Міжнародне право в період збройних конфліктів — галузь міжнародного права

Незважаючи на те, що галузь сучасного міжнародного права, яка регулює відносини держав у період збройних конфліктів, у своєму нинішньому стані виникла нещодавно, її історичні корені лежать дуже глибоко, тому що закони і звичаї війни такі ж давні, як і сама війна, а війна така ж давня, як життя на землі.

Уже в давнину, а потім і в середні віки майже в усіх цивілізаціях існували правила, що накладають обмеження на право воюючих завдавати шкоди противнику. Закони, які забезпечують захист певним категоріям осіб, можна знайти в персів, греків і римлян, у Давньому Китаї, в Африці й у християнських державах. До цих категорій належали діти і старі, роззброєні воїни і полонені. Уже в далекому минулому траплялося, що полководці наказували своїм військам зберігати життя взятих у полон солдат, добре поводитися з ними, щадити цивільне населення сторони противника, і нерідко після закінчення воєнних дій сторони домовлялися про обмін поло­неними. Заборонялися напади на деякі об'єкти та віроломні способи ведення бою, зокрема такі, як використання отрут.

У своєму сучасному вигляді право війни почало складатися під впливом християнства, ісламу і лицарства. Воно знаходило своє вираження в указах, що видаються государями своїм військам, у яких наказувалися правила поводження військ стосовно противни­ка, а також у двосторонніх актах, що укладалися між воюючими державами. Згодом подібна практика перетворилася в сукупність заснованих на звичаї правил ведення війни, тобто норм, що підля­гали дотриманню сторонами в збройному конфлікті навіть у разі відсутності односторонньої заяви або двосторонньої угоди з цього приводу. Значний внесок у становлення звичаєвого права війни зро-

били також праці різних учених у галузі міжнародного публічного та державного права, зокрема таких, як Г. Гроцій, Е. де Ваттель та ін. Вагомий внесок у формування права війни і філософів, яких завжди хвилювали причини військових зіткнень та їхні жахливі наслідки. Так, французький філософ Жан-Жак Руссо у своїй праці «Про суспільний договір», опублікованій в 1762 році, відзначав, що «війна — це не відносини між людьми, але між державами, і люди стають ворогами випадково, не як людські істоти і навіть не як громадяни, а як солдати; не як жителі своєї країни, а як її захисники». Далі, аналізуючи цілі війни, він писав: «Якщо мета війни — знищення ворожої держави, то інша сторона має право ви­нищувати її захисників, поки вони тримають у руках зброю, але як тільки вони кидають її і здаються — вони перестають бути ворогами або інструментом у руках ворогів і знову стають просто людьми, чиї життя не дозволено нікому віднімати».

Процес укладання договорів про норми ведення війни розпочався в 60-ті роки XIX сторіччя, коли з інтервалом у чотири роки відбу­лися дві міжнародні конференції — у Женеві в 1864 році й у Санкт-Петербурзі в 1868 році, — результатом яких є укладання основних договорів, що стосуються питань права збройних конфліктів.

Проте, незважаючи на таку довгу історію становлення і розвитку цієї галузі сучасного міжнародного права, у доктрині дотепер не ви­роблено єдиного поняття даної галузі права, як немає єдності щодо її змісту, предмета правового регулювання і відповідно системи. Не вироблена і єдина термінологія стосовно її найменування, але най­більш поширеними в науковій літературі є такі найменування, як « право війни », « міжнародне воєнне право », « закони і звичаї війни », «право збройних конфліктів» і «міжнародне гуманітарне право». Серед учених, які надають перевагу «праву війни», — Ф.Ф. Мар­тене, який дійшов висновку: «Право війни в об'єктивному значенні є сукупністю юридичних норм, законів і звичаїв, що визначають дії держав та їхніх збройних сил під час війни. У суб'єктивному значенні право війни визначає дієздатність воюючих держав для розв'язання війни і користування правами, визнаними за воюючою стороною». М. Таубе під правом війни розуміє сукупність «правил, що дотримуються воюючими...» Ф. Бербер вважає, що під правом війни у вузькому або власному значенні слова потрібно розуміти такі обмеження, що міжнародне право покладає на учасників війни щодо засобів подолання, перемоги, придушення, перетворення в беззахисного противника, що утворює справжню мету війни. Пера-зич визначає дану систему норм як «сукупність правових правил, що регулюють відносини між воюючими країнами, з одного боку, і відносини між нейтральними — з іншого». Є.А. Коровін писав,

що право війни є обмеження і регламентація воєнного насильства. Дуже велике за обсягом визначення пропонує Ф.І. Кожевников, який вважає, що право війни являє собою «міжнародні правила, якими повинні керуватися держави у своїх взаємовідносинах під час війни». Виходячи з цього визначення, до даної системи норм можна віднести, наприклад, і правила про порядок дипломатичного захисту інтересів воюючих на території противника, що, на наш погляд, усе ж є неправильним. Оригінальна думка була висловлена В. Лахтіним, який вважає, що право війни створює частина науки про ведення війни (на стику політики і стратегії).

Але деякі автори, наприклад, М. Одема, вважають, що «право війни» вже в самій своїй термінологічній основі містить протиріччя, тому що війна припускає застосування сили, а право її заперечує. Крім того, термін «право війни» традиційно застосовувався до війн між суверенними державами, а нині, коли право регламентує різні види збройних конфліктів, цей термін не відбиває даних змін. Вжи­вати замість «право війни» поняття «міжнародне воєнне право» пропонує Е. Варт. На його думку, зміст цього терміна полягає в «зведенні до мінімуму страждань військовополонених, поранених і цивільного населення».

У науковій літературі нерідко вживається також і поняття «закони і звичаї війни». Так, Л. Оппенгейм вважав, що закони війни — це «норми міжнародного права, що стосуються ведення війни». Сучасний дослідник Д. Біндшедлер-Робер зазначає, що використання даного терміна для визначення цієї системи норм цілком обґрунтоване. У свою чергу, І. Старке під «законами війни» розуміє ті обмеження, встановлені міжнародним правом, у межах яких можливе застосування сили для поразки супротивника.

На захист застосування цього терміна можна сказати, що він може бути збережений у визначенні даної галузі права, якщо розу­міти «закон» як загальне правило, якого повинні дотримуватися в подібних ситуаціях. Що ж стосується особливої юридичної чинності, якою дійсно володіють закони, то цілком логічно, що лана сфера має особливу потребу в тому, щоб діючі в ній настанови відрізнялися категоричністю і непорушністю.

Найбільш уживаним останнім часом став термін «міжнародне гуманітарне право». Водночас ряд учених дотримуються думки, що термін «міжнародне гуманітарне право» слід вживати для ви­значення галузі міжнародного права, яка регулює співробітництво у гуманітарних питаннях, у коло яких входять наука, культура, освіта, обмін інформацією, а в центрі даного співробітництва зна­ходяться права людини. Навряд чи дана думка може претендувати на бездоганність.

Авторів, що не поділяють даної точки зору, можна умовно розді­лити на три групи. Одна з них досліджує міжнародне гуманітарне право в широкому розумінні цього поняття. Так, наприклад, В. Мбат-на вважає, що міжнародне гуманітарне право містить у собі право збройних конфліктів, права людини та міжнародно-правові норми про обмеження застосування деяких видів зброї і роззброювання. Ж. Пікте під міжнародним гуманітарним правом у широкому розу­мінні (або як він його інакше називає — правом гуманності) визнає «сукупність чинних звичаєвих і конвенційних норм, що забезпечують повагу людської особистості та її розвиток». М. Курсьє визначає його як «сукупність норм і принципів, покликаних у будь-який час і за будь-яких обставин гарантувати основні права і достоїнства окремої людини». І.П. Блищенко й О.М. Хлестов, даючи комплексну харак­теристику цієї галузі, розуміють під міжнародним гуманітарним правом сукупність міжнародно-правових норм, що визначають співробітництво держав у галузі прав і свобод людини, режим дотри­мання прав і свобод людини в мирний час, і сукупність міжнародно-правових норм, що визначають режим дотримання елементарних прав і свобод людини під час збройного конфлікту.

Друга група авторів, як вважається, визначає міжнародне гу­манітарне право досить вузько. Так, А. Робертсон зазначає, що воно є лише частиною, галуззю «прав людини», а самі права лю­дини становлять основу гуманітарного права. X. Фрик розуміє під міжнародним гуманітарним правом сукупність юридичних норм, спрямованих на «забезпечення мінімуму прав захисту пораненим і хворим, військовополоненим і цивільним особам, які вибули зі строю або таким, які не беруть участі у воєнних діях». Визначають його і як «сукупність принципів і норм, що регулюють відносини між воюючими і нейтральними сторонами з метою максимального зменшення жорстокості війни, забезпечення поваги прав людини та її природної гідності».

Третя група авторів вважає, що міжнародне гуманітарне право складається з двох частин — «права Гааги» (права війни) і «Пра­ва Женеви» (власне гуманітарного права) — і діє воно лише в період збройних конфліктів, критикуючи тим самим авторів, які висловлюють думку, що воно діє й у мирний час. Так, А. Рандель-цхофер вважає, що у власному значенні слова міжнародне гумані­тарне право — «це сукупність норм, закріплених у Гаазьких (1907), Женевських (1949) конвенціях і Гаазькій конвенції 1954 року, без поділу їх на які-небудь частини». О. Кимминіх вважає, що і «право Женеви», і «право Гааги» є складовими частинами міжнародного гу­манітарного права, тому що останнє теж випливає з ідеї гуманності. Ж. Вете під міжнародним гуманітарним правом розуміє «загально-

визнані міжнародно-правові положення, які забезпечують повагу прав особистості та діють відповідно до вимог підтримки суспільного порядку або воєнної необхідності». Він також поділяє його на «право Гааги» і «право Женеви», розуміючи під першим «частину норм, що регламентують ведення воєнних дій і засоби ведення війни», а під другим — «частину міжнародного права, що забезпечує охорону поранених і хворих, військовополонених і цивільного населення у випадку збройних конфліктів».

Представники цього напрямку в науці одностайні в думці, що «право Гааги» регулює:

а) права та обов'язки воюючих;

б) обмеження воюючих у виборі засобів і методів завдання шкоди
противникові (засобів і методів ведення війни);

в) обмеження насильства, не обумовленого воєнною необхід­
ністю.

«Право Женеви», у свою чергу, охороняє в період збройних конфліктів:

а) поранених і хворих, які вийшли зі строю;

б) осіб, які зазнали аварії корабля на морі;

в) військовополонених, цивільне населення;

г) іноземців та інших осіб, які не беруть участі у бойових діях.
Щодо офіційного закріплення терміна «міжнародне гуманітарне

право» і відповідно дефініції даної галузі права слід зазначити, що в документах ООН вживаються поняття «право збройних конфліктів» і «міжнародне гуманітарне право, застосовуване в період збройних конфліктів». Так, наприклад, у доповіді Генерального секретаря ООН, присвяченій 25-річній діяльності Комісії ООН з прогресивного розвитку і кодифікації міжнародного права, наводиться система міжнародного права, у якій як самостійна галузь виділяється «пра­во збройних конфліктів». Водночас конференція, що проходила в Женеві з 20 до 29 березня 1974 року під егідою ООН, офіційно іме­нувалася так: «Дипломатична конференція з питань підтвердження і розвитку гуманітарного міжнародного права, застосовуваного в збройних конфліктах». У Додаткових Протоколах І і II1977 року до Женевських конвенцій 1949 року також вживається термін «міжнародне гуманітарне право, застосовуване в період збройних конфліктів». Є й визначення, дане Міжнародним Комітетом Чер­воного Хреста, відповідно до якого під міжнародним гуманітарним правом розуміються такі міжнародні правила, договірні або засно­вані на звичаях, які:

а) спеціально спрямовані на вирішення гуманітарних завдань, що виникають безпосередньо в результаті збройного конфлік­ту міжнародного і неміжнародного характеру;

б) які з міркувань гуманного характеру обмежують права сторін,
що перебувають в конфлікті, вибирати методи і засоби ведення

війни;

в) захищають осіб і майно, яким завдана або може бути завдана

шкода конфліктом. Відповідно до положень Статуту ООН і основних принципів міжнародного права держави повинні вирішувати міжнародні спо­ри мирними засобами. Проте сучасне міжнародне право допускає можливість правомірного застосування збройних сил (самооборона від агресії, застосування збройних сил ООН, реалізація права на

самовизначення).

У міжнародному праві є велика кількість норм, які регламен­тують суспільні відносини в період збройних конфліктів. Обсяг і якість регулювання цих відносин свідчать про існування самостійної галузі міжнародного права, що визначає допустимість засобів і ме­тодів ведення війни, забезпечує захист жертв збройних конфліктів, установлює взаємовідносини між воюючими і державами, що не

воюють тощо.

Як зазначалося, до кінця XIX сторіччя основну роль у регламен­тації права збройних конфліктів традиційно відігравали міжнародні порядки. Міжнародні порядки зберегли певне значення для даної галузі міжнародного права і сьогодні. Проте у наш час основний масив норм права збройних конфліктів складають норми міжна­родних договорів. Його формування фактично розпочалося з другої половини XIX сторіччя. Так, у 1856 році в Парижі була підписана Декларація про правила ведення морської війни, що скасовувала каперство (піратство), встановлювала недоторканність нейтральних вантажів і правила морської блокади. У 1864 році була прийнята Конвенція про поліпшення долі поранених і хворих у діючих армі­ях, що згодом переглядалася в 1906 і 1929 роках. У 1868 році була прийнята Санкт-Петербурзька декларація про скасування вживання розривних, вибухових і запалювальних куль.

З 1899 року починаються активні процеси кодифікації правил війни. У 1899 році були прийняті Гаазькі конвенції про закони і звичаї сухопутної війни і декларації:

1) про заборону бомбардувань із повітряних куль;

2) про заборону користування артилерійськими снарядами, єди-

ною метою яких є поширення задушливих і шкідливих газів;

3) про заборону застосування куль, що розгортаються або сплю-

щуються в людському тілі. У 1907 році знову в Гаазі були прийняті одинадцять конвенцій, які регулюють різні аспекти права збройних конфліктів:

1) про відкриття воєнних дій;

2) про закони і звичаї сухопутної війни;

3) про права й обов'язки нейтральних держав і осіб у випадку сухопутної і морської війни;

4) про стан ворожих торгових суден на початку воєнних дій;

5) про перетворення торгових суден у судна воєнні;

6) про встановлення підводних автоматичних мін, що вибухають

від зіткнення;

7) про бомбардування морськими силами під час війни;

8) про застосування до морської війни положень Женевської конвенції;

9) про деякі обмеження в користуванні правом захоплення в морській війні;

 

10) про заснування Міжнародної призової палати;

11) про права й обов'язки нейтральних держав у разі морської війни.

Зазначені вище конвенції замінили Конвенцію і декларації 1899 року.

У 1909 році була підписана декларація про правила морської війни.

У 1925 році був підписаний Женевський протокол про заборону застосування на війні задушливих, отруйних або інших таких газів і низка інших документів.

У 1929 році було прийнято Конвенцію про режим військовопо­лонених.

Після закінчення Другої світової війни і з урахуванням її тра­гічного досвіду були прийнято ряд конвенцій, спрямованих на за­борону особливо небезпечних міжнародних злочинів. Так, у 1948 році була підписана Конвенція про попередження злочину геноциду і покарання за нього.

1949 рік ознаменувався розробленням і підписанням у Женеві на міжнародній конференції, скликаній 12 серпня з ініціативи Між­народного комітету Червоного Хреста, цілого ряду міжнародних конвенцій, об'єднаних назвою «Женевські конвенції про захист жертв війни», що становлять нині основний фундамент «Права Женеви»:

а) Конвенції про поліпшення долі поранених і хворих у діючих
арміях;

б) Конвенції про поліпшення долі поранених, хворих і осіб, які
зазнали аварії корабля, зі складу збройних сил на морі;

в) Конвенції про поводження з військовополоненими;

г) Конвенції про захист цивільного населення під час війни.
До конвенцій додано 11 рекомендацій конференції.
Додатковий Протокол І до Женевських конвенцій від 12 серпня

1949 року, що стосуються захисту жертв міжнародних збройних

конфліктів, 1977 року і Додатковий протокол II до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв збройних конфліктів неміжнародного характеру, 1977 року, значно розширили сферу застосування норм права збройних конфліктів, поширивши їх на війни, у яких народи ведуть боротьбу проти коло­ніального панування й іноземної окупації, а також проти расист­ських режимів у здійсненні свого права на самовизначення. Крім того, Додатковий протокол І суттєво обмежує воюючих не тільки в засобах ведення війни, але й у її способах.

Історичне значення Женевських конвенцій про захист жертв війни 1949 року полягає в тому, що вони містять у собі численні положення загального характеру, що відбивають найважливіші тенденції розвитку права збройних конфліктів у контексті реалізації положень власне міжнародного гуманітарного права. Без їхнього розуміння неможливо розібратися в сутності підходу світового спів­товариства до правового регулювання ведення збройних конфліктів і в наш час. Найбільш суттєвими з них є такі положення:

1. Конвенції підлягають дотриманню «за будь-яких обставин», а отже, дотримання їх повинно бути забезпечено державами неодмінно. Серйозні порушення цього положення повинні бути кримінально карані.

2. Конвенції підлягають застосуванню не тільки у разі оголоше­ної війни, але й при збройних конфліктах, коли одна зі сторін ще не визнала стану війни, а також при військовій окупації, якій не чиниться ніякий опір.

Держави, що домовляються, взаємопов'язані цими положен­нями також стосовно тієї держави, яка не є учасником конвенції, якщо остання «приймає і застосовує» їх у якихось конкретних конфліктах. З цього випливає, що деякі положення конвенцій гуманного порядку підлягають застосуванню також у громадян­ській війні.

3. Зазначеними конвенціями особам, які протегуються, при­своюються права, від яких вони не можуть відмовитися. Такі особи мають також право просити про допомогу державу-покровительку (нейтральна держава, що за згодою конфлік­туючих сторін сприяє і здійснює контроль за дотриманням гу­манітарних норм на території однієї зі сторін, представляючи інтереси іншої сторони). За її відсутності такою повинна бути будь-яка організація, що має на меті гуманні цілі, наприклад, Міжнародний комітет Червоного Хреста. Жодні відступи від цих положень за допомогою укладання угоди з державою, що в результаті воєнних подій виявляється обмеженою у своїй свободі дій, не допускаються.

4. Конвенції підлягають застосуванню в співробітництві і під спостереженням держави-покровительки або організації, що її заміняє і має на меті гуманні цілі.

5. У разі розбіжностей щодо тлумачення і застосування Конвенції держава-покровителька або організація, що її заміняє і має на меті гуманні цілі, повинна запропонувати свої послуги. Вона може запропонувати організувати зустріч представників сто­рін. На вимогу однієї зі сторін повинно бути проведене розслі­дування будь-якого порушення Конвенції, яке допускається. Якщо між сторонами не буде досягнуто згоди про порядок ви­робництва такого розслідування, сторони повинні призначити третейського суддю, що вирішить процедурне питання.

Слід, проте, мати на увазі, що в конвенціях немає положення, яке передбачає порядок вирішення спорів, якщо сторони не дійшли згоди ні щодо процедури, ні щодо призначення третейського судді. Женевська конференція лише рекомендувала державам передавати такі спори на розгляд Міжнародного суду.

6. Усі неурегульовані конвенціями справи підлягають вирішен­ню на підставі загальних принципів цих конвенцій.

7. Забороняються засоби відплати проти осіб і об'єктів, що пере­бувають під заступництвом відповідно до конвенцій.

8. Нейтральні держави, що прийняли в себе осіб, яким протегу­ють, зобов'язані розумно застосовувати конвенції.

9. На честь Швейцарії встановлюється емблема у вигляді Черво­ного Хреста на білому тлі як відмітного знака захисту жертв війни, що являє собою зворотні кольори швейцарського пра­пора. Поряд із цим допускається також зображення замість Червоного Хреста Червоного Півмісяця і Червоного Лева на білому фоні. Зловживання цими емблемами є караним.

Слід зазначити, що міжнародне співробітництво у сфері збройних конфліктів розвивається і в наш час. Такий розвиток здійснюється за такими основними напрямками:

а) запобігання збройним конфліктам;

б) правове становище держав, що беруть участь і не беруть участі
у конфлікті;

в) обмеження засобів і методів ведення війни, заборона їхньої
модернізації;

г) захист прав людини в період збройних конфліктів;

ґ) забезпечення відповідальності за порушення норм міжнарод­ного права.

Міжнародна доктрина і практика виробили основні принципи сучасного права збройних конфліктів (міжнародного гуманітар­ного права):

 

— гуманізація збройних конфліктів;

— обмеження воюючих у виборі методів і засобів ведення війни;

— міжнародно-правовий захист жертв війни;

— охорона цивільних об'єктів і культурних цінностей;

— захист інтересів нейтральних держав;

— поєднання воєнної необхідності і підтримка суспільного по­рядку з повагою до людини;

— заборона заподіювати противнику шкоди, нерозмірної із метою війни — знищення або ослаблення його воєнної сили та ін.

Особливе значення має питання про застосування нових засо­бів ведення війни, у тому числі й термоядерної зброї, променевої (для впливу на людський організм), інфразвукової (для ураження внутрішніх органів людини), генетичної (для негативного впливу на механізм спадкоємності), психотронної (для впливу на психі­ку людей) зброї і подібних видів і засобів. Хоча ці види зброї, за винятком термоядерної, перебувають на цей час тільки на стадії розроблення, питання про недопущення їхнього використання є насущною міжнародно-правовою проблемою. Міжнародне право в цих випадках виходить із так званої Декларації Мартенса, що містить сформульований Ф.Ф. Мартенсом, російським дипломатом і професором міжнародного права, оголошений у 1899 році на Га­азькій конференції основний принцип. Цей принцип увійшов потім у преамбулу IV Гаазької конвенції про закони і звичаї сухопутної війни. Ось його повний зміст: «В очікуванні того, щоб змогло бути обнародуване більш повне зведення законів війни, конференція вважає необхідним констатувати, що у випадках, не передбачених у цій угоді, населення і воюючі залишаються під охороною і дією по­ложень міжнародного права, оскільки вони випливають із звичаїв, що встановилися між освіченими народами, із законів людяності та вимог суспільної свідомості».

Таким чином, дана Декларація, що має системний характер, містить у собі ряд положень, на яких ґрунтується і сучасне право збройних конфліктів, а саме:

а) вона покладена в основу всіх принципів права збройних кон­
фліктів і є фундаментом для вироблення нових норм цієї галузі
міжнародного права;

б) закріплює основні ідеї, якими повинні керуватися воюючі
держави і «командуючі військами» при застосуванні законів
і звичаїв ведення війни;

в) заповнює прогалини в правовому регулюванні збройних
конфліктів, є своєрідною «правовою вуздечкою» у випадках
відсутності правових настанов у конкретних нормах міжна­
родного права.

Слід зазначити, що в цілому міжнародно-правове регулювання збройних конфліктів стосується питань початку війни, її ведення, методів і засобів, становища воюючого і мирного населення і за­кінчення війни.

17.2. Види збройних конфліктів

Стислий розгляд цілей війни дозволяє визначити видову харак­теристику збройних конфліктів. Мета війни полягає в придушенні збройного опору противника. Ця формула має дуже важливе зна­чення, тому що дозволяє класифікувати воєнні дії за суб'єктно-об'єктним складом і за територією, на якій вони відбуваються. Вста­новлення такої мети означає, що війна не спрямована на знищення противника і не має на меті фізичне знищення його збройних сил.

Це означає, по-перше, що війна не ведеться проти мирного на­селення, тим більше, що правила ведення воєнних дій вимагають, щоб мирне населення перебувало «під опікуванням воюючих». По-друге, воєнні дії, що ведуться збройними силами на території своєї держави проти свого населення, здебільшого не є війною в міжнародному значенні цього поняття.

Звідси розрізняють міжнародні збройні конфлікти і збройні конфлікти неміжнародного характеру.

Відповідно до положень Женевських конвенцій 1949 року між­народними збройними конфліктами визнаються такі конфлікти, коли один суб'єкт міжнародного права застосовує збройну силу проти іншого суб'єкта. Таким чином, сторонами в міжнародному збройному конфлікті можуть бути:

а) держави;

б) нації і народності, що борються за свою незалежність;

в) міжнародні організації, що здійснюють колективні збройні
заходи для підтримання миру і міжнародного правопорядку.

Відповідно до статті 1 Додаткового Протоколу І міжнародними є також збройні конфлікти, у яких народи ведуть боротьбу проти колоніального панування й іноземної окупації і проти расистських режимів для здійснення свого права на самовизначення.

Збройні конфлікти неміжнародного характеру — це всі зброй­ні конфлікти, що не підлягають дії статті 1 Додаткового Протоколу І, що відбуваються на території будь-якої держави « між її збройними силами або іншими організованими озброєними групами, які, пе­ребуваючи під відповідальним командуванням, здійснюють такий контроль над частиною її території, що дозволяє їм здійснювати безперервні й узгоджені воєнні дії і застосовувати положення Про­токолу II».

Збройні конфлікти неміжнародного характеру мають такі озна­ки:

а) застосування зброї й участь у конфлікті збройних сил, вклю­
чаючи поліцейські підрозділи;

б) колективний характер виступів. Дії, що зумовлюють обста­
новку внутрішньої напруженості, внутрішні заворушення, не
можуть вважатися конфліктами, що розглядаються;

в) певний ступінь організованості повстанців і наявність органів,
відповідальних за їхні дії;

г) тривалість і безперервність конфлікту. Окремі спорадичні
виступи погано організованих груп не можуть розглядатися
як збройні конфлікти неміжнародного характеру;

ґ) здійснення повстанцями контролю над частиною території держави.

Отже, збройний конфлікт між повстанцями і центральним урядом є, як правило, внутрішнім конфліктом. Проте повстанці можуть бути визнані «воюючою стороною», коли вони:

а) мають свою організацію;

б) мають на чолі відповідальні за їхню поведінку органи;

в) установили свою владу над частиною території держави;

г) додержуються у своїх діях «законів і звичаїв війни».

Як зазначалося раніше, визнання повстанців «воюючою сторо­ною» виключає застосування до них національного кримінального законодавства про відповідальність за масові заворушення і т.п. На захоплених у полон поширюється статус військовополонених. Повстанці можуть вступати в правовідносини з третіми держава­ми і міжнародними організаціями, одержувати від них допомогу, що допускається міжнародним правом. Власті повстанців на кон­трольованій ними території можуть створювати органи управління і видавати нормативні акти. Отже, визнання повстанців «воюючою стороною», як правило, свідчить про набуття конфліктом міжнарод­ного характеру і є першим кроком до визнання нової держави.

До збройних конфліктів неміжнародного характеру слід відно­сити всі громадянські війни і внутрішні конфлікти, що виникають зі спроб державних переворотів і т.д. Ці конфлікти відрізняються від міжнародних збройних конфліктів насамперед тим, що в остан­ніх обидві воюючі сторони є суб'єктами міжнародного права, у той час як у громадянській війні воюючою стороною визнається лише центральний уряд. Держави не повинні втручатися у внутрішні конфлікти на території іншої держави.

Проте в практиці міжнародного співтовариства здійснюються певні збройні заходи, проведені під егідою ООН, що називають «гуманітарна інтервенція». їхньою метою є військове втручання

в події, що відбуваються в конкретній країні, яку «роздирають» збройні конфлікти міжнаціонального або релігійного характеру, для надання гуманітарної допомоги населенню, яке особливо страждає від таких дій (припинення кровопролиття, робота з біженцями, боротьба з голодом, допомога у налагодженні повсякденного життя і побутових умов і т.д.), а також для припинення військового про­тиборства воюючих сторін. Таке втручання, з огляду на особливі обставини, здійснюється без згоди уряду держави, у яку здійсню­ється військове вторгнення, тому воно й іменується «інтервенцією». Термін «гуманітарна» покликаний проілюструвати основну мету такого втручання. Саме так, наприклад, були охарактеризовані збройні акції в Сомалі та Руанді, розпочаті з метою призупинення внутрішніх конфліктів, що відбувалися там і супроводжувалися масовими людськими жертвами.

Ряд політичних діячів і вчених-міжнародників виступають різко негативно проти використання гуманітарної інтервенції. В основі їхньої позиції лежить ряд питань: які саме права індивідів, що пере­бувають на території конкретної держави, може захистити будь-яка інша держава відповідно до міжнародного права за допомогою «гу­манітарної інтервенції», тобто вживаючи примусові дії у відношенні даної держави, у тому числі з використанням збройних сил? При на­явності яких саме ситуацій і при вичерпанні яких саме можливостей індивідами можлива бути здійсненою «гуманітарна інтервенція» будь-якої держави у внутрішні справи іншої держави?

Слід зазначити, що розумних відповідей на ці питання ні в док­трині міжнародного публічного права, ні в міжнародно-правових позиціях держав не існує. Більше того, що чинне міжнародне публіч­не право передбачає прямо протилежне. Декларація про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин і співробітни­цтва між державами відповідно до Статуту Організації Об'єднаних Націй 1970 року, зокрема, говорить: «Жодна держава або група держав не має права втручатися прямо або побічно з якої б то не було причини у внутрішні й зовнішні справи іншої держави».