Сміються всі троє — від їхньої радості мене обсипає морозом).

Лі: «Мамуню, принеси нам (російське слово). Нам вода потрапила у вушко».

Марина(сміючись): «О Боже мій, а що іще вам принести?»

 

Я довго лежав без сну тієї ночі, думаючи про них трьох. Сьогодні вони були такі радісні, а чом би й ні? Ця квартирка на Нілі-стрит так собі, проте все одно це крок на щабель вгору. Може, вони навіть сплять зараз всі разом в однім ліжку, і Джун нарешті щаслива, а не перелякана на смерть.

І хтось четвертий є також там, з ними в ліжку. Той, що зростає в Марининому череві.

 

 

Все почало рухатися швидше, як це вже було колись у Деррі, тільки тепер стріла часу летіла не в напрямку Гелловіну, а цілила у 10 квітня. Нотатки Ела, на які я досі покладався, тепер стали менш допоміжними. Підводячи до замаху на генерала Вокера, вони зосереджувалися майже винятково на діях і пересуваннях Лі, а в ту зиму багато чого іншого відбувалося з цією родиною, і зокрема в житті Марини.

По-перше, в неї нарешті з’явився друг — не солоденький дяпчик-коханчик, яким себе мріяв Джордж Бухе, а друг-жінка. Ця леді, яку звали Рут Пейн, належала до конфесії квакерів. «Російськомовна, — занотував Ел лаконічно, не зовсім схоже на його розлогі попередні записи, — познайомилися на якійсь вечірці??.02.63. Марина жила в Рут Пейн, окремо від Лі, на час убивства Кеннеді . — А далі, ніби несподівано про це згадавши. — Лі ховав „М-К“ в гаражі у Пейн. Загорнуту в ковдру» .

Під «М-К» він мав на увазі куплену через поштове замовлення гвинтівку «Манліхер-Каркано», з якої Лі планував застрелити генерала Вокера.

Я не знаю, в кого відбувалася та вечірка, де Марина познайомилася з Рут Пейн. Не знаю, хто їх познайомив. Де Мореншильд? Бухе? Мабуть, хтось із них, бо на той час решта емігрантів уже відверто цуралися Освальдів. Чоловічок — зарозумілий всезнайко, жіночка — манекен для биття, сама знехтувала хтозна-скількома можливостями покинути його назавжди.

Що я знав, так це те, що потенційна пані-визволителька Марини Освальд прибула одного дощового дня за кермом універсала «Шевроле» — біло-червоного — в середні березня. Зупинивши машину біля бордюру, вона з сумнівом роззирнулася навкруги, немов невпевнена, чи за правильною адресою приїхала. Рут Пейн була високою (хоча й не такою високою, як Сейді) і хворобливо худою. Спереду вона зачісувала своє каштанове волосся чубчиком на широчезний лоб, а від тімені на потилицю — зачіска, яка її не прикрашала. На всіяному веснянками носі сиділи окуляри без оправи. Мені, коли я дивився на неї крізь щілину між шторами, вона здалася жінкою з тих, що цураються м’яса і ходять на демонстрації під гаслом «Заборонити Бомбу»… та схоже, що майже такою й була Рут Пейн, жінкою, котра сповідувала цінності руху «Нью-ейдж» задовго до того, як «Нью-ейдж» став модою.

Марина, мабуть, її виглядала, бо затупотіла по щаблях знадвірних сходів, вона спускалася з дитиною на руках, запнувши ковдрою голову Джун, щоб уберегти її від холодної мжички. Рут Пейн обережно, наче на спробу, усміхнулась і заговорила уважливо, роблячи паузи між словами:

— Вітаю, місіс Освальд, я Рут Пейн. Ви мене пам’ятаєте?

— Да! — відповіла Марина. — Так. — А далі додала щось знову російською. Рут відповіла їй тією ж мовою… щоправда, затинаючись.

Марина запросила її досередини. Я зачекав, поки не почув кроки в себе над головою, а тоді начепив навушники, підключені до жучка в їхній настільній лампі. Я почув розмову російською з вставками англійських слів. Кілька разів Марина виправляла Рут, іноді зі сміхом. Зрозумів я достатньо, щоби вичислити, навіщо приїхала Рут Пейн. Як і Пол Грегорі, вона хотіла брати уроки російської. І ще дещо я зрозумів з того, як часто вони сміялися, як легко йшла їхня бесіда: вони подобаються одна одній.

Я зрадів за Марину. Якщо я вб’ю Лі Освальда після його замаху на генерала Вокера, нью-ейджерка Рут Пейн її прихистить. Я міг на це сподіватися.

 

 

Рут лише двічі приїжджала брати уроки на Нілі-стрит. Потім Марина і Джун сідали в універсал Рут і вона кудись їх везла. Мабуть, до свого дому в шикарному (принаймні порівняно з Дубовим яром) передмісті Ірвінг. Адреси в Елових нотатках не було — схоже, його мало цікавили сосунки Марини з Рут, ймовірно, тому, що він сподівався, що з Лі буде покінчено задовго до того, як та гвинтівка опиниться в гаражі Пейнів, — але я знайшов адресу в телефонному довіднику: Західна П’ята вулиця № 1515.

Одного хмарного березневого дня, приблизно за кілька годин після того, як Марина поїхала з Рут, з’явилися машина Джорджа де Мореншильда, поряд з ними сидів Лі. Лі виліз, тримаючи в руках великий мішок з коричневого паперу, на якому під зображенням сомбреро було написано: КРАЩИЙ МЕКСИКАНСЬКИЙ ГРИЛЬ ПЕПІНО. У де Мореншильда в руках була шестизарядна коробка пива «Пара Іксів»[562]. Вони піднімалися знадвірними сходами, переговорюючись, сміючись. Я вхопив навушники, серце в мені бухкало. Спершу нічого не було чутно, але потім котрийсь із них увімкнув лампу. Після цього я немов опинився в кімнаті разом з ними, невидимий третій.

«Будь ласка, не домовляйтеся, як убити Вокера, — думав я. — Прошу, не робіть мою роботу важчою, ніж вона вже є» .

— Вибачайте за безлад, — промовив Лі. — Вона цими днями не робить майже нічого, тільки спить, дивиться телевізор та балакає про ту жінку, якій тепер дає уроки.

Де Мореншильд якийсь час говорив про нафтові концесії, якими він хотів заволодіти в Гаїті, різко відгукуючись про режим Дювальє.

— У кінці дня по базару їздять вантажівки, туди закидають мертвих. Серед них багато дітей, померлих від голоду.

— Кастро і Фронт покладуть цьому край, — сказав Лі нещадно.

— Най би Провидіння пришвидшило той день. — Почувся дзенькіт пляшок, либонь, цокнулися за те, щоби Провидіння працювало швидше. — Як тобі там працюється, товаріщ ? І чому це ти не на роботі серед дня?

Він не там, пояснив Лі, бо бажає бути тут. Отак-от просто. Він відмітився та й пішов.

— Ну й що вони мені зроблять? Я найкращий фотодрукар з усіх, які має старий Боббі Стовол, і він це прекрасно знає. Майстер там, його звуть (імені я не добрав — Графф, Грейф? ) мені каже: «Лі, кинь корчити з себе профорга». А я, знаєте, що роблю? Я сміюся й кажу йому: «Окей, свінойобе» , — і йду собі геть. Член він кабанячий, ось він хто, і всі це там бачать.

І все ж таки було зрозуміло, що Лі подобається його робота, хоч він і жалівся на зверхнє до нього ставлення та на те, як старший вік всюди важить більше за талант. У якийсь момент він промовив:

— Знаєте, в Мінську за рівних правил гри я вже через рік керував би всім підприємством.

— Я вірю, що так би й було, синку, це ж цілком очевидно.

Грається з ним. Накручує його. Я не мав щодо цього сумнівів. І мені це не подобалося.

— Ви бачили ранкову газету? — спитав Лі.

— Я ще нічого не бачив, окрім телеграм і ділових записок сьогодні зранку. А як ти гадаєш, чому я тут, як не заради того, щоби втекти зі свого кабінету.

— Вокер таки це зробив, — сказав Лі. — Він приєднався до хрестового походу Хергіса… чи, може, це похід Вокера, а Хергіс приєднався до нього. Тут я чогось не доберу. А ті їхні йобані «Опівнічні гони». Ці двоє придурків збираються проїхати по всьому Півдню, розповідаючи людям, що «Асоціація»[563]— це нібито комуністичний Фронт. Вони затримають інтеграцію і рівність виборчих прав ще на двадцять років.

— Безперечно! І роздуватимуть ненависть. Скільки там треба, щоби різня розпочалася?

— Або хтось застрелить Ралфа Абернаті і доктора Кінга![564]

— Кінга, безсумнівно , застрелять, — промовив де Мореншильд, ледь не зі сміхом. Я стояв, витягнувшись, міцно притискаючи собі до голови навушники, піт стікав по моєму обличчю. Їх уже зовсім понесло на слизьке — на межу, за якою лежала змова. — Це лише питання часу.

Хтось із них скористався ключем, відкупоривши чергову пляшку мексиканського пива, і Лі сказав:

— Хтось мусить зупинити тих двох курвалів.

— Дарма ти називаєш генерала Вокера придурком, — почав де Мореншильд лекторським тоном. — Хергіс, так, гаразд. Хергіс кумедний. Я, між іншим, чув, що він, як багацько хто з його колег, особа зі збоченими сексуальними апетитами, радий поштрикати маленьку дівчинку в передок зранку, а маленького хлопчика в задок надвечір.

— Блядь, та це ж огидно ! — голос Лі на останньому слові зірвався, мов у підлітка. Потім він розсміявся.

— Але Вокер, ген-ген, то зовсім інший казан з раками, він високо стоїть у Товаристві Джона Берча[565]…

— Це ті фашисти, що ненавидять євреїв!

— …і я передбачаю день, і то невдовзі від сьогоднішнього, коли він стане їхнім вождем. А отримавши довіру й підтримку інших груп скажених правих, він навіть може знову спробувати балотуватися на пост… тільки цього разу не губернатора Техасу. Я підозрюю, що приціл у нього встановлено вище. На Сенат? Можливо. Чи навіть на Білий Дім?

— Цьому ніколи не бути, — голос Лі прозвучав невпевнено.

— Це малоймовірно , — поправив його де Мореншильд. — Але не недооцінюй американську буржуазію з її спроможністю кинуться в обійми фашизму в ім’я популізму. Чи силу телебачення. Без телебачення Кеннеді ніколи не переміг би Ніксона.

— Кеннеді з його залізним кулаком, — мовив Лі. Схоже, його схвальне ставлення до діючого президента пішло шляхом блакитних замшевих черевиків.[566]— Він ніколи не заспокоїться, поки Фідель сере в унітаз Батисти.

— А також ніколи не недооцінюй той жах, який біла Америка відчуває перед ідеєю суспільства, в якому расова рівність стане всезагальним законом цієї країни.

— Нігер, нігер, нігер, чако, чако, чако! — вибухнув Лі потужним, ледь не мученицьким гнівом. — Я повсякчас чую це на роботі!

— Не сумніваюся. Коли «Морнінг Ньюз» пише «Великий штат Техас», насправді це означає «ненависницький штат Техас». А люди слухають! Для такої людини, як Вокер — для героя війни Вокера — такий клоун, як Хергіс, усього лише трамплін. Як фон Гінденбург був трампліном для Гітлера. З правильними людьми в піар-службі, які його причешуть і пригладять, Вокер може далеко піти. Знаєш, що я думаю? Той, хто завалив би генерала Едвіна Американського Расиста Вокера, зробив би суспільству велику послугу.

Я важко впав у крісло поряд зі столом, на якому лежав маленький магнітофон, котушки його крутилися.

— Якщо ви дійсно вважаєте… — почав Лі, а далі щось так голосно задзижчало, що я не міг утриматися й зірвав з голови навушники. Згори не чулося ані криків тривоги, ні обурення, не прозвучало ніяких швидких кроків, отже, — хіба що вони зуміли якимсь чином мигцем вгамуватися — я вирішив, що жучок в лампі, мабуть, залишився не викритим. Я знову надів навушники. Нічого. Я спробував дистанційний мікрофон, ставши на стілець, тримаючи миску майже впритул до стелі. Таким чином я зміг чути голос Лі й репліки, які кидає де Мореншильд, але що саме вони говорять, розібрати не міг.

Моє секретне вухо в квартирі Освальдів оглухло.

Минуле опирається.

Розмова тривала ще хвилин з десять — можливо, йшлося про політику, можливо, про дратівну природу дружин, можливо, там народжувалися плани, яким чином убити генерала Вокера, — а потім де Мореншильд протупотів по знадвірних сходах, сів у машину й поїхав.

Кроки Лі перетнули кімнату в мене над головою — цюп, цюп, цюп . Я пішов слідом за їх тупотінням до своєї спальні і націлив мікрофон на те місце, де вони зупинились. Тиша… тиша… а потім ледь чутні, а втім, непомильні, звуки хропіння. Коли за дві години Рут Пейн висадила зі своєї машини Марину і Джун, він усе ще спав сном «Пари Іксів». Марина його не будила. Я б теж не став будити такого дратівного мізерного сучого сина.

 

 

Після того дня Освальд почав часто прогулювати роботу. Якщо Марина про це й знала, вона не переймалася. Можливо, вона цього навіть не помічала. Вона була цілком зосереджена на своїй новій подружці Рут. Побої трохи порідшали, не тому, що покращилася мораль, а тому, що Лі перебував не вдома майже так само часто, як і вона. Дякувати нотаткам Ела, я знав, куди він ходить і що він робить.

Одного дня, коли він вирушив на автобусну зупинку, я стрибнув до своєї машини і поїхав на авеню Дубовий Гай. Я хотів обігнати автобус Лі, який їхав через усе місто, і мені це вдалося. Завиграшки. По обох боках Дубового Гаю повно було парковочних місць укісного типу, але мій червоний, крилатий «Шеві» впадав в очі, а я не бажав нариватися на ризик бути поміченим Лі. Я поставив машину за рогом, на Вікліф-авеню, на стоянці при бакалії «Альфа-Бета»[567]. Звідти я рушив по бульвару Черепаховий Ручай, де стояли доми в стилі «нео-гасьєнда» — з арками й тинькованими стінами. До них вели обсаджені пальмами під’їзні алеї, перед ними розляглися великі галявини, навіть пара фонтанів там було.

Перед будинком № 4011 підтягнутий чоловік (чудернацьки схожий на актора-ковбоя Рендолфа Скотта) працьовито штовхав газонокосарку. Едвін Вокер помітив, що я на нього дивлюся, й відсалютував, торкнувшись брови ребром долоні. Я відповів йому тим же жестом. Чоловік-мішень Лі Освальда продовжив стригти траву, а я рушив далі.

 

 

Вулиці, між якими містився той квартал, що мене цікавив, називалися бульвар Черепаховий Ручай (на ньому жив генерал), Вікліф-авеню (де я поставив машину), Евондейл-авеню (та, на яку я вийшов, відсалютувавши навзаєм генералу) та авеню Дубовий Гай, на якій містилися дрібні бізнеси і яка проходила прямо поза генеральською садибою. Авеню Дубовий Гай цікавила мене більше за все, бо саме вона мала стати маршрутом, по якому і підбиратиметься й ретируватиметься Лі ввечері 10 квітня.

Я стояв перед вітриною «Техаських черевиків & чобіт», з піднятим коміром джинсової куртки, з руками, застромленими в кишені. Десь за три хвилини після того, як я зайняв цю позицію, на розі авеню Дубовий Гай та Вікліф-авеню зупинився автобус. Щойно торохнули, розчахнувшись, двері, як звідти першими вилізли дві жінки з полотняними торбами для покупок. А потім і Лі ступив на хідник. Він ніс коричневий паперовий пакет, на кшталт тих, у яких робітники носять свій ланч.

Там, на розі, стояла велика кам’яна церква. Лі неспішно пройшовся до залізної огорожі перед нею, почитав оголошення на щиті, дістав із задньої кишені штанів маленький блокнотик і щось туди записав. Після цього він вирушив у моєму напрямку, на ходу засовуючи блокнот назад до кишені. Я цього не очікував. Ел був переконаний, що Лі збирається заховати свою гвинтівку біля залізниці на іншому кінці авеню Дубовий Гай, за добрих півмилі звідси. Але це припущення, мабуть, було помилковим, бо Лі навіть не поглянув у той бік. Він уже був ярдів за сімдесят-вісімдесят від мене і швидко скорочував цю дистанцію.

«Він мене упізнає і заговорить , — подумав я. — Він скаже: „Ви часом не той парубок, що живе на першому поверсі?“» Якщо так трапиться, майбутнє відхилиться в новому напрямку. Нічого доброго.

Я тупився на чоботи і черевики у вітрині крамниці, і піт стікав моїм зашийком, плинучи далі, по спині. Коли я нарешті ризикнув і кинув скоса погляд ліворуч, Лі пропав геть. Немов стався якийсь магічний трюк.

Я прогулявся вздовж вулиці. Шкодуючи, що не одяг якогось капелюха, можливо, темних окулярів… ну чому так? Якийсь недороблений з мене секретний агент, ге?

Пройшовши з півкварталу, я побачив кафетерій, де оголошення у вітрині повідомляло: СНІДАНОК ЦІЛОДОБОВО. Лі всередині не було. Трохи далі поза кафетерієм зяяло жерло якогось провулка. Повільно його минаючи, я глянув праворуч і побачив Лі. Той стояв до мене спиною. Він якраз дістав фотоапарат зі своєї паперової торби, але нічого, принаймні поки що, не фотографував. Інспектував баки для сміття. Знімав з них кришки, зазирав досередини, потім знову їх закривав.

Кожна кісточка в моєму тілі — це я, мабуть, маю на увазі кожен інстинкт у моїй голові — спонукала мене рушати геть, поки він не озирнувся, не помітив мене, але якесь потужне зачарування утримувало мене на місці. Гадаю, воно так само заволоділо б майже кожним на моєму місці. Хіба часто нам, врешті-решт, трапляються шанси бачити чоловіка, який на наших очах займається ретельною підготовкою до холоднокровного вбивства?

Він проснувся трохи глибше в провулок, потім зупинився перед залізним диском, вправленим у якийсь бетонний блок. Спробував його підважити. Безуспішно.

Провулок, завдовжки приблизно двісті ярдів, був немощеним, весь у вибоїнах. Десь на половині його довжини сітка, що відділяла захаращені бур’янами задні двори та порожні ділянки, закінчувалася, поступаючись місцем високому дерев’яному паркану, задрапірованому плющем, який мав вигляд менш ніж яскравий після такої холодної, гнітючої зими. Відсунувши вбік шмат плющової завіси, Лі посмикав кілька дошок. Одна відхилилася, і він роздивлявся поза нею.

Аксіома щодо розбитих яєць для приготування омлету, звісно, прекрасна, але я відчув, що вже достатньо випробував свою удачу. Я рушив далі. Наприкінці кварталу я зупинився перед церквою, яка перед тим була зацікавила Лі. Це була церква Святих останніх днів. Табличка повідомляла, що звичайні служби відбуваються щонеділі, а спеціальні відправи для новачків щосереди о 19:00, після чого йде година дружнього спілкування. Пропонуються освіжаючі напої.

Десяте квітня припадало на середу, і план Лі (припускаючи, що то був не план де Мореншильда) тепер здавався достатньо ясним: завчасно сховати гвинтівку в провулку, потім дочекатися, поки закінчиться служба для новачків (і година дружнього спілкування, звісно). Він почує, коли вірні почнуть виходити після молитов, їхній сміх, балачки по дорозі до автобусної зупинки. Автобуси ходять з чвертьгодинним інтервалом, завжди є якийсь, що над’їжджає. Лі зробить постріл, знову заховає гвинтівку за відтуленою дошкою (а не за залізницею), а потім змішається з парафіянами. І поїде собі геть наступним автобусом.

Я зиркнув праворуч якраз вчасно, щоб побачити, як він виринув з провулка. Фотокамера знову ховалася у паперовій торбі. Він підійшов до автобусної зупинки і сперся об стовп. Якийсь чоловік звернувся до нього з якимсь запитанням. Невдовзі вони вже про щось теревенили. Просто незнайомець чи, може, теж черговий приятель де Мореншильда? Парубок з вулиці чи співучасник? Може, навіть той знаменитий Невідомий Стрілець — згідно з багатьма теоріями змови, — котрий ховався на Трав’яній Купині перед Ділі-Плазою, коли туди наближався кортеж Кеннеді? Я запевняв себе, що це божевілля, але неможливо було знати напевне. У тому-то й полягала пекельність ситуації.

Не існувало способу дізнатися бодай про щось точно, і його не з’явиться, допоки я на власні очі не побачу, що 10 квітня Освальд буде сам-один. Ба навіть цього буде недостатньо, щоб упокоїти всі мої сумніви, але достатньо, щоби продовжувати діяти в обраному напрямку.

Достатньо, щоб убити батька Джуні.

До зупинки з гарчанням під’їхав автобус. Секретний агент Х-19 — також відомий як Лі Гарві Освальд, знаний марксист і побивач своєї дружини — ввійшов у його двері. Коли автобус зник за обрієм, я повернувся до провулка і пройшовся вздовж нього. Наприкінці той розширявся, вливаючись у чиєсь широке, необгороджене заднє подвір’я. Там, біля розподільчої газової колонки, стояв «Шевроле-Біскейн»[568]57-го чи 58-го року випуску. Далі стояв триногий мангал. Поза ним виднілася задня стіна великого темно-брунатного будинку. Будинку генерала.

Опустивши очі, я побачив свіжу борозну, ніби там щось тягнули по землі. У кінці борозни стояв сміттєвий бак. Я не бачив, щоб Лі тягав баки, але зрозумів, що це саме його слід. Ввечері десятого квітня він збирається використати бак як упор для своєї гвинтівки.

 

 

У понеділок 25 березня Лі з’явився на Нілі-стрит, несучи довгастий пакунок з чимсь загорнутим у коричневий папір. Підглядаючи крізь вузеньку шпарину між шторами, я прочитав на ньому два слова, відштамповані великими червоними літерами: ЗАРЕЄСТРОВАНО та ЗАСТРАХОВАНО. Мені подумалося, що я вперше бачу, як він нервово, потай роззирається на світ довкола, замість того щоб блукати серед примарного умеблювання всередині своєї голови. Я зрозумів, що сховано в тому пакунку: гвинтівка Каркано калібру 6,5 мм, знана також як Манліхер-Каркано, у комплекті з оптичним прицілом, придбана у крамниці «Спортивні товари Кляйна» в Чикаго. Через п’ять хвилин після того, як він зійшов знадвірними сходами до своєї квартири на другому поверсі, гвинтівка, яку Лі використає, щоб змінити історію, опинилася захованою в шафі над моєю головою. Марина зробила ті його знамениті знімки з цією гвинтівкою в руках просто перед моїм переднім вікном вже через шість днів після цього, але я не бачив, як вона його фотографувала. То було в неділю, коли я був у Джоді. Що ближче насувалося десяте число, то більше вікенди з Сейді ставали важливішими, дорогоціннішими подіями в моєму житті.

 

 

Я ривком прийшов до тями, почувши, як хтось стиха бурмоче: «Все ще не пізно». Зрозумів, що це я сам, і заткнувся.

Сейді промурмотіла щось протестуюче і перевернулась на інший бік. Знайомий рип пружин локалізував мене в часі й місці: «Кендлвудські Бунгало», 5 квітня 1963. На нічному столику я намацав свій годинник і вглядівся у флуоресцентні цифри. Було чверть по другій ранку, що означало, що насправді почалося вже шосте квітня.

«Все ще не пізно».

Не пізно для чого? Відступитися, бо, добра добувши, кращого годі шукати? Чи, якщо точніше, щоб не шукати собі зла? Думка про те, щоб відступитися, була притягальною. Знає Бог. Якщо я рухатимуся далі і десь схиблю, зараз моя остання ніч із Сейді. Назавжди.

«Якщо ти навіть мусиш його вбити, ти не зобов’язаний робити це зараз же».

Доволі слушно. Освальд після замаху на генерала на якийсь час мусить переїхати до Нового Орлеана — чергова гівняна квартирка, та, яку я вже бачив, — але це станеться аж за два тижні. Таким чином, я маю достатньо часу, щоб зупинити його годинник. Утім, я відчував, що занадто довге вичікування буде помилкою. Я міг би нашукати собі причин для відстрочки. Найкраща з них лежала зараз поряд зі мною в цьому ліжку: довга, гарна і чисто гола. Можливо, вона теж була одною з пасток, підкладених мені опірним минулим, але це не важило, бо я її кохав. І я уявляв собі сценарій — і то дуже ясно, — за яким мені, застреливши Освальда, доведеться тікати. Тікати куди? Назад у штат Мейн, звісно. Сподіваючись, що випереджу копів достатньо, щоб дістатися кролячої нори і втекти до майбутнього, в якому Сейді Дангіл буде… ну… десь вісімдесят років. Якщо вона тоді взагалі ще житиме. З її пристрастю до сигарет це так само ймовірно, як викинути шістки, граючи в кості.

Я встав і підійшов до вікна. У цей вікенд ранньої весни лише в кількох бунгало були мешканці. Стояв заляпаний чи грязюкою, чи то коров’яком чийсь пікап з причепом, навантаженим нібито якимсь фермерським знаряддям. Мотоцикл «Індіан»[569]з боковою коляскою, пара легковиків-універсалів. І двоколірний «Плімут-Ф’юрі». Місяць то виринав, то ховався за нещільними хмарами, при такому заїкуватому світлі неможливо було визначити колір нижньої половини машини, проте я був певен, що знаю, який він.

Я натягнув штани, майку і черевики. Потім вислизнув з нашого бунгало і рушив через двір. Крижане повітря кусало мені розігріту постіллю шкіру, але я цього майже не відчував. Авжеж, автомобіль виявився «Ф’юрі», і саме білий згори і червоний знизу, але цей був не з Мейну і не Арканзасу, на ньому були номери штату Оклахома, і наліпка на задньому вікні закликала: ВПЕРЕД, ПРОНИРИ[570]. Я вглядівся всередину і побачив розсип підручників. Якийсь студент, мабуть, прямує на південь, до рідних на весняні канікули. Або парочка хтивих вчителів скористалася зручностями ліберальної гостьової політики «Кендлвудських Бунгало».

Просто черговий не вельми зграйний передзвін обертонів минулого, яке прагне в собі гармонії. Я торкнувся багажника, як було колись у Лізбон-Фолзі, а тоді повернувся до нашого будиночка. Сейді зсунула з себе простирадло до пояса, і її розбудив протяг холодного повітря, коли я ввійшов. Вона сіла, натягнувши собі простирадло поверх грудей, а потім, побачивши мене, дозволила йому впасти.

— Не можеш, заснути, милий?

— Погане наснилося, тож я вийшов подихати свіжим повітрям.

— А що саме снилося?

Я розстебнув джинси, скинув з себе мокасини.

— Не пам’ятаю.

— Спробуй. Моя мати завжди казала, що, якщо комусь розкажеш свій поганий сон, тоді він не збудеться.

Я заліз до неї в постіль, голий, якщо не рахувати на мені майки.

— А моя мати казала, що він не збувається, якщо поцілуються закохані.

— Насправді так казала?

— Ні.

— Ну, — промовила вона задумливо, — звучить все одно звабно. Давай спробуємо.

Ми спробували.

Одне призвело до іншого.

 

 

Після того вона закурила сигарету. Я лежав, дивлячись, як угору спливає дим, синіючи у випадкових променях місячного сяйва, що лилося крізь напівзатулені штори. «Я ніколи не залишаю штори незакритими на Нілі-стрит, — подумалось мені. — На Нілі-стрит, у моєму іншому житті, я завжди сам, але все одно вони в мене щільно затулені. Окрім тих моментів, коли я підглядаю, тобто».

Як же сильно я тоді не подобався сам собі.

— Джордже?

Я зітхнув:

— Це не справжнє моє ім’я.

— Я знаю.

Я подивився на неї. Вона глибоко затягнулася, безневинно насолоджуючись сигаретою, як це властиво було людям в Країні Було.

— Я про це не дізналася з якихось таємних джерел, якщо це те, про що ти подумав. Але ж все резонно. Решта твого минулого також сфальшована, врешті-решт. І я рада. Мені взагалі-то не дуже подобається ім’я Джордж. Воно якесь… як там те слово, що ти його іноді говориш?.. Таке, ніби трохи лоховське.

— А Джейк тобі згодилося б?

— Це те, що походить від біблійного Якова?

— Так.

— Мені подобається. — Вона обернулася до мене. — У Біблії Яків боровся з якимсь янголом. І ти теж борешся. Хіба не так?

— Сподіваюся, що так, але не з янголом. — Хоча й звання диявола Лі Освальду не вельми личить. На мою думку, цю роль грає де Мореншильд. У Біблії Сатана діє як спокусник, котрий висуває пропозиції, а сам потім відступає вбік. Мені здавалося, що саме так діє й де Мореншильд.

Сейді загасила сигарету. Голос її звучав спокійно, але очі потемнішали.

— Тебе можуть поранити?

— Я не знаю.

— Тобі доведеться зникнути? Бо якщо ти десь поїдеш, я не певна, що зможу це витримати. Я гадала, що помру, але не розказуватиму, як мені там велося, але в Ріно був просто кошмар. Втратити тебе назавжди… — вона повільно похитала головою. — Ні. Я не певна, що змогла б це витримати.

— Я хочу одружитися з тобою, — сказав я.

— Боже мій, — промовила вона втішливо. — Якраз, коли я готова була сказати, що чого-чого, а такого ніколи не трапиться, про це оголошує Джейк-фальш-Джордж.

— Не прямо завтра, але якщо наступного тижня все піде так, як я сподіваюсь… ти вийдеш за мене?

— Звичайно. Але я мушу поставити одне крихітне запитання.

— Чи я нежонатий? Чи не має в мене десь законної дружини? Це ти хочеш знати?

Вона кивнула.

— Так, я цілком вільний.

Вона кумедно зітхнула й розпливлася в дитячій усмішці. А потім посерйознішала.

— Я можу тобі допомогти? Дозволь мені тобі допомогти.

Від такої ідеї в мені серце захололо, і вона це, мабуть, помітила. Нижня губа в неї завернулась до рота. Вона прикусила її зубами.

— Значить, там дуже погано, — промовила вона задумливо.

— Можна це описати так: зараз я наблизився до великої машини, повної дуже гострих зубів, і вона працює повним ходом. Я не дозволю тобі бути поряд зі мною, коли я з нею дрочуся.

— Коли це буде? — спитала вона. — Твоя… не знаю, як сказати… твоє рандеву з неминучим?

— Це ще потребує уточнення. — Я мав відчуття, що багато зайвого встиг уже сказати, проте, оскільки зайшов аж так далеко, вирішив зайти ще трохи далі. — Дещо мусить статися ввечері цієї середи. Дещо, чому я мушу бути свідком. І тоді я вирішу.

— І нема ніякого способу, як я могла б тобі допомогти?

— Не думаю, кохана моя.

— А якщо виявиться, що я можу…

— Дякую, — обірвав я. — Я дуже вдячний. А ти справді вийдеш за мене?

— Тепер, коли я знаю, що твоє ім’я Джейк? Звичайно.

 

 

Вранці у понеділок, близько десятої, біля бордюру зупинився легковик і з нього вилізли Марина і Рут Пейн. Я мав деякі власні справи і вже збирався виходити з квартири, коли почув кроки, що спускалися по знадвірних сходах. То був Лі, блідий, з похмурим лицем. Волосся мав скуйовджене, а обличчя поцятковане запізнілими, як не для підлітка, прищами. Він був у джинсах й ідіотському плащі, поли якого хляпали його по литках. Ішов він, притискаючи одну долоню собі до грудей, немов у нього боліли ребра.

Або немов у нього було щось сховане під плащем. «Перед замахом Лі пристріляв свою нову гвинтівку десь віддалік, у районі аеропорту „Лав Філд“» , — писав Ел. Мене не цікавило, де він її пристрілюватиме. Мене вразило інше, те, що я щойно ледь не зіткнувся з ним ніс до носа. Я безтурботно був припустив, що просто не почув, коли він ішов на роботу, і ось…

Але чому це він не на роботі зранку в понеділок?

Я відкинув це питання і вийшов надвір зі своїм шкільним портфелем у руці. Всередині лежав назавжди незакінчений роман, нотатки Ела і постійно доповнюваний рукопис про мої пригоди в Країні Було.

Якщо Лі буде не сам увечері 10 квітня, мене може помітити й підстрелити хтось із його спільників, можливо, особисто де Мореншильд. Я все ще вважав, що шанси на це невеличкі, натомість кращими були шанси, що після того, як я застрелю Освальда, мені доведеться тікати. Я не бажав, якщо так трапиться, щоби комусь, наприклад поліції, потрапили до рук Елові нотатки або мої мемуари.

Найважливішою справою для мене в той день, восьмого квітня, було винести мої папери з квартири і якомога далі від того нестямного, агресивного молодика, який жив наді мною. Я поїхав до «Першого зернового банку Далласа», і не здивувався тому, що банківський клерк, котрий мене там обслуговував, дивовижно схожий на того банкіра, котрий обслуговував мене у «Трасті рідного міста» у Лізбон-Фолзі. Прізвище тутешнього було Лінк, а не Дюзен, але він все одно скидався на кубинського диригента Хав’єра Кугата.

Я поцікавився щодо можливості завести собі в них депозитний сейф. І невдовзі мої рукописи вже лежали у сейфі № 775. Я поїхав назад на Нілі-стрит і пережив мить жахливої паніки, коли не зміг знайти той чортів ключ до мого банківського сейфа.

«Розслабся, — наказав я собі. — Він десь у тебе в кишені, а навіть якщо його там нема, твій новий знайомий Ричард Лінк радо видасть тобі дублікат. Ну, може, заплатиш за це якийсь зайвий долар».

Ніби наворожений, ключ знайшовся в дальнім куточку моєї кишені, під дріб’язком монет. Я повісив його на низку до інших ключів, де він перебуватиме в безпеці. Якщо я дійсно буду змушений тікати назад до кролячої нори, а після повернення до майбутнього знову повернуся в минуле, він в мене збережеться… хоча все, що відбувалося впродовж останніх чотирьох з половиною років зітреться. Рукописи, які зараз лежать у безпеці банківського сейфа, загубляться між часами. Либонь, це була найкраща для них перспектива.

Найгірша перспектива полягала в тім, що Сейді буде втрачено також.