, у дітей — на 15—20.

 

Таблиця 33. Співвідношення температури тіла та частоти пульсу

Температура, °С

36,5 37,0 37,5 38,0

Пульс, за Іхв

Температура, °С