Розділ 20

 

 

 

Отже, кінець кінцем, знадобилася лише загроза ядерної війни, щоби знову нас звести разом — хіба це не романтично?

Гаразд, можливо, й ні.

Дік Сімонс, чоловік того типу, котрий мусить брати з собою на сумний кінофільм ще й запасний носовичок, щиро зрадів. Еллен Докерті ні. Дивна річ, на яку я звернув увагу: жінки краще тримають таємниці, але чоловіки ставляться до них спокійніше. Десь за тиждень після того, як закінчилася Кубинська криза, Еллі покликала Сейді до себе в кабінет і закрила двері — негарний знак. Як це було типово для неї, спитала вона навпростець — чи взнала Сейді про мене щось більше, ніж уже знала до того.

— Ні, — відповіла Сейді.

— Але ви знову розпочали.

— Так.

— Ви хоча б знаєте, де він живе?

— Ні, але я маю номер телефону.

Еллі пустила під лоба очі, та хто б її ганив.

— Він вам бодай хоч щось розповів про своє минуле? Чи не був він раніше уже жонатим? Бо я впевнена, що був.

Сейді промовчала.

— Чи не згадував він про покинуте десь своє дитинча або й парочку? Бо чоловіки іноді роблять так, а той, хто зробив таке раз, не вагатиметься знову…

— Міз Еллі, можна я повернуся вже до бібліотеки? Я залишила там одну ученицю замість себе, і хоч Гелен дуже відповідальна, мені не подобається залишати їх надто на…

— Ідіть, ідіть, — махнула Еллі рукою на двері.

— Я гадала, Джордж вам подобається, — промовила Сейді, підводячись.

— Авжеж, — відповіла Еллі… тоном, як пізніше розповідала мені Сейді, котрий говорив: «Було таке» . — Він мені подобався б іще більше — і ще більше подобалося б, що ви з ним разом, — якби я знала, яке його справжнє ім’я і що він узагалі за таке.

— Не питай, не викажеш, — промовила Сейді, прямуючи до дверей.

— Що це ще мусить означати?

— Що я його кохаю. Що він урятував мені життя. Що все, що я можу йому подарувати навзаєм, це лише довіру, і я її йому дарую.

Міз Еллі була з тих жінок, котрим завжди належить останнє слово в більшості ситуацій, але цього разу трапився не той випадок.

 

 

Тієї осені й зими у нас витворилася традиція. Надвечір у п’ятницю я приїжджав у Джоді. Іноді по дорозі купував квіти у квітникаря в Раунд-Гіллі. Іноді заходив підстригтися до перукарні в Джоді, чудесного місця, де можна було наслухатися всіх місцевих новин. А ще я звик мати коротке волосся. Пригадував, як колись воно в мене було таким довгим, що аж хльоскало по очах, та навіщо мені тепер ця дратівна завада. Звикнути до трусів «жокей» після просторих «боксерів» було важче, але через деякий час мої яйця перестали скаржитись, що їм душно.

У ці вечори ми зазвичай, пообідавши в харчевні Ела, йшли на футбольний матч. А коли закінчився футбольний сезон, залишився баскетбол. Подеколи, виряджений у шкільний светр із зображенням Бойового Лева Браяна Дентона на грудях, до нас приєднувався Дік.

Але ніколи міз Еллі.

Її осуд не зупиняв нас перед поїздками до «Кендлвудських Бунгало» після п’ятничних матчів. Зазвичай у суботню ніч я там спав сам, щоб вранці возз’єднатися з Сейді на недільній службі у Першій Методистській церкві Джоді. Зазираючи до однієї збірки псалмів, ми раз у раз співали «Згромадимо снопи»[553]: «Нумо сіймо зрання, зерна добра сіймо…» — та мелодія, ті щиросерді почуття досі бринять у моїй голові.

Після церкви, опівдні, ми обідали у неї вдома, а потім вже я повертався в Даллас. За кожним таким разом дорога туди здавалася мені довшою, неприємнішою. Нарешті, одного зимного дня в середині грудня в моєму кабріолеті порвало якусь тягу, так він немов висловив свою власну опінію, що ми їдемо в неправильному напрямку. Я хотів його відремонтувати — цей «Санлайнер» був єдиною машиною, яку я по-справжньому любив, — але парубок в авторемонтній майстерні у Кіліні сказав мені, що потрібен цілком новий двигун, а він собі навіть не уявляє, де зараз такий можна надибати.

Я поліз до свого досі солідного (ну… відносно солідного) запасу готівки і купив собі «Шеві» випуску 1959 року, отого, що з нахабними хвостовими чаячими крилами. Машина була добра, і Сейді казала, що вона від неї в абсолютному захваті, але для мене то було зовсім не те.

Різдво ми провели тільки вдвох, у Кендлвуді. Я поставив гілочку гостролиста на комод і подарував Сейді кардиган. Мені вона подарувала мокасини, які й зараз у мене на ногах. Деякі речі мусять зберігатися.

Назавтра, в День подарунків, ми обідали у неї вдома, і я якраз сидів за столом, коли на під’їзну алею завернув «Ранч-вагон» Діка. Це мене здивувало, бо про гостей Сейді мене не попереджала. Ще дужче я здивувався, побачивши на пасажирському сидінні міз Еллі. Те, як вона постала, зі складеними на грудях руками, дивлячись на мою нову машину, дало мені зрозуміти, що не тільки я перебував у невіданні щодо списку запрошених гостей. Проте — треба віддати їй належне — привіталася вона зі мною, пристойно зімітувавши приязнь, і поцілувала мене в щоку. На ній була плетена лижварська шапочка, яка робила її схожою на літню дитину, і, коли я зісмикнув з її голови ту шапочку, Еллі подякувала мені натягнутою усмішкою.

— Я теж не отримував попередження, — сказав я.

Дік потиснув мені руку:

— Щасливого Різдва, Джордже. Радий вас бачити. Боже, як смачно щось там пахне.

Він відкочував до кухні. За пару хвилин я почув сміх Сейді, вона сказала:

— Геть з вашими пальцями звідти, Діку, вас що, матінка погано виховувала?

Еллі повільно розстібала ґудзики-діжечки на своєму пальті, не відриваючись очима від мого обличчя.

— Чи це розсудливо, Джордже? — запитала вона. — Те, що ви робите з Сейді, чи це розсудливо?

Перш ніж я встиг відповісти, впливла Сейді з індиком, якого вона запікала відтоді, як ми повернулися з «Кендлвудських Бунгало». Ми сіли й з’єднали руки.

— Господи вседобрий, прошу Тебе, благослови нам цю їжу тілесну, — почала Сейді. — І прошу, благослови нашу спільноту, щоби ми підтримували одне одного розумом і душею.

Я вже було її відпустив, але вона продовжували стискати мою долоню лівою, а долоню Еллі правою рукою.

— І, прошу, благослови Джорджа й Еллі на дружбу. Допоможи Джорджеві згадати її доброту, а Еллі допоможи згадати, що без Джорджа одна дівчинка в нашому місті залишилась би з жахливим шрамом на обличчі. Я люблю їх обох, і так це печально, бачити недовіру в їхніх очах. Заради Ісуса, амінь.

— Амінь! — щиро повторив Дік. — Добра молитва! — підморгнув він Еллі.

Гадаю, Еллі, мабуть, трохи хотілося встати й піти геть. Можливо, лише згадка про Боббі Джилл її від цього утримала. А може, велика повага, яку вона відчувала до своєї нової шкільної бібліотекарки. Можливо, невеличка навіть до мене. Мені подобається так думати.

Сейді дивилася на міз Еллі з усією своєю знову навернутою тривогою.

— Цей індик має абсолютно чудовий вигляд, — промовила Еллі, вручаючи мені тарілку. — Ви не покладете мені стегенце, Джордже? І не забудьте про начинку.

Сейді могла бути беззахисною, і Сейді могла бути незграбною, але також Сейді могла бути дуже-дуже хороброю.

Як я її кохав.

 

 

Лі, Марина і Джун відбули зустрічати новий рік у де Мореншильдів. Я залишився сам на сам зі своїм обладнанням, але, коли подзвонила Сейді і спитала мене, чи поведу я її на новорічний вечір танців у «Баунтіфул Грейнджі», я завагався.

— Я знаю, про що ти думаєш, — промовила вона. — Але буде краще, ніж минулого року. Ми самі зробимо так, щоб тепер було краще.

Отже, ми були там вже о восьмій, знов танцювали під повітряними кулями, що хитались над нами в обвислих сітях. Цьогорічний бенд називався «Доміноз». Замість гітарного звуку в серф-стилі Діка Дейла[554], який домінував минулого року, ці мали духову секцію з чотирьох музикантів, але вони таки вміли завдавати танцювальний біт. Так само по дві чаші з імбирним пуншем і рожевим лимонадом, в одній питво зі спеціями, у другій чисте. Так само курці гуртувалися за пожежним виходом, на холодному повітрі. Але зараз було краще , ніж минулого року. Зараз панували почуття великого полегшення й щастя. У жовтні світ було накрило ядерною тінню… а потім його витягло з-під неї. Я дочув кілька схвальних фраз про те, як Кеннеді зумів загнати назад до барлогу того осоружного російського ведмедя.

Близько дев’ятої, під час повільного танцю, Сейді раптом, вискнувши, відскочила від мене. Я був певен, що вона помітила Джона Клейтона, і серце мені плигнуло в горло. Але то був вереск чистої радості, бо двома новоприбульцями, яких вона побачила, виявилися Майк Косло — курйозно елегантний у своєму твідовому пальті — і Боббі Джилл Оллнат. Сейді кинулася до них… і перечепилася об чиюсь ступню. Майк вловив її і закружляв з нею в обіймах. Боббі Джилл помахала мені, хоч і трішки сором’язливо.

Я потис Майкові руку і поцілував Боббі Джилл у щоку. Замість потворного шраму там тепер була ледь помітна рожева смужка.

— Лікар каже, до наступного літа всі сліди зникнуть, — сказала вона. — Він називає мене найшвидше одужуючою своєю пацієнткою. Дякуючи вам.

— Я отримав роль у «Смерті комівояжера» , містере Е, — повідомив Майк. — Гратиму Біффа[555].

— Вибір суто за фактурою, — сказав я. — Стережися таких летючих тортів.

Побачивши, як він в одній з перерв говорить з лідером бенду, я вже точно знав, що буде далі. Коли музиканти знову з’явились на сцені, співак оголосив: «Я отримав особливе замовлення. Є серед публіки Джордж Емберсон і Сейді Дангіл? Джордже і Сейді? Підійдіть сюди, Джордже і Сейді, нумо підіймайтеся зі свої сідал на рівні».

Ми йшли до сцени крізь бурю оплесків. Сейді сміялася, вся розчервоніла. Показала Майку кулак. Він усміхався. З його лиця спливав хлопчик; натомість у нім проявлявся чоловік. Трохи ніяково, але вже проявлявся. Співак рахунком завдав темп, і духова секція гойднула той мотив, який досі звучить у моїх снах.

Фа-ба-да… фа-ба-да-да-дам…

Я простягнув до неї руки. Вона похитала головою, натомість почавши потихеньку погойдувати стегнами.

— Нумо, візьміть його за руки, міз Сейді, — крикнула Боббі Джилл. — Утніть же нам ту штуку!

Приєднався натовп: «Нумо! Нумо! Нумо!»

Вона здалася і взяла мене за руки. Ми танцювали.

 

 

Опівночі бенд заграв «Давним-давно» — в іншому, проти минулого року, аранжуванні — і донизу попливли повітряні кулі. Всюди навкруг нас пари обнімалися, цілувалися. І ми не гірше.

— Щасливого Нового року, Джо… — вона відсахнулась від мене, нахмурена. — Що трапилось?

Мені на мить привиділося Техаське сховище шкільних підручників, той потворний цегляний куб з вікнами-очима. Це ж настав рік, коли та будівля перетвориться на американську легенду.

«Ні, цього не буде. Я ніколи не дам тобі зайти аж так далеко, Лі. Ти нізащо не стоятимеш біля того вікна на шостому поверсі. Я обіцяю».

— Джордже?

— Просто спину раптом ніби морозом обсипало, — відповів я. — З Новим роком.

Я потягнувся її поцілувати, але вона на мить притримала мене.

— Це вже близько, правда? Те, заради чого ти прибув сюди?

— Так, — сказав я. — Але не сьогодні. Ця ніч цілком належить нам. Тож цілуй мене, серденько. І танцюй зі мною.

 

 

У кінці 1962-го і на початку 1963 року я жив двома життями. Одне гарне було в Джоді і в Кендлвуді, що поблизу Кіліна. Інше було в Далласі.

Лі з Мариною знову зійшлися. Першою їх зупинкою в Далласі стала халупа просто на розі Західної Нілі-стрит. Переїхати туди їм допоміг де Мореншильд. Джордж Бухе не з’являвся. А також ніхто з інших російських емігрантів. Лі їх усіх віднадив. «Вони його зненавиділи» , — написав Ел у своїх нотатках. А нижче: «Він їх не менше» .

Порепаний будинок з червоної цегли під № 604 на Елсбет-стрит було розділено на чотири чи п’ять квартир, набитих біднотою, яка працювала важко, пила тяжко і продукувала орди сопливих, верескливих дітей. У порівнянні з цим житлом квартира Освальдів на Мерседес-стрит здавалася цілком пристойною.

Я не потребував електронного обладнання, щоб відстежувати погіршення їхніх сімейних стосунків; Марина продовжувала носити шорти навіть після того, як у повітрі похолоднішало, немов дорікаючи йому своїми синцями. І своїм сексуальним виглядом, звісно. Зазвичай між ними була коляска, в якій сиділа Джун. Вона більше не плакала під час їхніх скандальних матчів, тільки дивилася, смокчучи собі соску або палець.

Одного дня у листопаді 1962-го я, повертаючись з бібліотеки, побачив, як Лі й Марина стоять і кричать одне на одного на розі Елсбет-стрит і Західної Нілі. Кілька людей (здебільшого жінок о цій порі дня) вийшли на свої ґанки подивитися. Джун сиділа в колясці, загорнута у волохату рожеву ковдру, забута, тиха.

Лаялися вони російською, але останній аргумент в диспуті був достатньо зрозумілим з вистромленого пальця Лі. На Марині була пряма чорна спідниця — я не знаю, чи вже називали тоді, як тепер, такі спідниці «олівцями» — і зіпер в неї з лівого боку був напіврозчепленим. Імовірно, просто повзунок застряг у тканині, але чуючи, як заходиться криком Лі, можна було вирішити, ніби вона таким способом підчеплює собі чоловіків.

Вона відкинула назад волосся, показала на Джун, потім махнула рукою в бік будинку, в якому вони зараз мешкали — забиті ринви сочаться чорною водою, сміття й пивні бляшанки розкидано на лисій передній галявині — і закричала на нього англійською:

— Ти казати щасливе живоття, а потім привезти дружину й дитину в цей свіінюшник !

Він спалахнув до самісінького коріння волосся, зчепивши руки в себе на вутлих грудях так, ніби припнув їх там, щоб не наробили шкоди. Йому б це вдалося — принаймні цього разу, — аби вона не розсміялася, не покрутила пальцем собі біля вуха в жесті, що зрозумілий людям будь-якої культури. Вона почала відвертатися. Він відсмикнув її назад, штовхнувши коляску, ледь не перекинувши. А потім влупив Марину. Вона впала на потрісканий хідник, затуляючи собі долонями обличчя, коли він нахилився над нею.

— Ні, Лі, ні! Ні бити мене більше!

Він її не вдарив. Натомість він підсмикнув її на рівні й струснув. Аж у неї гойднулась голова.

— Ти! — скрипучий голос прозвучав зліва. Я аж здригнувся. — Ти , хлопче!

То була літня жінка з ходунком. Вона стояла в себе на ґанку в рожевій байковій нічній сорочці й накинутому поверх неї ватяному жакеті. Її сиве волосся стирчало прямо вгору, змусивши мене згадати двадцятитисячовольтовий перманент Ельзи Ланчестер з «Нареченої Франкенштайна»[556].

— Отой чоловік б’є оту жінку! Ану ходи-но туди і поклади цьому край!

— Ні, мем, — сказав я. Голосом непевним. Хотів ще було додати «я не встану між чоловіком і його дружиною» , але це було б брехнею. Правдою було те, що я не робитиму нічого, що може потривожити майбутнє.

— Боягуз ти, — сказала вона.

«Подзвоніть копам» , — ледь не промовив я, але вчасно прикусив собі язика. Якщо це не стукнуло самій леді в голову, а я туди вкладу зараз цю думку, це також змінить курс майбутнього. А чи приїжджали копи? Хоч раз? В нотатках Ела про це нічого не було. Все, що я знав, це те, що Лі ніколи не притягався за жорстоке поводження в сім’ї. Я гадав, що в той час і в тій місцині мало хто з чоловіків за таке притягався.

Він потяг її по хіднику за собою однією рукою, другою штовхаючи коляску. Стара кинула на мене останній нищівний погляд і зашкандибала в свою хату. Те саме зробили решта глядачів. Шоу скінчилося.

Вже потрапивши до своєї вітальні, я наладнав бінокль на цегляний дім-чудовисько, що стирчав по діагоналі від мене. Через дві години, вже коли я був готовий припинити спостереження, там з’явилася Марина з маленькою рожевою валізою в одній руці і загорнутою в ковдру дитиною в другій. Образливу спідницю вона змінила на слакси й одягла на себе, як здалося, два светри — погода повертала на холод. Вона поспішно вирушила вулицею, кілька разів озирнувшись через плече, чи нема там Лі. Коли і я впевнився, що він її не переслідує, слідом за нею пішов я сам.

Вона пройшла чотири квартали, дійшовши до автомийки на Західній Девіс-стрит, і звідти подзвонила по телефону. Я сидів на протилежному боці вулиці з розкритою перед обличчям газетою. За двадцять хвилин прибув вірний старий Джордж Бухе. Вона з запалом заговорила до нього. Він повів її до пасажирського боку автомобіля і відчинив для неї дверцята. Вона посміхнулася й клюнула його в куточок губ. Я певен, він високо цінував і те, й інше. Потім він сів за кермо і вони від’їхали.

 

 

Того вечора відбувся ще один скандал перед фасадом будинку на Елсбет-стрит, і знову ледь не всі сусіди миттєво оприявнилися, щоби це побачити. Відчуваючи, що в масах сила, я приєднався до них.

Хтось — майже напевне Бухе — прислав Джорджа і Джинні де Мореншильд забрати решту речей Марини. Мабуть, Бухе вирахував, що вони єдині, хто здатен вплинути на Лі без його фізичного приборкання.

— Та будь я проклятий, якщо бодай щось віддам! — волав Лі, забувши про сусідів, що пожадливо слухали кожне слівце. На шиї в нього напнулися жили; обличчя знову розчервонілося; він буквально пашів. Як він, либонь, ненавидів цю свою властивість червоніти, мов те дівча, котре спіймали під час передавання любовної записки.

Де Мореншильд вибрав тактику урезонювання.

— Друже мій, ти просто подумай. Так іще залишатиметься шанс. А якщо вона звернеться до поліції… — він здвигнув плечима й звів руки до неба.

— Тоді дайте мені годину, — сказав Лі. Він ощирив зуби, але той вираз якнайдалі у світі лежав від людської усмішки. — Так я матиму час розпороти ножем кожну з її одежин і розламати кожну іграшку з тих, що їх надарували ті жирні коти, щоб підкупити мою доню.

— Що там таке? — запитав у мене якийсь юнак. Йому було років двадцять, він під’їхав на «Швинні»[557].

— Сімейна сварка, я так гадаю.

— Осмонт, чи як там його прізвище, це ж він? Російська леді його кинула? Вчасно, я би сказав. Цей парубок натурально скажений. Він коммі, ви це знали?

— Здається, я щось десь таке чув.

Лі рушив угору сходинками свого ґанку, високо тримаючи голову, з прямою спиною — чисто Наполеон ретирується з Москви, — коли його різко окликнула Джинні де Мореншильд:

— Припини свої трюки, ти, дурбецало!

Лі обернувся до неї, з широко розчахнутими очима, не вірячи… боляче вражений. Перевів погляд на де Мореншильда, ніби докоряючи йому: «Чи ви не в змозі проконтролювати власну жінку» , але де Мореншильд не промовив нічого. Він просто зачудовано дивився. Дивився, немов утомлений власним досвідом театрал, котрому випало побачити п’єсу, яка несподівано виявилася доволі непоганою. Не прекрасною, далебі не Шекспір, але цілком прийнятною річчю, щоби якось згаяти час.

Джинні:

— Якщо ви кохаєте свою дружину, Лі, заради Бога, припиніть чинити, мов розбалуваний шмаркач. Поводьтесь пристойно.

— Ви не маєте права говорити зі мною таким тоном. — У шокованого Лі виліз назовні його південний акцент. «Не маєте» прозвучало, як «не’аїте» , а «говорити» — як «гоу’ити» .

— І маю, і буду, і зараз кажу, — обірвала його вона. — Дайте нам забрати її речі, або я сама зараз викличу поліцію.

Лі мовив:

— Джордже, накажіть їй заткнутися і не пхати носа до чужих справ.

Де Мореншильд щиро розреготався:

— Сьогодні ти наша справа, Лі. — А далі продовжив серйозно. — Товаріщ, я втрачаю повагу до тебе. А тепер дозволь нам увійти. Якщо ти цінуєш мою дружбу так, як я ціную твою, дозволь нам зараз же увійти.

Плечі у Лі опали, він відступив убік. Джинні промаршувала вгору сходами, не подарувавши йому жодного погляду. Але де Мореншильд затримався, ухопивши Лі, котрий раптом видався болісно худесеньким, в міцні обійми. За якусь мить Лі обняв і його навзаєм. Я зрозумів (відчуваючи жаль навпіл з відразою), що хлопець — а він і був насправді всього лише хлопчаком — почав рюмсати.

— А що, ця парочка, — запитав парубок з велосипедом, — підари?

— Авжеж, підари, — відповів я. — Тільки не в тому сенсі, який ви маєте на увазі.

 

 

Наприкінці того ж місяця, повернувшись після чергового проведеного з Сейді вікенду, я виявив, що Марина і Джун знову живуть в тій паскудній дірі на Елсбет-стрит. Протягом якогось часу в сім’ї панував мир. Лі ходив на роботу — замість збирання алюмінієвих дверей, він тепер займався творчою справою, збільшенням фотографій, і повертався додому подеколи з квітами. Марина зустрічала його цілунками. Одного дня вона показала йому передню галявину, звідки вона поприбирала все сміття, і він їй зааплодував. Вона радісно засміялася, і завдяки цьому я побачив, що зуби в неї тепер полагоджені. Не знаю, наскільки до цього доклався Джордж Бухе, але гадаю, що чимало.

Я спостерігав цю сцену з рогу вулиці і знову здригнувся від скрипучого голосу старої леді з ходунком.

— Довго це не протриває, воно ж ясно.

— Ви можете мати рацію, — погодився я.

— Він кінець кінцем може її вбити. Бачила я вже подібне. — Очі її з-під тієї електричної зачіски дивилися на мене з холодною зневагою. — А ти й не поворухнешся, щоби втрутитися, так же, пай-хлопчику?

— Ворухнуся, — відповів я їй. — Якщо справи зайдуть надто далеко, я втручуся.

То була обіцянка, якої я сподівався додержатись, хоча й не заради Марини.

 

 

Після Дня дарунків й обіду в Сейді настав новий день, і в моїй поштовій скриньці опинилося послання від Освальда, хоча підписано воно було ім’ям А. Хідель. Цей псевдонім згадувався в нотатках Ела. Літера «А» означала Алік, так пестливо назвала його Марина, коли вони ще жили в Мінську.

Послання мене не стривожило, оскільки його, схоже, отримали всі мешканці цієї вулиці. Прокламації було надруковано на яскраво-рожевому папері (ймовірно, поцупленому на теперішньому місці роботи Освальда), потім з десяток таких аркушів, як я бачив, тріпотіли у риштаках. Мешканці далласького району Дубовий яр не славилися тим, що кидають сміття до належних йому місць.