Тшшшштш^ § 4. ЮрИДИЧІІИЙ ГфОЦЄС

У літературі звертається увага на циклічний, процедурно-проце­суальний характер юридичної діяльності. Цей аспект має велике теоре­тичне і практичне значення, оскільки відображає юридичну діяльність як систему взаємозалежних, спеціально впорядкованих, послідовних дій та операцій, що підпорядковані загальній меті і призводять до конкрет­ного результату. Ця циклічність значно формалізована, опосередкована процесуально-правовими вимогами, які офіційно встановлюють умови, порядок і режим діяльності компетентних органів.

Прихильники вузького підходу до поняття юридичного процесу про­тиставляють поняття «процедура» і «процес», вважаючи, що перше — більш широке і охоплює всі сфери процедурної регламентації, а друге, як зазначалося, характерне тільки для правосуддя. Проте світова практика сприймає ці терміни як синоніми. Наприклад, у Франції замість Кримінально-процесуального кодексу 1808 р. було прийнято в 1958 р. новий, який має назву Кодекс кримінальної процедури. У США в 1985 р. видано коментар з цивільного процесу «Цивільна процедура».

Частина п 'ята. Реалізація права

Інституціоналізація влади в правовій державі потребує юридичних механізмів, які можуть додати державно-правовим інститутам легітим­ного, цілісного, системного та функціонально ефективного характеру. В сучасній юриспруденції таким механізмом є юридичний процес. Останнім часом усе наполегливіше утверджується тенденція до роз­ширення сфери і уніфікації використання інструментарію традиційних юридичних процесів: адміністративного, цивільного, кримінального та господарського. Набули свого статусу бюджетний, конституційний, правотворчий процеси. У науці виділяються трудовий, пенсійний, житловий, екологічний, установчий, контрольний процеси, а законо­давчий і виборчий процеси одержали конституційний статус.

Теорію юридичного процесу активно розробляли професор В. Гор-шеньов та його наукова школа. Вони визначають юридичний процес як комплексну систему правових порядків (форм) діяльності уповно­важених органів держави, посадових осіб, а також зацікавлених у ви­рішенні різноманітних юридичних справ інших суб'єктів права. Таким чином, нормативно встановлені процесуальні форми впорядкування юридичної діяльності й утворюють юридичний процес. Переваги та­кого підходу полягають у тому, що у кінцевому результаті забезпечу­ються сприятливі умови для оптимального міждисциплінарного (між­галузевого) спілкування, взаєморозуміння між представниками різних галузей юридичної науки, перш за все теорії держави і права та всіма спеціальними юридичними науками.

Норми матеріального права визначають сутність юридичних про­цесів, а процесуальне право закріплює відповідні ним процесуальні форми, необхідні для реалізації норм матеріального права, регулюван­ня суспільних відносин. Закріплення і додержання процесуальних форм сприяє здійсненню норм матеріального права, подальшому зміц­ненню законності, правопорядку.

Юридичний процес— це система нормативно встановлених процесуальних форм упорядкування діяльності органів держави, спря­мованих на вирішення соціально-правової ситуації, забезпечення та гарантування інтересів суб'єктів права.

Цей процес притаманний будь-якій юридично значущій діяльнос­ті, містить її програму і виступає суттєвою гарантією точного додер­жання та результативного здійснення правових приписів. Процесуаль­на форма як наукова конструкція розкриває структурно-технологічну характеристику правової форми діяльності. Це система передбачених процесуальним правом юридичних засобів, дій та операцій, за допо-

Розділ 23. Юридична діяльність

могою яких урегульовуються всі питання, що виникають в юридично­му процесі.

Основу процесуальної форми становлять багаторазова повторюва­ність певних юридичних дій і операцій, способів і засобів їх здійснен­ня, їх стабільність і навіть стереотипність за наявності відповідних суспільних відносин і передумов.

Процесуальна форма належить до числа головних чинників, які систематизують юридичну діяльність. Вона закладає програму, алго­ритм юридичної діяльності, забезпечує порядок, чітко орієнтований рух суб'єктів та учасників до наміченої цілі. Процесуальна форма ви­значає завдання, які стоять перед певним різновидом юридичної ді­яльності в цілому і на окремих його етапах, коло суб'єктів і учасників, обсяг їх процесуальних прав і обов'язків, процесуальний режим, стадії і провадження, строки та час здійснення дій, процесуальні гарантії, умови і процедуру прийняття та виконання рішень, інші процедурні вимоги, що зв'язують у єдине ціле елементи юридичної діяльності.

За допомогою процесуальної форми стає можливим розчленувати правову форму діяльності на процесуальне провадження, процесуаль­ні стадії та процесуальні режими. Причому кожний із цих елементів має свою структуру і зміст. Такий підхід дозволяє внести ясність у ро­зуміння будь-якої процесуальної діяльності так само, як це здійсню­ється за допомогою категорії «склад правопорушення» при кваліфіка­ції будь-якого протиправного діяння.

Процесуальне провадження — це головний елемент процесуальної форми, що являє собою комплекс взаємопов'язаних і взаємозумовлеиих процесуальних дій, які: 1) утворюють певну сукупність процесуальних правовідносин; 2) викликають необхідність у встановленні, доведенні, обґрунтуванні усіх обставин юридичної справи, що розглядається; 3) обумовлюють необхідність закріплення, офіційного оформлення одер­жаних процесуальних результатів у відповідних актах-документах.

Процесуальна стадія — це динамічна, відносно замкнута сукуп­ність закріплених чинним законодавством способів, прийомів, форм, які виражають неухильне виконання процедурно-процесуальних вимог, Що забезпечують послідовність здійснення конкретних дій, спрямова­них на досягнення кінцевого процесуального результату.

Процесуальний режим — це конструкція, яка складається з принципів, Що діють у процесуальній сфері, засобів і способів здійснення ефектив­ного процесу, гарантій забезпечення оптимальних результатів процесу, та відображає якісні характеристики правових форм діяльності.

Частина п 'ята. Реалізація права

Так, у правотворчій діяльності легко виявити всі основні елементи процесуальної форми з їх специфічними рисами і особливостями. Від­значимо, що правотворчии процес надзвичайно різноманітний і являє собою систему різних правових операцій. Саме тому в загальнотеоре­тичному аспекті у правотворчості виділяють провадження, стадії та процесуальні режими.

З огляду на предметну характеристику, зазвичай виділяють такі провадження, як поточна правотворчість, правотворчість із впорядку­вання чинного нормативно-правового матеріалу, санкціонована право­творчість, делегована правотворчість тощо. Видається оптимальним виділення трьох стадій правотворчості: а) підготовчої, яка поєднує комплекс дій з правотворчої ініціативи, підготування та оформлення проекту нормативного акта; б) основної, яка включає комплекс дій з обговорення проекту і його прийняття як правового нормативного акта; в) вирішальної, яка складається з комплексу дій з оприлюднення прийнятого нормативного акта і встановлення порядку введення його в дію. Кожна стадія відрізняється від інших характером здійснюваних дій, специфічністю складу вповноважених суб'єктів та особливостями юридичних наслідків правотворчих операцій. Режим правотворчості також неоднаковий за своєю сутністю. Його можна виділити насампе­ред виходячи з безпосередніх умов правотворчості і характеру здій­снюваних суб'єктами повноважень. Відзначимо такі режими право-творчої діяльності: безпосередня правотворчість народу — референ­дум; правотворчии режим колегіальних органів держави; правотворчии режим посадових осіб, які мають повноваження приймати нормативні акти одноособово.

^штт^шт Контрольні запитання

1. Визначте поняття юридичної діяльності та її ознаки.

2. Вкажіть структурні елементи юридичної діяльності.

3. Охарактеризуйте основні параметри юридичної діяльності, що мають значення для її дослідження як на теоретичному, так і на практичному рівні.

4. Сформулюйте поняття правової форми діяльності органів держави, її ознаки та види.

5. Дайте визначення поняття юридичного процесу, процесу­альної форми та її структурних елементів.

РОЗДІЛ 24 ■■ііііііііііиіііііиіііі і ніг.. ншііііміиіі

Застосування норм права

__і § 1. Поняття реалізації правових норм

Право тільки тоді виконує своє соціальне призначення, коли його норми втілюються у суспільних відносинах, правомірній поведінці осіб, яким вони адресовані, тобто тоді, коли ці норми реалізуються. Реалізація норм права завершує процес правового регулювання сус­пільних відносин, уособлюючи тим самим його певний результат.

Реалізація правових норм завжди передбачає наявність причинно­го зв'язку між юридичною регламентацією певних соціальних стосун­ків та набуттям ними впорядкованого стану. З огляду на це реалізацію правових норм слід відрізняти від тих проявів людської поведінки, які хоча і узгоджуються з правовими приписами, але стимулюються різно­манітними неюридичними чинниками (наприклад, власними переко­наннями особи, релігійними настановами, чинниками біологічного порядку), що діють в одному напрямі з нормами права.

Отже, в загальному плані реалізацію правових норм можна ви­значити як зумовлену правовими приписами правомірну поведінку учасників суспільних відносин.

Конкретний характер реалізації тих чи інших юридичних норм за­лежить від функцій, які вони виконують у правовому регулюванні суспільних відносин. Зокрема, реалізація класичних правових при­писів, або, як їх ще іменують, «норм-масштабів» (тобто приписів, які містять всі необхідні елементи логічної правової норми, а саме: гіпо­тезу, диспозицію, санкцію та в яких застосовано певний спосіб регу­лятивного впливу на поведінку людей: дозвіл, зобов'язання, заборона,

Частина п 'ята. Реалізація права

рекомендація, заохочення), полягає в обранні особами, на яких поши­рюється їх дія, саме тих варіантів поведінки, що пропонуються цими нормами. В інший спосіб відбувається реалізація спеціалізованих (не­типових) юридичних приписів (норм-принципів, норм-дефініцій, норм-засад, норм-конструкцій, оперативних, колізійних норм, норм-строків, норм-презумпцій, норм-фікцій, що на відміну від класичних норм не мають логічної будови та не володіють безпосередніми регу­лятивними властивостями), призначенням яких є створення умов для більш ефективної та узгодженої дії класичних норм права, усунення випадків невизначеності в правовому регулюванні, підвищення його економічності тощо.

Реалізацію правових норм не слід ототожнювати з іншим за змістом процесом —реалізацією права як такого, під якою розуміють усі шля­хи набуття ним властивостей позитивного утворення, переведення його з модусу лише потенційно можливих у даному соціумі юридичних форм, з рівня природного права на рівень реального чинника суспіль­ного життя. Зокрема, для країн, що входять до романо-германської правової сім'ї, до яких належить і Україна, згаданий процес пов'язаний передусім з фіксацією правових норм у нормативно-правових актах та договорах з визнанням державою правової природи деяких звичаїв.

Акти реалізації правових норм можуть бути класифіковані за низ­кою підстав.

Так, залежно від юридичного механізму її забезпечення розрізняють реалізацію правових норм, яка відбувається через загальні правові відносини, та реалізацію норм права, що здійснюється у конкретних правових відносинах. У першому випадку суб'єктивні юридичні пра­ва і обов'язки учасників правових відносин (набуття яких відповід­ними особами являє собою необхідну передумову реалізації правових норм) виникають безпосередньо на основі норми права, тобто з підстав, загальних для всіх осіб, на яких поширюється дія зазначених приписів. Такими, наприклад, є передбачені ст. 32 Конституції України право громадян на судовий захист, а також право на ознайомлення в органах державної влади та органах місцевого самоврядування з відомостями про себе, які не становлять державної або іншої таємниці.

В разі ж реалізації правових норм у відносинах конкретного типу, крім загальних умов наділення певних осіб суб'єктивними юридични­ми правами та обов'язками, необхідна наявність й інших фактів, які здебільшого мають індивідуалізований характер та відображають спе­цифіку буття цих соціальних суб'єктів. Наприклад, для виникнення

Розділ 24. Застосування норм права

суб'єктивних юридичних прав і обов'язків, які випливають з договору міни, крім їх закріплення у відповідних нормах цивільного права згід­но із ст. 715 ЦК України, потрібна наявність ще й додаткового юридич­ного факту, яким є акт обміну сторонами цього договору відповідними товарами.

За характером її суб'єктів реалізацію правових норм поділяють на індивідуальну і колективну. Індивідуальна реалізація полягає у мож­ливості окремої особи самостійно, не вступаючи у відносини з іншими суб'єктами, здійснювати свої юридичні права і обов'язки. Колективна ж реалізація, навпаки, потребує для цього поєднання зусиль декількох осіб. Зокрема, норма ст. 45 Конституції України, яка закріплює право громадян на відпочинок, може бути реалізована як в колективному, так і в індивідуальному порядку. На відміну від неї норма ст. 36 Консти­туції України, що визнає право громадян на об'єднання в політичні партії та громадські організації, передбачає тільки колективні форми її реалізації.

З огляду на методи, якими забезпечується реалізація правових норм, розрізняють добровільні та примусові акти їх реалізації.

Враховуючи те, чи вимагає реалізація правових норм здійснення якогось одного (як, наприклад, при реалізації норма ст. 15 КЗпП Укра­їни, яка встановлює обов'язок реєстрації у місцевих органах виконав­чої влади укладених на підприємствах, установах, організаціях колек­тивних договорів) або ж декількох послідовних актів поведінки (як цього вимагає ч. 2 ст. 60 ГК України, що встановлює порядок ліквіда­ції суб'єктів господарювання), вона може бути класифікована на про­сту та складну.

З огляду на характер поведінки, яку передбачають правові норми, розмежовують активну (пов'язану з необхідністю здійснення певних дій) та пасивну (що полягає в утриманні від деяких вчинків) форми їх реалізації.

Залежно від проміжку часу, який вона займає, розрізняють негай­ну (як, наприклад, при реалізації норми ст. 266 КАП, що передбачає відсторонення від управління транспортним засобом осіб, які пере­бувають у нетверезому стані), тривалу із точно або відносно визна­ченим її строком (як у разі реалізації норми ст. 762 ЦК України, що встановлює строковий обов'язок орендаря сплачувати за користування орендованим майном орендну плату) та тривалу реалізацію правових норм без визначення такого строку (як, наприклад, при реалізації норми ч. 2 ст. 202 СК України, що покладає на повнолітніх дітей

Частина п 'ята. Реалізація права

обов'язок утримувати своїх батьків, які є непрацездатними та потре­бують матеріальної допомоги).

За конкретними способами здійснення правових приписів виді­ляють такі основні форми реалізації норм права, як використання, виконання та додержання. Використання є формою реалізації уповно­важуючих норм права і полягає в обранні особою для задоволення своїх потреб та інтересів певного юридично дозволеного варіанту її поведінки. Використання може відбуватися як через активну, так і че­рез пасивну поведінку юридичних суб'єктів. Виконання являє собою форму реалізації правових зобов'язуючих приписів, які покладають на особу юридичні обов'язки активного типу, і тому вимагає від неї здій­снення дій, що становлять зміст таких обов'язків. Додержання є фор­мою реалізації забороняючих правових норм, що встановлюють юри­дичні обов'язки пасивного типу, яка полягає у відмові зобов'язаних осіб від юридично заборонених видів поведінки.

Використання, виконання та додержання становлять ординарні (звичайні) форми реалізації правових норм, тобто такі, які, по-перше, проходить будь-який процес реалізації правових норм, і, по-друге, що здійснюються через власну поведінку осіб, яким вони адресовані. Разом з тим існують випадки, коли поряд із звичайними видами реа­лізації норм права виникає потреба в особливій формі їх реалізації, а саме: у застосуванні норм права.

^т^тттш § 2. Застосування норм права як

специфічна форма його реалізації

Правозастосування за своїм обсягом є найоб'ємнішою ланкою в юридичному процесі, спрямованою на індивідуальне регулювання суспільних відносин.

Застосування норм права— це правова форма діяльності уповно­важених на те органів держави і посадових осіб у реалізації приписів норм права відносно конкретних життєвих випадків шляхом вине­сення індивідуально-конкретних рішень.

Застосування норм права як особлива форма його реалізації на від­міну від додержання, виконання та використання має певні характерні риси. Передусім це управлінська за своєю природою діяльність органів держави і посадових осіб у винесенні індивідуально-конкретних при­писів, які містять не загальні правила поведінки, а мають адресатом

Розділ 24. Застосування норм права

конкретних суб'єктів. У передбачених законодавством випадках воно є необхідною умовою реалізації правових норм, унаслідок чого від­бувається впорядкування суспільних відносин.

Це діяльність, що здійснюється спеціальними суб'єктами, наділе­ними державно-владними повноваженнями (прокуратура, суд, міліція, президент, голова місцевої адміністрації, слідчий, ректор та ін.), які задовольняють потреби всього суспільства, тобто діють у публічних, а не у своїх особистих інтересах. Такі суб'єкти займають активну про­відну позицію в розвитку правозастосовних відносин. Громадяни не є суб'єктами правозастосування, проте воно може здійснюватися з їх ініціативи (наприклад, подання заяви про вчинене правопорушення, позовної заяви до суду та ін.).

Правозастосовна діяльність здійснюється зазначеними суб'єктами в «чужому інтересі», порядку і процесуальних формах, встановлених за­конодавством. Вона являє собою не одноразовий акт, а процес, що скла­дається з послідовних стадій. Завершується правозастосовна діяльність винесенням індивідуального юридичного рішення у формі акта застосу­вання норми права, обов'язковість до виконання якого забезпечується примусовою силою держави (вироком, рішенням суду, розпорядженням тощо). У сфері цивільних відносин особа, зацікавлена у винесенні право-застосовного акта, має право на будь-якій стадії відмовитися від його реалізації, якщо це не суперечить закону. Наприклад, виконавчий лист суду або наказ господарського суду вона може не надіслати на рахунок боржника і, таким чином, не реалізувати своє право одержати борг за до­помогою правозастосовного органу. Отже, слід розмежовувати ознаки обов'язковості і примусовості виконання правозастосовних актів.

За загальним правилом безпосередня реалізація норм права здій­снюється без участі органів держави. Однак у багатьох ситуаціях суб'єктивні права і юридичні обов'язки не можуть виникнути і реалі­зуватися без державного втручання, що і становить правозастосовну діяльність.

Це відбувається у таких випадках:

1. Коли передбачені юридичними нормами права і обов'язки в кон­кретних осіб виникають тільки після винесення індивідуально влад­ного рішення державного органу (наприклад, пенсію громадянину призначають на підставі постанови органу соціального забезпечення; абітурієнта до вищого навчального закладу зараховують тільки після видання наказу ректора; житло з державного житлового фонду надають відповідно до рішення органу місцевого самоврядування тощо).

Частина п 'ята. Реалізація права

2. Коли є спір про право, і сторони не можуть дійти погодженого рішення про зміст своїх суб'єктивних прав і юридичних обов'язків (наприклад, при розділі майна судовими органами, господарських спо­рах між юридичними особами в господарському суді та ін. Обсяг таких прав і обов'язків визначається судовими рішеннями).

3. Коли вчинено правопорушення і необхідно визначити міру юри­дичної відповідальності особи (наприклад, винесення вироку за вчи­нений злочин).

4. Коли вимагається встановити наявність або відсутність факту, що має юридичне значення (визнання громадянина безвісно відсутнім або оголошення його померлим).

Застосування права є етапом його реалізації. Воно може завершу­вати реалізацію права. Наприклад, прийняття посадовою особою ор­гану державної реєстрації повідомлення про скасування державної реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності — юридичної особи завершує реалізацію усіх прав і обов'язків, пов'язаних з функціону­ванням цієї особи. Але це відбувається не завжди. Застосування права може також підключатися на певному етапі до «природних» засобів реалізації — додержання, виконання, використання. Наприклад, вине­сенням вироку, судового рішення завершується правозастосовна ді­яльність, а реалізація права ще продовжується в процесі їх виконання. Таким чином, правозастосовна діяльність мас додатковий, допоміж­ний характер у загальному механізмі реалізації норм права.

Потреба у правозастосовній діяльності при регулюванні індивіду­альних відносин пов'язується з наявністю відповідних державних інте­ресів. Ці інтереси адекватно відображають функції, що їх виконує дер­жава. За своєю сутністю правозастосування спрямоване на досягнення проміжної, а не кінцевої мети реалізації норм права і компенсує в такий спосіб нерозвиненість у суспільстві процесів саморегуляції.

В окремих випадках правозастосування має бути обов'язковою стадією реалізації права, наприклад, прийняття, поновлення чи при­пинення громадянства, реєстрація чи розірвання шлюбу, реєстрація об'єктів нерухомості тощо. Такі функції іманентно притаманні будь-якій державі і не зменшують обсягу індивідуального правозасто-совного регулювання або підкорення державою громадянського суспільства. В деяких випадках воно може обмежувати реалізацію прав і свобод особистості (особи). Найчастіше це відбувається у від­носинах між особою (юридичною, фізичною) і державними орга­нами (іноді державними або комунальними підприємствами, дер-

Розділ 24. Застосування норм права

жавними акціонерними компаніями). Зокрема, прикладами може бути встановлена Законом України «Про державний бюджет на 2007 рік» вимога, що зобов'язує усіх суб'єктів підприємницької діяльності переглянути у бік збільшення орендної плати раніше укладені до­говори оренди державного майна; обов'язок здійснювати медичне страхування іноземних громадян тільки в одній страховій компанії тощо.

Якщо держава нав'язує громадянському суспільству опікунські функції в політичній, економічній, соціальній, культурній та інших сферах життя, тоді очікуваного соціального результату правового ре­гулювання можна не дочекатися. Роль державно-владного втручання полягає в посиленні його охоронної функції, зміні гарантій, методів, форми правозастосування при звуженні кола суб'єктів цієї діяльності і розширенні їх відповідальності.

Отже, сфери правозастосовної діяльності в регулятивних відноси­нах для держав, які є демократичними, соціальними, правовими, по­винні поступово звужуватися.

За своїми формами провозастосовна діяльність поділяється на оперативно-виконавчу, правоохоронну і правосуддя.

Оперативно-виконавча діяльність передбачає виконання приписів правових норм з метою позитивного результативного впливу на сус­пільні відносини (наприклад, реєстрація шлюбу і народження, видан­ня наказу про зарахування на навчання, видання свідоцтва про право власності на приватизований об'єкт та ін.). її не слід плутати з оперативно-розшуковою діяльністю, яка є частиною правоохоронної діяльності і спрямована на виявлення, попередження, припинення, розкриття злочинів і осіб, що їх вчинили.

Правоохоронна діяльність є формою діяльності державних органів та деяких недержавних інститутів, спрямованою на охорону законнос­ті і правопорядку, захист прав і свобод людини, боротьбу зі злочинніс­тю. Вона здійснюється органами прокуратури, органами внутрішніх справ, податковою міліцією, службою безпеки (наприклад, розсліду­вання діянь, що містять ознаки злочину, нагляд за додержанням законів, контрольна закупівля товарів з метою виявлення фактів протиправної діяльності).

Правосуддя — це форма державної діяльності, яка полягає в роз­гляді і вирішенні судом віднесених до його компетенції цивільних, кримінальних та інших справ. Вона здійснюється тільки загальними ¹ спеціалізованими судами.

Частина п 'ята. Реалізація права

т тім і«. ■ § 3. Стадії застосування нормативних приписів

Застосування права являє собою єдиний процес, що складається з виокремлених і взаємопов'язаних дій — стадій.

Перша (фактична) стадія — це встановлення фактичних обставин справи. В перебігу цієї стадії компетентні органи виявляють і встанов­люють тільки ті факти і обставини, що мають юридичне значення і пов'язані з вирішенням юридичної справи по суті. Враховуючи, що такі обставини, як правило, мали місце в минулому, правозастосувач не може спостерігати їх безпосередньо. Тому юридично значущі фак­ти встановлюються за допомогою доказів, одержаних у передбачених законом формах і порядку: показань свідків, протоколів огляду місця події, висновків експертів, документів тощо- При встановленні фак­тичних обставин справи слід керуватися вимогами належності, об'єктивності, повноти, істинності доказів. Результатом доказування є відтворення, реконструкція усіх (або частини) обставин справи, що має вирішальне значення для правильного застосування права. Напри­клад, для призначення пенсії громадянину необхідно подати до органу соціального забезпечення докухменти (докази), що підтверджують йо­го право на пенсію (дані про вік, стаж роботи, заробітну плату тощо).

Другою (юридичною) стадією є вибір і аналіз правової норми. Вона включає в себе дії з відшукання юридичної норми, що відповідає обставинам, встановленим на першій стадії, і підлягає застосуванню. Проводяться перевірка справжності і юридичної чинності норми з точ­ки зору її дії в часі, просторі, відносно кола осіб, а також виявлення змісту норми. При цьому слід ураховувати загальне правило: закон та інші нормативно-правові акти не мають, як правило, зворотної дії в часі. Обравши норму, правозастосувач переконується в справжності її тексту за офіційним виданням (наприклад, «Відомості Верховної Ради України», «Офіційний вісник України» та ін.), перевіряє, чи не змінена вона і чи діяла на період виникнення правовідносин. Обов'язково уточнюється зміст норми, тобто здійснюєтся її правозас-тосовче тлумачення (з'ясування).

На цій стадії правозастосовного процесу дається правова кваліфі­кація — юридична оцінка всієї сукупності фактичних обставин справи шляхом віднесення конкретного випадку до сфери дії певних юридич­них норм.

Розділ 24. Застосування норм права

На завершальній стадії правозастосування приймається рішення

у справі.

У рішенні втілюються воєдино дві попередні стадії, відбувається поширення загальних приписів норми на конкретні життєві обставини. Прийняття рішення дає можливість досягнути мети правового регу­лювання, гарантувати здійснення суб'єктивних прав, а також виконан­ня юридичних обов'язків.

Результат рішення юридичної справи висловлюється в індивіду­альному державно-владному велінні, приписі (письмовому чи в іншій формі). Цей припис у свою чергу виконує функцію юридичного факту, з яким пов'язані юридичні наслідки рішення, застосування права в ці­лому.

Таким чином, через винесення акта застосування права на підста­ві і в межах правових норм державний орган здійснює індивідуальне регулювання суспільних відносин.

Слід констатувати певну умовність розмежування цих стадій — вони переплітаються, зумовлюються, а також взаємно доповнюють одна одну. Практика правозастосування вимагає постійного звернення від фактів до юридичних норм і навпаки.

шшшшшшшш* § 4. Основні вимоги до правильного

застосування нормативних приписів

Основними вимогами правильного застосування норм права є їх обґрунтованість, законність, доцільність.

Вимога обґрунтованості означає, що прийняття правозастосовно-го рішення повинно базуватися на всебічному і повному дослідженні всіх фактичних обставин справи, що так чи інакше впливають на його зміст, тобто мають юридичне значення. Усі недоведені і сумнівні фак­ти не повинні братися до уваги. Виконання вимоги обґрунтованості дозволяє застосовувати норми права до випадків, для яких вони ство­рені, виявляти таким чином об'єктивну істину у справі, уникати неви­правданого затягування правозастосовного процесу.

Вимога законності належить до юридичного боку розглядуваної справи і означає, що:

правозастосовне рішення повинно прийматися державним органом або посадовою особою в межах їх компетенції;

Частина п 'ята. Реалізація права

правозастосовна діяльність має здійснюватися в порядку і формах, передбачених процесуальним законодавством;

правозастосовні органи зобов'язані правильно обирати правові норми, належним чином їх тлумачити, суворо додержуватися їх змісту, не виходити за їх межі, здійснювати правильну кваліфікацію справи і приймати рішення відповідно до приписів цих норм.

Якщо державний орган або посадова особа не застосували норму, що підлягає застосуванню, і, навпаки, застосували норму, яка не під­лягає застосуванню, це є підставою до скасування прийнятого в юри­дичній справі рішення.

Вимога доцільності полягає в тому, аби правозастосувач, володію­чи певною свободою в обранні рішення в рамках закону, прагнув до досягнення мети правової норми шляхом винесення справедливого, ефективного, оптимального, економічного рішення, тобто найбільш доцільним є таке рішення у справі, яке відповідає цілям, визначеним законодавцем. Водночас норма права не містить усіх особливостей кожної життєвої ситуації, і тому діяльність учасників суспільних від­носин повинна відповідати конкретним умовам місця і часу вирішен­ня такої ситуації. При цьому в межах норми учасникам надається можливість обрати найбільш ефективне, економічне вирішення питан­ня. Наприклад, розірвання шлюбу за взаємною згодою подружжя до­цільно здійснювати через органи реєстрації актів громадянського стану, а не в судовому порядку, оскільки розгляд цього питання в су­дових органах займає набагато більше часу і для сторін є дорожчим.

Слід мати на увазі, що мотиви доцільності не повинні суперечити вимозі законності правозастосовних актів.

Можливості довільного погляду правозастосовувача далеко не од­накові в різних державах. їх межі значною мірою залежать від політико-державного режиму, особливостей національної правової системи, специфіки правової думки та багатьох інших чинників.

—..... ■. § 5. Акти правозастосування, їх види

Акт застосування права— це такий правовий акт індивідуально­го характеру, в якому формально закріплюється рішення державного органу по конкретній юридичній справі. Він являє собою різновид юри­дичних актів і на відміну від правових приписів має такі ознаки:

- видається компетентними державними органами чи посадовими особами в процесі правозастосовної діяльності, має державно-владнии

Розділ 24. Застосування норм права

характер. Відмова від його виконання або неналежне виконання може тягнути за собою юридичну відповідальність: дисциплінарну, адміні­стративну, майнову, кримінальну;

- спрямований на реалізацію вимог правових норм, оскільки кон­кретизується їх загальний характер щодо певних життєвих ситуацій;

- адресований конкретним особам (персоніфікований), фіксує їх суб'єктивні права, обов'язки і міру юридичної відповідальності, спря­мований на індивідуальне регулювання суспільних відносин (конкрет­ної життєвої ситуації);

- акти застосування норм права вичерпуються їх виконанням, хоча правові стани, що породжуються ними, можуть мати тривалий характер (наприклад, рішення про призначення пенсії);

- правозастосовні акти на відміну від нормативно-правових не можуть мати зворотної сили в часі.

Офіційний характер правозастосовного акта потребує його вико­нання за відповідною формою. Обов'язковими елементами правозас­тосовного акта є: назва, заголовок, дата та місце, де він був виданий, назва органу або посадової особи, яка видала акт, підписи уповнова­жених осіб. Структура акта застосування норм права містить описову, мотивовану і резолютивну частини. Він повинен викладатися ясною, чіткою, дохідливою мовою, що не допускає подвійного тлумачення, містити терміни, передбачені чинним законодавством. У тексті не бажано застосовувати іноземну, архаїчну та вузькоспеціальну термі­нологію, неблагозвучні або непоєднувані словосполучення (наприклад, «живий громадянин», «тваринний організм»).

Класифікація правозастосовних актів здійснюється з таких під­став:

1) за суб'єктом прийняття: акти представницьких органів держав­ної влади, глави держави, органів виконавчої влади, суду, контрольно-наглядових органів, органів місцевого самоврядування;

2) за галузевою належністю норм, що застосовуються: акти засто­сування конституційно-правових, цивільно-правових, адміністративно-правових, кримінально-правових норм та ін.;

3) за юридичною формою: укази, постанови, розпорядження, на­кази, ухвали, протести, подання, приписи прокурорів, вироки, рішен­ня та ін.;

4) за характером правового впливу: регулятивні, охоронні;

5) за юридичним значенням: основні акти, які містять остаточне рішення у юридичній справі (вирок, рішення суду, указ про нагоро-

Частина п 'ята. Реалізація права

дження), допоміжні, тобто акти, що забезпечують прийняття основних актів (постанова про порушення кримінальної справи, ухвала суду);

6) за характером індивідуальних велінь: ті, що управомочують, ті, що зобов'язують або забороняють (наприклад, заборона обіймати відповідні посади або виконувати відповідні функції, зафіксовані вироком суду);

7) за характером юридичних наслідків: правоконстатуючі, право-відновлюючі, правозмінюючі, правоприпиняючі;

8) за формою зовнішнього виразу: акти-документи (окремі документи, резолюції на матеріалах справи, що виконані посадовами особами, напри­клад, «до виконання», «сплатити», «до наказу»), акти-дії (словесні, кон-клюдентні — виконуються у вигляді жестів, рухів і свідчать про вимогу до конкретних осіб здійснити відповідні дії, наприклад, порух жезлом працівника державтоінспекції до учасників дорожнього руху).

■■ІІ.—ІШ. ■■■■■■■! § 6. Прогалини в законодавстві і засоби

їх заповнення та усунення

Прогалина в законодавстві— це відсутність регулювання певних суспільних відносин за умови, коли ці відносини мають бути врегульо­ваними з позицій принципів права.

Про прогалину для регулювання життєвих ситуацій у суспільних відносинах можна говорити і в тих випадках, коли вони перебувають у сфері правового регулювання, тобто коли залишилися неврегульова-ними ті відносини, які повинні бути врегульовані правом. /

Причини прогалин різні. Це стосується первісних і наступних про­галин. Первісні прогалини зумовлені тим, що законодавець не врахував у формулюваннях нормативних актів всю багатоманітність життєвих ситуацій, які вимагають правового регулювання. Це може трапитися також через прорахунки, допущені при розробленні закону, у викорис­танні прийомів юридичної техніки. Наступні прогалини з'являються об'єктивно внаслідок постійного розвитку суспільниХ/Відаосин, ви­никнення нових життєвих ситуацій, які не могли бути заздалегідь пе­редбачені законодавцем.

Оскільки зовсім уникнути прогалин неможливо, тобто прогалини є нормальним явищем у праві, то слід знайти засоби їх оперативного заповнення (усунення чи подолання).

Єдиним засобом заповнення прогалин є правотворча діяльність державних органів. Однак якщо прогалину виявлено в процесі право-застосування, то швидке прийняття необхідних правових норм не за-416

Розділ 24. Застосування норм права

вжди можливе, тому правозастосовні органи використовують опера­тивні засоби заповнення прогалин з метою вирішення конкретної юридичної справи. До таких засобів належать: аналогія закону, анало­гія права, субсидіарне застосування правових норм.

Аналогія закону — це поширення в процесі правозастосування на конкретні неврегульовані правом життєві відносини чинності норм, які регулюють відносини, подібні тим, що потребують урегулювання в рамках даної галузі права за найсуттєвішими ознаками. «Подібність» відносин означає однотипність правового режиму їх регулювання.

Оскільки наявність прогалини не є підставою для відмови у вирішен­ні справи, правозастосовувач знаходить норму, що регулює такі «подібні», аналогічні відносини і застосовує її до конкретної ситуації. Так, цивільне законодавство, що діяло раніше, містить норми, які регулювали порядок відшкодування збитків, заподіяних особі тільки при рятуванні майна. Водночас у ньому була відсутня норма, яка б визначала порядок відшко­дування шкоди, що виникла внаслідок рятування людського життя. З огля­ду на істотну подібність між означеними відносинами правила про від­шкодування збитків про рятування майна використовувалися судовою практикою як правова підстава при прийнятті судового рішення щодо відшкодування майнової шкоди, яка виникла при рятуванні людського життя. На необхідність застосування аналогії закону подекуди прямо вказується в нормі: ст. 716 ЦК України передбачає, що до договору міни застосовуються положення про купівлю-продаж, договір поставки, до­говір контрактації або інші договори, елементи яких містяться в договорі міни, якщо це не суперечить сутності зобов'язання.

На підставі застосування аналогії закону розширюються межі регу­люючого впливу норми. Внаслідок цього норма стає такою, що має два предмети регулювання: визначений законодавцем, а також юридичною практикою застосування норми за аналогією і в субсидіарному порядку.

Аналогія права — це застосування до конкретних відносин загаль­них засад і сенсу законодавства у разі відсутності норм, що регулюють подібні за найсуттєвішими ознаками відносини. Це означає, що юри­дична справа вирішується на основі принципів права, таких як спра­ведливість, гуманізм, юридична рівність, відповідальність за вину та ін., що переважно закріплені у відповідних статтях Конституції або загальних положеннях законодавчих актів. Застосування аналогії пра­ва до конкретної справи не має у майбутньому обов'язкової сили при вирішенні інших, подібних справ.

Субсидіарне застосування (міжгалузева аналогія) є застосуванням До конкретних відносин нормативного припису, який регулює подібні

Частина п'ята. Реалізація права

за суттєвими ознаками відносини в суміжних, споріднених галузях. При цьому запозичення можливе тільки з галузей, що мають подібність у засобі правового регулювання, наприклад, застосування приписів про строки в цивільному праві до регулювання трудових правовідно­син. У субсидіарному застосуванні закладено важливий момент — економність нормативного матеріалу: коли є можливість застосувати відпрацьоване в інших галузях, то немає сенсу приймати нові норми.

Можливість застосування норм за аналогією закону та аналогією права прямо передбачена в окремих законодавчих актах (наприклад, ст. 8 ЦК України встановлює: якщо цивільні відносини не врегульовані цим Кодексом, іншими актами цивільного законодавства або договором, вони регулюються тими правовими нормами Кодексу, інших актів ци­вільного законодавства, що регулюють подібні за змістом цивільні від­носини, тобто за аналогією закону, а у разі неможливості використання аналогії закону цивільні відносини регулюються відповідно до загальних засад цивільного законодавства, тобто за аналогією права). Це свідчить про те, що аналогія цілком виправдана в конституційному, цивільному, трудовому, земельному, процесуальному та інших галузях права.

Інститут аналогії не може бути використаний для заповнення про­галин в Особливій частині кримінального права (в Загальній — це трапляється). У цьому разі слід пам'ятати про сформульований ще в Стародавньому Римі принцип: «Немає злочину без вказівки на те в законі». Неможливе застосування аналогії закону і аналогії права у разі притягнення осіб до адміністративної і дисциплінарної відпо­відальності, оскільки перелік заборонених державою діянь має бути повно і недвозначно сформульований у законодавстві.

Прогалини в праві слід відрізняти від поняття юридичних колізій. На відміну від прогалин юридичні колізії—це «надлишок» нормативно-правових актів, які суперечать один одному.

ш—шшшт Контрольні запитання

1. Охарактеризуйте форми та способи реалізації правових норм.

2. Назвіть випадки, коли виникає необхідність у застосуванні норм права з боку державних органів або посадових осіб.

3. Що таке юридична кваліфікація?

4. Чим відрізняється вимога доцільності правозастосування від вимоги законності?

5. Яка існує класифікація актів правозастосування?