РОЗДІЛ 16 ■инннінннншннинні

Нормативно-правові акти

___* § 1. Нормотворчість: поняття, функції, принципи

Процес формування і розвитку єдиної системи правових приписів передбачає офіційну діяльність компетентних органів та організацій. Нормотворчість— це врегульована законодавством діяльність упо­вноважених державних органів щодо розробки та прийняття нормативно-правових актів, які містять загальні правила поведінки (норми права). Основним призначенням цього процесу є надання фор­мальної визначеності певним правилам поведінки, вдосконалення їх редакції, видання, зміна та скасування нормативних актів з метою формування внутрішньо узгодженої системи законодавства.

Функції нормотворчості— це основні напрямки діяльності ком­петентних органів щодо встановлення, зміни або скасування правових норм, створенню і розвитку системи законодавства та інших форм права.

До цих функцій належать:

1) функція первинного регулювання суспільних відносин, яка має місце тоді, коли певні суспільні відносини вперше набувають формаль­ної визначеності, внаслідок чого відбувається первинне врегулювання суспільних відносин;

2) функція оновлення правового матеріалу, яка передбачає зміну або скасування тих нормативно-правових актів, що застаріли і не від­повідають потребам суспільного розвитку та сучасному стану законо­давства, або інших проявів правової форми;

Частіша четверта. Нормативна основа правового регулювання

3) функція заповнення прогалин у праві, яка передбачає часткове або повне усунення пропусків у правовому регулюванні певних від­носин шляхом формулювання тих правил поведінки, яких бракує;

4) функція кодифікації нормативно-правового матеріалу, яка по­лягає у впорядкуванні, об'єднанні та доповненні нормативних актів, створенні єдиного, зручного для користування, побудованого на науко­вих засадах нормативного кодифікованого акта.

Серед принципів нормотворчості слід розрізняти загальні, що ста­новлять основу правового регулювання (принципи законності, демокра­тизму, гуманізму, соціальної справедливості та ін.), та спеціальні (прин­ципи науковості, професіоналізму, оперативності, поєднання динамізму і стабільності та ін.), які мають особливе значення саме для нормотвор­чості як особливої форми діяльності компетентних державних органів.

Загальними принципами нормотворчості є:

1) принцип гуманізму. Вимагає, аби людина та її інтереси були в центрі нормотворчої діяльності держави. В правових актах повинні враховуватися загальнолюдські цінності, забезпечуватися гарантії за­хисту прав і свобод людини, максимально задовольнятися її матеріаль­ні і духовні потреби.

2) принцип демократизму. Одним з напрямків розвитку політичної системи на сучасному етапі має бути зростаюча активність громадян в управлінні державними і громадськими справами. В нормотворчос­ті це особливо яскраво реалізується шляхом ухвалення найважливіших законів на референдумі. Незважаючи на окремі організаційні недоліки, притаманні інститутам безпосередньої демократії, референдум до­зволяє максимально врахувати і виразити в законі побажання різних верств населення;

3) принцип гласності. Передбачає вільне і конструктивне обгово­рення проектів нормативних актів, відкритість нормотворчого про­цесу. Залучення широких мас населення і громадських організацій до обговорення проектів нормативних актів сприяє їх найбільшій легі-тимиості, запобігає появі можливих помилок, спрощує процедуру їх реалізації;

4) принцип законності. Відіграє велику роль як у додержанні про­цедури прийняття нормативно-правових актів, так і у формулюванні їх змісту. Реалізація нормотворчих повноважень органами, які видають закони та інші нормативні акти, має відбуватися виключно в межах їх компетенції, на підставі закону, в повній відповідності із встановленою процедурою.

Розділ 16. Нормативно-правові акти

5) принцип верховенства права. Зміст нормативно-правових актів повинен відповідати конституційним засадам, ідеалам правової дер­жави і міжнародним стандартам захисту прав людини.

До спеціальних принципів нормотворчості належать:

1) принцип науковості та професіоналізму — передбачає залучен­ня фахівців високої кваліфікації до нормотворчої діяльності. В про­цесі нормотворчості мають використовуватися наукові досягнення, враховуватися альтернативні проекти нормативних актів, які виража­ють інтереси різних прошарків суспільства. Недостатнє врахування цього принципу негативно позначається на якості нормативно-право­вого акта та ефективності його реалізації;

2) принцип планування — дає змогу виключити випадкові, непро­думані кроки в процесі нормотворчості. З його допомогою заповню­ються прогалини та усуваються колізії у нормативних актах, узгоджу­ється робота державних органів різних рівнів, ліквідується поспіх, встановлюється послідовність прийняття окремих актів, створюються необхідні умови для підготовки документів високої якості, надається час, щоб провести необхідні консультації з провідними науковими та навчальними установами;

3) принцип оперативності — вимагає постійного оновлення право­вого матеріалу, швидкого реагування на нові тенденції у суспільстві, появу нових суспільних відносин і необхідність надання їм формальної визначеності. Цей принцип у нормотворчому процесі забезпечує також своєчасне скасування нормативно-правових актів, що застаріли, супе­речать чинному законодавству, створюють юридичні колізії;

4) принцип посднання динамізму І стабільності — вимагає додержан­ня необхідного балансу між прийняттям нових нормативно-правових актів і внесенням змін і доповнень до чинних. Основною метою нормо­творчої діяльності мають бути досягнення стабільності законодавства, забезпечення більшої тривалості дії законів і підзаконних актів у державі. Цій стабільності не повинно заважати прийняття нових нормативних актів, зміна або скасування чинних. Вони мусять бути своєчасними, об­грунтованими і доцільними, змістовно виваженими і конструктивними.

У сучасних демократично орієнтованих державах за суб'єктами виокремлюють такі основні види нормотворчості:

- затвердження нормативних актів на референдумі;

- прийняття нормативних актів компетентними державними орга­нами;

- прийняття нормативних актів громадськими об'єднаннями вна­слідок делегування їм державою повноважень.

Частина четверта. Нормативна основа правового регулювання

Найпоширенішим серед цих видів є прийняття нормативних актів компетентними державними органами. В Україні до них належать: Верховна Рада, Президент, Кабінет Міністрів, міністерства, центрель-ні органи виконавчої влади та державні комітети. У межах своїх повно­важень нормотворчими функціями наділені державні адміністрації та органи місцевого самоврядування з питань, що їм делеговані державою, а також адміністрації державних підприємств і установ.

Різновидом нормотворчості є укладення угод нормативного харак­теру між окремими суб'єктами права, які мають різну юридичну силу, оскільки можуть укладатися на міжнародному, регіональному та міс­цевому рівнях, а також між суб'єктами державного устрою.

Референдум — це народне голосування з питань загальнодержав­ного і місцевого значення. Рішення, що приймаються на референдумі, мають вищу юридичну силу порівняно зі звичайними законами і не потребують подальшого затвердження парламентом. Змінити або ска­сувати їх можна лише шляхом проведення повторного референдуму.

Участь громадських організацій у нормотворчості може здійсню­ватися двома шляхами:

а) делегуванням їм нормотворчих повноважень;

б) санкціонуванням актів, прийнятих цими організаціями.
Делегування нормотворчих повноважень повинно мати тимчасовий

характер і відбуватися відповідно до встановленої законом процедури.

-■■її чіппч-і ■ § 2. Стадії створення нормативно-правових актів

Процес видання нормативно-правових актів складається із сукуп­ності послідовних організаційних дій та етапів, які регулюються кон­ституційними та іншими правовими нормами.

1. Прийняття рішення про підготовку проекту нормативного акта. Ця стадія розпочинається з прийняття відповідного рішення про необхідність підготовки проекту нормативного акта. Це право належить суб'єктам нормотворчої ініціативи, як індивідуальним, так і колектив­ним. Що стосується законів, то право законодавчої ініціативи належить Президенту України, народним депутатам України, Кабінету Міністрів України і виявляється у поданні на розгляд Верховної Ради законопро­ектів або винесенні на розгляд парламенту будь-якого питання, що потребує законодавчого вирішення.

Розділ 16. Нормативно-правові акти

2. Підготовка тексту проекту нормативного акта. Прийняття будь-якого нормативно-правового акта потребує відповідних підготовчих дій: визначення кола фахівців, що працюватимуть над проектом, створення робочої групи з його підготовки, з'ясування громадської думки відносно потреб і напрямків правового регулювання тощо. Під час підготовки тексту нормативного акта можуть використовуватися галузевий та відо­мчий підходи, залучатися фахівці певного профілю. Можливі економіч­ні, політичні, соціальні та юридичні наслідки прийняття кожного нор­мативного акта мають прогнозуватися заздалегідь. Необхідно також ураховувати і майбутні фінансові витрати. Кінцевим результатом цих дій є внесення проекту нормативного акта на розгляд уповноваженого органу, для якого реалізація відповідної ініціативи є обов'язковою.

3. Обговорення, узгодження та доопрацювання проекту норматив­ного акта. Остаточному прийняттю нормативно-правового акта пере­дує його обговорення і погодження на засіданні колегіального нормо-творчого органу або за його межами. Обговорення є попереднім озна­йомленням з текстом нормативного акта, його змістом і структурою. Це може здійснюватися з широким залученням зацікавлених осіб, а в окремих випадках і всього населення держави. Форми обговорення

.можуть бути різними, а саме: дорадчі збори, розширені засідання під­готовчих комісій, обговорення проекту в пресі, на радіо, телебаченні, експертне рецензування проекту відомими науково-дослідними та на­вчальними установами, одержання відзивів і висновків міжнародних незалежних експертів, неурядових громадських організацій тощо.

Для найповнішого врахування громадської думки найбільш важ­ливі законопроекти бажано виносити на всенародне обговорення, особливо тоді, коли вони стосуються реалізації прав і свобод людини, законних інтересів громадян та їх об'єднань. Для цього проекти слід оприлюднювати в засобах масової інформації різних рівнів.

Після одержання зауважень і пропозицій від зацікавлених установ, які за напрямком своєї діяльності безпосередньо або опосередковано пов'язані з реалізацією конкретного нормативного акта, відбувається Додаткове узгодження його проекту. Остаточне доопрацювання про­екту здійснюється відповідною робочою групою або підготовчою ко­місією, яка враховує пропозиції і зауваження, що надійшли внаслідок узгодження, забезпечує його редагування.

Певні особливості характерні для обговорення законопроектів, де передбачається два і більше читань. Відповідно до Регламенту Верховної "ади в Україні на першому читанні заслуховується доповідь ініціатора

Частіша четверта. Нормативна основа правового регулювання

законопроекту Далі відбувається офіційне обговорення, в перебігу яко­го зауваження і пропозиції фіксуються для врахування їх відповідаль­ними за підготовку законопроекту органами. За результатам обговорен­ня законопроект відхиляється, ухвалюється або повертається на доопра­цювання, після чого у встановлений строк відбувається його розгляд у другому, а якщо це необхідно, і в третьому читанні.

4. Прийняття нормативно-правового акта. Нормативні акти видають­
ся уповноваженим державним органом, який може бути як одноособовим,
так і колегіальним. Відповідно нормативний акт приймається рішенням
більшості колегіального органу шляхом голосування або підписання відпо­
відальною особою одноособового державного органу. Що стосується за­
конів України, то після обговорення закони ухвалюються більшістю голосів
від конституційного складу парламенту, крім випадків, передбачених Кон­
ституцією України. Конституційні закони ухвалюються кваліфікованою
більшістю голосів — 2/3 від конституційного складу Верховної Ради.

Законопроект підписує Голова Верховної Ради України і невідклад­но направляє його Президентові України. Президент України протягом 15 днів після одержання закону має підписати і офіційно оприлюднити його або повернути зі своїми вмотивованими зауваженнями та пропо­зиціями до Верховної Ради на повторний розгляд (накласти вето).

5. Оприлюднення та набрання чинності. Нормативні акти набира­
ють чинності після їх офіційного оприлюднення. Закони України на­
бирають чинності через 10 днів після їх оприлюднення в офіційно
встановлених джерелах: газеті «Голос України», журналах «Офіційний
вісник України», «Відомості Верховної Ради України». У постанові
про введення закону в дію можуть бути передбачені інші строки на­
брання законом юридичної сили, але не раніше дня оприлюднення.

Нормативні акти місцевої адміністрації і місцевих органів влади оприлюднюються в місцевій пресі; відомчі нормативні акти оприлюд­нюються у відповідних бюлетенях та джерелах, доступних для заці­кавлених органів і осіб.

_—_ § 3. Поняття та ознаки нормативно-правового акта

Нормативно-правовий акт— це офіційний письмовий документ, прийнятий уповноваженими суб 'сктами нормотворчості у визначених законом порядку і формі, який містить норми права. 278

Розділ 16. Нормативно-правові акти

Нормативні акти є різновидом юридичних актів. До найбільш по­ширених видів юридичних актів поряд з нормативними відносять та­кож: акти застосування норм права (акти державних та інших уповно­важених організацій, посадових осіб, які містять державно-владні, персоніфіковані рішення з конкретних юридичних справ — вирок суду, наказ про призначення на посаду); інтерпретаційні акти (акти тлума­чення норм права, які роз'ясняють зміст юридичних норм, як, напри­клад, постанова Пленуму Верховного Суду України «Про деякі питан­ня застосування законодавства про відповідальність за ухилення від сплати податків, зборів, інших обов'язкових платежів»); акти реаліза­ції прав і обов 'язків (акти-документи, які закріплюють автономні рі­шення окремих суб'єктів права — індивідуально-правові договори, правочини).

Відмінності нормативного акта від інших видів юридичних актів полягають в такому:

1) нормативний акт містить загальнообов 'язкові правила поведінки (норми), в той час як акт застосування норм права містить індивідуально-конкретні приписи, а інтерпретаційний акт—роз 'яснення змісту і меж дії норм права;

2) вимоги нормативного акта стосуються всіх суб'єктів, які опиня­ються в нормативно регламентованій ситуації, а акт застосування норм права адресується конкретним особам чи організаціям і є обов'язковим до виконання тільки ними. Інтерпретаційний акт адресується суб'єктам, які застосовують норми права, що роз'ясняються;

3) нормативний акт регулює певний вид суспільних відносин, а акт застосування норм права — конкретну життєву ситуацію. Інтерпре­таційний акт не змінює зміст правового регулювання, а тільки допо­внює його роз'ясненнями норм права;

4) нормативний акт діє тривалий час и не вичерпує себе фактами його застосування; дія акта застосування норм права закінчується у зв'язку з припиненням існування конкретних правовідносин; інтер­претаційний акт діє тільки разом з нормативним актом, приписи якого роз'яснюються, і має допоміжне значення.

Для нормативно-правових актів характерні такі специфічні ознаки:

1) вони мають правоутворююче призначення, тобто оформлюють встановлення, зміну, доповнення, скасування норм права;

2) приймаються тільки нормотворчими суб 'єктами і в межах їх компетенції. В Україні такими суб'єктами є: народ України, Верховна гада України, Президент України, Кабінет Міністрів України, мініс-

Частина четверта. Нормативна основа правового регулювання

терства, інші органи і посадові особи, визначені Конституцією та за­конодавством України;

3) розробляються і приймаються з додержанням особливої нормо-творчої процедури, основними стадіями якої можуть бути нормотвор-ча ініціатива, розроблення, розгляд, обговорення проектів нормативних актів, прийняття та введення їх у дію;

4) ухвалюються у формах, визначених для кожного з них Кон­ституцією і законами України (Верховна Рада України приймає закони, Президент України —укази, Кабінет Міністрів України — постанови).

Нормативний акт як офіційний письмовий документ повинен від­повідати певним вимогам.

По-перше, це стосується його структури і офіційних реквізитів. Нормативний акт, як правило, складається з таких структурних еле­ментів, як преамбула (містить інформацію про причини, умови, мету прийняття акта, принципи його дії), розділи, глави, статті, пункти, підпункти статей. Кодифіковані нормативні акти поділяються на за­гальну і особливу частини. Загальна частина містить норми-принципи, дефініції, загальні положення тощо, а особлива — норми, які визна­чають вид і міру можливої або необхідної поведінки, міру юридичної відповідальності, спеціалізовані приписи. Назва нормативного акта вказує на орган, який його видав, вид акта, предмет регулювання. На­прикінці нормативного акта розміщуються дата і місце його прийнят­тя, а також підпис відповідальної посадової особи. Засвідчення (скрі­плення підписом) офіційних текстів нормативних актів в Україні здій­снюється щодо законів України — Президентом України, постанов Кабінету Міністрів — прем'єр-міністром України, рішень органів місцевого самоврядування — головами місцевих рад.

По-друге, нормативно-правові акти підлягають обов'язковій дер­жавній реєстрації і^ обліку. В Україні існує Єдиний державний реєстр нормативних актів, до якого включаються чинні, оприлюднені та не­оприлюднені, в тому числі з обмежувальними грифами, закони України, постанови Верховної Ради України, укази і розпорядження Президен­та України, декрети, постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України, нормативні акти міністерств, інших центральних органів ви­конавчої влади, органів адміністративно-господарського управління та контролю, зареєстровані в Міністерстві юстиції України, нормативні акти Національного банку України, міжнародні договори України. Нормативні акти міністерств та інших центральних органів виконавчої

Розділ 16. Нормативно-правові акти

влади що стосуються прав, свобод і законних інтересів громадян або мають міжвідомчий характер, реєструються в Міністерстві юстиції України. Що стосується обліку законодавства, то слід зазначити, що він здійснюється в різні способи, серед яких: журнальний облік (фік­сація нормативних актів у спеціальних журналах за хронологічним, алфавітним, предметним принципами); картковий облік (створення картотеки нормативних актів); внесення в тексти офіційних видань нормативних актів відміток про їх зміну, доповнення чи скасування; автоматизований облік на основі використання комп'ютерної техніки та сучасних інформаційних мереж.

По-третє, нормативні акти опрацьовуються з урахуванням правил юридичної техніки. Ці правила передбачають вимоги щодо викорис­тання особливої мови закону (юридичної термінології), прийомів і способів викладення норм права в статтях нормативних актів, юри­дичних конструкцій, юридичних фікцій, приміток тощо.

По-четверте нормативні акти оприлюднюються в офіційних друко­ваних виданнях. В Україні до таких видань відносять «Офіційний вісник України», «Відомості Верховної Ради України», «Офіційний вісник Президента України», газети «Голос України» і «Урядовий кур'єр».

Нормативно-правові акти можна класифікувати за різними крите­ріями:

1) за юридичною силою — на закони — акти вищої юридичної сили, і підзаконні акти — акти, засновані на законах, що їм не супе­речать;

2) за суб'єктами правотворчості — на нормативні акти, прийняті народом, главою держави, органами законодавчої, виконавчої влади, органами місцевого самоврядування та ін.;

3) за обсягом і характером дії — на акти загальної дії, які охоплю­ють всю сукупність відносин певного виду на даній території; акти обмеженої дії (спеціальні), які поширюються на частину території або на певне коло осіб; акти виняткової дії (надзвичайної), регулятивні можливості яких реалізуються за наявності виняткових обставин (во­єнних дій, стихійного лиха та ін.);

4) за галузевою належністю — на нормативні акти, які містять норми конституційного чи адміністративного, цивільного, криміналь­ного, трудового, сімейного права тощо;

5) за зовнішньою формою виразу — на закони, укази, постанови, Рішення, розпорядження, накази та ін.

Частина четверта. Нормативна основа правового регулювання

шшштшшшшшш § 4. Поняття, ознаки, види законів

Закон— це нормативно-правовий акт вищої юридичної сили, прий­нятий в особливому порядку парламентом або безпосередньо народом, який визначає відправні засади правового регулювання суспільних від­носин.

Закони відрізняються від інших видів нормативно-правових актів за такими ознаками:

а) вони приймаються вищим представницьким органом держави
(парламентом) або безпосередньо народом (шляхом референдуму).
В Україні прийняття законів є компетенцією Верховної Ради. Народ
України здійснює законодавчі повноваження через всеукраїнський
референдум;

б) регулюють найбільш соціально значущі, типові, сталі суспільні
відносини. Так, згідно зі ст. 92 Конституції України виключно законами
визначаються права, свободи, обов'язки людини і громадянина, право­
вий режим власності, територіальний устрій України, організація і по­
рядок проведення виборів і референдумів, організація і порядок ді­
яльності органів виконавчої влади, основи місцевого самоврядування,
судоустрій, основи цивільно-правової відповідальності, діяння, які
є злочинами, адміністративними чи дисциплінарними правопорушен­
нями, та відповідальність за них та ін.;

в) мають вищу юридичну силу щодо усіх інших нормативних актів.
Вища юридична сила закону означає, що нормативні акти Президента
України, органів і посадових осіб державної виконавчої влади та ор­
ганів місцевого самоврядування приймаються на основі і на виконан­
ня законів, не можуть суперечити ним і тому є пІдзаконними. Закони
змінюються чи скасовуються тільки іншими законами;

г) приймаються в особливому порядку. Порядок прийняття законів
в Україні регулюється Конституцією України і Регламентом Верховної
Ради України.

Законодавча процедура включає:

законодавчу ініціативу — звернення суб'єктів, визначених Консти­туцією України, до Верховної Ради України стосовно прийняття ново­го закону або зміни чинного закону, яке здійснюється шляхом внесен­ня до Верховної Ради України законодавчої пропозиції чи поправок до законопроектів. Згідно зі ст. 93 Конституції України право законодавчої ініціативи мають Президент України, народні депутати України, Кабі­нет Міністрів України; 282

Розділ 16. Нормативно-правові акти

підготовка проекту закону до розгляду його Верховною Радою України. Основними етапами підготовки є прийняття рішення щодо підготовки проекту, організаційно-технічне та фінансове забезпечення підготовки проекту, розроблення концепції законопроекту, підготовка тексту проекту закону та додатків до нього, наукова експертиза про­екту закону, подання закону на розгляд Верховної Ради України суб'єктом права законодавчої ініціативи. Особливе значення має науко­ва експертиза законопроекту — діяльність компетентних органів, установ, спеціалізованих експертних організацій, окремих експертів та груп експертів, що включає дослідження і оцінку наукового рівня, юридичних якостей проекту закону, його відповідності спеціально встановленим вимогам (економічним, фінансовим, екологічним, на­ціональної безпеки тощо). Підготовлені проекти законів можуть бути оприлюднені для обговорення державними органами, науковими уста­новами, громадськістю. Обов'язковим є оприлюднення проектів кон­ституційних законів та законопроектів, що виносяться на всеукраїн­ський референдум. Далі законопроекти за участю суб'єкта права за­конодавчої ініціативи та розробників проекту проходять попередній розгляд у відповідних комітетах Верховної Ради України;

розгляд і обговорення проекту закону Верховною Радою України. Законопроекти розглядаються на пленарних засіданнях Верховної Ради України, як правило, в першому, другому, третьому читаннях. За результатами розгляду і обговорення проекту закону приймаються такі рішення: повернути проект закону на доопрацювання із визна­ченням головних зауважень і строку доопрацювання; надіслати проект закону на додаткову експертизу; відхилити проект закону із зазначен­ням причин відхилення; схвалити текст закону в цілому і внести його на всенародний референдум; прийняти закон і направити його на під­пис Президенту України;

прийняття закону Верховною Радою України. Закони приймають­ся в цілому, а частина і постатейно — за результатами другого і третьо­го читань на відкритому пленарному засіданні шляхом голосування простою або кваліфікованою більшістю голосів народних депутатів України залежно від характеру закону. Прийнятий Верховною Радою закон підписує Голова Верховної Ради України не раніше двох і не пізніше п'яти днів з дня його подання;

введення закону в дію. Одночасно з прийняттям закону Верховна Рада України вирішує питання щодо умов введення його в дію, тобто визначення строку, порядку умов набрання чинності законом. Введен-

Частина четверта. Нормативна основа правового регулювання

ня в дію закону визначається у його прикінцевих або перехідних по­ложеннях або окремим законом. Конституційний закон та кодекс вво­дяться в дію окремими законами.

Прийнятий і підписаний Головою Верховної Ради України закон надсилається на підпис Президентові України. Президент України під­писує закон протягом 15 днів після його одержання і офіційно опри­люднює його або в цей же строк застосовує своє право вето щодо прийнятого закону, повертаючи його зі своїми вмотивованими пропо­зиціями на повторний розгляд Верховною Радою України. Якщо при повторному розгляді закон буде прийнятий у тій самій редакції не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради, Пре­зидент зобов'язаний підписати його протягом 10 днів з дня повторно­го прийняття. У разі, якщо Президент не підписав такий закон, він невідкладно офіційно оприлюднюється Головою Верховної Ради Укра­їни за його підписом.

Основним законом є конституція держави, яка має найвищу юридич­ну силу і втілює принцип верховенства права. Термін «конституція» ла­тинського походження (сопзіішгіо) і означає «засновую», «встановлюю».

Конституція — акт установчого характеру, який закріплює загальні засади громадянського суспільства і держави, основи правової системи, правового статусу громадян, державно-територіального устрою, органі­зації органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Конституція — нормативний акт, що гарантує втілення у суспільстві загальнолюдських цінностей, демократії, свободи, справедливості.

Конституція необхідна для правового оформлення організації і здій­снення суверенітету і влади, вона визначає правові орієнтири розвитку держави, є свого роду її «правовим паспортом». Конституція є юри­дичною базою решти законів. Стаття 8 Конституції України закріплює положення про те, що закони та інші нормативні правові акти прийма­ються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Усе ж, що суперечить Конституції або не відповідає їй, вважається неконсти­туційним.

Конституція володіє найвищою стабільністю, оскільки має порів­няно з іншими нормативними актами найбільш тривалу і постійну дію. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Всі органи, посадо­ві особи і громадяни при розв'язанні правових спорів і конкретних справ можуть посилатися на норми Конституції. Допускається поста-новлення судових рішень на основі безпосереднього застосування норм Конституції. 284

Розділ 16. Нормативно-правові акти

Види законів виокремлюють за такими критеріями.

1. За юридичною силою:

а) конституційні — нормативні акти, якими вносяться зміни чи до­
повнення до Конституції (наприклад, Закон України від 8 грудня 2004 р.
«Про внесення змін до Конституції України»). Вони приймаються не менш
як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України
в порядку, передбаченому розділом XIII Конституції України;

б) звичайні — нормативні акти, які приймаються на основі і на ви­
конання Конституції і визначають основи правового регулювання
суспільних відносин у певній сфері (наприклад, Закон України від
5 квітня 2007 р. «Про основні засади державного нагляду (контролю)
у сфері господарської діяльності»). Звичайні закони приймаються
більшістю від конституційного складу Верховної Ради України.

2. За ступенем впорядкованості:

а) кодифіковані — нормативні акти, затверджені законами, в яких
на науковій основі узагальнюються і систематизуються норми права,
що регулюють певну групу суспільних відносин. Кодифіковані закони
приймаються у формі кодексів та Основ законодавства (наприклад,
Кодекс адміністративного судочинства України, Основи законодавства
України про охорону здоров'я);

б) поточні (тематичні) — несистематизовані законодавчі акти,
прийняті з окремих питань (наприклад, Закон України від 15 березня
2006 р. «Про холдингові компанії в Україні»).

3. За значенням у механізмі правового регулювання:

а) основні — закони, які містять в первинній редакції текст право­
вих норм і здійснюють первинне правове регулювання суспільних
відносин (наприклад, Закон України від 23 лютого 2006 р. «Про цінні
папери та фондовий ринок»);

б) допоміжні — закони, якими вносяться зміни і доповнення до
чинного законодавства, затверджуються, ратифікуються, зупиняються,
скасовуються інші нормативні акти (наприклад, закони України від
22 грудня 2006 р. «Про внесення змін до Сімейного та Цивільного
Кодексів України»; від 20 грудня 2006 р. «Про ратифікацію Угоди між
Україною та Європейським Союзом про процедури безпеки, які сто­
суються обміну інформацією з обмеженим доступом»).

4. За обсягом дії:

а) закони загальної дії— поширюються на всіх суб'єктів права не­залежно від їх статусу (наприклад, Закон України від 8 вересня 2005 р. «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків»);

Частина четверта. Нормативна основа правового регулювання

б) закони спеціальної дії— адресовані чітко окресленому колу
суб'єктів, які мають особливий статус (наприклад, Закон України від
9 листопада 2005 р. «Про реабілітацію інвалідів в Україні»);

в) закони виняткової дії — встановлюють винятки з загальних
правил щодо обмеженого кола суб'єктів (наприклад, Закон України від
8 липня 2005 р. «Про особливості звільнення з посад осіб, які суміща­
ють депутатський мандат з іншими видами діяльності»).

5. За часом дії:

а) постійні — закони, розраховані на тривалий (необмежений)
строк дії (наприклад, Закон України від 22 грудня 2006 р. «Про статус
депутата Верховної Ради Автономної Республіки Крим»);

б) тимчасові — закони, прийняті на визначений у часі строк дії (на­
приклад, закони України «Про державний бюджет України на 2008 рік»,
«Про основні засади державної аграрної політики на період до
2015 року», «Про чисельність Збройних Сил України на 2008 рік»).

Особливим видом є надзвичайні закони — акти, що приймаються за надзвичайних обставин і призупиняють дію чинних у відповідній сфері нормативних актів. Такі закони покликані забезпечити безпеку громадян у разі війни, катастроф, епідемій, необхідності захисту кон­ституційного ладу при спробі захоплення державної влади шляхом насильства тощо (наприклад, Закон України від 2 листопада 2006 р. «Про функціонування паливно-енергетичного комплексу в особливий період»).

ж § 5. Підзаконні нормативно-правові акти

Підзаконні нормативно-правові акти— це акти, що прийма­ються уповноваженими нормотворчими суб'єктами на основі і на виконання законів і не повинні суперечити їм.

Існування підзаконних нормативних актів у правовій системі зу­мовлено багаторівневою структурою самих суспільних відносин, що потребують як законодавчого врегулювання, так і вторинного, більш детального і конкретизуючого нормативного регулювання з метою оперативного вирішення питань в окремих сферах життєдіяльності суспільства.

Підзаконні нормативні акти різняться між собою і утворюють складну ієрархічну систему. їх можна класифікувати за різними кри­теріями: 286

Розділ 16. Нормативно-правові акти

1) за суб'єктами прийняття — підзаконні нормативні акти Прези­дента України, уряду, центральних та місцевих органів виконавчої влади, органів і посадових осіб місцевого самоврядування та ін.;

2) за зовнішньою формою акта — укази, постанови, накази, роз­порядження, рішення, статути, правила та ін.;

3) за сферою дії акта - загальні підзаконні нормативні акти, обов'язкові до виконання на всій території держави (нормативні акти Президента України або Кабінету Міністрів України);

відомчі підзаконні нормативні акти, приписи яких поширюються на організації та осіб, що перебувають у системі службового підпо­рядкування відповідного міністерства, відомства (нормативні акти міністрів, керівників інших центральних органів виконавчої влади, що мають внутрішнє значення);

місцеві підзаконні нормативні акти, дія яких обмежується терито­рією відповідної адміністративно-територіальної одиниці (нормативні акти голів місцевих державних адміністрацій);

локальні підзаконні нормативні акти, які діють тільки в межах конкретного підприємства, установи, організації (нормативні акти керівників підприємств, установ, організацій);

4) за часом дії — постійні та тимчасові;

5) за характером правотворчої компетенції — прийняті в межах власної правотворчої компетенції (нормативні акти уряду) і прийняті в порядку реалізації делегованих правотворчих повноважень (деякі нормативні акти органів місцевого самоврядування);

6) за порядком прийняття — видані одноособово (нормативний наказ керівника державного комітету), прийняті колегіально (постано­ва правління Національного банку України), видані спільно двома або більше відомствами (наприклад, наказ Міністерства фінансів України і Державного комітету України з питань регуляторної політики та під­приємництва).

Розглянемо докладніше види підзаконних нормативних актів за суб'єктами їх прийняття.

1. Нормативні акти Президента України. Президент України — глава держави — на основі Конституції і законів України в межах своїх повноважень видає нормативні акти у формі указів, які є обов'язковими до виконання на всій території України (ст. 106 Кон­ституції України). Прикладом цьому можуть бути Указ Президента України від 19 серпня 2008 р. «Про невідкладні заходи щодо захисту

Частина четверта. Нормативна основа правового регулювання

власників земельних ділянок та земельних часток (паїв)», Указ Пре­зидента України від 10 травня 2006 р. «Про Концепцію вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів».

2. Нормативні акти Кабінету Міністрів. Кабінет Міністрів Укра­їни — вищий орган у системі органів виконавчої влади — в межах своєї компетенції на основі і на виконання Конституції та законів України видає постанови і розпорядження, обов'язкові до виконання (ст. 117 Конституції України). Акти Кабінету Міністрів нормативного характеру видаються у формі постанов, а акти Кабінету Міністрів з організаційно-розпорядчих та інших поточних питань — у формі роз­поряджень (ст. 53 Закону України «Про Кабінет Міністрів України»). Так, постанова Кабінету Міністрів України від 4 червня 2008 р. «Дея­кі питання обігу наркотичних засобів і психотропних речовин» має нормативний характер, а розпорядження Кабінету Міністрів України від 26 березня 2008 р. «Питання декларування фізичними особами майнового стану та доходів» не містить норм права. Правові акти Ка­бінету Міністрів готуються за спеціальною процедурою, передбаченою ст. ст. 54-56 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» і розді­лом 6 Регламенту Кабінету Міністрів України. Право ініціативи у при­йнятті актів уряду мають члени Кабінету Міністрів, центральні органи виконавчої влади, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, об­ласні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації. Проекти актів Кабінету Міністрів готуються міністерствами, іншими центральними органами виконавчої влади, Радою міністрів Автоном­ної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими держадміністраціями. До підготовки актів уряду можуть за­лучатися народні депутати України за їх згодою, науковці, фахівці. Проекти актів, що мають важливе суспільне значення та визначають права і обов'язки громадян, підлягають громадському обговоренню у порядку, визначеному Регламентом Кабінету Міністрів України. По­станови і розпорядження приймаються на засіданні Кабінету Міністрів України шляхом голосування більшістю голосів посадового складу.

3. Нормативні акти міністерств та інших центральних органів виконавчої влади. Міністри та керівники інших центральних органів виконавчої влади в межах компетенції очолюваних ними органів у від­повідній сфері управління видають нормативні акти у формі наказів (ст. 117 Конституції України, п. 6 Загального положення про міністер­ство, інший центральний орган державної виконавчої влади України). 288

Розділ 16. Нормативно-правові акти

Межі правотворчої компетенції центральних органів виконавчої влади конкретизуються в положеннях про окремі міністерства. Так, у ст. 8 По­ложення про Міністерство юстиції України закріплено, що Міністерство юстиції у межах свої повноважень на основі та на виконання актів за­конодавства видає накази, обов'язкові до виконання центральними та місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самовряду­вання, підприємствами, установами, організаціями всіх форм власності і громадянами. Прикладом цьому може бути наказ Міністерства юстиції України від 31 жовтня 2006 р. «Про затвердження форм реєстрації запо­вітів і довіреностей, що прирівнюються до нотаріально посвідчених, посвідчувальних написів на них та зразків цих документів».

Центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом (Антимонопольний комітет України, Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг України, Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку, Пенсійний фонд України, Національний банк України, Національна комісія регулювання електроенергетики України та ін.) можуть видавати нормативні акти і в інших формах, зокрема, у формі розпоряджень, рішень, постанов (наприклад, постанова Прав­ління Національного банку України від 25 червня 2008 р. «Про затвер­дження Положення про електронні гроші в Україні»).

Наказами міністерств та інших центральних органів виконавчої влади затверджуються такі нормативні акти:

- інструкції— акти, що видаються з метою роз'яснення порядку застосування норм права або з метою встановлення методичних правил і способів виконання певних операцій, дій (наприклад, Інструкція про порядок вилучення посадовими особами органів державної податкової служби України оригіналів та копій фінансово-господарських та бух­галтерських документів, затверджена наказом Державної податкової адміністрації України від 8 листопада 2005 р.);

- положення — систематизований (зведений) нормативний акт, яким визначаються структура, завдання, компетенція або організація діяльності певних суб'єктів права (наприклад, Положення про по­рядок розрахунку податкових різниць за даними бухгалтерського об­ліку, затверджене наказом Міністерства фінансів України від 29 грудня 2006 р.);

- правила — акти, що закріплюють порядок організації і здійснен­ня певного виду діяльності (наприклад, Правила безпеки праці під час виконання вишукувальних руслових робіт, затверджені наказом Дер­жавного комітету України з промислової безпеки, охорони праці та гірничого нагляду від 12 січня 2007 р.);

Частина четверта. Нормативна основа правового регулювання

- переліки (наприклад, Перелік посад та порядку встановлення пільгового заліку вислуги років для призначення пенсій особам рядо­вого і начальницького складу Державної кримінально-виконавчої служби України, затверджений наказом Державного департаменту України з питань виконання покарань 18 жовтня 2006 р.).

Акти цієї групи часто називають відомчими. За предметом регулюван­ня вони поділяються на внутрішні — регулюють питання внутрішньоор-ганізаційного характеру і поширюються в межах міністерства, відомства, підпорядкованих їм установ, і зовнішні — мають міжвідомчий, загальний характер, поширюються на всіх суб'єктів права і підлягають обов'язковій реєстрації в Міністерстві юстиції України. Виокремлюють відкриті відо­мчі акти — доступні для всезагального користування, і закриті відомчі акти — доступні для обмеженого кола осіб, які видаються з грифами «Для службового користування», «Таємно», «Особливої важливості» і містять державну таємницю або відомості, розголошення яких може спричинити шкоду інтересам держави або конкретного відомства.

4. Нормативні акти місцевих державних адміністрацій. Виконавчу владу в областях, районах, районах Автономної Республіки Крим, у містах Києві та Севастополі здійснюють обласні, районні, Київська та Севасто­польська міські державні адміністрації. Голова місцевої державної адмі­ністрації в межах своїх повноважень і на виконання Конституції і законів України, актів Президента України, Кабінету Міністрів України, мініс­терств та інших центральних органів виконавчої влади, власних і делего­ваних повноважень видає розпорядження, обов'язкові для всіх органів, підприємств, установ, організацій, посадових осіб та громадян, які зна­ходяться на відповідній території. Керівники управлінь, відділів та інших структурних підрозділів місцевої державної адміністрації видають накази (ст. 6 Закону України від 9 квітня 1999 р. «Про місцеві державні адміні­страції»). Акти місцевих державних адміністрацій, що суперечать Кон­ституції України, законам України, рішенням Конституційного Суду України, актам Президента України та Кабінету Міністрів України або інтересам територіальних громад чи окремих громадян, можуть бути оскаржені до органу виконавчої влади вищого рівня або суду.

Розпорядження голови державної адміністрації, що суперечать Кон­ституції України, законам України, рішенням Конституційного Суду України, іншим актам законодавства або є недоцільними, неекономічними, неефективними за очікуваними чи фактичними результатами, скасову­ються Президентом України, Кабінетом Міністрів України, головою місцевої державної адміністрації вищого рівня або в судовому порядку. 290

Розділ 16. Нормативно-правові акти

5. Нормативні акти органів та посадових осіб місцевого само­
врядування. Згідно зі ст. 140 Конституції України місцеве самовряду­
вання в Україні здійснюється через сільські, селищні, міські ради та їх
виконавчі органи. Органами місцевого самоврядування, що представ­
ляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст,
є районні та обласні ради. Органи місцевого самоврядування в межах
повноважень, визначених законом, приймають рішення, які
є обов'язковими до виконання на відповідній території (ст. 144 Кон­
ституції України, ст. 59 Закону України «Про місцеве самоврядування
в Україні»). Рішення Ради приймаються на її пленарному засіданні
після обговорення відкритим або таємним голосуванням більшістю
депутатів від загального складу Ради.

Сільський, селищний, міський голова, голова районної в місті, районної, обласної ради, яким делеговані державні функції, в межах своїх повноважень видають розпорядження.

Виконавчий комітет сільської, селищної, міської ради в межах своїх повноважень, делегованих органами, приймає рішення. Рішення прийма­ються на засіданні виконавчого комітету більшістю голосів від загально­го складу і підписуються сільським, селищним, міським головою.

6. Локальні нормативні акти — акти, які приймаються керівника­
ми підприємств, установ, організацій в межах наданих їм повноважень
з метою регулювання службової і трудової діяльності (наприклад, на­
кази керівників підприємств, статути, правила внутрішнього трудово­
го розпорядку, положення про порядок накладення дисциплінарних
стягнень тощо). Переважно акти цієї групи регламентують питання
Щодо організації праці, заробітної плати, робочого часу і часу відпо­
чинку, матеріального заохочення та ін. Деякі з них потребують узго­
дження з профспілками. Такі акти є локальними, оскільки діють тіль­
ки в межах відповідного підприємства, установи, організації.

§ 6. Дія нормативно-правових актів у часі

Дію нормативного акта у часі характеризують чотири показники: Ч момент набуття нормативним актом чинності; 2) напрям темпо-Ральної дії нормативного акта; У) момент зупинення дії нормативно-° ^акгпа; 4) момент припинення дії нормативного акта.

Частина четверта. Нормативна основа правового регулювання

Дія нормативного акта у часі починається з моменту набрання ним чинності — календарної дати, з якої всі суб'єкти права (органи дер­жавної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи, інші фізичні і юридичні особи тощо) повинні керуватися ним, викону­вати і додержуватись його приписів.

Відомо, що порядок і строки набрання нормативними актами чин­ності встановлюються в законодавстві кожної держави. У нас ці пра­вила сформульовані насамперед у ч. ч. 2 і 3 ст. 57 Конституції України, згідно з якими закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов'язки громадян, мають бути доведені до відома населення в порядку, встановленому законом. Закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов'язки громадян, не доведені до відома населення у порядку, встановленому законом, є нечинними.

Отже, в Конституції України порядок набрання чинності норма­тивними актами викладено лише в загальних рисах. Більше того, в Конституції є пряма вказівка на необхідність прийняття з цього пи­тання спеціального закону. На жаль, на сьогодні в Україні такого за­кону ще немає. Зараз з цього питання діють Указ Президента України від 10 червня 1997 р. № 503/97 «Про порядок офіційного обнародуван­ня нормативно-правових актів і набрання ними чинності» (далі — Указ № 503) і Указ Президента України від 3 жовтня 1992 р. № 493/92 «Про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади» (далі — Указ № 493) та ін.

Розглянемо порядок набуття чинності деякими загальнодержавни­ми нормативними актами.

1. Згідно з ч. 5 ст. 94 Конституції та Указом № 503 нормативні акти Верховної Ради України і Президента України набирають чин­ності через 10 днів з дня їх офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самим нормативним актом, але не раніше дня їх опублі­кування в офіційному друкованому виданні.

2. Згідно зі ст. 55 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» нормативні акти Кабінету Міністрів України набирають чинності з дня їх офіційного опублікування, якщо інше не передбачено самими акта­ми, але не раніше дня їх опублікування.

3. Згідно з Указом № 493 нормативні акти, що видаються мініс­терствами, іншими органами виконавчої влади, органами господар­ського управління та контролю і стосуються прав, свобод та законних інтересів громадян або мають міжвідомчий характер, підлягають дер­жавній реєстрації в Міністерстві юстиції України. Такі нормативні

Розділ 16. Нормативно-правові акти

акти набувають чинності через 10 днів після їх реєстрації, якщо в них не встановлено пізніший строк набрання чинності.

Указ № 503 визнає офіційними друкованими виданнями «Офіційний вісник України» і «Урядовий кур'єр». Офіційними друкованими ви­даннями, в яких офіційно оприлюднюються закони та інші акти Верхо­вної Ради України, є також «Голос України», «Відомості Верховної Ради України», «Офіційний вісник Президента України». Після опу­блікування в одному з цих видань нормативний акт вважається дове­деним до відома населення (офіційно оприлюдненим).

Напрям темпоральної дії— показник, що визначає дію норматив­ного акта стосовно правових відносин, які виникли до і після набуття ним чинності.

Певний внесок у вирішення питань про напрями дії законів у часі зроблено Конституційним Судом України в Рішенні у справі про зво­ротну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів від 9 лютого 1999 р. № 1 -рп/99. У цьому Рішенні зазначається, що перехід від однієї форми правового регулювання суспільних відносин до іншої може здійснюватися, зокрема, негайно (безпосередня дія), шляхом пере­хідного періоду (ультраактивна форма) і шляхом зворотної дії (ретро­активна форма).

Загальним принципом, який визначає напрям темпоральної дії нормативних актів, є негайна дія. Це пояснюється тим, що держава, як правило, зацікавлена в найбільш швидкій заміні старих правовід­носин новими, старої норми права — новою нормою.

Перелсиваюча дія (ультраактивна форма) застосовується зазвичай тоді, коли необхідно враховувати інтереси осіб, що вступили у право­відносини до видання нового нормативного акта.

Слід зазначити, що українське законодавство найбільш суворо регламентує можливість зворотної дії нормативних актів. За загальним правилом нормативні акти не мають зворотної дії.

Разом з тим ст. 58 Конституції України передбачає виняток для тих
актів, що пом'якшують або скасовують відповідальність фізичної осо­
би. У цьому разі вони мають зворотну силу. Оскільки акти, що
пом'якшують і скасовують відповідальність, для фізичних осіб завжди
> мають зворотну силу, то для застосування цього правила не потрібна

спеціальна вказівка про це в тексті акта — воно діє автоматично.

На відміну від фізичних осіб правило про зворотну силу не діє автоматично в тих випадках, коли акт пом'якшує або скасовує відпо­відальність юридичної особи. Як відмітив Конституційний Суд Укра-

Частина четверта. Нормативна основа правового регулювання

їни, надання зворотної дії в часі таким нормативно-правовим актам може бути передбачене шляхом прямої вказівки про це в законі або іншому нормативному акті.

Зупинення дії нормативного акта— тимчасове, неостаточне пере­ривання його темпоральної дії, що зумовлюється певними обставина­ми і здійснюється в порядку, передбаченому законодавством.

Зупинити дію нормативного акта може як орган, що прийняв його, так і інший орган, якщо подібні повноваження надано йому законом. Наприклад, згідно з п. 15 ст. 106 Конституції України Президент Укра­їни зупиняє дію актів Кабінету Міністрів України з мотивів невідпо­відності цій Конституції з одночасним зверненням до Конституційно­го Суду України щодо їх конституційності.

Дія нормативного акта у часі завершується з моменту припинення його дії— календарної дати, з якої нормативний акт остаточно втрачає чинність.

Традиційно в літературі наводяться такі підстави припинення дії нормативних актів:

1) закінчення строку, на який вони були прийняті (наприклад, закон про Державний бюджет України на відповідний рік втрачає силу в 0 годин 1 січня наступного року);

2) зміна обставин, на які вони були розраховані (наприклад, втра­тили свій сенс і тому припинили дію акти періоду Великої Вітчизняної війни після її закінчення);

3) визнання судами нормативних актів неконституційними, неза­конними або такими, що не відповідають правовому акту вищої юри­дичної сили (наприклад, такі рішення можуть приймати Конституцій­ний Суд України і адміністративні суди);

4) скасування нормативного акта іншим актом (найпоширеніший випадок).

Остання підстава може бути класифікована на:

а) пряме скасування нормативного акта. Зазвичай право скасу­
вати нормативний акт має орган, який прийняв цей акт (правонас­
тупник такого органу). Крім того, у випадках, передбачених законом,
право скасувати нормативний акт може бути надано іншому органу.
Так, п. 16 ст. 106 Конституції України уповноважує Президента
України на скасування актів Ради міністрів Автономної Республіки
Крим;

б) фактичне скасування нормативного акта внаслідок прийняття
іншого акта, що регулює ту саму групу суспільних відносин.

Розділ 16. Нормативно-правові акти

^^^^^ § 7. Дія нормативно-правових актів у просторі і за колом осіб

Дія нормативно-правових актів у просторівизначається тери­торіальними межами його обов 'язковості. Територія держави — це обмежений кордонами держави простір суші, її надра, континенталь­ний шельф, повітряний простір над землею і водною територією, на­ціональні і територіальні води (до 12 морських міль). До державної території дорівнюються території посольств, морські, річні, повітряні і космічні кораблі під прапором чи знаком держави, воєнні кораблі, кабелі та трубопроводи, прокладені у відкритому морі, що з'єднують території держав, технічні споруди на континентальному шельфі або в надрах відкритого моря.

Нормативно-правові акти діють за територіальним і екстериторі­альним принципами.

Територіальний принцип — це дія нормативних актів у межах те­риторії держави.

Нормативні акти можуть поширюватися:

а) на всю територію України (закони України, нормативні укази
Президента, постанови Кабінету Міністрів);

б) на територію Автономної Республіки Крим (нормативні акти
Верховної Ради Автономної Республіки Крим та інших її органів);

в) на територію відповідних адміністративно-територіальних
одиниць або певну їх частину (рішення органів місцевого самовряду­
вання, розпорядження голів місцевих державних адміністрацій).

Екстериторіальний принцип — це дія нормативних актів поза ме­жами держави. Цей принцип є свого роду правовою фікцією. Певні частини території держави (будинки іноземних посольств, консульств) вважаються такими, що не знаходяться на території держави, де вони фактично існують, а юридично визнається, що вони знаходяться на території тієї держави, чиє посольство вміщується в даному будинку. Суб'єкти, які знаходяться на такій території, підпадають під дію за­конодавства тієї країни, до якої належать посольства, консульства та ш. Так, трудові відносини громадян України, які працюють у закор­донних дипломатичних установах України, регулюються правом Укра­їни (ст. 53 Закону України «Про міжнародне приватне право»).

Особливості дії нормативного акта в просторі притаманні кримі­нальному законодавству. Так, у ст. 7 КК України закріплено: «грома­дяни України та особи без громадянства, що постійно проживають

Частина четверта. Нормативна основа правового регулювання

в Україні, які вчинили злочин за її межами, підлягають кримінальній відповідальності за цим Кодексом, якщо інше не передбачено міжна­родними договорами України». Відповідальність за вчинене за кордо­ном суспільно небезпечне діяння настає лише за умови, що таке ді­яння визнається злочином за законодавством України. У ст. 8 КК України містяться положення, які відображають космополітичний (універсальний) принцип дії закону про кримінальну відповідальність у просторі: «іноземці або особи без громадянства, що не проживають постійно в Україні, які вчинили злочини за її межами, підлягають в Україні відповідальності за цим Кодексом у випадках, передбачених міжнародними договорами або якщо вони вчинили тяжкі і особливо тяжкі злочини проти прав і свобод громадян України або інтересів України».

На території України може застосовуватися законодавство інозем­них держав. Наприклад, ст. 291 СК України дозволяє застосовувати в Україні сімейне законодавство іноземних держав, якщо воно не су­перечить основним засадам регулювання сімейних відносин, встанов­лених цим Кодексом.

Відповідно до ст. 9 Конституції України, ст. 19 Закону України «Про міжнародні договори України» чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України і безпосередньо діють на її те­риторії.

Дія нормативно-правових актів за колом осіб— це їх поширен­ня на певні категорії су б 'єктів права.

Коло осіб, які підпадають під дію нормативного акта, визначається обсягом і специфікою правового статусу суб'єктів.

За характером політико-правового зв 'язку суб 'єкта з державою розрізняють:

а) нормативні акти загальної дії, які поширюються на всіх осіб,
що перебувають на території держави (Конституція України);

б) нормативні акти, які поширюються тільки на громадян даної
держави (закони України «Про політичні партії України», «Про ви­
бори Президента України»);

в) нормативні акти, які поширюються на іноземних громадян та
осіб без громадянства (Закон України «Про правовий статус інозем­
ців»).

За професійним і соціальним статусом суб'єктів права виокрем­люють нормативні акти спеціальної дії, що поширюються тільки на

Розділ 16. Нормативно-правові акти

коло спеціальних суб'єктів, тобто осіб, які володіють певною про­фесією і займають певні посади (судді, прокурори, народні депутати тощо) або мають особливе соціальне становище (пенсіонери, інвалі­ди, сиріти та ін.).

Залежно від доміцилю (місця проживання, місця перебування суб'єктів права) виділяють нормативні акти, що діють відносно осіб, що постійно проживають на території держави, і нормативні акти, що поширюються на осіб, які тимчасово перебувають на даній тери­торії (біженці, переселенці та ін.).

Дія нормативного акта за колом осіб пов'язана також з наявністю чи відсутністю в осіб юридичного імунітету. Юридичний імунітет (від лат. ітггшпііаз — звільнення, свобода) означає повне або часткове звільнення його носія від поширення на нього дії загальних правових норм. У міжнародному праві утвердилося поняття дипломатичного імунітету.

Повний дипломатичний імунітет мають: глава дипломатичного представництва в Україні, члени дипломатичного персоналу, яким присвоєні дипломатичні ранги, а також члени їх сімей, які прожива­ють разом з ними і не є громадянами України. Вони користуються особистою недоторканністю, не можуть бути заарештовані або за­тримані. Ці положення поширюються і на представників іноземних держав, членів парламентських і урядових делегацій іноземних дер­жав, які перебувають в Україні і беруть участь у міжнародних пере­говорах, міжнародних конференціях і нарадах або виконують інші офіційні доручення, а також на членів їх сімей, які їх супроводжують і не є громадянами України.

Обмежений дипломатичний імунітет мають дипломатичні кур'єри, члени адміністративно-технічного і обслуговуючого персоналу дипло­матичних представництв, консульські посадові особи і консульські службовці, члени дипломатичного персоналу іноземних держав в ін­ших країнах, які прямують транзитом через територію України та інші особи. Ці особи звільняються від кримінальної відповідальності лише за дії, вчинені ними при виконанні своїх обов'язків (ст. ст. 37, 38 «Ві­денської конвенції про дипломатичні зносини»). Питання про кримі­нальну відповідальність осіб, що мають дипломатичний імунітет і вчинили злочини на території України, вирішується дипломатичним шляхом (ч. 4 ст. 6 КК України).

Нормами національного законодавства можуть бути встановлені Депутатський, президентський, суддівський та інші види імунітету.

Частина четверта. Нормативна основа правового регулювання

Контрольні запитання

1. Охарактеризуйте порядок ухвалення нормативно-правових актів.

2. Чим відрізняється нормативно-правовий акт від інших видів юридичних актів?

3. Які види законів і підзаконних нормативно-правових актів приймаються в Україні?

4. Вкажіть принципи дії нормативно-правових актів у часі.

5. У чому полягають особливості дії нормативно-правового акта в просторі і за колом осіб?

Розділ 17—ш....

Нормотворча техніка

^іан § 1. Нормотворча техніка як різновид юридичної техніки

Теорія юридичної техніки сформувалася в рамках романо-германської правової традиції. Великий інтерес до юридичної техніки тут обумовлений прагненням досягти максимальної якості створення і застосування нормативних правових актів (особливо законів), які ви­знаються провідним джерелом права в романо-германській правовій сім'ї. Адже від рівня досконалості створення і реалізації нормативно-правових актів значною мірою залежить ефективність правового регу­лювання в цілому. В англо-американській правовій сім'ї юридична і законодавча техніка передусім пов'язується з юридичним (законодав­чим) процесом, тлумаченням правових норм. Власне, сам юридичний процес для англо-американського юриста і є юридичною технікою. Це, зокрема, пояснюється тим, що в англо-американській правовій тради­ції акцент робиться не стільки на писаній формі права, скільки на практичному пошуку справедливого рішення в кожній конкретній юридичній справі.

Юридична техніка є важливим елементом професійної юридичної Діяльності, застосовується в усіх сферах практичної юриспруденції. В суб'єктивному розумінні — це мистецтво, яке залежить насамперед від здібностей юриста. В такому аспекті юридична техніка охоплює певні професійні практичні вміння, навички, технічне правове мислен-^ня, засноване на знанні позитивного права і механізму його дії.

Частина четверта. Нормативна основа правового регулювання

В об'єктивному розумінні термін «юридична техніка» вживається в таких основних значеннях: 1) як комплексне явище, що охоплює прикладні аспекти професійної юридичної діяльності — це сукупність раціоналізованих методів, прийомів і засобів здійснення правотворчої, правореалізаційної та правотлумачної діяльності; 2) як явище, що охоплює формально-структурні аспекти чинного права — систему писаних джерел права та їх властивостей, структуру норми права, права в цілому та законодавства, методи тлумачення права та ін.; 3) як ступінь досконалості форми, структури та мови права, окремих письмових юридичних документів.

При найбільш широкому підході поняттям юридичної техніки охо­плюються всі методи, засоби і прийоми, завдяки яким забезпечуються створення писаних джерел права та їх точна реалізація в юридичній практиці. У такому ракурсі до юридичної техніки відносять: а) методи надання праву формальної визначеності (санкціонування правових звичаїв, укладення угод, створення прецедентів, нормативних правових актів, методи застосування та тлумачення права, його систематизації); б) засоби на