Категорії “комічне – трагічне, героїчне”. - раздел Образование, Основи теорії літератури У Життєвому Потопі Митець Виділяє Також Явища Комічні І Трагічні, Знову Ж Так...
У життєвому потопі митець виділяє також явища комічні і трагічні, знову ж таки часом задля виразности згущуючи їх.
Комічне(від гр. komikos – смішний) – це життєва суперечність котра стає у мистецтві об’єктом емоційно й естетично забарвленої критики – осміяння. В основі комічного лежить несподіваний разючий контраст, очевидна невідповідність між очікуваним і почутим або побаченим. Цей механізм провокування сміху проілюструємо народною сміховинкою похмурих 30-х років: “Чужоземець запитує совєтського громадянина:
- Як вам там живеться у Країні Рад?
- Та, як пасажирам у автобусі.
- Тобто?
- Одні сидять, а інші трусяться”.
Комічним є будь-що невдале, недоречне, якщо (чи доки) воно не стає страшним, згубним (виняток – трагі-комічне або т.зв. “чорний гумор”). Суперечності, що породжують комізм, різноманітні: невідповідність потворного прекрасному, мети – засобам, форми – змістові, дій – обставинам, внутрішньої порожнечі – бундючній зовнішності тощо. Справжнє почуття гумору, яке уможливлює творення і сприймання комічного, передбачає високі естетичні ідеали, вишуканий смак, інакше, гумор перетворюється на цинізм, вульгарність.
Можна виділити дві основні форми комічного – фарс і дотеп. Фарс – (франц. farse, від лат. farcio – наповнюю, начиняю) – обмеження смішного лише зовнішніми діями, зовнішньою потворністю (як от: довгі носи, ноги, гладкі животи, будь-яка незграбність, смішні звички, приміром, звичка безперестанку моргати, втиратися, облизуватися, обсмикуватися; недоладні пригоди з людиною тощо).
Інша форма комічного – дόтеп. Це – несподіване зближення двох явищ, котрі належать до зовсім різних сфер, схожі тільки якою-небудь рисою, що випадає зі звичайної серйозної уваги. Якщо особи, які виводяться у фарсі, смішні самі, але не здогадуються про те, то особа-дотепник, навпаки, насміхається з інших, проте найчастіше поважає і щадить себе. Для прикладу, фарс переважає в комедії “Сватання на Гончарівці” Г. Квітки-Основ’яненки (образ Стецька), у французьких кінокомедіях з П. Рішаром; дотеп – у “Зенітці” Остапа Вишні, гуморесках Є. Дударя, російських кінокомедіях Е. Рязанова.
Осміяння – один з найсильніших, найдієвіших засобів мистецтва у його боротьбі з потворним. Як зауважував видатний російський письменник-сатирик М. Салтиков-Щедрін (1826-1889): “Сміх – зброя надзвичайно сильна, позаяк ніщо так не лякає, не приголомшує порок, як усвідомлення того, що він угаданий і що з його приводу уже лунає сміх”.
Комічне має два основні типи:
♣ сатúру (від лат.satura - суміш, всяка всячина) – непримиренне, гнівне осміяння всього потворного;
♣ гýмор(від лат. humor – волога) – беззлобно-добродушне, жартівливе зображення смішних явищ.
Зразки сатири – повісті “Конотопська відьма” Г.Квітки-Основ'яненка, “Кайдашева сім'я” І. Нечуя-Левицького, “Іван Іванович” М. Хвильового, усмішки Остапа Вишні “Чукрен” та “Чухраїнці”, комедія “Мина Мазайло” М. Куліша. Зразки гумору – комедія “Сватання на Гончарівці” Г. Квітки-Основ'яненка, “Мартин Боруля” І. Карпенка-Карого, “Мисливські усмішки” Остапа Вишні, “Зачарована Десна” О. Довженка.
Вищий ступінь комічного – ґротéск (від італ.grotta - печера, ґрот; франц. grotesque – вигадливий , химерний). Це – сатиричний художній прийом у мистецтві, заснований на нарочито карикатурному спотворенні, порушенні форм і розмірів предметів, перебільшенні чи применшенні зображуваного, на поєднанні різких контрастів, сполученні реального з фантастичним, трагічного чи страшного з комічним, смішним.
Ґротесковий світ - це фактично „світ навиворіт”, який через химерне, неймовірне, незвичне, через порушення усталених норм і уявлень „опрозорює”, розкриває глибинну сутність явищ, їх взаємозв’язки. Ґротеск може виявляти разом з комічним і трагічне, потворне, алогічне, абсурдне. Зазвичай він поєднується з іншими типами комічного – гумором, сатирою, іронією, сарказмом, пародією тощо. До ґротеску вдавалися літератори різних епох – античності (Аристофан), середньовіччя й ренесансу (Данте, Ф. Рабле), бароко й класицизму ( Дж. Свіфт, І. Котляревський). Особливо поширеним став цей прийом в періоди романтизму (М. Гоголь, Т. Шевченко, Е. Т. А. Ґофман), модернізму Ф. Кафка, М. Булґаков, Б. Брехт, М. Куліш), а надто постмодернізму (П. Зюскінд, Ю. Андрухович, , Іздрик, С. Процюк).
Конкретні зразки ґротеску – картина “генерального мордобитія” у поемі “Сон” Т. Шевченка чи у В. Симоненка “Танець пітекантропів” та “Хор генералів” з поеми “Кирпатий барометр”, а також ціла поема “Казка про Дурила”; серед найновіших зразків – повість „Очамимря” О. Ірванця.
Трагічне – це зображення у художньому творі нещастя, страждання, безвихідного становища або загибелі людини.
Трагічні за цілою своєю атмосферою такі твори, як “Гайдамаки” Т. Шевченка, “Украдене щастя” І. Франка, “Федько-халамидник”, “Гріх” В. Винниченка, “Марія” У. Самчука, “Сад Гетсиманський” І. Багряного, “Жовтий князь” В. Барки.
Кожна доба пропонувала своє розуміння трагічного. Так, на думку стародавніх греків, його причиною було втручання фатуму (волі вищих сил) у долі людей, котрі ніяк не могли цьому протистояти (трагедія Софокла «Едип-цар»). У добу Відродження причиною трагічного вважалася невідповідність, суперечність мій прагненнями героя і несприятливими суспільними обставинами («Ромео і Джульєтта», «Король Лір» Шекспіра).
Трагізм класицизму розглядався як вислід конфлікту між почуттями героя та його обов’язками перед державою, народом («Сід», «Горацій» Корнеля).
За концепціями реалістів до трагедій призводять знову ж таки несприятливі суспільні умови, реакційність громади тощо (роман „Повія” Панаса Мирного).
Романтики й модерністи виводять корені людських страждань з невмінням людини згармонізувати різні грані своєї душі, рівні буття (образ Ґонти з „Гайдамаків” Т. Шевченка, повість „Земля” Ольги Кобилянської, „Лісова пісня” Лесі Українки).
Що дає змалювання трагічного у художньому творі? Цю проблему розглядав ще Аристотель. Він висунув поняття катáрси (від гр. katharsis – очищення): сприймаючи трагедію героя, читач (або глядач) переживає очищення від аґресії, жорстокості, еґоїзму через співчуття, жалість, страх.
Категорія трагічного тісно пов'язана з героїчним.Це – найвище піднесення людського духа, відданість загальнолюдським ідеалам добра й справедливости, яка виявляється у саможертовній боротьбі за їх перемогу. Героїчними є образи Низа і Евріяла у “Енеїді” І. Котляревського, Яна Гуса у “Єретику”, Алкида у “Неофітах” Т. Шевченка, Мойсея у однойменній поемі І.Франка, родини Запорожців у кіноповісті О.Довженка “Україна в огні”, діда Опанаса та баби Орисі в оповіданні В. Симоненка “Весілля Опанаса Крокви”.
В історії будь-якого суспільства можна виділити доби героїчні і негероїчні. В героїчну добу держава ще (чи вже) не в стані убезпечити громадян і кожна окрема людина може зберегти своє життя та майно, спираючись лише на власну силу та хоробрість. У негероїчну добу високорозвинута, могутня держава оберігає людину, її власність. В українській історії – так уже судилося – переважають досі віки героїв – роздробленість Руси, занепад Галицько-Волинського князівства, козацькі повстання ХVІ - поч. ХVІІ ст., Хмельниччина, Гайдамаччина, визвольні змагання 1917-21рр., боротьба УПА; відносно негероїчними були хіба часи Володимира та Ярослава, Данила Галицького, Гетьманщини ХVІІІ ст.на Лівобережжі.
На відміну від людини державної, суспільної, героїчна особистість володіє такими рисами:
1) у вчинках керується не загальноприйнятими нормами, а тільки власною волею та переконаннями. Скажімо, не нав'язана зовні моральність, а лише внутрішня порядність, співчутливість спонукає героя давньогрецьких мітів Геракла виступати проти несправедливості й боротися зі злом у подобах людей, тварин, чудовиськ;
2) герой у будь-якій ситуації бере на себе повну відповідальність за свої вчинки, а не шукає виправдання у зовнішніх причинах (тоді як людина суспільна знімає з себе відповідальність за ту частину свого діяння, котра через незнання або неправильне розуміння обставин вийшла іншою, ніж хотілося). Приміром, персонаж давньогрецької мітології Едип убиває свого батька й одружується з матір’ю, зовсім не бажаючи того й не здогадуючись про те, одначе він визнає свою повну відповідальність за злочин і карає себе.
3) В цивілізовану державну епоху кожен відповідає лише за себе, за власні дії, а не за дії тієї цілості (родини, роду, верстви, народу), до якої належить. Давні героїчні віки не знали такого розмежування, провина предка відомщалася на дітях і онуках, частка провини чи доброго вчинку переходила у спадок від одного покоління до іншого. Це траплялося тому, що людина того архаїчного часу гостро відчувала всезагальнии зв’язок (була більш ідеалістичною), мислила індивіда (себе та інших) не як щось окреме, відособлене в середині себе, а як члена певної цілості. Особливо виразно цю властивість героя ілюструє Шевченків Ґонта-дітовбивця: ідучи навіть проти історичної правди (реальний І. Ґонта не вбивав своїх синів за католицтво уже хоч би тому, що мав чотирьох доньок і одного сина, котрі, як і дружина, були православними), поет наділяє свого персонажа дослівно всіма прикметами класичного героя.
Все темы данного раздела:
Природа мистецького таланту.
Лише талановиті митці породжують справді досконалі, вагомі твори. Якщо людина талановита, це значить вона має особливу, витончену душевну організацію, творчі здібності. Серед ц
Натхнення
Як твердять філософи і психологи, наш душевний світ (або психіка) складається із двох частин: 1) свідомого – це осмислення людиною довколишнього світу і себе, власног
Асоціативне мислення
Усі ми більшою або меншою мірою володіємо асоціативним мисленням. Цей дар дається кожній людині, лишень у ході життя одні його розвивають, інші притуплюють.
У чому ж суть а
Поділ образів за способом творення та сприймання
Ми сприймаємо довколишній матеріальний світ через органи чуття – зору, слуху, дотику, нюху, смаку. Через ці ж п'ять чуттів митець намагається втілити і донести до нас свій художній світ.
Т.Шевченко).
І день йому милий, і солодка нічка.
(М.Шашкевич)
Згадаймо також численні фольклорні та розмовні звороти: «Гаряче любити», «легко мені на душі», «тяжка справ
Естетична функція
Якщо уважно придивитися до довкілля, легко переконаєшся, що цілий Всесвіт (від сніжинки, листка дерева до Сонячної системи й галактик) будується, розвивається за законами краси. Але у повсяк
Пізнавальна функція.
Тут треба сказати про спільність і відмінність між наукою та мистецтвом. І перша, і друге займаються світопізнанням. Це їх поєднує. Але наука пізнає світ
а) раціонально;
В и х о в н а ф у н к ц і я.
З огляду на свою природу, на допіру названі функції мистецтво здійсняє на людину потужний виховний вплив. Але який і як саме?
Сприймаючи з захопленням художній твір, ми (час
УІ. Своєрідність мистецького відтворення потоку життя
У повсякденній дійсності усе – речі, явища, звичаї, умови, ми самі – постійно змінюється, так само усе – добре й лихе, веселе й сумне, світле й темне, корисне й шкідливе –
П а т о с.
Поштовхом до створення будь-якого мистецького полотна є складна сув’язь почуттів автора, котру іменують патосом. Пáтос (гр.pathos – почуття, пристрасть) – пристрасне пережив
Категорії “прекрасне – потворне”.
Спостерігаючи, художньо відтворюючи життя, митець виділяє в ньому два протилежні полюси – прекрасне і потворне і відповідно між ними розгруповує життєві явища. Інколи навмисне для ос
Ф а н т а з і я.
Відтворюючи (себто творячи заново) життя, митець більшою чи меншою мірою, але обов'язково вдається до фантазії(від грец. phantasia - уявлення, зображення). Це – творча уява,
Х р о н о т о п.
У художньому творі автор пришвидшує або пропускає несуттєві події, побіжно окидає поглядом чи й оминає другорядні картини, об'єкти, речі. Натомість зосереджує пильну увагу на подіях і об’є
УІІ. Митець і суспільство
1. Точки дотику між літературою і суспільством.
Художня література – явище суспільне за своєю сутністю, оскільки
1) досліджує суспільне
А. Вплив суспільного середовища на письменника.
Походження, виховання, суспільне становище митця значною мірою визначають його світогляд, глибше – світосприймання, а відтак його естетичний ідеал, навіть ті чи інші прикмети його сти
Б. Вплив письменника на суспільство.
Митець також здійснює вплив на суспільство. Адже мистецтво не просто віддзеркалює життя, а й певним чином оформляє його. Але як саме? Захоплюючись улюбленими літературними (не реальними, а
С в о б о д а м и т ц я т а ї ї м е ж і
Свобода, тобто здатність володіти, розпоряджатися собою, діяти відповідно до власної природи, є основою людини як богоподібного духовної істоти. Навіть якщо забезпечити людину матеріа
Х. ЗМІСТ І ФОРМА ТВОРУ. СКЛАДНИКИ ЗМІСТУ.
У художньому творі, як і будь-якому иншому явищі буття, можна виділити зміст і форму, котрі, зрозуміло, між собою нерозривно пов’язані, взаємозалежні.
Змісттвору — це житт
Триєдина жанрова класифікація
У літературознавстві найчастіше застосовують триєдину жанрову класифікацію творів: рід, жанр, жанрова форма. У межах кожного роду (способу вираження художнього змісту) виділяються окр
А. Архаїчні жанри.
1. Міт(гр. mythos — слово, переказ) — давні сказання про творення світу, богів, надприродних істот, життя перших людей («Прометей», «Геракл», «Троянська війна», «Перун», «Ве
А. Традиційні жанри
Історично найдавніша релігійно-обрядова лірика (яка мала насамперед релігійне призначення і виконувалася під час певних обрядів). Це зокрема:
1. Гимн (гр. hý
Б. Тематична класифікація лірики.
Про розгляді новочасної лірики (ХІХ—ХХ ст.) частіше використовується тематична класифікація. За нею виділяють такі жанри:
1. Громадянськалірика — у якій ідет
Суміжні жанри
Усі жанри поступово розвиваються, змінюються, в основному за рахунок злиття двох чи кількох. Отож, поруч з епосом, лірикою та драмою в літературі часто зустрічаються твори, у яких поєднуютьс
Складники композиції.
Як і людське тіло чи, скажімо, дерево, — художній твір складається з великої кількості нерозривно взаємопов’язаних частин, що становлять єдине ціле.
Отож, розглядаючи форму твору (тіло), н
А. Загальна характеристика сюжету
Твори, які належать до різних родів, мають відповідно і різні композиційні особливості. Найхарактерніша спільна ознака епічних та драматичних творів — сюжетність.
Сюжé
Б. Сюжетні вузли
В основі кожного сюжету лежить певний конфлікт, а той має етапи розгортання, або їх ще називають сюжетні вузли.
Ці етапи (вузли) такі:
1. Експозúція
В. Композиція ліричних творів.
Якщо основою епічного та драматичного твору є перебіг певних подій (сюжет), то у ліричному творі на першому місці — розвиток почуттів, настроїв, а сюжет витіснений на задній план чи й
ХІІІ. ХУДОЖНЯ МОВА
Як уже зазначалося «будівельним матеріалом» літератури є саме художня (або поетична) мова.
Зауважимо принагідно, що в художньому творі розрізняють мову авторську і
Лексика художнього твору.
Лексичні (словесні) художні засоби прийнято розділяти на три групи залежно від часу їх побутування, території та соціального статусу мовців. На кожному з цих мовних рівнів виділяють загал
А. Перший фігуральний тип
1. Інвéрсія(лат. inversio — перевертання, переставлення) — незвичайна розстановка слів у реченні для того, щоб найбільш значуще слово особливо підкреслити, зве
Б. Другий фігуральний тип.
Сюди належать риторичні[57], або патетичні фігури.
4. Патетичне запитáння — це запитання, що виражає якусь емоцію (здивування, обурення,
В.Третій фігуральний тип.
9. Анáфора(грец. anaphero — піднесення), або єдинопочаток — повторення на початку віршових рядків, строф або речень чи розділів (у прозі) однакових с
А. Явища евфонії та какофонії
Фόніка(грец. phōneo — вимовляю, звучу), або звукопис — це сукупність звукових засобів художньої мови.
Фонічні засоби (алітерації, асонанс
Б.Фоносимволіка
Звуки мови самі собою можуть мати і символічне значення. Зрозуміло, одні й ті ж звуки у різних авторів чи навіть у різних творах одного й того ж автора можуть мати різне значення. І тут особ
ХІV. Основи віршування
Найхарактернішим, найбезпосереднішим виявом словесної творчості є віршування, або версифікáція (від лат. versus — вірш та facio — роблю). Це —
З історії рими.
Античне віршування рими практично не знало. Уважається, що вона була запроваджена пізньогатинською та дівньонімецькою поезією (християнські гимни ІV ст., «Книга Євангелій» Отфріда 862 р.). У
Основні функції рими
1. Ритмічна — рима творить ритм у вірші, позначаючи закінчення рядків, підсилює мелодійність твору.
2. Мнемотехнічна — рими допомагають запам’ятати текст (Мнемозіна у
Естетичні якості рим
Від надто частого вживання рими стають шаблонними, банальними, втрачають естетичну цінність. Серед найбанальніших рим: кров — любов — знов; берізки — обеліски; роси — коси; неба — треба; у в
А. Антична система віршування.
Антúчний, або Метрúчний, або Квантитатúвний вірш розвинувся у древньогрецькій, а потім перейшов і в римську літературу.
У древньогрецькій і латинс
Б. Фольклорне віршування
Ународній творчості склалися дві форми вірша — пісенний і речитативний.
Пісенний вірш. Текст і будова народної пісні пов’язані з мелодією. Тому фрази симетрично роз
Г. Тонічна система
Тонічний вірш побудований на однаковій кількості наголосів у віршованих рядках при відсутності поділу їх на стопи.
Ця система віршування досить рідкісна й давня, ви
Силабо-тонічна система віршування.
Ритмічна орґанізація поезії постійно змінюється, розвивається, зокрема і в українському віршуванні. Так, у ХVІ—ХVІІІ ст. панівною у нашій літературі була силабічна система. На межі ХVІІІ—ХІХ
Двоскладові стопи
1. Хорéй, або Трохéй (грец. choréios, від choros — хор) — двоскладова стопа з наголосом на першому складі / — È /.
Трискладові стопи
1. Дáктиль (грец. dáktylos — палець, міра довжини) — трискладова стопа з наголосом на першому складі / — È È/.
2.
Строфіка.
Строфá (грец. strophe — поворот, зміна, коло) — віршова сполука, яка повторюється у поетичному творі, об’єднана здебільшого спільним римуванням та відмежована
А. Звичайні строфи.
1. Моностúх (гр. monos — один і stichos — вірш) — однорядкова строфа:
Тиша — це мова, якою говорить до людини Бог.
Б.-І.Антонич.
2.
Б.Романські строфи
Деякі строфи використовуючись у літературі упродовж століть і навіть тисячоліть у майже незмінному вигляді, перетворилися на літературний канон, стали канонізованими (канон — це твердо встан
В. Строфи східного походження
Серед японських строф найвідомішими, найпоширенішими у світі стали танка і гайку .
Танка— це п’ятирядкова неримована строфа, що складається з п’яти — та семи
Г. Довільний вірш та верлібр
Серед астрофічної поезії найпомітніші форми — довільний вірш і верлібр.
Довільний— це вірш, написаний силабо-тонічним розміром (переважно ямбом чи хореєм), що склад
Пісенька про Лялю-Бо
Ляля-Бо
вибирає любо
проповідує любе
і кохає Лі Бо
лю бо лю
болюболюболю
бо
голова в Лялі-Бо —
українська
&n
ХУІ. Стиль доби
Найбільш точно розвиток літератури як мистецтва слова відображає естетико-стильова періодизація. За визначальний критерій поділу літератури тут береться стиль доби, адже у цьому понятті п
ХVІІ. Авторський стиль. Методи. Напрями. Течії. УгрупОвання. Школи.
Вивчаючи історичний розвиток літератури, ми спостерігаємо, як у різні епохи змінюються теми художніх творів, характерні образи, жанри, а також погляди письменників на життя, принципи і способи його
Реалістичний метод
♣ передбачає зосередження уваги передусім на конкретній, видимій, матеріальній реальності, на суспільній дійсності (проблемах суспільної моралі, економіки, політики, побуту тощо
Фольклор
Першим напрямом в історії українського мистецтва слова був фольклор[83]. У літературному процесі він посідає окреме місце як цілісний, своєрідний організм.
Термін
А. Монументалізм
Монументалізм[85]панував у ІХ – ХІ ст. Для мистецтва цього стилю характерні
1) масштабність, величавість, суворість;
2) зосередження уваги
Б. Орнаменталізм
Орнаментальний[86] стильвизначав руську культуру ХІІ-ХІІІ ст.Основні риси орнаментального письма:
1. Мозаїчність композиції та багатотематичніст
Перехідний період (ХІV— поч. ХV ст.).
Вплив орнаменталізму зберігся і в наступній, так званій перехідній добі (ХІУ- поч. ХУ ст.). Це був період переписування давніх творів та укладання книг-зводів. Звід
Ренесанс
А. Загальноєвропейський ренесанс (ХІУ-ХУІ)
У середині другого тисячоліття у країнах Європи (передовсім південних) на зміну середньовіччю приходить нова епоха – ренесанс
Класицизм
А. Загальноєвропейський класицизм[109] (ХVІІ – ХVІІІ ст.)
Найбурхливішого розвитку цей напрям набув у Франції уже з ХVІІ ст., дещо
А. Загальноєвропейський вимір
Цей напрям став засадничим цілковитим запереченням класицизму, – як високого, так і низького, бурлескного. Чільні ознаки романтизму[119] такі:
1.Коли просвітництво вважало за основн
Б. Український вияв напряму
Український романтизм підготувала вже культура бароко, в основі якої була ідея непересічної особистості. Інше потужне джерело – українська народна творчість, особливо думи і козацькі
А. Суть і риси напряму
Первісно (з ХVІІІ ст.) слова «реаліст», «реалізм[121]» вживалися в повсякденному мовленні й позначали тверезий, практичний тип мислення на противагу ідеалістичному, мрійницькому. З кінця 20-х років
Б. Особливості українського реалізму
Письменства різних націй збагатили цей напрям своїми неповторними варіантами. Який же український варіант реалізму?
Ми вже зауважували, що реалістичний тип світосприймання
А. Світоглядовий ґрунт і риси напряму
Цей напрям зародився в європейській культурі в останній чверті ХІХ ст. у надрах реалізму (насамперед натуралізму) і водночас став його принциповим запереченням. Розвиток модернізму[
Б. Екзистенціалізм
Найбільш цілісною й стійкою філософсько-естетичною системою з тих, що виробилися у рамцях модернізму став екзистенціалізм (від лат. existentia - існування). Серед найвідоміших попе
В. Етапи модернізму
Якщо розглядати напрям у діахронному зрізі (у часовій послідовності), то можна виділити, три етапи його розвитку.
1. Декаданс (від фр. decadence — з
Г. Деякі особливості українського модернізму
1) Насамперед треба пам’ятати загальну прикмету цього стилю доби: у модернізмі, як свого часу в бароко, поєдналися романтичний та реалістичний типи творчості, проте гармонії
А. Неоромантизм
У цій течії відроджуються традиції класичного романтизму першої половини ХІХ ст.(неприйняття буденної реальності, піднесені ідеали, протистояння виняткового героя і маси, конфлікт мрії і дій
Б. Неокласицизм
Свого часу вибух революційно-безбожного ренесансу породив протидію — реформацію з її відродженням християнських вартостей. І розквіт неоромантизму з його бурхливо-стихійною, анархічною, норморуйнів
В. Символізм
Як підказує сама назва, сутність течії полягає у символізації зовнішніх виявів світу для осягнення його внутрішнього, трансцедентного змісту. Мабуть, найвичерпніше розкрив специфіку символіс
Г. Імпресіонізм
Означення течії походить від назви картини Клода Моне «Імпресія. Схід сонця» (1873). Започаткувався імпресіонізм[151] у французькому малярстві (К.Моне, О.Ренуар, Е.Деґа, Е.Мане), розв
Д. Неореалізм
Класичний реалізм трансформувався у модернізм не лише через імпресіонізм, а й безпосередньо, через розвиток стильової течії, яку називають соціально-психологічним або романтичним, імпресіоністичним
Е. Футуризм
Це перший і, вочевидь, найяскравіший вияв авангардистської тенденції в модернізмі. Як вважається, футуризм[159] заснував у 1909 р. італійський поет Марінетті [160]. Ц
Сюрреалізм
Сюрреалізм[168] — авангардистська течія, котра існує від початку 20-х років до сьогодні, зародилася у літературі, потім поширилася на малярство, скульптуру та інші види мистецтва.
Сам терм
ХІХ. Художність твору
Визначальною мірою якості, досконалості, цінності мистецького твору є рівень його художності. Отож бодай у найзагальніших рисах розкриємо це поняття — художність.
Ра
ХХ. Аналіз художнього твору
Художність як серцевина літературного твору безпосередньо зумовлює і спосіб, шлях його вивчення, себто аналіз.
Художній аналіз– це осмислення мистец
Аналізу епічного і драматичного творів
1. Короткі відомості про автора (насамперед ті, що допоможуть краще зрозуміти специфіку даного твору).
2. Історія написання і видання твору (при потребі).
3. Життєва основа (ті ре
Аналізу ліричного твору
1. Короткі відомості про автора (насамперед ті, що допоможуть краще зрозуміти специфіку даного твору).
2. Історія написання твору (при потребі).
3. Жанр твору (громадянська, інтим
Новости и инфо для студентов