Системи суспільства

Поняття «політична система суспільства» увійшло в науковий обіг порівняно недавно. Серед важливих причин, що спонукали його за­провадження та широке використання, було прагнення дати цілісне уявлення про політику і політичне життя суспільства. Політика при цьому визначається як сфера діяльності, пов'язана з відносинами між класами, націями та соціальними групами, ядром якої є проблема за­воювання, збереження та використання влади.

До 70-х років XX ст. термін «політична система» в наукових працях вітчизняних учених практично не використовувався. Натомість вжи­валося поняття «політична організація суспільства». Лише з середини 70-х років почалось активне наукове застосування терміна «політична система», що викликало необхідність встановлення його логічного

Обсягу, ВИЗНаЧеННЯ СПІВВІДНОШеННЯ 3 ІНШИхМИ ОДНОПОрЯДКОВИМИ ПО­НЯТТЯМИ. Таким чином, склалися три основні підходи: а) політична організація є більш вузьким поняттям стосовно політичної системи; б) політична система є більш вузьким поняттям; в) ці поняття ідентич­ні, рівнозначні.

Ототожнюючи політичну систему з політичною організацією сус­пільства, її визначають як сукупність державних, партійних і громад­ських органів та організацій, які беруть участь у політичному житті 480

Розділ 28. Політична система суспільства

країни. Проте політична системає більш широким поняттям. Під нею розуміється цілісна, впорядкована сукупність політичних інститутів, політичних ролей, відносин, процесів, принципів політичної організації суспільства, підпорядкованих існуючим у ньому політичним, соціаль­ним, юридичним, ідеологічним, культурним нормам, історичним тра­диціям і настановам політичного режиму конкретного суспільства. Широкий підхід до визначення політичної системи є більш правиль­ним, оскільки це поняття має охоплювати всі явища у сфері політики, що становлять науковий інтерес для теорії держави і права. Але це було б неможливо, якщо ми сформулюємо цю систему тільки як су­купність політичних інститутів. Крім того, теорія політичної системи має міждисциплінарний характер, тобто це поняття використовується різними науками: філософією, політологією, соціологією, які вивчають різні її аспекти і також не зводяться лише до інститутів.

Отже, елементами політичної системи (у широкому розумінні) є:

1) суб'єкти політики (людина та соціальні групи);

2) політичні інститути (держава як інститут управління, політичні партії);

3) політична діяльність та відносини, які складаються між струк­турними елементами політичної системи;

4) політичні норми, за допомогою яких регулюються політичні відносини в суспільстві;

5) політична культура та свідомість, які відображають ідеологічне та психологічне ставлення до політики.

Однак інституційна складова політичної системи — політичні організації становлять для юристів і державознавців найбільший на­уковий інтерес і являють собою головний предмет дослідження. Відтак, у вузькому значенні політична система (політична організація) —це взяті разом держава як інститут управління та інші політичні орга­нізації, що беруть участь у формуванні та здійсненні політичної влади.

З погляду запропонованого вузького розуміння можна виділити такі елементи політичної системи суспільства:

1) державу в її інституціональному аспекті як систему органів здійснення державної влади та управління в загальнонаціональному вимірі;

2) політичні партії, які акумулюють політичні настрої населення, виробляють програми загальнонаціонального розвитку, беруть участь У виборах та діяльності представницьких органів влади.

Частина шоста. Правова держава і правова система суспільства

Саме ці елементи є суто політичними, створеними з метою здій­снення політики. Усі інші організації створюються для досягнення інших цілей: підприємства — для виробничої, науково-дослідницької та комерційної діяльності з метою одержання прибутку; професійні спілки — з метою представництва, здійснення і захисту трудових, соціально-економічних прав та інтересів членів профспілки; громадські організації — для задоволення і захисту соціальних, економічних, творчих, вікових, національно-культурних, спортивних та інших інте­ресів; релігійні організації — з метою задоволення релігійних потреб громадян сповідувати і поширювати віру.

Таким чином, головною ознакою партії, за якою вона відрізняється від усіх інших громадських організацій, є її політична мета. Саме вона ви­ступає критерієм відбору елементів політичної системи суспільства. Так, історія констатує, що часто різні неполітичні за цілями утворення органі­зації втягуються в політичну боротьбу, але це свідчить про політичну неструктурованість суспільства, його нерозвинутість, оскільки соціальна спеціалізація є загальним законом розвитку людства. Чим вищий розвиток соціальної системи, тим більше в ньому розвинута спеціалізація всіх його складників. У деяких країнах на конституційному рівні закріплено заборону всім суб'єктам, крім партій, здійснювати політичну діяльність. Так, у Конституції Болгарії встановлено, що об'єднання громадян, вклю­чаючи профспілки, не можуть висувати політичні цілі і проводити полі­тичну діяльність, що є притаманним лише політичним партіям.

Отже, у правовій, демократичній державі політичні інтереси, які, без­перечно, є в кожного суб'єкта громадянського суспільства, мають відби­вати спеціально створені з цією метою інститути — політичні партії.

*шшшшяш~ш § 2. Держава та політичні партії в політичній системі суспільства

Головними елементами політичної системи суспільства є держава і політичні партії. Саме на основі взаємодії цих інститутів формується той чи іншій конкретно-історичний тип політичної системи. Для вста­новлення ролі кожного з її інститутів необхідно проаналізувати їх осо­бливості, функції та напрямки взаємовпливу.

Традиційним для вітчизняної науки є характеристика держави у по­літичній системі як її «ядра», «стрижня» або центрального елемента. 482

Розділ 28. Політична система суспільства

У цілому це правильна характеристика, але для того щоб більш точно визначити місце держави у політичний системі суспільства, потрібно проаналізувати її ознаки, за якими вона відрізняється від інших інсти­тутів системи.

Держава виступає єдиною організацією, яка спроможна реалізува­ти певні загальнонаціональні перетворення та підтримувати суспільний правопорядок. Але тут виникає запитання: чи саме держава (в особі державного апарату) повинна визначати напрямки та цілі загально­національних перетворень? У нерозвинутих суспільствах, що не до­сягай стадії громадянських, саме держава виконує цю функцію. Подіб­на система відносин між державою та суспільством одержала назву «етатизм» — її змістом є всебічна опіка суспільства з боку держави. Однак, у розвинутому, громадянському суспільстві напрямки та цілі загальнонаціональних перетворень має визначати само суспільство через систему власних політичних інститутів. Вплив демократичної, правової держави на інших суб'єктів політичної системи обмежується двома формами: встановленням законодавчих меж їх діяльності та контролем за їх додержанням.

Політичні партії — інший основний інститут політичної системи — формувалися та доводили свою необхідність для суспільства значно складніше. Історично політичні партії виникли як об'єднані спільним інтересом групи людей, прихильників певних поглядів на шляхи роз­витку суспільства і держави, діяльність яких безпосередньо була спря­мована на завоювання та реалізацію державної влади. Прообрази су­часних політичних партій уперше з'явилися ще за античних часів — у Стародавній Греції та Римі. Поява політичних партій тісно пов'язана з певною політичною організацією суспільства. Так, в умовах афінської демократії мав місце безпрецедентний для свого часу досвід «прямого народовладдя», дійсної участі широких верств населення в управлінні державними справами. Таким чином, було створено передумови для виникнення більш-менш стійких організацій громадян, які були при­хильниками певної ідеології, захищали інтереси різних соціальних кіл і мали змогу реалізовувати ці рішення через державні органи.

У Середні віки політичні партії зникають з політичної арени через свою непотрібність у політичній системі монархічної держави. У рам­ках подібної системи політичні партії існувати не могли і їх замінили інші політичні організації: таємні співтовариства, клієнтели тощо, котрі, як правило, діяли нелегально і прагнули до захоплення влади силовими методами. Найчастіше через нерозвиненість політичної

Частина шоста. Правова держава і правова система суспільства

термінології всі ці організації так само називали збірною назвою — «партії», або «фракції».

Остаточне визнання політичних партій розпочалося лише після буржуазних революцій, разом із становленням громадянського суспіль­ства, демократизацією політичної системи, визнанням народу джере­лом влади, уведенням загального виборчого права і представницької системи правління. З цього часу партії стають невід'ємним елементом демократичної організації політичної системи, відіграючи важливу роль у її підтримці. Можна констатувати, що у сучасному світі немає жодної демократичної держави, де б не існували політичні партії, і на­впаки, у недемократичних країнах багатопартійності немає.

Які ж ознаки має політична партія, чим вона відрізняється від інших організацій, які функції виконує в суспільстві?

По-перше, політична партія становить певну організацію, тобто є колективною структурою ієрархічного характеру, яка має внутрішній розподіл завдань та орієнтована на досягнення певних цілей, для чого вона координує діяльність багатьох людей.

По-друге, партія є різновидом громадських об'єднань і тому повин­на мати притаманні їм ознаки. Будь-яке громадське об'єднання має бути засноване на таких універсальних принципах: недержавному характері, добровільності, самоврядуванні, гласності, законності ор­ганізації і діяльності, реалізації та захисті особистих прав і свобод членів, некомерційних цілях.

Політична партія має двоїсту природу, оскільки вона, з одного боку, є організацією політичною і входить до класифікаційної групи політичної системи разом із державою, а з другого — є організацією громадською і входить до класифікаційної групи недержавних об 'єднань (громадянського суспільства).

Політичні партії як політичні організації відрізняються від держа­ви як елемента політичної системи таким:

- якщо держава завжди єдина, то політичних партій може існува­ти невизначена множинність або їх взагалі може не бути;

- політична партія на відміну від держави не може бути суб'єктом державної влади;

- політична партія не може виступати представником усього сус­пільства, а лише виражає інтереси окремих верств і соціальних груп населення;

- політична партія об'єднує громадян на засадах членства, а не громадянства (підданства);

Розділ 28. Політична система суспільства

- влада політичної партії не має універсального характеру, вона поширюється тільки на її членів та прихильників;

- політична партія не має права застосовувати примус у своїх діях, вона спирається лише на метод переконання;

- політична партія приймає корпоративні норми, які не можуть суперечити законодавству.

Таким чином, політичні партії є насамперед елементом громадян­ського суспільства. Однак на відміну від інших організацій громадян­ського суспільства вони мають специфічні, притаманні тільки їм по­літичні функції. Під функціями політичних партій розуміються основні напрямки їх діяльності, зумовлені цілями і завданнями, які стоять перед ними. Отже, політичні партії виконують такі функції:

- представництво інтересів певних соціальних груп населення. У сучасній державі вплив окремих індивідів на політичне життя прак­тично не відчувається, а здійснюється через політичні партії, які ви­ражають ці інтереси та борються за їх здійснення. При цьому вони: а) намагаються виявити та акумулювати інтереси якомога більшої кількості громадян, а не тільки членів партії і осіб, що підтримали партію на виборах; б) формулюють ці дещо абстрактні інтереси гро­мадян у чіткі вимоги та програмні положення;

- розроблення напрямків політичного курсу розвитку країни. На засадах інтересів соціальних груп, які її підтримують, партія розробляє програму внутрішньої і зовнішньої політики, яку вона здійснюватиме в разі приходу до влади;

- підготовка кадрів для політичної діяльності. Здійснюється під­готовка осіб, здатних реалізувати програму партії в державній практи­ці. Ця функція слугує цілеспрямованому відбору осіб, які поділяють погляди партії та мають найкращі здібності до управління суспільними процесами. її реалізація дозволяє формувати циркуляцію еліт і не до­пустити монополізацію влади певною групою. Як писав відомий фран­цузький юрист М. Дюверже, режим без партій увіковічує правлячу еліту, яка прийшла до влади завдяки грошам або походженню;

- виборча функція. Для реалізації політичної програми партії по­трібна державна влада, яку вона може одержати тільки перемігши на виборах. Тому ця функція є однією з головних, а сама партія стає основ-

> ним суб'єктом виборчого процесу, пропонуючи на виборах свою по-

літичну програму і своїх кандидатів, проводячи широку агітаційну кампанію, здійснюючи нагляд за справедливістю виборів;

- здійснення влади. Якщо партія перемогла на виборах, вона фор­
мує відповідні органи державної влади зі своїх прибічників, які у про-

Частина шоста. Правова держава і правова система суспільства

цесі здійснення власних функцій, використовуючи державно-владні повноваження, реалізують політичну програму партії;

- контроль за здійсненням державної влади. Партії, які не пере­могли на виборах, переходять до політичної опозиції та здійснюють функцію контролю за владними структурами з метою недопущення зловживань з їх боку;

- ідеологічна та виховна функції. Включають формування громад­ської думки, забезпечення громадян інформацією про можливі варіан­ти розвитку країни, певні партії, їх програми та кандидатів. Це сприяє формуванню у громадян високої політичної та правової свідомості, чіткого розуміння своїх інтересів та шляхів їх задоволення, що дозво­ляє виборцям голосувати на основі раціональних мотивів;

- комунікативна функція та розв'язання конфліктів політичним шляхом. Комунікативна функція полягає в тому, що партії є елементом постійного зв'язку громадян з владою. Якщо раніше вплив громадян на владу закінчувався днем голосування, то зараз через політичні партії вони постійно можуть доводити свої інтереси і думки до відома владних структур. Політичні партії відіграють важливу роль у розв'язанні соці­альних конфліктів мирним шляхом. З одного боку, можливість прийти до влади через вибори сприяє зникненню таких форм конфліктів, як збройні повстання, насильницьке захоплення влади та ін., а з другого — конкурентна партійна система пом'якшує незадоволення громадян по­літичною системою в цілому, спрямовуючи його на конкретних осіб та партії, що сприяє стабільному розвиткові держави.

Політичні партії, таким чином, виступають невід'ємним елемен­том сучасної демократії, заснованої на засадах політичного плюра­лізму, непорушності прав і свобод людини і громадянина, насамперед гарантій політичної свободи. Це приводить до того, що сама сутність політичних систем сучасних демократичних країн визначається за-падними вченими як «правління політичних партій», або як «партій­на демократія». У громадянському суспільстві внаслідок взаємодії держави і політичних партій формується так звана система політич­ного правління.

Політичні партії виражають інтереси певних соціальних груп, роз­робляють на їх основі програми загальнонаціональних перетворень і пропонують їх на виборах до органів державної влади. У разі під­тримки виборців члени партії обіймають керівні посади в органах державної влади і здійснюють ці перетворення. Держава в такій сис­темі є певним механізмом — інститутом управління, який уможливлює

Розділ 28. Політична система суспільства

загальнонаціональні перетворення, за тимчасовий контроль над яким конкурують партії.

Політичні партії як представники інтересів громадянського суспіль­ства акумулюють політичні очікування і настрої населення, на їх основі визначають шляхи і напрямки розвитку держави та суспільства. У ре­зультаті конкурентної боротьби політичних партій на виборах, підтрим­ки певних напрямків розвитку держави і суспільства народом політична програма партії здійснюється через завоювання більшості в парламенті, формування уряду, прийняття відповідних законів тощо.

Отже, політичну партіюмолена визначити як інститут громадян­ського суспільства, покликаний визначати політичні шляхи та напрям­ки його розвитку, реалізовувати їх через вибори до представницьких органів влади та діяльність в їх складі або контролювати їх у разі пере­бування в опозиції.

Взаємовідносини держави і політичних партій в умовах відсутнос­ті громадянського суспільства, правової, демократичної держави фор­муються зовсім інакше. У деяких країнах політичні партії офіційно забороняються. Державний апарат вважає їх загрозою для власної необмеженої влади. Тому організація, участь у діяльності нелегальних партій визнаються злочином проти держави. Подібна політична сис­тема існує зараз у багатьох країнах Близького Сходу (Катар, Кувейт, ОАЄ, Саудівська Аравія та ін.).

В інших недемократичних країнах держава імітує існування пар­тійної системи, яка насправді складається з однієї (правлячої) партії. За таких умов відбувається зрощення партії і держави в єдиний владний механізм. Так, у Німеччині після приходу в 1933 р. до влади нацистської партії було ухвалено закон «Про забезпечення єдності партії та держа­ви», в якому НСДАП проголошувалася носієм германської державнос­ті, її роль визначалася як провідна та рушійна сила націонал-соціалістської держави, закріплювалося сумісництво низки партійних і державних посад.

■і § 3. Політичні партії: правове

регулювання статусу та діяльності

Політичні партії в суспільстві сформувалися і досить довго існу­вали лише як політичний інститут. Спочатку вони не мали державного визнання своєї ролі і відповідного правового закріплення. Це поясню-

Частина шоста. Правова держава і правова система суспільства

ється, з одного боку, слабким впливом партій на життя суспільства, а з другого — нерозвиненістю демократичних інститутів, унаслідок чого держава не бажала ділитися владою з іншими інститутами політичної системи. Зі зростанням ролі політичних партій у житті суспільства розпочався процес їх правового визнання - правова інституціоналіза-ція, тобто перетворення їх на правовий інститут шляхом найповнішо­го регулювання правом усього комплексу відносин, пов'язаних зі створенням, організацією та діяльністю партій.

Правова інституціоналізація політичних партій - порівняно нове явище у правових системах сучасних держав. Вона пройшла декілька етапів свого розвитку. Перший етап (XVIII ст. — початок XX ст.) харак­теризується тим, що держава і право ігнорували появу і діяльність полі­тичних партій. На другому етапі (початок XX ст. — 50-ті роки XX ст.) розпочалося їх фрагментарне визнання, яке втілювалось у законодавчому закріпленні окремих загальних і спеціальних положень про їх діяльність. Але правовий режим політичних партій ще не відрізнявся від правового режиму інших громадських об'єднань: на політичні партії поширювали­ся норми, що регламентували діяльність усіх об'єднань громадян.

Правова інституціоналізація політичних партій набула широкого розмаху на третьому етапі — після Другої світової війни. Цей процес мав не тільки універсальний характер, а й змінився і його зміст. Якщо раніше предметом правового регулювання були лише деякі сторони діяльності політичних партій, то згодом сюди увійшов увесь комплекс відносин, пов'язаних з їх створенням, організацією та діяльністю.

Процес правової інституціоналізації політичних партій на терито­рії України також можна поділити на декілька основних етапів.

1. Виникнення політичних партій в Україні на початку XX ст. Цей період характеризується відсутністю відповідного правового регулюван­ня їх статусу. Право ігнорувало появу і діяльність партій. Окремі норми, які регулювали діяльність партій, але не виділяли їх серед інших об'єднань громадян, було встановлено після революційних подій 1905-1907 років 17 жовтня 1905 р. вийшов царський маніфест, який дарував населенню право на свободу товариств та спілок. 4 березня 1906 р. було видано цар­ський указ «Про тимчасові правила про товариства та спілки», який більш докладно регламентував порядок створення різноманітних товариств та спілок, проте знов-таки не містив жодного слова про політичні партії.

2. Встановлення і законодавче закріплення монопольного станови­ща КПРС і заборона будь-яких інших партій. Для цього періоду влас­тива відсутність спеціальних нормативних актів, які визначали б статус

Розділ 28. Політична система суспільства

і порядок діяльності політичної партії. Логічнім завершенням даного процесу стало закріплення монополії комуністичної партії на консти­туційному рівні.

3. Становлення плюралістичної, багатопартійної політичної систе­ми. Цей період розпочався в 1990 р., коли було прийнято рішення про перегляд Конституції СРСР, що фактично означало визнання можли­вості існування в країні багатопартійності. У жовтні 1990 р. Верховна Рада УРСР відповідним чином відредагувала ст. 6 Конституції УРСР. Так Україна встала на шлях утворення громадянського суспільства, плюралістичної політичної системи. Коли 16 червня 1992 р. Верховна Рада прийняла Закон України «Про об'єднання громадян», діяльність політичних партій на території України вперше одержала своє законо­давче закріплення.

4. Зараз триває четвертий етап інституціоналізації політичних партій, який розпочався із прийняття 24 вересня 1997 р. Закону Укра­їни «Про вибори народних депутатів України». Уперше в історії нашої держави було запроваджено змішану, мажоритарно-пропорційну сис­тему виборів, де половина складу Верховної Ради обирається за пар­тійними списками. З 2006 р. вибори до парламенту відбувалися вже виключно на основі пропорційної системи виборів. Як наслідок по­літичні партії одержали серйозні важелі впливу на державний механізм і суспільство. Але подібне розширення повноважень має супроводжу­ватися відповідним якісним регулюванням статусу партій, який мусить гарантувати відсутність зловживань своїми правами. Тому основним завданням цього етапу інституціоналізації було прийняття Закону України «Про політичні партії в Україні», який відповідав би міжна­родним демократичним стандартам.

Правова інституціоналізація політичних партій проявляється у двох формах — конституціоналізації і законодавчої інституціоналізації.

Конституційний статус політичних партій відображено в Консти­туції України, ст. 36 якої закріпила право громадян на об'єднання в по­літичні партії: «Громадяни України мають право на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів, за винятком обмежень, встановлених законом в інтересах національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров'я населення або захисту прав і свобод інших людей». Уперше на конституційному рівні були закріплені основні завдання партій: «Політичні партії в Україні сприяють формуванню і вираженню

Частина шоста. Правова держава і правова система суспільства

політичної волі громадян, беруть участь у виборах». Установлено норми, які регламентують деякі питання членства в партіях: «Членами політич­них партій можуть бути лише громадяни України. Обмеження щодо членства у політичних партіях встановлюються виключно цією Консти­туцією і законами України». «Ніхто не може бути примушений до всту­пу в будь-яке об'єднання громадян чи обмежений у правах за належність чи неналежність до політичних партій або громадських організацій».

Було уточнено і доповнено норми, що визначають обмеження у ді­яльності партій: «Утворення і діяльність політичних партій та громад­ських організацій, програмні цілі або дії яких спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шля­хом, порушення суверенітету і територіальної цілісності держави, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади, пропаганду війни, насильства, на розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожне­чі, посягання на права і свободи людини, здоров'я населення, забороня­ються. Не допускається створення і діяльність організаційних структур політичних партій в органах виконавчої та судової влади і виконавчих органах місцевого самоврядування, військових формуваннях, а також на державних підприємствах, у навчальних закладах та інших державних установах і організаціях. Заборона діяльності об'єднань громадян здій­снюється лише в судовому порядку» (ст. 37 Конституції України).

З прийняттям 8 грудня 2004 р. Верховною Радою України Закону України «Про внесення змін до Конституції України» істотно посилюєть­ся роль партій у політичній системі. Основною ідеєю внесення змін до Конституції України була ідея перерозподілу владних повноважень від Президента на користь Парламенту та Уряду, значне посилення впливу Парламенту на формування Уряду. За результатами виборів політичні партії створюють фракції у Верховній Раді України, яка поділяється на більшість і опозицію. Таким чином, законодавчу роботу Парламенту ви­значатимуть політичні партії, які утворять більшість. Парламентська більшість фактично утворює Уряд країни, через що можна казати про здійснення представниками політичних партій і виконавчої влади. Фак­тично через завоювання більшості в Парламенті та формування Уряду партії реалізовуватимуть зовнішню та внутрішню політику України.

Законодавча інституціоналізація політичних партій розвиває їх конституційний статус і включає: а) поняття політичних партій, визна­чення їх місця і ролі в політичній системі; б) умови і порядок їх утво­рення, припинення діяльності; в) вимоги до ідеології і програмних положень; г) вимоги до структури і порядку діяльності; ґ) вимоги до

Розділ 28. Політична система суспільства

фінансово-економічної бази; д) відносини з державною владою і міс­цевим самоврядуванням.

Одним з основних завдань законодавчої інституціоналізації є роз­межування правових статусів політичних партій та інших об'єднань громадян, яке має бути проведено залежно від ролі і функцій, що їх по­винні виконувати в державі і суспільстві ті чи інші об'єднання громадян, і втілюватися у відповідних правах та обов'язках. Головною ознакою політичних партій, за якою вони відрізняються від усіх інших громад­ських об'єднань, є їх спрямованість на завоювання та здійснення дер­жавної влади, вираження волі виборців у державному механізмі.

Тому політичні партії мають наділятися спеціальним правовим ста­тусом, який відрізнявся б від правового статусу інших об'єднань. Ця відмінність виявляється в особливих як правах, так і обов'язках партій. Відповідно до своєї ролі партії наділяються додатковими політичними правами: висунення кандидатів на вибори до органів державної влади, агітація за кандидатів, участь у підбитті підсумків виборів, вільний до­ступ до державних засобів масової інформації та ін. Водночас політичні партії наділяються і правами неполітичного характеру, які мають також інші громадські об'єднання — юридичні особи: діяти від свого імені, мати право власності на майно, залучати кошти на свою діяльність тощо. Однак ці права не рівнозначні правам інших об'єднань, а мають скоріше допоміжний характер і спрямовані на досягнення політичних цілей та завдань партії. Саме тому на партії має бути покладена велика кількість обмежень у майновій сфері: заборона підприємницької діяльності, за­лучення коштів від іноземних держав, юридичних та фізичних осіб, обмеження на використання коштів на окремі цілі та ін.

Переважна більшість країн має окремі закони про статус політич­них партій, де регламентовано всі важливі сторони їх діяльності. З огля­ду на те, що виборче законодавство зараз становить велику сукупність норм, сформувалося в окремий правовий інститут, процедура участі партій у виборах регулюється спеціальним законодавством про вибори. Цю схему реалізовано і в нашому законодавстві. У Законі України «Про політичні партії в Україні» закріплено правовий статус політичних партій, їх права і обов'язки, а в законах України «Про вибори Прези­дента України», «Про вибори народних депутатів України», «Про ви­бори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів» встановлено процедури участі політичних партій у виборах.

Правовий статус політичних партій в Україні регулюється насам­перед Законом «Про політичні партії в Україні».

Частина шоста. Правова держава і правова система суспільства

Особливостями правового регулювання положення та діяльності політичних партій є такі.

1. Законодавче визначення політичної партії. Політична партія — це зареєстроване згідно з законом добровільне об'єднання громадян — при­хильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, що має своєю метою сприяння формуванню і вираженню політичної волі громадян, бере участь у виборах та інших політичних заходах.

2. Гарантії діяльності політичних партій. Політичні партії є рівни­ми перед законом. Органам державної влади, органам місцевого само­врядування, їх посадовим особам заборонено виокремлювати у своєму ставленні певні політичні партії чи надавати їм привілеї, а також спри­яти політичним партіям, якщо інше не передбачено законом, у прова­дженні їх діяльності. Втручання з боку органів державної влади та ор­ганів місцевого самоврядування або їх посадових осіб у створення і внутрішню діяльність політичних партій та їх місцевих осередків за­бороняється, за винятком випадків, передбачених законом.

3. Спеціальні умови створення політичної партії. Рішення про створення політичної партії приймається на її установчому з'їзді. Це рішення має бути підтримано підписами не менше десяти тисяч повно­літніх громадян України, зібраними не менш як у двох третинах райо­нів не менш як двох третин областей України, міст Києва і Севастопо­ля та Автономної Республіки Крим. Реєстрацію політичних партій здійснює Міністерство юстиції України.

4. Особливості членства в політичних партіях. Членами політичних партій можуть бути тільки громадяни України, яким виповнилося 18 років. Певні категорії громадян України — судді, працівники прокуратури та органів внутрішніх справ, співробітники Служби безпеки України, вій­ськовослужбовці та працівники органів державної податкової служби, Державної кримінально-виконавчої служби обмежені в цьому праві. їм заборонено бути членами будь-яких партій.

5. Права політичної партії:

 

- вільно провадити свою діяльність у межах, передбачених Кон­ституцією та законами України;

- брати участь у виборах Президента України, до Верховної Ради України, до інших органів державної влади, органів місцевого само­врядування та їх посадових осіб у порядку, встановленому відповід­ними законами України;

- використовувати державні засоби масової інформації, а також засновувати власні засоби масової інформації, як це передбачено від­повідними законами України;

 

Розділ 28. Політична система суспільства

- підтримувати міжнародні зв'язки з політичними партіями, гро­мадськими організаціями інших держав, міжнародними і міжурядови­ми організаціями, засновувати міжнародні спілки з додержанням вимог законодавства;

- ідейно, організаційно та матеріально підтримувати молодіжні, жіночі та інші об'єднання громадян, надавати допомогу в їх створенні.

Політичним партіям гарантується свобода опозиційної діяльності, у тому числі: можливість викладати публічно і обстоювати свою по­зицію з питань державного і суспільного життя; брати участь в обго­воренні та оприлюднювати і обґрунтовувати критичну оцінку дій і рішень органів влади, використовуючи для цього державні і недер­жавні засоби масової інформації в порядку, встановленому законом; вносити до органів державної влади України та органів місцевого само­врядування пропозиції, обов'язкові для розгляду відповідними орга­нами в установленому порядку.

(і.-Політичні партії мають певні обмеження у своїй діяльності. Утворення і діяльність політичних партій забороняються, якщо їх про­грамні цілі або дії спрямовані на:

- ліквідацію незалежності України;

- зміну конституційного ладу насильницьким шляхом;

- порушення суверенітету і територіальної цілісності України;

- підрив безпеки держави;

- незаконне захоплення державної влади;

- пропаганду війни, насильства, розпалювання міжетнічної, расо­вої чи релігійної ворожнечі;

-- посягання на права і свободи людини;

- посягання на здоров'я населення.

Політичним партіям заборонено також мати воєнізовані форму­вання.

7. Особливості заборони політичних партій. За вчинення зазначених дій політична партія може бути заборонена. Діяльність політичної пар­тії може бути заборонена лише за рішенням суду. Закон встановлює, що по першій інстанції справу про заборону політичної партії розглядає Верховний Суд України. Але у 2005 р. законодавець прийняв Кодекс адміністративного судочинства, ст. 19 якого встановила, що справи про анулювання реєстраційного свідоцтва політичної партії, її заборону (примусовий розпуск, ліквідацію) вирішуються окружним адміністра­тивним судом, територіальна юрисдикція якого поширюється на м. Київ. Таким чином, зараз існує юридична колізія в питанні, який суд повинен розглядати справи про заборону політичних партій.

Частина шоста. Правова держава і правова система суспільства

8. Особливості фінансування діяльності політичних партій. По­літичні партії є неприбутковими організаціями. Для здійснення своїх статутних завдань вони мають право на власне рухоме і нерухоме май­но, кошти, обладнання, транспорт, інші засоби, набуття яких не забо­роняється законами України. Політичні партії можуть орендувати необ­хідне рухоме та нерухоме майно.

Не допускається фінансування політичних партій:

- органами державної влади та органами місцевого самоврядуван­ня, крім випадків, зазначених у законі (тобто інститутом державного фінансування за результатами виборів);

- державними та комунальними підприємствами, установами і організаціями, а також підприємствами, установами і організаціями, у майні яких є частки (паї, акції), що є державною чи комунальною власністю, або які належать нерезидентам;

- іноземними державами та їх громадянами, підприємствами, установами, організаціями;

- благодійними та релігійними об'єднаннями та організаціями;

- анонімними особами або під псевдонімом;

- політичними партіями, що не входять до виборчого блоку полі­тичних партій.

Ураховуючи велике значення партій для нормального функціону­вання демократичної політичної системи та створення умов їх фінан­сової незалежності від приватних спонсорів, у 2005 р. запроваджено фінансову підтримку політичних партій з боку держави. Політична партія має право на одержання державного фінансування за умови по­долання виборчого бар'єру в обсягу, який визначається пропорційно до одержаних на виборах голосів.

—ш—шш Контрольні запитання

1. Як Ви розумієте політику?

2. Поясніть відмінності широкого та вузького значень поняття політичної системи.

3. Які організації є елементами політичної системи?

4. Які відмінності між державою та політичними партіями як політичними організаціями?

5. Дайте визначення політичної партії та охарактеризуйте її функції.

Розділ 29... і..... ——ми—

Демократична держава

■■^■а § 1. Демократія як форма реалізації народовладдя

Демократія — це форма такої держави, яка заснована на здій­сненні народовладдя шляхом забезпечення широких прав і свобод гро­мадян, їх участі у формуванні і функціонуванні апарату політичної влади і контролю за його діяльністю. З огляду на дослівний переклад терміна «демократія» з грецької (сіетоз — народ і кгаіоз — влада) її часто ототожнюють з самим народовладдям. Але, розглядаючи народо­владдя, демократію та державу діалектично, можна зробити висновок про те, що в загальному явищі державності демократія постає як його внутрішня форма, «момент сутності», тоді як сама сутність — найбільш глибинне та визначальне в державі за демократичної форми відшуковує себе саме у народовладді.

Отже, системотворчою, сутнісною ознакою та визначальним прин­ципом демократії виступає влада народу (народовладдя). Всі інші принципи демократії щодо влади народу являють собою сопсіігіо зіпе Чиа поп (умова, без якої не може бути. — лат.) та виконують обслуго­вуючу формалізуючу роль. Такими рисами, що характеризують де­мократію, є: 1) визнання народу верховним суверенним носієм і дже­релом державної влади; 2) визнання політичної свободи громадян; 3) політична рівноправність участі громадян у формуванні органів держави і організації контролю за їх діяльністю; 4) державний характер демократії; 5) реальна можливість народу періодично змінювати склад

Частіша шоста. Правова держава і правова система суспільства

представницьких органів; 6) правозаконність; 7) взаємна відповідаль­ність держави і громадянина.

Перші три характеристики визначають владну суб'єктність народу. Перша з них обумовлює належність суверенітету народу, але верхо­венство влади народу може мати місце лише за умов забезпечення кожному громадянину політичної свободи і рівності. Політична не­свобода (або часткова свобода) усіх громадян держави перетворює суверенний статус народу на фікцію, оскільки відсутність або дефіцит можливостей політичної діяльності аргіогі суперечить обсягу поняття «суверенітет», — наявність влади передбачає наявність свободи її за­стосувати. Свобода ж однієї частини громадян та несвобода іншої дозволяє говорити про владу певної фракції (диктатора, партії, класу, верстви тощо), але аж ніяк не про владу народу як єдності. Політична ж нерівність означає нерівність у політичних правах і свободах, а від­так, і в можливості доступу до владних ресурсів.

Наступні ознаки характеризують організацію і діяльність демокра­тичної держави.

Державний характер демократії зумовлений самою природою по­літичної влади і процесом її реалізації. Державна влада реально ви­магає свого здійснення на постійній, безперервній і професійній осно­ві. Тому народ фактично не може в сучасних умовах у багатьох випад­ках безпосередньо здійснювати належну йому владу, — через це дану функцію виконують держава, її органи, яким народ делегує свої повно­важення.

Завдяки державному характеру демократії народ одержує реальну можливість народу періодично змінювати склад представницьких органів. Народ як поручитель встановлює процедуру доручення вла­ди, а також засоби контролю за належним виконанням доручення та його передоручення у разі неналежного виконання. Історично апро­бованою та такою, що довела свою життєдайність, процедурою де­легування владних повноважень є вибори, які на засадах конкурсу визначають осіб, що обійматимуть представницькі посади в держав­ному апараті.

Основними ж засобами контролю та передоручення виступають стро-ковість обійняття посад, можливість проведення позачергових виборів, відкритість та доступність інформації про діяльність органів держави.

Правозаконність розкриває внутрішній зміст державної організа­ції та здійснення влади народу. З внутрішнього боку правозаконність характеризує наявність саме правових законів. Сучасне праворозу-496

Розділ 29. Демократична держава

міння розглядає право як міру свободи і рівності, що відображає панівні уявлення про справедливість і потреби суспільного розвитку, основи яких складаються в процесі повторювальних суспільних від­носин, що визнаються, схвалюються та охороняються державою Таким чином, право є продуктом, виразом інтересу суспільства, яке в правовій сфері виступає у вигляді «народу». І головною функцією законодавця, який є офіційним представником народу, є якраз фор­малізація права в законі, тобто створення такого нормативного поля, яке відповідає інтересам та потребам народу (причому з огляду на дві причини: через представницьку природу законодавця і власну природу права). Зовнішній бік правозаконності являє собою вимогу неухильного додержання правових законів усіма суб'єктами, що озна­чає не що інше, як додержання і здійснення юридично оформленої волі народу.

Взаємна відповідальність держави і громадянина полягає в тако­му: з одного боку, держава відповідальна за свою представницьку діяльність перед верховним суб'єктом влади, а разом з тим і кожним його членом (ст. З Конституції України проголошує: «Держава від­повідає перед людиною за свою діяльність»), а з другого — кожен громадянин як підвладний суб'єкт влади має відповідати за свою не­належну діяльність перед представником верховного суб'єкта влади. Очевидно, що неналежною діяльністю є недодержання та невиконан­ня правових законів. Кожен, одержуючи право і свободу, відповідає за їх здійснення.

Демократія являє собою одне з величезних досягнень світової ци­вілізації в процесі історичного розвитку. Цей феномен пов'язаний із розгортанням у часі і просторі принципів справедливості, свободи, гуманізму і рівності, а разом з тим і розширенням соціальної бази, на яку спирається та в інтересах якої здійснює владу держава. Від заро­дження демократії в Стародавніх Афінах як влади відносно невеликої маси вільних громадян, через епоху буржуазних революцій, подолання нерівності, офіційних привілеїв для окремих верств населення, по­ширення доктрини Ж.-Ж. Руссо та проголошення «нації-держави» французькими просвітниками, коли народ перестав розумітися як під­корена державі маса, а відчув себе сувереном, до сучасного лібераль­ного розуміння демократії як державної організації влади вільних і рівних індивідів — такий діалектичний розвиток права і держави, формування найбільш ефективного механізму забезпечення прав лю­дини — демократичної держави.

Частина шоста. Правова держава і правова система суспільства

Наведені характеристики дозволяють тлумачити демократію як сус­пільну цінність, вага якої визначається її роллю у житті суспільства. Загальноісторична цінність демократії полягає в тому, що вона є втілен­ням багатовікової мрії людства про забезпечення в суспільстві для кож­ної людини справжньої свободи і рівних прав у економічній, соціальній, політичній сферах. Вона здатна безпосередньо впливати на економічні, соціальні відносини, сприяти найбільш ефективному втіленню в життя державної волі, прийняттю оптимальних рішень, досягненню політичних компромісів. Демократія є надійним засобом волевиявлення волі народу, врахування суспільної думки, забезпечення громадянського миру, під­вищення громадської активності.

«мннша § 2. Форми та інститути демократії як прояв державної влади

Будучи складним системним утворенням, демократія із зовнішнього боку виражається у відповідних формах, а із внутрішнього — складаєть­ся із інститутів. В умовах демократичної держави такі форми та інститу­ти виступають водночас і ключовими механізмами здійснення її влади.

Демократії притаманні такі форми. По-перше, вона може здій­снюватися через реалізацію і гарантування захищених законом де­мократичних прав людини і громадянина. Це випливає зі ст. З Кон­ституції України, згідно з якою людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Отже, демократична держава покликана забез­печити весь комплекс прав людини і громадянина, передбачених чинним законодавством в усій багатоманітності їх прояву: закріпле­них як у Конституції України (особистих, політичних, соціально-економічних, соціально-культурних тощо), так і в галузевих актах— цивільному (право купівлі-продажу), трудовому (на забезпечення спецодягом), сімейному (право вести спільне господарство) та ін. Реалізація і гарантування усього комплексу цих прав є головною формою здійснення демократії.

По-друге, діяльність системи державних органів ґрунтується на демократичних принципах. Існування демократії неможливе без здій­снення принципів плюралізму, гласності, поділу і децентралізації влади. Саме через застосування цих та інших принципів здійснюються народний характер влади і можливі прогресивні перетворення.

 

Розділ 29. Демократична держава

По-третє, демократія виражається у відповідних формах здійснення народовладдя. Згідно з ст. 5 Конституції України народ здійснює владу як безпосередньо (пряма форма: вибори, референдум, громадські ініці­ативи та обговорення тощо), так і через органи державної влади та ор­гани місцевого самоврядування (представницька форма, реалізується через обрані народом органи первинного народного представництва).

Однак не можна зводити всі форми демократії до названих двох різновидів, хоч вони і є дуже важливими у вченні про форми демокра­тії. Передусім слід пам'ятати, що провідна роль у здійсненні демокра­тії належить утвердженню прав людини і громадянина, їх захищенос­ті, а також функціонуванню системи державних органів на основі де­мократичних принципів.

В історії вчень про державу і право ще з часів Ш. Монтеск'є та Ж. -Ж. Руссо дебатується питання про недоліки та переваги представ­ницької демократії. Визнаючи, що пряма участь населення у здійснен­ні влади є яскравим проявом демократії, більшість державознавців у цілому віддають перевагу представницькому правлінню. Вони ви­ходять з того, що представницька демократія дає можливість більш детального обговорення питань, які вирішуються народним представ­ництвом, попереднього одержання необхідних обґрунтувань і консуль­тацій, проведення експертиз, прийняття поправок, узгодження різних поглядів, урахування позиції меншості. Безпосередня форма народо­владдя позбавлена переваг представницької демократії, які надають можливість досягти політичних компромісів і прийняття на цій основі зважених консенсуальних рішень. Ці переваги відсутні у такому, напри­клад, прояві прямої демократії, як референдум (тобто затвердження народним голосуванням проекту закону або іншого державного рішен­ня). Роль особи тут обмежена альтернативою проголосувати «за» чи «проти» на поставлені на референдумі питання без права внести по­правки, доповнення, виказати незгоду з певними положеннями запро­понованого проекту. На практиці найбільш ефективним є поєднання представницької форми здійснення народовладдя з безпосередньою.

Так, проведення консультативних опитувань населення або обго­ворень в засобах масової інформації має на меті урахування громад­ської думки представницьким органом — парламентом при остаточ­ному вирішенні певного питання.

Внутрішній, системний бік демократії складається з її інститутів. Інститут демократіїє юридично оформленим самостійним структур­ним або функціональним елементом організації державної влади для вирішення певних завдань політичного життя

Частина шоста. Правова держава і правова система суспільства

Інститути демократії за ступенем складності поділяються на: струк­турні (сесії представницьких органів, їх постійні комітети, депутатські фракції тощо), функціональні (депутатський запит, правотворчий почин, соціально-економічні, політичні, соціально-культурні, особисті права громадян, вибори, громадська думка та ін.), структурно-функціональні (наприклад, територіальна або національна автономія).

У сучасних умовах підвищується значення процедурної регламен­тації порядку реалізації інститутів демократії, що багато в чому зумов­лює ефективність їх дії. Особливо велике значення має процедурна регламентація виборів, діяльності органів народного представництва, порядку прийняття законів, проведення референдумів.

За формами державної діяльності виділяють такі інститути: у сфе­рі прийняття державних рішень (законодавча ініціатива, читання за­конопроектів), у сфері забезпечення охорони прав і свобод громадян і виконання ними обов'язків (Уповноважений Верховної Ради України з прав людини),у сфері здійснення правосуддя і контролю за законніс­тю (адвокатура, звернення до Конституційного Суду України).

За юридичною силою виділяють інститути: імперативні (свобода преси, голосування під час виборів), консультативні (всенародне об­говорення, опит населення).

Демократія здійснюється щодо конкретних суб'єктів. Ними є всі учасники суспільних відносин, які виникають під час здійснення всіх форм і інститутів демократії. Суб'єктами демократії можуть бути, державні органи, політичні партії, їх об'єднання, громадські організа­ції, трудові колективи, виборці виборчого округу, весь виборчий кор­пус, групи громадян, депутати та ін. Головним же суб'єктом є людина (громадянин), задоволенню інтересів якої повинні бути підпорядкова­ні дії всіх інших суб'єктів демократії.

шнипитшн—!..... і § 3. Принципи демократії — основа

організації і функціонування державної влади

Демократична держава будує свою діяльність на основі розвинутої системи принципів, сформованих в процесі багатовікової еволюції теорії і практики демократії. Коли говорять про принцип демократії,мають на увазі безумовну вимогу, яка випливає з самої сутності де­мократії і належить до всіх її суб 'єктів та інститутів. 500

Розділ 29. Демократична держава

До фундаментальних принципів демократії належать: закріплення та гарантованість прав і свобод людини, політична багатоманітність (плюралізм), поділ влади, гласність, залучення населення до вирішення питань державного значення. Вони є запорукою успішного застосування багатьох інших принципів — урахування громадської думки, співробіт­ництва різних політичних сил, узгодження їх інтересів, урахування і охо­рони прав меншості, взаємоконтролю органів, що належать до різних гілок державної влади, підзвітності і підконтрольності посадових осіб та управ­лінських органів перед представницькими органами і населенням тощо.

Яскравим принципом демократії є конституційне закріплення прав, свобод і обов'язків людини та їх реальна, а не декларативна гаранто­ваність. Права і обов'язки в такому суспільстві встановлюються на основі рівності всіх перед законом.

Рівність прав і свобод особи пов'язана із цілеспрямованою діяль­ністю держави на забезпечення поєднання свободи однієї людини зі свободою всіх і кожного. Передумовою цього є те, що жодне право особи не може вважатися подарованим їй державою. Усі конституцій­ні права є невідчужуваними, а відтак, що не можуть бути ані звужені, ані скасовані (ст. 22 Конституції України), і водночас виступають межами державної влади. Головними напрямками гарантування прав є можливість звернення людини до компетентних органів з метою їх поновлення, відшкодування завданої шкоди тощо. Йдеться про звер­нення до судових органів, включно із Конституційним Судом, Уповно­важеного Верховної ради України з прав людини, органів прокуратури, використання послуг адвокатів.

Одним з найбільш узагальнюючих у системі демократії є принцип багатоманітності (плюралізму). Стаття 15 Конституції України про­голошує, що суспільне життя в Україні грунтується на засадах полі­тичної, економічної та ідеологічної багатоманітності. В економічній сфері цей принцип проявляється в рівноправності різних форм влас­ності, політиці — у партійнй багатоманітності: функціонуванні бага­тьох політичних центрів, діяльність яких пов'язана із вираженням політичних воль громадян та їх реалізацією через участь у формуван­ні представницьких органів влади. Політичний плюралізм має бути заснований на рівному ставленні держави до всіх політичних груп, створенні для них однакових умов функціонування. Водночас, така свобода не виключає репресивного ставлення держави за відверто антиконституційних, фашистських та інших екстремістських партій та об'єднань. Щодо ідеологічного плюралізму, то він є безпосереднім

Частина шоста. Правова держава і правова система суспільства

продовженням плюралізму політичного. Категорично відкидаючи будь-яку ідеологічну монополію, держава гарантує існування різних ідей, думок, ідеологічних підходів, можливість їх вільного висловлення, різного тлумачення окремих явищ суспільного життя. Відкрите про­голошення певної інформації, що відбиває ту чи іншу ідеологію, може бути обмежене лише у разі, коли про заборону її поширення зазначено в законі в інтересах охорони прав громадян, суспільної моралі та без­пеки. Ідеологічний плюралізм водночас не виключає можливості іс­нування в демократичному суспільстві консолідуючої державницької ідеології.

Принцип плюралізму передбачає однакове ставлення держави до проявів волі як більшості, так і меншості. Він виключає будь-яку дис­кримінацію етнічних, релігійних, політичних меншин. Державні рі­шення в умовах розвинутої демократії не повинні прийматися меха­нічною більшістю голосів, без попереднього вивчення і врахування інтересів меншості, проведення відкритих дискусій. За меншістю збе­рігається право висувати власні ініціативи, бути репрезентованою в різних державних органах (наприклад, у комітетах парламенту), ви­ставляти в процесі дебатів своїх співдоповідачів, критикувати перебіг виконання прийнятих рішень і т. ін. Принцип урахування прав мен­шості є важливим засобом посилення відповідальності більшості при підготовці, прийнятті і реалізації тих чи владних актів. В умовах де­мократії більшість зобов'язана рахуватися з позицією меншості, кон­сультуватися з нею, прагнути до компромісів, а краще — до консенсу-ального вирішення державно-правових конфліктів, представницього здійснення влади народу.

До фундаментальних принципів демократії належить і принцип побудови влади в державі на засадах її поділу на різні гілки (законо­давчу, виконавчу та судову), який здійснюється спеціально уповно­важеними державними органами за умови невтручання кожної з гілок влади у сферу діяльності іншої. За цієї умови, враховуючи існування системи стримувань і противаг між різними гілками влади, виключа­ється можливість узурпації влади якимось органом чи особою. Таким чином, створюються сприятливі умови для забезпечення реальних прав людини, в тому числі її залучення до вирішення державних справ.

Принцип гласності вимагає забезпечення відкритості державного і суспільного життя, усіх джерел інформації, можливості її вільного пошуку, одержання і поширення всіма суб'єктами суспільних відносин

Розділ 29. Демократична держава

відповідно до їх потреб. Гласність покладає на компетентні державні органи обов'язок систематично інформувати населення щодо подій державного і громадського життя, прийнятих цими органами рішень, перебіг їх обговорення і виконання. Необхідними передумовами дії принципу гласності є заборона цензури, розвиток свободи слова і дру­ку, врахування і використання громадської думки в процесі прийняття державних рішень.

Залучення населення до участі в роботі державних органів може відбуватися в різні способи. Це може мати місце в рамках як безпо­середньої, так і представницької форм здійснення народовладдя (через депутатів, участь у зборах виборців, громадських обговореннях, через радіо, пресу, телебачення, у роботі робочих груп при вищих державних органах, постійних комітетів парламенту тощо). Залучення громадян до участі в роботі виконавчих органів є дієвим засобом боротьби з бю­рократизмом і корупцією. Розширення участі населення в діяльності всіх державних органів — одна із форм підвищення ефективності демократії.

__-— § 4. Функції демократії

Під функціями демократіїрозуміють головні напрямки впливу демократії на суспільні відносини. Функції демократії тісно пов'язані із функціями держави.

Так, саме через функції держави ми можемо простежити її сутність, і якщо соціальним призначенням держави виступає здійснення народо­владдя, то можна говорити про наявність демократичної форми такої держави. З'ясувати це — означає встановити, якою мірою воля і зусил­ля держави спрямовані на задоволення інтересів усього суспільства, зумовлені потребами його розвитку.

В цьому контексті функції демократії, з одного боку, є однопорядко-вим поняттю основних функцій держави, оскільки в кінцевому резуль­таті соціальне призначення демократії як форми держави таке ж саме, що і держави в цілому, а з другого — будучи саме внутрішньою формою, вона володіє функціями, що кореняться в природі народовладдя, які, власне, і зумовлюють демократичної статус держави.

Таким чином, демократія безпосередньо сприяє здійсненню голо­вних загальнодержавних функцій — економічної, політичної, соціаль­ної тощо. Велика роль в успішному вирішенні і виконанні завдань, що

Частина шоста. Правова держава і правова система суспільства

випливають з цих функцій, належить громадської думки і тому, як вона враховується державою. Громадська думка формується шляхом демо­кратичного обговорення тих чи інших проблем у засобах масової інфор­мації, колегіальними дорадчими інститутами при органах державної влади, а також за шляхом проведення ініціативних експериментів. Усі ці чинники спроможні суттєво вплинути на розв'язання обговорюваних проблем державними структурами — Президентом, Верховною Радою, Кабінетом Міністрів і т. ін.

Водночас демократії притаманні і власні функції. Так, вона виконує установчу функцію. Це виявляється в утворенні безпосередньо народом органів свого первинного представництва шляхом загальних виборів: Верховної Ради і Президента України. Ці органи, у свою чергу, утво­рюють (обирають або призначають) органи вторинного представництва населення. Таким є, наприклад, суддівський корпус, склад якого за­тверджується Верховною Радою.

Функція оптимізації державних рішень полягає в тому, що держа­ва при вирішенні того чи іншого питання керується принципами де­мократії, використовує свої правові інститути, аби таким чином знайти оптимальне державне рішення. Для цього питання обговорюються постійними комітетами парламенту із залучанням експертів-науковців, вивченням і урахуванням позицій всіх політичних течій, виступів у пре­сі тощо.

Демократія виконує також функцію сприяння виконанню прийня­тих рішень. Велику роль у їх виконанні відіграють мобілізація через засоби масової інформації громадської думки, сама громадськість, участь у судових засіданнях громадських обвинувачів і захисників та ін.

Контрольна функція демократії щодо роботи різних ланок дер­жавного апарату і посадових осіб здійснюється шляхом депутатських запитів і діяльності парламентських комітетів, спеціальних слідчих комісій, проведення опитувань населення, через діяльність Уповно­важеного Верховної Ради України з прав людини, Конституційним Судом.

Особливо важливого значення в сучасних умовах набуває функція демократії у сприянні розвиткові особи, її духовного вдосконалення. Саме на реалізації цієї функції спрямовані широке використання лю­диною своїх демократичних прав, участь у проведенні різних громад­ських акцій, дискусій, підвищення її політичної і соціальної активнос­ті, рівня політичної і правової культури, правове виховання і т. ін.

Розділ 29. Демократична держава

^«__ § 5. Демократія і самоврядування

Разом із демократичною державою формою реалізації народовлад­дя виступає самоврядування.Воно є різновидом соціального управ­ління (врядування), в основу якого покладене спільне вирішення учас­никами суспільних відносин суспільних справ, що поєднується зі спіль­ною діяльністю у виконанні прийнятих рішень. Це означає, що само­врядуванню притаманне поєднання суб'єкта та об'єкта управління, що не є характерним для демократії. Самоврядування виникло задовго до появи демократії — при первісносуспільному ладі.

Діяльність самоврядувальних органів у політичній сфері є однією з важливих передумов і напрямків розширення демократії, реалізації її головних принципів. Держава не повинна втручатися у діяльність само­врядних органів, профспілок, партій, громадських організацій і товариств. Але засоби локального самоврядування при вирішенні питань державно­го значення (наприклад, під час виборчої кампанії) можуть підключатися до державного механізму, використовуватися для здійснення демократії, бути складовими частинами вже загального механізму народовладдя.

Отже, поняття «самоврядування» не тотожне поняттю «демократія», воно має складну структуру. На відміну від єдиної державної системи демократії налічується декілька систем самоврядування — по лінії тери­торіальних громад, професійних організацій, виробничих, громадських об'єднань за інтересами та ін. Самоврядування не завжди має політичний характер, тоді як демократія завжди є державним політичним явищем.

Розвитку самоврядування може сприяти активізація обох головних форм участі населення у здійсненні народовладдя — представницької і безпосередньої, які притаманні як самоврядуванню, так і демократії.

Багато принципів самоврядування, тобто обов'язкових, безумовних вимог, покладених в основу здійснення самоврядування, є спільними з демократією. Серед них такі, як свобода, рівноправність, гласність, поєднання представницьких і безпосередніх форм тощо. Здійснення як демократії, так і самоврядування потребує також застосування принципів урахування громадської думки, вирішення питань за біль­шістю при врахуванні інтересів меншості, узгодження різних інтересів і думок, прагнення до консенсусу.

Спеціальними, властивими лише самоврядуванню принципами є самоорганізація, поєднання суб'єкта та об'єкта управління, участь усіх суб'єктів у прийнятті і реалізації прийнятих рішень, визнання над собою влади тільки власного об'єднання.

Частина шоста. Правова держава і правова система суспільства

Контрольні запитання

1. Дайте розгорнуту характеристику ознак і принципів демо­кратії.

2. Проаналізуйте здійснення функцій демократії в умовах су­часної Української держави.

3. Дайте порівняльну характеристику безпосередньої та пред­ставницької форм здійснення народовладдя.

4. Як співвідноситься демократія та самоврядування в умовах державно організованого суспільства?

5. Які причини заважають утвердженню демократії в нашій країні? Запропонуйте шляхи їх подолання.