РОЗДІЛ ЗО штшшшшшшш^шшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшт

Правова, соціальна держава

и § 1. Концепція правової держави:

виникнення та розвиток

Пошук шляхів утілення ідеї про щастя на землі, свободу від страху і злиднів здійснювався протягом всієї історії. Писалися трактати, на­роджувалися теорії, щось вмирало, але найцінніше, найсуттєвіше від­биралося і зберігалося, щоб з часом з цих розрізнених фрагментів людство реалізувало свою споконвічну мрію про найкращий держав­ний устрій. Отже, хоча теорія правової держави на момент свого ста­новлення мала значний елемент наукової новизни і являла собою пе­редусім результат розвитку політико-правової думки Німеччини кінця XVIII ст., однак вона спиралася на численні наукові, насамперед філо­софські, розробки мислителів попередніх епох.

У цьому пошуку важливе місце посідають реформи Солона і ви­ведена Протагором формула про те, що мірою усіх речей є людина, і вчення Аристотеля, який виголосив, що держава, яка складається з «середніх людей», матиме найкращий державний устрій, а закон по­винен панувати над усім. Сприйнята була і думка Цицерона про те, що народ — це не будь-яка спільність, а спільність людей, пов'язаних між собою згодою в питаннях права і єдністю інтересів. Особливу роль відіграло і християнство, яке виголосило принцип рівності людей перед Богом незалежно від соціального стану і національності, що стало основою для утвердження поваги людини однієї до одної.

Узагальнюючи внесок античних мислителів у формування теорії правової держави, слід виділити такі положення і висновки: вислов-

Частина шоста. Правова держава і правова система суспільства

лення ідеї про панування закону; розмежування правових і неправових форм правління; висунення ідеї природного і позитивного права, їх зіставлення і розмежування; обґрунтування правової рівності громадян; розгляд держави як правового об'єднання людей тощо.

Проте упродовж тривалого часу такі теорії залишалися переважно літературним явищем. Ситуація докорінно змінилася наприкінці XVIII ст., коли з'являються політико-правові концепції, яким було притаманне докладне теоретичне розроблення питання про цілі сус­пільства і способи їх досягнення, співвідношення держави і права, держави і суспільства та індивіда. Саме на цій базі зв'явилося вчення про правову державу.

Вчення про правову державу, яке базувалося на гуманістичних ідеях античних філософів, було суттєво розвинуто у працях таких ви­датних мислителів епохи Відродження, як Г. Гроцій, Дж. Локк, Ш. Мотеск'є, Ж.-Ж. Руссо та ін. Вони безпосередньо підготували становлення теорії правової держави, яка на момент свого започатку-вання стала символом протесту проти теорії і практики поліцейської держави. Термін «правова держава» (ЯесЬізІааІ) у науковий обіг уведено на початку XIX ст. Вперше його було застосовано у працях К. Т. Вельке-ра (1813), І. X. Фрайхера фон Аретіна (1824) та Р. фон Моля (1829), що відкрило шлях для широкого використання цього терміна у філософ­ській та політико-правовій думці. Однак, незважаючи на досить пізню його появу, зачатки відповідної теорії у вигляді окремих ідей і прин­ципів існували здавна.

В епоху переходу від феодалізму до капіталізму вирішального зна­чення набувають проблеми політичної влади та її поділу. Виразником правових уявлень буржуазії був англійський мислитель Дж. Локк, який обгрунтував правовий принцип індивідуальної свободи як свободи слідування власному бажанню в усіх випадках, коли цього не заборо­няє закон. У його тлумаченні ідея панування права повинна була вті­литися в державі, в якій здійснено поділ влади на окремі гілки. При цьому передбачалося, що діяльність кожної з них повинна бути об­межена законом, який відповідає природному праву і забезпечує невід'ємні права і свободи індивіда. Висловлені Дж. Локком ідеї були розвинуті Ш. Монтеск'є у творі «Про дух законів» і трансформовані у принцип поділу влади, що розглядається як одна з найважливіших засад правової державності.

Невід'ємним елементом теорії правової держави є також розроблена Ж.-Ж. Руссо концепція народного суверенітету, заснована на ідеї, згід-508

Розділ ЗО. Правова, соціальна держава

но з якою держава виникає внаслідок суспільного договору, а відтак, перебуває на службі у суспільства. Сформульовані Дж. Локком, Ш. Монтеск'є та Ж.-Ж. Руссо ідеї починають сприйматися і використо­вуватися в практиці державного будівництва ще наприкінці XVIII ст., свідченням чого стають Конституція США 1787 р. і французька Де­кларація прав людини та громадянина 1789 р., а також низка інших правових актів.

Батьком теорії правової держави традиційно вважають німецького філософа І. Канта, хоча він і не вживав терміна «правова держава», а обґрунтовував ідею правового державного улаштування. Державу він розумів як єднання певної кількості людей, що підпорядковані законам. Створення юридично завершеного поняття «правова держава» пов'язане з ім'ям іншого німецького мислителя — Р. фон Моля, який визначив правову державу як конституційну, засновану на конституційному за­кріпленні прав і свобод людини, забезпеченні їх судового захисту.

Одним із варіантів теорії правової держави вважають концепцію панування права, яка розроблялася і реалізовувалася в країнах англо­саксонської політико-правової традиції. В цій концепції увага зосере­джується на ідеях обмеження влади держави, забезпечення розвитку вільного правового суспільства, становлення і функціонування силь­ного і незалежного суду, що стоїть між особистістю і владою.

Різні варіанти теорії правової держави спираються на історичні на­ціональні традиції. Такі традиції існують. У розвиток вчення про право­ву державу наприкінці XIX — на початку XX ст. зробили свій внесок українські філософи та юристи (М. Драгоманов, С. Котляревський, М. Палієнко та ін.). Постановці питання про необхідність розбудови державного ладу України відповідно до принципу правової держави сприяло усвідомлення суспільством думки про необхідність обстоюван­ня основних прав і свобод людини, підпорядкування держави праву тощо. Такі зміни в суспільній свідомості стали можливими завдяки фі­лософським пошукам і діяльності Г. Сковороди, Т. Шевченка, М. Дра-гоманова, М. Палієнка, М. Грушевського, Б. Винниченка та ін. Одні з них більше акцентували увагу на праві кожної людини на гідні умови життя, відстоюючи ідею активного втручання держави в соціальні відносини; інші, навпаки, піддавали критиці саме прояви патерналістської турботи держави про своїх громадян і передусім надавали пріоритетного зна­чення свободі особистості, принципу формальної рівності.

Так, М. Драгоманов у проекті «Вольний союз — вільна спілка» наголошував на ідеях про пріоритетне значення прав і свобод людини,

Частина шоста. Правова держава і правова система суспільства

критиці централізму і відстоюванні ідеї про розвиток місцевого самоврядування. Відстоював він і думку про те, що між природним правом як морально-ціннісним регулятором і правом чинним — «грома­дянськими законами» має бути «спорідненість», а здобуття державності нерозривно пов'язане з додержанням прав людини. Обґрунтування взаємозв'язку громадянських і природних прав і свобод людини, яке здійснив М. Драгоманов, стало суттєвим оновленням західних лібе­ральних учень. Він, зокрема, довів, що людина не може відчувати себе по-справжньому вільною тоді, коли пригнічується весь народ. Без за­доволення національних прав людини не може бути й мови про свобо­ду і розвиток людської особистості. М. Драгоманов наголошував і на необхідності поділу влади в державі, підкреслюючи, що належний захист прав і свобод людини може забезпечити тільки незалежна су­дова влада, урівноважена з законодавчою і виконавчою.

Антиподом правової держави стала концепція «поліцейської дер­жави» (Роїігеізіааі), найбільш відомим представником якої був X. Вольф. Вона започаткована наприкінці XVII ст. і об'єктивно спри­яла виникненню теорії освіченого абсолютизму. Розпочавши з охорони безпеки, привласнивши в подальшому виключне право здійснювати повноваження щодо забезпечення суспільного добробуту, ця держава з часом закономірно вдається до крайнощів поліцейської регламентації. Перебравши на себе керівництво всіма видами людської діяльності, вона паралізує розвиток громадянського суспільства, процес звільнення особистості від всебічного піклування з боку влади.

У XX ст. окремі положення ліберальної концепції правової держави широко застосовувалися в практиці багатьох політичних сил. Так, ідеї, що становлять зміст теорії правової держави, чітко простежуються в проектах Конституції УНР — «Проект Правительственної Комісії по розробленню Конституції Української держави» і проекті професора О. Ейхельмана. Аналіз їх положень, взятих у своїй єдності і взаємозв'язку, дозволяє зро­бити висновок про те, що конституційні проекти УНР містили більшість принципів і положень, які становлять зміст правової держави.

У роки радянської влади ідея правової держави в Україні піддаєть­ся нищівній критиці і характеризується як буржуазна. Проте у працях українських правознавців, які були змушені емігрувати за кордон, ця ідея продовжувала розвиватися. Так, С. Дністрянський у роботі «За­гальна наука права і політики» (Прага, 1923) писав, що правова дер­жава — це держава, яка має на меті стати осередком усього права, організувати загальну охорону громадян та налагодження всього адмі-

Розд'їл ЗО. Правова, соціальна держава

ністративного апарату якраз для того, аби право мало свою вихідну точку.

Повернення вітчизняних правознавців до досліджень проблем становлення та функціонування правової держави відбувається у середині 80-х років XX ст. під час так званої «перебудови». Однак особливої актуальності ці розробки набувають після прийняття Де­кларації про державний суверенітет України, в якій проголошено прагнення українського народу до побудови правової держави, та прийняття Конституції 1996 р., в якій продекларовано курс на роз­будову України як незалежної і суверенної, демократичної, соціальної і правової держави.

Політичні, соціально-економічні зміни, що відбулися в Україні, змусили по-новому оцінити поняття держави і особистості, їх спів­відношення та взаємозв'язок, межі дії державної влади і, нарешті, відродити концепцію правової держави не тільки як теоретичну про­блему, а й як практичну мету.

ІІІІІ..ІІШІП і § 2. Поняття і ознаки правової держави

При характеристиці правової держави слід пам'ятати, що хоч вона і має специфічні ознаки, проте залишається власне державою, у якої є загально-родові ознаки.

Політична влада в будь-якій державі в цілому організується і функ­ціонує у правовій формі, що, однак, не виключає можливості її пору­шення владою на окремих етапах розвитку. Започаткування правової держави означало прагнення до розбудови державності, в якій влада була б максимально обмежена правом і правами людини. Правова держава певною мірою є поняттям ідеологічним з історично змінюва­ним змістом (від ліберальної до соціальної моделі). З цього випливає: те, що вважалося ідеалом на момент започаткування теорії, на початку XXI ст. не повністю відповідає сучасним уявленням про роль і місце держави в житті суспільства.

Правова держава— це організація державної влади, заснована на визнанні та реальному забезпеченні прав і свобод людини, верхо­венстві права і взаємній відповідальності особистості і держави.

Правова держава незалежно від специфіки країни характеризується наявністю ознак, ступінь реалізації яких є показником успішного про­сування суспільства на шляху наближення до ідеалу, що містить теорія

Частина шоста. Правова держава і правова система суспільства

правової держави. Відповідно ознаки правової держави виступають тими критеріями, які дозволяють в кожному конкретному випадку ви­ділити ту чи іншу державу як правову. Це такі ознаки.

1. Безумовне визнання, законодавче закріплення, реальне здійснення і гарантування державою невід 'ємних прав і свобод людини. Цей прин­цип передбачає визнання кожної людини найвищою соціальною цінніс­тю. Завдяки інтегруючій функції права особистості на життя, свободу та гідність всі категорії прав людини перебувають у єдності, вони взаємопов'язані і взаємозумовлені. Ці права створюють своєрідне ядро незмінних і непорушних прав, навколо якого формуються похідні від них категорії прав (політичні, соціально-економічні, культурні та ін.). Кожна з категорій прав конкретизує певний аспект змісту цього ядра, сприяє його захисту. Зворотний зв'язок полягає в тому, що саме завдяки визнанню державою непорушності життя, свободи та гідності людини розцінюються як недоторканні і невідчужувані всі інші права і свободи. Про ступінь важливості цієї ознаки для утвердження і функціонування правової держави свідчить той факт, що в конституціях і правовій док­трині багатьох сучасних європейських держав, зокрема в Німеччині, панує думка про те, що ні парламентська більшість, ні виборчий корпус у цілому не можуть змінити конституційні принципи правової держави і непорушності прав і свобод людини і громадянина.

В правовій державі права і свободи людини не тільки характери­зують відносини між індивідом і державою, а й виступають дієвим інструментом обмеження державної влади, її підпорядкування по­требам громадянського суспільства. Пов'язана правами і свободами як безпосередньо діючим правом, держава несе відповідальність перед людиною і громадянським суспільством за свою діяльність у цій сфері.

Соціальна сутність правової держави означає законодавче закрі­плення рівних прав і рівних шансів їх реалізації представниками різних соціальних верств, а відтак, досягнення соціального плюралізму. Це створює можливість різним соціальним групам рівною мірою брати участь у формуванні органів влади, впливати на політику, а також нести відповідальність за стан справ у суспільстві і державі. Цей вплив справ­ляється індивідами та їх об'єднаннями за допомогою конституційно-правових інститутів. Постійний контроль з боку громадськості за ді­яльністю державних органів, доповнений демократичною процедурою їх формування, унеможливлює використання влади в егоїстичних інтересах певних соціальних верств і груп населення.

Розділ ЗО. Правова, соціальна держава

Наголошуючи на важливості забезпечення прав людини для роз­будови правової держави, слід вказати на таку умову реальності прав людини, як здійснення контролю за додержанням та захистом прав і свобод людини і громадянина. Декларування пріоритетності прав людини і навіть їх формальне закріплення в конституції і чинному за­конодавстві, якщо воно не супроводжується створенням дієвого меха­нізму контролю за додержанням проголошених прав, перетворює їх на фікцію. Завдання стосовно захисту та контролю за додержанням прав людини в правовій державі адресується трьом гілкам влади, діяльнос­ті всього державного апарату. Захист прав і свобод людини в правовій державі є не тільки конституційно-правовим, а й міжнародно-правовим обов'язком, який реалізується за допомогою системи принципів, ін­ститутів, механізмів, що прямо або опосередковано передбачені для цих цілей. Після приєднання держави до міжнародно-правових актів щодо прав людини останні набувають пріоритету над національним законодавством і у разі, коли закріплені у цих документах права по­рушуються, людина має право звернутися за їх захистом до міжнарод­них установ, наприклад, Європейського суду з прав людини, якщо усі інші внутрішні можливості правового захисту порушених прав ви­черпано.

2. Принцип верховенства (панування) права. Право стосовно держа­ви є первинним. Держава не створює право, а тільки дає юридично за­вершені формулювання, в яких закріплюються уявлення про справед­ливість та інші правові цінності. Отже, за допомогою законів, судових прецедентів тощо держава лише надає праву формальної визначеності. У реальній діяльності вона повинна втілювати право в життя.

Принцип верховенства права вимагає, щоб як мета діяльності дер­жави, так і сама ця діяльність визначалися на основі правових рішень законодавців. їх реалізація забезпечує незалежність державного апа­рату від зміни правлячих політичних сил, а також відносну безперерв­ність розвитку держави.

За допомогою права відтворюється існуюча соціальна система. Право утворює ту ланку, завдяки якій досягаються узгодження і взаємо­дія між правовою і соціальною державністю, між соціальною державою і ринковою економікою.

У цілому верховенство права означає, що не тільки громадяни, а й передусім сама держава, її органи та державні службовці повинні ді­яти виключно в межах права. За допомогою права і через правові за­кони правова держава самообмежує себе. У ній повинні управляти не

Частина шоста. Правова держава і правова система суспільства

окремі особи, а правовий закон. У правовій державі неприпустиме адміністративне свавілля, а тому доти, доки держава не буде реально обмежена правом, правовим законом, вона не може вважатися право­вою. Пов'язаність усіх суб'єктів правовідносин правом протистоїть будь-яким формам свавілля, анархії, правопорушень.

3. Правова держава зароджується і функціонує в умовах грома­
дянського суспільства. Питання щодо громадянського суспільства, як
і щодо правової соціальної держави, було поставлене історією як пи­
тання про найбільш розумний і доцільний устрій людського буття.
Процес їх розвитку хоча і був різношвидкісним, але йшов паралельно
і супроводжувався узгодженням між собою цих інститутів. Тому, коли
під громадянським суспільством розуміють сукупність відносин, що
утворюють сферу специфічних інтересів вільних індивідів-власииків
та їх об'єднань, то це аж ніяк не означає його абсолютної виокремле-
ності від держави. Навпаки, вони завжди були досить тісно пов'язаними
між собою, оскільки громадянське суспільство розвивається в діалек­
тичній єдності і суперечності з соціальною правовою державою.

Поняття правової держави складається поступово, відповідно до усвідомлення громадянським суспільством об'єктивної потреби в змі­ні сутності держави. Особливої переконливості ця теза набуває в разі трансформації ліберальної правової державності в соціальну правову. Цей процес супроводжувався теоретичними пошуками лібералів, християнських демократів і соціал-демократичного руху, де концепція правової* держави розглядається як підсумок зусиль громадянського суспільства. Процес становлення правової держави в 50-60-х роках XX ст. супроводжувався, як правило, паралельним розробленням і від­повідної моделі громадянського суспільства. З цих позицій можна зрозуміти гальмування процесу розбудови України як правової держа­ви, оскільки громадянське суспільство в нас ще не склалося.

4. Принцип поділу влади. Цей принцип, що його вперше сформулю­
вав НІ. Монтеск'є, традиційно вважається обов'язковою ознакою кон­
ституційного ладу в демократичній державі. Сучасний підхід до роз­
криття змісту принципу поділу влади передбачає висвітлення декількох
аспектів. Необхідно, по-перше, виходити з того, що державна влада
являє собою цілісну систему, яка складається з рівнозначних і рівно­
цінних гілок влади, що підпорядковуються єдиним для всіх них правовим
цінностям і покликані забезпечити реалізацію спільних цілей. Цей прин­
цип засновано на визнанні незалежності та самостійності кожної з гілок
влади — законодавчої, виконавчої та судової. Однак незалежність і само-

Розділ ЗО. Правова, соціальна держава

стійність гілок влади мають відносний характер, оскільки, наприклад, парламент, як правило, бере участь у формуванні вищого органу вико­навчої влади та органів судової влади, а уряд у парламентській респу­бліці має право ініціювати перед президентом процедуру розпуску парламенту і призначення дострокових виборів. Поділ влади засновано, по-друге, на існуванні та ефективному функціонуванні конституційного механізму взаємних стримувань і противаг.

Систему «стримувань і противаг» було започатковано в США. Вона являє собою сукупність правових обмежень кожної гілки влади з боку інших гілок. Традиційно до таких обмежень відносять: видання законів виключно парламентом, обмеження підзаконної та делегованої нормотворчості; чітке визначення повноважень вищих органів держав­ної влади, строків їх виконання і випадків їх припинення; здійснення правосуддя виключно судом, визнання судом неконституційними нормативно-правових актів тощо. Разом з тим система «стримувань і противаг» може набувати специфічних ознак, що зумовлено існуючою в країні формою правління. Так, у системі противаг парламентської республіки важливе місце відведено праву парламенту висловити уряду вотум недовіри, що тягне за собою його відставку, і контрпов-новаження уряду — можливість розпуску парламенту президентом за поданням прем'єр-міністра і призначення дострокових виборів.

По-третє, цей принцип має на меті запровадження такої форми ор­ганізації державної влади, коли в її структурі існують внутрішні дієві механізми попередження та припинення свавілля щодо права. Передусім йдеться про конституційні або верховні суди, які покликані вирішувати питання про відповідність конституції (конституційність) нормативних актів, прийнятих парламентом, главою держави, урядом, а також давати офіційне тлумачення конституції і законів. У разі, коли нормативно-правові акти не відповідають конституції або було порушено встанов­лену процедуру їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності, вони визнаються неконституційними і втрачають чинність з дня ухва­лення судом рішення стосовно їх неконституційності.

5. Принцип взаємної відповідальності особи і держави. Захищеність інтересів держави та індивіда в правовій державі повинна знаходитися на одному рівні. Це, зокрема, передбачає відповідальне ставлення дер­жави до людини, її прав і свобод, а також їх охорону всіма передбачени­ми законом засобами. Ця вимога випливає з конституційних положень, які визнають людину, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпеку найвищою соціальною цінністю. Саме права і свободи людини,

Частина шоста. Правова держава і правова система суспільства

їх гарантії повинні визначати зміст і спрямованість діяльності держави, становити основу демократичної державності.

Основними показниками взаємовідносин особи і правової держави є правова захищеність людини і громадянина; постійне розширення їх прав і свобод; гармонійне поєднання інтересів держави і особи; підви­щення соціальної активності особистості, її відповідальності, само­дисципліни при виконанні обов'язків. При цьому забезпечення право­вої захищеності людини і громадянина повинно мати першочерговий і комплексний характер. Комплексність цього принципу полягає в тому, що він лежить в основі всіх взаємозв'язків людини як з державою, її органами, так і з іншими індивідами та їх громадськими об'єднаннями в межах правових відносин. Принцип правової захищеності в змісто­вому плані має специфічні правові ознаки — це правова рівність сторін і взаємна відповідальність усіх суб'єктів права; особливий режим правового регулювання; стабільний правовий статус громадянина і система юридичних гарантій його непорушності.

Правові відносини ґрунтуються на основі рівності і взаємної від­повідальності сторін. У конкретних правовідносинах держава і гро­мадянин мають рівні права і відповідні їм обов'язки. Створення ста­більного правового статусу громадянина (системи його прав і обов'язків) і чіткого механізму забезпечення дають можливість людині відчувати своє стабільне становище в суспільстві, а повномасштабна реалізація принципу взаємної відповідальності особистості і держави сприяє поступовому відродженню довіри людини до держави.

6. У правовій державі поведінка людини регулюється на основі загальнодозвільного правового режиму. Правовий режим, що регулює поведінку людей, існував і до започаткування правової державності, проте у поліцейській державі він був іншим за змістом, а саме: люди­ні заборонялося все, крім того, що було прямо дозволено законом. У 1789 р. в США вперше було сформульовано принципово інший під­хід до бачення змісту цього режиму — людині було дозволено все, що прямо не заборонялося законом. У Конституції України (ч. 1 ст. 19) цей режим також закріплюється, але його викладено по-іншому: «Правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством». Безумовно, цей режим передбачає наявність високого рівня правової свідомості і правової культури особистості і суспільства в цілому — тільки за цієї обставини забезпечується позитивний ефект від його впровадження в суспільне життя.

Розділ ЗО. Правова, соціальна держава

7. У правовій державі діє й інший правовий режим, відповідно до якого державним органам і посадовим особам дозволено робити лише те, що для них прямо передбачено законом. Так, держава має право і навіть зобов'язана за порушення законів застосовувати в межах сво­єї компетенції примус до особи, але при цьому особа повинна мати реальні юридичні засоби захисту своїх прав.

8. Особливо важливого значення для ефективного функціонування правової держави набуває незалежний і ефективний суд. Забезпечення провідної ролі в суспільному житті справедливого, демократичного суду як найбільш дійової гарантії прав людини і громадянина є пере­конливим доказом того, що держава набула правового характеру. Це зумовлюється специфікою судових органів: демократизмом їх форму­вання, змістом їх повноважень, процедурою судочинства. Провідну роль суд може відігравати тільки за умови здійснення правосуддя виключно судом і відповідно до закону, забезпечення незалежності і кваліфікова-ності суддів, доступності судового захисту для громадян тощо. При здійсненні судочинства державні органи та їх посадові особи, з одного боку, і індивід чи об'єднання індивідів — з другого, мають розглядатися як рівноправні суб'єкти, що є запорукою уникнення будь-якого свавілля з боку держави. В результаті здійснюваної в державі реформи судової системи ці умови повинні бути створені і поступово реалізовуватися.

9. У правовій державі на належному рівні перебувають пра­восвідомість і правова культура як окремого індивіда, посадової особи, так і суспільства в цілому. Це, зокрема, передбачає наявність досить високого рівня правових знань, знання основних принципів права, стійких переконань у необхідності виконання законів тощо. Досягнути такого рівня правосвідомості, який конче потрібний як для правотвор-чості, так і для реалізації права, дуже важко. Для запровадження сис­теми правового навчання і виховання потрібен тривалий час. Держав­ну програму правового навчання вже створено і зараз вона вдоскона­люється державними правничими установами.

шшшшшш—аш § 3. Верховенство права. Верховенство права і законність

Виконанню принципових завдань, поставлених Конституцією України щодо реформування суспільно-політичного устрою україн­ської державності на демократичних засадах, сприятиме рішуче онов-

Частина шоста. Правова держава і правова система суспільства

лення характеру та змісту відносин з приводу організації та реалізації державної влади на засадах верховенства права, що дає змогу здійсни­ти конкретні кроки в напрямку становлення і повноцінного функціо­нування інституцій громадянського суспільства, реального забезпечен­ня та захисту прав і свобод людини і громадянина.

В теоретичному відношенні принцип верховенства права можна розглядати у двох аспектах.

По-перше, в широкому розумінні як принцип правової організації державної влади у суспільстві в цілому, тобто «верховенства права над державою», коли він практично ототожнюється із засадами право­вої державності. Подібним чином цей принцип розглядається у право­вих системах, які користуються англомовною конструкцією верховен­ства чи пануванням права (шіе оГ Іаш) подібно до континентальної моделі правової держави. Наприклад, проблема «американського до­свіду» підтримання верховенства права включає вирішення широко­го кола питань: конституціоналізму, федералізму, поділу влади, грома­дянських прав, судового захисту, судової системи, кримінального су­дочинства, адміністративного права тощо.

По-друге, у вузькому контексті співвідношення права і закону в ре­гулюванні суспільних відносин у сенсі «верховенства права над законом». Саме на такий підхід орієнтує ст. 8 Конституції України, яка закріплює визнання і дію принципу верховенства права, роз'ясняючи відповідно до цього його зміст як: 1) найвищу юридичну силу Конституції України, яка передбачає, що закони та інші нормативно-правові акти приймають­ся на основі Конституції України і повинні відповідати їй; 2) пряму дію норм Конституції України, яка передбачає гарантування звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України.

Отже, безпосередньою підставою для адекватного розуміння зміс­ту принципу верховенства права є усвідомлення відмінностей між усталеним для вітчизняного правознавства принципом законності і власне принципом верховенства права.

Конституційні складові розуміння законності як принципу держав­ного керівництва суспільством сформульовано в ч. 2 ст. 19 Конститу­ції України: органи державної влади та органи місцевого самовряду­вання, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Відповідно законність є вимогою неухильного додержання, точного і однакового виконання і правильного застосування органами

Розділ ЗО. Правова, соціальна держава

державної влади та органами місцевого самоврядування, їх посадови­ми особами законів і підзаконних нормативно-правових актів.

Відтак, принцип законності реалізується у відносинах між держав­ними органами та громадянами з приводу здійснення державної влади. Тому суб 'сктами додержання законності є передусім органи держав­ної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи, адже не можна вважати рівноцінними для суспільства правопорушення з боку осіб, наділених державно-владними повноваженнями, і пере­січних громадян. Саме на такій позиції стоїть законодавство, яке вста­новлює відповідальність за проступки та злочини, вчинені посадовими особами державних органів. До того ж порушення норм права за ме­жами державно-владних відносин, наприклад, невиконання умов шлюбного контракту, укладеного між подружжям, навряд чи необхід­но вважати порушенням законності.

Зміст принципу законності можна розглянути й через систему більш конкретних вимог: вищу юридичну силу закону в системі нормативно-правових актів, обов'язковість законів та інших нормативно-правових актів для всіх, на кого вони поширюються, од­наковість вимог закону до усіх учасників суспільних відносин, додер-жання закону в діяльності органів державної влади і посадових осіб, неприпустимість протиставлення законності та доцільності в ді­яльності державних органів, невідворотність покарання за вчинення правопорушення.

Наразі верховенство права передбачає необхідність виходу за межі принципу законності, інакше питання про «верховенство права» по­збавляється будь-якого самостійного сенсу. Безперечно, у правовій державі суспільні відносини функціонують в умовах презумпції за­конності, що, проте, у складних правових ситуаціях не виключає необ­хідності розширення її тлумачення до верховенства права шляхом урахування ще й інших, «надпозитивних» правових чинників. Тому принцип верховенства права не підміняє та не скасовує принцип за­конності, а тільки поглиблює його від вимог суто формального додер­жання норм у напрямку пошуку власне правового («органічного», «ідеального») змісту права. Адже навіть з моменту свого виникнення принцип верховенства права тлумачився у широкому контексті як бо­жественний чи природний закон, призначення якого вбачалося в об­меженні світської влади.

Пошук такого змісту права має відбуватися на шляху поєднання цінностних критеріїв і формально-регулятивних ознак права, що є за-

 

Частина шоста. Правова держава і правова система суспільства

вданням як законотворчих, так і правозастосовних державних органів, передусім судів. Зокрема, як орієнтири правового змісту закону пропо­нуються «справедливість», «правовий ідеал», «правова природа речей», «дух закону» «загальна воля народу». До цього можна додати ще й пев­ні соціологічні критерії щодо необхідності врахування особливостей конкретної ситуації, використання найоптимальніших юридичних засо­бів і способів розв'язання правового конфлікту. Натомість утвердження прав людини як стратегічного орієнтиру розвитку національної правової системи, надання їм найвищого конституційного авторитету, євроінте-граційні прагнення України створюють необхідні передумови для ви­сновку про пріоритетність антропологічної складової змісту права, ви­знання принципової однорідності таких феноменів, як права людини і право, коли вони розуміються як явища однієї сутності.

Кваліфікація прав людини як найвищих критеріїв правового харак­теру змісту закону передбачає акцентування на певних аспектах прин­ципу верховенства права відносно його різних суб'єктів. Коли для пересічних громадян правомірною може вважатися будь-яка поведінка в межах «дозволено все, що не заборонено законом» («верховенства права»), то відносно державних органів та посадових осіб діє загально-обмежуючий підхід «дозволено лише те, що записано у законі» («за­конність»). Згідно з цим правовий порядок в Україні грунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (ст. 19 Конституції України).

Для більш чіткого усвідомлення змістовних елементів поняття права воно має поширюватися за межі не тільки етатистського розу­міння як наказу держави (що сьогодні не викликає особливих запере­чень), а й нормативістських установок, коли право тлумачилося ви­ключно як таке, що охоплює лише правила поведінки, в напрямку врахування певних ненормативних (діяльнісних) аспектів права, які є необхідними складовими повноцінної реалізації правових норм, розуміння права як соціальної реальності. Адже ухвалення закону чи іншого нормативно-правового акта ще не означає досягнення право­порядку, а є тільки його нормативною передумовою, початком, а не кінцевим результатом процесу правового регулювання. Проте це озна­чає недооцінку нормативних засад у системі правового регулювання, оскільки регулятором у точному сенсі цього терміна, який задає ви-

Розділ ЗО. Правова, соціальна держава

хідні параметри для усієї системи впорядкування суспільних відносин, виступають, безперечно, норми права. Йдеться лише про нагальну необхідність урахування інших важливих чинників, що здатні гаран­тувати досягнення реальних правових результатів, забезпечити дійсну ефективність законодавства, а тому й здійснення своєрідного тесту­вання норм права на життєздатність, остаточним критерієм якої ви­ступають судові рішення.

■«■її.. !-шиш § 4. Поняття правопорядку

Однією з найважливіших категорій теорії держави і права є «право­вий порядок», або, скорочено, «правопорядок». Вона широко застосо­вується як у науковій та навчальній літературі, так і в національному та міжнародному праві. Так, у ч. 1 ст. 19 Конституції України встанов­лено, що правовий порядок в Україні грунтується на засадах, відповід­но до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не перед­бачено законодавством.

Правопорядок посідає важливе місце в понятійному апараті теорії держави і права, що вимагає більш чіткої і однозначної його інтерпре­тації. Розумінню цього спеціального юридичного терміна допомагає звернення до аналізу слова «порядок», яке у загальномовному вживан­ні пояснюється як стан, коли все робиться так, як слід, відповідно до певних вимог; лад, злагодженість, узгодженість; додержання норм по­ведінки; чинні де-небудь закони, правила тощо.

З усіх підходів до тлумачення правопорядку в юридичній літературі найбільш виваженим видається той, коли він розуміється як стан впоряд­кованості, узгодженості суспільних відносин, сформований на основі права і в умовах законності. Перш за все правовий порядокслід розумі­ти як фактичний стан правовідносин у певному сусп'тьстеі, який полягає в досягнутому рівні впорядкованості суспіль)чого життя різноманітними юридичними засобами, що ґрунтуються на правовому законі.

Як видно з наведеного визначення, правопорядок тісно пов'язаний з такими поняттями, як право і законність. Право (при цьому слід пам'ятати про нетотожність понять «право» і «закон») є основою і необхідною умовою правопорядку. На це вказує сам термін «правовий порядок» — тобто порядок, заснований на праві як на втіленні ідей справедливості, рівності, свободи, гуманізму. Право по своїй суті пе­редбачає порядок, спрямоване на встановлення злагоди, ладу в сус-

Частіша шоста. Правова держава і правова система суспільства

пільстві. Його метою є регулювання та охорона відносин у суспільстві, тобто їх упорядкування. Таким чином, правовий порядок — мета і ре­зультат існування права. Саме право закріплює моделі належної по­ведінки, межі свого впливу на суспільні відносини, окреслюючи сферу, в якій можливий правопорядок. Право регламентує прийоми, способи і засоби впливу на поведінку суб'єктів. Отже, право закріплює систему заходів з установлення та підтримання правопорядку і виступає орга­нізаційною юридичною передумовою останнього.

Однак наявність права не гарантує реальної впорядкованості сус­пільних відносин. Обов'язковою умовою існування правопорядку є також додержання законності, а точніше, режим правозаконності. Це означає, що в основі правопорядку лежить закон, який має правовий зміст, відповідає правовому ідеалу, тобто правовий закон, а також що положення такого закону правильно реалізуються в поведінці учасни­ків правовідносин, які належним чином виконують свої обов'язки, утримуються від порушення правових заборон, правомірно викорис­товують надані їм права.

Таким чином, про правопорядок можна говорити у тому разі, коли змістом правовідносин є реальне здійснення прав і обов'язків їх учас­ників у точній відповідності з буквою і духом закону, правом. Право­порядок передбачає, що в поведінці суб'єктів права реально повністю втілюється вся система правових засобів, насамперед правових норм, що має високу злагодженість. Це досягається через незначну пошире­ність юридичних колізій, передусім, колізій в законодавстві, а також наявність ефективних механізмів їх подолання. Унаслідок цього фор­мується взаємоузгоджена, несуперечлива правомірна поведінка суб'єктів права, що дає підстави говорити про появу такого стану сус­пільного життя, як правопорядок.

Правопорядок виступає однією з ознак і умов існування правової держави. Натомість реальний правопорядок може досягти належного рівня лише в правовій державі, де він перестає бути простим законо-порядком (останній можливий, зокрема, і в антидемократичній держа­ві), а стає порядком, заснованим на праві. Це взаємозумовлені явища. Тільки у правовій державі з'являються всі передумови до появи право­порядку. Йдеться про панування права в усіх сферах життя, яке перед­бачає наявність правового законодавства, пріоритет прав людини та реальне функціонування всієї правової системи на правових засадах, а також демократичний характер держави, розвиненість громадянсько­го суспільства, незалежний і ефективний суд, високий рівень правової

Розділ ЗО. Правова, соціальна держава

культури населення, що в сукупності робить можливим верховенство права і правопорядок як стан упорядкованості суспільного життя на основі права.

Тісний зв'язок правопорядку з правовою державою пояснюється також його залежністю від владної діяльності останньої, яка полягає у здійснюваних на правовій основі законодавстві, реалізації та охороні правових приписів. Правовий порядок неможливий без складної систе­ми організаційних, примусових та інших заходів з боку держави.

Важливим супутником правопорядку є і соціальний характер дер­жави. Тільки та держава, де людина є найвищою реальною цінністю, де створено умови для реалізації прав особи в усіх сферах її життєді­яльності, насамперед у соціально-економічній, де забезпечено рівні гідні умови для вільного існування та розвитку індивіда, сприймаєть­ся як виразник інтересів усіх і кожного. З'являється спільність інтересів особи і держави, підвищується авторитет останньої, формується розу­міння цінності її діяльності, розвивається зацікавленість у добровіль­ному слідуванні забезпечуваним державою правилам поведінки. Отже, розвиток соціальної та правової сутності держави виступає умовою правового порядку в суспільстві. Зі свого боку, правопорядок справляє зворотний вплив на цей процес через виконання власної функції — за­безпечення нормальної життєдіяльності суспільства, створення умов для всебічного гармонійного розвитку людини.

Правопорядок розкриває, наскільки суспільне життя реально функ­ціонує на правових засадах. Він є певним станом цього життя і харак­теризує взаємне розташування, зв'язки, взаємодію окремих елементів соціальних систем, у першу чергу правової. Розуміння правового по­рядку як стану аж ніяк не заперечує його мінливості, динамізму. В кож­ний новий момент свого існування суспільне життя має різний ступінь упорядкованості відповідно до наявних на цей час умов.

Підбиваючи підсумок наведеному, можна виділити низку істотних ознак правопорядку:

1) правопорядок виступає метою і фактичним результатом існуван­ня права, що у свою чергу є для нього основою, необхідною переду­мовою;

2) правопорядок існує лише за наявності правозаконності;

3) правопорядок передбачає високоузгоджену дію механізму право­вого регулювання;

4) правопорядок нерозривно пов'язаний з правовою державою, оскільки, по-перше, тільки суспільство, в якому існує правова держава,

Частина шоста. Правова держава і правова система суспільства

дає можливість появи справжнього правопорядку; по-друге, право­порядок спирається на складну систему організаційних, примусових та інших заходів з боку правової держави; по-третє, сам правопорядок виступає однією з істотних ознак правової держави;

5) важливим супутником правопорядку є також соціальний харак­тер держави;

6) правопорядок є станом суспільного життя, який характеризує взаємне розташування, зв'язки, взаємодію окремих елементів соціаль­них систем, у першу чергу правової.

Аналіз проблеми правопорядку неможливий без розгляду його співвідношення з громадським порядком. Останній є станом упоряд­кованості суспільного життя, що з'являється внаслідок реалізації всієї сукупності соціальних норм певного суспільства. Право регулює і охо­роняє найбільш значущі відносини, а тому правовий порядок охоплює найважливішу частину соціальних зв'язків. Із цього випливає, що правопорядок є найважливішою складовою громадського порядку, яка виступає опорою останнього. Правопорядок є запорукою злагоди та спокою і робить можливим нормальне функціонування усіх сфер сус­пільства.

З іншого боку, право, внаслідок якого формується правопорядок, здійснюється в соціальному контексті, у складній взаємодії з функці­онуванням інших підсистем суспільства. Стан впорядкованості сус­пільних зв'язків, що формуються на підставі норм моралі, звичаїв, релігійних норм, створює сприятливе середовище для реалізації права і встановлення правопорядку. Зокрема, вимоги різних соціальних норм часто збігаються, що дає додатковий поштовх до правомірної поведін­ки. Чим глибші зв'язки, взаємодія права та інших систем регуляції, чим природнішими для культури певного суспільства є правові вимоги, тим надійніші правовий порядок і громадський порядок у цілому.

Правовий порядок як певний стан життя суспільства має особли­вості, що відповідають конкретній специфіці тієї чи іншої соціальної системи в той чи інший час. Іншими словами, правопорядок має досить значну різноманітність своїх проявів.

1. За стійкістю можна виділити стабільний та мінливий різновиди правопорядку. Певна відносність цих термінів зрозуміла: правопорядок одночасно поєднує ознаки стабільності та динамізму. Однак у нашому випадку йдеться про те, наскільки правопорядок є усталеним, наскіль­ки надійно і непохитно він протистоїть деструктивним явищам у сус­пільстві, наскільки однаковим є рівень протиправної поведінки в ньо-

Розділ ЗО. Правова, соціальна держава

му. Наприклад, зростання злочинності призводить до зміни рівня стабільності правопорядку в соціумі.

2. Оскільки правопорядок єдиний і цілісний в межах відповідної пра­вової системи, за сферою, в якій він виникає, виокремлюються міжна­родний, наднаціональний та національний рЬновиди правопорядку. Перший різновид формується на підставі норм міжнародного права у сфері між­народних зносин і є умовою нормального існування людства в масштабах певного регіону, континенту, планети. Так званий наднаціональний право­порядок — це спільний порядок наднаціональних утворень (на кшталт Європейського Союзу), що формується на підставі національного права країн-учасниць і наднаціонального права об'єднання держав. Національ­ний правопорядок складається в межах певної держави на підставі її внутрішнього права. Кожний із названих різновидів знаходиться в тісно­му взаємозв'язку, оскільки внутрішньодержавний порядок сприяє стабіль­ності системи міжнародних зносин держав, і навпаки, глобальна впоряд­кованість надає урівноважуючого імпульсу внутрішнім відносинам.

Правопорядок в Україні ще не досяг високого рівня розвитку та характеризується недостатньою стабільністю. Шлях до становлення реального правопорядку непростий. Він пролягає через побудову в українському суспільстві обов'язкових елементів соціальної, право­вої, демократичної держави. Зараз же недостатня узгодженість зако­нодавства, недоліки правореалізаційної практики, поширення право­вого нігілізму стають на заваді правовому порядку в Україні.

■■■і § 5. Поняття і ознаки соціальної держави

Важливою соціальною рисою правової держави є її здатність без­перервно розвиватися відповідно до потреб суспільного життя. Розпо­чавши з демократизації політичної сфери, громадянське суспільство наприкінці XIX ст. закономірно приходить до аналогічних процесів в економічній і соціальній сферах. Протягом двох століть чітко про­стежується еволюція поглядів на співвідношення держави і особистос­ті з погляду виконання державою соціальних обов'язків перед осо­бистістю та суспільством — від повного заперечення таких обов'язків правовою державою в її ліберальній інтерпретації (так званою «дер­жавою нічного сторожа») до підняття соціально-економічних прав на рівень конституційних соціальною, правовою державою. З огляду на це слід зазначити, що формування концепції соціальної держави слід

Частина шоста. Правова держава і правова система суспільства

розглядати як наступний, якісно новий історичний етап у процесі роз­витку і удосконалення вчення про правову державу.

Теоретична конструкція соціальної держави складалася поступово, відповідно до усвідомлення громадянським суспільством об'єктивної потреби в зміні сутності держави. Прагнення пов'язати політику з мо­раллю, глибинними потребами людини сприяло консенсусу соціал-демократичного руху, лібералізму та християнства в питанні форму­лювання цінностей (свобода, справедливість, солідарність), на яких має бути заснована діяльність цієї держави, і визначення цілей (спри­яння функціонуванню громадянського суспільства, досягненню його консолідації тощо), які вона переслідує.

При характеристиці соціальної держави слід урахувати те, що хоча вона, як і правова держава, має специфічні ознаки, однак залишається власне державою, у якої є загальнородові з правовою державою ознаки і риси. При визначенні змісту соціальної держави треба виходити з єд­ності правової, демократичної, соціальної державності. Як демократич­на держава вона слугує свободі як вищій цінності, сприяє її піднесенню до рівного доступу до власності, рівних виборів, рівності прав на участь у здійсненні політичної влади, забезпечення багатоманітності політич­ного і культурного життя; як правова — забезпечує організацію суспіль­ного і державного життя на принципах права, гарантує правопорядок, сприяє досягненню особистістю самостійності і відповідальності за свої дії, дбає про раціональну обґрунтованість юридичних рішень, стабіль­ність правової системи; як соціальна— визнає людину найвищою со­ціальною цінністю, надає соціальну допомогу індивідам, які потрапили у важку життєву ситуацію, з метою забезпечення кожному гідного рівня життя, перерозподіляє економічні блага відповідно до принципу соціальної справедливості і своє призначення вбачає в забезпеченні гро­мадянського миру і злагоди в суспільстві.

Таким чином, втілення принципів демократичної, правової держа­ви створює певні передумови для досягнення соціальної рівності, тоді як реалізацію положень соціальної держави можна розглядати як ді­яльність, котра у підсумку сприяє попередженню руйнації цінностей демократичної і правової держави.

Дослідження досвіду становлення і функціонування соціальної дер­жави доводять відсутність її єдиної моделі не тільки у світі, а й навіть в Європі. Це пов'язано з тим, що соціальна держава є гранично загаль­ною категорією. Саме тому вона не може бути піддана докладній право­вій стандартизації. Навпаки, питання про її зміст відкривається для

Розділ ЗО. Правова, соціальна держава

вільної політичної дискусії. Існує значна кількість класифікацій соціаль­ної держави. Так, якщо в континентальній Європі панує власне модель «соціальної держави», то в США, Великій Британії та Скандинавських країнах — «держава добробуту». Відмінність між ними полягає в об­сязі їх змісту. Якщо під поняттям «соціальна держава» слід розуміти виключно сукупність власне соціальних функцій держави, діяльність, спрямовану на пом'якшення наслідків економічних криз за допомогою соціальної політики, то зміст держави добробуту значно ширший. Остан­нім поняттям охоплюється вся система заходів, спрямованих на подо­лання різноманітних «вузьких місць» у суспільному розвитку, в тому числі в економіці, тоді як діяльність соціальної держави прямо не зачіпає функціонування економічного фундаменту суспільного життя.

Відповідно до специфічних систем соціального страхування і дер­жавної соціальної політики, взятих у співвідношенні зі специфічними варіантами капіталізму (моделями ринкової економіки), соціальні держави прийнято поділяти на «позитивну державу», власне «соціаль­ну державу» і «державу загального добробуту». Зустрічаються й інші загальні та регіональні класифікації соціальних держав.

Незважаючи на зростаючу інституціональну диференціацію моде­лей соціальної держави, існує щось загальне, що їх об'єднує, — це усвідомлення того, що соціальна справедливість і соціальне вирівню­вання йдуть на користь економічному розвиткові, оскільки не є лише витратними чинниками. І навпаки, економічний розвиток має йти на користь соціальному вирівнюванню. Отже, за багатоманітністю інсти-туційних особливостей соціальних держав стоїть спільність цілей, завдань та принципів.

У процесі дослідження соціальної держави важливе місце відведено визначенню її принципів. Принципи соціальної держави відображають закономірності її розвитку і функціонування. Внаслідок свого об'єктивного характеру їм притаманні, по-перше, стабільність — вони залишаються незмінними протягом тривалого часу; по-друге, імперативний характер вимог. Це означає, що вони мають незаперечний характер; ілюструють зв'язок соціальної держави з такими явищами суспільного життя, як де­мократія, право, громадянське суспільство тощо; властиві саме соціальній державі як одному з найважливіших елементів у механізмі державно-політичної системи розвинутих країн Заходу, а тому не характерні для інших держав, хоча останні і виконують соціальні функції.

Незалежно від специфіки тієї чи іншої національної моделі соці­альної держави для неї характерні такі спільні ознаки:

Частика шоста. Правова держава і правова система суспільства

1) соціальна держава є закономірним продуктом еволюції грома­дянського суспільства в напрямку до громадянського суспільства со­ціальної демократії;

2) вона завжди визнається якісною характеристикою правової дер­жави;

3) проголошення держави соціальною є важливою конституційною гарантією забезпечення і захисту соціальних прав людини;

4) оскільки як мета діяльності соціальної держави, так і сама ця діяльність (соціальна політика) визначаються правовими рішеннями, то її функціонування передбачає наявність розвинутого соціального законодавства;

5) соціальна держава слугує забезпеченню громадянського миру і злагоди в суспільстві;

6) утвердження соціальної державності сприяє трансформації рин­кової економіки на соціальну ринкову, служінню власності інтересам як власника, так і суспільства.

В конституціях деяких країн (наприклад, Македонії, Франції та Хорватії) термін «соціальна держава» вживається без будь-яких по­силань на правову державу. Це викликає запитання: а чи може ця держава існувати в іншій якості, крім характеристики правової держа­ви? З цього приводу варто нагадати, що правова держава належить до принципів конституційного ладу, які набувають своєї конкретизації за допомогою низки конституційних норм. Тому, якщо навіть в консти­туції прямо не визнано державу правовою, то це лише означає, що даний принцип в ній існує як збірне поняття (сукупність норм, що за­кріплюють ознаки правової держави). На підставі аналізу текстів таких конституцій можна стверджувати, що принцип правової держави в них нібито «розчинений» у відповідних конституційних нормах і може бути реконструйований з їх допомогою. Все це дає підстави визнати, що і в цих випадках соціальна держава повинна бути визначена як характеристика правової держави.

і § 6. Шляхи формування соціальної, правової держави в Україні

Завдяки вибореній Україною незалежності відроджено ліберально-демократичну традицію у вітчизняному конституціоналізмі. Про це свідчить розвиток концепції демократичної, соціальної, правової дер-

Розділ ЗО. Правова, соціальна держава

жави, яка стала складовою частиною української державницької ідео­логії. Проголошення в Конституції України соціальної, правової дер­жави зумовлює необхідність розвитку її конституційної моделі. Ця модель, зміст якої визначається системою притаманних соціальній, правовій державі рис і принципів, стала предметом більш пильної ува­ги з боку не тільки вітчизняних науковців, а й суспільства в цілому. Прикладом цього є формування в середовищі українських правознавців двох підходів щодо назви такої держави, які відображають певні від­мінності в баченні її сутності. Так, В. Копєйчиков і М. Козюбра від­стоювали формулу «демократична, соціальна, правова держава», що згодом була втілена в Конституції, тоді як П. Рабінович пропонував назву «держава соціально-демократичної орієнтації».

Термін «соціальна, правова держава» можна розглядати як теоре­тичне і як практичне поняття, таке, що спирається на конституційне проголошення країни соціальною і правовою. Конституція, проголо­сивши Україну соціальною, правовою державою, закріпила не стільки реальний, скільки бажаний стан держави, що констатується в її пре­амбулі. Таким чином, в Україні на сьогодні створено лише правові передумови для становлення і подальшого розвитку цієї концепції.

Формування соціальної, правової держави — складний і тривалий процес. Щоб побудувати в Україні правову державу, треба передусім, аби ті вимоги, які становлять її зміст, а це: забезпечення панування права, захист і гарантування основних прав і свобод людини і грома­дянина, поділ влади та ін., були реально втілені в життя, що у свою чергу потребує завершення правової, політичної, економічної та со­ціальної реформ.

Метою проведення правової реформи має стати: скасування тих законів, які не відповідають потребам суспільного життя; розроблення нових нормативних актів, прийняття яких продиктоване сучасними умовами і об'єктивно існуючими потребами правового регулювання; здійснення адаптації національного законодавства до законодавства Європейського Союзу, що зумовлено намірами України інтегруватися в об'єднану Європу; формулювання чіткої правової політики держави тощо, її результатом мають бути: забезпечення верховенства права, правового характеру чинного законодавства, істотне обмеження відо­мчої нормотворчості, оскільки нерідко підзаконні нормативно-правові акти (різні інструкції, розпорядження та ін.) приймаються всупереч закону і паралізують його дію. Важливою складовою правової рефор­ми стали завершення процесу формування нової судової системи,

Частина шоста. Правова держава і правова система суспільства

впорядкування процесу правотворчості, розмежування правотворчих повноважень органів законодавчої та виконавчої гілок влади.

Однак слід мати на увазі, що правову державу не можна побудува­ти, обмежившись прийняттям законів. Крім демократичного, прогре­сивного законодавства, необхідно забезпечити систему суворого до­держання і виконання законів усіма суб'єктами: державою, державни­ми органами, громадськими організаціями, посадовими особами і гро­мадянами. Це тим більш важливо в умовах перехідного періоду, коли на рівні з попередніми формами суспільних відносин розвиваються нові. Поряд з удосконаленням законодавства не менш важливою умо­вою побудови правової держави є підвищення якості юридичної прак­тики, яка у свою чергу залежить від правової, професійної культури тих, хто створює і застосовує законодавство.

Головною метою здійснюваної політичної реформи є: завершення конституційної реформи з метою налагодження ефективної взаємодії між вищими органами державної влади відповідно до принципу поді­лу влади, розроблення і законодавче закріплення процедури форму­вання і функціонування парламентської більшості, створення дійового механізму взаємодії та взаємної відповідальності президента, парла­менту та уряду щодо розроблення та здійснення державної політики, структурування політичної системи суспільства тощо.

Не менш важливими для формування правової держави в Україні є підвищення рівня правової культури і правосвідомості громадян, посадових осіб і суспільства в цілому, виховання почуття поваги до права, забезпечення знанням своїх прав і свобод, юридичних обов'язків, уміння їх правильно реалізовувати та виконувати. Високий рівень правової культури і правової свідомості необхідний для утвердження в суспільстві законності, справедливості, встановлення такої атмосфе­ри, в якій людина може вільно жити і розвиватися як особистість. Таким чином, знання права, повага до нього, переконаність в обов'яз­ковості його виконання — необхідна умова створення правової держа­ви. З цього випливає, що ще однією умовою на шляху формування правової держави є переборення правового нігілізму. Однією з причин того, що українському суспільству став притаманний правовий нігілізм, є тривале існування Російської імперії, а згодом — СРСР, для яких було характерним негативне ставлення до права і закону. З огляду на це слід зазначити: значна частина суспільства досі скептично ставить­ся до думки, згідно з якою закріплені в Конституції цінності можуть прижитися в наших умовах і позитивно впливати на процес розв'язання

Розділ ЗО. Правова, соціальна держава

існуючих проблем. Цю ситуацію можна подолати лише за умови, що ідея розбудови України як соціальної, правової держави стане цільовою настановою діяльності не тільки політиків і державних діячів, а й суспільства в цілому.

Контрольні запитання

1. Чим обумовлено виникнення правової держави?

2. Яка держава може бути охарактеризована як правова?

3. Як співвідносяться правова і соціальна держави?

4. Чи може бути соціальна держава неправовою? Обгрунтуйте свій висновок.

5. Що є запорукою успішної розбудови соціальної, правової держави в Україні?

 

РОЗДІЛ 31.......................................................... ■ііііииііііиииїм

Правова свідомість

-■■имгім § 1. Поняття, структура та функції

правосвідомості

Свідомість людини являє собою форму відображення (пізнання) навколишнього світу, яка виявляється в різних оцінках, критичних за­уваженнях і пропозиціях щодо функціонування певних явищ і про­цесів. Однією з найважливіших складових свідомості є правова свідо­мість людини. Виникаючи до або після права чи разом з ним, право­свідомість супроводжує право протягом усієї правової історії, всього існування державно-організованого суспільства. Категорія «пра­восвідомість» слугує для відображення особливого виміру правової дійсності, ставлення людей і суспільства до права, правової поведінки людей, правової діяльності держави, її інституцій. Вона визначає по­зитивне або негативне ставлення до права, погляди на його формуван­ня, розвиток і реалізацію.

Правосвідомість відображає правову дійсність, що склалася за конкретно-історичних умов у тій чи іншій країні, але водночас впливає на функціонування і розвиток правової системи. Вона є активним елементом системи правового регулювання суспільних відносин — право не може справляти свій регулятивний вплив інакше як через людей, безпосередньо діючи на їх свідомість. За посередництвом пра­вових ідей та теорій, почуттів та емоцій норми права, інші правові явища оцінюються з погляду життєвих потреб та інтересів людей і суспільства, справедливості, формуються настанови на правову по-

Розділ 31. Правова свідомість

ведінку, уявлення щодо критеріїв ефективності правового регулюван­ня, шляхів реформування та вдосконалення законодавства, судово-правової системи, юридичної практики.

У демократичній державі стрижнем правосвідомості є визнання принципу верховенства права; життя і здоров'я, честі і гідності, недо­торканності і безпеки людини як найвищої соціальної цінності; безза­стережна повага до прав людини і громадянина як невід'ємних від особи можливостей, що становлять юридичний фундамент життєді­яльності людини.

Правосвідомість — це сукупність суб 'єктивних елементів право­вого регулювання: ідей, теорій, емоцій, почуттів та правових наста­нов, за посередництвом яких відображається правова дійсність, формуються ставлення до права та юридичної практики, ціннісна орієнтація щодо правової поведінки, бачення перспектив і напрямків розвитку правової системи з погляду забезпечення гідного існування людини, справедливості у міжлюдських стосунках, ефективної орга­нізації життєдіяльності держави і суспільства.

Для правової свідомості характерні такі риси.

1. Правосвідомість є одним з різновидів суспільної свідомості. По­ряд з іншими формами суспільної свідомості (філософською, релігій­ною, моральною, політичною, естетичною) їй властиво відображувати навколишній світ, однак не увесь, а лише певний його аспект — право­ву дійсність. Разом з тим слід зазначити, що правова свідомість не існує «в чистому» вигляді. її неможливо механічно розділити з мораллю та політичною свідомістю під час аналізу правових явищ. Ці види свідо­мості взаємно проникають, доповнюють і підкріплюють одна одну. Водночас правова свідомість має і певні специфічні риси, що дозволяє розглядати її як відносно самостійне явище, яке виконує специфічні завдання і функції. В умовах формування правової, демократичної державності правова свідомість дістає додаткові стимули для свого розвитку, становлення як однієї з найважливіших її частин.

2. Носіями правосвідомості є різні суб 'єкти права: особистість, громадські об'єднання, політичні партії, державні органи та їх по­садові особи, юристи-науковці, юристи-практики, суспільство в ціло­му В правовій свідомості відбиваються ставлення суб'єкта до права, юридичної практики, поведінки (діяльності) інших суб'єктів право­відносин, їх оцінка. Правосвідомість виявляється на всіх стадіях ме­ханізму правового регулювання, впливає на функціонування практич­но кожного елемента правової системи.

Частина шоста. Правова держава і правова система суспільства

3. Об 'єктом пізнання правосвідомості за