Шшштшштштшт § 3. ОЗНЯКИ ПраВЗ

Наведене вище визначення права є дуже загальним, потребує більш докладного аналізу ознак, які воно безпосередньо містить, а також його виведення інших найважливіших ознак.

і 48

Розділ 9. Поняття права

Ознаки права можна поділити на дві групи: соціальні та юридичні. Соціальні ознаки сучасного права — це передусім ті ознаки, що забезпечу­ють втілення у праві ідеалів справедливості, свободи, рівності та гуманіз­му. Ці ідеали мають як загальнолюдський, так і конкретно-історичний характер, визначають обов'язкову спрямованість права в бік соціального прогресу і проявляються у такій ознаці права, як здатність виступати за­собом справедливої міри свободи і рівності людей у суспільстві.

Однією з найважливіших соціальних властивостей права є його здат­ність виступати в ролі регулятора суспільних відносин. Саме в цьому полягає соціальне призначення права. Правове регулювання відбувається внаслідок впливу норм права на свідомість людей, а через неї — на їх поведінку, її одноманітність і повторюваність, відповідність вимогам права, що становить зміст правового регулювання. Зрозуміло, що подібну здатність може мати лише право, дії якого можна з високою ймовірністю домогтися. Тільки в цьому разі норми права дійсно вмотивовують пове­дінку членів суспільства. Одним із важливіших засобів такого гаранту­вання є інститут звернення з правовою претензією до суду. Цей інститут має певну — процесуальну — форму, яка завершується ухваленням обов'язкового рішення. Право, яке в кінцевому результаті не може бути передане на розгляд і вирішення суду, видається незавершеним, недоско­налим. При цьому такий захист має бути наданий в розумні строки: як відомо, час «вбиває», «знецінює» право; через несвоєчасне (неквапливе) судочинство право втрачає своє значення. Тому в межах правової системи завжди існує інтерес у найшвидшому вирішенні спору в суді.

Що стосується юридичних ознак права, то йому насамперед при­таманна нормативність. Право є засобом нормування поведінки лю­дей, встановлення справедливої міри свободи цієї поведінки. Норма­тивність права полягає в тому, що воно містить загальнообов'язкові права і обов'язки для невизначеного кола суб'єктів (тобто є неперсоні-фікованим), тривало і багаторазово застосовується до передбачених ним життєвих ситуацій (тобто є невичерпним). Право має первинний характер. Моделі поведінки людей, які є суб'єктами права, складають­ся з таких їх прав і обов'язків, які мають первинний характер. Головні прояви права — правові відносини, норми, принципи і правосвідо­мість — мають при встановленні і реалізації повторюваний характер і в цьому сенсі теж є нормативними.

Основу права становлять класичні правила поведінки, які діють стосовно необмеженого кола осіб і розраховані на багаторазове засто­сування (наприклад, правило, що регулює взаємовідносини кредитора

Частіша третя. Загальне вчення про право

і боржника). Нормативна основа права складається з трьох головних елементів — дозволів, велінь та заборон. Під дозволом розуміють на­дання суб'єктові права діяти на свій розсуд заради задоволення певно­го інтересу. Веління втілюються в правило, яке має категоричний ха­рактер і змістом якого є безальтернативне спрямування поведінки суб'єкта права. Заборона вимагає безумовного утримання суб'єкта права від тієї чи іншої поведінки.

Системність права виявляється, зокрема, в тому, що воно є об'єднанням норм і принципів права, які лише разом здатні забез­печити загальний соціальний порядок. Норми і принципи права об'єднані у певні структурні підрозділи — галузі, підгалузі та інсти­тути права — і пов'язані між собою різноманітними ієрархічними, генетичними та функціональними зв'язками. Для сучасної системи права України важливим є також поділ на публічне і приватне право, матеріальне і процесуальне право.

Така ознака права, як формальна визначеність, свідчить про те, що правові норми закріплюються в певних чітких формах: нормативних актах, прецедентах, правових звичаях та інших джерелах. Ця ознака забезпечує точність, чіткість і передбачуваність права. Саме через ви­знані джерела позитивне право стає доступним для людей, здобуває якість офіційного критерію, що дозволяє визначати правомірність по­ведінки суб'єктів права.

Ознакою права, поза всяким сумнівом, є його обов 'язковість, яка підтримується в різні способи, серед яких зазвичай звертають увагу на легітимність та примус.

Легітимація права, тобто визнання його в суспільстві як авторитет­ного соціального регулятора, здійснюється двома важливими шляхами. По-перше, це легітимація за змістом, коли авторитетність права забез­печується його сприйняттям як справедливого і корисного регулятора. Сучасне суспільство шукає легітимаційні підстави своїх правових норм насамперед у переконаннях власних громадян щодо прав і основних свобод людини, принципів права та ін. Крім того, внутрішнє сприй­няття правил як обов'язкових забезпечується завдяки повторюваності певних дій, що зрештою стають зразком поведінки, яка очікується суспільством від його членів. Більшість фактичних проявів права піз­ніше очікувано набувають формального визначення через їх закріплен­ня або деталізацію в нормативних актах, прецедентах тощо.

По-друге, суспільство вдається також до легітимації права за до­помогою процедур. Правила вважаються авторитетними через те, що

Розділ 9. Поняття права

вони мають певний «родовід». Іншими словами, суспільству слід по­казати, що норми права йдуть від якогось офіційного джерела. Цю думку можна простежити в ч. 1 ст. 19 Конституції України, згідно з якою ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством.

Обов'язковість права багато в чому пов'язана також з такою його ознакою, як примусовість. В умовах тоталітаризму вказівка на забез­печення застосування права примусовою силою держави (А. Вишин-ський) відбивала тенденцію до залякування громадян, репресій. Проте державний захист вимог права (а він є його обов'язковою ознакою) не можна розуміти спрощено як можливість спиратися в процесі ви­конання права тільки на примусову силу держави, а тим більш на за­стосування насильницьких методів. Виконання права має гарантува­тися насамперед його легітимністю, правовою освітою і вихованням громадян, встановленням державного нагляду і контролю за виконан­ням конституції і законів. Особливу роль у державному захисті права відіграє суд, який, здійснюючи правосуддя, зовсім не обов'язково звертається до застосування державного примусу. Можна лише дорі­кати тим суб'єктам права, які недостатньо розуміють значення судо­вого захисту своїх прав.

Право передбачає можливість застосування примусу до його по­рушників. Це зумовлено можливістю застосування до них тих чи інших примусових заходів. Через це загроза застосування державного при­мусу виступає гарантією, передбаченою правовими нормами на ви­падок можливого порушення права. Саме так слід тлумачити вказівку на примусовість як конститутивну ознаку права.

-в—— § 4. Право і його зовнішні форми

Верховенство права щодо держави виявляється в тому, що держава не створює основних положень права, а тільки юридично оформлює потреби соціального розвитку і відносини, які склалися в суспільстві, офіційно повідомляє про їх захист. Такого захисту в тій чи іншій формі (наприклад, через діяльність судів) право завжди вимагало, навіть тоді, коли писаного права ще не було, а держава остаточно не сформувалася. Право є об'єктивним виявом характеру суспільних відносин, а закон та Щші його форми — явищами, що їх уповноважені органи (насамперед Державні) формулюють заради їх юридичного оформлення.

Частина третя. Загальне вчення про право

Право і форми його вияву є юридичними категоріями, які тісно пов'язані між собою. Вони в жодному разі не повинні ототожнюватися і водночас протиставлятися, їх слід розглядати в єдності. Якщо право включає в себе систему суспільних відносин, правил поведінки, реа­лізація яких постійно повторюється і які охороняються державою, то форми (джерела) права, зокрема законодавство, є важливим способом існування і зовнішнього виразу цих правил і відносин. Правові норми як система правил поведінки становлять зміст закону або інших форм права.

Головними формами існування права є законодавство, звичаєве право, прецедентне право, договірне право. Законодавствояк форма існування права превалює в країнах континентальної Європи, в тому числі в Україні. Воно складається з ієрархічної системи правових нор­мативних актів. Найвищими в цій системі є акти парламентів — за­кони. Звичаєве право— перша історична форма права, нині найпо­ширеніша серед країн з традиційним способом життя. Більша чи мен­ша його розвиненість в окремих країнах залежить від особливостей історичного розвитку і економічних та політичних умов, що склалися в них. Прецедентне правоявляє собою систему прецедентів. Преце­дентом вважається правило, покладено в основу вирішення якоїсь конкретної справи судовим або іншим державним органом, застосу­вання якого стає обов'язковим при розгляді всіх наступних подібних за змістом справ тієї ж категорії. Він є основною формою права в кра­їнах англо-американської системи і створює найбільш сприятливі умови для динамічного розвитку правової системи. Договірне правоскладається з нормативних договорів між двома або декількома суб'єктами, є обов'язковим для них, має юридичне значення й для інших учасників суспільних відносин. Договір як форма права поши­рений в міжнародному праві і країнах з ринковою економікою.

З точки зору похідного значення форми права від його змісту є не­обгрунтованим погляд на право як на продукт і інструмент держави. Такий підхід веде до змішування права з його правовою формою, вна­слідок чого може створитися враження, що нібито права людини да­ровані їй державою. Можна також виправдати легковажне ставлення до постійних змін у законодавстві, обрамити будь-який закон правовим ореолом.

Законодавство та інші форми права змінюються і доповнюються, а також скасовуються з волі держави. Але правовими вони можуть бути визнані лише за умови наявності в них правового змісту і легі-

Розділ 9. Поняття права

тимності, тобто відповідності їх змісту інтересам і волі населення. Погляд на право як на загальнолюдську цінність, що є втіленням спра­ведливості, виключає його ототожнення із законом або іншими фор­мами права, які не завжди відповідають цим вимогам. Тому наближен­ня до ідеалів правової держави визначається не арифметичною кіль­кістю прийнятих законів та інших форм права, а передусім їх якістю, відповідністю вимогам справедливості.

Існування закону та інших форм права не є абсолютним свідченням існування права, оскільки сам закон може бути як правовим, так і не-правовим. Правовий закон завжди відповідає вимогам справедливості, слугує суспільному прогресу. Свавільний характер частини неправових законів особливо помітний у державних актах, що відкрито порушують справедливість і нехтують правами людини, принципами свободи і рівності. Такими були, наприклад, фашистське расове законодавство, «узаконення» в радянські часи позасудового розгляду окремих катего­рій кримінальних справ, рішення про насильницькі депортації народів та ін. Відмінності правового і свавільного за змістом законів урахову­ються в практиці міжнародних судів, трибуналів при вирішенні практичних питань про відповідальність за злочини проти людства. Так, ще в п. «в» ст. 6 Статуту Міжнародного військового трибуналу для Нюрнберзького процесу і Міжнародного військового трибуналу для країн Далекого Сходу було закріплено обов'язок цих трибуналів розглядати і вирішувати питання про злочини проти людства «неза­лежно від того, чи були ці дії порушенням внутрішнього права країни, де вони були вчинені» (слово «право» застосовується тут у значенні «законодавство»).

З другого боку, існують і такі неправові по своїй суті закони або їх окремі норми, які прямо не пов'язані зі свавіллям, але істотно відхи­ляються від принципів справедливості і не відповідають потребам суспільного розвитку, через що є не тільки вкрай неефективними, а й шкідливими. Це відбувається внаслідок недостатньої компетентності відповідних органів і осіб у тих питаннях, які вони законодавчо врегу­льовують, або недостатніх юридичних знань. Може йтися про відсут­ність наукової обґрунтованості або істотні недоліки концепцій норма­тивних актів; перевищення органом, що їх видає, своєї компетенції; непропорційне обмеження прав людини; створення колізій між норма­ми з одного і того самого предмета регулювання та ін.

відмінність правового закону від неправового має неабияке зна-^ення в юридичній практиці. Звичайно правозастосовувач не має

Частина третя. Загальне вчення про право

права і не повинен ставити себе на місце законодавця і визначати, чи є той чи інший закон (нормативний акт) правовим або неправовим, — він повинен застосовувати чинний закон незалежно від власної оцінки його змісту. Водночас той, хто зіткнеться із неправовим характером того чи іншого закону, має можливість і зобов'язаний застосовувати всі законні способи, аби він був скасований.

—_-■■ § 5. Функції права

Призначення права і його роль усуспільному житті розкрива­ються через притаманні йому функції. В юридичній науці функції права розглядають як головні напрямки його впливу на суспільні відносини або як реалізацію його соціального призначення. Слід зазначити, що обидві погляди характеризують дві різні властивості права, а тому поняття функцій права має охоплювати обидва на­звані аспекти.

Функції права— це головні напрямки впливу права на суспільні відносини, які визначаються соціальним призначенням права в різних сферах суспільного життя.

Функції права характеризуються такими ознаками.

1. Це головні напрямки впливу права на суспільні відносини, з яки­ми пов'язана необхідність існування права як соціального явища.

2. Функції права виникають і змінюються об'єктивно на кожному конкретному етапі розвитку суспільства.

3. Функції права відображають сутність усіх правових явищ, які існують у суспільстві: власне права, механізму правового регулювання, правової культури суспільства, правової свідомості, правових традицій тощо.

4. Зміст функцій права визначається його соціальним призначенням у суспільстві. Останнє може або визнавати людину найвищою соціаль­ною цінністю і виходити з її загальнолюдської цінності або закріплю­вати приорітет класових чи групових цінностей перед загальнолюд­ськими.

5. Функції як категорії не можуть бути тимчасовими. Вони харак­теризуються безперервністю своєї дії і разом з тим зміною змісту за­лежно від розвитку суспільних відносин.

6. Функції права відображають його найбільш істотні риси, спря­мовані на здійснення його найважливіших завдань.

Розділ 9. Поняття права

7. Функції права — це такі об'єктивно необхідні напрямки право­вого впливу на суспільні відносини, без яких суспільство не може нормально існувати.

функції права становлять єдину цілісну систему. її вивчення та ана­ліз дають можливість глибше зрозуміти значення і зміст кожної конкрет­ної функції права, їх взаємозв'язки та взаємовплив. Система функцій права може поділятися на окремі види за різними критеріями.

Важливим є поділ функцій права за сферами його впливу. З огляду на цей критерій вони поділяються на соціальні та власне юридичні функції права.

Юридичні функції права характеризують призначення права як юридичного інструмента щодо існуючих та бажаних суспільних від­носин.

За своїм значенням юридичні функції права поділяють на основні та неосновні. Такий поділ дає змогу визначити місце і роль конкретної функції права у системі функцій права. До основних юридичних функ­цій права відносять найбільш важливі напрямки впливу права на сус­пільні відносини. В них безпосередньо і найбільш повно відобража­ється службова роль всього права в цілому. Для додаткових (неоснов­них) функцій права характерний вплив на більш вузьку сферу суспіль­них відносин у порівнянні з основними функціями. Вони конкретизу­ють і доповнюють останні щодо більш вузького кола суспільних від­носин, наприклад, компенсаційна юридична функція права. Основни­ми юридичними функціями права є регулятивна та охоронна, а додат­ковими — компенсаційна, обмежувальна та поновлююча. Слід при цьому зазначити, що вони пов'язані з основними функціями права (регулятивною та охоронною) і певним чином доповнюють їх.

Аналіз юридичних функцій розпочнемо з поділу на регулятивну та охоронну. При цьому слід зауважити, що такий поділ є певним чином умовним, оскільки регулювання і охорону суспільних відносин не можна повністю розділити. В житті вони переплітаються. Правоохо­ронна є елементом правового регулювання, а правове регулювання — засобом забезпечення правоохорони.

Регулятивна функція права випливає з соціального призначення права — регулювати суспільні відносини. її реалізація передбачає встановлення позитивних правил поведінки задля належної організації суспільних відносин, координації соціальних взаємозв'язків. Ця функ­ція спрямована на закріплення суспільних відносин, забезпечення або гальмування їх розвитку. Закріплення суспільних відносин являє собою

Частина третя. Загальне вчення про право

регулятивну статичну, а забезпечення розвитку або гальмування — регулятивну динамічну підфункцію.

Регулятивна статична функція права виражається у дії права на суспільні відносини шляхом закріплення у правових приписах вже існуючих відносин. Право завжди закріплює і в такий спосіб урегульо­вує суспільні відносини, що є основою нормального і стабільного функціонування будь-якого суспільства. Це можуть бути відносини власності, політичні відносини, права особи і держави тощо. Отже, регулятивна статична функція права спрямована на закріплення у пра­вових приписах тих відносин, які склалися у суспільстві на конкрет­ному етапі його історичного розвитку і відповідають розвитку цього суспільства, наприклад, закріплення прав власника, структури кабіне­ту міністрів тощо.

Регулятивна динамічна функція права виражається у можливостях права впливати на існуючі суспільні відносини з метою їх розвитку в певному напрямку, який з погляду суспільства чи правлячої еліти є доцільним і необхідним. Прикладом цього є закріплення стимулюю­чих норм, наприклад, про державну допомогу, що сплачується матері при народженні дитини.

Першочерговими шляхами здійснення регулятивної функції права є визначення правового статусу людини і громадянина, юридичних осіб, компетенції державних органів і посадових осіб, правового зміс­ту конкретних правових відносин, оптимального типу правового регу­лювання тощо.

Охоронна функція права проявляється у встановленні правом норм, спрямованих на охорону суспільно значущих відносин у різних сферах суспільного життя і викорінення шкідливих та небезпечних для сус­пільства варіантів поведінки. Із наведеного випливає, що здійснення охоронної функції складається з двох частин, а саме: забезпечення охорони суспільних відносин і викорінення небажаних для суспільства явищ.

Охоронна функція права реалізується за допомогою його спеціаль­них охоронних норм, які встановлюють заборони на вчинення проти­правних діянь і відповідні санкції за їх вчинення. При цьому не слід вважати, що дана функція реалізується виключно при вчиненні право­порушення, оскільки основне призначення права виявляється у по­передженні порушень відповідних норм. Ефективність цієї функції визначається кількістю суб'єктів права, які підпорядковуються при­писам охоронних норм права і не порушують їх.

Розділ 9. Поняття права

Тепер перейдемо до додаткових юридичних функцій.

Компенсаційна функція права полягає у компенсації шкоди, завда­ної протиправними діями держави чи інших осіб. Реалізація цієї функ­ції притаманна різним галузям права: цивільному, кримінальному, трудовому та ін., наприклад, компенсація моральної шкоди.

Обмежувальна функція права проявляється в обмеженні за допо­могою нормативних приписів діяльності суб'єктів права, якщо вони будь-яким чином обмежують права та інтереси інших осіб, суспільства в цілому, наприклад, заборона діяльності громадських організацій, які пропагують соціальну, расову, національну чи релігійну ворожнечу.

Поновлююча функція права становить наслідок поновлення неза­конно порушеного права, попереднього правового становища, напри­клад, повернення незаконно відібраного майна, поновлення на роботі тощо. Ця функція тісно пов'язана з компенсаційною, оскільки понов­лення порушеного права, як правило, тягне за собою і певні компен­сації. Проте відмінність між ними виявляється у формах, методах і правових наслідках їх реалізації. Різними є також правові підстави їх напрямків впливу, хоча в деяких випадках вони зумовлюються одна­ковими причинами, наприклад, у разі незаконного звільнення з роботи: поновлення на роботі і грошова компенсація за вимушений прогул.

При реалізації соціальних функцій регулятивна та охоронна функ­ції поєднуються в певній сфері суспільних відносин — економіці, політиці, культурі, ідеології тощо. Класифікація соціальних функцій є умовною, оскільки неможливо чітко розмежувати дію права у різних сферах суспільних відносин, адже вони пов'язані між собою, і відпо­відно, коли право впливає на одні відносини, то зачіпає й інші, пов'язані з ними. При розкритті соціальних функцій права слід виходити з того, що вони існують не ізольовано, а доповнюють одна другу.

Проаналізуємо докладніше кожну з основних соціальних функцій права: економічну, політичну, виховну, культурно-історичну, ідеоло­гічну, соціального контролю, інформаційну, комунікативну.

Економічна функція є однією з найважливіших соціальних функцій права на усіх етапах розвитку суспільства, в якому існують товарно-грошові відносини. Право, встановлюючи відповідні норми в еконо­мічній сфері, врегульовує виробничі відносини, закріплює форми власності, визначає механізм розподілу суспільного багатства, вста­новлює санкції за порушення відповідних норм і невиконання взятих на себе обов'язків за договорами. Отже, економічна функція права Діиснюється шляхом як регулювання правомірних дій учасників еко-

Частина третя. Загальне вчення про право

номічних відносин, так і загрози настання санкцій та їх реалізації щодо суб'єктів, які вчинили правопорушення у сфері економіки.

Політична функція полягає у тому, що право закріплює політичний лад суспільства, врегульовує відносини політичної влади між її суб'єктом та об'єктом, відносини між соціальними групами, закріплює політичні права і свободи людини і громадянина, встановлює взаємні права і обов'язки особи і громадянина при реалізації політичної влади.

Виховна функція являє собою результат здатності права висловлю­вати загальновизнані і підтримувані суспільством думки та впливати на свідомість людей, формуючи у них відповідні позитивні з погляду суспільства думки щодо поведінки в певних життєвих ситуаціях. Отже, найважливішим завданням виховної функції є виховання високої пра­вової культури, формування стимулів правослухняної поведінки у суб'єктів права. Разом з цим норми, закріплені у законодавстві, для належної реалізації цієї функції мають бути правовими, тобто відо­бражати усі позитивні надбання суспільства і підтримуватися ним, оскільки неправові приписи не відображають потреби суспільного розвитку, негативно оцінюються ним, а тому не справляють виховний вплив на суб'єктів права.

Культурна функція полягає у тому, що право відображає духовні цінності, надбання культури кожного конкретного суспільства на пев­них етапах його історичного розвитку. Зі зміною духовних і культурних традицій змінюється і право. Так, у Давньому Римі правомірним було мати рабів, оскільки це відповідало культурному розвиткові тогочас­ного суспільства.

Ідеологічна функція проявляється у можливостях права істотно впли­вати на формування відповідної ідеології у суспільстві, яка може нести як позитивне, так і негативне навантаження. Наприклад, якщо право за часів СРСР спиралось на класову ідеологію, яка виявляється у непри­миренній боротьбі класів, домінуванні суспільних інтересів над осо­бистими, неприпустимості існування приватної власності як причини поділу суспільства на класи, то в сучасній Україні у нормах права фор­муються ідеологічні засади щодо особи як вищої соціальної цінності, недоторканності приватної власності, поєднання інтересів суспільства і особи, взаємодії різних соціальних груп у суспільстві тощо.

Функція соціального контролю полягає у стимулюванні певної по­ведінки суб'єктів права і водночас обмеженні небажаних з погляду суспільства поведінки і дій, в такий спосіб утримуючи від вчинення неправомірних проступків.

Розділ 9. Поняття права

Інформаційна функція проявляється в тому, що право інформує

пільство _Пр_{0 ва}ріанти можливої соціально значущої поведінки • сприяє соціально корисній поведінці через відповідні приписи, які закріплюються у відповідних джерелах права.

Комунікативна функція полягає у тому, що право є інформаційною системою і через це — засобом зв'язку між суб'єктом та об'єктом управління у суспільстві, в такий спосіб поєднуючи їх.

Соціальні функції права реалізуються у реальному житті за допо­могою юридичних властивостей права і повною мірою залежать саме від них, оскільки врегульованість суспільних відносин, їх закріплення і охорона є важливим завданням і призначенням права. Реалізація цього призначення надає різнорідним, а іноді навіть протилежним суспільним відносинам необхідної стабільності, створює умови для прогресивного розвитку особистості, суспільства і держави.

§ 6. Цінність права

Право, як і будь-яке інше явище, створене людиною, пов'язане з її існуванням і розвитком, підлягає аналізу з погляду ціннісного підходу. Визначити цінність права означає з'ясувати ідею права, його основне цільове призначення, позитивну роль у життєдіяльності соціуму або окремих індивідів. Право є цінним,оскільки здатне внаслідок своїх змістовних і формальних властивостей задовольняти потреби, бути інструментом реалізації і погодження інтересів тощо.

Цінність права є похідною від більш загальних людських цінностей. Право закріплює і охороняє численні цінності суспільного життя — свободу, справедливість, життя, здоров'я, гідність, матеріальний добро­бут, здорове довкілля, працю, сім'ю тощо. Ці цінності не тільки станов­лять зміст і сутність права, а й служать його метою, цілями окремих правових норм і правових інститутів.

Прийнято виділяти декілька аспектів цінності права: а) як явище, сенс якого полягає в реалізації ідеї права (власна цінність права); б) як особливий соціальний регулятор суспільних відносин (інструменталь­на цінність); в) як здобуток культури людства (історико-культурна Цінність).

Власна цінність права пов'язана з його сутнісними характеристи­ками. Вона полягає в тому, що право є втіленням ідей свободи, рівно-^{1> толе}рантності, гуманізму і справедливості, які, власне, і становлять

Частина третя. Загальне вчення про право

його сутність. Саме як явище, що протистоїть свавіллю і беззаконню і в той же час забезпечує простір для впорядкованої соціальної свобо­ди і активності, право саме по собі посідає значуще місце в соціально­му житті. Іншими словами, право в ідеалі (ідея права) — це цінність упорядкованої соціальної свободи, справедливості, консенсусу.

Право є засобом забезпечення (гарантування) свободи і засобом її обмеження. З одного боку, саме в праві свобода одержує свій найбільш концентрований вираз, у ньому вона реально матеріалізується, об'єктивується, існує в конкретних правових формах, принципах, ін­ститутах. З другого боку, в праві закріплюється не абсолютна свобода суб'єктів права, а тільки її певна міра, яка об'єктивно зумовлена і ви­значається з урахуванням системи відповідних концептуальних засад. Право виступає загальним масштабом і рівною мірою здійснення сво­боди в спільному житті людей. Право не усуває усі відмінності між різними індивідами, зумовлені їх здібностями і конкретними життєви­ми обставинами, а тільки формалізує і впорядковує ці відмінності за єдиною підставою, закріплюючи рівні можливості набуття тих або інших благ і забезпечуючи їх однаковою для всіх юридичною проце­дурою реалізації. Цінність права як явища, сутністю котрого є спра­ведливість, полягає в тому, що воно виступає і засобом, і результатом пошуку розумного балансу, рівноваги, пропорційності між «особистою свободою і загальним благом», проступком і покаранням, витратами (втратами) і придбаннями тощо.

Інструментальна цінність права зумовлюється передусім його особливими зовнішніми формальними властивостями: нормативністю, системністю, формальною визначеністю, загальнообов'язковістю та ін. Вона полягає в тому, що право: 1) виступає засобом розподілу основ­них матеріальних і духовних соціальних благ (через нормативне впо­рядкування фундаментальних суспільних відносин — власності, ви­робничих, сімейних, фінансових, політичних, духовних і т. д.); 2) містить низку специфічних правових засобів, необхідних для користування со­ціальними благами, — суб'єктивне право і юридичний обов'язок, юри­дична відповідальність, засоби процесуально-процедурного характеру тощо; 3) встановлює засоби і процедури охорони, захисту соціальних цінностей; 4) виступає ефективним і гуманним засобом розв'язання соціальних конфліктів; 5) унормовує поведінку різноманітних соціаль­них суб'єктів, гарантуючи порядок.

Історико-культурна цінність права полягає в тому, що воно на­лежить до фундаментальних цінностей світової культури, вироблених

Розділ 9. Поняття права

людством у перебігу його розвитку. В такому значенні право розгляда­ється як атрибут цивілізації, як втілення гуманістичних прагнень люд­ства, як результат боротьби за свободу і справедливість.

Ці три аспекти цінності права проявляються у загальнолюдському, загальносоціальному та особистісному вимірах.

Загальнолюдський (загальноцивілізаційний) вимір, тобто його цін­ність для людства в цілому, полягає в тому, що воно виступає найгу-маннішим, єдиним прийнятним засобом розв'язання глобальних про­блем сучасності (обмеженість ресурсів і боротьба за них, екологічна криза, регіональні воєнні конфлікти, релігійні та етнічні конфлікти тощо). Право як утвердження ідей гуманізму, соціальної свободи і спра­ведливості, цінностей демократії виступає необхідною основою між­народних відносин, засобом, здатним забезпечити гармонійне співіс­нування людства в цілому.

Загальносоціальний вимір, тобто цінність права для усього суспіль­ства, проявляється в тому, що право: 1) сприяє формуванню суспільних відносин, необхідних для нормального розвитку та існування суспіль­ства; 2) гарантує безпеку, впорядкованість та гармонізацію суспільних відносин, стабільність соціальної системи, цілісність, солідарність соціуму; 3) забезпечує подальший розвиток суспільних відносин. Таке значення права для суспільства зумовлено тим, що воно, по-перше, вносить універсальні загальні начала в життєдіяльність суспільства; по-друге, забезпечує правильне поєднання інтересів окремих осіб і суспільства в цілому; по-третє, здатне протистояти свавіллю, насиль­ству, деструктивним соціальним явищам; по-четверте, його зміст становлять правила поведінки, що сформувалися на основі повторю­ваних суспільних відносин, а відтак, є результатом соціального від­бору. Правом стають лише ті норми, зміст яких відповідає інтересам суспільства, які здатні забезпечити стабільність, прогресивний розви­ток суспільства, адекватне історичним умовам поєднання індивідуаль­ного і суспільного інтересів.

Особистісний вимір, тобто цінність права для окремого індивіда, полягає в тому, що воно здатне задовольняти потребу людини в свобо­ді і встановлює певний порядок її використання. Аби забезпечити своє існування і розвиток в суспільстві, стати особистістю, людина повинна мати певні можливості для власних свідомих дій стосовно інших лю­дей, їх організацій, спільнот, природи, можливості для активної жит­тєдіяльності, самореалізації. Певна сукупність таких можливостей характеризує стан свободи, який виступає найбільш загальною, най-

Частина третя. Загальне вчення про право

важливішою передумовою задоволення будь-яких потреб людини, є універсальною потребою особистості. Отже, особистісна цінність права виражається в тому, що воно: а) тією чи іншою мірою наділяє особистість свободою; б) встановлює певний порядок її використання для оволодіння різними благами, що сприяють всебічному і повному розвиткові особистості.

жтшшшш—шшм Контрольні запитання

1. Охарактеризуйте основні підходи до праворозуміння.

2. Охарактеризуйте право як багатоаспектне явище.

3. Виокремте істотні ознаки права.

4. Назвіть основні соціальні і юридичні функції права.

5. Виокремте основні аспекти цінності права.

 

Розділ 10 ■——

Право в системі соціального регулювання

.___ § 1. Поняття, загальні риси і види соціальних норм

У реальному житті багатоманітність суспільних відносин урегулю­вати лише правом неможливо. їх упорядкування здійснюється за до­помогою соціальних норм — різних правил, які є еталоном, моделлю, взірцем поведінки людей. До соціальних норм, крім правових, належать також звичаї, моральні, групові (корпоративні), релігійні, а також де­які інші норми. При цьому немає жодної галузі соціального життя, в якій діє тільки якась одна група соціальних норм.

Таким чином, соціальні норми— це існуючі в суспільстві правила поведінки загального характеру, які виявляють волю певної часті на­селення або всього суспільства і на випадок їх можливого порушення мають гарантії виконання різними засобами соціального впливу.

До загальних рис соціальних норм належать:

- об'єктивна зумовленість правил поведінки, їх вольовий характер, ^а допомогою соціальних норм забезпечуються стабільність і порядок, Що виникають у процесі історичного розвитку суспільства;

соціальні норми видаються з метою регламентації взаємодії людей і розраховані на багаторазове застосування до невизначеного кола осіб;

їх гарантованість, як правило, на випадок порушення засобами Державного або суспільного впливу;

Частина третя. Загальне вчення про право

- соціальні норми відображають у кожному суспільстві особли­
вості його культурних традицій.

Класифікація соціальних норм здійснюється за такими критерія­ми:

а) за змістом регульованих відносин {політичні, організаційні, ес­
тетичні норми тощо);

б) за способами встановлення і засобами забезпечення виконання
{норми права, норми моралі, звичаї, корпоративні норми);

в) за способами закріплення і зовнішнього виразу {норми, які зна­
ходяться у свідомості людей або ж виражені в письмовій формі).

В юридичної літературі поряд з системою соціальних норм виді­ляють так звані технічні норми, тобто правила поводження із знаряддя­ми виробництва, технікою, зброєю, тваринним світом тощо.

штттшштттвт § 2. ПрЯВО І МОрЯЛЬ

У суспільстві право і мораль тісно пов'язані. їх співвідношення проявляється в стані єдності, відмінності та взаємодії. Для характерис­тики кожного з означених станів необхідно передусім визначити, що являє собою мораль як соціальне явище.

Мораль(лат. могаїіз —моральний) — це система життсвих прин­ципів, поглядів, суджень, оцінки людей, а також відповідних 'їм норм по­ведінки, що відображають погляди, які склалися в суспільстві, про добро і зло, борг, справедливість, гідність і безчестя, похвальність і ганебність, про те, що схвалюється, а що відкидається суспільством.

З цих позицій вирізняють усвідомлення людиною свого внутріш­нього «я» (моральність), якого вона має неухильно додержуватись, і конкретні форми, межі зовнішнього прояву моральної поведінки осо­би до інших людей, соціальної групи, суспільства, держави у вигляді вимоги, веління, заборони (мораль).

Як самостійні нормативні регулятори право і мораль разом з тим мають спільні риси. І право, і мораль:

- виконують функцію соціального компромісу між індивідом, групою індивідів і суспільством, сприяють збереженню стабільності і рівноваги в суспільстві;

- мають нормативний характер, тобто формують правила поведін­ки людей;

Розділ 10. Право в системі соціального регулювання

_ є універсальними критеріями оцінки поведінки суб'єктів у різних сферах громадської діяльності;

- сприяють прогресивному розвиткові суспільства.

Розмежування права і моралі може бути проведене за такими кри­теріями.

За походженням: норми моралі формуються поступово, в процесі суспільного життя на основі уявлень про добро і зло, справедливість, честь, безчестя, мають неофіційний характер і можуть передаватися із покоління в покоління; норми права складаються у процесі взаємодії людей як певні норми, що закріплюють повторювальні відносини та ідеї, які визнає і захищає держава, і мають офіційний загальнообо­в'язковий для всіх осіб характер.

За сферою регулювання: моральне регулювання поширюється на відносини, які не піддаються зовнішньому контролю, на відносно вузьку сферу міжособового спілкування — кохання, дружбу, взаємо­допомогу тощо; норми права регулюють лише ті відносини, які мають загальносуспільне значення.

За формою виразу: норми моралі не мають офіційно фіксованих норм виразу і можуть міститися у релігійних заповідях, традиціях, ритуалах, прислів'ях тощо (наприклад, «Той, хто робить ганебне, по­винен передусім соромитися самого себе»); право ж має ознаку інсти-туціоналізованості, його норми набувають формального виразу в нор­мативних актах та приписах, встановлених державою, — законах, указах, постановах, наказах, інструкціях та ін.

За ступенем деталізації: норми моралі не містять точних, деталі­зованих правил поведінки, вони виступають як принципи проголо­шення безособової повинності формування бажаної поведінки (напри­клад, поступатися місцем людям похилого віку, жінкам у громадсько­му транспорті); норми права і законодавства, в якому право втілюєть­ся, є деталізованими правилами про належну, бажану і заборонену поведінку, яка реалізується через механізм правового регулювання (наприклад, ст. 296 Кримінального кодексу України забороняється хуліганство, тобто грубе порушення громадського порядку з мотивів явної неповаги до суспільства, що супроводжується особливою зухва­лістю чи винятковим цинізмом).

За засобами забезпечення виконання та специфікою санкцій: до­держання моралі забезпечується внутрішнім переконанням, громад­ською думкою, громадським впливом, соціально-психологічними стереотипами; ^пР^аво охороняється та гарантується примусовою силою

Частина третя. Загальне вчення про право

держави. Порушення правових норм тягне за собою юридичну відпо­відальність — негативні наслідки майнового, особистого і організацій­ного характеру, що застосовуються в певному порядку державним апа­ратом. При цьому перелік санкцій має точно фіксований характер.

Взаємодія права і моралі полягає в тому, що право пройняте нормами моралі, грунтується на них. Деякі дослідники навіть вважають, що пра­во — це юридично оформлена мораль, тобто майже всі правові норми є водночас нормами моралі (наприклад, юридично закріплений обов'язок батьків щодо виховання дітей в своїй основі містить моральні вимоги).

Регулятивна взаємодія моральності та права проявляється і в тому, що без звернення до дослідження моральних понять не можна вияви­ти значення низки термінів, закріплених у праві, з оцінкою яких пов'язані юридичні наслідки. До них належать оціночні поняття: «об­раза особистої гідності», «дії, що відзначаються особливим цинізмом чи особливою зухвалістю», «розумні строки», «неможливість спільно­го проживання», «низькі мотиви» та ін.

І право, і мораль мають подібні, хоча і не тотожні системи оцінки — обидві нормативні системи засуджують протиправні вчинки.

Деякі колізії у взаємодії права і моралі виникають у питаннях тран­сплантації органів та інших анатомічних матеріалів людини, проведен­ня клінічних випробувань лікарських засобів на пацієнтах (доброволь­цях), штучного запліднення, евтаназії — прискорення смерті невилі­ковного хворого для припинення його страждань, тощо.

Важливу роль відіграють моральні норми у правозастосовній ді­яльності при вирішенні конкретних юридичних справ. Так, мотив і мета деяких злочинів, інших правопорушень є обов'язковими або додатковими (факультативними) ознаками, що мають бути встановле­ні при кваліфікації, а в разі ухвалення судом рішення про позбавлення батьківських прав моральний чинник часом є вирішальним. Досить складним не тільки з правового, а й з морального боку є питання три­мання взятих під варту і засуджених осіб. До уваги беруться юридич­ні, соціальні, економічні, географічні і, звісно, моральні чинники су­місного перебування засуджених та їх охорони. Йдеться і про розмі­щення засуджених за категоріями, умовами тримання, обмеженнями, видами і порядком покарань (покарання не повинні бути жорстокими чи такими, що принижують людську гідність) та ін.

Водночас слід ураховувати, що у будь-якому суспільстві існують прояви реакційної, застарілої, антисоціальної групової моралі, яка суперечить загальносуспільній моралі.

Розділ 10. Право в системі соціального регулювання

Деякі норми права, здебільшого процесуальні, в моральному сенсі нейтральними (наприклад, норма ст. 38 Кримінально-процесуального кодексу України, де йдеться про передачу справи з одного суду до ін­шого, байдужа у моральному відношенні).

§ 3. Право і політичні норми

У процесі розвитку суспільних відносин політика є одним із чин­ників формування права. Право закріплюється в законодавстві, яке виражає державну політику. Законодавство встановлює правові форми здійснення політики і у свою чергу сприяє проведенню певної полі­тичної лінії. У перекладі з грецької слово «політика» (роїііїка) означає державну або громадську справу, сутністю якої є визначення форм, завдань, змісту діяльності держави. Термін «політика» має широкий спектр значень: улаштування державної влади, вираз економіки, мис­тецтво спільного життя, сукупність настанов та мета різних соціальних груп і практичних дій у досягненні цієї мети, мистецтво досягнення можливого і необхідного, участь у справах держави для досягнення соціальної згоди та ін.

У найширшому значенні поняття «політика» — це відносини між державними утвореннями, великими соціальними групами, етносами, націями, верствами населення, класами, конфесіями, партіями, гро­мадськими організаціями з приводу тих чи інших соціальних подій.

Названі соціальні суб'єкти реалізують власні інтереси як у політич­них, так і в неполітичних формах. При цьому все, що хоч якось пов'язане з питаннями завоювання влади, її відмежування і взаємодії з державою, несе в собі політичний зміст. Центральним елементом втілення тих чи інших інтересів у життя є державна влада, тому політична боротьба ведеться за вплив на державну владу або за її завоювання.

Держава прагне шляхом ухвалення відповідних правових рішень впливати на перебіг політичних подій. Виконуючи політичні вимоги, вона знижує тиск політичних рухів (наприклад, встановлює мінімаль­ний розмір оплати праці, доходів громадян, пенсійного забезпечення, соціальної допомоги, що забезпечують рівень життя не нижчий від прожиткового мінімуму). За умов демократичної організації суспіль­ства учасники політичних відносин поставлені в рівні рамки право­вого спілкування. Це дає змогу підтримувати баланс різних соціальних сил у стані конструктивної взаємодії.

Частина третя. Загальне вчення про право

Історія людства, так само як і практика сучасного державно-правового будівництва, демонструє чимало прикладів домінування політики над правом, проведення її в позаправових формах. У деспо­тичних державах Давнього Сходу (Єгипет, Вавилон), давніх державах Індії і Китаю, монархіях періоду абсолютизму, теократичних монархі­ях Азії і Північної Африки, радянському суспільстві пріоритет політи­ки над правом забезпечувався відповідно обожнюванням волі прави­теля, свавіллям феодальної верхівки, спільними актами партійних і державних органів. Політичне насильство ставало змістом законів, звичаїв, прецедентів судових органів, законодавчі акти нерідко набу­вали неправового змісту.

Співвідношення між політикою і правом істотно змінилося в період буржуазних революцій і формування громадянського суспільства в Євро­пі та Північній Америці, коли поряд із ідеями рівності, прав і свобод людини сформувався принцип верховенства права, його пріоритету над державою, обмеження свавілля політичної влади правами людини. Закони, що ухвалюються парламентом, набувають правового змісту, обов'язкового для виконавчої і судової гілок влади. Таким чином, співвідношення по­літики, права та законодавства залежить від ступеня розвитку громадян­ського суспільства, його можливості впливати на формування політично­го курсу держави та додержання прав і свобод людини.

З огляду на викладене можна визначити такі напрямки взаємодії політики і права, що виражаються в єдності, розбіжності, взаємопід-тримці, протиборстві, солідарності.

Право і політика мають єдине джерело розвитку і функціонуван­ня — суспільні відносини і передусім відносини власності, на підста­ві яких виникають політико-правові зв'язки. Право виражає міру (межі) свободи та рівності учасників суспільних відносин, включаючи полі­тичні відносини між соціальними групами, партіями, націями, станами з приводу здійснення політичної влади, що складаються об'єктивно впродовж розвитку суспільних відносин.

Право і політика мають нормативну природу. Вони формуються у вигляді визначення напрямків діяльності (політика), прав і обов'язків суб'єктів суспільних відносин (право). Проте на відміну від правових політичні норми не завжди містять ознаку формальної визначеності і можуть бути закладені в політичних поглядах, ідеях, уявленнях по­літичних діячів. Усі політичні норми, ідеї, програми знаходяться у спів­відношенні конкуренції, в той час як у системі права всі норми підпо­рядковуються тим, які мають найвищу або вищу юридичну силу.

Розділ 10. Право в системі соціального регулювання

Право і політика у своїй основі містять загальні принципи функці-нування і цінності орієнтації, що відбивають інтереси і потреби со­ціальних суб'єктів. Ця обставина робить законодавство як форму ви-пазу права засобом захисту інтересів суспільства. Шляхом прийняття нормативних актів реалізується міжнародна, національна, культурна, екологічна, економічна та інша державна політика. При цьому кожна держава існує в межах певних міждержавних політичних відносин.

У праві закріплюються політичний устрій суспільства, політичні пра­ва і свободи громадян, механізм функціонування політичних інститутів, причому, як правило, в нормативних актах, що мають вищу юридичну силу в системі законодавства: конституціях або конституційних законах. В умовах, коли панує принцип верховенства права, будь-які дії суб'єктів політики повинні підкорятися його вимогам. Отже, не право підпорядко­вується політиці, а політика в особі держави і всіх інших суб'єктів полі­тичної системи підпорядковується праву. Тільки на такій основі держава може через законодавство впливати на політичний розвиток.

_»_-__ § 4. Право і релігійні норми

Іноді розрізняють вторинні (змішані) нормативні структури, до яких належать релігійні норми,що поєднують в собі риси і мораль­них, і корпоративних норм. З початку існування людства відомо при­близно 50 тис. різноманітних великих і малих релігій, в кожній з яких виникали власні релігійні норми. Ці норми регулюють ставлення віруючих до Бога, церкви, віруючих між собою та до представників інших конфесій.

Найбільш відомі світові релігії — християнство, іслам, іудаїзм, буддизм — справили значний вплив як на духовну та моральну сфери життя суспільства, так і на розвиток правових систем багатьох держав. У більшості священних книг — Біблії, Талмуді, Корані — певні релі­гійні положення мають ознаки правових норм: не вбий, не вкради, поважай своїх батьків, не заздри, не свідчи неправдиво тощо. Крім того, в них формулюються правила поведінки, подібні на кримінально-правові, цивільно-правові, процесуальні. На початкових етапах розви­тку людства норми права не відокремлювались від релігійних і були з ними тісно пов'язані — норми права являли собою водночас і релі­гійні закони. Пізніше, у процесі розвитку суспільства, правові норми стали відокремлювати від «суто релігійних».

Частина третя. Загальне вчення про право

Розмежування між нормами права і релігійними нормами можна здійснити за такими ознаками.

По-перше, релігійні норми базуються на внутрішньому авторите­ті — голосі сумління, а правові — на зовнішньому, оскільки вони за­хищені державою.

По-друге, за способом встановлення та закріплення: релігійні норми виникають в процесі історичного розвитку суспільства протягом досить тривалого часу та фіксуються в усній або письмовій формі; норми пра­ва встановлюються за спеціально створеною процедурою і набувають формального виразу в нормативних актах та приписах, які походять від держави, — законах, указах, постановах, наказах, інструкціях та ін.

По-третє, релігійні норми адресовані віруючим відповідної кон­фесії, а правові — всім членам суспільства і мають ознаку загально­обов'язковості, незалежно від згоди або визнання їх з боку суб'єктів права.

По-четверте, в релігійних нормах приписується внутрішня по­ведінка, яка може виявлятися й у зовнішніх вчинках, а в праві — зо­внішня, хоча і внутрішній духовний стан може мати велике значення.

По-п 'яте, виконання приписів релігійних норм забезпечується не тільки загрозою застосування передбачених ними санкцій, а й захода­ми морально впливу — правопорушник розглядається як «грішник» перед Богом з погляду інших віруючих; правові норми містять точно встановлені вичерпні види санкцій — штраф, позбавлення волі, арешт, догану, звільнення, громадські чи виправні роботи тощо.

Особливості взаємодії правових норм і норм релігійного права можна розглядати тією мірою, якою релігійні норми визнаються обов'язковими у тій чи іншій державі і забезпечуються з її боку при­мусом щодо їх виконання.

Ступінь обов'язковості релігійних норм порівняно з правовими можна визначити у такому співвідношенні:

- релігійні норми є первинними, загальнообов'язковими для всіх, а правові норми (норми позитивного права) не можуть їм суперечити (Іран, Афганістан, Пакістан та ін.);

- правові норми (норми позитивного права, захищені державою) — є первинними, а релігійні норми не мають переваги перед правовими і є додатковими (субсидіарними) щодо регулювання суспільних від­носин (наприклад Єгипет, Таїланд та ін.);

- правові норми (норми позитивного права, захищені державою) первинними, а релігійні норми існують лише для віруючих відповідної конфесії (Індія, Україна, Росія, Ізраїль та ін.).

Розділ 10. Право в системі соціального регулювання

§ 5. Корпоративні норми, їх особливості і взаємодія з правом

У регулюванні суспільних відносин значну роль відіграють норми об'єднань громадян, або корпоративні норми.Йдеться про документи нормативного характеру, що розробляються політичними партіями, громадськими організаціями, профспілками, фондами, рухами та іншими організованими спільнотами з метою реалізації інтересів своїх членів.

Предметом регулювання корпоративних норм є відносини, які не­можливо або недоцільно регулювати правом. Ці норми визначають правовий статус названих організацій, встановлюють їх мету і завдан­ня, умови членства, порядок формування і компетенцію їх органів, гарантії додержання норм, специфіку санкцій і засади взаємодії з дер­жавою.

Механізм дії та ознаки норм громадських організацій мають вели­ку схожість з правовими:

- вони є правилами поведінки людей;

- текстуально закріплені у відповідних актах-документах;

- є системою норм;

- ухвалюються за відповідною процедурою;

- забезпечуються за допомогою організаційних заходів і санкцій. Поряд з цим корпоративні норми істотно відрізняються від норм

права. Розмежування між ними проводиться за такими критеріями.

За суб 'єктом, якому вони адресовані: корпоративні норми поши­рюються тільки на членів даної спільноти, мають локальний характер, тоді як правові характеризуються ознакою загальнообов'язковості.

За спрямованістю: корпоративні норми висловлюють волю членів організації або їх керівних органів, а правові — погоджені інтереси різних суб'єктів суспільних відносин.

За способом встановлення і набрання чинності: корпоративні нор­ми створюються в процесі організації і діяльності спільноти на відпо­відних з'їздах, зборах, конференціях, засіданнях і набувають чинності після їх легалізації; правові приписи встановлюються державними органами, що мають нормотворчу компетенцію, і набувають чинності У передбачений законодавством строк.

За формою зовнішнього виразу: корпоративні норми закріплюють­ся в статутах, програмах, положеннях, рішеннях громадських органі­зацій, тоді як правові фіксуються у відповідних нормативних актах — законах, указах, постановах, інструкціях та ін.

Частина третя. Загальне вчення про право

За ступенем визначеності заходів впливу, корпоративні норми на відміну від правових безпосередньо не пов'язані з діяльністю держави і гарантуються на випадок їх порушення організаційними та примусо­вими заходами впливу, передбаченими статутами, положеннями цих недержавних організацій.

За специфікою санкцій: додержання вимог корпоративних норм гарантується такими санкціями, як догана, зауваження, попередження, виключення із організації; санкції правових норм включають штраф, виправні роботи, позбавлення волі та ін. При цьому право не перед­бачає можливості відторгнення, тобто виключення, суб'єкта право­порушення від суспільства. Рішення громадських організацій про на­кладення стягнення не підлягають оскарженню в судовому порядку.

Незважаючи нате що корпоративні норми поступаються правовим за юридичною силою, обов'язковістю, сферою дії, вони дуже важливі для функціонування громадянського суспільства, оскільки виражають активність, ініціативу людей, поширюють свій вплив поза межи право­вого регулювання.

Співвідношення зазначених груп норм визначається за такими на­прямками. В деяких випадках застосування корпоративних норм санк­ціонується державою, що надає їм властивості юридичних норм (на­приклад, порядок призначення і виплати допомоги за державним со­ціальним страхуванням, порядок видачі застрахованим листків тим­часової непрацездатності і дотепер визначаються за нормами, ухвале­ними профспілковими органами). Як правило, в усіх нормах громад­ських організацій є загальне зобов'язання додержуватися вимог право­вих норм, боротися з правопорушеннями.

Нині замість заходів державного примусу можливе застосування до правопорушників заходів громадського впливу (ст. 152 Кодексу за­конів про працю України). Крім того, до особи, яка вчинила правопо­рушення, мають застосовуватися заходи громадського впливу — оголо­шення догани або виключення з числа членів організації.

Від додержання статутних норм іноді залежить правильне засто­сування норм права. Наприклад, при звільненні працівника з ініціати­ви власника або уповноваженого ним органу потрібна попередня згода на це профспілкового органу (ст. ст. 40, 41, 43 Кодексу законів про працю України). Кворум на такому засіданні визначається за нор­мами статуту профспілкової організації.

Корпоративні норми слід відрізняти від правових, які містяться в локальних нормативних актах підприємств, господарських товариств

Розділ 10. Право в системі соціального регулювання

Статутах, установчих договорах, положеннях). Порушення локальних нормативних актів підлягає захисту в судовому порядку і за допомогою інших заходів державного впливу.

§ 6. Право і технічні норми

Особливо своєрідними за змістом регулювання є правила, які ви­значають поведінку людей у зв 'язку із використанням технічних і' при­родних об'єктів, — технічні норми.До них, зокрема, належать: пра­вила користування, технічної експлуатації машин і механізмів, буді­вельні норми і правила (ДБН), державні стандарти, правила техніки безпеки, норми видатку сировини, правила проведення вибухових робіт тощо. Хоча технічні норми встановлюються людьми, однак вони не мають суспільного характеру. їх зміст обумовлений законами при­родознавства, досягнутим рівнем розвитку науки, техніки і культури суспільства.

Умовно технічні норми поділяються на дві групи: до першої входять ті, що втілені в правову форму, до другої — всі інші.

Норми першої групи закріплюються у вигляді встановлених дер­жавними органами правил, інструкцій, що регулюють відносини сто­совно використання технічних засобів у сфері виробництва чи управ­ління, мають обов'язковий характер, забезпечуються на випадок їх порушення нормами юридичної відповідальності. Такі норми назива­ють техніко-юридичними. Вони взаємодіють з правом за допомогою системи бланкетних норм, які містять відсилку до таких підзаконних актів, як правила зберігання, використання, обліку, перевезення ви­бухових речовин і радіоактивних матеріалів, безпеки руху та експлуа­тації транспорту, обігу наркотичних засобів, психотропних речовин та прекурсорів, протипожежної безпеки, боротьби з епідемічними та ін­фекційними захворюваннями, утримання тварин та ін. Наприклад, вибухові речовини, у тому числі ті, що здатні до утворення вибухових сумішей, повинні зберігатись аптечними установами в ізольованому вогнестійкому складі у спеціальних приміщеннях, ізольованих вогне­тривкими стінками.

іехнічні норми, які належать до другої групи, у свою чергу можуть

^е ^^ати соціального змісту (наприклад, норми математики, хімії, біо-

іощ та інших наук, що визначають природний стан об'єкта пізнання),

^{е на}°увати соціального значення, якщо йдеться про правила пове-

Частина третя. Загальне вчення про право

дінки людей у зв'язку з використанням технічних та природних об'єктів (наприклад, правила користування побутовими приладами, прийому лікарських засобів та ін.). Ці правила не містять ознак, притаманних правовим нормам, їх порушення не призводить до застосування засо­бів юридичної відповідальності.

Контрольні запитання

1. Назвіть соціальні норми, за допомогою яких регулюються суспільні відносини.

2. Наведіть приклади фіксації норм моралі у праві.

3. Чим відрізняються правові норми від політичних норм?

4. Яким чином релігійні норми впливають на розвиток право­вої системи держави?

5. За порушення яких технічних норм настає юридична відпо­відальність?

РОЗДІЛ 11 ■■ііміиііішіііиіни—ииііиііиіиііи

Формування права та його джерела

■ § 1. Правоутворення: поняття та етапи

Правоутворення є відносно тривалим процесом формування юри­дичних норм, що починається з визнання державою певних повторю­вальних суспільних відносин, усвідомлення необхідності їх правового регулювання, формального закріплення і державного захисту юридич­них приписів. Відтак формування права є складним, багатоаспектним соціальним процесом, обумовленим взаємодією об'єктивних та суб'єктивних чинників, що визначають і забезпечують утворення нових норм права.

Перш за все йдеться про відносини між людьми, що стихійно скла­даються завдяки щоденному повторенню і набувають нормативного характеру. Вони формуються в усіх сферах життя людини в процесі виробництва, розподілу, обміну продуктів праці, при вирішенні загаль-носоціальних справ, в сімейних стосунках тощо. Так, у результаті ба­гаторазового повторення стихійно складається певний постійний ек­вівалент при обміні продуктами праці (землеробства і ремесла). Цей еквівалент поступово стає загальновизнаним, якнайкраще відображає суспільні потреби. Повторювальні відносини, що склалися стихійно, відображаються у формуванні звичаїв, релігійних норм, що є наслідком трансформації мононорм родового ладу.

На цій основі виникає потреба визнання загальної обов 'язковості охорони найбільш важливих і сталих суспільних відносин. У процесі

Частина третя. Загальне вчення про право

становлення держави велику роль у формуванні права відіграють ухвалення рішень судами, а також практика укладення договорів (об­міну, позики та ін.) між різними суб'єктами правовідносин.

Заключним етапом процесу правоутворення є правозакріплення, тобто надання певним правилам поведінки юридичної сили, встанов­лення міри можливої чи належної поведінки суб'єктів суспільних відносин. Правозакріплення відбувається шляхом санкціонування, тобто надання загальної обов'язковості і захисту з боку держави най­більш загальним і важливим правилам, що об'єктивно народжуються в суспільстві. Спочатку державне санкціонування обмежується на­данням юридичної сили судовим рішенням, звичаям, договірним від­носинам. Згодом шляхом нормотворчості (правотворчості) держав­них органів з'являється писане право (законодавство).

Держава відіграє певну самостійну роль у формуванні права, а са­ме у правозакріпленні. Державні органи відповідно до потреб суспіль­ного розвитку конкретизують загальні правила поведінки, що склали­ся шляхом санкціонування, встановлюють строки і процедури їх реа­лізації, деталізують санкції, що застосовуються в разі порушення правових норм, наприклад, норми, що визначають діяльність суду при­сяжних, строки позовної давності, заходи покарання за вчинення зло­чинів.

Процес подальшого формування і розвитку права відбувається за допомогою як вже згаданих засобів формування права (санкціонуван­ня повторювальних суспільних відносин і встановлення нових правил безпосередньо державними органами), так і низки інших чинників.

Завершення процесу правоутворення є одночасно початком прак­тики його реалізації. Узагальнення цієї практики забезпечує подальший розвиток права, який відбувається в окремих державах, різними шля­хами і в різних формах. Таким чином забезпечується безперервність формування права.

Певний вплив на формування права справляє правонаступництво, тобто зберігання і перенесення з часом у правову систему норм та інститутів, які застосовувалися на попередньому історичному етапі. В такий спосіб підтримуються національні правові традиції. Разом з цим у більшості країн має місце і запозичення норм та інститутів права інших держав. Прикладом цьому може слугувати перенесення в правову систему України норм, що закріплюють принцип поділу влади. При формуванні правових систем різних країн можна помітити опанування правом загальнолюдських цінностей інших правових сис-

Розділ 11. Формування права та його джерела

тем. Такі процеси називають акультурацією, вони свідчать про вза­ємний вплив правових культур різних народів одна на одну. Запози­чення з інших правових систем глобального характеру при формуван­ні права визначається як рецепція. Найбільш відомою є рецепція рим­ського цивільного права, яка відбулася в праві більшості європейських країн, починаючи з цивільного Кодексу Наполеона 1812 р., і була пов'язана з пристосуванням принципів і конструкцій римського права до регулювання майнових відносин.

Використання санкціонованих державою звичаїв, норм моралі, релігії, громадських організацій також є поширеним явищем при фор­муванні різних правових систем. Переважна більшість правових норм має моральний зміст і вони є одночасно нормами моралі,