Способи набуття громадянства

— змішана система набуття громадянства.

Філіація (від лат. filius — син) — набуття громадянства за наро­дженням. У порядку філіації громадянство набувається на підставі двох принципів:

— громадянство за принципом «права ґрунту» (jus soli)озна­чає, що дитина стає громадянином тієї держави, на території якої вона народилася. При цьому громадянство його батьків не має значення. Принцип «права ґрунту», який ще назива­ють територіальним принципом, застосовується в основному в країнах Латинської Америки (закріплений у законодавстві 14 держав цього регіону), у тому числі й в Аргентині. Тому, наприклад, дитина, яка народилася від громадян України в Аргентині, нарівні з українським громадянством одержить і аргентинське громадянство (у такий спосіб виникає подвій­не громадянство), у той час як дитина, яка народилася від громадян Аргентини за кордоном, тобто за межами території Аргентини, визнається іноземцем. Водночас слід враховувати, що принцип «права ґрунту» у чистому вигляді не застосову­ється ніде;

— громадянство за принципом «права крові» (jus sangvinium) — тут дитина набуває громадянства батьків незалежно від місця народження. Існує дві концепції «права крові». Перша з них заснована на принципі «єдності сім'ї», тобто на верховенстві в родині чоловіка. її значення полягає в тому, що при розрізненні громадянства батьків дитина наслідує громадянство батька, і лише позашлюбна дитина набуває громадянства матері. Друга концепція заснована на рівноправності батьків, і відповідно до неї дитина при різному громадянстві батьків одержує грома­дянство батька або матері.

В Україні діє принцип « права крові». На підставі статті 7 Закону України «Про громадянство України» від 18 січня 2001 року дитина, батьки якої до моменту її народження перебували в громадянстві України, є громадянином України незалежно від того, народилася вона на території України чи поза її межами.

Проте при реалізації принципу крові можуть виникнути певні складності, що по-різному вирішуються в законодавстві про гро­мадянство різних держав. Зокрема, це належить до випадків, коли батьки дитини є громадянами різних держав. В Україні ця проблема вирішується на підставі положень статті 7 згаданого Закону. Особа, яка має право на набуття громадянства України за народженням, є громадянином України з моменту народження.

Причому Закон України « Про громадянство України » від 18 січня 2001 року містить низку положень, які передбачають різні модифі­кації цього принципу. Так:

^- особа, яка народилася на території України від осіб без грома­дянства, які на законних підставах проживають на території України, є громадянином України;

— особа, яка народилася за межами України від осіб без грома­дянства, які постійно на законних підставах проживають на території України, і не набула за народженням громадянства іншої держави, є громадянином України;

— особа, яка народилася на території України від іноземців, які постійно на законних підставах проживають на території України, і не набула за народженням громадянства жодного з батьків, є громадянином України;

— особа, яка народилася на території України, одному з батьків якої надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, і не набула за народженням громадянства жодного з батьків або набула за народженням громадянство того з батьків, якому надано статусу біженця в Україні чи притулок в Україні, є громадянином України;

— особа, яка народилася на території України від іноземця і особи без громадянства, які постійно на законних підставах проживають на території України, і не набула за народженням громадянства того з батьків, який є іноземцем, є громадяни­ном України;

— новонароджена дитина, знайдена на території України, обоє з батьків якої невідомі (знайда), є громадянином України (стаття 7 Закону України від 18 січня 2001 року).

Стосовно останньої підстави слід зазначити, що в разі відсутності відомостей про батьків знайдена на території нашої держави дитина (наприклад, знайда) буде зареєстрована як громадянин України. Крім того, законодавець у статті 15 Закону використовував форму­лювання «яка перебуває на території України» замість «народжена на території України», що цілком відповідає положенням статті 2 Конвенції «Про скорочення безгромадянства» від ЗО серпня 1961 року, яка встановила, що «знайда, який перебуває на території держави, що домовляється, оскільки його місце народження не встановлено, вважається народженим на цій території від батьків, які мають громадянство цієї держави». У розвиток цих положень стаття 3 даної Конвенції регламентує випадки народження дитини на морському або повітряному транспорті за межами певної держа­ви, коли визначення громадянства вважається дуже важким: «на­родження на судні або на повітряному кораблі вважається таким, що має місце на території тієї держави, під прапором якої це судно плаває, або на території тієї держави, у якій цей повітряний кора­бель зареєстрований...»

Набуття громадянства у зв'язку з народженням слід відрізняти від визначення належності до громадянства. Належність до гро­мадянства визначається законом шляхом установлення кола осіб, які вважаються (які є) громадянами даної держави або такими, що визнаються її громадянами.

У законах про громадянство багатьох держав, у тому числі й держав СНД, норми про належність до громадянства даної держави тісно взаємопов'язані з нормами про набуття громадянства.

Наприклад, набуття громадянства у зв'язку з народженням, по суті, не відрізняється від визнання дитини громадянином держа­ви, тобто належним до громадянства. Визнання новонародженого громадянином відбувається автоматично (шляхом запису в книзі актів громадянського стану за наявності в дитини «права крові» або «права ґрунту»). Але, по-перше, таке визнання відбувається щодня й щогодинно і не обумовлене вступом у силу закону про громадянство. Належність же до громадянства певного кола осіб (усі постійно проживаючі в країні і деякі категорії проживаючих за кордоном) установлюється саме на дату набрання чинності законом про громадянство. По-друге, вирішення питання про громадянство дитини не є безумовним: воно залежить від громадянства батьків («принцип крові»), їхньої взаємної згоди на громадянство дітей, а також від місця народження дитини («принцип ґрунту») і т.п. У цілому, це досить велика група норм, що склалася в особливий вид (спосіб) набуття громадянства, в особливий субінститут. Тому визнання громадянства або належність до громадянства у зв'язку з народженням можна і практично зручніше розглядати не серед спо­собів набуття громадянства, а серед категорій осіб, які належать до громадянства, при цьому не зазначаючи дітей, зупиняючись тільки на генетичних зв'язках (нащадки громадян).

Іншим прикладом взаємозв'язку названих субінститутів є ви­знання громадянства країни або права на його набуття за особами, які перебувають за кордоном, особливо — не з їх волі або за згодою держави (депортовані, працюючі за наймом до набрання законом чинності і т.п.).

Визначаючи належність до громадянства, закони більшості держав, у тому числі й держав СНД, передбачають лише загальні умови, застосовувані до всіх постійно проживаючих на території держави або до частини населення, а також до осіб, які перебувають за кордоном, але мають стійкий зв'язок із даною державою.

Відповідно до положень статті 3 Закону України від 18 січня 2001 року, що визначають приналежність до громадянства України, громадянами України є:

1) усі громадяни колишнього СРСР, які на момент проголо­шення незалежності України (24 серпня 1991 року) постійно проживали на території України;

2) особи, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релі-

гійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних чи інших ознак, які на момент набрання чинності Законом Укра­їни «Про громадянство України» (13 листопада 1991 року) проживали в Україні і не були громадянами інших держав;

3) особи, які прибули в Україну на постійне проживання після

13 листопада 1991 року і яким у паспорті громадянина ко­лишнього СРСР зразка 1974 року органами внутрішніх справ України внесено запис «громадянин України», а також діти таких осіб, які прибули разом з батьками в Україну, якщо на момент прибуття в Україну вони не досягли повноліття;

4) особи, які набули громадянства України відповідно до законів

України та міжнародних договорів України. Особи, зазначені у пункті 1 частини першої цієї статті, є громадя­нами України з 24 серпня 1991 року, зазначені у пункті 2 — з 13 ли­стопада 1991 року, а у пункті 3 — з моменту внесення відмітки про

громадянство України.

Натуралізація (укорінення) — це надання громадянства іноземцю за його заявою. її смисл полягає в тому, що будь-який іноземний громадянин за умови відмови від іноземного громадян­ства або апатрид можуть одержати громадянство даної держави. У міжнародній практиці склалися умови, відповідно до яких звичайно натуралізація може мати місце після більш-менш три­валого проживання іноземця на території даної держави.

Слід мати на увазі, що кожна держава самостійно встановлює умови одержання громадянства. Вони звичайно стосуються пев­ного терміну проживання в даній державі, знання і поваги її мови, законів і т.п. Наприклад, відповідно до параграфа 1427 Титулу 8 Зводу законів США особу може бути натуралізовано, якщо заявник прожив на території США не менше п' яти років після одержання за­конного дозволу на проживання в США, мешкав не менше 6 місяців у штаті, де подав заяву про натуралізацію, і «є особою, що володіє високими моральними якостями, відданою Конституції Сполучених Штатів і доброзичливо настроєною стосовно до діючого порядку і процвітання Сполучених Штатів».

Відповідно до статті 19 Закону Російської Федерації «Про грома­дянство РФ » у редакції від 17 червня 1993 року дієздатна особа, яка досягла 18-літнього віку і не перебуває в громадянстві Російської Федерації, може клопотати про одержання громадянства Російської

федерації, незалежно від походження, соціального стану, расової і національної належності, статі, освіти, мови, ставлення до релігії, політичних і інших переконань. Звичайною умовою одержання гро­мадянства Російської Федерації є постійне проживання на території Російської Федерації: для іноземних громадян і осіб без громадян­ства — усього п'ять років або три роки безперервно безпосередньо перед звертанням із клопотанням; для біженців, визнаних такими законом Російської Федерації, договором Російської Федерації, зазначені терміни скорочуються вдвічі. Термін проживання на те­риторії Російської Федерації вважається безперервним, якщо особа виїжджала за межі Російської Федерації на навчання або лікування не більш ніж на три місяці. Обставинами, що полегшують одержання громадянства Російської Федерації, тобто такими, що дають право на скорочення аж до зняття зазначених вимог, є: а) перебування в громадянстві колишнього СРСР у минулому; б) усиновлення дити­ни, яка є громадянином Російської Федерації; в) наявність високих досягнень у галузі науки, техніки, культури, а також володіння професією або кваліфікацією, що становлять інтерес для Російської Федерації; г) наявність заслуг перед народами, об'єднаннями в Ро­сійській Федерації, у відродженні Російської Федерації, у здійсненні загальнолюдських ідеалів і цінностей; д) одержання прибутку на території Російської Федерації; є) перебування в минулому особи або хоча б одного з її родичів по прямій висхідній лінії в російському громадянстві (підданстві) за народженням.

В Україні, відповідно до статті 9 Закону «Про громадянство України», іноземні громадяни або особи без громадянства можуть за їх клопотаннями одержати громадянство України.

Умовами одержання громадянства України є:

1) визнання і дотримання Конституції України та законів Укра­їни;

2) зобов'язання припинити іноземне громадянство або непере-бування в іноземному громадянстві (для осіб, які були гро­мадянами держав, міжнародні договори України, за якими дозволяють особам звертатися для набуття громадянства України за умови, якщо доведуть, що вони не є громадянами іншої договірної сторони).

Особи, які є іноземцями, мають взяти зобов'язання припинити іноземне громадянство і подати документ про це, виданий уповно­важеними органами відповідної держави, до органу, що прийняв документи про одержання ними громадянства України, протягом року з моменту одержання ними громадянства України.

Якщо особа, маючи всі передбачені законодавством цієї держа­ви підстави для отримання такого документа, з незалежних від

неї причин не може його отримати або їй надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, вона подає декларацію про відмову від іноземного громадянства. Це правило не поширюється на осіб, які є громадянами держав, міжнародні договори України з якими дозволяють особам звертатися для набуття громадянства України за умови, якщо вони доведуть, що не є громадянами іншої договірної сторони.

Зобов'язання припинити іноземне громадянство не вимагається від іноземців, які є громадянами держав, законодавство яких перед­бачає автоматичне припинення особами громадянства цих держав одночасно з набуттям громадянства іншої держави або міжнародні договори України, за якими передбачають припинення особами гро­мадянства цих держав одночасно з набуттям громадянства України, а також осіб, яким надано статусу біженця в Україні чи притулок в Україні, та осіб без громадянства;

3) безперервне проживання на законних підставах на території
України протягом останніх п'яти років.

Ця умова не поширюється на особу, яка перебуває у шлюбі з гро­мадянином України терміном понад два роки та постійно проживає в Україні на законних підставах, і на особу, яка постійно проживає в Україні на законних підставах та перебувала з громадянином України понад два роки у шлюбі, який припинився внаслідок його смерті.

Для осіб, яким надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, термін безперервного проживання на законних підставах на території України встановлюється на три роки з моменту надан­ня їм статусу біженця в Україні чи притулку в Україні, а для осіб, які в'їхали в Україну особами без громадянства, — на три роки з моменту одержання дозволу на проживання в Україні;

4) отримання дозволу на постійне проживання в Україні.

Ця умова не поширюється на осіб, які мають у паспорті грома­дянина колишнього СРСР зразка 1974 року відмітку про постійну або тимчасову прописку на території України, а також на осіб, яким надано статусу біженця в Україні або притулок в Україні;

5) володіння державною мовою або її розуміння в обсязі, достат­
ньому для спілкування.

Ця умова не поширюється на осіб, які мають певні фізичні вади (сліпі, глухі, німі);

6) наявність законних джерел існування.

Ця умова не поширюється на осіб, яким надано статусу біженця в Україні або притулок в Україні.

Положення, передбачені пунктами 3-6 ч. 2 статті 9 Закону «Про громадянство України», не поширюються на осіб, які мають визнач -

ні заслуги перед Україною, і на осіб, одержання якими громадянства України становить державний інтерес для України.

Одержання громадянства України дітьми, які проживають в Україні, один з батьків яких, опікун чи піклувальник має дозвіл на постійне проживання в Україні, здійснюється без урахування умов, передбачених пунктами 1, 3-6 ч. 2 статті 9 зазначеного Закону.

До громадянства України не приймаються особи, які:

1) вчинили злочин проти людства чи здійснювали геноцид;

2) засуджені в Україні до позбавлення волі за вчинення тяжкого

злочину (до погашення або зняття судимості);

3) вчинили на території іншої держави діяння, яке визнано за­
конодавством України тяжким злочином.

У практиці натуралізації розрізняють сімейний і позасімейний порядок набуття громадянства. Під позасімейним порядком ро­зуміють ординарний (звичайний) порядок набуття громадянства. Сімейний порядок регулює набуття громадянства при одруженні або усиновленні.

Найчастіше тут мова йшла про зміну громадянства жінки, яка одружилася, причому, нерідко така зміна носила автоматичний ха­рактер. Конвенція про громадянство одруженої жінки від 20 лютого 1957 року в статті 1 визначила, що уряди держав, які її підписали, вживуть заходів щодо того, щоб одруження жінки або розірвання шлюбу не відбивалися «автоматично на громадянстві дружини». Водночас «одружена іноземка... має право набути за своїм про­ханням громадянства свого чоловіка». Українське законодавство фактично поширило це право на будь-кого з подружжя (чоловіка або дружину), що бере шлюб із громадянином України.

Стосовно набуття громадянства усиновленим українське законо­давство прийняло положення, узвичаєне в міжнародній практиці. Зокрема, статті 11, 12, 15 Закону України від 18 січня 2001 року встановлюють, що дитина, яка є іноземцем або особою без громадян­ства і яку усиновляють громадяни України або подружжя, один з якого є громадянином України, а другий — особою без громадянства, стає громадянином України з моменту набрання чинності рішен­ням про усиновлення незалежно від того, проживає вона постійно в Україні чи за кордоном.

Дитина, яка є особою без громадянства або іноземцем і яку уси­новляє подружжя, один з якого є громадянином України, а дру­гий — іноземцем, стає громадянином України з моменту набрання чинності рішення про усиновлення незалежно від того, проживає вона постійно в Україні чи за кордоном (стаття 11).

Згідно зі статтею 12 вищезгаданого Закону, дитина, яка є іно­земцем або особою без громадянства і над якою встановлено опіку чи

піклування громадян України або осіб, одна з яких є громадянином України, а друга — особою без громадянства, стає громадянином України з моменту прийняття рішення про встановлення опіки чи

піклування.

Дитина, яка проживає на території України та є особою без гро­мадянства або іноземцем, над якою встановлено опікуни піклування осіб, одна з яких є громадянином України, а друга — іноземцем, стає громадянином України з моменту прийняття рішення про встановлення опіки чи піклування, якщо вона у зв'язку з встанов­ленням опіки чи піклування не набуває громадянства опікуна чи піклувальника, який є іноземцем.

Дитина, яка є іноземцем або особою без громадянства і ви­ховується в державному дитячому закладі України, що відносно неї виконує обов'язки опікуна чи піклувальника, або в дитячому будинку сімейного типу, якщо хоча б один з батьків-вихователів є громадянином України, стає громадянином України з моменту влаштування в такий заклад, за умов, якщо її батьки померли, по­збавлені батьківських прав, визнані безвісно відсутніми чи недіє­здатними або оголошені померлими.

У разі встановлення батьківства дитини, мати якої є іноземкою або особою без громадянства, а батьком визнається громадянин України, дитина незалежно від місця її народження та місця по­стійного проживання стає громадянином України.

Датою набуття громадянства України у випадку, передбаченому цією статтею, є дата народження дитини або дата набуття грома­дянства України батьком, якщо він набув його після народження дитини (стаття 15).

Набуття громадянства України дітьми віком від 15 до 18 років може відбуватися лише за їхньою згодою.

Відновлення в громадянстві може відбуватися двома шляхами: за допомогою реінтеграції або репатріації.

Реінтеграція — це відновлення в громадянстві у випадку його втрати або попереднього виходу з громадянства. Відповідно до статті 10 Закону України від 18 січня 2001 року особа, яка після припи­нення громадянства України не набула іноземного громадянства і подала заяву про поновлення у громадянстві України, реєструється громадянином України незалежно від того, проживає вона постійно в Україні чи за кордоном, за відсутності обставин, передбачених законодавством України.

Особа, яка після припинення громадянства України набула іноземного громадянства, повернулася в Україну на постійне про­живання, подала заяву про поновлення у громадянстві України, за відсутності підстав, передбачених законодавством, реєструється

громадянином України. Особа бере зобов'язання припинити інозем­не громадянство і подати документ про це, виданий уповноваженим органом відповідної держави, до органу, що прийняв документи про поновлення її у громадянстві України, протягом року з моменту по­новлення її у громадянстві України. Якщо особа, маючи всі перед­бачені законодавством цієї держави підстави для отримання такого документа, з незалежних від неї причин не може його отримати або їй надано статусу біженця в Україні чи притулок в Україні, вона подає декларацію про відмову від іноземного громадянства.

Особа, яка є громадянином держави, міжнародний договір Укра­їни з якою дозволяє особі звертатися для набуття громадянства України, за умови, якщо вона доведе, що не є громадянином іншої договірної сторони, може подати заяву про поновлення у громадян­стві України лише після припинення іноземного громадянства.

Зобов'язання припинити іноземне громадянство не вимагається від громадян держав, законодавство яких передбачає автоматичне припинення особами громадянства цих держав одночасно з набуттям громадянства іншої держави або міжнародні договори України, за якими передбачають припинення особами громадянства цих дер­жав одночасно з набуттям громадянства України, а також від осіб, яким надано статусу біженця в Україні чи притулок в Україні, та осіб без громадянства.

Датою набуття громадянства України у зазначених випадках є дата реєстрації набуття особою громадянства України.

Реінтеграція звичайно має індивідуальний характер, на відмі­ну від репатріації, що характеризується груповою, колективною ознакою.

Таким чином, репатріація — це відновлення громадянства шляхом повернення в країну свого громадянства (постійного^ про­живання або походження) певної групи осіб, які опинилися вна­слідок різних обставин на території інших держав. Це найбільше стосується біженців, звільнених військовополонених, так званих переміщених осіб. Особливістю репатріації є й те, що вона є пере­селенням із правом добровільного вибору громадянства.

Репатріація здійснюється як на договірній основі (наприклад, репатріація військовополонених передбачена Женевськими конвен­ціями про захист жертв війни 1949 року), так і на позадоговірній основі, але за умови існування відповідних законів у заінтересованій державі або державах.

Проблема повернення на батьківщину була актуальною після за­кінчення Другої світової війни, коли з Німеччини і країн деяких її союзників поверталися на батьківщину сотні тисяч військовополоне­них, примусово вивезених на роботи цивільних осіб і т.п. При цьому,

як відомо, частина з них відмовлялася повертатися у свої країни, брала громадянство або на інших умовах селилася в державах Європи, Північної або Південної Америки, в Австралії. На цей час актуаліза­ція проблеми репатріації стала наслідком розпаду СРСР, погіршення економічного добробуту в нових державах — республіках колишнього Союзу (репатріація німців у ФРН, євреїв в Ізраїль і т.д.)

Закріплене в законодавстві багатьох держав, у тому числі й України, положення стосовно подарування громадянства є на­самперед формальним вираженням вдячності і поваги особи за певні заслуги загальнозначущого характеру. У свій час таке подарування дуже часто застосовувалося до перших підкорювачів космосу — льотчиків-космонавтів. Але відомі й більш ранні випадки подару­вання громадянства. Так, наприклад, у 1792 році французьке гро­мадянство було подаровано 18 видатним державним і громадським діячам-іноземцям: американському президентові Дж. Вашингтону, англійському філософу, соціологу і юристу І. Бентаму, німецькому поету і драматургу Ф. Шиллеру та ін.

Слід зазначити, що в той час подарування громадянства не передбачало особою втрат і не вимагало її відмови від власного (первинного) громадянства. Воно мало символічний характер і не мало якихось юридичних наслідків, зокрема, не створювало прав і обов'язків між таким громадянином і державою. Водночас такій осо­бі не було потрібно візи для перетинання кордону держави, почесним громадянином якої він був. У наш час подарування громадянства може мати місце і з інших, найчастіше політичних, причин, коли воно стає фактично єдиним громадянством, яке має індивід.

До способів набуття громадянства, пов'язаних із територі­альними змінами, належать оптація і трансферт.

Оптація — це набуття громадянства на основі його вибору у зв'язку з територіальними змінами. Особи, які мешкають на частині території однієї держави, що переходить під суверенітет іншої дер­жави, отримують право оптації в порядку й у терміни, обумовлені договором між відповідними державами або встановлені державою в односторонньому порядку. Право оптації полягає в праві особи ви­брати собі громадянство: або залишити громадянство тієї держави, на території якої вона мешкала раніше, або набути громадянства тієї держави, під суверенітет якої переходить ця територія. У ви­падку залишення старого громадянства особа повинна у визначений термін залишити територію свого проживання, у разі вибору нового громадянства — вона залишається в місці свого проживання.

Так, 29 червня 1945 року між СРСР і Чехословацькою респуб­лікою був укладений договір про Закарпатську Україну. Стаття 2 Протоколу до цього договору містила домовленість сторін про те,

що особи української і російської національностей, що мешкають на території Чехословаччини (у Словаччині), мають право оптації (набуття) громадянства СРСР до 1 січня 1946 року. Оптація відбу­валася відповідно до законодавства СРСР і ставала дійсною тільки за згодою влади СРСР. Це ж право отримували особи чеської і сло­вацької національностей, які мешкали на території Закарпатської України і бажали зберегти громадянство Чехословаччини. Особи, що отримали право оптації, повинні були протягом 12 місяців пере­селитися в країну, громадянство якої вони мали намір набути.

Такий самий договір був укладений 6 липня 1945 року між уря­дом СРСР і Польським тимчасовим урядом національної єдності щодо осіб польської і єврейської національностей, що бажали пе­реселитися в Польщу, а також осіб російської, української, біло­руської, русинської і литовської національностей, що проживали на території Польщі і бажали переїхати в СРСР.

Слід мати на увазі, що, по-перше, оптація можлива не тільки в груповому (при репатріації), але й в індивідуальному порядку (при одруженні, при ліквідації подвійного або множинного грома­дянства). По-друге, у всіх зазначених випадках вона здійснюється тільки на підставі добровільного вибору громадянства.

Трансферт відрізняється від оптації тим, що тут зміна грома­дянства настає автоматично. Фактично це обмін населенням між державами на підставі міжнародної угоди. І хоча сучасне міжна­родне право не допускає автоматичної зміни громадянства, тобто його набуття або втрати поза волею індивіда, трансферт усе-таки мав місце в кількох випадках як виняток.

Уперше переселення було передбачено конвенцією і протоколом, підписаними ЗО січня 1923 року під час конференції в Лозанні (Швейцарія) із питань Ближнього Сходу державами Антанти і Туреччиною, після перемоги останньої у війні 1919-1922 років. Лозаннські документи містили положення про примусовий обмін усіх грецьких підданих Туреччини на мусульманських підданих Греції (за деякими винятками).

Таке ж переселення було передбачено рішенням Берлінської (Потсдамської) конференції керівників держав-переможниць у 1945 році за підсумками Другої світової війни, яким передбачалося переміщення в Німеччину німецького населення або частини його, що залишилося у Польщі, Чехословаччині й Угорщині. Це було мо­тивовано насамперед тим, що німецьке населення, яке проживало в цих країнах, було приводом для інтервенції німецьких військ (судетські німці, проблема Данцига і данцизького коридора).

12.3. Припинення громадянства

У законодавстві держав про громадянство існує декілька засобів припинення громадянства. До них належать: вихід із громадянства, втрата громадянства і позбавлення громадянства, припинення громадянства на підставі міжнародного договору.

Встановлення підстав і умов виходу з громадянства (відмови від громадянства) належить до виняткової компетенції конкретної держави. Згідно зі статтею 19 Закону України від 16 квітня 1997 року вихід із громадянства України здійснюється за клопотанням особи, тобто заява про вихід із громадянства подається громадяни­ном безпосередньо. Водночас Конвенцією 1961 року передбачена можливість прийняття в громадянство в результаті поданої заяви самою особою або «від її імені» (п. «Ь» абз. 1 статті 4), отже, та­кий же порядок можливий і при виході з громадянства. У виході з громадянства України може бути відмовлено, якщо особу, яка клопоче про вихід з громадянства України, в Україні притягнуто як обвинувачену у кримінальній справі або стосовно якої в Україні є обвинувальний вирок суду, що набрав чинності і підлягає вико­нанню. Датою припинення громадянства України є дата видання відповідного Указу Президента України.

Міжнародне право приділяє особливу увагу субінститутам втра­ти і позбавлення громадянства. Це пояснюється насамперед тим, що в «запуску» такого механізму припинення громадянства ініці­атива належить винятково державі, тобто індивід позбавляється громадянства не тільки з волі держави, але й з його ініціативи. А це, звичайно, у випадках сваволі призводить до порушення загально­визнаних прав і свобод людини і громадянина.

Тому в міжнародному праві існує ряд міжнародно-правових актів, що стосуються таких способів припинення громадянства. Насамперед слід зазначити Загальну декларацію прав людини від 10 грудня 1948 року, що в п. 2 статті 15 закріпила положення, від­повідно до яких ніхто не може бути довільно позбавлений свого громадянства або права змінити своє громадянство.

Проблема позбавлення громадянства регулюється Конвенцією про скорочення безгромадянства від 30 серпня 1961 року, відпо­відно до положень якої істотно обмежуються умови, за яких гро­мадянин може бути позбавлений громадянства. Зокрема, стаття 9 Конвенції встановлює пряму заборону на індивідуальне або групове позбавлення громадянства з расових, етнічних, релігійних або по­літичних мотивів.

У сучасному міжнародному праві інститут позбавлення грома­дянства вважається неприйнятним. Така позиція була вироблена

світовим співтовариством ще у відповідь на протиправні дії фа­шистських держав, що позбавляли громадянства окремих осіб або групи осіб за національними або расовими мотивами. Водночас не слід забувати, що вже в повоєнні роки в деяких тоталітарних держа­вах, у тому числі в СРСР, дуже часто практикувалося позбавлення громадянства за політичними мотивами. Так, у сімдесяті роки XX сторіччя за критику політичного режиму у своїй країні громадян­ства СРСР були позбавлені видатні діячі культури і мистецтва (О. Со-лженіцин, М. Растропович, Г. Вишневська, Й. Бродський і багато інших). І хоча в СРСР така практика була згодом засуджена, вона донині нагадує нам про найбрутальніше порушення прав людини з боку держави.

Законодавство суверенної України в цій галузі цілком відпові­дає загальновизнаним міжнародно-правовим нормам. Однак слід підкреслити, що в першому національному акті профільного ха­рактеру — Законі України «Про громадянство» від 8 жовтня 1991 року у ряді позицій спостерігалися відступи від таких міжнародних норм. Але в нову редакцію Закону від 16 квітня 1997 року були вне­сені зміни, завдяки яким він був приведений у повну відповідність із ними. Так, наприклад, розділ III Закону в початковій редакції мав найменування «Призупинення громадянства України», у наш час — «Припинення громадянства України». Такі зміни, як вважається, були внесені не тільки тому, що термін «призупинення» у міжнародно-правових документах не вживається, але й, головним чином, тому, що воно не відповідає етимологічному змісту поняття цього субінституту.

Розділ III Закону України від 18 січня 2001 року також має на­йменування «Припинення громадянства України та скасування рішень про набуття громадянства України». Такі зміни, як вважа­ється, були внесені не тільки тому, що поняття «призупинення» у міжнародно-правових документах не зустрічається, але і головним чином тому, що воно не відповідає етимологічному змістові поняття цього субінституту.

Особливістю механізму втрати громадянства в Україні є те, що така втрата не ініціюється державою у відношенні до конкретно­го громадянина. Тут законодавець пійшов шляхом формального закріплення в нормативно-правовому акті переліку діянь, при вчиненні яких настає втрата громадянства.

Так, відповідно до статті 18 Закону України від 18 січня 2001 року громадянство України'втрачається:

1) якщо громадянин України після досягнення ним повноліття добровільно набув громадянства іншої держави.

Добровільним набуттям громадянства іншої держави вважаються всі випадки, коли громадянин України за своїм вільним волевияв-

ленням, вираженим у формі письмового клопотання, набув грома­дянство іншої держави або якщо він добровільно отримав документ, що підтверджує наявність набуття ним іноземного громадянства, за винятком випадків, якщо:

а) діти при народженні одночасно з громадянством України
набувають також громадянства іншої держави;

б) діти, які є громадянами України і усиновлені іноземцем,
набувають громадянства усиновителя;

в) громадянин України автоматично набув громадянства
іншої держави внаслідок одруження з іноземцем;

г) згідно із законодавством іншої держави її громадянство
надано громадянину України автоматично без його доб­
ровільного волевиявлення і він не отримав добровільно
документ, що підтверджує наявність у нього громадянства
іншої держави;

2) якщо іноземець набув громадянства України і не подав доку­мент про припинення іноземного громадянства або декларацію про відмову від нього;

3) якщо іноземець набув громадянства України і скористався правами або виконав обов'язки, які надає чи покладає на нього іноземне громадянство;

4) якщо особа набула громадянства України внаслідок подання свідомо неправдивих відомостей або фальшивих документів;

5) якщо громадянин України без згоди державних органів України добровільно вступив на військову службу, на роботу в службу безпеки, правоохоронні органи, органи юстиції або органи державної влади чи органи місцевого самоврядування іншої держави.

Однак слід мати на увазі, що положення пунктів 1, 2, 3, 5 не застосовуються, якщо внаслідок цього громадянин України стане особою без громадянства. Таке положення цілком відповідає по­ложенням Конвенції 1961 року.

Важливим положенням закону є і те, що за громадянином України не визнається належність до іноземного громадянства до ухвалення рішення про втрату громадянства України. Таким чином, учинення зазначених вище діянь не є підставою для автоматичної втрати громадянства — необхідно ухвалення рішення компетентним державним органом.

У цілому зміст статті 18 українського закону про громадянство відповідає положенням Конвенції 1961 року, що називає серед та­ких причин протиріччя своєму обов'язку вірності державі, надання послуг іншій державі, отримання винагороди від іншої держави, складання присяги або здійснення офіційної заяви про вірність

іншій державі і т.д. (п. З статті 8). Правда, Конвенція використо­вує в цих випадках термін «позбавлення громадянства», від якого український закон відмовився. Крім цього, в українському законі згадується втрата громадянства у зв'язку з поданням явно непра­вильних відомостей при його набутті.

У початковій редакції закону передбачалася втрата громадянства особою, яка проживає за межами України і протягом п'яти років не стала на консульський облік. Редакція закону від 18 січня 2001 року, збільшивши цей термін до семи років проти п'яти років у по­чатковій редакції закону, привела його загалом у відповідність до п. 4 ст. 7 Конвенції 1961 року (закріплює семирічний безперервний термін проживання за кордоном). В Законі України від 18 січня 2001 року ця обставина відсутня зовсім.

Втрата громадянства на підставі міжнародного договору має міс­це у випадках зміни статусу території, що були розглянуті стосовно оптації і переселення.

12.4. Подвійне громадянство і безгромадянство

Випадки подвійного громадянства і безгромадянства мають міс­це внаслідок різноманітного вирішення законодавством окремих держав питань про набуття і втрату громадянства.

Подвійне громадянство (біпатризм, полігромадянство) — перебування особи одночасно в громадянстві двох і більше держав. Цей стан виникає у разі колізії при застосуванні законів про набуття громадянства. Наприклад, дитина, яка народилася на території держави, що застосовує принцип «права ґрунту», від батьків, які є громадянами держави, що застосовує принцип «права крові», отримує з моменту народження подвійне громадянство.

Подвійне громадянство виникає також у разі одруження жінки, яка є громадянкою країни, законодавство якої не позбавляє жін­ку свого громадянства при її одруженні з іноземцем (наприклад, Франція, СІЛА, Швеція) або громадянином такої країни, що авто­матично надає громадянство жінці-іноземці, яка одружилася з її громадянином (наприклад, Бразилія).

Натуралізація — надання громадянства даної держави на прохан­ня заінтересованої в тому особи — також може викликати ситуацію подвійного громадянства, якщо таке прохання задовольняється відносно особи, визнаної громадянином іншої держави.

Такі основні умови виникнення ситуації подвійного громадян­ства внаслідок колізії законів про громадянство. Можливі й інші ситуації, що породжують подвійне громадянство, зокрема, на під­ставі міжнародного договору.

Законодавство України про громадянство виходить із невизнання одночасної належності громадянина України до громадянства іншої держави. Ще в початковій редакції статті 10 Закону України «Про громадянство» від 8 жовтня 1991 року було зафіксоване положен­ня, відповідно до якого: «за особою, що є громадянином України, не признається належність до громадянства іноземної держави», Але все ж цей закон передбачав можливість виникнення подвій^ ного громадянства на підставі міжнародних угод України. У наш час наявність за громадянином України подвійного громадянства

не визнається.

Особа, що має подвійне громадянство, перебуваючи на території однієї з держав, у громадянстві якої вона перебуває, як правило, не може посилатися на свої зобов'язання стосовно іншої держави. Кожна держава, у громадянстві якої перебуває біпатрид, має право вважати його своїм громадянином і вимагати від нього виконання відповідних обов'язків.

Від біпатридів, тобто осіб, які мають два або більше громадян­ства, потрібно відрізняти подвійне громадянство, властиве деяким складним державам. Так, подвійне громадянство, як уже відзнача* лося, належало громадянам СРСР, тому що вони були громадянами Союзу і громадянами суб'єктів федерації. На підставі статті 8 (1) Договору про Європейський Союз кожний громадянин держави-члена, крім володіння громадянством патрімоніальної держави, є і громадянином Союзу.

Для вирішення багатьох проблем, пов'язаних із подвійним гро­мадянством, використовується принцип визначення ефективного громадянства. Ефективне громадянство пов'язане з необхідністю визначення фактичного або переважного громадянства біпатрида для вирішення проблем, пов'язаних із колізійною формулою при­кріплення, що визначає особистий статут фізичної особи (lex patriae або lex domicilii). У цьому випадку виходять із місця постійного проживання особи, її роботи, місця перебування її майна, насам­перед нерухомого, проживання її сім'ї тощо. Це, наприклад, дуже актуально в сучасній Європі, де існують «прозорі» міждержавні кордони, що, по суті, скасовані, спостерігається ординарна міграція населення в межах Європейського Союзу.

Безгромадянство (апатризм) — це таке становище особи, коли вона не перебуває в громадянстві будь-якої держави. У Конвенції про статус апатридів від 28 вересня 1954 року апатридом імену­ється особа, яка не розглядається громадянином якоїсь держави внаслідок її закону.

Стан безгромадянства може виникнути з різних причин, напри­клад, при:

а) втраті громадянства, якщо дана особа вийшла добровільно або
втратила громадянство своєї держави і не набула громадянства
в іншій державі;

б) виході з громадянства з метою отримання громадянства іншої
держави, що надається через п'ять-десять років;

в) одруженні жінки з іноземцем, держава якого не надає жінці
автоматично громадянства чоловіка (США, Франція), а сама
жінка має громадянство країни, законодавство якої керується
принципом «дружина слідує громадянству чоловіка» (Іспа­
нія);

г) народжені від батьків, які втратили громадянство;

д) позбавленні громадянства і т.д.

Зазвичай думають, що статус апатридів наближений або відпо­відає статусу іноземців у даній державі. Конвенція 1954 року в ряді випадків навіть закликає держави надавати апатридам такий же статус, як і власним громадянам. Це стосується, зокрема, питань свободи релігії і свободи релігійного виховання своїх дітей (стаття 4), права на судовий захист (п. 2 статті 16), права роботи за наймом (п. 2 статті 17) і ін.

Слід мати на увазі, що особи без громадянства (апатриди) цілком підпорядковуються законодавству тієї держави, на території якої вони проживають.

Ситуації подвійного громадянства або безгромадянства аномаль­ні й збиткові не тільки стосовно відповідних осіб, але і тому, що вони можуть породжувати і дійсно породжують конфліктні ситуації і спори між державами. На рівні загального міжнародного права їх неможливо розв'язати, хоча в окремих випадках певних заходів вживають. Так, відповідно до норм міжнародного права про зовніш­ні відносини держав, кодифікованих нині в ряді універсальних кон­венцій, діти дипломатичних агентів і інших прирівняних до даних осіб, які народилися на території держави їхнього перебування, не набувають громадянства через виняткове законодавство цієї дер­жави. Тому основний засіб пом'якшення або недопущення ситуації подвійного громадянства або безгромадянства полягає в укладанні договорів про громадянство між заінтересованими державами, що й відбувається на практиці.

12.5. Правовий стан іноземців

Правовий стан іноземців, як і правовий стан своїх громадян і апатридів, встановлюється державою, на території якої вони зна­ходяться, але з урахуванням відповідних загальновизнаних норм

загального міжнародного права, зокрема, тих, що стосуються можливості захисту їх прав, і державою їхньої національної на­лежності.

Іноземцями називаються особи, які, проживаючи на території певної держави, не є її громадянами і мають громадянство іншої держави або не мають такого взагалі. Як відзначалося, поняття «іно­земець» має комплексний характер і охоплює іноземних громадян і осіб без громадянства (апатридів). Таке поняття відповідає Закону України «Про правовий статус іноземців» від 4 лютого 1994 року.

Проте в різних державах спостерігається неоднакове трактування поняття «іноземець», від якого прямо залежить визначення право­вого стану іноземців. Деякі держави, як відзначалося, відносять до таких осіб, що мають громадянство іноземної держави, і осіб без громадянства. Хоча в сучасному законодавстві України це поняття має комплексний характер, Конституція України, Закон України «Про імміграцію» від 7 червня 2001 року закріплюють поняття «іно­земець» і «особа без громадянства» окремо. Інші держави вважають іноземцями лише осіб, що мають громадянство іншої держави. Так, відповідно до законодавства колишнього СРСР іноземними громадянами в СРСР визнавалися особи, що не були громадянами СРСР і які мали доказ своєї належності до громадянства іноземної держави. У разі відсутності такого доказу вони розглядалися як особи без громадянства.

Кожна країна установлює свій правовий режим перебування іно­земців. Проте сучасне міжнародне право вкрай негативно ставиться до будь-яких форм дискримінації іноземців, і держави негайно вжи­вають відповідних заходів до тих, хто обмежує права їхніх громадян. Досить пригадати бурхливу реакцію влади Російської Федерації на початку 1998 року у відповідь на звернення громадян Росії і росій­ськомовних осіб, що мешкають у Латвії, і вжиті ними репресалії стосовно цієї держави, де обмежувалися права російськомовного населення. Такі дії стали проявом дипломатичного захисту.

Дипломатичний захист є важливим інститутом у забезпеченні прав і законних інтересів іноземних громадян державою їхнього громадянства.

Під дипломатичним захистом розуміється звичайно заява про­тесту відповідній державі, вимоги відновити порушені права даних іноземців і компенсувати завдану їм матеріальну та іншу шкоду. При цьому слід пам'ятати, що дипломатичний захист повинен здійснюватися в межах норм законодавства держави перебування і її міжнародних зобов'язань. Адже її мета полягає в забезпеченні правового режиму іноземців стосовно своїх громадян на території певної держави.

У разі порушення громадянином патримоніальної держави зако­нодавства держави перебування дипломатичний захист зводиться до з'ясовування істинних фактів правопорушення і надання громадя­нину необхідної правової допомоги (добір адвокатів, представлення його інтересів у суді і т.д.).

Дипломатичний захист є інститутом як міжнародного, так і внутрішньодержавного права. За міжнародним правом будь-яка держава має право, але не зобов'язана надавати дипломатичний захист своїм громадянам на території інших держав. Держави у своїх взаємовідносинах повинні шанувати це право.

Умови виникнення в держави права на дипломатичний захист містяться у статті 22 розроблюваного Комісією міжнародного права ООН Проекту статей про відповідальність держав. Вона говорить: «Якщо поводження держави створило ситуацію, що не відповідає ре­зультату, передбаченому міжнародним зобов'язанням про відповідне поводження з іноземними фізичними або юридичними особами, але з зазначеного зобов'язання випливає, що даний або еквівалентний результат проте може бути забезпечений наступним поводженням держави, порушення цього зобов'язання визнається лише в тому ви­падку, якщо дані фізичні або юридичні особи безуспішно вичерпали доступні їм ефективні внутрішні можливості з метою досягнення передбаченого цим зобов'язанням відповідного звернення або якщо це було недосяжно, еквівалентного поводження».

Отже, звернення держави до дипломатичного захисту фізичних осіб її національної належності можливе лише за умови вичерпання ними внутрішніх можливостей, передбачених законодавством дер­жави, на території якої вони перебувають, тобто після безуспішного звернення до компетентних органів держави перебування.

За внутрішньодержавним правом більшості держав надання дипломатичної допомоги своїм громадянам за кордоном — їхній обов'язок. У ч. З статті 25 Конституції України проголошується: «Україна гарантує піклування і захист своїм громадянам, що зна­ходяться за її межами». У цьому випадку громадяни мають право вимагати від своєї держави надання їм дипломатичного захисту при перебуванні в іншій державі, а держава громадянства зобов'язана надавати їм цей захист.

Якщо дипломатичний захист не дав бажаного результату, то в наявності правопорушення відповідної держави і виникнення її міжнародної відповідальності з усіма наслідками, що випливають із цього.

Таким чином, стосовно індивідів право захисту їхніх знехтуваних прав виникає не тільки в держави їхньої національної належності, але й у всіх інших держав і в міжнародного співтовариства держав

у цілому, коли, зокрема, мова йде про їхню дискримінацію за будь-якими ознаками або у випадках серйозних порушень міжнародних зобов'язань, що стосуються захисту людської особистості як такої, таких, як міжнародні зобов'язання, що забороняють рабство, гено­цид, апартеїд та інші аналогічні антигуманістичні дії.

Тому потрібно мати на увазі, що режим іноземців визначається не тільки внутрішнім законодавством, але й нормами міжнародно­го права, у тому числі двосторонніми договорами держав, у яких сторони визначають статус своїх громадян в іншій державі, що укладає договір.

Держава перебування встановлює правовий режим іноземців, який має не суперечити загальновизнаним принципам і нормам міжнародного права, міжнародним зобов'язанням держави, взятим у рамках двосторонніх і багатосторонніх договорів.

Правовий режим іноземців є сукупністю їхніх прав і обов'язків на території даної держави.

Еволюційний розвиток поглядів і практики на визначення пра­вового стану іноземців від мінімального міжнародного стандарту до існуючих нині правових режимів відбувався в XX сторіччі. Він прямо був пов'язаний насамперед із бурхливим розвитком загаль­них і різнобічних зв'язків між людьми. Домінували тут, безумовно, економічні зв'язки, але свою роль відіграв і факт прогресуючого збільшення кількості людства, якому стає тісно в рамках однієї держави. Бурхливий розвиток транспортних засобів надав людям можливість стрімко пересуватися з одного кінця земної кулі в ін­ший. Тому від практики мінімального міжнародного стандарту для іноземців державами був зроблений достатньо швидкий перехід до правового режиму, що встановлюється конкретною державою.

Мінімальний міжнародний стандарт визначався як сукупність певних прав, які мають бути в іноземця в даній державі. На практиці визначення цієї сукупності виявлялося досить складним внаслідок того, що нерідко виникала колізія між питанням про зміст стандар­ту і метод його реалізації, наприклад, правосуддя, що погано пра­цює, зводило нанівець наданий іноземцю обсяг судового захисту. Недоліком також виявлялася відсутність єдиного стандарту, що утрудняло застосування державами принципів взаємності. Спро­би уточнення стандарту шляхом введення додаткових визначень («розумне піклування» або «належна дбайливість» про іноземця, потім «основні права людини») хоча й допомогли певним чином просунути вирішення проблеми, але залишалися недостатніми і вимагали якісно нового рішення, що і було знайдено за допомогою введення національного режиму.

Національний режим у наш час є одним із двох видів правового режиму, включаючи режим найбільшого сприяння, що встановлю­ється державами стосовно іноземців.

Національний режим передбачає наявність такого обсягу прав і обов'язків у іноземців, що практично нічим не відрізняється від обсягу прав і обов'язків, наданих державою їхнього перебування для власних громадян. Мова, таким чином, йде про фактичне зрівняння статусу іноземців у тій або іншій сфері з громадянами країни пере­бування, за деякими, звичайно, винятками.

Згідно зі статтею 26 Конституції України іноземці й апатриди, що знаходяться в Україні на законних підставах, користуються тими ж правами і свободами, а також несуть такі ж обов'язки, як і громадяни України — за винятками, встановленими Конституцією, законами або міжнародними договорами України. Закріплений Конститу­цією національний режим для іноземців знаходить свою детальну регламентацію і конкретизацію в Законі України від 4 лютого 1994 року «Про правовий статус іноземців». У цьому законі містяться обмеження правового статусу іноземців у таких сферах:

— політичній (іноземці не можуть бути членами політичних пар­тій України; вони не можуть обирати і бути обраними в органи державної влади і місцевого самоврядування, а також брати участь у референдумах; їм обмежений доступ до державної служби);

— ставлення до військової служби (на іноземців не поширюється загальний військовий обов'язок, вони не проходять військової служби в Збройних Силах України й інших військових фор­муваннях, створених відповідно до законодавства України);

— право на пересування (вони можуть пересуватися на терито­рії України й обирати місце проживання в ній відповідно до порядку, установленого Кабінетом Міністрів України; такий порядок може містити певні обмеження в пересуванні і виборі місця проживання, що допускаються, коли це необхідно, для забезпечення безпеки України, охорони суспільного порядку, охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів її грома­дян та інших проживаючих в Україні осіб);

— право в'їзду — виїзду іноземців (може встановлюватися без­візовий режим в'їзду — виїзду іноземців, або навпаки, до­звільний порядок в'їзду і виїзду громадян певної держави);

— установлення меж кримінальної, цивільної й адміністративної юрисдикції (іноземці, наприклад, не можуть бути суб'єктами деяких правопорушень, наприклад, зрада Батьківщині, ухи­лення від військового обов'язку, вони не вправі придбати у власність землю і т.д.).

Подальшого розвитку у законодавстві України національний режим набув у Законі України «Про імміграцію» від 7 червня 2001 року, який визначив порядок та умови прибуття в Україну та від'їзд з України у встановленому порядку іноземних громадян та осіб без громадянства на постійне проживання.

Режим найбільшого сприяння виражається в наданні іноземцям такого обсягу прав і обов'язків, який нічим не відрізняється від об­сягу прав і обов'язків, наданого державою перебування громадянам будь-якої третьої держави на своїй території. Режим найбільшого сприяння передбачається звичайно в міжнародних договорах, дуже часто в торгових угодах. Він використовується з метою запобігання дискримінації серед іноземців.

У деяких випадках до іноземців може застосовуватися спеціаль­ний режим, відповідно до якого їм надаються в якійсь сфері певні права або покладаються відповідні обов'язки. При цьому характер і обсяг таких прав і обов'язків звичайно відрізняються від прав і обов'язків своїх громадян. Такий режим характеризується певною двоїстістю: при ньому іноземці можуть мати або більше прав, ніж свої громадяни, або бути обмеженими в правах порівняно з ними.

Слід враховувати, що в чистому вигляді жодний із зазначених вище режимів, як правило, не застосовується. Частіше усього в одній сфері іноземці мають національний режим, а в іншій (або інших) — спеціальний. Крім того, на режим іноземних громадян із конкретної держави впливає характер відносин між цією державою і державою перебування.

На цей час більшість держав використовує дозвільний порядок в'їзду і виїзду як іноземців, так і своїх громадян. Хоча внаслідок укладених міжнародних угод цей порядок може мати спрощений (безвізовий) характер. Станом на 1 січня 2004 року в України було понад 20 угод з різними державами про безвізовий режим в'їзду, у тому числі з Аргентиною, В'єтнамом, Туреччиною, Чилі та ін. Про­те останнім часом спостерігається зворотна тенденція, пов'язана з розширенням Європейського Союзу, держави-члени якого хочуть захистити себе візовою політикою від нелегальної імміграції. Так, у квітні 2000 року уряди Чехії і Словаччини денонсували угоду про безвізовий в'їзд громадян України, укладену ще СРСР і Чехо-словаччиною в 1981 році, відповідно до чого із 28 червня 2000 року був введений візовий режим між Україною і Чехією, Україною і Словаччиною. Після розширення ЄС на схід візовий режим для громадян України був введений Болгарією, Угорщиною, Румунією і Польщею.

Водночас слід зазначити, що держави — члени ОБСЄ, у тому чис­лі й Україна, у Гельсінському Заключному акті 1975 року й інших

документах цієї організації, зокрема, що стосуються «людського виміру» загальноєвропейського процесу, взяли на себе зобов'язання зі спрощення процедур в'їзду і виїзду як для своїх громадян, так і іноземців із метою розширення можливостей взаємних контак­тів людей із різних держав у професійній, науковій, культурній, особистій та інших сферах. Крім того, слід пригадати зміст статті 13 Загальної декларації прав людини, що встановлює: «1. Кожна людина має право вільно пересуватися і вибирати собі місце про­живання в межах кожної держави. 2. Кожна людина має право покидати будь-яку країну, включаючи свою власну, і повертатися у свою країну». Загальновідомо, що саме ці положення становили основу позиції СРСР, що утримався при голосуванні в 1948 році за резолюцією Генеральної Асамблеї ООН про прийняття Загальної декларації прав людини. І для цього були свої доводи, адже «за­лізна завіса» як добровільне жорстке обмеження контактів насе­лення своєї країни з зовнішнім світом дотепер є одним із символів тоталітарних режимів. Демократичні ж держави, як вважається, повинні бути зацікавлені як із політичного, так і з економічного по­гляду в послідовному і неухильному виконанні статті 13 Загальної декларації прав людини.

Стаття 25 Закону України «Про правовий статус іноземців» від 4 лютого 1994 року містить перелік підстав, що перешкоджають вЧзду іноземця в Україну:

— якщо цей в'їзд завдасть шкоди безпеці України, охороні су­спільного порядку, охороні здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України й інших осіб, що мешкають в Україні;

— якщо при оформленні візи були подані свідомо неправильні відомості або підроблені документи;

— якщо паспорт або документ, що його заміняє, і віза фаль­сифіковані або зіпсовані чи не відповідають установленому зразку;

— якщо в пункті пропуску через державний кордон ним були порушені прикордонні або інші правила перетинання кордону України;

— якщо виявлені факти порушення законодавства України під час попереднього перебування в ній.

Як вважається, перша наведена підстава, що не дозволяє інозем­цю в'їхати в Україну, є дуже розпливчастою, а тому потребує більшої конкретизації за допомогою визначення родових або конкретних складів правопорушень.

Виїзд іноземців з України також здійснюється за дійсними на­ціональними паспортами або документами, що їх заміняють. При

цьому вони повинні одержати виїзну візу, якщо інше не передбачено українським законодавством.

Відповідно до законодавства України виїзд іноземцю з України не дозволяється, якщо проти нього ведеться дізнання, або поперед­нє слідство, або кримінальна справа розглядається судом — до за­кінчення справи; якщо він засуджений за вчинення злочину — до відбуття терміну покарання або звільнення від покарання; якщо його виїзд суперечить інтересам безпеки України. Виїзд іноземця може бути відкладений до виконання ним майнових зобов'язань перед фізичними і юридичними особами в Україні (стаття 26 Закону України «Про правовий статус іноземців»).

У цьому Законі також регламентується порядок транзитного проїзду іноземців через територію України, він дозволяється за наявності транзитних віз, якщо інше не передбачено законодав­ством України. Правила в'їзду в Україну іноземців, їхнього виїзду з України і транзитного проїзду через її територію установлюються відповідно до дійсного Закону Кабінетом Міністрів України і під­лягають опублікуванню (статті 27 і 28).

Правовий стан іноземців подвійний. З одного боку, вони як гро­мадяни своєї держави повинні виконувати закони цієї держави, а з іншого — підпорядковуватися законодавству держави перебування і, отже, підпадають під юрисдикцію цієї держави. Ситуація може ускладнитися, якщо закони двох держав, обов'язкові для виконання іноземцем, суперечать один одному. У такому випадку говорять про конкуруючу юрисдикцію держав.

Щоб уникнути подібних правових колізій, у сучасному міжна­родному праві спостерігається стійка тенденція поширювати права людини, зафіксовані в найбільш важливих міжнародних актах, на іноземців і осіб без громадянства. На практиці дана тенденція виявляється в тому, що багато держав, у тому числі й Україна, на­дають іноземцям національний режим. Іноземець, перебуваючи на території якоїсь держави, має права, надані йому на підставі норм внутрішньодержавного і міжнародного права. Водночас іноземець має виконувати і певні обов'язки, головний з яких полягає в дотри­манні конституції і законодавства держави перебування. За неви­конання своїх обов'язків іноземець може притягатися до цивільної, адміністративної і кримінальної відповідальності, якщо на нього не поширюються дипломатичні привілеї та імунітети.

Іноземець притягається до зазначених видів відповідальності на тих же підставах, що й громадяни держави, де перебуває іноземець, якщо інше не передбачено в законодавстві і міжнародних договорах цієї держави. Що стосується карної юрисдикції, то іноземець, як правило, не несе відповідальності на території держави перебування

за злочини, вчинені ним на території якоїсь іншої держави, якщо ці злочини не торкаються законних інтересів держави перебуван­ня. У такому випадку заінтересована держава може просити іншу державу про видачу злочинця, що знаходиться на її території.

Видача злочинця (екстрадиція) — це передача його однією державою, на території якої він знаходиться, іншій державі, гро­мадянином якої він є або на території якої він учинив злочин, або державі, що потерпіла від цього злочину, для притягнення його до кримінальної відповідальності або для приведення вироку у ви­конання.

Якщо вимога про видачу того самого злочинця надходить від декількох держав, перевага надається державі, на території якої було вчинено злочин. Право видачі злочинців є суверенним правом кожної держави.

При видачі злочинців дотримуються таких правил:

1) власні громадяни, як правило, не видаються;

2) звичайно не підлягають видачі особи, що вчинили політичні злочини;

3) видача злочинця є обов'язковою в тому випадку, якщо інкри-

мінований йому злочин підпадає під дію договору про видачу і є карним як за законами держави, що вимагає видачі, так і за законами держави, що видає;

4) особи, які видаються, можуть бути засуджені тільки за той злочин, що став підставою для вимоги видачі;

5) видача злочинців відбувається за розпорядженням органів держави, що здійснює видачу.

У видачі злочинця може бути відмовлено, якщо він учинив у державі, що вимагає його видачі, злочин, який за законодавством країни перебування не є злочином, або якщо за вчинений ним злочин у державі, що вимагає його видачі, передбачена страта злочинця.

Переговори з питань видачі ведуться дипломатичними каналами. Видача злочинців регулюється як національним законодавством держав, так і міжнародними договорами.

Екстрадиція звичайно здійснюється на умовах двосторонніх або багатосторонніх договорів про надання правової допомоги у кримінальних справах. У міжнародному праві існують звичайна і договірна норми про невидачу власних громадян у руки правосуддя іншої держави. Винятком є військові злочинці: їх видають державі, на території якої вони чинили свої злодіяння, або в руки міжнарод­них трибуналів відповідно до договірного або звичайного права.

Слід зазначити, що в законодавстві багатьох держав передба­чена така міра відповідальності іноземців, як виселення з країни. У статті 32 Закону України «Про правовий статус іноземців» міс-

титься вказівка на те, що іноземець може бути виселений за межі України за рішенням органів внутрішніх справ або Служби безпеки України, якщо:

— цього вимагають інтереси