Порядок і стадії укладання міжнародних договорів

Укладання міжнародних договорів державами являє собою здійснення Державного суверенітету і належить до основних прав держав.

Укладання конкретного договору може бути й обов'язком держав, коли це випливає з інших договорів. Обов'язком може бути і вступ у переговори з конкретного питання. Так, наприклад, за Договором між СРСР і СІЛА про обмеження систем протиракетної оборони 1972 року «сторони зобов'язуються продовжити активні переговори про обмеження стратегічних наступальних озброєнь» (ст. XI).

Саме укладання міжнародного договору — це складний процес, що складається з ряду послідовних стадій. Юридична сутність цього процесу в більшості випадків полягає в практичному становленні договірної норми міжнародного права, формуванні угоди між дер­жавами. Водночас деякі юристи-міжнародники нерідко замовчують суть процесу укладання міжнародних договорів, зводячи її до суто технічного процесу безвідносно до формування угоди. Таку спробу зробив, наприклад, Дж. Фіцморіс у Комісії міжнародного права ООН під час обговорення проекту статей з права договорів. Про­те більшість у Комісії міжнародного права і згодом на Віденській конференції з права міжнародних договорів не погодилися з таким формальним підходом.

Віденська конвенція 1969 року, хоча і не подає повного визна­чення терміна «укладання» міжнародного договору, але включає в це поняття цілий ряд конкретних стадій і юридичних дій: упоряд­кування і прийняття тексту договору, встановлення автентич­ності тексту, підписання договору, ратифікацію та інші засоби вираження згоди на обов'язковість договору, такі, як затверджен­ня, прийняття, приєднання, обмін документами, що складають договір. До стадій укладання належать також обмін або депонування ратифікаційних грамот. Деякі юристи до укладання відносять і на­брання чинності договору, тому що Віденська конвенція говорить про «укладання і набрання чинності договорів».

У доктрині міжнародного права немає єдиної думки про стадії укладання договорів. Так, наприклад, 1.1. Лукашук вважає, що Віденські конвенції про право договорів визначили три стадії укла­дання договорів (ст.ст. 9-11):

— перша стадія — прийняття тексту. Текст приймається за згодою всіх суб'єктів, що беруть участь у його впорядкуванні, а для багатостороннього договору — більшістю у дві третини учасників конференції. Прийняття тексту не накладає на учасників юридичних зобов'язань;

— друга стадія — встановлення автентичності тексту, що здійснюється шляхом підписання або парафування тексту дого­вору чи заключного акта конференції, що містить цей текст;

— третя стадія — згода на обов'язковість договору, що може бути виражена підписанням, ратифікацією, прийняттям, затвердженням або приєднанням залежно від порядку, перед­баченого в самому договорі.

Інші вчені, зокрема В.П. Панов, практично роздроблюють ці стадії, виділяючи вже одинадцять:

— призначення уповноважених для ведення переговорів;

— пред'явлення і перевірка повноважень;

— узгодження тексту договору;

— обговорення і прийняття тексту договору;

— автентифікація (парафування) договору;

— підписання договору;

— заява застережень;

— ратифікація договору;

— обмін ратифікаційними грамотами і їх депонування;

— промульгація (опублікування) договору;

— реєстрація договору в ООН.

У свою чергу, А.Н. Талалаєв не вважає обов'язковим, щоб укла­дання кожного договору проходило всі названі стадії. Це залежить від форми договору і від домовленості сторін. Але будь-який між­народний договір проходить стадії вироблення тексту, його при­йняття і стадію, на якій у тій чи іншій формі виражається згода держави на обов'язковість для неї договору. Прикладом цього може бути обмін нотами, що є не тільки особливим найменуванням, але і своєрідним, спрощеним засобом укладання міжнародного догово­ру, при якому угода оформляється шляхом обміну документами із тотожним змістом. Вони звичайно не потребують затвердження або ратифікації. Але, незважаючи на особливості угоди у формі обміну нотами, ці особливості не впливають на юридичну чинність таких міжнародних документів, оскільки втілюють у собі угоду суб'єктів міжнародного права (див. ст. 2 Віденської конвенції).

Питання про стадії укладання міжнародного договору є тісно пов'язаним із правом на участь держав в укладанні міжнародного договору. Право на участь поширюється на всі зазначені стадії. Воно існує незалежно від визнання держави або її уряду іншими учасни­ками. Виняток становить випадок, коли ООН оголошує незаконним режим, встановлений у країні з порушенням права народів і націй на самовизначення, який являє собою режим колоніального гноблення. Прецедентом є серія рішень, прийнятих у період 1965-1979 років Радою Безпеки і Генеральної Асамблеєю ООН щодо расистського режиму в Південній Родезії.

Слід мати на увазі, що участь у багатосторонніх договорах дер­жав і урядів, що взаємно не визнають один одного — повсякденне явище. Але щоб впроваджувати договори в життя, сторони повинні визнавати одна одну, принаймні в обсязі, необхідному для здійснен­ня договірних постанов. З припиненням договору таке визнання анулюється. Спільна участь у багатосторонньому договорі не озна­чає офіційного взаємного визнання. У практиці застосовувалися застереження держав про те, що їхня спільна участь у договорах із невизнаними ними урядами не породжує між ними правових наслід­ків. Такі застереження робили, наприклад, арабські держави щодо Ізраїлю під час підписання та ратифікації багатосторонніх договорів. У такому випадку договір між відповідними державами не діє.

Наявність дипломатичних чи консульських відносин не є необ­хідною умовою участі в будь-якій зі стадій укладання договору. Розірвання цих відносин не спричиняє припинення дії договору, якщо вони не є необхідними для його виконання.

Держави укладають міжнародні договори в особі своїх вищих органів державної влади і державного управління. Порядок пред­ставництва держави при укладанні договорів, визначенні відповід­них органів і їхніх компетенцій є внутрішньою справою держави і регулюються внутрішньодержавним правом держав, насамперед їхніми конституціями. У міжнародних організаціях цей порядок визначається їхніми статутами.

Для участі в будь-якій стадії укладання договору представник держави або міжнародної організації повинен мати на це відповідні повноваження. Певні посадові особи завдяки своїм функціям вправі представляти свою державу без спеціальних повноважень (ех officio). До них належать:

— глави держав;

— глави урядів;

— міністри закордонних справ.

Віденські конвенції (ст. 7) містять і більш загальне положення, відповідно до якого особа вважається такою, що представляє держа­ву, якщо з практики або з інших обставин виявляється, що ця особа

розглядалася як така, що представляє державу без пред'явлення повноважень.

Глава дипломатичного представництва не потребує повноважень для прийняття тексту договору між державою, яку він представляє, і країною, у якій він акредитований. Проте для підписання договору йому необхідні спеціальні повноваження.

Отже, у переважній більшості випадків органи держави, укла­даючи міжнародні договори, діють через спеціально на це уповно­важених осіб. Для цього їм видаються особливі документи, що називаються повноваженнями. У повноваженнях засвідчується право на ведення переговорів, прийняття договору, установлення його автентичності, підписання або інші засоби вираження згоди на обов'язковість договору. Повноваження можуть видаватися не на всі стадії укладання договору, а, наприклад, тільки на ведення пере­говорів без права підписання договору. Повноваження на ведення переговорів самі по собі не дають права на підписання договору.

Повноваження повинні видаватися компетентними органами держави відповідно до її внутрішньодержавного права. Компетент­ний орган може бути зазначений у правилах процедури міжнародної конференції, на якій приймається договір. Так, у правилах процеду­ри Віденської конференції ООН з права договорів установлювалося, що повноваження представникам держав повинні бути видані гла­вою держави, главою уряду або міністром закордонних справ.

Міжнародна організація може бути представлена або особою, забезпеченою відповідними повноваженнями, або особою, яка відповідно до правил організації представляє її без необхідності пред'явлення повноважень. Представники держав при міжнародній організації або при одному з її органів можуть без повноважень при­ймати текст договору в цій організації або органі (ст. 7 Віденської конвенції 1986 року).

Повноваження повинні пред'являтися на початку переговорів. У них зазначаються: прізвище, ім'я і по батькові уповноваженого, а також його посада або ранг у тих випадках, коли це необхідно. Далі визначається те коло питань, щодо яких відповідна особа або делегація правочинні здійснювати ті чи інші дії (наприклад, вести тільки переговори або також підписати договір, брати участь у ро­боті конференцій і т.д.). Окреме повноваження на парафування не видається, оскільки воно передбачене повноваженнями на ведення переговорів. Найменування угоди або договору в повноваженнях має відповідати назвам актів, що вже узгоджені між сторонами.

У випадку коли делегація уповноважена вести переговори, а угоду має бути вироблено в ході переговорів, у повноваженнях зазна­чається: «.. .на ведення переговорів і підписання відповідної угоди, що буде вироблена в результаті цих переговорів».

У тих випадках коли підписання угоди супроводжується засте­реженням, воно має бути внесене в текст повноважень.

Якщо під час підписання того чи іншого міжнародного договору представником держави було зроблене відповідне застереження, то під час підписання документів про наступне продовження дії дано­го міжнародного договору в повноваження представника держави вписується те ж застереження, що було зроблене підчас підписання самого договору.

Коло осіб, які не потребують повноважень і вважаються таки­ми, що представляють свою державу ex officio, відповідно до ст. 7 Віденських конвенцій має розширене тлумачення. Так, до нього входять:

а) глави держав, глави урядів і міністри закордонних справ —
із метою вчинення всіх актів, що належать до укладання
договору;

б) глави дипломатичних представництв — із метою прийняття
тексту договору між державою, що акредитує, і державою,
при якій вони акредитовані;

в) представники, уповноважені державами представляти їх на
міжнародній конференції або в якій-небудь міжнародній
організації, або одному з її органів, — з метою прийняття
тексту договору на такій конференції, у такій організації
або в такому органі.

Отже, останні дві категорії осіб повинні мати повноваження на підписання договору. Проте у випадку особливої важливості глава уряду і міністр закордонних справ за домовленістю учасників дого­вору також можуть наділятися повноваженнями на підписання до­говору від імені держави. Прикладом може бути підписання главами урядів восьми соціалістичних держав Варшавського договору про дружбу, співробітництво і взаємну допомогу від 14 травня 1955 року. У той самий час багато важливих міжнародних угод, укладених у період Другої світової війни СРСР, США й Англією, підписувалися главами урядів цих держав без повноважень, ex officio. Такими є Тегеранські, Ялтинські і Потсдамські угоди. На їхню дійсність це ніяк не вплинуло.

Держави самі на власний розсуд визначають уповноважених і склад делегацій на переговорах. Як правило, повноваження нада­ються тільки своїм громадянам, але бувають і винятки. Так, у ноті від 27 серпня 1943 року Радянський уряд уповноважив американ­ського генерала Д. Ейзенхауера підписати від імені Радянського уря­ду умови капітуляції Італії. У свою чергу, радянський представник був уповноважений урядами США й Англії підписати від їхнього імені умови перемир'я з Болгарією, Угорщиною і Румунією.

При укладанні двосторонніх договорів учасники обмінюються повноваженнями (звичайно оригіналами), а при укладанні бага­тосторонніх договорів повноваження здаються в секретаріат кон­ференції або організації і ним перевіряються, або ж створюється спеціальний комітет з перевірки повноважень. Порядок перевірки й умови дійсності повноважень визначаються правилами процеду­ри конференцій. Комітет подає на затвердження конференції свою доповідь, у якій констатується дійсність (або недійсність) повнова­жень представників держав. Дійсність повноважень при укладанні двосторонніх договорів нерідко констатується в преамбулі таких міжнародних договорів.

При укладанні договору уповноважені повинні діяти точно на підставі й у межах своїх повноважень. Будь-який акт з укладання договору, зроблений особою, на те уповноваженою, або з порушенням повноважень, не породжує для держав ніяких правових наслідків, якщо тільки він надалі не буде підтверджений компетентним ор­ганом цієї держави. У невідкладних випадках можуть надаватися тимчасові повноваження, надіслані телеграмою, при цьому напри­кінці телеграми зазначається, що «справжні повноваження будуть надані додатково».

Від повноважень слід відрізняти інструкції уповноваженим. Інструкції визначають позицію делегації з обговорюваних питань. Це внутрішній документ делегації, і, звичайно, до відома інших учасників він офіційно не доводиться. Тому договір, укладений у порушення інструкцій, не втрачає своєї юридичної сили і зна­чення.

У ст. 47 Віденської конвенції про право міжнародних договорів про інструкції сказано: «Якщо правомочність представника на ви­раження згоди держави на обов'язковість для неї конкретного до­говору обумовлено спеціальним обмеженням, то на недотримання цим представником такого обмеження не можна посилатися як на підставу недійсності вираженої ним згоди, якщо тільки інші держа­ви, що брали участь у переговорах, не були сповіщені про обмеження до вираження представником такої згоди».

Вироблення узгодженого тексту договору є першою обо­в'язковою стадією в процесі укладання міжнародного договору. Основним методом підготування такого тексту є переговори між державами, що домовляються.

Сучасне міжнародне право встановлює певні принципи, яких
слід дотримуватися під час переговорів з укладання міжнародних
договорів, щоб ці переговори дали позитивні результати. До них
належать: "

— принцип рівноправністі сторін;

— неприпустимість дискримінації в запрошенні заінтересованих
учасників;

— неприпустимість диктату і втручання у внутрішні справи.
Якщо договір готується в обстановці нерівноправності, неповаги

суверенітету партнера у переговорах, а тим більше окупації його території, такий договір і за змістом неминуче матиме нерівно­правний характер. Держава вправі відмовитися від переговорів за таких умов.

Міжнародна практика виробила три основні форми підготовки узгодженого тексту міжнародного договору:

а) звичайні дипломатичні канали (при підготовці двосторонніх,

рідше багатосторонніх договорів);

б) міжнародні конференції;

в) міжнародні організації (при підготовці багатосторонніх до­
говорів).

Як правило, текст договору складається одним із цих способів. Але бувають випадки, коли той самий договір у процесі підготовки проходить усі три форми.

Звичайними дипломатичними каналами є постійні дипло­матичні представництва держав, що домовляються. Через них ведуться попередні переговори, обмін думками з основних пунктів проекту майбутнього договору. Вони здійснюються шляхом нотного листування й усних бесід із відповідними пам'ятними записками і меморандумами. Двосторонні переговори можуть вестися за допо­могою посилання спеціальних делегацій (місій).

Кожна сторона виставляє свої пропозиції, свій проект договору. У ході переговорів вони поступово, у результаті врахування взаєм­них інтересів погоджуються. З'являється єдиний узгоджений текст міжнародного договору. З проектом договору може виступити й одна сторона. У цьому випадку він може бути покладений, за згодою інших учасників, в основу обговорення. Але й у цьому випадку в ході переговорів відбувається процес узгодження воль їх учасників, народжується один узгоджений проект договору.

Підготовці проектів важливих міжнародних договорів часто передує так звана попередня домовленість з принципових питань майбутнього договору. Так, перед укладанням Гельсінського акта НБСЄ між його майбутніми учасниками в березні 1975 року було проведено консультації. Попередня домовленість може фіксувати­ся в спільних заявах і комюніке про результати переговорів. Іноді укладений договір містить зобов'язання сторін укласти на його основі якийсь інший договір. Відомі випадки, коли обмін думками про зміст важливого договору здійснюється шляхом обміну листами між главами урядів або держав.

Другою важливою формою переговорів з укладання міжна­родного договору є міжнародні конференції повноважних пред­ставників держав. Особливість цієї форми полягає в тому, що їй передує попередня організаційна підготовка, а процес укладання договору підпорядкований чітким правилам процедури, прийнятим на конференції.

Зазвичай міжнародними конференціями називаються форуми з укладання міжнародних договорів, у той час як наради з укладання двосторонніх договорів називаються просто переговорами.

Сучасна міжнародна практика виробила і таку форму міжнарод­них конференцій, як наради на вищому рівні держав і урядів заін-тересовних держав (наприклад, у рамках НБСЄ (нині ОБСЄ), зони Чорноморського економічного співробітництва (ЧЕС), СНД та ін.).

Усе більшого поширення в міжнародній практиці набуває розроб­ка текстів багатосторонніх договорів у міжнародних організаціях. Проекти таких договорів нерідко підготовлюються міжнародними органами, зокрема органами ООН. Так, проект договору про принци­пи діяльності держав у космічному просторі спочатку розроблявся юридичним підкомітетом Комітету ООН з космосу; Конвенція про ліквідацію усіх форм расової дискримінації, пакти про права люди­ни — Комісією з прав людини; угоди, що кодифікують міжнародне право, — Комісією з кодифікації і прогресивного розвитку міжна­родного права ООН. У Комісії міжнародного права був розроблений ряд проектів статей, які пізніше обговорювалися на міжнародних конференціях, скликаних ООН, і були прийняті як Міжнародні конвенції, серед них чотири Женевські конвенції 1958 року з питань морського права, Віденська конвенція 1961 року про дипломатичні зносини, Віденська конвенція 1963 року про консульські зносини, Віденська конвенція про право міжнародних договорів 1969 року, Конвенція ООН з морського права 1982 року й ін.

Значну роботу з підготовки міжнародних конвенцій у наш час проводять міжнародні спеціалізовані установи ООН. Особливо вели­ку кількість конвенцій підготувала і прийняла Міжнародна органі­зація праці (МОП) — більше 130 конвенцій. Серед них конвенції про заборону примусової праці, заборону дискримінації в галузі праці, про тривалість робочого часу і часу відпочинку, охорону праці під­літків та ін. Ряд конвенцій підготовлений з ініціативи Організації Об'єднаних Націй із питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО), Всесвітньої організації охорони здоров'я (ВООЗ), Міжнародної морської організації (ММО) та ін.

Прийняття тексту міжнародного договору виражається в особливій процедурі голосування, за допомогою якої уповноважені представники держав висловлюють свою згоду з формулюваннями тексту договору. Форма прийняття визначається як формою пере-

говорів, так і заздалегідь за згодою сторін, зафіксованій, наприклад, у правилах процедури міжнародної конференції.

Двосторонні угоди і договори з невеликою кількістю держав при­ймаються одностайно всіма державами, що беруть участь у пере­говорах. Так, наприклад, був прийнятий Договір про Антарктику на Вашингтонській конференції 1959 року, у якій брало участь 12 держав. У минулому принцип одностайності застосовувався в усіх випадках.

Пізніше у зв'язку з появою великої кількості держав тексти між­народних договорів на широких міжнародних конференціях стали прийматися більшістю в дві третини голосів, якщо правила про­цедури не передбачали іншого (ст. 9 Віденської конвенції).

Багато міжнародних конференцій, в яких брали участь майже всі держави світу, приймали договори двома третинами голосів. Так було на Женевській конференції 1958 року з морського права, Віденських конференціях 1961, 1963 і 1969 років з дипломатичного і консуль­ського права і права договорів. Але тоді рішення будь-якої більшості були не обов'язкові для меншості, що не була з ними згодною.

Останніми роками при прийнятті тексту договору був викорис­таний принцип консенсусу — прийняття тексту договору без голо­сування на підставі загальної згоди учасників форуму. Консенсус є більш конструктивним засобом досягнення угод з найскладніших питань міжнародного життя і, отже, більш надійно забезпечує ефективність їх здійснення і виконання.

Консенсус передбачає прийняття рішень усіма державами на підставі добровільних поступок, поваги суверенітету один одного, рівності і взаємного визнання інтересів сторін, крім диктату, тиску або прийняття рішень механічною більшістю голосів на конферен­ції. Загальновідомим є казус, що виник у 1982 році при прийнятті консенсусом Конвенції ООН з морського права, коли Мальта, що заперечувала проти окремих положень договору, заблокувала прийняття конвенції. Тільки довгі переговори і досягнення комп­ромісу розблокували процес прийняття цього договору шляхом консенсусу.

На конференціях прийняття тексту договору проходить, у свою чергу, декілька стадій: у відповідному комітеті, а потім на пленар­ному засіданні конференції. Кожна стаття, а іноді частина статті приймається окремо, і тільки наприкінці конференції приймається договір у цілому.

Правила процедури визначають і форму голосування. Зазви­чай воно проводиться підняттям рук або вставанням. У важливих випадках застосовується так зване поіменне голосування за алфа­вітом назви держав, що беруть участь у конференції, починаючи з держави, яка визначається головою за жеребом. Результати такого

голосування з окремої статті і за договором у цілому заносяться в протоколи конференції.

Прийняття тексту договору, складеного в міжнародній організа­ції, відбувається відповідно до правил голосування, застосовуваних у тому її органі, що приймає договір. Статути деяких міжнародних організацій прямо встановлюють процедуру прийняття розроблю­ваних ними договорів. Так, відповідно до ст. 19 Статуту МОП, конвенції про працю приймаються двома третинами голосів при­сутніх на конференції делегатів. Аналогічна процедура прийняття міжнародних конвенцій передбачена в статутах ЮНЕСКО (ст. IV), ВООЗ (ст. 19) та ін.

У статутах же інших міжнародних організацій нічого не гово­риться про прийняття текстів розроблюваних ними міжнародних договорів і про процедуру такого прийняття. Так, ні в Статуті ООН, ні в правилах процедури Генеральної Асамблеї та інших головних органів ООН немає правил про порядок прийняття текстів договорів, розроблених у цих органах. За сформованою в Генеральній Асамблеї ООН практики ці договори приймаються відповідно до процедури голосування, передбаченої для постанов з важливих питань, тобто більшістю у дві третини присутніх і тих, хто бере участь у голосу­ванні (ст. 18 Статуту Організації Об'єднаних Націй).

Текст міжнародного договору на Генеральній Асамблеї при­ймається шляхом голосування резолюції про схвалення, до якої додається текст прийнятого договору.

Після того як текст договору в результаті переговорів узгоджений і прийнятий, виникає необхідність якимось чином зафіксувати, що даний текст є остаточним і не підлягає змінам із боку уповноваже­них. Процедура, за допомогою якої прийнятий текст договору оголо­шується остаточним, називається встановленням автентичності тексту. Це особлива стадія в укладанні міжнародного договору, тому що будь-який уряд, перед тим як узяти на себе зобов'язання за договором, повинен точно знати, який же його остаточний тек­стуальний зміст.

Процедура встановлення автентичності тексту визначається або в самому тексті, або шляхом угоди між державами, що домовляються (ст, 10 Віденської конвенції 1969 року). Раніше ця стадія укладання міжнародного договору не виділялася окремо. Причина полягала в тому, що встановлення автентичності тексту за часом збігалося з підписанням договору. Проте в міру появи нових способів укладання міжнародних договорів, зокрема в окремих органах і в рамках між­народних організацій, стало очевидним, що підписання договору має більш важливу функцію, ніж просто встановлення автентичності його тексту. З іншого боку, з'явилися нові форми встановлення

автентичності тексту договору, не пов язані з підписанням його уповноваженими.

У наш час застосовуються такі форми встановлення автентич­ності тексту міжнародних договорів:

— парафування;

— внесенення тексту договору в заключний акт міжнародної конференції, на якій він був прийнятий;

— внесенення тексту договору в резолюцію міжнародної органі­зації;

— інша узгоджена процедура.

Крім того, якщо після прийняття тексту міжнародного договору має місце його підписання, у тому числі підписання ad referendum, то в цьому випадку основна функція підписання зливається з фун­кцією встановлення автентичності тексту. Інакше кажучи, у цьому випадку укладання договору немов минає стадію встановлення автентичності тексту.

Парафування — це встановлення автентичності тексту договору ініціалами уповноважених держав, що домовляються, на свідчення того, що даний узгоджений текст договору є остаточним. Парафу­вання може належати як до окремих статей договору, так і до всього договору в цілому. Оскільки парафування, по суті, не є підписанням (деякі вчені називають його попереднім підписанням), через те що не виражає згоди держави на обов'язковість для неї міжнародного до­говору, то спеціальних повноважень на парафування не потрібно.

Мета парафування більш вузька — бути доказом остаточного узгодження тексту міжнародного договору. Після парафування текст не може бути змінений навіть за згодою між уповноваженими. Парафування дозволяє уникнути можливих спорів і непорозумінь щодо формулювань положень договору, у цьому акті полягає його основне значення. Але парафування не заміняє підписання догово­ру, що є самостійною стадією укладання договору. Тому у випадку підписання міжнародного договору після його парафування датою, коли держава стає стороною, що підписала договір, є день підписан­ня, а не день парафування.

Зауважимо, що парафування переважно проводиться при укла­данні двосторонніх договорів.

Останніми роками часто застосовуються нові методи встанов­лення автентичності текстів договорів. Стосовно багатосторонніх договорів воно нерідко набирає форми резолюції якогось органу міжнародної організації або підписання тексту компетентним пред­ставником організації. Наприклад, у Міжнародній організації праці конвенції, прийняті конференцією МОП, підписуються головою і генеральним директором МОП (ст. 19 Статуту МОП). У цьому ви-

падку підпис має функцію посвідчення автентичності прийнятого тексту (державами ці конвенції не підписуються).

На міжнародних конференціях тексти прийнятих договорів часто вносяться в заключні акти конференцій як додатки, хоча і не завжди. Але в будь-якому випадку підписання заключного акта не означає підписання зазначених у ньому договорів, для цього по­трібний спеціальний підпис. Підписання заключного акта означає лише встановлення автентичності прийнятого конференцією тексту міжнародного договору.

Представники держав, що ведуть переговори, займаються вході їх тільки упорядкуванням тексту договору, прийняттям його і встановленням автентичності тексту. Всі ці дії належать тільки до цього процесу — процесу переговорів стосовно тексту договору. Тому ніякі дії, здійснені на цих стадіях, у тому числі і голоси, подані представниками за прийняття тексту договору в цілому, не можуть розглядатися як вираження згоди держав на обов'язковість для них самого договору. Така обов'язковість настає в результаті ви­словлення відповідної згоди держав. Вираження згоди держав на обов'язковість для них міжнародного договору є завершальною стадією його укладання.

Відповідно до ст. 11 Віденської конвенції 1969 року згода держа­ви на обов'язковість для неї договору може бути виражена:

— підписанням договору;

— обміном документами, що утворюють договір;

— ратифікацією договору, його прийняттям, затвердженням, приєднанням до нього або будь-яким іншим способом, про який умовилися.

Згода держави на обов'язковість для неї договору може належа­ти до частини договору, якщо це дозволено договором або якщо з цим згодні інші держави, що домовляються. Деякі договори перед­бачають таку можливість. Тоді допустимі часткова ратифікація, затвердження, приєднання і т.ін.

Що стосується підписання, то деякі юристи оспорюють можли­вість підписання тільки окремих частин договору. Віденська кон­венція 1969 року в ст. 17 не робить якихось застережень щодо цього. Крім того, ця стаття передбачає, що згода держави на обов'язковість для неї договору може бути альтернативною, якщо сам договір до­пускає вибір між альтернативними положеннями і якщо при ви­раженні згоди чітко зазначено, до якого з цих положень ця згода належить. Можливість альтернативної згоди зустрічається в деяких конвенціях МОП, у Загальному акті про мирне вирішення міжна­родних спорів, але ця практика не набула значного поширення.

Підписання є найважливішим засобом вираження згоди держави на обов'язковість для неї міжнародного договору. Як відзначав

Г.І.Тункін, донедавна підписання договору вважалося обов'язковою стадією його укладання. Проте останніми десятиліттями з'явилися договори, що цієї стадії не проходять. Наприклад, конвенції, при­йняті МОП, не підписуються представниками держав, а ратифіку­ються державами без підписання. Проте підписання залишається найважливішою стадією укладання договору, і, можливо, тому датою укладання договорів вважається день їх підписання.

Існуюча договірна практика свідчить про зростаючу тенденцію до того, що все більша кількість міжнародних договорів, особливо зі спеціальних питань, укладаються шляхом підписання. За даними угорського професора Харазті, 80% сучасних договорів не перед­бачають їх ратифікації. Тому можна вважати, що в тих випадках, коли в договорі немає вказівок про те, чи є підписання або ратифі­кація остаточною згодою на обов'язковість договору, слід вважати, що таким є підписання.

На Віденській конференції 1968 року презумпція ратифікації в цьому випадку була відхилена. Якщо ж договір підлягає ратифіка­ції або затвердженню, то підписання не закріплює згоди держави на обов'язковість для неї цього договору. Проте і в цьому випадку підписання викликає важливі юридичні наслідки, як-от:

1) надає право державі, що підписала договір, учинити ратифі­кацію, затвердження і т.д.;

2) ставить за обов'язок державі утриматися від дій, що позбавили б договір його об' єкта і мети, доти, поки держава не висловить чітко свого наміру не ставати учасницею цього договору.

Ще в 1926 році, в справі про Верхню Сілезію, Постійна палата міжнародного правосуддя визнала, що якщо договір підлягає рати­фікації, то зловживання державою, яка підписала договір, своїми правами протягом періоду, що передує ратифікації, може означати порушення його зобов'язань за договором.

У наш час обов'язок держав утримуватися після підписання до­говору від дій, що позбавили б договір його об'єкта і мети, знайшов підтвердження у Віденській конвенції про право міжнародних до­говорів 1969 року (ст. 18) і в договірній практиці.

Відповідно до ст. 12 Конвенції 1969 року згода держави на обов'язковість для неї договору виражається шляхом підписання договору представником держави, якщо:

а) договір передбачає, що підписання має таку силу;

б) іншим чином встановлена домовленість держав, які беруть
участь у переговорах, про те, що підписання повинно мати
таку силу;

в) намір держави надати підписанню такої сили випливає з пов-

новажень її представника або був виражений під час пере­говорів.

Якщо ж договір уже набрав чинності (або набуває внаслідок даного підписання), то з моменту підписання договору даною дер­жавою для неї набувають повної сили всі постанови цього договору. Підписання міжнародного договору може бути:

— остаточним;

— неостаточним;

— умовним (ad referendum).

Підписання ad referendum робиться представником за умови, що воно потребує подальшого затвердження урядом, або ратифікації, або прийняття компетентним органом держави. Проте підписання ad referendum є саме підписанням, хоча і не остаточним, і тому його потрібно відрізняти від парафування.

Головна різниця між підписанням ad referendum і парафуван­ням полягає в таких розбіжностях:

1) у той час як підписання ad referendum є засобом вираження згоди держави на обов'язковість для неї договору, парафуван­ня як загальне правило обмежується встановленням автентич­ності тексту договору і не може бути перетворене в остаточне підписання простим підтвердженням;

2) у той час як підтвердження підписання ad referendum має зворотну силу, тобто робить державу стороною, що підписала договір, із моменту підписання ad referendum, підписання, здійснене після парафування, зворотної сили не має;

3) розбіжності є і за формою: ad referendum не здійснюється
проставленням тільки ініціалів, як парафування. Тому на
підписання ad referendum також потрібні повноваження.

Підписання ad referendum, якщо воно підтверджується держа­вою, означає остаточне підписання договору з усіма юридичними наслідками, про які говорилося вище.

Підписання двосторонніх міжнародних договорів здійсню­ється на основі принципу альтерната (чергування). Відповідно до нього в екземплярі двостороннього договору, призначеного для даної держави, яка домовляється, найменування цієї держави, підписи її уповноважених, печатки, а також текст договору мовою даної держави розміщуються на першому місці. Для підписів пер­шим місцем вважається місце під текстом із лівого боку (у тексті арабською мовою — із правого) або ж, якщо підписи ставляться один під іншим, — верхнє місце. На примірнику договору, призначеного для другої сторони, підписи ставляться у зворотному порядку.

Альтернат є своєрідним вираженням принципу суверенної рів­ності всіх держав.

Під час підписання міжнародного багатостороннього договору найменування держав і підписи уповноважених ставляться один

під одним у порядку латинського, російського або іншого алфавіту (вибір алфавіту здійснюють самі учасники).

Місце підписання міжнародного договору визначається за уго­дою сторін. Міжнародний договір може підписуватися одночасно в одному місці всіма державами, що взяли участь у переговорах, але може бути відкритий для підписання до певного терміну в різних місцях. Форма різнотермінового підписання багатосторонніх до­говорів стає переважною в сучасній договірній практиці.

Багатосторонні договори все частіше у своїх заключних статтях передбачають їх відкриття для підписання протягом певного термі­ну. Так, у Віденській конвенції про право міжнародних договорів (ст. 8)говориться, що «дійсна конвенція відкрита для підписання... до ЗО листопада 1969 року у Федеральному міністерстві закордонних справ Австрійської Республіки, а після цієї дати і до ЗО квітня 1970 року — у центральних установах Організації Об'єднаних Націй у Нью-Йорку». У перший день, відкритий для підписання, 23 травня 1969 року, цю Конвенцію підписали лише близько третини держав, що брали участь в переговорах.

Якщо багатосторонній договір складений у декількох примір­никах і кожний має свого депозитарія, то для участі в договорі достатньо, щоб держава підписала будь-який із цих примірників.

Процес підписання міжнародного договору, навіть якщо він при­ймався на міжнародній конференції, не регулюється правилами її процедури. Це самостійна стадія укладання договору, що регулюєть­ся викладеними вище правилами міжнародного права і заключних статей самого договору, що підписується. Необхідно також відзна­чити, що підпис вважається дійсним, якщо уповноважений поставив його відповідно до своїх повноважень і якщо ці повноваження були дійсними. В іншому разі таке підписання недійсне.

Ратифікація (від лат. ratum facere — робити остаточним) — це схвалення тексту міжнародного договору вищим органом державної влади.

Поняття ратифікації має внутрішньодержавний і міжнародний аспекти.

У внутрішньодержавному аспекті ратифікація являє собою регульований національним правом процес затвердження міжна­родних договорів вищими органами держави (див. ст. 9 Конституції України).

Під ратифікацією в міжнародному аспекті розуміють акт ви­щих органів держави, який виражає остаточне схвалення договору і згоду на його обов'язковість. Саме в такому плані ратифікація визначається Віденськими конвенціями і тому іменується «між­народним актом» (ст. 44 Віденської конвенції 1969 року).

Ратифікація матеріально втілюється у двох різних актах:

а) міжнародному — шляхом прийняття ратифікаційної гра­
моти;

б) внутрішньодержавному — шляхом прийняття національного

нормативного акта (закону, указу і т.ін.). Ці акти відповідають двом функціям ратифікації: міжнародній

і внутрішньодержавній.

Слід пам'ятати, що ратифікація не є обов'язковою стадією укла­дання міжнародного договору. Законодавство кожної держави вста­новлює, які договори підлягають обов'язковій ратифікації і якому органу держави надане право здійснення ратифікації.

У Комісії міжнародного права положення ст. 12 початкового проекту статей про право договорів про те, що «у принципі між­народний договір потребує ратифікації», зазнало серйозної кри­тики більшості і не ввійшло в остаточний проект. Не дістало воно підтримки і на Віденській конференції з права договорів. Проте в тих випадках коли міжнародний договір підлягає ратифікації, ця стадія є дуже важливою в процесі укладання договору. Оскільки ратифікація дається вищими органами держави, вона є вищою і най­більш авторитетною формою вираження її згоди на обов'язковість міжнародного договору.

Відповідно до ст. 14 Віденських конвенцій: «Згода держави на обов'язковість для неї договору виражається ратифікацією, якщо:

a) договір передбачає, що така згода виражається ратифікацією;

b) іншим чином встановлено, що держави, які беруть участь у переговорах, домовилися про необхідність ратифікації;

c) представник держави підписав договір під умовою ратифіка-

ції; або

d) намір держави підписати договір за умови ратифікації ви­
пливає з повноважень її представника або був виражений під
час переговорів».

Узагальнюючи сучасну практику, Віденські конвенції поряд із ратифікацією як міжнародних актів, що виражають згоду держави на обов'язковість для неї договору, свідчать також про «прийняття» і «затвердження» (ст.ст. 2 і 11). На практиці ці терміни використо­вуються або як узагальнюючі поняття для всіх видів затвердження договору, або для позначення затвердження в спрощеній порівняно

з ратифікацією формі.

У Законі колишнього СРСР «Про порядок укладання, виконання і денонсації міжнародних договорів » у ст. 17 говорилося про затвер­дження (прийняття) міжнародних договорів СРСР, що не підляга­ють ратифікації. У такому ж значенні трактувалося це поняття в Законі України «Про міжнародні договори України» від 22 грудня 1993 року. Проте ст. 2 чинного Закону України «Про міжнародні

договори» від 29 червня 2004 року визначає, що «ратифікацію», «затвердження», «прийняття», «приєднання» необхідно тлумачити залежно від конкретного випадку, як одну з форм надання згоди України на обов'язковість для неї міжнародного договору. Більше того ч. 2 ст. 9 цього Закону містить інверсійний механізм ратифіка­ції. У ній зазначені міжнародні договори України, що підлягають обов'язковій ратифікації:

а) політичні (про дружбу, взаємну допомогу і співробітництво,
нейтралітет), територіальні і такі, що стосуються державних
кордонів, розмежування виключної (морської) економічної
зони і континентального шельфу України, мирні;

б) що стосуються прав, свобод та обов'язків людини і громадя­
нина;

в) загальноекономічні (про економічне та науково-технічне
співробітництво), з загальних фінансових питань, з питань
надання Україною позик і економічної допомоги іноземним
державам та міжнародним організаціям, а також про одержан­
ня Україною від іноземних держав і міжнародних фінансових
організацій позик, не передбачених Державним бюджетом
України;

г) про участь України у міждержавних союзах та інших між­
державних об'єднаннях (організаціях), системах колективної
безпеки;

ґ) про військову допомогу та направлення підрозділів Зброй­них Сил України до інших держав чи допуску підрозділів збройних сил іноземних держав на територію України, умови тимчасового перебування в Україні іноземних військових формувань;

д) що стосуються питань передачі історичних та культурних
цінностей Українського народу, а також об'єктів права дер­
жавної власності України;

є) виконання яких зумовлює зміну законів України або при­йняття нових законів України;

є) інші міжнародні договори, ратифікація яких передбачена міжнародним договором або законом України.

Слід зазначити, що необхідність збереження інституту ратифі­кації визначається не тільки юридичними, а й політичними мір­куваннями. Ратифікація дає можливість ще раз у більш спокійній обстановці обміркувати зміст міжнародного договору, проконтро­лювати дії своїх уповноважених, а також підготувати суспільну думку. Іноді додатковий аналіз підписаного договору призводить до відмови держави від його ратифікації. Відмова від ратифікації не вважається порушенням міжнародного права.

За згодою сторін міжнародний договір ратифікується або з усі­ма додатками, або без них, про що зазначається в ратифікаційній

грамоті.

Структурно ратифікаційна грамота складається з трьох

частин:

— вступна частина — у ній зазначаються дата ратифікації, її місце, орган, що здійснює ратифікацію, укладачі грамоти;

— основна частина — у ній міститься повний текст міжнарод­ного договору;

— заключна частина, яка, власне, і містить зобов'язання не­ухильно, у повному обсязі, чесно і сумлінно виконувати умови

договору. Набрання договором чинності залежить від декількох обста­вин. Міжнародний договір, що не підлягає ратифікації, набирає чинності відразу ж після його підписання. При укладанні дво­сторонніх договорів, що підлягають ратифікації, — результатом такої дії є підготування ратифікаційної грамоти, яку підписує глава парламенту за скрепою (підписом) міністра закордонних справ, — договір набирає чинності після обміну контрагентами ратифікаційними грамотами. При ратифікації багатостороннього міжнародного договору ратифікаційні грамоти здаються на збере­ження депозитарію.

Депозитарієм називається хранитель ратифікаційних грамот держав — учасниць багатостороннього договору. Ним може бути держава, на території якої відбувалися переговори чи підписання договору, або одна з держав — учасниць договору. Депозитарієм може бути одна чи кілька держав, а також міжнародна організація або головна виконавча посадова особа такої організації. Депозитарій договору може бути зазначений у самому договорі. До функцій депозитарію належать:

— прийняття і збереження оригіналу міжнародного договору, ратифікаційних грамот, документів про застереження;

— одержання будь-яких підписів під договором;

— інформування учасників договору про хід його ратифікації і про набрання ним чинності, якщо в договорі цей механізм передбачений;

— одержання і збереження актів, нотифікацій і повідомлень;

— виготовлення при необхідності копій договору, ратифікацій­них грамот, додатків до договору і т.д.

Приєднання до міжнародного договору є однією з форм ви­раження згоди держави на обов'язковість для неї міжнародного договору. Існує кілька тлумачень такого приєднання: деякі вчені вважають, що приєднання до міжнародного договору є приєднання держави до певної частини міжнародного договору; інші переко-

нані, що приєднання можливе лише до договору, що вже набрав чинності, тобто держава, що приєднується, була відсутня серед початкових учасників, які підписали договір; новітня договірна практика свідчить, що право на приєднання існує незалежно від набрання договором чинності.

Вступ (приветуплення) у міжнародний договір є однією з форм приєднання і на практиці є прийняттям усього договору. В договорі звичайно зазначається порядок приєднання і держави, що можуть приєднатися.

Будь-який з учасників договору має право на застереження.

Застереження — це одностороння заява держави, зроблена під час підписання, ратифікації, затвердження, прийняття договору, приєднання до нього, за допомогою якої вона бажає виключити або змінити юридичну дію певних положень договору в їх застосуванні до даної держави.

Юридичні наслідки застереження полягають у тому, що воно змінює положення договору у відносинах між державами й іншими учасниками договору, які зробили його. Застереження одного учас­ника договору не змінює положень договору для інших учасників у ставленні між ними. Заперечення проти застереження якогось учасника договору, висунуте іншим його учасником, перешкоджає вступу договору в силу між цими державами, якщо про це заявить держава, що заперечує.

Застереження зустрічаються тільки в багатосторонньому договорі. Право на застереження є суверенним правом кожної держави.

Віденська конвенція 1969 року передбачає перелік винятків, коли застереження може бути зроблено:

а) якщо договір прямо не забороняє застереження;

б) якщо міжнародний договір підлягає ратифікації, то застере-

ження, зроблене під час підписання, має бути відтворене в ратифікаційній грамоті;

в) якщо договір укладений між обмеженою кількістю учасників

або якщо з об'єкта і цілей міжнародного договору випливає, що він повинен застосовуватися між учасниками лише вцілому, то застереження до нього потребує прийняття всіма учасниками міжнародного договору, проте у випадках заперечення проти застереження деяких учасників воно не є перешкодою для участі в ньому держави, яка зробила застереження. У міжнародній практиці склалися підстави, що випливають із Ві­денських конвенцій, коли застереження не може бути зроблено:

— дане застереження прямо заборонено договором;

— застереження не входить до допустимих за договором;

— застереження несумісне з об'єктом і цілями договору.

Слід мати на увазі, що якщо договір не передбачає інше, застережен­ня може бути зняте державою, яка його зробила, у будь-який час.

Міжнародний договір підлягає реєстрації й опублікуванню. Для цього, відповідно до ст. 102 Статуту ООН, він направляється в Секретаріат ООН, що здійснює міжнародну реєстрацію договорів. Договори, не зареєстровані в ООН, не втрачають юридичної чиннос­ті, проте держава не вправі посилатися на них в органах системи ООН. Секретаріат ООН організує публікацію зареєстрованих дого­ворів. Неопубліковані міжнародні договори не визнаються органами міжнародного правосуддя, насамперед Міжнародним Судом ООН, і посилатися на них сторони в суперечці не вправі.

Дотримання міжнародних договорів базується на найдавні­шому принципі «Pacta sunt servanda» — договори повинні бути дотримані. Цей принцип у результаті його кількасотлітнього за­стосування, спочатку у сфері цивільного обігу, був сприйнятий на рівні міждержавних відносин і став одним з основних принципів сучасного міжнародного права. Стаття 26 Віденської конвенції 1969 року закріплює, що «кожен чинний договір обов'язковий для його учасників і повинен ними сумлінно виконуватися».

Таким чином, міжнародні договори повинні виконуватися: а) неухильно — тобто незважаючи на обставини зовнішнього або внутрішнього фактора. Сюди входять зобов'язання учасника

договору:

— виконувати його безвідмовно, при цьому він не вправі посила­тися на положення свого внутрішнього права як виправдання для невиконання ним договору (див. ст. 27 Віденської конвен­ції 1969 року);

— не відмовлятися в односторонньому порядку від виконання міжнародного договору або робити зміну (ревізію) міжнарод­ного договору;

— держава — учасниця договору не вправі укладати договори, що суперечать зобов'язанням, раніше прийнятим з інших договорів;

б) сумлінно — тобто виконувати договір точно стосовно його

об'єкта, мети, змісту, термінів, якості, місця виконання (див.

ст.ст. 18 і 26 Віденської конвенції 1969 року).

Крім того, слід враховувати, що розірвання дипломатичних або

консульських відносин між державами не може бути підставою для

звільнення від обов'язків міжнародного договору.

Застосування міжнародних договорів містить у собі такі по­няття:

а) зворотну силу міжнародних договорів;

б) територіальну сферу дії;

в) конкуренцію міжнародних договорів та інші питання.

Конвенція 1969 року встановила, що положення знову укладе­ного договору не мають зворотної сили й обов'язкові для кожного учасника відносно всієї його території, якщо не оговорено інше.

Але це, по-перше, не перешкоджає учасникам договору за вза­ємною згодою поширити дію договору на ті «дії або факти», що мали місце до набрання договором чинності.

По-друге, хоча територіальне застосування договору припускає поширення його дії на всю територію держави-учасниці, міжна­родному праву відомі договори, що належать до території, яка не є державною територією учасників (наприклад, договори про Антарк­тику, про відкрите море, про район морського дна, про космічний простір та ін.).

Дія договору в часі передбачає хронологічні межі його дії.

Зазвичай міжнародний договір діє:

а) до закінчення зазначеного в ньому терміну (звичайно договори

укладаються на досить тривалі терміни — десять чи двадцять років);

б) до настання певних подій, зазначених у договорі, досягнення

яких є метою договору. За терміном дії міжнародні договори розрізняють таким чином:

1. Міжнародний договір, укладений на певний строк (строко­
вий міжнародний договір):

а) умовно-визначений договір, тобто договір, укладений на пев­
ний строк, — у договорі встановлюється термін його дії. Проте
тут одночасно є специфіка: якщо після закінчення терміну
такого міжнародного договору сторони не зроблять ніяких
заяв, то договір продовжує діяти. До таких договорів нале­
жать, наприклад, двосторонні договори України з Грузією,
України з Литвою про правову допомогу і правові відносини у
цивільних і кримінальних справах, укладені на п'ятирічний
термін у 1995 році;

б) міжнародний договір із невизначеним терміном, тобто договір,
у якому строк його дії не зазначений і який діє доти, поки одна
зі сторін не заявить про його денонсацію.

2. Безстроковий міжнародний договір, що внаслідок свого характеру не може мати певного терміну (наприклад, договір про мир).

3. Особливі за строками міжнародні договори, тобто такі до­говори, у яких спочатку термін їх дії не встановлюється із зазначенням того, що такий строк буде встановлений у май­бутньому.

До закінчення строку дії договір може бути продовжений (про­лонгований).

Продовження (пролонгація) міжнародного договору являє собою механізм продовження терміну дії міжнародного договору, що базується на домовленості його учасників або закладається в сам текст міжнародного договору. Продовження терміну дії дого­вору відбувається автоматично (на 5-10 років, якщо не зазначено в самому договорі) — автоматична пролонгація; або за допомогою підписання додаткового протоколу до міжнародного договору (за відсутності заперечень учасників договору).

Віденські конвенції передбачають підстави припинення дії міжнародного договору:

1. До прямих підстав належать ті обставини, коли є згода всіх учасників або вимога однієї зі сторін; у цьому випадку дія договору припиняється в цілому із зазначенням причин (на­приклад, Варшавський договір 1949 року).

2. До непрямих належать обставини, коли зацікавлена сторона здійснює своє право вважати договір таким, що втратив дію.

Спільними підставами припинення дії договору є:

— згода сторін для заміни міжнародного договору на новий до­говір;

— закінчення терміну дії міжнародного договору;

— припинення дії міжнародного договору у зв'язку з досягнен­ням цілей, поставлених у договорі;

— денонсація міжнародного договору;

— припинення існування одного із суб'єктів міжнародного до­говору;

— неможливість виконання договору;

— застереження про обставини, що змінилися, — так звані ре­гулятивні умови (наприклад, міжнародний договір був роз­рахований на мирний час, але почалася війна);

— невиконання договору однією зі сторін.

До умов недійсності договору відносять абсолютну недійсність (незначність) договору і відносну недійсність (оспорювання) до­говору.

Абсолютна недійсність договору не залежить від волі держав-учасниць, від того, оголосили вони його недійсним чи ні. Такий до­говір від самого початку його укладання (ad initio) є недійсним.

Віденська конвенція 1969 року визначає підстави, що дозволя­ють вважати договір недійсним:

1) якщо укладання договору стало результатом погрози силою або її застосування в порушення принципів міжнародного права;

2) якщо в момент укладання договір суперечив основним прин­ципам міжнародного права.

У Віденській конвенції також зазначаються такі підстави, на які може посилатися сторона, що оспорює дійсність договору:

1) якщо держава уклала договір під впливом облудних дій іншої

держави, що брала участь у переговорах (ст. 49);

2) якщо згода держави на обов'язковість для неї договору була ви-

ражена в результаті прямого або непрямого підкупу її представ­ника іншою державою, що брала участь в переговорах (ст. 50);

3) якщо згода держави на обов'язковість для неї договору була виражена в результаті примусу її представника діями або по­грозами, спрямованими проти нього (ст. 51);

4) якщо під час підписання договору була допущена помилка, яка

стосується факту або ситуації, що за припущенням держави, яка заявила, існували при укладанні договору і являли собою суттєву основу для її згоди на обов'язковість для неї договору (ст. 48);

5) якщо було допущене порушення положення внутрішнього пра-

ва, що стосується компетенції укладати договори, за умови, що порушення було явним, об'єктивно очевидним для будь-якої держави (ст. 46).

Перегляд (ревізія) договору може бути зроблений не інакше, ніж за згодою всіх його учасників з метою пристосування договору до нових обставин або поліпшення договірних умов. Ревізія може бути зроблена як у рамках колишнього терміну дії договору, так і з установленням нового. Наприклад, у Договорі про Антарктику 1959 року було зазначено, що через ЗО років сторони можуть порушити питання про перегляд договору.

Денонсація — це правомірне припинення дії міжнародного договору на умовах, передбачених у самому договорі. Приблизне формулювання механізму денонсації, що закріплюється в договорі, може бути приблизно таким: «Цей договір буде діяти протягом де­сяти років із моменту набрання чинності. Договір буде залишатися чинним на наступні п'ятилітні періоди, якщо одна з Договірних Сто­рін не менще ніж за шість місяців до закінчення чергового терміну не повідомить іншій Договірній Стороні про свій намір його денон­сувати». На практиці бажання денонсувати договір виражається у вигляді заяви однієї зі сторін про припинення дії міжнародного договору відповідно до умов, передбачених самим договором. Слід мати на увазі, що денонсація може бути оскаржена. Характерними ознаками денонсації є:

— суворо визначений порядок, закріплений у договорі;

— своєчасне, встановлене договором попередження;

— хронологічні рамки (термін), у межах яких одна зі сторін може заявити попередження;

— зазначення терміну після зробленого попередження, коли
договір припинить свою дію.

Міжнародному праву відомо анулювання міжнародного до­говору. Анулюванням називається оголошення однією зі сторін про свою відмову виконувати укладений нею договір. Як правило, така одностороння відмова міжнародним правом не допускається, вважається дією неправомірною. Проте якщо друга сторона в до­говорі зумисно і систематично порушує договір, не виконує своїх обов'язків за договором, він може бути анульований. У такому ви­падку, при належному мотивуванні та обґрунтуванні, анулювання не буде вважатися протиправним.

Тлумачення договору — це встановлення справжнього смислу й змісту договору на підставі з'ясування дійсної узгодженої волі і намірів сторін у момент укладання договору, що дається або самими сторонами, або уповноваженими ними на те органами й особами з метою найбільш повного і точного виконання умов договору.

У міжнародній практиці застосовуються два види тлумачення договорів:

— офіційне (юридично обов'язкове для сторін);

— доктринальне (для учасників договору не має обов'язкового значення).

Доктринальне тлумачення можуть давати авторитетні вчені, дипломати, державні діячі, висловлюючи свою особисту думку з якого-небудь питання.

Офіційне тлумачення поділяється на:

1) автентичне — яке дається учасникам договору та обов'язкове

для них як результат взаємної згоди сторін;

2) судове (казуальне) — яке дається на прохання сторін судови-

ми або арбітражними органами. Воно обов'язкове тільки для учасників договору і тільки в даній суперечці, на розгляд якої сторони дали згоду. Відомі й інші способи тлумачення договорів: граматичне, логіч­не, систематичне й історичне.

9.5. Законодавство України про міжнародні договори

До національного законодавства України про міжнародні дого­вори належать такі нормативно-правові акти:

— Конституція України від 28 червня 1996 року;

— Закон України від 29 червня 2004 року «Про міжнародні до­говори»;

— Постанова Кабінету Міністрів України від 17 червня 1994 р. № 422 «Про затвердження Положення про порядок укладан­ня, виконання і денонсації міжнародних договорів України міжвідомчого характеру» та ін.

Прийняття Конституції України 1996 року стало важливою соціально-політичною подією, що мала не тільки внутрішньодер­жавний, але і міжнародний аспект.

Одним із суттєвих аргументів, що підтверджують такий між­народний аспект, стала конституційна регламентація міжна­родних договорів України, що визначає її правову поведінку на міжнародній арені.

У ст. 9 Конституції України закріплено, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких дана Верховною Радою Укра­їни, є частиною національного законодавства України.

Тут міститься положення про те, що укладання міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе тільки після внесення відповідних змін до Конституції України.

Якщо ці положення можна назвати статутарними, то інші статті Конституції України містять у собі положення, які швидше за все мають процесуальний характер. Так, ст. 26 Конституції містить вказівку на те, що права, свободи, а також обов'язки іноземців і апатридів, що перебувають в Україні на законних підставах, мо­жуть бути обмежені міжнародними договорами України; ст. 85 Конституції закріплює повноваження Верховної Ради України на надання законом згоди на обов'язковість міжнародних договорів України і денонсацію міжнародних договорів України; у ст. 106 Конституції закріплені права Президента України на ведення пе­реговорів і укладання міжнародних договорів України. Нарешті, у ст. 151 Конституції України закріплені права Конституційного Суду України на надання висновку про відповідність Конституції України чинних міжнародних договорів України або тих міжнарод­них договорів, що вносяться у Верховну Раду України для надання згоди на їх обов'язковість.

Слід зазначити, що, виходячи з конституційних положень, між­народні договори однозначно є частиною національного законодав­ства України. Це випливало ще із Закону України від 10 грудня 1991 року «Про дію міжнародних договорів на території України», відпо­відно до якого укладені і належним чином ратифіковані Україною міжнародні договори складають невід'ємну частину національного законодавства України і застосовуються в порядку, передбаченому для норм національного законодавства.

Проте з зазначених положень не можна зробити висновок про те, чи мають норми міжнародного договору (тобто, по суті, норми між-

народного права) пріоритет стосовно норм національного законодав­ства. Закладений у Конституції і Законі механізм їх імплементації (трансформація у формі прямої рецепції) включає їх у національне законодавство та нівелює їх пріоритетність.

Нагадаємо, що в чинному законодавстві України міститься ін­ший механізм імплементації. Наприклад, у Законі України «Про внесення змін і доповнень у Закон України «Про плату за землю» від 19 вересня 1996 року та інших закріплене положення про те, що якщо міжнародним договором України встановлені інші правила, ніж визначені цим Законом, то застосовуються правила міжнарод­ного договору.

У профільному Законі України від 29 червня 2004 року «Про між­народні договори України» одночасно містяться обидва механізми імплементації. У його ст. 19 закріплено, що:

— чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною націо­нального законодавства і застосовуються у порядку, перед­баченому для норм національного законодавства;

— якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору.

Таким чином, виникає колізія, що потребує роз'яснення Консти­туційного Суду України. Необхідно вирішити питання про допусти­мість пріоритету міжнародного договору над внутрішньодержавним (національним) законом або про допустимість пріоритету норм міжнародного права над нормою внутрішньодержавного права.

До блоку національного законодавства, що регламентує порядок укладання, виконання і денонсації міжнародних договорів України, входить Закон України «Про міжнародні договори України», при­йнятий Верховною Радою України 29 червня 2004 року. Саме в цьо­му законодавчому акті порівняно з іншими нормативно-правовими актами докладно розроблені і закріплені положення профільного характеру, що характеризують сприйняття Україною норм права міжнародних договорів, а також національні особливості такого

сприйняття.

Відповідно до Преамбули, Закон України від 29 червня 2004 року «Про міжнародні договори» встановлює порядок укладення, вико­нання та припинення дії міжнародних договорів України з метою належного забезпечення національних інтересів, здійснення цілей, завдань і принципів зовнішньої політики України, закріплених у Конституції України та законодавстві України. Він застосовується до всіх міжнародних договорів України, регульованих нормами

міжнародного права і укладе

Развернуть

Открыть в широком формате