Розділ 15

 

 

 

О десятій ранку тієї неділі я стрибнув у «Санлайнер» і промчав двадцять миль до міста Раунд-Гілл. На головній вулиці там стояла аптека, і вона була відкрита, але на її дверях я помітив наліпку МИ РИЧИМ ЗА ДЕНГОЛМСЬКИХ «ЛЕВІВ» і згадав, що Раунд-Гілл належить до четвертого району нашої консолідованої школи. Я поїхав у Кілін[439]. Там літній аптекар, котрий дивовижно, хоча все ж таки, либонь, випадково, був схожим на містера Кіна з Деррі, мені підморгнув, подаючи коричневий пакетик і решту:

— Не роби ніц протизаконного, синку.

Як він й очікував, я тим же манером підморгнув йому у відповідь і поїхав назад до Джоді. Ніч я мав коротку, але, коли ліг, сподіваючись трохи перепочити, сон не наблизився до мене ані на крок. Тож, врешті-решт, я натомість поїхав до «Вайнгартена» і купив там великий кекс. Той виглядав по-недільному не дуже свіжим, але я цим не переймався, гадаючи, що Сейді теж не зверне на це уваги. Пікнік там чи не пікнік, вечеря чи не вечеря, я був певен, що їжа не є першорядною темою цього дня. Коли я постукав у її двері, в моєму шлунку спурхнула ціла хмара метеликів.

На обличчі Сейді зовсім не було гриму. Вона навіть губи собі не підмалювала помадою. Очі мала великі, потемнілі і злякані. Одну мить я був певен, що двері зараз затріснуться в мене перед носом і я почую, як вона біжить геть та ще й так швидко, як тільки зможуть нести її довгі ноги. Та й по всьому.

Але вона не втекла.

— Заходь, — сказала вона. — Я зробила салат з курятиною. — В неї почали тремтіти губи. — Сподіваюсь, тобі сподобається… тобі сподоб-б-бається моя…

У неї почали підгинатися коліна. Я кинув коробку з кексом через поріг на підлогу і підхопив Сейді. Боявся, що вона знепритомніє, але ж ні. Вона обхопила руками мене за шию й міцно трималася, наче потопельниця за плавучу колоду. Я відчував, як стугонить її тіло. Я наступив на той чортів кекс. Потім на нього наступила вона. Чвак .

— Мені лячно, — промовила вона. — Що, як я в цьому виявлюся нікчемною?

— А якщо я нікчемний? — то був не зовсім жарт. Минуло доволі багато часу. Щонайменше чотири роки.

Вона мене, здавалось, не чує.

— Він мене ніколи не хотів. Не так, як я очікувала. А його спосіб, то єдиний спосіб, який я знаю. Торкання, а потім та швабра.

— Заспокойся, Сейді. Зроби глибокий вдих.

— Ти заїжджав до аптеки?

— Так, їздив у Кілін. Але ми не обов’язково мусимо…

— Обов’язково. Я мушу. Поки не втратила ту крихту хоробрості, яка в мені ще лишилася. Ходімо.

Її спальня містилася в кінці коридору. Там все було по-спартанському: ліжко, стіл, пара естампів на стінах, ситчикові фіранки танцювали на свіжому вітерці з навіконного кондиціонера, ввімкнутого на мінімум. Коліна знову почали її зраджувати, і знову я її підхопив. То був дивний спосіб танцювати свінг. На підлозі навіть лежали друковані крок-схеми Артура Мюрі[440]. Кексові. Я поцілував Сейді, і її губи, сухі й безтямні, вчепилися в мої.

Я ніжно відсторонив її і знову обхопив, притискаючи до дверцят шафи. Вона дивилася на мене серйозно, волосся впало їй на очі. Я його прибрав, а тоді — ласкаво — почав кінчиком язика облизувати її сухі губи. Робив це повільно, не забуваючи про куточки.

— Краще? — спитав у неї.

Вона відповіла не голосом, а власним язиком. Не притискаючи її тілом, я почав дуже повільно гладити рукою всю її, таку високу, від горла, по обох боках якого скажено бився пульс, до грудей, живота, плаского ухилу лобка, круглу сідницю, тоді ще нижче — стегно. Вона була в джинсах. Бавовна шепотіла під моєю долонею. Вона відхилилася назад і стукнулась головою об дверцята.

— Ох, — шепнув я. — Тобі не боляче?

Вона заплющила очі.

— Мені гарно. Не зупиняйся. Цілуй мене ще. — І тут же похитала головою. — Ні, не цілуй. Губам зроби знову оте. Полижи. Мені так подобається.

Так я й зробив. Вона зітхнула і сковзнула пальцями мені під пасок ззаду, на попереку. А потім перевела їх наперед, де пряжка.

 

 

Мені хотілося все прискорити, кожна моя клітинка волала «швидше», наказуючи мені пірнати глибше, воліючи того всеохопного відчуття, яке й є суттю цих дій, але я себе уповільнював. Принаймні спочатку. А тоді вона сказала:

— Не змушуй мене ждати, я так довго цього дожидалася.

Тому я поцілував її в спітнілу скроню й колихнувся стегнами вперед. Так, ніби ми танцюємо горизонтальний варіант медісона. Вона охнула, ледь відіпхнулася, а тоді ворухнула власними стегнами мені назустріч.

— Сейді? Добре?

— Обоженькомій , — схлипнула вона, і я засміявся. Вона розплющила очі і подивилася вгору на мене допитливо і з надією. — Це вже все чи буде щось далі?

— Трохи буде, — сказав я. — Не знаю, чи довго, я давно вже не був з жінкою.

Виявилося, що не так вже й недовго. Лише кілька хвилин у реальному часі, але час іноді не той… хто міг про це знати краще за мене. Наприкінці вона почала захекано скрикувати:

— Ох милий, ох милий мій, ох милий мій Боже, ох, солоденький !

Саме ці звуки пожадливого відкриття в її голосі призвели мене до краю, тож все трапилося не зовсім одночасно, але за кілька секунд вона підвела голову від подушки і втопила обличчя в улоговину на моєму плечі. Маленький кулак вдарив мені по лопатці раз, другий… а потім розкрився, мов квітка, розпластався долонею. Вона відкинулася на подушки. Дивилася на мене ошелешеними, широко розплющеними очима, в яких нітився трішки зляканий вираз.

— Я кінчила, — промовила вона.

— Я помітив.

— Мати мені казала, що в жінок цього не буває, тільки у чоловіків. Вона казала, що жіночий оргазм — це міф. — Її стряснуло сміхом. — Ой, мій Боже, чого вона не пізнала.

Вона підвелася на лікті, потім взяла мою руку і поклала собі на груди. Там, під груддю, гупало й гупало її серце.

— Скажіть-но мені, містере Емерсон, коли ми зможемо це повторити?

 

 

Коли у беззмінний нафтогазовий смог на заході сідало червоне сонце, ми з Сейді сиділи на її крихітному задньому подвір’ї під розлогим, старим горіхом пекан[441], їли сендвічі з салатом із курятини і пили чай з льодом. Без кексу, звісно. Кекс було списано до невідновлюваних втрат.

— А тобі недобре одягати оте… ну, ти розумієш, оті аптечні штучки?

— Нормально, — сказав я. Насправді-то ні, й ніколи з ними не було добре. У більшості американських товарів між 1961 і 2011 роками значно покращилась якість, але повірте Джейку, ці гумки залишилися практично тими ж самими. Вони мають цікавіші назви і навіть смакові компоненти (для тих, хто мають дивні смаки), але по суті це той самий корсет, який ти одягаєш собі на член.

— В мене колись стояла діафрагма, — сказала вона. Столика для пікніків не було, тож вона розстелила ковдру на траві. Тепер вона взяла до рук коробку з залишками салату з огірків і цибулі й почала клацати кришкою, відкриваючи її й закриваючи, нервові рухи, які дехто назвав би фройдівськими. Включно зі мною. — Мати дала мені її за тиждень до нашого з Джонні одруження. Вона навіть розповіла мені, як її вставляти, хоча при цім не дивилася мені в очі, а якби їй на щоки було водою крапнути, я певна, так би й зашипіло. «Не зачинай дитину в перші вісімнадцять місяців, — сказала вона. — Через два роки, якщо зумієш змусити його зачекати. Таким чином ти зможеш жити на його зарплатню, а власну відкладати».

— Не найгірша у світі порада. — Я був вельми обережним. Ми вступили на мінне поле. Вона розуміла це незгірш за мене.

— Джонні — викладач точних дисциплін. Він високий, хоча й не такий високий, як ти. Я втомилася виходити кудись на люди з чоловіками, нижчими за мене, і, гадаю, тому-то й відповіла йому «так», коли він уперше мене запросив. Поступово зустрічатися з ним перетворилося в мене на звичку. Я його вважала приємним, до того ж наприкінці вечора він ніколи не вирощував собі пару зайвих рук. На той час я гадала, такі стосунки й є коханням. Я була дуже наївною, правда?

Я погойдав рукою в жесті «туди-сюди».

— Ми познайомилися в Університеті Південної Джорджії і роботу потім собі знайшли в одній середній школі в Саванні. Школа спільного навчання дітей обох статей, проте приватна. Я майже впевнена, що то його татусь потягнув за деякі ниточки, щоб саме так трапилося. Клейтони грошей не мають — тепер уже ні, хоча колись вони в них були, — але все ще мають високу репутацію в громаді Саванни. Бідні, однак шляхетні, розумієш?

Цього я не розумів — питання, хто належить до вершків громади, а хто ні, ніколи не виникали в часи моєї юності, — але я пробурмотів щось ствердне. Вона надто довго переймалася цією темою, тож схожа зараз була ледь не на загіпнотизовану.

— Отже, я мала діафрагму, авжеж, мала. Тримала її в спеціальній пластиковій дамській коробочці з трояндою на кришці. От лишень ані разу я нею не скористалася. Можливості не трапилося. Кінець кінцем викинула її до сміття після чергового полегшення. То він так це називав, полегшенням. Так і казав зазвичай: «Я потребую полегшення». А потім швабра. Розумієш?

Анічогісінько я не розумів.

Сейді засміялась, і це мені знову нагадало Айві Темплтон.

— Зачекай пару років, казала мати! Я могла чекати хоч двадцять , і ніякої діафрагми не знадобилося б!

— Що відбувалося? — я легенько стиснув їй плечі. — Він тебе бив? Бив тебе держаком швабри? — Існував також ще й інший варіант застосування держака, я читав «Останній поворот на Бруклін»[442], але він вочевидь такого не робив. Вона була незайманою, авжеж; докази цього залишилися на простирадлі.

— Ні, — сказала вона. — Швабра була не для биття. Джордже, я не думаю, що зможу далі про це говорити. Не тепер. Я почуваюся так… ну, не знаю… немов пляшка содової, яку розтрясли. Знаєш, чого я хочу?

Я гадав, що знаю, але заради ввічливості перепитав.

— Я хочу, щоб ти повів мене в дім, а там продовжив почате. — Вона здійняла руки над головою і потягнулася. Ліфчик на себе знов одягнути їй не схотілось, і я побачив, як підважуються груди в неї під блузкою. Крихітні тіні, схожі на розділові знаки, в згасаючому світлі вечора відкидали її соски.

Вона сказала:

— Я не хочу ворушити сьогодні минуле. Сьогодні я хочу тільки іскритися.

 

 

Десь за годину я побачив, що вона засинає. Спершу я поцілував їй лоба, а потім носа — аби розбудити.

— Мушу вже йти. Хочу встигнути прибрати свою машину в тебе з під’їзної алеї, перш ніж твої сусіди почнуть телефонувати своїм знайомим.

— Так, мабуть, треба це зробити. Сусіди в мене Сенфорди, а їхня школярка Лайла Сенфорд в цьому місяці якраз працює в бібліотеці.

А мені пригадалося, що батько Лайли начебто засідає в шкільній раді, але я нічого не сказав. Сейді вся сяяла, тож не було сенсу псувати її почуття. Нехай Сенфорди думають, що ми сиділи на дивані, притискаючись одне до одного колінами, чекали, поки завершиться «Деніс-загроза» [443]і розпочнеться наспраавжки велике шооу Еда Саллівена[444]. Якщо моя машина залишатиметься перед домом Сейді ще й після одинадцятої, їхні думки можуть потекти в іншому напрямку.

Вона дивилася, як я одягаюся.

— Що тепер буде, Джордже? З нами?

— Я хочу бути з тобою, якщо ти захочеш зі мною бути. Ти хочеш цього?

Сейді сіла, простирадло зісковзнуло і вляглося навкруг її талії, вона потягнулася по сигарети.

— Дуже-дуже. Але я заміжня і це так і залишатиметься до наступного літа в Ріно. Якщо я подам на розірвання шлюбу, Джонні виступить проти. Чорт, його батьки будуть проти.

— Якщо ми будемо обережними, все буде добре. Але нам таки треба бути обережними. Ти ж це розумієш, так?

Вона розсміялася й підкурила.

— О, так. Це я розумію.

— Сейді, у тебе траплялися проблеми з дисципліною в бібліотеці?

— Га? Вряди-годи, авжеж. Бувало. — Вона знизала плечима; колихнулися її груди, мені стало жаль, що я так швидко одягнувся. А з іншого боку, кого я дурив? Джеймс Бонд міг би розпочати і втретє, але Джейк/Джордж був уже висотаний. — Я новенька в школі. Вони мене випробовують. Це, звісно, мені як шпилька в сідницю, але нічого такого, чого б я не очікувала. А що?

— Гадаю, твої проблеми мусять зникнути. Учням подобається, коли вчителі закохуються. Навіть хлопцям. Для них це — немов телешоу.

— Вони взнають, що ми…

Я трохи поміркував.

— Декотрі дівчатка здогадаються. Ті, котрі мають власний досвід.

Вона пирхнула димом: «Оце так чудесно». Але справжнього незадоволення в ній не помічалося.

— Як ти щодо обіду в «Сідлі», в Раунд-Гіллі? Нехай люди звикають бачити нас разом.

— Добре. Завтра?

— Ні. Завтра я маю деякі справи в Далласі.

— Дослідження для твоєї книги?

— Угу, — ось воно, ми тільки-но зблизилися, а я вже їй брешу. Мені це не подобалося, але яким чином обійтися без цього, я не знав. А на майбутнє… Я відмовився думати про це зараз. Мусив берегти власне сяйво.

— У вівторок?

— Гаразд. І ще одно, Джордже?

— Що?

— Нам треба знайти якийсь спосіб, щоб продовжити цим займатися.

Я усміхнувся.

— Кохання способи знайде.

— Мені здається, наразі це скоріше пристрасть.

— Мабуть, і те й інше.

— Ви такий ніжний, Джордже Емберсон.

Боже, навіть ім’я в мене брехня.

— Я розповім тобі про мене і Джонні. Коли зможу. І якщо ти захочеш вислухати.

— Захочу, — я гадав, що мушу це зробити. Якщо так трапиться, я дещо зрозумію. Про неї. Про нього. Про ту швабру. — Коли ти сама будеш до цього готова.

— Як любить казати наша високоповажна директорка: «Учні, справа буде важкою, але того вартою».

Я розсміявся.

Вона загасила сигарету.

— Одне мене непокоїть. Чи схвалила б нас міз Мімі?

— Я майже певен, що так.

— Мені теж так здається. Кермуй додому обережно, дорогий мій. І забери з собою он те, — вона показала на коричневий паперовий пакетик з аптеки в Кіліні. Той лежав на комоді. — Якщо до мене завітає хтось з тих цікавих, що люблять, після того як зробили пі-пі, зазирнути до чужої шафки з медикаментами, я змушена буду щось якось пояснювати.

— Добре, що нагадала.

— Але тримай їх напоготові, милий.

І вона підморгнула.

 

 

Дорогою додому я зловив себе на думках про ті гумки. Називаються «Троян»… і ребристі, для її задоволення, як написано на упаковці. Леді більше не має діафрагми (хоч я гадав, що вона може придбати собі нову, коли наступного разу поїде в Даллас), а протизаплідні пігулки ще рік, а то й два не з’являться в широкому доступі. Та й тоді лікарі ще виписуватимуть їх неохоче, якщо я правильно пам’ятаю курс модерної соціології. Отже, поки що залишаються ці «Трояни». Я надягатиму їх не заради задоволення, а лише щоб вона не народила дитину. Це так дивовижно, якщо згадати про те, що до мого власного народження ще довгих п’ятнадцять років.

 

 

Наступного вечора я знову зробив візит до закладу Тихого Міча. Табличка на дверях попереджала ЗАКРИТО, і все виглядало так, ніби всередині порожньо, проте лишень я постукав, як мій електронний приятель тут же мене впустив.

— Ви якраз вчасно, містере Доу, якраз вчасно, — приказував він. — Побачимо, що ви скажете. Щодо мене, то мені здається, тут я перевершив самого себе.

Він зник у задньому приміщенні, а я зупинився біля скляної вітрини з транзисторними радіоприймачами і чекав. Повернувся він, тримаючи в руках по лампі. Абажури їх були замацані, немов їх поправляли безліч брудних пальців. В однієї була оббита підставка, тож на столі вона стояла криво: Похила Пізанська Лампа. Перфектні об’єкти, так я йому і сказав. Він вишкірився і поклав поряд з лампами два магнітофони в коробочках. А також торбу на зашморгу з кількома різної довжини відрізками дроту такого тонкого, що майже невидимого.

— Бажаєте додаткових пояснень?

— Гадаю, мені вже вистачить, — відповів я і поклав на вітрину п’ять двадцяток. Мене трішки зворушило, коли він спробував відсунути одну з них.

— Ми домовлялися про ціну сто вісімдесят.

— Двадцять зверху, аби ви забули про те, що я бодай колись тут бував.

На якусь мить він замислився, а потім, придавивши великим пальцем безпритульну двадцятку, навернув банкноту до гурту її зелених подружок.

— Вже забув. Чому б мені не вважати це бонусом?

Поки він вкладав речі до коричневого паперового пакету, я, зваблений простою цікавістю, поставив йому запитання.

— Кеннеді? Я за нього не голосував, проте, якщо він не отримуватиме прямі накази від Папи Римського[445], гадаю, з ним у нас буде все окей. Країні потрібен хтось молодий. Нова ера тепер, розумієте?

— Якби він приїхав у Даллас, як гадаєте, з ним усе було б гаразд?

— Мабуть. Хоча напевне сказати не можу. Взагалі-то, бувши на його місці, я тримався б подалі від лінії Мейсона-Діксона[446].

Я з усмішкою наспівав:

— Де «ясність б’є від зірниць»?

Тихий Міч (Святий Міч) вищирився:

— От тільки не починайте.

 

 

В учительській першого поверху стояла шафка з секціями для пошти й шкільних розпоряджень. Вранці в четвер, коли в мене було вільне від уроку вікно, у своїй секції я знайшов маленький запечатаний конверт.

 

Дорогий Джордже.

Якщо ти ще не передумав пообідати зі мною сьогодні ввечері, то краще це зробити десь близько п’ятої, бо мені треба рано вставати весь цей і наступний тиждень, готувати Осінній книжковий ярмарок. Може, ми заїдемо потім до мене на десерт.

У мене є кекс, якщо ти не проти скуштувати.

Сейді.

 

— Чому ви смієтеся, Емберсоне? — спитав Денні Лейверті. Він якраз вичитував учнівські твори, вдивляючись в них геть відсутніми очима, що натякало на його похмільний стан. — Скажіть мені, може, і я посміхнуся.

— Ба ні, — відповів я. — Це приватний жарт. Вам його не зрозуміти.

 

 

Так між нами й повелося, слово «кекс» стало означати саме те, і його ми мали тієї осені досхочу.

Ми поводилися обачно, але, звісно ж, були люди, котрі розуміли, що відбувається. Ймовірно, кружляли якість чутки, але жодних скандальних. Люди в маленьких містечках рідко бувають підлими. Ситуацію Сейді вони знали, щонайменше в загальному сенсі, і розуміли, чому ми не можемо оприлюднити наші стосунки, поки що принаймні. Вона не відвідувала мене вдома; це викликало б неправильні балачки. Я не залишався пізніше десятої у неї; це також викликало б неправильні балачки. Не було способу мені загнати «Санлайнер» в її гараж і залишитися на ніч, бо її «Фольксваген-Жук», бодай який мініатюрний, все одно займав той гараж майже від стіни до стіни. Та навіть в інакшому випадку я не став би такого робити, бо хтось все одно дізнався б. У маленьких містечках завше про все дізнаються.

Я заїжджав до неї після школи. Заїжджав пообідати, хоча вона це називала вечерею. Іноді ми ходили до харчевні Ела і їли там «Вилороги» або філе сома; інколи ми їздили у «Сідло»; двічі я возив її на суботні танці в місцевому «Грейндж-холі». Ми дивилися фільми, в нашому містечку кінотеатр називався «Гема», у Раунд-Гіллі «Меса» а драйв-ін в Кіліні — «Старлайт» (діти його прозвали траходромом). У такому гарному ресторані, як «Сідло», вона могла випити бокал вина перед обідом, а я пива в процесі, проте ми обачливо уникали місцевих закладів, і звісно ж, нас не бачили у «Червоному півнику», єдиному в Джоді кольоровому шинку з випивкою, музикою й танцями, про який наші учні між собою балакали з мрійливим трепетом. Надворі був 1961 рік, і сегрегація врешті мала почати пом’якшуватися і в глибинці — чорні уже вибороли собі право сидіти за шинквасом в закусочних Вулворта в Далласі, Форт-Ворті та Х’юстоні, — але шкільні вчителі не випивали у «Червоному півнику». Ніколи, якщо вони не бажали втратити роботу. Нізащо-нізащо-нізащо.

Коли ми займались коханням у спальні Сейді, по свій бік ліжка вона завше тримала напоготові слакси, светр та мокасини. Називала це своїм авральним комплектом. Одного разу, коли ми лежали голі (стан, який їй сподобалось називати «делікатним il flagrante» [447]) і дзенькнув дверний дзвінок, вона натягнула на себе всю ту амуніцію за десять щирих секунд. Назад повернулася, хихотячи, розмахуючи номером «Сторожової вежі» .

— Свідки Єгови. Я їм сказала, що вже спасенна, і вони пішли.

Вже після того, коли ми їли в неї на кухні шинку з окрою[448], вона зауважила, що наші стосунки нагадують їй той фільм з Одрі Хепберн і Ґері Купером — «Кохання після полудня» [449].

— Подеколи я загадуюся, чи краще це смакувало б уночі, — промовила вона задумливо. — Коли нормальні люди це роблять.

— Ти ще отримаєш шанс пересвідчитись, — пообіцяв я. — Не вішай носа на блюзову терцію, бейбі.

Вона посміхнулася й поцілувала мене в кутик губ.

— Ти видаєш іноді такі кльові фрази, Джордже.

— О, так, — кивнув я. — Я великий оригінал.

Вона відсунула свою тарілку: «Я готова до десерту. А ти?»

 

 

Невдовзі по тому, як у двері Сейді дзвонили Свідки Єгови — це, либонь, було наприкінці листопада, бо я тоді вже закінчив підбір акторів у «Дванадцять сердитих чоловіків», — я згрібав листя в себе на моріжку, коли раптом почув:

— Привіт, Джордже, як воно справи?

Обернувшись, я побачив Діка Сімонса, тепер уже вдруге вдівця. Він залишався в Мексиці довше, аніж хтось міг би очікувати, а коли люди вже почали вважати, що він вирішив залишитися там назавжди, Дік повернувся. Я його зараз бачив уперше. Він був дуже засмаглим, аж коричневим, але занадто схудлим. Одяг теліпався на ньому, а його волосся — сталево-сіре в день весілля — тепер стало майже цілком білим і порідшало на тімені.

Я кинув граблі й поспішив до нього. Гадав, що потисну йому руку, але натомість ухопив його в обійми. Його це сполохало — у 1961 році Справжні Чоловіки Не Обіймалися, — але він зразу ж і розсміявся.

Я утримав його на відстані простягнутих рук.

— Ви чудово виглядаєте!

— Гарний комплімент, Джордже. Я й почуваюся краще, ніж було. Мімз помирала… я знав, що цього не уникнути, але все одно воно мене прибило. Голові в таких випадках ніколи не узгодитися з серцем, я переконаний.

— Ходімо до хати, вип’ємо по чашці кави.

— Залюбки.

Ми говорили про його перебування у Мексиці. Говорили про школу. Ми говорили про нашу непереможну футбольну команду і майбутню осінню виставу. А потім він поставив свою чашку і промовив:

— Еллен Докерті просила мене передати пару слів щодо вас із Сейді Клейтон.

Ого. А я гадав, що ми так добре маскуємось.

— Вона тепер зветься Дангіл. Це її дівоче прізвище.

— Мені все відомо про її стан. Дізнався, коли ми її наймали на роботу. Вона гарна дівчина, а ви гарний чоловік, Джордже. Судячи з того, що розповіла мені Еллі, ви обоє з достатньою гідністю управляєте вашою непростою ситуацією.

Я трішки розслабився.

— Еллі каже, що вона майже певна, що ви нічого не знаєте про «Кендлвудські Бунгало», які містяться зразу поза Кіліном. Вона не вважає, що сама має право вам про це розказувати, тож попрохала зробити це мене.

— «Кендлвудські Бунгало»?

— Я часто возив туди Мімі суботніми вечорами. — Він вертів свою кавову чашку в долонях, що тепер здавались якимись занадто великими для його тіла. — Тією місциною керують двоє колишніх шкільних учителів, з Арканзасу чи з Алабами. З якогось із тих штатів на А, в усякому разі. Пенсіонери, чоловіки , якщо ви розумієте, що я маю на увазі.

— Здається, я здогадуюсь, так.

— Вони приємні хлопці, делікатно небалакучі щодо відносин між ними самими, а також щодо взаємостосунків деяких їхніх гостей. — Він підняв очі від чашки. Трохи почервонілий, але все одно з усмішкою. — Це не той заклад, де простирадла не встигають вичахати, якщо ви про це подумали. Якнайдалі від чогось подібного. Гарні кімнати, помірковані ціни, а далі по дорозі невеличкий ресторан з сільськими наїдками і рахунками. Дівчині іноді потрібне місце на кшталт такого. Та й чоловікові, мабуть, теж. Де б їх ніщо не змушувало надто поспішати. І щоб не почуватися надто дешевими.

— Дякую вам, — промовив я.

— Нема за що. Ми з Мімі провели чимало приємних вечорів у Кендлвуді. Інколи просто дивилися телевізор, у піжамах, а потім лягали спати, але й це може бути не гіршим за все інше, коли сягнеш відповідного віку. — Він сумно всміхнувся. — Чи майже не гіршим. Ми засинали під співи цвіркунів. А іноді міг завити койот, дуже далеко, там, у шавлієвих чагарниках. Ну, на місяць, розумієте. Вони насправді так роблять. Виють на місяць.

З неспішністю старої людини він дістав із задньої кишені хустинку і промокнув собі щоки.

Я простягнув йому руку, і Дік міцно її потиснув.

— Ви подобались їй, хоча вона ніяк не могла вирахувати, що ви за один. Казала, що ви їй нагадуєте якогось привида, як їх ото показували в старих фільмах тридцятих років. «Він яскравий і сяючий, але не весь цілком тут», — так вона казала.

— Я не привид, — заперечив я. — Обіцяю вам.

Він усміхнувся.

— Ні? Я нарешті спромігся перевірити ваші рекомендації. То було після того, як ви вже попрацювали якийсь час у нас на підміні і так пречудово поставили ту п’єсу. З тими, що з шкільного округу Сарасоти, все цілком гаразд, а от далі… — Він помотав головою, поки що не втрачаючи посмішки. — А той ваш папірець з якоїсь фабрики дипломів в Оклахомі…

Я прокашлявся, проте без толку. Ані слова вимовити не міг.

— І що це для мене значить, спитаєте ви? Небагато. Були часи в цій частині світу, коли чоловік міг в’їхати в місто з кількома книжками в сідельних торбах, окулярами на носі й краваткою на шиї і стати директором школи та залишатися ним впродовж двадцяти років. До того ж було це не так вже й давно. Ви чудовий збіса учитель. Діти це розуміють, я це розумію, і Мімі також це розуміла. А для мене це дуже багато значить.

— А Еллен знає, що я сфальшував інші документи?

Бо Еллен Докерті була наразі виконувачем обов’язків директора, а коли у січні збереться шкільна рада, її затвердять на цій посаді назовсім. Інших кандидатур не було.

— Аж ніяк, і не взнає. Не від мене принаймні. Мені здається, їй цього не варто знати. — Він підвівся. — Але є одна особа, котра мусить знати правду про те, де ви були і що робили, і особа та знана нам леді бібліотекарка. Якщо у вас з нею це серйозно, тобто. А чи серйозно?

— Так, — відповів я, і Дік кивнув так, ніби це вирішувало все.

Хотілося мені, щоб так це й було.

 

 

Завдяки Діку Сімонсу Сейді нарешті пізнала, що воно таке — займатися коханням після заходу сонця. Коли я спитав у неї, як їй це, вона відповіла, що чудесно.

— Але ще більше я наперед смакую, як прокинуся вранці поряд з тобою. Ти чуєш вітер?

Авжеж. Той ухкав пугачем попід карнизами.

— Тобі від цих звуків робиться затишніше?

— Так.

— Я зараз дещо скажу, я маю надію, ти через це не відчуєш незручності.

— Скажи.

— Мені здається, я в тебе закохалася. Можливо, це просто секс. Я чула, що люди часто так помиляються, але не думаю.

— Сейді?

— Так? — вона намагалася усміхнутись, але виглядала зляканою.

— Я тебе теж кохаю. І тут нема ні «може», ні помилки.

— Слава Богу, — промовила вона і притулилася ще тісніше.

 

 

Під час нашого другого візиту до «Кендлвудських Бунгало» вона готова була говорити про Джонні Клейтона. «Тільки вимкни світло, гаразд?»

Я зробив, як вона просила. Поки розповідала, вона викурила три сигарети. Під кінець вона вже важко ридала, хоча, либонь, не через болючі спогади, а радше від ніяковості. Для більшості з нас, я гадаю, легше визнати, що ми робили щось зле, аніж те, що десь ми виявилися дурниками. Ні, з нею було не зовсім так. Цілий світ відмінностей пролягає між глупством і наївністю і, як і більшість добропорядних дівчат середнього класу, котрі доходили зрілості у сорокових-п’ятдесятих роках, Сейді не знала майже нічого про секс. Вона сказала, що фактично ні разу не бачила пеніса, поки не подивилась на мій. Було, мельком їй відкривався пеніс Джонні, але, як вона розповіла, якщо чоловік помічав її спрямований туди погляд, він хапав її за обличчя і відвертав його з такою чіпкістю, що заледве якась мить залишалася до болю.

— Але це завжди було болюче образливо, — сказала вона. — Ти розумієш?

Джон Клейтон походив зі звичайної релігійної родини, нічого фанатичного за ними не вбачалося. Був милим, розсудливим і уважним. Не чемпіон світу в почутті гумору (майже зовсім його не мав, якщо точніше), але, як здавалося, він обожнював Сейді. Її батьки обожнювали його . Клер Дангіл особливо нетямилася від Джонні Клейтона. Ну й, звісно, він був вищим за Сейді, навіть коли вона взувала щось на підборах. Після довгих років насмішок з неї, цибатої, це був важливий фактор.

— Єдина річ, яка мене непокоїла перед заміжжям, це його нав’язлива акуратність, — сказала Сейді. — Всі його книжки стояли в абетковому порядку, і якщо якусь траплялося переставити, він дуже розстроювався. Він нервувався, якщо бодай одну з них було взято з полиці — це відчувалося, виникала напруга. Він голився тричі на день і повсякчас мив собі руки. Було, хтось із ним поручкається, він вибачається і мерщій біжить до ванної, щоби якомога швидше їх помити.

— А також координація кольорів одягу, — додав я. — Того, що на ньому надітий, і того, що в шафі, і горе тому, хто бодай щось там пересуне. Він упорядковував речі в коморі в абетковому порядку? Або вставав іноді посеред ночі, щоб перевірити, чи вимкнуті пічні конфорки, чи замкнуті двері?

Вона перевернулася до мене, очі широко розплющені, здивовані у темряві. Привітно рипіло ліжко; скиглив вітер; деренчала ослаблена шибка.

— Звідки ти це знаєш?

— Це обсесивно-компульсивний розлад, або коротко ОКР. Невроз нав’язливих станів. Говард… — я замовк. «Говард Х’юз [450]серйозно страждав на нього» , — мало не промовив я, хоча, можливо, зараз це ще не було актуальним. А навіть якщо вже було, публіка про це могла ще не знати. — Один мій старий приятель мав такий розлад. Говард Темплтон. Давно. Він завдавав тобі болю, Сейді?

— Та взагалі не дуже-то, не бив, не штовхав. Один раз, було, ляснув по обличчю, ото і все. Але людина може зробити людині боляче й іншими способами, хіба не так?

— Так.

— Мені нікому було про це розповісти. Зрозуміло, що не матері. Знаєш, що вона мені сказала в день мого весілля? Що якщо я промовлю півмолитви перед тим і півмолитви під час того, все буде добре. «Під час того» це означення найближче до «злягання», на яке вона тільки спромоглася. Я спробувала поговорити про це з моєю подружкою Руті, але тільки раз. То було після занять, вона допомагала мені прибратися в бібліотеці. «Все, що відбувається за дверима спальні, не моя справа», — сказала мені вона. Я й перестала, бо насправді я не хотіла про все те розповідати. Мені було так соромно.

А тоді все ринуло потоком. Дещо з промовленого нею потонуло в її сльозах, але я вхопив суть. У деякі ночі — либонь, раз на тиждень, можливо, два — він казав, що потребує «полегшення». Вони лежали в постелі рядком, вона у нічній сорочці (він наполіг, щоб її сорочки були тільки непрозорі), він у «боксерських» трусах. Голішого, ніж у довгих трусах, вона його ніколи не бачила. Він спускав простирадло собі до пояса, і вона бачила, як воно напинається його ерекцією.

— Одного разу він і сам поглянув на той наметик. Тільки раз це було, отже, я запам’ятала. І знаєш, що він сказав?

— Ні.

— «Які ми огидні». А потім каже: «Закінчуй з цим швидше, щоби я міг нарешті заснути».

Вона сягала рукою під простирадло й мастурбувала свого чоловіка. Це ніколи не тривало довго, іноді лише пару секунд. Зрідка, поки вона виконувала цю функцію, він торкався її грудей, але переважно тримав руки складеними високо в себе на грудях. По закінченню він ішов до ванної, весь мився і повертався назад уже в піжамі. Мав їх сім пар, всі блакитного кольору.

Тоді наставала її черга йти до ванної і мити руки. Він наполягав, щоб вона робила це щонайменше три хвилини, і під такою гарячою водою, щоб у неї почервоніла шкіра. Повернувшись до спальні, вона підносила свої долоні йому до обличчя. Якщо запах «Лайфбуя»[451]був недостатньо сильним, щоб його вдовольнити, вона мусила повторити миття знову.

— І коли я поверталася, там уже лежала швабра.

Якщо це було влітку, він її клав поверх простирадл, а взимку — на ковдри. Держак пролягав рівно посередині ліжка. Ділячи простір на його і її половини.

— Якщо я спала неспокійно і, траплялось, посуну швабру, він прокидався. Хоч як би міцно не спав. Відштовхував мене на мою половину. Брутально. Називав це «порушенням границі швабри».

Того ляпаса він дав їй, коли вона одного разу запитала, як же вони зможуть завести дітей, якщо він ніколи у неї не входить.

— Він роз’ярився. Тому-то й ляснув мене. Потім вибачався, але в той момент говорив таке: «Ти гадаєш, я ввійду у ту твою переповнену мікробами діру, щоб привести дітей у цей брудний світ? Він все одно ось-ось вибухне, кожний, хто читає газети, розуміє, що це неминуче, а радіація нас доб’є. Ми помиратимемо з виразками по всьому тілу, викашлюючи власні легені. Це може трапитися будь-якого дня».

— Господи Ісусе. Не дивно, що ти його покинула, Сейді.

— Але ж тільки після чотирьох змарнованих років. Такий довгий час мені знадобився, аби переконати себе, що я заслуговую на щось більше в житті, аніж скоординовані за кольорами шкарпетки в шухлядці мого чоловіка; надавання йому послуг з онанізму двічі на тиждень і спання з тією проклятою шваброю. То найпринизливіша деталь, така, що мені здавалося, я про неї нікому в світі ніколи не розповім… бо це ж смішно .

Мені ця деталь не здалася смішною. Я вважав, що вона належить до тієї присмеркової зони, яка пролягає між просто неврозом й відвертим психозом. А ще мені подумалось, що зараз я слухаю першорядну Історію з П’ятдесятих. Вельми легко було собі уявити Рока Гадсона з Доріс Дей, як вони сплять зі шваброю поміж ними. Якби Рок не був геєм, тобто.

— І він тебе не розшукував?

— Ні. Я зверталася із заявами до дюжини різних шкіл, а відповіді отримувала на абонентську поштову скриньку. Я таїлася, я почувалася, мов жінка, яка має побічну інтрижку. І саме так до мене й поставилися мої рідні мати з батьком, коли вони дізналися. Батько, той трішечки попустився — гадаю, він підозрював, наскільки там все було погано, хоча, звісно, не бажав чути ніяких подробиць, — але моя мати? Аж ніяк. Вона озлилася на мене. Їй довелося почати ходити до іншої церкви, покинути дамське товариство «Бджілки-швачки». Бо вона не може більше тримати високо голову, так вона каже.

В якомусь сенсі це здалося мені не менш жорстоким і божевільним за ту швабру, але я нічого не сказав. Мене цікавив інший аспект у цій справі більше, аніж звичайні для півдня батьки Сейді.

— Клейтон не розповів їм, що ти від нього пішла? Я правильно зрозумів? Ні разу не спробував з ними побачитися?

— Авжеж. Моя мати поставилася до цього з розумінням, звісно, — зазвичай лише злегка тягуча південна вимова Сейді раптом стала драглистою. — «Ти просто осоромила бідного хлопчика так сильно, що він не бажає розповідати про це нікому» . — Далі вона вже продовжувала без акценту. — Я аніскільки не перебільшую. Вона розуміє сором, вона розуміє скритність. У цих двох аспектах моя мама і Джонні перебувають у цілковитій гармонії. Це на ній він мусив би одружитися. — Розсміялася Сейді дещо істерично. — Мамі, либонь, шалено подобалася б та чортова швабра.

— І відтак від нього ані слівця? Жодної поштової картки, типу: «Агов, Сейді, давай зв’яжемо знову розплетені кінці, налагодимо наше спільне життя»?

— Як таке можливе? Він не знає, де я, і я певна, це його не цікавить.

— А є що-небудь, чого б ти від нього бажала? Бо я певен, що адвокат…

Вона поцілувала мене.

— Єдине, чого я бажаю, зараз тут, зі мною у ліжку.

Я відкинув простирадло нам до щиколоток.

— Продивися на мене, Сейді. Це дозволено вільно.

Вона подивилася. А потім торкнулася.

 

 

Потім я задрімав. Неглибоко — бо так само чув вітер і ту одну деренчливу шибку, — але занурився достатньо для сновидіння. Ми з Сейді були в порожньому домі. Голі. Щось вовтузилося нагорі, над нами — видавало неприємне гупання. Можливо, воно бігало, але здавалося, ніби там надто багато ніг. Я не відчував сорому через те, що нас хтось побачить без одягу. Я відчував страх. Написані вуглиною на облупленому тиньку однієї стіни там були такі слова: СКОРО Я ВБ’Ю ПРЕЗИДЕНТА. Трохи нижче хтось додав: СКОРШЕ БО ВІН ПОВЕН ФОРОБИ. Кутастими літерами, намальованими темною губною помадою. А може, то була кров.

Гуп, бух, гуп.

Нагорі, над нами.

— Мені здається, там Френк Даннінг, — шепнув я Сейді. І стиснув її руку. Рука була дуже холодною. Відчуття, ніби стискаю руку мертвої людини. Жінки, замордованої на смерть кувалдою, можливо.

Сейді помотала головою. Вона дивилася на стелю, губи в неї тремтіли.

Гуп, бух, гуп .

Згори осипалося вапняне порохно.

— Тоді там Джон Клейтон, — прошепотів я.

— Ні, — сказала вона. — Гадаю, там містер Жовта Картка. Він привів оте Джимла.

Гупання над нами раптом припинилось.

Вона вхопила мою руку і стиснула. Очі в неї стали величезними, заполонили все її обличчя.

— Це воно, це Джимла! І воно нас почуло! Джимла знає, що ми тут!

 

 

— Прокинься, Джордже! Прокинься!

Я розплющив очі. Вона підвелася на лікті поряд зі мною, її обличчя здавалося блідою плямою.

— Що? Котра зараз година? Ми вже мусимо їхати? — Але було ще темно і вітер шугав так само сильно.

— Ні. Ще навіть до півночі не дійшло. Тобі щось погане наснилося. — Вона розсміялася, трохи нервово. — Щось ніби про футбол? Бо ти примовляв «Джимла, Джимла».

— Справді? — я сів. Шваркнув сірник, і її обличчя на мить освітилося, вона прикурила сигарету.

— Так. Справді. Ти й інше різне щось іще говорив.

Це вже було погано.

— Що саме?

— Я майже нічого не зрозуміла, тільки одне дочула ясно. «Деррі — це Даллас», — промовив ти. А потім навпаки. «Даллас — це Деррі». Що там було, в твоєму сні? Ти пам’ятаєш?

— Ні. — Проте важко переконливо брехати, коли ти щойно зі сну, хай навіть то була неглибока дрімота, і я побачив напружений вираз на її обличчі. Перш ніж той встиг перетворитися на недовіру, почувся стук у двері. Стук, за чверть до півночі.

Ми витріщилися одне на одного.

Стук пролунав знову.

«Це Джимла» . Ця думка була дуже ясною, дуже певною.

Сейді поклала сигарету до попільнички, обгорнулася простирадлом і без жодного слова побігла до ванної. Двері за нею зачинилися.

— Хто там? — запитав я.

— Це я, Йорріті, сер… Бад Йорріті.

Один з тих учителів на пенсії, котрі керують цим закладом.

Я вибрався з постелі і натягнув штани.

— Що трапилося, містере Йорріті?

— Маю для вас повідомлення, сер. Леді сказала, що це терміново.

Я відчинив двері. За ними стояв маленький чоловічок у витертому купальному халаті. Волосся зі сну стирчало сплутаною хмаркою навкруг його голови. В одній руці він тримав шматочок паперу.

— Яка леді?

— Еллен Докерті.

Я подякував йому за турботу і причинив двері. Розкривши записку, я почав читати.

З ванної вийшла Сейді, все ще стискаючи на собі простирадло. Очі мала розширені, налякані.

— Що там?

— Трапилася аварія, — сказав я. — Вінс Нолз за містом перекинув свій пікап. З ним були Майк Косло і Боббі Джилл. Майка викинуло чисто. Тільки рука зламана. У Боббі Джилл зле порізано обличчя, хоча в усьому іншому з нею все гаразд, пише Еллі.

— А Вінс?

Я згадав, як усі казали про його манеру їзди — ніби завтрашнього дня не існує. Тепер це стало дійсністю. Завтра для нього перестало існувати.

— Він загинув, Сейді.

Вона охнула:

— Такого не може бути! Йому ж лише вісімнадцять!

— Я знаю.

Випало простирадло з її ослаблих рук і вляглося навкруг її ступнів. Вона затулила долонями собі обличчя.

 

 

Виставу переробленої мною п’єси «Дванадцять сердитих чоловіків» було скасовано. Замість неї пішла «Смерть учня» в трьох актах: прощання в похоронному салоні, служба у методистській церкві Милосердя, відправа на цвинтарі Вест-Гілла. Цю жалобну виставу відвідало все місто або майже стільки людей, що це не становило різниці.

Батьки й заціпеніла мала сестричка Вінса, сидячи на складаних стільцях біля домовини, були зірками видовища. Коли я, з Сейді обіч мене, наблизився до них, місіс Нолз підвелася й обхопила мене руками. Я ледь не задихнувся в запахах парфуму «Білі плечі» й дезодоранту «Йодора»[452].

— Ви змінили його життя, — зашепотіла вона мені у вухо. — Він сам мені це казав. Він уперше почав турбуватися про оцінки, бо хотів виступати на сцені.

— Місіс Нолз, мені так жаль, — промовив я. А тоді мозок мені прохромила жахлива думка і я обняв її міцніше, так, ніби обійми могли все відмінити: «Можливо, це ефект метелика. Можливо, Вінс загинув тому, що я приїхав у Джоді».

По боках домовини стояли фотомонтажі з надто короткого Вінсового життя. Окремо спереду, на пюпітрі, містився його портрет у костюмі з вистави «Про мишей і людей» , у тому виношеному фетровому капелюсі з реквізиторської. З-під крисів дивилося його вузьке інтелігентне обличчя. Насправді Вінс не був аж таким талановитим актором, але на цьому знімку було вловлено ту його абсолютно перфектну усмішку лукавого зуха. Почала рюмсати Сейді, і я знав чому. Монетка життя обертається мигцем. Іноді в наш бік, але частіше крутиться геть, зблискує грайливо, віддаляючись: «Прощавай, серденько, добре було, поки було, правда ж?»

А в Джоді гарно — мені гарно. В Деррі я був чужаком, а містечко Джоді стало мені домом. Тут дім: запахи шавлії з прерії і те, як влітку, ніби вкриваючись індіанською ковдрою, спалахують помаранчевим рум’янцем пагорби. Слабенький смак тютюну на язиці в Сейді і рипіння старих промаслених дощок підлоги в моєму будинку. Еллі Докерті, котра потурбувалася про нас, приславши записку серед ночі, можливо, щоб ми встигли повернутися до міста невикритими, можливо, просто, щоб повідомити. Ледь не смертельно удушливий запах суміші парфумів місіс Нолз, коли вона обіймає мене. Майк, котрий обнімає мене рукою — тією, що не в гіпсі — на цвинтарі, а потім ховає своє обличчя в мене на плечі, поки йому не вдається бодай трішки себе опанувати. Потворний поріз на обличчі Боббі Джилл — це дім також, як і думка про те, що, якщо їй не буде зроблено пластичної операції (котрої не можуть собі дозволити її батьки), там залишиться шрам, котрий все життя нагадуватиме їй про ту мить, коли вона побачила хлопця, свого сусіда і приятеля, мертвого на узбіччі дороги, з головою, майже геть зірваною з плечей. Домом є чорна траурна пов’язка на руці в Сейді, і в мене на руці, всі педагоги носитимуть цілий тиждень такі пов’язки. І Ел Стівенс, який поставить у вітрині своєї харчевні фото Вінса. І сльози Джимі Ла-Дью, коли він стоїть перед усією школою, оголошуючи, що цей безпрограшний сезон присвячується пам’яті Вінса Нолза.

Інші речі також. Люди, що вітаються на вулиці «як справи», люди, котрі, проїжджаючи повз мене у своїх машинах, махають з них мені, Ел Стівенс проводить нас з Сейді до столика в кутку, який він уже почав назвати «нашим столиком», гра в крибедж після полудня по п’ятницях в учительській з Денні Лейверті по пенні за очко, суперечки з літньою міс Меєр про те, хто краще подає новини: Чет Гантлі з Девідом Бринклі чи Волтер Кронкайт[453]. Моя вулиця, мій видовжений вагончиком будинок, звичне вже користування друкарською машинкою. Те, що зі мною найкраща в світі дівчина, те, що я отримую марки «Зелений щит»[454], скуповуючись у бакалії, і поп-корн у кінотеатрі зі смаком справжнього вершкового масла.

Дім — це дивитися, як сходить місяць над безкрайою сонною землею, і мати когось, кого ти можеш покликати до вікна, щоб дивитися на все це разом. Дім там, де ти можеш танцювати з іншими, а танці — це життя.

 

 

Рік Господа Нашого1961-й добігав кінця. Одного сльотавого дня, тижнів за два перед Різдвом, я, знову закутаний у свою сирицеву ранчерську куртку, прийшов додому після школи й почув, як дзвонить телефон.

— Це Айві Темплтон, — промовив жіночий голос. — Ви, маать, навіть не пам’ятаєте мене, ге?

— Я дуже добре вас пам’ятаю, міз Темплтон.

— Самій не знаття, нашо я оце звооню вам, ті чортові десять баксів ще бозна-коли були потрачені. Просто шось в вас таке є, шо засіло мені у голові. І Розетта теж пам’ята. Вона вас назива «той дядюн, шо гуловив мого м’яча».

— Ви виїжджаєте, міз Темплтон?

— Це збіса на сто процентів істинно так. Моя мама приї’дить з Мозелла завтра пікапом.

— Ви не маєте своєї машини? Чи вона поламана?

— Наша льо’кова ше бігає окей, як для такого, як вона, руйновища, але Гаррі не годен у ній їхати. Він у минулому місяці робив на одній з тих гівняних робіт від «Трудових ресурсів». Упав до я’оїсь вибоїни, і самоскид його переїхав, коли здавав назад. Хребта йому поламало.

Я заплющив очі і побачив рештки розбитого Вінсового пікапа, як його тягнула по Головній вулиці аварійка Ґоґі, хазяїна місцевої філії «Саноко»[455]. Кров зсередини по всьому потрощеному лобовому склу.

— Мені жаль це чути, міз Темплтон.

— Він бу’е жити, але ходити вже ні’ооли не зможе. Бу’е сидіти у візочку й сцикати в мішечок, ось шо він бу’е робити. Та спершу він поїде до Мозелла ув кузові маминого ваговоза. Ми вкрадемо матрас із тутошньої спальні, шоби він лежав на нім. Бу’е, як той субака, шо його везуть із собою у відпустку, нє?

Вона почала плакати.

— Я заборгувала оренду за два останні місяці, та це мене не угнічує, аж ніяк. А знаєте, шо мене угнічує, містере звати Розірвати на прізвище Лопнути? Я маю тридцять п’ять чортових доларів, і то вже капець. Бісів йолоп Гаррі, аби його ноги тримали, я би не втраа’ила у таку-то скруту. Я раніше думала, шо була утрапила, та подивіться, шо зі мноу тепер!

В моїй слухавці почулося довге, булькотливе шморгання.

— Знаєте, шо? Поштар все мені бісики очима підпускає, отож я гадаю за двайцять доларів я можу перекинутися, най уже виїбе на долівці у вітальні. Якщо кляті сусіди з-навпроти через вулицю не підглядатимуть на нас у той час. Не можу ж я повести його до нашої спальні, еге ж? Там чоловік мій зі зломленою спиною лежить. — Вона скрипуче реготнула. — Ось шо вам кажу, чому б вам не приїхати сюди у тім вашому гарнюньому кабріолеті? Повезете мене десь у мотель якийсь. Трішки як витратитися, то можна винайняти такий номер, щоб ше й з вітальнею був. Розетта собі поки там посидить, телевізор подивиться, а я для вас перекинуся, поїбетеся. На вид ви ніби справний у цім ділі.

На це я промовчав. Мені щойно зблиснула одна ідея, яскраво, мов жарівка, спалахнула.

«Якщо кляті сусіди з-навпроти через вулицю не підглядатимуть на нас в той час».

Є чоловік, за котрим мені належить назирати. Тобто, окрім самого Освальда. Чоловік, чиє ім’я (оттакої) теж Джордж; чоловік, котрий мусить стати єдиним другом Освальда.

«Не довіряти йому» , — написав Ел у своїх нотатках.

— Ви ше там, містере Розірвати? Ні? Коли ні, то нахуй вас і проща…

— Не вішайте слухавку, міз Темплтон. Скажімо, я сплачу ваш борг за оренду і ще накину вам сотню баксів згори? — Сума була набагато більшою за необхідну, але я мав гроші, а вона їх потребувала.

— Містере, зара’ за двісті баксів я б вам дала, нехай навіть мій батько на нас у цей час дивився би.

— Вам зовсім не треба мені давати, міз Темплтон. Вам лише треба зустрітися зі мною на тій автостоянці, в кінці вулиці. І принести мені дещо.

 

 

Коли я дістався на ту стоянку під складом «Монтгомері Ворд», вже стемніло і дощ іще погустішав, як воно буває перед тим, коли йому кортить перейти у крижану сльоту. Це не вельми часто трапляється у пагористому краї на південь від Далласа, а втім, іноді зовсім не означає ніколи. Я сподівався, що мені пощастить доїхати назад до Джоді, не злетівши з шосе.

Айві сиділа за кермом старого печального седана з іржавими порогами і тріщиною на лобовому склі. Пересівши до мого «Форда», вона миттю підсунулася ближче до вентилятора обігрівача, який працював на повну потужність. Замість пальта на ній були дві байкові сорочки, вона тремтіла.

— Як тут гаарно. Бо той «Шеві» холодний, як у відьми цицька. Обігрівач згорів. Ви привезли гроші, містере Розірвати Лопнути?

Я подав їй конверт. Вона його відкрила й зашелестіла кількома двадцятками з тих, що лежали на горішній полиці моєї шафи відтоді, як я понад рік тому забрав у «Фінансовому забезпеченні» свій виграш у Світовій серії. Підваживши свій добрячий задок з сидіння, вона засунула конверт до задньої кишені джинсів, потім полізла собі до нагрудної кишені тієї сорочки, що була ближче до тіла. Видобула звідти ключ і ляснула ним мені по долоні.

— Годиться?

Авжеж, він мусить мені пригодитися.

— Це дубль, правильно?

— Як ви мені й наказали. Мені його зробили у майстерні на Макларен-стрит. Нашо вам ключ до того знаменитого сральника? За дві сотні ви могли б орендувати його на два місяці.

— Я маю власні причини. Розкажіть мені про сусідів напроти. Про тих, що могли би побачити вас з поштарем на підлозі вітальні.

Вона ніяково посовалася на сидінні задком, щільніше запинаючи полами сорочки пазуху зі своїми рівноцінно добрячими цицьками.

— То я просто так жартувала.

— Не сумніваюся, — я сумнівався, але мені до того не було діла. — Я просто хочу знати, чи й справді сусіди можуть бачити, що робиться у вашій вітальні?

— Звісно, шо можуть, і я б їхню теж наскрізь бачила, аби там штор не було. Я собі в хату теж купила би, аби мала за шо. Коли казати про приватність, то ми там все’дно шо серед вулиці живемо. Мо’, я знайшла б якусь ряднину оонтам-он, — вона показала на сміттєві баки, ряд яких вишикувався під східною стіною складу, — але ж вигляд вона мала б паскудний.

— Сусіди, котрим вас видно, живуть у якому номері? Двадцять сім нуль чотири?

— Двадцять сім нуль шість. Там жив із сім’єю Слайдер Бернет, тіко вони виїхали зразу після Гелловіну. Він був підмінним клооуном на родео, можете в таке повірити? Хто б міг подумати, шо є й такі роботи? Там тепер якийсь чоловік живе на прізвище Газзард, з двійком дітей і своєю, я гадаю так, матір’ю. Розетта не грається з тими дітьми, каже, вони брудні. Це убійча новина, почути таке від моєї малої свинюшки. Стара бабця пробує забалакати, та в неї все виходить не-розбери-шо. В неї половина лиця не рухається. Не знаю, яка від неї йому поміч, коли вона ледь повзає отак. Якшо я така стану, нехай мене краще застрелять. Уфффф, холод собачий. — Вона помотала головою. — Скажу вам одно, довго вони тут не затримаються. Ніхто довго не затримується на цій ’седес-стрит. Сигаретка є? Треба мені кидати курити. Коли не маєш четвертака на чинарики, то вже мусиш напевне шурупати, шо геть краю дійшов.

— Я не курю.

Вона стенула плечима.

— Та шо за чорт. Я ж сама можу тепер купити, хіба ні? Я ж збіса тепер багата. Ви нежонатий, еге ж?

— Ні.

— Але дівчину таки маєте. Я чую парфум на цьому боці машини. Гарний запах.

Я не втримався від посмішки.

— Так, я маю дівчину.

— То й добре. А вона знає, шо ви никаєтеся після настання темряви по цей бік Форт-Ворта за якимсь чудернацьким ділом?

Я нічого не промовив, але іноді цього достатньо для відповіді.

— Не звертайте уваги. То вааші з нею справи. Я вже зігрілася, то й вертатиму взад. Якшо й завтра так дощитиме і холодно буде, як оце сьо’оні, просто не знаю, шо нам робити з Гаррі в кузові маминого пікапа. — Вона з усмішкою поглянула на мене. — Коли була мала, я думала, шо виросту і стану, як Кім Новак. А тепер Розетта, вона гадає, шо мусить замістити Дарлін[456]у «Мишкетирах». Здоровенькі-бля-були.

Вона вже взялася за ручку дверцят, але я промовив:

— Зачекайте.

Я почав ритися у кишенях, витягаючи всякий мотлох — «Рятувальні кружки»[457], серветки клінекс, коробку сірників, яку мені туди засунула Сейді, зауваження до тесту з англійської для одного з молодших учнів, які я збирався віддати йому перед різдвяними канікулами, — а тоді вручив їй свою ранчерську куртку: «Ось, тримайте».

— Я нізашо не візьму в вас це чортове пальто, — вона була явно шокована.

— Вдома я маю інше. — Я не мав іншого, але міг собі купити, чого не могла собі дозволити вона.

— Шо, питається, я скажу Гаррі? Шо знайшла його під сраним капустяним листом?

Я вишкірив зуби:

— Скажете йому, що виїбли поштаря, а це собі купили з отриманого гонорару. Що він вам зробить, гнатиметься аж на вулицю, аби віддубасити?

Вона розреготалася таким хриплим воронячим карканням, яке звучало чомусь приємно. І взяла куртку.

— Мої вітання Розетті, — сказав я. — Передайте їй, що я побачусь з нею в її снах.

Усмішка стерлася з її губ.

— Надіюся, шо ні, сер. Ви вже були наснилися їй, і то був кошмар. Верещала вона тоді, як навіжена. Я спала, як убита, а вона мене розбудила о другій ночі. Розказала, шо в машині того дядюна, котрий гуловив її м’яча, сидів монстр, і вона злякалася, шо він її зжере. Я сама мало не збожеволіла всмерть, так вона тоді кричала.

— А в того монстра було ім’я? — сам знаючи, що було.

— Вона казала, шо то було якесь джимла. Мо’, вона мала на увазі джина, як у тих казках про Аладіна й Сім Завіс. Ну все, мені тре’ вже йти. Бережіть себе.

— Ви теж, Айві. Щасливого Різдва.

Вона знову закрякала своїм пташиним сміхом.

— Майже забула про ньо’о. І вам також. Не забудьте подарувати подарунок своїй дівчині.

Вона задріботіла до своєї старої машини в накинутій на плечі моїй куртці — її пальті відтепер. Більше я ніколи її не бачив.

 

 

З дощу понамерзало тільки на мостах, а я мав звичку зі свого минулого життя — того, у Новій Англії — проїжджати ними особливо обережно, але все одно дорога назад, у Джоді, видалась довгою. Я встиг лише поставити воду для чаю, як задзвонив телефон. Цього разу це була Сейді.

— Я намагаюся тобі додзвонитися від часу вечері, щоби спитати про Різдвяну гулянку тренера Бормана. Початок о третій. Я піду туди, якщо ти мене поведеш, бо тоді ми зможемо рано втекти. Скажемо, що в нас замовлено на цей вечір столик у «Сідлі» чи ще що-небудь. Кажи, я мушу написати відповідь на запрошення.

Я побачив власне запрошення біля друкарської машинки і відчув себе трохи винуватим. Воно пролежало там три дні, а я його навіть не відкрив.

— Ти хочеш піти? — перепитав я.

— Я була б не проти там з’явитися. — Пауза. — Де ти був весь цей час?

— У Форт-Ворті, — я ледь не додав: «Скуплявся на Різдво» . Але утримався. Єдиним, що я купив у Форт-Ворті, була дещиця інформації. І ключ від будинку.

— Ти скуплявся?

І знову я мушу щосили намагатися не брехати.

— Я… Сейді, я насправді не можу сказати.

Зависла довга, довга, пауза. Я раптом зрозумів, що мені жаль, що я не курю. Ймовірно, в мене розвинулася контактна залежність. Знає Бог, я курю пасивно щодня, і то зранку до вечора. В учительській постійно висить сизий туман.

— Там жінка, Джордже? Інша жінка? Чи я пхаю носа не в свої справи?

Ну, там є Айві, але вона не того роду жінка, яку має на увазі Сейді.

— В жіночій парафії є тільки ти.

Знову довга, довга пауза. У довколишньому світі Сейді завжди вміла рухатися безоглядно; у себе в голові — ніколи. Нарешті вона промовила:

— Ти знаєш дуже багато всього про мене, такі речі, що я гадала, ніколи нікому їх не зможу розповісти, але я майже нічого не знаю про тебе. Я оце лише зараз це усвідомила. Сейді вміє бути дурною, Джордже, правда?

— Те не дурна. І ти знаєш головне: я справді кохаю тебе.

— Ну… — сумнів у голосі. Мені згадалося те марення, що наснилося мені у «Кендлвудських Бунгало», і напруженість, яка відбилося на її обличчі, коли я сказав їй, що нічого не пам’ятаю. Чи й зараз у неї той вираз? Чи тепер якийсь інший вираз, трішечки глибший за легку напруженість.

— Сейді? У нас все гаразд?

— Так, — голос тепер трішки впевненіший. — Звісно, все гаразд. Окрім гулянки у тренера. Як ти бажаєш вирішити цю проблему? Не забудь, там буде весь шкільний персонал, і більшість з них будуть п’яними в чіп ще до того, як місіс Тренерова запросить усіх до фуршетного столу.

— Давай сходимо, — відреагував я аж занадто бадьористо. — Гульнемо, рейвонемо.

— Рейво-що?

— Відірвемося, тобто розважимось. Я це хотів сказати. Заскочимо на годинку, ну, може, на півтори, а потім вискочимо. На вечерю в «Сідлі». Тобі годиться такий план?

— Чудово. — Ми скидалися з нею на пару, яка домовляється про друге побачення, після того як перше пройшло безрезультатно. — Влаштуємо собі свято.

Я подумав про Айві Темплтон, як вона учула привид парфумів Сейді і спитала, чи знає моя дівчина, що я никаюся після настання темряви у південному Форт-Ворті за якимсь чудернацьким ділом. Я подумав про Діка Сімонса, згадав, як він казав, що є одна людина, яка заслуговує на те, щоб знати про мене всю правду, де я був і що робив. Але чи зможу я розповісти Сейді про те, як холоднокровно убив Френка Даннінга ради того, щоб він не замордував дружину і трьох зі своїх чотирьох дітей? Розповісти, що я прибув до Техасу, щоб запобігти іншому вбивству і змінити течію історії? Про те, що знаю, як це зробити, бо прибув з майбутнього, де ми з нею могли б вести цю розмову в інтернет-чаті, сидячи кожен перед своїм комп’ютером.

— Сейді, все розрішиться добре. Я тобі це обіцяю.

— Чудово, — знову повторила вона, а потім: — Побачимося завтра, Джордже, в школі. — І повісила слухавку, делікатно і ввічливо відімкнулася.

Свою я тримав у руці ще кілька секунд, дивлячись прямо перед собою в нікуди. Заторохтіло у вікно, яке виходило на моє заднє подвір’я. Дощ кінець кінцем обернувся крижаною крупою.