Територіальнеморе (територіальні води) і його правовий режим

Територіальне море (територіальні води) — це морський пояс, що розташований уздовж берега або безпосередньо за внутрішніми морськими водами прибережної держави і перебуває під її повним суверенітетом. Острови, що знаходяться за межами територіально­го моря, мають своє власне територіальне море. Проте прибережні установки і штучні острови територіальних вод не мають.

Кожна держава має право встановлювати ширину свого терито­ріального моря до межі, що не перевищує 12 морських миль. Із 134 прибережних держав 78 держав установили 12-мильну зону (у тому числі Росія, Польща, Україна, Болгарія, Румунія, Куба, Франція, Іспанія, Португалія та ін.), 5 держав — у 6 миль (у тому числі Греція, Туреччина й ін.), 2 держави — у 4 милі (Норвегія і Фінляндія), 20 держав — 3 милі (у тому числі Велика Британія, ФРН, Нідерланди,

Данія, Австралія та ін.). Водночас є держави, що встановили в одно­сторонньому порядку ширийу територіальних вод, що перевищує ліміт, установлений Конвенцією ООН по морському праву 1982 року. Так, наприклад, Ангола встановила ширину територіальних вод у 20 миль, Нігерія і Того — ЗО миль, Гамбія, Танзанія, Камерун, Мадагаскар — 50 миль, Мавританія — 70 миль. Є і більш широкі претензіїї, які міжнародне право засуджує.

Існують три основних способи відліку територіальних вод:

1) від лінії найбільшого відливу уздовж берега прибережної

держави;

2) якщо берегова лінія звивиста або порізана чи поблизу берега є ланцюг островів, може застосовуватися метод прямих ви­хідних ліній, що з'єднують точки берега й островів, що най­більше виступають в море;

3) від внутрішніх морських вод.

Зовнішнім кордоном територіального моря є лінія, кожна точка якої знаходиться від найближчої точки прямої вихідної лінії на від­стані, що дорівнює ширині територіального моря (12 миль).

Бічний кордон територіальних вод суміжних держав, а також кордони територіального моря держав, що протилежать одна одній, береги яких відстоять один від одного менше ніж на 24 (12+12) милі, визначається міжнародними договорами.

Суверенітет прибережної держави поширюється на водний про­стір територіального моря, повітряний простір над ним, а також на поверхню дна і надра в цій зоні (стаття 1 Конвенції про територіальне море та прилеглу зону 1958 року). Територіальне море є частиною території відповідної держави. Проте обсяг суверенних прав прибе­режної держави в територіальному морі дещо вужчий, ніж у внут­рішніх водах. З обсягу правомочностей держави встановлюється виняток — право мирного проходу. Невійськові судна всіх держав користуються правом мирного пррходу через територіальне море. При цьому під проходом розуміється плавання через територіальне

море з метою:

а) перетнути це море, не заходячи у внутрішні води або не
становлячись на рейді або біля портової споруди за межами
внутрішніх вод;

б) пройти у внутрішні води, або вийти з них, або стати на рейді,
або біля портової споруди (стаття 18 Конвенції 1982 року).

Згідно зі статтею 19 Конвенції з морського права «прохід є мир­ним, якщо тільки ним не порушується мир, добрий порядок або безпека прибережної держави».

Прохід визнається таким, що порушує «мир, добрий порядок і безпеку» прибережної держави, якщо судно здійснює:

а) погрозу силою або її застосування проти суверенітету, терито­
ріальної цілісності чи політичної незалежності прибережної
держави або яким-небудь іншим чином з порушенням прин­
ципів міжнародного права, втілених у Статуті ООН;

б) будь-які маневри або навчання зі зброєю будь-якого виду;

в) будь-який акт, спрямований на збір інформації, що завдає
шкоди обороні чи безпеці прибережної держави;

г) будь-який акт пропаганди, що має на меті зазіхання на обо­
рону або безпеку прибережної держави;

ґ) піднімання у повітря, посадку або прийняття на борт будь-якого літального апарата;

д) піднімання у повітря, посадку або прийняття на борт будь-
якого військового устрою;

є) навантаження або розвантаження будь-якого товару або валюти, посадка або висадження будь-якої особи всупереч митним, фіскальним, імміграційним або санітарним законам і правилам прибережної держави;

є) будь-який акт навмисного і серйозного забруднення всупереч діючій Конвенції;

ж) будь-яку рибальську діяльність;

з) проведення дослідницької або гідрографічної діяльності;

и) будь-який акт, спрямований на створення перешкод фун­кціонуванню будь-яких систем зв'язку або будь-яких інших споруд або установок прибережної держави;

і) будь-яку іншу діяльність, що не має прямого відношення до проходу.

Згідно зі статтею 13 Закону України «Про державний кордон України» мирний прохід через територіальне море України здій­снюється з метою його перетинання без заходження у внутрішні води України, або з метою заходження у внутрішні води і порти України, або виходу з них у відкрите море. Прохід вважається мир­ним, якщо при цьому не порушується мир, а також правопорядок і безпека України. Іноземні невійськові судна при здійсненні мир­ного проходу повинні випливати звичайним навігаційним курсом або курсом, рекомендованим компетентними органами України, а також морськими коридорами або схемами поділу прямування. Конвенція ООН з морського права 1982 року передбачає можливість проходження морськими коридорами танкерам, суднам із ядерними двигунами або таким, що перевозять ядерні й інші небезпечні або отруйні за своєю природою матеріали. При цьому такі судна повинні мати на борту документи і додержуватися особливих запобіжних заходів. Морські коридори і схеми поділу прямування мають бути чітко визначені прибережною державою і публікуватися на відпо­відних морських картах.

При порушенні правил мирного проходу в територіальному морі України капітан іноземного невійськового судна може бути притяг­нутий до відповідальності згідно з законодавством України.

Іноземні кораблі в територіальному морі України і її внутрішніх водах зобов'язані додержуватися правил радіозв'язку, навігацій­них, портових, митних, санітарних та інших правил. У випадку вимушеного їх порушення слід негайно повідомляти адміністрацію найближчого порту України.

Компетентні органи України вправі встановлювати райони в межах територіального моря і внутрішніх вод України, плавання в яких іноземним суднам заборонено. Про це має бути зроблене на­лежне повідомлення. Хоча Закон України від 4 листопада 1991 року не згадує про це, при проході через територіальне море звичайна практика потребує проходження без зупинок. Проте Конвенція про територіальне море, прийнята на Женевській конференції 1958 року, визнавала право при проході на зупинку і стоянку на якорі, оскільки вони пов'язані зі звичайним плаванням або виявилися необхідними внаслідок непереборної сили або лиха. Конвенція ООН з морського права 1982 року в п. 2 статті 18 визнала це право як виняток, закріпивши, що прохід має бути безупинним і швидким. Особливий порядок проходу через територіальні води встанов­лений для військових кораблів. Визначення військового корабля дано в статті 29 Конвенції 1982 року. Під ним розуміється «судно, що належить до збройних сил якої-небудь держави, що має зов­нішні знаки, які відрізняють такі судна його національності, що знаходиться під командуванням офіцера, який перебуває на службі уряду даної держави і прізвище якого занесене у відповідний список військовий або еквівалентний йому документ і яке має екіпаж, під­порядкований регулярній військовій дисципліні».

У період існування СРСР, що наполягав на дозвільному порядку проходу іноземних військових кораблів через свої територіальні води, про що зробив відповідне застереження до статті 23 Кон­венції про територіальне море і прилеглу зону 1958 року; кораблі військово-морського флоту США, що не поділяли позицій СРСР у цьому питанні і тлумачили її як таку, що порушує міжнародне право, двічі, у 1986 і 1988 роках, вчинили спробу здійснити право мирного проходу, пройшовши через радянські територіальні води в Чорне море. Це призвело до інцидентів, що в результаті дали ім­пульс переговорному процесу зі зближення позицій двох держав, які стосуються права мирного проходу. 23 вересня 1989 року міністр закордонних справ СРСР Е.А. Шеварнадзе і держсекретар СІЛА Дж. Бейкер підписали угоду «Про однакове тлумачення правил міжнародного права стосовно мирного проходу». У ньому сторони

визнали, що право мирного проходу поширюється на всі судна, у тому числі військові кораблі, і не потребує дозвільних процедур. Обидві держави взяли зобов'язання привести в повну відповідність із Конвенцією ООН з морського права 1982 року своє законодавство, правила і практику, що належать до мирного проходу.

В Україні військові кораблі іноземних держав, а також підводні човни здійснюють мирний прохід у територіальному морі України в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів. При цьому підводні човни повинні плавати тільки на поверхні і під своїм прапором. Не­виконання зазначених правил надає права компетентним органам України вимагати від порушника негайно покинути територіальне море України. Це відповідає положенням статті ЗО Конвенції 1982 року.

Слід також мати на увазі, що держава прапора відповідає за будь-яку шкоду або збитки, завдані прибережній державі в результаті недотримання військовим або іншим некомерційним судном правил прибережної держави щодо плавання в територіальному морі або положень Конвенції 1982 року.

Проте зазначена Конвенція (стаття 24) встановлює й обов'язок прибережної держави з організації судноплавства в її територіаль­ному морі. Так, прибережна держава не повинна перешкоджати мирному проходу іноземних суден, вона повинна належним чином повідомляти про всі відомі їй небезпеки для судноплавства в її те­риторіальних водах.

Слід зазначити, що конкретні питання, пов'язані з юрисдик­цією прибережної держави щодо іноземних суден, що здійснюють право мирного проходу, вирішуються залежно від належності цих суден до класу військових кораблів, а також державних суден, екс­плуатованих у некомерційних цілях, або до класу торгових суден (підрозділи А, В, С розділу 3 частини II Конвенції ООН з морського права 1982 року).

Стосовно військових кораблів діє принцип імунітету державної власності, відповідно до якого вони вилучаються з-під юрисдикції прибережної держави. У випадку недотримання ними законів і правил прибережної держави під час мирного проходу через її те­риторіальні води, влада прибережної держави може вимагати, щоб цей корабель негайно покинув її територіальне море. При цьому шкода і збитки, заподіяні кораблем-порушником, покриваються державою його прапора.

На борту іноземного торгового судна, що здійснює право мирного проходу, діють кримінальна і цивільна юрисдикція держави прапо­ра судна, крім винятків, встановлених у конвенційному порядку. Згідно зі статтею 27 Конвенції ООН з морського права, кримінальна

юрисдикція здійснюється прибережною державою стосовно злочи­ну, вчиненого на борту іноземного торгового судна під час проходу через територіальне море, якщо:

1) наслідки злочину поширюються на прибережну державу;

2) злочин порушує спокій у країні або добрий порядок у терито­ріальному морі;

3) капітан судна, дипломатичний агент або консульська посадова особа держави прапора судна звертаються до місцевої влади з проханням про надання допомоги;

4) вжиті заходи необхідні для припинення незаконної торгівлі наркотиками або психотропними речовинами.

Але не підлягає обмеженню право прибережної держави вживати будь-яких заходів для арешту або розслідування на борту іноземного судна, що проходить через територіальне море, після його виходу з внутрішніх морських вод. Це право спрямоване на забезпечення можливості прибережної держави заарештовувати і піддавати суду осіб, що несуть кримінальну відповідальність за злочини, вчинені під час перебування судна у внутрішніх водах такої держави. При вчиненні злочину на борту іноземного судна до входу в територіаль­не море і при проходженні цього судна без заходження у внутрішні морські води прибережна держава здійснювати втручання не повин­на (п. 5 статті 27 Конвенції ООН з морського права).

Проте у виняткових випадках, пов'язаних із нанесенням шкоди морському середовищу або порушенням режиму виняткової еко­номічної зони, Конвенція 1982 року передбачає умови втручання прибережної держави. Згідно зі статтею 28 зазначеної Конвенції:

а) прибережна держава не повинна зупиняти іноземне судно,
що проходить через територіальне море, або змінювати його
курс із метою здійснення цивільної юрисдикції щодо особи,
що перебуває на борту судна;

б) прибережна держава може застосовувати щодо такого судна
заходи стягнення або арешт у будь-якій цивільній справі
тільки за зобов'язаннями або внаслідок відповідальності,
прийнятої або викликаної на себе цим судном під час або для
проходу його через води прибережної держави. При цьому ці
обмеження не зачіпають прав прибережної держави вживати
заходів стягнення або застосувати арешт у цивільній справі
щодо іноземного судна, яке знаходиться на стоянці в тери­
торіальному морі або слідує через територіальне море після
виходу з внутрішніх вод.

16.5. Прилегла зона та її правовий режим

Прилегла зона — це пояс морських вод, що прилягає до тери­торіального моря, у межах якого прибережна держава має право здійснювати контроль із метою недопущення порушень визначених правил (митних, фіскальних (податкових), імміграційних або сані­тарних). Прилегла зона також установлюється з метою реалізації покарання за порушення таких правил у межах території або тери­торіальних вод прибережної держави.

Історія виникнення таких зон починається ще з XVIII сторіччя, коли ширина територіального моря у переважної кількості держав не перевищувала 3 миль. Саме тоді деякі держави в односторонньому порядку стали встановлювати спеціальні зони за межами територі­ального моря, у яких вони претендували на здійснення юрисдикції щодо іноземних суден, головним чином із метою боротьби з контра­бандою. Уперше 5-мильну митну зону оголосила Велика Британія в 1736 році. У 1799 році 12-мильна митна зона була встановлена СІЛА, пізніше прилеглі зони були встановлені Францією, Бельгією й іншими країнами. В основному вони були спрямовані на при­пинення контрабанди, але в деяких випадках вже оголошувалися фіскальні, санітарні й інші види прилеглих зон. З розвитком і інтенсифікацією торгового мореплавання багато держав почали укладати двосторонні і багатосторонні договори про прилеглу зону. Так, наприклад, Мексика в період із 1882 по 1899 рік уклала 10 угод із різними державами. Багатостороннім договором такого роду стала Конвенція, укладена в 1925 році прибалтійськими країнами для боротьби з контрабандною торгівлею алкогольними напоями, у якій держави-учасниці взаємно визнавали здійснення митного контролю над приватними суднами в 12-мильній зоні.

Перша спроба кодификації звичайних міжнародних норм, що стосуються прилеглої зони, була здійснена в 1930 році на Гаазькій конференції, що закінчилася невдачею.

Кодифіковані норми про прилеглу зону вперше були встанов­лені в статті 24 Конвенції про територіальне море і прилеглу зону 1958 року, а потім у статті 33 Конвенції ООН з морського права 1982 року.

Слід особливо наголосити на тому, що за своєю юридичною при­родою прилегла зона — це частина відкритого моря, але зі спеціаль­ним режимом. Тому обидві зазначені конвенції містять положення про суто цільовий характер прилеглої зони. Вона встановлюється тільки для запобігання прибережною державою порушень митних, фіскальних, імміграційних або санітарних законів і правил, тобто у точно визначених цілях, і розширення цих цілей виходячи зі змісту

положень конвенцій неприпустимо. Отже, прилегла зона може бути тільки чотирьох видів:

митна;

фіскальна;

імміграційна;

санітарна.

За Конвенцією про територіальне море і прилеглу зону 1958 року ширина прилеглої зони не може перевищувати 12 морських миль від тих самих вихідних ліній, від яких відміряється і тери­торіальне море. Іншими словами, право на прилеглу зону мають ті держави, територіальне море яких менше 12 миль (розмежування між суміжними державами проводиться за серединною лінією у разі відсутності угоди про інше). Конвенція з морського права 1982 року містить два положення, відмінних від профільної Конвенції 1958 року: по-перше, прилегла зона поширюється на відстань до 24 миль, що відраховуються від вихідних ліній; по-друге, у пункті 1 статті 33 опущене посилання на те, що прилегла зона є районом відкритого моря. Незважаючи на таке фактичне її положення, остання зміна була пов'язана з розбіжностями на ПІ Конференції ООН з морського права щодо статусу економічної зони, оскільки у випадку встанов­лення такої зони прилегла зона буде перекрита нею.

Прилеглу (санітарну) зону встановили Аргентина, Венесуела, Індія; митну — Сирія, фіскальну — Індія, Югославія, Сирія; іммі­граційну — Індія, Португалія.

Українське законодавство не передбачає створення прилеглої

зони.

Слід зазначити, що, незважаючи на обмеження видів прилеглих зон у Конвенції про територіальне море і прилеглу зону 1958 року, деякі прибережні держави на практиці почали встановлювати інші види таких зон (наприклад, зони безпеки, карної і цивільної юрисдикції, нейтралітету, запобігання забрудненню, фортечні зони й ін.). У тих випадках, коли їхня ширина не перевищувала разом із територіальним морем 12 морських миль, їхнє встановлення не викликало яких-небудь заперечень, тому що мова фактично йшла про максимальне використання своїх прав прибережною державою. Після прийняття Конвенції з морського права 1982 року це, без­умовно, є неправомірним.

16.6. Відкрите море і його правовий режим

За зовнішньою межею територіального моря знаходяться про­стори морів і океанів, що не входять до складу територіальних вод будь-якої держави й утворюють відкрите море.

У статті 1 Конвенції про відкрите море 1958 року поняття «від­крите море» визначається як «усі частини моря, що не входять ні в територіальне море, ні у внутрішні води будь-якої держави». Кон­венція ООН з морського права 1982 року визначила, що положення частини VII («Відкрите море») застосовуються до всіх частин моря, що не входять ні у виняткову економічну зону, ні в територіальне море або внутрішні води якоїсь держави, ні в архіпелажні води держави-архіпелагу (стаття 86).

Для характеристики відкритого моря необхідно виділити два критерії, що визначають його статус:

— географічний — характеризує відкрите море як частину просторів Світового океану, що не утворюють територію при­бережної держави;

— політичний — полягає в тому, що відкрите море не перебуває під суверенітетом жодної з держав, усі держави мають право користуватися на засадах рівності відкритим морем у мирних цілях (свобода мореплавання, польотів, наукових досліджень і т.д.).

Згідно зі статтею 87 Конвенції ООН з морського права 1982 року всі держави, у тому числі й ті, що не мають виходу до моря, мають свободу відкритого моря, що передбачає ряд свобод на певну діяль­ність у відкритому морі — право на:

а) свободу судноплавства;

б) свободу польотів;

в) свободу прокладати підводні кабелі і трубопроводи;
г)свободу рибальства;

д) свободу будувати штучні острови й інші установки, що допус­каються міжнародним правом;

є) свободу наукових досліджень.

Слід зазначити, що цей перелік не є обмеженим.

Відкрите море резервується для мирних цілей. Жодна держава згідно зі статтею 89 Конвенції 1982 року не вправі претендувати на підпорядкування якоїсь частини відкритого моря своєму суверені­тету. У відкритому морі судно підпорядковується юрисдикції тієї держави, під прапором якої воно плаває. Між державою і судном повинен існувати реальний зв'язок. Цього не можна сказати про практику використання так званих «зручних» прапорів (Панами, Ліберії, Кіпру, Швейцарії й ін.). На жаль, після проголошення незалежності України багато з її суден перейшли під «зручний» прапор, що призводить до поганих наслідків як для самої України, так і для українських моряків і членів їхніх сімей. Зауважимо, що Конвенція ООН про умови реєстрації морських суден 1986 року об­межує подібну практику.

Судно, що плаває під прапорами двох і більше держав, прирів­нюється до судна, що не має національності. Судно не може пере­мінити свій прапор під час плавання або стоянки при заходженні в порт, крім випадків зміни права власності на нього. Проте це не стосується суден, що плавають під прапором ООН і деяких інших міжнародних організацій.

Звичайно судно розглядається як частина території держави, у

якій воно зареєстровано.

Винятки з цього правила, а отже, і зі свободи судноплавства установлюються міжнародними договорами. Так, наприклад, стаття 110 Конвенції з морського права 1982 року встановлює певні права у відкритому морі військових кораблів із припинення незаконної діяльності суден, що там плавають. Вони здійснюються шляхом ре­алізації права на огляд. Ці дії допустимі за умови, що в командира військового судна виникли підозри в тому, що зустрінуте судно за­ймається піратством, работоргівлею, несанкціонованим віщанням, не має національності, або якщо на ньому піднятий іноземний пра­пор, або воно відмовляється підняти прапор, але в дійсності має ту ж національність, що й даний військовий корабель. У цих випадках військовий корабель робить « перевірку права судна на його прапор ». З цією метою його командир може послати шлюпку під командою офіцера до підозрюваного судна. Якщо після перевірки підозри за­лишаються, він може здійснити подальший огляд на борту цього судна з усією можливою обачністю. Але якщо ці підозри виявилися необґрунтованими й оглянуте судно не вчинило ніяких дій, які б виправдували цю підозрілість, йому повинні бути відшкодовані всі заподіяні збитки або шкода.

Кожна держава самостійно визначає умови надання своєї націо­нальності суднам, правила реєстрації суден на її території і права судна плавати під її прапором (стаття 91 Конвенції 1982 року). При цьому кожна держава:

а) веде регістр суден;

б) приймає юрисдикцію над кожним судном, що плаває під її
прапором, і його екіпажем;

в) забезпечує контроль здатності суден до плавання;

г) забезпечує безпеку мореплавання, запобігає аварії.

Ні арешт, ні затримка суден не можуть бути зроблені у відкри­тому морі навіть як захід розслідування за розпорядженням якоїсь іншої влади, крім влади держави прапора судна.

Водночас у влади прибережної держави існує право пересліду­вання по «гарячих слідах». Ця правомочність передбачена статтею 23 Конвенції про відкрите море 1958 року. Переслідування інозем­ного судна по «гарячих слідах» відбувається за таких умов:

а) якщо компетентна влада прибережної держави має достатні
підстави вважати, що це судно порушило закони і правила
цієї держави;

б) переслідування повинне розпочатися тоді, коли іноземне суд­
но або одна з його шлюпок знаходяться у внутрішніх водах,
у територіальному морі або в прилеглій зоні держави, що
переслідує, і може продовжуватися за межами територіаль­
ного моря або прилеглої зони тільки за умови, якщо воно не
переривається;

в) право переслідування припиняється, як тільки переслідуване
судно входить у територіальне море своєї країни або третьої
держави;

г) переслідування має бути розпочате після подання зорового
або світлового сигналу;

д) переслідування може здійснюватися тільки військовими ко­
раблями або військовими літальними апаратами, або суднами
й апаратами, що знаходяться на урядовій службі (наприклад,
поліцейськими) і спеціально на це уповноважені.

Право переслідування не може здійснюватися стосовно військо­вих кораблів, деяких інших суден, що перебувають на державній службі (поліцейських, митних).

Право прокладки кабелів і трубопроводів у відкритому морі полягає в їхній прокладці по дну відкритого моря за межами конти­нентального шельфу. При прокладці підводних кабелів і трубопрово­дів держави повинні належним чином враховувати вже прокладені кабелі і трубопроводи. Зокрема, не повинні погіршуватися можли­вості їхнього ремонту. Одночасно передбачається відповідальність фізичних і юридичних осіб за заподіяння шкоди або ушкодження як власних, так і інших кабелів і трубопроводів. Але якщо зазна­чені особи доведуть, що вони понесли збитки або їм заподіяна шкода (пожертвували якорем, сіттю або іншою рибальською снастю), при вчиненні дій, щоб уникнути ушкодження кабеля або трубопроводу, їм повинно бути надане необхідне відшкодування.

При здійсненні свободи рибальства кожна держава повинна вживати необхідних заходів щодо збереження живих ресурсів моря і враховувати інтереси прибережних держав.