Особисті якості і роль середовища в політичному лідерстві.

Що є визначальним у лідерстві − особистісні якості чи ситуація, що затребувала дану особистість, зробила її необхідною? Суперечка про це йде давно. У роботі “До питання про роль особистості в історії” Г.В. Плеханов дав класичну марксистську відповідь, що особистість лише видозмінює фізіономію розвитку, але тенденції розвитку залишаються незмінними. І помітив з приводу Наполеона, що потрібна була шпага і її призвали. Французький філософ Ж. -П. Сартр, міркуючи над висновком Плеханова, відповів: чи не в тім усе питання, яка шпага призивається, і чи всякий з покликаних генералів міг зробитися імператором і залити кров’ю Європу? Суперечка продовжується. Це не дивно, тому що лідерство − явище багатомірне, і при його вивченні розглядаються різні підходи. Найбільш цікаві дослідження саме і пов’язані з вивченням особистісних якостей, необхідних для лідера (концепція рис лідера), з аналізами взаємозв’язків лідера і середовища, лідера і його послідовників.

Дуже багато дослідників підкреслюють значимість психологічних якостей для лідера. Так, М. Вебер вважав, що політику за покликанням необхідно володіти такими особистісними якостями, як пристрастю до справи, почуттям відповідальності й окоміром − здатністю точної оцінки ситуації. Якщо ж політик має психологічну схильність йти від відповідальності й до того ж марнолюбний, то він швидко втратить позиції політичного лідера.

На рубежі XIX -XX ст. підвищений інтерес виник до взаємин лідера і маси, тому що в активну політичну боротьбу в той же період включилися широкі шари трудящих. Французькі вчені Т. Тард і Г. Лебон звернули увагу на особливу роль лідерів у масових рухах і на психологічні якості лідерів. Політичний лідер повинен бути гарним психологом, інстинктивно розуміти душу юрби, вміти впливати на її інстинкти. Лебон помітив, що нерідко лідерами юрби виявляється нервово-збуджені люди, але обдаровані силою волі.

Російський соціолог і представник народницького руху Н.К.Михайлівський у роботі “Герой і юрба” також відзначав необхідну для лідерства здатність − уміти бути гіпнотизером, щоб повести за собою маси куди завгодно.

Психологічний редукціонізм одержав класичний розвиток у роботах австрійського психоаналітика 3. Фрейда. У XX ст. інтерес до психології лідерства і вивчення важливих для лідера якостей особистості зберігся, але з’явилися і нові аспекти дослідження. М. Лассуелл звернув дослідницьку увагу на психопатологію в політиці і на небезпеку, яку несе політична поведінка осіб з відхиленнями у психіці.

Властивості людини як живої особистості і її вплив на політичний процес вивчав Е. Фромм, німецько-американський психолог і соціолог (у США з 1933 р.). У роботі “Анатомія деструктивності” Е. Фромм досліджував риси характеру А. Гітлера. Некрофілія Гітлера, деструктивні нахили, озлобленість і мстива ненависть зробили визначальний вплив і на його політичну діяльність. Багато рішень фюрера були породженням ірраціональної деструктивності, вважав Фромм.

Інтерес до психопатології в політиці не випадковий, тому що виникнення зброї масової поразки і величезні силові ресурси влади створюють серйозну загрозу для цивілізації. “Досить одного, майже непомітного порушення рівноваги в психіці декількох керівних людей, щоб утопити світ у крові, у вогні і радіоактивності”, − писав швейцарський психолог К. Юнг.

Середовище для формування і діяльності лідера має величезне значення. Різні політичні режими створюють різні можливості для реалізації тих чи інших цілей і політичних ініціатив лідера. При стійкому конституційному правлінні авторитарні замашки лідера “гасяться” механізмом стримувань і противаг. Розвинута правова культура суспільства перешкоджає сумнівним у правовому відношенні ініціативам лідера. Таким чином, середовище вводить обмеження для діяльності лідера чи створює сприятливі можливості для розвитку тих чи інших схильностей його характеру.

При вихідних економічних і політичних умовах особистість накладає відбиток на всю систему. Зрозуміла різниця, наприклад, між угорським політичним лідером Я. Кадаром і політичним лідером Румунії Н. Чаушеску. Тоталітарні режими в Німеччині, Італії, Росії виникли в результаті першої світової війни, революцій і контрреволюцій, але багато чого в історії цих країн визначається особистістю диктатора, що знаходився на вершині влади. Правильно і те, що різні системи створюють і різні умови для реалізації конкретних особистісних якостей.

Однак абсолютизація впливу середовища може взагалі звести лідерство лише до функції ситуації, до епіфеномену (гр. ері – при, тобто придаток до феномену). Насправді середовище створює конкретну ситуацію, в якій діє лідер, засіб, що знаходиться в руках лідера, також зумовлює процес його реагування на проблеми і шляхи їхньої реалізації. Сам лідер − частина середовища і не може відокремити себе від неї. Лідер залежить від того, що середовище створює, підказує і навіть диктує.

Останнім часом учені все більше орієнтують на створення “загальної теорії лідерства”, яка б відкривала шлях до всеосяжного аналізу лідерства до соціально-владного феномена, але поки політологія знаходиться в стані, який американський політолог Ю. Дженнінгс визначив так: “Ніхто не може бути вдоволеним і сказати, що таємниця лідерства відкрита”.

У політології існують різні класифікації політичних лідерів. Різноманіття класифікацій визначається багатомірністю самого лідерства як владних відносин і можливістю застосовувати різні підходи для виділення типів лідера.

Досить часто використовується спрощена типологія, заснована на дихотомії, тобто на протиставленні двох типів лідерів: лідери-“леви” і лідери “лиси” (Н. Макіавеллі), “реальні” лідери − менеджери (Р. Такер), “лідери-перетворювачі” і “лідери-ділки” (Дж. Марко, Гр. Бернер).

Дихотомічний підхід традиційний, але дійсність набагато складніша, тому застосовуються і більш складні типології лідера.

М. Лассуелл запропонував свою класифікацію, в основі якої − схильність лідерів до певних моделей поведінки. Лассуелл виділив лідерів-агітаторів, лідерів-організаторів і лідерів-теоретиків. Лідери-агітатори воліють впливати силою слова, ораторським мистецтвом, особистим прикладом поведінки. лідерів-віддають перевагу роботі з кадрами, вони використовують можливості організації для посилення свого впливу. Лідери-теоретики впливають силою інтелекту. Є лідери, в яких чітко можна виділити сферу поведінкової переваги, але є і такі, де зробити це важко. Так, В.І. Ленін − лідер, у якого й агітаторське, і організаторське, і теоретичне в лідерстві було виражено однаково яскраво.

Цікавою є класифікація, запропонована С. Хуком. Критерієм класифікації С. Хук зробив ступінь впливу лідерів на події і здатність ними керувати. На цій підставі він поділяє усіх лідерів на дві нерівні групи. У першу ввійшли лідери, здатні прекрасно орієнтуватися в ситуації і використовувати її. Це евентуальні (лат. eventus − випадок) лідери, лідери, що використовують події. І друга, невелика група лідерів, здатних самостійно творити події, робити історію по-своєму, тобто лідер, що робить подію. Ці лідери круто змінюють історичний процес. У першу чергу С. Хук називає в цій групі В. І. Леніна і Наполеона.

Варіант, запропонований М. Вебером, базується на ідеальних типах держави. На цій основі виділяються й ідеальні типи лідерства: традиційний лідер, лідер харизматичний і лідер раціонального типу. Традиційне лідерство засноване на звичаї, який затвердився у традиційній нормі. Так, старший син монарха після його смерті сам стає монархом. Лідерство раціонального типу чи бюрократичне лідерство легітимізується законом. Лідер − чиновник виступає не як особистість, від якої походить влада, а як виконавець певної державної функції, що символізує собою раціональне управління. Влада харизматичного лідера легітимізована вірою в його особливий дарунок, здібності ефективно вирішувати всі проблеми.

Харизматичний лідер являє собою інтерес для сучасного політичного аналізу. Харизмою володіє багато політичних лідерів. Але XX ст. показало, що лідер з харизматичними якостями може перетворитися у фюрера, напівбожественного вождя, чий образ викликає одночасно страх, любов і захват. Подібний лідер вимагає беззаперечного підпорядкування своїй волі і сам повний внутрішнього переконання, що він один знає спосіб вирішення поставлених завдань.

Сучасні харизматичні вожді породжуються масовими рухами протесту. Вони мають тенденцію до реалізації в умовах плебісцитарної (лат. plebiscitum – рішення народу) демократії. У масових суспільствах, робив висновок М. Вебер, цезаристський елемент невичерпний. Обрані загальним голосуванням народу політичні лідери загальнодержавного масштабу мають колосальну могутність і стоять як би над іншими галузями влади, несучи відповідальність тільки перед народом.

Необхідність у харизматичному лідері, зазвичай, виявляється в період соціальних криз, коли традиційні владні інститути дають збій і не в змозі адекватно реагувати на умови, що змінилися, і приймати нестандартні рішення.