РОЗДІЛ 2 шшшшшшшвшшшшшшашшшшшшшшшшшшшшшштшш

Методологія правової науки

___*. § 1. Методологія і методи в пізнанні держави і права

Ступінь достовірності пізнавальної діяльності визначається як від­повідність її результатів «реальному стану речей», котра безпосередньо залежить від обрання і використання правильного шляху та найбільш адекватних засобів наукового дослідження. Тому питання методоло­гічного забезпечення є першочерговими для теоретичного досліджен­ня в будь-якій предметній сфері, зокрема у царині права, а методологія дослідження правової реальності становить вступну частину право­знавства. Лише за умови озброєності сучасною методологією та від­повідними методами наукового пізнання вітчизняна правова наука зможе виконати поставлені перед нею завдання щодо розбудови засад правової, демократичної держави та формування національної право­вої системи.

У наукознавстві методологіярозуміється як теоретична основа та способи організації пізнавального процесу, що характеризують пізнання з погляду його загальних форм, можливостей пізнавальних засобів та механізмів, які зумовлюють логічну послідовність наукового дослідження. Методологія відображає певний кут зору на предметне поле дослідження, який висвітлює увесь процес досягнення наукового результату, передбачає використання відповідних засобів, прийомів та способів пізнання.

Частина перша. Наукознавчий та історичний аспекти теорії держави і права

Структура методології будь-якої науки передбачає загальний (фі­лософський) підхід — наявність концептуальних ідей і вихідних понять, котрі визначають сенс і увесь зміст дослідження, та конкрет­ні методи — більш формалізовані дослідницькі способи, прийоми та засоби.

Загальний (філософський) підхід включає концептуальні ідеї і ви­хідні поняття, які виконують роль засадничих думок про предмет на­укового дослідження, містять в згорнутому вигляді увесь його можли­вий зміст, визначають можливе поле і горизонт дослідження, виступа­ють імпульсом і супроводжують увесь процес пізнання.

Метод— це спосіб пізнання, формулювання наукових гіпотез, пере­вірки доказовості висновків за допомогою різних конкретних засобів та прийомів.

На відміну від предмета дослідження, який дає відповідь на запи­тання, що досліджує та чи інша наука, метод характеризує, як саме, за допомогою яких способів, засобів та прийомів це відбувається. Мето­ди пізнання послуговують розкриттю та розгортанню змісту предмета дослідження, систематизації набутих знань.

У правознавстві методи пізнання — інструмент, який дозволяє проникнути в специфіку правової реальності, адекватно її пізнати та відобразити за посередництвом певної наукової картини юридичного світу — системи правових категорій та понять.

Метод виник на основі чуттєвої діяльності людини. Поняття мето­ду ввели в обіг стародавні греки, розуміючи його як шлях дослідження, теорію, вчення, спосіб досягнення якої-небудь мети, вирішення кон­кретного завдання, сукупність прийомів чи операцій практичного або теоретичного освоєння дійсності. Загальновідомим є вислів англій­ського філософа XVII ст. Ф. Бекона, який порівнював метод з ліхтарем, що висвітлює шлях ученому: навіть кульгавий, який йде з ліхтарем по дорозі, випередить того, хто біжить в темряві по бездоріжжю. Засо­бами, які допомагають «розуму йти по дорозі», є правильно обрані і належно застосовані до певної пізнавальної ситуації методи науково­го пізнання.

Методологія правової наукивиступає як зумовлена особливостями правової реальності цілісна та узгоджена система способів пізнання, що включає такі складові: 1) загальний (філософський) підхід; 2) загаль-нонаукові методи; 3) спеціальні методи; 4) власні правові методи.

Загальний (філософський) підхід виступає світоглядною основою правознавства, а сукупність методів (загальнонаукових, спеціальних та

Розділ 2. Методологія правової науки

власних) становить «набір» робочих інструментів формування державно-правових знань. Завдання ефективного застосування методології полягає в прагненні до найбільш точного і адекватного відображення наукового предмета пізнання шляхом забезпечення повноти та всебічності дослі­дження, знаходження оптимального співвідношення як між рівнями методології — філософськими підходами і формалізованими методами, так і між різними конкретними методами дослідження.

Методологія теорії держави і права як фундаментальної правової науки передбачає передусім пошук виваженого співвідношення за­гальних (філософських) підходів та загальнонаукових методів пізнан­ня зі спеціальними та власними правовими методами. Зокрема, сьо­годні у вітчизняній юриспруденції відчувається чітка тенденція до соціологізації правових знань. Проте попри всю важливість загальних методологічних положень пріоритетну роль у правознавстві поклика­ні відігравати саме її власні методи та понятійний апарат, який має методологічне значення. Адже перебільшення значущості неправо-вих — філософського, соціологічного чи кібернетичного — методів може привести до результатів, які за своїм змістом будуть мало при­датними для нормотворчості та юридичної практики.

Метод наукового дослідження слід відрізняти від методики, яка може застосовуватися у будь-якій (необов'язково науковій) діяльності. Методика розуміється як сукупність практичних способів ефективно­го здійснення будь-якої діяльності, зокрема, технічних засобів збиран­ня, зберігання, систематизації та узагальнення інформації в процесі наукового дослідження — складання плану дослідження, вивчення літератури, архівних матеріалів, юридичної практики, їх конспекту­вання і фіксація та ін. Наприклад, методика проведення слідчих дій входить до складу предмета дослідження криміналістики як приклад­ної юридичної дисципліни.

і § 2. Загальні (філософські) підходи

до дослідження держави і права

Методи дослідження, які застосовуються у загальній теорії держа­ви і права, залежать передусім від філософських підходів, з яких ве­деться пошук, що зумовлює вибір найдоцільніших в контексті обра­ного загального підходу конкретних способів, засобів та прийомів досягнення адекватного наукового результату.

Частина перша. Наукознавчий та історичний аспекти теорії держави і права

У зв'язку з цим не можна погодитися з беззаперечним відкиданням положень матеріалістичного підходу і вироблених юридичною наукою на його основі положень. За відмови від вульгаризованого бачення одно­бічної зумовленості держави і права як частини надбудови суспільства виключно його економічним базисом це стосується перш за все висновку про тісний зв'язок держави і права з економічними, соціальними, по­літичними, культурними та іншими суспільними чинниками.

Зберігає за нинішніх умов свою цінність діалектична методологія дослідження державно-правових явищ. її основою виступають прин­ципи і закони діалектичної логіки — закон переходу кількісних змін в якісні, закон єдності і боротьби протилежностей, закон заперечення заперечення. Діалектичний підхід передбачає необхідність всебічного вивчення держави і права як явищ, що знаходяться в динаміці та по­стійному оновленні, пов'язаних з іншими соціальними чинниками — економікою, політикою, духовною сферами. Для цього загальна теорія держави і права має пов'язувати свої висновки з використанням до­сягнень усіх суспільних і юридичних наук. Дослідження державно-правової дійсності значною мірою спрямовується такими загальними категоріями діалектики, як сутність і явище, форма і зміст, можливість і дійсність. На цій основі сама юридична наука повинна весь час по­глиблювати знання про державу і право, переходити від емпіричного до теоретичного рівня, що є проявом діалектичної ідеї безперервного руху в природі, суспільстві та мисленні.

Іншим підходом до пізнання дійсності є метафізика, яка ґрунту­ється на граничних, позаексперементальних принципах і началах буття, знання, культури. З цього погляду предмети і явища розгляда­ються у статиці, як відсторонені від впливу інших чинників, що дає можливість «заглянути усередину» правових явищ, процесів, дослі­джувати їх ознаки і властивості, їх юридичну природу та специфіку. Саме такий спосіб пізнання права і правових інститутів застосовував німецький юрист Г. Кельзен, який вважається одним із найбільш ви­датних учених у галузі юриспруденції XX ст., котрий обґрунтував нормативістське вчення про право.

У сучасних умовах глобалізації та культурного різноманіття ви­никають методологічні підходи до дослідження держави і права, які дозволяють по-новому розкрити різні грані цих складних феноменів і орієнтуються на створення інтегральних концепцій права. Вони під­німають такі питання, які залишаються поза увагою юриспруденції, сформованої на основі традиційних підходів. Найбільш значущими

Розділ 2. Методологія правової науки

серед них є феноменологічний, герменевтичний, синергетичний, ан­тропологічний та комунікативний.

Феноменологічний метод передбачає відмову від будь-яких ідеалі­зацій та сприйняття єдиної передумови — можливості описання спон­танного змістовного життя свідомості або інтерпретації фундаменталь­них структур людського існування. Самоочевидні структури, що пере­дують нормам права, правовим інститутам та правовому мисленню, розуміються як загальне, що є у всіх правових явищах, їх генетичний принцип, який породжує всі можливі одиничні прояви права. Відпо­відно норми права розглядаються як такі, що не створюються і не ви­находяться законодавцем, а відкриваються подібно законам математи­ки. Подальший розвиток феноменологічного методу пов'язаний з по­няттям життєвого світу — сукупності первісних думок, очевидностей, вірувань, які не потребують доказів та надають нормативним структу­рам суспільства і держави імперативності. Для цього вважається необ­хідним виявити значущості, які людина надає типовим життєвим си­туаціям за посередництвом діалогу, співучасного спостереження, вживання у роль та інших подібних методів.

Герменевтичний підхід до права продовжує лінію феноменології. Герменевтика — це наука про інтерпретацію (тлумачення) тексту. В ме­жах герменевтики розуміння права розглядається як основа правової реальності, а тому буття права включає в себе інтерпретацію. Для того щоб зрозуміти норму, слід розуміти кожну конкретну ситуацію, на яку ця норма поширюється, і навпаки, для розуміння ситуації слід розумі­ти норму як ціле. Тлумаченню і закону, і ситуації передує передрозу-міння, яке складається на основі досвіду знання попередніх нормативно-правових актів і юридичних ситуацій. Інтерпретація розглядається лише як процес упізнавання сенсу в об'єктивованих формах тексту, який їх одушевляє. При цьому слід додержуватися певних вимог (ка­нонів): 1) відповідності герменевтичної реконструкції точці зору авто­ра; 2) залежності цілого від частин, а частин — від цілого (так зване герменевтичне коло, яке розв'язується «передзнанням» про ціле до його розчленування на частини); 3) співвіднесення об'єкта, що інтер­претується, з духовним горизонтом інтерпретатора; 4) смислової від­повідності позиції інтерпретатора з імпульсами, які виходять від об'єкта, що інтерпретується.

Активно застосовується й синергетичний підхід до дослідження держави і права. Синергетика є комплексною наукою про системи, що саморозвиваються, мають нерівноважний, слабко детермінований

Частина перша. Наукознавчий та історичний аспекти теорії держави і права

характер, поведінку яких важко передбачити. Такі характеристики мають всі складні соціальні системи, в тому числі право. Методологіч­ні ідеї синергетики дозволять краще зрозуміти різні процеси самовря­дування і управління в державно-правовій сфері, особливо за умов розвитку демократичних засад. Нові дані про конструктивну роль ви­падку в суспільному розвитку більш глибоко пояснюють суб'єктивний чинник у державно-правовому житті суспільства, дозволяють поряд з причинно-наслідковими зв'язками враховувати і випадкові, вірогідні зв'язки.

Одним з методологічних підходів, актуальних для сучасної юри­спруденції, є антропологічний. Його застосування до права полягає у «людському вимірі» правових явищ. Цей підхід актуалізується в умо­вах активного співіснування різних правових культур та систем, зу­мовлений необхідністю відповіді на запитання: чи існує загальне у всіх людей в різних культурах? На основі етнографічних досліджень на стику антропології та юриспруденції в другій половині XIX ст. скла­дається юридична антропологія як певний напрямок історико-правових досліджень. Спираючись на висновки про природу людини антропо­логія намагається обгрунтувати право і правопорядок. Так, початковим антропологічним фактом для обгрунтування права може бути думка Аристотеля про те, що людина — істота політична. Це означає, що людина живе разом з іншими людьми, але не зливається з ними, що зумовлює можливість подвійного вияву її ставлення до інших людей: як істоти кооперативної, що допомагає іншим і доповнює їх, та істоти конфліктної, що несе загрозу іншим людям. Саме необхідністю об­меження конфліктності людини і розвитку її кооперації й зумовлюєть­ся існування такого соціального інституту, як право.

У контексті розроблення інтегрального праворозуміння перспек­тивним є комунікативний підхід до права. Згідно з ним право розгля­дається як форма взаємодії (комунікації) суб'єктів, котру неможливо локалізувати в одній точці, що позначається термінами «норма», «пра­вовідносини», «закон» і т. д. Право розглядається як частина життєво­го світу людини, комунікація, яка існує лише в системі: 1) текстуальних форм об'єктивації (наприклад, закону); 2) суб'єктів с власним психіч­ним світом, що сприймають і інтерпретують право; 3) легітимації права відповідно до ціннісних стандартів (у тому числі ідеалів); 4) вза­ємодіючих суб'єктів — носіїв відповідних прав і обов'язків.

Сутність усіх цих підходів полягає в тому, що вони орієнтовані на вивчення динаміки суспільства та його інститутів, в тому числі держа-

Розділ 2. Методологія правової науки

ви і права. Водночас для них характерним є уявлення про наявність універсального начала, яке є породжуючим принципом і критерієм оцінки існуючого. А це дає можливість зберегти цілісність різноманіт­ного в культурному відношенні суспільства і не допустити його роз­паду та анархії. Історія науки, в тому числі юридичної, свідчить про те, що найсприятливіші умови для її розвитку створює не моністичний підхід з однієї філософської позиції, а їх плюралізм, який спирається на визнання не тільки можливості, а й доцільності декількох (багатьох) шляхів до пізнання істини, що, проте, не повинно призводити до еклек­тики чи методологічного хаосу. Зіставлення та інтеграція знань, на­бутих на основі різних підходів — матеріалістичного і ідеалістичного, діалектичного і метафізичного, нових методологічних підходів, здатні забезпечити реальну, а не декларативну всебічність та зумовлену цим повноту наукового дослідження, а тому лише збагачує науку і підвищує цінність її висновків.

—»«__ § 3. Загальнонаукові методи пізнання держави і права

Загальний філософський підхід конкретизується передусім через загальнонаукові методи пізнання, до яких належать логічні, історичний та системний методи.

Логічний метод включає аналіз і синтез, індукцію і дедукцію, визначення понять та їх класифікацію, сходження від конкретного до абстрактного та від абстрактного до конкретного і под. Аналіз — це уявне розчленування явища, яке вивчається, на складові частини і дослідження кожної з них окремо. Натомість шляхом синтезу ство­рюється єдина цілісна картина. За допомогою індукції забезпечуєть­ся перехід від вивчення одиничних чинників до загальних положень і висновків, а дедукція робить можливим перехід від найбільш за­гальних висновків до відносно конкретних. Так, процес дослідження від конкретного до абстрактного, коли вивчаються різні види юри­дичної відповідальності (кримінальна, адміністративна, дисциплі­нарна, цивільно-правова), дає змогу сформулювати загальне поняття юридичної відповідальності. Сформулювавши, наприклад, поняття форми держави сходженням від абстрактного до конкретного, можна перейти до аналізу її конкретних видів — форми правління, форми державного устрою, державного режиму.

Частина перша. Наукознавчий та історичний аспекти теорії держави і права

На основі логічного методу формуються правові поняття, відбу­ваються їх класифікація, поділ досліджуваних явищ на окремі види та підвиди. Цінність цього методу полягає в тому, що він дає можли­вість формулювати в коротких дефініціях всю різнобічність і багат­ство державно-правових явищ, позбавитися зайвого опису деталей і створює можливості для належного орієнтування в межах правової науки, законодавства, механізму правозастосовної діяльності.

Використовуючи історичний (хронологічний) метод, теорія держа­ви і права досліджує державу і право, правові інститути і процеси в тій послідовності, в якій вони виникали, розвивалися та змінювалися од­ні іншими. Це дозволяє конкретно уявити всі особливості різних пра­вових і державних явищ. Проте надмірна кількість описового матері­алу і історичних подробиць може ускладнити теоретичне вивчення держави і права. Відтак, матеріал, нагромаджений за допомогою хро­нологічного методу, підлягає логічному опрацюванню та впорядкуван­ню. Історичний метод наочно засвідчує, що в суспільстві розвиток йде від простого до складного. Стосовно науки про державу і право це означає, що в усій сукупності державно-правових явищ і процесів необхідно в першу чергу виділити ті, які виникли раніше і є основою сучасних як більш складних.

Системний метод у правовій науці передбачає погляд на державу і право як на системи, що складаються з окремих елементів, кожен з яких виконує певну функцію, між якими існує взаємозв'язок (струк­тура), що зумовлює місце кожного елемента в цій системі. Кожна со­ціальна система є відкритою до зовнішнього впливу та складовою частиною системи більш високого порядку.

Завдання наукового дослідження з позицій системного методу по­лягає в тому, аби, наприклад, установити структуру певної правової системи, визначити функції кожного з її елементів, взаємозв'язки кож­ного елемента з іншими елементами тієї ж системи і більш загальною системою. Зокрема, законодавство розглядається як таке, що склада­ється з галузей, котрі є елементами системи законодавства. Галузь законодавства як структурний елемент системи у свою чергу поділя­ється на більш дрібні структурні елементи — підгалузі та інститути законодавства. Кожний державний орган вивчається як сполучений з усіма іншими державними органами системними зв'язками, від міс­ця того чи іншого органу в системі державного апарату залежать його функції і компетенція.

Розділ 2. Методологія правової науки

. § 4. Спеціальні та власні методи

правознавства

Спеціальними методами,які використовуються в правознавстві, є методи, розроблені в межах інших конкретних наук, — статистич­ний, конкретно-соціологічний, психологічний, кібернетичний, моделю­вання, соціального експерименту.

За сучасних умов широкі можливості для визначення тенденцій розвитку правових явищ та процесів відкриваються перед застосуван­ням статистики — судової, кримінологічної тощо. Конкретно-соціологічний метод пов'язаний передусім з дослідженням юридичної практики. Матеріали соціологічного дослідження можуть бути одер­жані внаслідок спостереження, опитування, анкетування, ознайомлен­ня з судовою та іншою державно-правовою практикою, документами. Аналіз одержаних результатів та їх узагальнення можуть застосовува­тись і на початковому етапі дослідження як його практична база, і для перевірки дієвості певних державно-правових інститутів, підготовки висновків щодо ефективності їх реалізації і необхідності удосконален­ня, а також виявлення ставлення громадської думки до їх функціону­вання. Кібернетичний метод передбачає використання у правових дослідженнях законів соціального управління, а тому застосовується в «управлінських» галузях права — адміністративному та деяких ін­ших. Створення ідеальних моделей та перевірка їх дієвості є невід'ємною складовою теоретичного дослідження в галузі держави і права. Не можуть бути ефективними будь-які рішення в правовій сфері без ура­хування психологічних чинників, висвітлювати які покликані засоби, прийоми та способи, запозичені з психології. Нарешті, найбільш на­глядним методом, який здатен підтвердити достовірність висновків правової науки, є проведення соціального експерименту.

Власні методиправознавства, до яких відносять формально-юридичний (юридико-технічний, догматичний) та порівняльний методи, застосовуються на стадії дослідження законодавства та юри­дичної практики.

Формально-юридичний метод використовується для пізнання вну­трішньої форми правових явищ і процесів, дозволяє на основі узагаль­нення та виявлення ознак формулювати поняття, дефініції, визначення. Він застосовується для з'ясування волі законодавця, вираженої в тексті закону. Особливість цього специфічного для юриспруденції методу

Частина перша. Наукознавчий та історичний аспекти теорії держави і права

полягає в зосередженні уваги на логічному опрацюванні правових норм. За допомогою різних логічних операцій окремі правові положен­ня трансформуються в загальні поняття, з яких у свою чергу виводять­ся певні логічні наслідки, здійснюється їх тлумачення. Логічне обро­блення може проводитися щодо матеріалів, які характеризують окремі правові явища, — нормотворчості, норм права, їх реалізації тощо.

Застосування порівняльного методу включає різні напрямки до­слідження державно-правових явищ. Аналіз певного явища на різних історичних етапах сприяє встановленню тенденцій і закономірностей його розвитку. На цій основі можна простежити наявність чи відсут­ність наступності в розвитку такого явища, як держава і право, і дійти висновку про доцільність або недоцільність використання відповід­ного історичного досвіду. Так, розвиток прав і свобод людини і грома­дянина в Україні та інших демократичних країнах дає змогу зробити висновок про наявність постійних тенденцій до їх розширення і по­силення їх захисту. Вибір для України змішаної форми державного управління співзвучний історичним традиціям гетьманської влади у сполученні із забезпеченням участі населення у вирішенні громад­ських справ на тих етапах розвитку України.

Порівняння можуть здійснюватися і з формами держави і права іноземних країн чи їх окремих інститутів. Це дає можливість виявити спільні риси і відмінності державно-правових явищ, їх позитивні і не­гативні риси. Таким чином узагальнюється досвід, частина якого може враховуватися в процесі розвитку національної державної і правової систем. В Україні таке врахування особливо необхідне в процесі право­вого врегулювання ринкових та інших пов'язаних з ними суспільних відносин.

Отже, кожен метод має свою сферу застосування та відображає лише певний аспект наукового дослідження. Відтак, методи можуть бути ефективним інструментарієм лише у своїй сукупності, натомість необгрунтоване ігнорування якогось окремого способу теоретичного пошуку здатне привести до недостовірного наукового результату. Слід урахувати й те, що у різних правових дисциплінах співвідношення використовуваних методів неоднакове. У кримінології, наприклад, основним є конкретно-соціологічний метод, в галузевих юридичних науках важлива роль відводиться формально-юридичному методу, теорія держави і права надає пріоритет системному методу, історико-юридичні науки — хронологічному.

Розділ 2. Методологія правової науки

Контрольні запитання

1. Дайте визначення методології юридичної науки та охарак­теризуйте її структуру.

2. Що таке метод юридичної науки, які його відмінності від методологічних підходів та методики?

3. Назвіть основні методологічні підходи до дослідження дер­жави і права.

4. Проаналізуйте систему загальнонаукових методів юридичної науки.

5. Вкажіть особливості і зміст спеціальних та власних методів теорії держави і права.

 

Розділ 3 ——■

Загальна теорія держави і права в системі суспільних і юридичних наук

—— § 1. Загальна теорія держави і права та суспільні науки

Загальна теорія держави і права, як і будь-яка наука, не може роз­виватися ізольовано, поза взаємодії з іншими галузями знань. У про­цесі вивчення предмета загальної теорії держави і права досить часто виникає потреба у використанні досягнень інших суспільних наук, таких як філософія, соціологія, економічна теорія, політологія, логіка, конфліктологія, соціальна психологія, антропологія, етика тощо. На цій основі об'єктивно виникають нові міждисциплінарні галузі до­сліджень (зокрема, антропологія права, юридична конфліктологія, правова психологія, юридична логіка та ін.) як результат інтеграції і розвитку наукових знань.

Зв'язок між загальною теорією держави і права та суспільними науками визначається такими принциповими положеннями.

1. Незважаючи на спроби представників окремих правових течій створити «чисту» юридичну науку (Г. Кельзен), при вивченні державно-правових явищ не можна абстрагуватися від інших елементів соціаль­ної дійсності. Так, для аналізу уявлень людей про право або мотивацію правомірної чи протиправної поведінки використовуються дані психо­логії; для визначення місця держави в політичній системі суспіль­ства — напрацювання політології тощо. Відтак, при вивченні державно-36

3. Загальна теорія держави і права в системі суспільних і юридичних наук

правових явищ та процесів неодмінно враховуються досягнення різних суспільних наук.

2. Юридична дійсність настільки тісно переплетена з політичними, економічними, соціальними, культурологічними, антропологічними та іншими явищами і процесами у різних сферах суспільного життя, що їх дослідження також буде неповним без використання даних юридич­них наук, насамперед теорії держави і права як загальної, фундамен­тальної, методологічної юридичної дисципліни. Тому державно-правова дійсність вивчається не тільки юридичними, а й іншими суспільними науками. Проте останні досліджують проблеми держави і права лише в межах, що сприяють розкриттю їх власного предмета.

Таким чином, зв'язок загальної теорії держави і права із різними суспільними науками має двосторонній характер: з одного боку, за­гальна теорія держави і права використовує досягнення суспільних наук, а з другого — останні більшою чи меншою мірою враховують розробки з теорії держави і права при вивченні власного предмета. Цей висновок випливає з фундаментального принципу єдності і взаємо­зв'язку наукового знання.

Принципове значення для розвитку загальної теорії держави і пра­ва має її зв'язок із філософією. Філософія — це наука про загальні закони розвитку природи, суспільства та мислення, що виробляє уза­гальнену систему поглядів на світ, місце в ньому людини, загальні принципи буття і пізнання. Зв'язок загальної теорії держави і права з цією наукою відбувається у декількох напрямках.

По-перше, філософія озброює юриспруденцію методологією до­слідження. Вона розробляє основні методологічні підходи до науко­вих досліджень, зокрема матеріалістичний, ідеалістичний, діалектич­ний, метафізичний, герменевтичний, феноменологічний, антрополо­гічний та деякі інші, що використовуються також загальною теорією держави і права. Філософія формує засоби світоглядної орієнтації людини, натомість загальна теорія держави і права забезпечує філо­софію матеріалом, що дозволяє їй узагальнювати та формулювати принципи державно-правового розвитку суспільства та соціального прогресу, а також розробляти загальнофілософські методи досліджен­ня, що використовуються всіма юридичними та іншими суспільними науками.

По-друге, філософія формулює найзагальніші філософські закони та закономірності, зокрема основні закони діалектики, які поширю­ються і на державно-правову дійсність. Загальна теорія держави і права

Частина перша. Наукознавчий та історичний аспекти теорії держави і права

широко використовує вироблені протягом багатьох століть філософські категорії та загальні поняття, серед яких слід вказати на такі, як «сутність» і «явище», «зміст» і «форма», «закономірність» і «випадко­вість», «відносини», «цінність», «взаємозв'язок», «функція», «розви­ток», «еволюція» та ін. Ці категорії мають не тільки суто теоретичне, а й велике методологічне значення.

По-третє, філософські дослідження не обходять своєю увагою без­посередньо державу і право, однак вони обмежуються визначенням їх загальної сутності, природи, призначення та місця в системі соціальних явищ. Загальна ж теорія держави і права вивчає державно-правову дійсність детально, розглядаючи всі основні закономірності її розвитку та функціонування.

У системі філософських знань згодом виокремлюється філософія права, яку визначають як систему філософських знань про пізнаваль­ні, ціннісні та соціальні основи права. Філософія права вивчає фунда­ментальні принципи буття права, його онтологічну природу та соці­альну сутність. Вона покликана дати світоглядне пояснення феномену права, обґрунтувати його зміст та призначення з погляду сутності людського буття та системи цінностей, на яких воно ґрунтується. Цен­тральною частиною, фундаментом філософії права є філософія прав людини.

Деякі дослідники вважають філософію права одним з основних напрямків загальної теорії держави і права, через який остання набуває свого методологічного значення в системі юридичних наук. Проте більшість вчених додержується думки, згідно з якою філософія права виступає «спільною територією» як філософії, так і загальної теорії держави і права, однак у кожній з них вона відіграє неоднакову роль: у межах філософії — це одна з ЇЇ спеціальних частин поряд з філосо­фією політики, філософією релігії, філософією мистецтва тощо, тоді як у межах загальної теорії держави і права філософія права становить її концептуально-методологічний фундамент.

Велике значення для розвитку загальної теорії держави і права має її зв'язок із соціологією. Соціологія — це гуманітарна дисципліна, що займається вивченням суспільства як цілісної системи, його окремих структур та інститутів, різних соціальних груп та стосунків між ними, закономірностей індивідуальної та групової поведінки, а також соціаль­них процесів, що відбуваються в суспільному середовищі. Поняття со­ціології є «узагальненим», родовим, ним охоплюється широкий перелік її галузей, таких як соціологія політики, соціологія окремих складових

3. Загальна теорія держави і права в системі суспільних і юридичних наук

частин економіки (промисловості, сільського господарства та ін.), со­ціологія освіти тощо. Загальна теорія держави і права спирається як на загальну соціологічну теорію, що вивчає закономірності функціонуван­ня всього суспільства, так і на окремі соціологічні теорії, що розкривають закономірності розвитку деяких сфер суспільного життя.

Об'єктом соціологічних досліджень виступають всі соціальні яви­ща, в тому числі держава і право в їх різних проявах. Відмінність по­лягає в ступені загальності їх вивчення. Загальна теорія держави і пра­ва вивчає свій предмет у всій повноті та визначеності. Соціологія ж вивчає право і державу, як й інші соціальні явища (економіку, полі­тику, науку і т. д.) з погляду того істотного, що дозволяє віднести їх до групи соціальних феноменів.

Розгляд держави і права із соціологічних позицій допомагає глиб­ше та різнобічно зрозуміти їх з погляду загальної теорії держави і пра­ва. Цьому сприяє широке застосування теоретиками держави і права конкретно-соціологічних методів дослідження при вивченні державно-правових інститутів та використання ними результатів соціологічних експериментів у сфері державно-правової дійсності. Соціологічні ме­тоди дослідження державно-правових явищ та процесів виступають від'ємною складовою методології загальної теорії держави і права. Крім того, дані соціологічних досліджень дозволяють також успішно розв'язувати низку практичних завдань, наприклад, проблеми оптимі-зації діяльності державного апарату, подальшого розвитку функцій держави, вдосконалення судової та іншої юридичної практики, усу­нення конфліктів у державно-правовій сфері, підвищення ефективнос­ті права.

На стику соціології та загальної теорії держави і права утворилася соціологія права як галузь наукових знань про соціальні умови існу­вання, розвитку та функціонування права. Соціологія права вивчає суспільні відносини, що складаються як в процесі підготовки та ухва­лення правових актів, так і в перебігу реалізації правових приписів, їх перетворення на соціальну поведінку особи та суспільних утворень, тобто вона спрямована на з'ясування соціальної зумовленості та со­ціальної ефективності права. Останнім часом точаться дискусії з при­воду можливості виділення соціології права в спеціальну галузь науко­вих знань, що має міждисциплінарний статус. Проте в літературі за­значається, що соціологія права не має власного, тільки їй притаман­ного предмета дослідження, що зумовлює її місце як складової части­ни соціології та теорії права.

Частина перша. Наукознавчий та історичний аспекти теорії держави і права

При здійсненні юридичних досліджень, особливо у сфері держа­вознавства, загальна теорія держави і права спирається на політоло­гію — науку про політику, що вивчає загальні закономірності розви­ткові політичних явищ, процесів, інститутів та установ, розв'язує проблеми політичної влади, політичної системи, політичної ідеології, політичного режиму, політичних відносин тощо. Політична наука і юриспруденція мають спільну історію становлення і розвитку та спільних засновників. Традиційно тісні зв'язки між цими науками зумовлені їх спільним об'єктом дослідження, яким є державно-правові явища та процеси.

Диференціація політичної та правової наук пов'язана з поступовим виокремленням, струшуруванням їх предметів вивчення. Предмет по­літології не обмежується державно-правовими явищами, а включає такі проблеми, як, наприклад, політичне лідерство, особливості полі­тичної діяльності та ухвалення політичних рішень, типи політичної свідомості та культури, які очевидно виходять за сферу правової науки. Загальна теорія держави і права вивчає не всі політичні явища та про­цеси, а саме ті, що пов'язані з державою і регулюються правовими засобами. Визначені особливості предмета дослідження свідчать про відсутність наукових підстав для висновків про доцільність концен­трації всіх проблем державознавства виключно в межах загальної те­орії держави і права або в межах політології.

Політологія, як і філософія та соціологія, озброює загальну теорію держави і права матеріалом, що дозволяє їй всебічно досліджувати свій предмет. Загальна теорія держави і права використовує політологічні дані, вивчаючи співвідношення державної та політичної влади, місце держави в політичній системі суспільства, взаємодію держави з полі­тичними партіями та блоками, зв'язок права і політики тощо. Вона розглядає державно-правові явища не тільки з погляду їх сутності, внутрішньої побудови, змісту та форми, а й під кутом зору їх місця і ролі в системі інших політичних явищ та процесів.

У свою чергу, політологія користується теоретико-правовими до­сягненнями у вивченні проблем теорії держави та деяких питань теорії права, зокрема щодо поняття держави, державного механізму, політичної влади, форм і функцій держави, співвідношення політич­ного і державного режимів, взаємодії держави із політичними парті­ями, правового регулювання політичних відносин та ін. На стику загальної теорії держави і права та політології формується відносно нова наука — політологія права як система знань про державно-

З Загальна теорія держави і права в системі суспільних і юридичних наук

правову політику, стратегічні напрямки політичного розвитку держа­ви і права з урахуванням політико-правових поглядів усіх суб'єктів політичної системи.

Розвиток загальної теорії держави і права тісно пов'язаний з досяг­неннями економічної теорії, яка займається вивченням основних законо­мірностей та принципів виробництва, нагромадження, обміну і розподілу матеріальних та інших благ, характеру виробничих сил та виробничих відносин, різних способів і засобів виробництва, форм власності, методів управління економікою, проблем праці та заробітної плати тощо.

За радянських часів теорія держави і права, спираючись на основні висновки та положення економічної теорії (політичної економії), виходила з методологічного твердження про те, що держава і право виступають невід'ємними складовими надбудови над економічним базисом суспільства, який справляє визначальний вплив на їх форму­вання та розвиток. Кожній соціально-економічній формації (рабовлас­ницькій, феодальній, буржуазній, соціалістичній) відповідав свій тип держави і права, історична зміна яких вела до зміни типу держави і права. Таким чином, загальна теорія держави і права виходила з еко­номічної обумовленості, навіть економічної заданості державно-правових явищ і процесів та активно використовувала здобутки полі­тичної економії в своїх дослідженнях.

У наш час загальна теорія держави і права також спирається на висновки економічної теорії при визначенні методів і режимів право­вого регулювання суспільних відносин, особливостей співвідношення права та економіки тощо. Слід ураховувати і зворотний вплив загальної теорії держави і права на економічну теорію та економіку як таку. Стихійний, не опосередкований державно-правовим регулюванням розвиток економічних процесів може призвести до розладу і занепаду всієї системи матеріального виробництва. Світовий досвід свідчить про те, що успішне проведення радикальних політично-правових реформ неминуче вимагає одночасного проведення відповідних еко­номічних перетворень, і навпаки. Отже, вплив економічних відносин на розвиток держави і права й зараз не викликає сумнівів, однак ступінь та характер обумовленості держави і права економічною системою суспільства вимагають якісного перегляду.

Нарешті, постійний і послідовний зв'язок загальної теорії держави і права простежується з соціальною психологією, яка являє собою на­уку про закономірності поведінки людей, обумовлені їх належністю до певних соціальних груп та верств населення, а також психологічні

Частина перша. Наукознавчий та історичний аспекти теорії держави і права

характеристики окремих людських співтовариств. Загальна теорія держави і права не в змозі вирішувати свої завдання без урахування соціально-психологічних особливостей окремих груп населення та суспільства в цілому. Успішно визначити рівень правової свідомості суспільства, ступінь розвитку правової культури населення, ефектив­ність правотворчості та правозастосування в тій чи іншій країні мож­на лише за умови широкого використання досягнень соціальної пси­хології.

___ § 2. Загальна теорія держави і права в системі юридичних наук

Загальна теорія держави і права входить до системи юридичних наук. Як фундаментальна, методологічна, найбільш абстрактна, інте­гративна наука загальна теорія держави і права посідає провідне місце в системі вчення про державу і право. Всі інші юридичні науки ви­вчають окремі складові, структурні елементи державно-правової дій­сності, тобто мають прикладний характер. У своїх дослідженнях за­гальна теорія держави і права спирається на досягнення інших юри­дичних дисциплін, синтезує та систематизує їх висновки з метою більш глибоких загальнотеоретичних узагальнень. Таким чином, між загаль­ною теорією держави і права та іншими юридичними науками існують двосторонні зв 'язки.

Загальна теорія держави і права входить до групи теоретико-історичних юридичних наук разом з історією держави і права України та зарубіжних країн, історією вчень про державу і право та тісно вза­ємодіє з ними. Взаємозв'язок загальної теорії держави і права та іс­торичних юридичних наук проявляється, з одного боку, в тому, що глибоке вивчення і узагальнення історичного матеріалу є необхідним для більш повного і всебічного дослідження загальнотеоретичних державно-правових проблем та визначення закономірностей історич­ного розвитку держави і права. З другого боку, історія держави і права в процесі пізнання тих або інших глобальних за своїм характером іс­торичних явищ та подій спирається на висновки й узагальнення, зро­блені в межах загальної теорії держави і права, зокрема на ті, що стосуються форм правління та форм державного устрою, державного режиму, апарату держави, системи права, джерел права, рецепції пра­ва та ін.

3. Загальна теорія держави і права в системі суспільних і юридичних наук

Загальна теорія держави і права та історико-юридичні науки мають багато спільного. Вони аналізують всі історичні і сучасні типи та фор­ми держави і права, акцентуючи увагу як на минулому в їх розвитку, так і на сьогоденні. Загальна теорія держави і права та історико-юридичні науки, приділяючи значну увагу причинам і умовам заро­дження держави і права, центральне місце в своїх дослідженнях від­водять закономірностям їх розвитку та функціонування. Розглядаючи процес виникнення, становлення та розвитку держави і права в цілому, вони враховують особливості розвитку політичної та правової систем окремих країн.

Відмінність загальної теорії держави і права від історико-юридичних наук виявляється в тому, що останні вивчають процес історичного роз­витку державно-правової дійсності конкретних країн у хронологічно­му порядку, спираючись переважно на історичний метод дослідження. Загальна теорія держави і права досліджує свій предмет в узагальнено-теоретичному вигляді та визначає закономірності виникнення, розви­тку та функціонування державно-правових явищ і процесів через ви­користання передусім логічного методу, засобів та категорій формаль­ної логіки.

Особливість співвідношення загальної теорії держави і права з іс­торією вчень про державу і право полягає в тому, що остання відтво­рює історично закономірний процес нагромадження людських знань про державу і право. Загальна теорія держави і права вивчає результа­ти цих пошуків у вигляді теоретичних узагальнень та формулює су­часні уявлення про основні державно-правові категорії і закономірнос­ті (зокрема, про право, закон, правовідносини, державу та ін.). По суті, історія вчень про державу і право виступає історичною складовою загальної теорії держави і права.

Поряд з традиційними теоретико-історичними науками загальна теорія держави і права тісно пов'язана з дисциплінами, що тільки формуються, наприклад, з юридичною конфліктологією, предметом якої є вивчення конфліктів, що виникають, розвиваються та розв'язується на підставі внутрішньодержавного (національного) або міжнародного права. З одного боку, юридична конфліктологія використовує увесь необхідний для її нормального функціонування арсенал теоретичних і методологічних засобів, вироблених загальною теорією держави і права (зокрема, поняття інтересу в праві та механізмів його реалізації, визначення принципу поділу влади та процедур розв'язання конфліктів між різними гілками влади, визначення умов гармонізації та уніфікації

Частина перша. Наукознавчий та історичний аспекти теорії держави і права

законодавства і шляхів усунення законодавчих колізій тощо). З друго­го боку, загальна теорія держави і права активно використовує висно­вки та рекомендації, що формулюються юридичною конфліктологією, оскільки оптимальне, безконфліктне розв'язання суперечностей у державно-правовій сфері має важливе теоретико-прикладне зна­чення.

Загальна теорія держави і права виступає теоретико-методологічною базою для групи галузевих юридичних наук (науки конституційного права, адміністративного права, цивільного права, кримінального пра­ва, трудового права та ін.). Відносно кожної з галузевих дисциплін загальна теорія держави і права виконує роль узагальнюючої науки, що синтезує конкретний юридичний матеріал. Вона забезпечує впо­рядкування та систематизацію всіх знань про державу і право, всієї здобутої галузевими юридичними науками державно-правової інфор­мації, сприяє виробленню єдиного підходу до аналізу державно-правових явищ, інститутів та установ.

Інтеграційний та методологічний характер загальної теорії держа­ви і права стосовно галузевих юридичних дисциплін проявляється в такому.

По-перше, на відміну від галузевих юридичних наук, які докладно вивчають лише окремі складові частини, сторони правового і держав­ного життя, загальна теорія держави і права має своїм предметом до­слідження всю «синтезовану» державно-правову реальність.

По-друге, загальна теорія держави і права як методологічна основа дослідження державно-правової дійсності виробляє загальні для всіх галузевих юридичних дисциплін методи наукового пізнання. її висновки та узагальнення виступають основою для вирішення спеціальних пи­тань галузевих наук у межах їх власного предмета, формування галу­зевих правових теорій. Предмет галузевих наук, як і предмет право­вого регулювання відповідних галузей права, окреслюється в межах загальної теорії держави і права та розкривається у відповідних юри­дичних дисциплінах. Загальнонаукові методи вивчення державно-правових феноменів, сформовані в межах загальної теорії держави і права, конкретизуються в галузевих методах і методиках, які виро­бляють кожні окремі галузеві науки.

По-третє, загальна теорія держави і права виробляє загальні для всіх юридичних наук поняття та категорії, які виступають вихідною базою для формування галузевими юридичними дисциплінами влас­ного спеціального понятійного апарата. Наприклад, юридична катего-

Розділ 3. Загальна теорія держави і права в системі суспільних і юридичних наук

рія «правовідносини», вироблена загальною теорією держави і права, конкретизується і деталізується відповідними галузевими юридичними науками стосовно окремих галузей права, внаслідок чого формуються спеціальні (спеціально-наукові) поняття кримінальних, цивільних, адміністративних, трудових та інших правовідносин, а також уточню­ються їх склад, підстави виникнення, зміни та припинення. Аналогічно формуються й інші галузеві поняття, що спираються на загальнотео­ретичні категорії, такі як норма права, правопорушення, правозасто-сування, юридична відповідальність, функції держави та ін. Крім того, загальна теорія держави і права виробляє критерії оцінки рівня, стану і перспектив розвитку галузевих юридичних дисциплін, наприклад, критерії ефективності права.

Загальна теорія держави і права має з галузевими юридичними науками не тільки прямі, а й зворотні зв 'язки. Вона не тільки впливає на ці галузі знань, а й перебуває під певним впливом з їх боку. При визначенні ключових юридичних понять та категорій, а також при формуванні загальної методології наукових досліджень загальна теорія держави і права спирається на величезний емпіричний матеріал, на­громаджений галузевими дисциплінами; узагальнює, оцінює та інтер­претує дані галузевих юридичних наук. Крім того, загальна теорія держави і права збагачується внаслідок перенесення досвіду однієї юридичної науки на інші. Так, поняття юридичної особи було сформу­льоване наукою цивільного права, потім перенесене в інші галузеві науки і враховане при розробленні загальнотеоретичного вчення про суб'єктів права. Відтак, без опори на галузеві науки загальна теорія держави і права може втратити свої академічні та методологічні по­зиції і перетворитися на схоластичну, безпредметну дисципліну.

Незважаючи на загальний, абстрактний характер теорії держави і права, вона невідривна від юридичної практики, різні форми та прояви якої безпосередньо вивчаються спеціальними юридичними науками. Це зумовлює зв'язки теорії держави і права з дисциплінами, що належать до групи спеціальних (прикладних) юридичних наук (криміналістикою, кримінологією, судовою медициною, правовою статистикою та ін.). Од­нак порівняно з галузевими юридичними дисциплінами ці зв'язки, як правило, є менш інтенсивними та переважно не прямими, а опосеред­кованими. Це пояснюється насамперед тим, що спеціальні науки хоча и належать до системи юридичних наук, але активно використовують висновки й узагальнення широкого переліку природничих, технічних та інших неюридичних наук і включають їх до свого змісту.

Частина перша. Наукознавчий та історичний аспекти теорії держави і права

Слід відзначити міцний взаємозв'язок загальної теорії держави і права з порівняльним правознавством, яке відносять до групи наук, що вивчають зарубіжні державу і право. До недавніх часів порівняльне правознавство взагалі розглядалося як один з напрямків у складі загаль­ної теорії держави і права. На сьогодні ці науки тісно взаємодіють одна з одною, мають багато в чому спільні цілі та предмет дослідження.

Вивчаючі правові системи різних країн світу, вчені-компаративісти нагромаджують чималий теоретико-прикладний матеріал. Висновки та узагальнення, сформульовані в межах порівняльного правознавства, активно використовуються загальною теорією держави і права для формування загальних закономірностей виникнення, розвитку та функ­ціонування держави і права, оскільки останні притаманні державно-правовій дійсності незалежно від національних кордонів. У свою чергу порівняльне правознавство використовує в своїх дослідженнях досягнення загальної теорії держави і права, передусім її понятійний апарат (йдеться про такі базові юридичні категорії, як «право», «право­ва система», «система права», «норма права», «правові традиції», «на­ступність у праві», «правова культура», «правосвідомість» та ін.), а також її методологічний інструментарій.

-»-_—_ § 3. Формування загальної теорії

держави і права як самостійної науки

Система юридичних наук складалася поступово, відповідно до по­треб практики. Хоча перші знання про державно-правову дійсність розвиваються вже в стародавніх державах, проте юридична наука ви­никає значно пізніше. Вона формується на базі перших європейських юридичних університетів, які створюються у ХІ-ХІІ ст. Історично першими виникають галузеві юридичні науки. У Новий час поряд зі становленням галузевих наук думки про право розвиваються у двох напрямках: з одного боку, формується філософія права як наука про належне право, а з другого —- енциклопедія права як узагальнення на­громаджених юридичних знань.

XVII ст. знаменує собою початок нової епохи в історичному роз­виткові юридичної науки: під впливом нового напрямку філософії (раціоналізму) формується нова течія правової думки — школа при­родного права, завдяки якій з'являється особлива філософська наука

Розділ 3. Загальна теорія держави і права в системі суспільних і юридичних наук

про право. її представниками були Г. Гроцій, Т. Гоббс, Дж. Локк, Ж.-Ж. Руссо, І. Кант та ін. Якщо в ХУІІ-ХУШ ст. переважно вжи­вається термін «природне право», то наприкінці XVIII — на початку XIX ст. у науковий обіг запроваджується термін «філософія права», який уперше був вжитий в роботах Г. Гуго (1798) та Г. Гегеля (1820). На той час філософія права відрізнялася від науки позитивного права не тільки за методом, а й за предметом дослідження, яким виступало не позитивне, мінливе право, а саме незмінне вічне природне право.

З другого боку, стрімкий розвиток галузевих наук веде до зростання загального обсягу правового матеріалу, що зумовлює потребу в узагаль­неній системі юридичних знань, яка давала б можливість їх одночасно оглядати і зіставляти. Це зумовлює виникнення енциклопедії права — дисципліни, що містила стисле викладення змісту всіх юридичних наук як початкових знань про право, його різні галузі та методи дослідження. Першою книгою, що мала назву енциклопедії права, був твір Г. Гунніу-са «Епсусіораеша ]игі§ шїіуєгзі» (1638). У 1640 р. у Франкфурті-на-Майні виходить відома енциклопедія права І. Форбурга «Епсусіораесііа ]игІ8 риЬІісі, ргіуаііцие, сіуіііз, сгітіпаїіз, Геисіегаїіз», яка складалася із юри­дичного словника та зібрання юридичних правил.

Наприкінці XVIII — на початку XIX ст. енциклопедія права ви­кладається практично в усіх юридичних вищих закладах Європи і пре­тендує на статус самостійної науки. У той час її нерідко називали «наукою наук» і вважали необхідним вступом до вивчення галузевих юридичних дисциплін. У Російській імперії (у тому числі в Україні) наприкінці XVIII ст. розпочинається викладання енциклопедії права, а Університетським статутом 1835 р. запроваджується обов'язковий курс «Енциклопедія законознавства та російських державних законів». У 1839-1840 рр. видається відома «Енциклопедія законознавства» К. Неволіна, яка являє собою «огляд наук законознавства в їх загально­му зв'язку як зі всім суспільствознавством, так і між собою»¹. З'являються роботи Н. Ренненкампфа «Нариси юридичної енциклопедії» (1868), Є. Трубецького «Лекції з енциклопедії права» (1907) та ін.

Незважаючи на те що енциклопедії права в російських та західно­європейських університетах спочатку приділялася значна увага, деякі відомі у той період учені-юристи (Н. Коркунов, Г. Шершеневич та ін.) ставили під сумнів її статус як самостійної галузі знань та навчальної дисципліни, оскільки вона не мала ні власного предмета, ні власного методу дослідження. Незважаючи на свій достатньо активний розвиток,

¹ Неволин К. А. Знциклопедия законоведения. - С.Пб., 1997. - С. 24.

Частина перша. Наукознавчий та історичний аспекти теорії держави і права

енциклопедія права наприкінці XIX ст. втрачає власні позиції і пере­творюється на «пропедевтику правознавства», своєрідний «вступ в юридичну спеціальність», оскільки її зміст становлять положення, які більш докладно розкриваються в галузевих юридичних науках. Компілятивний метод енциклопедії права також не відповідає вимогам наукового дослідження.

Поступово відбувається процес зближення філософії права та ен­циклопедії права. Г. Шершеневич зазначав, що в енциклопедію права увірвався «новий філософський дух». В її розвитку чітко окреслюють­ся дві основні тенденції: з одного боку, помітно скорочується тради­ційний для даної дисципліни «огляд різних частин позитивного права», а з другого — енциклопедія права зосереджується на аналізі вихідних понять про право та державу в їх єдності та системі, на засадах право­вого та державного життя суспільства. Енциклопедія права поступово охоплює «елементи юридичного, філософського та історичного», що виходить за межі звичайного розуміння енциклопедії як такої.

Очевидна недостатність філософії права, яка виходила з умогляд­них суджень і нехтувала конкретним юридичним матеріалом, та еклек­тичної енциклопедії права, що не знала меж через невизначеність предмета дослідження, обумовила появу нової дисципліні — теорії права, яка поступово складається на їх основі у другій половині XIX ст. Термін «теорія права» був уведений німецьким вченим А. Мер-келем у 70-х роках XIX ст. та стосувався аналізу чинної системи право­вих норм, а не ідеальних засад права.

У Росії загальна теорія права як наука сформувалася завдяки працям Н. Коркунова, Б. Кистяківського, П. Новгородцева, І. Муромцева, Л. Петражицького, В. Соловйова, Б. Чичерина, Г. Шершеневича та деяких інших учених-правознавців. Н. Коркунов зазначав, що завдан­ня загальної теорії права полягає у виведенні загальних засад права з нагромадженого галузевими та спеціальними юридичними науками емпіричного матеріалу. її місце «в загальній системі правової науки» аналогічне місцю, яке в кожній спеціальній науці посідає її загальна частина. Поступово загальна теорія права інкорпорує у вчення про право державознавчу проблематику, звертається до аналізу взаємозв'язку і взаємозалежності права і держави, внаслідок чого перетворюється на загальну теорію держави і права.

Поняття «теорія права», тим більше — «теорія держави і права», в основному характерні для країн континентальної Європи і Росії, у той час, як англо-американська правова школа переважно оперує поняттям

 

Розділ 3. Загальна теорія держави і права в системі суспільних і юридичних наук

«юриспруденція». У розвитку загальної теорії держави і права визна­чальну роль відіграла школа «аналітичної юриспруденції», що сфор­мувалася в Англії в другій четверті XIX ст. Представники аналітичної школи Дж. Остін та І. Бентам вважали її завданням аналіз основних понять позитивного права з формально-логічної точки зору поза зв'язком із законодавчою політикою та моральними цінностями. В ре­зультаті цього дослідники дійшли висновку про те, що звести воєдино «виведений за дужки» різнорідний за своїми галузевими джерелами емпіричний юридичний матеріал та інтегрувати дані галузевих юри­дична наук здатна тільки загальнотеоретична юридична наука — за­гальна теорія права.

Наприкінці XIX — на початку XX ст. загальна теорія держави і пра­ва інституціоналізується та стає базовою методологічною юридичною дисципліною. Серйозні, навіть трагічні випробування чекали на те­орію держави і права в радянській період. Після жовтневого пере­вороту 1917 р. починає формуватися радянська теорія держави і права, яка спирається на марксистсько-ленінську ідеологію. В 20-ті роки XX ст. з'являються цікаві роботи з теорії держави і права Є. Пашуканіса, І. Разу-мовського, М. Рейснера, П. Стучки, що не втратили актуальності і по сьогодні. Проте в 30-ті роки того ж століття ці оригінальні концепції кваліфікуються як ідеологічно хибні та категорично заперечуються.

Перемагає вульгарний марксизм в інтерпретації А. Вишинського, який на Першій нараді науковців права в липні 1938 р. визначив право як сукупність правил поведінки, що виражають волю пануючого класу і забезпечуються примусовою силою держави. Таке розуміння права відкривало широку можливість для свавілля можновладців. У 1931 р. відбувся з'їзд марксистів-державників і правників, який, спираючись на зв'язок права з політикою, затвердив в радянському правознавстві етатистське праворозуміння як єдино правильне та незаперечне. Пра­во в межах офіційної концепції розглядалося як результат правотворчої діяльності держави, що безпосередньо позначилося на юридичній на­уці — у межах теорії держави і права проблеми теорії держави впев­нено виходять на перший план і починають домінувати. Проте і за таких умов наука продовжувала розвиватись. Істотний внесок у розви­ток теорії держави і права в радянський період здійснили відомі вчені в галузі теорії держави і права С. Алєксєєв, В. Горшеньов, О. Лукашо-ва, М. Матузов, А. Міцкевич, П. Недбайло, В. Нерсесянц та ін.

Із здобуттям Україною незалежності та відмовою від ідеологічної одноманітності загальна теорія держави і права переживає часи від-

Частина перша. Наукознавчий та історичний аспекти теорії держави і права

родження, активно розвивається на основі сучасних новітніх підходів до вивчення державно-правової дійсності та інкорпорує здобутки пра­вових шкіл різних країн світу. Завдяки зусиллям визнаних українських вчених М. Козюбри, В. Копєйчикова, П. Рабіновича, В. Тація, М. Цвіка, Ю. Шемшученка, формується сучасна вітчизняна школа теоретиків держави і права. В системі НАН України функціонує спеціалізована наукова установа — Інститут держави і права ім. В. М. Корецького, питаннями наукових досліджень в галузі держави і права опікується галузева державна академія — Академія правових наук України.

и« піннії ■■■■■ § 4. Загальна теорія держави і права

як навчальна дисципліна, її завдання та система

Одночасно зі становленням загальної теорії держави і права як на­уки відбувається її формування як навчальної дисципліни. Загальна теорія держави і права входить до складу юридичних дисциплін, що викладаються у вищих навчальних закладах, які здійснюють підготов­ку фахівців за спеціальністю «Правознавство». Юристи-професіонали задіяні у багатьох сферах суспільного життя, тому в юридичних на­вчальних закладах викладається широкий перелік навчальних курсів. Система юридичних навчальних дисциплін будується, як правило, відповідно до системи юридичних наук, хоча в окремих випадках з урахуванням спеціалізації майбутніх фахівців може від неї відступати. Згідно з вимогами практики юридичні вищі навчальні заклади можуть запроваджувати окремі юридичні дисципліни, навчальний матеріал яких становить частину конкретної юридичної науки (наприклад, ав­торське право як частина цивільного права) або належить до різних юридичних наук (торговельне право, транспортне право, військове законодавство та ін.).

Таким чином, перелік юридичних дисциплін, обсяг та послідовність їх вивчення істотно розрізняються в окремих вищих навчальних закладах з урахуванням профілю підготовки майбутніх правників та їх спеціалі­зації. Проте загальна теорія держави і права викладається в обов'язковому порядку в усіх юридичних вищих навчальних закладах і факультетах та охоплює відносно однаковий обсяг навчального матеріалу, що зумовлю­ється її особливим значенням у підготовці майбутніх правознавців. Ви­ступаючи першою сходинкою на шляху здобуття юридичної освіти,

Розділ 3. Загальна теорія держави і права в системі суспільних і юридичних наук

вона вивчається, як правило, на першому році навчання. При цьому рі­вень опанування знаннями із загальної теорії держави і права визначає можливість одержання диплому про юридичну вищу освіту, що під­тверджується складанням державного іспиту з цієї дисципліни в пере­важній більшості юридичних навчальних закладів.

Юридичні навчальні дисципліни покликані забезпечити глибоке і всебічне засвоєння студентами знань про державно-правову дійсність, що нагромаджені юридичними науками, сформувати в них навички та вміння, необхідні для практичної роботи в різних сферах правового регулювання. Маючи спільну мету, кожна юридична навчальна дисци­пліна виконує власні завдання. Так, історія держави і права дає студентам систематизовані знання про конкретно-історичний розвиток державно-правових явищ; за допомогою галузевих і спеціальних юридичних дис­циплін майбутні фахівці опановують знання про чинні нормативно-правові акти та практику їх застосування, формують навички складання юридичних документів, здійснення певних юридичних дій.

Загальна теорія держави і права як базова навчальна дисципліна безпосередньо бере участь у формуванні професійних якостей майбутніх фахівців та закладає їх основу. Завдання загальної теорії держави і пра­ва зумовлені її місцем в системі юридичних навчальних дисциплін та полягають у такому:

по-перше, загальна теорія держави і права озброює студентів зна­ннями найбільш загальних, основоположних закономірностей державно-правового життя суспільства. Вона покликана забезпечити основу фун­даментальної підготовки правника широкого профілю;

по-друге, загальна теорія держави і права закладає фундамент право­вої культури майбутніх фахівців, їх юридичного мислення, сприяє фор­муванню у студентів наукового юридичного світогляду, здатності ухва­лювати юридично коректні рішення в професійній сфері;

по-третє, загальна теорія держави і права дає студентам початкові уявлення про основні державно-правові поняття і категорії, необхідні для ефективного вивчення галузевих та інших юридичних дисциплін.

Головне ж завдання загальної теорії держави і права полягає в тому, Що вона формує у майбутніх фахівців уміння з виважених, наукових по­зицій надавати належну оцінку складним явищам та процесам державно-правової дійсності, розкривати їх дійсну сутність, розуміти їх соціальне призначення, місце і роль в політичній та правовій системах суспільства. Озброєні її знаннями правники можуть плідно сприяти розв'язанню різно­манітних проблем державного і правового будівництва.

Частина перша. Наукознавчий та історичний аспекти теорії держави і права

Загальна теорія держави і права викладається за певною системою, яку складають логічно та послідовно розташовані питання, що від­творюють об'єктивну структуру і зміст предмета відповідної науки. Вивчення загальної теорії держави і права розпочинається із з'ясування методологічного та історичного аспектів цієї дисципліни, визначення її предмета та функцій, методології та її рівнів, з'ясування місця за­гальної теорії держави і права в системі суспільних і юридичних наук. Окрему увагу приділено походженню держави і права, ознакам держа­ви і права, які