Кодифікація права міжнародних договорів

Право міжнародних договорів є галуззю загального міжнарод­ного права і являє собою сукупність правових норм, що регулюють відносини держав та інших суб'єктів міжнародного права з приводу укладання, дії, зміни і припинення міжнародних договорів.

Об'єктом цієї найстарішої і, безсумнівно, найважливішої галузі міжнародного права є сам міжнародний договір у широкому зна­ченні слова, що давно зайняв міцні позиції основного джерела між­народного права. Договори укладаються для конкретного і чіткого визначення взаємних прав і обов'язків сторін договору. Договірна форма закріплення міжнародних відносин обумовлює стабільність міжнародного правопорядку. Щодо цього дуже показовою є думка німецького вченого Г. Крегера, який писав, що міжнародне право єдоговірним правом, і загроза договірному праву є загроза всьому міжнародному правопорядку. Тому не випадково зростання до­говірного характеру міжнародного права є однією з основних рис сучасного міжнародного права. Це пояснюється тим, що практично немає такої галузі міжнародного права, становлення і розвиток якої не пов'язані з договорами.

Договірна форма відносин між державами має тривалу історію. Першим таким договором прийнято вважати союзницький договір, укладений між фараоном Єгипту Рамзесом II і царем хетів Хатту-шилем приблизно в 1270 році до н.е.

Становленню системи договірних відносин на міжнародній арені сприяли процеси створення і розвитку національних держав у XVIII-XIX сторіччях. Крім того, не слід забувати, що договори, порівняно з іншими засобами міждержавних відносин, мали певні переваги технічного характеру: їх можна було обговорювати й укла­дати в достатньо короткий термін, на норми, що в них містяться, можна було легко посилатися, тому що без зайвого доведення вони є досить ясними, точними і чіткими.

Першим кодифікованим актом у галузі права міжнародних до­говорів була Гаванська конвенція 1928 року про договори, що мала регіональний характер і діяла в Латинській Америці.

З появою ООН і створенням Комісії міжнародного права ООН з кодифікації і прогресивного розвитку міжнародного права, коди­фікація права міжнародних договорів стала одним з її головних завдань.

Розвитку кодифікації міжнародного договірного права сприяли і процеси, що відбувалися в 60-ті і 70-ті роки XX сторіччя в рам­ках міжнародного співтовариства, коли під впливом держав, що розвиваються, і за підтримки соціалістичних країн були укладені численні багатосторонні договори, що мають основною метою коди­фікувати, а також змінити існуючі звичаєві норми в різноманітних галузях міжнародного права в більш вигідному для цих держав напрямку.

Комісія з міжнародного права ООН розробила проект статей про право міжнародних договорів, і на скликаній під егідою ООН конференції, що відбулася в 1968-1969 роках, була прийнята Ві­денська конвенція про право міжнародних договорів, яка набрала чинності 2 7 січня 1980 року (СРСР ратифікував Конвенцію 4 квітня 1986 року, і для нього вона набула чинності 29 квітня 1986 року. Україна є учасницею Конвенції в складі СРСР: вона підписала Кон­венцію 29 квітня 1986 року; ратифікувала її 14 травня 1986 року; Конвенція для України набрала чинності 13 червня 1986 року).

У 1978 і 1986 роках у Відні на основі проектів статей, підготов­лених Комісією міжнародного права, були прийняті Конвенція про правонаступництво держав стосовно договорів і Конвенція про право договорів між державами і міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями, у яких СРСР не брав участі і вони дотепер не набрали чинності. Але багато положень цих конвенцій у наш час діють як звичаєві норми.

Названі конвенції кодифікували не всі чинні звичаєві норми в галузі права міжнародних договорів. Зокрема, не піддалися коди­фікації звичаєві норми, що стосуються впливу війни на міжнародні договори. Тому нарівні з договірними нормами продовжують діяти і звичаєві норми.

Водночас слід зазначити, що право договорів — одна з най­більш кодифікованих галузей міжнародного права, оскільки існує цілий ряд міжнародно-правових документів, що конкретизують і деталізують положення Віденських конвенцій, які є основними документами права міжнародних договорів. Так, до Віденської кон­венції 1969 року як складова частина Заключного акта конференції ООН з права договорів, була прийнята Декларація про заборону застосування військового, політичного або економічного примусів

при укладанні міжнародних договорів. Ще 14 грудня 1946 року Генеральна Асамблея ООН прийняла резолюцію щодо реєстрації й опублікування договорів і міжнародних угод як правил для введен­ня в дію ст. 102 Статуту ООН, відповідно до якої «всякий договір і всяка міжнародна угода, укладена будь-яким Членом Організації після вступу в силу профільного Статуту, повинні бути при першій нагоді зареєстровані в Секретаріаті і ним опубліковані».

Даною резолюцією були затверджені Правила про реєстрацію й опублікування міжнародних договорів, у яких зазначалося, що обов'язковій реєстрації підлягають усі договори і міжнародні угоди незалежно від їх форми і найменування. 10 лютого 1946 року була прийнята ще одна резолюція ГА ООН із питань реєстрації договорів, у якій членам Організації рекомендувалося передати Генеральному секретарю для збереження й опублікування договори, укладені до набуття чинності в силу Статутом ООН і не включені в збірники Ліги Націй.

Таким чином, можна констатувати, що прийняті в рамках між­народного співтовариства документи дозволяють із достатньою мі­рою ефективності регламентувати порядок укладання, виконання, зміни і припинення дії міжнародних договорів.

9.2. Поняття міжнародного договору

Відповідно до ст. 2 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 року і Віденської конвенції про право договорів між державами і міжнародними організаціями 1986 року міжнародний договір означає міжнародну угоду, укладену державами й іншими суб'єктами міжнародного права в письмовій формі, незалежно від того, міститься така угода в одному, двох чи декількох пов'язаних між собою документах, а також незалежно від її конкретного на­йменування.

Таким чином, визначення «договір», незважаючи на його фун­кціональний характер, охоплює майже всі елементи цього найваж­ливішого змістовного поняття Конвенції:

— його суб'єктів (учасників);

— угоду між ними;

— специфічну форму такої угоди, що відрізняє її від інших між­народних угод;

— регулювання такої угоди міжнародним правом.

Суб'єктами (учасниками) міжнародного договору за Віден­ською конвенцією 1969 року є тільки держави. У такому розумінні термін «договір» вживається в тексті Конвенції. Проте це не означає заперечення того, що й інші суб'єкти міжнародного права (напри-

клад, міжурядові організації, нації, що борються за національне звільнення і державну незалежність) не можуть укладати міжна­родні договори. Навпаки, застереження, зроблене в ст. З Конвенції, підтверджує таку можливість:

«Той факт, що дійсна Конвенція не застосовується до міжнарод­них угод, укладених між державами й іншими суб'єктами міжнарод­ного права або між такими іншими суб'єктами міжнародного права, і до міжнародних угод не в письмовій формі, не позначається на:

a) юридичній чинності таких угод;

b) застосуванні до них будь-яких норм, викладених у даній Кон-

венції, дії яких вони зазнали б завдяки міжнародному праву, незалежно від даної Конвенції;

c) застосуванні даної Конвенції до відносин держав між собою

в рамках міжнародних угод, учасниками яких є також інші суб'єкти міжнародного права».

Віденська конвенція 1986 року не тільки знімає питання про розширення кола суб'єктів права міжнародних договорів, але і практично аналогічним чином регулює їхні дії щодо участі в процесі укладання, виконання і припинення дії міжнародних договорів.

З визначення випливає, що учасниками міжнародного договору згідно з Віденськими конвенціями 1969 і 1986 років мають бути щонайменше два суб'єкти міжнародного права. Двостороння угода, у якій тільки один із учасників є суб'єктом міжнародного права, а інший — юридичною або фізичною особою, не вважається міжна­родним договором. Такі договори, наприклад, договори міжнародної купівлі-продажу товарів, укладені між підприємствами, що знахо­дяться в різних державах, не регулюються зазначеними Віденськими конвенціями. Щодо них діють інші міжнародно-правові акти.

Хоча у визначенні говориться про договори в письмовій формі і не згадується про договори в усній формі, держави й інші суб'єкти міжнародного права можуть за взаємною згодою поширити на усні договори дії положень Віденських конвенцій 1969 і 1986 років. Іншими словами, міжнародний договір — це явно виражена угода між державами або іншими суб'єктами міжнародного права, укла­дена з питань, що мають для них спільний інтерес, і покликана регулювати їх взаємовідносини шляхом створення їх взаємних прав і обов'язків.

Слова «договір означає міжнародну угоду» відбивають юридич­ну сутність міжнародного договору, його погоджувальну природу. На відміну від інших державних актів, міжнародний договір перед­бачає наявність у ньому волевиявлень принаймні двох суб'єктів між­народного права, причому ці волевиявлення в договорах існують не ізольовано одне від одного, а є взаємно узгодженими, тобто однаково й одночасно спрямованими на досягнення певної єдиної мети. Такі

взаєм_Но узгоджені волевиявлення й утворюють договірну угоду, суть Договору. Тому угода є юридичною сутністю будь-якого між­народного договору. В іншому разі може бути поставлена під сумнів справжність волевиявлення держави при укладанні міжнародного договору і самого міжнародного договору в цілому.

У Чраві міжнародних договорів відносно тих самих суб'єктів за­стосовуються різні найменування, що свідчать про їх ставлення до конкретного договору (стан на різних стадіях договірного процесу І про d-авлення до такого процесу взагалі). Це стосується насамперед держав. Так, поняття «держава, що бере участь у переговорах» означає державу, що брала участь в упорядкуванні і прийнятті тексту договору; «держава, що домовляється» означає державу, яка погодилася на обов'язковість для неї договору, незалежно від того, набрав договір чинності чи ні; «учасник» означає державу, що погодилася на обов'язковість для неї договору і для якої дого­вір має чинність; «третя держава» — означає державу, що не є

учасницею договору.

У міжнародно-правовій літературі та договірній практиці, крім терміна «учасник» міжнародного договору, вживаються терміни «суб'єкт», «контрагент», «сторона». Вони вважаються рівнозначни­ми, зіа винятком терміна «сторона». Водночас термін «контрагент» частіше застосовується до учасників зовнішньоекономічних угод, терм|_н «суб'єкт» має переважно наукове значення і вживається стосовно учасника міжнародного права взагалі.

Існує думка, що сторонами в міжнародних договорах суб'єкти міжнародного права стають тільки тоді, коли цей договір вони вже укла.ди. До цього моменту, поки міжнародний договір подолає всі необхідні стадії і буде укладений, його учасники називаються сторо­нам^ _t що домовляються. У той самий час вважають, що держави, які беруть участь у переговорах, — це ті держави, що перебувають У стадії укладання міжнародного договору, коли договір ще цілком не сформульований.

9.3. Види міжнародних договорів

Поняття «договір» у Віденських конвенціях вживається як родо<ве поняття, що охоплює усі види міжнародних договорів.

Міжнародні договори класифікуються за різними ознаками:

І-. За кількістю учасників:

1) односторонній міжнародний юридичний акт. Його виді­лення як самостійного виду міжнародного договору деякі автори пояснюють наявністю процесу одностороннього во­левиявлення суб'єкта міжнародного права, який, правда,

викликає юридичні наслідки тільки для цього суб'єкта. До таких односторонніх юридичних актів належать:

— нотифікація — повідомлення в установленій формі фа­кту, із якого можуть випливати юридичні наслідки (вони з'являються в тому випадку, якщо держава,-яка нотифікує, бере на себе одностороннє зобов'язання, наприклад, відшко­дувати збиток, вивести війська);

— визнання — може мати форму як нотифікації, так і будь-яку іншу. Тут важливий сам факт закріплення державної волі, що перетворює фактичне становище в юридичне (наприклад, визнання de jure);

— протест — є дією, зворотною визнанню. Його сутність полягає в невизнанні законності чого-небудь (наприклад, невизнанні окупації однією державою частини території іншої держави). Протест повинен завжди походити від компетентного органу протестуючої держави, як правило, її спеціалізованого органу зовнішніх відносин (міністерства закордонних справ);

— відмова — це акт, що викликає наслідки тільки з волі того, хто відмовляється. У міжнародній практиці склався звичай, відповідно до якого можна відмовитися від прав, але не можна відмовитися від обов'язків. Але неможливо відмовитися і від усіх прав. Наприклад, не можна позбавити себе прав, необхід­них для виконання юридичного зобов'язання перед партнера­ми за згодою. Але можна відмовитися від прав і обов'язків при оголошенні знов утвореною державою відсутності правона-ступництва (tabula rasa) від держави-правопопередниці. Прав­да, тут не можна відмовитися від зобов'язань, що випливають із укладених правопопередником міжнародних договорів (так зване «правонаступництво придбаних прав»). Для відмови потрібний явний і певним чином виражений зовні волевияв держави — тут бездіяльність є недостатньою;

 

2) двосторонні договори, у яких беруть участь два суб'єкти. Проте в такому договорі можливі і варіації: з одного боку, участь однієї держави, а з іншого боку — декількох;

3) багатосторонні договори, у яких беруть участь три і більше суб'єкти.

Слід виділити так звані загальні багатосторонні договори, що укладаються між декількома державами, але з питань, що станов­лять інтерес для більшості держав — членів світового співтовари­ства. На Віденській конференції 1968-1969 років делегація УРСР внесла проект визначення загального багатостороннього договору як такого, що пов'язаний із питаннями, які представляють загальний інтерес для міжнародної спільноти держав. Крім того, УРСР запро­понувала сформулювати ще одне доповнення щодо таких договорів:

«Всі держави мають право на участь у загальних багатосторонніх договорах відповідно до принципу суверенної рівності». Прикладом такого договору є Договір про заборону випробувань ядерної зброї в атмосфері, у космічному просторі і під водою 1963 року, що спочат­ку був укладений між СРСР, США і Великобританією. З огляду на особливий характер об'єкта правового регулювання цього договору, до нього згодом висловили бажання приєднатися й інші держави. Але договір наділив початкових учасників особливими правами: до­говір набирає чинності за умови його ратифікації всіма початковими учасниками (ст. 3); їхня згода необхідна і для прийняття поправок (ст. 2). Отже, без участі будь-якої з початкових держав-учасниць, договір утратив би своє значення.

II. За сферою і силою дії:

1) універсальні договори — у них беруть участь практично всі держави — члени світового співтовариства (наприклад, Статут ООН);

2) регіональні договори — у них беруть участь держави певного географічного регіону, на який поширюється дія цього до­говору (наприклад, учасниками Європейської конвенції про громадянство 1997 року є європейські держави — члени Ради Європи);

3) субрегіональні договори — у них беруть участь держави все­редині певного географічного регіону (наприклад, договори про створення Єврорегіонів).

III. За ступенем відкритості:

1) відкриті договори — у них бере участь і до них управі при­єднатися будь-яка заінтересована держава. Такі договори, як підкреслюється у Віденській декларації про універсальність 1969 року, «повинні бути відкриті для загальної участі»;

2) закриті договори — у них коло учасників заздалегідь визна­чене.

IV. Залежно від суб'єкта, що укладає договір:

— міждержавні договори (укладаються від імені держави);

— міжурядові договори (укладаються від імені уряду);

— міжвідомчі договори (від імені органів виконавчої влади держави — її міністерств і відомств).

V. Залежно від форми договору:

— договір у письмовій формі — більшість міжнародних дого­ворів у наш час укладається в такій формі;

— договір в усній формі — так звана «джентльменська угода», зустрічається досить рідко. її прикладом може бути джентль­менська угода про правила процедури III Конференції ООН з морського права, затверджена Генеральною Асамблеєю ООН 16 листопада 1973 року.

VI. Залежно від об'єкта міжнародно-правового регулювання:

— договори політичні;

— угоди з правових питань;

— угоди з прикордонних питань;

— угоди з економічних питань;

— угоди з питань транспорту і зв'язку;

— угоди з питань охорони здоров'я;

— угоди з питань війни.

Слід зазначити, що така об'єктна класифікація, яка на практиці не має юридичного значення, застосовувалася ще МЗС СРСР в пуб­лікованих ним Збірниках договорів, які укладалися Радянським Союзом з іноземними державами.

У міжнародному праві існують вимоги, які ставляться до між­народних договорів:

1) наявність правоздатного суб'єкта;

2) наявність відповідного об'єкта угоди;

3) наявність вільного волевиявлення сторін. Наприклад, до 1917 року в міжнародному праві існував принцип: «хоча я укладаю міжнародний договір під тиском, але я його бажаю», тобто переможена агресором сторона одержувала нав'язаний договір, який потрібно було підписувати і виконувати. У наш час такий примус може бути підставою для визнання договору недійсним;

4) дотримання установленої форми.

При укладанні міжнародних договорів форма міжнародного до­говору відіграє важливу роль і має конституйоване значення для його чинності.

Форма міжнародного договору визначає:

— мову міжнародного договору. В історичному аспекті найбільш
поширеними мовами міжнародних договорів були спочатку
латинська, а потім французька. У наш час укладання двосто­
ронніх договорів здійснюється мовами договірних сторін, у
договорі робиться позначка про те, що тексти договорів мають
рівну юридичну чинність (автентичні). Іноді, коли в одній із
мов недостатньо розвинена термінологічна база, двосторонні
угоди можуть укладатися трьома мовами.

Оформлення багатосторонніх договорів відбувається однією або декількома мовами. На інші мови робляться офіційні переклади, що завіряються депозитарієм договору і потім передаються учасникам договору. Іноді такі переклади не робляться. Так, наприклад, ряд Договорів, укладених у рамках Співдружності Незалежних Дер­жав, був оформлений однією мовою — російською. При укладанні міжнародного договору в рамках міжнародних організацій або

міжнародних конференцій використовуються офіційні або робочі мови цих міжнародних структур.

Офіційними є мови, якими ведеться дискусія в головних органах конференції або організації, укладаються або публікуються офіційні документи (протоколи, рішення, заключні акти і т.ін.).

Робочі мови — це мови, використовувані для обговорення питань у робочому допоміжному Органі конференції або організації чи при розробці тексту документів у них. Так, наприклад, укладання договорів у рамках ООН відбувається англійською, іспанською, китайською, російською і французькою мовами — п'ятьма робо­чими мовами цієї організації (її Генеральної Асамблеї, комітетів і підкомітетів), що одночасно є й офіційними мовами. На Нараді з без­пеки та співробітництва в Європі 1975 року, результатом якої стало прийняття Заключного акта — важливого міжнародного документа договірного характеру, офіційними були шість мов — англійська, іспанська, італійська, німецька, російська, французька;

— структуру міжнародного договору. Структура міжнарод­
ного договору у Віденських конвенціях не регламентована.
Міжнародні договори, як правило, складаються з преамбули
(у ній зазначаються цілі укладання даного договору, сторони
договору, загальновизнані принципи міжнародного права, на
базі яких укладається договір та ін.); основної (центральної)
частини (вона визначає предмет, об'єкт договору, права та
обов'язки сторін за договором, умови і засоби виконання до­
говірних зобов'язань); заключної частини (у ній регламенту­
ються умови набирання чинності договором, термін його дії,
порядок припинення дії, порядок продовження терміну дії і
т.ін.). Іноді договори супроводжуються додатками, у яких
містяться норми, що пояснюють основний текст, правила
процедури вирішення спорів, схеми, карти і т.д. Слід мати
на увазі, що всі частини договору мають однакову юридичну
чинність і застосовуються з урахуванням кожної із них.

Договір може ділитися на статті, параграфи; договори великого обсягу можуть підрозділятися на розділи (частини), які або імену­ють, або нумерують, іноді використовують нумерацію та іменування розділів одночасно;

— найменування міжнародного договору. Відповідно до Ві­
денських конвенцій, які використовують, до речі, тільки
єдиний термін «міжнародний договір», юридичної різниці
між договорами з різними найменуваннями не існує. Хоча слід
зауважити, що деякі найменування в результаті їх тривалого
вживання на практиці закріпилися за певними видами між­
народних договорів.

Існують такі найменування міжнародних договорів: ^— трактат — багатосторонній міжнародний договір, що уста­новлює взаємовідносини між його учасниками з яких-небудь політичних питань (наприклад, Берлінський трактат 1878 року. Він був укладений державами — учасницями Берлін­ського конгресу: Австро-Угорщиною, Великобританією, Ні­меччиною, Італією, Туреччиною і Францією — і підтвердив незалежність Чорногорії, Сербії і Румунії. Відповідно до нього Північна Болгарія стала незалежною державою, а Південна Болгарія залишилася під владою турецького султана, отри­мавши статус адміністративної автономії; Австро-Угорщина окупувала Боснію і Герцеговину; до Росії відійшли гирло Ду­наю, фортеці Каре, Ардаган, Батум з округами);

— договір — найбільш поширене найменування різноманітних угод між державами з політичних, економічних, культурних, Соціальних та інших питань;

— Пакт — двостороння або багатостороння угода між держава­ми, яку укладають з якої-небудь однієї важливої політичної проблеми (наприклад, Пакт про ненапад, Міжнародний пакт про громадянські та політичні права і т.д.);

— угода — це міждержавний договір, що підписується зазвичай від імені уряду і, як правило, не підлягає ратифікації;

—• конвенція — міжнародна угода, що укладається в якійсь спеціальній галузі з цілого ряду питань (про режим викорис­тання морських вод, з екологічних питань, в галузі охорони прав людини і т.п.);

— декларація — одностороння заява однієї або декількох дер­жав, у якій висловлюється її (їх) точка зору на яку-небудь одну важливу проблему (наприклад, Декларація прав людини 1948 року);

— конкордат — міжнародний договір, однією зі сторін якого виступає Ватикан і який укладається папською державою з державами, де національною релігією є католицизм; його предметом є стан католицької церкви в даній країні та її відносини з папським престолом (Італійський конкордат, Польський конкордат);

— картель — угода, що частіше всього укладається з питань обміну військовополоненими або видачі злочинців;

— «модус вівенді» («засіб існування») — угода тимчасового характеру, що згодом має бути замінена іншою, постійною угодою;

— обмін нотами або пам'ятними записками — набуває характеру міжнародної угоди, тільки якщо тексти нот за своїм змістом ідентичні. Така форма угод має досить велике

поширення — із 4838 договорів, укладених державами й опублікованих Лігою Націй за 1920-1946 роки, майже 25% були оформлені в порядку обміну нотами. 31000перших угод, зареєстрованих у Секретаріаті ООН, 280 належали до категорії оформлених у порядку обміну нотами;

— комюніке — найчастіше цей документ містить у собі офіційне повідомлення міжнародного характеру (про початок, хід або завершення сесій міжнародних організацій або їх органів, про перебіг військових дій і т.д.) і міжнародним договором не є. Інтерес в аналізованому аспекті представляє спільне комюні­ке, що має характер офіційного повідомлення за підсумками міжнародних переговорів. У такому повідомленні поряд з ін­формаційним матеріалом містяться указівки на позицію сторін з аналізованих ними питань міжнародного життя, заяви про їх наміри, оцінки. Крім того, у такому документі можуть бути зафіксовані зобов'язання сторін про відповідний характер і спо­сіб дій і поводження, спільні зусилля у досягненні мети. У цих частинах комюніке може мати міжнародно-правовий характер і міжнародно-правове значення, тобто виконувати роль між­народного двостороннього або багатостороннього договору;

— акт — це позначення міжнародного зобов'язання або одно­сторонньої заяви урочистого і декларативного характеру (на­приклад, Заключний Акт Наради з безпеки і співробітництва в Європі 1975 року);

— меморандум — дипломатичний документ відповідної держа­ви, у якому докладно фіксується фактична сторона міжнарод­ного питання. Меморандум є формою односторонньої заяви держави і відрізняється від декларації тим, що розглядає менше важливих проблем.

Меморандум може бути двох видів:

а) як додаток до особистої чи вербальної ноти з метою скорочення

її тексту або більш докладного викладу питання, що розгля­дається в ній;

б) як самостійний документ, що передається особисто або пере-

силається з кур'єром. У першому випадку меморандум друкується на папері без герба, на ньому не ставляться номер, печатка, місце і дата відправлення, не зазначається адреса. Меморандум, що є самостійним документом, друкується на нотному бланку із зазначенням місця і дати відправ­лення, проте печатка і номер не ставляться;

— протокол — офіційний документ допоміжного характеру, за
допомогою якого доповнюється, уточнюється міжнародний
договір. Протокол може бути доповненням до основного дого­
вору або мати самостійний характер, але в цьому випадку він

буде пов'язаний із виконанням раніше укладеного договору (наприклад, Протокол про закінчення виведення радянських військ із Чехословаччини від 9 листопада 1991 року). Іноді протоколом може іменуватися угода, яка має важливе між­народне і політичне значення і, отже, самостійний характер (наприклад, Женевський протокол про заборону застосування на війні задушливих, отруйних або інших подібних газів і бактеріологічних засобів 1925 року).