ПСИХІЧНО ХВОРИЙ ПОРІЗАВ колишню ДРУЖИНУ І ПОКІНЧИВ ЖИТТЯ САМОГУБСТВОМ

автор — Мак Дюгас

(ДЖОДІ) 77-річний Дікон «Дік» Сімонс увечері в середу прибув надто пізно, щоб урятувати Сейді Дангіл від поранень, але все могло обернутися значно гірше для 28-річної міс Дангіл, усіма любимої в Денголмській консолідованій середній школі бібліотекарки.

Згідно зі словами Дагласа Рімза, міського констебля Джоді: «Якби Дік не нагодився там, у ту мить, міс Дангіл майже напевне було б убито». Сімонс на запитання репортерів сказав лише: «Я про це не бажаю говорити, все скінчилось».

Згідно зі словами констебля Рімза, Сімонс здолав значно молодшого Джона Клейтона, виборовши в того невеличкий револьвер. Тоді Клейтон дістав ніж, котрим він перед тим поранив свою дружину, і скористався ним, щоб перерізати собі горло. Сімонс та інший чоловік, Джордж Емберсон із Далласа, намагалися зупинити йому кровотечу, проте безуспішно. Клейтон помер, як було офіційно визначено, на місці.

Містер Емберсон, колишній викладач Денголмської консолідованої середньої школи, котрий прибув туди невдовзі по тому, як було обеззброєно Клейтона, недоступний для коментарів, але на місці він розповів констеблю Рімзу, що Клейтон — колишній пацієнт психіатричної клініки, — можливо, стежив за своєю екс-дружиною вподовж багатьох місяців. Персонал Денголмської консолідованої середньої школи було попереджено, і директорка Еллен Докерті отримала його фото, але Клейтон, як повідомляють, змінив свою зовнішність.

Міс Дангіл було транспортовано каретою швидкої допомоги до Меморіального шпиталю Паркленд у Далласі, де її стан оцінюється як задовільний.

 

 

 

Я не мав можливості побачити її аж до суботи. Більшість часу до того моменту я просидів у почекальні з книжкою, з якої й рядка нездатен був прочитати. Гріх жалітись, бо компанії там вистачало — більшість учителів ДКСШ приїжджали до шпиталю довідатись про стан Сейді, а також майже сотня школярів — тих, котрі не мали прав, привозили в Даллас їхні батьки. Чимало залишалися здати кров на відшкодування лікарні тих пінт, які вже було перелито Сейді. Невдовзі мій портфель розпух від карток з побажаннями одужання й співчутливих записок. Квітів було стільки, що медсестринське приміщення почало скидатися на оранжерею.

Я гадав, що вже звик до життя в минулому, але все одно був шокований палатою Сейді в Паркленді, коли мені нарешті дозволили до неї зайти. Вона виявилася душною одномісною коміркою, не більшою за шафку. Там не було ванної кімнати; в кутку містився бридкий унітаз, зручно яким скористатися міг хіба що карлик, куток той відділявся напівпрозорою завісою (отака-от напівприватність ). Замість кнопок, для підняття й опускання ліжка слугував важіль, колись білий, фарбу з якого було стерто багатьма долонями. Звісно, не було там ніяких комп’ютерних моніторів, які б показували життєві функції, не було й телевізора для розради пацієнта.

Єдина скляна пляшечка чогось — либонь, фізіологічного розчину — висіла на металевій стійці. Звідти тягнулася рурка до тильного боку лівої долоні Сейді, зникаючи там під нашаруваннями неоковирної пов’язки.

Щоправда, не такої масивної, як та, під якою ховалася ліва половина її обличчя. З цього боку в Сейді вистригли жмут волосся, від чого вона набула якогось ніби скривдженого, покараного вигляду… а втім, звісно, вона й була скривдженою . Лікарі залишили їй лише крихітну щілину для ока. Цей її вигляд і те, що, хоча й приголомшена ліками, вона, почувши мої кроки, вся стрепенулася і на незабинтованому, неушкодженому боці її обличчя розчахнулося сповнене моментального жаху праве око… від усього цього в мені обірвалося серце.

А тоді, втомлено, вона відвернулася обличчям до стіни.

— Сейді… серденько, це я.

— Привіт, «я», — відповіла вона, не повертаючись.

Я торкнувся її голого плеча, з якого сповз халат, але вона відсмикнулась.

— Прошу, не дивись на мене.

— Сейді, це неважливо.

Вона повернула голову в мій бік. Печальні, напоєні морфіном очі дивилися на мене, одне з них виглядало з глибокої нірки в марлі. Бридка жовто-червона рідина просочилася крізь пов’язку. Кров разом з якоюсь маззю, подумалось мені.

— Важливо, — сказала вона. — Це зовсім не те, що було з Боббі Джилл. — Вона спробувала усміхнутись. — Знаєш, який на вигляд бейсбольний м’яч, з усіма тими червоними швами? Отак виглядає тепер Сейді. Шви йдуть угору, і вниз, і кругом.

— Вони зникнуть.

— Ти не розумієш. Він розпоров мені щоку наскрізь, досередини рота.

— Але ти жива. І я тебе кохаю.

— Скажеш це, коли знімуть бинти, — промовила вона тим своїм в’ялим, прибитим наркотиком голосом. — Поряд зі мною Наречена Франкенштайна виглядатиме, як Ліз Тейлор.

Я взяв її за руку.

— Я колись читав…

— Я не почуваюся готовою до літературної дискусії, Джейку.

Вона було знову хотіла відвернутись, але я утримав її.

— Я десь читав японське прислів’я: «Коли є кохання, уразки від віспи такі ж гарні, як ямочки на щічках». Мені не важить, який вигляд матиме твоє обличчя, я любитиму його, бо воно твоє.

Сейді почала плакати, і я тримав її за руку, поки вона не заспокоїлась. Я вже було вирішив, що вона заснула, але раптом вона промовила:

— Я знаю, я сама винна вже тим, що вийшла за нього, але…

— Сейді, нема тут твоєї вини, ти ж не знала.

— Я знала, що з ним щось не так. І все одно стрімголов кинулася заміж. Гадаю, головним чином через те, що моя мати з батьком страшенно цього бажали. Вони ще сюди не приїздили, а я тому й рада. Бо їх я також звинувачую. Це жахливо, правда?

— Розподіляючи свої звинувачення, не забувай і про мене. Я бачив той клятий «Плімут», яким він їздив, щонайменше два рази впритул, та ще пару разів примічав його мелькома.

— Не картай себе. Детектив з поліції штату й техаський рейнджер[575], котрі мене опитували, сказали, що у Джонні в багажнику знайшлося повно різних номерів. Він їх, мабуть, крав в автокемпінгах, сказали вони. І наліпок всяких у нього було повно, забула, як ти ще інакше їх називаєш…

— Деколі.

Я подумав про деколь, яка обдурила мене в Кендлвуді тієї ночі. ВПЕРЕД, ПРОНИРИ. Я зробив помилку, махнувши рукою на періодичні появи цього біло-червоного «Плімута», бо вважав їх черговими випадками самогармонізації минулого. А мусив би ввімкнути голову. Та як я міг її увімкнути , коли половиною мозку перебував постійно в Далласі, поряд з Лі Освальдом і генералом Вокером. А якщо звинувачення щось важать, то Дік теж на своє заслужив, він же бо не просто бачив Клейтона, а й відзначив ті глибокі западини в нього на скронях.

«Годі вже , — подумав я. — Все уже трапилось. Цього вже не переробити».

Фактично, можливість існувала.

— Джейку, а поліція знає, що ти не… не зовсім той, кого з себе вдаєш?

Я відслонив волосся з правого боку її обличчя, де воно залишилося довгим.

— З цим у мене все гаразд.

Нас з Діком опитували ті самі полісмени, котрі опитували й Сейді, перед тим як лікарі повезли її до операційної. Детектив з поліції штату висловив нам свою літеплу догану, як людям, котрі надто передивилися кримінальних телесеріалів. Рейнджер його підтримав, а потім потис нам руки й сказав: «На вашому місці я діяв би точнісінько так само».

— Дік мене з цього боку майже цілком прикрив. Він хоче убезпечити тебе від того, щоб шкільна рада не вперлася рогами проти твого повернення на роботу наступного року. Мені видається неймовірним, що після того, як тебе порізав психопат, тебе можуть звільнити на підставі аморальної поведінки, але Дік, схоже, вважає за краще…

— Я не зможу повернутися. Я не зможу дивитися дітям в очі з таким обличчям.

— Сейді, якби ти знала, скільки їх сюди приїздило…

— Це дуже тішить, це для мене багато значить, і саме перед ними я не зможу такою постати. Ну як ти не розумієш? Мені здається, я б змогла змиритися з насмішками й жартами. У Джорджії я працювала з жінкою, котра мала заячу губу, і багато чого від неї навчилася — як долати підліткову жорстокість. То інше мене обеззброює. Співчутливі погляди… і ті діти, котрим взагалі важко буде на мене поглянути. — Вона зробила глибокий, тремтливий вдих, а потім вибухнула. — А ще я розлючена . Я знаю, що життя жорстоке, я думаю, всі це розуміють глибоко в душі, але чому воно ще й таке жорстоке? Чому воно любить тебе ще й угризти ?

Я обхопив її руками. Неторкнута половина обличчя в неї була гарячою, пульсувала.

— Я не знаю, серденько.

— Чому не дається другого шансу?

Я обнімав її. Коли дихання в неї вирівнялося, я її відпустив і тихенько випростався, щоби йти. Не розплющуючи очей, вона промовила:

— Ти казав мені, що мусиш в чомусь пересвідчитися ввечері в середу. Не думаю, що ти планував стати свідком того, як переріже собі горло Джон Клейтон, чи не так?

— Ні.

— Ти пропустив ту подію?

Спершу я було подумав, чи не збрехати.

— Так.

Очі її знову розплющилися, але силу-насилу, і довго відкритими тримати їх вона не могла.

— А в тебе буде другий шанс?

— Не знаю. Це неважливо.

Я сказав неправду. Бо це було важливо для дружини й дітей Джона Кеннеді; для його братів; можливо, для Мартіна Лютера Кінга; майже напевне важливо для десятків тисяч юних американців, котрі навчаються зараз у старших класах, і котрих невдовзі, якщо ніщо не змінить курс історії, запросять одягти уніформу, полетіти на інший кінець світу, розчепірити собі нижні щічки й сісти на великий зелений член, що зветься В’єтнамом.

Вона заплющила очі. Я вийшов з палати.

 

 

Вийшовши з ліфта, я не побачив у фойє школярів, натомість там була пара випускників ДКСШ. Майк Косло і Боббі Джилл Оллнат сиділи на твердих пластикових стільцях, тримаючи в себе на колінах нечитані журнали. Майк підскочив і потис мені руку. Від Боббі Джилл я отримав сердечні, міцні обійми.

— Дуже в неї погано? — спитала вона. — Я маю на увазі… — вона потерла пучками власний, тепер ледь помітний шрам. — …можна там виправити?

— Я не знаю.

— Ви балакали з доктором Еллертоном? — запитав Майк. Еллертон, на загальну думку, кращий спеціаліст з пластичної хірургії в Центральному Техасі, був тим лікарем, котрий сотворив магію з обличчям Боббі Джилл.

— Він сьогодні в шпиталі, робить обходи. Дік, міз Еллі і я домовилися про зустріч з ним за… — я поглянув собі на годинник, — двадцять хвилин. Ви до нас приєднаєтеся?

— Залюбки, — сказала Боббі Джилл. — Я просто знаю , що він зможе їй усе виправити. Він геній.

— Ходімо тоді. Подивимося, що зможе зробити геній.

Майк, мабуть, прочитав щось з мого обличчя, бо стиснув мою руку й промовив:

— Можливо, не все так погано, як вам здається, містере Е.

 

 

Все було гірше.

Еллертон подав нам фотографії — цупкі чорно-білі глянсові знімки, які нагадали мені роботи Віджі й Діани Арбас[576]. Боббі Джилл охнула й відвернулася. Дік видав тихий стогін, наче отримав сильний удар. Міз Еллі перебирала фотографії стоїчно, але з її обличчя спливли всі кольори, окрім пари палаючих вогнем плям на щоках.

На перших двох знімках щока Сейді звисала рваними клаптями. Це я вже бачив увечері в середу, тож був до цього готовим. До чого я готовим не був — це її перекривлений, як в жертви інсульту, рот та обвислий вальок шкіри під лівим оком. Її лице набуло якогось клоунського вигляду, від чого мені хотілося битися головою об стіл у маленькому конференц-кабінеті, до якого нас запросив на розмову лікар. Чи радше — так було б краще — кинутися прожогом до моргу, де зараз лежав Джонні Клейтон, і побити його хоч там.

— Коли сьогодні надвечір приїдуть батьки цієї молодої жінки, — повідомив доктор Еллертон, — я буду тактовним і обнадійливим, бо батьки потребують такту й надії. — Він нахмурився. — Хоча варто було б їх очікувати й раніше, зважаючи на важкий стан, в якому міс Клейтон пере…

— Міс Дангіл , — люто перебила його Еллі. — Вона законним порядком розлучена з цим монстром.

— Так, дійсно, приймаю вашу поправку. У будь-якому разі, ви її друзі і я вважаю, що ви потребуєте не так тактовності, як правди. — Він холоднокровно поглянув на один зі знімків і своїм коротким, чистим нігтем постукав по рваній щоці Сейді. — Це можна покращити, але виправити ніяк. Не з тою технікою, яку я зараз маю в своєму розпорядженні. Можливо, через рік, коли відбудеться повне загоєння тканин, мені вдасться ліквідувати найгірші ознаки асиметрії.

Сльози потекли по щоках Боббі Джилл. Вона взяла Майка за руку.

— Безповоротні вади зовнішності неприємні, — продовжив Еллертон, — але там є й інші проблеми. Перерізано лицьовий нерв. Вона матиме проблеми з жуванням лівою половиною рота. Той вальок шкіри, який ви бачите на цих знімках під лівим оком, залишиться в неї на всю решту життя, також у неї частково ушкоджено слізний канал. Хоча на зір це може не вплинути. Ми сподіваємося, що ні.

Він зітхнув, розводячи руками.

— Судячи з чудес, які колись очікуються від таких речей, як мікрохірургія й регенерація нервів, ми зможемо досягати чогось більшого в подібних випадках років через двадцять-тридцять. А тепер я можу лише сказати, що зроблю все, на що тільки спроможний, аби виправити те, що можливо виправити.

Уперше подав голос Майк. Голос його звучав гірко.

— Погано, що ми живемо не в 1990 році, еге ж?

 

 

Мовчазна купка пригнічених людей вийшла того дня зі шпиталю. Край автостоянки міз Еллі торкнулася мого рукава:

— Я мала б дослухатися ваших слів, Джордже. Мені так жаль, дуже жаль.

— Я не певен, ніби це щось могло змінити, — відповів я, — але якщо ви бажаєте зробити мені люб’язність, передайте Фреді Квінлену, щоб зателефонував мені. Він той агент з нерухомості, котрий мені допоміг, коли я уперше приїхав до Джоді. Я хочу цього літа бути ближче до Сейді, отже, мені потрібно орендувати для себе якесь житло.

— Ви можете жити в мене, — сказав Дік. — У мене повно вільного місця.

Я обернувся до нього:

— Ви цього певні?

— Цілком, якщо ваша ласка.

— Я радо платитиму…

Він відмахнувся:

— Грошима ви зможете брати участь у закупівлі для нас харчів. І цього буде досить.

Дік з Еллі прибули на його «Ранч-Вагоні». Попрощавшись, вони поїхали, а я важко поплентався до свого «Шевроле», котрий мені тепер здавався, можливо, незаслужено, автомобілем, що накликає невдачу. Найменше за весь прожитий там час мені хотілося зараз повертатися на Західну Нілі-стрит, де я безсумнівно почую, як Лі виливає на Марину своє роздратування від того, що сам не поцілив у генерала Вокера.

— Містере Е? — це був Майк. Боббі Джилл стояла за кілька кроків позаду, з руками, міцно зчепленими в себе під грудьми. Вигляд мала прибитий, нещасний.

— Що, Майку?

— А хто сплачуватиме шпитальні рахунки міс Дангіл? І за всі ті операції, про які він казав? Вона має страховку?

— Невеличку.

Авжеж, навіть зблизька недостатню для такого випадку. Я подумав про її батьків, але тривожним був уже сам той факт, що вони досі тут не з’явилися. Не можуть же вони покладати на неї вину за те, що зробив Клейтон… чи можуть? Я собі уявити такого не міг, але я прибув сюди зі світу, де до жінок, принаймні до більшості з них, ставляться як до рівних. У ту мить 1963 рік, як ніколи раніше, здався мені чужою країною.

— Я допоможу всім, чим зможу, — промовив я, але скільки це буде грошей? Резерви готівки я мав достатньо глибокі, щоб прожити на них ще кілька місяців, але недостатні для оплати півдюжини операцій з реконструкції обличчя. Мені не хотілося повертатися до «Фінансового забезпечення» на Грінвіл-авеню, але я подумав, що все-таки поїду туди, якщо буду змушений. Менш ніж за місяць починалося дербі в Кентуккі, а згідно з букмекерським розділом в нотатках Ела, переможцем там мусить стати Шатоґе[577], один з аутсайдерів. Прицільна тисячна ставка принесе тисяч сім-вісім виграшу, достатньо, щоб забезпечити перебування Сейді у шпиталі та — за цінами 1963 року — профінансувати принаймні якусь частину потрібних їй операцій.

— Я маю ідею, — промовив Майк, а потім кинув погляд собі через плече. Боббі Джилл подарувала йому підбадьорливу усмішку. — Тобто ми з Боббі Джилл маєм ідею.

— Майку, «ми з Боббі Джилл маємо». Ти ж уже не хлоп’я, годі говорити по-дитячому.

— Правда, правда, перепрошую. Якщо у вас є хвилин з десять, щоб посидіти у кав’ярні, ми вам все викладемо.

Я пішов з ними. Ми випили кави. Я вислухав їхню ідею. І погодився. Іноді, коли минуле прагне гармонії, розумний прокашлюється, відкриває рота й підспівує.

 

 

Того вечора в квартирі наді мною завелася дика буча. Манюня Джун також доклалася до веремії на дрібний нікель, заходячись безперервним криком. Сенсу щось підслуховувати не було; все одно лаялись вони переважно російською. Нарешті десь близько восьмої там запала незвична тиша. Я вирішив, що вони полягали спати — на пару годин раніше звичайного для них часу — і це вже здалося полегшенням.

Я й сам уже думав піти до ліжка, коли раптом до бордюру причалив схожий на океанську яхту автомобіль де Мореншильда. З «Кадилака» вислизнула Джинні; елегантним чортом, як це було йому властиво, вистрибнув з-за керма Джордж. Відкривши задні двері з водійського боку, він дістав величезного плюшевого кроля, лялька мала хутро неймовірного пурпурного кольору. Я дивився на це крізь просвіт між шторами майже хвилину, перш ніж у мене в голові дзенькнула монетка: завтра ж Великодня Неділя.

Вони вирушили до знадвірних сходів. Вона йшла, Джордж попереду неї гарцював. Від його тупоту по ветхих східцях трясся весь будинок.

У мене над головою почулися стривожені голоси, приглушені, але явно запитальні. Чиїсь кроки перебігли через мою стелю, аж верхній світильник заторохтів. Чи Освальд там, бува, не вирішив, що це поліція прийшла його арештовувати? Або котрийсь з тих агентів ФБР, які назирали за ним, поки він жив на Мерседес-стрит? Я так надіявся, що серце цього сученяти застрягне йому в горлянці, щоб він ним вдавився на смерть.

Загримів кулеметний стукіт у двері на верхньому майданчику сходів, а далі життєрадісний голос де Мореншильда:

— Відкривай, Лі! Відкривай-но, ти, язичнику!

Двері відчинилися. Я одяг навушники, але нічого не почув. Тоді, коли я вже хотів було наладнати свою чарівну миску, хтось, може, Лі, а може, Марина, ввімкнули настільну лампу і заразом захований в ній жучок. Він знову працював, поки що принаймні.

— …для дитини, — проказала Джинні.

— Ой, дякую, — відповіла Марина. — Дякую вам дуже, Джинні, ви така добра!

— Не стій там, як стовп, товаріщ, зроби нам щось випити! — включився де Мореншильд. Голосом, котрий вказував на те, що його власник уже був устиг десь набратися.

— У мене є тільки чай, — сказав Лі. Роздратовано, наче невиспаний.

— От і добре, нехай буде чай. У мене в кишені є дещо, що допоможе йому поміцнішати. — Я мало не в очі побачив, як він підморгує.

Марина й Джинні перейшли на російську. Лі з де Мореншильдом — їхні важкі кроки неможливо було сплутати з жіночими — вирушили на кухонну половину, де, як мені було зрозуміло, я їх втрачу. Жінки стоять близько біля лампи, і їхні голоси перекриватимуть чоловічу розмову.

Потім Джинні англійською:

— О Боже мій, це рушниця ?

Все зупинилося, включно — так мені вчувалося — з моїм серцем.

Марина розсміялася. Дзвінким, легким сміхом коктейльної вечірки «ахахаха» , фальшиво, як чорт мене забирай.

— Він втрачати роботу, у нас нема грошей, а цей божевільний чоловік купляти собі рушниця. Я йому кажу: «Постав у шафу, ти, скажений айдіот, щоб я зі страху вагітність не скинути».

— Хочу постріляти по мішенях, от і все, — сказав Лі. — Я добрий стрілець був, коли служив у морській піхоті. Жодного червоного прапорця не отримав[578].

Знову тиша. Здавалося, вона триває вічність. А тоді великий дядько, король ситуацій де Мореншильд, вибухнув сміхом:

— Ну-ну, не мороч голову тому, хто сам кого завгодно заморочить! То як же це ти в нього промазав, Лі?

— Я ані біса не розумію, про що ви говорите.

— Про генерала Вокера, хлопчику! Хтось мало не розплескав його ненависний до негрів мозок по стіні його ж кабінету в нього вдома, на Черепаховому Ручаї. Ти хочеш сказати, ніби нічого про це не чув?

— Я останнім часом не читав ніяких газет.

— Невже? — здивувалася Джинні. — А хіба не «Таймз Гералд» я бачу он на тому стільці?

— Я хотів сказати, що не читаю новин. Депресивні вони якісь. Тільки сторінку гумору проглядаю та оголошення про роботу. Великий Брат каже: шукай роботу або твоя дитина помре з голоду.

— Отже, це не ти там так безславно промазав, ге? — перепитав де Мореншильд.

Дрочить його. Закидає наживку .

Питання — навіщо? Тому що де Мореншильд навіть у своїх найбільш диких мріях не міг собі уявити, ніби такий нікчема, як Оззі Кролик, був саме тим стрільцем того вечора… або тому, що він знає, що саме Лі ним і був? Може, через те, що Джинні помітила гвинтівку? Як би мені хотілося, усім серцем хотілося, щоби там зараз не було жінок. Аби випав шанс почути суто чоловічу бесіду Лі сам на сам з його задушевним аміґо, тоді, можливо, знайшлась би й відповідь на моє питання. А так я досі не мав певності.

— Ви гадаєте, я настільки божевільний, що в когось стрілятиму, коли мені через плече зазирає Едгар Гувер? — Лі заговорив, явно намагаючись потрапити в завдану інтонацію: не грати з себе Тихого Міча, а підспівувати Циніку Джорджу, але виходило це в нього доволі кепсько.

— Ніхто не вважає, буцімто ти в когось стріляв, Лі, — промовила Джинні примирливим тоном. — Тільки пообіцяй, що коли твоя дитина почне ходити, ти знайдеш безпечніше, ніж ця шафа, місце для рушниці.

На це щось російською відповіла Марина, але ж я бачив час від часу її дитину на бічному подвір’ї, отже, і здогадався, про що вона каже — що Джун уже ходить.

— Джуні сподобається такий гарний подарунок, — сказав Лі, — але ми Великдень не святкуємо. Ми атеїсти.

Він, може, й був атеїстом, але, судячи з нотаток Ела, Марина — за допомоги свого обожнювача Джорджа Бухе — вже встигла таємно охрестити Джун, якраз десь у період Ракетної кризи.

— Ми теж, — заявив де Мореншильд. — І тому ми святкуємо день Великоднього Зайця! — Він передислокувався ближче до лампи, і його громовий регіт мене буквально оглушив.

Так вони, мішаючи англійську з російською, теревенили ще хвилин з десять. Потім Джинні сказала:

— Ну, ми тепер залишаємо вас з миром. Здається, ми були підняли вас з ліжка.

— Ні, ні, ми не спали, — заперечив Лі. — Дякую, що заїхали.

— Ми ж скоро ще побалакаємо, еге ж, Лі? — промовив Джордж. — Можеш приїхати до мене в Кантрі-клуб. Організуємо тамтешніх офіціантів у колектив .

— Звісно, звісно.

Вони вже рухалися до дверей.

Де Мореншильд проговорив щось іще, але занадто тихо, я дочув лише кілька слів. Чи то «приперти назад», чи то «прикрив твій зад» , хоча, як мені здається, такий сленг ще не був поширеним у шістдесяті.

Коли ти її встиг приперти назад? Це він сказав? Маючи на увазі «коли ти гвинтівку встиг приперти назад?»

Я прослухав плівку з півдесятка разів, але на суперповільній швидкості щось достеменніше розібрати було неможливо. Я ще довго лежав без сну, після того як лягли спати Освальди; не спав я ще й о другій ночі, коли коротко заплакала Джун і знову занурилась в сон під заспокійливу колисанку своєї матері. Я думав про Сейді, котра накачана морфієм спала зараз неспокійним сном у шпиталі Паркленд. Палата бридка, ліжко вузесеньке, але там я міг би заснути, я не мав у цьому сумнівів.

Я думав про де Мореншильда, цього любителя розідрати на собі сорочку, навіженого актора, немов з якоїсь антрепризи. «Що ти сказав, Джордже? Що ж ти сказав там, у самому кінці? Чи насправді: „коли ти встиг її приперти назад?“ Чи то було: „це я просто так, навздогад“. Або, може: „буде ще шанс, не випадай в осад“. Чи щось зовсім інше? »

Нарешті я заснув. І побачив сон, ніби я гуляю з Сейді на якомусь ярмарку. Ми заходимо до стрілецького тиру, і там стоїть Лі, уперши в плече приклад своєї гвинтівки. За стійкою тиру стоїть Джордж де Мореншильд. Лі робить три постріли й не влучає в жодну з мішеней.

— Вибач, синку, — каже де Мореншильд. — Призів не передбачено для тих, кому належать червоні прапорці.

А потім він обертається до мене й регоче.

— Ану ти спробуй, синку, може, в тебе вийде краще. Хтось же мусить убити президента, то чом би й не ти?

Я прокинувся з першим, ще ніяковим світлом ранку. Освальди наді мною спали далі.

 

 

У Великодню неділю я знову сидів серед дня на парковій лаві на Ділі-Плазі й дивися на осоружний цегляний куб Сховища шкільних підручників, загадуючись, що ж мені робити далі.

Через десять днів Лі мав поїхати з Далласа в Новий Орлеан, місто свого народження. Там він знайде роботу мастильника механічного обладнання в одній з кавових компаній і винайматиме собі помешкання на Магазин-стрит. Проживши приблизно два тижні в Ірвінгу разом з Рут Пейн і її дітьми, Марина і Джун возз’єднаються з Лі. Я слідом за ними не поїду. Як я можу, коли на Сейді чекає довгий період одужання і непевне майбутнє.

Чи збирався я вбити Лі між Великоднем і двадцять четвертим числом? Мабуть, зумів би. Оскільки, втративши роботу у фірмі «Джагерз-Чайлз-Стовол», більшість часу він або сидів у себе в квартирі, або в середмісті Далласа роздавав прокламації «За справедливе ставлення до Куби». Вряди-годи Лі ходив до публічної бібліотеки, де, було схоже, він уже відцурався Айн Ренд і Карла Маркса на користь вестернів Зейна Грея[579].

Застрелити його на вулиці або в бібліотеці на Янг-стрит — це все одно, що власноруч виписати ордер на свій моментальний арешт, але що, аби я зробив це прямо в квартирі, поки Марина в Ірвінгу допомагає Рут Пейн краще опанувати російську мову? Я міг постукати в двері і, щойно він їх відкриє, всадити йому в голову кулю. Діло зроблено. Ніякого ризику отримати червоний прапорець при пострілі в лоб. Проблема лише в наслідках. Мені доведеться тікати. Якщо я залишуся, мене першого допитуватиме поліція. Я ж, врешті-решт, його нижній сусід.

Я міг би їм сказати, що, коли це трапилося, мене не було вдома, і вони могли б на це купитися ненадовго, але скільки в них займе часу з’ясувати, що Джордж Емберсон з Нілі-стрит — це той самий Джордж Емберсон, котрий випадково був опинився на Бортьовій алеї в Джоді, коли там відбувалася інша подія зі смертельною розв’язкою? Це потягне за собою перевірку, а в результаті перевірки невдовзі відкриється, що Джордж Емберсон має вчительський сертифікат, виданий якоюсь підозрілою фабрикою дипломів в Оклахомі, а рекомендації в Джорджа Емберсона взагалі фальшиві. Вже на цьому етапі мене майже напевне арештують. Поліція отримає судовий дозвіл на відкриття мого депозитного боксу, якщо вони якимсь чином дізнаються, що я його маю, а дізнатися їм про це легко. Містер Ричард Лінк, мій банкір, побачить моє ім’я й фото в газеті і сам їм повідомить. Який висновок може зробити поліція з мої мемуарів? Що я мав мотив застрелити Освальда, бодай би яким безумним не був той мотив.

Авжеж, я змушений буду тікати до кролячої нори, кинувши свій «Шеві» десь в Оклахомі або в Арканзасі, рухатимусь далі автобусами або залізницею. А якщо встигну повернутись у 2011 рік, я не зможу скористатися знову кролячою норою без того, щоб не викликати тут повне перевстановлення. Це означатиме покинути Сейді назавжди, покалічену, самотню. «Природно, що він утік від мене, — думатиме вона. — Він говорив красиві слова про те, що уразки від віспи такі ж гарні, як ямочки на щічках, але, почувши прогноз Еллертона — потворна тепер, потворна назавжди, — він дременув світ за очі».

Можливо, вона б мене навіть не засуджувала. А це серед усіх інших найгидотніша імовірність.

Але ні. Ні. Я додумався до гіршої. Припустімо, я дістався у 2011 рік і взнав, що 22 листопада Кеннеді таки застрелили? Я так само не маю певності, що Освальд діяв один. Хто я такий, щоб вважати, ніби десять тисяч апологетів теорії змови неправі, особливо, засновуючись лише на тих крихтах інформації, яку з усіма моїми підгляданнями й підслуховуваннями тут тільки й устиг назбирати?

Може, я зазирну в інтернет й дізнаюся з Вікіпедії, що вбивця все-таки стріляв з Трав’яної Купини? Або з даху будівлі на Х’юстон-стрит, де разом містяться окружний суд і в’язниця, і не з якоїсь там купленої за поштовим каталогом Манліхер-Каркано, а з далекобійної снайперської гвинтівки? Або він ховався в каналізації на В’язовій вулиці, спостерігаючи за наближенням Кеннеді в перископ, як це доводять найнавіженіші з конспірологів?

Де Мореншильд якоюсь мірою був пов’язаний з ЦРУ. Навіть Ел Темплтон, майже цілком упевнений, що Лі Освальд діяв сам, це визнавав. Ел серйозно вважав, що той був якимсь дрібним агентом, доносячи всякі балачки та плітки з Центральної й Латинської Америки, заради підтримання на плаву своїх різноманітних нафтових спекуляцій. А якщо він був кимсь більшим? У ЦРУ зненавиділи Кеннеді, коли він відмовився послати американські війська, щоб підтримати оточених партизанів у Затоці Свиней. Те, як він елегантно розрулив Ракетну кризу, ще більше поглибило їхню ненависть. Спецслужби хотіли використати її як привід для того, щоби раз і назавжди покінчити з Холодною війною, бо були певні, що роздуте на публіку «відставання в ракетному озброєнні» є суцільною фікцією. Про це можна було прочитати в щоденних газетах, іноді поміж рядків у новинах, іноді прямим текстом у редакційних статтях.

Припустімо, якісь таємні підлотники в ЦРУ намовили Джорджа де Мореншильда до значно небезпечнішої місії? Не вбивати президента самому, а рекрутувати кілька якнайменше врівноважених персон, котрі залюбки візьмуться за таку роботу? Чи відповів би де Мореншильд «так» на подібну пропозицію? Мені це здавалося ймовірним. Вони з Джинні жили на широку ногу, хоча я не дуже собі уявляв, звідки на все це беруться кошти: «Кадилак», Кантрі-клуб і той їх розкішний дім на Сімпсон Стюарт-роуд. Прислужитися прокладкою, перемичкою між президентом-мішенню та розвідувальним управлінням, яке теоретично існує під його орудою… вельми небезпечна робота, проте, якщо потенційний зиск достатньо високий, людина, що живе вище своїх фінансових можливостей, могла б на неї спокуситися. Та й оплата за це не обов’язково мусить бути готівкою, ось у чому полягає вся краса. Достатньо було б і ласих нафтових концесій у Венесуелі, Гаїті, Домініканській республіці. Крім того, така робота просто могла припасти до душі такому грандіозному маніпулятору, як де Мореншильд. Йому подобалось активно діяти, а на Кеннеді було начхати.

Дякувати Джону Клейтону, я не зміг спростувати навіть участь де Мореншильда в замаху на генерала Вокера. Так, гвинтівка «Каркано» належала Освальду, але якщо Лі виявився нездатним вистрелити, коли надійшов час? Я собі уявив ситуацію, як у критичний момент цей дрібний тхір раптом всирається. І тоді з тремтячих рук Лі гвинтівку вихоплює де Мореншильд, гиркаючи: «Дай сюди, я сам це зроблю» .

А чи здатен де Мореншильд зробити постріл з-за того сміттєвого бака, який притяг туди Лі, аби використати як упор для гвинтівки? Один рядок в Елових нотатках підштовхував мене до відповіді «так» на це питання: «У 1961 році виграв чемпіонат Кантрі-клубу зі стендової стрільби» .

Якщо я вб’ю Освальда, а Кеннеді все одно загине, тоді все мною зроблене йде нанівець. І що тоді? Стерти і повторити? Убивати знову Френка Даннінга? Рятувати Каролін Пулен знову? Знову їхати в Даллас?

Зустріти знову Сейді?

Вона матиме чисте обличчя, і це гарно. Я знатиму, як виглядає її екс-чоловік, перефарбований і все таке інше, і цього разу зможу його зупинити завчасно, поки він не підібрався ближче. Також гарно. Але сама думка про те, щоб пройти крізь усе те знову, мене виснажила. Крім того, я сумнівався, що зможу холоднокровно убити Лі — ні, на підставі таких непрямих доказів, які я зараз маю, ні. У випадку Френка Даннінга я знав напевне. Я бачив сам.

Отже… що я мушу робити далі?

Була чверть на п’яту, і я вирішив, що моїм наступним кроком стане відвідання Сейді. Я вирушив до машини, яку залишив на Головній вулиці. На розі Головної і Х’юстон-стрит, відразу за будівлею старого суду, я відчув, ніби на мене хтось дивиться, й обернувся. На хіднику за моєю спиною нікого не було. Дивилося Книгосховище, дивилося усіма тими своїми порожніми вікнами, що виходили на В’язову вулицю, по якій за якихось двісті днів після Великодня проїжджатиме президентський кортеж.

 

 

На поверсі Сейді подавали обід, коли я туди прийшов: чоп-суї. Запах рагу відтворив у пам’яті яскраву картину, як кров Джона Клейтона раптом рине йому на руку аж до ліктя, як він падає на килим, усім на ласку — обличчям донизу.

— О, ось і ви, містере Емберсон, — привіталася старша медсестра, записуючи мене в реєстр відвідувачів. Сивіюча жінка в накрохмаленій шапочці й уніформі. Поверх громаддя її грудей було приколото кишеньковий годинник. Вона дивилася на мене з-за барикади букетів. — Тут такого крику було минулого вечора. Я кажу це вам, бо ви ж її наречений, правильно?

— Правильно, — відповів я. Звісно, саме ним я бажав бути, неважливо, порізане в неї обличчя чи не порізане.

Медсестра нахилилася до мене між пари переповнених квітами ваз. Кілька маргариток промелися крізь її волосся.

— Слухайте, я не звикла пліткувати про моїх пацієнтів, і якщо хтось із молодших сестер, бува, починають, я їм завдаю перцю. Але те, як з нею поводяться батьки, то неправильно. Може, я й не маю повного права ганити їх за те, що аж з самої Джорджії вони сюди їхали разом з батьками того психопата, але…

— Зачекайте, ви хочете сказати, що Дангіли приїхали разом з Клейтонами, одною машиною ?

— Я так здогадуюся, що колись, у кращі дні, між ними усіма все було вась-вась, та й нехай, на здоров’я, але казати рідній дочці, що поки вони зараз тут, у неї, там, унизу їхні добрі друзі Клейтони якраз забирають з моргу свого сина… — вона помотала головою. — Татусь, той слова кривого не промовив, а от ця жінка …

Вона роззирнулася навкруги, аби пересвідчитися, що ми з нею, як і перше, тут самі, побачила, що так і є, і знову обернулася до мене. Її просте, селянське обличчя потемнішало від гніву.

— Вона й на мить не могла стулити свою пельку . Лише раз спитала дочку, як та почувається, а далі пішло: ах бідні Клейтони та ох бідні Клейтони. Ваша міс Дангіл трималася, аж поки її матінка не заявила, як їй соромно, бо ж це їм знову доведеться міняти церкву. Тільки тоді вашій дівчині урвався терпець і вона почала кричати їм, щоб забирались геть.

— Молодчага, — сказав я.

— Я почула, як вона лементує: «Так ви бажаєте побачити, що мені наробив синочок ваших добрих друзів?» Ой лишенько, от тоді-то і я туди побігла мерщій. Вона намагалася зірвати з себе пов’язки. А її мати… вона нахилилася поближче , містере Емберсон. З захланними очима. Їй жах як кортіло побачити. Я їх звідти витурила й позвала чергового лікаря, щоби вколоти їй заспокійливе. Її батько — мишеня зацьковане, а не чоловік — пробував вибачитися за дружину. «Вона не думала, що це так знервує Сейді», — отаке він мені каже. «Ну, — відповідаю я йому, — а сам-то ви що? Вам кицька язика відкусила?» І знаєте, що та жінка сказала, коли вони вже сідали до ліфта?

Я похитав головою.

— Вона сказала: «Як я можу його ганити, та хіба це для мене можливе? Він же колись грався у нас на подвір’ї, і був він безперечно найделікатнішим хлопчиком». Ви можете в таке повірити?

Я міг. Бо мені здавалося, що я вже був зустрічав місіс Дангіл, в сенсі цю її манеру висловлюватися. На Західній Сьомій вулиці. Коли вона гналася за своїм старшим сином, волаючи щосили: «Стій, Роберте, не біжи так швидко, я ще з тобою не закінчила!»

— Ви, можливо, знайдете її… надто збудженою, — сказала медсестра. — Я просто хотіла вас попередити, що для цього є серйозна причина.

 

 

Не була вона надто збудженою. Як на мене, то краще б була. Якщо існує така річ, як безтурботна депресія, то саме в ній перебувала голова Сейді того великоднього вечора. Утім, вона принаймні сиділа на стільці, а перед нею стояла неторкнута тарілка чоп-суї. Змарніла; її довге тіло, здавалося, губиться в шпитальному халаті, який вона, побачивши мене, щільніше на собі запнула.

Щоправда, трішки усміхнулася — тією половиною обличчя, яка була на це спроможна — і цією ж щокою обернулася до мене для поцілунку.

— Привіт, Джордже, краще я тебе так називатиму, ти не проти?

— Називай. Як ти, серденько?

— Лікарі кажуть, що краще, але обличчя я відчуваю так, ніби його хтось занурив у гас і підпалив. Це через те, що мені відмінили болетамувальне. Щоб я, бороньбо, не стала наркоманкою.

— Якщо тобі треба, я міг би з деким поговорити.

Вона похитала головою.

— Від цих ліків у мене все пливе в голові, а я мушу думати. Ну й ще, з ними важко контролювати власні емоції. Я тут була розкричалася на батька з матір’ю.

У палаті стояв тільки один стілець — якщо не рахувати приземкуватий унітаз в кутку, — тому я сів на ліжко.

— Старша сестра мене вже просвітила. Судячи з того, що вона дочула, ти мала повне право на них накричати.

— Можливо, але яка з того користь? Мама ніколи не зміниться. Годинами може говорити про те, як сама ледь не загинула, коли мене народжувала, але вона не має майже ніякого жалю до будь-кого іншого. Це брак такту, але й ще чогось також брак. Є для цього назва, але я не можу згадати це слово.

— Емпатія[580]?

— Так, саме це. І в неї дуже шпаркий язик. За всі ці роки вона зчесала мого тата геть до пенька. Він узагалі рідко тепер бодай щось промовить.

— Ти не обов’язково мусиш з ними знову бачитися.

— Гадаю, ще побачуся. — Її спокійний, відсторонений тон подобався мені дедалі менше. — Мама сказала, що вони приберуть мою стару кімнату, а мені ж дійсно більше нема куди податися.

— Твій дім у Джоді. І там твоя робота.

— Здається, ми вже про це балакали. Я збираюся написати заяву про звільнення.

— Ні, Сейді, ні. Це дуже неслушна ідея.

Вона зробила спробу усміхнутися якнайщиріше.

— Ти говориш точно, як міз Еллі. Котра не повірила тобі, коли ти їй сказав, що Джонні може бути небезпечним. — Вона ненадовго задумалась про щойно сказане, а потім додала: — Авжеж, і я також. Я завжди була дурочкою щодо нього, хіба не так?

— Ти маєш власний дім.

— Так, це правда. І виплати, які я мушу за нього вносити. Доведеться з ним розпрощатися.

— Я сплачуватиму.

Ці слова потрапили в ціль. Шокували її.

— Ти собі не можеш цього дозволити.

— Та ні, можу, — що було правдою… на якийсь період часу, принаймні. Плюс в запасі ще залишалося Дербі в Кентуккі і Шатоґе. — Я переїжджаю з Далласа до Діка. Він не братиме з мене орендної плати, таким чином нам буде легше сплачувати за твій будинок.

На краєчку її правого ока повисла і задрижала сльоза.

— Ти не розумієш головного. Я не спроможна сама себе доглянути, поки що ні. І нікого не «напрягатиму», хіба що лише вдома, там мама найме няньку, щоб допомагала мені з усіма тими бридкими процедурами. Маю бодай трохи гонору. Небагато, але щось іще залишилося.

— Я доглядатиму за тобою.

Вона витріщилася на мене.

— Що?

— Що чула. А коли йдеться про мене, Сейді, ти можеш засунути свій гонор туди, де ніколи не сходить сонце. Так уже трапилося, що я кохаю тебе. І якщо ти мене теж кохаєш, припиняй верзти нісенітниці про повернення до батьківського дому, до того крокодила, що називається твоєю матір’ю.

Вона спромоглася на кволу усмішку, якийсь час посиділа тихо, подумала, з руками у пелені рідесенького шпитального халата.

— Ти приїхав до Техаса для того, щоб виконати якусь справу, і ця справа не няньчення шкільної бібліотекарки, у котрої не вистачило розуму зрозуміти, що їй загрожує небезпека.

— Моя справа в Далласі відклалася на деякий час.

— А чи й справді ?

— Так. — А якщо попросту, то все вже вирішено. Лі збирається їхати до Нового Орлеана, а я натомість поїду в Джоді. Минуле продовжує боротися проти мене, воно збиралося виграти цей раунд. — Тобі потрібен час, Сейді, а я його маю. То чому б нам не використати його спільно.

— Навіщо я тобі? — промовила Сейді голосом, лише трішки голоснішим за шепіт. — Така, як тепер, я тобі не потрібна.

— Ще й як потрібна.

Вона дивилася на мене очима, сповненими боязні надії, але попри все з надією.

— Яка тобі з мене користь?

— Бо ти найкраще, що траплялося в моєму житті.

Вцілілий краєчок її губ почав тремтіти. Сльоза сповзла по щоці, слідом за першою покотилися й інші.

— Якщо мені не треба буде їхати в Саванну… не треба буде жити з ними… з нею … тоді, може, я б змогла, я не знаю, можливо, перегодом мені могло стати трішечки краще.

Я обняв її.

— Тобі буде набагато краще.

— Джейку? — голосом приглушеним, крізь сльози. — Ти можеш зробити для мене одну річ, перш ніж підеш?

— Що, серденько?

— Винести геть це прокляте чоп-суї. Від його запаху мене нудить.

 

 

Медсестру з плечима футбольного захисника і пришпиленим до грудей годинником звали Ронда Мак-Ґінлі, і вісімнадцятого квітня вона наполягла на тому, щоби Сейді довезли в кріслі-візку не лише до ліфта, а аж до краю шпитального паркінгу, де біля прочинених пасажирських дверей свого автомобіля-універсала на нас чекав Дік.

— Щоб я тебе тут, у нас, ніколи більше не бачила, солоденька, — сказала на прощання сестра Мак-Ґінлі, коли ми пересаджували Сейді з візка до машини.

Сейді відсторонено посміхнулася і не сказала нічого. Вона перебувала — якщо називати речі їх справжніми іменами — у повному відльоті, десь аж попід небесами. Того ранку доктор Еллертон оглядав її обличчя, вкрай болючий процес, який вимагав надзвичайної дози знеболювального.

Мак-Ґінлі обернулася до мене:

— Їй треба приділяти багато уваги, повсякчас про неї піклуватися в найближчі місяці.

— Я старатимусь якомога краще.

Ми поїхали. За десять миль південніше Далласа Дік промовив:

— Заберіть в неї оте й викиньте у вікно. Я пильную дорогу, сьогодні збіса повно машин.

Сейді заснула з затиснутою між пальців тліючою сигаретою. Я перегнувся через сидіння і викинув ту гидоту. Вона на це простогнала:

— Ох, Джонні, не треба, прошу, не треба.

Ми з Діком перезирнулись. Лише на секунду, але для мене цього було достатньо, щоб здогадатися, що у нас з ним майнула одна думка: «Довга ще дорога попереду. Довга дорога» .

 

 

Я переїхав жити до Діка, в його будинок в іспанському стилі на вулиці Сема Х’юстона[581]. Принаймні про людське око. По правді, я переїхав у дім № 135 на Бортьовій алеї, до Сейді. Коли ми її туди вперше заводили, я боявся того, що ми там можемо побачити, і Сейді, хай яка не була вона тоді обдовбана, гадаю, також цього страшилася. Але міз Еллі разом з Джо Піт з факультету домашньої економіки покликали кількох надійних дівчат, котрі перед поверненням Сейді цілий день там вимивали, відшкрібали, полірували, не залишивши жодного брудного сліду Клейтона. Килим з вітальні прибрали, замінивши іншим. Новий був офіційного сірого, аж ніяк не життєрадісного кольору, але, мабуть, це був розумний вибір; сірі речі мало підтримують спогади. Викинули також її порізаний одяг і замінили іншими речами.

Сейді жодного разу й словом не торкнулася ні нового килима, ні нового гардероба. Я не певен, що вона їх навіть зауважила.

 

 

Дні я проводив там, готував їжу, працював у її маленькому садочку (котрий захиріє з настанням чергового спекотного літа в Центральнім Техасі, але зовсім не всохне) і читав їй «Холодний дім» Діккенса. Ми з нею також приохотились до кількох денних мильних опер: «Таємна буря», «Молодий лікар Мелоун», «З цього коріння», але нашим улюбленим серіалом став «Край ночі» [582].

Сейді змінила зачіску: замість центрального проділу вона почала зачісувати волосся на взірець Вероніки Лейк[583], з правого на лівий бік голови, таким чином, коли врешті зняли пов’язки, її найгірші шрами бодай якось були прикриті. Втім, це не мало тривати довго, першу реконструктивну операцію — командну роботу чотирьох лікарів — було призначено на п’яте серпня. Еллертон сказав, що знадобиться щонайменше ще чотири операції.

Повечерявши з Сейді (вона майже не їла, хіба що трішки поколупається у своїй тарілці), я їхав до Діка, бо маленькі міста сповнені великих очей вкупі з язикатими ротами. Краще, щоб невдовзі після заходу сонця ті великі очі бачити мою машину на Діковій під’їзній алеї. А коли вже западала темрява, я пішки долав дві милі назад до Сейді, де спав на новому розкладному дивані до п’ятої ранку. Майже ніколи мій сон там не бував безперебійним, бо рідко траплялися ночі, коли мене не будила своїми криками, просинаючись від кошмарів, Сейді. У денний час Джонні Клейтон залишався мертвим. після настання темряви він знову й знову підкрадався до неї з ножем і револьвером.

Я заходив до неї, заспокоював, заспокоював її як тільки міг. Потім вона інколи брела зі мною до вітальні, щоб викурити сигарету, перш ніж посунути назад у спальню, завжди сторожко притискаючи волосся собі до понівеченої половини обличчя. Вона не дозволяла мені міняти пов’язки. Робила це сама, у ванній, за зачиненими дверима.

Після одного особливо важкого кошмару, переступивши поріг спальні, я побачив її голу, вона стояла біля ліжка й схлипувала. Жахливо схудла, буквально стоншена. Скинута нею нічна сорочка лежала на підлозі. Почувши мене, вона обернулась, одною рукою прикриваючи собі груди, другою лобок. Волосся колихнулося вслід за її порухом, на праве плече, і я побачив ті напухлі рубці, грубі шви, складку плоті в неї під оком.

— Геть звідси! — заверещала вона. — Не дивися на мене таку, ну чому ти не заберешся звідси геть?

— Сейді, що з тобою? Чому ти скинула з себе сорочку? Що трапилося?

— Я обмочилася в ліжку, ясно тобі? Мушу тепер все перестелити, тому прошу тебе, забирайся звідси геть, дай мені перевдягтися!

Я підійшов до підніжжя ліжка, вхопив збиту на купу ковдру й укутав у неї Сейді. Коли я вже підвернув угору верхній край, сховавши за ним, мов за коміром, її шоку, вона заспокоїлась.

— Ходи до вітальні, тільки обережно, не перечепися об ковдру. Покури там. А я поміняю постіль.

— Ні, Джейку, вона брудна.

Я взяв її за плечі.

— Так міг би сказати Клейтон, а він мертвий. Трішки обісцяна, от і все.

— Ти певен?

— Так, а поки ти ще не пішла…

Я відтулив імпровізований комір. Вона зіщулилась, заплющивши очі, але залишилась стояти. Ледь стримуючись, але це вже був прогрес. Я поцілував ту обвислу плоть, що тепер замінила її колишню щоку, а потім знову підвернув ковдру на місце.

— Як ти міг? — спитала вона не розплющуючи очей. — Воно ж огидне .

— Та ні. Це просто частинка тебе, Сейді, жінки, котру я кохаю. А тепер піди, побудь у вітальні, поки я тут все поміняю.

Закінчивши перестеляти постіль, я попросився полежати з нею разом у ліжку, поки вона засне. Вона здригнулася, майже як тоді, коли я відтулив ковдру, і похитала головою.

— Я не можу, Джейку. Пробач.

«Потроху-помалу, — нагадував я собі, плентаючись з першими променями світанку через усе місто до Діка. — Помалу-потроху» .

 

 

Двадцять четвертого квітня я сказав Діку, що маю в Далласі певну справу, і спитав, чи не міг би він побути з Сейді, поки я не повернуся звідти близько дев’ятої. Він цілком охоче погодився, тому о п’ятій того дня я сидів навпроти терміналу компанії Ґрейгаунд[584]на Південній Полк-стрит, біля перехрестя 77-го шосе і недавно побудованої чотирисмужної автомагістралі І-20[585]. Я читав (чи радше прикидався, ніби читаю) новенький роман про Джеймса Бонда «Шпигун, котрий мене любив» .

За півгодини на стоянку біля термінала заїхав знайомий універсал. За його кермом сиділа Рут Пейн. З машини вийшов Лі й відкрив задні двері. Звідти вилізла Марина з Джун на руках. Рут Пейн залишилася за кермом.

У Лі було тільки дві поклажі: речовий мішок з оливково-зеленого брезенту та простьобаний рушничний чохол з ручками. Він підніс їх до працюючого на холостому ходу «Сінікрузера»[586]. Кинувши лише побіжний погляд на квиток, водій взяв у Лі рюкзак і гвинтівку і поклав їх до відчиненої багажної секції.

Лі підійшов до дверей автобуса, потім обернувся й обняв дружину, розцілувавши її в обидві щоки і в губи. Взяв у неї дитину, ткнувся носом під підборіддя Джун. Дівчинка засміялася. Лі теж сміявся, але я помітив сльози в його очах. Він поцілував Джун в лобик, стиснув її в обіймах, потім повернув Марині й притьмом піднявся по сходинках в автобус, не озирнувшись.

Марина пішла до машини, з якої Рут Пейн тепер уже вилізла і чекала. Джун простягнула рученята до старшої жінки, і та, усміхнена, її прийняла. Так вони там постояли трохи, дивлячись, як сідають до автобуса пасажири, а потім поїхали геть.

Я залишався на своєму місці, аж поки автобус о 18:00 не вирушив у рейс, точно за графіком. Сонце, що спливало кров’ю, схиляючись до заходу, зблиснуло у віконці, за яким висіла табличка з назвою маршруту, зробивши на мить її невидимою. Та потім я знову зміг прочитати ті три слова, які підтверджували, що Лі Гарві Освальд зник, принаймні на якийсь час, з мого життя.