РОЗДІЛ 15 штшштшшшшшішштшшв—ш—шшшшттшшш

Система права та система законодавства

__- § 1. Поняття і структура системи права

Поняттям «система» в будь-якій галузі пізнання визначається пев­на реально існуюча структурована цілісна сукупність елементів, по­єднаних між собою внутрішніми зв'язками. Саме ці зв'язки здатні надавати внутрішньої організованості усім елементам будь-якої сис­теми, перетворюючи її на диференційовану цілісність. Не є винятком у цьому сенсі і таке соціальне утворення, як право (для якого систем­ність є однією з головних ознак), а також інші правові явища — «сис­тема законодавства», «правова система» тощо. Поняття «система пра­ва» слід відрізняти від поняття «правова система», яке є більш широким за своїм змістом. Крім системи права, правова система охоплює право­свідомість, правові відносини, правові форми діяльності держави та інші правові явища.

Система права— це сукупність чинних принципів і норм права, якій притаманні єдність, узгодженість, диференціація (поділ) і згру-пованість норм у відносно самостійні структурні утворення (інсти­тути, галузі та підгалузі права).

Це визначення фіксує характер зв'язків, що існують між елемента­ми системи права, і формулює головні принципи її побудови. До них належать такі.

Єдність системи права. Вона зумовлюється тим, що: 1) право як цивілізаційний феномен грунтується на єдиних визначальних загально-

Розділ 15. Система права та система законодавства

людських принципах гуманізму і справедливості. Останні є смислоут-ворюючим остовом права, визначають його головний зміст, а норма­тивні приписи, що суперечать цим принципам, не вважаються право­вими; 2) будь-які норми та принципи права спираються на однакове ставлення до них з боку держави: вона їх встановлює, підтримує і го­това до застосування заходів державного примусу за їх порушення; 3) соціальний зміст права визначається системою органічно єдиних, взаємопов'язаних матеріальних, соціальних, культурних, ідеологічних та інших умов життя суспільства.

Узгодженість системи права. Це зумовлена наявність субордина-ційних і координаційних зв'язків між нормами, інститутами, галузями права та відсутність суперечностей усередині цієї системи.

Диференціація (поділ) системи права. Це поняття відбиває поділ системи права на її відносно самостійні послідовно структуровані елементи: а) структуру норми права; б) структуру правових інститу­тів — поділ їх на окремі правові норми; в) структуру підгалузі права — поділ її на логічно взаємопов'язані правові інститути в межах окремих галузей права; г) структуру галузі права — поділ її на логічно пов'язані між собою правові інститути та підгалузі права; ґ) структуру системи права — поділ її на логічно пов'язані між собою галузі права.

Об 'сктивність системи права. Система права — не наслідок сва­вільного розсуду суб'єкта законотворення, а адекватний юридичний вираз, відображення системи суспільних відносин, що реально існують, бо вона: 1) утворюється відповідно до потреб суспільства, а не зако­нодавця; 2) може змінювати власну внутрішню побудову, доречно реагуючи на динаміку потреб суспільства і, таким чином, стабілізуючи його, а державу стимулюючи лише до надання зовнішньої офіційної форми системі права — її галузям, інститутам, які організувалися об'єктивно.

Система права — уособлене системне утворення суспільства, оскільки:

1)є його функціональною системою, бо її виникнення, існування і розвиток обумовлені усвідомленими загальнолюдськими потребами в організованості, врегульованості та впорядкованості суспільного життя, оскільки відсутність цих якостей унеможливлює стабільність, безпеку та розвиток суспільства, тобто головні умови його існування взагалі;

2) є його інституціональним втіленням. Це означає, що системно організовані, згруповані юридичні норми містяться здебільшого

Частіша четверта. Нормативна основа правового регулювання

в нормативно-правових актах, інших джерелах права, які надають йому чіткої інституціональної побудови;

3) має стабільний і водночас динамічний характер, в такий спосіб забезпечуючи суспільству збереження, стабілізацію його головних відносин, суспільного ладу, а з другого боку, організовуючи і впоряд­ковуючи їх усталений розвиток;

4) пов'язана як прямо, так і опосередковано з діяльністю іншого соціального утворення — держави, її органів — законодавчих, право-застосовних, контрольно-наглядових тощо, які здійснюють функції в правових формах з використанням певних методів.

Система права потребує розуміння того, як саме, з яких частин вона складається, за якими критеріями будується. В юридичній науці внутрішній поділ системи права на складові частини — галузі та ін­ститути — традиційно розглядається з урахуванням таких головних критеріїв, як предмет і метод правового регулювання.

Правове регулювання суспільних відносин є відносно самостійним (автономним) від інших видів соціального регулювання. Тому воно відрізняється низкою специфічних фактичних і юридичних ознак. Ви­значеність цих ознак правового регулювання представлена передусім його предметом і методом.

Під предметом правового регулювання усвідомлюють те, що ре­гулює право, на що спрямовано його регулятивний вплив, тобто сус­пільні відносини. Але ними не можуть бути всі суспільні відносини. Цим відносинам притаманна низка специфічних ознак, а саме:

1) вони є найбільш важливими, значущими для суспільства (тобто зберігають його розвиток, безпеку людини та ін.); 2) мають однорідний, типовий вираз (наприклад, коли відносини певного роду мають май­новий чи управлінський характер); 3) виникають в суспільстві у зв'язку з проявом цілеспрямованої свідомо вольової діяльності людей і набу­вають стійкого, сталого характеру, тобто є такими, що постійно по­вторюються у повсякденній практиці (наприклад, поява випадків купівлі-продажу, обміну речами, позики і т. п., які повторюються про­тягом тривалого часу, призвела до становлення типових відносин майнового роду, а це викликає усвідомлену потребу суспільства в їх упорядкуванні правилами); 4) придатні для регулювання нормами права (на відміну від тих відносин, що регулюються іншими засобами регулювання — нормами моралі, звичаями і под., і не потребують державно-правового втручання); 5) мають певний зовнішній прояв і придатні для контролю з боку інститутів суспільства і держави.

Розділ 15. Система права та система законодавства

Предмет правового регулювання вважається матеріальним, об'єктивним критерієм розподілу і згрупування норм права за його структурними частинами тому, що зміст і особливості усталених, ти­пових суспільних відносин виникають в площині людських потреб і не залежать від законодавця. Предмет правового регулювання має власну структуру, яка охоплює такі його елементи: а) суб'єктів — індивіду­альних і колективних; б) поведінку суб'єктів (їх свідому діяльність); в) об'єкти — предмети та явища навколишнього світу, з приводу яких люди свідомо вступають у взаємозв'язок; г) соціальні факти (обстави­ни, випадки), які є безпосередніми підставами виникнення чи припи­нення відповідних правових відносин.

Метод правового регулювання дає відповідь на запитання: яким чином право регулює суспільні відносини? Зміст методу — це сукуп­ність засобів, прийомів, за допомогою яких право впливає на одно­рідні суспільні відносини. На відміну від предмета правового регулю­вання (що є об'єктивним критерієм побудови системи права) його метод є юридичним критерієм, який значною мірою залежить від пред­мета, визначається ним. Формується метод також під впливом авто­ритету і досвіду суб'єкта — законодавця, який, крім об'єктивно сфор­мованих засобів регулювання, може «штучно» встановлювати в нор­мативних приписах власні засоби правового впливу, поєднувати ці засоби і прийоми. З цієї точки зору правовий метод є певним «комп­лектом» юридичного інструментарію, з допомогою якого держава здатна бажаним чином впливати в певному напрямку на розвиток сус­пільних відносин, що мають специфічні відмінності властивостей певного роду чи виду (майнові, фінансові, політичні, сімейні, відно­сини власності, спадкування та ін.).

Метод правового регулювання характеризується специфічними ознаками:

а) визначає особливості: порядку, нормативних підстав та юри­
дичних фактів, необхідних для виникнення і реалізації учасниками
суспільних відносин відповідних юридичних наслідків — їх суб'єктивних
прав, обов'язків або юридичної відповідальності. Такі підстави можуть
виникати із закону (право брати участь у виборах, обов'язок сплатити
податок), договору (договір оренди), правопорушення (перевищення
швидкості дорожнього руху);

б) встановлює коло і правовий статус суб'єктів права, зміст та
обсяг їх прав і обов'язків. Суб'єкти відносин мають різний ступень
автономності при виникненні прав і обов'язків. Норми права можуть:

Частина четверта. Нормативна основа правового регулювання

1) вичерпно визначати права і обов'язки суб'єктів в законі; 2) надава­ти їм можливість самостійно вирішувати питання щодо обсягу цих прав і обов'язків. Тому суб'єкти права вступають в правові відносини або як підпорядковані, або як рівноправні сторони. Відмінності в ме­тодах правового регулювання втілюються головним чином в обсязі правових можливостей суб'єктів;

в) використовує головні прийоми, що утворюють відповідний ме­
тод — дозволи, зобов 'язання, заборони, по-різному поєднуючи їх в га­
лузях права залежно від мети правового регулювання;

г) передбачає галузеві особливості процедур реалізації прав,
обов'язків та відповідальності учасників відносин (вони можуть бути
реалізовані безпосередньо суб'єктами або з допомогою правозасто-
совних органів держави);

ґ) закріплює різні способи захисту прав та забезпечення виконання юридичних обов'язків, які здійснюються в різному порядку (судовому, адміністративному та ін.) та за допомогою різних юридичних засобів (цивільно-правових, кримінально-правових та ін.).

До головних (первинних) методів правового регулювання нале­жать:

1) імперативний (централізований) метод, при якому відносини зверху донизу регулюються владно-імперативним шляхом. Норматив­ний зміст доходить до учасників однорідних відносин певного типу зверху, від нормотворчих державних органів і, як наслідок, характер відносин між суб'єктами перетворюється на відносини субординації, прямої підпорядкованості. Головний інструментарій, що використову­ється при імперативному методі регулювання, — зобов 'язання та за­борони.

2) диспозитивний (децентралізований) метод застосовується до юридично рівних суб'єктів у відносинах, що складаються на основі доброї волі їх учасників. Правомірні дії суб'єктів права, здійснювані ними за власним розсудом і ініціативою, тут виступають вже як не владне, а індивідуальне, «автономне» і добровільне джерело юридич­но значущих вчинків. Відповідно до цього стану суб'єктів їх відноси­ни можна характеризувати як договірні, засновані на юридичній рівно­сті і узгодженні (координації) волі їх учасників. Тому головним інстру­ментарієм при диспозитивному методі регулювання стає дозвіл.

Так звані первинні методи конкретизуються і проявляються в різних з'єднаннях їх способів та прийомів впливу, як правило, з перевагою одного з них. Вони продовжуються в методах, що застосовуються до 248

Розділ 15. Система права та система законодавства

тих чи інших якісно своєрідних, відносно самостійних груп суспільних відносин. До таких методів можна віднести:

1) метод матеріального і морального заохочення (використовується, наприклад, у галузях трудового, цивільного права). Заохочення спрямо­ване на стимулювання такої поведінки суб'єктів права, яка викликаєть­ся їх матеріальним інтересом (підвищення кваліфікації, набуття нових професій) і враховує соціально корисний характер цього інтересу.

2) метод рекомендацій, який застосовується до самоврядних орга­нізацій (інститутів громадянського суспільства), для яких державно-владні, імперативні методи впливу природно непридатні і не можуть бути застосовані до них. Цей метод характерний для підприємницької, корпоративної та інших галузей приватного права. Держава може впливати на них лише шляхом дозволів, сприяння, надання організа­ційної допомоги, виданням рекомендаційних актів, які містять норми права і застосування яких покладено на розсуд цих організацій. Дер­жава у формі рекомендацій використовує дозволи, що має сприяти розвиткові активності, самодіяльності та ініціативи суб'єктів права.

Структура системи права — це її внутрішній устрій. Розкрити структуру права можна через: 1) визначення первинного елементу сис­теми — правової норми та 2) врахування предмета правового регулю­вання як об'єктивного чинника, що з'єднав ці норми в певні групи.

Такий підхід к пошуку структури права приводить до висновку про те, що його головними структурними елементами, крім правових норм, стають їх організовані об'єднання — інститути права, підгалузі права, галузі права.

Норма права — первинний, найменший структурний елемент пра­ва, який за своєю сутністю є правилом поведінки, визнаним і охо-ронюваним державою. Це правило свідчить про те, що держава: а) визнає усталені типові суспільні відносини; б) нормує їх в певному напрямку (схвалює чи забороняє, стимулює чи зобов'язує), тобто надає юридичного значення зразка, моделі поведінки; в) виражає це правило ззовні у вигляді правового припису. Він буде придатним регулювати поведінку настільки, наскільки законодавець спромігся відтворити в ньому зміст суспільних відносин. Норма є таким універсальним елементом права, головною одиницею виміру правової матерії, яка проявляє свої властивості на усіх рівнях системи права. Впорядкуван­ня, узгодженість, взаємопов'язаність, розподіл і згрупованість правових норм у системі права зумовлені, з одного боку, об'єктивно структурою предмета регулювання — суспільними відносинами, а з другого —

Частина четверта. Нормативна основа правового регулювання

прагненням суб'єкта — законодавця врегулювати ці відносини право­вими засобами.

Інститут права — це уособлена група правових норм, які регулю­ють однорідні суспільні відносини конкретного виду. Інститут права є першим рівнем поєднання правових норм (наприклад, інститут пра­ва власності в галузі цивільного права, інститут відповідальності в галузі адміністративного права, інститут виборів у галузі конститу­ційного права та ін.).

Інститут права характеризується тим, що: а) регулює певний вид (окрему ділянку, фрагменти, сторону) однорідних суспільних відносин; б) є складовою частиною однієї або декількох галузей права; в) є ло­гічно замкнутою, виокремленою сукупністю норм; г) функціонує авто­номно, відносно самостійно в межах галузі права, тобто регулює сус­пільні відносини незалежно від інших інститутів права. Це не означає, що інститут права не пов'язаний з іншими інститутами, навпаки, усі вони в межах галузі права поєднані змістом споріднених суспільних відносин. Наприклад, інститути купівлі-продажу, права приватної власності тощо в галузі цивільного права регулюють певні якісно осо­бливі сторони, види суспільних відносин, але усі ці відносини мають загальну якісну властивість — майновий характер, що дозволило їм об'єднатися в єдину галузь права.

Підгалузь права — певна сукупність (об'єднання) правових інсти­тутів, що об 'єктивно складається в межах однієї галузі права. Як цілісне утворення підгалузь права регулює специфічне коло відносин у межах сфери правового регулювання відповідної галузі права, яка характеризується правовою уособленістю.

На відміну від правових інститутів підгалузь права не є обов'яз­ковим компонентом кожної галузі. Вона виникає тільки у великих за своїм обсягом галузях права. Так, у складі конституційного права ви­різняють такі підгалузі, як парламентське, муніципальне право; ци­вільного — зобов'язальне, авторське, винахідницьке, спадкове право; фінансового — бюджетне, податкове, банківське право. Галузі права, для яких характерні тісна консолідація, компактність змісту, не мають у своєму складі підгалузей права (наприклад, кримінально-процесуальне, цивільно-процесуальне).

Довершує систему права рівень галузі. Галузь права —уособлена сукупність норм, спрямована на регулювання певної сфери якісно одно­рідних суспільних відносин. Головні ознаки галузі права полягають у тому, що вона: 250

Розділ 15. Система права та система законодавства

- є найбільш великим за обсягом підрозділом (частиною) системи

права;

- має власний предмет регулювання;

- визначається єдністю предмета і методу правового регулюван­ня;

- складається з інститутів права, побудованих у галузі права за

предметом і методом правового регулювання;

- відносно самостійна від інших об'єднань правових норм у сис­
темі права.

Аналіз галузей права підкреслює таки її властивості.

1. Галузь права — головний за роллю і найбільший за обсягом струк­турний підрозділ (центральна ланка) системи права, оскільки безпосе­редньо відбиває соціальний механізм і об'єктивний характер її утворен­ня однорідними суспільними відносинами, а відтак, і «групові» осо­бливості правового регулювання в межах галузі. Окремі галузі права відрізняються своєрідністюреоісимів правового регулювання, які: визна­чаються власними галузевими принципами; містять специфічні прийоми регулювання, відрізняються механізмом виникнення та реалізації галу­зевих прав і обов'язків суб'єктів, специфікою санкцій тощо.

2. Галузі права є неоднорідними за складом, різними за обсягом, не­рівнозначними за роллю в правовому регулюванні суспільних відносин. Одні з них є великими нормативними утвореннями, які ззовні визначені у великій кількості писаних джерел — нормативно-правових актів (на­приклад, галузь конституційного права) чи в їх великому обсязі (напри­клад, галузь цивільного права). Інші являють собою порівняно компактну сукупність правових норм (наприклад, процесуальні галузі). Пояснюєть­ся це несхожістю, різницею предметів їх правового регулювання.

3. Унікальність утворення галузей права полягає в тому, що вони не створені штучно законодавцем, а викликані до життя реальним іс­нуванням практичних соціальних потреб, які суспільство усвідомлює, а законотворець визначає офіційною формою письмового документа (нормативно-правового акта). Серед умов, що визначають процес ви­никнення і оформлення галузей права, найважливішими є:

 

- ступінь своєрідності, особливості суспільних відносин;

- неможливість їх врегулювання іншими юридичними засобами (тобто за допомогою норм інших галузей права);

- необхідність застосування особливого методу регулювання та ін.

4. Галузь права являє собою юридичну цілісність, тобто таку су-
Упність норм, що зосереджені у взаємопов'язаних правових інститу-

Частина четверта. Нормативна основа правового регулювання

тах. Поєднуючи в один комплекс правові інститути, галузь права тим самим забезпечує регулювання, стабільність цілої сфери життєдіяль­ності суспільства. В цьому полягає її інструментальна цінність. Тому галузь права можна також визначити і як сукупність логічно взаємопов'язаних правових інститутів, що регулюють відповідну сфе­ру суспільних відносин (майнових, трудових, сімейних та ін.).

5. Як юридична цілісність галузь права є відносно замкнутою, ав­тономною підсистемою правового регулювання. Головне її при­значення — забезпечити стосовно певної галузі суспільних відносин специфічний режим правового регулювання — сукупність характерних за природою і специфічних за юридичним змістом правових засобів. Наявність подібного режиму дає можливість не тільки поєднувати норми права в одне ціле, надавати їм упорядкованого системного ха­рактеру, а й відрізняти одну галузь права від іншої. Юридичний режим характеризує правовий стан суб'єктів права, законні засоби реалізації прав і виконання обов'язків та державно-правові заходи, спрямовані на забезпечення неухильної реалізації правових норм у конкретних правових відносинах. Завдяки юридичному режиму забезпечується ефективна дія і галузі права в цілому, і кожного її компонента — право­вих інститутів, підгалузей права та окремих норм.

6. Для уособлення галузі недостатньо користуватися критерієм єдності предмета і методу правового регулювання. Цей критерій, який добре спрацьовує у сфері цивільного і кримінального права, не може штучно застосовуватися при характеристиці усіх галузей права. Осо­бливо це стосується нових галузей права — космічного, екологічного, інформаційного та ін., де врахування їх правових режимів має осо­бливе значення.

Галузі права можна поділити на такі види:

1) фундаментальні (профілюючі), до яких традиційно належать конституційне, цивільне, адміністративне, кримінальне, цивільне-процесуальне, кримінально-процесуальне право. Вони характеризують­ся тим, що, по-перше, є юридично первісними, тобто містять вихідний правовий матеріал, який потім так чи інакше використовується при формуванні правових режимів інших галузей права; по-друге, вичерпно концентрують генеральні юридичні режими, галузеві методи правового регулювання;

2) спеціальні, в яких головні правові режими модифіковано, при­стосовано до особливих сфер життя суспільства (трудове, земельне, сімейне та ін.);

Розділ 15. Система права та система законодавства

3) комплексні, для яких характерне сполучення різнорідних інститутів профілюючих (фундаментальних) та спеціальних галузей, наприклад, підприємницька (господарська), торговельна, морська та ін.

Залежно від особливостей предмета та методу правового ре­гулювання, а головне — соціального призначення всю систему права можна поділити на два великі масиви — матеріальне і процесуальне право. Предметом матеріального права є реальні суспільні відносини, які складалися між людьми, організовані ними і потребують організа­ції відносин за допомогою права. На підставі норм матеріального права у суб'єктів суспільних відносин виникають суб'єктивні права, юридичні обов'язки та відповідальність.

Процесуальне право визначає, врегульовує порядок (процедуру) вирішення спорів, конфліктів, розслідування і судового розгляду зло­чинів, інших правопорушень. Предметом регулювання норм процесу­альних галузей права є організаційні відносини, тобто такі, які визна­чають засоби реалізації норм матеріального права (суб'єктивних прав, обов'язків та відповідальності) і де учасниками, як правило, виступа­ють органи держави, посадові особи, на яких покладено обов'язок організовувати, спрямовувати процес, юридичну діяльність на реалі­зацію норм матеріального права.

§ 2. Публічне і приватне право

Дихотомія права з його поділом на публічне і приватне теоретично була обґрунтована ще в Стародавньому Римі. Саме римські юристи вважали цей поділ природним, оскільки він відображає зрозумілі ще у ті часи особливості і відмінності відносин між державою і приватною особою. Ульпіан писав, що публічне право має відношення до держа­ви (римські юристи не бачили відмінності між поняттями «держава» і «суспільство»), а приватне — відбиває інтереси окремих осіб.

Через деякій час у Західній Європі відбулася рецепція римського права. Вона пройшла декілька етапів: вивчення, коментування та ви­кладання римського права в європейських університетах; безпосеред­нє застосування римського права в юридичній практиці; реформуван­ня законодавства разом з ідеєю про поділ права на приватне і публічне після буржуазних революцій у ХУІІ-ХУШ ст. ст. І це було цілком за­кономірним, оскільки розвиток буржуазних ринкових відносин і фор­мування громадянського суспільства об'єктивно викликали до життя

Частина четверта. Нормативна основа правового регулювання

ідею виокремлення приватного права і повернення до вчення про при­ватне і публічне право.

Поділ права на приватне і публічне дістав теоретичної підтримки в працях мислителів Західної Європи (Г. Гроцій, Т. Гоббс, Ш. Монтеск'є, І. Кант, Г. Гегель та ін.). Ідея поділу права була ґрунтовно розроблена на теренах дореволюційної Російської імперії відомими правознавця­ми Л. Петражицьким, М. Коркуновим, Г. Шершеневичем та ін. У тій чи іншій формі вона зберігається і сьогодні. У той же час, якщо в кон­тинентальній Європі ідея поділу права на публічне і приватне набула майже повного визнання, то в країнах англосаксонської правової сім'ї вона не набула такого авторитету, підтримується не всіма юристами і тлумачиться по-іншому.

Протягом існування радянської держави офіційна юридична наука негативно ставилася до поділу права на публічне і приватне. Такий підхід був обумовлений ідеологією марксизму-ленінізму, коли В. Ленін висловив свою жорстку негативну позицію щодо приватного права: «Ми нічого "приватного" не визнаємо, для нас все в галузі господарства є публічно-правовим, а не "приватним". Звідси — розширити за­стосування державного втручання у "приватноправові" відносини; розширити право держави скасовувати "приватні" договори; застосо­вувати до "цивільних правовідносин" нашу революційну правосвідо­мість...» Така ідеологія стає основою тотального одержавлення всієї правової системи.

Нині, в умовах визнання і законодавчого закріплення приватної власності, пострадянські держави будують економіку на ринкових за­садах. Потому легалізація приватного права, законодавче закріплення його галузей є природними і необхідними для формування громадян­ського суспільства, стимулювання підприємницької діяльності. Цілком закономірним є те, що в юридичній науці відродився і підхід до поділу права на приватне і публічне.

Сутність цього поділу системи права полягає в тому, що в кожній системі права є норми, покликані забезпечувати насамперед загально-значущі (публічні) інтереси, тобто інтереси державно організованого суспільства, які потребують впорядкування і захисту. Але є й інші норми, які регулюють відносини з метою впорядкування і захисту інтересів окремих осіб в їх приватному житті, перш за все — приватних власників. Тому сфери суспільних відносин, пов'язані з державними або приват­ними інтересами, стають відповідно предметами регулювання правових галузей, що належать до публічного і приватного права.

Розділ 15. Система права та система законодавства

Публічне право— це сукупність галузей права (підсистема), пред-етом регулювання яких є відносини у сфері реалізації публічних (дер­жавних) інтересів з допомогою імперативного методу регулювання. Це передусім галузі конституційного, адміністративного, кримінально­го фінансового, процесуального права. Тут юридичний пріоритет V питаннях захисту публічного інтересу має воля органів державної влади, яка, однак, у першу чергу підкоряється її завданню захисту ін­тересів особи і населення країни в цілому. Тому саме цієї кінцевій меті і підпорядковується логіка побудови галузей публічного права. Останнє своїми засобами створює соціальні умови правопорядку, за наявності яких громадянин почуває себе захищеним і має можливість реалізувати власні приватні інтереси, використовуючи при цьому від­повідні приватноправові засоби.

Приватне право— це сукупність галузей права (підсистема), предметом регулювання яких є відносини у сфері приватних, індивіду­альних інтересів юридично рівних суб'єктів за допомогою диспозітив-ного методу регулювання. До приватного права відносять насамперед норми цивільного права. Тут юридичний пріоритет у питаннях реалі­зації приватних інтересів, ініціатива залежать від волі приватних осіб, громадян, їх об'єднань, недержавних суб'єктів господарювання, а ре­гулювання відбувається на засадах координації, тобто за принципами юридичної рівності, автономії таких суб'єктів.

Приватне право має велике значення в забезпеченні свободи авто­номної особи, незалежності і самостійності приватних осіб і тому є умо­вою і гарантом розвитку ринкової економіки, демократії, громадянсько­го суспільства. Воно охоплює відносини, учасники яких не володіють ніякою примусовою владою один щодо одного, а, більш того, виокрем­лені від державної влади і тому є «приватними». Однак, і це дуже важ­ливо, їх договори, акти, в тому числі односторонні, наприклад, акти власників, мають повноцінне юридичне значення, захищаються судом, визнаються і забезпечуються державою як її власні веління. Приватне право створює зону свободи, ізольовану від державної влади, в якій здійснюють свою майнову, господарську діяльність приватні особи. Державна влада може втручатись у цю діяльність тільки в передбачених законом випадках або за рішенням суду. Водночас дії приватних осіб, якщо вони не порушують встановлених законом заборон, державна вла­да зобов'язана не тільки визнавати, а й захищати.

Між публічним і приватним правом немає неперехідних кордонів — вони взаємопов'язані. Ті функції, які вони виконують, зрештою відпо-

Частина четверта. Нормативна основа правового регулювання

відають інтересам усіх. Тому приватне право фактично не існує без публічного, оскільки останнє покликане охороняти і захищати приватні відносини. Приватне право грунтується на публічному, без якого воно могло б бути знецінене. Крім того, в процесі історичного розвитку грані між ними в деяких сферах суспільного і державного життя стираються, виникають змішані публічно-правові і приватноправові відносини (на­приклад, з питань соціального, трудового та іншого права). Разом з тим на сьогодні публічне і приватне право залишаються фундаментальними вихідними частинами дійсно демократичної правової системи. Отже, до ознак публічного права можна віднести такі:

1) його галузі регулюють відносини між нерівними, юридично підпорядкованими суб'єктами;

2) його норми спрямовані на регулювання відносин, в яких суб'єкти задовольняють загальний (публічний, державний) інтерес;

3) має особливості суб'єктного складу (основним учасником публічно-правових відносин завжди виступає держава, а додатковим — суб'єкти приватного права);

4) за своїм призначенням воно випливає з приватного права, під­коряється йому (тобто державно-правовий порядок створюється засо­бами публічного права з метою забезпечення сфери свободи особи, вільної від державного втручання);

5) його суб'єкти здійснюють волевиявлення одноособово. Це озна­чає, що публічно-правові відносини може регулювати, а відповідні права і обов'язки їх суб'єктів здатна встановлювати лише держава;

6) в ньому застосовується імперативний метод регулювання — ме­тод субординації, централізований, придатний для регулювання вер­тикальних, владних субординаціиних відносин. Головним правовим інструментарієм таких галузей є позитивні зобов'язання та забороні. Основним типом правового регулювання відносин виступає спеціаль­но дозвільний (суб'єкти правомочні в публічно-правовій сфері робити тільки те, що прямо дозволено законом).

До складу публічного права належать галузі конституційного, кри­мінального, кримінально-процесуального, адміністративного, фінан­сового, цивільного процесуального права.

До ознак приватного права можна віднести такі:

1) його галузі регулюють рівносторонні відносини між рівними, юридично непідпорядкованими суб'єктами;

2) його норми спрямовані на регулювання відносин, в яких суб'єкти задовольняють приватний (особистий, недержавний) інтерес;

Розділ 15. Система права та система законодавства

3) особливий суб'єктний склад (основним учасником приватнопра­вових відносин є приватні особи — юридичні та фізичні, суб'єкти приватного права можуть виступати як додаткові);

4) за своїм призначенням воно визначає сферу свободи індивіда і створено для її реалізації (а державно-правовий порядок створюєть­ся засобами публічного права для забезпечення, охорони, захисту, відновлення прав і свобод особи, яка задовольняє приватні інтереси у сфері, що є вільною від необгрунтованого державного втручання);

5) суб'єкти самостійно здійснюють волевиявлення. Це означає, що приватноправові відносини можуть регулюватися і відповідні права та обов'язки їх сторін можуть встановлюватися декількома суб'єктами за їх власною ініціативою. При цьому застосовується договірна форма встановлення суб'єктивних прав і обов'язків;

6) використовується диспозитивний метод, децентралізований, що означає координаційні способи впливу, придатні для регулювання го­ризонтальних відносин між юридично рівними особами. Головним правовим інструментарієм таких галузей виступає дозвіл. Основним типом правового регулювання відносин є загальнодозвільнии (суб'єкти правомочні в приватноправовій сфері робити все, крім того, що прямо заборонено законом);

7) відносини між суб'єктами приватного права мають як майновий, так і немайновий, особистий характер.

До складу приватного права належать галузі цивільного, сімейно­го, корпоративного, господарського, комерційного, аграрного права.

■—і-шшшт § 3. Загальна характеристика галузей та інститутів права

Галузі права поділяються залежно від предмета і методу правового регулювання. Крім того, їх поділяють за місцем, яке галузі посідають у системі права (основні — конституційне, цивільне, адміністративне, трудове; комплексні — екологічне, господарське). Головне значення має поділ системи права на галузі залежно від предмета і методу правового регулювання.

Конституційне право — це сукупність правових норм, які ре­гулюють статус людини і громадянина в суспільстві і державі, прин­ципи суспільного і державного ладу, організацію і діяльність системи органів держави та органів місцевого самоврядування. В предметі

Частина четверта. Нормативна основа правового регулювання

цієї галузі головне місце посідають відносини між людиною, суспільством і державою. Саме вони визначають устрій держави, її функціонування та ступінь участі громадянина в цьому процесі. Такі особливості цих від­носин обумовлюють і відповідні методи регулювання. Домінує імпера­тивний метод, бо виникнення цієї галузі пов'язано з існуванням владних відносин. Тому норми конституційного права мають переважно зо­бов'язальний і заборонний характер, а ті, що пов'язані з регулюванням статусу людини і громадянина, — переважно дозвільний характер. Норми конституційного права є провідними щодо норм інших галузей права, їх базовим нормативним утворенням. Головними джерелами конституцій­ного права будь-якої держави є її конституція та конституційні закони.

Цивільне право — це сукупність правових норм, які регулюють сферу майнових і пов'язаних з ними особистих немайнових відносин (ім'я, честь, гідність, авторство). Вони виникають з приводу володіння, користування та розпорядження власністю, її набуття та відчуження, купівлі-продажу, спадкоємства тощо між різними суб'єктами права — фізичними і юридичними особами.

Суттєвими ознаками суспільних відносин, які регулюються нор­мами цивільного права, є наявність у них вільних (автономних) і рівних суб'єктів права (покупець — продавець, замовник — підрядчик та ін.), відсутність відносин влади і супідрядності, що проводить чітку межу між предметом цивільного права і предметом адміністративного, фі­нансового права. Така природа відносин обумовлює диспозитивний (автономний) метод правового регулювання суспільних відносин, який є головним для цієї галузі права.

В ринкових умовах роль цивільного права зростає. Без розвинуто­го, цивілізованого ринку формування громадянського суспільства та побудова правової держави практично неможливі.

Адміністративне право — це сукупність правових норм, які регулю­ють суспільні відносини, що виникають у процесі виконавчо-розпорядчої діяльності органів держави. Вони і є предметом правового регулювання. їх особливістю є те, що однією зі сторін тут завжди виступає державний орган або посадова особа. Тому в основі правового регулювання адміні­стративного права лежить метод владних приписів (імперативний метод) через накази, вказівки. Йому властиві ієрархія і субординація по службі, встановлення відповідальності за доручену ділянку та ін.

Фінансове право — це сукупність правових норм, які регулюють суспільні відносини, пов'язані з діяльністю держави по формуванню і виконанню державного бюджету, з грошовим обігом, банківськими 258

Розділ 15. Система права та система законодавства

пераціями, кредитами, позиками, податками. Суб'єктами цих відно­син крім органів держави, виступають всі юридичні та фізичні особи, фінансова діяльність значною мірою має виконавчо-розпорядчий ха-пактер, що і визначає методи її правового регулювання. Ними є владні приписи, контроль, ревізії. В умовах переходу до ринку все більше розкриваються межі самостійності суб'єктів фінансової діяльності.

Трудове право — це сукупність правових норм, які регулюють від­носини між роботодавцем і працівниками. Вони охоплюють питання організації праці, її оцінки і оплати, умови виникнення, зміни та при­пинення трудових відносин, а також пов'язані з ними відносини щодо соціального забезпечення, пенсійного обслуговування; робочий час та час відпочинку. Суб'єктами трудових відносин є робітники, державні, приватні, громадські та кооперативні організації, профспілки. Методи регулювання трудових відносин — імперативні та диспозитивні, а та­кож методи заохочення, стимулювання.

Сімейне право — це система правових норм, які регулюють осо­бисті та майнові відносини, пов'язані з перебуванням у шлюбі та спо­рідненістю фізичних осіб. Метод регулювання — диспозитивний.

Земельне право — це сукупність норм права, які регулюють сус­пільні відносини, пов'язані з володінням, користуванням та распоря-дженням землею. Це питання землекористування і землеустрою, збе­рігання і розподілу земельного фонду, визначення правового режиму різних видів землі відповідно до їх адміністративно-господарського призначення (державні, фермерські, орендні тощо). Застосовуються як імперативний, так і диспозитивний методи правового регулювання з використанням відповідного юридичного інструментарію — дозволів, спеціальних дозволів, заборон.

Екологічне право — це сукупність правових норм, які регулюють суспільні відносини у сфері освоєння, використання і охорони суспіль­ством, державою, господарськими суб'єктами і громадянами природ­ного середовища з метою зберігання природних багатств, запобігання екологічно шкідливому впливу господарської та іншої діяльності на середовище проживання людини. Норми цієї галузі права встановлю­ють механізм охорони природи, порядок проведення екологічної екс­пертизи і екологічного контролю за додержанням вимог природоохо­ронного законодавства і нормативів якості довкілля. Ця галузь спря­мована на реалізацію права громадян на безпечне довкілля.

Кримінальне право — це сукупність правових норм, які визначають коло суспільно небезпечних діянь (злочинів) і міри покарання, що за-

Частина четверта. Нормативна основа правового регулювання

стосовуються до злочинців. Норми цієї галузі встановлюють право­мочність компетентних органів держави щодо осіб, які вчинили злочин підстави та умови притягнення їх до відповідальності, види і системи санкцій, склад конкретних діянь, форми і ступінь вини тощо. Метод регулювання, який використовується в галузі кримінального права, — імперативний (метод заборони).

Цивільне процесуальне право — це сукупність норм права, які регу­люють порядок розгляду цивільних справ. Норми цієї галузі права встановлюють права і обов'язки сторін, між якими виник спір про пра­во, судових і прокурорських органів з приводу судового розгляду цивіль­них справ, визначають порядок подання позовів до суду, підсудність та інші питання, які виникають у зв'язку з розглядом цивільних справ.

Кримінально-процесуальне право — це сукупність правових норм, які регулюють діяльність органів слідства, прокуратури, суду в роз­слідуванні злочинів і розгляду кримінальних справ у суді. Особливістю цієї галузі права є те, що вона постає як необхідна умова реалізації норм кримінального права шляхом встановлення чіткої регламентації прав і обов'язків органів та осіб у процесі розслідування і судового розгляду. Провідним методом правового регулювання є імперативний (зобов'язальний).

Правовий інститут має таки властивості:

1) його зміст має текстовий вираз в вигляді групи виокремлених понять, термінів, конструкцій (наприклад, «спадкоємець» — в інсти­туті спадкування у цивільному праві; «автор», «винахідник» — основні поняття авторського права; «посадова особа» — в кримінальному праві; «покупець», «продавець» — у цивільному праві; «трудова дис­ципліна» — у трудовому праві і т. п.). Ці поняття створені законодавцем у межах саме даних інститутів і є наслідком їх розвитку;

2) норми інституту права набувають своєрідного офіційного спо­собу закріплення в законодавстві: а) в окремому нормативно-правовому акті (наприклад, в Законі України «Про авторське право і суміжні пра­ва») або б) лише в окремому розділі нормативно-правового акта (на­приклад, у главі «Купівля-продаж» у ЦК України); книзі (наприклад, «Право власності» у ЦК України).

Інститути права можуть бути класифіковані за різними критері­ями.

1. За предметом правового регулювання вони поділяються на ін­ститути конституційного, цивільного, кримінального, адміністратив­ного, процесуального та інших галузей права. 260

Розділ 15. Система права та система законодавства

Галузевий (внутрішньогалузевий) інститут складається із норм од­нієї галузі права (наприклад, інститут громадянства в конституційному поаві) а міжгалузевий — із норм двох і більше галузей права.

Міжгалузеві правові інститути — це сукупність норм права різних галузей права, спрямована на регулювання суспільних відносин певно­го виду Наприклад, інститут права власності складається із норм галузей конституційного, цивільного, кримінального та інших галузей права; інститут відшкодування шкоди — із норм галузей цивільного і трудово­го права; інститут виборів Президента України — із норм галузей кон­ституційного, фінансового, трудового, кримінального права.

2. За своїм складом інститути поділяються на прості (наприклад, інститут необхідної оборони в кримінальному праві) та складні (на­приклад, інститут власності).

3. За змістом суспільних відносин інститути права поділяються на матеріальні (наприклад, інститут підряду в цивільному праві) та про­цесуальні (наприклад, інститут притягнення до кримінальної відпові­дальності).

4. За функціями, які інститути виконують у правовому регулю­ванні, вони поділяються на регулятивні (інститут купівлі-продажу в цивільному праві) та охоронні (інститут адміністративної відпові­дальності в адміністративному праві).

§ 4. Поняття системи законодавства, її співвідношення з системою права

Категорія «система законодавства» є однією з найпоширеніших У сучасній юридичній науці та юридичній практиці. Важливе місце вона посідає і в теорії права. Особливістю цього поняття (категорії) є його використання для позначення певних сукупностей, не завжди однакових за формою і рівнем юридичної сили нормативно-правових актів, які приймаються різними органами держави, посадовими осо­бами, самоврядними організаціями. В одних випадках мають на увазі тільки сукупність законів; в інших — закони, укази Президента Укра­їни і урядові постанови (саме так витлумачив термін «законодавство» конституційний Суд України у своєму Рішенні від 9 липня 1998 р., Додавши до них «чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України...»), в третіх — Ц^е майже стало традиційним — усю чинну в межах країни (держави)

Частина четверта. Нормативна основа правового регулювання

сукупність нормативно-правових актів. В останньому випадку це по­няття іноді неточно використовується як синонім поняття «право», бо система законодавства— це передусім форма права, тобто засіб існування, виразу і організації його норм у цілісну, внутрішньо узго­джену систему. Саме завдяки законодавству стають можливими ви­окремлення правових норм із інших систем нормативного регулюван­ня, формування права як цілісного нормативного явища і культурної цінності суспільства.

Під системою законодавстваумовно, згідно з термінологією, що склалася в навчальній літературі, маємо на увазі усю систему чинних, взаємодіючих нормативно-правових актів. У більш повному обсязі це поняття може бути визначене як форма існування права, спосіб на­дання юридичного значення нормам права, засіб їх організації та по­єднання в конкретні статті, нормативні приписи, нормативно-правові акти, інститути та галузі законодавства.

Системі законодавства притаманна низка ознак, які характеризують її як статичну і функціональну:

1) вона є елементом правової системи, більш широкої за обся­гом;

2) система законодавства має вертикальну (ієрархічну) будову. Така будова означає розташування в ній нормативно-правових актів залежно від їх юридичної сили. Остання в свою чергу визначається місцем відповідного уповноваженого нормотворчого органу в механіз­мі держави;

3) горизонтальну структуру системи законодавства утворюють його галузі відповідно до предмета правового регулювання;

4) вона характеризується цілісністю, системністю, єдиною спря­мованістю. Кожний нормативно-правовий акт діє хоча і самостійно, але в єдиній системі відповідно до тих завдань і цілей, які закріплені в конституції, законах, інших вищих за юридичною силою актах. Крім того, кожний нормативно-правовий акт перебуває в ієрархічних, суб­підрядних зв'язках з іншими нормативними актами;

5) система законодавства має інтегративний характер. Ця її влас­тивість виражається в тому, що вона водночас є і юридичним джерелом права, і формою його існування. Від того, наскільки оптимально сис­тема законодавства інтегрує в собі нормативно-правовий матеріал, залежить ефективність правового регулювання.

Важливим питанням є встановлення правильного співвідношення між системою права і системою законодавства. Вирішення його на 262

Розділ 15. Система права та система законодавства

належному рівні має на меті забезпечити доступність законодавства, скорочення непотрібної кількості актів, їх узгодженість між собою та ін При цьому важливо мати на увазі ще одну обставину. Історично склалося так, що термін «право» використовується не тільки в юри­дичному розумінні. Його застосовують при визначенні як правових, так і таких можливостей, які випливають із корпоративних норм, зо­крема, із статутів політичних партій при визначенні прав і обов'язків їх членів. Що стосується терміна «законодавство», то він склався в до­бу Нової історії, коли буржуазні демократичні держави (перший вид держави громадянського типу) почали масово закріплювати в письмо­вій формі нормативи, що склалися в результаті багаторазового повто­рення певного виду відносин. Унаслідок цього термін «законодавство» набув винятково юридичного значення. Ним стала позначатися сукуп­ність нормативно-правових актів, що мають юридичну силу в резуль­таті їх видання і захисту державою.

Однією із форм взаємодії права і законодавства є їх взаємовплив у процесі формування та розвитку. Законодавство може істотно впли­вати на розвиток формування права. В одних випадках цей вплив зводиться до оформлення права. Відбувається це тоді, коли суспільні відносини набули очевидної юридичної значущості (це визначається передусім їх повторюваністю), в інших випадках законодавство може викликати до життя право, окремі його підрозділи. Наприклад, закони про підприємництво, про власність в Україні сприяли формуванню галузей підприємницького права, істотно вплинули на розвиток ци­вільного права. Важливим напрямком впливу законодавства на розви­ток права є формування правових режимів кожної галузі права. Тут без участі держави право, по суті, не змогло б набути тих якостей, що перетворили б його на одну із загальнолюдських цінностей. Зворотній бік їх взаємодії — це вплив права на формування і розвиток законо­давства, завдяки чому воно набуває певних якостей з погляду як його змісту, так і форми.

Отже, система законодавства і система права є поняттями одного ряду, зле вони не тотожні. їх слід розглядати як відносно самостійні категорії, ознаки яких містять у собі показники відмінностей між ними:

1) якщо система права має об'єктивний характер, то система за­конодавства залежить від суб'єктивного чинника — діяльності зако­нодавця, інших суб'єктів правотворчих повноважень;

2) право як явище завжди виступає системою норм, а зако­нодавство — системою нормативно-правових актів;

Частина четверта. Нормативна основа правового регулювання

3) ці системи різняться за своїми первинними елементами. Якщо для системи права первинним елементом є її норма, то для системи законодавства ним є нормативно-правовий припис. Юридичні норми — це той будівельний матеріал, з якого складаються конкретні галузі права. В законодавстві ці норми втілюються в окремих статтях норма­тивного акта або приписах усередині статей;

4) система законодавства і система права не збігаються за обсягом. Система законодавства є ширшою за систему права, оскільки дуже часто включає те, що не може бути віднесеним до норм права, — різні програм­ні положення, вказівки на мету і мотиви видання тих чи інших актів;

5) ці системи різняться за значенням і роллю, які мають для них предмет і метод правового регулювання. Якщо, наприклад, для галузі права характерні однорідність суспільних відносин, що нею регулю­ються, а також застосування одного головного методу правового регу­лювання, то для галузі законодавства це необов'язково. Предмет галу­зі законодавства становлять, як правило, різнорідні суспільні відноси­ни, а саме: відносини в державному управлінні, відносини в народно­му господарстві, види господарської діяльності тощо. Різними в цьому разі є і методи, що застосовуються для регулювання суспільних від­носин галузями законодавства;

6) система права і система законодавства різняться за своєю вну­трішньою (вертикальною) будовою. Так, відносно системи права по­няття «вертикальна структура» має умовний характер, для неї харак­терна логічна побудова за обсягом — норма права, інститут права, підгалузь права, галузь права. Вертикальна ж структура системи за­конодавства має ієрархічний характер, оскільки її побудовано відпо­відно до юридичної сили нормативно-правових актів, яка передусім визначається місцем правотворчого органу в державному механізмі.

шшшшв^шшж § 5. Структура системи законодавства

Законодавству притаманна своя структура — спосіб зв 'язку між її елементами. Система законодавства має декілька структурних «зрі­зів» (аспектів), виокремлення кожного з яких містить у своїй основі той чи інший критерій. Залежно від цих критеріїв вирізняють функціо­нальну, горизонтальну, ієрархічну (вертикальну) структури.

Залежно від функціонального призначення нормативно-правових актів можна виокремити: 264

Розділ 15. Система права та система законодавства

1) головні нормативно-правові акти, які виконують основну функ­цію інтегратора (носія) певної сукупності нормативно-правових при­писів. Це базові нормативно-правові акти, представлені своєю первин­ною редакцією, як, наприклад; основи законодавства, кодекси;

2) допоміжні нормативно-правові акти, тобто такі, які вносять часткові зміни в чинні (головні) нормативно-правові акти. За своєю формою це найрізноманітніші акти — від одиничних, які вносять змі­ни в одну статтю або припис, до таких, що являють собою викладення певного акта в новій редакції;

3) нормативно-правові акти, які виконують оперативну функцію припинення юридичної сили окремих нормативних положень або їх первинних структурних частин — статей, приписів, підпунктів, абзаців тощо. Особливістю цього виду актів є те, що вони містять тільки єди­ний припис про визнання нечинними тих чи інших нормативних актів, їх структурних частин.

За обсягом нормативного матеріалу вирізняють такі елементи го­ризонтальної структури законодавства:

1) нормативно-правовий припис, тобто письмове викладення пра­вила поведінки, принципу, дефініції та інших елементів системи права. За своєю формою це граматично, логічно та юридично завершена частина нормативно-правового акта, виражена в його структурних текстових підрозділах — статтях, пунктах, підпунктах, параграфах, абзацах тощо. Нормативно-правові приписи є головними елементами змісту нормативно-правового акта як форми права. Структура нормативно-правових приписів закономірно зумовлюється в кожному окремому випадку структурністю норми права;

2) нормативно-правовий акт — це письмовий акт-документ дер­жавного органу, який містить сукупність нормативно-правових при­писів, спрямованих на регулювання окремої групи суспільних відно­син. В одних випадках нормативно-правові акти містять норми тільки певної галузевої належності (так звані цільні акти), в інших — норми права різних галузей права (комплексні);

3) інститут законодавства, який являє собою сукупність вза­ємопов'язаних та взаємодоповнюючих нормативно-правових приписів, спрямованих на регулювання відповідної уособленої сукупності сус­пільних відносин. Він може бути галузевим або міжгалузевим;

4) галузь законодавства, яка є взаємопов'язаною системою за­конодавчих актів.

Частина четверта. Нормативна основа правового регулювання

Головне призначення і цінність галузей законодавства в тому, що всі вони виступають як офіційна форма, тобто засобом організації, існуван­ня і зовнішнього виразу структури змісту права на рівні його галузей. У цьому полягають не тільки відносна самостійність і різниця між га­лузями права та галузями законодавства, а й їх внутрішня єдність. Тому в реальній дійсності в суспільстві і державі функціонують не окремі розрізнені системи, а єдина нормативно-правова регулятивна система.

Галузі законодавства і галузі права співвідносяться таким чином:

- галузь законодавства за обсягом може повністю збігатися з га­луззю права, що має місце в кримінальному праві;

- на базі однієї галузі права можуть існувати декілька галузей за­конодавства, як то є в конституційному або цивільному праві;

- більшість приписів галузі законодавства є формою однієї із га­лузей права, становлячи, проте, лише певну частину цієї галузі (на­приклад, у законодавстві про охорону здоров'я і народну освіту одні приписи (їх більше) належать до адміністративного права, другі — до трудового, цивільного та інших галузей права);

- галузь законодавства може поєднувати в собі норми декількох галузей права.

Залежно від юридичної сили нормативно-правових актів, яка ви­значається місцем правотворчого (правоустановчого) органу в держав­ному апараті, вирізняють ієрархічну вертикальну структуру вітчизня­ного законодавства, до якої входять такі складові:

1) Конституція України. Головне місце в ієрархічній системі за­конодавства посідають Конституція України і закони, що встановлюють відправні засади правового регулювання (конституційні закони). Вона має найвищу юридичну силу і становить першооснову усього зако­нодавства;

2) закони та кодекси — кодифіковані закони усередині законодав­ства, їх головне призначення — забезпечення на основі науково об­ґрунтованих принципів комплексного, всебічного та цілісного вирі­шення тих чи інших завдань економічного і соціального розвитку суспільства. Кодифіковані закони здебільшого функціонують як стриж­неві акти, що надає формальної визначеності нормам певної галузі права і є активним центром регулювання суспільних відносин;

3) нормативні укази і розпорядоісення Президента України — під-законні акти, що видаються відповідно до Конституції України;

4) підзаконні нормативно-правові акти центральних органів виконавчої влади — постанови і розпорядження Кабінету Міністрів

Розділ 15. Система права та система законодавства

України, накази і інструкції міністерств, державних комітетів Укра­їни;

5) акти місцевих органів виконавчої влади — місцевих державних

адміністрацій;

6) акти органів місцевого самоврядування щодо здійснення функ­
цій які їм делеговані державними органами.

Наведена структура вітчизняного законодавства не є вичерпаною. Усередині цієї ієрархічної структури залежно від юридичної сили нормативно-правові акти можна поділити на два види: закони і підза-конпі нормативно-правові акти.

Функціональна, ієрархічна та горизонтальна структури зако­нодавства забезпечують внутрішню узгодженість, юридичну єдність і цілісність законодавства.

мшммаш § 6. Чинники формування та розвитку системи законодавства

Чинники формування та розвитку системи законодавства— це

обставини, чинники, які визначають її зв 'язок з іншими соціальними явищами, її зміст, форму та ефективність правового регулювання. Вплив кожного з цих чинників на формування і розвиток законодавства нерівнозначний. Одні з них мають домінуюче значення на час появи (зародження) закону, інші більше пов'язані з процесом його реалізації (чинники зворотного зв'язку). Істотним є і те, що вплив кожного чинни­ка залежить і від природи самого законодавчого акта, галузі та інститу­ту законодавства, від того місця, яке вони посідають. Так, на конститу­ційне і адміністративне законодавство сильніше впливають політичні чинники, на цивільне — економічні, на трудове — соціальні.

Для того щоб з'ясувати міру впливу різних чинників на формування і розвиток законодавства, доцільно їх класифікувати. Окрему групу становлять чинники, які визначають процес формування та розвитку системи законодавства в цілому на значному проміжку розвитку сус­пільства і держави. Це такі чинники:

1) співвідношення політичних сил на час виникнення форми дер­жави (її конституювання). Зокрема, заснування інституту президента зумовлює виникнення такого елемента системи законодавства, як пре­зидентські укази; затвердження федеративного устрою об'єктивно

Частина четверта. Нормативна основа правового регулювання

веде до виникнення загально-федеративного законодавства і законо­давства суб'єктів федерації (республік, штатів, провінцій та ін.);

2) стан розвитку економічних, політичних, соціальних та інших відносин, який може викликати до життя як окремі законодавчі акти, так і цілі галузі законодавства, постійно штовхає законодавця до змін, доповнень або скасування чинних нормативно-правових актів;

3) становище держави на міжнародній арені (зовнішній чинник). Політика замкнутості держави веде до самобутності, відриву законо­давства від інших національних систем права. Політика ж відкритості, орієнтованість держави на інтеграцію у світові економічні, політичні та інші процеси є передумовою необхідності додержуватися міжнародно-правових стандартів правового регулювання, особливо у сфері прав і свобод людини.

Нині міжнародне право та іноземне законодавство справляють зна­чний вплив на формування розвитку права та законодавства в Україні, а конституційне визнання пріоритету норм міжнародного права по­силює цю детермінацію. Однак, орієнтуючись на них, не слід бездум­но копіювати зарубіжні концепції, прямо запозичувати нормативні тексти, беззаперечно приймати «правові послуги» зарубіжних експер­тів, оскільки це призводить до появи штучних правових конструкцій, які не мають реальних коренів в українській дійсності і, як наслідок, не спрацьовують на практиці.

Залежно від характеру впливу на процес формування та розвиток системи законодавства чинники можна поділити на три групи.

Перша група — це чинники, які визначають предмет законодавчого регулювання. їх особливістю є те, що вони здебільшого знаходяться поза межами системи законодавства, що, однак, не зменшує їх значення. Саме вони містять первинні імпульси, які йдуть від суспільства і держа­ви. Так, проведення реформ в економічній сфері в Україні зумовило прийняття великого блоку законів, спрямованих на встановлення ново­го правового режиму власності, статусу господарюючих суб'єктів (підприємств, бірж, банків тощо), фінансових і податкових відносин.

Друга група чинників виражає позиції учасників законодавчої ді­яльності. Вони відбивають її суб'єктивну сторону, оскільки є діяль­ністю суб'єктів законодавчої ініціативи, лобізму, дією політичних партій, фракцій, участю консультантів, експертів тощо. Головне, що визначає позицію цих суб'єктів, є їх інтерес, якому вони намагаються або надати законодавчої форми, або ж, навпаки, перешкодити законо­творчості.

Розділ 15. Система права та система законодавства

Третю групу становлять чинники суто юридичного характеру. В них виявляються притаманні системі законодавства принципи по­будови і функціонування, внутрішньосистемні зв'язки і залежності (наприклад, залежність законів від конституції, а підзаконних нормативно-правових актів — від законів тощо). Визначальним тут є взаємозв'язок системи права і системи законодавства. Чим повніше сприйматиметься законодавством зміст права, тим ефективнішим буде правове регулювання. Велику роль тут відіграють чинники, які визначають характер процесуальних дій. Одні з них проявляються на стадії зародження, підготовки і ухвалення законів (вибір засобів правового регулювання, правового забезпечення, тиск суспільної думки, дії різних політичних сил тощо), інші — на стадії реалізації закону (розуміння законів і підзаконних актів населенням, їх під­тримка або відчуження, опір опозиції, виконання або невиконання посадовими особами, органами держави, громадянами). Останні чинники виконують функції зворотного впливу на діяльність законо­давця, спонукають його до вдосконалення, зміни, систематизації чинного законодавства.

Важливу роль тут відіграє розвиток юридичної науки, яка повинна охоплювати своїм дослідницьким полем природу кожного із чинників, що впливає на формування та розвиток права і законодавства, сприяти опрацюванню механізмів їх впливу на законодавчий процес.

Якщо взяти за основу (критерій) таку властивість законодавства, як його стабільність, то чинником, що сприятливо діє на нього, можна назвати загальну обстановку в країні, яка є не чим іншим, як рівноді­ючою багатьох, більш конкретних чинників, таких як: стійкість і ви­сокий авторитет влади; поступовий розвиток економіки і соціальної сфери; збалансованість системи законодавства і відсутність супереч­ностей між її галузями та інститутами; послідовна і цілеспрямована Дія закону як способу вирішення політичних, економічних, соціальних та інших завдань; високий престиж права; реальне визнання верхо­венства права і закону; неухильне додержання правових приписів і норм тощо.

Законодавець своїми діями має сприяти збільшенню «позитивного» заряду чинників, оскільки його зменшення значно погіршує потенціал законодавства і обмежує рамки його дії, спричиняє появу суперечли­вого, невпорядкованого нормативно-правового матеріалу, що призво­дить до неефективності правового регулювання.

Частина четверта. Нормативна основа правового регулювання

__- § 7. Співвідношення норм міжнародного і національного права

Вивчаючи систему внутрішньодержавного права, ми неодмінно стикаємося з проблемою його співвідношення з міжнародним правом, тобто з нормами та принципами, що регулюють відносини між держа­вами і міжнародними організаціями, а також у деяких випадках від­носини цих суб'єктів з іншими особами.

Існують три основні концепції співвідношення міжнародного і вну­трішньодержавного права: два різновиди моністичної — примату міжнародного права і примату внутрішньодержавного права — і ду­алістична.

Сутність моністичної концепції полягає у визнанні існування єди­ної системи права, скл