Класицизм

А. Загальноєвропейський класицизм[109] (ХVІІ – ХVІІІ ст.)

Найбурхливішого розвитку цей напрям набув у Франції уже з ХVІІ ст., дещо згодом – у Німеччині, Польщі, Росії. Його підґрунтям стали започатковані ще в добу ренесансу відкриття, переклади на основні європейські мови і популяризація видатних пам’яток античної літератури – творів Гомера, Софокла, Есхіла, Вергілія, Горація. Поступово ці писання почали вважати ідеально досконалими під оглядом мистецької краси, взірцевими, класичними творами, які необхідно наслідувати. Відтепер наслідування греко-римських майстрів оголошувалося основою нової літератури.

Визначальні рисицього стилю:

1. Свідоме прагнення найточніше, ясно, без зайвих прикрас сформулювати думку.

2. Проста, прозора побудова твору, в цілому твір справляє враження спокійної гармонії.

3. Знову абсолютизувався естетичний ідеал античності. Уявлення про цей ідеал, звичайно, було своє власне, що насправді лише користувалося певними, не завжди правильно витлумаченими елементами античної естетики, аби збудувати свою власну естетичну систему. Першометою твору знову стала краса – як досконалість форми, а також величавість.

4. Недооцінювалася новизна, оригінальність, натомість високо цінувалася традиційна канонічність.

Основною тенденцією було виконання усієї системи приписів, які нібито нормували ще античну поезію (Горацій), а насправді вироблені теоретиками класицизму (насамперед Ніколя Буальо (1636 – 1711) у трактаті „Поетичне мистецтво”). Так, було чітко розроблено систему жанрів, – певні сторони життя (події видатного загальнодержавного історичного значеня) рекомендувалося відтворювати лише у „серйозних”, „високих” жанрах: трагедія, епопея, роман, ода, героїчна поема, елегія, ідилія; інші (повсякденне побутове житя, суспільні ґанджі, вади людей) – у „низьких”, „розважальних” жанрах: травестійна поема, комедія, байка, епіграма. Кожному жанрові приписувалося використовувати лише певні художні засоби, змальовувати лише певні образи, звертатися до певних епох (для „високих” жанрів – це переважно доба античності чи сива давнина свого народу, персонажі – боги, царі, герої античних мітів, легендарні предки, знать; у „низьких” жанрах можна було звертатися і до тем сучасних, змальовувати і побутові сцени, простолюд, навіть копіюючи його мову). При написанні, скажімо, драматичного твору треба було обов’язково враховувати сформульований Н. Буальо закон єдностічасу, місця і дії.

Від жанру цілком залежав добір засобів емоційного впливуна читача. У трагедії – це величний жах і живе співчуття, в комедії – добродушний сміх, в сатирі – гнівне осміяння, в оді – захоплення. Кожне почуття „говорило своєю мовою”. Головна вимога до літератури – розумність. Прекрасним визнавалося тільки те, що було розумним.

Любіть розум ви, нехай він у віршах живе

І силу їм, і красу дає, –

звертався Н. Буальо до сучасних поетів у своєму трактаті.

Образи героїв у творах класицизму були значною мірою умовні, будувалися найчастіше на зображенні якоїсь однієї риси людського характеру, і то з очевидною гіперболізацією. Тому персонажі виглядали або цілком гріховними, або, навпаки, ідеально шляхетними. А втім, це не призводило до одноманітності типів, адже різні персонажі уособлювали різні властивості (мужність, вірність обов’язку, героїзм, скупість, підступність, недоумкуватість тощо).

Ідеалому мистецтві класицизму була людина вольова, освічена, з розвинутим почуттям морального та громадського обов’язку. художнє втілення цього ідеалу здійснювалося у двох планах: зображення людини як уособлення громадських доброчинностей або висміювання людини, позбавленої їх. У трактуванні класицистів, обов’язок перед державою і суспільством може виконати лише людина, здатна зусиллям волі придушити в собі еґоїстичні почуття. Скажімо, персонажі, створені Корнелем у трагедії „Горацій”, є уособленням громадських доброчинностей. У творі йдеться про часи республіканського Риму. Три брати з роду Горація перемагають у поєдинку вождів – ворогів республіки. Після битви живим залишається лише один з братів. Він повертається додому переможцем. Побачивши, що його сестра – наречена одного з убитих ворогів – плаче за судженим замість того, щоб радіти з перемоги оборонців батьківщини, Горацій у пориві патріотичного гніву вбиває її. Призначено суд над убивцею, але батько виголошує палку промову про те, що родинні почуття ніщо у порівнянні з обов’язком перед державою, і судді виправдовують Горація.

Усі ці приписи ставили авторам тісні рамки, але в цих межах не перешкоджали їхній вільній творчості, навіть значно її полегшували.

5.Ідеологічною основоюкласицизму стала теорія просвіченості (найвизначніші її представники: Вольтер, Руссо, Монтеск’є, Лессінг).

За цією теорією, найвищим виявом людського духа, основною історичною силою є розум. Витоки зла суспільного вбачалися у неосвіченості людей, відповідно головним завданням вважалося поширення освіти, раціонального виховання. Позараціональні царини, усе в житті людини і суспільства, чого не можна обґрунтувати розумом, якщо не відкидалося цілком, то в кожному разі недооцінювалося. Просвітники ігнорували ірраціональні[110] у своїй суті почуття людини (палке кохання, пристрасть, захоплення, одержимість тощо), а також народні звичаї і традиції, національні почуття. Не розуміли вони і багато чого у релігійному житті, зокрема – елементів емоційно-інтимної побожності. Релігію просвітники замінювали моральністю, національні почуття – державним та династичним, звичаї цінували лише остільки, оскільки ті свідчили про первісну „невинність” простої людини; історичну старовину приймали не в тому, що в ній було специфічним для її часу, а в тому, що у ній є загальнолюдським та близьким чи корисним (повчальним) для „просвіченої” сучасності.

Найяскравішими зразкамифранцузького літературного класицизму є трагедії Корнеля (1606 – 1684) – „Сід”, „Горацій”; Расіна (1639 – 1699) – „Федра”, „Андромаха”; комедії Мольєра (1622 – 1673) – „Тартюф”, „Дон Жуан”; німецького – деякі твори Шиллера (1759 – 1805) – „Боги Греції”, „Марія Стюарт”, „Орлеанська діва”; Ґете (1749 – 1832) – „Коринфська наречена”, „Еґмонт”, „Роки навчання Вільгельма Мейстера” та ін. Представники російського класицизму – М. Ломоносов (1711 – 1765), А. Кантемір (1708 – 1744), В. Тредіяковський (1703 – 1769), А. Сумароков (1718 – 1777) та ін.

Помітно виявився класицизм і в музиці – творчість Ж. Б. Люллі та малярстві – Ж. Лоррен, К. Брюллов. Найвідомішими архітектурними зразками класицизму стали ґрандіозна парадна резиденція французьких королів під Парижем Версаль (зодчі Луї Лево, Жюль Ардуен-Мансар та Андре Ленотр ) і королівський палац у Парижі Лувр (Клод Перро).

 

Б.Український класицизм (кінець ХVІІ – поч. ХVІІІ ст.)

Цей напрям в Україні, – на відміну від Франції, Росії чи Польщі, – проіснував недовго і розвинувся мало. Поширення набули переважно тільки низькі жанри – травестійна поема, комедія, байка. До цього призвели дві причини:

1.Внутрішня: романтична українська душа не приймала раціональної настанови, жорстко унормованої поетики, бундючно-холоднуватої атмосфери класицизму. Викликали інтерес лише низькі стилі цього напряму, бо в них знаходилося місце для людських емоцій, живих, упізнаванних характерів, злободенних проблем. З огляду на особливості національного ж таки менталітету наше Просвітництво значно побожніше, прихильніше до емоційних станів, романтичніше.

2.Зовнішня, до кінця ХVІІІ ст. Україна була цілком поневолена і знекровлена новим загарбником – Російською імперією. У результаті остаточного знищення гетьманської держави, козацтва, зросійщення церкви і вищих верств суспільства український народ поступово перетворився на „неповну” націю – націю без культурно важливих для тих часів суспільних верств – вищого духовенства та вищого дворянства, навіть середні класи невпинно зросійщувалися. А „неповній” нації відповідає зазвичай „неповна” література. Тотальна русифікація катастрофічно звужувала середовище творців і сприймачів українського письменства. На відміну від доби бароко, соціальне замовлення тепер формували переважно „нижчі” верстви, найбільше – селянство. Тому українська література класицизму обмежилася усього кількома жанрами, і то „низькими”.

Але попри все те, класицизм в українській літературі залишив визначний, навіть епохальний слід: саме в цю добу відбувся перехід від українізованої книжнослов’янської до живої народної мови. У такий спосіб започаткувалося нове відродження українського письменства, а згодом і нації в цілому. Цьому переходові посприяла зокрема щойно окреслена слабкість, „неповнота” українського класицизму: жанри, які в ньому найкраще розвивалися, – травестія, комедія, байка – вимагали вживання саме народної мови. Твори ж „високих” ґатунків українські класицисти писали переважно по-російськи. Характерний тому приклад – „Ода Сафо” І. Котляревського. Цілком російськомовними (бо більш „серйозними”) залишилися перші видатні українські письменники-класицисти Іполіт Богданόвич (1743 – 1803), Василь Капнíст (1757 – 1823), переважно російськомовним – Микола Гнідич (1784 – 1833).

Свідоме ж та послідовне плекання народної мови як мови літературної принесла з собою лише наступна доба – романтична.

Представники українського класицизму – І. Котляревський, Г. Квітка-Основ’яненко, П. Гулак-Артемовський, О. Левицький, В. Гоголь-Яновський та ін.

 

Звернімо увагу на риси класицизму у п’єсі Івана Котляревського «Наталка Полтавка». Насамперед вартонавести загальне спостереження Сергія Єфремова, яке точно характеризує класицистичні засади Котляревського: «Не був це письменник, що до своїх створіннів доходить шляхом інтуїції — того, що звуть звичайно натхненням. Елемент розсудливості, намислу, прикладання до літературної роботи наслідків своєї гострої спостережливості та методів повільної обробки — ось що насамперед кидається у вічі у творах Котляревського»[111]. Оця раціональна виваженість позначилася і на побудові п’єси, що вирізняється прозорим розвитком дії, надзвичайно жвавими діалогами, майстерно створеним у потрібні моменти драматичним напруженням. Котляревський також намагається дотримуватися закону про єдність місця, часу і дії. Для твору характерна ідеологія просвітницького гуманізму: чеснота й добро перемагають усі перешкоди. Заради неї автор порушує навіть логіку характерів: несподівана добропорядність возного в кульмінаційному епізоді видається невмотивованою для його вдачі. Згідно з ідеалізацією героїв і картин життя драматург подає щасливу (хоч і не вмотивовану) розв’язку. в образі Возного бачимо втілення класицистичної ідеї про необхідність підпорядкування інтересів, прагнень, емоцій людини розумові, моральному обов’язкові. Прикметно, що свою шляхетну відмову від Наталки Тетерваковський пояснює так: «Розмишлял я предовольно і нашел, что великодушной поступок всякії страсті в нас пересиливаєть». Не спалах емоцій штовхає Возного на цей крок, а здоровий глузд. Він навіть інших принагідно повчає: «Заповідаю всім: «Где два б’ються — третій не мішайсь!» і твердо пам’ятовать, що насильно милим не будеш». Так само традиційне для даного напряму протистояння «нерозумного» життя людини, розбещеної цивілізацією, і «непорочного» життя простої людини. Жанр «комічної опери» вимагав особливої салонності, і автор цілком улягає цій вимозі: його селяни — власне, не селяни, а причепурені для салонної вистави «пейзани»[112]. Щоправда, враження несправжності («костюмованого балу») затінюється точними етнографічними деталями, щирою, багатою народною мовою героїв, розмаїттям народних пісень (переважно перелицьованих). До речі, і в переробці пісень виявляється класицистична настанова, хоча б у таких суто просвітницьких сентенціях[113]: «Бідність і багатство єсть Божа воля, з милим їх ділити — щасливая доля»; «Де згода в сімействі, там мир і тишина» тощо.

 

7. Сентименталізм (поч. ХІХ ст)

У другій половині ХVІІІ – на початку ХІХ ст. в європейських літературах, надто англійській, французькій та російській, розвивається особливий стиль – сентименталізм[114].Найменування стилю утвердилося завдяки твору англійського письменника Лоренса Стерна„Сентиментальна подорож по Франції та Італії” (1768).

Визначальні прикмети сентименталізму такі:

1.Зосередження уваги на внутрішньому світілюдини, перебільшених почуттях, відстоювання свободи пристрастей.

2.Завдання літератури – збуджувати у читача глибокі переживання,схвильованість, щоб у такий спосіб сприяти збагаченню його духовного світу, ошляхетненню характеру та способу життя.

3.Тому об’єктом зображення у творі обиралися такі події, які можуть зворушитичитача: нещасливе кохання, утиски й переслідування героя, страждання самотньої людини, нерідко – смерть. У тканину твору вплітаються такі мотиви, як любов з першого погляду, довічна вірність закоханих, передчасна смерть від туги за дорогою людиною тощо. На шляху двох закоханих зустрічається ціла низка перешкод, які вони долають, за винятком останньої перешкоди, котра стає фатальною.

4.Головні герої сентиментальних творів ідеальні, позбавлені найменших негативних рис (вродливі, скромні, надзвичайно чутливі, тонкосльозі, шляхетні, здатні на самозречення). При цьому вони переважно не аристократи, а вихідці з народу, найчастіше селяни і міщани, і то не вбогі, тобто їхні страждання пов’язані не зі злиднями, а з душевними проблемами.

5.Літературну мовусентименталісти очистили від архаїзмів, холодного пишнослівєя, спростили синтаксис. Чимало запозичили з народно-розмовної та фольклорної мови, але тільки слова і звороти ніжні, лагідні, поетичні.Використання „грубих” просторічних слів не допускалося.

6.Тон викладу найчастіше елегійний або меланхолійний, коли йдеться про позитивних героїв; гумористичний чи й сатиричний – коли про негативних. Найхарактерніший художній засіб – літоти(пестливо-зменшувальні форми). Особливу роль у тексті відіграє пейзаж– тепер він стає засобом відтворення душевного стану героя, поглиблення відповідного настрою. Пейзажі переважно сільські, у літню чи весняну пору.

7.Улюблені жанрисентименталізму – подорожні записки, родинні, психологічні романи, це з епосу; з лірики – елегія[115], ідилія[116], послання; з драматичного роду – міщанська драма (зворушливе змалювання щоденного побуту, родинного життя простих людей).

8.Посилюється інтерес до фольклору, з якого беруться теми, сюжети, образи, художні засоби. Ця риса, а також етнографізм(докладний опис народного побуту і звичаїв) особливо характерні для українського сентименталізму.

Чимало дослідників виділяє сентименталізм в окремий напрям. Проте доцільнішим видається розглядати його як особливу течію класицизму. Адже цей стиль в основному зберігає класицистично-просвітницьке світосприймання. Просто сентименталісти порівняно з власне класицистами дещо змістили акценти: зосередились на таких жанрах, як послання, ідилія, подорож (відтіснивши оду й епопею); на показі, радше ідеалізації, життя простолюду; на лірично-емоційних моментах. Але над усім цим продовжувало панувати раціоналістичне моралізаторство.

Серед найвідоміших зарубіжних зразків сентименталізму – „Памела”, „Клариса Ґарло” С. Річардсона, „Юлія, або Нова Елоїза” Ж.-Ж. Руссо, „Страждання молодого Вертера” Й.-В. Ґете, „Бідна Ліза” Н. Карамзіна.

 

В українській літературі сентименталізм як такий виявився слабко (хіба у кількох повістях Г. Квітки-Основ’яненка). Очевидно, заважала його раціоналістична основа. Отож, досить швидко сентименталізм переріс у романтизм. Хоча елементи цього стилю проглядаються і в „Наталці Полтавці” І. Котляревського, і у поетів-романтиків М. Костомарова, А. Метлинського, М. Шашкевича, і в молодого Т. Шевченка („Причинна”, „Тополя”, „Лілея”), у доробках Марка Вовчка, І. Нечуя-Левицького, Б. Грінченка, О. Олеся, М. Стельмаха, О. Гончара та багатьох інших авторів. Це пов’язано зі специфікою української душі – надзвичайно емоційної, схильної до сентиментальності.

Розглянемо риси сентименталізму у творчості Г. Квітки-Основ’яненка. Україномовний доробок письменника поділяється на дві групи – класицистично-бурлескну і сентименталістську. До цієї останньої групи можна віднести повісті „Маруся”, „Сердешна Оксана”, „Щира любов”, „Добре роби – добре й буде”, „Козир-дівка”. У цих творах автор захоплюється народними характерами – витонченими, ліричними, високодуховними, часто активними, вольовими, а водночас відверто говорить і про їхні вади – легкодухість, довірливість чи й наївну гординю. Владоможних же мучителів простолюду гнівно картає.

Так, героїня повісті „Сердешна Оксана” – одиначка у багатої матері, найкраща дівчина у селі. Весела, вродлива, дотепна, вона верховодила над дівчатами, не одному парубкові припадала до серця. Але з „мужичим сином” одружуватись не хотіла, бо, виростаючи у достатках, не була привчена до роботи і скромності. Отож, Оксана мріяла вийти заміж за купця, панича або поповича, щоб „не поратись нічого, а тільки хόроше жити.., пити, і їсти, і хόроше ходити”. Закохалася вона в капітана, який обіцяв узяти з нею шлюб. Та його обіцянки виявилися підлим обманом. Викравши дівчину у матері, возив її з собою у походах, одрізав косу, наказав одягатися в солдатський стрій, знущався з неї. Не витримавши наруги, Оксана з немовлям тікає додому. Автор пропонує читачеві просвітницькі ідеї – моральної чистоти сільського життя і розтлінності міського, панського; працьовитості й скромності як рятівних для людини чеснот і гордині, неробства як убивчих ґанджів.

Особливе місце у цій групі та й у всій творчості Г. Квітки-Основ’яненка займає повість „Маруся”.

Як довідуємося з „Супліки до пана читателя”, яка передувала творові, скептики твердили, що з україномовних авторів ніхто не здатен написати щось „і звичайне, і ніжненьке, і розумне, і полезне”. Саме ці вимоги (послідовно сентименталістські) Квітка і намагався зреалізувати у повісті. Написав твір

і „полезний” (корисний) – тобто пройнятий просвітницько-християнським повчанням не прив’язуватися до мирської суєти в надії на вічне життя по смерті;

і „звичайний”– про повсякденне життя, побут селянства;

і „розумний”– з просвітницьким відкиданням забобонів (Наум зневажає ворожіння як шарлатанство), з закликом до читача жити природним життям патріархального[117] села;

і „ніжненький”– з розкриттям високих душевних чеснот простолюду в сентиментальній тональності.

Тематвору – історія ідеального й трагічного кохання сільської дівчини Марусі та міського парубка – сироти Василя.

Ідея– поетизація рідної землі, внутрішньої та зовнішньої краси українців, старосвітського сільського укладу життя і християнської моралі.

Композиціядоволі проста й прозора. Події відбуваються у хронологічному порядку. Розгортається лише одна сюжетна лінія, у якій пролог – християнський роздум про минущість усього земного , зав’язка – знайомство Марусі з Василем, розвиток дії – зародження їхнього кохання та перешкоди на шляху до щастя, кульмінація – смерть дівчини, розв’язка – смерть Василя.

Основний конфлікту повісті – виразно сентименталістський: між почуттям щирого кохання двох людей і невблаганною долею, яка присудила їм розлуку.

Окрім сентименталістського, проглядається і соціальнийконфлікт: на заваді одруження молодят стає солдатчина Василя. Але цей конфлікт у повісті другорядний, і розв’язує його автор вельми полегшено та знову ж таки з просвітницьким виховним навантаженням: від двадцятип’ятилітньої солдатчини парубкові допомагає врятуватися добродій-господар. Зрозуміло, подібні щасливі випадки були надзвичайно рідкісними в жорстокому реальному житті. Але такий підхід у творі цілком відповідає принципам сентименталізму (який зосереджувався не на реальному, а на належному з позицій автора).

Центральніобразитвору – Маруся, Василь, Наум, Настя – помітно ідеалізовані.

Впадають у вічі ще кілька художніх особливостей повісті, що зумовлені сентименталістським стилем:

♣Психологізм: автор досить уміло й докладно розкриває внутрішній світ Марусі й Василя, різноманітними засобами передає найтонші порухи їхніх душ. Наприклад, почуття героїв, підтексти сказаного промовистіше, ніж слова, виражають інтонації їхніх голосів, будова речень, навіть розділові знаки в тексті.

♣Пейзажі– самі собою надзвичайно поетичні, наповнені словесною музикою, але крім того, вони увиразнюють почуття і переживання героїв: „Соловейко стих біля своєї самочки, щоб виспалася хорошенько, не жахаючись; вітерець заснув, і гілочки по садах, дрімаючи, ледве-ледве колишуться; тільки й чути, що через греблю на лотоках водиця цідиться і мов хто нищечком казку каже... Аж ось – недовго і зірочка покотилась... далі друга... третя – і поховались у синьому небі, мов у море канули; а прощаючись з землею, трошки сплакнули... от від їх слізоньок пала роса на землю”.

♣Докладні етнографічні замальовки. Автор передає у творі не так щоденний побут і психологію хліборобів (до цього література прийде згодом), як етнографічний аспект селянського життя. Квітка був одним з найкращих знавців народного побуту. Етнографи й літератори дуже часто зверталися до нього з проханнями дати консультацію з цих проблем. За етнографічну й фольклористичну працю письменникові наприкінці життя присвоїли почесне звання члена данського Королівського товариства антикваріїв[118] Півночі.

♣Вражає багатство джерельно чистої народної мовиу повісті. Вона вже не „простацька”, як у „Салдацькому патреті” чи інших бурлескних текстах, а розчулена, витончена, поетична, переповнена епітетами, порівняннями, метафорами, літотами.

 

8. Романтизм (перша половина ХІХ ст.)