Розділ 12

 

 

 

На південь мене вело шосе № 1[297]. Я попоїв у багатьох придорожніх ресторанах з обов’язковою «маминою домашньою кухнею», у тих закладах, де «Блакитна спецтареля», включно з фруктовим салатом на початок і тортом з морозивом на десерт, коштувала вісімдесят центів[298]. Я не побачив жодної вивіски фаст-фуду, якщо не рахувати закладів Говарда Джонсона з їхніми 28-ма смаками і Простаком Саймоном[299]на логотипі. Я бачив загін бойскаутів, які на чолі зі своїм скаутмайстром стерегли багаття з опалого листя; я бачив жінок у комбінезонах і калошах, котрі знімають білизну серед раптом спохмурнілого дня, коли ось-ось почнеться дощ; я бачив довгі пасажирські потяги з назвами «Південний літун» та «Зірка Тампи», що мчать у ті американські землі, куди не вільно сунути зимі. Я бачив старих, котрі смокчуть свої люльки, сидячи на лавах на майданах маленьких міст. Я бачив мільйон церков і цвинтар, де щонайменше сотня вірян стояли колом навкруг ще розкритої могили й співали «Старий грубий хрест»[300]. Я бачив людей, які будують стодоли. Я бачив, як люди допомагають людям. Двоє таких у пікапі зупинилися допомогти мені, коли зірвало кришку радіатора в мого «Санлайнера» і я поряд з ним, поламаним, стояв на узбіччі дороги. То було у Вірджинії, близько четвертої дня, і один з них спитав у мене, чи маю я місце, де мені переночувати. Я можу собі уявити, що схоже на це могло траплятися і в 2011 році, але з натяжкою.

І ще одно. У Північній Кароліні я зупинився заправитися у «Гамбл Ойл»[301], а сам пішов до туалету, що містився за рогом. Там було двоє дверей і три таблички. Акуратними літерами виведено ЧОЛОВІКИ на одній та ЛЕДІ на другій. Третя табличка була вказівником на патичку. Стрілка показувала на зарослий чагарниками байрак позаду автозаправки. На ній було написано КОЛЬОРОВІ . Заінтригований, я пішов униз стежкою, рухаючись боком у тих місцях, де безпомилково вгадувалося зелено-буре, з масним блиском, листя отруйного плюща. Я сподівався, що матінки й татусі, котрі мусять проводити тут своїх дітей до бозна-якого туалету, що чекає на них десь там, внизу, спроможні розпізнати ці небезпечні кущі, бо наприкінці п’ятдесятих більшість дітей носили короткі шорти.

Ніякого туалету там не виявилося. У кінці стежки я побачив лише вузький ручай, через який було перекинуто дошку, що лежала на парі потрісканих бетонних стовпчиків. Чоловік, щоб йому помочитися, міг стати просто на березі ручаю, розстебнути ширіньку, і вперед. Жінка могла, тримаючись за якийсь кущ (звісно, якщо той не був ні отруйним плющем, ні отруйним дубом), сісти навпочіпки. На дошку слід було сідати тому, хто хотів похезати. Хоч би й у зливу.

Якщо я десь навіяв вам враження, що у 1958-му геть усе було, як у серіалі про Енді й Опі[302], згадайте про цю стежку, окей? Ту, що веде крізь зарості отруйного плюща. І про дошку через ручай.

 

 

Оселився я за шістдесят миль південніше Тампи[303], в містечку Сансет Пойнт. За вісімдесят доларів на місяць я винайняв собі хатинку-мушлю на найгарнішому (і найпустельнішому) пляжі з усіх, які я лишень тільки бачив. На моїй смужці піску стояло ще чотири подібних бунгало, усі такі ж скромні, як і моя хатка. Тих нуово-почварних дурно-маєтків, які, мов бетонні поганки, розрослися в цій частині штату пізніше, я не побачив там жодного. Був там супермаркет за десять миль на південь, у Нокомисі, і сонний торгівельний квартал у Вінісі[304]. Шосе № 41, яке тут називають Теміемі Трейл[305], тоді скидалося радше на якийсь сільський шлях. Ним треба було їздити неспішно, принаймні з настанням сутінок, бо там полюбляли прогулюватися алігатори з броненосцями. Між Сарасотою та Вінісом ще траплялися фруктові ятки й придорожні міні-базарчики, стояла парочка барів, був і танц-хол з назвою «У Блекі». Поза Вінісом, братчику, ти здебільшого вже залишався наодинці сам із собою, принаймні поки не доїжджав до Форт-Маєрса[306].

Я позбавив Джорджа Емберсона образу агента з нерухомості. Навесні 1959 року Америка увійшла в застійний період. На флоридському узбережжі Мексиканської затоки всі все продавали і ніхто нічого не купував, отже, Джордж Емберсон став тим, кого колись був уявив собі Ел: прагнучим письменницької кар’єри парубком, чий помірно заможний дядечко залишив йому достатньо на прожиття, принаймні на якийсь час.

Я дійсно писав, до того ж не один текст, а два. Ранки, на свіжу голову, в мене починалися з роботи над рукописом, який ви зараз читаєте (якщо взагалі там є ви ). Вечорами я працював над романом, якому дав тимчасову назву «Місце вбивства» . Під місцем малося на увазі, звісно ж, Деррі, хоча в моїй книжці воно мало назву Досен. Розпочав я її винятково як декорацію, щоби мати чим прикритися, якщо в мене з’являться друзі і хтось з них попрохає показати йому, над чим я працюю («ранковий манускрипт» я переховував у сталевому сейфику в себе під ліжком). Поступово «Місце вбивства» перетворилося на дещо більше за камуфляж. Мені почало здаватися, що цей текст дійсно чогось вартий, і зародилася мрія побачити його колись опублікованим.

Десь з годину на спогади вранці і приблизно година на роман увечері, тож у мене залишалося доста часу, який вимагав заповнення. Я пробував рибалити, і риби, яка буквально вимагала, щоб її виловили, там було достобіса, але мені таке не сподобалося і я покинув цю справу. Гуляти пішки приємно було на світанку та коли вже сідало сонце, але аж ніяк не серед розжареного дня. Я став регулярним відвідувачем єдиної в Сарасоті книгарні, а також проводив довгі (і переважно щасливі) години в крихітних бібліотеках Нокомису та містечка Оспрі.

Я також знову і знов перечитував Елів матеріал про Освальда. Врешті-решт мені розвиднилося, що ця звичка є не чим іншим, як нав’язливою манією, тож я сховав той зошит до сейфика, під мій «ранковий манускрипт». Я називав Елові нотатки вичерпними, і саме такими вони мені тоді й здавалися, проте з плином часу — цієї конвеєрної стрічки, на якій усі ми змушені їхати, — що підносив мене дедалі ближче до пункту, де моє життя мусило перетнутися з майбутнім молодим убивцею, вони почали здаватись вже не зовсім такими. В них зяяли діри.

Подеколи я кляв Ела за те, що той присилував мене кинутися сторч головою до цієї місії, проте в більш ясному стані розуму я усвідомлював, що ніякої різниці не було б, аби я мав додатковий час на підготовку. В такому випадку все могло бути навіть гірше і Ел це, либонь, розумів. Навіть якби він не вбив себе, я мав би хіба що пару тижнів, а скільки книжок було написано про перебіг подій, що привели до того дня в Далласі? Сто? Три сотні? Мабуть, десь під тисячу. Деякі автори погоджувалися з думкою Ела, що Освальд діяв сам-один, деякі доводили, що він був частиною розгалуженої змови, деякі вперто запевняли, що він взагалі не натискав гачок і був саме тим, ким він назвав себе після арешту — цапом-відбувайлом. Скоївши самогубство, Ел забрав з собою найбільшу ваду грамотія: називати вагання дослідженням.

 

 

Вряди-годи я наїжджав до Тампи, де обережні розпитування привели мене до букмекера на ім’я Едуардо Гутьєрес. Щойно упевнившись, що я не коп, він почав радо приймати мої ставки. Спершу я поставив на те, що в чемпіонаті-59 «Мінеаполіс Лейкерз» поб’ють «Селтикс», заробивши таким чином собі чесну репутацію дурника[307]; «Озеряни з Мінеаполісу» не виграли жодного матчу. Також я поставив чотири сотні на «Канадійців», що вони в Кубку Стенлі переможуть «Кленові листя», і виграв[308]… але майже стільки ж, як був програв. Сущі копійки, колего, як сказав би мій друг Чез Фраті.

Єдиний великий улов у мене трапився навесні 1960 року, коли я зіграв на те, що Венеційський Шлях переможе Спраглого Гуляку, головного фаворита Кентуккійського дербі[309]. Гутьєрес сказав, що прийме одну тисячу з коефіцієнтом чотири проти одного, а кожні пару тисяч — п’ять проти одного. Виконавши всі доречні моїй репутації зітхання, я зупинився на другій пропозиції і, відповідно, збагатів на десять тисяч доларів. Виграш він виплачував мені у доброму гуморі, незгірш за Фраті, хоча сталевий блиск грав у його очах, що мене ніяк не обходило.

Гутьєрес був кубинцем, котрий, либонь, не важив і ста сорока фунтів[310], та й то в намоченому стані, але він також колись був належав до нью-орлеанської мафії, котрою в ті дні правив лихий парубок Карлос Марчелло. Цю плітку я почув у більярдному салоні, що містився по сусідству з перукарнею, в якій Гутьєрес провадив свій букмекерський бізнес (а в задній кімнаті також нескінченну гру в покер під фотопортретом ледь одягненої Діани Дорс[311]на стіні). Чоловік, з котрим я ганяв у «дев’ятку», нахилився до мене і, озирнувшись навкруги, аби впевнитися, що ніхто не крутиться біля нашого кутового стола, прошепотів: «А ви ж знаєте, як то кажуть про мафію, Джордже… як ввійшов, то вже не вийдеш».

Я б залюбки погомонів з Гутьєресом про його життя в Новому Орлеані, але вважав нерозумним виказувати зайву цікавість, особливо після того великого виграшу в кінських перегонах. Якби ж наважився — якби зумів придумати якийсь делікатний спосіб торкнутися цієї теми, — я би спитав Гутьєреса, чи знав він іншого славного члена організації Марчелло, колишнього боксера Чарлза «Датца» Терета. Чомусь мені здавалося, що Гутьєрес відповів би ствердно, бо минуле прагне гармонії в собі. Дружина Датца Мерета була сестрою Маргарити Освальд. А отже, сам він, відповідно, доводився дядьком Лі Гарві Освальду.

 

 

Одного дня навесні 1959 року (у Флориді буває весна; місцеві мені казали, що іноді вона триває цілий тиждень) я відкрив поштову скриньку і побачив картку-повідомлення з публічної бібліотеки Нокомису. Я перед тим записався в чергу на новий роман Бада Шульберга «Розчарований»[312], і той якраз з’явився. Стрибнувши до свого «Санлайнера» — найкращий автомобіль для місцини, яка пізніше стане відомою, як Сонячне Узбережжя, — я поїхав по книгу.

Виходячи з бібліотеки, я помітив на дошці оголошень у фойє новий плакатик. Його важко було не помітити; на яскраво-блакитному фоні було намальовано чоловічка, котрий дивиться на величезний термометр, що показує десять градусів нижче нуля[313]. ПРОБЛЕМИ З РІВНЕМ ОСВІТИ? — запитував плакат. УНІТАРНИЙ КОЛЕДЖ В ОКЛАХОМІ НАДАЄ ВАМ МОЖЛИВІСТЬ ОТРИМАТИ ДИПЛОМ ПОШТОЮ! ПОДРОБИЦІ ПРИ ЛИСТУВАННІ!

Унітарний коледж в Оклахомі… у цім відчувалося щось слизькіше за макрель, але оголошення підказало мені ідею. Насамперед завдяки моїй нудьзі. Освальд все ще служить у морській піхоті, звідки його демобілізують лише у вересні, та й тоді він вирушить до Росії. Першим його жестом буде спроба відмовитись від американського громадянства. Йому це не вдасться, але після демонстративної — і, ймовірно, фальшивої — спроби самогубства в одному з московських готелів, росіяни дозволять йому залишитися в їхній країні. «На випробувальний термін», так би мовити. Там він пробуде тридцять місяців чи близько того, працюватиме на радіозаводі в Мінську. І на одній вечірці зустріне дівчину на ім’я Марина Прусакова. «Червона сукня, білі балетки, — написав Ел у своєму зошиті. — Гарненька. Одягнена для танців» .

Браво йому, але мені що робити тим часом? Унітарний коледж пропонував хоч якесь заняття. Я написав туди, питаючись про подробиці, і отримав негайну відповідь. Їхній каталог пропонував неймовірно багатющий набір різноманітних сертифікатів. Чудесно було дізнатися, що за триста доларів (готівкою або переказом) я можу отримати диплом бакалавра з англійської мови й літератури. Все, що мені належало зробити, це здати тест, який складався з п’ятдесяти питань з варіантами відповідей.

Я послав заявку і переказав гроші, подумки поцілувавши на вічне прощання мої три сотні. За два тижні я отримав від Унітарного коледжу тоненький конверт із манільського паперу. Всередині містилося два розпливчасто надрукованих на мімеографі аркуші паперу. Питання були пречудові. Ось два моїх улюблених.

 

22.Яким було друге ім’я Мобі?

A. Том.

B. Дік.

C. Гаррі.

D. Джон.

 

37.Хто написав «Дім на 7 фронтів»?

A. Чарлз Діккенс.

B. Генрі Джеймс.

C. Енн Бредстріт.

D. Натаніель Готорн.

E. Ніхто із зазначених[314]

 

Насолодившись досхочу цим пречудовим тестом, я заповнив відповідні квадратики (раз у раз вигукуючи: «Та ви з мене точно дуркуєте!») і відіслав його в Енід, штат Оклахома[315]. Відповідною карткою мене привітали зі здачею екзамену. Після сплати додаткових п’ятдесяти доларів «адміністративного внеску» я отримав повідомлення, що мені пришлють диплом. Так мене поінформували, і чудо — так воно й відбулося. Сам диплом мав набагато кращий вигляд, аніж ті тести, особливо вражала золота печатка на ньому. Коли я подав цей диплом представникові шкільної ради округу Сарасота, той достойник прийняв його без жодних питань і вніс моє ім’я до списку кандидатів на підміну.

Отак я знову став учителем і щотижня впродовж 1959–1960 академічного року мав один-два робочих дні. Гарно було повернутися до справи. Мені подобалися учні — хлопці з пласкими стрижками, дівчата з волоссям, зав’язаним у хвостики і в пудельних спідницях до середини литок, — хоча боляче було усвідомлювати, що в різних класних кімнатах я бачу обличчя лише і тільки ванільних відтінків[316]. Та робота на підміні фактично знову репрезентувала базове підґрунтя моєї особистості: хоч мені й подобається писати і я для себе відкрив, що в мене це виходить добре, але найбільше я люблю все ж таки навчати. Ця справа виповнювала мене чимсь таким, чого я не можу пояснити. Аби навіть захотів. Пояснення — це така дешева поезія.

Найкращий день в моїй роботі підмінником трапився в середній школі Західної Сарасоти після того, як я переповів класу основний сюжет «Ловця в житі» [317](книжки, котрої, звісно, не дозволено було тримати в шкільний бібліотеці і котру конфіскували б, якби хтось з учнів приніс її в тії священні зали), а тоді заохотив їх обговорити головні претензії Голдена Колфілда: що школа, дорослі і загалом американське життя є суцільним лицемірством. Діти розпочали потихеньку, проте на той час коли продзвенів дзвінок, всі уже намагалися говорити одночасно, а з півдесятка найзапекліших, ризикуючи запізнитися на наступний урок, викладали свої підсумкові думки про те, що вони вважають неправильним у тому суспільстві, де зараз живуть, і в тому майбутньому, яке планують для них їхні батьки. Палаючі очі, розжарені від збудження щоки. Я не сумнівався, що в довколишніх книгарнях спалахне попит на певну невеличку книжечку в м’якій червоній обкладинці. Останнім залишився м’язистий парубок у футбольному светрі. Виглядом він мені нагадав Муса Мейсона з коміксів Арчі[318].

— Я так хо’ів би, аби ви були у нас у’есь час, містере Емберсон, — промовив він з м’яким південним акцентом. — Мені до душі ви найбі’ше.

Я виявився йому не просто до душі, а найбільше . Ніщо не зрівняється з цим, як почути таке від сімнадцятирічного хлопця, у котрого вигляд був, ніби він оце вперше прокинувся за всю свою учнівську кар’єру.

Пізніше того ж місяця мене викликав до свого кабінету директор, де, запропонувавши мені ко’а-колу, він почав з якихось люб’язностей, а потім спитав: «Синку, ти бунтар?» Я запевнив його, що ні, сказав що я голосував за Айка[319]. Його це, здавалося, задовольнило, але він порадив мені в майбутньому триматися «ухваленого загалом списку літератури для читання». Змінюються і зачіски, і довжина спідниць, і сленг, але шкільні адміністратори? Ніколи.

 

 

Раз на лекції в коледжі (це було в Мейнському університеті, справжньому навчальному закладі, де я колись отримав справжній диплом бакалавра) професор психології висловив припущення, що люди дійсно мають шосте чуття. Він називав його наїттям спинного мозку і доводив, що найкраще воно розвинуте у містиків та злочинців. Я ніякий не містик, проте був втікачем з власного часу і вбивцею (сам я міг вважати розстріл Френка Даннінга заслуженим, але поліція безсумнівно не погодилась би з моєю опінією). Якщо це не робило мене злочинцем, то що ще треба інше?

— Моя порада в ситуаціях, коли вас охоплює відчуття, ніби вам загрожує якась небезпека, — говорив того дня 1995 року професор, — дослухайтеся свого спинного мозку.

Саме це я й зробив у липні 1960. Мене дедалі більше тривожив Едуардо Гутьєрес. Сам по собі дрібний тип, але варто було зважати на його ймовірні зв’язки з мафією… і той блиск у його очах, коли він сплачував мені виграш у кінських перегонах, який мені тепер здавався ідіотськи надмірним. Навіщо я його підстроїв, коли мені ще так далеко до банкрутства? Не з жадібності; гадаю, то було більше схоже на реакцію доброго відбивача, коли йому летить навісний кручений м’яч. У деяких випадках просто неможливо утриматися від того, щоб не відбити його аж за паркан. Я «свінгонув», як любив висловлюватися у своїх барвистих радіокоментарях Лео «Губа» Дьюрошер[320], а тепер про це жалів.

Я свідомо програв дві останні ставки у Гутьєреса, з усіх моїх сил намагаючись виглядати дурником, звичайнісіньким гравцем, котрому один раз пощастило, а тепер фортуна знову розвернулась до нього задом, проте хребтове чуття підказувало мені, що моє акторство малопереконливе. Хребтовому чуттю не сподобалося, коли Гутьєрес почав вітати мене: «О, глядіть-но! Ось і мій янкі з Янкіленду». Не просто янкі, а мій янкі.

Припустімо, він приставить якогось зі своїх друзів, любителів покеру, щоби той простежив за мною від Тампи до Сансет Пойнта? А чи можливо, щоби він відправив когось з інших своїх друзів по покеру — або парочку м’язистих парубків, що прагнуть виборсатися з-під якогось боргового пресу, яким може їх давити цей алігатор-лихвар Гутьєрес — на делікатну рятувальну операцію з діставання того, що ще залишилося від тих десяти тисяч? Мій передній мозок запевняв, що це нікчемний сюжетний хід з тих, що вигулькують в ідіотських шоу на кшталт «77 Сансет Стрип»[321], але хребет стверджував дещо інше. Хребет мені казав, що чоловічок з рідіючим волоссям цілком здатний дати зелене світло вламуванню в будинок і наказати своїм рейдерам побити мене на лайно, якщо я чинитиму опір. Мені не імпонувало виявитися побитим і не імпонувало бути пограбованим. Більш за все я не бажав ризикувати тим, що до рук пов’язаного з мафією букмекера можуть потрапити мої папери. Думка про втечу з підібганим межи ноги хвостом мені теж не подобалася, але ж, чорт забирай, рано чи пізно я все одно мушу прокладати собі шлях до Техасу, то чому не зробити це рано? Крім того, обережність — найкраща складова відваги. Я запам’ятав це, ще сидячи на колінах у матері.

Отже, після однієї майже цілком безсонної ночі в липні, коли сонарні попискування спинного мозку лунали особливо голосно, я спакував своє майно (сейф з моїми мемуарами й готівкою я заховав під запасним колесом у багажнику «Санлайнера»), залишив записку і останній чек хазяїну будинку і взяв курс по шосе № 19 на північ. Першу ніч у дорозі я провів у мізерному автокемпінгу в Де-Ф’юніак Спрингс[322]. У сітках зяяли діри, і поки я не вимкнув єдину в моїй кімнаті лампочку (вона, гола, звисала зі стелі на довгому дроті), мене обсідали москіти завбільшки як літаки-винищувачі.

А проте спав я, як немовля. Жодних кошмарів, попискування мого внутрішнього радара вщухло нанівець. І цього мені вже було достатньо.

Першого серпня я прибув до Галфпорту в Луїзіані, щоправда, перший заїзд «Ред Топ» на околиці міста, біля якого я зупинився, відмовився мене прийняти. Клерк того закладу пояснив мені, що в них кімнати лише для негрів, і порадив готель «Південна гостинність», який він назвав «найайгарнішим ув Ха’фпо’ті». Може, й так, але загалом, гадаю, мені було б приємніше у «Червоному Топі». Слайд-гітарист, чия гра доносилася з сусіднього гриль-бару, там звучав суперово.

 

 

Новий Орлеан не лежав переді мною на прямому шляху до Великого Д, але з ущухлим хребетним сонаром у душі моїй віднайшовся туристичний настрій… хоча не Французький квартал, не пароплавний причал на Б’єнвіль-стрит і не Vieux Carré[323]мені хотілось відвідати.

У вуличного торговця я купив мапу і по ній знайшов дорогу до єдиного об’єкта, що цікавив мене. Я залишив машину на стоянці і після п’ятихвилинної прогулянки опинився перед фасадом будинку № 4905 на Магазин-стрит, де житимуть Лі й Марина Освальд зі своєю донечкою Джун в останню весну й літо життя Джона Кеннеді. Це був облізлий будинок — хоча ще не зовсім руїна — із зарослим подвір’ям за залізним парканчиком заввишки по пояс. Фарба його нижнього поверху, колись біла, тепер облущилася до жовтизни кольору сечі. Верхній поверх залишався нефарбованим сірим дощатим сараєм. Розбите вікно там було затулено картоном з написом: 10 °CОВНО ОРЕНДИ ДЗВОНІТЬ MU3-4192. На цьому ґанку з іржавими перилами у вересневих сутінках 1963 року сидітиме в самій лиш білизні Лі Освальд і, стиха шепочучи: «Пух! Пух! Пух!», цілитиметься у перехожих, клацаючи курком тієї наразі незарядженої гвинтівки, котрій судитиметься стати найзнаменитішою в американській історії.

Якраз про це мені думалося, коли хтось поплескав мене по плечі, від чого я ледь не скрикнув. Гадаю, я таки здригнувся , бо чорний молодик, котрий мене був потурбував, поштиво зробив крок назад, піднявши порожні руки.

— Перепрошую, сар. Перепрошую, йа не маав наміру ваас на’якати.

— Та так, все гаразд, — відповів я. — Я сам винен.

Ця моя заява його явно збентежила, але він був заклопотаний справою і зразу ж почав її викладати… хоча для цього йому довелося знову до мене наблизитись, бо та його справа вимагала тону, тихішого за розмовний. Він бажав знати, чи не зацікавить мене купівля кількох веселящих паличок. Я, здається, зрозумів, про що він говорить, проте не був цілком певним, поки він не додав: «Висоокок’аасна бо’отяна траваа, сар».

Я сказав йому, що пас, але якщо він підкаже мені в цьому Парижі Півдня гарний готель, від мене йому перепаде півбака. Коли він заговорив знову, голос в нього звучав набагато жвавіше.

— Опінії різняться, але я вибрав би готель «Монтелеон», — і він показав мені потрібний напрямок.

— Дякую, — вручив я йому монету. Та зникла в одній з його численних кишень.

— А скажіть, до речі, на що ви тут роздивлялися, — кивнув він на той ветхий дім. — Думаєте, чи не купити його?

Тут в мені зринув недобиток колишнього Джорджа Емберсона.

— Ви напевне живете десь тут, поблизу. Гадаєте, світить якась вигода, якщо придбати цей будинок?

— Можливо, дещо інше на цій вулиці, але не цей дім. Як на мене, цей скидається на дім з привидами.

— Це буде пізніше, — сказав я і вирушив до своєї машини, залишивши його стояти збентеженого.

 

 

Діставши з багажника «Санлайнера» сейфик, я поставив його на пасажирське сидіння з наміром самотужки віднести до мого номеру, і так потім і зробив. Але в той момент, коли решту мого майна забирав швейцар, на долівці між сидіннями я зауважив дещо, що змусило спалахнути мене соромом, абсолютно непропорційним до побаченої речі. А втім, те, що було завчене в дитинстві, залишається найсильнішою з наук, а другим правилом, яке я запам’ятав ще сидячи на колінах в матері, було — треба завжди вчасно повертати бібліотечні книжки.

— Містере швейцар, якщо вас це не вельми обтяжить, подайте мені он ту книжку, будь ласка, — попрохав я.

— Так, сар! Радо!

То була книга «Звіт Чепмена» [324], роман, який я взяв у Нокомиській публічній бібліотеці десь за тиждень перед тим, як вирішив, що вже настав мені час взувати чоботи-скороходи. Наліпка на куті прозорої суперобкладинки докоряла: ТІЛЬКИ 7 ДНІВ, ПАМ’ЯТЙТЕ ПРО НАСТУПНОГО ЧИТАЧА.

Вже в номері я поглянув на годинник і побачив, що зараз лише шоста вечора. Влітку бібліотека відкривається не раніше полудня, зате працює до восьмої. Довгі відстані належать до тих небагатьох речей, які у 1960 році коштують дорожче, ніж у 2011, але дитяче відчуття провини не полишало мене. Я подзвонив готельній телефоністці і дав їй телефонний номер бібліотеки в Нокомисі, прочитавши його з картки, вставленої до кишеньки на внутрішньому боці задньої частини палітурки. Від написаної під тим номером фрази — «Якщо затримуєте книгу на 3 дні пізніше строку повернення, зателефонуйте, будь ласка» — я відчув себе ще гіршим собакою.

Моя телефоністка заговорила з іншою телефоністкою. Поза ними чулося слабке белькотіння чиїхось голосів. Мені майнуло, що в той час, з якого я сюди з’явився, більшість тих віддалених балакунів уже будуть мертвими. А тоді на іншому кінці почав дзвонити телефон.

— Альо, Нокомиська публічна бібліотека, — озвався голос Геті Вілкінсон, але ця найделікатніша літня леді звучала так, ніби сиділа у величезній залізній діжі.

— Альо, місіс Вілкінсон…

— Альо? Аальо? Ви мене чуєте? Цей клятий міжміський!

— Геті? — я вже кричав. — Це Джордж Емберсон телефонує!

— Джордж Емберсон ? Ой лелечко! Звідки ви телефонуєте, Джордже?

Я ледь не сказав їй правду, але хребтовий радар видав єдиний, але дуже голосний писк і я прокричав:

— Батон Руж![325]

— В Луїзіані?

— Так. У мене ваша книжка! Я тільки зараз це побачив! Я хочу її вам висла…

— Нема потреби так кричати, Джордже, зв’язок уже набагато кращий. Мабуть, телефоністка була спершу не вставила як слід наш штекер. Я така рада вас чути. Це промисел Божий, що вас там не було. Ми так переживали, хоча брандмайстер і казав, що дім був порожнім.

— Про що це ви говорите, Геті? Про мій будиночок на пляжі?

А й направду, про що ж іще.

— Так! Хтось кинув підпалену пляшку з бензином туди у вікно. За пару хвилин зайнялася вся будівля. Брандмайстер Дуранд гадає, то якісь хлопці, котрі приїздили туди пиячити, так добешкетувалися. Чимало гнилих яблук нині. Це через те, що всі бояться тієї Бомби, так чоловік мій каже.

Авжеж.

— Джордже? Ви ще є там?

— Так, — підтвердив я.

— Яка у вас книжка?

— Що?

— Яка саме у вас книжка? Не змушуйте мене перевіряти картковий каталог.

— О, «Звіт Чепмена».

— Ну, тоді відішліть її якомога швидше, добре? У нас тут черга на неї. Ірвінг Воллес надзвичайно популярний.

— Так, я обов’язково вишлю.

— І мені дуже жаль, що так трапилось з вашим будинком. Ви втратили якісь речі?

— Все важливе зі мною.

— Подякуємо за це Богу. А назад ви скоро пове…

Пролунало «клац» таке гучне, аж мене ніби в вухо вжалило, а потім загуділа відкрита лінія. Я поклав слухавку на місце. Чи скоро я повернуся назад? Я не вбачав потреби в тому, щоб передзвонювати й відповідати на це запитання. Але тепер я буду обачнішим з минулим, бо воно не лише відчуває агентів-перетворювачів, а й має зуби.

Вранці я першим чином відіслав до Нокомиської бібліотеки «Звіт Чепмена» .

А потім поїхав у Даллас.

 

 

За три дні я вже сидів на лаві на Ділі-плазі й дивився на цегляний куб Техаського сховища шкільних підручників. Наприкінці дня стояла нестерпна спека. Я приспустив краватку (якщо ви в 1960-му не мали на шиї краватки, навіть у спекотні дні, це викликало до вас непотрібну увагу) і розстебнув верхній ґудзик простої білої сорочки, але це не дуже допомагало. Як і скупа тінь в’яза, що ріс поза моєю лавкою.

Коли я селився до готелю «Адольфус» на Комерс-стрит, мені було запропоновано вибір: з кондиціонером або без кондиціонера. Я заплатив додаткові п’ять баксів за кімнату, де навіконний апарат гарантовано понижував температуру до сімдесяти восьми[326], і якби в моїй голові був мозок, я б зараз пішов туди, а не чекав, коли беркицьнуся тут від сонячного удару. Можливо, посвіжішає з настанням ночі. Бодай хоч трохи.

Але цей цегляний куб не відпускав моїх очей, а його вікна — особливо одне, кутове, праве, на шостому поверсі, — здавалося, вивчають мене. У цій будівлі явно вчувалася якась загроза. Ви — якщо там справді є котрийсь ви — можете з цього кепкувати, називаючи це не чим іншим, окрім як ефектом породженим моїм унікальним знанням майбутнього, проте це не пояснює того, що насправді утримувало мене на тій лаві, попри вбивчу спеку. А утримувало мене відчуття, що я вже бачив цю будівлю раніше.

Вона нагадала мені ливарню Кіченера в Деррі.

Книгосховище не було руїною, але воно дихало тим самим відчуттям свідомої себе загрози. Я згадав, як підійшов до тієї вгрузлої в землю, чорної від сажі димової труби, що лежала серед бур’яну, немов гігантська доісторична змія, яка придрімнула на сонці. Пригадав, як зазирнув до її темного жерла, такого великого, що я міг би прямо туди ввійти. І ще я пригадав відчуття того, ніби там є щось всередині. Щось живе. Щось, що бажає , аби я туди увійшов. Зайшов у гості. Можливо, на довгий, довгий час.

Заходь, — шепотіло вікно на шостому поверсі. — Роздивися тут. Тут зараз порожньо, ті кілька людей, котрі працюють влітку, вже пішли додому, але якщо ти обійдеш дім кругом до вантажної платформи при залізничній колії, там ти знайдеш відчинені двері, я знаю. Врешті-решт, що тут є такого, щоб його охороняти? Нічого, окрім шкільних підручників, ба навіть ті учні, для яких вони призначені, не вельми їх прагнуть. Як тобі самому про це добре відомо, Джейку. Тож заходь. Піднімайся на шостий поверх. У твій час тут музей, люди приїздять з усього світу, і дехто з них все ще плаче за тим чоловіком, котрого було застрелено, і за всім тим, що він міг би зробити, але зараз 1960 рік, Кеннеді все ще простий сенатор, а Джейка Еппінга не існує. Тільки Джордж Емберсон існує, чоловік із короткою стрижкою, у пропотілій сорочці й попущеній краватці. Людина свого часу, так би мовити. Тож заходь, піднімайся. Чи ти боїшся привидів? Як ти їх можеш боятися, коли того злочину ще не трапилося?

Але вони були, привиди були . Либонь, не в Новому Орлеані на Магазин-стрит, а тут? О, так. Тільки я так і не уздрів їх, бо заходити до Книгосховища мені кортіло не більше, аніж заглиблюватися у повалений димар у Деррі. Освальд отримає роботу з сортування шкільних підручників усього лиш за якийсь місяць до вбивства президента, і весь цей довгий час чекання мені треба уникати будь-яких гострих кутів. Ні, я мав намір дотримуватися того плану, котрий накидав Ел у заключному розділі своїх нотаток, у тому, що озаглавлений ВИСНОВКИ ЩОДО ДІЙ.

Хоч він і був упевнений у теорії самотнього стрільця, Ел, однак, не відкидав невеличкої, але статистично вагомої ймовірності того, що він може помилятися. У своїх нотатках він називав це «вікном невизначеності».

Як те, що на шостому поверсі.

Він мав намір прикрити це вікно назавжди 10 квітня 1963, більш ніж за півроку до приїзду Кеннеді в Даллас, і я вважав, що ця його ідея має сенс. Можливо, саме тоді, у квітні, і, скоріш за все, саме в ту ніч — а чого чекати? — я вб’ю чоловіка Марини й батька Джун так само, як уже вбив Френка Даннінга. І докорів сумління матиму не більше, аніж тоді. Якщо ти бачиш павука, що квапиться по підлозі до колиски, де лежить твоя дитина, ти ще можеш вагатися. Можливо, навіть зважуватимеш, а чи не вловити його до пляшки, щоб випустити надворі, нехай собі доживає там своє маленьке життя. Але якщо ти певен, що павук отруйний? Якась чорна вдова[327]? У такому випадку ти не вагатимешся. Аж ніяк не вагатимешся, якщо маєш здоровий глузд.

Ти наступиш на павука й розчавиш його.

 

 

Я мав власний план на роки між серпнем 1960 і квітнем 1963. Щойно Освальд повернеться з Росії, я триматиму його на оці, але не втручатимуся. Я не можу цього собі дозволити через ефект метелика. Якщо в англійській мові й існує більш недотепна метафора за «ланцюг подій» , мені така невідома. Ланцюги (окрім тих, які, як я гадаю, усі ми колись навчалися робити в дитсадочку з паперових стрічок різного кольору) — міцна річ. Ми користуємося ними, виважуючи моторні блоки з наших ваговозів, ними ми сковуємо руки й ноги небезпечним в’язням. Не існує більше тієї дійсності, якою я її колись знав. Події хисткі, це я вам кажу, як будиночки, складені з гральних карт, а наближаючись до Освальда — не кажучи вже, щоб застерігати його проти скоєння злочину, якого він ще навіть не замислив, — я втрачу єдину мою перевагу. Метелик розправить крильця, і курс Освальда буде змінено.

Спершу, либонь, стануться дрібні зміни, але, як говориться у пісні Брюса Спрингстіна, з дрібничок, бейбі, одного дня постають великі речі[328]. То можуть бути й зміни на добре, такі, що вбережуть людину, котра зараз працює сенатором від Массачусетсу. Але мені в це не вірилося. Бо минуле опірне. У 1962, як мовилося в одній з приміток, які Ел робив на берегах своїх нотаток, Кеннеді збирався відвідати Х’юстон[329], виступити в університеті Райса з лекцією про політ на Місяць. «Відкрита аудиторія, подіум без куленепробивного екрана» , написав Ел. До Х’юстона від Далласа менше трьохсот миль. Що, як Освальд надумає застрелити президента там?

Або припустімо, що Освальд дійсно підставлений цап-відбувайло. А я налякаю його і він втече з Далласа назад до Нового Орлеана, а Кеннеді все одно загине , ставши жертвою мафії або якихось змовників з ЦРУ? Чи вистачить мені відваги повернутися крізь кролячу нору і знову розпочати все з нуля? Знову рятувати родину Даннінгів? Рятувати Каролін Пулен знову? Я на цю місію витратив уже майже два роки. Чи захочеться мені інвестувати до неї ще п’ять, з таким же непевним, як завжди, результатом?

Краще, аби не дійшло до того, щоб у цьому пересвідчуватись.

Краще убезпечитися.

Дорогою з Нью-Орлеана в Техас я вирішив, що найкращий спосіб спостерігати за Освальдом без того, щоби трапитись на його шляху — це мені жити в Далласі, поки він житиме у місті-супутнику Форт-Ворті, а потім самому перебратися до Форт-Ворта, коли Освальд переїде з сім’єю в Даллас[330]. Ця ідея була спокусливою, завдяки її простоті, але вона не була дієвою. Я зрозумів це через кілька тижнів після того, як вперше придивлявся до Техаського книгосховища і гостро відчув, що воно — точно як та безодня Ніцше — придивляється до мене.

Серпень і вересень того року, коли відбувалися вибори президента, я провів, їздячи «Санлайнером» по Далласу, шукаючи собі квартиру (навіть тепер, після всього, відчуваючи сум за моїм вірним Джі-Пі-Есом, коли вряди-годи зупинявся, щоб спитати в когось про дорогу). Ніщо не здавалося підходящим. Спершу я гадав, що справа в самих квартирах. Потім, коли почав уже краще відчувати це місто, я зрозумів, що справа в мені.

Єдина правда полягала в тому, що мені не подобався Даллас, і вісім тижнів прискіпливого вивчення міста вистачило, щоб я дійшов висновку, що в ньому забагато того, чого я ніколи не полюблю. Газета «Таймз Гералд» (яку чимало далласців буденно називали «Грязь Гералд» ) була жерстяним гучномовцем втомливої самовпевненості. Інша, «Морнінг Ньюз», могла наводити лоск лірикою, розводячись про те, як Даллас із Х’юстоном «наввипередки прямують до раю», але хмарочоси, про які йшлося у редакторській колонці, залишалися острівцем архітектурної пиндючності в оточенні кварталів, які я сам для себе почав називати Великим американським культом пласкості. Газети ігнорували ті ближні обширні нетрі, де лише починали потроху розсотуватися смуги расового відчуження. Трохи далі лежали садиби середнього класу, в яких жили здебільшого ветерани Другої світової та Корейської війн. Ветерани мали дружин, котрі цілими днями тільки й робили, що «пледжували» меблі та «мейтегували»[331]білизну. У більшості було по 2,5 дитини. Підлітки стригли траву, розвозили велосипедами «Грязь Гералд» , глянсували сімейні автомобілі «Черепаховим воском»[332]і слухали (потай) Чака Беррі по транзисторних радіоприймачах. Мабуть, запевняючи своїх батьків, що він білий[333].

Поза приміськими районами, з їхніми вертлявими бризкалками на моріжках, лежали безкраї простори пласкої порожнечі. Де-не-де мобільні зрошувальні установки ще обслуговували поля бавовнику, але Королева Бавовна здебільшого вже була мертва, їй на зміну прийшли безкінечні акри кукурудзи та сої. Насправді найприбутковішими культурами округу Даллас були електроніка, текстиль, брехні та чорні нафтодолари. Свердловин поблизу було небагато, але коли вітер дув із заходу, з покладів Пермського басейну[334], в містах-двійнятах смерділо нафтою і природним газом.

Діловий район у середмісті кишів пронозами, котрі красувалися в прикидах, які я звик подумки називати «повний даллас»: картатий спортивний піджак, вузька краватка з затискачем з дутого золота (ці затискачі, шістдесятницькі версії пізніших брязкалець гіп-гоперів, ішли зазвичай з діамантами або з їх правдоподібними замінниками, головне, щоб іскрилися), білі штани «Сансабелт»[335]і розцяцьковані хитромудрим шитвом чоботи. Вони працювали в банках і інвестиційних компаніях. Вони торгували соєвими ф’ючерсами, лізингами нафтових родовищ та землею на захід від міста, де не могло рости нічого, крім дурману смердючого і перекотиполя. Вони плескали одне одного по плечах долонями з винизаними перснями пальцями й звали одне одного «синку» . На поясах, там де бізнесмени у 2011 році носять свої мобільні телефони, багацько хто з них носив пістолети в кобурах ручної роботи.

Одні білборди закликали до імпічменту Голови Верховного суду Ерла Воррена; з білбордів скалився Микита Хрущов (NYET, COMRADE KHRUSHCHEV. — повідомляв напис. — ЦЕ МИ ВАС ПОХОВАЄМО!)[336]; а на одному білборді, на Західній Комерс-стрит, було написано: АМЕРИКАНСЬКА КОМУНІСТИЧНА ПАРТІЯ ЗА РАСОВУ ІНТЕГРАЦІЮ. ТІЛЬКИ ПОДУМАТИ! Цей білборд було оплачено кимсь, хто називав себе «Спілкою чаювальників»[337]. Двічі на бізнес-офісах, імена власників яких могли натякати на їхнє єврейське походження, я бачив намальовані свастики.

Мені не подобався Даллас. Ні, сер, ні, мем, ніяким чином. Я незлюбив його вже з того моменту, як реєструвався в готелі «Адольфус» і побачив, як в тамтешньому ресторані метрдотель, вхопивши за руку зіщуленого офіціанта, кричав йому щось просто в обличчя. А проте я маю тут справу, тож мушу тут залишатися. Так я думав тоді.

 

 

Двадцять другого вересня я знайшов місце, яке нарешті здалося мені придатним для життя. На Блеквел-стрит у Північному Далласі окремо розташований гараж, перероблений на доволі приємну двоповерхову квартиру. Найбільша принада — кондиціонер повітря. Найбільша вада — власник землі й будівлі Рей Мак Джонсон, расист, котрий повідав мені, що, якщо я тут оселюся, наймудріше буде триматися подалі від сусідньої Грінвіл-авеню, де повно забігайлівок расово змішаного штибу та чорномазих з «ножами-викидухами», як він їх назвав.

— Я в цілому світі не мау нічого супроти нігерів, — повідав він мені. — Ні-сер. То Бог прокляв їх на це положення, а не я. Ви ж знали це чи ні?

— Гадаю, цей розділ в Біблії я пропустив.

Він підозріло покосився.

— Ви хто, методист?

— Так, сер, — погодився я. Це здавалося безпечнішим, аніж сказати, що в конфесіональному сенсі я ніхто.

— Вам треба пройти баптистське воцерковлення, синку. У нас радо приймають новонавернених. Винаймете квартиру, а тоді, либонь, якоїсь неділі зможете піти разом зі мноу й моєю дружиною.

— Можливо, й так, — погодився я, нагадуючи собі не забути запасти в кому тієї неділі. Можливо, в смертельну.

Тим часом містер Джонсон повернувся до свого оригінального сценарію.

— Дивіться, Ной напився п’яним той єдиний раз на ковчегу і лежав він у своєму ліжку геть-чисто голий. Двоє його синів не дивилися на нього, вони відвернулися в інший бік і накрили його ковдрою. Ну, не знаю, може, то було покривало. Але Хам — він був чорним в їхній родині, — той подивився на свого батька в його голизні, і Бог прокляв його і всю його расу на те, щоб були дроворубами та водоносами. Отак воно й пішло. Ось що стоїть за всім цим. Біблія, книга «Буття», розділ дев’ятий. Візьміть самі й подивіться, містере Емберсон.

— Угу, — гмикнув я, нагадуючи собі, що десь переїжджати я все-таки мушу, неможливо мені залишатися в «Адольфусі» безкінечно. Нагадуючи собі, що зміг би зжитися з незначним расизмом, котрого не в змозі перебороти. Нагадуючи собі, що такий зараз дух часу, і так тут, либонь, повсюди. От тільки не зовсім мені в це вірилось. — Я все обдумаю і дам вам знати за день-два, містере Джонсон.

— Не варто довго чекати, синку. Ця квартира піде швидко. Сьогодні у вас благословенний день.

 

 

Благословенний день знову був пеклом, а пошуки житла роботою, яка розпалила спрагу. Покинувши освічене товариство містера Рея Мака Джонсона, я відчув бажання випити пива. І зробити це вирішив на Грінвіл-авеню. Бо, оскільки містер Джонсон відговорював мене від неї, я просто мушу з’ясувати, що там і як.

Він мав рацію по двох пунктах: вулиця була інтегрована (більш-менш) й зухвала. А також вона буяла життям. Поставивши машину, я пішов прогулятися, всотуючи тамтешню карнавальну атмосферу. Я проминув майже два десятки барів, кілька післяпрем’єрних кінотеатрів (ЗАХОДЬ, ВСЕРЕДИНІ «ХОЛОДОК», читалося на банерах, що, підвішені до піддашків, лопотіли на гарячому, пропахлому нафтою техаському вітерці) і заклад, проти якого вуличний закликач волав: «Дівчатка, дівчатка, дівчатка, найкраще с’риип’из-шооу в ці’оому збіса світі! Найкраще с’риип’из-шооу з усіх вами будь-коли бачених ! Наші леді виголені , якщо ви розумієте, про що воно йдеться!» А ще я проминув четверо дверей з вивісками типу «переведення чеків у готівку, швидкі позики». Перед однією з них — «Фінансове забезпечення. Довіра наше гасло» — нахабно стирчав щит з написом угорі ЩОДЕННА ЛІНІЯ, а нижче: ТІЛЬКИ ДЛЯ РОЗВАГИ. Навкруг щита чоловіки в солом’яних капелюхах і підтяжках (вигляд, який собі могли дозволити лише нарвані грачі) обговорювали свіжооприлюднені коефіцієнти. Одні тримали в руках програми кінських перегонів, інші спортивну секцію «Морнінг Ньюз» .

«Тільки для розваги, — подумав я. — Йо, саме так» . На мить мені уявився мій будиночок, підпалений серед ночі, полум’я, підбадьорюване вітром з Мексиканської затоки, високо злітає в чорне зоряне небо. Розваги мають свої вади, особливо коли йдеться про гру на гроші.

З прочинених дверей линула музика й запахи пива. Я чув, як з одного джукбокса Джері Лі Люїс співає «Всі навкруги аж трусяться танцювати», а з іншого, з сусідніх дверей, Ферлін Гаскі емоційно стогне «Крила голубки»[338]. Я встиг отримати пропозиції від чотирьох повій та одного вуличного торговця, котрий продавав диски коліс, кришталево осяйні довгі бритви та прапори Штату Самотня Зірка з чеканним написом «НЕ ЗАВОДЬСЯ З ТЕХАСОМ». Спробуйте-но перекласти це латиною.

Дуже сильним було дежавю, тривожне відчуття того, що тут чигає те саме зло, яке тут чигало й раніше. Оскільки я ніколи в житті не бував раніше на Грінвіл-авеню, відчуття це було безглуздим, проте заразом і невідпорним, бо було тим, що йде радше з серця, аніж із голови. Раптом мені зовсім перехотілося пива. І перероблену з гаража квартиру в містера Джонсона перехотілося винаймати також, хай які там не є в ній високі кондиції повітря.

Я щойно був проминув пивничку «Троянда пустелі», де з джукбокса гримів Мадді Вотерс[339]. Лишень я розвернувся, щоби йти назад, туди, де залишив машину, як з дверей вилетів якийсь чолов’яга. Перечепившись, він розтягнувся на хіднику. З темного нутра бару пролунав вибух сміху. Якась жінка крикнула: «І не повертайся, ти, чудо без члена!» Це викликало новий (і ще веселіший) регіт.

У викинутого клієнта текла кров з носа — жорстко покривленого набік, — а також з подряпини, що тягнулася через всю ліву половину його обличчя, від скроні до краю щелепи. Очі його вибалушилися від шоку. Вилізлі зі штанів поли сорочки метлялися йому ледь не до колін, коли він, вхопившись за ліхтарний стовп, підважував себе на рівні. Щойно вставши, він почав озиратися довкола, геть нічого не бачачи.

Я зробив крок чи два в його бік, але не встиг наблизитись, як, похитуючись на підборах «стілетто», підійшла одна з тих жінок, котрі питали мене, чи не бажаю я любовної пригоди. От лишень була вона не жінкою, тобто не зовсім. Мала не більше шістнадцяти років, з великими темними очима і гладенькою шкірою кольору кави. Дівчина усміхалась, але не глузливо, і, коли чоловік з закривавленим обличчям поточився, підхопила його під руку.

— Обережно, любасику, — промовила вона. — Тобі треба заспокоїтися, перш ніж…

Той задер угору звислі поли своєї сорочки. Оздоблена перламутром рукоять пістолета — набагато меншого за той, що я був купив у крамниці спорттоварів Мехена, ледь не іграшкового — вдавилася в блідий товщ черева, що звисало поверх талії його габардинових слаксів без пояса. Зіпер в нього був наполовину розстебнутий, і я помітив боксерського типу труси з зображеннями гоночних машинок. Мені це запам’яталось. Він висмикнув пістолет, упер його дуло вуличній повії у здухвину й натиснув гачок. Пролунало неголосне ідіотське «пук», ніби звук одинокої петарди «дамський пальчик»[340]всередині пустої бляшанки, не більше. Жінка закричала й, притискаючи руки до черева, осіла на тротуар.

— Ти стрелив у мене! — голос її прозвучав радше обурено, ніж болісно, але кров уже почала проступати їй крізь пальці. — Ти стрелив у мене, ти, чмо засцяне, навіщо ти в мене стрелив ?

Він не звернув на це уваги, лише рвонув навстіж двері «Троянди пустелі». Я так і стояв, де був застиг в момент, коли він вистрелив у цю гарну юну повію, почасти тому, що мене спаралізувало шоком, але головно, тому що все це трапилося за якусь пару секунд. Можливо, це забрало більше часу, ніж в Освальда на вбивство президента, але ненабагато більше.

— Цього ти бажаєш, Ліндо? — заволав він. — Якщо цього ти бажаєш, я подарую тобі те, чого ти бажаєш.

Він встромив дуло пістолета собі до вуха і натиснув гачок.

 

 

Я витяг складеного носовичка і делікатно приклав його до отвору на червоній сукні юної дівчини. Я не знав, чи дуже тяжко її поранено, але вона залишалася достатньо жвавою, щоби продукувати невпинний потік красномовних фраз, яких, либонь, навчилася від власної матері (а втім, хтозна). А коли один чоловік зі зростаючого натовпу підступив трішечки ближче, щоби краще бачити, вона гиркнула: «Перестань зирити мені під спідницю, ти, нахабний покидьку. За це мусиш платити».

— Цей куурви’ син, бі’олага, уже меер’віший мер’воо, — зауважив якийсь парубок, стоячи навколішки біля чоловіка, котрого були викинули з «Троянди пустелі». Почала верещати котрась з жінок.

Наближалися сирени поліцейських машин: теж верескливі. Я помітив іншу леді з числа тих, котрі звертались до мене перед тим, під час моєї прогулянки вздовж Грінвіл-авеню, рудоволосу, у штанах-капрі. Підізвав її, мотнувши головою. Вона торкнулася собі грудини жестом «хто, я?» , і я кивнув: так, ви.

— Тримайте хустинку при рані, — сказав я їй. — Намагайтеся стримувати кровотечу. Я мушу йти.

Вона відреагувала на це легкою, розуміючою усмішкою.

— Не бажаєте залишатися через копів?

— Та ні, насправді. Я тут нікого не знаю. Просто проходив собі тут…

Рудоволоска уклякла на колінах біля стікаючої кров’ю дівчини, котра лежала на хіднику, клянучи все і всіх, і притискала вже просяклу хустинку.

— Золотце, та ми тут усі такі, перехожі.

 

 

Тієї ночі я не міг заснути. Починав відпливати, а потім бачив масне від поту, самовдоволене обличчя Рея Мак Джонсона, як він покладає двісті років рабства, мордувань та експлуатації на те, що колись якийсь підліток угледів моторне хазяйство свого батька. Я різко просинався, заспокоювався, відпливав… і бачив маленького чоловічка з розчепленою ширінькою, як він встромляє дуло приховуваного до того пістолета собі у вухо. «Цього ти бажаєш, Ліндо?» Один фінальний вибух роздратування перед вічним сном. А я знову прокинувся. Наступним там був чоловік у чорному седані, котрий кидає бензинову бомбу в переднє вікно мого будиночка в Сансет Пойнті: Едуардо Гутьєрес намагається здихатися свого янкі з Янкіленду. Чому? Бо він не любить програвати тисячі доларів, от і все. Для нього достатньо такої причини.

Врешті я здався і сів біля вікна, де на диво бадьористо торохтів готельний кондиціонер. У Мейні ці ночі вже мусять бути такими свіжими, що дерева вже починають набувати яскравих кольорів, але тут, у Далласі, й о пів на третю ночі ті самі сімдесят п’ять градусів. А ще вологість.

«Даллас, Деррі», — промовив я, дивлячись униз, у мовчазну траншею Комерс-стрит. Цегляний куб Книгосховища звідси не видно, але він поряд. Пішки дійти.

«Деррі, Даллас».

Обидві назви мали по два склади, що розламувалися по подвійних літерах, мов об коліно тріски для розпалу. Я не міг тут лишатися. Ще тридцять місяців у Великому Д мене геть зведуть з розуму. Скільки мине часу, поки я почну бачити графіті на кшталт СКОРО Я ВБ’Ю МОЮ МАТІР? Або помічу джу-джу Ісуса, що пливе за течією ріки Трініті[341]? У Форт-Ворті, можливо, було б краще, але Форт-Ворт все одно занадто близько.

«А чому я мушу жити тут або там?»

Ця думка прийшла до мене щойно після 3:00 ранку, і то з ясністю одкровення. Я маю гарну машину — машину, в яку я натурально закохався, якщо сказати правду, — а в Центральному Техасі вдосталь добрих швидкісних доріг, чимало з них побудовані зовсім недавно. На початку двадцять першого століття вони, мабуть, будуть забиті автомобілями, але у 1960 році вони ледь не лячно пустельні. Обмеження швидкості існують, але на них не наполягають. У Техасі навіть копи з поліції штату вірять у заповідь «утопчи педаль в метал, і нехай собі реве».

Я міг би виїхати з-під задушливої тіні, яку я відчував над цим містом. Я міг би знайти містечко нехай менше, але й менш тривожне; місце, в якому не вчувається переповненість ненавистю й насиллям. При ясному світлі дня я міг би запевнити себе, що мені усе це привиділося, але не в передранковій покинутості. Жили, беззаперечно, й добрі люди у Далласі, тисячі й тисячі їх, переважна більшість, але було тут присутнє й те підспудне бриніння, що раз у раз проривалось назовні. Як то трапилося навпроти «Троянди пустелі».

«Я не думаю, щоб у Деррі погані часи бодай коли-небудь зовсім минулися» . Так казала Беві-з-греблі, і я гадав, що це її судження рівноцінно слушне й для Далласа, навіть попри те, що його найпаскудніший день усе ще лежить за три роки попереду.

— Я регулярно наїжджатиму, — промовив я. — Джорджу потрібне тихе місце для роботи над його книгою, а оскільки книга про місто — про місто з привидами — він і справді мусить до такого наїжджати, хіба не так? Щоб збирати матеріал.

 

 

Наступного дня я вирушив з Далласа в південному напрямку по шосе № 77. Півтори години їзди привели мене до округу Денголм. На штатну дорогу № 109, що вела на захід, я повернув насамперед тому, що мені сподобався білборд перед роздоріжжям. На ньому було зображено героїчного молодого футболіста в золотому шоломі, чорній майці й золотих легінсах. ДЕНГОЛМСЬКІ ЛЕВИ — виголошував білборд. 3-РАЗОВІ ЧЕМПІОНИ РЕГІОНУ! ГОТОВІ ДО ЧЕМПІОНАТУ ШТАТУ 1960! «МИ МАЄМО ДЖИМ-ЕНЕРГІЮ!»

«Неважливо, що воно таке» , — подумав я. Та звісно ж, у кожній середній школі маються власні секретні знаки й сигнали, це допомагає дітям відчувати себе втаємниченими.

Ще п’ять миль по 109-й дорозі, і я приїхав до містечка Джоді. Під цією назвою на щиті було позначено: НАС. 1280. ЛАСКАВО ПРОСИМО, ПРИБУЛЬЦЮ! На півдорозі по Головній-стрит я побачив ресторанчик із плакатом у вітрині, що повідомляв: НАЙКРАЩІ НА ВЕСЬ ТЕХАС ШЕЙКИ, СМАЖЕНА КАРТОПЛЯ ТА БУРГЕРИ! Заклад називався «Харчевня Ела».

Аякже.

Я припаркувався на вакантному скісному майданчику перед фасадом і зайшов досередини, де замовив собі «Вилоріг особливий»[342], який виявився подвійним чизбургером з соусом барбекю. До нього подавали смажену картоплю «Мескит»[343]та шейк на солодовому молоці «Родео» (на вибір: ванільний, шоколадний або полуничний). Чизбургер виявився не таким добротним, як знаний мені раніше фетбургер, але непоганим, а картопля була саме такою, як я люблю: хрусткою, солоною й трішечки пересмаженою.

Хазяїна звали Елом Стівенсом, він був сухорлявим парубком середнього віку, зовсім не схожим на Ела Темплтона. Мав зачіску «рокабіллі», вуса «бандідо» з сивуватими пасмами, сильний техаський акцент, а на голові паперовий картуз, дженджуристо насунутий на одну брову. Коли я запитав у нього, чи є в місті Джоді житло в оренду, він розсміявся й відповів:

— На ваш вибір. Але якщо говорити про роботу, в нас тут аж ніяк не центр ді’ової активності. Здебільша ранчо навкруги, а ви, пардон за мою прямоту, анітрохи не скидаєтеся на каубоя.

— Я ним і не є, — підтвердив я. — Фактично я належу ближче до пишучого племені.

— Та ну вас! А що з вашого я міг читати?

— Нічого поки що. Я поки ще пробую себе. Маю написаним десь із півроману, і пара видавців виявили вже деякий інтерес. Шукаю тихе місце, де міг би закінчити роботу.

— Ну, в Джоді тихо, авжеж, — підкотив очі Ел. — Коли зайшлося про тишу, запевняю вас, ми на це могли б отримати патент. Тільки в п’ятничні вечори тут галас.

— Футбол?

— Йо-сер, все місто ходить. Як тільки перерва між таймами, всі ричать, як ті леви, а потім відриваються у Джим-речівках. На дві милі навкру’и чутно. Доволі кумедно буває.

— Хто такий Джим?

— Ла-Дью, квотербек[344]. У нас бувало кілька добрих команд, але ніколи досі не було квотербека, як Ла-Дью, в жодній команді з Денголма. А він же іще лише юніор. Люди вже го’орять про чемпіонат штату. Як на мене, це надто оптимістично поки, з усіма тими крупними школами на півночі, в Далласі, проте дещиця надії ніколи не завадить, так я вважаю.

— А крім футболу, як сама школа?

— Вона дійсно гарна. Багато людей спершу сумнівалися, коли дійшло до консолідації — я теж був у їх числі, — але справа виявилася доброю[345]. Цього року нагромаа’или більше семи соот’нь дітей. Дея’их везуть автобусом понад годину чи й довше, але вони, здається, не проти. Маа’уть, так їм менше доводиться робити роботи вдома. Ваша книга про старшокласників? Типу «Джунглів чорної дошки» [346]? Бо в нас тут нема нія’их банд, ані всякого такого різного. Тут у нас діти ще пам’ятають, що воно за таке, гарне поводження.

— І зблизька нічого такого. Я маю деякі заощадження, але був би не проти приробітку на підміні. Не можу писати й викладати на повний графік.

— Звісно, що ні, — шанобливо кивнув він.

— Диплом маю оклахомський, проте… — я знизав плечима, ніби говорячи, що Оклахома, звичайно, не дотягує до ліги Техасу, але кожна людина має право на надію.

— Ну, то ви мусите побалакати з Діком Сімонсом. Він директор. Увечері приходить маайже що’ня. Жінка в нього померла пару років тому.

— Печально про це чути, — сказав я.

— Ми тут усі печалувалися. Він добрий чоловік. Та як і більшість людей в цих краях, містере…

— Емберсон. Джордж Емберсон.

— Отож, Джордже, в нас тут дрімотно здебільшого, крім п’ятниць, але, мо’, вам до того баай’уже. Може, ви навіть призвичаїтеся ричати по-лев’ячому в перервах між таймами.

— Можливо, й так, — погодився я.

— Повертайтеся сюди близько шостої. У цей час зазвичай приходить Дік. — Він поклав долоні на шинквас і прихилився ближче. — Хочете підказку?

— Звісно.

— Він, напевне, буде зі своєю пані-подругою. Місіс Коркоран, бібліотекаркою зі школи. Він типу женихається до неї з минулого Різдва чи десь відтоді. Я чув таке, ніби насправді саме Мімі Коркоран керує Денголмською консолідованою школою, бо вона керує ним . Якщо ви справите на неї враження, я певен — дяка долі й ви у школі.

— Я матиму це на увазі, — сказав я.

 

 

Після тижнів нашукування житла в Далласі до мого невода потрапило одне-єдине підходяще, яким, як виявилося, володіє людина, квартирантом якої мені ставати не схотілося. У Джоді мені вистачило трьох годин, щоби знайти гарного вигляду місце. Не квартиру, а добре доглянутий котедж з п’яти невеличких прохідних кімнат, з двома дверима на його протилежних кінцях. Дім було виставлено на продаж, як сказав мені агент з нерухомості, але пара, що ним володіє, радо віддасть дім в оренду правильному наймачеві. Розкидистий в’яз притіняв заднє подвір’я, там був гараж для «Санлайнера»… і функціонувало центральне кондиціювання повітря. За таких вигод орендна плата була цілком прийнятною.

Фреді Квінлен, так звали агента. Він виявляв до мене цікавість — гадаю, мейнський номер на моїй машині вразив його, як щось екзотичне, — але без зайвої надмірності. А що було найкраще, це те, що я відчув, що вийшов з-під тієї тіні, яка висіла наді мною в Далласі, в Деррі і в Сансет Пойнті, де моя орендована нерухомість тепер перетворилася на попелище.

— Ну то? — запитав Квінлен. — Що ви думаєте?

— Мені подобається, але я не можу сказати вам ні «так», ні «ні» сьогодні. Спершу я мушу побачитися з одним колегою. Припускаю, що завтра ваш офіс не працюватиме, чи не так?

— Ані-сер, я працюватиму. У суботу в мене відкрито до полудня. Потім я йду додому й дивлюся по телевізору матч тижня. Виглядає на те, що цього року буде пекельна серія.

— Так, — погодився я. — Безперечно.

Квінлен простягнув мені руку.

— Приємно було з вами познайомитися, містере Емберсон. Я певен, вам сподобається в Джоді. Ми, тутешні, люди хороші. Сподіваюся, все буде якнайкраще.

Я потис його руку:

— Я теж.

Як той казав, трішки надії не завадять нікому.

 

 

Того вечора я повернувся до харчевні Ела й відрекомендувався директору Денголмської консолідованої школи та його пані-подрузі, бібліотекарці. Вони запросили мене приєднатись до них.

Дік Сімонс був високим, лисим, за шістдесят. Мімі Коркоран в окулярах і засмагла. Сині очі за її біфокальними скельцями гостро оглядали мене в пошуках підказок. Ходила вона з ціпком, орудуючи ним з безтурботною (ледь не фривольною) спритністю давнього користувача. На них обох були, що мені здалося забавним, вимпели Денголма і золоті значки-ґудзі з написом МИ МАЄМО ДЖИМ-ЕНЕРГІЮ! В Техасі починався вечір п’ятниці.

Сімонс розпитував у мене, чи сподобалося мені місто Джоді (дуже), скільки часу я провів у Далласі (з серпня) та чи люблю я шкільний футбол (так, дійсно). Найближче, де він підібрався до чогось суттєвого, було питання, чи я впевнений у власній здатності схилити дітей до «поводження». Бо, як він сказав, чимало підмінних вчителів мають з цим проблеми.

— Такі молоді вчителі відсилають їх до нас в кабінет, ніби ми не маємо іншої роботи, — сказав він і взявся жувати свій гамбургер «Вилоріг».

— Соус, Діку, — зауважила Мімі, і він слухняно втер собі кутик рота серветкою з диспенсера.

Вона тим часом продовжувала вивчати мене: спортивний піджак, краватка, стрижка. Туфлі вона добре роздивилася, ще коли я наближався до їхнього столика.

— Ви маєте рекомендації, містере Емберсон?

— Так, мем, я трохи працював на підміні в окрузі Сарасота.

— А в Мейні?

— Там небагато, натомість я три роки викладав у Вісконсині на регулярній основі, перед тим як покинути постійну роботу, щоб присвятити весь час написанню книги. Чи майже весь час, наскільки це дозволить мій фінансовий стан.

Я мав рекомендацію зі школи Св. Вінсента в Медісоні[347]. Гарну рекомендацію; я сам її написав. Звісно, якби хтось здумав її перевірити, мені гаплик. Дік Сімонс цього не робитиме, а от гостроока Мімі з обвітреною шкірою ковбоя цілком на таке здатна.

— А про що ваш роман?

Тут мені теж міг настати гаплик, проте я вирішив бути чесним. Чесним, наскільки це можливо, тобто зважаючи на мої своєрідні обставини.

— Серія вбивств і той вплив, що вони його спричиняють на ту громаду, де відбуваються.

— О, Боже правий, — проказав Дік.

Вона поплескала його по зап’ястку: «Тихіше, продовжуйте, містере Емберсон».

— Спочатку дія в мене відбувалася у вигаданому містечку в штаті Мейн, я назвав його Досон, але потім я вирішив, що реалістичності додасть, якщо я перенесу дію до реального міста. І більшого. Я думав спочатку про Тампу, але це місто не годиться в деяких аспектах.

Вона відкинула Тампу помахом руки.

— Занадто акварельно. Надто багато туристів. Ви шукали щось більш забобонне, я підозрюю.

Вельми кмітлива пані. Вона знала про мою книжку більше, ніж я сам.

— Саме так. Тому я зупинився на Далласі. Гадаю, це підходяще місто, хоча…

— Хоча жити там вам не схотілося?

— Власне так.

— Розумію, — вона почала колупатися у своїй смаженій у фритюрі рибі. Дік дивився на неї лагідними очима стятої голови. Чого б він не прагнув, скерувавши свій галоп на прикінцеве скаковище життя, схоже, все з того малося в цій жінці. Не так воно й дивно; кожен когось колись покохає, як мудро про це співає Дін Мартін[348]. Щоправда, станеться це лише за кілька років. — А коли ви не пишете, що ви самі любите читати, містере Емберсон?

— О, майже будь-що.

— Ви читали «Ловця в житі» ?

«Ого-го» , — подумав я.

— Так, мем.

Вона поглянула трохи роздратовано.

— Звіть мене Мімі. Навіть діти звуть мене Мімі, хоча я наполягаю, щоби заради пристойності вони додавали перед цим «міз». І яка ваша думка щодо cri de coeur [349]містера Селінджера?

Збрехати чи сказати правду? Але вибір здавався несерйозним. Ця жінка вміла розпізнати брехню та само легко, як я міг… ну… скажімо, прочитати напис ІМПІЧМЕНТ ЕРЛУ ВОРРЕНУ на білборді.

— Я гадаю, там багато розказується про те, якими паршивими були п’ятдесяті і якими гарними можуть стати шістдесяті. Якщо американські Голдени Колфілди не згайнують свого гніву, тобто. І своєї відваги.

— Гм-гм, — Мімі завзято рилася у своїй рибі, але я не помітив, щоби вона з’їла бодай шматочок. Не дивно, що ця жінка виглядає так, що хоч нитку чіпляй їй ззаду до сукні і запускай її в небо повітряною змією. — А як ви вважаєте, чи місце цій книзі в шкільній бібліотеці?

Я зітхнув, думаючи про те, як мені хороше було б жити і працювати підмінним викладачем у містечку Джоді, штат Техас.

— Фактично, мем… Мімі… так. Хоча також вважаю, що видавати її варто тільки деяким учням, і то винятково на розсуд бібліотекаря.

— Бібліотекаря? Не батьків?

— Ні, мем. То слизька доріжка.

Мімі Коркоран спалахнула широкою усмішкою й обернулася до свого кавалера.

— Діку, цьому парубку не місце в підмінному списку. Він мусить працювати в штаті, по повному графіку.

— Мімі…

— Знаю, нема на факультеті англійської вільних вакансій. Але якщо він у нас затримається, можливо зможе заступити на звільнене місце, коли той ідіот Філ Бейтмен вийде на пенсію.

— Мімз, це надто нестримано.

— Так, — погодилась вона, явно мені підморгнувши. — А також правдиво. Пошліть Діку ваші рекомендації з Флориди, містере Емберсон. Він погодиться. А втім, краще принесіть йому їх особисто на початку тижня. Навчальний рік розпочався. Нема сенсу втрачати час.

— Звіть мене Джорджем, — сказав я.

— Так, дійсно, — сказала вона. Вона відсунула від себе тарілку. — Діку, це ж якийсь жах . Чому ми тут їмо?

— Бо мені подобаються бургери, а тобі Елова полунична плачинда.

— О, так, — погодилася вона. — Полунична плачинда. Нічого сказати, я готова. Містере Емберсон, ви зможете залишитися на футбольний матч?

— Не сьогодні, — відповів я. — Мушу повернутись до Далласа. Можливо, на матч наступної п’ятниці. Якщо ви вирішите, що я вам знадоблюся.

— Якщо Мімі вас вподобала, значить, ви подобаєтеся й мені, — сказав Дік Сімонс. — День щотижня я вам не гарантую, але в деякі тижні буде по два, а то навіть і по три дні. Таким чином все зрівняється.

— Не сумніваюсь.

— Боюся, платня за підміну невелика…

— Я знаю, сер. Я шукаю способу лише доповнення мого бюджету.

— Тієї книжки, «Ловця» , ніколи не буде в шкільній бібліотеці, — промовив Дік, скоса кидаючи сумний погляд на свою коханку, котра на це випнула губи. — Шкільна рада не дозволить. Мімі це знає. — І він знов уп’явся зубами і свій «Вилоріг».

— Часи змінюються, — проказала Мімі, спершу показуючи на диспенсер, а потім на кутик його рота. — Діку. Соус.

 

 

Наступного тижня я зробив помилку. Мав би розуміти: знову закладатися по-великому — це останнє, що я мусив впустити собі в голову піс