ЗАГАЛЬНЕ ВЧЕННЯ ПРО ДЕРЖАВУ

РОЗДІЛ 5 ні^иївн^иннн^а^

Поняття держави

•—__ § 1. Поняття та ознаки держави

Характеризуючи державу, переважнна більшість філософів і юрис­тів сходиться на тому, що вона є необхідною формою організації роз­винутого суспільства, без якої неможливе виконання завдань, що сто­ять перед ним. Погляди на державу, характеристику її сутності, голо­вних рис і призначення у представників того чи іншого наукового на­прямку досить різні.

Велика група науковців при визначенні поняття «держава» вихо­дила з формально-логічних позицій. Л. Дюгі вважав державою будь-яке суспільство, де існує диференціація між тими, хто править, і тими, ким правлять, у вигляді політичної влади. Г. Шершеневич визначав її як єднання людей у межах однієї території під загальною владою. Ф. Хайєк характеризував державу як організацію, яку свідомо створюють люди, що проживають разом з метою однакового управління. Б. Баді і П. Бірнбаум розглядали державу як добре організовану машину влади разом з чиновниками і збройними силами, що її обслуговують.

Як похідне від права явище оцінювали державу Г. Кельзен, І. Кант, Г. Еллінек. Г. Кельзен характеризував її як персоніфікацію правопоряд­ку, І. Кант — як об'єднання великої кількості людей, що підпорядко­вуються правовим законам, Г. Еллінек — як суб'єкта права, територі­альну корпорацію, що наділена первинною владою.

Ф. Гегель розглядав державу як вищу і найдосконалішу форму суспільного життя. Підкреслюючи її моральну спрямованість, він ха­рактеризував її як дійсність моральної ідеї. Н. Коркунов визначав державу як об'єднання вільних людей, де мирний порядок забезпечу-

Розділ 5. Поняття держави

ггься встановленням монополії державних органів на здійснення при­мусу, чим наголошував на її примусовому характері. На ту саму об­ставину вказував Дж. Ролз, який вважав, що держава має здійснювати остаточну владу і примус на певній території.

У найбільш концентрованій формі вказівку на примусовий характер держави сформульовано у вченні марксизму-ленінізму. Цю рису дер­жави воно розглядає як похідну від її класової природи, хоча К. Маркс, ф. Енгельс та В. Ленін визнавали також необхідність захисту державою і певних загальносуспільних інтересів. Характерними для цієї теорії, в основі якої лежала ідея класової диктатури, було визначення держави як машини для підтримання панування одного класу над іншим (В. Ленін) або машини для придушення одного класу іншим (Ф. Енгельс).

Незважаючи на різноманітність підходів до визначення держави, в науковій літературі традиційно склався погляд на неї як на суспільне явище, до структури якої входять декілька побічних і декілька головних елементів: на перше місце серед них висуваються територія, населен­ня і публічна влада. Саме їх характер за класичними юридичними поглядами відрізняє державу від додержавних та інших існуючих на­рівні з нею суспільних утворень. У відомому на Заході правовому словнику Фішера держава характеризується як така спільнота, в осно­ві якої лежать територія, народ і державна влада.

Отже, держава є територіальним утворенням. Вона здійснює управління на обмеженій державними кордонами території, яка відіграє об'єднуючу щодо населення роль. Цією ознакою позначається відмін­ність держави як від організації родового суспільства, що формувало­ся на основі об'єднання за кровнорідними ознаками, так і від ідеоло­гічних, виховних, етнічних та інших формувань, кожне з яких утворю­ється за спеціальними ознаками.

Як територіальне утворення, що склалося шляхом адміністративно-територіального поділу на окремі територіальні одиниці — області, губернії, краї, кантони, штати, округи, провінції тощо, держава є само­організованою спільнотою.

Більшість населення пов 'язана з державою стійкими відносинами громадянства. На відміну від іноземних громадян або осіб без грома­дянства, які теж можуть проживати на території держави, громадянин держави має найширший правовий статус і найбільш стійкі правові зв язки з нею. Він також має права і мусить виконувати всі обов'язки, передбачені законодавством держави, тоді як інші мешканці позбавля­ються деяких з них (права обирати і бути обраним, обов'язку нести військову службу та ін.).

Частина друга. Загальне вчення про державу

Основною ознакою держави є політична влада (зміст політичної влади докладніше буде розкрито в наступному підрозділі).

Інші ознаки держави здебільшого пов'язані з тими чи іншими про­явами державної влади. Так, найважливішою з інших ознак є здатність держави видавати закони та інші правові акти, що являють собою прояв безумовної загальнообов'язковості державної волі. Ця здатність водночас виступає засобом самообмеження держави і забезпечення її невтручання в здійснення людиною своїх прав і свобод, впливу на по­ведінку, а через неї — на суспільні відносини.

Ознакою держави є наявність в ній чиновництва і формування військових контингентів — армії та поліції. Держава має у своїй влас­ності певні необхідні для технічного забезпечення своєї діяльності засоби (транспорт, озброєння, будівлі, в'язниці та ін.). Для фінансово­го забезпечення своєї діяльності вона встановлює бюджет, систему податків, здійснює у разі необхідності внутрішні та зовнішні позики. Кожна держава має свої символи, якими є державні герб і прапор.

Окремо слід наголосити на тому, що в умовах демократичного суспільства держава завжди є правовою організацією. Це означає, що державна влада за цих умов формується і здійснюється в межах права, яке внаслідок цього має пріоритет над державою. У XIX ст. режим панування права над державною владою в континентальній Європі одержав назву «правова держава» (нім. КесЬізІааі), а в країнах англо­саксонської традиції — «верховенство права» (англ. шіе оПа\у).

Держава є багатоаспектним явищем. Саме це відбиває і наведені вище різноманітні підходи до визначення держави. Держава виступає в трьох головних аспектах: 1) як організація всього суспільства; 2) як організація певних класів або прошарків чи інших груп людей; 3) як апарат влади.

Як організація всього суспільства держава виступає у внутрішніх та зовнішніх відносинах в інтересах всього населення країни, яке вона повинна репрезентувати і обслуговувати. Саме від імені держави ухва­люються ті рішення, які, маючи загальнообов'язковий характер, спря­мовані на реалізацію і захист прав усіх громадян, проведення соціаль­ної політики як загальносуспільної політики. Як загальносуспільна організація держава сприяє роботі засобів зв'язку, боротьбі з право­порушниками, зі злочинністю, охороні громадського порядку. Як така держава є організатором усіх загальних справ — громадських робіт, охорони природи, пам'ятників культури, історичних цінностей, здій­снює оборону країни від можливих зовнішніх нападів. Як представник

Розділ 5. Поняття держави

всього суспільства держава здатна виступати в ролі арбітра між воро­гуючими угрупованнями, пом'якшувати та узгоджувати різні соціаль­ні, національні, мовні конфлікти, сприяти досягненню соціальних компромісів. Цей аспект діяльності держави є основним і найзначущі-

шим.

Разом з цим держава, що діє в умовах суспільства, яке є соціально диференційованим, спирається на ті чи інші соціальні сили, на певну соціальну базу. Це можуть бути певні класи, прошарки, державна або партійна бюрократія, номенклатура. У зв'язку з цим держава здатна поєднувати захист інтересів всього суспільства з діями на їх користь. Інтереси суспільства можуть у певних випадках набувати пріоритету при вирішенні загальнонаціональних справ. Соціальна база держави може бути менш або більш широкою. Вона може бути провідником інтересів одного або декількох класів, меншості чи більшості населен­ня. Це завжди позначається на змісті її діяльності, політиці, спрямова­ній на захист певних соціальних інтересів. У сучасній науці йдеться і про можливість фактичної належності влади в державі елітам — еко­номічній, політичній, науково-технічній. Залежно від того, кому саме належить влада, держава може забезпечувати пріоритетну роль дер­жавної, приватної, суспільної власності або ж визнавати рівноправність усіх їх форм, може створювати всенародну або цензову демократію, забезпечувати пільги тим чи іншим прошаркам населення тощо.

Взята в механізменному аспекті держава організована як певний апарат влади, що має складну структуру. Цей апарат являє собою роз­винуту систему відокремлених від суспільства державних органів, які здійснюють владу переважно через професійних службовців. Апарат влади виступає як основний важіль управління суспільством, його ре­формування. Різні структури цього механізму мають різне функціональ­не призначення, взаємодіють між собою. У демократичній державі саме державний апарат повинен бути каналом здійснення народовладдя. В його складі існують органи первинного і вторинного народного пред­ставництва. Органи первинного народного представництва утворюють­ся безпосередньо шляхом народного голосування, потім вони обирають органи вторинного представництва. В Україні органами первинного представництва населення є Верховна Рада і Президент України, а вто­ринного — Кабінет Міністрів, Верховний Суд, Конституційний Суд, Вищий господарський суд, Генеральний прокурор та ін..

Наведені три аспекти держави та їх головні ознаки повинні стати основою для її розгорнутого визначення. Отже, державає територі-

Частина друга. Загальне вчення про державу

альною організацією політичної влади, що існує на певній соціальній базі, виступає як офіційний представник усього суспільства і забез­печує з допомогою спеціального апарату реалізацію своєї політики.

—шшжтшшшш § 2. Державна влада: поняття і елементи

Центральним у характеристиці поняття держави є погляд на неї як на організацію політичної влади. В усіх аспектах своєї діяльності дер­жава невідривна від такого універсального поняття, як влада.

Відомо, що влада здійснюється не тільки в державі, а й у всіх осе­редках суспільства — суспільних утвореннях, політичних партіях, установах тощо. Влада притаманна всім суспільним відносинам — економічним, політичним, соціальним, ідеологічним. І хоча є різні підходи до поняття влади, найбільш практичним для її характеристики є погляд на неї як на прояв організованої сили, заснованої на здатнос­ті одних суб'єктів нав'язувати свою волю іншим, тобто керувати ними. Отже, в основі державної влади лежать відносини залежності між людьми. Ці відносини мають вольовий, а іноді і силовий характер і створюють можливість різними засобами нав'язувати державну волю громадянам та іншим суб'єктам суспільних відносин.

Державна влада має публічний характер і здійснюється стосовно як своїх громадян, так і інших суб'єктів, що перебувають у межах державної території. Вона проявляється через освячену законом їх економічну, політичну, психологічну залежність. На цій основі скла­даються відносини управління та підпорядкування. Персоніфікація влади відбувається через апарат, що управляє суспільством.

Суб'єктами державної влади в межах своєї компетенції є державні органи, від імені яких виступають посадові особи. Такими суб'єктами можуть бути колегіальні множини людей (Верховна Рада, Кабінет Міністрів, органи, що входять до судової системи, тощо) або окремі особи — державні службовці (президент, міністр, голова місцевої державної адміністрації, начальник райвідділу тощо).

Ухвалюючи обов'язкові для підвладних структур рішення, держав­на влада визначає лінію їх поведінки. Владні відносини при цьому можуть бути побудовані на добровільних і примусових засадах. Мето­ди здійснення державної влади різноманітні. Це можуть бути пануван­ня, управління, заохочення, психологічний вплив. При максимальній централізації і концентрації влади можливе здійснення необмеженої

Розділ 5. Поняття держави

законами і такої, що призводить до свавілля, групової або ж особистої диктатури. Відповідно підпорядкування велінням державної влади може бути засноване на звичці, переконанні в їх корисності, побою­ванні невигідних, у тому числі матеріальних, наслідків, сподіванні матеріального чи морального заохочення або ж побоюванні застосу­вання державного примусу.

Сила авторитету влади держави значно ефективніша за авторитет її сили. Саме тому головним для забезпечення ефективності діяльності держави слегітимність державної влади, тобто наявність у суспільстві переконання в природності, доцільності та необхідності її велінь.

Найважливішою ознакою державної влади є її політичний харак­тер. Будь-яка політична діяльність і боротьба так чи інакше пов'язані з державою. Державна влада здійснюється над різноманітними су­спільними групами і окремими особами при їх взаємодії одне з одним у процесі реалізації політики (групами можуть бути класи, прошарки, соціальні, етнічні та релігійні групи, що об'єднуються в певні громад­ські утворення). Політика завжди пов'язана з діяльністю держави, участю в її справах. Інші організації, що існують у суспільстві, хоча і беруть участь у політиці, але їх влада поширюється тільки на членів тієї чи іншої організації і має характер звичайної громадської, а не по­літичної влади. Держава є стрижневим елементом політичної системи суспільства, до якої входять всі існуючі в суспільстві утворення полі­тичного спрямування.

Взаємодіючи з різними ланками політичної системи — партіями, рухами, групами населення, об'єднаними за соціальними, національ­ними, професійними, іншими ознаками, держава являє собою про­відний суб'єкт політичного життя, що взаємодіє з іншими ланками політичної системи. Вона реєструє або анулює реєстрацію окремих недержавних утворень, встановлює правовий режим їх діяльності, стежить за його додержанням. Недержавні формування хоча безпо­середньо і не здійснюють політичну владу, але беруть участь у бо­ротьбі за ухвалення тих чи інших державних рішень, їх реалізацію або контроль за їх здійсненням, зміну державної політики. Отже, за­вжди йдеться про участь у вирішенні державних справ, боротьбу за Державну владу, вплив на її діяльність. Через законодавство держава офіційно визначає правове становище інших елементів політичної системи. Оскільки будь-які політична боротьба і діяльність так чи інакше пов'язані з державою, все це обумовлює її виключну моно­полію на політичну владу.

Частина друга. Загальне вчення про державу

Джерелом державної влади в демократичній державі є її народ. Легітимація цієї влади відбувається на основі делегування її народом шляхом вільних виборів відповідним державним органам за встанов­леною конституцією процедурою. Згідно з Декларацією про державний суверенітет України виборним державним органом, що може виступа­ти від імені усього народу України, є Верховна Рада. Другим всенарод­но обраним органом первинного представництва народу за ст. 103 Конституції України є Президент України. Всі інші державні органи є похідними від перших двох.

■і і § 3. Державний суверенітет

Крім таких своїх конститутивних ознак, як власна сила, що на неї спирається державна влада і що її вона в разі необхідності застосовує, і власна воля, що її вона може робити обов'язковою і нав'язувати всім суб'єктам суспільного життя, є ще одна, найважливіша ознака держав­ної влади — її суверенітет. Суверенітет характеризує відносини державної влади з іншими її суб'єктами як усередині країни, так і за межами державних кордонів.

Суверенітет державної влади існує фактично з часу виникнення держави. Однак теоретичне обґрунтування суверенітету з'явилося значно пізніше. Першим теоретиком суверенітету в XVI ст. був французький прихильник сильної королівської влади Жан Боден. Поява теорії суве­ренітету пов'язана з конкретними історичними обставинами — бороть­бою королів проти зазіхань великих феодалів на самостійність у межах однієї держави (феодали діяли за принципом «кожен барон суверен у своїй барони») та спроб Папи Римського та імператора Священої Рим­ської імперії встати «над королями» і управляти ними. Саме тоді і скла­лося вчення про суверенітет як суверенітет внутрішній і зовнішній.

Отже, суверенітетомє верховенство державної влади щодо будь-якої іншої влади усередині країни та її незалежність від будь-якої іншої влади за її межами. З цього визначення випливає, що суверенітет поділяється на внутрішній і зовнішній. У сучасних умовах внутрішній суверенітет регулюється нормами конституційного права, а зовнішній, що стосується характеру відносин між різними країнами, — ще й нормами міжнародно­го права. У Конституції України закріплено: Україна є суверенною і неза­лежною державою (ст. 1), що її суверенітет поширюється на всю її тери­торію (ст. 2), вона визнає чинні міжнародні договори і вважає їх частиною 80

Розділ 5. Поняття держави

національного законодавства України (ст. 9), на території України не до­пускається розташування іноземних військових баз (ст. 17).

Слід зауважити, що суверенітет є властивістю не держави, а дер­жавної влади. На території країни державна влада є вищою, верховною, і ніяка інша (партійна, громадська, церковна тощо) не може диктувати їй свою волю. Всередині країни суверенітет обмежено лише основни­ми правами людини. У період радянської влади верховенству держав­ної влади протистояла закріплена в конституціях УРСР 1937 і 1978 рр. керівна роль комуністичної партії. Це було рівнозначним юридичному визнанню несуверенності державної влади. В історії різних країн на принцип верховенства державної влади посилалася світська влада при виникненні різних сутичок з владою церковною. Зовнішній суверенітет позначає ті межі, в рамках яких повинні відбуватися типові для сього­дення міждержавні інтеграційні процеси. Отже, принцип незалежнос­ті влади однієї держави від влади іншої за всіх політичних режимів має винятково велике практичне значення.

Поняття «суверенітет держави» не слід змішувати з підпорядкованим йому поняттям «суверенні права». Своєї конкретизації внутрішній і зо­внішній суверенітети набувають через систему суверенних прав. У ме­жах власної території суверенними правами є, наприклад, права мати збройні сили, власну грошову одиницю, стягувати податки, встановлю­вати режим діяльності недержавних організацій і адміністративних одиниць, адміністративно-територіальний поділ у цілому та ін. У зо­внішніх відносинах здійснюються такі суверенні права, як право укла­дення міжнародних договорів, участі в роботі міжнародних організацій, підтримання дипломатичних відносин з іноземними країнами, оголо­шення війни і укладення миру та ін. У федеративній державі, створеній знизу шляхом об'єднання незалежних держав, суверенітет тих, що об'єднуються, є джерелом повноважень центральної загальнофедера-тивної влади. Ця влада здійснює суму добровільно переданих їй держа­вами, що об'єдналися, суверенних прав. Навпаки, створення федерації зверху відбувається шляхом передання певної кількості суверенних прав від центральної влади знов утвореним членам федерації.

Ознаками суверенітету є його єдність, неподільність та невідчужу­ваність.

Єдність суверенітету полягає в тому, що в державі може бути од­на суверенна влада, котру здійснює вся система державних органів. Іому будь-які спроби самопроголошення суверенітету територіями У межах однієї країни є неправомірними.

Частина друга. Загальне вчення про державу

Неподільність суверенітету означає, що державній владі, яка діє на території певної країни, належить вся повнота суверенітету. Дер­жавна влада не може бути лише частково суверенною. Несуверенні утворення не можна вважати державами (наприклад, колонії, протек­торати та ін.). Не є суверенними державами і автономні утворення, які наділені деякими суверенними правами і тому набувають певних ознак державності (наприклад, Автономна Республіка Крим).

Невідчужуваність суверенітету полягає в тому, що суверенітет не може бути нікому переданий або обмежений. Звичайно суверенітет не має абсолютного характеру. Сфера здійснення окремих суверенних прав може бути з тих чи інших причин обмежена, звужена, але лише доти і тією мірою, доки і яку держава вважає для себе корисними чи необхід­ними. Прикладом такого обмеження є сучасні інтеграційні процеси, в яких бере участь і Україна і які проявляються через діяльність Ради Європи, ОБСЄ, СНД. Органи, створені такими об'єднаннями, мають здебільшого узгоджувальний, координуючий характер, унаслідок чого суверенітет державної влади України лишається недоторканним.

Першоджерелом влади, передусім державної, в демократичних країнах є народ. Тому в основі державного суверенітету лежить на­родний суверенітет. Саме народ, здебільшого через вільні вибори, легітимує державну владу. Оскільки джерелом державної влади є на­род, то йому й має належати влада. Народний суверенітет здійснюєть­ся через виборний представницький орган і безпосередньо народом через вибори, всенародні обговорення, референдум. Отже, в умовах демократії державний суверенітет є механізмом реалізації народного суверенітету. Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ (ч. 1 ст. 5 Конституції України). Водночас у ч. 2 тієї ж статті констатується, що право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові, чим підкреслюється пріоритет у цій справі народного суверенітету.

Терміни «народний» і «державний» суверенітети часто вживають як синоніми поняттю «національний суверенітет». При цьому поняття «національний суверенітет» не слід змішувати з поняттям «право па самовизначення окремих націй». Це право існує як гіпотетична мож­ливість і проявляє себе поміж іншими правами в процесі створення нової держави, що проголошується і в преамбулі чинної Конституції України, де зазначається, що сучасна Українська держава виникла на основі здійснення українською нацією, усім Українським народом права на самовизначення.

Розділ 5. Поняття держави

^^^^^ § 4. Типологія держави

Під типологією державислід розуміти поділ усіх держав, що існу­вали й існують, на великі групи — типи за їх найсуттєвішими ознаками. В науці склалося декілька різних підходів щодо визначення цих груп.

Як уже згадувалося, кожна держава має свою соціальну базу. Дер­жавна влада завжди спирається на певні соціальні сили — класи, про­шарки, релігійні формування та ін. Саме опора влади в державі на певні соціальні сили визначає її сутність за так званою формаційною теорією (це найважливіша ознака, і саме нею зумовлюється поділ дер­жави на окремі історичні типи). Ця ознака поєднується у названій те­орії з іншими — на базі якого способу виробництва виникає держава і чиї інтереси вона обслуговує. Скорегована шляхом відкидання вуль­гарного економізму і виключно класового підходу відповідно до су­часних досягнень науки формаційна теорія залишається найпошире­нішою у вітчизняній літературі. З іншими найсуттєвими ознаками держави, за цією теорією, так чи інакше пов'язані й інші варіанти класифікації (типізації) держав. Так, ще в давні часи особливість со­ціальної бази держави висувалась як необхідна ознака при поділі держав залежно від їх політичних режимів.

Залежно від характеру розвитку продуктивних сил у сучасній за­хідній літературі держави поділяють на доіндустріальні, індустріальні та постіндустріальні (інформаційні).

Поширення набув також цивілізацій ний підхід до типології держа­ви. Згідно з ним усі держави поділяються на такі, що належать до численних груп (їх понад 20) цивілізацій (наприклад, західної, право­славної, мусульманскої, китайської, японської, азійської тощо), голо­вними ознаками яких є не соціально-економічні чинники, а передусім особливості релігії та культури. Ця теорія, безумовно, збагачує уявлен­ня про особливості державності окремих країн. Проте, незважаючи на чітке розмежування між давніми і наступними цивілізаціями (напри­клад, єгипетською і мусульманською), істотним недоліком підходів до типології держави за цією теорією є відсутність визначення історичних закономірностей їх розвитку, зміни одного типу держави іншим.

Щодо підходів у визначенні типу держави певні переваги слід ви­знати за формаційною теорією, хоча і в неї є істотні недоліки. Так, вона не враховує всі варіанти можливого розвитку окремих країн (на­приклад, особливостей держав, що виникають на базі так званого східного способу виробництва).

Частина друга. Загальне вчення про державу

Згідно з цією теорією історія державності започаткувалася з IV ти­сячоліття до н. є. зі створенням рабовласницької держави (стародавні Єгипет, Китай, Месопотамія, Греція, Рим). її соціальною базою в цілому був панівний клас рабовласників. Це вимагало створення державної системи, яка здатна була б забезпечувати насильницьке підтримання його панування. Праця рабів створювала можливість розвитку рабов­ласницької культури шляхом виникнення різних варіантів цивілізації. Рабовласництво було індивідуальним, колективним або державним. Раб уважався головною виробничою силою. Рабів можна було купувати і продавати як звичайне майно, раб повністю залежав від волі власника. В межах рабовласницької держави, як і в межах інших її типів, існували різновиди. їх характер залежав від широти соціальної бази держави. Сутність певного типу держави розвивалася залежно від зміни політич­них режимів, найвизначнішою характеристикою яких була широта їх соціальної бази. У класифікації Платоном держав на аристократичні (влада авторитетних і мужніх людей), олігархічні (влада багатіїв), демо­кратичні (влада натовпу) і тиранічні (обмежена жорстка влада однієї людини) неважко простежити класифікацію політичних режимів. З того самого принципу класифікації виходив Аристотель, який вважав, що держава передусім характеризується кількістю володарів. У Стародав­ньому Римі, наприклад, політичний режим зазнавав змін поступово, спочатку в зв'язку з розширенням прав плебеїв, а згодом — з переходом до монархічного ладу, що було пов'язано в першому випадку з розши­ренням, а в другому — зі значним звуженням соціальної бази держави. Різновиди рабовласницького типу держави спостерігаються і в Старо­давній Греції, де в Афінах у здійсненні влади брали участь усі вільні від рабства громадяни (демократія), а в Спарті — їх заможна меншість (аристократія).

Згодом, у зв'язку з малою продуктивністю рабської праці, обумов­леною відсутністю зацікавленості раба в її результатах, відбувається закономірний перехід до феодальних виробничих відносин, унаслідок чого і з'являється феодальний тип держави. В умовах феодалізму го­ловною виробничою силою стала земля, через що провідну роль віді­гравало не індустріальне, а сільськогосподарське виробництво. Закріпа-чені селяни мали на відміну від рабів певні особисті права. Але вони були прикріплені до землі, перебували в прямій юридичній залежності від феодалів, і до них з боку останніх широко застосовувався позаеко­номічний примус. У цей період існувала диференціація на великих (королі, князі, графи, борони тощо) і дрібних феодалів. Суттєве значен­ня в умовах феодалізму мав поділ суспільства на стани: перший — світ-

Розділ 5. Поняття держави

ські феодали, другий — феодали церковні і третій — просто населення, здебільшого міське. Перші дві групи мали великі привілеї.

В умовах феодалізму державна влада була похідною від власності на землю. Оскільки одним з головних землевласників була церква, вона відігравала надзвичайно велику роль у вирішенні питань держав­ного значення, не тільки претендувала на владу, а й реально виконува­ла її певні функції. У своєму розвиткові феодальна держава у більшос­ті країн проходить три головні етапи — феодальної роздробленості, станового представництва і абсолютизму. В умовах раннього феода­лізму, коли земельні володіння були децентралізованими, існували численні держави-маєтки. Поступово розвивалися відносини сюзеренітету-васалітету, які закріплювали залежність дрібних феодалів від великих. У зв'язку з цим з'являється феодальна драбина — пов'язаність феодалів різних рівнів взаємними правами і обов'язками, заснована на їх ієрархічній субординації і підтримці одне одного.

Згодом у різних країнах з'являються впливові, котрі мали формаль­но або фактично дорадчий характер, органи станового представництва (Генеральні Штати, Конвент, Гетьманська Рада, Боярська Дума та іп.), що характерно для станово-представницького періоду розвитку феодаль­ного типу держави. Поступово відбувається подальша концентрація влади. Показовою у зв'язку з цим є крилата фраза французького короля Людовіка XIV «Держава — це я!», яка вдало характеризує останній абсолютистський період існування феодального суспільства.

Саме в умовах абсолютизму різко посилюються притаманні фе­одалізму економічні та політичні суперечності. Швидкий розвиток виробничих сил був поштовхом до поступового розвитку індустріаль­ного суспільства. Феодальні відносини, створені максимально центра­лізованою абсолютистською феодальною державою, стали великим гальмом у розвитку економіки, політичного і соціального життя. Перед суспільством постало питання щодо створення ринку дешевої робочої сили, заснованого на ліквідації кріпацтва, і довічного закріплення селян за землею. Буржуазія, що народжувалася, була зацікавлена у створен­ні для всіх рівних стартових можливостей в економічній сфері, вільно­му пересуванні людей, товарів і послуг, вільному, заснованому на конкуренції підприємництві. Паралельно виникає необхідність у від­повідних перетвореннях в політичній сфері, створенні демократично­го суспільства, знищенні феодальних інститутів.

Усі перелічені завдання вирішуються шляхом політичної революції, яка здійснюється буржуазією під гаслами свободи і рівності всіх перед законом, заборони будь-яких привілеїв. Наслідком цієї революції є вста-

Частина друга. Загальне вчення про державу

новлення нового — бурясуазного (капіталістичного) типу держави. її соціальною базою стають приватні підприємці — власники основних за­собів виробництва. Ця соціальна база звужується або розширюється за­лежно від етапів розвитку буржуазного суспільства (вільний або моно­полістичний капіталізм) та існуючих у тій чи іншій країні політичних режимів. Ліквідується будь-яка особиста позаекономічна залежність ви­робника від власника засобів виробництва. Економічна свобода стає базою для створення громадянського суспільства, заснованого на недоторкан­ності приватної власності, свободі договірних відносин, політичній та ідеологічній свободі. У цілому при капіталізмі проголошується принцип невтручання держави в суспільні справи, відкидається ідея державного патерналізму як така, що є шкідливою для розвитку приватної ініціативи. Водночас держава активно діє у сфері обслуговування загальносуспільних інтересів (засоби сполучення, зв'язку, охорона громадського порядку).

Відображаючи і захищаючи власні інтереси, буржуазна держава на конституційному рівні закріпила такі інститути і принципи демократії, що мають загальнолюдську цінність, як парламентаризм, поділ влади, економічний, політичний та ідеологічний плюралізм, особисті та полі­тичні права і свободи людини і громадянина, право вільного звернення до суду та ін. Але чинна майнова нерівність здатна породжувати соці­альні конфлікти, при виникненні яких держава прагне до їх пом'якшення і розв'язання, виходячи здебільшого з інтересів тих, хто є при владі, передусім власників засобів виробництва. Така спрямованість діяльнос­ті буржуазної держави яскраво проявилася вже на першому етапі її роз­витку в умовах так званого вільного капіталізму. Різке розшарування суспільства, полюсна протилежність між бідністю і багатством немину­че ведуть до гострих соціальних сутичок. За цих умов воля і сила дер­жави спрямовані на захист інтересів буржуазії. В економічній сфері держава додержується політики повного невтручання в економічні про­цеси, виконуючи роль «нічного охоронця». В політичній сфері вона захищає свої інтереси нарівні із застосуванням у необхідних випадках як компромісів, так і примусу, встановлює численні цензи, що забезпе­чують буржуазії панування в здійсненні політичної влади.

Серйозні зміни відбуваються на другому, монополістичному, етапі існування буржуазної держави. Монополізація виробництва, вирішаль­ний економічний та політичний вплив промислових монополій і фі­нансового капіталу на розвиток суспільства призвели до звуження соціальної бази держави. Вона відмовляється від повного невтручання в економічні відносини, її роль в економічному і соціальному житті

Розділ 5. Поняття держави

суспільства поступово підвищується. Зростання виробничих сил і по­літичні чинники зумовлюють виникнення державного сектору в еко­номіці. Заради збереження ринкової економіки держава ставить певні кордони діяльності панівних монополій з допомогою так званого анти-монопольного законодавства. Під тиском з боку робітничого класу і зовнішньополітичних чинників, у тому числі соціальної політики, формується державна політика у сфері соціальних послуг.

На подальшому етапі розвитку суспільства відбувається науково-технічна революція, яка веде до постіндустріальної епохи, нечуваного раніше росту продуктивності праці. Використовуються капітальні науко­ві відкриття, бурхливо розвиваються атомна енергетика, електроніка та інформатика, і ці результати стають особливо відчутними після Другої світової війни. В індустріально розвинутих країнах підвищення продук­тивності праці, розвиток форм приватної власності, особливо акціонуван-ня, надають великому прошарку людей можливість підвищити свій до­бробут, що веде до появи так званого середнього класу, до якого входить і частина робітників. Це зумовлює різке зменшення можливості гострих соціальних конфліктів та вибухів. Цьому сприяє і держава, яка дістає і час від часу використовує можливість брати активну участь у регулюванні економічних процесів, скасовує більшість цензів. За рахунок середнього класу держава розширює свою соціальну базу. Значно підвищується роль держави як представника загальносуспільних інтересів (у сферах захисту довкілля, будівництва шляхів сполучень тощо), велика увага приділяєть­ся соціальній політиці, наданню соціальної допомоги тим прошаркам населення, які її потребують, захисту прав людини.

Разом з тим слід ураховувати й те, що соціальна база окремих бур­жуазних держав на різних етапах їх існування розширювалась або звужувалась залежно від зміни політичних режимів, які коливалися від демократичних і ліберальних до фашистських, режимів військової диктатури, особистої влади.

На сучасному етапі розвинуті буржуазні держави значною мірою втрачають своє колишнє обличчя, поступово переростаючи в постін-дустріальні держави соціально орієнтованого типу. Однією з ознак такої держави є її перехідний характер. Вирішального значення в її Діяльності набуває виконання загальносуспільних справ, забезпечення пріоритету і надійного захисту прав і свобод людини і громадянина. її Державним (політичним) режимом є демократичний. Така держава визнає рівне правове становище всіх форм власності, активно впливає на економічний розвиток. За своєю природою вона прагне до того, щоб

 

Частина друга. Загальне вчення про державу

бути правовою, соціальною державою, спирається на широку соціаль­ну базу, яку становить більшість населення.

Держава стає головним знаряддям подолання існуючих у суспільстві конфліктів, орієнтування в умовах існування ядерної зброї на недопусти­мість війни, участь у всесвітніх інтеграційних процесах та ін. У тому ж напрямі бажано спрямовувати розвиток держав, які виникли на руїнах так званого соціалістичного табору і перебувають на перехідному, хоч і принципово іншому, посттоталітарному, етапі свого розвитку. В їх числі знаходиться і Україна, яка перебуває на початку шляху розбудови нової, демократичної, правової, соціально орієнтованої держави і громадянсько­го суспільства.

Окремо слід зупинитися на питанні про соціалістичний тип дер­жави. Особливості цього типу вбачалися в тому, що соціалістична держава повинна служити народові, базуватися на суспільній власнос­ті на засоби виробництва, будуватися на принципах гуманізму, демо­кратії, колективізму і справедливості. При цьому слід урахувати, що існують декілька моделей соціалістичної держави. У сучасних умовах різні моделі соціалістичних держав функціонують в Китаї, Північній Кореї, на Кубі.

»-»—•»■« Контрольні запитання

1. Дайте загальне визначення держави, охарактеризуйте її різні аспекти.

2. Проаналізуйте елементи та поняття державної влади.

3. Що таке державний суверенітет і які його особливості в су­часних умовах?

4. У чому полягають особливості формаційного підходу до типології держав?

5. Охарактеризуйте цивілізаційний підхід до типології держави.

8 Н

Розділ 6 ■.......... !■

Функції держави

шшшшшшшшшш § 1. Поняття функцій держави

З самого початку свого виникнення держава як політична форма людського соціуму виступає суб'єктом управління суспільними справа­ми, її управлінське (функціональне) призначення полягає в тому, що, справляючи вплив на суспільні процеси в різних сферах життя, вона долає суперечності між інтересами різних соціальних груп і таким чином забезпечує нормальний розвиток суспільства. Цей вплив справляється завдяки різним напрямкам діяльності держави, основні з яких у теорії держави і права мають назву функцій. Так, говорять про існування по­літичної, економічної, соціальної, екологічної функцій держави.

Функції держави— це основні напрямки її діяльності, які вира­жають її сутність і соціальне призначення в галузі управління спра­вами суспільства.

У функціях держави виражається її сутність — найбільш глибинне і усталене в ній. Відображення у функціях держави її соціального при­значення означає, що вони є засобом задоволення різноманітних сус­пільних інтересів. На підставі аналізу функцій держави можна зроби­ти висновок про те, якою мірою її діяльність спрямована на задоволен­ня потреб та інтересів усього суспільства, а якою — певної панівної еліти.

Відповідні завдання держави на певному етапі її розвитку вирішу­ються через функції згідно з об'єктивно зумовленими соціальними потребами. Вади в їх реалізації ведуть до появи негативних наслідків У суспільному житті.

Частина друга. Загальне вчення про державу

Кожна функція держави має свій зміст і об'єкт впливу. Зміст ста­новить множина однорідних доцільних постійних дій, через які дер­жава справляє вплив на конкретні сфери суспільного життя і через які розкривається її соціальне призначення. З'ясування змісту функцій дає відповідь на запитання: що робить держава; які цілі переслідує; які завдання вирішує вона на певному етапі її розвитку? В сукупності функції дають уявлення про державу з погляду її динаміки, тобто по­казують, як вона живе, діє, розвивається, змінюється.

Об'єктом функції є певна сфера суспільних відносин (економіка, політика, культура та ін.), на яку спрямовано державний вплив. Об'єкт є одним із критеріїв розмежування функцій держави.

Функціям держави притаманна низка таких ознак.

1. Функції держави є основними соціально значущими напрямками її внутрішньої або зовнішньої діяльності. Поняття «основний напрямок діяльності» дозволяє виокремити функції із множини різних проявів державної діяльності як найбільш широку і загальну за обсягом ді­яльність. Функціями визнаються такі напрямки діяльності, які мають своїм об'єктом широке коло схожих суспільних відносин в окремих сферах соціального життя (політика, економіка, культура, соціальна сфера, екологія та ін.); є комплексними за своїм змістом і структурою; являють собою один із вирішальних напрямків впливу держави на суспільні відносини усередині країни або за її межами; здійснюються всіма або багатьма ланками державного апарату.

2. Функції держави носять політичний характер, оскільки усі вони генетично мають одне й те саме джерело — державу як організацію політичної влади. Держава з'являється на певному історичному етапі саме задля виконання на новому рівні низки найістотніших функцій у суспільстві. Отже, держава та її функції є нерозривними політични­ми явищами.

3. У функціях держави знаходять вираз і конкретизацію її історич­на сутність і соціальне призначення. Зміна сутності і соціального при­значення держави закономірно відбивається на змісті її діяльності, оскільки функції є «найчутливішими» до сутнісних змін.

4. У функціях держави різних типів проявляються і об'єктивуються притаманні їм особливості та закономірності розвитку, динаміка соціально-економічних, політичних і духовних перетворень у житті суспільства. Зокрема, саме цим обумовлюється зміна функцій сучасної Української держави, які кардинально модифіковані порівняно з по­переднім періодом за часів Союзу РСР.

Розділ 6. Функції держави

5. Функції держави — це усталена предметна діяльність, що озна­чає їх постійний характер на тривалому періоді існування держави.

6. Функціям держави притаманний системний характер. Це означає як те, що функції держави в цілому володіють ознаками єдності, узго­дженості та диференціації, так і те, що кожна окрема функція чи під-функція — це визначена, проникнута внутрішньою єдністю і цілеспря­мованістю система видів діяльності держави.

7. Функції реалізуються властивими їм методами і в притаманних їм формах залежно від змісту окремих функцій, конкретики завдань, які вирішуються державою на певних етапах розвитку суспільства. Характерним для форм і методів здійснення функцій держави є їх можливість змінюватися, тоді як головні напрямки діяльності держави залишаються постійними. Наприклад, нині на зміну командно-адміністративним методам здійснення економічної функції в Україні прийшли методи опосередкованого, м'якого впливу на економіку.

8. Функції держави за своєю природою мають об'єктивно-суб'єктивний характер. Об'єктивність означає їх обумовленість зако­номірностями взаємодії суспільства і держави, а суб'єктивність вказує на те, що вони реалізуються завдяки свідомості і волі людей, задіяних у державному механізмі.

9. Функції держави характеризуються спадкоємністю, яка зумов­люється тим, що вони піддаються могутньому впливу етнокультурних пластів життя суспільства — національних, територіальних особли­востей, традицій тощо. Тому новий тип держави, який з'являється в розвитку конкретного державно організованого суспільства, у від­вертій або прихованій формі може зберігати і навіть розвивати деякі старі функції. Разом з тим поряд із збереженням наступності в держав­ності механізм здійснення функцій оновлюється.

10. Функції держави, особливо сучасної, мають правовий характер.
Це пояснюється тим, що будь-яка державна діяльність має правову
основу, тобто спирається на правові форми реалізації своїх функцій
через формування і реалізацію права. Ця ознака дає можливість роз­
глянути функціонування держави в історико-правовому ракурсі, оці­
нивши, наскільки сама держава на тому чи іншому своєму етапі має
правовий характер.

Функції держави є засобом (інструментом) вирішення завдань та Досягнення цілей, що постійно постають перед суспільством. Цілі державної діяльності — це ті кінцеві результати, яких необхідно до­сягти. Як вихідні моменти державної діяльності вони визначають до-

Частина друга. Загальне вчення про державу

цільність існування завдань, що повинні бути поставлені для їх вирі­шення. Цілі можуть бути різними. Так, залежно від змісту політики, яку проводить держава в тій чи іншій сфері суспільного життя, вони поділяються на економічні, політичні та ін.; за часом, черговістю і ста­діями державної діяльності — на ближні, проміжні, кінцеві тощо. Завдання державної діяльності — це ті конкретні соціально значущі і життєво необхідні проблеми (питання), на розв'язання яких спрямо­вані зусилля держави.

У співвідношенні функцій держави із завданнями і цілями пріори­тет належить останнім. Щодо функцій держави завдання і цілі є без­посередньою передумовою, визначають послідовність їх виникнення, зміну та розвиток. Так першочергове значення вирішення на певному історичному етапі політичних завдань призводить до набуття в діяль­ності держави ключового значення політичної функції; підвищення уваги до сфери економіки може сприяти концентрації уваги державної влади на реалізації економічної функції.

Слід відрізняти поняття функцій держави від поняття функцій гілок державної влади — законодавчої, виконавчої, судової та функ­цій окремих державних органів. Хоча законодавчі, управлінські, су­дові функції за деякими характеристиками і наближаються до функ­цій держави, вони не є тотожними їм. Зокрема, вони є меншими за обсягами, виконуються тільки органами, які належать до однієї із гілок влади. Аналогічно більш вузький, локальний характер порівня­но з функціями держави мають і функції деяких державних органів — певні напрямки реалізації їх компетенції відповідно до їх місця та призначення в державному апараті, тоді як функції держави реалізу­ються за допомогою узгодженої діяльності більшості державних ін­ститутів.

Функції держави виникають, постійно розвиваються, змінюють­ся, зникають під впливом внутрішніх і зовнішніх чинників. Такими чинниками можуть бути радикальні соціальні зміни в суспільстві; зміни сутності держави та її соціального призначення, форми держа­ви; завдання і цілі, що стоять перед державою; особливості націо­нальних чинників — мови, культури, традицій; рівень науково-технічного, інтелектуального розвитку; процеси інформатизації сус­пільства, створення загальнопланетарного інформаційного простору; екологічний чинник; інтеграція світової економіки; міжнародна об­становка та ін.

Розділ 6. Функції держави

^^^^и § 2. Класифікація функцій держави

Класифікація функцій держави— це їх поділ на окремі види, групи залежно від певних критеріїв. Класифікація має практичне зна­чення для вироблення рекомендацій з удосконалення певних напрямків діяльності держави.

функції держави можна класифікувати за різними критеріями.

Залежно від того, в чиїх соціальних інтересах здійснюються функ­ції держави, їх можна поділити на загальносоціальні функції та функ­ції захисту групових інтересів.

Загальносоціальні функції— це такі напрямки діяльності держави, які є довготривалими, спрямованими на задоволення інтересів суспіль­ства в цілому, всіх його верств. У юридичній літературі радянського періоду вважалося аксіомою, що немає і не може бути надкласових, тобто загальносоціальних, функцій. Такий підхід суперечив очевидно­му факту: в суспільстві можливі і необхідні не тільки боротьба, а й взаємодія і співробітництво різних класів, соціальних груп, окремих прошарків населення, чиї спільні справи та інтереси реалізуються державою. Як суб'єкт загальносоціальної діяльності держава виступає механізмом управління загальними справами суспільства.

Про це свідчить також історичний досвід розвитку держави і сус­пільства, їх взаємодії. Наприклад, ведення землезрошувального госпо­дарства у країнах Далекого і Близького Сходу зумовило необхідність появи функції організації громадських робіт щодо спорудження кана­лів і гребель, нагляду за зрошувальними роботами. У сучасних розви­нутих країнах виникла об'єктивна необхідність у суттєвому посилен­ні втручання в ринкові відносини задля перерозподілу національного багатства, забезпечення достатнього матеріального рівня усіх членів суспільства, що має всезагальне значення.

Загальносоціальні функції характеризують діяльність сучасної Держави в усіх галузях суспільних відносин, зокрема, в галузі захисту прав і свобод людини, економічній, політичній сферах тощо. Вони містять великий демократичний потенціал і спрямовані на задоволен­ня інтересів всього суспільства, забезпечення суспільного розвитку на основі норм і принципів демократії, особистої безпеки та свободи громадян.

Поряд із загальносоціальними держава протягом тисячоліть ви­конує і функції захисту групових інтересів. Вони являють собою такі напрямки діяльності держави, що якнайповніше спрямовані на вира-

Частина друга. Загальне вчення про державу

ження і задоволення інтересів певних соціальних сил — правлячих угруповань, за якими стоять верстви населення, що становлять соці­альну базу здійснення державної влади. Держава використовується панівною елітою, правлячою соціальною групою як владна політична організація в цілях обслуговування своїх інтересів. У таких випадках державні функції спрямовуються на утримання населення в тих по­літичних і правових рамках, які вигідні правлячій еліті. При цьому використовуються різні методи: співробітництва, стримування, вихо­вання, прямого придушення підвладних та ін. У XX ст., особливо в другій його половині, в економічно-розвинутих країнах ці функції відійшли на другий план у зв'язку з появою середнього класу, що зна­чно пом'якшило існуючі в суспільстві суперечності.

Функції держави можна поділити за її типом. Подібна класифікація залежить від того, за яким критерієм виокремлюється сам тип держа­ви — формаційним чи цивілізаційним. Наприклад, взявши за основу формаційну ознаку, можна виокремити функції рабовласницької, фео­дальної, буржуазної, соціалістичної держави. Ця класифікація домі­нувала в радянській юридичній літературі. При цьому її основними недоліками були надмірна абсолютизація та категоричність, невизнання інших підходів до типології, зокрема цивілізаційного.

За ступенем соціальної значущості в суспільному житті функції дер­жави можна поділити на головні та похідні. До головних функцій належать найважливіші напрямки діяльності держави, які мають пріоритетне зна­чення на конкретному етапі розвитку суспільства. Так, головними в умо­вах сучасної демократичної держави є функція захисту прав і свобод людини, економічна, соціальна функції, здійснення яких виступає основою забезпечення нормального, сталого розвитку суспільства, особистої без­пеки людей, їх матеріального та духовного добробуту.

Похідні функції — це такі, які мають супроводжувальний, допо­міжний або обслуговуючий характер. Наприклад, до них належить функція оподаткування і фінансового контролю, яка має допоміжну природу щодо економічної та соціальної функцій.

За часом дії функції держави поділяються на постійні і тимчасові. Постійні функції здійснюються державою безперервно і притаманні їй на усіх або більшості етапах її існування, функціонування та розви­тку (політична, соціальна, організація оборони країни та ін.). Тимча­сові функції з'являються внаслідок виникнення специфічних умов суспільного розвитку, необхідності вирішення деяких невідкладних завдань. У міру їх зникнення вони припиняють своє існування (керів-

Розділ 6. Функції держави

ництво військовими операціями під час війни, боротьба з епізоотіями, стихійним лихом тощо).

Спрямованість діяльності держави на вирішення внутрішніх чи зовнішніх завдань слугує критерієм поділу функцій на внутрішні та

зовнішні.

Внутрішні функції дають уявлення про напрямки діяльності дер­жави усередині країни. Вони виразно проявляються в таких сферах життя суспільства, як економічна, екологічна, соціальна та ін.

Зовнішні функції дають уявлення про діяльність держави поза її межами, характеризують її напрямки діяльності на міжнародній арені у сфері встановлення і підтримання відносин з іншими державами (захист країни, забезпечення інтеграції у світову економіку, підтримка світового порядку тощо).

Внутрішні і зовнішні функції не можуть бути однаковими для всіх держав. Певні їх відмінності залежать від типу держави і характеру політичного режиму, етапів її розвитку, міжнародної обстановки, ха­рактеру відносин співіснуючих між собою держав.

Між внутрішніми і зовнішніми функціями є тісний зв'язок. Кожна держава заради найефективнішого вирішення своїх внутрішніх завдань вступає у відносини з іншими країнами у сферах економіки, політики, культури, розбудови збройних сил. За їх допомогою, держава може швидше і ефективніше розв'язувати ті проблеми, які вона з тієї чи іншої причини не може розв'язати самостійно, особливо тоді, коли для цього немає необхідних сировинних та інших матеріальних ресурсів. Наслідком цього є те, що значна частина зовнішніх функцій виступає, по суті, продовженням внутрішніх, особливо в державах з однотипною соціальною базою. У сучасних демократичних державах процеси вза­ємозалежності діяльності держави зі здійсненням внутрішніх та зо­внішніх функцій привели до формування таких міжнародних утворень, як Європейський Союз, Співдружність Незалежних Держав.

^^в»« § 3. Внутрішні функції держави

Серед внутрішніх функцій держави важливе місце посідає полі­тична функція. Діяльність держави з її здійснення є складною, багато­гранною і, по суті, створює умови для ефективного виконання інших функцій. Належне виконання цієї функції має забезпечити злагоду в суспільстві, подолання суперечностей та уникнення гострих конфлік-

Частина друга. Загальне вчення про державу

тів між окремими частинами суспільства, гілками влади, державними органами. В умовах недемократичних держав за допомогою політичної функції владна верхівка здійснює панування над більшістю членів суспільства з метою забезпечення безперешкодної реалізації власних інтересів.

У демократичних країнах політична функція спрямована на забез­печення народовладдя, розвиток форм та інститутів політичного плю­ралізму, врегулювання політичних конфліктів. Вона забезпечує реалі­зацію волевиявлення народу шляхом ухвалення відповідних законів та інших державних рішень, прав громадян на участь у формуванні дер­жавної влади і ухвалених нею рішень. Ця функція спрямована на створення умов для самоорганізації і самоврядування народу, його залучення до вирішення державних справ, формування демократич­ного громадянського суспільства.

Політична функція виконується також шляхом реформування дер­жавного механізму; вироблення правових статутів для діючих у сус­пільстві політичних сил; здійснення нагляду за їх діяльністю; вжиття відповідно до закону необхідних заходів з метою упередження, при­пинення незаконних дій; виконання дій, спрямованих на налагодження всебічних зв'язків з населенням країни.

Провідну роль у здійсненні політичної функції відіграє робота з реалізації національної політики. Йдеться не тільки про регламента­цію відносин між різними етносами. Першорядне значення має ство­рення сприятливих умов для розвитку державоутворюючого етносу, його культури, мови, історичних традицій, налагодження відносин із діаспорою, якщо вона сформувалася за кордоном. Водночас держава повинна виявляти і узгоджувати національні інтереси, враховувати їх у своїй політиці, в тому числі при ухваленні державних рішень, своє­часно виявляти джерела загострення напруги в національних відноси­нах і використовувати державно-правові механізми для вирішення суперечностей демократичним шляхом.

Центральне місце в системі функцій демократичної держави посідає тісно пов'язана з політичною функція охорони прав і свобод людини і громадянина. Ця функція з'являється тільки в умовах демократичної держави і поступово розвивається паралельно з процесом зростання її правового, соціального характеру. В її основі лежить принцип визнання людини найвищою соціальною цінністю, невідчужуваності та непо­рушності її основних конституційних прав і свобод. Виходячи з верхо­венства права над державою, права і свободи людини визначають зміст,

Розділ 6. Функції держави

сенс і напрямки всієї діяльності законодавчих, виконавчих, судових органів. Вони становлять основу політики у відносинах з іншими дер­жавами, усім світовим співтовариством. Унаслідок укладення низки міжнародних угод, в яких закріплюються права людини, відбуваються інтернаціоналізація цієї проблеми, переростання її із внутрішньої спра­ви держави у чинник міжнародної політики.

Важливим напрямком діяльності держави із забезпечення основних прав і свобод є розширення змісту і характеру системи їх гарантій. Так, у сфері політичних прав — це створення належних демократичних умов для участі громадян у справах держави, демократичних виборах та ін.; у сфері економічних прав — створення умов для вільного воло­діння власністю тощо. Особливого значення набувають юридичні га­рантії, які надають людині можливість самій використовувати та за­хищати свої права і свободи. Для цього у законі мають бути передба­чені способи їх здійснення, встановлені процедури їх захисту, особли­во у сфері правосуддя.

Виконання функції захисту прав і свобод людини і громадянина здійснюється системою державних органів, серед яких особливо важ­лива роль належить органам правосуддя, внутрішніх справ, державної безпеки тощо.

Економічна функція держави спрямована на забезпечення нормаль­ного формування, функціонування та розвитку економіки країни, за­хист існуючих форм власності та створення умов для їх розвитку.

Зміст економічної функції на різних етапах розвитку суспільства має суттєві відмінності. При рабовласництві, кріпосництві, вільному капіталізмі, радянському соціалізмі ця функція мала різні спрямова­ність і зміст. В умовах ринкової економіки вона конкретизується в низ­ці напрямків діяльності держави. Передусім йдеться про розроблення економічної політики в масштабах країни; управління підприємствами і організаціями, які становлять державну власність і мають загально­державне значення (у сферах ядерної енергетики, космічної діяльнос­ті, загальнодержавного транспорту, зв'язку та ін.); встановлення право­вих основ ринку, зокрема для забезпечення рівноправності усіх форм власності, правового захисту власника, припинення недобросовісної конкуренції, монополізму, охорони прав споживача тощо; здійснення контролю за додержанням законності суб'єктами підприємницької ді­яльності тощо.

Конкретизованим розвитком економічної функції є функція опо­даткування і фінансового контролю, спрямована на формування та

Частина друга. Загальне вчення про державу

поповнення казни, передусім державного бюджету, місцевих бюджетів, за рахунок усіх видів податків, здійснення контролю за утворенням, розподілом і використанням усіх ресурсів фінансової системи країни. Податки, як відомо, призначені для покриття витрат на утримання державного апарату, перерозподілу доходів серед різних верств насе­лення, забезпечення перспективного економічного, культурного та іншого розвитку країни. Фінансовий контроль потрібен для перевірки виконання фінансових зобов'язань перед державою, правил фінансових операцій тощо.

Держава має широке коло суб'єктів фінансового контролю. Зокре­ма, в Україні це Рахункова палата Верховної Ради, Національний банк, Міністерство фінансів та ін.

Однією з характерних особливостей сучасної демократичної дер­жави виступає соціальна функція, яка з'являється тільки на певному етапі розвитку держави, а саме тоді, коли починає формуватися соці­альна правова держава. Соціальна функція спрямована на створення умов, які забезпечують нормальні умови життя людини, її вільний роз­виток, створення рівних можливостей для усіх громадян у досягненні суспільного добробуту (зокрема, гарантованого з боку держави про­житкового мінімуму), соціальну захищеність особистості.

Наявність у держави соціальної функції та ступінь активності в її здійсненні залежать від рівня її матеріального розвитку, культурних традицій суспільства. Зокрема, в сучасному цивілізованому світі, де досить послідовно впроваджена ідея соціальної держави, здійснення соціальної* функції поділено між державою і громадянським суспіль­ством в різній мірі — залежно від конкретних умов певної країни.

Соціальна функція здійснюється у двох важливих напрямках: пер­ший — забезпечення права кожного на свободу праці, зайнятості на­селення, міграції робочої сили, контролю за умовами праці і відповід­ністю їх вимогам техніки безпеки, соціального забезпечення і страху­вання; другий — соціальний захист тих, хто потребує державної під­тримки: безробітних, інвалідів, літніх людей, багатодітних сімей, сиріт, дітей в неповних сім'ях, пенсіонерів, студентів.

У сучасному світі набула поширення екологічна функція держави, або функція охорони природи та раціонального використання при­родних ресурсів, спрямована на забезпечення екологічного добробуту громадян і екологічної безпеки країни. Вона набуває все більшої акту­альності для людства, діяльність якого в умовах стрімкого науково-технічного прогресу стає чинником масштабного впливу на довкілля.

Розділ 6. Функції держави

тт діяльність супроводжується порушенням природної рівноваги екологічних системах, що зазнають великої шкоди внаслідок забруд­нення повітря, ґрунтів і водних джерел відходами виробництва, раді­ацією, зникнення багатьох видів живих організмів тощо. Усе це є сер­йозною загрозою не тільки рослинному і тваринному світу, а й здоров'ю та життю людини. За цих умов проблема екології стає основною не тільки в межах окремої країни, а й у глобальному міжнародному масш­табі, перетворюючись на проблему рятування усього людства, цілої планети.

Основний зміст екологічної функції становлять державне управ­ління і координація діяльності в галузі охорони довкілля. Держава здійснює планування екологічної політики, нормування якості довкіл­ля; вживає заходів щодо відвернення екологічно шкідливої діяльності, попередження і ліквідації аварій, стихійного лиха, катастроф; здійснює державний контроль за додержанням природно-охоронного законодав­ства, притягує до відповідальності осіб і організації, винні у порушен­ні екологічних вимог.

Одне з важливих місць у діяльності держави посідає функція роз­витку культури, науки і освіти. Разом з тим не завжди їй приділялася велика увага. До Нового часу заходи в цьому напрямку з боку держави мали частковий, несистематичний характер, нерідко науково-освітня діяльність здійснювалася не самою державою, а іншими громадськими інституціями, зокрема, церквою. Велику роль для розвитку цієї функ­ції відіграла епоха Просвітництва, буржуазних революцій та бурхли­вого промислового розвитку, коли відбулося усвідомлення важливості сфери науки і освіти для успішного всебічного розвитку суспільства і держави.

В умовах сучасної держави розглядувана функція спрямована на підняття культурного і освітнього рівнів громадян, необхідних для цивілізованого суспільства, створення умов для їх участі в житті сус­пільства, користування відповідними культурними і науковими досяг­неннями, забезпечення науково-технічного розвитку суспільства. її зміст становлять також державна підтримка розвитку мистецтва — літератури, театру, кіно, музики, архітектури; збереження історико-культурних пам'ятників, історичних комплексів, заповідних територій, архівів, музеїв, бібліотек; поширення фізичної культури і спорту; роз­виток вітчизняної науки, її інтеграція в світову науку. Державна під­тримка (фінансова, матеріальна тощо) освітянських, виховних, науко­вих установ, закладів культури особливо необхідна в умовах ринкових

Частина друга. Загальне вчення про державу

відносин. Держава повинна звільняти ці сфери суспільного життя від ринкових механізмів, брати їх, як правило, на своє повне забезпечення. У сфері охорони здоров'я, освіти, культури держава має вести постій­ну роботу з забезпечення їх загальнодоступності.

Всезагального значення на сьогодні набуває інформаційна функція держави, що пов'язано з особливостями сучасного суспільства, яке може бути охарактеризоване як суспільство інформаційне.

Інформація перетворюється на важливий економічний ресурс, інформаційно-комунікаційні технології набувають все більшого зна­чення в економіці. Обсяги інформації, необхідної для забезпечення життєдіяльності суспільства, постійно збільшуються, підвищується рівень її доступності, мобільності. Формується всесвітній інформацій­ний простір, на основі якого відбувається інтеграція всього людства. В зв'язку з цим у складі суспільства виокремлюється інформаційна сфера.

Описана значущість інформаційної сфери робить її бажаним об'єктом та засобом для зловживань, які можуть полягати у монополізації джерел інформації, поширенні неправдивих відомостей, маніпулюванні масовою свідомістю, викраданні, знищенні інформації тощо.

Інформаційна функція держави реалізується через забезпечення нормального функціонування та сталого розвитку інформаційної сфери. Зміст