И § 3. Правовий звичай

Правовий звичай— визнане державою правило поведінки, що склалося внаслідок його фактичного одноманітного застосування про­тягом тривалого часу. Історично це перше джерело права, яким регу­лювалися відносини в період становлення державності. Всі стародав­ні пам'ятки права були зводами правових звичаїв: закони вавілонсько­го царя Хаммурапі, римські закони XII таблиць, індійські закони Ману,

Частина третя. Загальне вчення про право

Руська правда Ярослава Мудрого та ін. Сукупність правових звичаїв створювала звичаєве право. Його норми застосовувалися в римському праві і позначалися спеціальними термінами: тогез таіошт — звичаї предків, 11511$ — звичаєва практика, соттепіагіі ропіпсшп — звичаї, що склалися в практиці жреців, соттепіагіі та§І8Ігашт — звичаї, що склалися в практиці магістрів тощо. Якщо в системі нормативного регулювання перших державних утворень правові звичаї посідали до­мінуюче місце, то з розширенням сфер державного управління, усклад­ненням суспільних відносин, виникненням державної нормотворчості вони поступаються законам та іншим джерелам права.

Правовим звичай стає тоді, коли він одержує санкцію (офіційне схвалення) держави. Правовими ставали не всі звичаї, а тільки такі, які відображали тривалу правову практику і відповідали моральним засадам даного суспільства. Санкціонування звичаю відбувається дво­ма основними способами: а) шляхом визнання його судовою, госпо­дарською, адміністративною практикою і використання як основи су­дового рішення; б) шляхом відсилання до нього у нормі закону. В той же час у Великій Британії місцевий звичай вважається правовим, якщо він діє «з незапам'ятних часів», тобто склався до 1189 р. Звичай може набувати правового характеру і внаслідок визнання його «своїм» пев­ною етнічною спільнотою, племенем, кастою та ін. Те, що сучасний юрист не визнає правом, розглядається як таке з традиційних позицій¹. Внаслідок санкціонування звичай набуває загальнообов'язкового ха­рактеру і його виконання гарантується державою.

Правові звичаї мають такі ознаки:

- формуються самим суспільством;

- виникають спонтанно, стихійно;

- це неписані правила поведінки (іноді усна форма звичаю усклад­нювала доведення в суді факту його існування, тому з часом певна частина звичаїв набула письмового характеру);

- можуть застосовуватися на рівні як окремих соціальних груп (локальні), так і нації, народу (загальні);

- мають безперервний і однаковий характер додержання;

- їх змістом є визначені правила поведінки;

- є консервативними за своєю природою (закріплюють результати тривалої суспільної практики і можуть відбивати як загальні моральні, духовні цінності народу, так і деякі передсуди);

- тісно пов'язані з релігійними і традиційними нормами.

¹ Див.: Муромцев Г.И.О некоторьіх особенностях традиционного права в развиваю-щихся странах Азии и Африки. - Сов. государство и право. - 1989. - № 6. - С. 100.

Розділ 11. Формування права та його джерела

Протягом всього історичного періоду існування звичаїв ступінь їх практичної значущості зумовлювалася різними чинниками, в тому числі співвідношенням із законом та іншими джерелами права. За­лежно від ролі звичаїв у правовій системі відомий французький юрист Р. Давид розрізняє три види звичаїв: а) звичаї зесшкішп 1е§ет (в допо­внення до закону), які допомагають тлумачити норми закону; б) звичаї сопзиеіис-е ргаеіег 1е§ет (крім закону), які застосовуються у разі про­галин у праві; в) звичаї сопзиегисіе аЬуегзиз 1е§ет (проти закону), сфера поширення яких обмежена, оскільки колізії між законом і зви­чаєм вирішуються на користь закону¹.

В сучасний період звичаєве право більше поширене у країнах з релігійно-традиційною правовою сім'єю (країни Південно-Східної Азії, Африки, арабські країни). У латиноамериканських країнах право­ві звичаї використовуються як додаткове джерело права (Уругвай, Венесуела, Аргентина, Бразилія). У країнах романо-германської право­вої сім'ї правовий звичай застосовується у випадках, передбачених законом. Однак державно-нормативним регулюванням не охоплюють­ся всі суспільні відносини, тому звичай зберігає своє значення в окре­мих сферах приватного, і навіть публічного права.

В Україні правовий звичай має статус субсидіариого (додаткового) джерела права. Його роль зростає у зв'язку з розширенням сфери при­ватного права.

У ст. 7 ЦК України закріплено, що цивільні відносини можуть регулюватися звичаєм — правилом поведінки, яке не встановлене актами цивільного законодавства, але є усталеним у певній сфері ци­вільних відносин. Особливого значення набуває звичай ділового обо­роту, який активно використовується, наприклад, при регулювання зобов'язальних відносин. Так, встановлені у ст. 526 ЦК України за­гальні умови виконання зобов'язань передбачають узгодження пове­дінки суб'єктів виконання з умовами договору, вимогами ЦК та інших актів законодавства, звичаїв ділового обороту, іншими вимогами, що звичайно ставляться. Аналогічні посилання є в ст. ст. 527, 529, 531, 538, 539, 613, 627, 630, 654 ЦК України та ін. Слід мати на увазі, що звичай ділового обороту, який суперечить договору або актам цивіль­ного законодавства, у цивільних відносинах не застосовується (ч. 2 ст. 7 ЦК). Він має диспозитивний характер і підпорядкований догово­ру та актам цивільного законодавства.

Див.: Давид Р, Жоффре-Спинози К. Основньїе правовьіе системи современнос-^ти: Пер. _с франц. - М., 1996. - С. 94-95.

Частина третя. Загальне вчення про право

У Кодексі торговельного мореплавства України вживаються термі­ни «звичаї» (ст. 146), «звичаї торговельного мореплавства» (ст. ст. 6 293, 295), «звід звичаїв порту» (ст. 78) тощо. Відповідно до ч. З ст. 14 Закону України «Про торгово-промислові палати в Україні» торговель­ні та портові звичаї, прийняті в Україні, засвідчує Торгово-промислова палата України.

ЦК України містить посилання і на звичай національної меншини та місцеві звичаї. Так, ч. 1 ст. 28 ЦК дозволяє змінювати структуру імені фізичної особи (прізвище, ім'я та по батькові), якщо інше ви­пливає із закону або звичаю національної меншини. Стаття 333 ЦК допускає набуття права власності на загальнодоступні дари природи у випадках, коли особа діяла відповідно до закону, місцевого звичаю або загального дозволу власника відповідної земельної ділянки.

В Сімейному кодексі України встановлено, що при вирішенні сі­мейного спору суд за заявою заінтересованої сторони може врахувати місцевий звичай, а також звичай національної меншини, до якої на­лежать сторони або одна з них, якщо вони не суперечать вимогам Сі­мейного кодексу, інших законів та моральним засадам суспільства.

Звичаї поширюються і у сфері публічного права — в конституцій­ному, адміністративному, фінансовому праві. Конституційно-правові звичаї складаються в парламентській, виборчій практиці, діяльності органів місцевого самоврядування. Звичаї та засноване на них звича­єве право здатні відігравати істотну роль у формуванні національної правової системи. Величезний вплив при цьому справляють національ­ні, релігійні, інші особливості, притаманні конкретному етнічному утворенню, тим звичкам, традиціям і звичаям, які, повторюючись і за­кріплюючись у свідомості індивідів, стають нормами поведінки.

■■■■■.. ічі ■■ § 4. Судовий прецедент і судова практика

як джерела права

Судовий прецедент і судова практика виступають класичними формами суддівського права як окремого різновиду правоустановчоі діяльності. Судовий прецедент і судова практика визнавалися формами права ще в Стародавньому Римі. Починаючи з XIII ст., прецедентне право поширюється в Англії, де воно утворюється королівськими су­дами. Прецедент з'являється тоді, коли за судом визнається право офіційного формулювання правових норм.

Розділ 11. Формування права та його джерела

Досить часто в літературі можна зустріти визначення судового прецеденту як рішення у конкретній справі, що є обов'язковим при вирішенні аналогічних справ. У дійсності судовий прецедент (від лат. ргаесесіепз /ргаесесіепйз/ — що передує; англ. ргесесіепі) — це принцип, на основі якого ухвалене рішення у конкретній справі, що є обов 'язковим для суду тієї самої або нижчої інстанції при вирішенні в майбутньому всіх аналогічних справ або виступає зразком тлумачення закону.

Так, у справі «Полторацький проти України», в якій у 2003 р. Єв­ропейський Суд з прав людини ухвалив рішення, заявник скаржився на порушення ст. З Європейської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, що передбачає право кожного не піддавати­ся тортурам або нелюдському чи такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню. У скарзі заявник зазначив, що він був за­суджений до смертної кари та перебував під вартою у «коридорі смер­ті» в очікуванні виконання вироку. До нього не застосовувався фізич­ний чи психічний примус, проте умови тримання були нестерпними (його тримали в одиночній камері майже без меблів, з відкритим туа­летом та цілодобово увімкненим світлом, він був майже позбавлений можливості спілкуватися з іншими людьми).

Європейський Суд з прав людини дійшов висновку про те, що від­сутність будь-якого наміру з боку держави принизити чи зневажити заявника не може бути вирішальною підставою для виключення ви­сновку про порушення державою ст. З Конвенції. На думку Суду, умови тримання під вартою, які заявник мусив терпіти, завдавали йому великого психічного страждання і принижували його людську гідність. Значні економічні труднощі, з якими стикалася Україна, не могли служити поясненням чи виправданням неприйнятних умов три­мання заявника під вартою. Отже, Суд визнав порушення ст. З Конвен­ції. Принцип, викладений в цьому рішенні, тобто можливість визнати тортурами дії, які не мали наміру принизити чи зневажити особу, але фактично призвели до такого результату, Суд поклав в основу вирішен­ня аналогічних справ, у тому числі проти України.

В кожній системі прецедентного права прецеденти характеризують­ся своїми особливостями, проте можна виділити такі їх спільні риси:

- визнання прецеденту джерелом права (первинним для англосаксон­ського права і вторинним для країн романо-германської правової сім'ї);

- формулювання судових прецедентів вищими судовими інстан­ціями;

- нормативний характер судових прецедентів;

Частина третя. Загальне вчення про право

- загальнообов'язковий характер прецеденту як для нижчих судів, так і для всіх інших державних органів і посадових осіб;

- відносна зв'язаність вищих судових інстанцій своїми власними рішеннями;

- обнародування судових рішень прецедентного характеру в бю­летенях або інших офіційних виданнях і в цьому значенні — писаний характер прецеденту;

- формування і функціонування прецеденту на основі чинного законодавства і в цьому значенні — його вторинний характер порівня­но із законом;

- спрямованість прецедентів не тільки на більш ефективний і ква­ліфікований розгляд судами конкретних справ, а й на заповнення про­галин та усунення двозначностей у законодавстві;

- казуїстичність прецеденту, створення його на підставі вирішен­ня конкретних, поодиноких казусів, випадків, множинність, певна неузгодженість та невпорядкованість.

Зміст доктрини судового прецеденту полягає саме в обов'язковості для органів судової влади їх попередніх рішень (зіаге сіесізіз). При цьому в судовому рішенні слід вирізняти ту його частину, яка містить основний принцип, ідею, вирішення справи (гаїіо сІесШепсІі) і «сказане між іншим» (оЬііег сіісіит). Принцип гаїіо сіесіс-епсіі (від лат. — вирі­шальний довід, доказ, аргумент), згідно з яким вирішено справу, ста­новить основу судового прецеденту та має нормативний характер. В англійському прецедентному праві гаїіо аесісіепсіі означає вирішаль­ну правову аргументацію, правовий принцип, який є підставою судо­вого рішення і якого в подальшому слід додержуватися. Цей принцип міститься в мотивувальній частині рішення (ітрегаїіуе сопсїизіоп) і являє собою судовий стандарт — пояснення, чому саме так було ви­рішено конкретну справу. Для обґрунтування цього принципу судді, ухвалюючи рішення у справі, застосовують положення законодавства, попередні прецеденти та міркування (мотивацію) суддів при їх при­йнятті, цитати з авторитетних доктринальних джерел, посилання на рішення міжнародних судових установ та відповідних органів між­народних організацій, юрисдикція яких визнана країною, іноземні прецеденти та законодавство тощо.

Умовою дії прецедентів є наявність джерел інформації щодо них — судових звітів. В Англії з 1870 р. існують такі видання, як «Судові звіти», «Щотижневі судові звіти», «Всеанглійські судові звіти» та ін. У США щорічно видаються 350 томів збірників судової практики.

Розділ 11. Формування права та його джерела

Нині правовий прецедент розкриває своєрідність англосаксонської правової системи і застосовується у Великій Британії, США, Канаді, Австралії, інших країнах. В англійському праві розрізняють обов'язкові (пов'язуючі) і переконливі прецеденти. Англійські судді при вирішен­ні конкретних справ або посилаються на вже існуючі прецеденти (деклараторішй прецедент), або створюють нову норму права (креа-тивний прецедент).

Особливості ставлення до прецеденту як до джерела права у США полягають у все більшому послабленні вимог принципу зіаге сіесізіз, тобто обов'язковості попередніх судових рішень, відносно вищих судових установ США, передусім Верховного суду країни. Верховний суд США і верховні суди штатів у формально-юридичному сенсі не зв'язані власними рішеннями, не зобов'язані йти за ними і можуть змінити свою практику. Внаслідок такого підходу в межах теорії пре-цедентного права сформувалися поняття позитивного та негативного прецедентів, які розрізняють за характером їх використання.

Позитивним прецедентом виступає попереднє рішення, зміст ко­трого без будь-яких значних змін імплементовано у рішення стосовно нової справи. Таким чином акцентується увага на незмінності соціаль­них умов у галузі додержання певного права та необхідності обґрун­тування аналогічних висновків. Негативним прецедентом є рішення, раніше сформульовані судом, в якому внаслідок зміни конкретно-історичних умов переглядаються підходи, які доцільно застосовувати при прийнятті рішення по суті справи, що розглядається.

Інша особливість американського прецеденту полягає в обов'яз­ковості для всіх нижчих ланок судової системи результатів тлумачення конституційних актів та звичайних законів, наданого вищими судови­ми інстанціями на федеральному рівні та рівні окремих штатів. У ре­зультаті такого підходу формується відносно самостійний різновид прецеденту — прецедент тлумачення.

Останнім часом концепція прецеденту тлумачення набуває все біль­шої актуальності для України у зв'язку з практикою Конституційного Суду України. За Конституцією України Конституційний Суд України має виключне право на надання офіційного тлумачення Конституції та законів України. Рішення Конституційного Суду України щодо офіцій­ного тлумачення мають обов'язковий характер для всіх фізичних та юридичних осіб, а також органів державної влади та місцевого само­врядування на території України. Однак Конституційний Суд України здійснює інтерпретаційну діяльність не тільки у межах спеціальної про-

Частина третя. Загальне вчення про право

цедури, а й під час ухвалення рішень про відповідність Конституції України законів та інших визначених законом правових актів. У моти­вувальній частині цих рішень можуть міститися правотлумачні поло­ження, в яких розкривається зміст відповідних норм Конституції Укра­їни та юридичних актів, конституційність яких перевірялась.

Наприклад, в п. З абз. 1 мотивувальної частини Рішення Консти­туційного Суду України у справі про застосування української мови від 14 грудня 1999 р. роз'ясняється, що під державною (офіційною) мовою розуміється мова, якій державою надано правовий статус обов'язкового засобу спілкування у публічних сферах суспільного життя. Таке тлумачення Конституційного Суду України не поступаєть­ся за юридичною силою тлумаченню, яке надається в межах спеціаль­ної процедури, і також є загальнообов'язковим, що підтверджується положеннями ст. 150 Конституції України та ст. 69 Закону України «Про Конституційний Суд України».

Правотлумачні положення Конституційного Суду України одержали в літературі назву правових позицій, що є результатом системного тлу­мачення ним Конституції, законів та інших правових актів України, які у концентрованому вигляді виражають не тільки букву, а й дух відповід­них законодавчих положень, мають офіційний, загальнообов'язковий, нормативний характер та містяться в усіх видах його актів, крім вну-трішньоорганізаційних. Правові позиції Конституційного Суду України є не «звичайними» судовими прецедентами, а прецедентами тлумачення, що становлять зразок інтерпретації відповідних положень законодавства, який є обов'язковим при вирішенні всіх аналогічних справ.

Практика судів загальної юрисдикції в Україні офіційно не визна­ється джерелом права, проте нижчі судові інстанції завжди намагають­ся слідувати практиці вищих судів при розв'язанні аналогічних справ, оскільки в противному разі їх вироки та рішення можуть бути скасо­вані в апеляційному чи касаційному порядку. Отже, судова практика вищих судових інстанцій виступає орієнтиром як для нижчих судів, так і для інших правозастосовних органів.

У цілому в країнах, що належать або тяжіють до романо-германської правової системи, судова практика, як правило, не виходила за межі тлумачення закону, і судовий прецедент офіційно не визнавався фор­мою права. Наприкінці XX ст. за умов зближення англо-саксонськоі і романо-германської правових систем прецедент перетворюється на вторинне джерело права в останніх, про що свідчать, наприклад, рі­шення Європейського Суду з прав людини, які набувають прецедент-

Розділ II. Формування права та його джерела

ного значення і для країн романо-германського права. Законом України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» практика Європейського Суду, тобто його прецедентне право, офіційно визнана джерелом права України (ст. 17).

_ § 5. Нормативно-правовий договір

Нормативно-правовий договір— це двостороння або багатосто­роння угода, внаслідок якої встановлюються, змінюються чи скасову­ються норми права. Договори з нормативним змістом на відміну від індивідуально-правових договорів (наприклад, договору купівлі-продажу, трудового контракту, шлюбного контракту) завжди містять загальні правила поведінки і не мають персоніфікованого характеру.

Нормативно-правовий договір характеризується такими рисами:

- це правоутворюючий акт, змістом якого є сформульовані сторо­нами договору взаємні права, обов'язки, порядок їх реалізації, а також відповідальність за невиконання або неналежне виконання добровіль­но прийнятих на себе зобов'язань;

- його юридична сила залежить від правового статусу суб'єктів, що його укладають (наитиповішими серед них є держава, міжнародні організації, державні органи, посадові особи);

- нормативний договір виступає частиною національного законо­давства: з одного боку він є похідним від конституції і законів, засно­ваний на них, не може їм суперечити, доповнює і конкретизує чинне законодавство, а з другого — слугує основою для ухвалення інших юридичних актів;

- він покликаний забезпечити публічний, загальний інтерес, все-загальне благо, тому виконання договірних зобов'язань гарантується державою шляхом застосування різних форм, засобів, методів, у тому числі примусового характеру;

- нормативний договір укладається і набуває чинності згідно з встановленою процедурою (ратифікація, затвердження, узгодження, колективні переговори, тощо);

- він розрахований на тривалий строк дії, багаторазове застосу­вання

Нормативно-правові договори поділяють на міжнародні та вну­трішньодержавні.

Міжнародний договір — це угода між державами та іншими суо єктами міжнародного права з питань, що становлять для них спіль-

Частина третя. Загальне вчення про право

ний інтерес, яка регулює їх відносини шляхом утворення взаємних прав і обов'язків. Міжнародний договір як форма закріплення міжнародно-правових зобов'язань може мати різні найменування: «конвенція», «пакт», «угода», «протокол» та ін. Порядок укладення, виконання та припинення дії міжнародних договорів України регулю­ється Конституцією України та Законом України від 29 червня 2004 р. «Про міжнародні договори України». Від імені України міжнародні договори укладає Президент України. Це, зокрема, політичні, мирні договори; договори, що стосуються прав, свобод, обов'язків людини і громадянина; договори про участь України в міждержавних союзах; договори про використання території та природних ресурсів України та ін. Згода України на обов'язковість для неї міжнародного договору підтверджується шляхом його підписання, ратифікації, затвердження, прийняття, приєднання до нього. Чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є час­тиною національного законодавства і застосовуються у порядку, перед­баченому для норм національного законодавства (ст. 9 Конституції України, ст. 19 Закону України «Про міжнародні договори України»).

Внутрішньодержавні договори за галузевою ознакою класифікують на конституційні, адміністративні, такі, що укладаються в сфері тру­дового, фінансового права, та ін. Прикладами конституційного дого­вору можуть бути Конституційний договір між Верховною Радою України та Президентом України, який діяв до прийняття Конституції України 1996 р., Федеративний договір між суб'єктами федерації про розмежування предметів відання і компетенції між ними.

В трудовому праві розрізняють два види нормативних договорів: колективні договори і колективні угоди.

Колективний договір — це двостороння угода, що укладається між профспілковим комітетом, який представляє трудовий колектив, і влас­ником підприємства, установи, організації з метою регулювання ви­робничих, трудових, соціально-економічних інтересів працівників і власників. У цьому договорі встановлюються взаємні зобов'язання сторін щодо регулювання змін в організації виробництва і праці; нор­мування і оплати праці; участі трудового колективу в формуванні, розподілі і використанні прибутку підприємства; забезпечення житлово-побутового, культурного, медичного обслуговування працівників та ін. Проект колективного договору обговорюється і схвалюється загальни­ми зборами (конференцією) трудового колективу.

Колективні угоди укладаються на двосторонній основі на різних рівнях. Генеральні угоди укладаються між об'єднаннями профспілок 190

Розділ 11. Формування права та його джерела

і власників підприємств. У них закріплюються основні принципи і нор­ми реалізації соціально-економічних, політичних і трудових відносин.

Відповідні угоди існують на галузевому і регіональному рівнях. По­рядок укладання та виконання колективних договорів і угод визначається Законом України від 1 липня 1993 р. «Про колективні договори і угоди».

Роль нормативно-правових договорів як форми права постійно зростає, що зумовлено об'єктивними процесами децентралізації право­вого регулювання. Нормативний договір є швидким, зручним і простим способом регулювання відповідних відносин, дає змогу враховувати взаємні інтереси суб'єктів і забезпечувати відносно безконфліктне іс­нування громадянського суспільства.

_____ § 6. Нормативно-правовий акт

Нормативно-правовий акт— це офіційний документ, прийнятий компетентними суб 'сктами нормотворчості, який встановлює, змі­нює або скасовує норми права.

Нормативно-правовий акт як форма права з'являється на ранніх етапах розвитку державності і в більшості країн поступово, витиску­ючи правові звичаї і правову доктрину, стає основним нормативним регулятором у суспільстві. З посиленням державної влади, її центра­лізацією, розвитком правової культури діяльність законодавчих органів держави набуває пріоритетного значення, а право одержує нову, авто­ритетну зовнішню форму виразу — закон.

Нормативний акт відносять до первинних джерел права практично в усіх сучасних державах. З огляду на його юридичну форму і зміст це найбільш досконале джерело права. На відміну від інших форм права нормативно-правовий акт характеризується такими рисами:

- приймається тільки уповноваженими суб'єктами нормотворчості;

- має визначену структуру, чітко формулює зміст правових норм,

- має письмову форму і оприлюднюється в офіційних виданнях, Що дає змогу оперативно доводити його до відома адресатів;

- розробляється і ухвалюється з додержанням встановленої зако­ном процедури;

- може бути оперативно змінений і доповнений відповідно до по­треб соціальної практики;

- є обов'язковим до виконання і містить гарантії на випадок його можливого порушення;

Частина третя. Загальне вчення про право

- підлягає систематизації, яка дає можливість легко відшукати
його в нормативно-правовому масиві.

Ці особливості зумовлюють домінуючу роль нормативного акта в системі форм права в країнах романо-германської правової сім'ї та його поширеність в країнах англо-американського права. Нормативно-правовий акт є основною формою права і в Україні.

Нормативні акти забезпечують ефективне правове регулювання у відповідних сферах суспільних відносин. Вони:

- диференційовані за видами органів, які їх видають. Апарат дер­жави складається з розгалуженої системи органів, наділених певним обсягом нормотворчих повноважень, який реалізується шляхом при­йняття нормативних актів різних видів та різної сфери дії;

- конкретизовані за предметом правового регулювання, що відо­бражається в назві (преамбулі) нормативного акта;

- існують у вигляді ієрархічної системи, в основі якої лежить юри­дична сила актів — властивість нормативних актів, що визначає їх спів­відношення за змістом з іншими нормативними актами і залежить від компетенції нормотворчого органу та його місця в механізмі держави.

Систему нормативно-правових актів очолює конституція держави. Це основний закон, який має найвищу юридичну силу. Залежно від спо­собу вираження розрізняють писані та неписані конституції. Писана конституція складається із одного або декількох окремих документів, прийнятих в різний час і офіційно проголошених основними законами держави. Так, Конституція Швеції складається з акта «Форма правління», акта про престолонаслідування і акта про свободу друку. Неписаною конституцією називають сукупність несистематизованих законів, судо­вих прецедентів і звичаїв, які фактично закріплюють певний державний лад у країні, але формально не проголошені її основним законом. Не­писані конституції мають Велика Британія, Нова Зеландія, Ізраїль.

Наступний щабель в ієрархії нормативних актів займають закони, які ухвалюються парламентом і мають вищу юридичну силу порівня­но з нормативними актами інших державних органів. Види законів виокремлюють за їх змістом, формою, юридичною силою і порядком ухвалення. Найбільш поширеними є конституційні (органічні) і по­точні (базові, рамочні, програмні) закони. Різновидом поточного за­кону є кодекс — результат наукової систематизації норм права певної галузі. У країнах романо-германського права (Франція, ФРН, Іспанія, Італія, Португалія) майже всі основні галузі права кодифіковані: існують цивільний, торговельний, кримінальний, кримінально-процесуальний,

Розділ 11. Формування права та його джерела

цивільний процесуальний кодекси, кодекс законів про працю, соціаль­ний кодекс та ін.

Особливу роль в регулюванні таких сфер, як освіта, охорона здоров'я, соціальне страхування та ін., в деяких зарубіжних країнах відіграє деле­говане законодавство — система актів, прийнятих органами виконавчої влади (урядом, міністерствами, відомствами) на основі повноважень, наданих їм парламентом, з питань законодавчого регулювання. При­кладом тому можуть бути ордонанси — акти, що приймаються Радою Міністрів Франції з дозволу парламенту і за висновком Державної Ради з питань, які належать до сфери законодавства; в Італії — це законодав­чі декрети, видані урядом, декрети Президента, які мають силу закону. Вищою формою делегованого законодавства у Великій Британії є наказ в Раді, який видається урядом від імені королеви і Таємної Ради. Акти делегованого законодавства фактично мають силу закону.

Крім законодавчих актів, система нормативно-правових актів вклю­чає й численні підзаконні акти, прийняті центральними і місцевими органами виконавчої влади (регламенти, адміністративні циркуляри, накази міністрів, інструкції тощо). Такі акти засновані на законах, не можуть їм суперечити і покликані конкретизувати їх зміст.

штшшттшшш* § 7. Загальні принципи права та правова доктрина як джерела права

У деяких правових системах особливого значення набуває правова доктрина (Греція, Франція, Швеція), а також так звані загальні прин­ципи права. Останнім традиційно надають велике значення в системі джерел романо-германського права, відносячи їх до первинних джерел права поряд із нормативно-правовими актами та санкціонованими звичаями. Іноді загальні принципи права розглядають як джерело пра­ва, що знаходиться понад всіма іншими джерелами та має над ними перевагу.

Загальні принципи прававиходять як з норм позитивного права, так і з самого існуючого в країні правового порядку та являють собою положення об 'єктивного права, які можуть виражатися або не вира­жатися в текстах писаного права, але мають загальний характер та обов'язково застосовуються в судовій практиці*. До таких принципів

¹ Див.: Бержель Ж.-Л. Общая теория права. - М, 2000. - С. 163.

Частина третя. Загальне вчення про право

належать принцип додержання прав людини, принцип національного суверенітету, принцип висловленості в законі загальної волі, принцип «все, що не заборонено законом, то дозволено», принцип можливості вчиняти все, що не завдає шкоди іншим, принцип встановлення тільки таких покарань, які беззаперечно необхідні для загального блага, та ін. До загальних принципів права як джерел права відносять також «прин­ципи морального порядку, які не записано в законі». До них належать, зокрема, такі: «обман спростовує всі юридичні наслідки», «ніхто не може бути суддею у власній справі», «хто милує винуватого, карає не­винуватих», «гнів не виправдовує порушників» тощо.

Правова доктрина традиційно належить до вторинних джерел як романо-германського, так і англосаксонського права. Особливе зна­чення вона зберігає у країнах релігійно-традиційної сім'ї правових систем, зокрема у релігійних правових системах, передусім у мусуль­манському праві. Поняття «правова доктрина» є похідним від загально-філософського розуміння доктрини, яка розглядається як вчення, на­укова теорія, система ідей та поглядів, керівний теоретичний та полі­тичний принцип. Правова доктринаявляє собою концептуальні ідеї, теорії та погляди щодо права, державно-правової дійсності в цілому. Вона проявляється в наукових працях видатних учених-юристів.

Уперше в історії людства професійна думка видатних юристів була використана як джерело права в Стародавньому Римі. При розгляді спірних питань сторони, що брали участь в судовому процесі, зверта­лися до визнаних юристів, імена яких дійшли до наших часів (Гай, Павел, Ульпіан, Модестин, Папініан та ін.), з проханням висловити свою думку з тих чи інших питань щодо належного застосування пра­ва. Суддя розглядав такі думки як «загальнообов'язкове правило по­ведінки — джерело римського права», а в разі їх суперечності мав право вирішувати, чию думку вважати правильною.

Правова доктрина відіграла значну роль у процесі становлення континентального права, що сформувалося під впливом відомих на­укових шкіл (глосаторів, постглосаторів та гуманістів), осередками яких стали перші європейські університети. Не менше значення мала правова доктрина і для становлення англосаксонського права. На ранніх етапах свого розвитку загальне право зазнало істотного впли­ву праць таких відомих для свого часу юристів, як Кок, Бректон, Гленвілл та ін.

На ранніх стадіях розвитку релігійно-традиційних правових систем, зокрема іудейського права, вирішальну роль відіграла релігійна док-

Розділ 11. Формування права та його джерела

ииа Вона розумілася у гранично широкому сенсі: і як писання бого-

овів і як думки різних іудейських академічних шкіл, і як равинські

огляди на ідеї стосовно розуміння та тлумачення різних біблейських

текстів.

На сьогодні правова доктрина як джерело права не втратила свого

значення. З одного боку, сучасне право багато в чому сформувалося під впливом класичних доктрин природного, приватного та публічно­го права, верховенства права, прав людини, правової держави, консти­туціоналізму, і таких, що були розроблені протягом століть видатними мислителями різних історичних епох (Аристотелем, Платоном, Цице-роном, Б. Спінозою, Г. Гроцієм, Дж. Локком, І. Кантом та ін.). Вони стали основою формування сучасного національного та міжнародного права, зокрема міжнародного права прав людини. Конституція України як вищий правових акт нашої держави, що виступає основою розвитку всієї правової системи України, є втіленням філософсько-правових концепцій пріоритету прав людини, верховенства права, правової дер­жави та громадянського суспільства.

Отже, правова доктрина як сукупність ідей, поглядів, теорій, уяв­лень про необхідні суспільству права, нерідко втілюється в правових приписах як на конституційному рівні, так і на рівні звичайного за­конодавства. Такі ідеї та концепції набувають нормативного, загальнообов'язкового характеру і визначають основні напрямки нор-мотворчості та правозастосування. В такому разі правова доктрина відтворюється у змісті первинних джерел права.

З другого боку, все більшого значення при розв'язанні правових конфліктів великої суспільної значущості набуває думка видатних учених-юристів сучасності, а також провідних наукових та навчальних юридичних закладів України. Зокрема, суб'єктом формування правової доктрини може виступати Конституційний Суд України, до складу яко­го входять визнані юристи-науковці та практики. Реалізуючи повнова­ження щодо офіційного тлумачення Конституції та законів України, Конституційний Суд викладає власне розуміння духу Основного Закону та поточного законодавства у своїх правових позиціях. Вироблена ним У правових позиціях правова доктрина набуває обов'язкового значення Для всіх суб'єктів правотворчості та правозастосування в наслідок загальнообов'язковості рішень Конституційного Суду України.

Істотний вплив на юридичну практику правова доктрина справляє ^ерез науково-практичні коментарі до актів законодавства України. ^онституційно-правова, кримінально-правова, цивільно-правова,

Частина третя. Загальне вчення про право

адміністративно-правова та інші галузеві доктрини виступають осно­вою потужних коментарів основних галузевих кодифікованих актів (Кримінального кодексу, Цивільного кодексу та ін.), які слугують важ­ливими орієнтирами для правозастосовної практики України.

«»■■..... ■!■■■■! Контрольні запитання

1. З яких етапів складається процес правоутворсння?

2. Що таке форма (джерело) права? Які види джерел права іс­нують в сучасних правових системах?

3. Дайте визначення поняття правового звичаю та наведіть його ознаки.

4. У чому полягають особливості правового прецеденту як форми права?

5. Назвіть характерні риси нормативно-правового акта і нормативно-правового договору.

Розділ 12 ———

Принципи права

шшшшштшшш § 1. Поняття, риси та класифікація принципів права

У науковій і навчальній літературі принципихарактеризують як найбільш загальні вимоги, що ставляться до суспільних відносин та їх учасників, а також як вихідні керівні засади, відправні установлен­ня, що виражають сутність права і випливають з ідей справедливос­ті та свободи, визначають загальну спрямованість і найістотніші риси чинної правової системи.

Поняття «принцип» у перекладі з латинської означає «початок», «першооснова», «первинність». З давніх давен принцип вважався під­валиною, фундаментом будь-якої соціальної системи (в тому числі правової), вимоги якого поширювалися на всі явища, що належали до цієї системи. Принципи не формулюють конкретних прав і обов'язків і не завжди забезпечені конкретними законодавчими санкціями, однак про те, на яких принципах засновано правовий порядок, можна зна­чною мірою судити щодо характеру самої держави (демократична, тоталітарна тощо).

Провідна роль принципів забезпечується їх прямим чи непрямим закріпленням у нормах права. Засади, не закріплені у правових при­писах, є ідеями права і належать до сфери правосвідомості. Ці ідеї-принципи передують створенню системи права. Принципи права мо­жуть бути прямо сформульовані в законодавстві або ж випливати його загального сенсу. Хоча у більшості випадків принципи прямо

Частина третя. Загальне вчення про право

закріплюються в преамбулах і загальних статтях законодавчих актів, необхідним є процес їх розвитку і конкретизації, якій здійснюється в окремих правилах поведінки. При цьому принципи стають орієнти­ром правотворчої і правозастосовної діяльності органів держави, без­заперечною вимогою до цієї діяльності.

Коли принципи логічно «виводяться» зі змісту чинного законодав­ства, вони об'єктивуються у вигляді менш загальних правових норм. Так, у законодавстві України прямо не зафіксовано провідний принцип ринкової економіки «дозволено все, що не заборонено», проте він може бути виведений із загальних засад і сенсу цивільного законодав­ства та знаходить у ньому ж подальшу конкретизацію.

Значення принципів права зумовлюється тим, що вони:

- мають властивість вищої імперативності, загальності, універ­сальності, значущості, їм притаманні стійкість і стабільність протягом невизначено тривалого часу;

- спрямовують розвиток і функціонування всієї правової систе­ми;

- зумовлюють напрямки правотворчої, правозастосовної та інших форм юридичної діяльності;

- виступають найважливішим критерієм законності дій громадян, посадових осіб та інших суб'єктів права;

- сприяють заповненню прогалин у праві;

- забезпечують підвищення рівня правосвідомості в суспільстві.

Аналізуючи чи реалізуючи ту або іншу правову норму, слід урахо­вувати принципи всієї правової системи, які надають їй єдиної спря­мованості.

Принципи, що діють у праві, можна класифікувати за такими під­ставами:

а) за формою нормативного виразу (тобто за характером норматив­
ного джерела, в якому вони закріплені);

б) за сферою дії (в одній чи в декількох галузях, праві в цілому);

в) за змістом;

г) за сферою суспільних відносин, на які поширюються принципи,
та характером суспільних закономірностей, що ними відбивається.

За формою нормативного виразу принципи можна поділити на такі, що закріплені в міжнародних та внутрішньодержавних деклара­ціях, конституціях і в поточному законодавстві.

За сферою дії вирізняють загальні, міжгалузеві, галузеві принципи та принципи правових інститутів.

Розділ 12. Принципи права

За змістом можуть бути загальносоціальні (економічні, політичні та ін.) і спеціально-юридичні принципи.

За сферою суспільних відносин, на які поширюються принципи, та характером суспільних закономірностей, що ними відбивається, в науці виділяють такі принципи: 1) загальнолюдські; 2) загальні принципи права; 3) міжгалузеві; 4) галузеві; 5) окремих інститутів права.

Можлива й інша класифікація, пов'язана з дослідженням специ­фічних принципів, притаманних певним структурним спільнотам, наприклад загальнолюдські (цивілізаційні), типологічні, історичні та ін. Розглянемо деякі з них.

§ 2. Загальнолюдські (цивілізаційні) принципи права

Загальнолюдські (цивілізаційні)принципи права безпосередньо визначаються досягнутим рівнем розвитку людства (політичним, економічним, соціальним, моральним тощо) і повинні виступати уні­версальним критерієм та всезагальними вимогами до становлення національних правових систем.

Загальнолюдські принципи формуються в перебігу продуктивної взаємодії людського суспільства на тлі виникнення цивілізаційної ідентичності народів і являють собою одне з найкращих досягнень людства. Вони закріплені в міжнародно-правових документах і част­ково у внутрішньому законодавстві деяких держав.

Будучи визнаними загальнолюдськими, ці принципи стають обов'язковими для всіх держав (наприклад, принципи, закріплені в Статуті Організації Об'єднаних Націй від 26 червня 1945 р., За­ключному акті наради з безпеки і співробітництва в Європі від 1 серпня 1975 р., Декларації про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин і співробітництва між державами від­повідно до Статуту Організації Об'єднаних Націй від 24 жовтня 1970 р. та ін.).

Статут Міжнародного Суду згідно зі ст. 38 оперує категорією «за­гальні принципи права, визнані цивілізованими націями», які харак­терні лише для держав з демократичною і гуманістичною орієнтацією. Прогресивна правова думка сформулювала загальні засади, які °о єктивно необхідними, реалізуються через принципи організації функціонування всієї соціальної системи, включаючи правову. До них

Частина третя. Загальне вчення про право

належать принципи гуманізму, демократизму, справедливості, свободи, рівності та ін., тобто ті, без яких право не може функціонувати. Кожен з них виявляється як у системі права в цілому, так і в його окремих галузях та інститутах.

Принцип гуманізму — одна з найважливіших ціннісних характерис­тик цивілізованого суспільства, що визнає самоцінність людини, її гідність, право на щастя, виявлення своїх здібностей. Його застосуван­ня є критерієм прогресивності соціальних інститутів.

Мрії про щастя і захищеність людини беруть початок з глибокої давнини і сформувалися в систему гуманістичних поглядів в епоху Відродження. В радянські часи ідеали гуманізму тлумачились занадто вузько. Вони асоціювалися тільки зі звільненням трудящих від екс­плуатації і становленням системи соціалістичного права. При цьому замовчувався загальнолюдський характер ідеї гуманізму. У праві про­яв принципу гуманізму означає закріплення у правових формах від­носин між людиною, державою і суспільством на основі визнання самоцінності людської особистості, невід'ємності її прав і свобод, по­важання її гідності, захисту від свавільного втручання у сферу осо­бистого життя. Принцип гуманізму в праві втілюється в низці норма­тивних положень різноманітної галузевої належності. Прикладами цього є встановлення приписів про те, що ніхто не може бути безпід­ставно заарештованим або утримуватися під вартою; батьки зобов'язані утримувати дітей до їх повноліття; ніхто не може бути підданий кату­ванню, іншим жорстоким, нелюдським чи таким, що принижують його гідність, видам примушування і покарання; трапляються випадки, коли забороняється допуск преси і публіки на судовий розгляд з мір­кувань моралі.

Принцип справедливості передбачає його тлумачення як зовнішнього щодо права явища і як спеціально-юридичної категорії, що відбиває пев­ні властивості самої юридичної форми. Йдеться про здатність права за­хищати політичні, економічні та інші інтереси різних соціальних груп (класів), кожна з яких має свої уявлення про справедливість (наприклад, на погляд вільного населення Рима рабство цілком відповідало його уяв­ленням про справедливість). Як спеціально-юридична категорія справед­ливість розглядається в масштабі відповідності, пропорційності, збалан­сованості і певної гармонійності між здійсненими витратами, зусиллями, звершеннями людей і відповідною реакцією на це суспільства, вираженою у вигляді винагороди, заохочення чи осудження. У цьому разі зазначений принцип виступає як принцип усієї правової системи. 200

Розділ 12. Принципи права

Принцип свободи як можливість вибору варіанту поведінки являє собою абсолютне благо і може бути обмежений лише необхідністю забезпечити свободу інших осіб, що досягається шляхом встановлення певної міри свободи окремої особи. Діяльність органів держави і по­садових осіб має бути спрямована на створення умов для реалізації і захисту свободи людини.

Принцип рівності забезпечує однакові для всіх умови здійснення власної свободи. В праві він виражається у рівності правового стано­вища всіх перед законом, наявності рівних загальносуспільних прав і обов'язків, рівному захисті перед судом незалежно від національної, статевої, релігійної належності, походження, місця проживання, по­садового стану та інших обставин.

ттштшшттт § 3. Загальні принципи права

Загальні принципихарактерні для права в цілому, визначають якіс­ні особливості всіх правових норм національної правової системи неза­лежно від специфіки регульованих ними суспільних відносин. Вони діють у всіх галузях права, через що їх називають загальними (за обсягом), або основними. До них належать такі: єдності прав і обов'язків суб'єктів суспільних відносин, гарантованості прав і свобод громадян, відповідаль­ності за вину, законності, поєднання стабільності і динамізму та ін.

Принцип єдності прав і обов'язків суб'єктів суспільних відносин спрямовано на поєднання публічних і приватноправових засад у праві, узгодження інтересів різних соціальних груп, громадян і держави в цілому. Його сутність полягає в тому, що праву користування одним суб'єктом будь-яким соціальним благом кореспондує обов'язок іншо­го суб'єкта виконати необхідні для особи та (або) суспільства дії. Носіями прав і обов'язків є фізичні та юридичні особи (приватного та публічного права), їх об'єднання, посадові особи, держава в цілому. Конкретні прояви дії зазначеного принципу можуть бути виражені таким поєднанням прав і обов'язків:

- загальному суб'єктивному праву (на працю, відпочинок, охоро-^НУ здоров'я) кореспондує обов'язок інших осіб сприяти здійсненню Цих прав, хто б не був їх носієм;

- загальним юридичним обов'язкам (не посягати на права і свобо­ди, честь і гідність інших людей) кореспондують суб'єктивні юридич-^Н1 права конкретних осіб вимагати їх додержання;

Частина третя. Загальне вчення про право

- праву одного суб'єкта кореспондує обов'язок іншого. Праву громадянина на пенсію, допомогу по безробіттю відповідає обов'язок органу соціального забезпечення нарахувати пенсію, а служби зайня­тості — допомогу по безробіттю;

- кожен суб'єкт виступає щодо іншого водночас і носій як прав, так і обов'язків. Наприклад, у відносинах за договором купівлі-продажу обов'язку продавця передати товар кореспондує його право одержати за нього обумовлену договором плату, а обов'язку покупця оплатити товар — право одержати товар на погоджених умовах.

Обов'язок тісно пов'язаний з суб'єктивним правом — вони є парни­ми категоріями. Відомо, що будь-яка правова норма має представницько-зобов'язальний характер, тобто передбачає як можливий, так і зобо­в'язальний варіанти поведінки.

Принцип гарантованості прав і свобод громадян забезпечується системою політичних, економічних (матеріальних), ідеологічних (ду­ховних), а також юридичних та організаційних гарантій, без яких ре­алізація прав була б неможливою.

До політичних гарантій належить наявність у державі розвинутої системи народовладдя і демократичних форм її здійснення, реальної можливості у особистості брати участь в управлінні справами держави та суспільства, гарантії місцевого самоврядування, можливості корис­туватися правами і основними свободами; до економічних — рівність усіх форм власності, економічних можливостей всіх суб'єктів суспільних відносин, єдність економічного простору, вільне переміщення товарів, послуг та грошових коштів, соціальне партнерство між людиною і дер­жавою, робітником та роботодавцем, виробником та споживачем, захист конкурентного середовища, обмеження монополізму; до ідеологічних (духовних) — ідеологічна різноманітність, заборона монополізації іде­ології, розпалювання расової, національної, релігійної ворожнечі, за­гальнодоступність і безоплатність загальної освіти та ін.

Юридичними гарантіями є система правових засобів, за допомогою яких реалізуються можливості використати або захистити свої права і свободи: шляхом встановлення меж здійснення прав і свобод в за­конодавстві, пільг і засобів заохочення для стимулювання правомірної поведінки, процедур захисту своїх прав у суді, встановлення міри юридичної відповідальності за порушення прав і свобод людини, за­собів попередження і профілактики правопорушень, доступністю за­конодавства та інших нормативних актів, можливістю не свідчити проти самого себе і своїх близьких родичів, відповідальністю держави за незаконні дії державних органів і посадових осіб та ін. 202

Розділ 12. Принципи права

Згідно з принципом відповідальності за вину однією з підстав юри­дичної відповідальності будь-якого виду є вина, тобто психічне став­лення особи до своєї протиправної поведінки (дії або бездіяльності) та її наслідків у формі умислу або необережності. Сутність цього принципу полягає в тому, що застосування міри юридичної відпові­дальності в усіх галузях права можливе лише за наявності вини. Як вихідний він існує і в цивільному законодавстві. Однак є виняток, коли заходи цивільно-правової відповідальності застосовуються до володільця джерела підвищеної безпеки за безвинне заподіяння шкоди, тобто за об'єктивно протиправний вчинок. Водночас чимало дослід­ників таке заподіяння шкоди не відносять до правопорушення, а це означає, що загальна дія цього принципу не порушується.

Принцип законності виражається в системі вимог суворого і неу­хильного додержання законів і відповідних їм підзаконних актів усіма суб'єктами суспільних відносин. Він виявляється у правотворчій і пра-возастосовній діяльності. Цей принцип вимагає також верховенство закону в системі юридичних актів, єдність законності, тобто однакове розуміння і дотримання законів, несуперечність норм, що становлять чинну систему права, обов'язковість норм права для всього населення, неприпустимість зворотної сили законів, що встановлюють нову або більш тяжку юридичну відповідальність, та ін.

Дія принципу поділу права на публічне і приватне, на відносно само­стійні галузі та інститути притаманна праву України, бо цей поділ сфор­мулювався і тяжіє до континентальної (романо-германської) правової сім'ї. Галузі права, призначенням яких є забезпечувати загальне благо, виконувати функції соціального служіння, належать до публічно-правових (конституційне, адміністративне, кримінальне право та ін). Приватне (особисто вільне) право встановлює лише юридичні форми, рамки, в межах яких суб'єкти здійснюють права, що їм належать, у будь-якому напрямку з метою досягнення особистих інтересів і потреб, а та­кож інтересів третіх осіб (цивільне, трудове, сімейне право).

І публічне, і приватне право рівною мірою призначені слугувати інте­ресам суспільства та особистості. Державні, «публічні» інтереси врешті-решт виконують службову роль відносно інтересів громадянського сус­пільства та особистості, а останні в не меншому ступені зацікавлені в міц­ності внутрішньодержавного та міжнародного правопорядку.

Сутність принципу поєднання стабільності і динамізму полягає ^в тому, що право активно впливає на регульовані відносини, і в разі адекватного відбиття у правовій формі існуючих соціальних тенденцій

Частина третя. Загальне вчення про право

встановлюється правопорядок як головна мета механізму правового регулювання. Однак згодом правова форма старіє і не забезпечує по­треб соціального регулювання, що тягне за собою її реформування.

шшшшш—шш § 4. Галузеві та міжгалузеві принципи права. Принципи правових інститутів

Міжгалузевиминазиваються принципи, що діють відразу в де­кількох галузях права. Більшість принципів мають міжгалузевий харак­тер, бо вони більш-менш одноманітно виражені в нормах декількох галузей. До них належать принципи судоустрою, судочинства (цивіль­ного, господарського, кримінального) і правового становища осіб, які беруть участь у процесі. Це, зокрема, такі:

- незалежність суддів і підкорення їх тільки закону;

- здійснення правосуддя тільки судом;

- рівність прав учасників судового розгляду перед законом і судом;

- всебічність, повнота та об'єктивність з'ясування обставин справи;

- ніхто не може бути суддею у власній справі;

- гласність та відкритість судового розгляду;

- змагальність сторін і диспозитивність судочинства;

- національна мова судочинства;

- доступність судового захисту;

- обов'язковість судових рішень та ін.

Міжгалузевими принципами є такі принципи, як «дозволено все, що не заборонено законом», а також «дозволено тільки те, що прямо дозволено законом, все інше заборонено», які відповідають загально-дозволеному і дозволено-заборонному типам правового регулювання. Загальнодозволена спрямованість характерна для цивілістичного циклу галузей, зі змісту яких випливає, що громадяни та юридичні особи можуть займатися будь-якою діяльністю, не забороненою законом. Водночас діяльність органів держави базується на дозволено-заборонному принципі, бо здійснюється відповідно до їх компетенції в рамках адміністративного, криміналістичного і процесуального ци­клів галузей і побудована на забороні виходити за її рамки.